На минулих вихідних, з 1 по 3 червня 2018 року, в Парку культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького проходив фестиваль ретро-автомобілів “Leopolis Grand Prix-2018”.
Фестиваль «Leopolis Grand Prix-2018»Фестиваль «Leopolis Grand Prix-2018»
Цьогоріч у фестивалі класичних (старожитніх) автомобілів «Леополіс Гран Прі» взяли участь близько 200 екіпажів з України, Польщі, Литви, Австрії, Італії, США, Словаччини, Естонії, Чехії. Україну представляли автолюбителі Запорізької, Харківської, Дніпровської, Одеської, Київської, Івано-Франківської, Тернопільської та Львівської областей. Загалом на Фестивалі булиь представники з 48 автоклубів України та Європи. Найбільшою закордонною групою була група з 30 польських екіпажів.
Фестиваль «Leopolis Grand Prix-2018»Фестиваль «Leopolis Grand Prix-2018»
На території парку були створені вулиці Англійська, Німецька, Українська, Радянська, Французька, Американська, Італійська, Польська, Байкерська, Скандинавська. На кожній із них розташовувались автомобілі виробників цих країн, їхня національна кухня, дизайн. Усе це супроводжувалося музикою від львівських музичних гуртів Дико Brass, Ретровай, Олесь Целюх, Heavy Rain та Cover Jam.
Фестиваль «Leopolis Grand Prix-2018»Фестиваль «Leopolis Grand Prix-2018»
На фестивалі можна було побачити автомобілі американського виробника: Cadillac Calais (1967), Cadillac de Ville (1962), Dodge Royal (1956), Buick Electya 225 limited (1972), Ford Farlane (1963), Ford Thunderbird (1955), FordGranada (1976) та інші.
Фестиваль «Leopolis Grand Prix-2018»Фестиваль «Leopolis Grand Prix-2018»
Крім того, в рамках виставки раритетної техніки, на території фестивалю діяла зона “військових автомобілів”, які використовувалися в часи Другої світової війни.
Однією з родзинок фестивалю вже багато років традиційно є перегони ретро-автомобілів на знаменитій трасі “Львівський трикутник.” Попри величезне історичне значення цієї траси, вона й досі залишається єдиною в Україні, де мають можливість раз на рік позмагатися ретро-автівки.
До слова, змагальний ефект тут дуже відносний, адже автомобілі мають пройти чотири кола трасою за мак4симально наближений до 310 секунд час на кожне коло. Тому перегони більше схожі на парад антикварних автівок.
А цього року вперше перегони на знаменитій трасі «Львівський трикутник» «Леополіс Гран-Прі» внесено в календарний план фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів України на 2018 рік, як ІІ етап Кубку України для історичних транспортних засобів.
Цьогорічним переможцем фестивалю «Leopolis Grand Prix-2018» та щасливим володарем гран-прі став екіпаж під номером 40 під кермуванням Назара Бідника.
Грандіозний національний телепроект відбудеться на стадіоні «Арена Львів» 18 серпня. Національний телепроект «Українська пісня / Ukrainian Song Project», який цьогоріч відбудеться 18 серпня на «Арені Львів», оголосив імена перших чотирьох хедлайнерів: «Воплі Відоплясова», Pianoбой, О.Torvald і Alyosha.
Концерт телепроекту «Українська пісня»
Наразі оргкомітет тримає в інтризі імена ще 13 популярних виконавців та гуртів, які виступлять у масштабному пісенному шоу. А разом із зірками того вечора на сцену вийдуть молоді артисти – десять переможців відбіркового туру, який наразі триває. Загалом «Українська пісня 2018» об’єднає в одному концерті 27 виконавців – напередодні 27-ої річниці незалежності України.
Концерт телепроекту «Українська пісня»
Українська пісня 2018» – це новий масштаб, кардинально інший рівень та незмінна мета: пошук нових яскравих облич на українській музичній сцені. За місяць прийому заявок до оргкомітету уже надійшло понад 200 зголошень від молодих співаків та груп. Україномовні пісні у різних жанрах (мейнстрім-поп, танцювальна музика, рок та ін.) приймаються до 15 червня. Заповнити Анкету учасника Національного проекту «Українська пісня / Ukrainian Song Project» можна тут.
Концерт телепроекту «Українська пісня»
Телевізійним партнером «Української пісні 2018» є Телеканал «Україна». 24 серпня, у День Незалежності України, популярне шоу цього каналу «Музична платформа» буде присвячене найграндіознішій пісенній події літа-2018, тож разом зі всією країною побачимо, чим здивував Львів цього року!
Концерт телепроекту «Українська пісня»
Квитки на великий концерт «Українська пісня 2018» уже в продажу.
Нещодавно Луцьк сколихнула новина – на річці Стир відновили судноплавство. Довгий час працювали над розчищенням русла, привезли туристичний прогулянковий кораблик – і враз місто знову стало судноплавним, яким було упродовж багатьох століть.
Востаннє Луцьк вважався портовим містом у 1990-х. До того десятки барж і катерів, пароплави і теплоходи возили вантажі та пасажирів. А сама історія судноплавства у Луцьку тягнеться ще з князівських часів.
Перші спроби великого судноплавства
Перші плавальні приспособи на Стиру з’явилися, мабуть, як тільки територію Луцька стали заселяти люди. Зародження міста від перших поселень відбулося ще в VII-VIII столітті. Але про достовірні археологічні знахідки, які б свідчили, що у цей час річка Стир активно використовувалася для судноплавства, невідомо.
Загалом же у давні часи для пересування річковими шляхами найчастіше використовували човен-довбанку. Це судно видовбували із суцільного стовбура дерева, тому корпус був грубим і важким. Човен робили під зріст весляра, який займав центральну його частину. Відтак довжина довбанки могла сягати і трьох і восьми метрів.
Човен-довбанка. Фото зі статті М. Мордовського та Г.Шаповалова з наукового збірника «Волинський музейний вісник», 2010
Вже з XI століття на річці Стир стали ходити більші судна, якими керували кілька чоловік. Їх називали ком’яги – дерев’яні судна, довжина яких могла сягати 25 метрів, а ширина – 10.
Тоді активно возили сіль з Прикарпаття до Києва. В районі Луцька з возів сіль перевантажували на ком’яги і везли вниз за течією до Прип’яті і далі.
Замок збудували за допомогою суден
Починаючи з XII століття Луцьк став виходити на самостійну політичну арену. Це спричинилося згодом і до суттєвого економічного пожвавлення. І водні шляхи відігравали тут чимале значення: звідси на північ плисти треба було за течією, а отже транспортування вантажів у цьому напрямку було доволі зручним. На північ від Луцька відправляли сіль і деревину до європейських країн. Великим попитом на заході користувалися плетені волинські меблі, які також доставляли водними шляхами.
Для будівництва замку Любарта з півдня по річці справляли матеріали. В тому числі деревину, яку використовували для різних типів риштувань. Хоча цеглу для будівництва замку виготовляли на місці – в районі сучасної вулиці Плитниці, але матеріал, імовірно, доставляли саме водним шляхом на тих же ком’ягах. Сам замок був оточений ровом із водою. На місці, де зараз стоїть ресторан «Корона Вітовта», була пристань, куди довозили матеріал.
Замок Любарта над річкою Глушець. Поштова листівка початку ХХ століття. Зображення з Національної цифрової бібліотеки Польщі
В XIV-XV столітті Луцьк дуже активно торгував із містами Європи та Сходу. Певна частина торгівлі залежала від водних шляхів. Чи не перша велика торгова пристань Луцька – біля так званого Глушецького мосту. Знаходився він на теперішньому майдані Братський Міст – над річкою Глушець, якої тепер немає.
Баржі тягали вручну
Вантажні судна ходили Стиром і в пізніші століття – щонайменше до кінця XVIII століття. Проте не тільки цим характеризувалося судноплавство в Луцьку. Раніше велику частину Луцька вкривали болота. Вистачало боліт і води й навколо міста. Через які, втім, люди прокладали шляхи. Часто-густо це робили за допомогою перевізників-човнярів.
Човняр – одна з найдавніших луцьких професій, яка передавалася у спадок. Бути човнярем вважалося і престижно, і прибутково. Зазвичай перевізники працювали на річці. А коли під час повеней Луцьк затоплювала вода (а траплялося це нерідко), човрнярі перевозили людей і вантажі й самим містом. Більшість авторів, які тим чи іншим способом зображали на своїх роботах Луцьк, обов’язково показували і човнярів.
На малюнку Миколи Кулеші 1852 року, де на полотні видно Глушець на місці теперішнього Старого ринку, зображено кілька таких перевізників.
Малюнок Миколи Кулеші 1852 року
Якщо по водних шляхах міста ходили човни, то очевидно, десь мусили бути місця їхнього відстою – пристані. Човнярський бізнес був приватним, тому човни тримали, хто де міг, загального місця відстою не було. Пристані все ж існували. На них човнярі вантажили товар.
Чи не найстаріша пристань знаходилася на річці Стир попід нинішньою вулицею Ковельською. Тоді це був відтинок вулиці Шосейної. Там періодично стояли перевізники, які могли відвезти пасажирів у будь-яку іншу точку міста чи ближнього села. На поштовій листівці 1915-1917 років зображена ця пристань з будиночком на ній. Поштівка луцького видавництва Шмуля Гроховського зроблена дуже цікавим методом – вона кольорова, що було рідкісним на ту пору.
Пристань на Стиру. Поштівка видавництва Шмуля Ґроховського, 1915-1917. З Національної цифрової бібліотеки Польщі
У 1913 році на Волині судноплавними були 6 річок – Стир, Іква, Прип’ять, Турія, Горинь, Случ. Більшість матеріалів відправляли на експорт. Найчастіше возили ліс, який іноді доставляли аж у порт міста Данціг. Ще до середини двадцятих років була практика тягання барж вручну. Тобто кілька людей запрягалося і, йдучи берегом, тягнули навантажене судно.
«Запряжеться чоловік у полотняну шлею, пригнувшись, бреде берегом і тягне за собою страшний тягар. Ноги в’язнуть по коліна в болоті, у прибережному баговинні. Калічать ноги густі колючі кущі. Піт тече з лоба, з поранених ступнів сочиться кров. Чотири чоловіки, зігнувшись, волочать баржу, течія відносить її, затягує на поворотах річки. Ніколи хребет випрямити, немає хвилини для відпочинку», – писала письменниця Ванда Василевська про те, що бачила на річці Стир.
Порт збудували на честь 500-річчя з’їзду монархів
З 1920-х років ситуація стала вирівнюватися, коли буремні військові події минули і місто отримало спокій на найближчі 20 років.
Увага до з’їзду монархів 1429 року в Луцьку – це справа не нова. Кожен автор ще з ХІХ століття, який брався навіть коротко оповісти у своїх книжках історію міста, ніколи не оминав увагою цю подію. У 1929 році була дуже кругла річниця – 500-річчя з’їзду монархів. Тож не могли оминути її і на владних рівнях.
І в Луцьку збиралися її як слід відсвяткувати. А що раніше відзначення великих дат розумілося як щось більше, ніж набивання черева, то й запланували в Луцьку провести цілий ряд заходів. А почали готуватися ще за кілька років до події.
У 1925 році президент міста Луцька писав волинському воєводі про наближення великої дати – 500-річчя з’їзду монархів у Луцьку. Він виклав свої ідеї, що такий почесний факт треба відзначити так, аби й сьогодні (тобто тоді) підтвердити важливість Луцька і гідні умови проживання його мешканців. Воєвода ідеї підтримав, і почали складати детальніший план.
