Сьогодні ми продовжуємо публікувати розповідь Івана Матковського про славний герб роду Шептицьких, про його походження і про власників, яку розпочали на минулому тижні в першій частині.
Історики не знайшли у літописах згадки про саксонського графа Гуйда. Нині вважається, що це середньовічна легенда. Досить добре її проаналізував Людовик Виростек, польський історик, мешканець Львова міжвоєнного періоду ХХ століття, у праці «Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej. — Kraków: nakł. Polskiego Towarzystwa Heraldycznego», виданої 1932 року. Однак, є кілька аргументів на те, що в основі легенди – безсумнівні факти. Бартош Папроцький згадує у праці «Herby rycerstwa polskiego…» про одруження графа Гуйда з невісткою короля Данила Галицького.
![Король Данило Галицький. Фото з http://photo-lviv.in.ua](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2016/11/fullsize.jpg?resize=696%2C1027)
Первістка, що народився в цьому шлюбі, було названо Данилом на честь короля. Родина Даниловичів герба Сас в Галичині стверджувала, що саме вони — нащадки Данила, сина графа Гуйда. До слова, Даниловичі мешкали в Олеському замку, який перейшов у родинну власність 1605 року. В Олеську народився польський король Ян ІІІ Собеський, який був внуком Івана Даниловича герба Сас та сином Теофілії з Собеських герба Яніна. Серед близького оточення короля Яна ІІІ Собеського було надзвичайно багато представників роду Драго-Сасів. Одному з них, Юрію Кульчицькому герба Сас з Кульчиць Самбірського повіту, судилось сталося стати разоміз королем Яном ІІІ Собеським героєм оборони Відня 1683 року. Тоді було врятовано Європу від турецької навали.
![Ян ІІІ Собеський](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/02/---4-YAn-III-Sobeskiy.jpg?resize=696%2C927)
Та повернемось до шлюбу графа Гуйда. Невістка короля Данила Галицького, ім’я якої невідомо історії, овдовіла 1269 року, коли загинув князь Галицький, Холмський і Великий князь Литовський Шварно Данилович. Високий статус у Литовському князівстві йому забезпечив шлюб з дочкою Міндовга І, єдиного короля Литви. Ймовірно, Бартош Папроцький оповів про шлюб дочки Міндовга І з графом Гуйдом.
![Великий князь литовський Міндовг. Зображення з книги Алессандро Гваньїні "Хроніки європейської Сарматії"](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2018/02/mmm.jpg?resize=696%2C696)
Про те, що частина родів гербу Сас прибувала з Литви, свідчать грамоти про надання земельних уділів їм князем Левом Даниловичем. До наших днів у архівах зберігається копія князівського листа, долучена до підтверджувального привілею, наданого королем Сигізмундом ІІ Августом (1520–1572) від 8 січня 1557 р. Документ свідчить, що Лев Данилович надав Степанові Лізді, вихідцю з Литовської землі, села Гординю та Дорожів [Михайло Грушевський проаналізував ці грамоти у статі «Чи маємо автентичні грамоти кн. Льва? Критично-історична розвідка», опублікованій у «Записках Наукового товариства імені Шевченка. — Львів, 1902. — Т.45. — С. 3–4; також їх опис знаходимо у Олега Купчинського: «Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ–першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. — Львів, 2004. — С. 697–705, 883–884]. Нащадки Стефана Лізди живуть донині під прізвищем Гординські. Відомий письменник Юрій Гординський-Федькович герба Сас є представником цього роду. Хоч історик Михайло Грушевський доводив, що ці грамоти фальсифікати, у дослідників згаданий документ викликає найменше підозр. Можна припустити, що автентичні грамоти були втрачені —скільки ж часу минуло з тих пір!
![Портрет Михайла Грушевського,виконаний художником Фотієм Красицьким. Львів, 1907 р.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/02/grushevsky1.jpg?resize=696%2C851)
Питання про представників шляхти, які своїм родовим гербом вважали герб Сас і служили у війську короля Данила Галицького, Великого князя Литовського Шварна Даниловича, а опісля — Лева Галицького, ключове у дослідженні походження роду Шептицьких. Представники Драго-Сасів ще кілька раз напливатимуть у Галичину. Але це вже будуть піддані інших королів, представники шляхти інших держав, ніж Галицько-Волинське князівство, яке ще називали Галицькою Руссю. Тому стверджувати про своє руське коріння могли лише ті роди герба Сас, які виходили з близького кола галицького королівського двору. Як приклад, можна вказати період панування в Польщі короля Людовика Угорського (1326–1382), представника французької Анжуйської династії Капетингів. Серед численних титулів Людовик був також титулярним «Королем Русі». Разом з ним у Галичину прибули також Драго-Саси, про що пише Людовик Виростек у згаданій вище праці, а також Владислав Семкович, ініціатор створення «Геральдичного Товариства» у Львові на поч. ХХ століття. Йдеться про працю, опубліковану в серпні 1908 року в №3 часопису «Miesięcznik Heraldyczny» під назвою «O rodzie Drago-Sasów».
