додому Блог сторінка 457

Перша українська фабрика “Нова Фортуна” у Львові, або СП з Шептицьким

Фортуна Нова

Львовознавці і всі, хто трішки більше цікавляться історією міста знають про першу українську кондитерську фабрику “Фортуна нова”. Засноване Климентиною Авдикович у 1922 р. підпиємство діяло спочатку у Перемишлі, а з 1923 р. – у Львові.

Климентина Авдикович
Климентина Авдикович (фото http://esu.com.ua/)

У 1924 р. Климентина Авдикович уклала угоду про спільне підприємство «Фортуна нова» з Митрополитом Андреєм. Владика відкрив кредит, чим допоміг  підприємству перейти від ручного виробництва на сучасне парове, та віддав для фабрики в оренду церковну нерухомість по вул. Кордецького 21-23-25 (тепер – вул. Олени Степанівни, 23; зараз на цьому місці стоїть збудований у 1970-х п’ятиповерховий житловий будинок). Свою продукцію підприємство продавало в рамниці на вул. Руській, а також збувало українським кооперативам та приватним торговцям.

Митрополит Андрей Шептицький
Митрополит Андрей Шептицький

І хоча підприємство було досить популярним все ж проблеми із збутом солодощів були, оскільки внаслідок переходу з ручного виробництва на парове щодня на фабриці могли виготовити набагато більше метрів погонних цукерок, а продати лише їх невелику частину.

Щоб якось покращити становище українського підприємства, зацікавити потенційних партнерів та й просто звичайних покупців у журналі “Світ” за 1925 р. було поміщено публікацію на підтримку промислу з якою сьогодні хочемо вас познайомити (текст подається оригінальним).

Титульна сторінка журналу "Світ" № 15-16 за 1925 р.
Титульна сторінка журналу “Світ” № 15-16 за 1925 р.

З українського промислу

Перша українська фабрика “Нова Фортуна” у Львові

Чотири роки тому повстала в Перемишлі українська фабрика цукорків “Нова Фортуна”. Повстала вона не завдяки великому грошевому вкладові, як звичайно водиться, коли засновується якесь нове підприємство, але, такби сказати, очайдушній смілости жінки, котра за всяку ціну рішила перевести в життя свої замисли. Скептики сміялися з перших кроків, вважаючи це все за нейздісниму фантасмаґорію, жіночий каприз, який скоро заломиться упаде під безпощадними ударами життя.

Фабрика "Фортуна Нова" на вул. Кордецького, 1925 р.
Фабрика “Фортуна Нова” на вул. Кордецького, 1925 р.

І щож ми побачили? Жіночий “каприз” скоро показався реальним ділом. Фабрика, що правда, мала, без технічного вивінування на більшу скалю, маючи біля себе великі конкуренційні фабрики того самого роду, не тільки, що не впала зараз в перших тижнях чи місяцях, але навпаки почала чимраз краще розвиватися і рости.

І щож ми далі побачили?

Фабрика мусіла перенести свій осідок з Перемишля до Львова, щоби бути в самому центрі краю, щоби краще повести свої комерційні діла. Зміна місця осідку тільки додатно вплинула на дальший розвиток фабрики. Фабрика і її вироби стали більш відомі ширшому загалові і тепер уже кождий міг на вічі переконатися, що там, де є запал, де є повне зрозуміння, навіть дуже несприятливі умовини нічого не вдіють. Фабрика “Нової Фортуни” в той час стояла на десятому пляні перед иньшими анальоґічними фабриками, яких так багато в нашому краю, а ще більше поза межами, котрі мають великі капітали, модерні машини, хмари аґентів і комісіонерів, вироблені кредити по банках і иньших підприємствах. Всего цего маленька фабрика, притулена десь в закутті вул. Павлінів, не мала й не могла мати. А що вона стала популярна, то тільки завдяки праці жіночих рук і якости краму, який вона кинула на ринок. Скептики замовкли. А навійть найшлися люде, які зрозуміли добрі замисли і рішили піддержати почате діло иа поставити його на кращій висоті, на якій така фабрика повинна стояти.

Фабрика "Фортуна Нова". Варення мармеляди. 1925 р.
Фабрика “Фортуна Нова”. Варення мармеляди. 1925 р.

Сьогодні фабрика у власній домівці при вул. Кордецького. Замість кількох дівчат, похилених над ручним станком, сьогодні стукотять машини, гудуть повітряні сушилки, ввивається кілька десятків робітниць. Фабрика приняла справді модерний вигляд. Стала вона справжньою і, на жаль, щойно першою українською установою яка сміло може конкурувати з чужинецькими.

Машиновий улад від варки цукру аж до сушення готового продукту, новочасне уладження льокалів, персонал зложений з більш як сорок осіб, все це в приближенню може нам дати картину першої справді фабричної установи в українських кругах.

Фабрика "Фортуна Нова". Варення цукру. 1925 р.
Фабрика “Фортуна Нова”. Варення цукру. 1925 р.

Фабрика цукорків “Нова Фортуна” колись власність п. К. Авдиковичевої, сьогодні спілка. Значить, щоби її удосконалити , змодернізувати, треба було більших капіталів. Але це удосконалення і змодернізування пожерло не тільки більший капітал, відразу вложений у фабрику, воно потребує і невідклично вимагає збільшення продукції. Бож тоді прецінь вимагати, аби машини працювали й не стояли безрушно, коли фабрика може рахувати тільки на мінімальний збут. Впрочім зросли видатки удержання, оплати збільшеного персоналу, а все це потребує до максімум доведеної продуктивності, бо тільки тоді фабрика може удержатися і далі успішно просперувати.

Фабрика "Фортуна Нова". Робітня. 1925 р.
Фабрика “Фортуна Нова”. Робітня. 1925 р.

І тут фабрика станула перед досі не розвязаною проблємою, яким способом заінтересувати ціле українське громадянство, щоби воно зрозуміло вагу так важної промислової остої і сповнило свій обовязок. Проблєма справді тяжка до розвязання, коли зважити, з яким трудом переводяться у нас гарні кличі в життя. Пишеться у нас кількометрові статті на тему творення рідного промислу, взивається молодь до записування до професійних шкіл, кидається в право й ліво, кличі: “свій до свого”. А на практиці що бачимо? Одинока, справжня українська фабрика цукорків “Нова Фортуна”, котра може щоденно продукувати 16 метрів цукорків, обмежитися мусіла до двох метрів. Майже неймовірне, а однак правдиве. Деж шукати причини цего?

Фабрика "Фортуна Нова". Котли для варення начинок. 1930 р.
Фабрика “Фортуна Нова”. Котли для варення начинок. 1930 р.

Скаже хтось може, що ціни вищі аніж в иньших фабриках? Ні кріхіточку не відповідає це правді. Ціни ті самі, що по всіх краєвих фабриках, зате якість продукту куди краща і ґіґієнічніша. Та якраз вищість повинна промовляти в користь “Фортуни” і завдяки цему повинні щезнути всі фальшовані суроґати, котрі так радо принимають ріжні українські крамниці, бо мовляв, вони дешевші. Впрочім, якби навіть була ріжниця в ціні, то вона може бути дуже мінімальна навіть при більшекільоґрамових закупах, а вихід з цего дуже легкий: нехай збільшиться продукція і ціни мусять бути ще нищі.

Фабрика "Фортуна Нова". Паровий котел. 1930 р.
Фабрика “Фортуна Нова”. Паровий котел. 1930 р.

Що аж до цеї пори вдержалася українська фабрика, що вона перетревала всі економічні потрясення і є на дорозі дальшого розвитку, тим хіба радіти й гордитися. Не забуваймо що в добі, коли повстала “Нова Фортуна”, в цілому майже краю засновано безліч ріжних підприємств, які шумно реклямували своє істнування, які оперували міліонами і здавалося, що справді повстає український промисел в ґіґантних розмірах. А сьогодні майже сліду з них не стало. Остала одна “Фортуна”. В тім якраз лежить суть справи, а саме, що фабрика була здвигнена не штучними комбінаціями періоду інфляції і девалюації, але що тут рішаючим моментом було реальне уняття справи, практично-комерційне поставлення її як цілости, з узглядненням всіх некорисних можливостей непевних часів.

У фабриці "Фортуна Нова" на вул. Кордецького, 23, 1927-1929 рр. (взято з книги О.Пасіцької. Львів і льв'яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). - Львів, 2014 р.)
Фабрика “Фортуна Нова”. Парове варення цукру. 1930 р.

І вже з тих зглядів, що це певна економічна інституція, що вона дає певний заробіток кільком десяткам українських рук, що в ній найшли приміщення інтеліґентні сили, для яких зараз замкнені двері до ріжних державних установ, а найважніще, що це справді реальна спроба створити український промисл — все це разом взяте, повинно переконати кождого, що інституцію треба всіма силами підтримати.

Фабрика "Фортуна Нова". Виріб цукорок дражетових. 1930 р.
Фабрика “Фортуна Нова”. Виріб цукорок дражетових. 1930 р.

Крамниці, торговлі, кооперативні спілки по містах а найважніще по селах, числити можна сьогодні на сотки й тисячі. І коли вони це зрозуміють, коли вони сповнять свій обовязок, коли ціла суспільність перейде від деклямації до діла, то щойно тоді зможемо переконатися, в чім вага сильної економічної установи. Байдужістю, цею ославленою українською байдужістю, нічого не збудуємо, а гарні кличі, якими ми так сердечно на всі сторони метаємо, самі не створять нам економічої основи.

Софія ЛЕГІН

Джерела:

  1. Журнал “Світ”, число 15-16, грудень 1925 р.
  2. Пасіцька О. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). – Львів, 2014 р.
  3. Газета “Діло”. Ювилейне число. № 9, січень, 1930 р.

Нарбутівський Тризуб в експозиції «Тюрми на Лонцького»

Нарбутівський Тризуб в експозиції «Тюрми на Лонцького»
Нарбутівський Тризуб в експозиції «Тюрми на Лонцького»

До 100-річчя національного Гербу України Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» пропонує увазі львів’ян та гостей міста виготовлений із металу й досконалий у своєму графічному накресленні Тризуб, що його свого часу запроектував славнозвісний український художник Георгій Нарбут.

25 лютого 2018 року українці відзначили 100 років відтоді, коли знак Тризуба став Державним Гербом України.

Тюрма на Лонцького / http://territoryterror.org.ua/image.php?photogalleryitemid=268
Тюрма на Лонцького

Відсвяткувати цю дату закликав як Український інститут національної пам’яті, так і Верховна рада України своєю постановою «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2018 році».  Відгукуючись на це, музей виснував концепцію актуального експозиційного проекту «У дзеркалі 100-річчя Української революції».

Загально відомо, що сто років тому  проекти Державного Герба і Печатки Української держави опрацював Георгій Нарбут. Тризуб – знак держави київського князя Володимира вказував на історичну державну тяглість українців.

Нагадаємо:  уродженець Глухівщини знаний ілюстратор  Георгій Нарбут у березні 1917 року прибув до Києва, щоб працювати для своєї Батьківщини, котра обрала демократичний шлях розвитку. Окрім суто книжкової та промислової графіки художник заходився створювати ескізи військових мундирів армії України працював над дизайном перших українських державних знаків — банкнот і поштових марок.  Професор-засновник, а згодом і ректор Української академії мистецтв, Георгій Нарбут виконав цілий цикл державних паперів від грамот до листівок, аж доки його життя у Христовому віці  обірвала епідемія тифу 1920 року.