Ідея була проста. Продовжувати працювати в уже намічених напрямках, але ще активніше. 500-та річниця з’їзду монархів стала додатковою мотивацією прикласти більше зусиль для розвитку міста. І, як думали тоді, показати на всю країну, велике значення Луцька в історії.
Зважаючи на особливість доби, не минулося і без ідеологічного підґрунтя. Заплановані заходи в рамках святкування такої події, мали не стільки звернути увагу на історію самого міста, як її значення для історії Польщі. А частина запланованого прямо мотивувалася «для підтвердження польськості». Хоча в нашому сьогоденні це дещо дражливий момент, все ж його реалізація не принесла, як буде видно нижче, жодного негативу ані самому Луцьку, ані конкурентному погляду.
У Плані реалізації програми заходів до відзначення 500 річниці був розділ про комунікацію, де зокрема ішлося: «…Створити Товариство пасажирсько-торгового судноплавства по Стиру і зв’язати Луцьк з чинною магістраллю Варшава-Рівне через річку Прип’ять».
Так і сталося. Вже наприкінці двадцятих років по Луцьку на річці Стир стали ходити пароплави.
Розвиток модерного плавання
Всі луцькі пароплави перебували у приватній власності. Їх було щонайменше три – Herold, Gdynia, Оrzeł. Є непідтверджені дані і про ще два кораблі – Nieszawa (Niszawa) та Castor. Деякі з них зафіксовані на фотографіях того часу. Це були судна довжиною по 20 метрів, шириною 3-5 метрів, які рухалися за допомогою парового двигуна. Паливом могло бути будь-що, аби добре горіло. Зазвичай – деревина, вугілля.
Пароплав на річці Стир. Фото міжвоєнного часу. З книги «Вулиці і майдани Луцька» В. Пясецького, Ф. Мандзюка
Уже вкінці двадцятих пасажирське сполучення з Луцька вниз і вверх за течією було досить далеким. Відомий і шанований мандрівник, краєзнавець, географ, автор великої кількості путівників деякими територіями Східної Європи доктор Мєчислав Орлович у «Путівнику по Волині» 1929 року згадує, що з Луцька плавали пароплави до Колок через Рожище. Є відомості і про маршрути вверх за течією – до Торговиці і, можливо, Берестечка.
Люди з навколишніх сіл та містечок приїжджали в Луцьк у різних справах, але найчастіше – на ринок. Одна з базарних пристаней знаходилася біля мосту Бена. Її вигляд зафіксували фотографи.
Пристань біля мосту Бена. Зображення з книги «Луцьк у старовинній листівці, гравюрі та фотографії» Віктора Літевчука
Була пристань і з іншого кінця міста – під єврейським та караїмським цвинтарями на Вульці – в районі тодішньої вулиці Валової, зараз тут Тещин Язик. Пароплави зупинялися неподалік дамби, яку збудували в 1920-х роках. Інша – прямо під колишніми стінами Окольного замку, на вулиці Замковій.
Нікуди не зникала пристань, заснована ще «за царя» – неподалік Красненського мосту, приблизно під сучасним будинком Інституту мистецтв СНУ імені Лесі Українки. Це було основне місце стоянки луцьких кораблів. Тут же розташовувалася судноремонтна майстерня, яка належала чеху Юзефу Шпачеку.
Головна пристань Луцька. Зображення з Національної цифрової бібліотеки Польщі
Була в Луцьку і військова пристань – в районі старого вокзалу на теперішній вулиці Стрілецькій (тоді це була північна частина вулиці Пілсудського). У 1937 (1938) році в Луцьку відбувся військовий парад Пінської річкової флотилії, які прибули в місто на військових катерах.
У міжвоєнному Луцьку плавали не тільки важкі кораблі. Розвивалося і спортивне веслування. На території нинішнього міського пляжу знаходилася пристань Веслярського товариства. Тут охочі могли займатися на байдарках, орендувати звичайні човни і навіть плавати на більших парусних суднах.
Веслярська пристань. Була на місці нинішнього міського пляжу. З національної цифрової бібліотеки Польщі
Міжвоєнна молодь Луцька дуже любила відпочивати на річці Стир. Найулюбленіше місце відпочинку – біля Красненського мосту. Туди сходилися хлопці та дівчата з Красного, центру і навіть із віддалених міських околиць. Тут вони відпочивали на сонці, грали в футбол, тягали один одного на човнах, плавали.
«Разом із тим, ми організовували цілий ряд імпрез, аби урізноманітнити життя й одночасно додати до нього пригод», – писав у спогадах учасник подій Ришард Лисаковський.
Спокійними і цікавими «пасажирсько-веслярськими» темпами луцьке судноплавство дотягнуло до 1939 року.
Після війни створили Волинське обласне управління з транспортного освоєння малих річок. Саме воно прийняло на свій баланс кораблі, баржі та інші рухомі і нерухомі об’єкти луцького судноплавства.
Для нового управління стали набирати людей. Кваліфікованих працівників знайти було неможливо. На пристань наймалися люди з сіл, які мали по 3-12 гектарів поля. В теплий сезон їх часто доводилося відпускати додому на польові роботи. У 1946 році вдалося зібрати сяких-таких 15 робітників. Купили на потреби управління і 4, правда, не нові автомобілі: легковий трофейний Horch, трофейний артилерійський тягач Krupp, трофейний Steyr та радянську «полуторку». Лише австрійський «Штейр» був на ходу, інші не працювали
У 1947 році відновили кілька моторних агрегатів, катер, човни, баржі. Всі роботи виконувалися кустарним методом, бо бракувало інструментів та фахівців. Тільки в 1948 році організували перші курси на 30 людей. Там їх навчали на шкіперів та технічних працівників. Закінчували курси не всі, але навіть ті, хто залишався працювати, протримувався там недовго. Бо зарплата на пристані була дуже маленька.
Пароплав «Некрасов» на старій пристані. Фото 1950 року з книги Ірини Левчанівської «Луцьк колись і тепер»
Пасажирське сполучення відбувалося тільки вверх по течії до Берестечка. План на 1949 рік – відновити сполучення аж до Колок. Після розчищення берегів та дна від техногенних предметів, постала природна перешкода – водорості. Одного разу під час рейсу з Луцька до Берестечка працівник «Некрасова» 136 разів занурювався в холодну воду, щоб очистити гвинт від намотаних водоростів. Після цього він зліг із хворобою на 20 днів.
Крім пароплава, на водних лініях працювали 3 катери та 8 барж, було кілька понтонів. Найчастіший вантаж – дрова, борошно та хліб, торф, будівельні матеріали.
З Луцька до Пінська – водним шляхом
Всі річковики міста знали, що в них залишається подія must be – підняти досить потужний пароплав, який лежав на дні в районі урочища Білі Води на Маневиччині. На підняття «Маршала Тимошенка» знайшли гроші аж у 1949 році. У липні цього року виділили 30 тисяч рублів. Це закупівля тросів, цвяхів, інших матеріалів, пального, зарплата працівникам.
Проте підняти корабель із дна річки було не так просто. Планували завершити акцію десь наприкінці серпня, але щось ішло не за планом. Пароплав підняли аж 19 листопада. Він був 22 метри в довжину, 3,5 – в ширину. Потужність – 76 кінських сил.
З правого борту він мав дві дірки. Дерев’яна палуба в носовій частині була зруйнована. Пошкодженим виявився і машинний відділ, проте вузлові частини двигуна були в нормі, їх треба було тільки відчистити після довгого лежання в воді.Наступного року пароплав уже робив вантажно-пасажирські рейси. Коли минула післявоєнна відбудова, сполучення по водних лініях було достатньо налагоджене, почалося спокійне життя річкового флоту Луцька, поступовий розвиток, виконання планів, звітування про успіхи перед взятими соціалістичними зобов’язаннями.
У 1950 році по річці ходили 4 катери, пароплави «Некрасов» та «Маршал Тимошенко», 13 барж, 2 металеві понтони. Возили ними хліб, вугілля, сіно, овочі, дрова та інші товари. Цього року вже перевезли 4,2 тисячі пасажирів.
Катер №91 у п’ятдесятих роках. Фото з газети «Радянська Волинь»
У 1952 році утворили Стир-Горинське управління річкового транспорту. Фактично, це була просто реорганізація того, що вже було. Управління мало дві дільниці – Стирську та Горинську. Збільшилася і довжина судноплавної лінії по річці Стир. Тепер вона становила 455 кілометрів і простягалася від Берестечка до Пінська. Сьогодні це здається фантастичним, але колись можна було купити квиток, сісти на кораблик у Луцьку і мальовничими водами допливти до Пінська.
Поява пароплава біля якогось населеного пункту справді іноді сприймалася як свято. Була традиція в луцьких річковиків – подавати сигнал наближення до чергової пристані. Навіть той, хто не поспішав пливти, здалеку чув чарівні звуки корабельного свистка.
Пасажирів перестали возити у сімдесятих
Пароплави, які ходили ще з міжвоєнних часів, вичерпували термін придатності. У 1957 році на брухт списали «Некрасова». «Маршала Тимошенка» вдосконалили – перевели на дизельне паливо, завдяки чому збільшилася його потужність удвічі. Проте і він довго вже не прослужив. У 1960 році пішов у небуття.
На зміну їм у річковому порту Луцька стали служити нові радянські катери. Вкінці п’ятдесятих років буксирних та пасажирських катерів у Луцьку було вже до 20. Вони тягали 40 барж. При управлінні продовжували діяти курси навчання шкіперів та капітанів, а спеціальна техніка і далі розчищувала русло. Порт приносив чималі прибутки.
У 1957 році кораблі перевезли у 12 разів більше вантажів, ніж у 1947. Усі шістдесяті роки флот дуже активно розвивася – з’являлися нові катери, збільшувалася кількість перевезень вантажів та пасажирів, постійно підчищували і поглиблювали русло. Пасажирські теплоходи були просто таки переповнені людьми.
Теплохід на річці Стир у шістдесятих. Поштова картка
Але на початку сімдесятих років із пасажироперевезеннями щось пішло не так. Їхній об’єм став різко зменшуватися. Можливо, однією із причин цього стала зручність і швидкість добирання автобусом. А вже у 1974 році пасажирів на річці Стир перестали возити.
«В первую очередь очень необходимо заменять флот на участке пристани Луцк. В настоящее время спрос на перевозки водным транспортом удовлетворен только на 40%. Пассажирские перевозки в зоне деятельности райуправления не имеют перспективы и имеют очень малое значение. План пассажироперевозок на 1974 год составляет 15000 пассажиров и представляет перевозки только на озере Свитязь как прогулочные рейсы для отдыхающих», – писав у доповідній записці у транспортний відділ Волинського Обкому начальник Стир-Горинського райуправління річкового транспорту В. Сисько.
Отже, перевезення річкою завершилися, а ті, що організували для туристів на Світязі, були збиткові. Отримуючи прибутки 3,7 тисяч рублів з озерних перевезень, управління потратило 9,5 тисяч. Зменшилася кількість катерів – того року залишилося тільки 6 буксирних, 1 службовий та 1 пасажирський. Залишилося 17 барж. Серед інших вантажів стали возити камінь для будівництва доріг.
Динаміка перевезень пасажирів з кінця сорокових років Стир-Горинським управлінням. На осі абсцис – час у роках, на осі ординат – кількість пасажирів у тисячах
Попри застарілість техніки та відсутність попиту з боку пасажирів, луцький річковий флот завдяки перевезенням вантажів не тільки тримався на плаву, а й розвивався. В середині сімдесятих збудували новий адмінбудинок на 20 чоловік, трохи розширили територію пристані для зберігання піску, запланували купити 3 радіостанції для постійного зв’язку з суднами.
