23 серпня стартує перша мандрівка за новим туристичним маршрутом із назвою «До Бункеру Головного Осередку Пропаганди ОУН і УПА», що у селі Корчин, Сколівського району. Маршрут розрахований на активних туристів, які готові подолати пішки 7 кілометрів в одну сторону й пролягає територією Національного природного парку “Сколівські бескиди”.
Як зазначила на брифінгу Наталія Табака – начальник управління туризму та курортів Львівської ОДА, до сьогодні маршрут облагороджувати та розчищали, Уже в середу його випробують перші туристичні групи.
Начальник управління туризму та курортів Львівської ОДА Наталя Табака
«Роботи розпочали фактично із червня, обирали оптимальні варіанти пересування, оскільки це заповідна територія, аби обмежити був мінімальний вплив на навколишнє середовище. Тож обрали зручний маршрут, щодо рівня складності, ознакували, встановили інформаційні, навігаційні таблиці» – зазначила Наталія Табака.
Сам маршрут пролягатиме до місця, де був Бункеру Головного Осередку Пропаганди ОУН і УПА.
Бункер Головного Осередку Пропаганди ОУН і УПА
За словами Богдана Сидорака, члена ради Громадської організації «Клуб мандрівників Прикарпаття» та організатора двох пошукових експедицій бункера Головного осередку пропаганди ОУН і УПА, це місце має довгу історію пов’язану із визначними діячами ОУН та упівців, зокрема Романа Шухевича.
Роман Шухевич. Світлина зі студентської справи Львівської політехніки, 1926 р.
Маршрутом зможуть користуватись як групи туристів так і окремі мандрівники, адже саме завдяки розробленій системі ознакування, загубитись під час проходження маршруту буде неможливо.
Довідково:
Туристичний шлях розробили та ознакували в межах реалізації заходів Програми розвитку туризму та курортів у Львівській області на 2014-2017 роки, зокрема, розвитку інфраструктури для активних туристів.
Безпрецедентну нагоду 20 серпня 2017 року отримали львів’яни, які не полінувалися і прийшли в підземелля храму Преображення Господнього на показ унікального документального фільму про Патріарха Йосифа Сліпого. Двогодинна стрічка відкрила чимало цікавих сторінок не лише з його життя, а й історії Української Греко-Католицької Церкви і розгортання подій на „великій шахівниці“ світу в часи Другої світової війни.
„Справа Рифи“ — фільм, який здатен перевернути сприйняття світової історії, надавши їй нового забарвлення. Як, зрештою, й розуміння важливих факторів і чинників, що мали вплив на хід історії нашого народу і, що найважливіше, — формування і розвиток Української Церкви.
Цей фільм значущий передовсім тим, що базований на маловідомому фактажі про утиски УГКЦ радянською владою, спогадах людей, які пережили переслідування, ув’язнення і добре знали, в яких нелюдських умовах довелося обстоювати своє право на віру, любов до Господа і свого народу та української землі Йосифу Сліпому.
Координатор проектів «Живого телебачення» Анна Остапенко
Стрічка демонструє, велику силу духу і віри Йосифа Сліпого, які допомогли йому витримати всі жахливі випробування і залишитися не просто людиною, а пастирем. Попри все знаходити сили виконувати обов’язки митрополита, ризикуючи життям христити і висвячувати, проводити Служби Божі, влаштовувати серед в’язнів лекції і дискусії на філософські і релігійні теми і підтримувати підпільну Церкву в Україні. В нелюдських умовах він постійно працював, писав, вболіваючи передовсім про те, щоб через свою наукову та духівничу діяльність зберегти те, що так намагалися стерти зі свідомості — право залишатися українцем, вірним своєму віросповіданню.
Зрештою, переглянувши стрічку, можна побачити, який страх Патріарх Сліпий наганяв на радянську владу навіть в ув’язненні. За ним увесь час шпигували, підсилали провокаторів, місяцями ганяли по етапах, відмовляли в лікуванні, принижували, кидаючи до камер із рецидивістами — та Митрополит тримався мужньо.
Голова Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ отець Ростислав Пендюк
Коли після вісімнадцяти років страшного ув’язнення та заслання Йосифа Сліпого врешті відпустили до Риму, як сподівалися каральні служби, вмирати, він прожив ще майже двадцять років, сповнених праці. Його глибока віра в Бога, любов до своєї України і свого народу дала сили. Він об’єднав свою паству, розсіяну по всьому світові, проголосив Патріархат УГКЦ, побудував монастирі і храми, видав наукові праці. Голови великих держав приймали нашого Патріарха з великими почестями, як представника України. Він став третім кардиналом в історії УГКЦ.
Презентація фільму “Справа Рифи” у Львові
Ми, сьогоднішні, можемо лише дивуватися духовній величі і глибинності віри Йосифа Сліпого. І бодай спробувати дотриматися його заповіту для всіх нас — тодішніх, теперішніх і прийдешніх: „Я буду таким кардиналом, яким ви будете народом. Як будете великим народом, то і я буду великим, а як ви будете малими, навіть, як був би я великим — нічого не вдію “
Доповненням до фільму стала й виставка фотографій та документів, присвячена 125-річчю від дня народження Йосифа сліпого, яку підготував Український католицький університет.
Парох храму Преображення Господнього у Львові отець Ярослав Чухній
— Мусимо пізнати своїх велетнів, бо кожен їхній крок — це наш фундамент, на якому маємо рости. Патріарх Йосиф усім своїм життям показав непохитну віру в те. що Україна буде незалежною, а наша Церква — вільною. Уявіть що після таких тяжких мук, вже будучи в Римі. Цей чоловік усі зусилля та кошти спрямовував на те, щоб компонувати книги про нашу Церкву, друкував їх, наголошуючи, щоб як тільки прийде момент, що в Україні буде свобода, передайте це на Батьківщину. Він так далеко дивився в майбутнє!, — наголосив на презентації фільму парох Церкви Преображення отець Ярослав Чухній. Священик також закликав усіх до молитви за Йосифа Сліпого, щоб він у сонмі святих знайшов своє місце.
Довідка:
Над фільмом „Справа Рифи“ працювали впродовж двох років, шукаючи свідків тих подій в Україні, Італії та Сполучених Штатах. Стрічка охоплює період із 1945 по 1963 роки та розкриває не відомі широкому загалу обставини арешту, ув’язнення та звільнення Йосифа Сліпого. Особливу увагу приділено історичним подіям та визначним особистостям того періоду та їх впливу на долю патріарха Йосифа Сліпого. Героями фільму стали папа Іван ХХІІІ, президент США Джон Кеннеді, генеральні секретарі ЦК КПРС Йосип Сталін та Микита Хрущов.
Назву стрічці дала агентурна справа «Рифи», яка зберігається в архіві СБУ України. У 33 томах справи докладно задокументовано, як радянська влада розробляла та втілювала в життя план знищення Української Греко-Католицької Церкви та її Глави Йосифа Сліпого. Ці документи, які радянська репресивна система дбайливо збирала та зберігала, стали основою фільму. До стрічки увійшли свідчення учасників та очевидців подій, коментарі істориків з України, Італії, США, унікальні кадри кінохроніки, які знімальна група розшукала в українських та іноземних кіноархівах. Автор фільму свідомо уникає пафосу, штампів та особистих оцінок, надавши можливість говорити про подвиг, ісповідництво та незламність патріарха Йосифа Сліпого документам та очевидцям подій.
Режисер: Олена Мошинська. продюсер: Павло Казанцев, виробництво: «Sсreen Media Ukraine» та «Живе production»
Є в Галичині кілька кам’яних пам’ятників, що походять з XVII століття і присвячені подіям того давнього століття.
Пам’ятник біля Нового Милятина
Таблиця на милятинському пам’ятнику
Зокрема, при дорозі Львів–Буськ біля Нового Милятина височіє стовп-каплиця, встановлений за наказом Яна III Собєського на згадку перемоги над турками під Хотином. Нині офіційно вважається, що на честь тієї першої, з 1621 року, але є підстави вважати, що насправді – на честь другої, з 1673-го.
Ще один пам’ятник XVII ст. у вигляді колони, увінчаної кулею та хрестом, стоїть на узліссі біля Крехівського монастиря на Жовківщині. На його підніжжі написано, що пам’ятник встановлено на честь перемоги жителів довколишніх сіл над турецько-татарськими загонами біля Крехова у вересні 1672 році.
Пам’ятник біля Крехова
Раніше підпис під пам’ятником був дещо іншим: «Під час татарської облоги Львова розпустили татари спільно з Петром Дорошенком свої загони по прилеглій околиці. Після пограбування Магерова орда, що поверталася, розклала табір поблизу монастиря оо. Василіян, в стінах якого схоронилися люди різних станів зі своїм майном. Вистрілена монахом куля з фальконету [szmigownicy], що зберігся донині, вбила на цьому місці 22 вересня 1672 р. в наметі татарського хана. Внаслідок цього неприятелі розбіглися. На згадку про це встановлено пам’ятник» ¹.
Колона з околиць Журавна
Колона з хрестом з околиць Журавна не була збудована в XVII столітті, але повстала завдяки тодішнім подіям. На монументі напис польською мовою: “На пам’ять перемоги на полях Журавенських, яка відбулася з 26 вересня по 16 листопада 1676 року. Перемогу здобув Ян III Собеський на чолі 16-тисячної армії над стотисячною турецькою армією під керівництвом Ібрагіма Шайтана”. Щодо часу побудови колони в літературі одностайності нема. Дехто відносить його до 1772 року. Безсумнівною є участь у побудові (чи перебудові) тодішньої власниці Журавна Евеліни Хаєцької (1848). Відтак пам’ятник двічі ремонтували (у 1921 і 2004 рр.).
На Горбі біля Комарна
Подібний (але набагато більший) пам’ятник зберігся на східній околиці міста Комарна. Встановили його у XVII столітті на вершині 309 м над рівнем моря на колишньому Верхньому передмісті біля розгалуження вул. Діброва та дороги, що веде до колишньої МТС (машинно-тракторної станції). Його координати: 49,62 о північної широти; 23,72 о східної довготи. Включений як «Придорожній пам’ятник (мур.) 1663 р.» під охоронним №420 до Державного реєстру пам’яток архітектури.
Пам’ятник на сателітарній мапі
В «Географічному словнику Польського королівства» написано: «На схід від Комарна, неподалік села Кліцько, височіє на узгір’ї гарний і високий постамент з кам’яних плит. На кількох кам’яних ступенях стоїть чотиригранна, вирізьблена з каменю, основа, заввишки у 4 стопи, а на ній піраміда, заввишки до 3 сажнів, завершена хрестом. Між основою і пірамідою читається напис: “Mea mors tua vita”, вміщений таким чином, що з кожної сторони стоїть одне слово, з якого можна починати читання. З боку міста на камені вирізьблені роки 1641 та 1663. За переказами має бути цей стовп пам’ятником бою з татарами двох братів, який вцілілий із них поставив полеглому. Інші вважають, що це пам’ятка про дідича Комарного, вбитого татарами. Експерти стверджують, що пам’ятник збудований з такого самого каменю, що й костел. Також і згадані вище дати це ніби підтверджують» ².
Костел Різдва Пресвятої Богородиці в Комарному датується 1656–1658 роками, тепер він належить УГКЦ. А найвідоміша битва біля Комарна сталася 9 жовтня 1672 року, коли великий коронний гетьман Ян Собеський розгромив татарське військо нуреддина-султана (другого спадкоємця кримського хана).
Австрійська мапа 1879 р. (висота 309 – на схід від Львівського передмістя)
Латинський напис «Mea mors tua vita» в перекладі означає: «Моя смерть – твоє життя». Можливо, йшлося не лише про загибель у битвах і воєнних походах. Адже смерть від епідемій також забирала поважну кількість мешканців Галичини. Дослідниця Лукія Харевич підрахувала, що у XIII–XVIII ст. Львів охоплювали понад 50 смертельних епідемій. Найчастіше це траплялося в середині XVIII століття: у 1642, 1648, 1650, 1651, 1652, 1653, 1660, 1661, 1662, 1663 роках. Не оминали епідемії й інші міста і села Галичини.
