Вода і лід, або фестиваль крижаних скульптур у центрі Львова

13. 01. 2019

Роботи учасників конкурсу льодових скульптур. Фото: Оксана Княжик, gazeta.ua

Напередодні, 11-12 січня 2019 року, на площі пред Львівською Оперою, в рамках Різдвяного ярмарку, дев’ять скульпторів змагалися за першість у конкурсі витворів із льоду. Цьогорічна тема мистецького змагання — “Натхненні Пінзелем”. Іоан Георг Пінзель – галицький скульптор середини XVIII століття, представник пізнього бароко і рококо. Організатором святкового змагання була компанія “Львівські ярмарки”.

“Пінзель створював свої шедеври так, що вони й досі вражають неабиякою динамікою, яскравим відображенням емоцій, – кажуть організатори. – Серед найвидатніших європейських митців XVIII століття немає скульптора більш загадкового, ніж Іоанн Георг Пінзель. Тому учасники конкурсу мали можливість відтворити скульптури видатного митця, інтерпретуючи їх на свій манер, показавши нам під кутом свого мистецького бачення.

“Такий конкурс у Львові проводять вже не вперше. – розповідає учасник змагань, скульптор Сергій Жолудь. – Щороку тематика конкурсу змінюється. Кожен робить таку льодяну скульптуру, яку бачить в своїй уяві, вибирає і придумує собі композицію. Є чотири блоки льоду, ми кожен з них склеюємо і робимо композицію, але у всіх вони різні. Моя скульптура символізує пробудження, прихід весни в жіночій постаті. Це нагадає мені стиль Пінзеля. Погода сприяла для роботи, бо головне в льодяній скульптурі – це мінусова температура. Якщо буде плюсова, то витвір поступово танутиме. Тому скульптури залишаться стояти в центрі Львова, поки на вулиці буде морозно”.

І ось, нарешті0, вчора було названо імена переможців: першу премію завоював Мар`ян Король, а приз глядацьких симпатій – Гордій Старух. Переможці отримали цінні призи від організаторів.

Наталка РАДИКОВА

Костел, який побував і стайнею, і спортзалом, і меблевим магазином

12. 01. 2019

На долю римо-католицького костелу Святих Апостолів Петра і Павла випали такі ж випробування, як і на долю чи не всіх збережених досі рівненських храмів. За 86 років існування його і закривали, і оскверняли, і знову повертали до таїнства богослужіння.

Вид костела Святих Апостолів Петра і Павла зі сторони вулиці Соборної

На початку 1920-х років у Рівному продовжувалася розбудова військового містечка. Рівненський гарнізон — один із найбільших у польській державі — не мав власного костелу, а парафіяльний костел Святого Антонія не вміщав усіх вояків. Капелани докладали величезних зусиль аби мати власну святиню. Звернулися навіть до президента Польщі Мостіцького під час його відвідин Волині в 1929 році. Президент так перейнявся клопотанням, що оголосив про особисте кураторство над будівництвом костелу. Про це зокрема розповідає польське видання “Волинь бліжей” за 1997 рік. Будівництво розпочалося восени 1930 року.

На будівництві костелу, вид з тильного боку

Активними його лобістами були генерал Едмунд Кнолль-Ковнацький і ксьондз-капелан Раймунд Бутримович. Обійшлося будівництво у 100 тисяч злотих. Кошти збирали стараннями Міністерства Військових Справ, офіцерів і солдатів 21 полку уланів Надвіслянських, які тоді квартирували в Рівному, князя Януша Радзівілла, сенатора Скосовського. За два роки костел був готовий, і 8 грудня 1932-го відбулося його освячення. На урочистостях був присутній сам Волинський воєвода Генрик Юзефський.

Як ідеться в квартальнику “Волинь бліжей”, консекрацію костела (акт священнодійства в католицькій церкві, урочистості з нагоди таїнства входження в храм) 30 червня 1934 року здійснив ксьондз єпископ військовий доктор Юзеф Гавліна. Побудова в Рівному нового католицького храму мала велике ідеологічне значення. Розташований поруч із казармами, будинками офіцерських сімей і Будинком польського жовніра храм завершував цілісний комплекс військового містечка.

Про автора проекту костела
Автором проекту побудови костелу в Рівному був інженер-архітектор Вітольд Євгеніуш Чечотт-Данилевіч — молодий талановитий польський зодчий. Випускник архітектурного факультету Варшавського технологічного університету в той час якраз працював у Департаменті будівництва Міністерства справ військових.

Листівка 1930-х років, новозведений костел

Авторству цього архітектора у співавторстві з архітектором Залевським приписують проектування будівлі казарми піхотного батальйону в Рівному (1931 рік). На жаль про долю талановитого зодчого відомо мало. За даними польського сайту “Пам’яті польских архітекторів” (inmemoriam.architektsarp.pl) він раптово помер у 1943 чи 1944 році в селищі Морско. Але залишив по собі цікаву архітектурну пам’ятку — будинок-замок. У 1927 році Вітольд Євгеніуш Чечотт-Данилевіч купив у Морско руїни наскельного рицарського замку XIV–XV століть. І в 1933 році побудував, використовуючи рештки замку, будинок. Унікальна споруда дожила до наших днів і в Польщі вважається пам’яткою архітектури.

Будинок-замок архітектора Чечотта-Данилевіча в Морско. Сучасне фото

А костел Святих Апостолів Петра і Павла в Рівному сучасні знавці архітектури називають зразком витонченої рафінованої архітектури польського модернізму початку 1930-х років.

“Поміж волинськими костелами, котрі були збудовані в дусі “чистого” модернізму, безумовно вирізняється своєю композиційною цілісністю костьол св. Петра і Павла в Рівному. Не зважаючи на те, що його розміри є доволі скромними, він виглядає монументально завдяки вигідному розташуванню в міському середовищі на перетині двох магістральних вулиць”, — пишуть О. Михайлишин і П. Ричков у науковій статті “Храмова архітектура міжвоєнної Волині і культурно-історичний контекст”.

Автори проводять стилістичні паралелі між рівненським храмом і монументальним костелом Святого Казимира в Катовіце.

Костел Святого Казимира в Катовіце і дійсно чимось схожий на рівненський, фото 1933 року

Костел в Катовіце, сучасний вигляд

Хоча польський храм удвічі вищий рівненського і сягає 40-а метрів. Автори називають гарнізонний костел у Рівному “помітним явищем у сакральній архітектурі міжвоєнної Польщі”.

Як “совєти” осквернили храм

А в повоєнні роки, у кінці 1940-х, костел знову закрили. Деякий час там був кінозал, а потім — спортшкола і гарнізонний спортзал. У інших приміщеннях на першому поверсі розміщувалися якісь майстерні, і навіть меблевий магазин. Дещо змінився й фасад костелу. Забудували колони при вході, винісши трохи вперед вхідні двері. Лише в 1991 році будівлі повернули її первісне призначення. А 26 жовтня 1991 року знову освятили. Відтоді там знову римо-католицький костел Святих Апостолів Петра і Павла. Щоправда, приставки “гарнізонний” він позбувся.

Костел Петра і Павла, ймовірно кінець 1930-х років

У 1939 році радянська влада, не вельми переймаючись почуттями віруючих, віддала католицьку святиню для потреб військових, звісно ж, не релігійних. На засіданні тимчасового управління міста від 15 листопада 1939 року йшлося про передачу костелу, який знаходиться на території колишніх польських казарм, для потреб Червоної Армії, а саме для однієї з військових частин, що дислокувалася в Рівному, бійці якої мали “невідкладну потребу в приміщенні для культурних закладів”. Однак “культурним закладом” виявилися стайні для коней. Під час німецької окупації в костелі відновили богослужіння.

Стараннями прихожан і духовенства храм знову набув вигляду і наповнення культової споруди. Благоустроїли також і прилеглу територію. У прикостельному сквері, зокрема, встановлено фігуру Божої Матері Фатімської, обабіч від якої розміщено плити з молитвами українською, грецькою, чеською, польською, англійською, китайською, німецькою, казахською, російською мовами.

Неподалік встановлено Стіну пам’яті, що вшановує пам’ять жертв трагічних подій ХХ століття: Чорнобильської катастрофи; Другої світової війни і польських офіцерів, вбитих НКВС у Катині, Харкові, Мєдному; в’язнів, розстріляних гестапо в Рівному; жертв Волинської трагедії; ненароджених дітей.

До цього сквера приходять не лише віруючі-католики. У ньому полюбляють прогулюватися батьки з дітьми, приїздять сюди й весільні кортежі. Благоустроєний куточок нашого міста особливо привабливо виглядає влітку.

Фото з власного архіву автора, Національного цифрового архіву Польщі

Світлана КАЛЬКО

Джерело: РівнеРетроРитм

«Магія Різдва», або книги незрячим дітям України зі Львова (відео)

12. 01. 2019

Презентація книги львівської письменниці Лесі Кічури «Добрі мамині казки. Магія Різдва» надрукованої шрифтом Брайля

Львівські фахівці з рельєфно-крапкового друку започаткували чергову креативну інновацію, яка незабаром стане доступною для незрячих дітей з усіх куточків України. Відтепер книги шрифтом Брайля міститимуть тактильні кольорові малюнки, які можна оглянути на дотик, і матимуть аудіоверсію в новому поданні – через QR-код. Окрім того, кожна книга буде «одягнена» у тверду обкладинку з зовнішнім маркуванням назви шрифтом Брайля.

Як розповіла керівник Ресурсного центру НУ «Львівська політехніка» Оксана Потимко, першим промінчиком нового дизайну книг для незрячих дітей став літературний твір відомої львівської письменниці Лесі Кічури «Добрі мамині казки. Магія Різдва».

Книга львівської письменниці Лесі Кічури «Добрі мамині казки. Магія Різдва» надрукована шрифтом Брайля

“Ми уже кілька років займаємося публікацією книжок шрифтом Брайля, але ця книжка, яку ми презентуємо сьогодні має кілька інновацій. По-перше — це тверда обкладинка, яка продовжуватиме термін зберігання та користування книгою. Окрім того, вона має кольоровий друк і я дуже тішуся з того, що ми це зробили. Оскільки, будь-яка незряча дитина взявши в руки цю книжку зможе не лише прочитати про гномиків, елфиків та інших персонажів, а зможе усіх їх обстежити на дотик і подивитися як виглядає той чи інший казковий герой. Крім того, що книжка надрукована шрифтом Брайля вона ще є озвучена автором. І записували ми книжку не традиційно на диск, як це робили раніше, а подали її через QR-код і ще одне наше досягнення з якого ми дуже радіємо.

Стартовий тираж видання — 50 примірників і насправді, це дуже великий тираж для видання шрифтом Брайля, адже собівартість однієї такої книжки приблизно одна тисяча гривень. 7 примірників — для спеціальних українських шкіл-інтернатів (Львів, Мукачево, Слов’янськ, Одеса, Черкаси та Харків), 23 примірники для обласних універсальних бібліотек, а решта примірників підуть нашим незрячим дітям, котрі навчаються у загальноосвітніх школах. Тираж ми будемо збільшувати в залежності від потреби”, – сказала Оксана Потимко.

Авторка збірки “Добрі мамині казки. Магія Різдва” казкарка Леся Кічура розповіла про свій шлях від першої казки до першої книжки і подякувала Оксані Потимко та всій команді за цей чудовий проект.

Презентація книги львівської письменниці Лесі Кічури «Добрі мамині казки. Магія Різдва» надруковаої шрифтом Брайля

“Мені дуже приємно, що моя ще одна мрія здійснилася. Адже, до видання власних казок я йшла 13 років. Від того коли з’явилася моя перша казка і коли започаткувався проект “Добрі мамині казки”, якому буде уже два роки. Восени, просто аби спробувати свою фортуну, я написала пані Оксані, щодо видання моєї книги казок шрифтом Брайля.

І я дуже дякую, що пані Оксана пішла на зустріч і мрії таки здійснюються завдяки їй і її команді. І я неймовірно щаслива, що тримаю в руках цей, справді вагомий, здобуток і тішуся, що “Магії Різдва” у світі стає більше і незрячі діти матимуть змогу читати “Добрі мамині казки”. А також дякую, що за цією книгою у світ вийдуть продовження моїх історій, – розповіла Леся Кічура.

Фінансову допомогу для публікації та озвучення твору надала IT-компанія ELEKS у рамках партнерської співпраці з Ресурсним центром НУ «Львівська політехніка» і ЛОО ВГО «Українська спілка інвалідів – УСІ». Співпраця триватиме протягом 2019 року, ознаменувавшись публікацією нових цікавих літературних творів для незрячих дітей.