Ситуація погіршилася на початку вісімдесятих. Згідно зі статистичними та бухгалтерськими звітами, діяльність управління перестала бути рентабельною у 1981 році. Працівники флоту скаржилися, що вся техніка була дуже застарілою. Вантажі все частіше перевозили залізницею та автотранспортом, збитки ж флоту тільки наростали. Скорочувалася кількість працівників.
Теплохід «Перепел». Зображення на поштовій картці
Але все це – внутрішня ситуація, про яку мало хто знав. Зовні все виглядало, як і раніше. По річці періодично курсували баржі, які перевозили будівельні матеріали. Піщана купа на березі річки в районі вулиці Шевченка наростала. Дітлахи часто мали таку розвагу – підпливали до барж і вилазили на них, на пісок, щоб потім стрибнути у воду, або просто пропливтися по річці. Баржі та катери працювали цілодобово.
***
Судноплавство на річці Стир припинилося в дев’яностих роках. Останній рейс здійснили у 1996 році. З того часу більше навігацію (тобто офіційний сезон судноплавства) не відкривали. …До 2018 року! Як буде далі, покаже час. Поки що хочуть перевозити туристів одним катером. За планами – запустити більший. Тож бажаємо тобі, кохана річко, ще багато літ бути шляхом кораблів.
Ми знаємо, щоб досягнути в чомусь успіху, мусимо постійно вчитися, вдосконалюватися, докладати максимум зусиль І ця праця мусить бути постійною. Створення сім’ї та й взагалі життя в сім’ї сприймаємо як щось, що само собою зрозуміле, що якимсь чином закладене в нас генетично, тому керуємося здебільшого інстинктами.
Львівський обласний форум „Українська сім’я: виклики і завдання“, який відбудеться всередині вересня, підніме чимало важливих і суперечливих питань, щодо сімейних цінностей, зловживання питаннями гендерної політики, та стане спонукою до пошуку шляхів порозуміння і розв’язання нагальних проблем.
Учасники заходу ГО „Платформа розвитку стосунків“
— Основне завдання і місія Форуму, як, зрештою, й всього що робимо в межах громадської діяльності, — зміцнення авторитету сім’ї, поширення сімейних цінностей. Одне з головних завдань — спонукати законодавців та урядовців затвердити національну сімейну стратегію, напрацювати план дій та системно розвивати соціальний інститут сім’ї. Кожен, хто відвідає Форум, матиме можливість заявити про свою позицію щодо цінності сім’ї, — розповіла головна організаторка заходу, голова правління громадської організації „Платформа розвитку стосунків“ Ольга Матвійчук.
Uолова правління громадської організації „Платформа розвитку стосунків“ Ольга Матвійчук
Заплановано, що в межах Форуму представники державної влади, громадських організацій, Церков, сім’ї та молодь обговорять наявну ситуацію у сфері сім’ї та напрацюють конкретні пропозиції щодо розвитку інституту сім’ї.
Учасники заходу ГО „Платформа розвитку стосунків“
— Нам важливо розуміти, що відбувається на законодавчому рівні, чи депутатський корпус розуміє реальну проблематику сімей. Одна з цілей цієї зустрічі якраз і полягає в тому, щоб привернути увагу до викликів і загроз у сфері сім’ї та спільно напрацювати ефективні алгоритми дій. Хочемо, щоб цей Форум став місцем для комунікації і порозуміння. Плануємо порушувати досить гострі питання, які нині стали справжнім каменем спотикання для нашої держави. Це зокрема, виклики і загрози гендерної ідеології та її пропаганди у школах; неусвідомлення цінності життя та батьківства; соціальне сирітство; зранення і травматизація війною; комерційне сурогатне материнство; відсутність регламентів використання біотехнологій та інші — додала Ольга.
Заходи ГО „Платформа розвитку стосунків“
‘— Одна із тем, яку ми підготували на Форум — „Сучасна сім’я: від партнерства до конкуренції“. Адже сучасні ролі в сім’ї суттєво змінилися, а моделі поведінки — здебільшого, ні. Тому молодь потребує більше знати про психологію чоловіка і жінки, вміти ефективно комунікувати і домовлятися для того, щоб сім’я була успішною. Бо діючи інстинктивно, керуючись думкою, що так робив мій дід чи бабця — досить безвідповідально і часто провокує конфлікти в стосунках. Для кожної окремої пари чи сім’ї важливо усвідомлювати ситуацію, в якій вони знаходяться, вміти висловлювати свої потреби та ЧУТИ іншого. Ми вже звикли вчитися бізнесу та лідерству, а те, що потрібно також вчитися будувати стосунки в сім’ї усвідомлюють поки що, далеко не всі. Наша справа допомогти розпізнати проблему, щоб її вирішити. Ми не маємо на меті примусово усіх навчити, а лише запропонувати альтернативні думки та способи дій для подолання кризових станів, — каже моя співрозмовниця.
Учасники заходу ГО „Платформа розвитку стосунків“
У межах Форуму відбуватимуться різні майстер-класи, діятимуть майданчики для дітей. А на завершення відбудеться спільний перегляд та обговорення фільму під відкритим небом.
— Упродовж травня-червня та вересня-жовтня схожі форуми проходитимуть у різних областях. Тож ми — не одні. І ці обговорення та напрацювання не будуть лише декларативними, бо ми триматимемо руку на пульсі для того, щоб вони були впроваджені у життя. Один із пунктів резолюцій форумів наголошуватиме на тому, що сімейна політика мусить бути відділена від соціальної політики, питаннями сім’ї повинен займатися окремий державний орган. Ми маємо працювати не лише над вирішенням проблем, а йти на випередження і здійснювати профілактичні заходи. Якщо подбати про конструктивні, гармонійні та щасливі стосунки в сім’ї, то не потрібно буде в таких великих масштабах як сьогодні, ліквідовувати проблеми насилля, сирітства, алкоголізму, безробіття та злочинності в державі. Довіра до світу формується на основі добрих взаємин матері й дитини, здатність нести відповідальність за свої вчинки розпочинається з усвідомлення батьком своєї ролі та цінності у виховані дитини, — додала наостанок Ольга Матвійчук.
Заходи ГО „Платформа розвитку стосунків“
Нагадаємо, що свою громадську діяльність з метою популяризації цінності сім’ї, Ольга Матвійчук розпочала в 2014 році в рамках соціальної ініціативи „Хтось не зробить“ (проект Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ). В 2016 разом з ініціативною групою молодих людей заснувала громадську організацію „Платформа розвитку стосунків“.
Заходи ГО „Платформа розвитку стосунків“
Серед відомих проектів цієї організації: інтерактивний, навчально-розважальний курс про стосунки «Гостинець», який відбувався що сезону в 2016 році в межах Львівської області; міжрегіональний табір – майстерня стосунків Кампус „Гостинець“ — 2017, а також співорганізація всеукраїнського фестивалю Lviv Family Fest.
Учасники заходів ГО „Платформа розвитку стосунків“
У цьому році започатковано інтенсивний курс про біо-етичні основи статевих стосунків. У рамках діяльності цієї організації систематично проводять тематичні зустрічі з професійними консультантами, психологами та психотерапевтами, тренерами з особистісного розвитку, тайм-менеджменту і фінансової грамотності; розроблено та реалізовано низку ідей у відеоматеріалах, із якими можете ознайомитися на офіційній сторінці цієї організації у фейсбуці: „Платформа розвитку стосунків“
Зі слів засновниці, кожен охочий, який відчуває потребу чи покликання сприяти розвитку стосунків та популяризації цінності сім’ї, може долучитися до їхньої команди.
У п’ятницю, 1 червня 2018 року , в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відкрилася виставка живопису Петра Сипняка під назвою “12 ознак малої Батьківщини”.
Потрібно зазначити що останній час був дуже плідним для Петра Сипняка в плані виставкової діяльності.
Експозиція виставки живопису Петра Сипняка “12 ознак малої Батьківщини”
“Рясний виставковий період у мене почався з грудня місяця минулого року з виставки портретів в Палаці мистецтв. Після того отримав пропозицію показати виставку в Українському музеї в Чикаго і з травня місяця вона там експонується. Ну і ще одна виставка відкрилася буквально на днях”, – розповідає художник.
На запитання, яка по рахунку виставка в кав’ярні-галереї “Штука” художник так і не зміг згадати. Адже з Євгеном Булавіним, власником “Штуки”, Петра пов’язує багаторічна тісна дружба.
Експозиція виставки живопису Петра Сипняка “12 ознак малої Батьківщини”
“Традиційно, Євген Булавін щороку не дає мені розслабитися. Ще за півроку він мені телефонує каже яка в нього є нова ідея, які думки, як буде називатися моя наступна виставка, тероризує мене і я вже мушу підготувати роботи на щорічну виставку. Він знає як я працюю і для нього не складає труднощів підібрати мені тему. Тема “Малої батьківщини”, тема природи, людини в природі – це моя тема, в якій я чую себе добре”, – ділиться враженнями художник.
Експозиція виставки живопису Петра Сипняка “12 ознак малої Батьківщини”
Виставка “12 ознак малої Батьківщини” повертає нас у дитинство. Дитинство для багатьох із нас – пора безтурботності та спокою. У дорослому житті краєвиди того часу, звуки, запахи резонують теплими спогадами і затишком. Хоч «12 ознак малої Батьківщини» Петра Сипняка розповідають нам особисту історію художника, правдоподібно, що впізнаємо у ній щось своє – залиту сонцем галявину з копицею, маленький оркестр, криницю чи стару яблуню з вузлуватим стовбуром.
Про свої плани на найближче творче майбутнє Петро Сипняк говорить дуже обережно не спішить їх анонсувати.
Експозиція виставки живопису Петра Сипняка “12 ознак малої Батьківщини”
“Не знаю, які пропозиції будуть в подальшому. А наразі, в неділю відкриваємо таку родинну виставку в Палаці мистецтв, де буде представлено 10 художників з своїми дітьми. Я буду з Соломією. Будуть виставлені 3 мої роботи і 3 роботи доньки. Ну а надалі, то в мене є багато робіт, які чекають свого часу”, – каже Петро Сипняк.
Нагадуємо, експозицію виставки живопису Петра Сипняка під назвою “12 ознак малої Батьківщини” можна побачити в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) до 25 червня 2018 року.
31 травня у Львові на концертному майданчику клубу Malevich Concert Arena відбувся виступ одного з фаворитів молоді — українського інді-, електро-поп-гурту KADNAY.
Енергія, яка запалювала і розгоралася більше з кожною новою піснею, змушуючи танцювати під шалені ритми музики. Улюблені пісні, живий звук, який заполонював усе довкола, багато світла, рух-рух-рух і музика, оплески і підтримка публіки — все на найвищому рівні!
„Львів, ви неймовірні!! Дякуємо за вашу шалену енергетику, дякуємо, що співали і танцювали разом з нами! Маємо обов‘язково повторити!“ — поділилися емоціями на своїй сторінці учасники KADNAY.
Дмитро Каднай і Філіп Коляденко грають на гітарах і клавішах, обидва пишуть пісні. У грудні минулого року їхній гурт KADNAY потрапив у номінацію „Поп-група року“ за версією музичної премії Yuna.
KADNAY
Цього року Група успішно виступила на національному відборі Євробачення 2018, завоювавши прихильність і журі, і публіки.
KADNAY існує з 2012 року, Діма Каднай і Філіп Коляденко грають на гітарах і клавішах, обидва пишуть пісні. Наприкінці 2014-го випустили перший однойменний альбом KADNAY і вирушили у всеукраїнський тур. Через півтора року — знову новий альбом 23FLOOR.
У листопаді 2017 року KADNAY презентував перший україномовний альбом „Відчуваю“.
Як пишуть про них: „Кожна пісня гурту KADNAY — це маленька, глибоко прожита історія, а їх музика наповнена душевністю та щирістю настільки, що її хочеться слухати, перекручуючи пісні раз по раз до початку пластинки“.