Геогрій Нарбут
Георгій Нарбут

У проекті «У дзеркалі 100-річчя Української революції», окрім інших унікальних артефактів, Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» представляє колекцію української сфрагістики, що її відтворив Михайло Дмитрів, член «Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять» –  громадської організації, яка є відданим партнером музею у справі реконструкції історичних подій та їх фільмуванні, а також організації виставок.

Два розділи згаданої колекції сфрагістики охоплюють  відзнаки збройних сил Української Народної республіки та Української Галицької Армії. То ж поряд із металевим Тризубом Георгія Нарбута  подано до огляду й чимало інших відзнак.

Так, українські військові відзнаки, котрі містять зображення Тризуба, –  це й військова кокарда Збройних сил УНР , і кокарда періоду правління гетьмана Павла Скоропадського, і різновиди саморобних кокард окремих військових формувань . Також Тризуб уміщено на відзнаці Українського вільного козацтва та членів організації «Союз гетьманців-державників» .

Кокарди Збройних сил України 1917-1921 рр.
Кокарди Збройних сил України 1917-1921 рр. (фото http://unr.memory.gov.ua/)

Бачимо Тризуб і на орденах:  на Хресті Симона Петлюри для ветеранів визвольних змагань та Залізному хресті армії УНР за перший Зимовий похід. Був він і на нездійсненому проекті ордену «Визволення».

Увінчує Тризуб і військову печатку залізничного куреня армії УНР, і відзнаки 6-ої Стрілецької дивізії генерал-хорунжого Марка Безручка, і Юнацької старшинської школи в таборах інтернованих воїнів армії УНР та УГА в Польщі,Спільної інженерної школи в Києві.  А також такі пам’ятні значки, як Хрест Директорії до 10-ліття Акта Злуки, на спомин про річницю вбивства Симона Петлюіри та на його ж честь — пам’ятну медаль з написом «Не пора москалеві, ляхові служить».

Не менш цікавою є сфрагістика, що свідчить про славну бойову історію УГА. Тут мотив Тризуба зустрічаємо у пам’ятній відзнаці з умовною назвою «Червона калина» періоду національно-визвольної боротьби 1918—1920 рр.

Пам'ятна відзнака «Червона калина»
Пам’ятна відзнака «Червона калина» (фото https://www.pinterest.com/)

Осявав Тризуб і ґудзики одностроїв старших офіцерів ЗУНР та вояків УГА, а також кокарди вояків УГА,артилеристів УГА, та одностроїв, у яких галичани пліч-о-пліч із наддніпрянцями боролися  проти більшовиків.

Надзвичайно цікавим є пам’ятний Хрест з нагоди вступу УГА до Києва 31 серпня 1919 року, де Тризуб поєднано  з написом «Київ наш».

Хрест УСС «Мазепинський»
Хрест УСС «Мазепинський» (фото http://ycc.milua.org/)

А серед нездійснених , на жаль, проектів бачимо Тризуб на пробному ордені УГА «За хоробрість» та нереалізованому ордені оборонців Львова  1 – 21 листопада  1918р.

Є Тризуб також і на мазепинському Хресті УСС, пропам’ятному Бойовому хресті УГА для ветеранів УСС, що воювали в лавах УГА, печатці  Першого корпусу X бригади УГА, відзнаці ветеранів Визвольних Змагань 1918—1921 рр. та військовополонених УГА та ЗУНР 1920—1924 рр.

Джерело: http://www.lonckoho.lviv.ua/

Літературно-кулінарний сет з Сергієм Пантюком вже цієї п’ятниці

Літературно-кулінарний сет з Сергієм Пантюком вже цієї п'ятниці

В п’ятницю, 2 березня 2018 року, о 19:00 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться літературно-кулінарний сет з Сергієм Пантюком.

Напередодні Всесвітнього дня письменника всі охочі мають можливість приготувати смаколики і посмакувати поезію з найхаризматичнішим автором і видавцем України.

Сергій Дмитрович Пантюк − український письменник, журналіст, громадський діяч, видавець, член Національної спілки журналістів України, її секретар. Учасник багатьох літературно-мистецьких фестивалів та перформансів.

Викладає основи поетичної та прозової майстерності у Креативній міжнародній дитячій школі (КМДШ) та курс світової літератури в альтернативній школі «Соняшник».

Займається видавничою діяльністю. Серед видань, випущених у світ «Видавництвом Сергія Пантюка» − заснована Фондом «Антикорупція» серія «Мафія в Україні», зокрема, резонасні книги «Кримський гамбіт» та «Донецька мафія. Перезавантаження».

Видав першу в історії української літератури поетичну збірку «Вірші з війни» Бориса Гуменюка, написану на передовій українсько-російської війни.  Книжку перекладено та видано кримсько-татарською та польською мовами, окремі вірші з неї перекладалися англійською, німецькою та російською.

Людмила ПУЛЯЄВА-ЧИЖОВИЧ

Таємниці герба роду Шептицьких. Частина друга

Таємниці герба роду Шептицьких. Частина друга

Сьогодні ми продовжуємо публікувати розповідь Івана Матковського про славний герб роду Шептицьких, про його походження  і про власників, яку розпочали на минулому тижні в першій частині.

Історики не знайшли у літописах згадки про саксонського графа Гуйда. Нині вважається, що це середньовічна легенда. Досить добре її проаналізував Людовик Виростек, польський історик, мешканець Львова міжвоєнного періоду ХХ століття, у праці «Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej. — Kraków: nakł. Polskiego Towarzystwa Heraldycznego», виданої  1932 року. Однак, є кілька аргументів на те, що в основі легенди – безсумнівні факти. Бартош Папроцький згадує у праці «Herby rycerstwa polskiego…» про одруження графа Гуйда з невісткою короля Данила Галицького.

Король Данило Галицький. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Король Данило Галицький

Первістка, що народився в цьому шлюбі, було названо Данилом на честь короля. Родина Даниловичів герба Сас в Галичині стверджувала, що саме вони — нащадки Данила, сина графа Гуйда. До слова, Даниловичі мешкали в Олеському замку, який перейшов у родинну власність 1605 року. В Олеську народився польський король Ян ІІІ Собеський, який був внуком Івана Даниловича герба Сас та сином Теофілії з Собеських герба Яніна. Серед близького оточення короля Яна ІІІ Собеського було надзвичайно багато представників роду Драго-Сасів. Одному з них, Юрію Кульчицькому герба Сас з Кульчиць Самбірського повіту, судилось сталося стати разоміз королем Яном ІІІ Собеським героєм оборони Відня  1683 року. Тоді було врятовано Європу від турецької навали.

Ян ІІІ Собеський
Ян ІІІ Собеський

Та повернемось до шлюбу графа Гуйда. Невістка короля Данила Галицького, ім’я якої невідомо історії, овдовіла 1269 року, коли загинув князь Галицький, Холмський і Великий князь Литовський Шварно Данилович. Високий статус у Литовському князівстві йому забезпечив шлюб з дочкою Міндовга І, єдиного короля Литви. Ймовірно, Бартош Папроцький оповів про шлюб дочки Міндовга І з графом Гуйдом.

Великий князь литовський Міндовг. Зображення з книги Алессандро Гваньїні "Хроніки європейської Сарматії"
Великий князь литовський Міндовг. Зображення з книги Алессандро Гваньїні “Хроніки європейської Сарматії”

Про те, що частина родів гербу Сас прибувала з Литви, свідчать грамоти про надання земельних уділів їм князем Левом Даниловичем. До наших днів у архівах зберігається копія князівського листа, долучена до підтверджувального привілею, наданого королем Сигізмундом ІІ Августом (1520–1572) від 8 січня 1557 р. Документ свідчить, що Лев Данилович надав Степанові Лізді, вихідцю з Литовської землі, села Гординю та Дорожів [Михайло Грушевський проаналізував ці грамоти у статі «Чи маємо автентичні грамоти кн. Льва? Критично-історична розвідка», опублікованій у «Записках Наукового товариства імені Шевченка. — Львів, 1902. — Т.45. — С. 3–4; також їх опис знаходимо у Олега Купчинського: «Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ–першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. — Львів, 2004. — С. 697–705, 883–884]. Нащадки Стефана Лізди живуть донині під прізвищем Гординські. Відомий письменник Юрій Гординський-Федькович герба Сас є представником цього роду. Хоч історик Михайло Грушевський доводив, що ці грамоти фальсифікати, у дослідників згаданий документ викликає найменше підозр. Можна припустити, що автентичні грамоти  були втрачені —скільки ж часу минуло з тих пір!

Портрет Михайла Грушевського,виконаний художником Фотієм Красицьким. Львів, 1907 р.
Портрет Михайла Грушевського,виконаний художником Фотієм Красицьким. Львів, 1907 р.

Питання про представників шляхти, які своїм родовим гербом вважали герб Сас і служили у війську короля Данила Галицького, Великого князя Литовського Шварна Даниловича, а опісля — Лева Галицького, ключове у дослідженні походження роду Шептицьких. Представники Драго-Сасів ще кілька раз напливатимуть у Галичину. Але це вже будуть піддані інших королів, представники шляхти інших держав, ніж Галицько-Волинське князівство, яке ще називали Галицькою Руссю. Тому стверджувати про своє руське коріння могли лише ті роди герба Сас, які виходили з близького кола галицького королівського двору. Як приклад, можна вказати період панування в Польщі короля Людовика Угорського (1326–1382), представника  французької Анжуйської династії Капетингів. Серед численних титулів Людовик був також титулярним «Королем Русі». Разом з ним у Галичину прибули також Драго-Саси, про що пише Людовик Виростек у згаданій вище праці, а також Владислав Семкович, ініціатор створення «Геральдичного Товариства» у Львові на поч. ХХ століття. Йдеться про працю, опубліковану в серпні 1908 року в №3 часопису «Miesięcznik Heraldyczny» під назвою «O rodzie Drago-Sasów».

Герб Сас
Герб Сас

Після смерті останнього галицького князя Юрія ІІ Тройденовича 1340 року до Галичини з угорськими та польськими королями прибувають представники роду, які використовують для ідентифікації герб Сас, однак називаються вже інакше — Драго-Саси. Одними з перших переселенців були діти та внуки молдавського воєводи Драгоша, що відіграв помітну роль у колонізації та заснуванні державного утворення на території нинішньої Молдови у першій половині XIVcт. Програвши політичну боротьбу місцевій знаті, велика частина нащадків Драгоша перебралась на північ, за Карпати. Цей період історії добре досліджений істориком Виростком у згаданій праці про історію роду Драго-Сас [«Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej…»]. Серед родів, які існують донині, можна згадати тих, що беруть початок саме за панування у Галичині польської королівського династії Ягеллонів: волоський воєвода Джурж  1377 року отримав від Владислава Ягайла Ступницю і Новошичі (Ступницькі, Новошицькі) [ZDM, t. IV, nr 1037. Цитата та посилання: Ігор Смуток, Родовий склад шляхти Перемишльської землі у XV–початку XVII ст. // Rocznik Lubelskiego Towarzystwa Genealogicznego. — Т. V. — c. 113], Ванчі Волох, який прибув з Угорщини, та його сини Іванко, Занко і Ходко (Турецькі, Яворські, Ільницькі) 1431 року отримали велику частину нинішнього Турківського району теж від польського короля Владислава Ягайла.