Свої версії подає й місцевий історик Богдан Мариконь: «Нам невідомо, хто збудував цю фігуру, але за розповідями можна судити, що це пам’ятка початків християнства, мовляв, через Христову смерть наше життя. Інший переказ передає, що тут орали два брати і побилися на смерть. Той, який залишився живий, поставив цю фігуру… Два брати Іван і Андрій боролися проти турків. Андрій загинув, рятуючи свого брата Івана. Тяжко поранений Андрій ледве промовив брату слова і помер. В честь свого брата Андрія Іван збудував цей пам’ятник і його іменем назвав село Андріянів» ³.
Не виключено, що десь в архівах чи старих книгозбірнях віднайдуться ще відомості про цю загадкову споруду.
Радянська мапа 1989 р. (на місці пам’ятника, розташованого біля дороги на МТМ, стоїть особлива позначка)
Тим часом на початку Першої світової війни до підніжжя згаданого монументу доля занесла мобілізованого до австро-угорського війська видатного українського письменника Осипа Маковея. Пам’ятник з його написом так вразив літератора-вояка, що той присвятив йому окремий нарис: «Під Комарном на горбі коло лїса стоїть у загородї високий, мурований, білий памятник у видї колюмни з дивним написом під самим верхом; з одного боку написано там: меа mors, а з другого боку: tua vita. Тому що не знати, де початок гадки, можна напис читати: mea mors tua vita і tua vita mea mors. Сяк чи так напис має своє значінє і лякає прохожого своїм зловіщим змістом. Кажуть, що сей памятник поставлений ще зa нападів Турків на Галичину, за короля Собіского, і він, очивидно, мав нагадувати потомкам турецьку небезпеку: коли Туреччина житиме, Польща пропаде, а смерть Польщі дасть Туреччині житє. Давні часи, давні небезпеки і давні думки про них….».
Комарнівський пам’ятник у 1930-х
Сумні обставини перших днів війни (початок окупації Галичини росіянами) і дивний напис наводять письменника на історіософію: «Кажуть, істория повтаряє ся. Може бути. Ролї лишають ся ті самі, як у траґедиях Шекспіра, тілько актори зміняють ся. Колись були Турки пострахом Европи… Тепер уже Турки Европі не страшні, tua vita не є вже mea mors, магомеданїзм се вже признана і нашою державою віра… Ролею давних Турків периняли ся ті, що їх побідили і підлїзли їм під сам бік – ісповідники Христової віри. Давні грубі релїґійні ріжницї заступлено доґматичними тонкостями між православєм і католицтвом та протестантизмом… Давну фізичну неволю заступлено й без війни в Росиї далеко тяжшою неволею духа, котру тепер підчас війни ще збільшено. Свобода, славянолюбство, борба з ґерманїзмом – пусті звуки, котрим нїхто не повірить. Нїмцї і Славяни з Росиї борють ся з Нїмцями і Славянами з Нїмеччини і Австро-Угорщини. Свободи в Росиї не було нїколи і нема, а боротьба москалїзму з ґерманїзмом в імя якоїсь уроєної висшости супротив “гнилого западу” – се давно вивітрілий московський лїтературний квас. З таким противником справді “mea mors – tua vita“, хоч і не бажає ся йому, щоб він також загиб, аби ми жили. Нехай і він жиє, тілько треба навчити його розуму».
Міркуючи про росіян, автор не забуває й про давніх ворогів – турків: «Ми шукаємо приязни з Турками в надїї, що їх житє буде й нашим житєм, без того давного страху, що його увіковічнено памятником під Комарном… Моя смерть не завсїгди була, є і буде твоїм житєм, твоє житє може придати ся менї, а моє – тобі. Ми додумали ся до того, до чого вже і предки давно дїйшли. На памятнику під Комарном треба би дописати: “Се не докір Туркам-бузувірам, тілько Москалям-християнам”…»
Пам’ятник біля Комарна
«Нам, галицьким Українцям, очевидно дуже гірко, що росийське війско тепер розтаборило ся у нашім краю і ми мусимо завсїгди нагадувати собі слова: mea mors tua vita, однак із загального становища подивившись, якими-ж то великими здобутками може у сїй війні Росия похвалити ся? Скілько землї заняла, стілько (менше-більше) втратила – і то яким величезним коштом, по яких страшних зусилях!.. На ріжні лади змінювали ся наші почутя підчас сеї війни, однак завсїгди горою була у нас думка: tua vita – mea mors. Не дамо ся!»,– згадуючи про дивний пам’ятник під Комарним, Осип Маковей намагався додати надії землякам-галичанам у січні 1915-го.
Уряд на своєму засіданні 18 серпня схвалив проекти Указів Президента України «Про надання Львівській обласній філармонії статусу національного закладу» та «Про надання Луганському обласному академічному українському музично-драматичному театру статусу національного», а також вніс зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2016 р. № 710 “Про ефективне використання державних коштів”, що в свою чергу надасть можливість місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевих бюджетів фінансового стимулювати згідно з чинним законодавством працівників згаданих мистецьких закладів, яким в у встановленому порядку буде надано статус національного.
Львівська обласна філармонія
Відповідне рішення було прийнято з огляду на вагомий внесок Львівської обласної філармонії та Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру у справу збагачення духовності українського суспільства, примноження культурної спадщини нашого народу, активної популяризації кращих здобутків українського і світового музичного і театрального мистецтва, а також беручи до уваги, що зазначені заклади культури відіграють визначну роль у культурно-мистецькому житті України і гідно презентують її за кордоном.
Львівська обласна філармонія
Львівська обласна філармонія та Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр є провідними центрами музичного та театрального мистецтва не лише своїх регіонів, а й всієї України. Колективи цих мистецьких закладів здобули широке визнання, презентуючи здобутки національного мистецтва в Україні та за кордоном. Крім того, цими закладами культури ініційовано ряд вагомих мистецьких проектів, які здобули широкий резонанс серед фахівців.
В четвер, 17 серпня 2017 року, в селі Відники Пустомитівського району Львівської області в церкві святого Миколая відбулося відкриття та освячення нового вітражу “Перенесення мощей святого Миколая Чудотворця”присвячено святому патрону храму.
Автором скляного шедевру є молода мисткиня Наталя Білоус, котра вже встигла себе зарекомендувати як талановитий художник-монументаліс не тільки на теренах Львівщини.
Церква святого Миколая в селі Відники Пустомитівського району Львівської області
“Вітраж «Перенесення мощей св. Миколая Чудотворця» складається з більш ніж 300 кусків кольорового скла, двох видів фактурного скла – дев’яносто один з яких розписаний і випалений у печі. Це сюжетна багатофігурна композиція в основі якої – півтораметрове коло з вписаним в ньому рівностороннім трикутником, як символом Святої Трійці. Постать Миколая вписана в цей трикутник, адже за життя Святий відстоював істину про триєдиність Божої особи. Постать Миколая є монументальною, вона займає централь частину і найбільшу кольорову пляму у вітражі. Святий зображений поясно з піднятими вгору руками в жесті архієрейського благословення.
Вітраж “Перенесення мощей св. Миколая Чудотворця” в церкві святого Миколая в селі Відники Пустомитівського району Львівської області
Світлі галицькі типажі і лики Ісуса Христа, Богородиці, Святого Миколая і монахів є не вимислені – це парсуни з реальних людей, які своїм життям, чеснотами і подвигами надихнули мене на створення цих образів. Виконання цих образів і використання давньої української вишивки є невипадковим. Адже ми українці. В своїй державі, приходячи до свого храму повинні дивитися на небо, а небо – дивитися на нас, очима української багатовікової історії, культури і традиції.
Мисткиня Наталя Білоус на фоні вітража “Перенесення мощей св. Миколая Чудотворця” в церкві святого Миколая в селі Відники Пустомитівського району Львівської області
Цей вітраж – це жертва за душі хлопців, які віддали і ще мають віддати свої життя за Україну, і за всіх померлих викладачів та працівників коледжу Труша. Нехай їхні душі користають з цього вітражу і наших добрих справ та щирих молитов, і заступаються за нас на землі”, – розповіла мисткиня Наталя Білоус.
Освячення вітража “Перенесення мощей св. Миколая Чудотворця” в церкві святого Миколая в селі Відники Пустомитівського району Львівської області
Створення вітражу для церкви святого Миколая зайняло близько двох років і в цій нелегкій праці Наталі допомагав її наставник Валерій Шаленко, а прообразом святого Миколая став ще один її вчитель Ярослав Григорович Придаток.
Народна майстриня Роксоляна Загайська
“Дипломна робота Наталі була захищена нею на шостому курсі в коледжі в Милятичах, де вона робила розписи в абсиді храму . Друга її робота – мозаїка в тій церкві. І ця, надзвичайно серйозна, третя робота, – зазначила народна майстриня, завідувач бібліотеки Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша, викладач відділу реставрації та консервації станкового темперного і олійного малярства Роксоляна Загайська.
Освячення вітража “Перенесення мощей св. Миколая Чудотворця” в церкві святого Миколая в селі Відники Пустомитівського району Львівської області
В роботі над таким серйозним проектом Наталя не обійшлася б без підтримки свого чоловіка Євгена, котрий як міг старався звільнити майстриню від хатніх робіт і дати можливість працювати над вітражем.
Освячення вітража “Перенесення мощей св. Миколая Чудотворця” в церкві святого Миколая в селі Відники Пустомитівського району Львівської області
“Все творче життя Наталя витворює свій храм. Ми всі духовні люди шукаємо дорогу до храму, а вона витворює. І він вже ніби символічно склався, бо якщо взяти стінопис в церкві в Милятичах , мозаїку, ікони і це вікно – символічно завершує храм Наталі”, – сказав він.
На церемонію освячення вітража зібралася громада села Відники, яка своїми силами збудувала свою церкву і для яких такий освячення вітража стало великою і вагомою подією.
Сьогодні ми вам пропонуємо зробити екскурс у світ моди кінця XIX – середини XX століть. Оскільки відомим є той факт, що мода – явище циклічне, то це буде не лише цікаво, а й корисно. Адже можна почерпнути безліч інтересних ідей та інтерпретувати їх у сьогодення, тим паче такій стильній та винахідливій молоді як у Луцьку.
Усі фото нижче зроблені або в луцьких салонах, або на вулицях міста в давнину.
Мода Луцька в імперії Романових
Мода Луцька в імперії Романових
Мода Луцька в імперії Романових
Мода Луцька в імперії Романових
XIX століття цілком за правом вважається століттям технічного прогресу. Зі змінами у суспільному житті приходять й зміни в побуті. В моді – інтерес до спорту. Жінки мають можливість спробувати свої сили і в науці, і в мистецтві, і в промисловості на рівні з чоловіками. Ідеал краси змінюється під тиском такого прогресу. Популярною стає «людина ділова» – освічена, розумна, вольова та винахідлива.
Мода кінця XIX століття збагачена новими тенденціями, але все ж повторює моду минулих часів. Зароджується стиль «модерн». Його характерними рисами є S-подібний силует та плавні асиметричні лінії, що ніби огортають фігуру. Одяг стає більш функціональним, проте не втрачає свою надмірну декоративність. Жінка асоціюється з ніжною та витонченою квіткою!
На світлинах ви бачите, який вигляд мали жінки Волині того часу. Їх одяг повністю відповідав європейським стандартам, але був дещо скромніший.
Мода Луцька в імперії Романових
Мода Луцька в імперії Романових
Мода Луцька в імперії Романових
Вигляд модниць на фотокартках далекий від легковажності та витриманий в стилі модерну. Сукні настільки закриті, що оголеними залишаються лише лице та руки. Високий комірець стійкою, довгий рукав – все це дуже характерно для того часу. Їх вбрання було вишуканими, але стриманим.
