Надзвичайно потужною і сучасною програмою “Цирк на Воді. Ватерленд” відкрився сезон 2019-2020 років у Львівському цирку. Протягом майже трьох годин артисти не лише демонструють свої номери під куполом чи на манежі, а й виконують їх у величезному басейні.
Програма “Цирк на Воді. Ватерленд”
Сама програма – це неповторний водоспад емоцій, складні та дуже небезпечні циркові номери. Красиві, дизайнерські, яскраві костюми та фантастичні рішення режисера перетворюють “Ватерленд” на феєричне шоу для всієї сім’ї.
Програма “Цирк на Воді. Ватерленд”
За літо Львівський цирк якісно виріс і готовий пропонувати своїм глядачам програми світового рівня. Найсучасніше обладнання, 20-ти метрові фонтани, басейн зі 170-ма тоннами води, світлові та звукові ефекти, LED-екрани – шоу оснащено останніми новинками техніки і це далеко не повний перелік інновацій.
Програма “Цирк на Воді. Ватерленд”
Унікальний в своєму роді манеж-трансформер, що змінює звичний цирковий килим на водну гладь, піднімає під купол цирку тисячі фонтанів що світяться, перекидаючи потім тонни казкового дощу, занурюючи тим самим артистів в дивовижну атмосферу, що зачаровує дух як дітей, так і дорослих!
Євгенія Осетинська та Артур Кирій
У повітрі та крізь водні струмені свій номер показала пара гімнастів – Євгенія Осетинська та Артур Кирій. Над своєю постановкою працювали тиждень.
Програма “Цирк на Воді. Ватерленд”
З найбільшим нетерпінням глядачі, а особливо малеча, чекала виходу морського котика. Десятирічна Нора й колеса на шию ловила, і навіть грала на гітарі.
Програма “Цирк на Воді. Ватерленд”
Можна дуже багато розповідати і розхвалювати того чи іншого артиста чи виступ, але набагато краще прийти і само все побачити на власні очі.
Програма “Цирк на Воді. Ватерленд”
Циркова програма “Цирк на Воді. Ватерленд” триватиме до 20 жовтня 2019 року. Дізнатися про графік вистав можна на сайті цирку або за телефоном +38 (032) 238-53-30 . Вартість квитків від 100 гривень, незабутні враження йдуть у подарунок.
Сьогодні, 27 вересня 2019 року, о 18.00 в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбудеться відкриття виставки Олексія Іутіна “Мій Львів”.
«Художник, сценарист, режисер, оператор, декоратор, костюмер і актор, причому водночас…» – саме так говорять про фотохудожника Олексія Іутіна його друзі.
Олексія взяв участь в більш, ніж 250 міжнародних виставках. Серед них: в Україні, Польщі, Німеччині, Франції, Італії, Іспанії, Китаї, Бразилії, Аргентині, Бельгії, Голандії, США, Великобританії, Австрії, Гонконгу, Македонії, Канаді, Японії. Роботи автора знаходяться в приватних колекціях в Польщі, США, Канаді, Австрії, Німеччини та ін.
Олексій Іутін
Має 15 міжнародних нагород за участь у виставках в Польщі, Франції, Німеччині, Австрії, Японії та з гордістю носить звання – Екселенц Міжнародної Федерації Фотомистецтва – FIAP.
Олексія Іутіна заслужений діяч культури Польщі, живе і працює у Львові.
Церква Св.Апостолів Петра і Павла (вул.Личаківська 82 а). У метричній книзі цього храму було зроблено записи про одруження Михайла Грушевського та Марії Вояковської, а також про хрещення їхньої доньки Катерини
Сьогодні хочемо познйомити чиатчів Фотографій Старого Львова із 10 цікавими фактами з історії одного з найдавніших храмів Львова – церкви Св. Петра і Павла, що розташована на Верхньому Личакові (вул.Личаківська, 82 А).
Церква святих апостолів Петра і Павла є найстарішою будівлею Верхнього Личакова. На думку історика Миколи Бандрівського, яий написав історичний нарис про цей храм,православна церква на цьому місці існувала до 1660 року і під час облоги Львова у 1648 році біля неї була ставка гетьмана Богдана Хмельницького.
Й. Свобода. Церква Петра і Павла
У 1668 році згадується на цьому місці придорожня каплиця, коло якої у 1750 році поселились отці Пауліни і побудували бароковий костел Св. Петра і Павла.
У 1788 році після касації цісарем Йосифом ІІ монастиря Паулінів, храм передали для греко-католицької парафії Св. Хреста, яку переселили з дерев’яної церкви Воздвиження Чесного Хреста, розібраної у 1786 році.
Петропавлівський храм на Личакові, фото Юзефа Едера, 1860 – 1870 рр.
Свій теперішній вигляд храм отримав у 1798 році, коли до чільного фасаду було добудовано вежу дзвіницю у стилі класицизму за проектом Клемена Фесінґера.
Наприкінці ХVІІІ ст. в церкві встановили іконостас, виготовлений майстром Йосифом Петровичем. Ікони до нього малював Остап Білявський. Фундатором іконостасу був єпископом Петро Білянський, якого поховали біля вівтаря церкви (помер 1799 року).
Фігура св. апостола Петра на тер. церкви. Фото 2015 року
Наприкінці ХІХ ст. перед храмом встановили скульптури апостолів Петра і Павла. Заданими Ю. Бірюльова, скульптура Св. Петра була виготовлена в майстерні Леопольда Шімзера і подарована церкві Вікторією Шімзеровою у 1891 році. Тоді ж була встановлена фігура Св. Павла, що у лівій руці тримає меч, а правою вказує на небо. Її автором був скульптор Юліан Марковський. А фундатором скульптури був тодішній парох церкви Петро Франц Крип’якевич – історик, письменник, богослов, батько Івана Крип’якевича.
В церкві знаходяться ікони поч. ХХ ст. пензля Теофіла Копистинського та Антона Манастирського. Розпис інтер’єру церкви у 1920-х роках здійснювали за проектами Перта Холодного, а скульптора Андрія Коверка вважають автором єпископського трону у вівтарі храму.
Фігура апостола Павла на тер. храму. Фото 2015 року
Сотрудником (асистентом пароха) церкви Св. Петра і Павла у 1929-1940 рр.був о. Ярослав Антін Чемеринський. Разом з душпастирською діяльністю він здійснював функції фінансового референта ОУН, а у 1931 та 1932 роках, в період арештів керівництва організації, навіть виконував обов’язки Крайового провідника ОУН. Під час свого керівництва він забороняв проводити акції, які б могли становити загрозу життю людей. Загинув отець Чемеринський в тюрмі на Лонцького у червні 1941 року.
Церква Петра і Павла на Личакові. Фото 2015 року
З 1946 року церква перейшла до Московського патріархату. 19 серпня 1989 року її настоятель, відомий дослідник церковного мистецтва о.Володимир Ярема проголосив у церкві відновлення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). У 1993 році він став Патріархом УАПЦ, прийнявши ім’я Димитрія. Після смерті (2000 рік) йог поховали біля східної стіни храму.
Церква Св.Апостолів Петра і Павла (вул.Личаківська 82 а).
У 2004 році на місці поховання Патріарха збудували каплицю-крипту за проектом архітектора О. Яреми. Надгробок Патріарха Дмитрія виготовлений за проектом Василя Каменщика. Автором скульптури Христа на надгробку є Любомир Яремчук.
Для публікації використано фрагмент книжки Ігора Мельника та Роксоляни Загайської “Личаківське передмістя та східні околиці Королівського столичного міста Львова” (Львів: Центр Європи, 2013р.)
У п’ятницю, 27 вересня 2019 року, о 14.00 в малій залі Львівського музичного коледжу імені Станіслава Людкевича (вул. Шашкевича, 5), відбудеться концерт «Музика в родині Нижанківських».
Нагодою для проведення такого дійства стала передача в Україну із-за кордону родинного архіву Омеляна та Олега Нижанківських. Про це на своїй сторінці в соцмережі повідомила модераторка заходу Роксолана Гавалюк.