Владислав ІІ Ягайло. Фото з http://slavpeople.com
Владислав ІІ Ягайло. Фото з http://slavpeople.com

Підтвердження належності Шептицьких до знаті Галицько-Волинського князівства знаходимо неодноразово. У XVII столітті єпископ Варлаам Шептицький, видатний представник свого роду, у листі до гетьмана Адама Сенявського з гордістю пише про давне походження Шептицьких, виводячи їх з історії давньоруського періоду: «Ви повинні знати, що ми, шляхта не від учора, ані з чиєї ласки, ані нобілітації, ані подружих кон’єктур ми виросли — але з давніх предків, із заслуг війни і мира, [шляхта – І.М.] так стара, як старі Русь і віра Христова на ній…»[цитата за: Микола Андрусяк, Szeptyccy. — Biuletyn polsko-ukraiński. — 11 жовтня 1934 р. — № 3 — C. 3]. Також Теодор Жихлінський, автор праці «Złota księga szlachty polskiej», опублікованої 1879 року у Познані (Польща), згадує про привілей князя Лева Даниловича, який був підтверджений Федору з Шептич  1469 року польським королем Казимиром Ягеллончиком у Городку, що під Львовом [Теодор Жихлінський, Złota księga szlachty polskiej. — Rocznik I. — Познань, 1879. — С. 305–306]. Жихлінський також згадує про те, що один з протопластів Шептицьких під Перемишлем поконав орду в роки монголо-татарської навали. Автор не вказує джерело цієї інформації, а посилається тільки на те, що ця подія збереглась «у актах руської капітули у Перемишлі».

Лев Данилович. Фото з https://uk.wikipedia.org
Лев Данилович. Фото з https://uk.wikipedia.org

Однак підтвердження присутності Шептицьких у близькому оточенні короля Данила Галицького і його сина князя Лева могло виникнути в процесі пізнішої діяльності греко-католицьких єпископів з роду Шептицьких. Серед польської шляхти цього періоду історія зафіксувала багато випадків родинних міфів про українсько-руське коріння. Цьому активно сприяла й тодішня польська література, в якій навіть сформувалась тзв. «українська школа». Прикладом цьому є випадок з польським письменником Михайлом Чайковським герба Яструбець (1804–1886). Рід герба Яструбець походив з центральної частини Польщі. Під час Ґрюнвальдської битви  1410 року на чолі роду стояв лицар Яранд з Грабя (бл. 1380–після 1452). Серед роду Драго-Сас були Чайковські, але походили вони з-під Самбора, та Михайло Чайковський до них не належав. Однак в процесі його бурхливої проукраїнської політичної, військової та літературної діяльності сформувалась легенда про те, що він є нащадком полонізованих українців. Чи не таким же шляхом пішли і Шептицькі у XVII столітті, щоб легендою пояснювати своє активне анґажування в українсько-руські церковні та культурні процеси?

(далі буде)

Іван МАТКОВСЬКИЙ

Януш Юхницький – майстер незабутніх образів! (до 70-річчя)

Януш Юхницький
Януш Юхницький

Ім’я Януша Юхницького – одного з ведучих акторів Національного українського академічного театру ім. М.Заньковецької у Львові, Народного артиста України відоме львівським театралам не одне десятиліття. Його часто порівнюють з відомим французьким актором Жаном Полем Бельмондо, а також знають як майстра неперевершених образів у театрі.

Творча біографія яскравого актора Януша Юхницького – це яскрава сторінка театрального Львова!

Януш Юхницький народився 20 серпня 1947 року. Закінчив Драматичну студію при Національному академічному театрі імені Івана Франка. За 70 років творчої діяльності актор Юхницький зіграв понад 100 різноманітних ролей. Були серед них і комічні (Агатіно у комедії «Циліндр», король-батько у казці для дорослих «Голий король») і глибоко драматичні ( Михайло у гіркій комедії «Останній гречкосій», Охрім у смішній трагедії «Криза»).

Акторська вабливість цього прекрасного актора полягає у тому, що він завжди щирий у своїх ролях, відкритий для публіки. Він завжди вміє знайти своєрідний ключик до глядацької душі: вміє звеселити, змусити замислитись над тими чи іншими питаннями, зануритись у сум та відволіктися від проблем оточуючої буденності.

Також майстерність українського Бельмондо полягає в універсальності його театрального таланту, а саме в його трагікомедійності. При тому, що артист Януш Юхницький є яскраво вираженим комедійним актором, він виконує і драматичні ролі. Його акторська палітра наповнена різноманітними фарбами емоцій та почуттів, які перетворюють сценічну дію на яскраву подію. Окрім цього виконавець цікавих перевтілень в кожну роль вселяє душу. Разом з режисером маестро ліпить незабутній образ, навіть якщо у драматурга персонаж, якого грає Юхницький, мало реплік і він взагалі мало помітний.

Природа актора Януша Юхницького приваблює затятих театралів також завдяки його потужній енергетиці, яка поширюється від нього до глядачів у кожній виставі. Енергетика ця світла і дуже позитивна. Вона приваблює глядача своїм світлом та теплом, змушуючи його ставати краще та більш оптимістичним, людяним.
У творчий ювілей хочеться побажати Янушу Юхницькому нових творчих звершень, цікавих ролей, натхнення, наснаги та щоб він не переставав радувати своїх вірних глядачів новими театральними роботами та ролями!

Денис КІНДР

 

Дослідники тіловиховання провели наукову конференцію

24-25 лютого 2018 року Комісія тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового Товариства імені Шевченка спільно з Державним меморіальним музеєм Михайла Грушевського у Львові та Музеєм визвольної боротьби України з нагоди відзначення 145-річчя від дня народження Івана Боберського провели наукову конференцію “Українська тіловиховна і спортова традиція”.

Комісія тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ – це науково-дослідний підрозділ Наукового товариства імені Шевченка, який тісно співпрацює з Львівським державним університетом фізичної культури імені Івана Боберського, Центром незалежних історичних студій, Львівським національним університетом імені Івана Франка, Українським геральдичним товариством та іншими державними, приватними та громадськими навчальними закладами, інституціями та організаціями.

Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові. 24 лютого 2018 р.
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові. 24 лютого 2018 р.

Ціла окрема галузь – фізична культура і спорт, яка до цього часу не була представленою серед наукових напрямків діяльності НТШ, стала його невід’ємною частиною. Є підстави вважати, що створення Комісії тіловиховання мало відбутися на 100 років раніше, на початку XX століття, коли в Галичині формувалася українська тіловиховна і спортова традиція, але події Першої світової війни та Української національної революції 1917–1921 рр., втрата української державності (УНР, ЗУНР) завадили цьому. Визначною, рушійною силою цього процесу тоді був професор, фахівець руханки та змагу Іван Боберський (1873–1947).

Саме тому, сьогодні, через майже столітній проміжок часу, долучення цієї ділянки української культури до переліку наукових напрямків НТШ і діяльність окремої Комісії стало справою необхідною і з огляду на проблему відновлення репресованої української тіловиховної традиції XX століття, і з огляду на сучасні виклики і події нашої доби, зокрема війни за незалежність.

4 червня 2015 р. у головному корпусі Львівського державного університету фізичної культури відбулося установче засідання Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського. Рішення про її затвердження було одноголосно схвалене Президією НТШ 9 червня 2015 р.

За майже три роки діяльності Комісія провела ряд засідань, Урочистих Академій та різноманітних наукових заходів.

Директор Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові. 24 лютого 2018 р.
Директор Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові Марія Магунь. 24 лютого 2018 р.

Цьогорічна конференція зібрала науковців з Києва, Львова та Івано-Франківська. Перше та друге засідання заходу відбулося у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові. Вітальне слово до учасників конференції виголосила співголова першого засідання директор музею, заслужений працівник культури України Марія Магунь.

Вручення диплому спортивному журналісту та члену НТШ Олександру Пауку, 24 лютого 2018 р.
Вручення диплому спортивному журналісту та члену НТШ Олександру Пауку, 24 лютого 2018 р.

Співголова засідання Ярослав Тимчак привітав та вручив диплом спортивному журналісту та члену НТШ Олександру Пауку за багаторічну дослідницьку діяльність, вагомий особистий внесок у відновлення історичної спадщини сокільського руху Галичини.

У програмі першої частини були виголошені доповіді: Степана Костя (Львів) “Українська військово-політична думка початку ХХ століття”; Андрія Королька (Івано-Франківськ) “Український січовий і сокільський рух на Покутті початку ХХ століття”; Олексія Лях-Породька (Київ) “Спорт в Україні (1917–1921 рр.)”; Юрія Тимошенка (Київ) “Розвиток фізичної культури і спорту у підрадянській Україні у 1920-х рр.”; Орести Коцюмбас (Львів) “Гімнастика в навчальній практиці Академічної гімназії у Львові (друга половина ХІХ – перша третина ХХ ст.)”; Андрія Сови (Львів): “Іван Боберський та Михайло Грушевський: співпраця Батька українського тіловиховання з Видатним істориком України”.

Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові. 24 лютого 2018 р.
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові. 24 лютого 2018 р.

У перерві учасники конференції відвідали стадіон “Український Город” руханково-спортового товариства “Сокіл-Батько”, що був розташований на ділянці між сучасними вулицями Стрийською, Козельницькою та Івана Франка. Андрій Сова та Олександр Паук розповіли про те, що ініціатором викупу цього об’єкту став Іван Боберський. Він створив спеціальну спілку, до якої ввійшли відомі українські діячі того часу Микола Шухевич, Тадей Соловій, Кость Паньківський, Степан Федак, Дмитро Левицький, Микола Заячківський, Лесь Кульчицький, Олекса Сероїчковський, Кость Левицький, Іван Сполітакевич та Іван Боберський. Стараннями Батька українського тіловиховання українці швидко зібрали необхідні кошти і викупили стадіон. Частину суми було зібрано завдяки меценатам, більшу частину взято в позику у впливових та заможних українців. На заклик Івана Боберського до збору коштів долучилися українці Галичини, Наддніпрянської України, Кубані, США, Канади та інших держав, де проживали українці. Зараз стадіону не існує, а його територія включена до Стрийського парку.

Окрім того учасники, під час екскурсії проведеної вченим секретарем музею Софією Легін, із зацікавленням ознайомилися з експозицією Музею Михайла Грушевського у Львові.

Андрій Сова презентує листівки видані Комісією тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ. 24 люого 2018р.
Андрій Сова презентує листівки видані Комісією тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ. 24 лютого 2018р.

Приємною несподіванкою для всіх стала презентація листівок виданих з нагоди проведення Урочистої Академії, присвяченої 140-річчю від дня народження основоположника української тіловиховної і спортової традиції Івана Боберського та Засідання Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ, присвяченого 90-й річниці від заснування руханково-спортового товариства “Луг”. По дві поштівки із автографами учасників конференції було передано у фонди Львівського музею Михайла Грушевського та Музею визвольної боротьби України.

