Анатолій Кос-Анатольський в спогадах дружини (відео)

Надія Кос

Анатолій Йосипович Кос-Анатольський увійшов в історію вітчизняної музичної культури як один з яскравих, самобутніх і активних її творців. Його піс­ні, хори, вокально-інструментальні твори часто звучать по радіо, на телебаченні, його концерти виконуються знани­ми симфонічними оркестрами, його опери й балети ставляться академічними театральними колективами. Спогадами про Анатолія Йосиповича ділиться дружина композитора Надія Кос.

“Анатоль Йосипович був людиною дуже працьовитою. Він міг сидіти і до третьої, і до четвертої години ранку. Мав багато обов’язків і як викладач в консерваторії, і як голова Спілки композиторів. Тоді на голову Спілки композиторів накладалося дуже багато вимог , дуже багато планів, які посилалися згори. Це було Львівське відділення, а було ще Київське, а ще було Московське. Так що дуже багато було обов’язків у голови Спілки композиторів, тим більше, що тоді дуже багато приїжджало виконавців, композиторів, були творчі обміни. І треба було їх вітати, зустрічати, займатися ними, організовувати концертні програми, зустрічі.

І Музична школа, десятирічка, де він викладав дуже багато років, має дуже великий список видатних музикантів, яких він навчав. І коли я їх зустрічаю тепер, хто ще є на світі, вони завжди з теплом і любов’ю згадують про нього, бо він умів і в академічні формі, і чисто людській, з жартами, компліментами, все розповісти, навчити. Показати свої твори, спитати чи їм подобається. Вони слухали, ясна річ, аплодували, щось обговорювали. Такі були уже приємні ті уроки і тому люди з приємністю, теплом і любов’ю згадують про це.

Це велике вміння і я пригадую як він приходив після іспитів, дзвонив в двері, я відчиняла , він з великим букетом квітів. Зараз такі квіти дуже вишукані, а тоді були звичайні квіти, напівпольові, він дуже любив власне такі квіти. Був стомлений, щось там їсть, а я його питаюся: «Ну, Анатоль, ти нині хоч одну двійку поставив?». А він мовчить, нічого не каже. Я знов його так делікатно зачіпаю: «Ну хоч одну трійку ти поставив?». Знов нічого не говорить, мовчить. Я кажу: «Ну скажи». А він каже: «А що ти думаєш? «Два», то така штука поставити. А от ти навчи, щоби він не дістав «два». От то є штука. А поставити «два», то дуже просто».

Оце виховання, яке він виніс з дому, така обов’язковість, точність, дотримання слова, це було завжди, впродовж всього життя. Він у цьому кріслі, коли у нього в 78 році стався інфаркт, він уже ніколи до здоров’я не приходив. Як топиться свічка, так і його фізичне життя, фізичне тіло, зачало топитися, воно знемагало. Я це все бачила, розуміла. Але він рано, на пів дев’ятої, щоби там не було, яка б не була погода чи стан, хіба би він взагалі би не міг рушитися, то він вставав, ебе приводив до порядку і точно на пів дев’ятої був на лекціях. Ніяке спізнення в житті не признавав ніколи до самого кінця.

Був надзвичайно скромною людиною. 1 грудня у нього день народження і дома як звичайно, у нас ніколи не було балів великих, прийомів, але сходилася найближча родина, дочка Анатоля Йосиповича Ліда з чоловіком, внучка, можливо ще хтось прийшов з моєї родини і так в родинному колі ми вшановували той день. А Анатоль дуже любив сюрпризи. Ставив тут крісло, садив чи мене, чи дітей  і вони щось несуть, якийсь олівець, блокнотик, обов’язково книжка, то дарують і він то так  то вихваляє, так захоплюється, в нього така радість його обличчі. Думаю, що там так тішитися олівцем чи блокнотом, а потім пройшли роки, то все з часом людина осмислює, як треба вміти оцінити ту увагу. Нехай це буде олівець, чи ручка, чи блокнот, але ти вмій оцінити увагу до себе, вмій тим тішитися. Не треба чогось дуже великого, треба маленьким вміти тішитися. І це для мене урок в житті, я то дуже пам’ятаю і оцінюю те все, тому що не все є щастя у великому багатстві. Я думаю, що найбільше щастя в душевних відносинах, моральних відносинах. Оце є найцінніше в житті.

І коли я сказала, що треба подумати про дітей, щось зберегти для них, він мені відповів дуже конкретно і чітко: «Ти думай про них, щоб вони були здорові, мудрі і морально стійкі, а все решта вони собі в житті самі здобудуть. Дивися, я три рази в житті «стояв на нулю» і я живу, я працюю, я маю задоволення від того, що я щось доброго роблю, що я можу людям щось допомогти». І це мудра наука на все життя. І якось так Бог дає, що і діти, які лишилися малі, молодший мав 10, а старший 13 років, і я дуже переживала, як я їх виховаю, бо вони були дуже прив’язані до татка. І я собі дуже глибоко здавала справу з того, хто є Анатоль і хто мають бути діти. І якось так уклалося в їх долі, і в родині нашій, що вони є достойні діти свого батька в усіх відношеннях. І в моральному, і в інтелектуальному, і те, що вони пам’ятають, те, що бережуть в пам’яті своїй. І це все дуже мене тішить, що я здається з тим завданням супроти його пам’яті справилася.”

Надія КОС

 

Напишіть відгук