Твори Нижанківських виконають Львівських чоловічий муніципальний хор «Гомін» (художній керівник і диригент Руслан Ляшенко), заслужена артистка Україна Лілія Коструба, концертмейстер – Орест Коструба. У програмі передбачено виступ гості зі Швеції, Зої Лісовської-Нижанківської.
Художньо-меморіальний музей Олени Кульчицької у Львові
Минулої неділі, 22 вересня 2019 року, в Художньо-меморіальному музеї Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7) відбувся мистецький вечір “Пам’яті незабутніх предків”, присвячений 142-й річниці від дня народження Патронеси.
Мистецький вечір “Пам’яті незабутніх предків”
Програма мистецького вечора містила дві цікаві розповіді пов’язані з мисткинею. Розповідь завідувачки Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької Люби Кость про рід Олени Кульчицької, відомої художниці, представниці української шляхти гербу Сас у Галичині доповнила доповідь дослідника гербового роду Драго-Сасів п. Михайла Терлецького.
Завідувачка Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької Люба Кость
“Мистецький захід «Пам’яті незабутніх предків» ми присвятили Олені Кульчицькій. Цьогоріч виповнюється 142 роки від її дня народження і ми вирішили розповісти про рід Олени Кульчицької, який є дуже давнім. Походить він з племен литвягів вожді яких у 1284 році дістали від князя Лева землю, де нині є село Кульчиці над Дністром. Належала родина Кульчицьких до гербу Сас”, – сказала Люба Кость відкриваючи вечір.
Олена Кульчицька. Автопортрет. Олія. 1917
Дослідник гербового роду Драго-Сасів Михайло Терлецький дуже педантично і розлого розповів історію давнього роду Драго-Сасів, який бере свій початок в часи тоді ще князя Данила і який подарував Україні не одну сотню славних патріотів.
Михайло Терлецький
“Олена Кульчицька була представницею великого роду Драго-Сасів, який, згідно першої згадки про нього, прийшов у 1236 році на запросини тоді ще не короля, а князя Данила до Галичини. З ним прийшов великий загін лицарів, який на той час вже побував у хрестових походах. Запросив він цей загін для укомплектування своєї княжої дружини, оскільки не довіряв цілковито своїм боярам, діти яких формували дружину. Запрошені лицарів були вихідцями з Сасовії – це характерна слов’янська назва Саксонії” – розпочав свою розповідь Михайло Терлецький.
Мистецький вечір “Пам’яті незабутніх предків”
Долить швидко мистецький вечір переріс у майже сімейні посиденьки з цікавим спілкуванням, фактами, історіями і великою кількістю запитань, які сипалися на доповідачів від зацікавлених слухачів.
Мистецький вечір “Пам’яті незабутніх предків”
Так виглядає, що тема історії родинних гербів вимагає продовження і не тільки в стінах дому Олени Кульчицької, а мала б простягнутися всіма меморіальними музеями Львова. Адже зацікавленість є, і вона досить висока.
Сцена з арт-кабаре DEKADANCE від ТанцТеатру Ірини Мазур «Життя»
На численні прохання глядачів у п’ятницю, 27 вересня, у львівському клубі «Малевич» (проспект В. Чорновола, 2) відбудеться повторний показ арт-кабаре DEKADANCE від ТанцТеатру Ірини Мазур «Життя». Початок – о 19:00.
Сцена з арт-кабаре DEKADANCE від ТанцТеатру Ірини Мазур «Життя»
Прем’єра цієї видовищної та інтригуючої програми від «Життя» відбулася торік навесні. Відтоді до артистів надходили постійні запити із проханням повторити це стильне і провокативне шоу.
Сцена з арт-кабаре DEKADANCE від ТанцТеатру Ірини Мазур «Життя»
Арт-кабаре DEKADANCE – це міське фентезі, стильна провокація, мікс часів, масок, геніальності і гріха… На глядачів очікує вир пристрастей і спокус, інтриг і таємниць, пригод та авантюр.
Сцена з арт-кабаре DEKADANCE від ТанцТеатру Ірини Мазур «Життя»
Богемні історії в іронічній інтерпретації її таємничих свідків – львівських вампірів. А вони завжди з’являються там, де киплять пристрасть і спокуса, вирують скандали й авантюри, панують таємниці й інтриги.
Сцена з арт-кабаре DEKADANCE від ТанцТеатру Ірини Мазур «Життя»
ХХІ століття чи ХІХ? Монмартр чи Академічна? Абсент чи тминівка? Мата Харі чи Альфред Редль? Пабло Пікассо чи Іван Франко? Едіт Піаф чи Рената Богданська?
Сцена з арт-кабаре DEKADANCE від ТанцТеатру Ірини Мазур «Життя»
Кожна відповідь – гостра й непередбачувана, як гротескний поцілунок вампіра. І допоки на вустах залишається богемний присмак, доти сповідуєш істину: «Життя прекрасне, бо життя – це кабаре!». А особливо, якщо це кабаре у постановці та у виконанні ТанцТеатру «Життя» – під незмінним керівництвом народної артистки України Ірини Мазур.
Разом із артистами «Життя» DEKADANCE 27 вересня у «Малевичі» воритимуть легендарний Віктор Морозов та «Голос країни», співачка Оксана Муха.
Вчора, 24 вересня 2019 року, вокальній формації «Піккардійська Терція» виповнилося 27 років. З цієї нагоди акапельний колектив вирішив зробити своїм шанувальникам подарунок – і опублікував на власному YouTube-каналі свій перший альбом, який так і називався «Піккардійська Терція».
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
Перший альбом «піккардійців» «Піккардійська Терція» побачив світ рівно 25 років тому – восени 1994-го. Записаний був на «Студії Лева» і тиражувався на аудіокасеті. Усі аранжування створив Володимир Якимець (лише для акапельної версії народної пісні «Туман яром» взяв за основу обробку Анатолія Пащенка), режисером звукозапису виступив Олександр Ксенофонтов, а обкладинку придумав художник Влодко Кауфман. На той час «Терція» уже півроку працювала під крилом львівського Мистецького об’єднання «Дзиґа».
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
До дебютної збірки «Піккардійської Терції» увійшло 11 пісень – усе, що формація створила за два роки, від часу свого заснування. Відкриває альбом знаменитий «Старенький трамвай», який згодом не раз змінював своє звучання. Але вперше був записаний і полюбився людям саме так, як увійшов до першого альбому формації. Саме у такій версії майбутній хіт до дір закрутили українські радіостанції.
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
«Це був час, коли ми були повністю відкриті для світу, і світ приймав нас такими, якими ми були, – пригадує незмінний художній керівник «Піккардійської Терції» Володимир Якимець. – Ми були молоді, з юнацьким максималізмом бралися за нові пісні, проекти. Нам усе було цікаво! Свій перший альбом записали за місяць. На акапельному звучанні «Терції» наполіг керівник «Дзиґи» Маркіян Іващишин. Тож наша перша збірка зазвучала саме а капела, за єдиним винятком – пісня «Талісман» була записана у супроводі фортепіано».
Трек-лист першого альбому «Терції»: «Старенький трамвай», «Талісман», «Там, де неба блакить», «Я поїду до моря», «Богдан», «День Святого Валентина», «Туман яром», «Сумна я була», «Гой, гой», «Ой, слаба я», «Горіла сосна».
Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові
27 та 29 вересня 2019 року Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) запрошуємо усіх охочих на Урочистості, присвячені 153-літтю від дня народження Михайла Грушевського та 125-річчя приїзду до Львова.
Портрет Михайла Грушевського,виконаний художником Фотієм Красицьким. Львів, 1907 р.
У вересні 1894 року р. до Львова прибув молодий професор з Києва – Михайло Грушевський. Галицьке суспільство прийняло молодого вченого з великим ентузіазмом, про що свідчили численні похвальні згадки у тодішній галицькій пресі. Львів став для Грушевського не тільки предметом наукових досліджень та розвідок, що спонукало до експедиції і пошуку нових наукових джерел, а поза тим його просто манило «на прогульки» у мальовничі куточки Високого Замку, Стрийського парку , на Гетьманські Вали, Софіївку. Молодий професор був просто замилуваний в красу древнього міста.