Сьогодні мова піде про мешканців давнього Львова. Ким вони були? Чим займалися? Відповідь на ці запитання можна отримати із краєзнавчих розвідок українського історика Івана Крип’якевича, що були зібрані в окрему книгу «Історичні проходи по Львові» та вийшли друком у 1932 р. Даний путівник став одним з найпопулярніших та перевидається навіть зараз.
Уривок із праці, у якому йдеться найбільше саме про українців, подаємо оригінальним.
“Українці у Львові за княжих часів творили більшість населення. Про це свідчить велике число церков у різних місцях княжого Львова. Під самим княжим двором була церква св. Миколая і монастир св. Онуфрія, нижче від них церква св. Теодора, далі при Жовківській вулиці (сучасна Б.Хмельницького – ред.) церкви св. Параскеви , Воскресення, Спаса. Недалеко церкви св. Миколая стояв невеликий костел св. Івана Хрестителя. Всі ті церкви своїм заснуванням походять, мабуть, ще з княжих часів. Місто було людним і широким, оселі його йшли аж до ріки Полтви й далі за Полтву.
Церква Святого Миколая на поч. ХХ ст.
Окрім українців у місті були ще й інші народи, різного походження. З Вірменії прибули до нас вірмени. Як турки завоювали їх країну, вони з Азії подалися на Крим і звідти перейшли до Львова. Тут вони були у значнім числі і в княжім місті мали аж три церкви – св. Анни, св. Якова й св. Хреста. Їх головним осередком був Старий Ринок, тут вони жили ще довгі часи й затримали свої купецькі права. Вірмени мали в ХV ст. біля Старого Ринку свою лазню; коло монастиря св. Якова був знову “вірменський міст”.
Костел Святого Хреста і монастир францисканців
Зі сходу прийшли також татари, що були ремісниками, знали ковальство й золотарство, торгували дрібним товаром. Торгівлю вели також караїми, жидівська секта, що прийшла з Криму; їх давній цвинтар – це т.зв. старе окопище при Клепарівській вулиці. Жиди також були у Львові з княжих часів.
Із заходу по татарськім лихоліттю стали напливати німці. Вони заводили собі по містах окремі дільниці зі своєю самоуправою, т.зв. магдебурзьким правом. За часів Льва німці мали у Львові свого війта, Бертольда Штехера, що дістав від князя різні землі. Їх церквою був костел Марії Сніжної, перша римо-католицька парохія у Львові.
Мешканці середньовічного Львова. Рисунок Ф. Ковалишина для книги Ф. Яворського “Львів за Ягайла”, 1910 рік.
І в пізніші часи українці найгустіше жили на території княжого Львова. Околицю під давнім городом називали Підзамчем, ціле передмістя – Краківським (тепер Жовківське). На початку ХVІІ с. в парохії св. Миколая є 6 ковалів, 3 слюсарі, 5 мечників, 2 пекарі, 3 столярі, 10 кравців, 1 маляр 1 золотар; в парохії св. Федора – 1 слюсар, 2 теслі, 1 столяр, 7 кравців, 6 гарбарів; в парохії Воскресіння – 1 токар, 1 кравець, 1 ткач; в парохів св. Параскеви – 1 золотар, 2 ковалі, 1 слюсар, 1 мечник, 5 пекарів, 2 ткачі, 1 боднар, 2 теслі, 3 кравці. У великім числі жили в цих сторонах шевці-українці. В 1618 р. було їх тут 40 самих лише добрих майстрів. Поляки з міста не хоіли приймати їхдо цеху. Але наші передміщани порадили собі, зорганізували свій цех під опікою львівського старости, який ішов їм на руку, і відкрили свої шевські “ятки” перед Краківською брамою. Українська шевська органзація стала такою небезпечню для шевців-поляків, що вони мусили просити українців про згоду. В 1641 р. складено угоду. Українці вступили до міського цеху на рівних правах з поляками – один цехмістер був з українців, один з поляків, цехова складка йшла на половину між обі сторони. Іншим ремеслам так не щастило. Цехи з міста не раз переслідували їх і карали гостро за те, що без цехового дозволу вели ремесло.
Церква Різдва Богородиці. Реконструкція Ігора Качора
Наші передміщани були доволі заможні, мали свої доми й грунти були в силі навіть будувати нові церкви. В ХVІІ-ХVІІІ ст. всі церкви на передмісті перебудовувалися. Ще поставлено нову церкву Різва Богородиці й монастирі Воведення та Івана Богослова. При всіх церквах були братства, що займалися не тільки божою службою, але й організацією міщанства. При кожній церкві була бурса й школа. В ХVІІ і ХVІІІ ст. на Жовківськім передмісті знаємо шість наших шкіл при церквах: св. Миколая, св. Онуфрія, св. Теодора, св. Параскеви, Воскресення й Різдва Богородиці. Учили там дяки, бідніші учні жили при церкві й утримувалися з милості громадян.
Костел Марії Сніжної, поч. ХХ ст.
Серед українців поселилися тут і там поляки, але парохіяльний костел мали тільки один – Марії Сніжної, що зразу був німецькою парохією. В ХVІІ ст. зложені ще монастирі місіонарів, кармелітів босих та бенедиктинок.
Жиди, що були за княжих часів, алев невеликому числі, пізніше почали зростати й врешті розмножилися так, що виперли християн цілком з головної Жовківської вулиці на краї передмістя”.
У понеділок, 11 червня 2018 року, о 19:00 у Національному драматичному театрі ім. М. Заньковецької відбудеться показ вистави під назвою «Косметика ворога». В ролях – народний артист України Остап Ступка і його син Дмитро Ступка.
Режисером антрепризної вистави «Косметики ворога» за п’єсою бельгійської письменниці Амелі Натомб є Антон Меженін – художній керівник Сумського театру ім. Щепкіна. Ця постановка – взірець якісної світової драматургії, яка писалася, до слова, для знаменитого актора Алена Делона. Таку драматургію під силу осилити не кожному. Серед тих, хто брався за неї раніше, – зокрема Костянтин Райкін. А в нашій країні «Косметика ворога» поставлена вперше – і розкриває безмежний акторський діапазон народного артиста України Остапа Ступки.
Сцена з вистави «Косметика ворога»
Для українського глядача виставу творила велика команда. Авторську музику Олександра Ходченкова можна почути лише в Лондоні та у виставі в містах України. Художник Алія Байтенова – популярний сценограф, яка працює в Києві, Чернігові, Харкові.
Сцена з вистави «Косметика ворога»
За жанром «Косметика ворога» – психологічний трилер, який зачепить кожного глядача, бо кожен впізнає в героях частково себе. А за виром емоцій «Косметика ворога» може позмагатися із Тарантинівським екшенами.
Сцена з вистави «Косметика ворога»
…Ваш рейс переносять, невідомо скільки ще чекати на літак. Ви дуже нервуєте, ви дико роздратовані, злість починає переповнювати вас, та найбільше ви відчуваєте усередині незрозумілу тривогу. Бо цей чоловік, що сидить поруч із вами… Щось не так із ним… Це вкрай нав’язливий тип – чіпляється до вас із дурними розповідями, наприклад, про те, що в дитинстві він куштував їжу для котів. Ну для чого вам це знати?…
Постер вистави «Косметика ворога»
«Косметика ворога» ставить перед глядачами філософські запитання: Чи можна втекти від долі? Чи можна відвернути неминуче? Ми старанно латаємо діри власної душі, намагаємось забути про відповідальність за наслідки скоєного, використовуємо косметику всього лише задля зовнішнього лиску, обманюючи навіть самого себе. А все – дарма… «Пекло – це інші», – стверджував в однойменній п’єсі класик екзистенціалізму Жан-Поль Сартр. «Пекло – це ти сам», – доводить у «Косметиці ворога» бельгійська письменниця Амелі Натомб.
Ціна квитків на львівський показ вистави «Косметика ворога» 11 червня у Театрі ім. М. Заньковецької – від 150 до 680 грн. Квитки онлайн можна придбати тут: https://gastroli.ua/tickets/kosmetyka-voroga/buy
У вівторок, 5 червня 2018 року, о 17.00, в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки живопису Олесі Казнох під назвою “Орна земля”.
Що виводить ваша рука на папері, коли ви розмовляєте по телефону? Я малюю орнаменти. Сама не знаю чому. Напевно, тому що людська психіка так влаштована. У хаотичній дійсності навколишнього світу людина намагається створити свій порядок. Укласти час в режим і графік, розсортувати знання, дати назву і визначення всьому і знайти закономірності.
Так само, згідно з офіційною доктриною істориків мистецтва, давня людина змальовуючи природні мотиви, поступово почала укладати їх в фризи та рапорти, виводити рослинні меандри, шукати ритми і симетрію, одним словом створювати орнамент.
Ця виставка, вже третя у моїй творчій біографії сольна виставка, стала продовженням попередньої, з тією лиш різницею, що в поле моєї уваги потрапили орні землі на узбіччях доріг якими я мандрую. Їхні геометрично укладені ріллі і печворкові городи, вся ця краса живої і зораної землі, упорядкованої людиною, ще більше нагадує мені полоси і ритми орнаментів народного вишиття.
Так утворилася нова серія творів об’єднана назвою «Орна земля». Виставка складатиметься з більш ніж 20 живописних творів олійними фарбами на полотні з використанням старих вишивок та мережок. Серед яких більшість з циклу «Орна земля», а також з нового циклу «Співставляння» і «Так природно». Особливою несподіванкою буде автопортрет у стилістиці першої виставки художниці «Моє ремесло».
Сьогодні, 31 травня 2018 року, електричний трамвай у Львові відзначає свій 124-й день народження. Про історію львівського трамвая розповідає інженер «Львівелектротрансу» Дмитро Янківський.
Перші рейки на вулицях Львова з’явилися в кінці 1879 року. Вони були зроблені із дубового дерева і були оббиті бляхою. По цим рейкам невеликі трамвайні вагончики тягнути «порядні шкапи». Перший маршрут кінного трамвая пролягав від залізничного вокзалу до площі Митної. Депо кінного трамвая знаходилося на сучасній вулиці Ярослава Мудрого – тут були «гаражі» для вагончиків та стійла для коней.
Кінний омнібус – перший громадський транспорт Львова, який працював із 1835 до 1896 року. Справа на світлині – відкритий вагон кінного трамвая. Фото із колекції трамвайного депо № 1
У перший пробний рейс кінний трамвай рушив від депо до площі Митної наприкінці осені 1879 року, проте пасажирський рух кінного трамвая розпочався лише навесні 1880 року. Крім основної гілки «Залізничний вокзал – площа Митна», яка проходила через нинішній проспект Свободи, було прокладено іще одну – на Підзамче до Жовківської рогачки (перехрестя Богдана Хмельницького і Волинської). Рух по ній відкрився у 1881 році.
Кінний трамвай на сучасному проспекті Свободи. Стара листівка із колекції трамвайного депо №1
Загалом кінний трамвай проіснував у Львові до 1908 року, коли він повністю поступився трамваю електричному. Вагони кінного трамвая переробили на причіпні до електричних, а коней продали. Котрих як тяглову худобу, котрих на м’ясо.
«Галицька крайова виставка» і електричний трамвай
На 1894 рік у Львові було заплановано проведення «Галицької виставки крайової», яка мала продемонструвати бурхливий розвиток Галичини в складі Австро-Угорської імперії. Проведення виставки запланували на території сучасного Стрийського парку. Отож постала необхідність по-перше доставити відвідувачів від головного вокзалу до парку, а по-друге показати, що Львів використовує усі найбільш сучасні технології.
