«Лакомка» і «особливі луцькі люди». Історія легендарного кафе у радянському Луцьку

0
155
"Лакомка", 1990-ті роки

Коли розповідають про атмосферу Луцька радянського, обов’язково кажуть про «Лакомку». То було кафе на нинішній вулиці Лесі Українки, 59, тоді – Радянській. Не те, щоби у 80-ті тільки там подавали каву (хоча мало де), але заклад став фактично легендою. Рядове кафе, з білими тюлевими занавісками, круглими столиками-стійками в народі називали «дизелем». Як виявилося, геть не тому, що – довге…

Тут читав вірші Кость Шишко, сюди кожного Нового року приносив нову картину Микола Кумановський, тут у довжелезних чергах стояли художники, письменники, музиканти, актори, адвокати, судді і навіть кагебісти.

Лакомка. Тут і далі колажі Олександра Котиса
Лакомка. Тут і далі колажі Олександра Котиса

«Тільки не пишіть, що там визрівали ідеї рухівців, що там чуть не революції творилися. То просто було кафе, до якого приходили особливі луцькі люди. Чому? Може, тому, що їм було воно по дорозі…» – сказав мені один із лучан, які прекрасно пам’ятають ті роки. І який теж «Лакомки» не минав. Насправді без рухівців у «Лакомці» не обійшлося. Просто кожен описує це кафе по-своєму.

Якщо говорити про «смак радянського Луцька» – то це саме «Лакомка». Кавова. З гірчинкою. З ноткою свободи у совєтському до останньої собачої будки Луцьку. І не без коньяку. …Іноді в «Лакомку» забігав навіть пес Миколи Кумановського Казік. Його знало все творче товариство. Йому присвячували жартівливі вірші. Там часто бувала легендарна луцька Тамара. А в 90-х там кавували луцькі рекетири. Носили продавчиням квіти і ніколи не буянили.

Якщо Луцьк має смак, то це – «Лакомка»

Кафе «Лакомка» працювало у Луцьку з 1981 до початку 2000-х років. У 90-х його перезвали у «Ласощі», але більшість лучан і досі знає його за першою назвою. Сьогодні на місці закладу – магазин із ювелірними прикрасами. До 81-го там був гастроном.

Кав’ярня притягувала до себе масу лучан. Від ранку тут стояли черги, а деякі люди перед роботою їхали навіть з ДПЗ, щоб тут випити кави. Увечері клієнти іноді продавчинь просили затриматися надовше і розвозили додому власним транспортом.

У ті роки в центрі Луцька було три найпопулярніших місця для кавування. Окрім «Лакомки», це

  • гастроном №8 на Леніна (тепер пр-т Волі), навпроти «Хроніки», трохи далі за обкомом, де був невеликий кафетерій.
  • гастроном на Плеханова (тепер Градний Узвіз), у якому теж був закуток для тістечок та кави.

«До нас ходили і прості люди, і непрості. Тільки про те, що вони непрості, ми дізнавалися уже потім, коли поверталися додому з роботи і дивилися новини чи читали газети», – згадують працівниці легендарного кафе.

За трохи більше, як 20 років існування «Лакомка» заслужила чимало спогадів. І саме її нині асоціюють із Луцьком 80-х.

 

Інтер'єр "Лакомки" у 1980-их роках. Фото з приватного архіву продавчинь
Інтер’єр “Лакомки” у 1980-их роках. Фото з приватного архіву продавчинь

«Просто кава і рюмка коньяку до кави – тоді було модно. То була така точка, яка збирала людей. Кульок ішов з одного боку, художня школа – з другого, театр – з третього. Там колись можна було зустріти Миколу Кумановського, Зою Навроцьку, Наталку Кумановську, Льоню Сахнюка, Костя Борисюка… Я колись там фотоапарат забув. Дуже дорогий. Але не пропав, потім дівчата віддали», – згадує луцький фотограф Віктор Чухрай.

Ресторатор Олег Іванюк пригадує «Лакомку» як фішку радянського Луцька.

«Якщо ми говоримо про луцькі настрої і луцькі смаки, то це настрої і смаки моєї молодості. Кафе «Лакомка», в якому вся богема ввечері сиділа: покійний Шишко читав вірші, поруч стояв Микола Кумановський, руками махав і щось розказував. Смак тієї кави для мене – смак Луцька».

Кость Шишко (в піджаку) і ще хтось стоять неподалік "Лакомки" на Радянській. Фото з архіву Зої Навроцької
Кость Шишко (в піджаку) і ще хтось стоять неподалік “Лакомки” на Радянській. Фото з архіву Зої Навроцької

Художник Леонід Сахнюк згадує, що Микола Кумановський кожного Нового року малював для «Лакомки» «оригінальні штуки, знаки Зодіаку в його стилі метафоричного реалізму», але «де вони поділися, то вам належить з’ясувати».