Афіша Урочистостей, присвячених 153-літтю від дня народження Михайла Грушевського
Пройшло вже 125 років, як Михайло Грушевський вперше ступив на львівську землю, та древнє і сучасне місто Лева зберігає і понині пам’ять про Великого Українця. Львів’яни мають за обов’язок пам’ятати та шанувати те, що саме їхньому місту Великий Українець подарував 20 своїх найкращих і науково найплідніших літ, що саме тут він наполегливо реалізував мету свого життя та за словами Івана Крип’якевича: «писав нам нашу історію і творив нам нашу історію».
Програма святкування:
27 вересня 2019 р. о 12 год. – Покладання квітів до пам’ятника Михайлу Грушевському (пр. Шевченка)
29 вересня о 14 год. – Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка 154):
• Відкриття виставки художника Богдана Сікотовського «Львів поза часом» ;
• Відкриття виставки «Ім’я Михайла Грушевського на скрижалях міста Лева» (з фондової збірки музею)
• Вручення ювілейних пам’ятних відзнак
Урочистості відбудуться за участі хору Львівського суспільно-культурного товариства «Холмщина» та Богдана Пастуха
Афіша виставки Богдана Сікотовського “Львів поза часом”
Довідково: Богдан Сікотовський народився в 1952 році в с. Манаїв, що на Зборівщині. Тепер проживає у Львові. У 1973 році закінчив механіко-математичний факультет Національного університету ім. Івана Франка і більше 40-ка років пропрацював програмістом. Захоплення живописом з роками стало невід’ємною потребою життя. Затишні куточки старого Львова з середньовічними вуличками і храмами – одна з улюблених тем художника.
В активі 10 персональних виставок. Автор двох художніх видань: «Силуети Львова і околиці» (2012 р.), «Дерев’яні церкви Львівщини» (2019 р. ).
Роботи митця знаходяться в багатьох приватних зібраннях як в Україні, так і за кордоном.
В четвер, 26 вересня 2019 року, о 19.00 у Львівському Музеї Ідей (вулиця Валова, 18a) відбудеться відкриття виставки Асоціації дизайнерів-графіків 4Й Блок під назвою “4TH BLOCK MAL”.
Асоціація дизайнерів-графіків “4-й Блок” – це громадське об’єднання дизайнерів, арт-менеджерів, зацікавлених в розв’язанні екологічних проблем засобами мистецтва. Ассоціація створена на добровільних засадах з метою підтримки й розвитку творчих ініціатив в області екології, дизайну й культури. Діяльність ініціативи розпочалась у Харкові в1991 році. Сьогодні вона об’єднує дизайнерів, графіків та митців з багатьох країн світу, яким небайдужа тема екології та майбутнє нашої планети.
Цьогоріч мистецько-соціальний проект «Міжнародна трієнале екоплакату «4-й Блок» виходить на новий рівень! Головна подія цієї осені – відкриття Музею екоплаката «4-го Блок» в Харківської державної академії дизайну і мистецтв відбудеться на початку жовтня.
Ідея створення Музею виникла після проведення кількох Міжнародних трієнале еко-плакату у Харкові ще на початку 2000-х. Але тільки зараз, завдяки Українському Культурному фонду та ХДАДМ, її вдалося втілити в життя. Це буде не просто музей-архів, а й ідеальна платформа для науково-дослідницької діяльності студентів і аспірантів академії. На творчому ресурсі «4-го Блоку» вони отримають можливість вивчати історію сучасного світового плакату, захищати дисертації, влаштовувати нові виставки та події. Нагадаємо, що в колекції триєнале знаходяться плакати відомих дизайнерів світу, серед яких Філ Рісбек, Пола Шер, Сигео Фукуда, Казумаса Нагаї, Ніклаус Трокслер, Алекс Йордан, Анг Сан Су, Ян Райліх та багато інших.
До відкриття музею у Харкові студенти кафедри мультимедійного дизайну ХДАДМ створили на основі плакатів і графіки з колекції не тільки анімацію, а й проекти доповненої реальності. Глядачам буде запропонована можливість потрапити у віртуальну картинку станкової графіки. Ці твори можна буде також побачити в оригінальному вигляді.
Оглянути експозицію виставки Асоціації дизайнерів-графіків 4Й Блок під назвою “4TH BLOCK MAL” можна буде оглянути Львівському Музеї Ідей (вулиця Валова, 18a) до 13 жовтня 2019 року.
Завтра, 26 вересня 2019 року, о 17:00 у ProartGallery (вул. Героїв УПА, 77) відбудеться відкриття проекту «PluraliaTantum» художниці, викладачки кафедри монументального живопису Львівської національної академії мистецтв Олени Якимової.
«У більшості мов світу існує доволі велика кількість слів, які вживаються лише у множині. Здебільшого у лінгвістиці цей мовний феномен позначається скороченням pl, що походить від латинського словосполучення pluralia tantum (пер. «лише множина»). Даний проект є симбіозом двох попередніх InnerUrban та (Do)повни…, які відбулися нещодавно. Як і більшість моєї роботи, вони пов’язані з процесом самовизначення та самоідентифікації Людини, усвідомленого або підсвідомого вибору, взаємовпливів факторів життя тощо.
Без назви. Олена Якимова
За останні кілька років, у процесі переосмислення власного життєвого досвіду, на даному етапі сформулювалися кілька важливих висновків, які утворюють цілісну картину у нерозривному взаємопроникненні, а окремо сприймаються лише як частини цілого та залишають безліч запитань», – розповідає художниця.
Без назви. Олена Якимова
Олена Якимова – кандидат мистецтвознавства, викладач кафедри монументального живопису Львівської національної академії мистецтв. Народилася у 1986 р. у м. Львові. Учасниця численних мистецьких проектів, автор ряду наукових публікацій в Україні та за кордоном. Серед них: персональний проект «PluraliaTantum» (галерея «Бункермуз», м. Тернопіль, 2019), персональний проект «InnerUrban» (галерея «Арт на Мур», м. Івано-Франківськ, 2019), післяпленерна виставка «SKOKI 3» (м. Познань (Польща), 2019), проект «220 Abstract Art Fest» (м. Київ, 2018) та інші.
На дверях можуть стояти мітки, але також в двері можуть влучати стріли. Як в першому, так і в другому випадку, рано або пізно, але ці двері все ж відкриються і за ними хтось/щось буде стояти. Залежно від того, хто/що саме там стоїть, життя людини також може продовжуватися, або ж … обірватися. Описана ситуація була знайомою для одних жителів Руського воєводства Речі Посполитої, а інші – навіть були героями/антигероями останнього. Отож, якщо вам здається, що фраза “діяння диявола” є лише метафорою, запрошуємо до прочитання наведеного нижче тексту.
Казання Петра Скарги, робота Яна Матейка – з зображенням шляхтичів того часу. Фото з https://uk.wikipedia.org
Синів та онуків головного героя цієї оповіді їхні сучасники називали дияволятами. Його ж самого означували дияволом. Погодьтеся, що вкрай незвичне найменування, якщо взяти до уваги світогляд, релігійність та моральність людей давніх періодів. З іншого боку, мабуть, все зазначене дійсно можна зрозуміти і виправдати. До прикладу, один із синів нашого героя, Сигізмунд, якось так розгнівався, що порубав 25 беззахисних селян. Також він, шляхом сили та з застосуванням зброї, розігнав шляхетський сеймик – представницький орган влади певної місцевості. Цим, безперечно, дуже “запам’ятався” місцевому старості і за це був розстріляний. А якщо син був таким забіякою, то який же батько?
Станіслав Стадницький. Фото з https://uk.wikipedia.org
У батька згаданого вище Сигізмунда, якого звали Станіслав Стадницький і про якого тут скажемо більше, також не завжди добре складалися відносини із оточенням. Цей діяч був учасником декількох військових кампаній, організованих Стефаном Баторієм і вже тоді він запам’ятався сучасникам як хороший стратег і тактик. Натомість, вже по тому розпочались непорозуміння – Стадницький почувався обділеним після перерозподілу трофеїв. Зокрема, не зовсім вдовольнився наданими йому володіннями.