Хоча у кінці 1880-х років було представлено кілька проектів міського транспорту на паровій тязі, від такого виду громадського транспорту вирішили відмовитися – по-перше через дим та кіптяву, по-друге – через круті підйоми та спуски, які паровикам було б важко долати… Що цікаво, в деяких містах України (в Одесі, Києві та Коломиї) міський транспорт на паровій тязі таки існував. У Коломиї він дожив навіть до 1960-х років…
Рекламний плакат крайової виставки 1894 року у Львові
Дійшовши до висновку, що трамвай у Львові має бути таки електричний, магістрат вирішив відправити для вивчення питання до Європи двох провідних львівських вчених – архітектора та містобудівника Юліана Гохбергера та електротехніка Романа Дзеслевського. Наслідком їх поїздки містами Європи стала «Доповідь у справі електричної колії у місті Львові», яка у 1892 році вийшла окремою книжкою.
До будівництва трамваю приступили у 1893 році. Спорудження колій, депо та електростанції вела всесвітньовідома фірма братів Сімменс. Проект трамвайного депо, яке розмістилося на перехресті сучасних вулиць Сахарова та Вітовського розробив відомий львівський архітектор Альфред Каменобродський, поряд із депо будували і першу львівську електростанцію. Керівником будівництва електростанції та трамвайних колій був Юзеф Томицький, виходець із Білої Церкви, який навчався і працював у містах Європи. Аж до 1924 року пан Юзеф залишатиметься незмінним керівником львівського трамвая.
Альфред Каменобродський
Навесні 1894 року із заводу у Відні до Львова прибувають перші трамвайні вагони. За сучасними мірками ці вагони були дуже маленькими. Їх кузов був виготовлений із міцного дерева і обшитий металом. Лише візок був суцільнометалевим. На початку травня 1894 року почався пробний рух трамваїв по місту.
31 травня 1894 року на маршруті від вокзалу до виставкової площі розпочався регулярний рух електричних трамваїв. Лінія проходила сучасними вулицями Чернівецькою, Бандери, Коперника, Дорошенка, проспектом Свободи і вулицями Князя Романа та Івана Франка.
При будівництві електричного трамвая не обійшлося без казусів. «Трієстинське трамвайне товариство» попервах наполягало, що за умовами концесії, яка була підписана іще наприкінці 1870-х років, у Львові не може бути ніякого іншого трамвая, а ніж той, що належить цьому товариству. Магістрат та фірма «Сімменса» найняли адвокатів-євреїв, які змогли у суді довести, що у кінці 1870-х ніхто про електричний трамвай іще й гадки не мав, отож його будівництво і не могло бути передбачене у концесійному договорі… Та власники кінки продовжували судову тяганину. Вони наполягали, що лінія електричного трамвая в жодному разі не може мати перетинів із коліями електричного. Проте траса пролягала так, що на проспекті Свободи мало бути аж два таких перетини… Справу довелося владнати в той спосіб, що були розроблені спеціальні правила, які визначали пріоритет проїзду кінного та електричного трамвая через пересічення…
Кінний та електричний трамваї на площі Галицькій. Стара листівка із колекції трамвайного депо №1
Вже влітку 1894 року сталася перша дорожня пригода за участю електричного і кінного трамвая. Вони зіткнулися на сучасній площі Галицькій. Значних ушкоджень ніхто не зазнав. Електричний трамвай уже отримав популярність серед львів’ян, тому плач «кінотників» щодо того, що «кінь може хіба копнути, а електрика може вбити» громадськість не зворушив.
У кінці того ж 1894 року було відкрито нову електричну трамвайну лінію на Верхній Личаків (до сучасної вулиці Котика). Ця лінія мала відгалуження до Личаківського цвинтаря…
Електричні трамваї Сімменса на сучасному проспекті Свободи. Стара листівка із колекції трамвайного депо № 1
Кількість пасажирів електричного трамвая щороку зростала. Він витісняв інші види транспорту – у 1896 році припинилося курсування кінних омнібусів від вокзалу до Личакова. Підприємець Уманський, у власності якого були омнібуси, збанкрутував і був вимушений продати коней власникам кінного трамвая. Наприкінці 1890-х років до моторних вагонів львівського трамвая почали чіпляти безмоторні причепи…
В середині 1900-х років директор Львівського трамвая Юзеф Томицький розробив детальний план розвитку львівського трамвая. Окрім будівництва нових трамвайних ліній і переведення ліній кінки на електричну тягу він передбачав будівництво розбудову першого трамвайного депо, будівництво нового трамвайного депо на Підзамчі, а також спорудження нової потужної електростанції. Її спочатку планували спорудити на Левандівці, неподалік колії «Львів – Перемишль», але потім визначили її розташування на Персенківці. Ця електростанція, між іншим, існує і досі – це львівська ТЕЦ № 1.
Електростанція на Персенківці. Фото першої пол. XX ст.
У 1907-8 роказ за проектом Яна-Антонія Богуцького – фахівця із проектування будівельних конструкцій із металу та залізобетону, який до того проектував накриття перонів залізничного вокзалу, на Підзамчі спорудили нове трамвайне депо (сучасне депо № 2), до якого вулицями Богдана Хмельницького та Волинською проклали нову колію. Окрім неї до 1914 року трамвайні лінії було прокладено в район сучасної вулиці Коновальця, на Замарстинів, Персенківку, на Личаків через вулицю Зелену, на Клепарів і Янівське передмістя та на Високий Замок. Останньою взимку 1914 року було відкрито лінію до станції Личаків.
Схема трамвайних ліній Львова 1911 року. Із колекції трамвайного депо № 1
Починаючи із 1903 року до Львова почали постачатися трамвайні вагони «Sanok», виготовлені на заводі у Сяноку в сучасній Польщі. Ці вагони уже мали напівзакриту кабіну. Щоправда, які і вагони Сіменса, водії керували ними стоячи… Не мали вони і опалення. Як розповідають старожили, іноді водії цих трамваїв ставили рукоятку контролера на малу швидкість, а самі бігли поруч із вагоном, щоб зігрітися…
В результаті Першої Світової війни, а також війни між ЗУНР та Польшею, трамвайне господарство міста Львова зазнало досить значних втрат, тому трамвайний рух відновився лише наприкінці 1919 року.
Трамвай “Sanok” на площі Міцкевича. 1920-ті роки. Фото із колекції трамвайного депо № 1
У 1920-30 роки продовжилася розбудова трамвайної інфраструктури – була збудована трамвайна лінія по сучасній вулиці Вітовського, на вулиці Городоцькій постало нове трамвайне депо, яке було одним із найсучасніших на території Польщі…
Львівський трамвай не припиняв свій рух навіть під час ІІ світової. На відміну від інших міст України, руйнування львівського трамвая не було значним, тому вже 1 грудня 1944 року у Львові було відновлено трамвайний рух. Щоправда не на усіх маршрутах. Повністю рух на усіх довоєнних маршрутах було відновлено у 1947 році.
«Рогатий» конкурент
Перший проект тролейбусної лінії у Львові датований іще 1909 роком. На основі європейського досвіду директор львівського трамвая Юзеф Томицький запропонував магістрату збудувати дві експериментальні лінії «безрейкового електричного омнібусу»: на Високий Замок та по сучасним вулицям Героїв Майдану та Стрийській до т.зв. «Стрийської рогачки». Проте міські райці не сприйняли новий вид транспорту. Тому на Високий Замок поїхали звичайні трамваї.
У 1930-х роках поряд із запровадженням автобусного руху з’явилися плани будівництва тролейбусної лінії в сторону Скнилова, але їм завадила війна.
У 1947 році в генплані Львова було передбачено створення тролейбусного руху. Перші лінії мали з’єднати центр із залізничним вокзалом і Скниловом, а також із автобусним заводом на вулиці Стрийській. У 1951 році на проспекті Свободи розібрали трамвайну колію, а у листопаді 1952 року було відкрито тролейбусний рух від пл. Міцкевича до залізничного вокзалу.
Перший тролейбус Львова МТБ-82Д біля Залізничного вокзалу. 1952 р. Фото із колекції трамвайного депо № 1
Спочатку тролейбуси ділили «домівку» із трамваями – для їх обслуговування збудували спеціальний цех на території трамвайного депо на Городоцькій. Уже до кінця 1950-х «рогатих» у Львові стало так багато, що для них збудували власну «домівку». Вулиця, на якій було збудовано депо, отримала назву Тролейбусної.
Тролейбус частково витіснив трамвай із деяких вулиць Львова – окрім уже згаданої трамвайної лінії по проспекту Свободи, «рогатий» замінив трамвай на вул. Куліша та Зеленій…
Тролейбус “Skoda 9Tr” на проспекті Свободи. 1971 р. Фото Ааре Оландера
Зазначу, що «рогатий» конкурент трамвая за радянських часів розвався значно потужніше, а ніж трамвай. Фактично за 30 років – із 1952 по 1982 у Львові було збудовано понад 100 км. тролейбусних ліній. Кількість тролейбусних машин зросла аж до 240 одиниць! Якщо трамвай «втримував» позиції в центральній частині Львова, то тролейбусні лінії охопили всі міські околиці – останнім тролейбус прийшов на Сихів. Це сталося у 2011 році.
Модернізація та оновлення парку трамваїв
Оскільки у СРСР трамваї на вузьку колію не виготовлялися, спочатку виникли плани «перешивки» вузької колії на широку. Проте вузькі вулиці Львова не дозволяли це зробити. Відповідно у 1947 році силами депо і вагонно-ремонтних майстерень (вони знаходилися у найпершому депо Львова на вул. Вітовського, 57) почали модернізовувати старі трамваї польського виробництва. Початково ці вагони призначалися для двостороннього руху, оскільки не всі маршрути Львова мали розворотні кільця. Відповідно вагони мали дві кабіни, а також двері з обох сторін кузова. Під час модернізації їх переробили на односторонні, дещо змінили дизайн кабіни і замінили двигуни та електрообладнання. Лише кілька вагонів залишили двосторонніми – вони експлуатувалися аж до 1972 року і їздили на Високий Замок та Персенківку.
Трамвай за Пороховою вежею на маршруті до Високого замку
З 1955 року до Львова почали постачати нові німецькі вагони «LOWA» та «Gotha». Ці вагони мали суцільнометалеві кузови, встановлені на неповоротні двовісні візки. Два потужних електродвигуна по 60 кВт. забезпечували можливість роботи моторних вагонів із причіпними. Перші німецькі вагони були призначені для двостороннього руху і мали дві кабіни. Починаючи із 1960 року надходили лише однокабінні односторонні вагони…
“Останній із могікан” – старий модернізований трамвай “Sanok” на Підзамчі. 1970 р. Фото із колекції Ааре Оландера
У 1966 році Львів отримав партію із 50 трьохсекційних вагонів «Gotha G4-61», довжиною 21 метр. Ці вагони вийшли на маршрути № 1, 2, 9.
Німецькі трамваї “Gotha T2-62” та “Gotha G4-61” на площі Митній. Початок 1970-х років
Паралельно із німецькими вагонами іще експлуатувалися модернізовані вагони «Sanok», але їх виводили із експлуатації, особливо після того, як Львів отримав німецькі вагони із Кишенева, Сімферополя та Одеси, де трамвайний рух або закривали повністю, або ліквідували вузькоколійні маршрути…
Аварії
В історії львівського трамвая налічується немало аварій. Перша значна аварія відбулася у 1913 році на лінії на Високий Замок – у вагона, що спускався в напрямку центру, відмовили гальма і він покотився вниз, зійшовши із рейок. Аваріями, які найбільш запам’яталися львів’янам були аварії трамваїв на вулиці Коперника у 1947 році та на вулиці Городоцькій у 1972. Документальних свідчень про ці аварії небагато.