“Цей проект у нас виник ще влітку . З нашими спеціалістами ми організували благодійний аукціон і зібрали чималу суму, оскільки люди зацікавилися. І зараз є великі плани, до 10 книжок , які ми будемо друкувати, можливо в такому ж форматі. Тож це далеко не останній наш проект з пані Оксаною”, – пообіцяла старший менеджер по зв’язках з громадськістю IT-компанії ELEKS Оксана Козак.

Другокласниця Віра Семків залюбки мала змогу під час презентації вперше потримати в руках збірку «Добрі мамині казки. Магія Різдва» почитати її і поділитися враженнями з приводу рельєфно-крапкових книг, доповнених тактильними малюнками.

Організатори планують протягом року надрукувати і передати усім обласним центрам України до 10 найменувань книг шрифтом Брайля, доповнених озвученими версіями на QR-кодах і тактильною графікою.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

На Львівщині відзначили 106-ту річницю з дня народження Василя Кука

12. 01. 2019

Василь Кук після виходу з ув'язнення (1960). Архів ЦДВР.

Вчора, 11 січня 2019 року, у смт Красне Буського району вшанували пам’ять останнього головнокомандувача УПА, генерал-хорунжого Василя Кука з нагоди 106-ої річниці з його дня народження.

Відтак, в межах заходу, представники влади, духовенства та громадськість поклали квіти та лампадки до могили Василя Кука та спільно виконали Державний Гімн України. Опісля відбулась поминальна молитва за участю настоятелів місцевих храмів.

Василь Кук і працівниця референтури пропаганди ОУН Філя Бзова

“Видатний син українського народу Василь Кук все життя пишався тим, що він українець, і готовий був покласти життя за волю українського народу. Він – величезний приклад для сучасних українців, які відстоюють незалежність України. Ми маємо чим гордитися. Нам варто наслідувати приклад нашого земляка, і разом ми переможемо у нашій боротьбі за віру, землю та мову”,- зазначила заступник керівника апарату Львівської ОДА Оксана Томашук.

Василь Кук. Він замінив Шухевича на посту Головного Командира після його загибелі — Василь Кук

Також присутні взяли участь у флешмобі під час якого спільно виконали Гімн українських націоналістів «Зродились ми великої години…» та долучились до екскурсії до Красненського краєзнавчого музею, де оглянули експозиції, присвячені звитяжній боротьбі УПА.

Довідково. 11 січня 1913 року у селищі Красне народився останній головнокомандувач УПА Василь Кук. Він був найстаршою дитиною у сім’ї Степана та Параскевії Куків, що мали шестеро дітей: п’ять синів і одну доньку. Навчаючись в Золочівській гімназії, в 1930 році Василь вливається в ряди «Юнацтва» і незабаром стає членом ОУН. Після закінчення гімназії в 1932 році вступає на правничий факультет Католицького університету в Любліні. Вчився там не довго у зв’язку з арештом польською поліцією. Після звільнення з в’язниці в 1936 році продовжує працювати в ОУН у нелегальних умовах. У підпіллі займається видавничою діяльністю спочатку на Бережанщині, а потім – на Холмщині. Після падіння Польщі у 1939 році перебуває на окупованій німцями території, де проходить курс військового вишколу, організованого ОУН. З квітня 1941 року стає провідником Організації Українських Націоналістів.

Василь Кук з дружиною та синомВасиль Кук з дружиною та сином — Василь Кук з дружиною та сином

З метою відновлення Української держави і проголошення акту про цю подію в Києві Василь Кук з групою активістів намагається добратися до столиці, але в серпні 1941 року його заарештовують німці. Разом зі своїм сподвижником Дмитром Мироном йому вдається втекти від гітлерівців. Після цього керівництво ОУН направляє Василя Кука до Дніпропетровська, де він очолює екзекутиву ОУН Півдня України і тривалий час після німецької окупації успішно бореться з більшовиками.

Потім Василь Кук (псевдо «Коваль», «Леміш») став членом Генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР). У 1947 році він виконував функції заступника Голови проводу ОУН Романа Шухевича (Тараса Чупринки). Після загибелі останнього, в 1950 році наш земляк стає головнокомандувачем УПА. У жовтні 1952 р. йому було присвоєно військове звання «генерал-хорунжий УПА».

Василь Кук, о.Дмитро Блажейовський, Леся Бондарук, 2003 р. Фото Лесі Бондарук

Впродовж 1954-1960 рр. перебував в ізоляторах центральних тюрем КДБ у Києві та Москві. З настанням хрущовської «відлиги» був звільнений з тюрми у 1960 році і залишений у Києві під наглядом КДБ. Незабаром екстернатом закінчив філософський факультет Київського держуніверситету. Працював у Центральному державному історичному архіві, в Інституті історії АН України, звідки був звільнений як неблагонадійний. Василь Кук, проживаючи у Києві, часто виступав з лекціями про національно-визвольну боротьбу, підтримував контакти з ріднею на Бузеччині та навідувався до родини у Красне.

Помер 9 вересня 2007 р. на 95-му році життя. Похований у рідному Красному поруч з Могилою борцям за волю України.

Наталка РАДИКОВА

«…так, я маленька. Але я – бойова одиниця!..» (відео)

11. 01. 2019

Прес-офіцер 36 бригади морської піхоти, старший лейтенант Олександра Безсмертна

Навряд Володимир Вікторович забираючи з пологового будинку свою дружину Марію, і невеличкий пакуночок з чарівною донечкою, думав, що мене близько двох десятків років, і ця маленька дівчинка перетвориться не просто на красуню, а на справжнього воїна – захисника Батьківщини.

Сьогодні, старший лейтенант Олександра Безсмертна прес-офіцер 36 бригади морської піхоти. Нещодавно склала іспит на носіння чорного берету, має великий реальний бойовий досвід. Та про все по порядку.

В рідному Сашиному місті Хмельницькій, немає моря, човнів і чайок. Та власне дівчина мріяла і не проте. В їх домі був чорно-білий телевізор «Весна», по якому маленька Саша дивилась балет. Тому перша її мрія була стати балериною. Однак не дозволив зріст, надто вона тендітна і маленька. Наступним бажанням було стати лікарем. Дівчина навіть успішно склала іспити в два цивільних медичних навчальних заклади. Та самим сильним бажанням було – стати військовим журналістом. Не просто цивільним репортером, який час від часу приїжджає у війська, а саме носити погони, щоб бачити і розуміти життя армії, жити цим життям. Однак, на час коли наша героїня доросла до можливості поступати у військовий вуз, військову журналістику вже було знищено. Єдину в нашій державі кафедру, яка готувала цих спеціалістів, у Львові, було зруйновано, викладачів звільнено.

– Ще у 2010 році, я просто поїхала погуляти по Києву, – розповідає Олександра. – Якось само-собою я потрапила до Києво-Печерської Лаври. Там є фонтан біля якого люди загадують бажання. Я загадала поступити у військовий навчальний заклад на спеціальність журналістика. І бажання хоч частково здійснилось. Коли я склала вступні іспити, то мені прийшли листи з запрошеннями до трьох вузів. Двох цивільних і військового. Я обрала офіцерську кар’єру. На момент мого вступу до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальності військового журналіста там вже не було. Тому я пішла навчатись на фах «культурологія». І зараз я магістр дуже специфічної спеціальності – культурології.

Завдяки грамотно побудованій навчальній програмі, Саша змогла розібратись в специфіці служби всіх сухопутних підрозділів. Практикувались в роботі на посадах заступників командирів підрозділів по роботі з особовим складом та начальників клуба. Незважаючи на вік, та початкове військове звання Олександра разом з товаришами шукала однодумців і намагалась покращувати та змінювати культурно-просвітницьку роботу у військах. А з початком АТО, то вони започаткували практику занять з особовим складом по веденню інформаційної війни, морально-психологічного забезпечення бою тощо. Після завершення навчання її розподілили в одну з частин Військо-Морських Сил. Це не збентежило цілком сухопутну, на той час, дівчину а навпаки додало певного азарту в її службі. Та все ж вона мріяла про військову журналістику. І тому за кілька місяців перевелась в бригаду морської піхоти на посаду прес-офіцера.

– Власне на цій посаді я відчула себе і журналістом, і те, як потрібно працювати з журналістами, – каже старший лейтенант Олександра Безсмертна. – Це дуже важливо і потрібно. Показувати правду про лінію фронту. Казати про тих, хто захищає Україну. Демонструвати «обличчя фронту».

До морпіхів приїздить багато цивільних журналістів. І на думку Олександри це добре, бо підрозділи «чорних беретів» стоять в дуже складних місцях. Часто там немає ні мобільного покриття, ні навіть електрики. Тому зв’язок з рідними стає певною проблемою. Олександрі доводиться спілкуватись з хлопцями та їх батьками. Бути таким собі провідником між ними. А коли батьки бачать своїх дітей по телебаченню, то зазвичай дякують. Бо це найкращі «привіти» до дому. За словами офіцера, їй працювати з місцевими журналістами і легко і цікаво. Бо всі вони налаштовані за Україну. Завжди готові виїхати в найважчі місця. І роблять так, щоб їх інформації не надали шкоди хлопцям.

– Мені дуже приємно бачити, що журналісти просто товаришують з нашими хлопцями, часто приїздять до нас не по журналістському завданню, а просто в гості, – поділилась Олександра. – Морські піхотинці чекають їх. І навіть десь забирають свій час від сну, залишаючи його на спілкування з представниками преси.

Хоча з самого початку морські піхотинці досить неприйнятно ставились до роботи журналістів. Боялись давати інтерв’ю, пускати на позиції тощо. Вважали, що представники мас-медіа обов’язково викажуть ворогу вогневі точки, чи якось не коректно розкажуть про роботу військових. Олександрі, як прес-офіцеру довелось провести чималу роботу, щоб між військовими і журналістами виникла взаємна довіра та симпатія. І її труди принесли гарний результат. Командири підрозділів почали самі звертатись до неї щоб запросити до себе журналістів. Показати яким чином терористи нищать інфраструктуру Донбасу, розповісти про порушення домовленостей. А головне показати, що морська піхота не здає позицій, а стоїть все міцніше на своїх рубіжах.

Та не все просто в роботі прес-офіцера. Є дуже складні моменти. Найважчим для себе старший лейтенант Олександра Безсмертна вважає робити сповіщення про загибель своїх бойових побратимів. Бо не передати писаними літерами ту гіркоту душі і важкість серця, коли сьогодні бачишся і вітаєшся з людиною. А завтра його взнаєш, що його забрала війна. І попри сльози розпачі потрібно виходити перед камери, до журналістів та розповідати про останні події.

– Мене часто питають, чи важко тендітній дівчині встановити свій авторитет в суто чоловічому колективі? – продовжує Олександра. – Моя думка, що все справа не в статі, чи фігурі. Справа в самій людині. І коли ти маєш ціль, то можеш її досягнути. Направду я дуже вдячна нашому командуванню, за те, що старші офіцери розуміють важливість автономної роботи своїх підлеглих. Вони дають нам самореалізовуватись.

Знання отримані в академії для Саші не просто сталий елемент. Вона постійно намагається вдосконалюватись. Читає чимало літератури по організації зав’язків з пресою та громадськістю, намагається знайти дані про те, як працюють подібні офіцери в інших арміях світу. А головне, намагається бути серед своїх офіцерів, сержантів та солдат. Будь то на передовій чи в тилу. Вона не обмежує своє спілкування стінами кабінету, не вимагає якихось безтолкових папірців чи звітів. В її розумінні робота прес-офіцера полягає в багато чому іншому.

– На початках часто траплялось так, що приходиш в підрозділ, починаєш говорити з хлопцями і з тобою спілкуються, – каже старший лейтенант Олександра Безсмертна. – Спочатку як з дівчиною, але в ході бесіди, як з спецом. А потім дивляться на мій погон і з подивом перепитують: «ти що офіцер?». Я в них багато чому вчусь. Не боюсь перепитувати, якщо щось незрозуміло чи не ясно. Бо мати ґрунтовні класичні знання це добре. Але ще краще коли вони підкріплені практикою.

Крім цього, на думку офіцера, є чимало питань про які бійці просто самі не скажуть. Але більшість проблем та недоліків в військовому житті, можна вирішити, чи просто покращити. Головне спитатись і почути, що тобі кажуть. А потім зробити висновки та втілити їх в життя. Власне тому, у морпіхів чи не найпрогресивніше ніж у всіх Збройних Силах України керування.

– Нехай я маленька, – каже Олександра. – Але я – бойова одиниця! Я ніколи не питаю, що держава зробила для мене. Я ставлю перед собою питання, що я зробила для своєї Батьківщини. Мій шлях розпочався в армії. Тут я зустріла однодумців з якими ми робимо реальні речі, щоб збудувати нашу країну. І ми це зробимо якісно!