Ян Замойський. Фото з https://uk.wikipedia.org
На реакцію довго чекати не довелося. У 1585 році, в Вишні (сьогодні Судова Вишня Мостиського району Львівської області), зібралась шляхта Руського воєводства – для вирішення питань регіону і обрання послів на Сейм. Станіслав Стадницький зірвав це зібрання. Там же публічно виступив проти канцлера Речі Посполитої – Яна Замойського. З тим мав особистий конфлікт.
Стефан Баторій на картині Яна Матейка. Фото з https://uk.wikipedia.org
Та найбільша “гулянка” розпочалась пізніше – коли Річ Посполита залишилась без короля. Після смерті Стефана Баторія Станіслав Стадницький спробував відправити у кращий світ краківського старосту Миколая Зебжидовського. Характерно, що останнє мало місце на сеймику, який проходив у костелі – сакральному місці. У храмі відбулася стрілянина, бійки, але ніхто не постраждав. На цьому пригоди Станіслава Стадницького лише розпочалися. Сформувавши власні військові формування, він став безпосереднім учасником боротьби за корону – підтримав одного з претендентів, Максиміліана Габсбурга. Відтак його конкурента, Зиґмунта Ваза, за допомоги окремих шляхтичів, намагався викрасти. Коли це не вдалося, вчинив декілька нападів на шляхтичів з протилежного табору – когось побили, когось пограбували, щось спалили. Як наслідок, над Стадницьким нависла загроза позбавлення всіх прав і навіть вигнання. Не чекаючи остаточного рішення, він втік до Габсбургів.
Зигмунд ІІІ Ваза. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Там також вів себе не надто чемно – встиг повоювати з турками. Врешті, коли вдома ситуація налагодилась, Стадницький повернувся і одразу ж став до лав учасників “рокошу” 1606 – 1609 років. Разом із іншими повстанцями, добивався права контролювати короля, мати вплив на його рішення щодо призначення урядовців тощо.
Миколай Зебжидовський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Усі, хто був знайомий із Станіславом Стадницьким, такій поведінці цього авантюриста, безперечно, не дивувалися – чудити він почав з досить юного віку. До прикладу, якось захопив у однієї шляхтянки ліс і наказав рубати там дерева й вивозив до своїх маєтків. Також на його рахунку збройне проникнення до міста, руйнування міської брами і в’язниці. А все тому, аби звільнити одного зі своїх слуг, який був за три кроки від позбавлення голови.
Костянтин Корнякт
Була у Стадницького і суперечка зі знаними для львів’ян Корняктами. Станіслав Стадницький був боржником знатного купця і торговця. Аби уникнути виплати боргу, спочатку не приходив на суд, а потім сам намагався оскаржити шляхетство Костянтина Корнякта – у випадку удачі борг можна було б не повертати. Але нічого Стадницькому не вдавалося. Відтак він дочекався смерті купця, а по тому напав на села, які сам же й дав йому у заставу. При цьому, пограбував мешканців цих пунктів, спалив майно, а спадкоємцям Корнякта порадив забути про борг у майже 50 тисяч злотих.
Для закріплення “діалогу” ще декілька разів нападав на володіння Корняктів. Під час одного з таких з маєтку винесли все – двері, вікнами і замками. Також тоді познущалися над жінками з родини, а сина Костянтина Корнякта Стадницький утримував у підземеллі, вимагаючи письмової відмови від усіх претензій і боргів. Корнякт так і зробив, але після звільнення засвітився у Львові і всі вимоги поновив, подав скаргу до суду. У Львові Стадницький також зумів знайти Корнякта, знову ж змусив відмовитись від претензій. Зрештою, ця історія закінчилась судом, який змусив Стадницького заплатити Корняктам компенсацію, віддати борги і села.
Низький замок на пластичній панорамі Львова Я. Вітвіцького (http://www.lwow.com.pl/panorama-1/1938/panorama.html)
Не менш гучною була також війна Станіслава Стадницького зі старостою Яном Дрогойовським. Тут не обійшлося без втручання єпископа та короля. Усе розпочалося з суперечки за маєтності, переросло у локальні бійки, як-от недалеко від містечка Хирів, а продовжувалося штурмом Стадницьким і його людьми Перемишля – тоді ядро потрапило в місцеву фару і єпископ наклав на Дрогойовського прокляття. У якійсь з наступних сутичок Стадницький смертельно поранив Дрогойовського списом в груди і той помер. Цей момент використали як підставу, аби Стадницького засудити. Задираку схопив племінник Дрогойовського Ян Гербурт і відправив сидіти до Львова, на території Низького замку. Але до суду справа не дійшла – зовсім швидко під стінами міста виросла армія, зібрана родичами авантюриста, Стадницького вирвали з рук правосуддя.
Не менш захоплюючою і трагічною водночас була війна Станіслава Стадницького з Лукашом Опалінським, маршалком Сейму. Одні шукають причину цього конфлікту у релігійності – Опалінський був католиком, а Стадницький протестантом. Зустрічається також інформація про улюбленого карлика Опалінського, якого викрав Стадницький. У підсумку, протистояня було довгим і залученими до нього були навіть Острозькі та козаки, які підтримали Опалінського. Під час одного з боїв Стадницького було вбито. На його тілі виявили одразу декілька серйозних ран.
Лукаш Опалінський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Коли відомого авантюриста не стало, його постать обросла легендами. За однією з них, перш ніж напасти на маєток шляхтича, Станіслав Стадницький впускав у браму володінь такого чорну стрілу. За це, як і за всі інші описані вище випади, Станіслав Стадницький і отримав кличку “диявол”.
Сьогодні, 24 вересня 2019 року, о 15:00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки робіт львівської художниці Олени Каменецької-Остапчук.
У творах художниці, об’єднаних у живописні серії, домінує урбаністична тематика, адже одна з найулюбленіших тем авторки – тема Львова: його вуличок, скверів, парків. О. Каменецька-Остапчук тонко відчуває міське середовище, крізь призму якого передає глядачеві свої переживання, свої мрії, свої уявлення про щастя.
«Мотиваційна програма і методологія творчості Олени Каменецької-Остапчук має відкриту духову та естетичну природу. Виростає вона з надр екзистенції авторки, її чутливості до ліричного контексту світовідчування. Поза тим діапазон емоційних реакцій мисткині є доволі широким, а досвід оперування малярськими засобами дарує їй нові й нові відкриття. Навіть в межах одного живописного жанру – пейзажу – художниця домагається множинності формальних підходів, добираючи до кожного мотиву найбільш відповідну комбінаторику прийомів письма та синтаксису елементів образотворення.
Олена Каменецька-Остапчук
Олена Каменецька-Остапчук тяжіє до тонко градійованої кольоропластики малярства, з актуалізацією постімпресіоністичної манери та виявлення світлоносності кожної барви. Художниця вишукує нові і нові можливості для пластичної систематизації своїх безпосередніх вражень від природи, з метою підсилення частки власної психоемоційної ідентичності при розбудові авторського естетичного світогляду. Щирими і пристрасними інтонаціями мисткиня збагачує контекст сучасного українського образотворчого мистецтва, привносячи у нього суб’єктивовані вібрації свого єства в парадигмі універсальної Гармонії.»
Олена Каменецька-Остапчук народилась1964 року у Львові, закінчила Український Поліграфічний Інститут ім. І. Федорова, відділення графіки. Учасник понад 20 всеукраїнських виставок. Член Спілки Художників України, автор восьми персональних виставок.
Роман ЯЦІВ професор, проректор з наукової роботи ЛНАМ
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
В неділю, 22 вересня 2019 року, у Музеї Митрополита Андрея Шептицького (м.Львів, вул. Кривоноса, 1)відкрилася виставки «Історія нескореної церкви», присвяченої 30-літтю виходу УГКЦ з підпілля.
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
Урочистості розпочалися з Архиєрейської Божественної Літургії у храмі Блаженного священномученика Климентія Шептицького. Її відслужив Митрополит Львівський УГКЦ Високопреосвящений Владика Ігор (Возняк).