Письменник Сергій Цюриць каже, «Лакомка» – то Кость Шишко, «здається, він так і стояв там за столиком: у його довгому плащі».

Вхід в "Лакомку" був, де зараз вхід в "Золотий вік", фото 2019 року
Вхід в “Лакомку” був, де зараз вхід в “Золотий вік”, фото 2019 року

У той час «було політикою» просто ходити на каву

Серед тих, у кого з «Лакомкою» – своя особлива історія, мистецтвознавець, завідувачка луцького художнього музею Зоя Навроцька.

«У 80-х – напочатку 90-х років у Луцьку зав’язалося таке достатньо специфічне середовище. Сюди з’їхалося багато цікавих людей: випускників мистецьких вузів, викладачів, архітекторів… А що було довкола? Велика безпросвітність провінційного міста. Було дуже відчутно, що Луцьк – це провінція, що коли сюди приїжджає чи художник чи якась така мисляча людина, їй тут дуже важко бути. Офіціозні радянські дешеві гасла вже на той час були здевальвовані, у них ніхто не вірив. І життя було достатньо сіре. Що робити молодій людині, яка все ж таки хоче жити цікаво і хоче бачити перед собою якийсь простір?  Звичайно, найперше – спілкуватися з такими, як сам. Ніхто не каже про якусь особливу політику, але на той час це і було політикою», – розповідає Зоя Навроцька.

У такій атмосфері в Луцьку відкривають кафе «Лакомка». Де спілкуватися про прочитане? Де розказати останні новини? Де поділитися ідеєю? Звичайно – там.

«А ще – ми читали. Наприклад, всі читаємо британську письменницю Айріс Мердок. Той дістає «Под сетью», той – «Колокол». Смакуємо ці твори всі разом, один одному передаємо ці книжки. Так читали Хемінгуея «Свято, що завжди з тобою», наприклад. Ти читаєш і якимось чином життя героїв книги проектуєш на себе. Яке життя в тебе? А воно зовсім нецікаве, бо піти нема куди. Бо щось зробити – ти виглядаєш як носій буржуазної естетики. А на той час це вже досить небезпечно. Цей штамп знищив у радянські роки багато талановитих людей. Але тоді вже на це мало зважали. Отаке було гуртування. І всі ми ходили в цю кав’ярню, яка називалася «Лакомка».

То було просто кафе. Абсолютно прозаїчне оформлення. Радянське до втрати свідомості. Кругла стійка, довкола неї стають люди… Але цікавим було середовище, яке там збиралося. Черги були від кавової машини аж до дверей.

Але йшли туди не так за кавою, як за спілкуванням. Хоча якраз на каву я там підсіла. Там можна було зустрітися з ким завгодно, обговорити якісь ідеї, передати літературу, показати газету, почерпнути щось у когось… – весь цей люд там колотився», – згадує лучанка.

Чому «Лакомку» називали «дизелем»?

Ті, хто часто бував у «Лакомці», до цих пір називають її «дизелем». Сходити туди на каву називалося «сходити в дизель».

Хтось каже, тому що приміщення закладу було продовгуватим і нагадувало вагон. Але насправді історія інша.

«Якось на телебаченні транслювався радянський фільм про румунське маленьке містечко (фільм «Безіменна зірка» знятий у 1978 році  режисером Михайлом Казаковим за твором румунського письменника Михайла Себастьяна, – авт.). У ньому нічого нема, повна діра, тільки є вокзал. І повз той вокзал проходить дизель-поїзд «Бухарест – Сіная». Він не зупиняється тут. Але всі ходять його зустрічати, бо в цьому містечку – одна-єдина розвага. Ходять дружини з чоловіками, а потім обговорюють: «Ви бачили: у дами з такого-то купе було таке боа?» і таке різне. Поїзд мчав швидко, але встигали там щось помітити, і це була ціла тема для обговорення у світському товаристві. Фільм гумористичний. До того дизеля в ту годину не можна було приходити гімназистам молодшого шкільного віку. За це карали. Але стається раптом так, що за всю історію містечка поїзд раптом тут зупиняється. Звідти висаджують безбілетницю, яка програлася в казино. Її грала Анастасія Вертинська. Далі там пригоди… Але дизель як розвага у провінційному місті – то було символічно, розумієте?