Нещодавно старший лейтенант Олександра Безсмертна склала складний іспит на право носіння чорного берету. Разом зі своїми бойовими побратимами вона пройшла складну багатокілометрову смугу перешкод. А після цього в урочистому строю поклялась бути вірною Україні.

Коли закінчиться війна, Олександра мріє зробити так, щоб про подвиг сучасних героїв не забули нащадки. Адже саме люди, які зараз захищають Україну можуть стати одним з тих елементів, що об’єднають нашу державу. І на превеликий жаль за чотири роки війни ми і досі не маємо жодного художнього фільму чи серіалу героєм яких був би солдат Збройних Сил України. Цю помилку пропагандистів і бажає виправити старший лейтенант Олександра Безсмертна.

Тарас ГРЕНЬ

Виставки емалей Олексія Коваля “Земля і небо” відкриється у Львові

11. 01. 2019

Експозиція виставкиа Олексія Коваля “Емалі. Історія. Україна. Світ”

У вівторок, 15 січня 2019 року, о 17.00 в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки емалей Олексія Коваля “Земля і небо”.

Виставка нових монументального розміру творів Олексія Коваля з Києва «Земля і Небо» це присвята величним стихіям, які є першоосновою нашого світу. Земля, Небо, Вода і Повітря, всі вони, що перебувають у невпинному взаємообміні енергією, взаємно впливають, та перебувають у діалозі з Людиною.

Цикл творів у техніці емалей на металі, а також офортів є логічним продовженням попереднього циклу, який називався «Місця сили». Його Олексій творив присвячуючи твори вражаючим пейзажам різних частин світу, які його надихнули. Велич яких підносить дух і дає наснагу.

Подорожуючи світом Олексій знайшов образи для зображення стихій. Це і лазур життєдайної води Адріатичного моря Хорватії, і глибина та безмежність неба Тибетських гір, і світло, провідником якого є повітря Азії. І врешті – благодатний скарб України – чорна земля, що уособила велич четвертої стихії. Адже такої землі не зустрінеш ніде.

Експозиція виставки Олексія Коваля “Емалі. Історія. Україна. Світ”

Крім цих пейзажів 2018 – 2019 року, на виставці буде представлена улюблена багатьма шанувальниками творчості Олексія – маленька українська серія 2017 року. В основі цих творів орнаментика вишивки та різьби української аристократії – козацької старшини, поєднана з образами українців зі старих фотографій кінця 19 початку 20 століття. Усього Коваль привезе нам близько дюжини творів, які раніше не були представлені для огляду.

Олеся ДОМАРАДЗЬКА

До Львівської вілли Грушевських завітав Вертеп (відео)

11. 01. 2019

В четвер , 10 січня 2019 року, до Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові (віл. Івана Франка, 154) завітав Вертеп Львівської дитячої залізниці.

Вертеп Львівської дитячої залізниці в Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові, 2019 р.

Юні вихованці профорієнтаційного гуртка “Юний залізничник” Львівської дитячої залізниці під керівництвом старшого майстра Юрія Маланчука та майстра Галини Котеньової показали чудове вертепне дійство, яке дуже сподобалось працівникам музею та гостям, які завітали на цю подію. Глядачі активно долучалися до театрального дійства, колядували, відповідали на віншування, сміялися та трішки сумували разом з юними артистами.

“Ми дуже тішимося з того, що наша співпраця з музеєм Михайла Грушевського уже стала традиційною і що в цьому домі завжди раді бачити наших вихованців”, – зазначив старший майстер Львівської дитячої залізниці Юрій Маланчук.

Після вертепу, в знак подяки за дійство, працівники музею влаштували артистам частування солодощами, цукерками та печивом з ароматним чаєм.

«Юні залізничники у нас уже не вперше. Минулого року вони з вертепом теж були у музеї, а ми, у свою чергу організували для них, спільно з видавництвом “Апріорі”, зустріч з Святим Миколаєм. Тож уже можемо говорити про усталені дружні стосунки між нами” – підсумувала вчений секретар музею Софія Легін.

Наталка СТУДНЯ

15 ювілеїв знаменитих львів’ян у 2019 році

10. 01. 2019

Уже традиційно на початку року Фотографії Старого Львова пропонують читачам познайомитися із знаменними датами року. І якщо у попередній публікації йшлося про події в історії Львова, то сьогодні розповідаємо про 15 видатних діячів нашого краю, ювілей яких відзначаємо у 2019 році. Отож, цього року виповнюється:

190 років від дня народження Ісидора Шараневича (16 лютого 1829, Козарі, повіт Галич — 4 грудня 1901, Львів ), українського історика, громадського діяча, професора Львівського університету, почесного директора Київського Університету, довголітнього сеньйора Ставропігійського інституту у Львові. Один із фундаторів Національного музею у Львові, заклав основу його фондів. Прищепив українській громаді культ музейництва. Зробив в цілому вагомий внесок у розвиток історичної науки Галичини.

170 років від дня народження Володимира Шухевича (15 березня 1849, Тишківці, Івано-Франкіська обл. – 10 квітня 1916, Львів), видатного етнографа, фольклориста, педагога, публіциста, редактора, видавця і фотоаматора, котрий зробив неоціненний внесок у розвиток української культури та науки кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Збирав (разом із графом Володимиром Дідушицьким і директором Людвіком Вежбицьким) етнографічні матеріали і мистецькі предмети домашнього промислу на Гуцульщині. Наслідком його студій є цінна 5-томова праця «Гуцульщина» (Львів: НТШ, 1897—1908) і 4 томи польською мовою (видання Музею ім. Дідушицьких (1902—1908), в якій Шухевич влаштував природничо-етнографічний відділ і був його кустошем.

160 років від дня народження Костя Левицького (18 листопада 1859, Тисмениця —12 листопада 1941, Львів), українського державного діяча, одного із найвизначніших політичних діячів Галичини кінця XIX століття — першої половини XX століття, доктора наук.Кость Левицький був на провідних ролях у Віденському парламенті, “Просвіті”, НТШ, очолював створений ним же Центробанк. У жовтні 1918 року він очолив Українську Національну Раду у Львові і фактично керував процесом підготування до перевороту. 20 жовтня на урочистому вічі біля Святого Юра Левицький проголошує створення Української держави в межах Австро-Угорщини. А згодом очолює уряд Республіки.

Іван Труш у власному садку на вул. Обводовій (тепер - І.Труша), 28. Львів. Фото початку 1930-х рр. — Іван Труш у власному садку на вул. Обводовій (тепер – І.Труша), 28. Львів. Фото початку 1930-х рр.

150 років від дня народження Івана Труша (17 січня 1869, Висоцько – 22 березня 1941, Львів), одного з найвизначніших українських митців-імпресіоністів. Майстер пейзажу і портретист, якого називали поетом кольору та Сонця.
В численній мистецькій спадщині Труша (понад 6 000) до пейзажних шедеврів належать: «Захід сонця в лісі» (1904), «Самітна сосна», «Полукіпки під лісом» (1919), «В обіймах снігу» (1925), «Копиці сіна», «Місячна ніч над морем» (1925), цикли «Життя пнів» (1929), «Луки і поля», «Квіти», «Сосни», «Хмари», «Дніпро під Києвом» (1910); краєвиди Криму, Венеції, Єгипту, Палестини. Труш малював також пейзажі з архітектурними мотивами («Михайлівський собор», «Андріївська церква» в Києві, «Могила Т. Шевченка», «Єгипетський храм» тощо). Труш дав також чимало жанрових картин («Гагілки», «Гуцулка з дитиною», «Трембітарі», «Прачки», «Гуцулки біля церкви», «Араби в дорозі», «Арабські жінки»), які відзначаються лаконізмом мистецької мови і простотою композиції.

Мирон Тарнавський, 1916 (фото https://io.ua/29703996)

150 років від дня народження Мирона Тарнавського (29 серпня 1869, Барилів, Радехівський р-н. – 29 червня 1938, Черниця, Бродівський р-н), українського полководця, генерала-четара УГА та її Начального вождя (команданта, головнокомандувача).
Мирон Тарнавський очолював Другий Корпус УГА у боях під Львовом і під час першого відступу, в Чортківській офензиві; під час другого — призначений генерал-четарем і Начальним вождем (головкомом) УГА. Після переходу за Збруч Мирон Тарнавський пережив дні тріумфу й трагедії об’єднаних українських армій: похід на Київ і його здобуття (30 серпня 1919), відступ, пошесть тифу.Помер 29 червня 1938 року в одному з львівських шпиталів (за іншими даними, в с. Черниця, Бродівський повіт, Тернопільське воєводство, нині Бродівський район Львівської області, Україна). Похорон був організований за сприяння фірми Романа Шухевича «Фама». Похований на Янівському цвинтарі у Львові серед стрілецьких могил вояків УГА. Його похорон був масовою українською маніфестацією.

140 років від дня народження Станіслава Людкевича (24 січня 1879, м.Ярослав, тепер Польща — 10 вересня 1979, Львів), українського композитора, музикознавця, фольклориста, педагога, доктора музикознавства.
До найграндіозніших творів композитора належить кантата-симфонія «Кавказ», написана на вірші однойменної поеми Шевченка. Першу частину твору композитор закінчив 1905 року, всю партитуру — 1913 року. Прем’єра відбулася 1914 року у Львові силами хору товариства «Боян» на концерті, присвяченому 100-річчю від дня народження Кобзаря. Диригував автор.Кантату «Заповіт» Людкевич створив до 120-річчя від дня народження Кобзаря (1934). Перше її виконання відбулося 1935 (львівський хор «Боян» під керуванням автора). У 1950-х роках Людкевич заново відредагував кантату — і в такому вигляді вона ввійшла до найкращих зразків кантато-ораторіального жанру.

125 років від дня народження Ярослави Музики (10 січня 1894, Залізці, Тернопільска обл. – 23 листопада 1973, Львів), української художниці, реставратора, колекціонера.
Працювала у різних видах і жанрах образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва: малярство (іконографія, портрет, пейзаж, натюрморт), мозаїка, живопис на склі, станкова й ілюстративна графіка (лінорити, офорти), екслібриси, емаль, батик, тиснення на шкірі, інкрустація, килимарство, аплікації — понад 2000 робіт. Твори, архів, бібліотеку, колекцію заповіла Львівській галереї мистецтв.

110 років від дня народження Степана Бандери (1 січня 1909, Старий Угнів — 15 жовтня 1959, Мюнхен), українського політичного діяча, одного з чільних ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху ХХ століття, який боровся за незалежність України. Разом з Ярославом Стецьком автор Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року.

110 років від дня народження Богдана-Ігоря Антонича (5 жовтня 1909, Новиці — 6 липня 1937, Львів ), українського поета, прозаїка, перекладача і літературознавця. Через офіційну заборону ширше знаний лише з середини 1960-х; справив значний вплив на сучасну українську поезію.

Композитор Анатоль Кос (Кос-Анатольський), племінник Михайла Коса (зі сайту http://www.uaestrada.org/photo/kos-anatolskyj-anatolij) — Композитор Анатоль Кос (Кос-Анатольський) (зі сайту http://www.uaestrada.org/photo/kos-anatolskyj-anatolij)

110 років від дня народження Анатолія Кос-Анатольського (1 грудня 1909, Коломия — 30 листопада 1983, Львів), українського композитора, народного артиста України, котрий увійшов в історію вітчизняної музичної культури як один з яскравих, самобутніх і активних її творців. Його пісні, хори, вокально-інструментальні твори часто звучать по радіо, на телебаченні, його концерти виконуються знаними симфонічними оркестрами, його опери й балети ставляться академічними театральними колективами.

90 років від дня народження Романа Іваничука (27 травня 1929, Трач, Івано-Франківської обл. – 17 вересня 2016, Львів), українського письменника, громадського діяча, одного з організаторів Товариства української мови ім. Шевченка, Народного Руху України, члена Спілки письменників України, народного депутата України І-го скликання, заслуженого працівника культури України
Роман Іваничук — автор багатьох збірок новел та оповідань, повістей «Місто», «Сьоме небо», «На перевалі», «Зупинись, подорожній!». Але найбільшу популярність він здобув як історичний романіст.

80 років від дня народження Ігоря Калинця ( 9 липня 1939, Ходорів), поета і прозаїка, одиного із чільних представників так званої «пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько-самвидавного руху в Україні, політв’язень. Живе і працює у Львові. Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка.

Художній керівник театру Федір Миколайович Стригун — Федір Стригун

80 років від дня народження Федіра Стригуна (1 листопада 1939, Томашівка, Черкаська обл.), художній керівник, головний режисер Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Народний артист України (1979), лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Голова Львівського міжобласного відділення Національної спілки театральних діячів України, Член-кореспондент Академії наук України, Завідувач кафедри режисури та хореографії Львівського національного університету імені Івана Франка.