Як розповідають, у 1947 році у трамвайного вагона відмовили гальма під час руху по вулиці Коперника. На повороті на вул. Словацького вагон вилетів із колії і врізався у наріжний будинок із магазином.
Два перші трамваї “Tatra T4SU” у Львові. Вул. Личаківська, 1970-ті роки
10 січня 1972 року сталася найбільш масштабна катастрофа в історії львівського трамвая. В той день у трамвайного поїзда шостого маршруту, який рухався в низ по вулиці Городоцькій, відмовили гальмівні системи. Рухаючись вниз по Городоцькій трамвай набрав великої швидкості, ближче до церкви Анни пасажирам заднього вагона вдалося його загальмувати, крутячи корбу на задньому майданчику. Та моторний вагон мав таку енергію, що поїзд розірвало. Моторний вагон зійшов із рейок на перехресті із вул. Шевченка і протаранив натовп пасажирів, які очікували трамвай на зупинці-острівку… Зупинився він лише біля огорожі школи. За офіційними даними загинуло 26 осіб.
Після великої аварії було вжито низку заходів, щодо підвищення безпеки руху – ліквідували зупинки-острівці, зменшили швидкість руху на ухилах, закрили лінії на Високий Замок та на Персенківку та остаточно вивели із експлуатації старі вагони, модернізовані на початку 1950-х років.
Перша чеська “гармошка” “Tatra KT4SU” на вул. Руській. 1977 рік
Починаючи із 1972 року до Львова почали надходити нові сучасні трамваї «Tatra T4SU». Їх почали експлуатувати на маршруті № 7, а далі вони були переведені на маршрути № 1, 2 і 9. Експлуатувало їх трамвайне депо № 1 на Городоцькій, депо № 2 на Підзамче спеціалізувалося на вагонах німецького виробництва. У 1976 році для випробувань до Львова надійшли дві перші «гармошки» «Tatra KT4SU», які у депо назвали «кобрами»… До 1988 року до Львова прибуло 145 таких вагонів і вони остаточно витіснили з ліній німецькі вагони.
Підземний і швидкісний трамвай
Уже на початку 1960-х років через перевантаженість центра Львова транспортом виникли ідеї перенесення трамвайного руху в підземні тунелі. Ці ідеї викристалізувалися в генеральному плані кінця 1970-х років, за яким весь трамвайний рух в центрі Львова планувалося перенести під землю – аналогічний проект реалізовувався у Волгограді.
Окрім підземних ліній, було запроектовано кілька наземних ліній швидкісного трамвая – по сучасній вулиці Княгині Ольги до Наукової та по вул. Стуса в сторону Сихова. Будівництво першої лінії почали на початку 1980-х років. На відміну від старих трамвайних ліній Львова, колію було повністю винесено на власне полотно, над вулицею Володимира Великого спорудили шляхопровід. Для живлення лінії побудували дві нові тягові підстанції… В експлуатацію колія була введена у листопаді 1987 року.
Трамвай на Сихів – вигляд з квадрокоптера
Щодо трамвая на Сихів, то ця будова затягнулася на десятиліття. Спочатку ніяк не могли добудувати шляхопровід над станцією Персенківка – хоча почали його іще у кінці 1980-х, рух по ньому відкрився лише у 2003 році – місту допомогла Львівська залізниця. Будівництво трамвая почали у 2008, а завершили лише навесні 2017 року. Вважаю, що при відкритті трамвая на Сихів наш мер зробив абсолютно не правильно, коли не згадав колишнього керівника Львівської залізниці та Міністра транспорту Георгія Кирпу, адже саме завдяки йому таки було добудовано у 2003 шляхопровід над Персенківкою – роботи виконувала Львівська Залізниця. Вона, вочевидь, могла і прокласти колію… Але місто вирішило інакше…
На жаль, на відміну від «трійки» трамвайна лінія «вісімки» збудована за старими технологіями, хоча пасажиропотік на лінії такий, що вона мала бути збудована за стандартами швидкісного трамвая. З огляду на бюджет колії і колектора, то сам проект потрібно назвати скоріш «Колектор на Сихів», але це тема окремої розмови…
Трамвайна лінія на Сихові
Повернемося ж до трамвая під землею. Таке диво техніки в Україні існує – у Кривому Розі. Наприкінці 1980-х років до будівництва підземних трамвайних тунелів приступили і у Львові. На території старого депо на Вітовського збудували потужну компресорну станцію, до палацу Потоцьких проклали трубопровід для подачі повітря і почали роботи по спорудженню перших вертикальних колодязів для спуску вниз прохідного щита… Керував роботами пан Рудольф Павлик з Львівської залізниці… Але щось при проекті не було враховано і будівництво колодязя спричинило просадку фундаменту Палацу Потоцьких, по стінах будівлі пішли тріщини… Захисники старовини почали бити на сполох… Роботи припинили. В першу чергу – через безгрошів’я.
Метро і міська залізниця
Що цікаво, у сучасному генеральному плані Львова, який затверджено до 2025 року, передбачено будівництво легкого метро системи «Радан». Таких ліній має бути кілька. З огляду на можливості бюджету Львова, то це явно «космос». Ідея використовувати залізничні колії для переміщення великих мас пасажирів по Львову є більш реалістичною. Певний досвід в цьому плані у міста є.
Метро системи «Радан»
У 1992 році виникла ідея використовувати колію «Львів – Ходорів» для перевезення пасажирів із Сихова до залізничного вокзалу. Із міського бюджету навіть виділили певні кошти для того щоб «Укрзалізниця» виділила кошти на електрифікацію від головного вокзалу до Сихова. У 1993 році роботи було завершено і запроваджено міську електричку «Львів – Сихів». На лінії працював старий електропоїзд моделі СР3 із трьох вагонів… Приблизно у той самий час було впроваджено й іншу міську електричку – «Львів – Клепарів – Рясне – Рудно»…
Електропоїзд моделі СР3
Але по мірі того, як списували електропоїзди на Львівській Залізниці, відправлень по Львову ставало все менше. На початку 2000-х років обидві електрички перестали курсувати зовсім – синівська – через економічну збитковість, ряснянська – через те, що колію на Клепарів перевели на змінний струм.
Дизельний пасажирський пасажирський вагон Pesa 630M на Вінницькому вокзалі
До ідеї міської залізниці повернулися наприкінці 2009 року – від Підзамча до Сихова почав курсувати рейковий автобус «PESA». Також мав бути відкритий маршрут на Рясне. Сихівський «рейковий автобус» виявився збитковим для залізниці, влада ж міста не захотіла його субсидувати. Отож проект закінчився у 2010 році.
Сучасний стан
Якщо говорити про львівський трамвай сьогодні, то, як кажуть, вік бере своє. І в прямому, і в переносному значенні… Трамвайні вагони в своїй більшості не тільки старі, але і «хронічно хворі», адже не проходили якісного ремонту. Кожного дня стається кілька значних поломок, коли трамваї «вклякають» на лінії і створюють затримку для своїх колег. Дев’ять нових «Електронів» – це як ложка меду в бочці дьогтю. Хоча заплатили за них чимало, кардинально ситуації вони не змінили.
Дні відкритих дверей у трамвайному депо №1.
Хоча за останні 10 років багато колій реконструювало, все ж на багатьох вулицях стан колій близький до аварійного – це вулиці Вітовського, Шевченка, Бандери… Є великі проблеми із електропостачанням трамвая – в центрі міста досі лінії живлять кабелі, прокладені іще у 1908 – 1939 роках… Багато із них уже вийшла із ладу…
Сподіваюся, що львівський трамвай, який пережив дві світові війни, «перебудову» і економічну кризу 1990-х виживе і зараз… Хоча старі вагони аж просять «трансплантації» у них сучасних електроприводів… Але поки це лише мрії…
Відкриття виставки “Бруно Шульц серед митців свого часу”
Вчора, 30 травня 2018 року, в виставкових залах Львівської Національної Галереї Мистецтв імені Бориса Возницького (вул. Стефаника, 3) в рамках VІІІ Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі відбулося відкриття виставка “Бруно Шульц серед митців свого часу”.
Виставка відбувається під почесним патронатом Генерального консула Республіки Польща у Львові Рафала Вольського. Куратори виставки Наталія Філевич та Ґжеґож Юзефчук.
Експозиція виставки “Бруно Шульц серед митців свого часу”
Для експозиції виставки зі збірки музею були відібрані роботи художників, поряд з якими Бруно Шульц виставлявся у 1922, 1930, 1935 та 1940 роках. Це імена відомих польських, українських та єврейських митців, серед яких: Казимір Сіхульський, Леон Вичулковський, Станіслав Виспянський, Ерно Ерб, Яків Глазнер, Юзефа Кратохвиля-Відимська, Леопольд Левицький, Владислав Лям, Владислав Скочиляс, Іван Труш, Марцін Кіц, Ярослава Музика, Олена Кульчицька, Анджей Пронашко, Роман Сельський, Людвік Ліллє, Михайло Осінчук та ін.
Генеральний консул Республіки Польща у Львові Рафал Вольський на відкритті виставки
“Бруно Шульц – це людина, творчість і пам’ять про яку об’єднує багато народів, об’єднує представників майже з усіх країн світу. І це неймовірно важливий елемент суспільної пам’яті про минуле нашої частини Європи. Про світ початку ХХ століття, який уже зник і який ніколи не повернеться, але який, на щастя, залишив багато пам’яток.
Експозиція виставки “Бруно Шульц серед митців свого часу”
Дозвольте від імені держави, яку я представляю а Південно-Західній Україні, подякувати всім, хто працює над збереженням спадщини, яка спільною спадщиною багатьох народів та представників багатьох релігій, представників багатьох етнічних груп. За збереження цієї пам’яті, особливо тут, на теренах Східної Галичини, де вдалося зберегти і відновити пам’ять про Бруно Шульца і середовище з якого він вийшов,” – зазначив Генеральний консул Республіки Польща у Львові Рафал Вольський на відкритті виставки.
Експозиція виставки “Бруно Шульц серед митців свого часу”
Окремо Генеральний консул Республіки Польща у Львові Рафал Вольський подякував за роботу, яку роблять організатори фестивалю Бруно Шульца.
Бруно Шульц (1892-1942) – видатний письменник та не менш талановитий художник, за життя брав участь у багатьох виставках, чотири з котрих відбулись у Львові. На матеріалах цих прижиттєвих виставок і побудована концепція виставки сучасної, завдання котрої – показати художню творчість Шульца в контексті львівських мистецьких нуртів 20-30-х років.
Вже незабаром, 9 червня 2018 року, о 20.00 у нічному клубі «Пікассо» (вул. Зелена, 88), після півторарічної перерви львівський співак і улюблений радіоведучий Тарас Гаврик повертається з сольним концертом – #МояО.
Новий студійний альбом Тараса Гаврика – це творчий підсумок, історія кохання тривалістю у 5 років. У програмі – відомі та улюблені пісні «Львів. Я Люблю ТБ», «Лате», «Заведу кота» та нові.
Охочі зможуть придбати перші ексклюзивні примірники з підписом виконавця. Окрім того, Тарас Гаврик виконає вже відомі свої пісні, такі як #ЛьвівЯЛюблюТБ, Лате, Заведу кота та інші.
Постер сольного концерту Тараса Гаврика #МояО
Довідка. Тарас Гаврик – музикант, телерадіоведучий. Впродовж п’яти років ведучий ранкового шоу «Доброго ранку, Львове!» на ТРК Львів. З 2013 року – ведучий радіо «Львівська Хвиля». Свою музику Тарас довгий час описував вигаданим ним стилем «репоп».
Самі ж слухачі все більше порівнюють його пісні, з творами Андрія Кузьменка (Скрябіна)
Кліп «Львів.Я Люблю ТБ» Тараса Гаврика став своєрідною візитівкою міста Лева.