Спідниця сукні з прямим фронтом, переважно з невеличкою подушечкою ззаду (турнюром), часто була крою «годе» довжиною до миска черевичків. Сукні були цікавими в конструктивному та технологічному співвідношенні та рясно оздоблені мереживом, вишивкою, декоративними шнурівками та стрічками. Стиль зберігав пишність декольте, більш менш округлі стегна під тонкою, стягнутою корсетом талією.
Мода Луцька в імперії Романових
З аксесуарів необхідними були капелюшки з штучними квітами або ж оздоблені пером страуса, парасольки темних кольорів з ручкою-палицею, а влітку маленькі об’ємні парасольки, оздоблені рюшами, мережкою та стрічками. Модниці докладали чимало зусиль, щоб підтверджувати думку, що жінка само собою видовище привабливе. Це і виснажливі та болючі затягування в корсети; і шнурування високих черевичків; і вкладання довгого волосся у вигадливі зачіски з накладними шиньйонами, прокладками із сітки та дроту, перед цим завиваючи коси щипцями, які нагрівали на вогні або ж використовували папільйотки.
Мода Луцька в імперії Романових
Прикраси в зачісках були дуже різноманітними: есери, егретки, низки перлів, гребні та шпильки, заколки та гребінки, шовкові та оксамитові стрічки з брошками, квіти та мереживо. Зачіска, яку ми бачимо на останньому фото з цієї групи, носила назву «à la couronne» («корона») – локони вкладалися ззаду в пучок, а деякі з них спадали по боках. Пучки зазвичай або спускались низько на шию або піднімались до її середини, наявність валиків та прямого проділу у цій зачісці є обов’язковими.
Цікавий факт: однією з найбільших битв, які вели жінки протягом століть, часом навіть з більшим розпачем, ніж проти справедливості укладу життя, пригноблення та обмеження у правах, була битва за можливість «дихати на повні груди»! Так ось на межі XIX – XX століть відбулися зміни в конструкції корсета.
Мода Луцька в імперії Романових
Мода Луцька в імперії Романових
Тепер він одягався виключно під сукню та надавав фігурі легкого нахилу вперед, відкриваючи декольте. До 1907 року силует ще змінюється – фігура видовжується, ставши подібною на тубус. Корсети тепер досягли верхньої третини стегна, проте й в цьому корсеті навіть сидіти було неймовірно важко. На щастя, замість твердих ребер китового вуса технологи винайшли нові гнучкі матеріали.
Воєнні 1914-1918 роки, як не дивно, принесли жінкам більше свободи – у моду увійшли сукні, що не перешкоджають вільним рухам. Це призвело до появи нового покоління корсетів, де ліф і пояс були роз’єднанні, ставши символом сучасної жінки.
Мода Луцька в імперії Романових
Форма чоловічого костюма змінювалась значно повільніше. Він і далі складається з піджака, жилета та брюк. Більш за все на зміну його вигляду мають вплив заняття спортом. Він стає менш яскравим, більш строгим та однотонним.
Щодо зачісок, то мужчини носили короткі стрижки з різноманітними проділами. Модна зачіска того часу мала назву «à la Capoul» (походила від імені знаменитого французького оперного співака-тенора). Її характерними ознаками було те, що розділене прямим проділом волосся вкладали по боках двома рівними невеликими півколами. Волосся підкручували та фіксували за допомогою брилліантину. Зачіски вражали своєю гладкістю та охайністю.
Мода Луцька в імперії Романових
Мода Луцька в імперії Романових
Мода Луцька в імперії Романових
Все актуальнішою стає мода на наявність бакенбард. Вони значно урізноманітнювали однотипні зачіски. Доповненням до зачісок були борідки та вуса. Бороди мали форму еспаньйолок, але були й любителі об’ємних борід. Такий вид об’ємної бороди носив назву «хвіст ластівки» тому, що борода була розділена на дві частини. Вуса ж найчастіше підкручували, а їх кінчикам надавали вигляд кільця чи стріли.
Поступово до нас приходить мода на гладко голені обличчя, але й досі були прибічники вус, які мали вигляд «щітки».
Мода Луцька в імперії Романових
Мода Луцька в імперії Романових
Чоловіки, вкоротивши волосся, стали носити різного виду капелюхи: з широкими полями із різного виду фетру, канотьє, кашкети, циліндри (переважно в урочистих випадках). Циліндри залишались все ж ознакою заможності.
Стильний Луцьк міжвоєнного періоду
Крокуючи далі часовим простором, ми опиняємось в періоді між двома світовими війнами. Після великого потрясіння, якого завдала Перша світова війна, жінка змінилась внутрішньо, відповідно й зовнішньо. Разом з цим прийшли зміни й у моду.
Кардинально змінився жіночий силует. Мода 20-х років ХХ століття базується на геометричних лініях. З жіночого гардеробу зникли корсети, довжина спідниць стала значно, лінія талії була заниженою, застібки перенесені на пілочку, що значно полегшило повсякденне життя.
Стильний Луцьк міжвоєнного періоду
Все це працює на те, щоб підкреслити андрогінність. Емансиповані жінки запозичують одяг з чоловічого гардеробу, освоюють і їх професії. Тепер у моді жінка «la garçon» («хлопчик»). Гардероб жінки переважав із суконь, проте поповнився костюмами, пальто, але все це набуло більш просторого силуету.
У моді були плісировка, дрібні склади та декоративне оздоблення. Пальто носили прямого крою, інколи звуженого до низу. По можливості його оздоблювали хутряним шалеподібним або круглим комірцем та оторочували хутром по низу і на манжетах.
Стильний Луцьк міжвоєнного періоду
Жінка одягнену за європейськими стандартами тогочасності – в елегантне пальто, з-під якого визирає пряма чорна спідничка, комплект доповнений акуратними туфельками з видовженим мисом, береткою, що оздоблена брошкою та невеличким шаликом; та верхній одяг середнього класу людей, що був більш притаманний Волині, який доповнює хустина, що пов’язана на голові, трішки грубувате взуття, шерстяні панчохи та плетена сумка.
Щодо головних уборів, то модними були капелюхи з невеличкими полями, капелюхи «clochette» («дзвіночок») та вигадливі беретки. Головні убори прикрашали декоративними стіжками, атласними стрічками, квітами, блискітками, брошками, булавками. Коротка стрижка, укладена хвилями, в поєднанні з капелюшком «clochette» робила елегантними тих, кого природа обдарувала правильними рисами обличчя. Ніжки одягали в елегантні туфельки на невеличкому стійкому каблучку з перетинкою, черевички та чобітки на застібці з блискавкою.
Стильний Луцьк міжвоєнного періоду
Луцький «бродвей» – вулиця Ягеллонська (тепер Лесі Українки). Щовихідних, за традицією ще попереднього століття, лучани і лучанки виходять на прогулянку у своїх найкращих і наймодніших убраннях. На фото ви не знайдете сумних облич. Попри економічні негаразди тих часів люди були щасливими і буквально випромінювали радість. Цю радість ми тепер переймаємо з історичних світлин.
Стильний Луцьк міжвоєнного періоду
Стильний Луцьк міжвоєнного періоду
Цікаві факти:
У міру того як коротшала спідниця, все більшою була потреба в панчохах. 20-ті були періодом, коли жінки масово носили чорні шерстяні панчохи, іноді з вишивкою на колінах і вище, але будь-яка з них мріяла доповнити своє вбрання парою з недоступного шовку. Зрештою, був винайдений штучний шовк – так званий рейон. Біда була в тому, що цей синтетичний матеріал блищав, а справжній шовк шляхетно переливався. Винахідливим модницям залишалося одне – пудрити панчохи, зменшуючи їх «яскравість» до шляхетного блиску.
Модним відкриттям 20-х років став трикотаж. Цей матеріал використовували у виготовленні будь-якого одягу – від купальних костюмів до пальто.
Салони краси стають улюбленим місцем перебування жінок. Губна помада, туш, підводка, пудра, кольоровий лак для нігтів – все це «маленькі дрібнички», без яких жінка тепер не може обходитись, хоча вони дуже далекі від ідеалу та навіть шкідливі!
Оскільки після війни відчувався дефіцит на ошатні тканини, майстерність вишивки слов’янських жінок мала неабиякий успіх у Європі!
Стильний Луцьк міжвоєнного періоду
Чоловіча мода хоч і не має причин для особливих нововведень та попри це вони є очевидними. Найбільш помітним є те, що буржуазний одяг втрачає своє значення. Пальто «cutaway» тепер зустрічається вкрай рідко. (На фото мужчини саме в такому пальто. Шкода, вигляд має дуже елегантний. Особливо, оздоблене хутром на комірі та в доповненні з фетровим капелюхом «федорою»).
В моді новий одяг – чорний піджак з жилетом та широкі брюки у смужку (або значно світліші, аніж піджак). Костюм змінюється лише в деталях – крій та колір. На зміну білій сорочці з жорстким коміром приходить кольорова з комірцем, менш штивним. Краватка являється єдиним яскравим аксесуаром одягу того часу, проте й вона зазнала змін, стає значно скромнішою порівняно з попереднім століттям.
Стильний Луцьк міжвоєнного періоду
Поступово почав переважати спортивний стиль одягу. Найбільш помітно це було в поєднанні широких укорочених брюк з гольфами (на фото нижче). Одяг чоловіка «робочого класу» поповнюється курткою, коротким плащем та светром. Вони віддавали перевагу сорочкам з коротким рукавом (так вона менш забруднюється); навколо шиї пов’язують шарф; носять капелюхи, які щільно сидять на їх головах та взуття з подвійною підошвою, що не промокає у дощову погоду.
Інтелігенція для урочистих подій віддає перевагу більше смокінгу, ніж фраку, який більше відповідає сучасному смаку. Це сприяє тому, що циліндр та казанок програють на користь фетровому капелюху.
Сталінський Луцьк також мав свою моду
Десятиліття, яке в Європі здобуло характеристику витонченого та чарівного, а в Радянському союзі – елегантного та стриманого… Побутові 50-ті роки СРСР.
Образ жінок того часу культивувався як «скромна трудівниця». Це було обумовлено здебільшого труднощами післявоєнного становлення економіки – одяг виготовляли з дешевих тканин, з мінімальною кількістю деталей та максимально простого крою. В моді були сукні з рукавами, що піднімаються за допомогою плечиків та кльошною спідницею. Ці сукні зазвичай одягали з жакетом. Такий комплект одягу ми побачимо на фото нижче на молодій жінці з картатою спідницею.
Сталінський Луцьк також мав свою моду
Силует подібний на два трикутники, що пересікаються вершинами в талії. Мода повернула лініям силуету м’якість та жіночність, але присутніми були деталі, які робили його дещо грубим: наприклад, взуття з ремінцями на високій пробковій або ж дерев’яній підошві; сумки, що носили на плечі.
На фото нижче ми бачимо двох гарних панянок одягнених характерно тому періоду – у сукнях з кроєним по фігурі верхом із потайними виточками та вставками з різних тканин, що є окрасою в стриманому оздобленні; підкресленою талією і спідничкою А-силуету; рукав сукні має форму ліхтарика, довжиною 7/8 руки. Милою окрасою їх образів є біленькі ажурні шкарпетки, які актуальні і в сьогоднішній моді в поєднанні з сукнями в стилі ретро.
Сталінський Луцьк також мав свою моду
На заході панував DIORівський new look, але в країни СРСР він потрапив лише у 1956 році завдяки фільму «Карнавальна ніч» з Людмилою Гурченко, яка виконувала пісню «П’ять хвилин» в сукні маститого майстра. Радянські модельєри адаптували цей західний тренд до вітчизняної дійсності і в моду увійшли подовжені сукні з осиною талією і пишною спідницею (саме таку інтерпретацію new look ми бачимо на фото нижче), а також вузькі сукні, довжиною, що прикриває коліна, з баскою та ремінчиком.
Легка, з спідничкою сонце-кльош, гарно підкреслює талію, вільно і граційно спадає по стегнах, з картатим квітковим візерунком буде окрасою для будь-якої власниці. Чи не кожна модниця сучасності має в своєму гардеробі таку сукню!
