Вчора, 10 травня 2018 року, у Львівському Палаці мистецтв (вул. Коперника, 17), під патронатом консульства Республіки Польща у Львові, відбулось відкриття виставки «Сто літ!», присвяченої ювілею незалежності Республіки Польща.
Відкриття виставки «Сто літ!»
Метою виставки є представлення найважливіших напрямків та трендів вроцлавського мистецтва . Тож на експозиції можна побачити роботи митців із Вроцлавської академії мистецтв імені Євгеніуша Гепперта – абстракцію, графіку, реалізм, фотографію, рисунок.
«Ця виставка відбувається в році, в якому наші держави святкують сторіччя відновлення незалежності. В Україні святкування відбулося в січні, коли була сота річниця ІV Універсалу Центральної Ради, а ми будемо святкувати 11 листопада річницю відновлення польської незалежності.
Рафал Вольський
Вроцлав – це місто, яке в незвичайний спосіб пов’язане зі Львовом, львів’янами. Це місто до якого внаслідок Другої світової війни потрапило багато польських львів’ян. І тому Львів має з Вроцлавом надзвичайно близькі зв’язки. Окрім того, наші дві мистецькі інституції мають тісну співпрацю і думаю це прекрасно, що львівяни матимуть змогу познайомитись з художнім світом Вроцлава зокрема. Тут представлено багато цікавих робіт, тож виставка є непересічною, показує середовище дуже різних творців Вроцлавської академії, у якої дуже потужна мистецька школа, дуже тісно повязана зі Львовом» – сказав присутній на відкритті виставки Генеральний консул Республіки Польща у Львові Рафал Вольський.
Войтек Пукуч на відкритті виставки “Сто літ!”
«На виставці «Сто літ!» ми представляємо 102 твори 44 митців з Вроцлавської академії мистецтв. Виставка не має політичного підтексту, її ідея лише мистецька – авторська інтерпретація творів художників, що беруть у ній участь. Така концепція виставки і маю надію, що ця інтерпретація і те, що приготували учасники буде цікавим глядачеві» – зазначив автор ідеї та куратор виставки Войтек Пукуч.
Роман Василик
«Все має традиції, але любов і мистецтво традицій не має. Те, що відбувається тут сьогодні, дуже добре. Між Вроцлавською академію та Львівською є двадцять років плідної дружби. Прийшов час обмінюватись досвідом: міняються люди, міняємось ми, але лишається те, що є безсмертним та безцінним» – зауважив на відкритті завідувач кафедри сакрального мистецтва, професор Львівської академії мистецтв Роман Василик.
Експозиція виставки «Сто літ!»
«Виставки польського мистецтва у Львівському Палаці проходять часто, але роботи митців з Вроцлавської академії мистецтв побачимо вперше. Маємо надію, що це стане початком плідної і якісної співпраці між двома культурними інститутами», — зазначила координатор виставки з України, заступниця директора ЛПМ з науково-мистецької діяльності, кандидат мистецтвознавства Ольга Луковська.
Експозиція виставки «Сто літ!» триватиме у Львівському Палаці мистецтв (вул. Коперника, 17) до 6 червня 2018 року, опісля її покажуть у Луцьку та Кам’янці-Подільському.
На розі колишньої вулиці Леона Сапєги та Коперника, за сучасною адресою Бандери, 1, стоїть будинок, що у пам’яті мешканців міста Львова закарбувався, як місце, що без перебільшення можна назвати конвеєром смерті. Хоча на початку свого існування будівля не мала такого призначення, а зводилася як касарня австрійської жандармерії.
Казарми жандармерії на перетині вулиць Коперніка та Леона Сапєги,1915
Будівля австро-угорської жандармерії була зведена у 1889-1890 рр. за проектом Юзефа-Каєтана Яновського в стилі неоренесансу.
Корпус будівлі має розміри 72 х 42 м. та утворює майже замкнуту композицію з великим внутрішнім двором.
Цікавим є те, що такий великий будинок мав лише один головний вхід з вул. Сапіги та один проїзд у внутрішній двір.
Казарми жандармерії на перетині вулиць Коперніка та Леона Сапєги
Опорядження фасадів дуже просте, з використанням деяких елементів архітектури ренесансу. Єдиний пластичний акцент – високий шпилястий дах на куті будівлі.
На кожному поверсі будівлі було передбачено 80 робочих приміщень різних розмірів, а з численних сходових кліток для внутрішнього користування запроектовано вісім виходів у внутрішній двір, біля яких групувалися санвузли та підсобні приміщення.
Львівське міське управління поліції, 2018 р.
Львівське міське управління поліції, 2018 р.
Коридори не були передбачені, оскільки цього не дозволяли умови освітлення, а робочі кімнати розташовані анфіладно.
На першому поверсі були заплановані приміщення для стаєнь, що мали виходи у внутрішній двір та на вулицю.
Львівське міське управління поліції, 2018 р.
За часів ІІ Речі Посполитої тут було головне управління польської поліції Львівського воєводства. У 1918—1920 роках зведено будівлю в’язниці, яка спеціалізувалася на політичних в’язнях. Львів’яни називали цей будинок «тюрмою на Лонцького».
У 1935 році в споруду було переведено слідчий відділ поліції, а в’язниця стала використовуватися в якості слідчого ізолятора.
Під час Львівського процесу 1936 року в тюрмі утримувалися Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебідь та інші підсудні.
Львівське міське управління поліції, 2018 р.
Більшовицька влада, що прийшла в Галичину у вересні 1939 р., зробила тут велику в’язницю – Львівську тюрму НКВС № 1. У 1941-1944 р. Гітлерівська таємна поліція влаштувала на Лонцького свою катівню. У 1944 р. , з приходом радянських військ, в’язниця знову запрацювала. Потім тут було міське управління міліції з камерами попереднього ув’язнення та слідчий ізолятор КДБ.
Зараз тут знаходиться Львівське міське управління поліції (колишні казарми жандармерії), до якого примикає колишня політична в’язниця.
Львівське міське управління поліції, 2018 р.
Для вшанування пам’яті закатованих у тюрмі, на будівлі було встановлено меморіальну дошку “Пам’яті жертв НКВД, ГЕСТАПО, МГБ 1939-1953 років”, яку відкрили 22 червня 1992 р.
23 вересня 2008 року будівлю внесено до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації. Будівля є Пам’яткою архітектури місцевого значення № 2157.
Підвали тюрми на Лонцького. Фото Роман Метельський
У червні 2009 р. в частині приміщень колишньої тюрми почав працювати Музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», у жовтні того ж року йому було надано статус національного.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Архітектура Львова: Час і стилі: ХІІІ-ХХІ ст./ Упорядник і науковий редактор Ю.О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008;
Мельник І. Львівський Новий Світ ат південні околиці Королівського столичного міста Галичини від Святого Юра до Наварії. – Львів: Центр Європи, 2014
У Львові до кінця тижня на реконструйованій площі Маланюка, де донедавна стояв пам’ятник комуністу Степану Тудору, має запрацювати питний фонтан-бювет. Про це повідомляє кореспондент ІА ZIK.
Восени 2016 року на площі Маланюка розпочали демонтаж пам’ятника комуністичному письменнику Степану Тудору. Минулого року тривали роботи з облаштування та реконструкції цієї затишної площі, родзинкою якої мав стати фонтан-бювет. Однак, через технічні проблеми, фонтан досі не працює, але вже встиг стати місцем для галицьких жартів. Адже цей не функціонуючий бювет місцеві почали гумористично називати «пам’ятником швейцарському сиру» або «пам’ятником дірявому бюджету» – через характерні три дірки.
Пам’ятник Степану Тудору, фото 2015 року
У Галицькій районній адміністрації Львова повідомили та запевнили, що до кінця тижня цей питний фонтан має запрацювати.
Фонтан зроблений таким чином, що крім людей, води безперешкодно зможуть попити там також домашні улюбленці.
Цікавим фактом є те, що ще до початку Другої світової війни, на цьому місці стояв фонтан-криниця, концептуально подібний до таких, які розташовані на площі Ринок.
Вже сьогодні, 10 травня 2018 року, о 17.30 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва відбудеться творча зустріч з Іваном Гентошем – поетом та пародистом, членом національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників.
Іван Михайлович Гентош – народився в 1957 в найменшому місті України – Угнів, що на Львівщині. Живе і працює у Львові. Захоплюється літературою і поезією ще зі шкільних років. В багатьох виданнях неодноразово публікував вірші і пародії («Літературний Львів», «Дзвін», «Український шлях», «Гуманістичний вісник», «Нова неділя» та інші). Останнім часом пише переважно в жанрі пародії.
Постер творчої зустрічі з Іваном Гентошем “Палітра долі”
В 2010 році вийшла в світ перша збірка пародій «Перли поперли», в 2011 році видана друга збірка «Чавунні канделябри». В серпні 2012 року презентовано третю збірку пародій «200 пострілів на ПМ». Всі збірки видані у видавництві «Каменяр». У 2014 у видавництві Сполом, Львів, вийшла збірка «Тривожні дзвони» з переважно патріотичними віршами. Ще одну У 2015 в київському видавництві «Український пріоритет» вийшла друком збірка лірики «Понад усе!».
