Не схожий на поета

0
299
Богдан-Ігор Антонич та шарж на нього (Володимир Ласовський)

Дивна доля людська! За життя він завоював славу одного з найкращих поетів не тільки в Україні. Після смерті був надовго усунений з історії української літератури. Зрозуміло, що творчість поета, який походив із Західної України, не вкладалася в ідеологічні рамки так званого соцреалізму…

У царині почування

Але й на малій батьківщині не всі його розуміли. «Не можу перетравити поезій Антонича, — обурювався в листі один із читачів львівського часопису «Назустріч». 1935-го в ньому опублікували кілька віршів поета. — Скажіть, будь ласка, що це значить: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях»? Або: «росте Антонич і росте трава»? Або: «червоне сонце продають на ярмарку в Горлицях»?»

Богдан-Ігор Антонич
Богдан-Ігор Антонич

А якось інший шанувальник літератури перестрів працівників редакції на вулиці: «Дайте собі спокій із тим вашим Антоничем. Та як ви можете друкувати такі речі? «Антонич був хрущем…» Ні, то вже якесь безголов’я. Ну, скажіть мені, що це значить? Як це має бути поезія?»

Коли Богдан-Ігор Антонич зайшов до редакції, обступили його: «Або ви будете писати вірші полюдськи, як Бог приказав, або давайте до кожного вірша коментар. Бо інакше від «Назустріч» повтікають усі передплатники».

Автор і не намагався, щоби його вірші розуміли: «Розуміння — це дія розуму, а мистецтво й поезія в загальному належать до царини почування, — відповів. — Хоч у літературному чи мистецькому творі всього не розуміємо, проте можемо цей твір відчути, піддатися його впливу…»

Гурток студентів-україністів у Львові, червень 1931 р. 2 ряд знизу, перший зліва— Б. І. Антонич, поряд — Ірина Пеленська, посередині — лектор О. Шемлей.
Гурток студентів-україністів у Львові, червень 1931 р. 2 ряд знизу, перший зліва— Б. І. Антонич, поряд — Ірина Пеленська, посередині — лектор О. Шемлей.

«Спитайте в Антонича»

Був сином священика із села Новиці на Лемківщині. Ця найбільш віддалена на захід українська етнічна територія нині належить Польщі. Коли почалася Перша світова війна, родина переїхала до Відня. Якось мати прогулювалася із сином у парку австрійської столиці. Десь відволіклася, а малого — немає. Шукала його поміж дітей, розпитувала в перехожих, зрештою, звернулася до поліцая.

Тим часом 5-річний Богдан-Ігор сам прийшов додому. «А де мати?» — злякався батько. «Тату, я маму згубив», — була серйозна відповідь.

Після війни хворобливий Богдан-Ігор спершу навчався в приватної вчительки. Потім — у гімназії в Сяноку. Українську мову там учили 2 години на тиждень. Польську, німецьку й латину — по чотири, грецьку — три. За шкільні роки він перечитав польською всіх Нобелівських лауреатів.

«Може, покликати малого Антонича, щоб він тобі все розповів?» — глузували професори зі старшокласників, коли ті чогось недовчили.

Будинок у Львові (Городоцька, 50), де Антонич мешкав із 1928 до 1937 р. Фото з сайту http://hawryluk.sumno.com
Будинок у Львові (Городоцька, 50), де Антонич мешкав із 1928 до 1937 р. Фото з сайту http://hawryluk.sumno.com

Далі був філософський факультет Львівського університету. Антонич жив у тітки — «тети» Параскевії Волошинович. Львів тоді належав до Польщі, а університет носив ім’я короля Яна Казимира. Уже в перші дні навчання Антонича побили студенти-поляки — за те, що поступився єврейці місцем за партою. Бо в університеті тоді існувало так зване ґетто. Поляки сиділи в аудиторії з правого боку, українці — ліворуч, а євреї слухали лекції стоячи.

Священні «табу»

Попервах і українці ставилися до Антонича зверхньо. Він погано знав літературну мову, розмовляв лемківською говіркою. Називали його «зацофаним лемком», себто зачуханим. Та вже невдовзі Богдан-Ігор так опанував українську, що його, бувало, приймали за наддніпрянця. На третьому курсі він видав першу збірку — «Привітання життя».