Сталінський Луцьк також мав свою моду
Серед жінок була розповсюджена зачіска з валиками; одним або двома коками по боках бокового чи прямого проділу. Зачіски робили з волосся середньої довжини, кінці якого підкручують до середини. Серед жінок Радянського союзу найбільш поширеним головним убором була косинка.
Цікавий факт: в цей період часу поширення набула мода на світле волосся в жіночих зачісках. Для цього використовували спеціальні хімічні розчини. Також було модно фарбувати губи яскравою помадою, значно перебільшуючи природну форму губ.
Сталінський Луцьк також мав свою моду
Чоловіча мода також дещо змінилась. Зручність одягу стає умовою першочерговою. На початку 50-х років у фаворі – двобортний піджак із застібкою на два ґудзики, лацкани якого видовжені та широкі, а от у другій половині 50-х років в моду входять однобортні, більш приталені піджаки та звужені до низу брюки, які надають чоловікам вигляду більш стрункого. М’які капелюхи змінюють берети, а згодом виникає мода ходити без головного убору.
Сталінський Луцьк також мав свою моду
Зачіски чоловіки носили досить прості спортивного характеру. Це були стрижки фасонів «бокс», «напівбокс», «каре», «їжак», «полька». Деякі мужчини носили зачіску з чубом, завитим за допомогою перманенту. В сільській місцевості найчастіше волосся голили. Дуже рідко носили невеличкі вуса та ще рідше бороду.
Кожна епоха має свій стиль. Про всі за один раз не розкажеш 🙂
У Музеї Михайла Грушевського відкрили виставку старих листівок
У п’ятницю, 18 серпня 2017 р. в Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154) відбулося відкриття виставки оригіналів листівок початку ХХ ст з колекції Наталії Калініченко.
Виставка старих листівок у Музеї Михайла Грушевського
«Точна дата появи на світ першої листівки донині невідома. Сталося це приблизно 150—200 років назад. Уже з середини ХІХ ст. вітальні листівки стають дуже популярними і їх починають друкувати у великій кількості. З того часу ілюстровані поштові картки міцно увійшли в наше життя та на довгий час стали супутниками людей у будь-яких ситуаціях.
Софія Легін та Наталія Калініченко на відкритті виставки
В родині Грушевських теж дуже часто користувалися поштовими листівками, адже Михайло Сергійович часто бував у наукових відрядженнях, тож вчений завжди намагався написати на листівці хоча б пару слів рідним. Зрештою, й сімейні подорожі теж завжди супроводжувалися вітальним словами на листівках адресованих родині» – розповіла вчений секретар музею Софія Легін.
Відкриття виставки старих листівок у Музеї Михайла Грушевського
Відкриття виставки старих листівок у Музеї Михайла Грушевського
На експонованій у музеї виставці можна побачити понад 200 автентичних поштових листівок першої третини ХХ ст.: художніх, вітальних та документальних, із зображеннями видатних постатей, визначних пам’яток, живописних творів, різних країн та міст.
Наталя Калініченко
«Поштові листівки – це не тільки родинні вітання із святами, а ще й надзвичайно важливий документальний матеріал. Адже дуже часто на них зображено міста та пам’ятки архітектури такими, якими вони були століття тому. Багато з них було зруйновано під час воєн ХХ ст., а завдяки листівкам ми можемо бачити який вони мали вигляд» – поділилася власниця колекції Наталя Калініченко.
Виставка старих листівок у Музеї Михайла Грушевського
Виставка старих листівок у Музеї Михайла Грушевського
Виставка старих листівок у Музеї Михайла Грушевського
Виставка старих листівок у Музеї Михайла Грушевського
Родзинка експозиції – старий альбом, де зібрано велику кількість оригінальних листівок, про які розповіла власниця колекції. Також на виставці можна побачити копії значків та відзнак вояків УГА та УНР.
20 серпня 2017 р. львів’ян запрошують до автентичного підземелля Преображенської церкви на перегляд фільму «Справа Рифи» – унікальної стрічки про життя Патріарха Йосипа Сліпого, якої немає в інтернеті, повідомляє Твоє місто.
Підземелля Преображенської церкви
Локація: вулиця Краківська, 21 (вхід із боку вулиці Лесі Українки). Початок: о 13.00. Хронометраж фільму: 105 хвилин. Вхід: добровільна пожертва для зйомок наступних фільмів.
Довідково. Фільм «Справа «Рифи» охоплює період з 1945-го по 1963-го роки та розкриває невідомі широкому загалу обставини арешту, ув’язнення та звільнення Йосифа Сліпого. Особливу увагу приділено історичним подіям та визначним особистостям того періоду та їх впливу на долю патріарха. Героями фільму стали папа Іван ХХІІІ, президент США Джон Кеннеді, генеральні секретарі ЦК КПРС Йосип Сталін та Микита Хрущов.
Фільм «Справа «Рифи»
Назву стрічці дала агентурна справа «Рифи», яка зберігається в архіві СБУ України. У 33-х томах справи докладно задокументовано, як радянська влада розробляла та втілювала в життя план знищення Української Греко-Католицької Церкви та її Глави Йосифа Сліпого. Ці документи, які радянська репресивна система дбайливо збирала та зберігала, стали основою фільму. До стрічки увійшли свідчення учасників та очевидців подій, коментарі істориків із України, Італії, США, унікальні кадри кінохроніки, які знімальна група розшукала в українських та іноземних кіноархівах. Автор фільму свідомо уникає пафосу, штампів та особистих оцінок, надавши можливість говорити про подвиг та незламність патріарха Йосифа Сліпого документам та очевидцям подій.
Робота над фільмом розпочалася в 2015-го році, зйомки проходили в Україні, Італії, Сполучених Штатах Америки. Прем’єра відбулася у березні 2017-го року.
Як стало відомо, Український оскарівський комітет звернувся до львівського режисера, кліпмейкера Тараса Химича з пропозицією взяти участь у всеукраїнському відборі для участі у відборі на висування фільму від України на ювілейну 90-ту премію «Оскар» Американської академії кінематографічних мистецтв і наук у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою».
«Для мене це була велика несподіванка. Приємно, що мою роботу так оцінюють. Фільм «Жива» – це мій перший художній фільм і його я знімав протягом трьох років. Було затрачено багато, але цей досвід і зустріч з прототипом головної героїні змінив моє життя. Мене зачепила Анна Попович, особливо людська сторона цієї історії, не мілітарна, не політична, не протистояння, а така проста жіноча історія, яка дуже несподівано розвивається і здається, що таке не може бути. Я слухав її протягом двох років і відчув, що це треба знімати, бо таке не могло бути, але воно все ж було. Я не знаю чи пройду відбір, але вже сама увага до моєї роботи для мене багато що означає», – каже режисер Тарас Химич.
Тарас Химич
«Це перший випадок в історії незалежної України, щоб режисер із Західної України зі своїм фільмом брав участь у такому відборі, адже «Оскар» – це найпрестижніша нагорода у галузі кінематографії. До того ж цьогоріч ювілейне нагородження. За умовами Американської кіноакадемії лише один фільм від країни має право змагатись, щоб увійти у фінальний відбір. Ми віримо та сподіваємось, що цьогоріч Україну у Штатах представлятиме фільм «ЖИВА», – додає Тарас Химич.
https://youtu.be/SLj-dQ3VLyg
Нагадаємо, що Тарас Химич та його команда Invert Pictures зараз знімають бойовик на історичну тематику на основі історії Данила Романовича (Галицького) під назвою «Король Данило». Робота у самому розпалі! Цікавим фактом є те, що «Король Данило» стає справжнім народним фільмом, адже його творці оголосили про дозбір коштів на стартовій платформі www.na-starte.com, де кожний охочий зможе долучитися до знімального процесу.
24 серпня відзначаємо одне із найбільших державних свят – День Незалежності України. З нагоди цього Львів готує чимало розваг та атракцій – від музичних фестивалів до різноманітних зустрічей.
Програма святкувань:
17-23 серпня – Міжнародний шаховий фестиваль Літній Кубок Львова “Кубок Незалежності 2017” (готель “Нтон”, вул. Шевченка, 154б).
18-25 серпня – Фестиваль LvivMozArt (Центральна частина міста, Трамвайне депо, концертні зали). У межах фестивалю відбудеться близько 20 концертів, воркшопи та майстер-класи для дітей, а також виставка та форум.
20-27 серпня – Фестиваль Параджанова (Левандівка, вул. Повітряна, 20). Особливість цьогорічного Фестивалю – міжнародна резиденція, куди на основі відкритого конкурсу будуть запрошені українські та іноземні митці.
23-27 серпня – Фестиваль “Етновир” (площа Ринок). Фестиваль збирає у Львові творчі колективи з багатьох країн світу.
День Незалежності у Львові, 2015 рік
23 серпня (о 11.00) – Громадське віче у пам’ять про загиблих Героїв, які віддали своє життя за Україну (біля меморіалу воїнам УГА, Личаківське кладовище).
24 серпня – Народний дім мікрорайону Збоїща (мкр Збоїща). У рамках дійства заплановано творчу зустріч з Ігорем Калинцем, святковий концерт, спортивну естафету, флеш-моб та показ фільму “Поводир”.
24 серпня – Благодійний проект БТ “Мій тато захищає Україну” під назвою “Україна – це МИ” (Музей народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького). Серед головних гостей свята – сім’ї учасників бойових дій. Дійство пройде на трьох локаціях Музею: Велика Галявина, Дитяча Галявина і Співоче поле.
24 серпня – Сніданок з переможцем Всесвітніх Ігор-2017 Станіславом Горуною (кафе “Свічкова Мануфактура”). До сніданку зможуть долучитися усі охочі дітлахи.
День Незалежності у Львові, 2015 рік
24 серпня (з 14.00) – Мистецький захід “Живи і міцній, Українська державо” (площа перед НВК ім. В.Симоненка). У програмі – святковий концерт “А над Україною вишиванка цвіте”, флеш-моб “Тобі, Україно!”, а також майстер-класи та виставка робіт прикладного мистецтва “Моє ім’я «Україна”, конкурс малюнку на асфальті.
24 серпня (з 15.00) – мистецький захід “Україна – це ми” (площа перед пам’ятником Степану Бандері).
24 серпня – мистецький захід “З Україною в серці” (площа перед кінопалацом імені О.Довженка). На гостей очікуватиме святковий концерт, виставка робіт вихованців гуртків декоративно-прикладного мистецтва.
26-27 серпня – Кубок Лева з велотріалу (вул. Болгарська, 4). Святкові змагання зберуть близько 70 представників 9 клубів з 7 областей України.
Комісія з питань культури Львівської облради, розглядаючи питання «Про збереження спадщини Героя України Бориса Возницького», прийняла рішення щодо повернення сигналізації у музеї Львівської галереї мистецтв. Про це повідомив депутат Миколаївської міськради Микола Галущак, повідомляє Львівський портал.
За його словами, на сьогоднішньому засіданні комісії було вирішено:
– скликати розширену прес-конференцію у малому сесійному залі облради 22 вересня. Запросити сьогоднішнього Львівської директора галереї мистецтв Т.Возняка (на сьогоднішню комісію він хоч і був запрошений, але не прийшов). “Якщо Возняк не прийде до нас, то ми всі зайдемо у його кабінет”, – звучало на засіданні;
Тарас Возняк
– за результатами прес-конференції 22 вересня, підготувати звернення від облради до керівництва д-ви і винести його на голосування депутатів;
– рекомендували Т.Возняку повернути охорону у музеї, які перебувають у районах області і в музей Пінзеля;
– також, не робити ніяких кадрових рішень до прес-конференції;
– правоохоронним органам – провести розслідування щодо зниклих книг (бл.100).
«За інформацією, яка прозвучала на засіданні комісії – Т.Возняк сам кілька разів відкривав фонди музею, сам їх опечатував, хоча прийнято, щоб це робили дві людини», – повідомив М. Галущак.
Водночас як повідомила Львівському порталу власниця ресторану «Гридниця», що розташований в межах Олеського замку, Ярослава Павлюковець, у цьому замку охорону зняли не повністю.