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
Голова ГО “Форум Львів і майбутнє” Ігор Кузьмак наголосив, що відкриття музею Андрея Шептицького стало ще одним кроком в утвердженні історичної справедливості та збереженні спільної пам’яті мешканців Львова.
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
“Дуже символічно, що перша експозиція присвячена періоду підпільної церкви. Ставлення до постаті владики Андрея є одним з тих лакмусів, які визначають людей державницької позиції. Адже постать духовного лідера, що виріс на стику двох культур і все своє життя присвятив служінню людям, без огляду на їх етнічне походження чи соціальний статус, може лише об’єднувати українців. Велика шана отцю Севастіяну Дмитруху, отцю Юстину Бойку і всій ініціативній групі за їх важку, довгу, але в кінцевому результаті – таки успішну працю”, – сказав Ігор Кузьмак.
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
За словами отця Севастіяна Дмитруха, приміщення на вул. Кривоноса, 1 під музей Андрея Шептицького звільнили ще в 2015 році, але виникли деякі труднощі з тим, аби передати його церкві. Це будівля колишнього монастиря ордену Реформатів, що займав Львівський університет внутрішніх справ МВС.
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
Відкриття першої виставки в Музеї Митрополита Андрея Шептицького викликало неабияку зацікавленість серед мешканців Львові та області. Тут можна було зустріти митців, громадських діячів, представників духовенства.
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
Шкода що ні від управління культури львівської міської ради ні від департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської обласної державної адміністрації не було жодного представника. Мабуть міські чиновники шукали в Гуглі хто такий Шептицький, а обласні – активно вчили українську мову.
Експозиція виставки «Історія нескореної церкви» у Музеї Митрополита Андрея Шептицького
На початку липня цього року ініціативна група на чолі з отцем Севастіяном Дмитрухом зверталася у Львівський університет внутрішніх справ МВС з проханням передати приміщення для облаштування музею. Але, тільки після обіцянок отця Севастіяна Дмитруха розпочати голодування, міська рада знайшла приміщення, які можна було передати університету МВС, звільнивши місце на вул. Кривоноса, 1 для музею.
На 11-й за ліком «Кубок Брюхович-2019» заявилось 35 команд з чималою географією: Львів, Рясне, смт. Брюховичі, с.Бірки, с. Ясниська, с. Вороців, с.Малехів, с. Карачинів, с. Зелів, не перший раз була і збірна хлопців з Судану, Нігерії та Мозамбіку.
Про це повідомляє видання Діло з посиланням на Facebook-сторінку співорганізаторки турніру Юлія Лацик.
«Цього року на турнірі відіграли і матч ветеранів між командами «STARперці» зі Львова і «Ті, хто ще може» з Брюхович. Це, мабуть, найбільш колоритна вікова категорія, де гравцям за 35+. Спостерігати за їх грою одне задоволення. Вони просто кайфують від кожної хвилини гри… де треба і пожартують, де треба і слівце закинуть, де можна і посперечаються, а на завершення завжди потиснуть один одному плече. Одним словом справжні досвідчені любителі футболу ) Зіграли вони рахунком 1:4 на користь «Тих хто ще може»», – написала Лацик.
У вікових категоріях 7-8 років та 9-10 років перемогу здобули діти з ФК «Давай грай», друге місце здобули команди з ФК «Кардинал». А м’яча за найкращого бомбардира отримав Опалінський Маркіян з ФК Кардинал.
Переможцем групи 11-13 років стали хлопці з ФК «Зелено-білі» з Брюхович, фіналістом – ФК «Арсенал» з с. Бірки. Найкращим бомбардиром у цій віковій категорії обрано – Пелеха Андріана з ФК «Зелено-білі».
У категорії 14-17 років перше місце посіла ФК «Групіровка» зі Львова, друге – ФК «Легінь» з Брюхович. Найкращим бомбардиром в цій групі став Кухарський Максим з ФК «Групіровка»
Серед 18-21 року переможцем стала ФК «Легінь» ( Брюховичі), 2-ге місце зайняла ФК «Дністер» (м. Львів). За найбільшу кількість голів відзначили – Бєркова Артема з ФК «Легінь».
І у найстаршій віковій групі, дійсно в запеклій боротьбі, перемогу здобула ФК «Фарго» зі Львова. Фіналістами стала збірна країн Африки ФК «МОZAMBE» , а місце кращого бомбардира посів Джорді Кампандже з цієї ж команди.
«На Кубку Брюхович хлопці з усіх команд круті, бо скажу відверто, чекати свого матчу просто так, інколи по пів дня, а ще коли дощ чи холод – це неабияка сила волі. І от зізнаюсь, дуже люблю ФК Легіон. Ці хлопці з села Бірки, як заявилися до нас на турнір у 2009 бандою з великим полотняним плакатом з помаранчевим написом LEGION, зі свитою горластих вболівальників і дівчат, так і по сьогодні з нами щороку фестивалять. За ці 11 років на наших очах вони дорослішали, змінювали вікові категорії, одружувались, ставали батьками, лисіли, набирали вагу. Одним словом, родина. А ще є люди-символи турніру. Приходять, вболівають, жартують, чудять. Без їх присутності і дотепних коментарів до матчів – ми Кубок Брюхович вже і не уявляємо», – підсумувала Юлія Лацик.
Нагадаємо, стартував 11-й турнір з любительського футболу «Кубок Брюховичів 2019».
Не всі львів’яни знають, що в міжвоєнний час акторкою одного із театрів була справжня красуня та найвідоміша «зірка» польського кіно Ядвіга Смосарська (1898-1971). Нам вдалось розшукати її світлини 1930-х років, які нічим не гірші за фото голлівудських красунь. Автором цих фото є фотограф Бенедикт Єжи Дориш (1901-1990).
У Львові акторка Смосарська працювала у Малому театрі, як відомо в кінці 1920-х років. З біографії Ядвіги знаємо, що народилась вона у Варшаві. Вперше вийшла на сцену театру 1918 року, а 1919-го отримала першу роль у незакінченому фільмі «Для щастя». Акторка виступала на сцені театру ім. Юліуша Словацького у Кракові, Міському театрі м. Бидгощ, в Національному театрі Варшави.
Ядвіга Смосарська
Ядвіга Смосарська
Першим фільмом зі звуком, де зіграла Ядвіга, став фільм «На Сибір» Генрика Шаро (1930).
Завдяки фільмам «Чи Люцина — то дівчина?» Юліуша Гардана (1934), «Дві Йоасі» (1935) і «Ядзя» (1936) Мєчислава Кравіча, а також «Барбара Радзивілівна» Юзефа Лейтеса Ядвіга стала найвідомішою акторкою польського екрану.
Ядвіга Смосарська
Ядвіга Смосарська
Остання роль Смосарської була в комедії «Улан князя Юзефа» Конрада Тома 1937 року. Після початку Другої світової війни Ядвіга із родиною переїхала до США. Там Ядвіга виступала перед місцевими польськими емігрантами і у Польському театрі митців.
1958 року Ядвіга вперше після війни приїхала до Варшави, де на неї чекав теплий прийом. Вона повернулась назавжди по Польщі.
Ядвіга Смосарська
Ядвіга Смосарська
Ядвіга померла 1 листопада 1971 року, її поховано на Алеї заслужених на Повонзковському цвинтарі.
Літо закінчилось і українські музиканти з новими силами взялися за роботу. Так, до прикладу, Віктор Винник і МЕРІ презентують новий сингл з неоприлюдненого ще альбому «Снайпери-амури». Назва пісні, може, й не дуже оригінальна, проте, як кажуть, «в тему». На календарі осіння пора, а тому й пісня називається «Осінь».
Пісня ця доволі давня, тому має передісторію. Ось що розказує про неї автор Віктор
Винник: «Цю пісню колись давно я написав для своєї знайомої співачки, але з якихось
причин вона її так і не заспівала. А демо-версія таки потрапила в інтернет і стала там
доволі популярною. До слова, спочатку пісня мала назву «Я тобі», але слухачі назвали
її «Осінь», а я й не проти. Трек місцями надто ліричний, бо його мала співати дівчина,
та мені здається, що у мене теж непогано вийшло…»
Отже, входимо в нову осінь із ліричною «Осінню» від Віктора Винника і МЕРІ.
