Зустрічі в межах проекту науковиці Ірини Фаріон „Від книги — до мети“ — це завжди новий крок до глибшого розуміння української науки, літератури, до усвідомлення значимості особистостей, які стояли чи стоять на вершині творення нашої нації. Зустріч 12 квітня одна з тих, коли за дві години виступу нема ані хвилі, щоб відволіктися від розповіді гостя. Говорити про „колекціонера людей“, як він себе сам називає, науковця, журналіста, письменника, співголови координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика Михайла Слабошпицького можна дуже багато. Величезний пласт роботи, який не втомлюється здійснювати вже багато років задля популяризації якісної української літератури, української мови, доповнився ще однією працею — книгою „Протирання дзеркала. Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури“, яку й презентували львів’янам.
Зустріч з письменниками Михайлом Слабошпицьким та Світланою Короненко
Ця книжка спогадів, як розповів автор, з’явилася випадково. Коли після операції та через проблеми зі здоров’ям мусив тривалий час перебувати в лікарні, то кардіохірург, який лікував Михайла Слабошпицького просто змусив його писати, щоб „емігрувати з хвороби“ і „не стати професійним хворим“.
— Коли опиняєшся в таких ситуаціях, то думаєш не лише про те, що в є зараз. І тоді мені прийшло на думку: яка є підла несправедливість — ми забуваємо людей, які не лише заслуговують, щоб їх пам’ятали, а й те, щоб вони були на відстані нашої душі. Тоді згадалися слова одного письменника: „Зі життя йдуть як із трамваю — на твій відхід звертають увагу лише ті, кому ти наступив на ногу чи поступився місцем“. Тоді ж зрозумів, що дуже щасливий, бо знав стількох людей! І вирішив розповідати про багатьох із них. Звичайно, передовсім про літераторів. Адже історія нашої літератури дуже дистильована — схожа на протокол. Коли я гортав те, що писали мої колеги, то бачив, що там нема 90-95% того, що було насправді — є імена, твори, тенденції, зображальні-виражальні засоби і так далі, але нема навіть характерів тих людей. Адже коли я читаю твори Павла Загребельного, то чую його крик, натужність і темперамент. Коли розгортаю книжку Григора Тютюнника, то враження, що він оповідає. Ну, не може все це вмерти! Марсель Пруст у творі „В пошуках втраченого часу“ написав: „не описаний час — втрачений час“. Тому вирішив писати, — розповів про творення книги Михайло Слабошпицький.
Зустріч з письменниками Михайлом Слабошпицьким та Світланою Короненко
Над книгою працював тривалий час. Писав її, не маючи жодного плану. Дещо згадував, а чимало в праці допомогли щоденникові записи, які не втомлювався робити колись. Каже, що „Протирання дзеркала“ досить суб’єктивна книга, бо кожен герой — це відчуття його, автора, тієї чи тієї людини. Відомого чи такого, що можна ще десь прочитати в цій книзі про письменників не знайдете. Михайло Федотович намагався протистояти спокусі не вдаватися в текстуальний аналіз творів. Акцентував на характерах, долях, як люди поводилися в неоднозначних ситуаціях.
— Я писав про колосальні таланти української літератури і про їхнє життя. Я знав Миколу Бажана. Колись із великою іронією дивився на цього старця, хоча тоді він був молодший, ніж я зараз. Бачив, що він подавлений, пригнічений. Минули роки і я розумів, він жив так: йому вішали на груди нагороди, а біля виска тримали пістолет. Та є геніальні спогади Бажана про Юрія Яновського — його найкращого приятеля, якого він зрадив. І в спогадах „Повість про залізну троянду“ Микола Бажан кається, — сказав гість.
Зустріч з письменниками Михайлом Слабошпицьким та Світланою Короненко
Михайло Слабошпицький розповідав ще багато цікавих історій про видатних письменників: Григора Тютюнника, Павла Загребельного, Миколу Вінграновського та інших. Оповідав і про Михайла Коцюбинського, якому присвятив роман „Михайло Коцюбинський та інші“.
На завершення зустрічі дружина Михайла Слабошпицького поетеса Світлана Короненко презентувала власну збірку „Вірші з осені“. Це перша її книга римованих віршів. Донедавна авторка писала лише „білі“ вірші. Вона переконана, що поезія — це значно більше ніж римовані рядки. Хоча до написання своїх віршів підходить дуже натхненно і буває що підбирає по двадцять-тридцять рим до слова.
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографії старого Львова із ретро світлинами Карпат, після яких у вас точно з’явиться бажання, кинути міську метушню, і поїхати в гори, насолодитись панорами квітучих лісів та полонин та зарядитись позитивною енергетикою.
Гірська річка. Фотограф Микола Федорович Козловський.Який любитель грибів не позаздрить? Фотограф Микола Федорович Козловський.Ясіня. Фотограф Микола Федорович Козловський.Ген-ген розкинулось закарпатське село Верховинці. Фотограф Микола Федорович Козловський.На карпатських полонинах. Фотограф Микола Федорович Козловський.Щодня з ясинської турбази вирушають групи завзятих мисливців за радістю і красою. Фотограф Микола Федорович Козловський.
Автором представленої колекції світлин є відомий український фотограф Микола Федорович Козловський. Близько сорока років він працював фотокореспондентом журналу «Огонек» по Україні. Його роботи було відзначено численними медалями та дипломами на всесоюзних і міжнародних фотовиставках.
Карпати. Фотограф Микола Федорович Козловський.«Вівці, мої вівці…». Фотограф Микола Федорович Козловський.Ресторан «Гуцульщина», Яремча. Фотограф Микола Федорович Козловський.Гірська річка. Фотограф Микола Федорович Козловський.Корпуси санаторію «Сонячне Закарпаття». Фотограф Микола Федорович Козловський.Народний умілець. Фотограф Микола Федорович Козловський.
Як фотокореспондент М. Козловський чимало мандрує, він об’їздив усі республіки від Карпат до Чукотки, побував у багатьох зарубіжних країнах. Він є автором понад двох десятків фотокниг. М. Козловський — заслужений працівник культури і лауреат журналістської премії ім. Ярослава Галана.
Карпатські дороги. Фотограф Микола Федорович Козловський.Санаторій «Карпати». Фотограф Микола Федорович Козловський.Храм на Закарпатті. Фотограф Микола Федорович Козловський.Біля озера Синевир. Фотограф Микола Федорович Козловський.Верховинець. Фотограф Микола Федорович Козловський.Бджоли на полонинах. Фотограф Микола Федорович Козловський.
В 1966 році видавництво «Мистецтво» опублікувало альбом світлин М. Козловського «Карпати кличуть». Видання ілюстроване прекрасними світлинами, які передають атмосферу 1960-х та неймовірну природу Карпат.
Всесвітньо відомий фестиваль «Флюгери Львова» уже встиг назбирати масу прихильників не лише в Україні, а й поза її межами. Цього року музична традиція старого Львова продовжується, а в травні Львів сколихне вже шістнадцятий фестиваль «Флюгери Львова». Про це офіційно повідомили організатори заходу.
Як розповідає «Ulvovi.info», щорічно на цей фестиваль з’їжджаються українці, а також відвідувачі із сусідніх країн, адже чимало їхніх улюблених артистів зійдеться на одній сцені, аби вкотре продемонструвати, що джаз, world music та old skull рок живуть у серцях мільйонів фанатів, як це було колись.
Зі спільним проектом виступлять улюбленці «флюгерів» «ShockolaD» і «DagaDana». Це буде своєрідний музичний експеримент, що має стати родзинкою цьогорічного фестивалю. «Lindblad & Friends» привезуть з Норвегії старого доброго та спокійного року, фанатів якого у Львові чимало, особливо серед зрілих людей. «Impressions Quartet» наповнить дворик плавними мелодіями, а «Львівська Школа Джазу та Сучасної Музики» буде презентувати молоді проекти, які творитимуть майбутнє джазового Львова. Традиційне «Прокидання» відбудеться недільного ранку 6 травня із «Піккардійською Терцією». Піккардійці представлять свої старі, улюблені слухачами, пісні та нові твори з альбому «Лети», який вже зібрав масу схвальних відгуків. До українських музичних команд приєднаються гості із Польщі та Норвегії, які обіцяли привезти із собою ще більше слухачів.
Фестиваль буде проходити протягом 2-х днів. У суботу, 5 травня, з обіду та до глибокої ночі прихильники різножанрової музики зможуть насолоджуватись улюбленими виконавцями, а вже в неділю, 6 травня, відбудеться емоційна ранкова зарядка для прихильників старої музичної школи в Україні, яка пройде в центральній частині міста.
На зустріч з Оксаною Кузів запрошують в Бібліотеку на Ринку
В середу, 18 квітня 2018 року, о 16.00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва (пл. Ринок, 9) відбудеться творча зустріч з Оксаною Кузів − письменницею та журналісткою з Івано-Франківська, авторкою книг “Назови мене своєю”, “ЩЕмить” та збірки бувальщин «Адамцьо» (це видання потрапило до списку 80 найкращих книжок останнього десятиліття за рейтингом Національного проекту «Україна читає дітям».
Оксана Кузів належить до тих письменників, які не пишуть чогось велемудрого, не філософують та не літають у захмарних світах. Вона пише про життя. Її книги читають і домогосподарки, і кандидати наук, які стомилися від надмірного мудрування. Жінка пише про те, що відбувається чи може відбутися у житті кожного з нас, про приховані родинні таємниці, гріхи та покаяння. Щоправда, не всі маститі літератори і критики вважають це літературою, але Оксана цим не переймається, адже головним для неї, як письменниці, є вдячність і відгуки тисяч читачів. Творчістю і своїм особистим прикладом сили-мужності в боротьбі за життя, тихим жіночим і материнським щастям вона доводить усім, хто втратив віру й надію, що усе можна змінити на краще.
То ж запрошуємо на чудову зустріч, де Ви зможете детальніше ознайомитись з творчістю письменниці, задати питання, та придбати книги.
Помітною сторінкою в історії дипломатії Європи, яка пов’язана з Волинню, є з’їзд монархів у 1429 році, який відбувся в Луцьку. Його значення для історії нашого регіону беззаперечне. Хоча б тим фактом, скільки поважних гостей завітали до міста.
До 590-річчя проведення Луцького з’їзду започатковуємо рубрику, присвячену гостям. Про життя і політику, кохання і зради, біографічні сторінки і випадкові події, які вплинули на тогочасне життя і привели цих людей до Луцька.
Останній з’їзд європейських монархів відбувся у травні 1910 року. Вони з’їхалися до Лондона на похорони британського короля Едуарда VII. Всі європейські монархи на цьому зібранні були пов’язані родинними узами. Ніхто з них не підозрював, що це буде останнє настільки численне зібрання європейських правителів-родичів.
Фактично, це був кінець епохи старого світу, світу імперій і королівств. Через чотири роки, в 1914 розпочалась Перша світова війна. Вона знищила чотири великі імперії і чотири старовинні монархічні династії: австрійських Габсбургів, російських Романових, німецьких Гогенцоллернів і турецьких Османів…
Серед гостей луцького з’їзду переважали чоловіки, проте були й відомі жінки-правительки.
Разом зі своїм чоловіком королем римським, чеським, угорським Сигізмундом I Люксембургом, який в майбутньому став імператором Священної Римської імперії, до Луцька завітала його дружина Барбара Циллі. Це була дуже цікава непересічна особистість, обділена увагою сучасних дослідників.
Барбара Циллі, мініатюра з манускрипта «Bellifortis», XV ст.
Барбара була молодшою донькою графа Германа II і його дружини Анни Шаунберг. Точний рік народження її не відомий, в різних джерелах вказується період із 1390 до 1395.