З початком жовтня 1889 року діти Шептицьких виїхали з Прилбич хто куди. Паризькими студіями, про які так мріяв Казимир, було навчання в «Інституті політичних досліджень», а властиво «École libre des sciences politiques», або ж «Institut d’études politiques de Paris».
Таким бачив Париж Казимир Шептицький
Заснований 1872 року, Інститут швидко став одним з провідних навчальних закладів, який готував політиків, державних чиновників. Елітарність завдячувала належності до системи французьких шкіл, названих «Grandesécoles». Як і в той час, так і нині, «Grandesécoles» є спеціалізованою вищою школу, система навчання в якій суттєво різниться від університетської. Згідно засад, курс таких шкіл має обмежену кількість студентів, і його програма передбачає вузькоспеціальне навчання з вибраного напрямку. Диплом такої школи дає перепустку у науку, політику, дипломатію чи великий бізнес. Випускники ставали провідними фахівцями різних державних і бізнесових структур Європи. Згаданий Інститут, куди поїхав навчатись Казимир Шептицький, нині є одним з найкращих навчальних закладів Європи.
Фасад «Інституту політичних досліджень», а властиво «École libre des sciences politiques», або ж «Institut d’études politiques de Paris». Фото з поч. ХХ ст.
Першу згадку про паризький період у житті Казимира знаходимо у листі Софії Шептицької до чоловіка Яна Кантія, написаного 11 жовтня 1889 року:
«Твого листа Казик не застав, бо рано хлопчисько виїхав на два дні до Добромиля — з Олесем домовились, що 15-го на вечір, або 16-го зранку, вирушать з Кракова» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 94]. У пояснені до листа, брат Казимира Шептицького Леон, під час опрацювання, додав, що йдеться про відвідання братами, особливо Олександром, у Парижі, мистецької виставки. Натомість Казьо залишався на весь навчальний рік в «Інститут політичних досліджень». В Парижі юнак селиться на вул. Бонапарта, 49 (rue Bonaparte) [Листи Софії Шептицької. — Т IV. — С. 106]. Наступна мамина інформація у листі до чоловіка за 23 листопада 1889 року повідомляє, що Казимир відписав з Парижа, де впорядкував свої справи після приїзду та «дивно ясно здає собі справу з цього всього, що його оточує, і в двох словах охарактеризував французів» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 97].
Головний вхід у «Інститут політичних досліджень» у Парижі, де навчався Казимир граф Шептицький – пізніший свщм. Климентій. Сучасний вигляд.
У Парижі Казимир Шептицький стає членом Міжнародного Товариства Соціальної Економіки, заснованого 1856 року відомим французьким мислителем та соціологом Фредеріком Ле-Пле (1806–1882) [Historique, liste des membres, travaux de la société, publications [Texte imprimé] / Société internationale des études pratiques d’économie sociale fondée en 1856 par F. Le Play,… — Париж. — 1896. — С. 55]. Збереглась інформація про його дату вступу у гроно провідних європейських науковців цього напряму — 11 листопада 1889 року [La Réforme sociale [Texte imprimé] / publiée par un groupe d’économistes avec le concours de la Société d’économie sociale, de la Société bibliographique, des Unions de la paix sociale, et sous le patronage de M. F. Le Play. — № 97. — 1 січня 1890 р. — С. 54]. Часопис «La Réforme sociale», друкований орган Товариства, кожного року, багато років поспіль, серед своїх членів подавав Казимира Шептицького. Останній раз такий запис зазначався 1910 року [Тут же. — Т. ІХ. — січень-червень 1910 р. — С. 34]. Це дає підстави стверджувати, що у Парижі Казимир Шептицький закінчив курс соціальної економіки.
Бібліотека «Інституту політичних досліджень» у Парижі. Фото з поч. ХХ ст.
З цього періоду збереглось 19 листів Софії Шептицької до Казимира в Парижі, які плануємо опрацювати та опублікувати у майбутньому. Зберігся також лист Казимира до брата Станіслава, написаний після іменин і привітань, які отримав від родичів у Парижі.
Париж, 08.03.1890 р. Станіславові Шептицькому — Краків
Дорогий мій Стасю!
За побажання, які надіслав Ти мені на іменини, дуже я Тобі дякую і вибачаюся, якщо у відповідь на них буду такий малослівний. Але за хвилину мушу виходити, а ще сьогодні хочу відправити лист. Звідусіль доходять до мене вісті про Твої успіхи у краківському світі й про те, який Ти там répandu [з фр. «всюдисущий» — І. М.]. Вельми радію через це, хоч і припускаю, що час від часу мусить Тобі це набридати, але однак знайдеш собі в цьому якусь користь. У кожному випадку, приємніше між своїми і там, де Тебе всюди з відкритими обіймами приймають, аніж самому вкручуватися в якесь товариство, і то між іноземцями. Скажи Леосеві, що цими днями напишу йому окремого листа, бо сьогодні вже не маю часу, і окремо йому подякую за його дуже добросердний лист. Обнімаю Тебе сердечно.
Твій Казимир
[«Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини»/ за ред. І. Матковського, Ю. Бойка. — Львів, 2017. — С. 29]
Інформаційна таблиця з вулиці Наполеона Бонапарта у Парижі (rue Bonaparte), на якій проживав Казимир граф Шептицький у період свого навчання у «École libre des sciences politiques».
Звістку про повернення з навчання до Прилбич знаходимо у листі Софії Шептицької до чоловіка Яна Кантія з 24 червня 1890 року: «Казик пише до Тебе [тобто до свого батька — І. М.], дякуючи за гроші і додаючи, що «якби я осів на мілину — напишу або зателеграфую». Нині або завтра їде через Брюгге до Остенде [Бругге — місто у Бельгії, столиця Західної Фландрії; Остенде — курортне місто у Західній Фландрії (Бельгія)], щоб «хоч раз викупатися у морі». Має затриматись у Брюсселі, Левені, Берліні. Також заверне і до Сім’янич, але напишу йому, що їх немає вдома» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 126].
Адміністративний будинок VI дільниці Парижа у сусідстві будинку, в якому проживав Казимир граф Шептицький.
[Сім’яничі — село в Польщі, розташоване в ґміні Ленка-Опатовська Кемпінгського повіту Великопольського воєводства. Належало Петрові графу Шембекові (1843–1896), зем’янинові, учаснику січневого повстання польської шляхти, і Марії з Фредрів Шембековій (1862–1937), батькам майбутньої дружини брата Казимира Леона графа Шептицького — Ядвіги з Шембеків Шептицької (1883–1939). Ядвіга і Леон були останніми власниками Сім’янич]
Фрагмент вул. Бонапарта (Медична Академія) у Парижі.
Ян Казимир Шептицький, син брата Олександра, у біографічному нарисі «Отець Климентій Шептицький» зауважив, що «застереження» про осідання на мілині виявилось пророчим, бо на початку липня дорогою з Парижа в Берліні залишився зовсім без грошей» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 48]. Опираючись на згадану працю, зацитуємо лист Софії Шептицької з 2 липня 1890 року, написаний тими днями до Казимира:
Прилбичі, 02.07.1890 р. Казимирові Шептицькому — Берлін
Любий!
Вчора — Твій лист, а потім — крик розпачу.
Ще вчора ввечері післала гроші на телеграф до Судової Вишні…
Ті гроші не прийняли… Отож о 6-ій ранку виїдуть до Яворова, щоби вислати якнайшвидше. Це буде катастрофа, якщо Ти змушений будеш чекати…» [Тут же].
«І кілька днів Казьо сидів у Берліні без центиська», — прокоментував справу брат Леон, який пізніше опрацьовував листи [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 127].
Палац графів Шембеків у Сім’яничах біля Познаня, де часто гостювали Шептицькі.
Після повернення Казимир перебував у Прилбичах та у Дев’ятниках, дворику на Жидачівщині. У цей час цим маєтком завідують управителі, а саме помістя стоїть після смерті бабусі Шептицької пусткою.
В п’ятницю, 8 червня 2018 року, о 17.00 в приміщення ЛОО Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (вул. Коперніка, 40а) презентуватимуть книгу Олени Радковець “Рожеві окуляри”.
“Насамперед, цю книжку я написала для себе, акумулювавши у ній свій досвід, який полягав у тому, що… Передусім, треба поважати себе і ніколи не дозволяти комусь витирати об себе ноги. Ти варта більшого. Друге, це – вік, звісно, старші від тебе люди є розумніші тому, що у них більше досвіду, однак є персони, які вже у юні роки нічим не поступаються сформованим особам. І третій висновок, який рано чи пізно роблять усі під час дорослішання, коли зникає дитяча наївність, і ми починаємо розуміти, що ідеальних людей не буває, бо у всіх є свої недоліки…
Постер презентації книги Олени Радковець “Рожеві окуляри”
Рожеві окуляри дають нам змогу бачити світ таким, яким ми хочемо його побачити. Однак, коли доводиться знімати ці шкельця та іти по житті вже без них, усе змінюється. На собі це змогла відчути п’ятнадцятирічна Леся, яка стала іншою після зустрічі зі старшим хлопцем. Він допоміг їй зняти ці окуляри, які назважди залишили слід у її житті, як і ця людина. Дівчині буде потрібен час, щоб оговтатись від розчарування, зрозуміти, чого вона насправді прагне, та змінити свій світогляд. Лесі буде нелегко, але врешті, вона зможе подолати свої слабкості й отримати винагороду за перемогу над собою”, – пише авторка книги.
У неділю, 3 червня 2018 року, у місті Перемишль, Польща, відбудеться традиційне щорічне Свято української національної пам’яті.
Заходи розпочнуться молитвою у Кафедральному собору УГКЦ св. Івана Хрестителя у Перемишлі, опісля учасники пройдуть пішою ходою на цвинтар у селі Пикуличі, де відбудеться панахида, покладання квітів та громадське віче.
Заходи пов’язані зі вшануванням пам’яті інтернованих вояків і старшин Армії Української Народної Республіки та полонених вояків Української Галицької Армії, які через жахливі побутові умов та епідемію тифу у 1918-1919 роках померли у таборі біля села Пикуличі (сьогодні – територія міста Перемишль), де й поховані на Українському воєнному цвинтарі. Станом на сьогодні в групових могилах поховано орієнтовно 2000 полонених та інтернованих вояків і старшин УГА, Армії УНР, в двох братніх могилах спочиває 47 українських патріотів, вояків і старшин УПА.
Організатором урочистостей є Перемишльське відділення Об’єднання українців Польщі та парафіяни Кафедрального собору УГКЦ св. Івана Хрестителя у Перемишлі. Традиційно до проведення урочистостей долучиться оркестр Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
В житті Соломії Крушельницької було багато яскравих особистостей, які формували її як артистку, музиканта, людину… Юній Соломії Доля послала Вчительку, яка розгледіла вокальний талант маленької дівчинки і наполягала на її серйозній музичній освіті.
Соломія Крушельницька, Тернопіль, 1890-і рр.
Хто ж була ця жінка, котра всупереч упередженому ставленню тогочасного суспільства до мистецької богеми, підтримала дитячі мрії про сцену, театр?… Це – піаністка, диригентка, дружина громадського і політичного діяча Олександра Барвінського, мати композитора, піаніста і педагога Василя Барвінського. Її ім’я Євгенія Барвінська з Любовичів.
Євгенія Барвінська (1854-1913) – піаністка, диригентка, перша вчителька Соломії Крушельницької з фортепіано і співу.