Володар «Срібного ґудзика» конкурсу українських гумористичних мініатюр село Семенівка Миколаївської області(2013), лауреат літературної премії імені Леся Мартовича у номінації «Літературна пародія» (2014). Активний дописувач на літературних сайтах «Поетичні Майстерні», «Натхнення», «Культреванш».
Із осені 1887 року Казимир навчається в Ягеллонському університеті на правничому відділі, або, властиво, на відділі права та адміністрації, і називає себе в графі «національність» — поляком (сигнатура актів у архіві університету: S II 478 A).
Перш ніж продовжити цю тему, кількома словами схарактеризуємо, в яких обставинах тривало навчання тодішнього студентства. У рік вступу Казимира деканом був Фрідріх Цоль (1834–1917), професор і керівник кафедри римського права. Крім наукової кар’єри, проф. Цоль займався активною політичною діяльністю. Із 1883 року — посол Галицького крайового сейму — і це був тільки початок його політичних успіхів. Пізніше, 1891 року, він буде удостоєний місця у Палаті Панів Австро-Угорської імперії, а згодом очолить Ягеллонський університет як ректор. Фрідріх Цоль стане науковим керівником Казимира Шептицького під час навчання у докторантурі. Того ж 1887 року на чолі факультету стає Франц Каспарек (1844–1903), уродженець Самбора, професор кафедри австрійського права. Талановитий науковець і адміністратор, Каспарек за рік буде обраний ректором університету. Варто згадати ще одного декана відділу права в ті часи: Станіслава Мадейського (1841 –1910), який очолював факультет у 1889–1890 рр. Як і колеги-науковці, Мадейський був завзятим політиком і, крім довголітнього перебування у стінах Галицького крайового сейму, протягом 1893-1895 рр. виконував функції міністра до справ релігії та освіти в австрійському уряді Альфреда Віндіш-Ґреца (1851–1927). На правничому факультеті викладали не лише спеціальні дисципліни, а й дисципліни історико-філософського та політичного керунку. Низка імен видатних науковців-правників і одночасно галицьких політиків, які навчали в кінців 80-х років ХІХ ст. у стінах Ягеллонського університету, на цьому не завершується. Без сумніву, період навчання був одним із найважливіших у процесі становлення Казимира. Однак, він розпочинається із внутрішньої кризи в душі студента.
Фрідріх Цоль (1834–1917), професор і керівник кафедри римського права у часи навчання Казимира та його пізніший науковий керівник.
Господь Бог покликав не одного Романа до чернечого життя. Таке ж покликання відчував і Казимир, який у листі до матері Софії Шептицької пише про це. На жаль, ця епістолярна спадщина невідома, але збереглися листи матері, яка відписує синові:
Прилбичі,07. 11. 1887р До Казимира Шептицького — Краків
«Одержала твій гарний лист, написаний після повернення із Рущі, хотіла б надіслати тобі лист із порадами, як організувати твої вечері, сніданки та обіди, а також із порадами, як використати і одночасно мати користь із того всього, що тобі дає, мій коханий, Господь — настав час сівби, ось у чому в цю хвилину полягає Божа воля. Освячуватися у пізнанні, вчитися пізнавати у любові світ і людей, їх любити, пізнаючи їх все більше й більше, так, щоби врешті одного дня досконало їх полюбити, помагати їм своєю любов’ю, не користаючи із цієї любові. У цю хвилину воля Господня полягає в тому, щоби ти підкорив свій дух, серце, душу усім тим вправам, які здатні, наче гімнастика, розвинути їхні сили, втомлюючи тебе, трохи вгамовуючи те, що буде або може бути шкідливим у цій втомі. Чи ти пригадуєш собі те, що якось я говорила тобі, коли ти був маленький, так, немов-би вже тоді якимось другим зором я побачила, як ти дійшов до того стану, в якому знаходишся нині. Я казала тобі, що твоя природа вимагає од тебе заглиблення у роботу — у світ і людей, і працю, і те, що буде обтісувати, а відтак і шліфувати — і пізнавати злидні салонів і злидні вулиці, і невдячність та велич людських сердець. Тобі треба багато вчитися, багато боїв провести у світі й зі світом, і коли мускули будуть сильні, груди — здорові, голова — холодна та вільна, а серце чисте й очищене, тоді все це Господу принесеш і спитаєш: «Господи, що хочеш, щоб я учинив?». Тоді я не так розвивала свою думку, як сьогодні, нині я відповідаю на слова Твого листа, у чому сьогодні полягає воля Божа, — полягає, дитино, з певністю, у формуванні Йому відважного, розумного, мудрого слуги, який пізніше міг би бути вжитий для будь-якої роботи як правдивий християнин. У Твоїм віці, дитино, навчання це полягає у охочому виконані праці, у пошуку світла й науки, в оберіганні в собі Божих задатків, щоб їх повів світу не заморозив — не заморозив ні чистоти, ні любові. Богдан Залеський каже: «Зі сну рости, Князю молодий»…
Collegium Novum – головний корпус Ягеллонського університету у Кракові.
[Юзеф Богдан Залеський (1802–1886) — польський поет і громадський діяч, представник «української школи» у польському романтизмі. Софія Шептицька цитує поезію «Люлі-люлі немовляті Івоні» — І. М.]
…Я, дитино, Тобі кажу сьогодні у найглибшому значінні, яке вмію дати цьому слову: «З праці рости» — це до повної зрілості завдання Твоє. Нагадай собі чудовий гарний уривок із життя св. Ігнатія: «Для Бога — про Бога не думати». А потім праця, праця, праця — любов, любов, любов — покора, покора, покора — у цій великій довірі, що Боже зерно не згине, а що чим більше нашої полови забере вітер, тим краще. Дитино моя, ще ніхто ніколи «на забій себе не жертвував Господеві Богові» — даремне, але як Він Єдиний вміє нас розп’яти, щоб освятити правді — так Він Єдиний вміє ужити нас, пам’ятай про це. Він краще нас знає, де і чим можемо служити, — довірся цьому і тому, що виразні накази мудрого Господа, якщо їх захоче дати, надслухаймо, щоб їх почути, але не перериваймо праці, ні не тривожмося його мовчанням. У свою годину скаже, чого хоче, — у простоті та вірності працюючи, цієї години чекаймо, щоб на неї заслужити…» [«Листи Софії Шептицької». — Т. — IV. — C. 51 с; лист перекладено з французької проф. Яремою Кравцем].
Палац Водзіцьких — дім на вул. Св. Івана, 11 у Кракові. Родина Шептицьких мешкала тут під час навчання синів у гімназії № 5 імені св. Анни і гімназії № 3 імені Яна ІІІ Собеського. Казимир граф Шептицький тут також мешкав під час навчання на юридичному факультеті Ягеллонського університету. Будинок зберігся і до нині. Фото з архіву Polona.pl.
Прилбичі, 19. 11. 1887 р. До Казимира Шептицького — Краків
«Коротка відповідь на одне слово із Твого листа. Не маю часу на довший лист. Уранці причастя, далі відвідини однієї сімнадцятирічної дівчини, виснаженої ранами, які пожирають її — лише гнійна купа. Ось такий мій ранок, після моїх молитов, любий (у яких тобі належить така велика і чудова участь), — відповідаю на твоє слово «хтозна, чи це усе не завдає мені більше болю, аніж добра». Дорогенький, якщо Ти вкладаєш у це своє серце, так, це завдає болю — однак, якщо внутрішнє й реальне життя врівноважуються, а цим є праця й бачення людських злиднів, якщо Ти порівнюєш салон із бідним житлом, марноту салона із мудрістю правди, якщо Ти думаєш замість того, щоб дати себе засліпити, — це найкращий спосіб дозріти для Бога. Нехай перші хвилини нас трохи приголомшують, змушують нас захитатися, це не дивно, не страшно — із Божою допомогою треба шукати своєї рівноваги, піднімати голову вище ароматної атмосфери салону, дивитися, порівнювати, судити, глибше вивчати салон і вулицю — віддаватися бідним і багатим товаришам, після княгині Ізи згадати собі тітку Дуню і Маздусю — після салонів пригадати собі про костел у Брухналю, про злидні Мужилович — навчитися іти всіма дорогами, ступаючи за нашим Господом, як ступає пес слідами свого господаря — треба, любий, щоби ніщо не було зайвим, одночасно вчитися, молитися, пізнавати світ і відвідувати св. Вінкентія.
Collegium Novum – головний корпус Ягеллонського університету у Кракові. Фото з архіву Polona.pl.
[Йдеться про товариство, засноване на честь святого Вінсента де Поля (1581–1660), засновника згромадження Отців Лазаристів і Згромадження Дочок милосердя. Організація виникла 1833 року, заснована Антуаном Фредеріком Озанамом (1813–1853) — французьким істориком літератури та філософії, громадським діячем та пізнішим блаженним Римо-Католицької Церкви. Поступово Товариство набрало характеру міжнародного католицького руху, який ставив перед собою за завдання працю серед бідних. Шептицькі також належали до цієї організації, про що свідчить інформація в газеті «Przegląd Polski». — № 276. — Т. 96. — Зошит ХІІ. — Червень 1889 р. — С. 559. У Кракові був центральний осередок Товариства].