Про те, що вона повинна буде стати дружиною монарха Угорщини, Барбара довідалась ще в юному віці. Сигізмунд був королем Угорщини з 1387 року, пізніше став Римським королем в 1411 році, правителем Богемії – 1419 році. Імператором Священної Римської імперії він стає офіційно в 1433 році, тобто через чотири роки після Луцького з’їзду монархів. Про нього ми розповімо в наступних публікаціях.
Між Сигізмундом та Барбарою була типова для того часу різниця у віці, яка ні для кого не була дивиною. Подружжя розділяло всього якихось двадцять років. Відомо, що шлюбна церемонія відбулась в 1405 році, тобто нареченій було десь близько 10-15 років.
Шлюб Барбари був відображенням стратегічних інтересів її батька, який хотів зміцнити свої позиції.
Барбара Циллі була вигідною партією для майбутнього правителя Римської Імперії. Окрім молодості, воно мала кілька явних козирів, перед якими не міг встояти не лише будь-який чоловік, а й європейський монарх – це краса й освіта. Наречена вільно володіла латинською, німецькою, угорською, чеською, польською та хорватською мовами. Можливо, саме тому її чоловік взяв із собою до Луцька.
Дружина могла йому допомогти в міжнародній дипломатії та переговорах з іншими правителями. Окрім мов, Барбара цікавилась політикою, економікою та алхімією, яка була тоді на піку популярності (три основні функції алхімії: знайти спосіб отримати золото з простих металів, досягти безсмертя, знайти щастя).
Через рік після весілля у пари народилася єдина дочка Єлизавета (в майбутньому Єлизавета Люксембурзька, королева Угорщини і Чехії, ерцгерцогиня Австрійська).
Символ ордену Дракона, 1483 р. Germanisches Nationalmuseum
У 1433 році Барбара отримала титул правительки – імператриці Священної Римської імперії, до того вона була королевою Угорщини, а в листопаді 1414 року в Аахені була коронована як Римська королева.
Це були буремні роки завойовницьких воєн, військових походів, тому велику частину сімейного життя подружжя прожило окремо. Поки «коханий Сигізмунд» був зайнятий завоюванням нових земель, дружина вміло виконувала функції регента Угорщини.
Жінка була переконаною атеїсткою і категорично забороняла свої фрейлінам молитися. Якщо когось заставала за молитвою, жорстко карала.
Саме Барбара Циллі стояла біля витоків ордену Дракона. Спочатку до складу ордену, окрім Сигізмунда І та Барбари, згідно зі статутом, увійшло 22 лицаря, пізніше список був розширений. Зокрема Барбара посприяла прийому свого батька Германа II і брата Фрідріха II в лицарський орден Дракона. Ціллю ордену було перш за все об’єднання лицарства, союзу з сусідніми королями та боротьби «з ворогами християнства» та для боротьби з Османською імперією. Серед найвідоміших рицарів ордену – правитель князівства Валахії – Влад ІІ Бесараб, батько самого Дракули, який чеканив монети з драконом…
Деякі писемні джерела пишуть про те, що між подружжям не все було так добре, і в 1419 році, навіть відбувається короткотривалий неофіційний розрив відносин. Причина банальна – взаємні зради обох. Все ж так напевно різниця в віці зробила свою справу. Сучасники навіть заявляли, що Барбара має цілий «гарем» коханців. Але скоріше всього багатьом не подобалось честолюбство і амбіції дружини Сигізмунда, і можливо, її вплив на чоловіка. Ймовірною причиною конфліктів могла бути відсутність сина-спадкоємця чоловічої статі, якого Барбара так і не народила Сигізмунду.
2 євро, Словенія (600 років коронації Барбари Циллі). Художник: Компанія «Studiobotas». Дата випуску: 17.11.2014 р. Germanisches Nationalmuseum
Не дивлячись на розлади в відносинах, це не завадило Барбарі отримувати усі свої численні титули. Останній раз це відбулось 11 лютого 1437 року, коли вона стала королевою Богемії.
Проте плітки придворних імператора Сигізмунда І зробили свою чорну справу. Через кілька днів після коронації вона була ув’язнена в братиславську тюрму. Але доля розпорядилась по-іншому. 9 грудня 1437 року помирає імператор. Барбару звільняють і видворяють за межі Угорщини.
Барбара спочатку переїздить до Польщі, а потім в своє останнє «пристанище» Мельник, що на території Богемії. Свої останні роки вона активно займалась алхімією і окультизмом. Проте знання не врятували її й не подарували вічного життя. Барбара банально померла від чуми. Була похована в іменній гробниці у Празі.
Чудове завершення робочого тижня львів’янам подарувала співачка Тоня Матвієнко. 13 квітня зі сольною концертною програмою, у супроводі симфонічного оркестру Bravissimo артистка виступила у Львові в концертній залі культурно-освітнього центру імені Олександра Довженка
Понад годинний концерт подарував усе — і глибоке виконання творів Тараса Шевченка „Зоре моя вечірня“ та „Світає, край неба палає“ на музику відомого композитора Олега Ківи. Співала українські народні пісні та зі сучасного свого репертуару, які вже теж стали улюбленими в шанувальників її творчості. Звичайно, що глядачі не хотіли відпустити артистку зі сцени, доки вона не заспівала дві найулюбленіші пісні, мабуть всіх українців світу, — „Скрипаль“ та „Ой летіли дикі гуси“.
Концерт Тоні Матвієнко
Поміж виконанням пісень Тоня Матвієнко розповідала про своє дитинство, згадувала кумедні випадки з навчання у музичній спеціалізованій школі ім. М. Лисенка. Як тоді, малою, їй не хотіла займатися по кілька годин щоденно на фортепіано, а от в хорі співала із задоволенням. Із вдячністю говорила про настанови батьків та про те, як вони її підтримали в складних життєвих обставинах. Багато розказувала і про своїх доньок, ну й, звичайно, про жіноче щастя.
Концерт Тоні Матвієнко
Зі сольною програмою у супроводі симфонічного оркестру артистка мріяла давно виступити. Зрештою, це була й мрія її мами — Народної артистки України Ніни Матвієнко.
А взагалі, знову приїхати у Львів з концертом Тоня Матвієнко планувала вже кілька років. І от аж тепер, через досить тривалий час, вона потішила львів’ян своїми піснями.
У неділю, 15 квітня 2018 року, Ботанічний саду ЛНУ ім. Івана Франка, що на вул. Черемшини, 44, цьогріч вперше відкриє двері для відвідувачів.
“Весна у саду”
“Цьогорічна весна вже прокинулась, розкинула рясно первоцвіти, повипускала бруньки з першими листочками і цвітом, залила все ароматами і лиш чекає зачарованих поглядів. Цієї неділі ми запрошуємо Вас на перший День відкритих дверей. Спробуйте на галявинах віднайти печіночницю, ряст, медунку, зірочки, пшінку та анемони, покажіть дітям, як розквітають рододендрони, перші магнолії та форзиція” – повідомляють на офіційній сторінці Ботанічного саду у Facebook. .
Тож, побачити цьогрічну “Весну у саду” усі охочі зможуть традиційно з 14:00 до 18:00 на вул. Черемшини, 44. Вхід вільний.
Писанкове дерево у заньківчанському театрі. Фото Тарас Валько
Цьогоріч у Заньківчан з’явилася ще одна чудова традиція – прикрашати фойє свого театру писанковим деревом.
Із такою ініціативою до керівництва театру звернулися Наталка Криничанка, голова Львівської міської громадської організації “Фундація дослідження Лемківщини” та Дитяча школа народних мистецтв міста Львова (в особі директора Галина Вихованської, члена Національної Спілки художників).
Писанкове дерево у заньківчанському театрі. Фото Тарас Валько
Писанкове дерево було облаштоване за тиждень до Великодня. На ньому роботи дітей-учасників фестивалю “Лемківська писанка – 2018” з Києва, Бучача, Ужгорода, Здолбунева, Городка, села Бортятин і Львова. Композиція виконана викладачкою ДШНМ – Мартою Лутчак.
За словами Наталки Криничанки, метою Десятого ювілейного фестивалю-конкурсу є збереження та розвиток лемківського писанкарства народними майстрами, які з покоління в покоління переносять закодоване письмо на добро і щастя, залучають широкі верстви молоді та дітей до вивчення прадавніх звичаїв українського народу. Фестиваль – це справжнє свято лемківської писанки, яка є оберегом людини, Батьківщини, згадкою про унікальну культуру найзахіднішої гілки українського народу – Лемківщини.
Писанкове дерево у заньківчанському театрі. Фото Тарас Валько
До акції було залучено понад 200 дітей: з малозабезпечених сімей, внутрішньо-переміщених сімей, діти учасників АТО, діти, які навчаються у ДШНМ, ті, які приїхали з майстрами, з навколишніх шкіл, учні художнього ліцею при ЛНАМ та неповносправні діти «Емаус оселя».
Писанкове дерево у заньківчанському театрі. Фото Тарас Валько
Маємо сподівання, що традиція прикрашати писанкове дерево у фойє театру буде активно підтримуватися в майбутньому. Наразі щоденно відвідувачі театру часто роблять світлини на згадку на фоні деревця із писанками.
Цими днями минає 90 років відколи Іван Боберський, вперше за час свого перебування на еміграції з 1919 р. (у 1918–1919 рр. працював референтом пропаганди “Письменичого відділу” в Державному секретаріаті військових справ ЗУНР, у 1922–1924 рр. – секретарем Представництва ЗУНР у Канаді, з 1920 р. проживав у Канаді), відвідав Львів. Перебував він у місті Лева з 16 лютого по 3 березня 1928 р. Упродовж свого візиту, Іван Боберський мав багато зустрічей з діячами українських громадських організацій, передусім представниками очолюваного ним у минулому українського руханкового товариства «Сокіл-Батько», організації української молоді «Пласт», товариства «Українська Бесіда» та іншими; редакціями українських часописів «Діло», «Новий час», «Сокільські Вісти», «Молоде життя».
Урочиста зустріч професора Івана Боберського зі старшиною у рухівні та домівці українського товариства “Сокіл-Батько”. Зліва направо – 1-й ряд: Любомир Огоновський, Олександр Любінецький, Іван Мриц, Михайло Галібей, Степан Гайдучок, Тимотей Білостоцький, Богдан Макарушка, Іван Панчак, Степан Коцюба, Омелян Верхола, Михайло Тріль; 2-й ряд: Ярослав Вінцковський (Ярославенко), Нестор Яців, Олександр Сопотницький, Станіслав Лаврів, професор Іван Боберський, Дарія Навроцька, Микола Левицький, Тарас Франко, Степан Лотоцький. Львів, 22 лютого 1928 р. Світлина опублікована у 8-му томі “Енциклопедії українознавства” (Париж–Нью-Йорк: Молоде Життя, 1976. – Т. 8. – С. 2941).
Оскільки Іван Боберський чимало зробив для заснування та розвитку української скаутської організації «Пласт», «спомагаючи його морально і матеріяльно», то 24 лютого він мав зустріч і виступ перед пластунами Верховної пластової команди та Львівського пластового коша у пластовій домівці (вул. Бляхарська, 11 – тепер – вул. І. Федорова).
Світлина і автограф Івана Боберського поміщені на сторінках часопису “Сокільські Вісти”. Львів, число 4, квітень 1928 р.
Порядок сходин передбачав: «1) Відчитання неприсутних; 2) Слово Пана Верховного Отамана Северина Левицького до проф. Івана Боберського і приявних; 3) Дещо про розвій Українського Пластового Уладу від року 19 – 1928 р. – Д-р Олександр Тисовський; 4) Дещо про Анґльосасів і Канаду. – проф. Іван Боберський; 5) Закінчення». На заході були присутні відпоручники (представники) від усіх пластових куренів і гуртків Львівського пластового коша. З привітальним словом виступив Северин Левицький, який від Українського пластового уладу привітав Івана Боберського та відзначив його заслуги для українського спорту. Після нього Олександр Тисовський «представив розвій, стремління та життя Українського Пластового Уладу» до 1928 р. «Невтомний каменяр українського відродження, культури й поступу», як величали Івана Боберського пластуни, присвятив свою доповідь 20-річчю скаутського руху в Англії (1908–1928 рр.), висвітливши «психіку англійців» та діяльність англійських скаутських організацій Канади. На його думку: «[…] аґресивність і експанзія була й причиною так великого зацікавлення анґлійської суспільности скавтовим рухом.