Ми з Наталкою Кумановською (луцька художниця і подруга Зої Навроцької, – авт.) подивилися той фільм і дуже з нього сміялися. Тут же своїм знайомим надавали прізвиськ. Наприклад, одна знайома спільна у нас була «мадам Куку» (у фільмі це вчителька гімназії). І ми вирішили, що в нашому Луцьку дизель-поїзд – це якраз оця кав’ярня. Бо ми всі туди ходимо. Я. Наталка. Кумановський… Так спершу ми між собою почали називати її дизелем, а далі вже й пішло… Стали говорити: «Ну, що? Зустрічаємося на дизелі?» – каже Зоя Навроцька.

Колаж Олександра Котиса
Колаж Олександра Котиса

Іноді, щоб випити кави у «Лакомці», сюди «летіли» з різних куточків міста в обідню перерву. Ось як це згадує Навроцька.

«Я на той час викладала в училищі культури. Особливі тусовки в тому кафе відбувалися в обідню пору і ввечері. А інколи в мене в обід уроки. Та коли велика перерва, я встигала вискочити з училища, автостопом спинити машину, і та бігом мене завозила в центр. Вип’ю кави, когось побачу – ставало легше. І швидко мчу назад на урок. Вже деякі таксисти знали, що я отак «літаю». Але то була така необхідність, як повітря.

Траплялися і курйози. Наприклад, Ірина Хмілевська (режисер та фольклорист, – авт.) тоді теж працювала в училищі. Мобільного не було: ми вигадували якісь інші комунікації. Щось тоді трапилося, що вона мала мусово бути там увечері, однак була на парах, а я –  вихідна. Телефоную в училище. Там така тьотя Аня, дуже строга чергова. Прошу її, щоб передала Ірині,  що я її чекаю на дизелі в такій-то годині і це дуже-дуже важливо, «з мене шоколадка». Вона ж думала: важливо, дизель же довго не стоїть, щось термінове… Пішла раз сказала Ірині Станіславівні, що «Зоя Михайлівна чекає на дизелі». Дивиться, та не йде. Пішла вдруге нагади, бо ж важливо. Перейнялася тьотя Аня тим дизелем, словом, більше за нас», – сміється.

Кафе-дизель. Журнал «Світські новини»: «Так ми прикрашали радянську дійсність»

Лучани згадують, що у «Лакомці» часто можна було почути, як хтось читає вірші. Іноді дехто писав їх просто в черзі.

«У цій кав’ярні народилася маса проектів. Клава Корецька там читала вірші. Кость Шишко був постійним відвідувачем. Художники Саша Валента, Віктор Мельник, Олена Бурдаш, Григорій Чорнокнижний, Микола Ковальчук, Людмила Ільченко, Надія і Володимир Борисюки – всі-всі. Дозволити тоді собі ресторан не кожен міг, а туди можна було забігти і 10 разів. У «Лакомці» часто можна було побачити і приїжджих. Наприклад, заходив туди Олександр Ірванець, коли приїздив до Луцька. У нього є вірш «Ода Луцьку», так-от він, мені здається, якраз передає атмосферу того часу, яка панувала й у цій кав’ярні. Такі тоді були опозиційні вірші. Там постійно бували рухівці Михайло Тиський, Олександр Гудима, Геннадій Кожевніков, Олександр Юрченко. Часто можна було зустріти архітектора Юрія Лінниченка, скульптора Сергія Наумова, актора Мирослава Юзефовича. Серед колоритних персонажів – було подружжя двірників: їм за 70, мешкали і підмітали десь біля міської ради і постійно брали по великій каві. Їх знали там всі… Була така виразна єврейка Ніна Іванівна. У довгих чергах часто римував щось Володимир Ткаченко, який працював тоді у народному театрі в Будинку культури і ходив на каву з дружиною Галею. Просто в «Лакомці» писав гарні вірші працівник художнього музею філолог Федір Степанюк», – розповідає завідувачка художнього музею.

Вірш Олександра Ірванця "Ода Луцьку"
Вірш Олександра Ірванця “Ода Луцьку”

Уже легендарний луцький поет-шістдесятник Кость Шишко там днював і ночував. Усі, хто його знав, кажуть, що пам’ятник йому у сквері на Лесі Українки – це свого роду і пам’ятник «Лакомці». Бо поет там – за невеликим круглим столиком з філіжанкою кави.

Творча інтелігенція Луцька і постійні покупці «Лакомки» - на виставці художниці Олени Бурдаш у бібліотеці: диригент Людмила Скобєлєва, студент Олександр Брикса, викладач художньої школи Ірина Савко (тепер Артушевська), мистецтвознавець Антоніна Шевченко.
Творча інтелігенція Луцька і постійні покупці «Лакомки» – на виставці художниці Олени Бурдаш у бібліотеці: диригент Людмила Скобєлєва, студент Олександр Брикса, викладач художньої школи Ірина Савко (тепер Артушевська), мистецтвознавець Антоніна Шевченко.