У другій частині конференції прозвучали теми науковців: Ростислава Поліщука (Львів) «Гармонійний розвиток та агоністика (змагальність) в творах Гомера “Іліада” та “Одіссея””; Ярослава Тимчака (Львів) “Соціально-побутові форми обрядових ігрищ праукраїнців”; Івана Яремка (Львів) “Видатні хокеїсти українського походження в НХЛ” та дискусійний виступ Валерія Джуня (Львів) “Чи можна вважати місію Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ завершеною?”.

На закінчення першого дня конференції у дружній атмосфері відбулися дискусія та обговорення виголошених тем.

Презентація книги Андрія Сови та Ярослава Тимчака “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції” у Музеї визвольної боротьби України. 25 лютого 2018 р.
Презентація книги Андрія Сови та Ярослава Тимчака “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції” у Музеї визвольної боротьби України. 25 лютого 2018 р.

Другий день конференції, що відбувся у Музеї визвольної боротьби України, розпочався із презентації книги Андрія Сови та Ярослава Тимчака “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції”.

Опісля науковці та усі охочі мали змогу почути доповіді: Роксолани Гавалюк (Львів) «Представники музичного мистецтва Галичини у взаємодії зі спортивними організаціями міжвоєнного двадцятиліття”; Леоніда Мазура (Львів) “Відцентровий” характер вітчизняної фізичної культури та проблема формування олімпійського резерву”; Тараса Кузя (Львів) «Маловідомі матеріали до біографії Івана Боберського: з архіву українського товариства “Січ” у Ґраці”.

Після доповідей, завідувач відділу Львівського історичного музею Тарас Кузь ознайомив учасників конференції з експозицією Музею визвольної боротьби України, наголосивши на основній її ідеї – боротьбі українців за свою державу та незалежність у ХХ – початку ХХІ ст. По закінченні було підбито підсумки конференції.

Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Музеї визвольної боротьби України. 25 лютого 2018 р.
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Музеї визвольної боротьби України. 25 лютого 2018 р.

Окрім фахівців Наукового товариства імені Шевченка, Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові, Музею визвольної боротьби України, Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, Львівського національного університету імені Івана Франка, Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, Національного університету фізичного виховання і спорту України, Львівського музичного коледжу імені С. Людкевича в науковій конференції взяли участь представники родин Івана Боберського, Івана Франка та Михайла Грушевського: Леся Чабан, Юрій Боберський, Петро та Любов Галущаки, Лариса Найдух, Уляна і Тарас Морози.

Софія Легін, Андрій Сова

Організатори висловлюють щиру подяку медіапартнеру заходу – сайту “Фотографії Старого Львова” (директор Роман Метельський).

 

Найбільш “кепська” львів’янка, або 10 фактів про Кристину Фельдман

Найбільш “кепська” львів’янка: 10 фактів про Кристину Фельдман

Перший день весни, який припадає на кінець цього робочого тижня, дає нам чудову нагоду поговорити про людину, чиє ім’я не так часто звучить у Львові. Хоча саме ім’я назвати мало – потрібно показати фото. Мабуть лише тоді можна буде почути у відповідь “десь я вже бачив ту бабцю”. А та бабця – дуже відома та знана польська актриса ХХ століття, активна діячка театру і неймовірно харизматична особа. Більше того, народилась вона і перші професійні кроки зробила саме у Львові. З нашим містом пов’язано і багато інших важливих та цікавих сторінок її життя. Про це і поговоримо.   

Кристина Фельдман. Фото з https://uk.wikipedia.org
Кристина Фельдман. Фото з https://uk.wikipedia.org

№1.  Кристина Фельдман (Krystyna Feldman) народилася 1 березня 1916 року у Львові. Прихильність до театру та кіно вбирала з молоком матері – Катерина Фельдман (Савицька) була оперною співачкою. Актором був і глава сімейства – Фердинанд Фельдман. Останній вважався досить відомим діячем культури свого часу і часто виступав у постановках за п’єсами Вільяма Шекспіра. Родина мешкала на вул. Парковій, 10 і саме звідти починається життєвий та творчий шлях Кристини Фельдман.

м. Львів, фрагмент вулиці Паркової у наші дні. Фото з https://uk.wikipedia.org
Фрагмент вулиці Паркової у наші дні. Фото з https://uk.wikipedia.org

№2. У 1934 році Кристина Фельдман закінчила гімназію імені Королеви Ядвіґи у Львові. Пізніше вона навчалась у Державному театральному інституті у Варшаві. Одним із її вчителів у львівський період був знаний актор Януш Страхоцький. В силу різних обставин, родина Фельдманів не проживала у Львові постійно. Тим не менше, саме тут, у 1937 році, відбувся театральний дебют Кристини Фельдман – у роботі “Kwiat paproci” (“Цвіт папороті”) Януша Варнецького (Janusz Warnecki).

Януш Страхоцький (сидить). Фото з http://www.encyklopediateatru.pl
Януш Страхоцький (сидить). Фото з http://www.encyklopediateatru.pl

№.3. До 1939 року Львів залишався головною локацією у житті Кристини Фельдман. Тут її застав початок війни. Можна натрапити на спогади акторки про те, яким важким було життя в той період. Недосипання і недоїдання – це не найбільше зло, яке могло підстерігати на кожному кроці. Згадує вона, до прикладу, і про нічні вилазки, до яких доводилося вдаватися, аби роздобути дров для печі.

Могила Януша Варнецького (другий план) у Варшаві. Фото з https://pl.wikipedia.org
Могила Януша Варнецького (другий план) у Варшаві. Фото з https://pl.wikipedia.org

№4. Зрештою, Кристина Фельдман перебирається до Луцька. До 1941 року вона була у цьому давньому княжому місті. Далі знову переїзди – Зимна Вода і Робітничий театр, яким вона керувала. На початок 40-х років ХХ століття припадає і її співпраця з Армією Крайовою – ніби була кур’єром цього утворення.

Станіслав Виспянський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Станіслав Виспянський. Фото з https://uk.wikipedia.org

№5. У той час Кристина Фельдман виступає і у Львові. Зокрема, у 1944 році акторка виконувала чоловічу роль у “Весіллі” Станіслава Виспянського. Після закінчення Другої світової війни вона знову переїжджає. У 40-ві та 50-ті рр. ХХ століття її життєвий та творчий шлях пов’язаний із театральними сценами таких міст як Лодзь, Ополє, Познань, Краків і ін. У цей період вистав і ролей було досить багато, а робочий графік героїні цієї статті особливо щільний.

Афіша вистави "Весілля". Фото з https://uk.wikipedia.org
Афіша вистави “Весілля”. Фото з https://uk.wikipedia.org

№6. На 1953 рік припадає початок наступного важливого етапу у житті Кристини Фельдман. Саме 1953 вона дебютувала у кіно – виконувала епізодичну роль у стрічці “Целюлоза” Єжи Кавалеровича (Jerzy Kawalerowicz). Після цієї роботи було багато інших ролей другорядного плану, а таку-сяку популярність актриса отримала після фільму “Yesterday” Радослава Пивоварського (1984 року). Вона грала роль тітки одного з головних героїв.

Постер до "Yesterday". Фото з https://pl.wikipedia.org
Постер до “Yesterday”. Фото з https://pl.wikipedia.org

№7. Чи не найбільшу популярність Кристині Фельдман приніс сатиричний серіал Окіла Хамідова “Swiat wedlug Kiepskich” (1999 – 2005 рр.). У цій сатирі на повсякденне життя польської родини вона грала роль бабці Розалії. Треба сказати, що це не єдина комедія у репертуарі Кристини Фельдман. Через почуття гумору її запрошували до багатьох стрічок схожого характеру.

Никифор (Епіфаній Дворняк). Фото з rt-nostalgie.com.ua
Никифор (Епіфаній Дровняк). Фото з rt-nostalgie.com.ua

№8. Були у кар’єрі Кристини Фельдман і серйозні ролі. У контексті Львова важливо пригадати про її зйомки у стрічці “Мій Никифор” Кшиштофа Краузе (2004). Це була чи не єдина роль першого плану для актриси. При цьому, ще й чоловіча. Вона “стала” художником-примітивістом Никифором (справжнє ім’я Епіфаній Дровняк) з Криниці, що на Лемківщині. Пам’ятник цьому митцю, роботи якого експонувались у багатьох містах світу, жителі Львова можуть бачити поруч із храмом Пресвятої Євхаристії. У фільмі Краузе показано останні роки життя видатного митця. За роботу у цій стрічці Кристина Фельдман отримала ще більше визнання і нагород. Приз за кращу жіночу роль їй дали на кінофестивалі у Карлових Варах 2005 року. На українських “Стожарах” (2005) їй вручили гран-прі за майстерність у мистецтві перевтілення. Коли Кристину Фельдман запитували що було би, якби за роль у фільмі “Мій Никифор” вона ще й “Оскар” отримала, акторка відповідала, що мабуть був би великий шум – бо пані Фельдман хоч пізнавана і шанована в Польщі, але за кордоном думали би хто це – баба чи хлоп.

Кристина Фельдман у ролі Никифора. Фото з http://culture.pl
Кристина Фельдман у ролі Никифора. Фото з http://culture.pl

№9. Кристина Фельдман померла 2007 року у Познані – від раку легень. У цьому місті її й поховано – на Алеї Заслужених (Мілостовське кладовище). За побажанням актриси,  її було одягнено у костюм з останнього спектаклю – “І це мені залишилося” (“I to mi zostało”).

Головні дійові особи серіалу “Swiat wedlug Kiepskich”. Фото з http://www.filmweb.pl
Головні дійові особи серіалу “Swiat wedlug Kiepskich”. Фото з http://www.filmweb.pl

№10. У послужному списку Кристини Фельдман довжелезний перелік театральних вистав та телевізійних фільмів, що, безперечно, забирало дуже багато часу і енергії. Тим не менше, вона мала і родину – була одружена з актором Станіславом Брилінським. Він був старший за неї на понад десять років, але це їхньому союзові зовсім не заважало. З цієї нагоди актриса казала, що завжди надавала перевагу старшим чоловікам. На цьому може бути “end”, але не “happy” – Станіслав Брилінський досить рано помер, у 1953 році. При цьому, похований був у Лодзі (Кристина Фельдман у Познані).

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

  1. Жук І. Вул. Генерала Чупринки, 45 – будинок лікарні (колишня школа) // Інтерактивний Львів [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/lia/objects/?ci_objectid=1940
  2. Яремко І. Найкращого Никифора зіграла жінка // Високий Замок, 2016 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://wz.lviv.ua/far-and-near/167532-naikrashchoho-nykyfora-zihrala-zhinka
  3. Krystyna Feldman // Кинозал. Тв [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://kinozal.website/persons.php?s=%CA%F0%E8%F1%F2%E8%ED%E0+%D4%E5%EB%FC%E4%EC%E0%ED&pid=32922
  4. Olczak-Moraczewska H. Krystyna Feldman // Culture.pl, 2006 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://culture.pl/en/artist/krystyna-feldman
  5. Wąsikowska-Tomczyńska E. Krystyna Feldman zagrała rolę źycia // Dziennik. pl, 2007 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://kultura.dziennik.pl/artykuly/198951,krystyna-feldman-zagrala-role-zycia.html
  6. 100 lat temu na świat przyszła Krystyna Feldman // RMF extra, 2016 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.rmf.fm/magazyn/news,2858,100-lat-temu-na-swiat-przyszla-krystyna-feldman.html

 

“Картата сорочка”, або несподівані одкровення Фоми (відео)

Вже цієї суботи, 3 березня 2018 року,  в рамках ювілейного туру “Час Летить” відомий український гурт «Мандри» дасть одразу два концерти на сцені Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові.