«Вони скоротили кількість одиниць. У всякому разі тиждень тому охорона ще була, може, там зараз щось ще сталося, я не знаю», – зазначила вона.
105 років виповнюється українському товариству «Сокіл» у Клівленді. Історія почалась з того, що 24 жовтня (до УНС вступило 25 жовтня) 1912 року засновано товариство «Сокіл» у Клівленді у числі 25 (інші джерела стверджують про 17) осіб членів. Його орґанізували: Іван Клим та Вавиль Волянський. Волянський став першим головою, а з ним були в першім уряді: Юрій Коцішевський – скарбник та Микола Марад – писар. У перші роки діяльності товариство виплатило допомоги своїм членам у розмірі 3 535 $ (згодом ця допомога зросла до 10 400 $), на народні справи в Америці 500 $ (1 350 $), до рідного краю вислали 725 $ (1 250 $), до УКК 375 $, до ЗУАДК 50 $, на будову Колегії Св. Василя в Стемфорді 38 $. Грошовий фонд поповнювався перш за все завдяки членським внескам та організації різних мистецьких, спортові-руханкових (руханкові вправи відбувалися у парохіяльній залі о 7 вечора що вівторка) імпрез.
При товаристві діяли аматорський театральний та музичний кружок, а також чоловічій хор. Співпрацює товариство з іншими відділами УНС, УРС, церквами тощо. Зібрання товариство «Сокіл» проводить в Українському Народному Домі. Серед активу товариства слід відмітити Григорія Кісіля – Голова, Григорія Степанека – писар, Михайла Савчака – скарбник, Тимка Кальмука – рекордовий секретар, Івана Клима – начальник, Г. Литвака – касир та ін. Такий короткий нарис перших років діяльності товариства знаходимо у альманасі Українського Народного Союзу.
Українське товариство «Сокіл» Клівленд, США
Однак товариство «Сокіл» (Клівленд) та його історія потребує та заслуговує більш детального аналізу та дослідження. Зокрема слід виокремити декілька основних напрямів діяльності товариства – культурний, релігійний, національний, патріотичний, просвітницький, організаційний, масовий.
Значну увагу «Сокіл» приділяв національно-патріотичній ділянці серед української громади. Так у 1917 році у часописі «Свобода» була опублікована стаття Василя Волянського «Успіхи Українського дня». В ній автор детально розповів про перебіг подій проведення заходів у Клівленді. Подаємо уривок статті в авторській редакції: «День 21 цьвітня б. р. позі стане в памяти кожного Українця на довший час, а також буде вписаний в історію цілого українського народу. День 21 цьвітня дав нагоду чужинцям пізнати наш нарід і його правдиву назву, і побачити, що він жиє, має свою культуру і хоче стати на рівні з усіма цивілізованими народами» (Свобода. – 1917. – №51. – С 3.). Автор зазначає важливу роль духовного та суспільного єднання української громади в Клівленді для помочі України. Проведення заходів надало можливість зібрати 1 600 $.
У липні цього ж року у Клівленді відбулися угроруські «славності» на кшталт «Всеслов’янського віча» (Свобода. – 1917. – №89. – С 5.). Автор статті й учасник подій, який іменував себе Сокіл, писав наступне: «о. Тарнавський, яко проводир української громади від парохії св. Петра і Павла, висказав свої гадки й ідеї українського народу від найдавніших часів; згадав також про теперішню пору… При кінці своєї бесіди побажав кожному слов’янському народові повної свободи». Слід зазначити, що окрім угорських Українців, москалів галичан не було ані чехів, словаків та інших.
Члени та членкині товариства «Сокіл» у Клівленді під церквою св. Петра і Павла разом з Українською оркестрою. Перший зліва стоїть Василь Волянський старший, третій від прапора соколів Юрій Кодиш. Фото з фондів Українського Музею-Архіву в Клівленді.
16 та 17 січня 1919 року у Нью-Йорку відбувся Перший Всеукраїнський Народний з’їзд. Серед делегатів від Клівленду був Василь Волянський (Свобода. – 1919. – №17. – С. 2).
На річних зборах товариства у січні 1923 року до Ліги Вільної України було обрано наступних делегатів: Григорія Кисіля та Івана Клима.
Надзвичайно цікавою є стаття «Голос відділу про боротьбу» у часописі Свобода. З неї ми довідуємося про те, що на зборах товариства 10 жовтня 1926 року поряд з різними питаннями було розглянуто й проблему боротьби між газетами «Свободою» та «Америкою». Між іншим говорилось наступне: «Зібрані на зборах члени одноголосно ухвалили дати признаннє редакції Свободи за її чесну й совісну боротьбу» (Свобода. – 1926. – №254. – С. 3).
Вагоме місце у діяльності товариства займала культурно-просвітницька робота. Зокрема 01 жовтня 1927 року в Українському Народному Домі Комітет Спільних Відділів у Клівленді організував Великий бал. Дохід від заходів призначений на Сиротинець УНС (Свобода. – 1927. – №226. – С. 3).
Великодні заходи 15-ого квітня 1917 року при Греко-Католицької церкви св. апостолів Петра і Павла. Отець Філомен Тарнавський стоїть по середині. З ліва можна бачити лаву УНС 336 Соколу. Фото з фондів Українського Музею-Архіву в Клівленді.
Дружні навіть братерські відносини були між українськими товариствами Клівленда. Вони традиційно організовували спільні заходи й відзначали ювілеї. Наприклад, у липні 1928 року у Клівленді відбулися ювілейні заходи відділу 364 УНС Братство Св. Василія та величаве свято Українського об’єднання, в якому взяли участь одинадцять представників відділів УНС. У заходах участували Марія Ольшаницька, А. Стадникова, Василь Репужинський, Роман Слободян, Йосиф Сенчин, Йосиф Биць, Іван Кухта та інші (Свобода. – 1928. – №183. – С. 4).
Не оминали члени товариства скористатися нагодою зіграти різні ролі у виставах. Зокрема у виставі «Гриць Мазниця» брали участь Теодор Купчевич та М. Когут (Свобода. – 1930. – №58. – С. 3).
З повагою слід поставитись до діяльності товариства щодо збереження пам’яті про померлих членів «Сокола». Так у часописі Свобода регулярно публікувались посмертні згадки про вічну пам’ять побратимів: Свобода. – 1925. – №295. – С. 3. – Антін Кучубійчук, член 336 відділу УНС, помер 4 с. м. в Клівленді, О. Похорон відбувся 7-го с. м. Покійний прожив 44 роки. Лишив жінку та двоє дітей. Він вступив до УНС 2 липня 1918 року. Походив з Галичини, із села Заліщики Старі, повіт Заліщики.
Також від УНС та товариства «Сокіл» члени мали змогу отримати матеріальну допомогу при смерті родичів. Ось таке повідомлення ми знаходимо на сторінках часопису «Свобода»: «Подяка. Я нижче підписана складаю сердечну подяку У. Н. Союзові та його урядникам за скоре виплачення мені посмертного в сумі 1 000 $ по моїм мужі бл. п. Атанасі Павуку. Так само складаю подяку Тов. «Сокіл» і його урядникам, котрі причинились до звеличання похорону». Окрім цього дружина небіжчика Пазя Павук надіслала 7 $ на Сиротинець-Захист УНС та 3 $ на пам’ятник Семенові Ядловському й на стипендію його імені (Свобода. – 1929. – №281. – С. 3; 1930. – №19. – С. 4).
Окрема ділянка справності товариства це фінансова допомога хворим. Ми знаходимо відповідне звідомлення Николи Репужинського, в якому говориться наступне: «Я нижче підписаний складаю сердечну подяку Тов. Сокіл, відділ 3366 У. Н. Союзу в Клівленді, О., за уділеннє мені запомоги з каси хорих. Я одержав 30.00 $ за що я дуже вдячний всі членам і урядникам Тов. Сокіл» (Свобода. – 1926. – №91. – С. 4). Далі автор звертався до всіх краян в еміграції долучатися до лав УНС та товариства «Сокіл».
Товариство «Сокіл» співпрацювало з різними організаціями й спільно здійснювало деякі соціальні проекти. Наприклад разом з товариством Української молоді в Нью-Йорку опікувалось українськими студентами в Європі. Так за існуючої інформації у листопаді та грудні 1922 року товариство «Сокіл» надіслало 10 $ (Свобода. – 1922. – № 299. – С. 2; 1923. – №17. – С. 2), за березень 1923 року – 5 $ (Свобода. – 1923. – №97. – С. 3), травень 1923 року – 5 $ (Свобода. – 1923. – №155. – С. 4), червень 1923 року – 5 $ (Свобода. – 1923. – №174. – С. 4), серпень 1923 року – 5 $ (Свобода. – 1923. – №235. – С. 4), квітень 1924 року – 10 5 $ (Свобода. – 1924. – №108. – С. 3), січень та лютий 1925 року – 5 $ (Свобода. – 1925. – №58. – С. 2). З фінансового звіту товариства Української молоді в Нью-Йорку від серпня 1923 року по липень 1925 року дізнаємось, що зібрані кошти надсилалися у Прагу, Відень, Берлін, Данциг, Львів, Загреб, Бремен (Свобода. – 1926. – №58. – С. 3). Згідно звіту Українського товариства прихильників освіти у Відні, який був прийнятий під час Шостих Загальних зборів товариства (01.04.1926 р.) зазначалось, що було отримано від кошти – 40.00 $ від товариства Української молоді в Нью-Йорку, зокрема й від товариства «Сокіл» (Свобода. – 1926. – №109. – С. 4).
У лютому 1929 року товариство «Сокіл» взяв участь у посвяченні двох прапорів товариства ім. Івана Франка (Клівленд) (Свобода. – 1929. – №31. – С. 2).
Оголошення у часописі Свобода щодо освячення двох прапорів товариства ім. Івана Франка відділу 334 УНС.
Також товариство складало народний податок до Об’єднання Українських Організацій. Зокрема у 1923 році «Сокіл» зложив – 26.91 $ (Свобода. – 1923. – №204. – С. 4).
У 1925 році товариство «Сокіл» ухвалило на місячних зборах закупити зі своєї каси 2 акції Земельного Банку Гіпотетичного у Львові за 10 $. Окрім цього члени зложили для свого товариства ще 10 $ на дві інші акції. Зложили жертви для свого товариства: Михайло Соболь, Семен Постолюк, Михайло Бучинський, Д. Швець, Василь Репужинський, Микола Белас, Григорій Кисіль, Григорій Степанек, Тимко Кальмук по 1 $ та Михайло Савчак й Михайло Гуль по 50 центів. Також особисто закупили акції Семен Постолюк 10 $, Григорій Кисіль 5 $ та Андрій Юзва 5 $ (Свобода. – 1925. – №297. – С. 2).