Автограф Івана Боберського в книзі протоколів Верховної пластової команди у Львові. Львів, 24 лютого 1928 р. Зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Львові.
У парі з зацікавленням пішов небувалий розріст скавтінґу. Сильно вироблений змисл в напрямі посідання і здобування, сильна жадоба успіху та желізна воля задержати це що вже раз здобули, – це головні чинники котрі винесли скавтову орґанізацию в Анґлії на такий ступень, як воно є тепер загарбування другим, – хочаб під правним позором це у Анґлійця річ буденна. Одначе забрати лекше, як задержати, – до того треба сили. І то сили пястука, волі та характеру. Як нація о високій культурі знали Анґлійці, що до цего не вистарчить армія, вони знали, що до того потреба сильного духа патріотичного та сталевої волі. Они зрозуміли також і це, що такого духа не можна виробити за рік чи два, до того треба виховання, і то виховання довгого та розумного. […] Саме цей “scout” мав іще вище двигнути бритийський прапор та задержати його високо над прапорами інчих держав. Ціль скавтінґу в Анґлії була: вишколити правдивого оборонця майна Анґлійської Імперії. Скавти мали боронити майна народнього так само, як цей бульдоґ, символ Бритийської Імперії, боронити бритийську флагу.
Іван Боберський під час відвідин Львова. 21 лютого 1928 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (Львів).
В скавтовій орґанізації анґлійська молодіж, може лучше як де инде виробити в собі: зрівноваженість, силу волі, характер та лицарскість». В останній частині своєї промови Іван Боберський подав перебіг одного із щорічного джемборі (виступу), який проводили англійські скаути в Канаді. «Саме в тім пописі», – зауважив Іван Боберський, – «виявляється дуже добре психіка Анґлійця. Дефіляда вовченят відбувається бігом, – пізнати, що її роблять хлопці сильні та жадібні руху, – життя. По вправах поважних наступає якась точка весела, одначе ненадто довга. Це вказує на те, що Анґлієць нерадо дається обхопити якому небудь чувству радости, або нещастя. Він старається бути все в рівновазі. Однострої пластунів не є військово однакові, бо це вони також знають, що єдність є не на голові тільки в голові. Це вказує також на здорово розвинений індивідуалізм». Завершилися урочистості оглядинами Іваном Боберським пластової домівки та спільною світлиною з усіма учасниками сходин. Ця зустріч зафіксована також у книзі протоколів Верховної пластової команди записом, який власноруч залишив Іван Боберський: «В день звіту про Канаду, дня 24.ІІ.1928 [р.] у Львові, в домівці вул. Бляхарська ч. 11 [тепер вул. Івана Федорова. – А. С.]».
Михайло Тріль. Світлина опублікована в альманасі “Сокола-Батька” з нагоди 100-річчя від часу заснування (Львів, 1996. – С. 101).
Як і в домівці «Сокола-Батька» 19 лютого, виступ Івана Боберського, завдяки Степанові Гайдучку, був записаний скорописцем Михайлом Трілем. Витяги з цієї зустрічі були опубліковані у львівському пластовому часописі «Молоде життя» у березні 1928 р. Повний текст, за наполяганням Степана Гайдучка, після відповідних правок Івана Боберського, побачив світ окремою брошурою 1939 р. під назвою «Помічення про англійський пласт» у серії видань товариства «Сокіл-Батько» – «Сокільська бібліотека».
Титульна сторінка книги Івана Боберського “Помічення про анґлійський пласт”. Львів, 1939 р.
У звіті Команди Львівського Пластового Коша за час від 16 жовтня 1927 р. до 8 грудня 1928 р. про зустріч із Іваном Боберським повідомлялося таке: “На протязі 17 пл[астового] року гостив у себе Льв[івський] Пластовий Кіш кілька разів визначних гостей: 24 лютня с[ього] р[оку] загостив до домівки Льв[івського] Пл[астового] Коша проф[есор] І[ван] Боберський з Канади, який будучи переходово в краю не поминув нагоди зазнайомитись і з життям У[країнського] П[ластового] У[ладу], яке старалось йому по можности зілюструвати Ст[арше] Пластунство […]”.
Замітка про зустріч професора Івана Боберського з пластунами, надрукована у львівському часописі “Молоде життя” – друкованому органі Українського Пласту. Львів, число 3, 15 березня 1928 р.
Замітка про зустріч професора Івана Боберського з пластунами, надрукована у львівському часописі “Молоде життя” – друкованому органі Українського Пласту. Львів, число 3, 15 березня 1928 р.
Іван Боберський також зустрічався із представниками інших українських громадських організацій. Так, у неділю 26 лютого у Львові він виступав перед членами товариства «Українська Бесіда». Члени товариства розглядали нагоду зустрічі з Іваном Боберським як надзвичайну подію. Адже виступав, як зазначалося в одному із їхніх повідомлень у львівському часописі «Діло», «заслужений діяч професор Іван Боберський». У доповіді на тему «Про наших переселенців у Канаді й їх життя» він торкнувся різних аспектів діяльності української еміграції в Канаді.
Обкладинка львівського часопису “Сокільські Вісти” – друкованого органу українського сокільства. Львів, число 4, квітень 1928 р.
Поїздка та перебування Івана Боберського на рідній землі широко висвітлювалася у львівській пресі. Показовими в цьому плані є публікації в часописі “Діло”. Так, 2 березня газета подала матеріал під заголовком “Проф. Іван Боберський”: “Проф. Іван Боберський, що приїхав на кілька днів до Львова в своїх особистих і деяких громадських справах, відвідав нині нашу редакцію [редакція “Діла” містилася на площі Ринок, 10. – А. С.] перед своїм виїздом до Канади. Завтра покидає він Львів, щоби в Канаді вести далі ту відповідальну громадську працю, яку вів там з успіхом через кілька останніх літ. В часі короткого побуту в нашій редакції поділився Шановний гість своїми вражіннями з Канади та познайомив нас у загальних рисах з життям і буттям тамошнього українського громадянства. З нагоди виїзду, зглядно повороту, заслуженого в нас громадянина до Канади, бажаємо Йому якнайкращого успіху в праці для добра не тільки канадійської української еміграції, але для всього українського народу”.
Зміст львівського часопису “Сокільські Вісти” – друкованого органу українського сокільства. Львів, число 4, квітень 1928 р.
Приїзд Івана Боберського на декілька днів до Львова 1928 р. показав що, попри події Першої світової війни, Української національної революції 1917–1923 рр. і 1920-х рр., справа руханки (фізичної культури) і змагу (спорту), яким він присвятив у Львові стільки часу і зусиль у 1901–1914 рр. – в кращі роки свого життя, розвивалася й надалі організаціями «Сокіл-Батько» та «Пласт». Це слугувало інтересам гуртування української спільноти Галичини. Епітети «Дорогий Гість», «Дорогий Учитель», «Заслужений в нас громадянин», «Невтомний каменяр українського відродження, культури й поступу», «Шанований Гість» стали виявом глибокої пошани і визнання сучасниками особистих заслуг Івана Боберського і його внеску як у царині започаткування і розвитку української тіловиховної і спортової традиції, так і в українській справі загалом. Для українських громадських організацій Львова цей візит «Батька українського тіловиховання» мав важливе значення. Зокрема було підведено певні підсумки у дотогочасній праці та визначено напрямки подальшого розвитку українських руханково-спортових товариств.
Андрій СОВА історик
Особлива подяка за надані світлини Лесі Крип’якевич та Ользі Свідзинській. Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів) та Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Вже у четвер, 19 квітня 2018 року, на території Міжнародного аеропорту «Львів» ім. Данила Галицького стартує VII Міжнародна виставка та форум з підтримки фермерства «Агропорт Захід Львів 2018». В межах заходу відбудеться Фермерський ярмарок та Фестиваль вуличної органічної кухні, які запрезентують усім відвідувачам корисну їжу на будь-який смак, – прес-служба Львівської ОДА.
Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького
Окрім цього, форум збере учасників дискусії на тему просторового розвитку агропромислового комплексу. Своїм досвідом із розвитку територій поділяться представники Канади та Франції, міжнародні експерти.
«Під час стратегічної сесії будемо обговорювати надзвичайно актуальну тему – комплексний розвиток сільських територій, адже це не тільки місце життєдіяльності майже третини населення України, а й просторовий та ресурсний базис виробництва. Також говоритимемо про фінансові інструменти на агроринку, про інновації в птахівництві та кооперацію фермерів Сходу і Заходу України. Фахівці з Німеччини проведуть модульний експортний тренінг, де розкриють питання розробки продукту, декларації та етикетки, дизайну пакування та вимог до стандартів», – розповіла директор департаменту агропромислового розвитку Львівської ОДА Наталія Хмиз.
У межах програми другого дня Форуму відбудеться День українсько-латвійського сільського господарства, Міжнародна конференція «Найсучасніші новації в створенні рентабельних горіхових садів. Новітні агротехнології, сорти, економіка», та ІІ Міжнародний форум «Ягідництво та кооперація».
Окрім цього, демонстраційні покази сільськогосподарської техніки в дії, міжнародний форум «Здоровий ґрунт – здорова нація», нагородження кращих агропідприємств.
VII Міжнародна виставка та форум з підтримки фермерства «Агропорт Захід Львів 2018» триватиме упродовж трьох днів, до 21 квітня.
У понеділок, 23 квітня 2018 року , о 19:00 на сцені Львівської опери вперше відбудеться показ The Great Gatsbу Ballet – українського балету-сенсації, що уже встиг підкорити світ.
Сцена з балету «Великий Гетсбі»
Балет «Великий Гетсбі» – найуспішніший і наймасштабніший балетний проект в історії незалежної України, який не має аналогів у світі. Від часу київської прем’єри The Great Gatsbу Ballet у жовтні 2014-го цю революційну постановку побачили у понад трьох десятках європейських міст. Понад 60 000 глядачів забезпечили виставі аншлаги на головних майданчиках Європи. І ось балет повертається на підмостки рідної країни – покази відбудуться у Києві, Львові, Одесі, Дніпрі і Харкові. А опісля туру Україною творча команда «Великого Гетсбі» на довгих два роки вирушить у світове турне – містами США, Канади, Китаю та країн Європи.
Сцена з балету «Великий Гетсбі»
Над проектом The Great Gatsbу Ballet працював міжнародний зірковий склад творців. Режисером-постановником є один із найбільш затребуваних хореографів сучасності, за версією The New York Times, культовий Дуайт Роден (США), на рахунку у якого постановки для Ленні Кравіца, U2, Cirque du Soleil, Принца… Музику до балету створили знаний музичний продюсер Костянтин Меладзе й видатний композитор сучасності Юрій Шепета. Незмінним виконавцем головної ролі, а також художнім керівником постановки є Денис Матвієнко – найтитулованіший український танцюрист, єдиний у світі володар чотирьох Гран-прі міжнародних конкурсів: його ще називають «Баришніковим, Нурієвим і Годуновим в одній особі», його запрошують солістом найкращі світові театри – від Токіо до Парижа і Нью-Йорка.