70 років від дня народження Володимира Івасюка (4 березня 1949, Кіцмань, Чернівецька обл. – 24-27 квітня 1979, Брюховицький ліс під Львовом), видатного українського композитора, поета, Героя України (посмертно), основоположника української естрадної музики.
Володимир Івасюк – автор ста семи, п’ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до двох спектаклів. Був професійним медиком та скрипалем, чудово грав на фортепіано та майстерно виконував свої пісні.Творчість композитора базувалася на дослідженні української народної пісні, фольклору. Завдяки наполегливій роботі та співпраці з талановитими виконавцями такими як В. Зінкевич, С. Ротару, Н. Яремчук, Л. Відаш, В. Івасюк став творцем пісень, що здобули широку популярність і любов слухачів, адже втілювали у собі елементи народного та духовного життя українців. І саме місто Львів, як культурна столиця, стало осередком тривалої діяльності Володимира Івасюка.

Оперний співак Василь Сліпак — Василь Сліпак

45 років від дня народження Василя Сліпака (20 грудня 1974, Львів –29 червня 2016, Луганське, Донецька обл.), всесвітньо відомого українського оперного співака, соліста Паризької національної опери, волонтера, учасника бойових дій на Сході України. Позивний «Міф». Загинув у бою від кулі снайпера. Кавалер ордена «За мужність» І ст., Герой України, кавалер ордена «Золота Зірка».

Звичайно, що список видатних ювілейних імен, повязаних зі Львовом та Львіщиною у цьому році можна продовжувати ще дуже довго.Тож, слідкуйте за нашими публікаціями.

Софія ЛЕГІН

Джерела:

Олег Проців презентував монографію “Ловецтво Львова середини ХІХ – першої третини ХХ ст.”

10. 01. 2019

На сучасному етапі поглиблюється вивчення всіх сторін суспільного життя Галичини. Актуальність дослідження полягає в тому, що у Львові, який за Австро-Угорщини був столицею Галичини, а при Другій Речі Посполитій – воєводським містом, зосереджувалось суспільно-політичне, економічне та культурне життя.

На економічне та суспільно-політичне життя Львова великий вплив мало мисливство. Це сприяло розвитку у місті чисельних громадських мисливських організацій, проведенню виставок мисливських трофеїв та мисливських собак, розвитку стрілецького мисливського спорту, торгівлі продукцією полювання та знаряддями для полювання.

У результаті проведеного автором дослідження зібрано значний фактичний матеріал, що дає можливість істотно доповнити і уточнити дані з досліджуваного питання. Викладені матеріали базуються на багатовидовій джерельній базі з урахуванням думок та здобутків попередників, поглиблюють пізнання мисливства у Галичині та у Львові, зокрема. Основу фактологічної бази праці становлять неопубліковані та опубліковані джерела ХІХ – початку ХХІ ст.

Монографія “Ловецтво Львова середини ХІХ – першої третини ХХ ст.”

У монографії проаналізовано розвиток мисливства у Львові, починаючи з середини ХІХ століття. Досліджено діяльність громадських мисливських організацій Львова, а саме: Галицького мисливського товариства, Малопольського мисливського товариства, Міського мисливського товариства у Львові, Львівського мисливського товариства ім. Святого Губерта, Львівського мисливського товариства «Тур», Міського товариства мисливців «Немрод» у Львові, Галицького товариства охорони тварин. Висвітлено гуманітарні, економічні, організаційні аспекти діяльності цих товариств.

Розглянуто економічні аспекти організації мисливства у Львові, а саме: виставки мисливських трофеїв та мисливських собак, розвиток мисливської зброярської галузі, торгівлю продукцією мисливства, мисливський стрілецький спорт, оренду права полювання на землях Львівської гміни.

Ознайомитись з монографією у Львові можна у Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника та науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка. Користувачі інтернету можуть ознайомитись за цим посиланням.

Бібліографічний опис:
Ловецтво Львова середини XIX – першої третини XX ст./ О. Р. Проців = Hunting in Lviv in the midnineteenth – first third of the twentieth century/ O. R. Protsiv. – Івано-Франківськ: Фоліант, 2018. – 474 с.: іл., табл., факс.. – ISBN 978-617-7496-09-9

Олег Романович Проців
Народився у м. Стрий Львівської області. Закінчив Львівський зооветеринарний інститут (1989 р.), магістратуру державної служби при Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу (2007 р.), аспірантуру за напрямком «Державне управління» у Львівському регіональному інституті державного управління (2014 р.). У 2015 р. захистив дисертацію «Актуальність історичного досвіду Галичини кінця XIX – початку ХХ століття для державного регулювання мисливського господарства сучасної України». На цей час є докторантом на кафедрі державного управління Львівського регіонального інституту державного управління. Тема дисертаційного дослідження – “Генеза публічного управління у сфері використання тваринного світу Галичини”.

Автор понад 280 публікацій, з яких: 13 монографії, 83 статті у наукових фахових виданнях, 72 доповіді на наукових конференціях, 112 публіцистичних статей.

Ольга ДОВГАНИК

В музеї етнографії та художнього промислу “ожила музика”

10. 01. 2019

Експозиція інтерактивного мультимедійного проекту "Музика, що оживає..."

Вчора, 9 січня 2019 року, в Музеї етнографії та художнього промислу ІН НАН України (проспект Свободи, 15) відбулося відкриття інтерактивного експозиційного проекту “Музика, що оживає…”

“Сьогодні ми демонструємо першу фазу запущеної нами концепції «Інтерактивний, сучасний, динамічний музей». Точковими вкрапленнями в стаціонарну, академічно побудовану експозицію пробувати динамізувати ті найважливіші моменти, які потребують інтерактивної уваги відвідувачів.

Заступник директора з музейної роботи музею етнографії та художнього промислу у Львові, Андрій Клімашевський

Наша музична експозиція невелика,камерна, але вона дуже цікава і складається з двох важливих сегментів – музичні інструменти клавішні, які демонструють еволюцію європейської музичної культури і музичних інструментів, а також наш український контент, який демонструє еволюцію струнних інструментів.

Крім інформаційного забезпечення, про той чи інший інструмент епохи забезпечено також аудіо-візуальну синхронізацію. Тобто, паралельно зі звуком інструменту у вікні з’являється знакова постать епохи – від композиторів до гетьманів”, – зазначив заступник директора з музейної роботи музею етнографії та художнього промислу у Львові, Андрій Клімашевський.

На відкриття проекту прийшли не лише фахівці: учені, музейники, музиканти, але й зацікавлені та заінтриговані шанувальники прекрасного: як музики, так і памʼяток. Кожна із них ожила лише від дотику руки, як і було обіцяно. Заговорили струни і клавіші минулих епох від XVII до ХХ століття.

Директор Інституту народознавства НАН України Степан Павлюк

“Насамперед ми хочемо акцентувати увагу на те, що в Україні є багато пам’яток народної і професійної культури. І хочеться, оживити цю красу, щоб людина її бачила, а це можна зробити завдяки сучасним технологіям, які дозволяють подати інформацію про експонат більш повніше, яскравіше та цікавіше. Тож ми спробували зробити так, щоб львів’яни та гості міста змогли на сучасному рівні побачити пам’ятку в двох вимірах – в оригінальному баченні і як про неї можна сказати більше”, – сказав директор Інституту народознавства НАН України Степан Павлюк відкриваючи виставку.

Відтепер всі відвідувачі музею зможуть не тільки побачити унікальні музичні інструменти, але й почути їх оригінальне звучання.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Брати Шептицькі у вирі польсько-українського протистояння на поч.. 20-х рр. ХХ ст. Фрагмент біографії о. Климентія

9. 01. 2019

Восени польська газета «Kurier Poznański», фінансована проросійськими елітами, назвала о. Климентія польським ренегатом. Це пролунало в контексті повідомлення про його арешт в Уневі, який був пов’язаний з «українською пропагандою у Східній Малопольщі і конгресом комуністів у св. Юра» [KurierPoznański. — № 263. — 16 листопада 1923 р. — С. 1].

Поліцією був проведений обшук, результати якого, як стверджує видання, стали підставою до арешту і конвоювання його до Перемишлян, з метою прийняття рішення, за звинуваченнями, у суді. Видання зазначає, що цей факт викликав велике занепокоєння у русинів. Про цю прикру подію з посиланням на львівську газету «Вперед» повідомляла краківська газета «Czas» [Czas. — № 264. — 18 листопада 1921 р. — С. 3]. Як повідомляло видання, арештували також о. Якова Вергановського (1847–1927) і відомого українського поета Степана Чарнецького (1881–1944). О. Климентія арештовано по закінченніреколекцій, які він відбував у оо. Ісусівців. Автор повідомлення у газеті «Czas» зазначає, що у зв’язку з цим до Варшави виїхала делегація українців у складі п’ятьох політиків на чолі з екс-послом парламенту Бачинським. Очевидно, у повідомленні йшлося про Лева Бачинського (1872–1930), який у період 1907–1918 рр. був послом австрійського парламенту.

Брати Шептицькі: Леон, Казимир (о. Климентій), митрополит Андрей (Роман), Олександр, а також Ядвіга Шембек (дружина Леона) та Ізабелла Собанська (дружина Олександра). Фото з фондів Muzeum Narodowe w Warszawie.

Справа арешту згаданих українців не є дослідженою істориками і очевидно була фрагментом репресивних дій, які відбулися після замаху у Львові на Юзефа Пілсудського, вчиненого, як пізніше виявилося, більшовицьким та німецьким агентом Степаном Федаком. Фальшивими також були згадані звинувачення про причетність Шептицьких до якихось зборів комуністів, оскільки він не займався жодною політичною діяльністю, про що зрештою сам напише у одному з листів, які тут публікуємо.

Переслідування о. Климентія на цьому не закінчилися. У листі від 11 травня 1922 року до брата генерала Станіслава Шептицького він детально описав «наліт», вчинений польською поліцією на Унівський монастир:

Унів, 11.05.1922 р.
Станіславові Шептицькому — Краків

Мій дорогий!

Недавно писав з вітаннями — сьогодні з іншою справою. Вчора від 6 ранку до 4.30 після полудня в Уневі була ревізія: 40 людей із військової жандармерії — комісар поліції, комісар староства, якийсь капітан копали в пивниці, розбивали мури, розкопали в церкві гробівець світлої пам’яті кард. Левицького, у мене з 5 годин кожен клаптик переглядали. Результат: знайшли щось 300-кількадесят корон австрійських сріблом і нікелем, які брати замурували ще в 1920 перед більшовиками, — тепер знайшли і забрали. Повідомляю Тобі про це, щоби Ти знав, які тепер порядки. Ледве, за моєю вимогою, написали протокол про те, що взяли, і мені залишили квитанцію. Прекрасне використання військ і поліції, щоб у монастирях, які займаються вихованням сиріт, забирати знайдені гроші! Коли я просив про знижку мита на вино для Служби Божої, то відмовили й здерли ще, окрім 1150 од. брутто від літра, 10% понад максимальний тариф, цілком несправедливо — всі наші рекурсії відкинули, а тепер ще приходять і забирають гроші з допомогою війська й поліції. Насолода жити під такою владою! Пишу, бо знаю, що Ти знатимеш, що з цим зробити. Сердечно Тебе вітаю. Від Р. картка з Браз. — у кінці червня повертається до Сполучних Штатів. Бог із Тобою, мій дорогий.

Завжди Твій Климент

P.S. Непотрібно Тобі додавати, що працюю тільки веденням монастирських справ і парафією, а політикою займатися не маю часу та й не хочу.

Станіслав граф Шептицький, генерал броні Війська Польського. 1923 р.

Тому це — справжня напасть, нічим не виправдана, але тут образ усього режиму, якому ми тут є піддані.

Подібне ставлення влади до монахів-студитів знаходимо й пізніше. Зокрема, у газеті «Gazeta Robotnicza» від 1 грудня 1922 року повідомляється, що монастир студитів у Зарваниці є «осередком українського саботажу на всю околицю». Газета інформує, що після обшуків знайдено докази такого твердження і внаслідок цього арештовано настоятеля монастиря.

Згаданий у листі кардинал Левицький — це Михайло Левицький (1774–1858) — католицький єпископ греко-католицького обряду, кардинал. Як пише о. Климентій, ніякою «українською агітацією» й «політикою» ні він, ані студити не займались. Можемо припустити, що така форма репресій була відповіддю на діяльність, яку Митрополит Андрей розвинув у контексті своєї місії на Заході, спрямованої на формування засобів порятунку залишків католицької Церкви у тодішній більшовицькій Росії та на окупованих нею територіях. Ці заходи також представлялись у пропагандистській пресі як дипломатична акція Митрополита, метою якої було визнання на міжнародному рівні Української держави — з числа територій, що перебували у складі Польщі. Така думка в історіографії побутує і нині. Однак, у тодішній пресі залишилося багато свідчень, в яких Митрополит Шептицький давав відповідь на закиди, що питання Української держави — це питання міжнародної спільноти й українських політичних еліт. Сам особисто він, як Митрополит, висловлювався за відновлення державності, однак підкреслював, що ніхто його не наділяв мандатом до ведення переговорів на міжнародному рівні. Сам факт заяв у польській пресі про дотичність Митрополита Андрея до т. зв. «українського питання» сприймався тогочасним польським суспільством дуже негативно. У контексті цієї ситуації потерпав, ясна річ, о. Климентій із ввіреними йому монахами як «підозрілий елемент» для тодішньої польської влади.