Збирали кошти члени товариства організовуючи Коляду на Рідну Школу. Так у 1927 році заколядовано було 80 $. Склали по 5 $ – Павло Семчук, Василь Пацюрка, Іван Пачковський, Олекса Іванцьо, Олекса Каплиш; по 3 $ – Григорій Кисіль; по 2 $ – Марія Белас, Павло Купчевич, Михайло Пелех, Михайло Лещишин, Григорій Гнилка, Марія Ольшаніцька; по 1 $ – Дмитро Брошко, Михайло Хамуляк, Теодор Ляляк, Василь Волянський, Андрій Барбер, Павло Головчак, Анна Гапоточна, Григорій Юрса, Іван Гермак, Дмитро Форналь, Дмитро Гавриляк, Михайло Лупань, Семен Ломуш, Василь Корчмарик, Антін Слєпко, Іван Ганич, Стефан Савчин, Олекса Данилко, Петро Лемещук, Теодор Купчевич, Василь Гузіль, Николай Пелех, Іван Семенчук, Михайло Ящик, Григорій Фік, Николай Дюк, Николай Козар, Николай Кухаришин, Андрій Юзва, Стефан Палівода, Мартин Юрдига, Стефан Кочеровський, Іван Галицький, Володимир Козюк; по 50 центів – Іван Вощіцький, Михайло Матиішин, Пилип Волкер, Пилип Федорчук, Стефан Лежан, Василь Скиба, Михайло Федорчак, Василь Репужинський, Іван Тремблюк, Іван Денега, Николай Задорецький; по 25 центів – Іван Перда, Григорій Перда. Колядували Григорій Кальницький, Антін Федорович, Михайло Савчак, Михайло Матиїшин, Андрій Кальмук та Михайло Більо (Свобода. – 1927. – №24. – С. 3). У 1929 році колядували на Дім Інвалідів: Т. Коломук, П. Гладиш, М. Дюк, С. Дурич, А. Юзва з сином та С. Савчин. Коляду зложили: по 5 $ – В. Пацьорка, К. Галік, В. Сенюк; по 3 $ – Г. Кисіль; по 2 $ – Т. Кальмук, А. Юзва, М. Голдер, М. Панькевич, М. Кухаришин, А. Панасюк, У. Гавриляк, Т. Апанасек; по 1.50 $ – П. Коваль, Г. Кобилюр; по 1 $ – М. Юрдига, І. Гавриляк, М. Гумніцький, І. Малко, С. Качуровський, М. Дюк, С. Околович, І. Юрій, П. Турок, Г. Гуля, С. Загайчевський, В. Кревнюр, М. Шуманський, М. Кошля, М. Костик, І. Кухта, С. Кость, В. Чубинський, Г. Степанек, М. Когут, С. Савчин, М. Рой; по 75 центів – Ернер Ріхер; по 50 центів – М. Кашицький, Й. Стельмащук, Е. Магович, Ч. Кравт, М. Сосока, І. Костирка (Свобода. – 1929. – №30. – С. 3). У 1930 році на Просвіту та Рідну Школу склав 2 $ Павло Головчак (Свобода. – 1930. – №58. – С. 4).
Надзвичайно цікавим є досягнення членів товариства «Сокіл» за межами діяльності організації. Їх побут та життя на чужині, в іншій країні, шлях який вони пройшли (професійний, громадський, соціальний тощо) Наприклад, Григорій Кукіз одним з найперших винайшов та запатентував спосіб вироблення газоліну з соломи. Його винаходом зацікавились англійські науковці та фахівці сільського господарства й запропонували викупити патент. Інженери здійснювали тестування та проби з винаходом й апробація його завершилась якнайкраще (Свобода. – 1927. – №55. – С. 3).
Значне кар’єрне зростання в УНС мав Василь Репужинський – заступник предсідника товариства «Сокіл». Про нього відомо, що родом з Латич, Заліщики, Галичина. До лав УНС вступив у серпні 1916 року у 21 літньому віці. У 1925 році був делегатом XVI Головної Конвенції УНС, де й отримав 161 голосів на уряд Головного радного УНС. Затверджено його Головним Урядом 23 вересня 1927 року (Свобода. – 1927. – №226. – С. 2).
Далі Буде….
Олексій ЛЯХ-ПОРОДЬКО кандидат наук з фізичного виховання та спорту, доцент
Використані джерела:
Архівні фонди Українського Музею-Архіву у Клівленді.
20 серпня з 12:00 по 20:00 у парку Івана Франка відбудеться фестиваль «Я обираю здоров’я» метою якого є заохотити якомога більше людей до здорового способу життя, повідомляє galinfo.
Програма заходів передбачає різні зони: для дітей, жінок, та чоловіків.
Дитяча зона: лазанка, арт-терапія, квест у парку, танок/аеробіка, ігри з аніматорами, конкурс малюнків на асфальті,майстер-клас з формування корисних звичок, майстер-клас від Громадської Організації Дитячого Альпійського РухуУкраїни, йога для дітей.
Для жінок: Спортивні майстер-класи (тай-бо, самозахист, стретчінг, йога,) таці ( зумба, сучані, латина, сальса), лекції та консультації дієтолога.
Для чоловіків: Богатирські ігри від Василя Вірастюка та Сергія Конюшка.
Парк ім.І.Франка
Василь Вірастюк організує спеціальні конкурси, серед них «Найсильніша сім’я Львова». Переможці отримають у подарунок вечерю разом з Вірастюком та Конюшком у ресторані « SPLIT».
Крім того на гостей фестивалю чекають спеціальні доповіді:
«Як почуватись на всі 100% у будь-якому віці», «Що таке Digital Nomad і як з цим жити», «Топ 10 мобільних додатківдля твого здоров’я», «Про вегетеріанство і його плюси/мінуси», « Неординарні види спорту у Львові».
Квести: велоквест, сітіквест.
У межах фестивалю функціонуватиме ярмарок екотоварів та органічних продуктів харчування.
Гостей розважатиме ведучий, а о 19:00 розпочнеться концертна програма за участі українського гурту «Фіолет».
Фестиваль «Я обираю здоров’я»
«Ми заохочуємо гостей фестивалю до здорового способу життя різними способами. Відвідавши наш фестиваль, ви зрозумієте, що здоровий спосіб життя – це значно простіше, ніж ви собі уявляли. Ви зрозумієте, що тренуватися можна безкоштовно, а правильне харчування у порівнянні з шкідливими звичками, коштує не так вже й дорого. Надихнетесь прикладом довгожителів, які ведуть здоровий спосіб життя і почуваються чудово.
Отримаєте мотивацію та призи від Василя Вірастюка та Сергія Конюшка.
Різними цікавими конкурсами та квестами заохотимо гостей свята змінити шкідливу звичку на корисну, наприклад, запропонуємо курцям обміняти яблуко на стаканчик натурального соку.
Зрештою ми спонукаємо Вас разом з сім’єю у цей день відірватись від дивана, телевізора та комп’ютера та провести день активно й весело, це будуть вихідні, які Вас надихатимуть». – організатор фестивалю Соломія Наум.
27-29 серпня у Львові відбудуться Дні української діаспори з нагоди святкування 50-ї річниці діяльності Світового конгресу українців (СКУ).На цей час свою участь уже підтвердили представники 39 країн. Світовий конгрес українців об’єднує громадські організації із 53 країн світу і представляє 20-мільйонну українську спільноту, яка проживає і працює за кордоном.
Як зазначила директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Львівської політехніки Ірина Ключковська, вперше на такий захід приїдуть українці з Об’єднаних Арабських еміратів і ПАР. Також будуть поставники діаспори з Аргентини, Австралії, США, Канади, США, Польщі та інших країн. А найбільшою буде делегація українців з Російської Федерації. Там офіційно ипроживає 2,5 млн українців.
— Святкування у Львові 50-ї річниці діяльності Світового конгресу українців, без сумніву, стане історичною подією. Це буде своєрідний підсумок. Потрібно буде визначатися, чим далі буде займатися Конгрес. Зараз, в умовах інформаційної війни, перед українцями у світі стоїть ще одне важливе завдання — це поширення правдивої інформації про Україну, —наголосила Ірина Ключковська.
— Частина заходів відбудеться у Національному університеті „Львівська політехніка“. Наш навчальний заклад буде брати активну участь к СКУ Зокрема, на 28 серпня у Політехніці запланована міжнародна конференція „СКУ в 50 років і далі: Європейський контекст“, а також презентація видання „Українсько-польське примирення в документах ієрархії та священства“, — повідомив ректор університету професор Юрій Бобало.
Програма святкування у Львові 50-ї річниці СКУ:
27 серпня
17.00 – Офіційне відкриття «Днів української діаспори у Львові» на площі св.Юра біля пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому.
18.00 – Божественна літургія в Архикатедральному Соборі св. Юра.
20.00 – Гала вечір у Національному університеті «Львівська політехніка». Відкриття виставки до 50-ліття створення СКУ.
28 серпня
8.00 – Міжнародна конференція «СКУ в 50 років і далі: Європейський контекст» у Національному університеті «Львівська політехніка».
17.10 – Презентація видання «Українсько-польське примирення в документах ієрархії та священства».
19.00 – Прийняття для закордонних делегацій в кав’ярні «Італійський дворик».
29 серпня
10.00 – Урочиста акція «Шана героям» в Державному історико-культурному музеї-заповіднику «Личаківський цвинтар».
12.30 – Акція «Українці разом – майбутнє за нами» у «Саду Світового Українства» в Музеї народної архітектури та побуту «Шевченківський гай» ім. К. Шептицького.
13.30 – Покладання квітів до пам’ятника Т.Шевченку.
16.30 – Відкриття виставки творів митців діаспори у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького.
18.00 – Урочиста академія «Ремінісценції UA» за участю колективів української діаспори та України у Львівському національному академічному театрі опери та балету ім. С.Крушельницької.
Цього разу Фотографії Старого Львова вирішили помандрувати за межі Львівської області, але обрали для своєї подорожі місце, яке через постать Данила Галицького можна пов’язати зі Львовом, а саме – центр Галицько-Волинського князівства – Галич.
Сьогодні мова піде про одну з пам’яток цього древнього міста – Галицький замок. А на початок, трішки історії поселення.
Вид з замкової гори на Галич. 1892-1897рр.
Місто, вперше згадане ще в 898 році. З Хст. Галицькі землі увійшли до складу Київської Русі. У у 1097 році, після Любецького з’їзду князів, вони відокремилися від Києва. Перша згадка про Галич у давньоруських літописах датована 1138 р., а 1141 р. князь Володимир Володаревич переніc сюди із Звенигорода свою столицю. Найбільшого піднесення місто досягає за князя Ярослава Осьмомисла.
Наприкінці ХІІст., внаслідок об’єднання Галицьких і Волинських земель князем Романом Мстиславичем, Галич стає центром чи не найбільшого князівства. У середині XIIст. було засновано Галицьке єпископство, а у 1303 році Галич стає осередком новоствореної Галицької митрополії.
Вигляд Галича, 1935р.
У 1240-их роках князь Данило Галицький переніс столицю з Галича в Холм. Хоча тут і надалі (до кінця XIV століття) знаходився осередок Галицької митрополії, а пізніше – єпископів та митрополичих намісників. Згодом Галич стає власністю роду Потоцьких.
З 1367 р. місто отримало Магдебурзьке право. У 1370 р. Галич опинився під владою угорського короля Людовіка Анжуйського. Через 17 років, зусиллями короля Ягайла, місто аж до 1772 р. переходить до Речі Посполитої.
За Австрії Галич позбавляється статусу адміністративного центру і входить до складу Станіславського повіту. Влітку 1919 р. знову опинився у складі Польщі, а з 1939 р. – це райцентр УРСР.
Руїни Галицького замку. 1915-1939 рр.
Що ж до княжого замку, то досить довго точилися дискусії на предмет його розташування. Доктор В. Левицький в ілюстрованому журналі «Світ» за 1925 р. з цього приводу пише: «Що до положення княжого замку, то досі існують три теорії. Теорія проф. І.Шараневича, котрий містить княжий замок в нинішнім селі Св. Станислав, коло колишньої церкви св. Пантелеймона а нині костела св. Станислава. Теорія п. А. Чоловського, львівського міського архів ара, котрий місить княжий замок в нинішнім селі Крилосі, на горі побіч храму Богородиці, старинної галицької митрополичої церкви і теорія о. А. Петрушевича, який містить княжий замок на т.зв.Галицькій замковій горі в нинішнім Галичі, побіч церкви Роздества Христового, яка лежить в низу.
Руїни Галицького замку. 1917р.
Всі ті три теорії мають одну засадничу хибу: опираються на помилковім твердженню , принимаючи, що старинний Галич від початку, коли став столицею до самого зруйнування, коли столицею перестав бути, лежав все на тім самім місци. Тимчасом це невірно. Конфігурація місця положення Галича, а особливо часта зміна бігу ріки Дністра, змушували пересувати поодинокі части міста».
Усі крапки над «і» розставило відкриття Я. Пастернаком 1937 року фундаментів Успенського собору в Крилосі. Вчені-дослідники зійшлися на тому, що на місці сучасного Галича у княжі часи була торгова пристань, а на Замковій горі – фортифікаційна споруда оборонного значення. Сьогодні відомо, що це одна з найдавніших і найукріпленіших твердинь Галичини.