На днях лідер цього українського гурту Сергій Фоменко (Фома)зустрівся з нами і поділився спогадами про Львів, про гастролі, про кліп на пісню “Картата сорочка”  та інше.

“Моя мама навчалася тут у Львові в 50-их роках в Поліграфічному. Вона його закінчила дуже добре і в нашому родинному фотоальбомі є багато фоток зі Львова тих років”, – пояснив свою любов до Львова Сергій Фоменко.

Через багато років власне Львів став знімальним майданчиком першого кліпу культового українського гурту “Мандри” на пісню “Картата сорочка”.

“Пісня “Картата сорочка” була написана без відношення до Львова, але коли ми почали думати де би зняти кліп на цю пісню, нам перше що спало на думку що не погано було б це зробити у Львові . Ми спочатку зїздили подивилися локації , визначилися що це справді має бути Львів і тоді уже приїхали зі знімальною групою”, – розповів Фома.

Власне завдяки цьому кліпу гурт “Мандри” почали асоціювати зі Львовом. Дуже часто на різноманітних концертах гурт вважали львівським і не хотіли вірити що хлопці з Києва.

“Можливо саме цей кліп і ця пісня, в ті часи принаймні, створила інформаційний міф що гурт “Мандри” – це гурт зі Львова. Бо де б ми не виступали в Україні, завжди казали: “А – це гурт зі Львова!”. Коли я казав що ні, ми з Києва, мені відповідали – та ні, ви зі Львова, ми кліп бачили”, – згадував Сергій.

Також, під час зустрічі, Фома розповів про волонтерську діяльність гурту, про нові пісні та проекти та запросив усіх на концерт 3 березня. З його слів, на глядачів чекає багато хорошого, відомого, улюбленого, але й будуть і сюрпризи. Що ж зачекаємо – вже не довго.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

 

 

8 березня у Львові — „Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER“

Нарешті у Львові дізнаються, про що мовчать чоловіки! 8 березня у Першому театрі відбудеться показ stand-up комедії „Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER“.

Понад дві години тонкого гумору, глибокої психології та філософії. Нудно точно не буде! Вам захочеться вловити кожнісіньке слово і приміряти його до своїх стосунків, не зважаючи на те, хто ви — чоловік чи жінка.

Ми — різні і нічого не змінилося з древніх часів: чоловіки — мисливці, жінки — збирачі. І це абсолютно в усьому відображається у нашому житті.  Це головна думка всього виступу. Через найкумедніші приклади показані відмінності між чоловіками і жінками, а також найглибші проблеми, які можуть виникати поміж двома.

Є кілька причин подивитися цю виставу. Перш за все — створити чудовий настрій собі й своїй половинці. Ви впізнаватимете себе, свої манери спілкування. „Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER“це значно крутіше, за прийом навіть у психотерапевта. Адже автор п’єси — американський сімейний психолог, який часто виступав як stand-up комік, Роб Беккер.

Цю постановку грає заслужений артист України Олексій Гнатковський. Саме завдяки цьому актору п’єса йде українською мовою. Ще одна цінність цієї вистави — інтерпретація під наш спосіб життя і мислення. Жодне слово не видаватиметься вам чужим чи не притаманний для нас. Все так, ніби спілкуєтеся з найкращим другом, який чудово знає ваші сімейні стосунки.

Надзвичайно майстерна акторська гра, імпровізації, якісний гумор, легка і невимушена атмосфера — зроблять ваш вечір. Повірте, що після цієї вистави зможете краще розуміти, чому чоловіки і жінки поводяться саме так, як поводяться і зможете знайти переваги такої різниці.

Наталія ПАВЛИШИН

Львів на пропагандистських листівках початку ХХ ст.

Львів на пропагандистських листівках початку ХХ ст.

Гортаючи поштові листівки часів Першої світової війни (1914-1918), надруковані в країнах-противниках, кидається в очі їх дзеркальна схожість. Одні і ті ж сюжети, одні і ті ж образи, тільки поділ на «своїх» та «чужих» кардинально інший.

«Російська піхота на вулицях Львова».
«Російська піхота на вулицях Львова».

Дуже цікавою є серія листівок під назвою «З театру війни», випущена в роки Першої світової війни на території Російської імперії.

«Російські війська біля Львівського вокзалу»
«Російські війська біля Львівського вокзалу»
«На вулицях Львова. Папуга ворожить солдатам»
«На вулицях Львова. Папуга ворожить солдатам»
«По дорозі до Львова»
«По дорозі до Львова»

На кількох листівках є сцени зі Львова. Перша з них має підпис «Російська піхота на вулицях Львова». У центрі зображено безліч військовослужбовців, котрі йдуть вдалечінь по вулиці, на тлі двох- і триповерхових будівель.

«Вступ російських військ в Львів»
«Вступ російських військ в Львів»
«Обоз на вулицях Львова»
«Обоз на вулицях Львова»
«В дворі Фердинандових казарм. І тут наша взяла!»
«В дворі Фердинандових казарм. І тут наша взяла!»

Друга під назвою «Російські війська біля Львівського вокзалу». На зображенні група військовослужбовців зі зброєю в руках, які стоять біля будівлі вокзалу. Третя має цікаву назву та сюжет «На вулицях Львова. Папуга ворожить солдатам». Четверта «По дорозі до Львова». П’ята «Вступ російських військ в Львів». Шоста «Обоз на вулицях Львова». Сьома «В дворі Фердинандових казарм. І тут наша взяла!».

Тетяна Яцечко-Блаженко

Джерело: аукціон allegro.pl

Шість картин одного львівського дерева

Шість картин одного львівського дерева

Повз це дерево щодня проходять сотні, якщо не тисячі перехожих, а помічають його мистецьку особливість одиниці.  Хоча воно стоїть у всіх на очах і зовсім не приховує своїх красот.

Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки
Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки

Невідомий художник на дуплах цього дерева намалював справжні картини.  На ньому одному вдалося відшукати аж шість таких незвичайних творів.

Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки
Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки

Хто і коли саме намалював цих тварин, рибу, дівчину з крилами та перегони слимаків ніхто точно не може сказати. Одного дня вони просто з’явилися на цьому дереві.

Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки
Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки

“Люди, в переважній більшості, є заклопотані та не звертають увагу на красиві речі довкола. А прекрасне є поруч, хоч і не завжди помітне”, – прокоментував незвичні малюнки на дереві історик Маркіян Нестайко.

Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки
Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки

Кажуть це дерево не одиноке. У місті такі малюнки можна зустріти на деревах в парках та на вулицях. Можливо вам вони теж траплялися?

Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки
Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки

Хтось вважає таку творчість вандалізмом, а хтось захоплюється щирістю та майстерністю виконання малюнків. Але увагу до дерев та їх проблем ці роботи змогли привернути.

Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки
Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки

Звісно, ці малюнки можливо виставити в галереї чи повісити дома на стіні, але вони тішать око тих, хто зупиниться і розгледить їх серед метушні сучасного мегаполісу.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

В Бібліотеці на Ринку презентують книжку Віктора Винника «90/60/90»

В Бібліотеці на Ринку презентують книжку Віктора Винника «90/60/90»

В середу, 28 лютого 2018 року, о 16:00 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться презентація книги Віктора Винника «90/60/90».

Віктор Винник український музикант, вокаліст, лідер рок-гурту «МЕРІ» та екс-учасник гурту НЕМО.

Книга Віктора Винника «90/60/90» це низка ненудних і не зовсім сентиментальних спогадів про 90-ті від, так би мовити, очевидця та учасника подій. Ті часи припали на студентські роки автора. І він з позиції молодої незаангажованої людини розповідає про них. Книжка багато в чому автобіографічна, щоправда, автор зазначає, що не мав на меті написати автобіографію чи мемуари. Він просто розповів деякі моменти свого тодішнього життя, а також тенденції та речі, які мали вплив тоді, і які зрештою стали ілюстрацією 90-х. Це і музика, і література, і побутові речі, які тоді вважалися нормою, а зараз щонайменше викликають подив.

Людмила ПУЛЯЄВА-ЧИЖОВИЧ

Польські мрії про Луцьк, або що приховали історики

Польські мрії про Луцьк: що приховали історики

В історії ми часто стикаємося з загадками, таємницями, наче літописець навмисно залишив недосказане, розставив натяки, зробив лише мазки, аби майбутні не втрачали інтересу до старовини. А що, коли вдається знайти втрачені крізь століття відомості, факти, якими володіли давні покоління, але не донесли їх до сьогодення?

Ця розповідь саме про це. Ми вже писали подібний матеріал про приховані і забуті дослідниками скарби. Проте раніше це були російськомовні джерела ХІХ століття. Сьогодні – про польськомовних авторів. Вони також приховують те, що практично не можна знайти в працях сучасних хронікерів.

У ХІХ столітті Луцьк досліджували й описували кілька десятків авторів. На відміну від російськомовних, які були зазвичай імперієцентричними, польськомовні іноді відображали дух «романтичної войовничості». Цей дух не визнавав відсутності власної держави і мотивував мрію, що зрештою втілилася у реальність відновленої Польщі на початку ХХ століття.

Для цієї статті ми уважно перечитали, проглянули, обдумали, пошукали всі відомі і доступні польськомовні дослідження, описи, нариси, нотатки про Луцьк довгого ХІХ століття і знайшли цілий міх загадок, таємниць, невідомих фактів. І ось вони.

Польські мрії про Луцьк: що приховали історики

Єврей-кабаліст рятує Луцьк

Моторошна історія з кінця середньовіччя загубилася поміж популярних описів сотень з’їдених кабанців і випитої мальвазії під час з’їзду у 1429 році. Однак з’їзд монархів у Луцьку – лише одна картина із цілої оповіді про ті події. Ще одна така картина – луцька війна 1431 року. Вороже військо оточило місто і тримало його в облозі досить довго.

Щоб урятувати Луцьк, місцевий єврей-кабаліст сказав воякам зробити один ритуал, аби відігнати ворогів. Цю історію описав Юзеф Крашевський у своїх «Спогадах з Полісся, Волині і Литви» 1840 року. Якби відомий медієвіст Умберто Еко знав цю історію, то неодмінно налив би собі 50 грам віскі з думкою, чи не тягнеться слід розенкройцерів ще й у Луцьк. Далі слово Крашевському.

«…Ще важчим було взяття замку, хоча вже частина його мурів була повалена. Два рази орудар зумів видурити по три дні перемир’я у поляків, котрі шамрали з нетерпцю… Якийсь жид-кабаліст нарадив їм, щоб у чорнокнижний спосіб зробити замок неприступним, живцем четвертувати молодого хлопця, а труп його по кавалках з усіх боків порозвішувати на мурах і баштах. Зроблено це на очах у поляків, що дивилися з розпачем на таку жорстокість, не можучи нічого вдіяти».

Замок тоді не взяли.

Де в місті відбувалися бали 200 років тому

У 1962 році у Вроцлаві вийшла друком книга лікаря, учасника Листопадового повстання Олександра Козерадського. Книга має назву «Спогади зі шкільких років 1820-1831». Автор навчався у луцькій повітовій школі і залишив свої спогади про цей період і про місто. В одному місці він описує бали.