На 26 BookForum у Львові завітав кінорежисер Олег Сенцов з презентацією своєї нової книжки «Маркетер», написаної під час незаконного утримання у російській колонії.
Про це повідомляє Видавництво Старого Лева на офіційній сторінці у Facebook.
“Під час заходу – за участі головної редакторки «Видавництва Старого Лева» Мар’яни Савки, віце-президентка Українського ПЕН Тетяни Терен, письменника, президента Українського ПЕН Андрія Куркова, акторки Римми Зюбіної, керівниці Центру громадських свобод Олександри Матвійчук – говорили про силу тексту як явища літературного та правозахисного, про 86 українців, ув’язнених в Росії, і більше 200 у полоні на території Окупованого Донбасу, про власне пережиття непростої історії нашої країни” , – йдеться у повідомленні видавництва.
“Я давно запланував книгу «Маркетер», вона довго визрівала. Коли у працівників колонії був період «зимових канікул», я зрозумів, що час цієї книжки настав. І так співпало: 11 оповідань з’явилось за 11 вихідних днів. Ця книжка в деякій мірі є продовженням «Жизні», де йшлося про моє дитинство, – тут описані 90-ті, мої студентські роки. Але водночас вона інша, бо у «Жизні» фокус був на мені (розповідь велася від мого імені), а у «Маркетері» – на моїх друзях, знайомих”, – заявив під час презентації Олег Сенцов, передають на офіційному сайті Видавництва Старого Лева.
Коли розповідають про атмосферу Луцька радянського, обов’язково кажуть про «Лакомку». То було кафе на нинішній вулиці Лесі Українки, 59, тоді – Радянській. Не те, щоби у 80-ті тільки там подавали каву (хоча мало де), але заклад став фактично легендою. Рядове кафе, з білими тюлевими занавісками, круглими столиками-стійками в народі називали «дизелем». Як виявилося, геть не тому, що – довге…
Тут читав вірші Кость Шишко, сюди кожного Нового року приносив нову картину Микола Кумановський, тут у довжелезних чергах стояли художники, письменники, музиканти, актори, адвокати, судді і навіть кагебісти.
Лакомка. Тут і далі колажі Олександра Котиса
«Тільки не пишіть, що там визрівали ідеї рухівців, що там чуть не революції творилися. То просто було кафе, до якого приходили особливі луцькі люди. Чому? Може, тому, що їм було воно по дорозі…» – сказав мені один із лучан, які прекрасно пам’ятають ті роки. І який теж «Лакомки» не минав. Насправді без рухівців у «Лакомці» не обійшлося. Просто кожен описує це кафе по-своєму.
Якщо говорити про «смак радянського Луцька» – то це саме «Лакомка». Кавова. З гірчинкою. З ноткою свободи у совєтському до останньої собачої будки Луцьку. І не без коньяку. …Іноді в «Лакомку» забігав навіть пес Миколи Кумановського Казік. Його знало все творче товариство. Йому присвячували жартівливі вірші. Там часто бувала легендарна луцька Тамара. А в 90-х там кавували луцькі рекетири. Носили продавчиням квіти і ніколи не буянили.
Якщо Луцьк має смак, то це – «Лакомка»
Кафе «Лакомка» працювало у Луцьку з 1981 до початку 2000-х років. У 90-х його перезвали у «Ласощі», але більшість лучан і досі знає його за першою назвою. Сьогодні на місці закладу – магазин із ювелірними прикрасами. До 81-го там був гастроном.
Кав’ярня притягувала до себе масу лучан. Від ранку тут стояли черги, а деякі люди перед роботою їхали навіть з ДПЗ, щоб тут випити кави. Увечері клієнти іноді продавчинь просили затриматися надовше і розвозили додому власним транспортом.
У ті роки в центрі Луцька було три найпопулярніших місця для кавування. Окрім «Лакомки», це
гастроном №8 на Леніна (тепер пр-т Волі), навпроти «Хроніки», трохи далі за обкомом, де був невеликий кафетерій.
гастроном на Плеханова (тепер Градний Узвіз), у якому теж був закуток для тістечок та кави.
«До нас ходили і прості люди, і непрості. Тільки про те, що вони непрості, ми дізнавалися уже потім, коли поверталися додому з роботи і дивилися новини чи читали газети», – згадують працівниці легендарного кафе.
За трохи більше, як 20 років існування «Лакомка» заслужила чимало спогадів. І саме її нині асоціюють із Луцьком 80-х.
Інтер’єр “Лакомки” у 1980-их роках. Фото з приватного архіву продавчинь
«Просто кава і рюмка коньяку до кави – тоді було модно. То була така точка, яка збирала людей. Кульок ішов з одного боку, художня школа – з другого, театр – з третього. Там колись можна було зустріти Миколу Кумановського, Зою Навроцьку, Наталку Кумановську, Льоню Сахнюка, Костя Борисюка… Я колись там фотоапарат забув. Дуже дорогий. Але не пропав, потім дівчата віддали», – згадує луцький фотограф Віктор Чухрай.
Ресторатор Олег Іванюк пригадує «Лакомку» як фішку радянського Луцька.
«Якщо ми говоримо про луцькі настрої і луцькі смаки, то це настрої і смаки моєї молодості. Кафе «Лакомка», в якому вся богема ввечері сиділа: покійний Шишко читав вірші, поруч стояв Микола Кумановський, руками махав і щось розказував. Смак тієї кави для мене – смак Луцька».
Кость Шишко (в піджаку) і ще хтось стоять неподалік “Лакомки” на Радянській. Фото з архіву Зої Навроцької
Художник Леонід Сахнюк згадує, що Микола Кумановський кожного Нового року малював для «Лакомки» «оригінальні штуки, знаки Зодіаку в його стилі метафоричного реалізму», але «де вони поділися, то вам належить з’ясувати».
Письменник Сергій Цюриць каже, «Лакомка» – то Кость Шишко, «здається, він так і стояв там за столиком: у його довгому плащі».
Вхід в “Лакомку” був, де зараз вхід в “Золотий вік”, фото 2019 року
У той час «було політикою» просто ходити на каву
Серед тих, у кого з «Лакомкою» – своя особлива історія, мистецтвознавець, завідувачка луцького художнього музею Зоя Навроцька.
«У 80-х – напочатку 90-х років у Луцьку зав’язалося таке достатньо специфічне середовище. Сюди з’їхалося багато цікавих людей: випускників мистецьких вузів, викладачів, архітекторів… А що було довкола? Велика безпросвітність провінційного міста. Було дуже відчутно, що Луцьк – це провінція, що коли сюди приїжджає чи художник чи якась така мисляча людина, їй тут дуже важко бути. Офіціозні радянські дешеві гасла вже на той час були здевальвовані, у них ніхто не вірив. І життя було достатньо сіре. Що робити молодій людині, яка все ж таки хоче жити цікаво і хоче бачити перед собою якийсь простір? Звичайно, найперше – спілкуватися з такими, як сам. Ніхто не каже про якусь особливу політику, але на той час це і було політикою», – розповідає Зоя Навроцька.
У такій атмосфері в Луцьку відкривають кафе «Лакомка». Де спілкуватися про прочитане? Де розказати останні новини? Де поділитися ідеєю? Звичайно – там.
«А ще – ми читали. Наприклад, всі читаємо британську письменницю Айріс Мердок. Той дістає «Под сетью», той – «Колокол». Смакуємо ці твори всі разом, один одному передаємо ці книжки. Так читали Хемінгуея «Свято, що завжди з тобою», наприклад. Ти читаєш і якимось чином життя героїв книги проектуєш на себе. Яке життя в тебе? А воно зовсім нецікаве, бо піти нема куди. Бо щось зробити – ти виглядаєш як носій буржуазної естетики. А на той час це вже досить небезпечно. Цей штамп знищив у радянські роки багато талановитих людей. Але тоді вже на це мало зважали. Отаке було гуртування. І всі ми ходили в цю кав’ярню, яка називалася «Лакомка».