Укріплення вперше згадують у 1114 році. Як і всі інші твердині того часу на наших землях, фортифікація являла собою дерев’яно-земляну фортецю та було обнесено валами. Його призначення – охороняти пристань на Дністрі.
Коли було знищено княжий дерев’яний замок невідомо. Відбудова замку, як оборонного форпосту Галицького староства, розпочалася у середині ХІV ст., після того, як Галичина і Західна Волинь відійшли до Польщі. Одні історичні джерела приписують будівництво дерев’яно-земляного замку Казимирові Великому, інші стверджують, що твердиню спорудив волинський воєвода Любарт у 1350-1352 рр.
Відбудовували Галицький замок відбудовували майже ціле сторіччя і з кінця ХІV до ХV ст. він був одним із найбільших в Галичині. Тоді його залога налічувала понад тисячу осіб. У замку було кілька десятків малих гармат, чимало вогнепальної зброї.
Галицький замок, 2017 р.
Галицький замок, 2017 р.
Галицький замок, 2017 р.
Галицький замок, 2017 р.
Галицький замок, 2017 р.
У 1490 р. замок штурмувала селянська армія під проводом Мухи, а під час визвольної війни українського народу (1648–1654 рр.) твердиню тримала в облозі армія С. Височана. Влітку 1649 р. фортецю здобули війська Б. Хмельницького. За період 1590-1633рр. на місто було здійснено 29 татарських нападів.
У ХVІІ ст. галицький староста А. Потоцький проводить перебудову замку, для чого виділяє 42 тис. злотих. План реконструкції розробив італійський інженер Франсуа Корразіні. Тоді фортеця мала три кутові вежі і дві тераси, подвір’я, оточене мурами із ще двома вежами. Всередині була розміщена замкова каплиця під покровительством святої Катерини, а в підземеллях — арсенал та продовольчі товари.
Галицький замок, 2017 р.
Галицький замок, 2017 р.
Галицький замок, 2017 р.
Галицький замок, 2017 р.
Галицький замок, 2017 р.
Вкотре Галицький замок зазнав руйнувань під час турецько-польської війни 1676 р. Війська Ібрагіма Шайтан-Паші взяли твердиню. Турки пограбували і висадили у повітря частину оборонних стін та веж.
У 1767 р. згідно з розпорядженням губернатора частину вцілілих мурів розібрали, а матеріал використали для будівництва міста біля пристані. Відфортеці залищилися лише руїни.
Охоронна таблиця Галицького замку
Сьогодні Галицький замок належить Національному заповіднику “Давній Галич”. Тут найкраще збереглися так звана Шляхетська вежа та замкова каплиця.
До замку веде гарна дорога через парк. Можна побачити залишки давніх земляних валів, а піднявшись вгору – руїни та відновлену реставраторами вежу, а також «безболісно» походити навколо, ніхто нас не зупиняв. Навіть склалося враження,що нікого на території і не було. Хоча помітно, що ведуться роботи з відтворення твердині.
Вигляд з гори на Дністер, 2017 р.
Вигляд з гори на Галич, 2017 р.
Чи варто їхати, щоб подивитися? Варто! Тим більше , що дуже багато часу оглядини не займуть. До речі, з гори відкривається чудовий краєвид на Дністер та Галич.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Д-р В. Левицький. Старинний Галич // Журнал “Світ”. Львів, 1 грудня 1925 р. Ч.15-16. С.3-6
3 квітня 1990 року над Львовом підняли Державний Прапор України
У неділю, 20 серпня 2017 року , о 15 годині напередодні Дня Незалежності у селі Стара Скварява, що у Жовківському районі розпочнеться святкова програма “Україна понад усе”.
Другий рік поспіль напередодні Дня Незалежності у селі Стара Скварява, що у Жовківському районі, в рамках святкової програми «Україна понад усе» проходитиме фестиваль духовного співу. Цьогоріч у ньому візьмуть участь церковні хори сіл Замочок, Пили, Стара Скварява, Нова Скварява, Мокротин, Сопошин, Мацошин, Смереків, Глинськ.
Дерев’яна церква села Стара Скварява
Урочистості розпочнуться спільним молебнем священиків та вірян у храмі Архістратига Михаїла – пам’ятці архітектури початку XVI століття. Староскварявців та гостей святкового дійства чекає різноманітна програма. Так, мисткиня Оксана Гірняк, художник-реставратор Львівського музею історії релігії, член Спілки художників України, представить виставку гобеленів і крайок «Орнамент у традиціях». Учасники «Літньої дитячої гончарної школи», яка працювала у селі Стара Скварява понад місяць, залюбки покажуть свої роботи-фантазії: глечики, тарілки, будиночки, ліхтарики, різні тваринки тощо.
Майстер-клас гончарної майстерності
Усі охочі матимуть змогу взяти участь у майстер-класах з гончарства, ковальства, власноруч творити маленькі дива з глини, металу. Дітей чекають різні дитячі забавки.
Особливий інтерес викликає фестиваль духовного співу «Співаймо Богові, співаймо!», учасниками якого будуть церковні хори УГКЦ дев’ятьох навколишніх сіл.
Гостями святкової програми стане Галицький академічний камерний хор під керівництвом народного артиста України, професора Василя Яциняка. Це один із найкращих хорових колективів Західної України, творча майстерність якого має своїх шанувальників не тільки на Батьківщині, а й у багатьох країнах Європи. У їхньому виконанні прозвучить як старовинна, так і сучасна українська хорова пісня.
Не обійдеться свято і без виступу колективу Жовківського районного козацького товариства ВГО «Українське реєстрове козацтво», без староскварявської кухні і смачного куліша.
Староскварявський іконостас XVI – XVIII ст.
До створення гарного святкового настрою в селі Стара Скварява долучилися відділ культури і туризму Жовківської райдержадміністрації, Музей «Староскварявський іконостас XVI–XVIII століть» – філія Львівського музею історії релігії та релігійна громада УГКЦ Архістратига Михаїла села.
Ірина ЦЕБЕНКО завідувач відділу Львівського музею історії релігії
Святкування семиліття Центру інтегральної опіки для жінок у кризових ситуаціях „Горіховий дім“
Вам доводилося спостерігати, як віра в людину змінює її? Коли загоряються очі в того, хто ще кілька хвилин тому не бачив виходу зі складного становища та раптом розуміє — безвихідних ситуацій не буває.
16 серпня на святкуванні семиліття діяльності Центру інтегральної опіки для жінок у кризових ситуаціях „Горіховий дім“ — горіли серця. Бо кожен присутній розумів, що в той чи інший спосіб може допомогти втілити велику мрію — реконструювати занедбану будівлю (на це потрібно зібрати 3,7 млн. грн.), яку зараз надали в оренду Центру, щоб перетворити її на місце надії жінок, які переживають особливі труднощі.
Святкування семиліття Центру інтегральної опіки для жінок у кризових ситуаціях „Горіховий дім“
„Сьогодні друзі з Горіховий дім/Walnut House показали віру у мрію. В дворику понищеного будинку на Личаківській, 90, який міська рада дала в оренду для розміщення центру інтегральної опіки жінок в кризових ситуаціях, було свято. Купа усмішок, добрих розмов, лекція Софії Опацької про долання страху перед помилками. І в якийсь момент забулися потріскані стіни, вирвані розетки, потовчена підлога, закинутий підвал і ожила мрія — кафе-пекарня під великим крислатим горіхом, маленький community center для мешканців прилеглих вулиць, які з острахом і підозрою дивилися на цих усміхнених людей, і притулок для жінок, яким у цей момент просто нема куди йти“, — поділилася на своїй сторінці фейсбуку заступник директора з питань розвитку, редактор англійської версії РІСУ Мар’яна Карапінка.
Юрій Лопатинський, засновник Центру інтегральної опіки для жінок у кризових ситуаціях „Горіховий дім“
Святкування було особливим ще й тим, що кожен мав можливість зрозуміти — помилки, які ми робимо у своєму житті, без підтримки, правильного розуміння оточення та можливості для другого шансу можуть стати для людини фатальними. Тому мусимо змінювати суспільну думку — помилятися не страшно, а навіть корисно, якщо це робити швидко, дешево і розумно (так вважає відомий американський економіст українського походження Адріан Сливоцький). Саме помилки, як шлях до успіху аналізувала проректор Українського католицького університету Софія Опацька у своїй лекції „Три уроки успіху від Софії Опацької: чому помилятися нестрашно?“
Проректор Українського католицького університету, декан і засновник Львівської бізнес-школи УКУ Софія Опацька
— Ми живемо в суспільстві, яке дуже кероване успіхом. І якщо хтось робить помилку, то в очах оточення стає дефективним. Хоча найуспішніші в світі суспільства стали такими завдяки тому, що дають людям у своєму середовищі право робити помилки. Провідні світові компанії шукають людей, які мають досвід помилок. І логіка проста — якщо людина вміє помилятися, то вона навчилася на цих помилках. Адріан Сливоцький каже: „Розумні не люблять помилятися, а дуже розумні — обожнюють помилятися“, — наголосила Софія Опацька.
Святкування семиліття Центру інтегральної опіки для жінок у кризових ситуаціях „Горіховий дім“
Добрим прикладом як правильно помилятися — швидко, дешево, розумно — є робота стартапів. Коли перш, ніж вивести продукт на ринок, випускають його пробну версію, а потім кожну наступну покращують.
Зрештою, чому помилятись необхідно і корисно обговорювали всі разом. Тож дійшли висновку, що помилки сприяють швидшому розумінню, що не туди йдеш і можеш повернути; кожна помилка робить тебе сильнішим; отримуєш безцінний досвід; помилка — це одна з альтернатив успіху, бо якщо не помилятися, успіху не буде; помилки дають вміння ризикувати; помиляючись, стаєш поблажливішим до інших; помилки дають нам можливість рефлексії та самоаналізу; кожна помилка — це нагода почати новий підйом.
На підтримку „Горіхового дому“ художниця Надія Перенко подарувала свої картини, які можна було придбати на тихому аукціоні.
Наталія ПАВЛИШИН
Довідка
Сім років тому, у серпні 2010 року Центр інтегральної опіки відкрив свої двері для жінок, що опинилися у кризовій ситуації, без даху над головою. Щороку мешканки центру святкували цю символічну дату, як початок відліку свого нового життя. Більше про історію жіночого центру тут https://home.walnut.house/
Всесвітньовідома співачка Соломія Крушельницька виросла в багатодітній дружній талановитій родині . У неї було двоє братів і п’ятеро сестер . Наймолодшою “мізинчиком” була Анна, яку усі з любов’ю називали Нусею. Доля щедро обдарувала обох сестер Крушельницьких красою, вокальними, сценічними даними, але у кожної з них вона склалася по-різному.
Священик Амвросій Крушельницький з дружиною Теодорою (сидять у центрі) та дітьми. За спиною в них стоять Володимир і Соломія. Сидять, зліва направо: Олена з донькою, Марія, Емілія, Анна. Кінець 1890-х.
Анна Амвросіївна Крушельницька народилася 18 серпня 1887 року у с. Біла (коло Тернополя). Між Соломією і Анною Крушельницькими була різниця у віці майже 15 років. Анні виповнилося 4 роки, коли Соломія уже навчалася на вокальному факультеті Львівської консерваторії Галицького музичного товариства. У листі до Михайла Павлика від 11 серпня 1894 р. Соломія Крушельницька писала про наймолодшу сестру: “Що я потіхи з нею маю, то описати годі! Сама собі дивуюся, як я можу, не люблячи нічого дуже палко на сім світі, любити так до одуріння ту нашу Нуську. Ну та й я не вмисне, і не знаю, за що та зозулька така мені мила ”. Нусю, як найменшу пестили і виховували “вже не в біді”, бо дві старші сестри були заміжні, згодом і Соломія вже допомагала батькам матеріально.