«Царську впаду в місті представляли призначені городничий і різні «стряпчі» городничого правління. Крім того, в місті була значна кількість різного духовенства.

Поважну частину тодішньої луцької еліти становили офіцери одного з полків Литовського корпусу. Офіцерське зібрання цього полку, як і дворянське зібрання, проводило часто танцювальні бали в одному зі значних будинків на Ринку, а в манежі – показові виступи кінної їзди, що збирали немало глядачів зі всього міста, в тому числі і учнів школи.»

Шляхта дивилася на Луцьк у телескоп

У 1859 році надрукували спогади польського поета і перекладача Франциска Ковальського. Навчався чотири роки у Кременецькому ліцеї, знався з місцевою публікою, потім брав участь у Листопадовому повстанні.

Під час канікул у навчанні відвідав маєток Флоріана Чарнецького у Заборолі. Там його вразив сад в англійському стилі, готична каплиця і руїни якогось замку. У саду були павільйони для відпочинку гостей. А з вікна палацу відкривався гарний краєвид.

«З вікна великої кімнати як на долоні видно Луцьк з усіма костелами, яких можна нарахувати кільканадцять; а через досконалий телескоп, який завжди стояв біля одного вікна, можна було виразно бачити людей (і практично їхні обличчя), які проходили і проїжджали вулицями. Якби Луцьк мав стільки добротних будинків і кам’яниць, як церков і монастирів, був би найгарнішим і найбільшим містом на Волині: особливо якщо врахувати дуже миловидні околиці, змієподібно оперезані Стиром, і довгий, великий, завжди наповнений людьми міст, який додає цьому вигляду поважності».

Місто вражало фруктовими садами

Відомий польський письменник Болеслав Прус (справжнє ім’я Олександр Гловацький) має волинське коріння. Тут була садиба родини Гловацьких, а до нашого часу зберігся навіть дуб Болеслава Пруса – велике гарне дерево з товстим від старості літ стовбуром, під яким Прус задумував свої твори. Щось таке, як Лесин ясен. У 1910 році Болеслав Прус здійснив мандрівку до Луцька. У тому ж році в «Ілюстрованому тижневику» побачили світ його нотатки.

«Старе місто, де стоять католицький собор, державна школа, пошта, залишки замку, в’язниця і група двориків, має не найгірший брук і бетонні бордюри, які виглядають досить чисто. Свіжого повітря тут не повинно бракувати через велику кількість садів, особливо фруктових. Цей провінційний вигляд не перешкоджає Луцьку мати електричне освітлення, хоч не знаю, чи не було б корисніше використовувати газове.

Нескінченно довгою вулицею ми їхали до найстарішої частини Луцька. Минули міст, потім трохи підгору між двома рядками магазинів, потім озирнулися й побачили незвичну картину. Направо – великий білий костел, при ньому великий майдан, наліво – десь у глибині висока червона башта і мури замку, в якому колись Вітольд приймав Ягайла, цезара Зиґмунта, великого князя московського і короля данського. Словом на великому просторі – драма, ідилія й молитва.»

Польські мрії про Луцьк: що приховали історики

Луцькі суди засідали у корчмах

Наприкінці XVIII, а потім і на початку ХІХ століття на Волині перебував драматург, поет і історик, співавтор Конституції 3 травня, а також масон кількох лож Юліан Урсин Нємцевич.

У 1858 році, після смерті автора, була видана книга «Історичні подорожі польськими землями у 1811-1828 роках», в якій зібрано його мандрівні нотатки. Відвідуючи Луцьк у 1816 році, він побачив, як багато руйнувань місту завдало квартирування російських військ.

«Пожежа 1803 року, яка почалася з вини квартированих, спалила домініканський монастир з коштовною бібліотекою. Така величезна армія, яку утримують для оборони краю, у стані спокою нищить працю і старання цілих поколінь. І замість того, щоб одне століття передавало іншому щось для покращення, воно лиш передає для руїни. Що може гіршого вчинити неперервана війна і ворог? Місто настільки розквартироване, що навіть земські і ґродські суди відбуваються у єврейських корчмах.»

Замість пива – пожертва для божевільних

Хоча культура п’ятниці зародилася тільки в модерні часи, але можемо уявити, що завжди був день, після якого люди видихали з полегшенням, бо завтра – вихідний. Тим цікавіше, коли вдається знайти свідчення про міські побутові традиції.

Тадуеш Єжи Стецький був письменником і, як годиться для доброго поляка, учасником повстання – січневого у 1863. А ще він відомий тим, що є автором ґрунтовної історичної праці про Луцьк. Стецький видав її у Кракові в 1876 році під назвою «Луцьк старожитний і сьогоднішній». І ось що він пише про місцевих католиків-боніфратів.

«Боніфрати утримували в Луцьку шпиталь на багато місць і притулок для божевільних. На цю інституцію щоп’ятниці вони збирали пожертви у місті».

У Луцьку обезголовили відьму

Серед цілого ряду мандрівників – авантюристів, письменників, військовиків і малярів – які стали вчащати до Луцька щойно у ХІХ столітті (раніше мандрувати для душі було не так модно) є Оскар Кольберг. Етнограф, фольклорист та композитор, автор багатотомних видань у цих галузях. Десь в середині ХІХ століття Оскар Кольберг відвідав Луцьк в рамках своїх етнографічних пошуків. Він пише таке.

«У луцьких судових актах має бути декрет про відьму, який висвітлює наступний випадок. Одного разу баба місила тісто на хліб, коли їй ту важливу роботу перебило теля, яке вільно походжало по хаті. Вона крикнула зі злості: «бодай ти пропало!» Теля одразу й здохло. Бачачи це, баба побігла до вікна і позначила на ньому вугіллям тінь від сонця і постановила: скільки разів сонце буде відкидати таку ж тінь, стільки ж її слова будуть справджуватися.

Коли потім сонце відкидало ту саму тінь, в ту ж пору вона проклинала усіх своїх неприятелів. І таким способом багато їх згубила, як потім сама зізналася. Зрештою, бабу викрили і обезголовили.»

В боулінг грали на Омелянику

Уже згадуваний Франциск Ковальський в іншому місці пише про те, де ж у Луцьку був боулінг в середині ХІХ століття. У статті про приховані скарби в російськомовних джерелах ішлося про те, що на Омелянику в той час ще бачили липи з вензелем Петра І. Боулінг був у корчмі десь біля тих лип.

«Між Заборолем і Луцьком вздовж поштового тракту лежить мальовничий хутір Чарнецьких Омеляник. Посередині того хутора на пагорбі стоять посаджені рядами вікові липи. Серед них – акуратний будиночок з різними напоями і зручностями, серед яких кілька гойдалок і боулінг. Тут у святкові дні збирається нижча громадськість Луцька для відпочинку, що приносить власникові значний прибуток».

Кармеліти щороку згадували міську пожежу

Про те, як горіли міста в давнину, всім відомо. Луцьк – не виключення. Найбільш руйнівна серія пожеж сталася на зламі XVIII-XIX століть. Одна з них трапилася у 1781. На західній околиці острівної частини міста стояв новенький костел ордену кармелітів. За описами, він був одним із найгарніших у місті. Сталося так, що пожежа його оминула. Кармеліти дуже зраділи і вирішили щороку проводити траурну службу в пам’ять спалення всього міста в 1781 році.

Розповідає про це лікар, учасник Листопадового повстання Олександр Козерадський у своїх «Спогадах зі шкільних років, 1820-1831».

Луцький храм – матір костелів на Русі

Коли заснували католицьке луцьке єпископство, воно дуже швидко ширило вплив далеко за межі Волині. Навіть на початку ХХ століття статський радник і член Луцького братства Олексій Мердер писав, що навіть у його час Луцьк ще вважався католицьким центром південно-західного краю імперії. Власне, імперія і похитнула становище міста у цьому контексті. Згадуваний уже Тадеуш Стецького розкриває цей важливий аспект минулого, пишучи про раніші століття.

«Після перенесення до Луцька починається потужність, блиск і пишність католицької кафедри. Тут вона, обдарована значними привілеями королів і сеймів, починає нитку своєї вагомої історії, стає матір’ю костелів на Русі, вільна від нападів і утисків, під опікою міцного замку і його князя. То були визначні часи для католицької церкви загалом і для луцької дієцезії зокрема. П’ять воєводств або провінцій – волинське, подільське, брацлавське, брестське і значна частина Русі – підлягали юрисдикції того єпископства. Містило воно у собі 12 князівств і графств, більш чи менш потужних».

Польські мрії про Луцьк: що приховали історики

Російська імператриця нагородила лучанку медаллю

Десь на зламі 1780-1790-х років до Луцька приїхала Юзефа Поляновська. У місті було багато людей, які потребували допомоги і притулку. В різних куточках і будівлях Луцька вона організовувала для них кімнати. В цьому її підтримували заможні мешканці та посадовці міста.

У 1794 році вона очолила давній притулок, якій діяв у кафедральних спорудах. Жінка зуміла організувати сиротинець «Ангеліка», де почала діяти школа для дівчат і де постійно покращували рівень викладання. «Ангеліка» була єдиною вищою школою для дівчат на Волині. На пожертви вона придбала в Луцьку будинки під шпиталь для хворих, калік та окрему будівлю для хворих на венеричні захворювання. Щорічно там лікували 100-125 людей.

У варшавському католицькому тижневику «Czytelnia Niedzielna» в 1859 році описується, що і дружина російського імператора Павла І (мати імператора Миколи І) Марія Федорівна також не оминула увагою Поляновської.

«З поширенням розголосу по краю про блаженні плоди праці Поляновської, посипалися пожертви з найдальших провінцій: з Поділля, з Київського, з Литви, з Королівства і з Галичини. Найясніша Марія Федорівна (царева мати) також стала опікуватися Поляновською. Пожертвувала їй 1000 рублів і вручила орден за заслуги. Поляновська прийняла дарунки з вдячністю, але через свою скромність ордену ніколи не носила».

 

Іхтіоліти на замку Любарта?

Юзеф Крашевський у згадуваній вище праці згадує ще один факт. Він пише про те, що деякі автори до нього бачили на стінах замку іхтіоліти. Це відбитки риб у давніх природних породах, наприклад, каменях. Організми давніх епох, які застигли в матеріалі, а потім з якоїсь причини оголилися і їх стало помітно. Ось що пише Крашевський.

«Марно я шукав на мурах тих іхтіолітів з відбитком рибок і водяних хробачків, які згадує наш Жончинський, а за ним Дунчевський».

Ці автори – з XVIII століття. За цілий вік перед Крашевським щось могло і втратитися.

Казино, казино, казино у̶ ̶В̶а̶с̶и̶л̶я у тринітарів

…То в принципі жилося непогано. Ще діяли монастирські корчми і різні «питейныя​ заведенія», на Омелянику був боулінг, а в самому місті – казино з танцями. І в якому інтер’єрі! І це якщо не згадувати «Пекла» на Ринковій. Про це пише Тадеуш Стецький.