Богдан-Ігор Антонич
Богдан-Ігор Антонич

Невисокий, худорлявий, трохи незграбний, волосся зачесане догори, завжди поголений, в овальних окулярах — Богдан-Ігор Антонич зовсім не був схожим на поета. Одягався в чорний костюм, завжди мав при собі великий портфель.

«Вирішальними в нього авторитетами — включно до капелюха й краватки — були батьки і тета, у якої мешкав, — описував приятеля Антонича художник Володимир Ласовський. — Обід, пообіднє дрімання із загорненою в хустку головою, вечеря та поворот додому — «щоби тета не кричала». Це були священні «табу», які порушити вдавалося йому лише з найбільшими зусиллями».

Шарж на Богдана-Ігора Антонича (Володимир Ласовський)
Шарж на Богдана-Ігора Антонича (Володимир Ласовський)

Вірші Богдан-Ігор Антонич писав зазвичай уранці, щойно після сну. Сердився, якщо тітка приносила каву зарано, коли ще не встиг занотувати визрілу вві сні поезію.

«Записував поодинокі фрази, потім будував цілість, — згадувала його наречена Ольга Олійник. — Брав до рук паличку й ходив по кімнаті, скандуючи або підспівуючи якусь мелодію. Потім із поодиноких фраз записував вірша, або тільки частину — і далі ходив по кімнаті. Любив при цьому ритмічно вдаряти паличкою. Та часто бувало таке, що вранці відразу записував цілого вірша. І саме ці речі здебільшого не потребували вже виправок».

Вони познайомилися влітку 1934-го в цукерні «Оаза». Ольга ще вчилася в гімназії в Тернополі. Поет був уже відомим у Львові.

Ольга Олійник, наречена Богдана-Ігоря Антонича
Ольга Олійник, наречена Богдана-Ігоря Антонича

12 березня 1935-го він пише вірша з посвятою «Для Олечки». 1937-го, улітку, Антоничу видалили апендикс. Операція була вдалою, але проявилася нова недуга — запалення легень. І серце не витримало. Поет помер напередодні дня Івана Купала. Йому було 27. До Янівського цвинтаря на околиці Львова друзі несли його труну на руках.

Могила, яка зникла.

Лише на хвилі хрущовської відлиги, завдяки неймовірним зусиллям, навіть подвижництву українського поета Дмитра Павличка, 1967-го, через 30 років після смерті поета, вийшло фактично перше, з благословення радянської цензури, видання віршів Богдана-Ігоря Антонича «Пісня про незнищенність матерії», яке відразу стало бібліографічною рідкістю.

«На початку 1960-х я працював у обласному архіві. Там була бібліотека з виданнями Антонича, — згадував дисидент Ігор Калинець. — Виносив їх на ніч, товариші передруковували або перефотографовували».

Могила Богдана-Ігора Антонича на Янівському кладовищі.
Могила Богдана-Ігора Антонича на Янівському кладовищі.

Улітку 1964 року Калинець із дружиною Іриною організував у Будинку актора вечір пам’яті Богдана-Ігоря Антонича. Тоді ж вирішили відшукати його могилу на Янівському цвинтарі. «Знали, що там стояв дерев’яний хрест. Батьки померли після війни, на старості вже були немічними, не могли їздити до Львова доглядати могилу. Письменниця Ірина Вільде була на похороні Антонича й підказала нам номер поля — четвертий. Тож одного дня з десяток охочих узялося шукати поховання. Нічого не знайшли. Пішли до адміністрації цвинтаря. Представилися поляками: мовляв, шукаємо могилу родича. Сторож знайшов у книзі номер поховання. Шукали — знову нічого. Нарешті за цією книгою знайшли сусідні з Антоничевою могили. Між ними — нічого. На місці могили Антонича виросла акація. Калинець установив там два хрести. На одному написав «Богдан-Ігор Антонич», на другому — «Марта Антонич». Такої особи не існувало, але треба було зарезервувати місце для майбутнього пам’ятника».

Його на могилі встановили 1989-го. Кілька разів крали з нього металеві частини.

Джерело: http://meest-online.com/

Напишіть відгук