І ще одна річ: отець Павліцький чудовий для твого духу — але так само, як Ромцьо ніколи навіть не спробував скористатися ним для своєї душі, — тобі слід поговорити про свою душу з кимось іншим. Отця Яцковского ніколи тут нема — піди до отця Марії або до того, хто найкраще тобі надається. У тій атмосфері, яка розпочинається для Тебе, треба часто відчиняти вікна. Можливо, було б найкраще писати час від часу отцеві Яцковскому — неймовірно добре звіритися таким чином перед кимось іншим і водночас собі самому. Знаю, що він завжди тобі відповість і не знайдеш кращого від нього — не про Тебе, але про Христа в Тобі йдеться — на цю думку всіляка тривога нав’язування себе мусить зникнути. Отець Яцковский прибуває сюди у суботу ввечері, можливо, добрий Господь дасть мені спокійний понеділок, але, якщо приїде Папа, а це можливе, не зможу багато порозмовляти, та врешті Господь знає, що я потребую. Як тільки Папа поїде на Сейм, я приїду до Тебе, дорогенький, а поки що нехай Господь охороняє тебе, я вірю у це, і якраз говоритиму із Отцем про його поступування листом, який дуже для Тебе потрібний. – Господь з тобою, відваги і довір’я — для того, чим Ти є, Господи мій, в Тобі надія моя. Шукай бідних товаришів і навіть бідних духом, сповнення покірністю є найкращим ліком проти зла, яке може чинити світ. В ім’я Отця, Сина і Духа Святого… Не відповідай докладно на цей лист, а лишень уважно прочитай його, мій любий, ти зможеш його подужати…».
[«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — C. 51 b; лист перекладено з французької проф. Яремою Кравцем].
Священик Стефан Павліцький (1839–1916), належав до польського ордену Змартвихвстанців, які в часи навчання Казимира графа Шептицького свою основну ціль діяльності вбачали у підготовці католицького кліру на східних теренах від Речі Посполитої. З 1882 року працював на посаді професора Ягеллонського університету у Кракові, здобувши собі тут славу богослова та філософа.
Прилбичі, 03. 12. 1887. До Казимира Шептицького — Краків
«Тепер скажу тобі, що останні новини від тебе трохи мене стривожили — мені не подобається бажання втечі; дорогенький, це викликає у мене враження, що хтось чи щось наступило тобі на мозолю — і знову відроджується розмазня. — Скажу тобі на це єдине слово: «Те, що наступає нам на ноги, це не є ніколи виною людей, мій дорогенький, а виною важких стіп нашого самолюбства, яке завжди хоче, як довго ми живемо, — стати між нами і справжнім добром — зайняти місце нашого Господа у нас самих. — Наш Господь любить і молиться через нас за тих, хто завдає нам лиха — вони втрачають самолюбство, якщо не приносять йому радості — дорогенький, не забувай про це. Окрім того, думаю, поки ти не маєш занять — французька, англійська, багато речей, яких ти тут не знаходиш, набагато кращі для тебе, аніж самоізоляція отут. Людей і людей, дитино, потрібно Тобі — що менше Тобі гладко і звично йде, що менше лестощів і потягів знаходиш, то більш украй потрібно їх [людей] для добра Твоєї душі, щоб у собі не замкнулась і не закохалася в собі замість інших. Це єдина причина, яка схиляє мене до проекту Папи [йшлося про довший виїзд сина за кордон — І. М.], так, зрештою, тим разом виразного, що важко мені не вбачати в ньому Божої волі. Поговори і з Ромцем — знаю, що і він буде такої думки, що і я — щодо потреби душі. Наука є ніщо — вчися витримки й любови людей по-Божому, а не по-своєму — то найважливіше для кожного, а для Тебе зокрема…».
[«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — C. 51 d; лист перекладено з французької проф. Яремою Кравцем].
Батьки Ян Кантій та Софія Шептицькі з синами: братом Андреєм (Романом графом Шептицьким), пізнішим Митрополитом та Казимиром, який сидить у згаданому шапокляку і на колінах тримає собаку матері Софії. Фото зроблено у кінці 80-х років ХІХ ст. і походить з родинного архіві роду Шептицьких (Фундації Роду Шептицьких).
На Різдвяні свята 1888 року до Прилбич з’їхалися всі сини, крім Станіслава. Але одразу по закінченню свят Казимир повертається до Кракова, куди вслід за ним їде й мама. Софія Шептицька прибула 18 січня 1888, про що листом повідомила чоловіка Яна Кантія, додавши, що Казимир збирається на бал до сім’ї Бадені [«Листи Софії Шептицької». — Т IV. —С. 57]. Вже наступного дня написала йому до Прилбич ще одного листа, в якому описує свої побоювання з тієї причини, що краківське середовище може негативно вплинути на молодого Казимира. 19 січня товариський вечір було організовано у кам’яниці «Під Ягням», яка збереглась і донині на краківському Ринку за номером «28». У ці часи будинок належить сім’ї Потоцьких. Шептицька застерігає свого чоловіка, що невластиве трактування ще молодого Казимира зі сторони заміжньої чи «нерозумної панни», особливо «у світі легковажності», може вразити його молоду натуру. [Листи Софії Шептицької. — Т IV. — С. 57]. І додає: «Казик веселий і добре виглядає. Пильнує занять. Надбав собі шапокляк, лаковані туфлі і дуже елегантно виглядає — і у фраку, і в пальто».
Вчора, 8 травня 2018 року, в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбулося відкриття персональної виставки живопису львівського художника Дениса Струка під назвою “Поліфонія”.
Експозиція виставки живопису Дениса Струка “Поліфонія”
На виставці митець, відомий як автор неймовірно прекрасних інсталяцій з гутного скла, представив близько 20-ти олійних полотен створених протягом останніх 2 років. Роботи є дуже промовистими своїми тонкими емоційними враженнями переданими за допомогою пульсуючого кольору. В поліфонії візуального ряду, який побачимо на цій виставці зазвучать абстрактні полотна, пейзажі вирвані з швидких імпульсів отриманих під час подорожей.
Олеся Домарадзька
“У Львові дуже багато художників, але мало з них виривається за рамки школи, традиційності, якогось декоративізму і можна сказати про їхні твори що вони живописні, гарно живописні. Сьогодні в нас відкривається виставка Дениса Струка, який представив сьогодні те, що ми називаємо прекрасним, високим словом – живопис. Мені дуже імпонує, що Денис не зловив якийсь один вдалих хід і використовує його безкінечно, що він постійно експериментує і кожна робота його інша”, – зазначила Олеся Домарадзька, відкриваючи виставку.
Експозиція виставки живопису Дениса Струка “Поліфонія”
Лінії і стовпи електропередач, просвіт сонця в сплетінні гілок дерев, відображення сонячних бліків у воді, навіть жіноче тіло Струк зобразив яскравим зеленим кольором. Все наповнене сміливими кольорами, що як і в музичній поліфонії мають самостійне значення, зберігаючи рівноправність.
Дарія Зав’ялова
“Для мене є таке власне внутрішнє визначення справжнього художника. Це коли його погляд на світ має якби зворотній лейт-мотив. Коли ти дивишся на зимові пейзажі – ти думаєш – як у Брейгеля, коли ти дивишся на алею, де сходяться дерева – ти думаєш – як у Гніздовського. Після сьогоднішньої виставки Дениса, якщо я буду їхати нічним потягом і дивитися за вікно – я подумаю – як у Дениса Струка”, – поділилася враженнями львівська холодниця Дарія Зав’ялова.
Експозиція виставки живопису Дениса Струка “Поліфонія”
Серед почесних гостей виставки була й наставниця Дениса Струка Ірина Стрільців, яка пам’ятає його несміливим, але дуже талановитим першокурсником.
Ірина Стрільців
“Коли я зайшла сьогодні в зал, то подумала – чи є гармонія назви виставки і робіт. І гармонія таки є. Це означає, що Денис дуже мисляча і чуттєва людина. Він зажди любив пробувати і експериментувати. Він далі експериментує і шукає але вже якийсь такий постподерністичний романтизм. Це вже свій почерк, свій стиль”, – розповіла Пані Ірина.
Експозиція виставки живопису Дениса Струка “Поліфонія”
Сам художник щиро подякував усім, хто прийшов на відкриття виставки і запросив усіх оглядати експозицію.
Експозиція виставки живопису Дениса Струка “Поліфонія”
“На виставці представлені різні серії робіт, тому вона так і називається “Поліфонія”. Різні серії і в часі і по темах, тому є кілька окремих мелодій, які сподіваюсь, сплітаються в якусь гармонію. Художник спілкується з глядачем через живопис. А говорити про свою роботу – це важко для мене,” – поділився враженнями Денис Струк.