«Тепер стоїть він (ідеться про костел тринітарів, – ХЛ) пусткою, а в монастирі, де кілька років тому сиділи політичні в’язні, міститься зараз якась урядницька установа і помешкання урядників, а в прекрасній бібліотечній залі, оздобленій гарними фресками, влаштовано міське казино з вощеною підлогою, на якій танцюють сучасні мешканці Луцька. Незвичне враження напевне мають танцюристи, які споглядають стелю з алегоричними малюнками Мудрості, її храму з сімома колонами, сімома персоніфікованими цнотами та іншими зображеннями».

Вам не хочеться сісти в машину часу, читаючи такі описи про місто?

Лучанкам роздавали вінки в пам’ять про Рецеса, який врятував місто

Ми почали цей огляд з єврея-кабаліста, який врятував Луцьк. Завершимо його інформацією про інший порятунок від не менш згубного лиха – заразних хвороб. Автор, який описав це – за рамками ХІХ століття. Стаття Тадеуша Свіщовсього надрукована у часописі Ziemia Wołyńska у 1939 році. Там він пише про цікавий звичай, пов’язаний з геральдикою і моровим повітрям XVII віку.

«Ніхто донині не пояснює причини, у зв’язку з якою було зображено вінки в руках постаті, що стоїть у човні. Таке пояснення з’являється у зв’язку з наявним до сьогоднішнього дня звичаєм, що існує в Луцькому костелі. У першу неділю липня в костелі відправляється богослужіння в пам’ять про мученика-лицаря Святого Рецеса. Реліквію святого привіз до Луцька з Риму у 1630 році тогочасний єпископ Ґроховський для того, щоб просити Бога відвернути «смертоносне повітря», яке нищило жителів міста. У зв’язку з богослужіннями, священик роздає дівчатам невеликі зелені вінки у пам’ять про день, коли до Луцька привезли реліквію та припинилася чума», – пише автор.

Олександр КОТИС

Джерело: http://www.hroniky.com/

“Нацфест” – порядок, сила, звитяга

Упродовж кількох днів у різних містах України відбувається „Нацфест“ — фестиваль, який, як кажуть його організатори, „показав силу та національний дух українського народу, і довів, що для нас немає нічого неможливого“.

Вже пройшли заходи у Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, а сьогодні, 25 лютого, — у Києві. У межах „Нацфесту“ відбуваються виставки військової зброї, майстер-класи зі самозахисту, конкурси, розіграші, діють️ тату-зони, викладачі різних українських вишів читають науково-пізнавальні лекції на історичну тематику, філософію, про зброярство та ще багато чого цікавого.

“Нацфест” у Дніпрі

У Львові 24 лютого, через об’єктивні обставини, фестиваль пройшов за скороченою програмою. Та про те, чим важливі такі заходи розповів керівник осередку Національної дружини Львівщини Андрій Брондар:

— Ідея нашого фестивалю — показати, хто ми і що робимо, донести, які наші переконання. Ми позиціонуємо себе, як тих, хто стежить за національним порядком у містах на вулицях. Зараз чимало спекуляцій довкола Національної дружити. На жаль, і ЗМІ спотворюють часто інформацію і показують нас у не найкращому світлі. А через такі заходи як „Нацфест“ хочемо стати ближчими до людей і дати зрозуміти, що робимо насправді та які наші ідеї.

“Нацфест” у Дніпрі

Кожна людина прагне кращого. На жаль, старше покоління втратили надію через низку подій. Та молодь — вірить у власні сили, тому й приходить до нас — сили, яка позиціонує себе з позиції правди і порядку. Та й узагалі, з нами є ті, хто дійсно хоче змінити ситуацію.

“Нацфест” у Дніпрі

Адже ми працюємо в конкретному полі, де ми бачимо проблематику, а її, на жаль, дуже багато, починаючи від різних незаконних ігрових закладів, наливайок, наркоманії, протиправної вуличної поведінки, нашестя ромів у нашому місті. Ми стараємося навести порядок, убезпечити наші вулиці, міста, країну.

“Нацфест”
“Нацфест”

Є поняття індивідуальної свідомості. Ті, хто шукають порядку, хто розуміє його важливість — знаходять можливості для цього. А ті, хто цього не хоче , то й не змусиш і їх важко перевчити, можливо, їм вигідний такий хаос чи безпорядок. У нас такі люди довго не затримуються, бо це чітка структура, правила, організаційна ієрархія і відповідальність. Більше того, жодної фінансової вигоди. Тож ті, хто думають, що до нас приходять через особисту вигоду — її нема. Хіба в тому, що людина, яка шукає порядку, знаходить його в нас.

Наталія ПАВЛИШИН

Світлини: Нацфест

“Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER” уже у Львові

Львів очікує на прем’єру всесвітньо відомої stand-up комедії "Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER"
Львів очікує на прем’єру всесвітньо відомої stand-up комедії "Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER"

Вперше найуспішніше бродвейське One Man Show поставлено українською мовою! Львівська прем’єра stand-up комедії «Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER» відбудеться 8 березня в Першому Театрі (вул. Гнатюка, 11), а у понеділок, 26 лютого 2018 року, організатори запрошують журналістів на закритий допрем’єрний показ вистави.

Постер прем’єри всесвітньо відомої stand-up комедії «Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER»
Постер прем’єри всесвітньо відомої stand-up комедії «Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER»

Популярний український актор, заслужений артист України Олексій Гнатковський зіграє у «Дикуні FOREVER» головного і єдиного персонажа, який замислюються над стосунками між чоловіком та жінкою та, врешті, розповість глядачам – про що ж мовчать чоловіки!

Ористарх БАНДРУК

Степан Кубів відвідав Музей Героя Небесної Сотні Івана Бльока

Степан Кубів відвідав Музей Героя Небесної Сотні Івана Бльока

Вчора, 23 лютого 2018 року, в межах робочої поїздки на Львівщину Перший віце-прем’єр-міністр України Степан Кубів та голова Львівської ОДА Олег Синютка  відвідали Музей Героя Небесної Сотні Івана Бльока у Городку.

Степан Кубів ознайомився із експозицією музею, яка складається із стендів, присвячених Майдану, світлин та особистих речей Івана Бльока. Перший віце-прем’єр-міністр України подарував книжки Музею.

У музеї знаходяться такі експонати особистих речей Героя  України Івана Бльока: воєнний білет, мисливський білет, гаманець, особиста  сумка, окуляри, саморобний бронежилет, каска, зірка Героя України, медаль від Філарета, книги про Небесну  Сотню тощо.

Степан Кубів в Музеї Героя Небесної Сотні Івана Бльока
Степан Кубів в Музеї Героя Небесної Сотні Івана Бльока

Зазначимо, музей відкрили 24 серпня 2017 року до Дня Незалежності України.

Довідково:

Іван Бльок – підприємець, учасник Євромайдану. Помер від кулі снайпера на вулиці Інститутській, є одним із загиблих протестувальників, названих «Небесною сотнею». Герой України.

Наталка РАДИКОВА

Копаний м’яч, або англійський сувенір професора Едмунда Ценара

Населення міст західної України – Галичини, – перебуваючи на федеративних правах у складі Австро-Угорської монархії, були свідками змагань у грі в «копаний м’яч» у 1894–1895-му роках. Так, громадськість Галичини уже в 1891 році вперше ознайомилася з описом та правилами гри в англійський футбол завдяки монографії «Гімнастичні ігри шкільної молоді».

Едмунд Ценар (1856-1913), один з піонерів львівського футболу
Едмунд Ценар (1856-1913), один з піонерів львівського футболу

У наступному році професор Едмунд Ценар, прибувши з подорожі з Англії до Львова, привіз перший футбольний м’яч, а група вчителів продемонструвала на практиці гру за чисто англійськими правилами. Ці чинники дали поштовх до включення гри в «копаний м’яч” до програми другого зльоту гімнастичного товариства «Сокіл», що мав відбутися в липні 1894-го року. 14-го липня 1894-го року у Львові відбувся матч між сокільськими командами міст Львова та Кракова в рамках другого зльоту спортивного товариства «Сокіл».

Кадр першої в історії України футбольної зустрічі та автора єдиного голу - Володимира Хомицького. Фото 1894 року
Кадр першої в історії України футбольної зустрічі та автора єдиного голу – Володимира Хомицького. Фото 1894 року

Першу письмову згадку про той матч знаходимо і в часописі «Львівська газета» від 17 липня 1894-го року. Судив футбольний матч професор Виробек із Кракова. Цей матч (14-го липня 1894-го року) хоч і продовжувався всього 6 хвилин… до першого забитого м’яча, був першим, що відбувся за чинними на той час правилами на етнічних українських землях і за участю місцевих громадян в присутності понад 3-х тисяч українців. Ця дата ввійшла в історію як початок літопису футболу в Україні. Символічно, що на тому історичному місці, де відбувся перший матч, з 1911-го року професор Іван Боберський започаткував збір коштів для викупу тієї території, щоб збудувати великий
спортивний майдан «Сокола-батька» (площею 5 га) для проведення на повітрі
руханкових вечорів, фестин, забав.

Перша дружина (команда) копаного м’яча Українського спортового кружка при Академічній гімназії у Львові. Зліва направо: 1-й ряд: Василь Косаревич, Анатоль Лукашевич, Гриць Лучаківський; 2-й ряд: Василь Остапчук, Ананій Степанів, Антін Зелений, 3-й ряд: В’ячеслав Льомоз (тренер УСК), Петро Франко, Степан Цимбала, Михайло Заворотюк, Степан Кизима, професор Іван Боберський, Степан Гайдучок. Львів, “площа циклістів”, 26 вересня 1909 р. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Перша дружина (команда) копаного м’яча Українського спортового кружка при Академічній гімназії у Львові. Зліва направо: 1-й ряд: Василь Косаревич, Анатоль Лукашевич, Гриць Лучаківський; 2-й ряд: Василь Остапчук, Ананій Степанів, Антін Зелений, 3-й ряд: В’ячеслав Льомоз (тренер УСК), Петро Франко, Степан Цимбала, Михайло Заворотюк, Степан Кизима, професор Іван Боберський, Степан Гайдучок. Львів, “площа циклістів”, 26 вересня 1909 р. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).

Футбольне пожвавлення у Львові наступає з 1900-го року. Частково це було пов’язано з приїздом до Львова чеха Йозефа Вейтруба, який проводив футбольні тренування для бажаючих. Володимир Лаврійський вперше опублікував футбольні правила українською мовою. Це додатково посприяло утворенню футбольних гуртків, клубів. В 1900-1903 роках учні першої 15 реальної школи об’єднувалися в невеликі групи, щоб грати у м’яч ногами. А восени 1903-го року вони заснували Перший львівський футбольний клуб «Слава». У 1904 році клуб «Слава» розпочав свої виступи в чорно-червоній формі і змінив назву на ЛФК «Чорні». Капітаном команди був вибраний В. Папірус. У травні 1904-го року завдяки професору Івану Боберському у Першій Українській академічній гімназії утворився Український Спортивний Гурток (УСГ). Від нього починається нова ера українського спорту в Галичині. Уже в 1907-му році була створена перша українська футбольна команда «Україна».

Іван Боберський – голова українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”. Львів, листопад 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Іван Боберський – голова українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”. Львів, листопад 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).