Сцена з балету «Великий Гетсбі»
Найбільш неординарне сприйняття і виконання ролі Маєра Вульфшайма у «Великому Гетсбі», без сумніву, належить Кліффорду Вільямсу – знаменитому танцюристу із США, солісту Complexions Contemporary Ballet, запрошеному гостю й судді телешоу So you think you can dance. Також у постановці задіяні Катерина Кальченко – солістка Одеського театру опери та балету, лауреат Міжнародного конкурсу балету ім. Сержа Лифаря і Артур Гаспар – знаний танцюрист, соліст епатажної групи Kazaky, яка співпрацювала з Мадонною та світовими модними брендами, зокрема Dolce and Gabbana та Dsquared. Інші зіркові солісти балету – Станіслав Скринник, Іван Журавльов, Катерина Алаєва.
Сцена з балету «Великий Гетсбі»
The Great Gatsbу Ballet, створений за мотивами роману-бестселера Френсіса Скотта Фіцджеральда, – це більше, ніж балет. Головна концепція його творців – вийти за рамки жанрів, які уже існують, і створити абсолютно новий напрямок, який не сковували б жодні правила, умовності, стереотипи й кордони. Це стильний мікс найсильніших сторін класичного балету, сучасного танцю і кінематографа. Водночас центральними темами цього унікального проекту є завжди актуальні й близькі кожному питання – любов, надія, мрії, слава, помста, зрада, самотність…
Львів здавна славиться своїми кавовими традиціями. У Львові цей ароматний напій споживають уже століттями, зрештою іноді складається враження, що навіть вулиці нашого міста просякнуті запахом кави. І , звичайно, фактично усі знають Львівську кавову фабрику “Галка” історія якої налічує понад 80 років.
У кооперативній фабриці “Луна” у Львові. Робітниці упаковують цикорій, 1934 р.
А почалося все з того, що у 1932 р. українські урядовці:Р.Раковський, С.Павлик, Л.Ясінчук, Г.Пилип’юк, за сприяння товариства українських приватних службовців “Супруга” та РСУК заснували у Львові кооперативну фабрику домішок до кави “Суспільний промисел”.
У фабричному цеху фабрики “Луна” у Львові, 1934 р.
Спочатку підприємство містилося в приміщенні “Просвіти” на Богданівці, 30. Згодом, у 1933-1934 рр., вклавши 42 000 злотих, у Жовкві було побудовано власну сушарню у якій працювали кваліфіковані робітники – члени товариства “Зоря”. Сушарня повністю забезпечувала сировиною фабрику цикорію. Продукція була високої якості і повністю витіснила продукцію інших фірм з нашої кооперативної торгівлі.
І лише у 1937 р. було остаточно вирішено питання щодо приміщення фабрики. Тоді було придбано земельну ділянку та двоповерховий будинок на вул. Жовківській, 188 (сучасна Богдана Хмельницького) у Львові. Окрім будівлі фабрики, на території також знаходився одноповерховий будинок для адміністрації.
Обладнання для миття та подрібнення овочів і фруктів кооперативу “Суспільний промисл”, 1935 р.
При фабриці також діяла бібліотека, а в найближчих планах було проектування та будівництво відпочинкового комплексу для працівників підприємства (майданчики тенісу, волейболу, кімнати відпочинку).
Станом на 1934 рік на фабриці у Львові працювало 27 робітників, а в сезон у сушарні – ще 19. У 1935 р. – 44 працівників, у 1938 – 68 працівників.
Реклама продукціїї фабрики “Суспільний промисл”, 1934 р.
Фабрика “Суспільний промисл” виготовляла напій із цикорію, солодову каву “Луна” та ячмінну підмінку до кави “Пражінь”, які приваблювали споживача смаком, ароматом та помірними цінами. Основна сировина – коренеплоди цикорію (подібна до цукрового буряка, дещо менша), яка росла на наших землях. Для того керівництво кооперативу мусило проводити відповідну роботу з заможними господарями, які мали більше землі, щоб вирощувати цикорій. В Жовківському повіті плантації цикорію давали гарний урожай і краще оплачувались господарям, ніж вирощування пшениці чи інших культур. Насінням забезпечував кооператив «Суспільний промисл». Продукцію фабрики збували через “Центросоюз” та “Народну торгівлю” здебільшого у сільських місцевостях.
У цеху фабрики “Луна” у Львові. Наповнення трубок цикорієм, 1934 р.
Дбаючи про добробут збіднілих українських родин та просуваючи свою продукцію до споживача, управа кооперативної фабрики щораз запроваджувала нові, різноманітні заходи для вивчення попиту на той чи інший вид товару, вдавалася до анкетування та широкої реклами. Історичний календар «Червоної калини», що видавався у Львові в 30-х роках, постійно вміщував на своїх сторінках роз’яснювальні статті та заклики «Суспільного промислу» споживати свої українські «знамениті вироби: цикорію «Луна», підмінку кави «Пражінь» і солодову каву «Луна», які кожна кооператива має на своїм складі».
Реклама продукціїї фабрики “Суспільний промисл”
Реклама продукціїї фабрики “Суспільний промисл”
Після Другої світової війни підприємство поступово стало на ноги. Встановлення у 1971 р. на державному підприємстві «Львівська кавова фабрика» обладнання фірми “Niro Atomizer” для виготовлення розчинної кави, дало можливість ефективно поєднати багаторічний досвід персоналу в галузі виробництва кавових продуктів з сучасною технологією переробки натуральної кави. З того часу Львівська кава стала відомою та жаданою в одній шостій світового суходолу.
Реклама продукціїї фабрики “Суспільний промисл”
Після здобуття Україною незалежності у 1993 році Львівська кавова фабрика стала акціонерним товариством закритого типу – ЗАТ “Галка”, яке у 1994 році утворило спільне підприємство “ГАЛКА Лтд.” з фірмою E.D.&F.Man Coffee Limited – одним з найбільших виробників кави Європи.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Пасіцька О. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). – Львів, 2014 р.
Фотохудожники — це ті, хто по-особливому сприймають світ. Вони вміють вловити його найменші порухи та найтонші грані, показати красу там, де інші не здатні її побачити. І лише, поглянувши на роботу майстра, доповнену влучними словами, добре оформлену, ніби прозрівають і поринають у подивування: чому не бачили цього раніше? Йосип Марухняк з-поміж львівських фотографів різного віку вирізняється спокоєм. Посеред метушні та поспіху він вміє бути майже непомітним та в цьому і є його секрет — шукати і вичікувати найвдаліші моменти, щоб їх вловити.
Робота фотохудожника Йосипа Марухняка
У творчому доробку Йосипа Марухняка є вже 26 персональних виставок. Його називають одним із найцікавіших львівських фотомайстрів і одним із найоригінальніших — в Україні.
Роботи фотомитця Йосипа Марухняка
Захоплення фотографією почалося ще в дитинстві.
— Я ріс у селі. Коли ще був п’ятикласником, старші брати, які вчилися тоді у Львові, привезли фотоапарат „Смена“. Тоді вперше побачив, як працює фототехніка Я перейнявся фотосправою, фантазував як і що можна зробити. Звичайно, тоді ще не працював зі серйозною технікою, але вже було розуміння, що є таке явище як фотографія. Мене це дуже зацікавило і я почав шукати різну літературу про фотографування, — розпочав розмову Йосип Марухняк.
Відкриття виставки Йосипа Марухняка
Серйозно зайнявся фотографією, працюючи в районній газеті фотокореспондентом. Згодом закінчив факультет журналістики (і курси фотографів).
— Щоб стати фоторепортером лише вищої освіти замало. Потрібна постійна самоосвіта, спеціалізована література, спілкування з колегами, аналіз кінофільмів, фотографій інших майстрів, тобто, постійна робота над собою. Це, до певної міри, схоже до роботи живописців, — зауважив фотограф.
Робота фотомитця Йосипа Марухняка
Коли фотографували виключно на плівки, то завжди старався спершу скласти композицію кадру без фотографування. Розповів, що, працюючи фоторепортером у газеті „За вільну Україну“, міг із шести кадрів зробити репортаж на три-чотири світлини.
— Продумував все заздалегідь. Такий розумовий процес дуже цікавий, а саме фотографування — це вже фіксація композиції. Сьогодні значно більше знимкую. На цікавих подіях волію краще багато відзняти, щоб потім не шкодувати, що когось чи щось пропустив. Фотографуючи багато, є шанс випадково зробити дуже добрий художній кадр. Звичайно, потім це потребує багато додаткової праці, бо потрібно відсортувати, переглянути, опрацювати ті кадри, — каже мій співрозмовник.
Робота фотомитця Йосипа Марухняка
Митець підкреслив, що зараз у журналістиці немає культу фотографії. Раніше газету починали творити з ілюстрації. А тепер фотографії в багатьох випадках є лише допоміжними елементами.
Йосип Марухняк, як, зрештою, й кожен художник, має улюблені жанри. Йому цікава ситуативна фотографія, яку не можна повторити. Подобаються і пейзажі — ранкові, росяні, туманні, але лише унікальні, неповторні. А одним із найважчих жанрів вважає портрет.
Фотомитець Йосип Марухняк за роботою
— Щоб зробити портрет треба спершу налаштувати людину.Також тривалий процес вивчення анатомії обличчя, цікавих виразів, міміки, входження в довіру. Хоча я керуюся думкою, що навіть якщо не вдається вималювати дуже цікавий портретний кадр, то краще просто зафіксувати, аніж узагалі не сфотографувати, адже нас завжди хвилюють старі пожовклі фотографії, з яких дивляться невідомі люди — завдяки їм ми відчуємо час, епоху. Та лише зображення не завжди достатньо. Іноді хочеться текстового супроводу. Тому чимало уваги приділяю підписам до фотографій.
Фотомитець Йосип Марухняк, лютий 1989 р.
Окремого творчого натхнення і копіткої роботи потребує підготування до фотовиставки, адже самих вдалих кадрів замало — мусить бути концепція, тематичне бачення, послідовність оформлення – щоб глядач зміг прочитувати у зображеннях більше, ніж просто зафіксовані моменти.
Роботи фотомитця Йосипа Марухняка
Серед фотовиставок Йосипа Марухняка однією з найвідоміших тем є розкриття постаті Тараса Шевченка. Здавалося б, що ще можна сказати про того, хто став національним символом? Та в 2001 році фотограф разом із художниками Євгеном Манишином, Олександром Крохмалюком, Миколою Грималюком, Юрієм Лесюком та директором Львівського палацу мистецтв Романом Наконечним вирушив місцями Шевченка. Ця поїздка надихнула фотомитця відкрити великого українця по-новому.
Фотомитець Йосип Марухняк
— Повернувшись, я підготував фотовиставку, з якою мандрував Україною, побував у Білорусі. Тоді з’явилася ідея заново відкривати й інших видатних українців. Ця думка поневолі почала мене переслідувати. А коли до 200-ліття Маркіяна Шашкевича діячі Роман Лубківський, Галина Корнєєва відкривали присвячені йому музеї, я поїхав по всіх місцях, пов’язаних із його життям. Зібраного матеріалу вистачило не лише на виставку, а й на книгу. Її підготовка — це був каторжний робочий процес та водночас і настільки солодкотворчий, що я не жив, а літав. Старався подати різні періоди його життя та діяльності, до фотографій продумував текст, щоб була цілісна картина.Маю ще чимало ідей. Зокрема, зробити такі ж книги про Богдана-Ігоря Антонича, Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка. Але хотів би їх показати так, щоб навіть науковці були здивовані і мали над чим задуматися.
Роботи фотомитця Йосипа Марухняка
У вільний час Йосип Марухняк читає, дуже любить мандрувати, господарювати, мріяти, фантазувати. Та навіть у такі моменти не відходить від творчого процесу, бо завжди старається, переосмисливши побачене, винести золоте зерно, яким обов’язково поділиться з поціновувачами фотомистецтва.