Про діяльність о. Климентія в ті роки згадує Ян Сильвестр Шептицький (1905–1980), син Леона Шептицького, який після о. Климентія одідичив маєтки у Дев’ятниках:

«Потім Стрик щораз частіше з’являється на Міцкевича, 24 [сьогодні це вулиця Листопадового Чину — І. М.], де ми з Матір’ю Йосафатою мешкали у гімназійні часи. У смутні дні 1922 року Він приносить потіху після смерті Сюлі й під час її похорону у Прилбичах, і пізніше під час мого тифу на Зеленій. Ми навіть не зауважили, як, кружляючи між Львовом та Уневом, Стрик закладав підвалини Чину Студитів, як збирав новиків й готував їх до чернечого життя, як організовував різні майстерні, де брати мали би працю і джерела утримання. Узимку1922–1923 років у Львів приїхав Апостольський Візитатор Дженоккі. Стрик Митрополит був тоді у Південній Америці, а о. Климентій приймав Його і якось на обід до моїх Батьків, на Зелену, привозив».

[Мова про Софію Марію Броніславу графиню Шептицьку герба Власного (1904–1958), пізніше сестру-монахиню Марію Йосафату, дочку Ядвіги й Леона Шептицьких; Сюля — її молодша сестра; «на Зеленій» — тут сім’я Леона графа Шептицького мала дім-віллу, побудовану наприкінці XIX віку для Адама Замойського; після 1945 р. тут міститься Обласна науково-педагогічна бібліотека. Будівля знаходиться у Львові за адресою: вул. Зелена, 24]

Тут кількома реченнями подаємо характер діяльності о. Климентія в ці роки. Перш,ніж прокоментуємо приїзд до Львова візитатора Дженоккі, зауважимо тільки, що в грудні 1922року о. Климентій виїжджає до Відня, щоби заопікуватися Митрополитом Андреєм, який повернувся з тривалої подорожі з-за океану [Kurier Warszawski. — № 355. — 29 грудня 1922 р. — С. 2]. Очевидно, передбачалося повернення обидвох братів Шептицьких до Галичини, оскільки про це згадує преса, що Митрополит повертається до Львова у товаристві о. Климентія [Kurier Poznański. — № 25. —1 лютого 1923 р. — С. 7]. Однак, Андрей Шептицький залишився у Відні очікувати на дозвіл на в’їзд до Польщі.

Митрополит Андрей Шептицький після повернення з заслання з Росії

Джованні Дженоккі був номінований Апостольським Візитатором у Галичині в лютому 1923 року. Католицький часопис «Przegląd katolicki» з посиланням на італійське видання «Obsservatore Romano» сповістив про це рішення у виданні на останній сторінці від 8 лютого 1923 року. За повідомленнями, о. Дженоккі мав прибути, щоби здійснити візитацію греко-католицьких єпархій. До Львова дипломат приїхав 1 березня 1923 року і мав перебувати 7 днів, після чого була запланована подорож на Станіславівщину [Rzeczpospolita. — № 60. — 2 березня 1923 р. — С. 1]. Замість запланованого тижня візитаторпробув у Львові 10 днів і весь цей час ним опікувався о. Климентій. 10 березня 1923 року Дженоккі відбув до Станіславова (нині Івано-Франківськ) [Słowo. — № 60 (186). — 15 березня 1923 р. — С. 4]. У тім часі було оголошено рішення Ради послів держав Антанти щодо східних кордонів Польщі від 15 березня 1923 р., за яким східна частина Галичини остаточно закріплювалася в межах Польщі. До Риму Дженоккі відбув 22 березня 1923 року [Czas. — № 66. — 23 березня 1923 р. — С. 1].

Цей рік був багатий на інтриги, які плели навколо Митрополита Андрея «зичливці» міжнародного рівня. Однак о. Климентій наполегливо розбудовує студитів, не вдаючись у політичні справи.

У червні до родини Шептицьких прийшла радісна звістка: президент Польщі Станіслав Войцеховський 13 червня 1923 року затвердив на посаді міністра Військових справ генерала Станіслава графа Шептицького. Вже у серпні міністр Шептицький вчиняє символічний крок, слід якого залишається й сьогодні. На честь спільної польсько-української перемоги над більшовиками, він наказом № 126 від 4 серпня 1923 року встановив День польського вояка, яке щорічно відзначається 15 серпня. За григоріянським календарем, вірні латинської католицької традиції цього дня святкують Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, аналог якого у східній церковній традиції — Успіння Богородиці.

Того ж серпня трапився міжнародний скандал під час в’їзду Митрополита Андрея в країну. У ніч з 22 на 23 серпня 1923 р. його затримано представниками офіційної польської влади на польсько-чехословацькому кордоні й перевезено до монастиря сестер Шариток у Познані, де було піддано двомісячному домашньому арешту. Підставою стала діяльність Митрополита, скерована, як стверджувала польська влада, на утворення Української держави, а також брак лояльності до польського уряду. Іншою причиною такого ставлення до Митрополита була сильна позиція проросійської партії в Польщі, названої «ендеція» — націонал-демократія. Галицький Владика зі своїми планами розбудови католицької Церкви в Росії був надзвичайно невигідною особою в цій частині світу.

Унів. Фото з фондів цифрової бібліотеки Polona

28 серпня 1923 року щорічний церковний празник в Уневі з нагоди Успіння Богородиці переріс у політичний мітинг. До монастиря студитів помолитися прийшлипонад 50 тисяч греко-католиків із всієї Галичини. Після Богослужінь, які очолював о. Климентій як господар осередку, присутні прийняли резолюцію, якою звертались у заяві-протесті до польської влади з вимогою негайно звільнити Митрополита:

1923 р., серпня 28,
Унів, пов. Перемишлянський

Заява-протест учасників посольського віче до Польського Уряду проти арешту Митр. Андрея Шептицького в Познані.

РЕЗОЛЮЦІЯ

Учасники посольського справоздавчого віча народних українських послів Хоми Приступи й Андрія Пащука в Уневі Перемишлянського повіту 28 серпня 1923 р. в числі понад 50 тисяч людей взивають Польський Уряд, щоби заарештованого українського Митрополита о. Андрея Шептицького, який тепер лежить хворий у Познані в шпиталі Шариток, по його виздоровленні випустив негайно на волю і не перепиняв Його повороту на Рідну Землю у свою владичу столицю у Львові; а під час його слабості щоби не перепиняв свобідної комунікації Митрополита Шептицького зі своїми вірними.

[Шептицький Андрей. Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899-1944…. — C. 748].

О. Климентій прибув до Познані одразу після Празника в Уневі, щоби заопікуватися братом. Бо, окрім складної політичної ситуації, спричиненої арештом Митрополита, далася взнаки і його хвороби. Ось текст двох листів, написаних о. Климентієм :

Познань, 03.09.1923 р.
Олександрові Шептицькому — Лабуні

Мої найдорожчі!

Я тут уже три дні. Здоров’я весь час ще не є на дорозі до цілковитого покращення. Отруєння крові спричиняє майже щодня на декілька годин температуру до 39 градусів або йвище. Щастя, що після цих декількох годин гарячки вже немає, тому не так нищиться організм. Сестри тут дуже старанно доглядають — 5 тижнів ще мусить лежати, щоби тільки якесь недобре ускладнення не прийшло. Леось вибирається сюди — очікую його цього тижня. У суботу (якщо не буде погіршення) виїжджаю, а хтось інший мене замінить, щоби завжди мав товариство. Як вилікується, напевно, муситиме бути у Варшаві. Від усього серця всіх Вас вітаю.

О. Климентій пробув біля Митрополита до 8 вересня (до суботи). На зміну йому прибув також лікар зі Львова Мар’ян Панчишин (1882–1943) — український політик, особистий лікар Митрополита Андрея Шептицького.

Олександр Шептицький (сидить перший справа) з з членами ради Ліги Повітряної і Протигазової Оборони, Лабуні (Польща). 4 жовтня 1924 р.

Львів, 17.09.1923 р.
Олександрові Шептицькому — Лабуні

Мій найдорожчий!

Думкою й серцем з Тобою та з усіма Вами у Ваших клопотах і турботах. Користуюся нагодою, щоб Тобі сказати, що Панчишин повернувся тут під кращим враженням — учорашній день був ліпшим і щодо шлунку (травлення, апетиту). Зараз навіть автомобілем їхати (via Варшава) він вважає надто небезпечним для ноги. Він стверджує, що за 2 тижні зможе без проблем їхати, однак є очевидним, що аудієнція буде можлива тільки в мотелі на колесах. У суботу вранці приїдуть до Варшави о. єпископ Коциловський (з Перемишля) і Гвоздецький. Дуже добре було б, щоби могли поінформуватися про те, що доти Ви зробили, і якщо Ти можеш — організуй усе так, аби в суботу бути у Варшаві. Вони вступлять на Вспульну, 52. Поїдуть остаточно підготувати цей приїзд — аудієнцію (але після тих 2 тижнів, від сьогодні), розглядітись за автомобілями тощо, а може, вдасться, що за їхньою (уряду) ініціативою буде дозволено, щоб їхав зразу ж у Львів (а Варшава — потім). Це б було завжди найкраще рішення, і Панчишин говорить, що це без жодного вагання можна б зараз зробити — внести до вагона в Познані та винести у Львові.

Що там у Вас чути? Як Ти застав Ізу? Так радий був би бути у Вас, а так якось не складається. Якщо Митр. авто їхатиме — може, щоб на відпочинок вступив до Лабунь, чи було б якось по дорозі? Це би полегшило дорогу. Найсердечніше, мій любий, вітання, обійми. Бог з нами — у всіх хрестах і труднощах.

Щиро Ваш о. Климент.

Іван МАТКОВСЬКИЙ

Все життя працював для громади

9. 01. 2019

Якогось дня Софія зайшла до кабінету батька – останнім часом він нездужав, особливо це стало відчутно після смерті Марії. Не міг змиритися з тим, що його кохана дружина, підтримка і берегиня їхньої великої родини – така ще молода й вродлива – відійшла у засвіти. Загорнувшись у шляфрок, дрімав у своєму улюбленому кріслі, і спомини обсідали його. Не бажав тих згадок, але вони нав’язливо роїлись у голові. Софія віддавна просила батька записати свої спогади і зайшла якраз у той час, коли той думками поринув у свою юність.

Софія, наймолодша з чотирьох дітей Василя Нагірного, спонукала його до створення мемуарів під назвою „З моїх споминів“. Вони були записані нею в останній рік життя Василя Нагірного й видані 1935 року у львівському видавництві „Кооперативна республіка“.

У передмові до книжки історик і кооператор Ілля Витанович писав: „Світлі постаті діячів того етапу [національного відродження в Галичині. – Н.Ф.], їх ідейні засновини мають для нас сьогодні не лише історичне значіння. З тих ідейних зародків черпають і черпатимуть сили дальші змагання. Аналіза початків не є без ваги й поуки для дальшого формування нашого національного життя і правильної оцінки сучасних досягнень. Пошана до громадської праці, до діяльности й замислів піонерів нашого суспільно-господарського відродження є мірилом нашої власної вартости та ідейности в праці. Тимто пригадка їх починів, діяльности й замислів буде нас відсвіжувати, як радісний спомин молодости. Цінний буде він для нас тоді головно, коли в ході наших теперішніх змагань стрічатимемо анальогії минулого. Тоді може нам нераз стане в пригоді спомин про те, як то сильна віра й фанатизм праці перемагали найтяжчі перешкоди“.

Василь Нагірний (1848–1921) – визначний галицький архітектор і громадський діяч, один із засновників кооперативного руху та різноманітних товариств, діяльність яких вивела на якісно новий рівень життя українців Галичини.

Він був людиною, яка „створила себе сама“. Рано залишившись сиротою, все життя з вдячністю пам’ятав поради своєї бабці, яка виховувала його і вчила, „яким я повинен бути, аби вийти в люди“ ¹.