То було просто кафе. Абсолютно прозаїчне оформлення. Радянське до втрати свідомості. Кругла стійка, довкола неї стають люди… Але цікавим було середовище, яке там збиралося. Черги були від кавової машини аж до дверей.
Але йшли туди не так за кавою, як за спілкуванням. Хоча якраз на каву я там підсіла. Там можна було зустрітися з ким завгодно, обговорити якісь ідеї, передати літературу, показати газету, почерпнути щось у когось… – весь цей люд там колотився», – згадує лучанка.
Чому «Лакомку» називали «дизелем»?
Ті, хто часто бував у «Лакомці», до цих пір називають її «дизелем». Сходити туди на каву називалося «сходити в дизель».
Хтось каже, тому що приміщення закладу було продовгуватим і нагадувало вагон. Але насправді історія інша.
«Якось на телебаченні транслювався радянський фільм про румунське маленьке містечко (фільм «Безіменна зірка» знятий у 1978 році режисером Михайлом Казаковим за твором румунського письменника Михайла Себастьяна, – авт.). У ньому нічого нема, повна діра, тільки є вокзал. І повз той вокзал проходить дизель-поїзд «Бухарест – Сіная». Він не зупиняється тут. Але всі ходять його зустрічати, бо в цьому містечку – одна-єдина розвага. Ходять дружини з чоловіками, а потім обговорюють: «Ви бачили: у дами з такого-то купе було таке боа?» і таке різне. Поїзд мчав швидко, але встигали там щось помітити, і це була ціла тема для обговорення у світському товаристві. Фільм гумористичний. До того дизеля в ту годину не можна було приходити гімназистам молодшого шкільного віку. За це карали. Але стається раптом так, що за всю історію містечка поїзд раптом тут зупиняється. Звідти висаджують безбілетницю, яка програлася в казино. Її грала Анастасія Вертинська. Далі там пригоди… Але дизель як розвага у провінційному місті – то було символічно, розумієте?
Ми з Наталкою Кумановською(луцька художниця і подруга Зої Навроцької, – авт.) подивилися той фільм і дуже з нього сміялися. Тут же своїм знайомим надавали прізвиськ. Наприклад, одна знайома спільна у нас була «мадам Куку» (у фільмі це вчителька гімназії). І ми вирішили, що в нашому Луцьку дизель-поїзд – це якраз оця кав’ярня. Бо ми всі туди ходимо. Я. Наталка. Кумановський… Так спершу ми між собою почали називати її дизелем, а далі вже й пішло… Стали говорити: «Ну, що? Зустрічаємося на дизелі?» – каже Зоя Навроцька.
Колаж Олександра Котиса
Іноді, щоб випити кави у «Лакомці», сюди «летіли» з різних куточків міста в обідню перерву. Ось як це згадує Навроцька.
«Я на той час викладала в училищі культури. Особливі тусовки в тому кафе відбувалися в обідню пору і ввечері. А інколи в мене в обід уроки. Та коли велика перерва, я встигала вискочити з училища, автостопом спинити машину, і та бігом мене завозила в центр. Вип’ю кави, когось побачу – ставало легше. І швидко мчу назад на урок. Вже деякі таксисти знали, що я отак «літаю». Але то була така необхідність, як повітря.
Траплялися і курйози. Наприклад, Ірина Хмілевська (режисер та фольклорист, – авт.) тоді теж працювала в училищі. Мобільного не було: ми вигадували якісь інші комунікації. Щось тоді трапилося, що вона мала мусово бути там увечері, однак була на парах, а я – вихідна. Телефоную в училище. Там така тьотя Аня, дуже строга чергова. Прошу її, щоб передала Ірині, що я її чекаю на дизелі в такій-то годині і це дуже-дуже важливо, «з мене шоколадка». Вона ж думала: важливо, дизель же довго не стоїть, щось термінове… Пішла раз сказала Ірині Станіславівні, що «Зоя Михайлівна чекає на дизелі». Дивиться, та не йде. Пішла вдруге нагади, бо ж важливо. Перейнялася тьотя Аня тим дизелем, словом, більше за нас», – сміється.
Кафе-дизель. Журнал «Світські новини»: «Так ми прикрашали радянську дійсність»
Лучани згадують, що у «Лакомці» часто можна було почути, як хтось читає вірші. Іноді дехто писав їх просто в черзі.
«У цій кав’ярні народилася маса проектів. Клава Корецька там читала вірші. Кость Шишко був постійним відвідувачем. Художники Саша Валента, Віктор Мельник, Олена Бурдаш, Григорій Чорнокнижний, Микола Ковальчук, Людмила Ільченко, Надія і Володимир Борисюки – всі-всі. Дозволити тоді собі ресторан не кожен міг, а туди можна було забігти і 10 разів. У «Лакомці» часто можна було побачити і приїжджих. Наприклад, заходив туди Олександр Ірванець, коли приїздив до Луцька. У нього є вірш «Ода Луцьку», так-от він, мені здається, якраз передає атмосферу того часу, яка панувала й у цій кав’ярні. Такі тоді були опозиційні вірші. Там постійно бували рухівці Михайло Тиський, Олександр Гудима, Геннадій Кожевніков, Олександр Юрченко. Часто можна було зустріти архітектора Юрія Лінниченка, скульптора Сергія Наумова, актора Мирослава Юзефовича. Серед колоритних персонажів – було подружжя двірників: їм за 70, мешкали і підмітали десь біля міської ради і постійно брали по великій каві. Їх знали там всі… Була така виразна єврейка Ніна Іванівна. У довгих чергах часто римував щось Володимир Ткаченко, який працював тоді у народному театрі в Будинку культури і ходив на каву з дружиною Галею. Просто в «Лакомці» писав гарні вірші працівник художнього музею філолог Федір Степанюк», – розповідає завідувачка художнього музею.
Вірш Олександра Ірванця “Ода Луцьку”
Уже легендарний луцький поет-шістдесятник Кость Шишко там днював і ночував. Усі, хто його знав, кажуть, що пам’ятник йому у сквері на Лесі Українки – це свого роду і пам’ятник «Лакомці». Бо поет там – за невеликим круглим столиком з філіжанкою кави.
Творча інтелігенція Луцька і постійні покупці «Лакомки» – на виставці художниці Олени Бурдаш у бібліотеці: диригент Людмила Скобєлєва, студент Олександр Брикса, викладач художньої школи Ірина Савко (тепер Артушевська), мистецтвознавець Антоніна Шевченко.
«У 90-ті, там можна було побачити деякі цікаві речі. Кав’ярня мусила виживати, але чим далі, тим було гірше. А 90-ті – там особлива ненза і розпач. Пригадую, там стояла така «майонезна» баночка з водою, у ній ложечка, яка прив’язана «лєскою», щоб не потягнули. Каву подавали у чашках з відбитими вушками, теж щоб посуд не крали. А певний час каву наливали навіть у гранчаки. До Миколи Кумановського колись приїхала делегація, з нею літератор Найден з Америки, то вони були шоковані цим. А ми цього і не зауважували тоді якось. Жили собі у своєму світі», – розповідає Зоя Навроцька.
Рукотворний журнал «Світські новини»
Творча луцька інтелігенція жила цікаво. Принаймні – тодішня молодь. Зоя Навроцька називає це «прикрашали сіру радянську дійсність».
Рукотворний журнал «Світські новини»
«Щоб прикрасити радянську дійсність сіру і безпросвітну, ми почали бавитися у світське товариство. Всі були до нього залучені.
Рукотворний журнал «Світські новини»
Ми називали наші місця проживання, як це у світських колах у дорадянські часи було заведено. Наприклад, помешкання Кумановських називалося «Слодичі» (солодощі). Оскільки я жила у багатоповерховому будинку, то значить «Біля Мосту Святого Духа». Оксана Ременяка та Олег Покальчук жили на Віллі Корчі Бузку. Художник Леонід Сахнюк мав таку «хатку-напіврозвалюшку», всередині у нього була викопана яма, бо щось він там ремонтував, і дуже довго її не міг закопати. Мав прекрасну бібліотеку і був членом нашого світського товариства. То ця його хата називалася Вілла Півонія.