Наталія ПАВЛИШИН
Довідка:
Йосип Марухняк — член Національної спілки фотохудожників України, художник міжнародної федерації фотомитців AFIAP, член Національної спілки журналістів України, член Світового об’єднання фотографів-українців, учасник і призер міжнародних та всеукраїнських фотовиставок, лауреат обласної премії в галузі культури 2017 року в номінації „Журналістика і публіцистика“ (премія імені В’ячеслава Чорновола). Він є автором фотокниг„Молитва і пісня Михайла Вербицького“ (видавництво „Камула“, Львів, 2016); „Відлуння дзвонів Маркіяна Шашкевича“ („Камула“, Львів, 2017); „Границі долі Осипа Маковея“ („Камула“, Львів, 2017), співавтором книг і фотоальбомів.
З-поміж фотовиставок Йосипа Марухняка, є присвячені не лише Тарасові Шевченкові, ай 200-літнім ювілеям видатних постатей України Маркіянові Шашкевичу та Михайлові Вербицькому, авторові мелодії Державного гімну, об’єднані спільною тематичною рубрикою „Великі ювілеї“. Окрім цих експозицій, великий резонанс серед громадськості та у пресі мали фотовиставки „Мені життя прожитого не жаль…“ (до 75-ліття Романа Лубківського), „Вітай життя!“, „Вишнева віхола“, „Світ грає мерехтливо“ (за мотивами творчості Богдана-Ігоря Антонича), „В дорогу! Іду, моя доле…“ (до 150-річчя Осипа Маковея) та інші.
На виконання Указу Президента України від 22.01.2016 № 17/2016 «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років» та розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації від 16.11.2017 № 1114/0/5-17 «Про створення організаційного комітету з підготовки та проведення заходів із відзначення 100-річчя утворення Західноукраїнської Народної Республіки» обласна державна адміністрація оголошує Всеукраїнський конкурс на кращий ескізний проект пам’ятника героям ЗУНР та УГА у м. Львові.
Організатором конкурсу є Львівська обласна державна адміністрація. Подання заявки щодо участі у конкурсі та одержання конкурсної документації – з 16 квітня до 16 травня 2018 року.
Реєстрація учасників конкурсу та видача конкурсної документації проводяться за адресою: м. Львів, вул. Винниченка, 14, департамент з питань культури, національностей та релігій облдержадміністрації, тел.: 261-26-48, 261-25-93.
Умови проведення конкурсу на кращий ескізний проект пам’ятника героям ЗУНР та УГА у м. Львові:
На виконання Указу Президента України від 22.01.2016 № 17/2016 «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років» та розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації від 16.11.2017 № 1114/0/5-17 «Про створення організаційного комітету з підготовки та проведення заходів із відзначення 100-річчя утворення Західноукраїнської Народної Республіки» обласна державна адміністрація оголошує Всеукраїнський конкурс на кращий ескізний проект пам’ятника героям ЗУНР та УГА у м. Львові.
Організатором конкурсу є Львівська обласна державна адміністрація.
Завдання конкурсу та основні положення
До участі у конкурсі запрошуються фахівці та авторські колективи, які подали на конкурс проекти, що відповідають його умовам.
Конкурс є відкритим.
Учасниками конкурсу не можуть бути члени журі, відповідальний секретар конкурсу, їхні близькі родичі, особи, які готували конкурсну документацією, а також особи, які безпосередньо пов’язані з членами журі виконанням трудових обов’язків.
Конкурс проводиться в один тур.
Термін проведення конкурсу – з 10 квітня до 16 травня 2018 року.
Після оголошення конкурсу учасники повинні у місячний термін подати заявку щодо участі у конкурсі та отримати в організатора конкурсу конкурсну документацію та вихідні дані для проектування, до яких входять:
умови конкурсу;
топоплан з нанесеними інженерними мережами у масштабі 1:500.
За отримання конкурсної документації реєстраційний внесок учасниками конкурсу не сплачується.
Перед учасниками конкурсу ставиться завдання розробити засобами монументального мистецтва та архітектури проектні пропозиції встановлення пам’ятника героям ЗУНР та УГА.
Мета конкурсу – визначення кращої містобудівельної, архітектурно-пластичної та образотворчої концепції пам’ятника.
Для встановлення пам’ятника пропонується ділянка на перетині вул. Листопадового Чину і вул. Огієнка. На цій ділянці необхідно запроектувати пам’ятник з урахуванням існуючої містобудівної ситуації з відповідним благоустроєм.
Проектом необхідно передбачити:
відображення відповідними художньо-пластичними засобами подій та особистостей, пов’язаних із проголошенням ЗУНР у м. Львові;
виразне образно-пластичне вирішення пам’ятника відповідно до ідеї та змісту;
раціональне використання земельної ділянки;
містобудівний аналіз розміщення пам’ятника;
композиційну узгодженість з існуючими пам’ятниками культурної спадщини з урахуванням містобудівного значення місця розташування пам’ятника;
визначення об’ємно-просторового й архітектурно-планувального рішення, урахувавши масштаби і характер довкілля;
створення завершеної архітектурно-монументальної композиції в контексті оточуючого середовища;
пам’ятник має бути споруджений із довговічних матеріалів.
Склад ескізного проекту пам’ятника для подання на конкурс:
схема генерального плану із розміщенням пам’ятника (масштаб 1:500);
ситуаційний план (розгортки прилеглої забудови з пам’ятником для обґрунтування обраної масштабності) (масштаб 1:200);
плани, фасади, розрізи пам’ятника (масштаб 1:50);
макет пам’ятника (масштаб 1:50);
макет центральної частини;
метрова модель скульптури в гіпсі;
ілюстрований матеріал (розгортки, три фотографії моделі пам’ятника);
пояснювальна записка (до двох сторінок формату А-4) з орієнтованим кошторисом витрат на спорудження і встановлення пам’ятника та облаштування прилеглої території;
конверт у закритому вигляді з коловим номером проекту і вкладеним аркушем з інформацією про авторів (прізвища, імена та по батькові, адреси, банківські реквізити, ідентифікаційні коди), завірені їх підписами, та іншою таємною інформацією.
Проекти подаються на конкурс анонімно під девізом у вигляді шестизначного числа, яке проставляється у верхньому правому кутку на планшетах та пояснювальній записці.
Графічні матеріали подаються на планшетах загальною площею не більше 1 кв. м (крім макетів та моделей) у 2-х примірниках.
Усі надписи та друковані матеріали конкурсних проектів виконуються українською мовою.
Спосіб графічної подачі матеріалів повинен відповідати можливостям чорно-білого, однотонного або кольорового відтворення проектів.
Проекти подаються до 18.00 год. 16 травня 2018 року.
Термін проведення конкурсу
Тривалість проведення конкурсу – з 10 квітня до 16 травня 2018 року.
Подання заявки щодо участі у конкурсі та одержання конкурсної документації – з 16 квітня до 16 травня 2018 року.
Рішення журі є остаточним. У разі рівного розподілу голосів, поданих за проект, голова журі має право вирішального голосу.
Після прийняття рішення журі про кращий ескізний проект пам’ятника девізні конверти відкриваються і оголошуються прізвища авторів.
Результати конкурсу будуть опубліковані в ЗМІ.
Журі не розглядає проектні пропозиції:
відправлені або підписані після закінчення встановленого терміну,
анонімність яких була свідомо порушена,
такі, що не відповідають вимогам програми та умовам конкурсу.
Реєстрація учасників конкурсу та видача конкурсної документації проводяться за адресою: м. Львів, вул. Винниченка, 14, департамент з питань культури, національностей та релігій облдержадміністрації, тел.: 261-26-48, 261-25-93.
Не підтримані конкурсні пропозиції повертаються авторам на їх вимогу протягом тижня після проведення конкурсу. Після цього терміну організатори конкурсу не несуть відповідальності за збереження проектів.
17 липня 1876 року помер Александр граф Фредро. 22 липня родина через пресу звернулась до публічності, щоб подякувати громадському комітету, який займався похоронами, духівництву трьох обрядів (латинського, греко-католицького і вірменського), львівському і краківському університетам, міській раді міста Львова, публічним інституціям, які провели в останню дорогу ад’ютанта штабу Наполеона Бонапарта.
Дереворит «Александр граф Фредро на ложі смерті», опублікований у часописі «Tygodnik Ilustrowany» (№ 32 від 05.08.1876) згідно фотографії Едварда Тшемеського (Edwarda Trzemeskiego).
Серед членів родини, що підписали листа, бачимо також Казимира Шептицького, який, здається, «дебютує» у пресі [Gazeta Lwowska. — № 166. — 22 липня 1876 р. — С. 4; Czas. — № 167. — 25 липня 1876. — С. 3].
Некролог, в якому повідомлялось про смерть Александра графа Фредро.
Смерть дідуся для нього стала не тільки втратою близької людини, але також явищем, близьким до політичної маніфестації у Галичині. Без сумніву, ця подія мала вплив на дітей у родині Шептицьких.
Титульна сторінка часопису «Kłosy» (№ 581 від 17.08.1876) з дереворитом «Похорон Александра графа Фредри» авторства Едварда Гораздовського (Edward Gorazdowski) згідно фотографії Едварда Тшемеського (Edwarda Trzemeskiego).
4 липня 1877 року Софія Шептицька народила наймолодшого свого сина — Леона Юзефа Марію. До цього Казимир був наймолодшим сином, який найбільшою мірою купається у материнській любові та увазі. А тепер наймолодшим стає Леон, натомість Казимир, через зайнятість Мами немовлям, розпочинає наступний, вже самостійніший, етап свого життя.
Дереворит «Похорон графа Александра Фредри» згідно шкіцу Едварда (Edwarda Błotnickiego) і рисунку Юзефа Бухбіндера (Józef Buchbinder). Опубліковано у часописі «Tygodnik Ilustrowany» (№ 35 від 26.08.1876).
Цього ж року Казьо останній раз побував у будинку, що належав його дідусеві Александрові графу Фредро у Львові на Хорущині. Ця, здавалось би, незначна подія, мала місце у вересні 1877 року. У томі ІІ. (С. 213.) «Листів Софії Шептицької» пізніше намагатиметься згадати, що пам’ятає з цього перебування [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…— С. 14]., адже це був також окремий «світ», який він втратив у дитинстві. В моменті опрацювання «Листів…» будинку вже не було, а земля розділена та розпродана між різними власниками [Див.: Fredro i Fredrusie, Oprac. B. Zakrzewski, Wrocław 1974; Zakrzewski B. Fredroviana w pamiętnik u prawnuczki [w:] Pamiętnik Literacki. — 85(2). — 1994. — С. 154-185]. Восени цього ж року з батьками перебував у гостях у тітки Михайлини з Шептицьких графині Коморовського у селі Гаврилівці Надвірнянського повіту [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…— С. 14].
Двір Александра графа Фредро у Львові на Хорущині (нині вул. Чайковського).