Повертаючись думками до своїх юнацьких років, проведених у Львові, згадував холод і голод, що тоді були його постійними супутниками. У споминах писав: „Часи ходження до вищих кляс реальної школи належать до найприкріших [часів] мойого життя. Мені майже зовсім забракло усього, що потрібне не тільки для науки, але і до життя. Я не мав ані одної книжки, ані що з’їсти. Нераз жилося кілька днів сухим горохом, купленим за кілька крейцарів… Під час тріскучої зими я ходив в легкій, майже літній одежині. Теплішу одежину, що я мав, позичив я пізньої осені одному товаришеві, який спав на Високім Замку, та він не віддав її мені.“

Нужду пізнав зблизька та, маючи здібності і велике бажання вчитися, а також неабиякий хист організатора, завжди вмів давати собі раду, знаходячи якийсь підробіток, підтримку й прихильність людей, яким імпонувала вперта вдача бідного юнака. Розпочавши у 1871 році навчання у Львівській технічній академії (тепер – Національний університет «Львівська Політехніка»), він вирішує здійснити сміливий задум: на зароблені лекціями у приватній гімназії гроші, продовжити навчання у Вищій технічній школі в Цюріху (тепер – Федеральна вища технічна школа Цюріху). На своє прохання до „Народного Дому“ про отримання стипендії, дістав таку відповідь: „Як не має удержання, то хай сидить дома“. Та до Цюріху він таки поїхав і почав навчатись на підготовчому курсі. Витративши останні гроші і не маючи далі, на що розраховувати, крім як на Божу волю, довідується, що Совіт „Народного Дому“ таки призначив йому стипендію на весь термін навчання.

Після закінчення 1875 року навчання на відділі будівництва Василь Нагірний залишається на декілька років у Швейцарії, отримує роботу за фахом як архітектор, працює в будівничому уряді у Вінтертурі, у Цюріху. Він пильно придивлявся до того, як живуть і господарюють швейцарці. Подобалось, що вони, працьовиті й ощадні люди, ввічливі та демократичні в поведінці, мають добре пристосовану до своїх умов і традицій систему організації суспільно–громадського життя. Наприкінці життя гірко писав: „Чи діжду я того, коли й наша країна позбудеться непрошених опікунів і так устроїться, як ця маленька Швейцарія?“.

У Швейцарії Нагірний познайомився з багатьма відомими людьми, серед яких – Михайло Драгоманов, редактор Олександр Суворін. Саме тут проявились організаторські та дипломатичні здібності В.Нагірного, коли він створив „Руський Кружок“ і товариство „Славія“.

Цей досвід став у пригоді Нагірному після повернення влітку 1882 року до Львова, де він одразу опинився у вирі політичних і громадських подій. Свій входження у життя на Батьківщині розпочав з газети „Діло“, до редактора якої, В.Барвінського, заніс статтю „Як собі люди у нужді помагають“. З того часу на довгі роки став постійним дописувачем „Діла“, видав кілька окремих брошур („Дещо про лад в громаді“, 1876; „Порадник для крамниць“, 1886 та ін.), писав статті до „Правди“ та „Батьківщини“, відповідав за редакцію часопису „Нове дзеркало“. Вже у червні 1883 року В.Нагірний виступив на другому народному вічі – промову йому допоміг підготувати Іван Франко, який краще знав економічні обставини Галичини. Перебуваючи під постійним наглядом поліції і не маючи, де зупинитись у Львові, Франко прийняв пропозицію Нагірного замешкати разом із ним на квартирі, яку той знімав по вул. Лінде (нині Ф.Ліста). Нагірний був знайомий і листувався з багатьма видатними людьми, які відіграли важливу роль у нашій історії. Під час своєї поїздки до Києва у листопаді 1883 року зустрічався з В.Качалою, В.Лисенком, В.Антоновичем, Лесею Українкою.

У Києві його захопив український стиль будови церков, який він хотів перенести до Галичини. У 1898 році разом з Іваном Трушем та Юліаном Панькевичем заснував “Товариство для розвою руської штуки“, на виставках якого представив свої проекти церков в українському стилі.

Громадська робота не заступала йому роботу по фаху, він проектував і будував церкви, усвідомлюючи важливу роль Церкви у житті галичан. І, працюючи на ниві розбудови цього життя, Василь Нагірний прагнув, щоб і сама будівля церкви була гарною, величною, навіть пишною. „Причини, задля яких не все дається будову перевести так, як се проєктант загадав і нарисував. Є брак средств материяльних, брак добре і фахово вишколених майстрів, гоненє за дешевизною, несовісна конкуренція зі сторони підприємців і слабі, а часто густо ніякі поняття про красу архитектонічного твору“ ².

Загалом спроектував і збудував понад 200 церков, і його довголітня праця архітектора сприяла створенню новітньої галицької школи сакрального будівництва. Серед церков, спроектованих В.Нагірним, є й дерев’яні, які продовжують традицію народного будівництва, та найбільше мурованих – одно-дво-три-п’ятибанних, що прикрашають багато міст і сіл Галичини. „До створення нового стилю треба геніїв мислі, треба можних покровителів їх і треба цілих століть часу“ ³.

Церква за проектом Василя Нагірного в с. Дубровиця

Щодо швейцарського досвіду організації суспільно-громадського життя – його Нагірний почав впроваджувати одразу по поверненню до Львова. Усвідомлюючи, що найголовніше – це спрямування розрізнених сил українців краю в корисне русло, він уже 1882 року створює „Народну Торговлю“ – першу українську споживчу кооперативу, яка була осередком для українських крамниць та навчання молодого купецтва. Наступні його „дітища“: товариство ремісників, промисловців і торговців у Львові „Зоря“ продовжило традицію колективних міщанських братств; для товариства взаємних обеспечень „Дністер“ було побудовано будинок за проектом І.Левинського (вул. Руська, 20), де знаходились різноманітні українські установи й організації. У 1889 році заснована „Народна Гостинниця“ – товариство, організоване з метою утворення у Львові українського готелю та ресторану.

Спосіб участі Василя Нагірного у створенні котрогось товариства найчастіше був таким: він подавав ідею створення, працював над статутом, купував або винаймав камениці, якийсь час був директором чи головою, а тоді, переконавшись в його життєздатності, випускав у самостійне життя – і брався за наступний проект.

Нагірних. Початок ХХ ст. Сидять: Марія, Василь, Євген Нагірні. Стоять від ліва: Євстахій, Анна, Софія.

Важливою сторінкою біографії В.Нагірного є повсякчасна опіка молодого покоління. Зрештою, ціле його життя можна означити як рух у напрямку згуртування й опіки, а згадки про важку юність, вочевидь, давали наснагу до цього постійного руху вперед. У 1899 році він стає одним із співорганізаторів „Руської ремісничої і промислової бурси у Львові“, де майже на повному утриманні навчалися здібні сільські діти, які отримували тут освіту за фахом будівельника, слюсаря, столяра та ін. На пропозицію Нагірного взимку 1919 року було відкрито „Захист ім. Митрополита Андрея гр. Шептицького для сиріт“, де сотні дітей із понівеченими війною долями знайшли свій другий дім.

Свій же власний дім Василь Нагірний започаткував з осені 1884 року, коли одружився з донькою пароха і дідича села Рудна о. Євгена Дуткевича – Марією. Вони щасливо прожили довге життя, мали чотирьох дітей, з яких усі також стали неординарними особистостями.

Найстарший син Євген Нагірний – відомий архітектор, проектував і будував церкви, громадські споруди (зокрема, народні доми), приватні вілли, пов’язуючи українську модерну архітектуру з народною. Євстахій Нагірний, отримавши добру торговельну освіту, очолив „Народну Торговлю“. Анна Нагірна стала дружиною відомого судді Сафата Рубиновича. Софія Нагірна закінчила філософський факультет Львівського університету, викладала у гімназії сестер Василіанок у Львові, в Академічній гімназії. Пов’язала свою долю з відомим славістом і мовознавцем Василем Левом, і саме їхні нащадки донесли до сьогоднішніх днів пам’ять про свого славного предка, ім’я якого було довгий час забуте або згадувалося лише в контексті історії архітектури.

Василя Нагірного можна порівняти з людиною доби Відродження – так гармонійно вмів поєднати і використати свої багатогранні здібності, знання та досвід. Був людиною, у якій поєднувались доброта серця та висока мораль зі світлою головою, волею й прагненням до поступу, до праці для свого народу, з вірою у майбутнє цього народу.

Наталя ФІЛЕВИЧ, старший науковий працівник Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Г.Возницького

ПРИМІТКИ

¹ Василь Нагірний. З моїх споминів. – Львів: Кооперативна республіка, 1935. – С. 9.
² Нагірний В. З будівельної практики // Діло. – 1909. – Ч. 252.
³ Нагірний В. Кілька слів в справі будівель церковних // Діло. – 1905. – Ч. 225.

При підготовці статті були використані такі видання:

Нагірні, Леви: історія родини. Статті, спогади, наукові розвідки, матеріали. Матеріали міжнародної конференції «Нагірні, Леви: історія родини». / Упоряд.: Х.Лев, Н.Філевич, В.Лев. – К.: Скіфія, 2000.
100 церков Нагірних. Частина перша. Церкви Василя Нагірного / Автори та упорядники: Христина Лев, Василь Слободян, Наталка Філевич. – Львів, 2013. – 132 с.: іл.

Використані світлини з архіву діячів мистецтва та культури Львівської національної галереї мистецтв ім. Б.Возницького

Джерело: https://zbruc.eu/

Невигадана історія бібліотеки католицького кафедрального собору

9. 01. 2019

[Biblia] Novum Testamentum latinum у перекладі Себастіана Кастеліо. – Coloniae, 1564

Найдавніші бібліотеки Львова були сформовані при церковних установах. До таких належать бібліотека латинського кафедрального собору, монастирські бібліотеки, а також приватні книжкові зібрання львівського духовенства.

Термін “кафедральна бібліотека” охоплює декілька понять: літургійні книги, бібліотека храму (капітульна), зібрання вікаріїв та збірка проповідників. Першооснову кафедральної бібліотеки складали рукописи, а також ймовірно інкунабули. Найстаріша частину кафедральної збірки – це літургійні книги, що зберігались у захристії храму, а також на хорах. Окремі літургійні книги була призначені для використання у каплицях. У 1659 р. в бібліотеці було 68 літургійних книг, у 1756 р. – 14 місалів та 118 “церковних книг”.

Бібліотеку храму, або ж капітульну, сформували книги із колекцій духовних осіб, що були членами капітули при храмі й подарували свої книги до бібліотеки. Окрім того, проводилась закупівля книг для храмової бібліотеки. Дарували книги й світські особи. Саму ж назву “капітульна” бібліотека отримала на межі XVI-XVII ст.

Перший відомий запис на користь бібліотека капітули походить з сер. XVI ст., коли перемишльський єпископ Станіслав Тарло заповів на неї грошову квоту для закупівлі книг. У 1538 р. до складу кафедральної бібліотеки увійшли книги проповідника й каноніка Павла з Тлущі, у 1546 р. – книги каноніків Яна Трешки та Станіслава з Кошчева. У др. пол. XVI ст. до бібліотеки надійшли книг зі збірок професора Краківської Академії Анджея Любельчика, Яна Гербеста та Анджея з Буку. Книги подарував теолог-догматик Ян Арундіненсів та Станіслав Леополіта, а також інші члени львівської капітули.

Index Librorum Prohibitorum. – Romae, 1768

У XVII ст. цінну збірку “сучасних” книг подарував бібліотеці львівський архієпископ Ян Анджей Прухніцький. Пов’язаний із Прухніцьким канонік Томаш Піравський частину своїх книг теж передав до кафедральної бібліотеки. Окрім них, відомо про книжкові подарунки ще дев’яти членів капітули.

Жертводавцями кафедральної книгозбірні були й світські особи, зокрема львівські міщани та місцеві шляхтичі. Відомими є подарунки професора Замойської Академії Мельхіора Стефанович та міщанина Станіслава Бучацького.

Одним із найважливіших був книжковий дарунок каноніка Мацея Пруського. У 1786 р. він записав на користь львівської капітули 1000 злотих та власну бібліотеку, яка нараховувала близько 350 книг.

Наступною складовою кафедральної бібліотеки була збірка книг колегії вікаріїв. Формування цієї збірки розпочалось у др. пол. XІV ст. і станом на поч. XVI ст. складалась із декількох десятків книг. До нашого часу збереглись дві інкунабули, які походять з цієї збірки (твори Миколая з Ліри та Томи Аквінського). Більшість книг із цієї збірки датуються XVI ст. Це, зокрема, Біблія і коментарі до неї, Новий Заповіт у видання Еразма Ротердамського, а також видання західних богословів.

Останньою частиною кафедральної бібліотеки була книжкова збірка проповідників. Про існування бібліотеки свідчать записи з пер. пол. XVI ст., тобто на той час вона вже була сформованою. Документація XVII ст. засвідчує, що це була окрема збірка книг у складі кафедральної бібліотеки. Більшість книг у бібліотеці присвяченні практичній теології, а також гомілетиці. Ймовірно, що деякі книги торкались питань полемічної теології.