Євгенія Барвінська народилася 20 грудня 1854 року у Львові. Вона походила зі священичого роду Любовичів, з якого вийшло багато видатних українських діячів. Так старша сестра Євгенії Герміна Любович вийшла заміж за Володимира Шухевича, а їх онук Роман Шухевич в майбутньому став Головнокомандувачем УПА. І саме ця обставина є, очевидно, найголовнішою причиною жорстоких переслідувань і знущань, яких зазнав від радянської влади видатний український композитор Василь Барвінський.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Євгенія Любович була дуже освіченою жінкою. Вона закінчила учительський інститут у Львові у 1874 році. А поза тим вона писала вірші, захоплювалася живописом і була надзвичайно музично обдарованою. Мистецтво гри на фортепіано вона опановувала у класі Кароля Мікулі, учня знаменитого польського композитора і піаніста Фридерика Шопена.
Фотографія Євгенії Барвінської в експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
У 1879 році Євгенія Любович вийшла заміж за Олександра Барвінського, який після смерті першої дружини залишився з двома маленькими дітьми. Євгенія Барвінська виховала чоловікові восьмеро дітей – двох від першого шлюбу і ще народила шістьох спільних Богдана (1880), Романа (1881), Галину (1883), Степана, Василя (1888) та Олександра (1890). Молода дружина не тільки допомогла чоловікові заново відчути душевний спокій в родинному житті, а й підтримувала його в громадській діяльності.
Олександр Барвінський (1847-1926) – український громадсько-політичний діяч Галичини, історик, педагог.
Олександр Барвінський (1847-1927), відомий в Галичині освітянський і громадсько-політичний діяч, діяльність якого охоплювала різні сфери політичного, наукового і культурного життя краю: посол до австрійського парламенту (1891-1907), співзасновник і редактор газети “Руслан” (1897-1914), автор наукових розвідок з питань української мови, підручників, читанок, міністр віросповідань та освіти в уряді Західноукраїнської народної республіки. О. Барвінський був одним із ініціаторів реорганізації Літературного Товариства ім. Тараса Шевченка в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, а в 1892–1897 роках – очолював НТШ. Дружні контакти і співпраця О. Барвінського з визначними діячами Великої України сприяли утвердженню соборності українців, роз’єднаних кордоном. Саме на прохання О. Барвінського М. Лисенко написав музику до “Заповіту” Т. Шевченка, що прозвучав поруч з “Заповітом” М. Вербицького на першому Шевченківському концерті у Львові 1868 р. У 1894 році О. Барвінський створив у Львівському університеті кафедру української історії та запросив викладачем Михайла Грушевського.
Постать Євгенії на тлі заслуг чоловіка ніби відходить в тінь, проте саме вона була першою вчителькою свого сина, майбутнього композитора Василя Барвінського та майбутньої зірки європейських оперних сцен Соломії Крушельницької і відкрила для них світ музики.
Євгенія Барвінська стала однією з рушійних сил жіноцтва Тернополя. Вона заснувала при Церкві Різдва Христового перше жіноче товариство під назвою “Сестрицтво”, в яке входили жінки з інтелігенції та міщанства. Діяльність товариства спрямовувалася на розвиток церковного життя та допомогу бідним і вбогим.
Соломія Крушельницька в подільському народному строї. Тернопіль, кін. ХІХ ст.
При “Сестрицтві” був сформований жіночий хор, який очолила Євгенія Барвінська. Цей хор виступав вже у першому концерті, який організувала “Руська Бесіда”. У складі хору було 12 хористок. Саме Євгенія Барвінська першою помітила талант однієї з своїх хористок – Соломії Крушельницьк…
Євгенія Барвінська з допомогою о. Амвросія Крушельницького організувала окрім жіночого ще й чоловічий хор, якими керувала протягом 1882-1886 років. Вона була акомпаніатором і диригентом хору “Боян” у Тернополі.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Олександр та Євгенія Барвінські були частими гостями в домі о. Амвросія. Олександр Барвінський став хресним батьком для наймолодшої з Крушельницьких – Анни, яка також пов’язала своє життя з музикою, співом.
Поштівка. Тернопіль. Лист о. Амвросія до Бандрівських, 21.03.1900 р..
У 1888 році О.Барвінського призначили професором львівської учительської семінарії, і Барвінські переїхали до Львова. Тут Є Барвінська теж керувала хором – з 1891 по 1895 рік працювала з хором товариства “Боян”.
Євгенія Барвінська померла 20 грудня 1913 року у Львові і похована у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі.
Роксоляна ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Джерела і література:
Петро Медведик. Співачка світової слави // Соломія Крушельницька. Шляхами тріумфів : статті та матеріали / упоряд. : Петро Медведик, Роксоляна Мисько-Пасічник. – Тернопіль, 2008. – С. 9-41.
Соломія Крушельницька. Міста і слава / автори-упоряд.: Галина Тихобаєва, Ірина Криворучка, худ. Леся Квик. – Львів : Апріорі, 2009. – 167 с. : іл.
Фонди Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові. ФСК.
Учасники концерту на підтримку Теодора Крижанівського
В неділю, 27 травня 2018 року, у Храмі св. Лазаря (вул. М. Коперника, 27) відбувся концерт на підтримку студента-альтиста Львівської музичної академії ім. М. В. Лисенка Теодора Крижанівського.
Теодор після важкої операції на серці проходить тривалий і коштовний період реабілітації. Саме тому його колеги по професії принесли в дар львівській публіці концерт, у який вкладено велику працю, тепло їх сердець і співчуття.
Ведуча концерту Роксолана Гавалюк
Концертну програму з опусів композиторів світової слави підготували прекрасні львівські виконавці: флейтисти Зоя Ходан і Роман Ієвський, кларнетисти Михайло Палій і Тарас Гамар, скрипаль Ярема Павлів, альтисти Андрій Савич, Богдана Козирська,віолончелістка Наталія Сифун, співачка Олена Калюжна, піаністка і концертмейстер Ірина Кірчанова.
Михайло Крижанівський
Всі вони – друзі нашого приятеля, львівського музиканта–скрипаля Михайла Крижанівського (батька Теодора), який багато робив і робить для розквіту музичного життя нашого міста, за його ініціативи і особистої участі відбулося чимало благодійних заходів.
Концерт забрав не таку велику кількість гостей, як очікувала організатори, але, попри це, за вечір вдалося зібрати 5550 грн. Для допомоги Теодору потрібно 100 000 грн. Тому закликаємо усе музичне товариство долучитися до активної допомоги Теодорові.
Всі, хто має бажання підтримати Теодора, може перерахувати кошти на картку Приват Банку 4149 4978 6231 6801 на ім’я Михайла Крижанівського. Всім дякуємо за підтримку!
Урочистості з нагоди третього завершального сезону благодійного заходу «Таємниці старої Лаври або молитва до Митрополита». Фотограф Миколайко Мирославович
Минулого тижня, 23 травня 2018 року, у приміщенні Львівської духовної семінарії Святого Духа (вул. Хуторівка, 35) відбувся третій і завершальний сезон унікального благодійного заходу «Таємниці старої Лаври або молитва до Митрополита», під час якого митці різних галузей мистецтва у свій спосіб складали молитву до Праведного Митрополита Андрея Шептицького.
Приємно зазначити що у третьому сезоні організатори передали на відновлення Лаври 146 тисяч 750 гривень.
Духовий оркестр Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. Фотограф Миколайко Мирославович
Проект «Молитва до Митрополита..» розпочався улюбленим і знаним твором «Felicità» (Щастя – це триматися за руки, щастя – це коли летить наша пісня любові, щастя – це співати дуетом стільки, скільки захочеться…Felicità…Felicità), у виконанні духового оркестру Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. Саме духовий оркестр семінаристів залишився найвірнішим для проекту, оскільки відкривав його у всіх трьох сезонах.
Урочистості з нагоди третього завершального сезону благодійного заходу «Таємниці старої Лаври або молитва до Митрополита». Фотограф Миколайко Мирославович
Особливо цінним гостем концерту став Владика Ігор, архиєпископ і Митрополит Львівський. Владика виступив з привітальним словом, в якому подякував усім митцям за їхню працю і бажання допомагати у таких необхідних благодійних проектах на підтримку старовинних церков. Митрополит нагородив грамотами ключових осіб проекту: о.-ректора Ігоря Бойка, художника Тараса Лозинського, «Дударика» в особі Дмитра Кацала, ВФ «Піккардійську терцію», композитора і співака Віктора Морозова, а також автора проекту Оленка Білоус.
Урочистості з нагоди третього завершального сезону благодійного заходу «Таємниці старої Лаври або молитва до Митрополита». Фотограф Миколайко Мирославович
Єрм. Юстин Бойко – монах-студит, що свого часу відкрив для Львова унікальну перлину спадщини Шептицького у «Шевченківському гаю» розповів присутнім про о. Климентія Шептицького, рідного брата Митрополита Андрея, ім’я якого носить сьогодні Музей народної архітектури та побуту ім. Климентія Шептицького у м. Львові.
Урочистості з нагоди третього завершального сезону благодійного заходу «Таємниці старої Лаври або молитва до Митрополита». Фотограф Миколайко Мирославович
“Завдяки отцю Климентію Шептицькому. Саме він був тим, стараннями якого до Львова з с. Кривки була перенесена церкви св. Миколая, яка на новому місці була переосвячена як церква Святої Софії – Премудрості Божої. Вона стала головним храмом Лаври, а водночас першим об’єктом Музею просто неба. Тому, воістину чудом і історично справедливим було рішення присвоїти теперішньому Музеєві народної архітектури та побуту у Львові ім’я Климентія Шептицького. Другим, принаймні для мене особисто, справді діянням Божого перста, стало те, що навколо ідеї відродження цієї унікальної перлини спадщини Шептицьких у Шевченківського Гаю, згуртувалися поважні представники культурних та мистецьких кіл Львова і взагалі цілої України. Це і художники, і скульптори, і колекціонери, і співаки, меценати, семінаристи, студенти, одним словом люди різного фаху і здібностей та обдарувань”, – наголосив єрм. Юстин.
Урочистості з нагоди третього завершального сезону благодійного заходу «Таємниці старої Лаври або молитва до Митрополита». Фотограф Миколайко Мирославович
У третьому сезоні учасник вокальної формації «Піккардійської Терції» Славко Нудик був співведучим, а п. Роман Турянин, поділився своїми враженнями від проекту: «Дякую за чудову можливість розділити з вами радість від благословенної роботи. За теплу і світлу атмосферу молитовності і жертовності. Добрі справи завжди спершу благословляються на небесах. Для мене це був ще один приклад Божоі любові і любові до Бога, як своєчасно в сьогоднішній день всім нам спинитися і усвідомити про першочергове місце Бога в нашому житті, про милосердя , доброчинність. Робімо добрі справи вже сьогодні, зараз. Особливо в такий нелегкий час для нашого народу. Пам‘ятаймо про приклади самопожертви і любові які показав нам своїм життям Митрополит Андрей Шептицький. Стіймо пліч о пліч, помагаймо один одному, чуймося, любімо Бога! – закликав Роман Турянин, один з Піккардійців.
Урочистості з нагоди третього завершального сезону благодійного заходу «Таємниці старої Лаври або молитва до Митрополита». Фотограф Миколайко Мирославович
В рамках проекту відбувся концерт композитора і співака, легендарного львівського романтика Віктора Морозова і гурту «ББ Галичина». Концерт, який перетворився у молитву серед картин, квітів і свічок.
Урочистості з нагоди третього завершального сезону благодійного заходу «Таємниці старої Лаври або молитва до Митрополита». Фотограф Миколайко Мирославович
“Вчора я зрозуміла цілющу силу музики і голосу. Музика, яка наповнює кожну клітину, і судини уже несуть не кров, а мелодію. Мелодію, яка зцілює наші душі. Повертайтеся до Львова !!!” – поділилася своїми враженнями Оленка Білоус.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