Експозиція виставки живопису Дениса Струка “Поліфонія”
Оглянути експозицію виставки живопису львівського художника Дениса Струка під назвою “Поліфонія” можна буде в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) до 3 червня 2018 року.
Музей «Територія Терору» та КП ЛОР «Доля» розпочинають черговий етап пошуково-ексгумаційних робіт на території садового кооперативу «Світоч» (6-й Топольний провулок), про це повідомили пресслужбі музею.
Роботи по виявленню останків в’язнів пересильної тюрми № 25 в урочищі «Голоско» проводяться з 2013 року, коли на території садового кооперативу під час проведення будівельних робіт були знайдені людські останки. Ексгумаційні роботи у 2018 році були розпочаті працівниками КП ЛОР «Доля» 16 квітня. Попередньо відповідна ділянка була зачищена від верхнього шару ґрунту. Протягом першого тижня виконання робіт вже знайдено 40 дорослих (чоловічих та жіночих) та 11 дитячих останків.
«Під час минулих ексгумаційних робіт ми серед інших знаходили багато цивільних людей, судячи з того супровідного матеріалу, який був при них, та монахів. Цього року в цій ямі теж було віднайдено монаші скелети, а також вперше – тіло священика. Ми дізнаємось що це священик, оскільки у нього залишилась колорадка від ряси – виготовлена з білої пластмаси, а також рештки темного одягу на самому скелеті. Ми його ексгумуємо окремо, оскільки це все ж таки священик і процедура перепоховання священиків відбувається трошки інакше ніж цивільних людей», – зазначає заступник директора КП ЛОР «Доля» Володимир Харчук.
Супровідний матеріал представлений монетами номіналом 1, 2 , 3 , 5, 15 та 20 радянських копійок. Вони ще не всі є відреставровані, тому прочитати точні дати виготовлення поки що неможливо. Але на тих, на яких вдалося це зробити – то дати не представлені не пізніше 1939 року. Протягом перших днів пошукових робіт було віднайдено 26 монет, приблизно половину можна розчитати. Також пошуковцям вдалося віднайти ґудзики від одягу, церковні медальйончики, та інші особисті речі – гребінець, дзеркальце.
Результати пошуково-ексгумаційних робіт
Як і під час попередніх етапів робіт пошуковці віднаходять останки немовлят та ненароджених дітей – це помітно за розміром кісток та черепів, які як правило розпадаються, але контури залишаються.Поки що пошуковці не натрапляли на людські останки зі слідами насильницької смерті, проте є з слідами трепанації. «Люди швидше за все проходили через тюремний шпиталь, тому є багато трепанованих черепів. Серед віднайдених на даний момент останків є багато жіночих – старшого віку, тому що у них або повністю відсутні, або залишилось лише по кілька зубів, і місце де був колись зуб заросло, тобто зуби були втрачені за життя, багато з них супроводжуються рештками чорної тканини, що може свідчити про те, що це був монаший одяг», – додають пошуковці.
Музей «Територія Терору» протягом 2018 року планує продовжувати дослідження ділянки на території садового кооперативу «Світоч» та провести польові пошукові дослідження по виявленню ймовірних місць поховань жертв воєн і політичних репресій у місті Львові, зокрема поховання вояків УГА на вул. Бережанській.
Музеї «Територія Терору»
Нагадуємо, що в результаті пошукових досліджень, здійснених протягом попередніх років, було виявлено понад 800 останків в’язнів пересильної тюрми № 25. Серед них були люди різного віку та статі: жінки, чоловіки, люди старшого віку, новонароджені та ненароджені діти. Тіла загиблих ховались без трун, у великих ящиках, у яких могло знаходитись по кілька осіб різного віку та статі, що свідчить про таємність і хаотичність цього процесу. Частина знайдених останків були перепоховані на Личаківському кладовищі у лютому 2016 року.
Ексгумаційні роботи проводяться Меморіальним музеєм тоталітарних режимів «Територія Терору», що розташований на місці пересильної тюрми №25, та Комунальним підприємством Львівської обласної ради «Доля», яке займається пошуком, дослідженням, ексгумацією і перепохованням осіб, котрі загинули внаслідок депортацій, воєн та політичних репресій.
Пересильна тюрма №25 функціонувала у Львові з 1944 до 1955 року. Основним її призначенням був збір та відправка в’язнів «етапами» у виправно-трудові табори ГУЛАГу. На «львівську пересилку» звозили засуджених в’язнів з інших тюрем Західної України, де вони перебували від тижня до року в очікуванні на свій етап.
У попередніх частинах ми вже “відправляли” львівського підкоморія та посланця короля Войцеха М’ясковського до молдовського господаря і султана Османської імперії. Тепер прийшов час для нашого героя з’їсти солі дипломатичної роботи і вдома. Сумнівно, що він цьому особливо тішився і точно не поділяв думки, що дим батьківщини солодкий, адже саме для термінового гасіння пожежі його і відрядили. Пожежу, між іншим, розпалив товариш короля Владислава, Богдан Хмельницький. З останнім М’ясковський мав значно більше спільного, аніж ми з вами. Вони не тільки жили в одну епоху та розуміли мотиви один іншого, а й обоє були підлеглими короля і служили Речі Посполитій. Про що саме спілкувались між собою посол і новоспечений бунтар, шукаємо нижче.
Богдан Хмельницький. Фото з https://www.etsy.com
Оскільки гуртом таки дійсно простіше батька бити, М’ясковський їхав до Хмельницького не сам, а в оточенні багатьох дуже і не зовсім шанованих осіб. З-поміж них мені особисто найбільше імпонує особа брацлавського та київського воєводи Адама Кисіля, якого козаки якраз найбільше не любили. Войцех М’ясковський вирушив у напрямку Києва 1 січня 1649 року і далі, ледь не поденно, описував що бачив та робив у мандрівці. Зокрема, абсолютно незрозуміло навіщо, навіть зазначив, що 4 січня зустрічався у дорозі з Луцьким єпископом.
Брацлавський воєвода Адам Кисіль. Фото з https://uk.wikipedia.org
Вперше в очі війни М’ясковський заглянув, минаючи теперішній Новоград-Волинський (тоді Звягель). Автор згадав у своєму тексті про замок, а також понищені костели. Це був перший привіт, який він “передав” козакам. Тиждень довелося посольству чекати листів з Чигирина від Хмельницького. Мясковський бідкався, що дорога надто важка, а зерна і соломи для коней бракує. Згадував також і про виступи селян проти панів, що ще більше ускладнювало для подорожуючих можливість дістати провіант. Як наслідок, по харчі аж до Києва посилали. До давньої “матері городів руських” польську делегацію впустити не хотіли і вони мусили ще раз посилати людей до Хмельницького – просили, аби прибув до Києва на нараду.
Реконструкція Звягельської фортеці. Фото з https://uk.wikipedia.org
Одна цікава для нас, але неймовірно прикра для її учасників історія трапилась, коли герої цього тексту наближались до Києва. Дорогою, у одному з містечок руського роду Корецьких, М’ясковського та його оточення несподівано обступили козаки та селяни. Польську делегацію зупинили, взяли в оточення і не пускали далі. Притримали навіть козака, який ніс за воєводою його знак влади. Тоді-то подорожні й задумались, чому було б не взяти з собою якоїсь додаткової козацької (реєстрових) чи драгунської хоругви, бо ж нападники явно не шахи з ними зібралися грати. Врятувало М’ясковського з компанією те, що вони володіли міжнародною мовою спілкування – заплатили козакам та селянам за себе і за того козака з органами влади і рушили далі.
Руський воєвода Ярема Вишневецький. Фото з https://upload.wikimedia.org
На підступах до Києва посланців короля виїхав зустріти Богдан Хмельницький. З ним були полковники, осавулами, сотниками. Супроводжувалось це все дійство військовою музикою. Повстанці взяли з собою навіть хоругву. Сумнівно, що представники обох делегацій обіймались та розціловували одне одного, але привітались і Хмельницький запросив гостей до себе на обід. М’ясковський зафіксував у щоденнику, що гетьман під час споживання їжі гостро висміював князів Вишневецького та Чаплинського, з якими мав особливо напружені відносини.
Тарас Шевченко. Козацький бенкет. Фото з https://uk.wikipedia.org
У один з наступних днів відбулась рада. М’ясковський описав це як велике коло, у центрі якого був Хмельницький. Один з послів короля зачитував волю монарха. У той час хтось з оточення Хмельницького почав викрикувати, що “король королем”, але “королев’ята” і “княжата”, а особливо Кисіль, “кость з кості нашої”, зрадили і “до Ляхів” перейшли. Хмельницький взявся заспокоювати крикуна (знаючи вдачу гетьмана останній за свій вчинок ризикував навіть позбутися голови), але той виривався і продовжував анархію. Коли його таки втихомирили, воєвода передав королівські листи повстанцям і їх тут же прочитали. По тому Хмельницький запросив послів короля на обід.