Родина Шептицьких 1879 року привернула увагу патріотично налаштованих поляків у Галичині під час святкування у Кракові 50-ї річниці письменницької діяльності видатного представника польської літератури Юзефа Іґнація Крашевського (1812–1887). З цієї нагоди привітати Крашевського прийшли не тільки місцеві мешканці, але багато видатних представників народу з польських земель у складі Прусі, Росії та з дальшого закордону. Від імені польської молоді вітальне слово проголосив учень 8 класу гімназії Юрій Шептицький. Молодь вустами Юрія присягнула ювілярові, що «його праця буде для неї і для всіх молодих поколінь заохоченням, його витривалість — прикладом, а всі від щирого серця будуть вчитись і працювати для добра Вітчизни, яка так багато видатному письменнику завдячує» [Gwiazda Cieszyńska. — № 41. — 11 жовтня 1879 р. — С. 5; Gazeta Lwowska. — № 229. — 6 жовтня 1879 р. — C. 3]. Мине рік часу — і вся Галичина сумуватиме за шістнадцятилітнім Шептицьким-молодшим, який помер 18 лютого 1880 року в Кракові. «Бідний той край — писатиме преса — в якому в’януть найпрекрасніші квіти ще до моменту, аж можуть дати плід» [Przegląd Polski . — Zeszyt IX. — березень 1880 р. — С. 455]. Публічна жалоба за учнем не була наслідком того, що це був син знаної родини. Юрій вже у гімназії подавав великі надіїне тільки старанністю та працьовитістю, але також розумом та мудрістю. У повідомленні про смерть у цитованій вже газеті «Przegląd Polski» зазначалось, що Шептицький «так сумлінно працював, неначе мав жити цією працею, а жив, немов життя вважав приготуванням до Неба». Про потрясіння від смерті молодого Шептицького свідчить також факт смерті Тита Свідерського, історика літератури та вчителя Юрія у гімназії св. Анни, який помер кілька днів пізніше. У некролозі, опублікованому у газеті «Przegląd Lwowski», автор зазначив, «важко стверджувати, але можемо припустити, що смерть Шептицького приспішила смерть його вчителя» [Przegląd Lwowski. — Rok X. — Zeszyt VI. — 15 березня 1880 р. — С. 385].
Діти Шептицьких: Юрій, Роман (пізніший Митрополит Андрей) та Олександр, 1879 рік.
Родина Шептицьких та Фредрів пережили величезне горе. Важко уявити собі та й описати стан матері, яка втрачає вже другого сина. «Хрест даний Богом, записує мама у деннику для своїх дітей — прийнятий в Бозі і не може бути знищений і забутий в житті родини, як пам’ятник людської слави — має він неначе право до вічності — стати повинен як пам’ятник заповіту Бога з родиною, неначе жертва, що невпинно благає, аби Господь про неї, а вона про Бога не забула» [Ludwik Dębicki, Portrety i Sylwetki z dziewiętnastego stulecia, seria II, część 1. — Краків, 1906. — С. 316.]. Смерть стає потрясінням для сім’ї до такої міри, що Софія Шептицька приймає рішення, можливо,боячись за життя сина Романа, який тепер став найстаршим серед її дітей, пожертвувати його Богові: «в зимі 1881 р., прибувши до Кракова, я дала о. Яцковському на Службу Божу з проханням, щоб відправив її в наміренні «пожертвування від мене Господові Ісусові Ромтуха…»[«Młodość i powołanie…— С. 36»]. Казимиру в цей час неповних дванадцять літ, наймолодшому сину Леону — три роки. Материнські побоювання за найстаршого сина Романа, думки про його опіку та захист, рішення «пожертвувати його Господу», вочевидь, глибоко закарбуються у підсвідомості Казимира. У майбутньому він залишить світське життя, щоб опікуватись найстаршим братом, вже Митрополитом Андреєм, та стати йому найвірнішим помічником і товаришем у дорозі, на вибір якої великою мірою вплинула смерть їх найстаршого брата Юрія.
Повідомлення-некролог у газеті «Czas» про смерть найстаршого сина у родині Шептицьких.
В одному з листів Софія Шептицька (Листи Софії Шептицької, Т. ІІ, с. 278) [цит. за: «Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 15.] залишає такий заповіт, «незаперечну правду, яку записала для своїх дітей, котрі також будуть переходити життєвий шлях, щоб знали, якщо скоро матимуть цю «добру волю», то Хрестів лякатися не повинні. — «A Crucesalus». 18.03.1880 — чотири тижні після смерті Ізя”:
«… коли Бог подасть Хрест людині доброї волі, — Хрест людину підносить, а не людина несе Хрест».
Це ще одна мамина сентенція, яка впливатиме у дальшому на Казимира, а пізніше і на о. Климентія.
Портрет Александра Фредро, виконаний Максиміліаном Фаянсом, після 1852 року
Після похорону брата Казимир захворів на коклюш у важкій формі [цю і наступну інформацію цитуємо за: «Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 15–16]. В цей час сім`я виїжджає з Прилбич, очевидно, щоб поза домом відновити сили. Казьо з меншим братом Леоном самі залишаються у родинному домі під наглядом Маздуні. Спочатку Шептицькі їдуть у Гаврилівку до Михайлини з Шептицьких Коморовської і тут лишаються на Великдень, який того року припав на 29 березня. Після повернення мати аж до літа навчає старшого сина Станіслава, а до товариства і Казя, готуючи до школи: проводить уроки з релігії та іноземних мов. У червні 1880 року з матір’ю Казимир побував у дантиста і окуліста, а з серпня і до кінця року він з малим Леосем знову залишаться самі, навіть на Різдвяні свята.
Повідомлення-подяка у газеті «Czas» родини Шептицьких всім, хто долучився до організації похорону Александра графа Фредро.
Серед «Листів Софії Шептицької» (Т. ІІІ, с. 1-2) є листи, написані мамою особисто до Казя 17 серпня 1880 року з Бланкерберга, міста у західній Бельгії, в провінції Західна Фландрія, та 06 жовтня цього ж року (Т. ІІІ, с. 6-8) з Кракова. В останньому, Софія Шептицька писала про дім, в якому діти будуть жити в часі навчання у Кракові [йдеться про палац Водзіцьких — дім на вул. Св. Івана, 11 у Кракові. Родина Шептицьких мешкала тут під час навчання синів у гімназії № 5 імені св. Анни і гімназії № 3 імені Яна ІІІ Собеського. Будинок зберігся і донині].
Гімназія св. Анни у Кракові, в якій вчився Юрій Шептицький, а пізніше і Казимир та інші брати.
Як вже згадувалось, Казьо і Леось святкували Різдво у Прилбичах без батьків з бабцею Софією Фредровою та Маздунею. Мама весь цей час писала до дітей, наповнюючи листи настановами та порадами. Варто процитувати один з них, опублікований Яном Казимиром Шептицьким [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 17–18]:
«Краків, 13 січня 1881 р.
Дорога моя дитино!
Прикро мені, що залишила Тебе без листа, коли знаю, як Тобі на цьому залежить, мій бідний хлопче. Мені здається, що я Тебе вже дуже давно не бачила… Що ви там робите, мої діти? Мені здається, що питаючи Тебе це, я занурюю свій погляд у саму глибину Твого серця і питаю Тебе: «Що з Тобою діється? Чи Ти задоволений собою? Чи будеш радий моєму поверненню? Чи був би Ти дійсно задоволений, якщо, пишучи цього листа, я змогла б, якби цього хотіла, увійти глибоко у Твої думки, у Твоє серце, моя дорога дитино, врешті, у Твою душу, яка вже знає добро і красу, але також, на жаль, зле і паскудне, яким кожна людська душа переповнена. Вам здається, що я далеко від від Вас, а проте я навіть не мушу посилати вам своїх думок. Настільки вони близько від вас, стежачи за вами крок за кроком, день за днем, майже година за годиною — я також думаю про ваше здоров’я, ваше навчання, ваші вільні хвилини. Чи маєте мед на сніданок? Чи є лектура увечері? І веселий сміх із Дунею? Але все це, Кальо, минає і минає, як маленькі літні хмаринки пропливають по небі. Але є тим, що залишається постійно, незмінно, чисто, глибоко, починаючись ось там, де земля закінчується, і піднімаючись туди, де людське око не може сягнути, де думка, яка вартує над вашою душею, — це та думка така палка, що сама собою здається молитвою, яка ніколи немає кінця. Подібно до тих лампадок, які вічно горять перед вівтарем, так само ця думка оживає і горить від запитання: чи ці душі, які мені довірили, йдуть туди, куди повинні йти — чи моя дитина не сходить з правильної дороги, чи в його маленькій повсякденній кар’єрі між працею та відпочинком, у маленьких радощах і маленьких випробуваннях, яких він зазнає, чи ця дитина дійсно є Божою дитиною, чи йде він вперед? Ось, Кальо, моя думка, яка вміщує все те, що найкраще в мені, яку Ти можеш, яку Ти мусиш постійно відчувати і вдень, і вночі, яка горить біля Тебе, між тобою і кожним Твоїм вчинком, яка день і ніч горить перед вівтарем, між Господом Богом і людьми. Це символічне світло лампади завжди-завжди чисте тому, що це — вогонь, якщо навіть олія вміщена в надтріснутій вазочці, якою була моя голова позавчора.
Палац графів Фредро у Беньковій Вишні (нині у Городоцькому повіті).
І ще одне хочу Тобі сказати перед тим, як перейти до новин. Якщо волієш, а мені здається, що Ти волієш не показувати всім мого листа, що і я б хотіла, тому що пишу для Тебе і для нікого більше, Ти не потребуєш давати усім листа читати. Я напишу татові інший… До побачення, мій любий, хай Бог Тебе благословить, береже і веде, Кальо, — ах, дорогенький Кальо, настільки далеко, настільки високо до Нього, як він буде вважати для його Слави і Твого спасіння…».
Олекса Новаківський. Юр. Поема світової війни. 1916 – 1922 рр. Полотно на фанері, олія. З приватної колекції
Завтра, 12 квітня 2018 року, о 16.00 в експозиції Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського відбудеться на лекція завідувача Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірини Різун на тему “Сакральна символіка у творчості О.Новаківського”.
Над релігійною тематикою художник працював упродовж усього життя, але найбільше розвинув її під час зрілої, символіко-експресивної, фази творчості. Цим творам притаманне загострене суб’єктивне світобачення, виражене через гіпертрофоване авторське «Я», а їхні ідеї висловлено за допомогою синтезу кольорів і ліній. Напругу переживань та емоцій митець передає через форму й знаки, перетворюючи конкретний художній образ на багатозначний символ — головний складовий елемент сакрального мистецтва.
Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського у Львові
Довгі століття релігійна тематика займала центральне місце у творчості провідних митців Західного світу. Тож не дивно, що євангельські сюжети лягли в основу значної кількості справжніх шедеврів, якими ми захоплюємося й нині. З часом частка сакральної тематики в доробку художників зменшувалася, а її трактування змінювалося. Однак релігійні мотиви ніколи не переставали цікавити митців і завжди залишалися в полі їхнього зору. А отже, відображення цієї тематики в мистецтві варто розглядати як неперервний процес, який віддзеркалює те, як біблійні сюжети й істини впродовж століть впливали на художників і як останні осмислювали та трактували їх.
Олекса Новаківський
Особливе місце в цьому сенсі займає спадщина видатного українського художника Олекси Новаківського (1872–1935), адже в значній частині його творів присутні сакральні мотиви. Одним із перших про вплив релігійного малярства на творчість митця вказав історик мистецтва, релігієзнавець, культуролог, член НТШ Володимир Залозецький-Сас. Детально характеризуючи живописні полотна та графічні композиції художника, мистецтвознавець виокремлював три основні риси, які у своєрідному синтезі творять унікальний самобутній стиль митця й індивідуальність його малярської мови. Науковець відзначав, що, по-перше, Новаківський володіє власним неповторним почерком; по-друге, рухається і еволюціонує разом із світовими течіями в живописі; по-третє, його творчість стоїть на ґрунті старої візантійсько-української традиції, втім демонструє новий підхід та зріле прагнення митця до її переосмислення. Зокрема, це простежується в колористиці, трансформуванні композиційної структури творів, зверненні до сакральної символіки. Завдяки цьому митець у своїй творчості гармонійно поєднує культурно-мистецькі впливи візантійської, національної української та західноєвропейської традицій.
Олекса Новаківський з дружиною Анною-Марією Пальмовською.