Принагідно варто згадати про бібліотеку духовної семінарії, що діяла при кафедральному соборі. Бібліотека почала формуватись на поч. XVIII ст., відколи походять перші відомості про функціонування семінарії (офіційно заснована у 1724 р.).

Бібліотека кафедрального собору зберігається у відділі рукописних, стародрукованих та рідкісних книг ім. Ф. П, Максименка Наукової бібліотеки ЛНУ імені Івана Франка.

Назарій ЛОШТИН
кандидат історичних наук, завідувач відділу культурно-просвітницької роботи Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка

Джерело:underjesuits.wordpress.com

Коротка історія Львівського мисливського товариства імені Святого Губерта

8. 01. 2019

Коротка історія Львівського мисливського товариства ім. Святого Губерта

Львівське мисливське товариство імені Святого Губерта було утворене в 1876 році [17 с. 37]. Спочатку зібрався організаційний комітет засновників товариства, а лише 19 грудня 1879 року Галицьке намісництво затвердило статут товариства. Біля витоків організації стояло 25 осіб. У 1884 році друком виходить мисливський путівник товариства, в якому було опубліковано статут товариства, список членів товариства, правила внутрішньої поведінки у товаристві.

Мисливський путівник Львівського мисливського товариства Святого Губерта (1884 р.)

Статут Львівського мисливського товариства Святого Губерта (1884 р.)

Для завірення документів, які виходили з товариства, існувало дві печатки: окремо для керівництва товариства та з емблемою товариства.

Печатка керівництва Львівського мисливського товариства Святого Губерта

Печатка Львівського мисливського товариства Святого Губерта

Товариство складалось переважно з державних службовців, військових, професорів, адвокатів, лікарів, промисловців та купців. Першими керівниками товариства імені Святого Губерта були Грегор, Н. Лозинський (обраний на зборах товариства 9 січня 1880 року), Броніслав Коморовскі, доктор Зигмунт Рігер, Владислав Годовскі. На початку ХХ ст. бухгалтером товариства був відомий зброярський майстер Альфред Дзіковський [4 с. 3].

Броніслав Коморовський – багаторічний керівник товариства мисливців ім. Святого Губерта у Львові

13 січня 1880 року керівництво товариства виступило до всіх членів товариства із зверненням, щоб підтримати рішення – обрати почесним членом та протектором товариства графа Володимира Дзєдушицького [15 с. 38].

Членами товариства в різні роки були: Фердинанд Кратер, Тадеуш Ковнацький, Казимир Мармарос, Едвард Юнтер, Александр Пшеджемірський, Альфред Мисловські, Генрик Прек, Станіслав Пєнчиковські, Едмунд Рильські, Альберт Мнішек, Йозеф Грюнвальд, Юліуш Цєлецкі, Ян Соловій, Зиґмунд Пєтруський, Йозеф Звольський, Ян Клейкі, К. Полянські, В. Прибиславскі, Й. Стойовський [17 с. 37-39].

Збереглась фотографія членів товариства, зроблена з нагоди святкування п’ятдесятої річниці заснування товариства.

Фотографія членів Львівського мисливського товариства ім. Святого Губерта з нагоди відзначення 50-ліття: І ряд (зліва направо): полковник Санойца, староста Зелінський, директор Барановський, генерал Єнджеєвський, керівник товариства Северин Крогульський, директор, професор Обмінський, інженер Вельчер, Лонгехампс; ІІ ряд (зліва направо): інженер Домашевський, доктор Валіхєвіч, доктор Брайтер, доктор, професор Венгльовський, інженер Нахлік, доктор Андрушевський, інженер Вайдовський, доктор К. Обмінський, Домашевіч, Маєвський, інженер Шабальський, інженер Полдт, секретар Сємінський, Леурман

Згодом товариство орендувало право полювання у Пасіках Зубрицьких, Сигнівцях, Скнилові та Жураках, а у період з 1895 по 1905 рр. товариство орендувало 100 тис. моргів мисливських угідь, які були поділені на 12 ревірів. Із джерел відомо, що найкращими ревірами вважались ті, що знаходились близько Львова: Нагожани, Солонка, Лісновичі. Також товариство орендувало гірські угіддя у фундації «Скарбувка», серед яких – мисливські ревіри Клімець, Сморж, Жаб’є, Рожнятів і Дуба. Товариство орендувало також мисливські ревіри в Турці біля Коломиї та Баранчиці в Самбірському повіті [ 1 с. 197].

Члени товариства за десятилітній період (1897-1907 рр.) добули 70 оленів, 102 кабани, 390 лисиць, 495 козуль, 4207 зайців, 3000 куріпок [17 с. 37]. Для боротьби з браконьєрством та регулювання чисельності хижаків товариство оплачувало роботу мисливських охоронців. За знищення хижаків їм доплачували [16 с. 184-185]. Так, на засіданні членів товариства 26 травня 1898 року у Малому залі міського казино було ухвалено рішення – сплачувати премію: за добутого бродячого собаку – 0,30 золотого; кота, ласку, тхора – 0,20 зол., за лисицю – 1 зол., куницю – 0,50 зол., яструба – 0,30 зол. [13 с. 94-95].

У 1886 р. Львівське мисливське товариство ім. Святого Губерта збільшилось до 90 осіб і орендувало 70 ревірів площею 70 тис. моргів лісу та 200 тис. моргів поля [3 с. 119]. Статистика полювань за час діяльності товариства (1879-1894 р.р.) свідчить про значну чисельність добування хижаків.

Чисельність добутої дичини у мисливських ревірах товариства мисливців ім. Святого Губерта у Львові (1879-1894 р.р.) [19 с. 156]

За період з 1879 по 1912 рік у мисливських угіддях, які орендувало мисливське товариство, співвідношення добування лисиць до зайців склало 1:8.

Добування дичини у мисливських угіддях товариства імені Святого Губерта у Львові (1879-1912 р.р.) [12 с. 18]

Слід відзначити, що у товаристві існували відповідні внутрішні правила полювань, які доповнювали чинне на той час мисливське законодавство. Іноді товариство встановлювало навіть жорсткіші вимоги щодо його виконання. Так, відповідно до правил Товариства, затверджених на загальних зборах 9 вересня 1884 р., було встановлено штрафні санкції за порушення правил полювання, а саме: за добування або поранення самиці козулі – штраф 25 золотих. (Примітка – О. П. відповідно до тодішнього законодавства самиць козулі забороняли добувати у будь-який час). За добування зайця або козулі-самця на забороненій для полювання території встановлювався штраф – 5 золотих; за добування будь-якої чотириногої тварини в охоронний час – штраф у 5 золотих, за добування птаха у невідповідному місці або невідповідний час – 2 золоті, за добування будь-якої дичини на несакціонованому колективному полюванні – штраф у 5 золотих. Ці покарання не звільняли винуватця від відповідальності перед чинним законом.

Окремі правила відносились до полювання на лисицю, яку забороняли стріляти з укриття. Кожен мисливський сезон керівництво товариства визначало місця, де можна було полювати на пернату дичину. Також визначали власника дичини під час полювання. Зокрема, якщо по дичині стріляло кілька мисливців, то вона ставала власністю того мисливця, після пострілу якого вона впала. Винятком у розподілі права власності були дикий кабан, вовк, ведмідь і рись, яких присуджували мисливцю, що зробив перший влучний постріл. У разі конфлікту, що стосувався власності дичини, за справу брався мировий суд. Якщо ж і він був не в стані вирішити конфлікт, то дичина ставала власністю товариства. Дичина, добута мисливськими охоронцями під час колективних полювань, теж ставала власністю товариства, яку воно одразу після полювання продавало на аукціоні, а кошти йшли на покриття видатків щодо організації полювання [8 с. 14].

У мисливській пресі публікували оголошення про закупівлю товариством живого пугача.

Оголошення Львівського мисливського товариства імені Святого Губерта про закупівлю живого пугача [6 с. 95]

Товариство брало активну участь у громадсько-політичному житті. Зокрема, на зборах товариства 27 травня 1899 року члени товариства висловили незгоду з вимогами статті 41 Мисливського закону, яка забороняла полювання в неділю та свята [14 с. 127-129].

Для точного обліку добутої дичини та підтвердження її легальності товариство пропонувало запровадити законодавчий механізм пломбування дичини [18 с. 166].

У 1897 році на зборах товариства було розглянуто проект зміни до Мисливського закону від 1897 року, представлений депутатом Жардецьким. За результатами обговорення було ухвалене узгоджене рішення, яке направили Наміснику Галичини. У листі наголошували на ігноруванні вимог закону органами державної влади при організації оренди права полювання. Викладені у листі зміни до тогочасного законодавства, пропонували, щоб плата за мисливські білети йшла у фонд розвитку мисливства [20 с. 138-139]. З метою лобіювання інтересів членів товариства керівництво звернулось до керівництва поліції і старост з проханням не відмовляти членам товариства видачі сертифікатів на зброю.

Слід відмітити, що для назви обрали покровителя мисливців – Святого Губерта, також товариства зі Станіславова [10 с. 19], Жовкви [2 с. 122], [11 с. 26], Ріпного [9 с. 11-12].

Отже, Львівське мисливське товариство ім. Святого Губерта діяло на території Галичини та Другої Речі Посполитої у період з 1976 по 1939 рік. З початком Другої Світової війни товариство було ліквідоване з політичних мотивів. Члени товариства впливали на розвиток мисливської етики та на формування політики у галузі мисливства.

Проців О. Р. Дещо з історії Львівського мисливського товариства ім. Святого Губерта // Народознавчі зошити — 2018. — № 3 (141). — С. 679- 695.

Олег ПРОЦІВ,
кандидат наук з державного управління головний спеціаліст Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства

Джерела:

Мисливське господарство та полювання на пернатих у Галичині в ХІХ – на початку ХХ ст. // Івано-Франківськ, ФОЛІАНТ, 2017 – С. 197.
Kalędarz myśliwski i rybacki na rok 1888. – Lwów: Galicyjskie towarzystwo łowieckie, 1888. – S.122.
Kronika//Łowiec. – 1886. – № 7. – S.119.
Nekrolog // Łowiec – 1906. – № 20. – S.250.
Ogłoszenia // Łowiec – 1926. – № 12. – S.184.
Ogłoszenia // Łowiec – 1913. – № 8. – S.95.
Pięćdziesięciolecie „Łowca“(1878-1928) wizerunki redaktorów. // Łowiec – 1928. – № 23-24. –S. 359.
Przewodnik łowiecki członków towarzystwa myśliw. imienia św. Huberta we Lwowie. – Lwów, 1884. – S. 55.
Sołtyński K. Koło łowieckie im. Św. Huberta w Rypnem/ K. Sołtyński //Łowiec. – 1938. – № 11-12. – S. 114.
Spis członków i delegatów Galicyjskiego towarzystwa łowieckiego wedle powiatów. – Lwów: polonia, 1914. – S. 56-57.
Starkl J., Fiszer Z. Powszechna wystawa krajowa 1894 r. i siły produkcyjne kraju: Łowiectwo i rybactwo / Juliusz Starkl, Zygmunt Fiszer. – Lwów: Wydział krajowy, 1896. – S.26.
Szczegóły statystyczne // Łowiec. – 1924. – № 2. – S. 18.
Towarzystwo myśliwskie im. Św. Huberta we Lwowie // Łowiec. – 1898.– № 6. – S.94-95.
Towarzystwo myśliwskie im. Św. Huberta we Lwowie//Łowiec – 1899. – №11. – S.127-129.
Towarzystwo myśliwych im. Św. Huberta we Lwowie //Łowiec. – 1880. – № 3. – S. 38
Towarzystwo myśliwych im. Św. Huberta we Lwowie. Sprawozdanie z czynności Towarzystwa w pierwczym roku swego istnienia //Łowiec. – 1880. – № 12. – S. 184-185.
Wacek R. Łowiectwo w Małopolsce // Łowiectwo Polskie. – 1921. – №3. – S. 37
Wacek R. Łowiectwo w Małopolsce // Łowiectwo Polskie. – 1921. – №3. – S. 37-39.
Wacek R. Łowiectwo w Małopolsce // Łowiectwo Polskie. – 1921. – №3. – S. 37.
Walne Zgromadzenie Gal. Towarzystwa Łowieckiego odbyte we Lwowie, dnia 2. lipca 1907. // Łowiec – 1907. – № 14. – S.166.
Wykaz ubitej zwierzyny w rewirach towarzystwa myśliwskiego im. Św. Huberta we Lwowie // Łowiec. – 1894. – № 10. – S. 156.
Z towarzystwa myśliwskiego im. Św. Huberta we Lwowie//Łowiec. – 1904. – № 12. – S.138-139.