Варіант козацької наради. Фото з https://espreso.tv
Останні сприйняли цей знак як зелене світло і почали “обробляти” гетьмана. Воєвода у приватній розмові додатково наголосив, як багато король дає повстанцям. Зокрема, обіцялося пробачити всі вчинки, гарантувалися вольності “стародавньої грецької релігії”, реєстр та права і свободи запорожцям. Натомість, Хмельницького, як підданого короля, просили селян не збурювати і до війська їх не брати, з панами примирити. Хмельницькому, звичайно ж, дуже лестила шана від короля і пробачення усіх поступків, але він послався на відсутність належної кількості старшини і війська та сказав, що без них таких рішень (про мир) приймати не може. Крім того, гетьман наголосив, що війна через Чаплинського і Вишневецького почалась, тому гетьман вимагав, аби одного з них покарали, а іншого йому видали. М’ясковський пише, що довго вмовляли Хмельницького, але нічого не вийшло і роз’їхалися “з жалем сердечним і сльозами”.
Михайло Вишневецький, син Яреми, король Речі Посполитої. Фото з https://upload.wikimedia.org
Наступного дня М’ясковський з декількома представниками пішли до соборної церкви. Мали там нагоду побачитись з московським послом, якого автор охарактеризував як особу “людську і звичайну”. По тому, під час прогулянки, бачили поруйнований і пустий замок. Також колегіум єзуїтський – обдертий і в жахливому стані. Жодної ікони, як зазначає автор, нападники не залишили.
Єзуїтський комплекс у Вінниці. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ще одним майданчиком для обговорення політичної ситуації мав стати обід, на який Хмельницького запросив до себе київський воєвода. Але такого не сталося, бо гість не з’явився. Аж під вечір гетьман, як зазначив М’ясковський, прибув на підпитку до воєводи з кількома полковниками. Враховуючи стан гостя, конструктивної розмови не вийшло, бо говорив лише він – про свою невинуватість, кривди від “ляхів” і ін. Хмельницький казав, що Русь буде панувати і навіть ще у тому ж році. Далі він зневажив пана Пузовського, пригрозивши йому шибеницею. В третій годині Хмельницький залишив шановне товариство. Більшу половину наступного дня гетьман, як зазначив М’ясковський, спав – бо ще в себе з чарівницями продовжував пити, які часто його бавлять і щастя на війні йому приносять.
Р. Писанка у ролі відьми Горпини. Обігрування теми зв’язку козаків з нечистою силою у фільмі “Вогнем і мечем”.
Зрештою, Хмельницький таки погодився прийняти польську делегацію, але в той момент вже був, за словами львівського підкоморія Войцеха М’ясковського, “з товариством і при горілці”. Не давши слова посланцям, Хмельницький підкреслив, що “завтра буде справа і розправа, бо я п’яний”. Також грозив, що буде війна, а їх, ляхів, він дасть у неволю “цареві турецькому”, бо він “єдиновладний самодержець руський”.
Козацька рада. Фото з https://www.radiosvoboda.org
Складно сказати, що з описаного у щоденнику правда, а що вимисел автора. Більшість польських хроністів того часу приписували перемоги Хмельницького його зв’язкам з нечистою силою, а козаків характеризували як пияків. Чітко розмежувати історичне та літературне у подібних описах дуже складно. Як би там не було, персонажі щоденника Войцеха М’ясковського не на жарт перелякалися і погрози Хмельницького на них подіяли. Як наслідок, наступного дня знову їхали до нього і воєвода мав “лагідну промову зі сльозами”. У своєму виступі застерігав, аби гетьман подумав, що робить, бо не тільки “ляську” і литовську, але також і руську землю з церквами під загрозу піддає. Воєвода просив гетьмана селян відпустити – аби “хлопи орали, а козаки воювали”. У відповідь на це, Хмельницький сказав, що “виб’є з ляської неволі увесь народ руський”, “якщо спочатку за свою кривду воював, то тепер за віру православну буду”. Казав, що не буде піднімати шаблі на турків або татар, бо досить має “на Україні і Поділлі і Волині”.
Шляхтичі, конфедерація. https://zbruc.eu
Зрозумівши, що з перемовин нічого не вийде і треба готуватися до війни, посли короля почали ладнатися у дорогу додому. Останнім проханням від них стало клопотання про в’язнів, яких Хмельницький обіцяв звільнити. Але і тут дипломати Речі Посполитої дістали відмову – гетьман передумав відпускати полонених. Йому дорікнули, що “навіть погани відпускають”. Хмельницький відповів, що цих полонених йому “Бог дав”. Розлючені посли запитали навіщо ж він тоді наказує шляхту і дітей вирізати та костели руйнувати. Гетьман відповів, що якщо хтось до його війська пристати не хоче, або на віру посягає, то з тим “все через мою шаблю”. У відповідь на цю репліку, М’ясковський записав у щоденнику, що “важко було про щось з цією нерозумною бестією говорити”.
Пародія на Богдана Хмельницького. Фото з http://likbez.org.ua
Безперечно, що якби про ці події ми читали у щоденниках козацьких хроністів, то всі шанси стати такою самою “нерозумною бестією” мав би Войцех М’ясковський, або будь-який учасник його делегації. Аналогічно, у такого характеру джерелах з козацького середовища польським військовим також приписувалось би руйнування сакральних споруд і безпідставне знущання над невинними. Командувачів королівських військ зображали би алкоголіками і невротиками та психічно неврівноваженими. Нашим завданням є порівнювати тексти, створені по різні боки конфлікту. Також усвідомлювати, що люди тих часів мали відмінні від нас цінності та категорії оцінки світу. Відтак, не кожна інформація про зловживання алкоголем чи надмірну жорстокість, також буде міфом … Описані персонажі були людьми своєї епохи, а не казковими та ідеальними героями з нашої свідомості.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – XVII ст. / Наталя Яковенко. – Київ: Критика, 2002.
Borek P. Ukraina w staropolskich diariuszach і pamiętnikach. Bohaterowie, fortece, tradycja. – Kraków: Collegium Columbinum, 2001.
Dijarjusz drogi do woyska Zaporoskiego […] napisany przez Pana Podkomorzego Lwowskiego R. 1649 // Źródła do dziejów Polskich. – Wilno, 1843. – Tom Pierwszy. – S. 3 – 20.
В суботу, 12 травня 2018 року, о 18:00 рамках проекту “Інтелектуальна ін’єкція”, у Львівській філармонії вас чекає зустріч з творцем чарівного світу для малечі і дорослих від 2 до 102 років Іваном Малковичем.
Людина з янголом на плечі, яка нагадує нам про “місячний серпик букви “є”, подорожник-подорожній, який допомагає зцілювати рани – це все Іван Малкович! Український поет та видавець збирає всіх поціновувачів своєї творчості, аби на один вечір перетворити філармонію в храм поезії високого духу. Це буде поезія, проза, музика, інтелектуальні розмови про літературне, політичне, мовне і культурне сьогодення.
Гостями вечора також стануть український бард, кобзар і бандурист Василь Жданкін та українский поет, бард і рок-музикант Едуард Драч.
Нагадаємо, Іван Малкович – український поет, належить до покоління вісімдесятників, увійшов у літературу разом з Ігорем Римаруком, Василем Герасим’юком, Оксаною Забужко.
Іван Малкович
У 2017-му році став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, власник і директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га». У творчому доробку поета 8 збірок, а також міжнародний орден Усмішки, який вручають відомим людям, що приносять дітям радість.
Вміє бути вдячний і пам’ятати про рід. У своєму київському домі любить пригощати власноруч вирощеними яблунями. Плекати сад він навчився від свого дідуся.
Захопливі розповіді Івана Малковича про святкування Різдва, як готувати кутю, прикрашати святкову оселю варті окремого видання.
Видавництво Івана Малковича “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” – без перебільшення є культурним дивом. Вже кілька поколінь українських дітей виросли з книжками, на яких стоїть цей веселий логотип.
На днях у вирі львівських подій відбулася одна особлива — відкриття персональної виставки „Ідентифікація“ молодої львівської художниці Зірки Савки. Оглянути картини можна щоденно у виставковій залі готелю „Асторія“ до 5 червня.
Відкриття виставки “Ідентифікація” львівської художниці Зірки Савки
Найперше, що варто знати про цю експозицію — вона побудована на своєрідному експерименті та пошуку нового. Роботи молодої мисткині яскраві, сучасні, лаконічні, а емоції виражені через колір.
Відкриття виставки “Ідентифікація” львівської художниці Зірки Савки
Та щоб краще зрозуміти картини, варто більше дізнатися про саму Зірку Савку, про творчий пошук та розрив шаблонів, який, зрештою, постійно присутній у її роботах.
Відкриття виставки “Ідентифікація” львівської художниці Зірки Савки
Люди. Емоції. „Ідентифікація“
— День відкриття виставки, 5 травня, був надзвичайно різний — емоційно, подієво. Та атмосфера місця розслабила і додала впевненості. В мене ще ніколи не було такої легкої експозиції — спокійно і без метушні. Люди, які прийшли на відкриття — це ті, хто відіграв значущу роль у моєму мистецькому становленні — художники Борис Буряк, Роман Дмитрик, ті чия думка для мене надзвичайно важлива — Ігор Колісник, Петро Старух. Було чимало друзів, а також і людей, які знали мене, мої роботи заочно і хотіли познайомитися. На виставці почула багато цікавого, нового, трохи критики. Та все це — добрі поради, на яких варто вчитися, — поділилася думками про відкриття виставки Зірка Савка.