Отож, особливий вплив на формування творчих засад О. Новаківського мало давньоукраїнське та європейське сакральне мистецтво. Його перше знайомство з бароковим релігійним мистецтвом відбулося в храмі Успіння Пресвятої Богородиці в рідному селі Ободівка на Поділлі. Пізніше він разом з художником П. Клименком працював над іконостасом у селі Кубанка біля Одеси. А от уже під час навчання в Краківській академії мистецтв пізнав низку творів західноєвропейського мистецтва — від картин доби Відродження до робіт визначних майстрів кінця XIX — початку XX ст. Та все ж особливий вплив на О. Новаківського мало знайомство з митрополитом Андреєм Шептицьким і духовно-культурною спадщиною Львова, яке стало поштовхом для розвитку творчого потенціалу митця та поглибило його зацікавлення можливостями сучасної творчої інтерпретації давньоукраїнської іконописної традиції.
Олекса Новаківський. Мати Милосердя. 1935 р. Фанера, олія.
На початку ХХ ст. в українській образотворчій традиції починає активно розвиватися іконографія «Серця Ісусового», особливо серед митців, що були тісно пов’язані з львівським мистецьким осередком. Олекса Новаківський уперше зацікавився цією темою на ранньому етапі творчості. 1913 року на краківській виставці-конкурсі релігійного малярства митець отримав премію за ікону «Серце Ісуса». В греко-католицькій митрополії зберігається образ «Серце Ісуса», який О. Новаківський виконав 1929 р. на замовлення митрополита А. Шептицького.
Олекса Новаківський. Серце Ісуса. Кінець 1920 – початок 1930-х рр. Картон, олія.
Окреме місце у творчій спадщині О. Новаківського займають символічні портрети й алегоричні композиції з образом митрополита А. Шептицького. У близько двох десятках малярських творів та 200 рисункових портретних начерках і композиційних ескізах митець не тільки показав велич владики, а й відобразив характерні риси національного та духовного середовища. На портреті «Митрополит у чернечому одязі» (1930–1931) яскраво проявилося відлуння суворих ієратичних форм давньоукраїнського іконопису. Фронтальна статична постать митрополита зображена на тлі розбурханого експресіоністичного краєвиду, на якому височіє собор Св. Юра.
Олекса Новаківський. Портрет митрополита Андрея Шептицького «Князь Церкви». 1915 р. Калька, олівець.
Також О. Новаківський часто портретував інших своїх визначних сучасників, у портретах яких експресивність малярського почерку поєднував з алегоричними зображеннями сакральних споруд, євангельських символів. Зокрема, портреті О. Барвінського (1932) реальний краєвид поступився місцем динамічній розбурханій грі барв, і тільки праворуч здіймається фрагмент собору Св. Юра.
Олекса Новаківський. Портрет Олександра Барвінського «Перед бурею» (1932)
Собор Св. Юра у Львові митець використав не лише як символ на тлі портретів, а й змалював в десятках алегоричних краєвидів. Щоправда, його образ з часом — від перших студій 1910-х рр. до символічних краєвидів 1920–1930-х рр.— кардинально змінюється. «Трансфігурації» («преображення») церкви Св. Юра вирізняються розмаїттям форм, кольору й світла.
Олекса Новаківський. Пробудження, 1914 р. Фанера, олія.
Християнські символи в алегоричних творах О. Новаківського мають часто полісемантичне звучання, наповнюють образну тканину його полотен метафорами, алегоріями та алюзіями. Наприклад, на різних варіантах циклу «Пробудження», що символізує національне пробудження України, митець зображає жіночу постать на тлі ікон Богородиці-Одигітрії, Ісуса Христа, вівтаря чи розп’яття. Зокрема, на полотні «Пробудження» 1914 р. дівчинка-ангел прокидається зі сну на фоні розп’яття — символу страждань, смерті та неминучого воскресіння. А програмне полотно «Втрачені надії. Визволення» (1903–1908), попри нібито автобіографічний сюжет, має глибокий символічний підтекст. Зображення Богородиці з Ісусом над постатями О. Новаківського та його дружини, з одного боку, ніби оберігає їх, а з другого, нагадує про жертву Христа задля спасіння. Нерідко релігійні сюжети надихали О. Новаківського на опрацювання вічних, масштабних за задумом тем, за допомогою яких він прагнув виразити актуальні суспільно-патріотичні проблеми свого часу. Наприклад, у композиціях «Молох війни» (1919), «Ангел смерті» (1923) сакральна тематика тісно переплетена із сюжетами, пов’язаними з тогочасними подіями на теренах України, а саме Першою світовою війною та визвольними змаганнями.
Олекса Новаківський. Ангел смерті. 1923 р. Фанера, олія
Чільне місце у творчості О. Новаківського займає образ Богородиці. Працюючи над ним, митець прямував власною дорогою творення національної форми на основі досягнень монументальної пластики доби італійського Відродження, давньоукраїнського іконопису та бароко. Від 1913-го по 1920-ті рр. митець створив низку образів «Мадонни на троні», які за формальною композицією співзвучні з італійськими мадоннами та українськими іконами «Собор Богородиці». Водночас вони вирізняються символічними краєвидами, народним одягом, а також динамічністю зображених фігур. У такому самому стилі створені й чотири овальні алегоричні медальйони, замовлені для Музичного товариства ім. М. Лисенка у Львові.
Олекса Новаківський. Мати Милосердя (остаточний рисунок для олійного виконання), 1935 р.
Вінцем усієї творчості О. Новаківського мав стати монументальний запрестольний образ «Мати Милосердя» для собору Святого Юра у Львові, однак цього полотна художник так і не завершив. «Святоюрська Мадонна» — своєрідний підсумок попередньої творчої роботи митця над темою Богородиці, його формально-пластичних шукань і образних вирішень.
Олекса Новаківський
Дуже промовисто про цю величну працю О. Новаківського сказано в некролозі, опублікованому в газеті «Мета» з приводу його смерті: «Нині мусимо зі смутком у очах сказати: образ Богородиці Милосердя кисти Олекси Новаківського ніколи не украсить нутра Святоюрського храму. Погас молодечий ентузіазм, з яким митець узявся до реалізації цього грандіозного свого архітвору… Своєю творчістю тісно зв’язаний із Святоюрським культурно-мистецьким осередком, дає мистець величаві зразки як світського, так передусім релігійно-церковного малярства, відчутого гігантичною психічною силою, опроміненою глибокою вірою й ушляхетненого величавим мистецьким вмінням. Завершенням цієї величної праці мистця на славу Богові й народові мала стати Святоюрська Мадонна. Провидіння так зарядило, що цей образ став останнім, недовершеним мистецьким завданням Олекси Новаківського… Мистець помер. Але могутня його творчість довгі віки житиме в пам’яті Українців…»
Помилковим буде твердження, що Новаківський хотів воскресити давні іконописні традиції до нового життя. Для нього здобутки багатовікової сакральної спадщини є тільки джерелом збагачення його самобутньої творчості.
Ірина РІЗУН завідувач ХММ О.Новаківського
Список використаної літератури
Волошин Л. Княжий дарунок великого мецената: Митрополит Андрей Шептицький у житті й творчості Олекси Новаківського / Любов Волошин. — Львів, 2001. — 200 с.
Волошин Л. Святоюрська Мадонна Олекси Новаківського: історія створення та символічна значеннєвість образу [Електронний ресурс] / Любов Волошин. — Режим доступу: static.karpaty.info/data/objects/img/2096/2.doc.
Голубовський І. Розмахом могутніх крил / Іван Голубовський. — Львів: Аз Арт, 2002. — 116 с.
Залозецький В. Олекса Новаківський / Володимир Залозецький. — Львів, 1934. — 54 с.
Залозецький В. Святоюрська Мадонна / Володимир Залозецький // Мета.— Ч. 26. — С. 3–4.
Каталог творів Олекси Новаківського (1872–1935): малярство, рисунки / упорядн. В. Островський ; Львів. нац. музей. — Львів : Край, 1992. — 117 с.
7. Науковий каталог малярських творів Олекси Новаківського / упорядн.: Любов Волошин, Зоряна Грушовець. — Львів, 2008. — 98 с.
Громадська організація „Територія ініціативної молоді“ об’єднує тих, хто переконаний: якщо робити те, що подобається, то не відчуватимеш втоми і все буде на висоті. Вони виникли лише півроку тому. Та вже встигли не тільки ініціювати, організувати і провести безліч різнотематичних подій, акцій, майстер-класів, а й сформувати міцну і здружену команду.
Найважливіше, чим, на переконання активістів „Території ініціативної молоді“, їхня організація відрізняється від інших, які діють у Львові та й загалом в Україні — це сімейна атмосфера в команді, що забезпечує взаєморозуміння і підтримку.
ГО “Територія ініціативної молоді”
Та, якщо ж говорити, чому молодь вирішила, що потрібно створювати ще одну організацію, то президент ГО Дмитро Донченко впевнився в необхідності об’єднати активних-ініціативних ще під час навчання у Львівській політехніці. Тоді він був заступником голови колегії та профбюро студентів Інституту телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки, брав активну участь у молодіжній політиці, був головою міжнародного відділі Колегії студентів Політехніки.
— Після завершення університету я став координатором Дитячого форуму видавців, а потім і загального Форуму видавців. Тоді довелося працювати з майже 350 волонтерами. Власне це мене надихнуло створити організацію, де молодь, яка прагне діяти, могла б не тільки долучатися до чужих проектів, а й творити власні. Так і з’явилася „Територія ініціативної молоді“, де всі найактивніші діляться ідеями і створюють те, що несе добро і користь, — розповів Дмитро Донченко.
Особливість цієї громадської організації в тому, що нема строгих критеріїв і правил. Для тих, хто прагне творити, діяти і працювати — відкриті всі можливості. І що найголовніше, коли в когось виникає одна масштабна і крута ідея, то всі відділи організації (а їх є чимало) об’єднуються і допомагають втілити задум у життя.
ГО “Територія ініціативної молоді”
— Прийнято вважати, що в молодіжних спільнотах багато уваги приділяють розвагам. Та в нас заходів розважального характеру не так багато. Більше — освітніх, спрямованих на розвиток, волонтерство. Ми організовуємо те, що цікаво зараз молоді. Все, що вже робила „Територія ініціативної молоді“ чи, що ще робитиме, перш за все з’являється з ідей наших активістів, — наголосив віце-президент організації Сергій Мельников. — Ми завжди ділимося ідеями, обговорюємо їх, організовуємо мозкові штурми, щоб зважуємо всі „за“ і „проти“ та зрозуміти, чи це актуально і чи варто робити.
Тематично заходи, тренінги, майстер-класи, які проводить „Територія ініціативної молоді“ — дуже різні. Це й спрямовані на вдосконалення англійської мови, через перегляд фільмів, ТED-виступів і їх обговорення, зі соціоніки, зараз активно співпрацюють із поліцією, щоб дати молоді можливість усвідомити, що вона може впливати на безпекову ситуацію в місті і допомагати полісменам. Мають ідею провести спортивний ярмарок (почнеться все з велопробігу), щоб залучити якомога більше молоді до активного способу життя. Також планують заходи, спрямовані на облагородження нашого міста. Окремі акції зосереджені на роботі зі школярами старших класів. Активісти цієї організації, більшість із яких — студенти чи випускники різних львівських вишів, діляться власним досвідом навчання, досягненнями в студентському житті, розповідають про особливості та переваги різних спеціальностей.
ГО “Територія ініціативної молоді”
— Наші проекти переважно реалізовуємо паралельно. Маємо багато ідей та й не менше можливостей, хіба що часу не вистачає. Тож розширюємо команду організації. Зараз вже є 45 учасників різного віку. Щоправда, проводячи співбесіду, найперше намагаємося зрозуміти, що мотивує молодь долучатися до нас — бажання працювати працювати чи тусити. Тим, хто прагне діяти, завжди даємо такі можливості. Наголошуємо: якщо є ідеї, то не треба їх „закопувати“, а розповідати про них, тоді й знайдуться ресурси для реалізації, — каже віце-президент організації Анна Чорна.