Поява у 1905-му році книги професора Івана Боберського «Копаний м’яч» дала новий поштовх для розвитку футболу. У ті роки футбольні команди УСГ проводили поєдинки з польськими, єврейськими, чеськими командами не тільки у Львові, а й у містах Галичини. Перший футбольний матч на Тернопіллі документально зафіксовано 21-го серпня 1909-го року між командами «Креси» і «Поділля». А у жовтні 1909-го року УСГ- «Україна» провела показовий матч у Тернополі з командою місцевої гімназії. Це дало поштовх до створення спортивного гуртка «Поділля». Починаючи з 1906 року львівські клуби робили візити до містечок Львівщини, Станіслава, Тернополя, що дало поштовх розвитку футболу в цих містах.

Члени команди "Гасмонея", 1935 р.
Члени команди “Гасмонея”, 1935 р.

В 1907 році був створений Львівський спортивний клуб «Погонь», а «Лехія» відродилася, як самостійний клуб. В тому ж році був створений єврейський спортивний клуб під назвою «Жидовський Клуб Спортивний» –– ЖКС, пізніше відомий під назвою «Гасмонея». В 1910-му році – засновано клуб «Спарта».

Перший міжнародний матч організував львівський футбольний клуб «Погонь» з угорською командою «Кассаї АК». Обидві зустрічі футболісти погоні програли з рахунком 0-5 і 1-4. Команда «Погонь», маючи певний міжнародний досвід, проводить серію міжнародних товариських матчів з футбольними клубами Австрії та Угорщини. В складі «Погоні» дебютує в центрі нападу шістнадцятирічний Вацлав Кухар, який стає найпопулярнішим львівським футболістом, виступає на VII Олімпійських іграх 1924 році.

В 1910-1911 роках у Тернополі існували футбольні клуби: «Креси», «Бурса-ТСП», «Поділля -1 і 2», «Єгуа», «Руська бурса – 1 і 2». Найсильнішою на той час вважалася команда «Поділля». У 1911-12 роках у Тернополі нараховувалося уже сім гімназійних дружин.

25-го червня 1911-го року у Львові був заснований загальнокрайовий футбольний Союз Галичини, який з 3-го вересня 1911 року став автономним членом австрійського футбольного Союзу. Головою футбольного Союзу Галичини 1912 року було обрано львів’янина Хрістелбауера.

На світлині: угорі - "Поґонь" (1910), унизу - "Чарні" (1929)
На світлині: угорі – “Поґонь” (1910), унизу – “Чарні” (1929) – фото https://football24.ua/

1913-го року відбувся перший офіційний чемпіонат Галичини з футболу. В ньому взяли участь клуби «Краковія», «Вісла» і «Погонь».

1914-го року в рамках Чемпіонату Галичини, залежно від сили, клуби були поділені на три класи «А», «Б» і «С».

Початок першої світової війни залишив незавершеним другий чемпіонат Галичини, у якому взяли участь клуби: «Краковія», «Чарні», «Погонь» і «Вісла». На той час футбольний Союз Галичини нараховував чотири команди класу «А» та двадцять команд класу «Б».

На початку 1920-го року створено львівський окружний футбольний Союз (ЛОФС), який організував перший чемпіонат ЛОФС у класі «А»: «Погонь», «Чарні», «Полонія» (Перемишль) і «Рів’єра» (Станіслав); у класі «В» – ЖКС, «Лехія», «Спарта», стрийський спортивний клуб, а також резервні команди «Погонь» і «Чарні».

Гарбень (стоїть 4-й від ліва) і його зіркова "Погонь". Світлив Марек Мюнц, 1924 р.
Гарбень (стоїть 4-й від ліва) і його зіркова “Погонь”. Світлив Марек Мюнц, 1924 р.

На початок сезону 1923 року у Львові нараховувалося 47 клубів (6 – класу «А», 12 – класу «Б» і 29 – класу «С») із майже тисячею футболістів. Це свідчило про всенародну любов до гри в копаний м’яч. У 1925 році у Львові вже нараховувалося 1730 футболістів і 59 клубів. Львівська «Погонь» здобула чемпіонський титул у Першості Польщі. В 1926 році чемпіоном Польщі вчетверте поспіль стала команда «Погонь» (Львів).

У 1929 році в Станіславі був створений український клуб «Пролом». В 1930-му році клуб «Пролом» вперше зіграв з одним з найсильніших клубів міста – КС «Гурка». Матч закінчився з рахунком 0:0. А 1932-го року з ініціативи «Пролому» у вересні відбувся турнір за участю станіславців, «України» (Львів), «Довбуша» (Чернівці), «Ревери» (Станіслав). Перемогу святкувала «Україна».

"Україна". Світлина 1929 року
“Україна”. Світлина 1929 року (фото https://football24.ua/)

В 1931 році «Цитадель» ветерани «Погоні» і «Гасмонеї» провели матч при штучному освітленні. Це був перший і єдиний (до 1939-го року) матч у Польщі при штучному освітленні. На 1932-й рік у Львові нараховувалося вже 85 футбольних команд і 5800 футболістів. Практично кожний завод, фабрика, організація, цех мали свою команду.

У 1931-му році у Станіславі було 12 статутних клубів: 8 польських, 3 жидівських і 1 український.

У 1932-му році тернопільський воєвода Казимир Мошинський започаткував Кубок LNP для тернопільських команд. Першим володарем срібного кубка став клуб ПКС «Легіон».

Футбольна команда «Легіона» (1935)
Футбольна команда «Легіона» (1935)

30-го квітня 1933-го року у Тернополі був організований Тернопільський футбольний пів-округ, президентом якого став Вацлав Жиборський. До пів-округа вступило 11 статутних клубів із Тернополя, Чорткова, Теребовлі, Збаража, Золочева.

До II світової війни Галичина адміністративно була поділена на три воєводства: Львівське, Тернопільське і Станіславське, але всі футбольні клуби були об’єднанні в один Львівський футбольний округ. Створений у 1934-му році, СТ ОСФ встиг провести 6 чемпіонатів.

За цей період чемпіонами ставали CWKS «Rewera» (Станіслав) – 4 рази, WKS «Родон» (Стрий) – один раз і KS «Gorka» (Станіслав) – один раз.

Андрій ВЕРЦІМАГА та Володимир ЛЕВЧУК

  1. Список літератури:
    Б.О.М. Згадуючи голі ЛєняСкоценя // Спортивне товариство «Україна» (Львів). До
    80 річчя заснування: Альманах. Ред. Кол. Й. Лось та ін. – Львів: Світ, 1991. – С. 20––
    21.
  2. Вацеба О. Нариси з історії західно – українського спортивного руху / О. Вацеба.
    «Лілея» – НВ», 1997. – 230 с.
  3. Легкий Л. Футбол Тернопілля / Л. Легкий. – Тернопіль: Лілея, 2002. – 169 с.
  4. Михайлюк Ю. Секція футболу (копаного м’яча) / Ю. Михайлюк, І. Яремко. //
    Спортивне товариство «Україна» (Львів). До 80 річчя заснування: Альманах. Ред. Кол. Й. Лось та ін. – Львів:Світ, 1991.– С. 26-39.
  5. Федерація футболу України. Футбол в Україні. Витоки, традиції, перспективи.
    Львів – Київ – 2004. – 312 с.
  6. Яремко І. 100 футболістів Львова (персони львівського футболу). / І. Яремко –
    Львів: «Тріада плюс», 2012. – 380 с

Пані лягли і просють, або нова постановка Заньківчан

Пані лягли і просють, або нова постановка Заньківчан
Пані лягли і просють, або нова постановка Заньківчан

Уже цими вихідними,  24-25 лютого 2018 року,  всі театральні поціновувачі матимуть змогу подивитися  сучасну версію «За двома зайцями» в режисерському прочитанні заслуженого діяча мистецтв України Ореста Огородника.

Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”

Попри те, що режисер наголошує, що його постановка не матиме нічого спільного із відомою кінострічкою, гадаю, кожен подумки буде порівнювати персонажів з кіно та театру поміж собою.

Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”

А дивитися таки буде на кого. Серед акторів – кращі з кращих. Зараз не називатиму імен, лише скажу, що деякі образи настільки вправно створені костюмами та гримом, що своїх улюбленців так не відразу й упізнаєш!

Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”

Актуальна тематики п’єси про брехню, русифікацію та мовне питання серед населення Києва таки створила ажіотаж довкола цієї вистави. Квитки на кілька прем’єрних показів уже розкуплені!

Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”

По-іншому бути й не могло. Адже текст належить перу українського класика. Та й ціле покоління українців виросло на художньому комедійному фільмі режисера Віктора Іванова, який вийшов на Київській кіностудії імені Довженка в далекому 1961-му році.

Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”

Поринути в історію любовного трикутника  Свирида Петровича Голохвостого, Проні та Галі зможете вже цими вихідними! Комедійна п’єса українського драматурга, написана ще 1883 року, користується величезною любов’ю в публіки вже понад сотню років й відтепер буде на Заньківчанській сцені!

Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”

Дійові особи та виконавці:

  • Прокіп Свиридович Сірко, міщанин, має крамницю – з. а. України Ігор Гаврилів, н. а. України Януш Юхницький
  • Явдокія Пилипівна, його жінка – н. а. України Дарія Зелізна, з. а. України Ірина Швайківська
  • Проня, дочка їх – Інна Калинюк, Юлія Михайлюк
Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”
  • Секлита, сестра Сірчисі, перекупка – Марта Кулай, н. а. України Людмила Никончук
  • Галя, її дочка – Світлана Мелеш, Наталія Поліщук, Анастасія Дєлайчук
  • Голохвостий, промотаний цилюрник – Андрій Войтюк, з. а. України Юрій Хвостенко
  • Настя, Наталка – Христина Гриценко, Христина Гузиль, Мар’яна. Кучма, Марія Шумейко, Галина Далявська
  • Химка, наймичка у Сірків – Оксана Самолюк, з. а. України Валентина Щербань
  • Степан Глейтюк, слюсар – Юрій Волинський, Роман Гавриш, Олесь Федорченко
  • Марта, бублейниця – з. а. України Валентина Мацялко, Надія Шепетюк
  • Устя, черевичниця –  з. а. України Наталія Лісова, з. а. України Олександра Люта, Тетяна Павелко
Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”
  • Меронія, живе при монастирі, гості у Лимарихи – Ольга Бакус, Анна Матійченко
  • Баси – з. а. України Василь Коржук, з. а. України Назарій Московець, з. а. України Андрій Сніцарчук, Сергій Гоменюк
  • Йоська, жид – Максим Максименко, Олег Сікиринський, з. д. м. України Орест Огородник
  • Квартальний – Віталій Гончаренко, н. а. України Олександр Кузьменко
  • Парубки – Василь Баліцький, Юрій Волинський, Роман Гавриш, Олесь Федорченко, Орест Ягиш
Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”
  • Музики – духова група оркестру
  • Жебрак – Дмитро Каршневич, Роман Мартин
  • Режисер-постановник –  з. д. м. України Орест Огородник
  • Художник-постановник – народний художник України Мирон Кипріян, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка
  • Танці – Олена Балаян
  • Хормейстер – Оксана Ржепецька
  • Помічники режисера – В’ячеслав Жуков, Костянтин Шелест

Наталка РАДИКОВА

Популярні статті:

Королі шахрайства старого Львова

Королі шахрайства старого Львова

Для деяких кмітливих злочинців міжвоєнного часу шахрайствo було своєрідним мистецтвом. Вони підходили до цього свого гобі з розмахом, зі смаком і гумором. Недарма описи...