Відкриття виставки “Ідентифікація” львівської художниці Зірки Савки
Роботи, які об’єднала „Ідентифікація“, створені впродовж минулого року. Деякі з них вже побували на виставці в Гданську, на „Осінньому салоні“ у Львові.
— Тут представлені роботи, які суттєво різняться за колористикою від моїх попередніх картин. Раніше це була обмежена колористична гама, зараз навпаки, багато глибоких кольорів. Вагому роль у віднайденні мого нового напряму відіграли поради художника Бориса Буряка. Я давно шукала себе в глибоких яскравих кольорах та в певний момент здалося, що абсолютно нічого не вдається. Саме тоді мої полотна побачив пан Борис і дав декілька надзвичайно цінних і важливих порад щодо поєднання кольорів. Це спонукнуло мене по-новому переосмислити одну мою давнішу роботу з чотирьох полотен. Я розібрала їх і використала як тло для нових картин. Дві з них вже навіть знайшли поціновувачів і продані, — розповіла мисткиня.
Відкриття виставки “Ідентифікація” львівської художниці Зірки СавкиВідкриття виставки “Ідентифікація” львівської художниці Зірки Савки
— Добру пораду отримала й від Романа Дмитрика. Моя робота „В молитві“ йому дуже подобається. Там зображена постать людини, а велика увага закцентована на кистях рук і ногах. Пан Роман запропонував винести ці елементи окремо. В мене вже була серія з обличчями, а тепер є зі стопами. Тоді почала „бавитися“ з кольором, а художник порадив ще й обрати власний формат, у якому краще працювати. Мені цікавіше компонувати роботу в квадраті. Тож накупила полотен різних розмірів і на них зображувала стопи.
Відкриття виставки “Ідентифікація” львівської художниці Зірки Савки
Частина цих робіт представлена й на виставці „Ідентифікація“. Вони малих форматів і розміщені не на стінах, а на стійках. За рахунок цього творять дуже цікаве доповнення експозиції.
Відкриття виставки “Ідентифікація” львівської художниці Зірки СавкиВідкриття виставки “Ідентифікація” львівської художниці Зірки Савки
Пошук. Експеримент Гданськ
Вагомим поштовхом до нових пошуків для Зірки стало й навчання в Гданську за програмою Еразмус+. Каже, що після цього на багато речей почала дивитися по-іншому і в своїй творчості, і в підході до співпраці з іншими митцями, і до сприйняття глядачів.
Відкриття виставки “Ідентифікація” львівської художниці Зірки Савки
— У моїх роботах змінилася форма людини — стала більш окреслена, виразніша — прагну показати образність обличчя. А також змінила матеріал. Щоправда, це сталося випадково. В межах навчальної програми використовувала великий формат 2 на 2 метри. І якщо вдома працювала над ескізами досить сміливо, то в академії, коли потрібно було малювати „на чисто“, з’явився острах, що можу щось зіпсувати. Тоді в мене виникла ідея: я взяла стрейчеву плівку, обтягла нею полотно і малювала на ній олійною фарбою. Вийшло дуже цікаво і викладачеві ця ідея сподобалася, бо такою роботою можна маніпулювати по-різному, творити новий ефект, експериментувати.
Відкриття виставки “Ідентифікація” львівської художниці Зірки Савки
Зрештою, експериментували й інші студенти. На курсі зі живопису моя одногрупниця, малюючи на тканині, знайшла цікаве рішення оформлення цієї роботи — підвісила її як штору на рамі. Концепція полягала в тому, що картина не мусить бути обрамлена. Це дало мені змогу переосмислити і спробувати працювати із розміщенням роботи в просторі.
Взагалі після навчання в Гданську я для себе зробила декілька цікавих висновків. Перш за все почала підходити до робіт ще й з точки зору їх кращого розміщення, компонування, поєднання.
Відкриття виставки “Ідентифікація” львівської художниці Зірки Савки
Також зрозуміла, що наша любов залишатися індивідуумами насправді більше шкодить, аніж допомагає творчості. Бо разом із іншими, допомагаючи один одному, підтримуючи, можна вийти на значно вищий щабель.
Відкриття виставки “Ідентифікація” львівської художниці Зірки Савки
Переосмислила також і підхід до реалізації проектів, зокрема перформансів. Бачила скільки часу і зусиль митці приділяли спершу пошуку формату й наповнення, а лише тоді реалізовували ідею. Тоді кожен використаний елемент не випадковий, а має величезне значення.
Крім того, переконалася в своїй думці, що імпровізацію можуть робити лише ті митці, які вже тривалий час працюють і мають потужне підґрунтя.
Ольга Падовська, Ірина Фартух, Олена Каменецька-Остапчук та Наталя Пухінда на відкритті колективної виставки
Вчора, 7 травня 2018 року, в виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької у Львові (вулиця Листопадового Чину, 7) п’ять знаних українських художниць відкрили колективну виставку під назвою “Малярство і батик”, повідомляє видання 4studio.
Наталя Пухінда. Перед Різдвом на Гуцульщині. 2016 рік, полотно, олія
Пропонований увазі глядача мистецький проект знайомить із творчістю відомих львівських мисткинь: Анни Атоян, Олени Каменецької-Остапчук, Ольги Падовської, Наталії Пухінди та Ірини Фартух. Художниці презентують лише незначну частину свого доробку. Втім, представлений навіть в такому незначному обсязі, він засвідчує їхнє самобутнє творче обличчя.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
“Олена Львівна Кульчицька завжди підтримувала працю українських мисткинь.Особливо вона займалася вихованням українських дівчат, спонукала їх до творчої праці, ділилася з ними своїми знаннями, своїм глибоким мистецтвом. І музей Олени Кульчицької продовжує традиції і добрі наміри своєї патронеси. В підтвердження цього сьогодні ми маємо відкриття виставки п’ятьох українських мисткинь. Хочу привітати цих мисткинь з відкриттям їхньої колективної виставки”, – зазначив Генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан.
Відкриття виставки в художньо-меморіальному музеї Олени Кульчицької у Львові
“Пропонований мистецьки проект ще раз знайомить нас з творчістю уже відомих у Львові художниць-мисткинь, які уже відбулися як митці і які представили по декілька своїх робіт на цю виставку.Але разом з тим ці роботи свідчать про їхнє дуже оригінальне творче обличчя. Роботи на виставці усі різні – як за розміром так і за технікою виконання, але об’єднує художниць те, що вони всі виросли і сформувались в духовній атмосфері мистецького Львова”, ‒ розповіла завідувачка музею Олени Кульчицької Любов Кость.
Відкриття виставки в художньо-меморіальному музеї Олени Кульчицької у Львові
В експозиції представлено малярські полотна та батик, виконані упродовж 2003-2018 роках. Виставка камерна, але вона дає уявлення про творчість учасників мистецького проекту та їх художні пошуки в контексті сучасного мистецького життя Львова.
Ольга Падовська
До експозиції увійшли малярство та батик у жанрах урбаністичного пейзажу, натюрморту, сюжетно-конструктивної композиції. Художниці різні за творчою манерою, стилістикою, але їх об’єднує духовна атмосфера мистецького Львова, в якій зростали, здобували художній фах і формувалися як мисткині. А ще їх об’єднує талант і прагнення жити у творчості.
Олена Каменецька-Остапчук
Кожна з мисткинь виробила власний творчий почерк та лише їй притаманний індивідуальний погляд на світ, який отримав відображення у роботах. Сучасниками органічно сприймаються модерна пластика Анни Атоян, натюрморти Наталії Пухінди в стилі арт-деко, фактурний декоративний живопис Ірини Фартух, урбаністичні пейзажі Олени Каменецької-Остапчук та етюди-пейзажі рідної землі Олени Падовської.
Ірина Фартух
Виставка творів п’ятьох знаних художниць передусім покликана презентувати мистецтво сучасної жінки, яка живе багатим духовним життям, у творчій уяві якої навколишній світ трансформується в самобутні образи, що віддзеркалюють її світосприйняття, переживання, роздуми і прагнення. У цих полотнах акумулюється жива думка, бажання сказати щось вагоме про себе і світ загалом, спонукання до діалогу. І такий діалог може тривати безконечно, як вічне мистецтво…
Наталя Пухінда
Можемо однозначно стверджувати, що львівська художня школа збагатилася іменами мисткинь, які продовжують її традиції і впевнено торують свій шлях у сучасному мистецькому багатоголоссі.
У п’ятницю, 27 квітня 2018 року, Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові та Комісія тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ, в рамках проекту “Музейні посиденьки за горнятком гербатки” провели лекцію Роксолани Гавалюк та Андрія Сови “Невідома історія Оксани Суховерської”.