ТОП-10 наших публікацій за 2018 рік за вашою версією

8. 01. 2019

Сьогодні пропонуємо Вашій увазі традиційний ТОП-10 найпопулярніших дописів 2018 року. Якщо чесно, то у нас були сумніви стосовно цієї десятки через несподіваних лідерів, але відходити від традиції не варта.

1. У Львові відбудеться великий стадіонний концерт до 50-річчя Кузьми «Скрябіна»

Андрій Вікторович Кузьменко — Андрій Кузьменко

Очолив десятку найпопулярніших дописів минулого року анонс концерту до 50-річчя Кузьми з рахунком 8849 переглядів. Шанують у Львові пам’ять про Андрія Кузьменка – жодних сумнівів.

2. Помер Ігор Коцюруба

Несподівано другу позицію в рейтингу зайняло сумне повідомлення про трагічну смерть Ігоря Куцюруби. Допис переглянули 7251 разів. Смерть Ігоря Куцюруби стала великою втратою для всіх. В даному випадку статистика передає біль сердець людей, що знали Ігоря.

3. Стрий на невідомих фотографіях столітньої давнини

В Австрійському державному архіві знаходиться колекція світлин, на яких можна побачити Стрий та його мешканців часів Першої світової війни. Публікація про їх цифрових копій зібрала 6782 перегляди.

4. Зимовий Львів 1941 року на 15 невідомих фотографіях

Площа Ринок у Львові, зима 1941 року. Фото Сергія Шиманського. Фото Сергія Шиманського

Четверту позицію з 4524 переглядами посіла публікація про красу засніженого Львова 1941 року. Рік був цікавий. Зрештою маєте нагоду через переглянути ці фотографії Сергія Шиманського.

5. Львів на кінохроніці 1940 року (відео)

Львів. Церква Св. Юра. Фото початку ХХ століття

Побачити як виглядав Львів під час радянської окупації в 1940 році можна на кінохроніці, допис з якою зібрав 4173 перегляди. Хоча, насправді в дописі цілих два відео і дуже багато контроверсійних думок було залишено стосовно них на ютуб-каналі.

6. “Дзямдзя”, або новий проект від “Капелана” (відео)

Заклад смачної їжі "Дзямдзя" — Заклад смачної їжі “Дзямдзя”

Розповідь про те як колишній воїн АТО Микола Рябушко (позивний “Капелан”) разом зі своєю коханою Іриною відчинив двері смачного закладу під назвою “Дзямдзя” зібрав 4047 переглядів і посів шосте місце.

7. День міста Львова 2018 – як виглядатиме програма святкувань

Святкова театралізована хода з нагоди святкування 761-ї річниці Дня міста Львов

Минулого року святкування Дня міста у Львові тривало три дні — з 4 до 6 травня. У цей час на жителів та гостей міста чекала насичена програма заходів — святкові концерти, забави та багато інших атракцій. Їх перелік дуже зацікавив наших читачів 3989 різав.

8. Вулицями Львова пройшли 25 дівчат в червоних купальних (відео)

Дівчат в червоних купальниках на вулицях Львова

1 серпня 2018 року, центральними вулицями Львова пройшли 25 дівчат в червоних купальниках. Акція відбулась заради того, щоб привернути увагу громадськості до першого міжнародного конкурсу краси, де визначать найсексуальнішу дівчину світу – Мiss Sexy. Цей допис зібрав 3821 перегляд і посів восьме місце в нашому рейтингу.

9. Невідомі фотографії Сокаля з австрійського арх іву (1916-1918)

м. Сокаль, 1916-1918 рр. Австрійський державний архів.

Усі представлені в дописі світлини датуються періодом 1916-1918 років і локалізовані в районі містечка Сокаль Львівської області. Допис зібрав 3393 перегляди і посів дев’яте місце в нашому рейтингу.

10. Невідомі фотографії Бродів з австрійського архіву (1916-1918)

Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.

Публікація стосується міста районного значення Броди, яке розташоване на північному сході Львівської області. В роки Першої світової війни Броди як прикордонний пункт потрапили до епіцентру воєнних дій. Місто зазнало великих збитків, як наслідок було зруйновано багато будівель, пошкоджено залізничну колію. Стаття зібрала 3324 перегляди і закриває десятку найпопулярніших.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Сьогодні Львовом пройде хода звіздарів (повний маршрут)

8. 01. 2019

Сьогодні, 8 січня 2019 року, центральної частиною Львова пройде традиційна хода звіздарів.

Хода вирушить о 12:30 від площі Музейної за маршрутом: Площа Музейна — вул. Ставропігійська — вул. Руська — площа Ринок — вул. Беринди — проспект Свободи.

У зв’язку із цим орієнтовно із 12:30 год. у центрі Львова ситуативно перекриватимуть рух транспорту.

Нагадаємо, торік у ході взяли участь творчі колективи із Польщі, Білорусі, Туреччини та Словаччини, львів’яни та гості міста. Ідея фестивалю зародилася у Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького. Нині фестиваль є одним із найяскравіших і найбільш видовищних різдвяних заходів Львова й не тільки.

Наталка РАДИКОВА

Журавно на унікальних столітніх світлинах

7. 01. 2019

В Австрійському державному архіві вдалось натрапити на світлини часів Першої світової війни. Фото були зроблені в селище міського типу Журавно (інша назваЖуравне) Жидачівського району Львівської області. Населений пункт розташоване в міжріччі Дністра і Свічі. Назва походить від чорних журавлів, які селилися в тих краях.

З 1790 р. місто стало власністю Адама Жебровського. У цей час Журавне перетворилося на великий торговельний центр, мало бруковані каменем вулиці, всі будинки на ринку також були муровані з каменю.

Враховуючи заслуги Жебровських у розвитку міста, вдячні нащадки обрали герб цього роду за герб Журавного.

Відомо, що в роки Першої світової війни, а саме 3 березня 1918 року в місті відбулось «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду Української Народної Республіки, на якому були присутні близько 15000 осіб.

Джерело фото: Österreichische Staatsarchiv

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Добірка цікавих подій та локацій Різдвяної Львівщини

7. 01. 2019

Різдво на Львівщині завжди було одним з найголовніших свят, сповнене таїнством та добром. Відтак, управління туризму та курортів Львівської ОДА підготувало добірку цікавих Різдвяних подій на Львівщині.

Жовква

9 січня о 16:00 год. вже традиційно у Жовківському замку лунатимуть колядки. Державний історико-архітектурний заповідник у м. Жовкві запрошує мешканців та гостей міста на Різдвяний концерт «Стукає у двері коляда». В цей день гетьманська зала замку наповниться атмосферою справжнього Різдва, яку створить народний сімейний ансамбль «Кожушки». Адреса ДІАЗ у м. Жовкві: пл. Вічева, 2, тел: +38 (03252) 22549.

14 січня о 14:00 год. в самому серці міста, на площі Вічевій відбудеться Фестиваль «Парад Вертепів». Головна площа об`єднає колективи з Жовківщини, які святковою ходою перейдуть до Народного дому. Тут зі сцени лунатимуть різдвяні привітання, святкова коляда, вертепні дійства, відбудеться представлення звізд та шопок.

Дрогобич

9 січня о 15:30 год. у Катедральному Соборі Пресвятої Трійці звучатиме «Різдвяний концерт за участі муніципальних камерних хорів «Легенда», «Гомін». Продовж дня відбудуться тематичні екскурсії «Різдво Христове» у стінописі та іконописі церкви Святого Юра –внесеної до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (вул. Солоний Ставок, 23) та у галереї сакрального мистецтва музею «Дрогобиччина» (вул. Січових Стрільців, 18).

Трускавець

8 січня о 17:00 год.відомий бальнеологічний курорт запрошує до Різдвяної коляди. Захід проходитиме біля Нижнього бювету, за участі народного хору «Воля», що створить справжню святкову атмосферу.

9 січня о 12:00 год. на Майдані Незалежності Трускавця відбудуться Різдвяні колядування: виступи вертепів та колядки.

9-12 січня пройде вже традиційний для міста зимовий Х ювілейний всеукраїнський відкритий фестиваль-конкурс дитячої та юнацької творчості «Яскрава Країна в Трускавці – 2019».

9 січня о 16:00 год. музей Михайла Біласа проводить мистецьку акцію для дітей «Казка живе в музеї». Адреса: майдан Кобзаря, 3.

Моршин

7 січня о 12:30 год. біля бювету мінеральних вод відбудеться концерт-вітання від творчого колективу Палацу культури.

8 січня о 15:00 год. відчути дух Різдвяних традицій допоможе коляда вихованців Моршинської школи мистецтв «Різдвяна зіронька». Коляда пройде у Палаці культури ДП СКК «Моршинкурорт».

Різдвяної атмосфери місту додасть Новорічно-різдвяний ярмарок, що відбуватиметься на центральній вулиці міста І. Франка. Тут можна буде придбати вироби народних майстрів, моршинські смаколики та сувеніри.

Броди

9 січня о 14:00 год. Броди святкують щорічний різдвяний фестиваль-конкурс «Коляди і пампуха». В приміщенні Бродівського народного дому відбудуться виступи найкращих вуличних вертепів, хорів, усі охочі зможуть приєднатись до різдвяної забави заспівавши в широкому колі колядників та почастуватись смачними пампухами.

Самбір

13 січня о 15:00 год. зал органної та камерної музики міста Самбора наповниться святковою атмосферою концерту «Феєрія Різдва». У виконанні симфонічного оркестру звучатимуть старовинні колядки.

Історико-етнографічний музей «Бойківщина» у Самборі знайомить з життям, побутом та звичаями бойків. До свят, у музеї відкрили тематичну виставку вихованців Підбузької спеціалізованої школи-інтернату мистецького профілю І-ІІІ ст. «Мала академія мистецтв ім. Е.Миська» «Різдвяна фантазія», яку склали 50 малюнків на склі з різдвяної тематики. Адреса: пл. А. Чайковського 4, тел.: +38 (097) 28 97 466.

Музей гетьмана Петра Сагайдачного в с. Кульчиці присвячений відомим виходцям села – Петру Сагайдачному та Юрію-Францу Кульчицькому. До свят в музеї проходить виставка «Різдвяне дійство»: виставка різдвяних шопок, дідухів, солом`яних виробів, різдвяної зірки, різдвяного павука.

Буськ

14 січня близько 15:00 год., біля центральної ялинки на площі Ринок різдвяний настрій створить конкурс-огляд «Різдвяна Коляда»:виступи вертепів, коляда та вінчування.

Радехів та смт. Лопатин

13 січня о 22:00 год. біля міської ялинки, на проспекті Відродження м. Радехів відбудеться свято зустріч Старого – Нового року, свято Пампуха.На гостей свята очікують театралізоване дійство з Василем і Маланкою, концертна програма, пригощення пампушками.

13 січня о 17:00 год. святковий настрій створить свято «Добрий Старий–Новий рік» на центральній площі смт. Лопатин. Біля головної ялинки, навпроти народного дому, зі сцени лунатиме концертна програма, велике різдвяне дійство, загальна коляда, веселі конкурси та забави, а на ярмарку смаколиків кожен зможе поласувати пампушками.

м. Турка

14 січня о 14:0 год. в центрі Турки, біля пам’ятника Т. Шевченка відбудеться районний огляд вертепів. Окрім різдвяного дійства очікується ярмарок, де можна буде придбати вироби народних умільців Бойківщини та почастуватися карпатським чаєм.

Ольга ДОВГАНИК

Наталка РАДИКОВА

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Наталка РАДИКОВА

Тарас ГРЕНЬ

У вівторок, 15 січня 2019 року, о 17.00 в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки емалей Олексія Коваля “Земля і небо”.

Олеся ДОМАРАДЗЬКА

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Іван МАТКОВСЬКИЙ

1. У Львові відбудеться великий стадіонний концерт до 50-річчя Кузьми «Скрябіна»

2. Помер Ігор Коцюруба

3. Стрий на невідомих фотографіях столітньої давнини

4. Зимовий Львів 1941 року на 15 невідомих фотографіях

5. Львів на кінохроніці 1940 року (відео)

6. “Дзямдзя”, або новий проект від “Капелана” (відео)

7. День міста Львова 2018 – як виглядатиме програма святкувань

8. Вулицями Львова пройшли 25 дівчат в червоних купальних (відео)

9. Невідомі фотографії Сокаля з австрійського архіву (1916-1918)

10. Невідомі фотографії Бродів з австрійського архіву (1916-1918)

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Сьогодні, 8 січня 2019 року, центральної частиною Львова пройде традиційна хода звіздарів.

Жовква

Дрогобич

Трускавець

Моршин

Броди

Самбір

Буськ

м. Турка

Популярні статті:

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?

9. Невідомі фотографії Сокаля з австрійського арх іву (1916-1918)