Рукотворний журнал «Світські новини»
Ми запровадили світське листування. Тобто де ми не були, один одному передавали поштівки. Ми видавали журнал «Світські новини». Наталка Кумановська була його головним редактором. Вона, до речі, і малювала те наше світське товариство. У неї є малюнок, де я в тій кав’ярні. Оце ми, з Людою Скобєлєвою (диригентка з Луцька) та моїм сином Тарасом йдемо в ЦУМ міряти капелюшки. Йдем з «дизеля». Наталка пішла в іншу сторону, а ми –в напрямку універмагу. Вона озирнулася – і потім нас так і намалювала», – Зоя Навроцька показує малюнки Наталії Кумановської і унікальний рукотворний журнал «Світські новини», примірник якого досі зберігає.
Рукотворний журнал «Світські новини»
Микола Кумановський щороку малював для «Лакомки» картини
У «Світських новинах» найкраще можна відчути атмосферу того часу. Жарти з натяками і вірші про… Казіка.
Продавчині кав’ярні із подружжям з Німеччини – лучанкою Тамарою та її чоловіком Карлом Хайнсом, з якими колись познайомилися у стінах «Лакомки» і товаришують вже майже 20 років
«Казік – то пес Кумановського, суміш дворняги з вівчаркою Крупний з короткими ніжками. Кумановський так його любив і дресирував, що той ходив скрізь. Він знав всі кав’ярні і бари. І, бувало, причепиться так, що нема сили. Часто Казік виходив з їхнього помешкання – і на «дизель», нюх-нюх – Микола є. І там з ним стояв. Іноді міг сосиски вкрасти в гастрономі і додому принести. А в тій кав’ярні кожен йому – кусок тістечка…» – пригадує Зоя Навроцька.
Продавці «Лакомки» брали участь у торгівлі в парку під час міських свят
Найяскравішим персонажем того часу, звичайно, був Микола Кумановський. Його любили і поважали продавчині з «Лакомки». Він же у знак вдячності малював для кафе картинки зі знаками зодіаку.
Інтер’єр закладу, 1990-ті. Видно роботи Миколи Кумановського. Тут і далі фото з архіву продавчинь
Іноді під Новий Рік влаштовував у закладі маленькі презентації цих робіт. Щороку це був новий тематичний малюнок, залежно від того, чи то рік Змії, чи Собаки… Згодом продавчині кілька цих робіт навіть повісили на одній зі стін.
“Лакомка”, 1990-ті роки
Як згадують друзі Миколи Кумановського та відвідувачі того кафе, таких малюнків художників встиг презентувати з десяток (хоч планував усі 12 – повний цикл). Коли кафе закрили, він, за словами колишніх працівників, забрав їх додому.
“Лакомка”, 1990-ті роки
«Нас досі впізнають. Так і кажуть: «дівчата з «Лакомки»
Їх досі так і називають «дівчата з «Лакомки». Поки ми пили каву за столиком у центрі Луцька, до нас підходили колишні любителі кави у цьому кафе. Продавчинь вони впізнавали з дороги. Обіймали – як давніх добрих друзів.
“Лакомка”, 1990-ті роки
Переконана, у тому, що ця кав’ярня має таку добру славу, є і їхня заслуга. Валя, Таня, Лєна, Женя, Ніна. Так їх звали ті, хто кавував у 80-ті. Колектив закладу був невеликий. Незмінною завідувачкою – Марія Сенюк.
Валентина пропрацювала у кафе найдовше – 25 (!) років.
«Відкрив це кафе директор «піщєторгу» Степан Живко у 1980-му. Якийсь час вони працювали у приміщенні навпроти, а потім перейшли на Лесі Українки, 59. Я прийшла працювати у 1981-му. Ми продавали спочатку каву і тістечка. Перша кава була дешева і добра. Такого зерна, як колись було, я вже більше не зустрічала. Продавали також морозиво, коктейлі з морозива з молоком. Вже потім були коктейлі з соку та морозива. Кава, чаї, був і алкоголь», – згадує колишня продавчиня.
“Лакомка”, 1990-ті роки
Нині Валентина торгує у одному з кіосків на «Варшовському ринку». Каже, іноді трапляється, що лучани впізнають у ній продавчиню з «Лакомки», навіть не бачачи обличчя, а так – за голосом із віконця.
“Лакомка”, 1990-ті роки
«Пригадую дуже великі черги. Було, що люди стояли годину. Один займає, до нього приходили знайомі – і один брав на всіх. На прилавку ми могли розставляти 15 порцій кави для одного покупця. В основному – поети, письменники, художники, адвокати, бо поруч було адвокатське бюро, працівники міської ради, міліціонери та прокурори… Потім і весь рекет. Всі були дуже чемні. Ті хлопці нас поважали. В нас у «Лакомці» взагалі ніколи не було скандалів чи дебошів», – розказує Валентина.
“Лакомка”, 1990-ті роки
Коли працівники приходили вранці на роботу, уже заставали чергу з постійних покупців.
«Десь у 80-х пісочне тістечко коштувало 22 копійки. Кава і 50 гр коньяку – 1,25 рубля. Платили нам як в торгівлі. На ті часи 60-80 рублів», – згадують працівниці.
Тетяна Ковальчук була колись однією із наймолодших у «Лакомці». Нині вона трудиться в одній із кав’ярень у центрі Луцька, «Лакомці» віддала – 13-ть. Її всі пам’ятають як «чорняву Таню».
“Лакомка”, 1990-ті роки
Олена Вірна, в якої 15 літ стажу у легендарному луцькому кафе, працює на Центральному ринку. Теж готує і продає хот-доги та напої.
«Запишіть тільки: ми дуже любили своїх покупців, у нас тоді настрій був гарний, ми настільки були тому всьому віддані, що багато з ким із людей досі товаришуємо. Є, наприклад, Тамара і Карл Хайнс. Нині живуть у Німеччині. Ми з ними дружимо вже більше 20 років. Вони часто бували у «Лакомці», потім виїхали в Німеччину (а був такий період, що багато наших постійних покупців подалося за кордон), але щоразу як приїздили, заходили до нас. Не стало кафе, але ми все одно зустрічаємося і телефонуємо один одному», – каже Олена Вірна.
Продавчині дотепер дружать і стільки років поспіль ходять один до одного на дні народження.
Працівниці колишньої «Лакомки» Валентина, Галина, Тетяна та Олена дружать і після закриття кафе
«До нас постійно ходила Тамара. Хтось із покупців якось розказував, що фотографія з Лакомки, де за столиком стоїть Тамара, потрапила аж в Америку. У нас на каві була вся філармонія. Едуард Шихман (керівник ансамблю «Волинянка»), Товій Рівець, Іван Корсак, Юра Яцюк… А був такий Сашка Бєлий, який розписався в РАЦСі і зразу до нас із нареченою в кафе приїхав на каву, бо пообіцяв, що як буде одружуватися, то обов’язково тільки в «Лакомці», – згадує Валентина.
Втім, особливі спогади у «дівчат з Лакомки» – таки про Кумановського.
«Іноді Микола просто приносив свої картини. Іноді робив таку якусь зустріч. А ми його завжди пригощали і кавою, і цукерками. А потім і додому могли гостинця дати. Бо грошей він ніколи не брав. Вже ближче до кінця року покупці приходять і питають: «А Микола вже картину малює?» – згадують.
…Стіни, оббиті ДСП. Товар на дерев’яних поличках навпроти вікна. Два холодильники. Кавова машина. На полички завжди клали вишиті серветки. На Новий рік робили «павука» і ставили ялинку. На вікнах – спершу були білі штори, потім – білий тюль. Багато вазонів і квітів. Квіти несли шанувальники.
«Навіть як просто квітів не було, бо розбирали, то приносили корзини. А дівчата жартували, що «ми – не Леся Українка», – сміється одна із продавчинь.
То було звичайне кафе радянського Луцька. З незвичайною атмосферою.
Серце Львова б'ється в ритмі Площі Ринок. Це не просто центральний майдан, а живий організм, де кожен камінь, кожна кам'яниця приховує століття історій, загадок...