Андрія Сова та Роксолана Гавалюк
Учасники заходу змогли ознайомитися з малознаними сторінками руханкового та спортового минулого Львова та Галичини; взаєминами Оксани Суховерської з “Батьком українського тіловиховання” Іваном Боберським, синами Івана Франка – Петром, Тарасом і Андрієм, професором тіловиховання Степаном Гайдучком, географом та громадською діячкою Оленою Степанів та іншими знаними постатями ХХ століття.
Тетяни Воробкевич, Андрія Сова та Роксолана Гавалюк
Приємною несподіванкою посиденьок стали спогади викладача Львівської середньої спеціальної музичної школи-інтернату імені Соломії Крушельницької Тетяни Воробкевич, яка свого часу була ученицею Оксани Суховерської, і змогла розповісти і навіть показати як відбувалися заняття в знаного педагога. А особисті унікальні світлини з сімейного архіву доповнили розповідь.
Оксана Суховерська в руханковому строї товариства «Сокіл-Батько». 1910-ті роки. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Також всі відвідувачі посиденьок отримали в презенті від Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ поштівка з портретом Оксани Суховерської, а від Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові – пам’ятні значки.
Гості музейних посиденьок на сходах меморіального будинку Михайла Грушевського
І вже традиційним завершенням “Музейних посиденьок за горнятком гербатки” стала незмінна фотографія на сходах меморіального будинку Михайла Грушевського.
Довідково: Оксана Суховерська (8.04.1891 р., село Зашків Золочівського р-ну Львівської обл. – 13.01.1977 р., Львів) – педагог, громадська та культурно-просвітня діячка, провідний фахівець тіловиховання, автор теоретико-методичних праць присвячених різним аспектам тіловиховання, руханки і ритміки для жінок («Рухові забави й гри з мелодіями й примівками», «Роля жінки у фізичному вихованні», «Ритміка» у 2-х томах та ін.); одна з організаторок і активних діячок руханкових і спортивних товариств («Сокіл-Батько», «Пласт», «Жіночий український спортовий кружок»), керівник першої в Галичині школи ритмопластики; організаторка щорічних виступів молоді на площі «Сокола-Батька»; учениця і послідовниця професора Івана Боберського.
500-річчя з'їзду монархів у Луцьку. Колаж Олександра Котиса
У 1929 році настала дуже кругла річниця – 500 років з’їзду монархів у Луцьку. Розмах святкування вражає і досі. Міжвоєнна міська влада відновленої держави, маючи цілий ряд проблем і слабка економічно, намірилася за короткий час розвинути Луцьк так, щоб його тогочасна глорія відповідала рівню королівської події.
Жодних тортиків і урочистих академій. Лише справою будівництва інфраструктури, розвитку нової якості життя. За десятиріччя тридцятих Луцьк перетворився на повноцінне воєводське місто, життя якого ішло в ногу з європейським ритмом передвоєнної доби. Що ж такого незвичайного вони зробили?
Ідея була проста. Продовжувати працювати в уже намічених напрямках, але ще активніше. 500-та річниця з’їзду монархів стала додатковою мотивацією прикласти більше зусиль для розвитку міста. І, як думали тоді, показати на всю країну, велике значення Луцька в історії.
Зважаючи на особливість доби, не минулося і без ідеологічного підґрунтя. Заплановані заходи в рамках святкування такої події, мали не стільки звернути увагу на історію самого міста, як її значення для історії Польщі. А частина запланованого прямо мотивувалася «для підтвердження польськості». Хоча в нашому сьогоденні це дещо дражливий момент, все ж його реалізація не принесла, як буде видно нижче, жодного негативу ані самому Луцьку, ані конкурентному погляду.
«Ствердженням польськості» завершилася маніфестаційна частина святкування річниці. Що ж конкретного запланували зробити?
У 1925 році президент міста Луцька Болеслав Зєлінський писав волинському воєводі про наближення великої дати – 500-річчя з’їзду монархів у Луцьку. Він виклав свої ідеї, що такий почесний факт треба відзначити так, аби й сьогодні (тобто тоді) підтвердити важливість Луцька і гідні умови проживання його мешканців, оскільки значення з’їзду далеко виходить за рамки тільки міста.
В ході листувань, які не збереглися, був напрацьований документ, в якому ішлося про конкретні плани. Головною метою заходів було укріплення економічної ваги Луцька. Планували попрацювати в багатьох галузях міського життя. Це і зведення нових готелів, школи, благоустрій вулиць і майданів, санітарія. Увагу привертають і окремі пункти планів.
Луцькі пароплави
1. Річковий порт. У плані реалізації програми заходів до відзначення 500 річниці був розділ про комунікацію, де зокрема ішлося: «…Створити Товариство пасажирсько-торгового судноплавства по Стиру і зв’язати Луцьк з чинною магістраллю Варшава-Рівне і з річкою Прип’ять». Так і сталося. Вже наприкінці двадцятих років по Луцьку на річці Стир стали ходити пароплави. А сам порт розташували в районі вулиці Ковельської та Кондзелевича – на місці старого русла річки, якого зараз нема.
Влаштування водогону та каналізації. Вкінці-кінців Луцьк виявився на першому місці серед усіх міст Волинського воєводства з найбільш розвиненою мережею водогону та каналізації. Спроби збудувати міський водогін тягнуться ще з кінця ХІХ століття, але реальний зсув відбувся з ініціативи магістрату Луцька, який узяв американську позичку для будівництва централізованої мережі. Її запроектували у новоствореному Варшавському інституті водогону і каналізації. Тоді ж і збудували необхідні інженерні споруди на теперішній вулиці Дубнівській, де нині Луцькводоканал. Велися масштабні роботи по місту. Частина тих мереж працює й досі.
Будівництво каналізаційного тунелю
Іпотечне кредитування лучан. Луцьк, ішлося у плані реалізації, має виглядати дуже чистим, охайним, акуратним містом. Для цього треба відремонтувати будинки, які погано виглядають, а також допомогти тим, хто будується. Для цього у двох великих банках планувалося взяти кредити для Міської ощадної каси, яка видаватиме іпотечні кредити на місцях. Якщо гортати збережені в архівах журнали засідань будівельного комітету луцького магістрату, вони рясніють повідомленнями про надання кредиту різним громадянам міста.
Це стало причиною, чому Луцьк 1930-х так активно розбудовувався. А з огляду на те, що в архітектурному плані це була доба активної моди на різні модерністичні напрямки, Луцьк тих часів і до сьогодні зберігає свій модерністиний шарм. І йдеться не лише про приватні житлові будинки, які проектували знані архітектори, що здобували освіту у Варшаві та Львові. Сприяли будівництву і приватних громадських об’єктів. Наприклад, два найбільші кінотеатри міста тих часів – Polon та Słońce – зведені з приватної ініціативи.
Запроектований у 1937 році міським архітектором Тадеушом-Яном Карасінським кінотеатр у стилі функціоналізму у радянський час знали як “Батьківщина”
Будівництво дамби на глушецькій заплаві. Для того, щоб якось дати раду з болотом річки Глушець, оздоровити санітарний стан міста і покращити благоустрій, запланували збудувати дамбу від замку Любарта до млина Пінчука. Цей млин розташовувався в районі Тещиного язика. Дамбу збудували – тепер вона тягнеться через центральний парк. Обсадили її тополями, які росли там аж до вирізання у 2000-х роках.
Влаштування парку над Сапалаївкою. У програмі не вказано, в якому саме місці планувався парк. У міжвоєнний час над цією річкою було два парки. Один із них звели в рамках будівництва містечка для службовців на теперішніх вулицях Шопена, На Таборищі, Літній. Тому скоріше всього ідеться про інший парк – Пєрацького, який був, імовірно, у районі вулиці Івана Франка.
Луцьк. Парк ім. Пєрацького
Укріплення та реставрація замку Любарта і відселення пожежників. Міська пожежна команда в міжвоєнний час займала частину замку. Це не заважало його постійним ремонтам, які велися аж до початку війни. Зміцнили три вежі та перекриття поверхів у них. Правда, відселити пожежників у нове приміщення так і не вдалося.
Будівництво мосту зі скульптурами. У 1920-х роках старий дерев’яний міст, який здавна називався Глушецьким, замінили на залізобетонний. У відомого польського скульптора Аполінарія Ґловінського замовили погруддя чотирьох польських культурних діячів, життя і творчість яких пов’язана з Волинню: Юзефа Крашевського (жив тут, малював край, написав про Волинь книгу), Тадеуша Чацького (відкрив Кременецький ліцей), Генрика Сенкевича (край фігурує в його історичній художній літературі), замість якого мав бути Коллонтай, Юліуш Словацький (родом з Кременця).
Міст з погруддями чотирьох волинсько-польських культурних діячів
Продовження будівництва залізничної дороги Луцьк-Львів з її виходом на проектовану тоді залізничну лінію Катовіце-Рівне.
Будівництво шпиталю з рентген-кабінетом. У 1930-х роках на теперішній вулиці Львівській збудували велику повітову лікарню. Зараз тут Обласний протитуберкульозний диспансер.