Анна Крушельницька (1887-1965)
У сім’ї Крушельницьких панував культ музики. Батько був першим вчителем співу для усіх своїх дітей. Він створив у селі хор, заклав читальню. “Нуся з природи мала гарний голосовий матеріал і була музикальна, – писала у спогадах племінниця співачки Одарка Бандрівська. – Радо училася гри на фортепіано та трохи пізніше солового співу Дещо лінивою була у загально освітних дисциплінах […], на що мама Теодора жаліючи говорила :“Не треба її мучити, бо і так вийде заміж”. Нуся була весела, жартівлива, любила забавитися”. Музичне оточення і вроджені дані визначили подальшу долю Анни Крушельницької. Вона навчається у Тернопільській музичній школі товариства “Приятелі музики”, співає у хорі товариства “Боян”.
Анна Крушельницька (1887-1965)
У 1903 р., після смерті отця Амвросія, велика родина Крушельницьких переїжджає у Львів. Тут за порадою старшої сестри Соломії Анна вступає до Вищого музичного інституту Музичного товариства ім. М. Лисенка. Її вчителями з вокалу є Олена Ясеницька, пізніше Софія Козловська, з теорії музики Анатоль Вахнянин, з гармонії і композиції Янн Галь, з фортепіано – Марія Криницька.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Уже 21 лютого 1904 року А. Крушельницька виступає в опереті “Чорноморці” М. Лисенка, яку підготувала оперна студія при Вищому музичному інституті. З цього приводу невідомий рецензент вистави пише: “Ясним променем […]був спів Нусі Крушельницької. Голосовий матеріал у цеї молоденької співачки пишний, пребагатий. Голос її пригадує вірно голос сестри Соломії. Тож публіка слухала її спів з розкішшю, віщуючи, що вона, попрацювавши, піднесеться, як славна її сестра високо.”
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Уже через кілька місяців Анна співає в опері “Запорожець за Дунаєм” C. Гулака-Артемовського, і львів’яни вітають появу “нової зірки в сузір’ї Крушельницьких”. Анна бере активну участь у діяльності хорів “Боян”, “Бандурист”, виступаючи як солістка на Шевченківських концертах у Львові, Чернівцях, Стрию, Заліщиках, співає на святочному концерті з нагоди 35-річної діяльності М. Лисенка (1903 р.). У 1905 році співачка одержує премію на одному з конкурсних концертів Львівського “Бояна” за найкраще виконання пісень на слова Т. Шевченка.
У репертуарі юної співачки – арії з опер Дж. Верді, Р. Вагнера, Дж. Пуччіні, П. Масканьї, солоспіви М. Лисенка, українські народні пісні.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
У часописі “Діло” С. Людкевич про один з “найкращих і найцікавіших, які коли-небудь устроювали наші меломани у Львові”, концертів “Бандуриста” за участю А. Крушельницької пише: “Симпатична, надійна і наскрізь інтелігентна наша співачка п. Н. Крушельницька заслужила своїм виступом лиш на се, щоб піднести ще раз те, про що не раз згадували рецензії: як в емісії голосу, так у вмілості орудування ним (особливо у вищих регістрах), вкінці в опануванні всяких технічних средств видно повільний, але сталий і певний поступ”.
Коли Нусі минуло 19 років, Соломія взяла її з собою у “світ”: у Південну Америку, Італію, Єгипет.
Анна Крушельницька в ролі Мікаели в опері Жоржа Бізе «Кармен»
Анна робить значні успіхи на сцені, і Соломія Крушельницька допомагає їй здобути добру освіту. Анна Крушельницька продовжує навчання в Міланській консерваторії у талановитого педагога Данте Ларі. У 1912 році молода співачка дебютує в партії Мікаели (“Кармен”Ж. Бізе) на сцені міланського театру “Лірико”.
Анна Крушельницька в ролі Мімі в опері Джакомо Пучіні «Богема»
Уже навесні 1913 року Анна Крушельницька співає в опері “Богема” Дж. Пуччіні у Варшаві, пізніше – у Львові. З приводу львівського виступу Одарка Бандрівська пише у спогадах:“Я дитиною була на тій виставі, пам’ятаю, що після співу тети Нусі били великі брава. Люди хвалили, що гарно співала і грала та поздоровляли з успіхом”.
Анна Крушельницька в ролі Чо-Чо-сан в однойменній опері Джакомо Пучіні
Невдовзі вона співає у Вероні (1913-1914), Венеції (1914), Сассарі (1915). Анконі і Римі (1916). Виступає в операх “Валькірія” Р. Вагнера ( Зіглінда), “Іріс” П.Масканьї (Іріс), Мадам Баттерфляй” Дж. Пуччіні (Чо-Чо-сан).
Анна Крушельницька в ролі Іріс в однойменній опері П’єтро Масканьї
“У неї було сильне ліричне сопрано, дуже шляхетної окраски, бархатно чельової м’якості. Дуже чистої інтонації. Доволі широкого волюмену. На диво, специфічне. Дещо носове сомдрірування не псувало, а навпаки збагачувало і окрашало голос, – згадує О. Бандрівська. – В співі не було ніколи ані одного тону інтонаційно не чистого. Голос був вирівняний щодо сили і тембру. Найвищі верхні тони звучали часом більш металічно.
Засвоїла […] італійську школу співу. Доволі добре грала на фортепіано.
Анна Крушельницька (1887-1965)
Чудово виконувала романси Степового до слів Олеся… Також італійські старинні: арію Маженки з опери “Продана наречена” Сметани, пісні М. Лисенка, твори італійських, тоді сучасних композиторів – Піцетті та Кастельнуово-Тедеско.
Щодо сили – то був у неї оперний голос, але в операх співала всього чотири роки.”
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Розквіт таланту Анни Крушельницької припадає на період Першої світової війни, коли велика криза театрів сягла свого апогею, а конкуренція між сотнями найкращих артистів стала надзвичайно великою. Єдиним театром в Італії, який працював у період воєнного лихоліття, був театр у Римі, до якого з’їхалася ціла армія талановитих безробітних співаків. Зважаючи на ці обставини, Анна Крушельницька лише раз у місяць, згідно черги, може виходити на сцену. Жити у Римі стало надзвичайно дорого і Нуся за порадою Соломії переїжджає у Віареджо, щоб перебути важкі часи.
Анна Крушельницька (1887-1965)
Можливо, це був хибний крок. Все життя Соломія намагалася оберігати Анну від життєвих негод, прагнула заступити їй батьків, дати родинне тепло, затишок. Анна була дуже вразлива і не загартована ударами долі. У розквіті сил вона не могла реалізуватися як оперна співачка у невеликому провінційному містечку Віареджо. “Стала курити, записалася на курси нових тоді модерних танців, залюбилася нещасливо в учителю танців, – згадує О. Бандрівська. – Війна найбільше пошкодила тому, що тітка Нуся не змогла на всю ширину розкрити своїх крил. Геніальною вона не була, але зіркою середньої величини з прекрасним голосом і талантом сценічним – була.”
У 1918 році Анна захворіла душевною хворобою.
Анна Крушельницька (1887-1965)
Очевидно ця душевна хвороба приховано розвивалася вже кілька років. За порадою медиків С. Крушельницька лікувала Анну в першорядних санаторіях. Лікування було душе коштовне, тож Соломія продала власний автомобіль та коштовності.
Влітку 1921 року після лікування, Анна приїжджає до Львова. Родина оточує її увагою і любов’ю. Анна виявляє бажання дати свій сольний концерт. Її брат Володимир Крушельницький, намагаючись морально підтримати творче жевріння сестри, виконує роль її імпресаріо. Співачка дає кілька сольних концертів, на яких їй акомпанує племінниця О. Бандрівська, виступає також на збірних концертах. У 1928 році у Львові дає окремий концерт з Василем Барвінським. “Співала своїм чудовим, добре школеним голосом, музикально. Формально все дуже добре, але рівно з тим все однаково без горіння, все одноманітно – одностилево,[ …] все в якомусь одному сумовитому настрої без життєвого трепету і запалу”, – згадує О. Бандрівська.
Одарка Бандрівська
Кілька років Анна Крушельницька викладала вокал у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка та у його філії в Дрогобичі. Але не мала сили волі мобілізувати себе до постійної праці, і брати відповідальність за педагогічну роботу до кінця.
Згодом Анна Крушельницька відходить від активного музичного життя. У 1939 року внаслідок приходу радянської влади будинок С. Крушельницької у Львові було націоналізовано і згодом заселено зовсім чужими людьми. Проте родина Крушельницьких продовжує мешкати у виділеному помешканні. Анна живе у разом із сестрою Соломією.
Після смерті С. Крушельницької 16 листопада 1952 року Анною опікувалася родина лікаря-психіатра Катерини Гаврилової, яка отримала ордер на квартиру.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
У жовтні 1952 року, десь за місяць до своєї смерті, С. Крушельницька поклопоталася про майбутнє забезпечення своєї молодшої сестри. Вона передало 15 тис. карбованців своїй племінниці Одарці Бандрівській з проханням: кожен місяць частину тих грошей виплачувати на утримання Анни.
Анна Крушельницька пережила Соломію на 13 років. Померла 13 травня 1965 року. Похована на Личаківському цвинтарі. Причиною смерті була гангрена, яка розвинулась після того, як Анна зламала ногу в стегні.
Наймолодша сестра Соломії була останньою з родини Крушельницьких, яка покинула родинний будинок.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Дослідник історії українського звукозапису та дискографії Степан Максимюк у реєстрі експедиції фірми “Грамофон” віднайшов дані про те, що відомий звукотехнік Вілл Грайсберг у 1904 році у Львові записав матриці для платівок від кількох українських співаків. У реєстрі згадується і виконання Анною Крушельницькою таких творів: “Ой, місяцю, місяченьку”, “З мого тяжкого суму”(М. Лисенка), “Широкий лист на дубочку”, “Коли б мені, мамо, намисто”, “Не видавай мене замуж”(О. Нижанківського). “Можливо, що не з усіх матриць штампувалися платівки до продажу,” – зазначає С. Максимюк у книзі “З історії українського звукозапису та дискографії”. На жаль, досі не знайдено оригінальної платівки із записом голосу Анни Крушельницької. Завдячуючи Степану Максимюку, у фондах Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові зберігається компакт-диск із копією записів 1904року “Коли б мені, мати, намисто” та “Не видавай мене замуж”. Сподіваємося, що оригінальні платівки молодшої Крушельницької все-ж-таки знайдуться, і ми зможемо почути її прекрасний голос.
Олександра КИРИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові
ЛІТЕРАТУРА
Лисенко І. Крушельницька Ганна Амвросіївна// Лисенко І .Словник співаків України. – К. 1997, – С.158.
Крушельницькі // Митці України: енциклопедичний довідник. / за ред. А Кудрицького. – К., 1992. – С. 338.
Медведик П. Діячі української музичної культури. ( Матеріали до біо-бібліографічного словника). Крушельницька Ганна //Записки НТШ ім. Т. Шевченка. Л., 1993. – С. 415-416.
Медведик П. Славетна сестра великої Соломії // Вільне життя (Тернопіль), 25 жовтня, 26, 28 листопада, 2, 7 грудня 1975 р.
Бандрівська Одарка. Спогад про Анну Амвросіївну Крушельницьку, оперну співачку (1887-1965). Рукопис. Фонди музею 7663/2831 фСК,
Людкевич С. У сорокаліття “Львівського Бояна(1891-1931) // Людкевич С. Дослідження, статті, рецензії, виступи / упоряд. З. Штундер. Т. 2., Л., 2000. – С. 383.
Людкевич С. Другий з ряду концерт “Бандуриста”. – Там само. – С. 427.
Соломія Крушельницька. Спогади, матеріали, листування у 2 т. / упоряд. М. Головащенко. – К.,1978, 1979.
Максимюк С. З історії українського звукозапису та дискографії. Львів-Вашингтон, 2003. – С. 129, 184.
Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, сьогодні розкажу про найцікавіші кавові традиції нашого міста.
Львів і кава – це як бруківка...