![Герб Сас](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2016/08/---5-gerb-Sas.jpg?resize=696%2C1002)
Після смерті останнього галицького князя Юрія ІІ Тройденовича 1340 року до Галичини з угорськими та польськими королями прибувають представники роду, які використовують для ідентифікації герб Сас, однак називаються вже інакше — Драго-Саси. Одними з перших переселенців були діти та внуки молдавського воєводи Драгоша, що відіграв помітну роль у колонізації та заснуванні державного утворення на території нинішньої Молдови у першій половині XIVcт. Програвши політичну боротьбу місцевій знаті, велика частина нащадків Драгоша перебралась на північ, за Карпати. Цей період історії добре досліджений істориком Виростком у згаданій праці про історію роду Драго-Сас [«Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej…»]. Серед родів, які існують донині, можна згадати тих, що беруть початок саме за панування у Галичині польської королівського династії Ягеллонів: волоський воєвода Джурж 1377 року отримав від Владислава Ягайла Ступницю і Новошичі (Ступницькі, Новошицькі) [ZDM, t. IV, nr 1037. Цитата та посилання: Ігор Смуток, Родовий склад шляхти Перемишльської землі у XV–початку XVII ст. // Rocznik Lubelskiego Towarzystwa Genealogicznego. — Т. V. — c. 113], Ванчі Волох, який прибув з Угорщини, та його сини Іванко, Занко і Ходко (Турецькі, Яворські, Ільницькі) 1431 року отримали велику частину нинішнього Турківського району теж від польського короля Владислава Ягайла.
![Владислав ІІ Ягайло. Фото з http://slavpeople.com](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2016/12/maxresdefault14.jpg?resize=696%2C925)
Підтвердження належності Шептицьких до знаті Галицько-Волинського князівства знаходимо неодноразово. У XVII столітті єпископ Варлаам Шептицький, видатний представник свого роду, у листі до гетьмана Адама Сенявського з гордістю пише про давне походження Шептицьких, виводячи їх з історії давньоруського періоду: «Ви повинні знати, що ми, шляхта не від учора, ані з чиєї ласки, ані нобілітації, ані подружих кон’єктур ми виросли — але з давніх предків, із заслуг війни і мира, [шляхта – І.М.] так стара, як старі Русь і віра Христова на ній…»[цитата за: Микола Андрусяк, Szeptyccy. — Biuletyn polsko-ukraiński. — 11 жовтня 1934 р. — № 3 — C. 3]. Також Теодор Жихлінський, автор праці «Złota księga szlachty polskiej», опублікованої 1879 року у Познані (Польща), згадує про привілей князя Лева Даниловича, який був підтверджений Федору з Шептич 1469 року польським королем Казимиром Ягеллончиком у Городку, що під Львовом [Теодор Жихлінський, Złota księga szlachty polskiej. — Rocznik I. — Познань, 1879. — С. 305–306]. Жихлінський також згадує про те, що один з протопластів Шептицьких під Перемишлем поконав орду в роки монголо-татарської навали. Автор не вказує джерело цієї інформації, а посилається тільки на те, що ця подія збереглась «у актах руської капітули у Перемишлі».
![Лев Данилович. Фото з https://uk.wikipedia.org](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2016/12/ContentFileGalImages_178_DYB_6076.jpg?resize=696%2C954)
Однак підтвердження присутності Шептицьких у близькому оточенні короля Данила Галицького і його сина князя Лева могло виникнути в процесі пізнішої діяльності греко-католицьких єпископів з роду Шептицьких. Серед польської шляхти цього періоду історія зафіксувала багато випадків родинних міфів про українсько-руське коріння. Цьому активно сприяла й тодішня польська література, в якій навіть сформувалась тзв. «українська школа». Прикладом цьому є випадок з польським письменником Михайлом Чайковським герба Яструбець (1804–1886). Рід герба Яструбець походив з центральної частини Польщі. Під час Ґрюнвальдської битви 1410 року на чолі роду стояв лицар Яранд з Грабя (бл. 1380–після 1452). Серед роду Драго-Сас були Чайковські, але походили вони з-під Самбора, та Михайло Чайковський до них не належав. Однак в процесі його бурхливої проукраїнської політичної, військової та літературної діяльності сформувалась легенда про те, що він є нащадком полонізованих українців. Чи не таким же шляхом пішли і Шептицькі у XVII столітті, щоб легендою пояснювати своє активне анґажування в українсько-руські церковні та культурні процеси?
(далі буде)
Іван МАТКОВСЬКИЙ