Лише незначна частина планів, про які йшлося, так ніколи і не була реалізована. Окрім відселення пожежної команди, не вдалося збудувати дорогу, паралельну Ягеллонській, бульвар від Глушецького мосту над теперішнім старим базаром, збудувати пам’ятник польському гусару на коні перед будівлею воєводства, тобто на теперішньому Театральному майдані.
Шпиталь на Львівській на цій картинці поки у проекті
За усім цим мав стежити виконавчий комітет, який складався із 13 осіб. Це представники магістрату, дирекції громадських робіт і преси. Інформації про прізвища поки що знайти не вдалося.
Зрозуміло, що частина цих планів була просто приписана святкуванню річниці. Наприклад, водогін і шпиталь і без того мусили б запустити в дію. Проте сам факт відзначення річниці з’їзду монархів на такому рівні і з такими амбіціями уже показує, наскільки місто самому собі було небайдужим і як чуйно підійшли до розуміння події 500-річної давності.
Дивно, але не збереглося ніяких свідчень про відзначення річниці у філателії і нумізматиці. Не випустили ані тематичних листівок, ані монет, чи брошур, присвячених події. Можливо, кошти на це вважали зайвими, або вважали достатнім пропагандистський ефект від будівництва пам’ятників. Та і без того програма святкування 500 річниці з’їзду монархів у Луцьку в 1929 році ще раз підкреслює, якою насиченою і енергійною була міжвоєнна доба в принципі. А її модерні амбіції урбанізації, індустріалізації, культурного розвитку у стилі «ми все зможемо» можуть стати добрим уроком для наших часів.
Cуспільно-мистецький соціальний Фестиваль "Родинні обереги"
Вчора, 6травня 2018 року, у Митрополичих садах на Святоюрській горі проходив суспільно-мистецький соціальний Фестиваль “Родинні обереги”. Десятки народних майстрів та сотні учасників зібралися на цю благочинну акцію щоб зібрати кошти та підтримати проведення “Міжнародного Інклюзивного тренінгового табору для дітей” у серпні цього року.
Голова Львівської ОДА Олег Синютка звернув увагу присутніх винятковій ролі української церкви для формування родинних цінностей і збереження традицій.
Голова Львівської ОДА Олег Синютка
“Я хотів би перед усім подякувати нашій церкві, тому що наша церква з споконвіку була хоронителькою родинного оберегу, християнських цінностей. І завдяки нашій церкві ми, тут на Галичині, на Львівщині, в Україні бережемо родину, бережемо сімейні цінності, бережемо наші українські традиції. Я переконаний, що як будуть сильними наші родини – будуть сильними наші сімейні вузи, будуть рости і виховуватись наші дітки. Велике спасибі організаторам, за те що вони зібрали діток, за те що вони небайдужі і за те, що кожного дня, в кожному домі ми стараємося зберегти родинний вогонь. Вогонь миру, вогонь затишку, вогонь добра і тепла, ” – сказав Олег Синютка на відкритті фестивалю.
Cуспільно-мистецький соціальний Фестиваль “Родинні обереги”
Цьогорічний фестиваль є першим, але вже має всі шанси стати щорічним, адже головна його місія допомога дітям з особливими потребами.
Cуспільно-мистецький соціальний Фестиваль “Родинні обереги”
“В цьому році фестиваль проходить вперше і ми маємо надію, що він стане щорічним. Цього року фестивалем ми збираємо кошти для проведення ”Міжнародного Інклюзивного тренінгового табору для дітей” у серпні цього року”, – розповіла співорганізатор фестивалю, керівник і засновник Гуманітарного Центру Розвитку “У світ разом” Дана Мехедова.
Cуспільно-мистецький соціальний Фестиваль “Родинні обереги”
“Сьогодні ми будемо проводити благодійний аукціон на якому спробуємо зібрати кошти для проведення ” Міжнародного Інклюзивного тренінгового табору для дітей”. До аукціону долучилися львівські митці, серед яких Роксолана Йолич, яка надала одну зі своїх картин. Діти з дитячого будинку також намалювали свої картини і передали для аукціону. Адже сьогодні нам потрібно зібрати хоча б 100 000 гривень, щоб табір відбувся”, – розповіла співорганізатор фестивалю, голова громадської організації “На крилах ангелів”, координатор освітньо-соціально-культурних центрів для дітей з особливими потребами Галина Царьова.
3D-мапінг на фасаді Львівського національного університету імені Івана Франка
В суботу, 5 травня 2018 року, в рамках святкування 762-гої річниці на фасаді Львівського національного університету імені Івана Франка у Львові продемонстрували світлове шоу – 3D-мапінг.
Звичний оку фасад перетворився на сучасний мистецький об’єкт. Цього разу “полотном” для художника Володимира Стецьковича став Франковий виш.
Автор вже не вперше тішить львів’ян та гостей міста сучасним мистецтвом. Зокрема, роботи Стецьковича можна було споглядати у минулу новорічну ніч на Оперному театрі, а перед цим на театрі ім. Леся Курбаса під живий супровід колективу “Курбаси”.
«На фасаді Львівського національного університету ім. Івана Франка був 3D-мапінг. За основу 3D-мапінгу взято старі фотографії та фільми про Львів з додаванням сучасної відеопроекції. Також 3D-мапінг був проектований у супроводі ретро-музики про Львів 20−30 років від композитора Олеся Коваля», — розповіла Марта Іванишин, директор ЛКП «Довженко Центр».
На захід завітали тисячі глядачів, які з захопленням спостерігали за світловим шоу, робили фото та відео.
Вчора, 5 травня 2018 року, з нагоди 762-ої річниці міста Львова центральними вулицями пройшов святковий парад, котрий зібрав близько 1500 учасників.
Вже традиційно парад розпочався з площі А. Міцкевича та пройшов проспектом Свободи, вул. П. Беринди, пл. Ринок.
Святковий парад до 762-гої річниці міста Львова
Очолив дійство король Лев з лицарями. У ході взяли участь міські театри, народні колективи «Горицвіт», «Мрія», «Квіти України», колективи-учасники фестивалю «У колі друзів» з Польщі, Чехії та Словаччини, представники спортивних організацій міста та учасники фестивалю оркестрів та мажореток «Королівський Лев».
Святковий парад до 762-гої річниці міста Львова
Згодом міський голова дав команду підняти штандарт міста над Ратушею. Під час підняття штандарту сурмачі традиційно виконали мелодію міста, яку написав спеціально до Дня міста композитор Юрій Ланюк.
Перед парадом у сесійній залі з нагоди Дня міста Львова відбулися урочисті збори, на яких вручили почесні відзнаки та нагороди.
У зв’язку із міською ходою, 5 травня, з 12.00 до 14.00 на проспекті Шевченка, площі Данила Галицького, проспекті Свободи, вулиці Беринди та площі Ринок було обмежено рух приватного, міського автотранспорту та електротранспорту.
Вчора, 5 травня 2018 року, «Львівська Майстерня Мила» (вул. Братів Рогатинців, 30) спільно з «Дуже радіо» зробили ДУЖЕ МИЛО вагою 78,2 кілограма та встановили Національний Рекорд України.
Засновниця «Львівської Майстерні Мила» Марія Соболєва і найбільше мило України
До створення цього мила залучили 5 майстрів миловаріння та 5 ведучих «Дуже – Радіо твоїх ідей», які використали давній карпатській рецепт на основі меду, деревинної золи, лляної олії та трав’яного настою.
Ведучі Дуже Радіо після встановлення рекорду на найбільше мило України
Для виготовлення запашного шедевру, зокрема, використали: 30 кг лляної олії, 11 кг соняшникової олії, 2 кг обліпихової олії, 5 кг Карпатського Меду, 3 кг суміші Карпатських трав (Липа, Календула, Ромашка), 6.5 літрів чистої джерельної води зі Східниці, а також 2,5 літрів лужного попелового розчину.
Ведуча Дуже Радіо Діана Гайворонюк і найбільше мило України
Початково організатори планували що виготовлять “Найбільше Мило ручної роботи в Україні вагою 60 кг”, але вже на самому милі анонсована вага складала 75 кілограмів. І вже тільки під час зважування з’ясувалася справжня вага ДУЖОГО МИЛА, яка склала 78 кілограмів і 200 грамів.
Вже сьогодні, 6 травня 2018 р., о 16.00 год. у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва відбудеться відбудеться цікава творча зустріч з львівською поетесою Оксаною Маїк, яка презентуватиме свою нову поетичну збірку “Полиново-медова любов”.
Як зазначає авторка про книгу ««Полиново-медова любов»: «…сама назва говорить за себе. Вона – про любов. У всіх її проявах. Любов до рідної землі, що дає силу до життя. Любов до батьків як до свого коріння, завдяки якому я така, яка є. Любов до дітей як до власного продовження. І, звичайно ж, про кохання як найщемливіший прояв любові. Чому ця любов для мене є полиново-медовою?Бо саме так воно й є у житті: то полином гірчить, то медами ллється… А поміж тим – безмір…»
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