Часу така діяльність потребує багато. Мої співрозмовники кажуть, що просто живуть цією організацією. Їх настільки захоплює все, що роблять, що навіть не відчувають втоми і не помітили, коли ця діяльність стала частиною їхнього життя.
— Зараз ми лише набираємо обертів. Приємно бачити, що наші ідеї дають позитивні результати. Хоча на початку було складніше. Бо не знали, що нас чекає. А тепер розуміємо, що всі вкладені зусилля мають потужну віддачу і це ще більше мотивує до дій, — наголосив Дмитро Донченко.
Будучи жителями міста Львова ХХІ століття, ми далеко не завжди можемо давати собі правдивий звіт щодо того, які мухи були в голові жителів нашого міста і що їх боліло 100, 200, а особливо 500 років тому. Тим не менше, заглядаючи до документів тих часів, можемо принаймні робити намагання це зрозуміти – картину світу, а також особливості мислення людей тих часів. Продовжуючи розпочату у попередній статті справу, спробуємо оцінити, для чого львівський підкоморій (суддя, який займався розмежуваннями володінь) Войцех Мясковський їздив до Османської імперії і що він про це написав.
Король Владислав IV Ваза. Фото з https://uk.wikipedia.org
Одразу зазначимо, що мусимо бути вдячними королю Речі Посполитої Владиславу IV Ваза – це він, як зазначено у тексті Мясковського, просив посла прозвітувати про подорож і записати свої свідчення. Як наслідок, про ці події сьогодні можемо знати та роздумувати і ми. Хоч і сам посол, як він вказував, робив свій запис з задоволенням, але одне діло казати, а інше робити. І хто знає, якби не король – чи мали би ми це свідчення, бо келихи з пивом у шинку простіше перекидати, ніж пером над папером махати.
Василій Лупу на стіні Атенеума у Бухаресті. Фото https://uk.wikipedia.org
Як ми могли дізнатись з попередньої статті, посольство Войцеха Мясковського до султана Османської імперії було довгим і складним – через брак фінансування, через смерть султана, а також через курйози з молдовським господарем Василієм Лупу. При цьому, Мясковський ще й був постійно оточений шпигунами, як він сам це зазначає і був змушений чекати, аби йому підвезли нові листи – скеровані тепер до нового султана Ібрагіма. Але все перераховане таки не завадило послу і львівському підкоморію дістатись до Стамбула, який він постійно називає Константинополем. На підступах до міста його зустріли представники від Великого Візира і супроводжували Адріанопольською дорогою і брамою далі.
Харисійські (Адріанопольські) ворота. Фото з http://www.wikiwand.com
Мясковський згадує, що на третій день після свого приїзду до Константинополя (Стамбул), у день свого патрона – святого Войцеха, візир дозволив йому таємно оглянути “флот” Османської імперії, що виходив в Чорне море. Він був дуже захоплений помпезністю цього явища – військовою музикою, якою “гримів Константинополь”, а також кількістю бортів. Це видовище оглядав навіть сам султан, якого Мясковський постійно називає цезарем (не він один, якщо говорити про ті часи). При цьому, як зазначив автор, “цезар” проводжав човни у щасливу дорогу, але робив це “без хреста і кропила”. На сам кінець автор риторично зазначив, що цей “поганський” спектакль дуже тішив очі, але гнітив серця, адже на галерах він бачив багато своїх прикованих братів.
Вступ Мехмеда ІІ в Константинополь. Фото з http://www.wikiwand.com
До султана польського посла ніхто одразу не впустив. Спочатку він мав зустріч із великим візиром. Мясковський постійно відзначає у своєму звіті “людяність” останнього. Безперечно не тому, що турецький управитель дозволив глянути на флот, а тому, що після аудієнції подарував Мясковському і дозволив забрати з собою до Речі Посполитої кількох в’язнів (можливо якось так колись і Богдана Хмельницького з полону викуповували). Як зазначає Мясковський, відпущені були знатного походження і відбули на галерах по 20 років, від смерті вже були недалеко.
Запорожці на чайках нападають на турецькі галери. Фото зhttps://uk.wikipedia.org
На другій аудієнції у візира, яка відбулась через 3 дні, Войцех Мяскоський підняв питання миру між Османською імперією та Річчю Посполитою. Точніше про мир між правителями, які на той час були біля керма. Між цим, польський посол також висловив вимогу кари для татарського хана, який на Україні розбій та шкоду чинить. Мясковський зазначив, що хан жодної справедливості не має і не знає. Візир натомість запитав Мясковського про будівництво Кодацької фортеці та поставив вимогу козаків на Україні в пень висікти. Але Мясковський швидко вийшов з ситуації і відповів, що Кодак саме і тільки для цього і будували – аби контролювати козаків і не дозволяти їм на Чорне море ходити. Тобто що для султана і його володінь ця фортеця жодної загрози не становить. Як зазначає Мясковський у своєму документі, обговорення цього питання було дуже емоційним і тривало кілька годин, а перервала його тільки потреба йти на молитву у мусульман і вечір, який насувався.
Кодацька фортеця на планах Боплана. Фото з https://we.org.ua
З візиром Мясковський спілкувався у 20-х числах квітня 1640 року, а до султана зумів потрапити тільки 6 травня. При цьому, Мясковський писав про великі побоювання щодо цієї аудієнції, оскільки попередній султан до зали послів християнських не допускав – хіба би як до землі чолом низько припали. Тим не менше, йому перекладач вірменин передав, що його приймуть як великого посла, тобто без церемоніалу, який сам автор вважав принизливим. Описуючи дорогу до палат султана, Мясковський бігло акцентує увагу на євнухах, а також яничарах, хоч і не надає цим питанням детальної уваги. Перш ніж зустрітись з султаном, Мясковський знову ж пів години спілкувався з великим візиром, а султан тільки спостерігав за цим на відстані. Далі їм принесли столик зі стравами і тільки після цього йому й оточенню одягнули каптани і повели їх до невеликого покою. Там під балдахіном на них чекав султан.
Султан Ібрагім. Фото з https://viraluck.com
Приступаючи до нього, Мясковський просто схилив голову – більше жодного церемоніалу. Султан же майже одразу перепитав посла про яку приязнь польського короля можна говорити, якщо козаки на Чорному морі таку шкоду роблять. Але Мясковський і тут не розгубився та відповів, що це усього лише татарські вісті. Натомість додав, що нехай ті, хто так свідчать, прийдуть і при ньому зараз повторять ті самі звинувачення. Для ще більшої переконливості власної позиції додав, що то донські козаки з Чорного моря не злазять, а московські козаки не є підлеглими короля Речі Посполитої. Як можна бачити, Мясковський був не тільки непоганим дипломатом, а й трішки демагогом та діяв підступом, адже розбої саме запорозьких козаків на Чорному морі заперечувати неможливо.
Храм Воскресіння Христового у Єрусалимі. Фото з https://uk.wikipedia.org
На цьому аудієнція у султана закінчилась. Надалі Мясковський зустрічався з англійськими, венеційськими, голландськими і ін. послами, також “виторговував” свободу для все більшої кількості в’язнів. У цьому отримав велику підтримку та сприяння великого візира. Мясковський також дуже хотів говорити з султаном про ключі від Гробу Господнього, але його відмовляли від цього французький, венеційський та інші християнські посли. Тим не менше, він заговорив на цю тему із візиром. Казав, що ще Єлена, мама імператора Костянтина, ці ключі католикам віддала (аргумент смішний, оскільки в часи Єлени розколу ще не відбулося). Візир, натомість, послався на інформацію від “греків”, що ключі їм належати мають. Оскільки Мясковський продовжував наполягати на своєму, візир обіцяв відрядити інквізицію для розслідування справи (насправді саме розслідуваннями інквізиція займалась, вона не була катівнею, як ми собі думаємо).
Невільничий ринок у Константинополі. Фото з http://www.dailymotion.com
На наступну зустріч із візиром Мясковський прийшов із конкретними запитаннями, що він має казати королеві – чи буде підтверджено мир, як буде покарано татар, скільки в’язнів повернуть? Візир підтвердив укладення миру, але за умови остаточного приручення козаків на морі. Мясковський відповів, що козаків ліпше карають, аніж татар, адже козаки кількома човнами на Чорне море інколи прокрадаються, а татари цілою ордою приходять і все палять та пустошать, людей в неволю беруть. Не забув згадати польський посол, що навіть при його перебуванні у Стамбулі лише з Кафи кілька груп невільників привели. Після тривалих дискусій у схожому дусі, візир обіцяв підписання миру. Також домовились купців митом великим не обкладати і з приятелями бути приятелями, а з неприятелем неприятелями.
Фрагменти давнього Константинополя. Фото з http://www.wikiwand.com
На сам кінець була ще одна аудієнція у султана, де все домовлене мали затвердити. Мясковський зазначає, що ця зустріч була більше показовою – перед ним награно демонстрували багатства і військову міць Османської імперії. Цікавим у цьому контексті є опис Мясковським обіду, де ніхто не мав ножа, навіть сам візир. Останній руками все ламав і у такий спосіб подавав Мясковському страви. Наприкінці подали щербет. Після частування польську делегацію дуже гостинно прийняв султан. Він знову не вимагав поклонів і передавав найкращі побажання королеві. Казав, що між ними буде мир, але й зазначив, що як козаків випустять, то бачить Бог в небі хто винен і багато горя та крові буде.
Собор св. Софії. Фото з http://www.wikiwand.com
Далі Мясковський ще якийсь час походжав Стамбулом і його святинями аж до того моменту, як до нього не послав людей візир і не попросив швидше збиратися додому. Візир нагадав, як багато невільників йому передав, а цим він дуже своїх людей кривдить, які багато за невільників заплатили. Це почало формувати опозицію та вороже середовище до візира. Візирові ніби навіть погрожували – особливо матір султана, що так багато невільників відпустив послові польському. Мясковський ще трохи доплатив за невільників і пришвидшив процес вибирання додому. З останніх свідчень Мясковського про своє посольство – це його подивування як багато в “давній столиці греків” (Константинополь) мечетей і які великі там слони.
Літографія Константинополя. Фото з http://www.wilanow-palac.pl/polish_missions_to_istanbul.html
Таким чином, дипломатичним талантом та хитрістю львівський підкоморій та посол короля Речі Посполитої Войцех Мясковський зумів досягнути кількох важливих цілей під час своєї поїздки до Османської імперії. По-перше, він знайшов спільну мову з візиром і викупив багатьох невільників. Також порозумівся з султаном у питанні утримання Річчю Посполитою козаків, а Османською імперією татар, а відтак і про мир й взаємопідтримку між правителями. Певні привілеї отримали також і купці. У липні 1640 року Мясковський повернувся з подорожі, а свої пригоди описав у нотатках “Dyjaryjusz legacyjnej do Turek Wojciecha Miaskowskiego w którym się opisuje drogę od wyjazdu […] aż do powrotu”. На цьому пригоди Мясковського не закінчуються, адже вже зовсім скоро на Річ Посполиту чекатиме важке випробування – Хмельниччина. Значну роль у цих подіях доля відвела і для львівського підкоморія Войцеха Мясковського, але про це згодом.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Borek P. Ukraina w staropolskich diariuszach і pamiętnikach. Bohaterowie, fortece, tradycja. – Kraków: Collegium Columbinum, 2001. – С. 104, 242 – 248, 250.
Relacya legacyi p. Miaskowskiego, podkomorzego Lwow do Ibraima I Amuratha Cesarzów Ottomańskich. Roku 1641 // Zbiór pamiętników o dawnej Polszcze. – W Lipsku: Drukiem Breitkopfa I Haertela, 1840. – T. V. – С. 35 – 50.
Для деяких кмітливих злочинців міжвоєнного часу шахрайствo було своєрідним мистецтвом. Вони підходили до цього свого гобі з розмахом, зі смаком і гумором. Недарма описи...