«У 90-ті, там можна було побачити деякі цікаві речі. Кав’ярня мусила виживати, але чим далі, тим було гірше. А 90-ті – там особлива ненза і розпач. Пригадую, там стояла така «майонезна» баночка з водою, у ній ложечка, яка прив’язана «лєскою», щоб не потягнули. Каву подавали у чашках з відбитими вушками, теж щоб посуд не крали. А певний час каву наливали навіть у гранчаки. До Миколи Кумановського колись приїхала делегація, з нею літератор Найден з Америки, то вони були шоковані цим. А ми цього і не зауважували тоді якось. Жили собі у своєму світі», – розповідає Зоя Навроцька.

Рукотворний журнал «Світські новини»
Рукотворний журнал «Світські новини»

Творча луцька інтелігенція жила цікаво. Принаймні – тодішня молодь. Зоя Навроцька називає це «прикрашали сіру радянську дійсність».

Рукотворний журнал «Світські новини»
Рукотворний журнал «Світські новини»

«Щоб прикрасити радянську дійсність сіру і безпросвітну, ми почали бавитися у світське товариство. Всі були до нього залучені.

Рукотворний журнал «Світські новини»
Рукотворний журнал «Світські новини»

Ми називали наші місця проживання, як це у світських колах у дорадянські часи було заведено. Наприклад, помешкання Кумановських називалося «Слодичі» (солодощі). Оскільки я жила у багатоповерховому будинку, то значить «Біля Мосту Святого Духа». Оксана Ременяка та Олег Покальчук жили на Віллі Корчі Бузку. Художник Леонід Сахнюк мав таку «хатку-напіврозвалюшку», всередині у нього була викопана яма, бо щось він там ремонтував, і дуже довго її не міг закопати. Мав прекрасну бібліотеку і був членом нашого світського товариства. То ця його хата називалася Вілла Півонія.

Рукотворний журнал «Світські новини»Рукотворний журнал «Світські новини»
Рукотворний журнал «Світські новини»

Ми запровадили світське листування. Тобто де ми не були, один одному передавали поштівки. Ми видавали журнал «Світські новини». Наталка Кумановська була його головним редактором. Вона, до речі, і малювала те наше світське товариство. У неї є малюнок, де я в тій кав’ярні. Оце ми, з Людою Скобєлєвою (диригентка з Луцька) та моїм сином Тарасом йдемо в ЦУМ міряти капелюшки. Йдем з «дизеля». Наталка пішла в іншу сторону, а ми –в напрямку універмагу. Вона озирнулася – і потім нас так і намалювала», – Зоя Навроцька показує малюнки Наталії Кумановської і унікальний рукотворний журнал «Світські новини», примірник якого досі зберігає.

Рукотворний журнал «Світські новини»
Рукотворний журнал «Світські новини»

Микола Кумановський щороку малював для «Лакомки» картини

У «Світських новинах» найкраще можна відчути атмосферу того часу. Жарти з натяками і вірші про… Казіка.

Продавчині кав’ярні із подружжям з Німеччини - лучанкою Тамарою та її чоловіком Карлом Хайнсом, з якими колись познайомилися у стінах «Лакомки» і товаришують вже майже 20 років
Продавчині кав’ярні із подружжям з Німеччини – лучанкою Тамарою та її чоловіком Карлом Хайнсом, з якими колись познайомилися у стінах «Лакомки» і товаришують вже майже 20 років

«Казік – то пес Кумановського, суміш дворняги з вівчаркою Крупний з короткими ніжками. Кумановський так його любив і дресирував, що той ходив скрізь. Він знав всі кав’ярні і бари. І, бувало, причепиться так, що нема сили. Часто Казік виходив з їхнього помешкання – і на «дизель», нюх-нюх – Микола є. І там з ним стояв.  Іноді міг сосиски вкрасти в гастрономі і додому принести. А в тій кав’ярні кожен йому – кусок тістечка…» – пригадує Зоя Навроцька.

Продавці «Лакомки» брали участь у торгівлі в парку під час міських свят
Продавці «Лакомки» брали участь у торгівлі в парку під час міських свят

Найяскравішим персонажем того часу, звичайно, був Микола Кумановський. Його любили і поважали продавчині з «Лакомки». Він же у знак вдячності малював для кафе картинки зі знаками зодіаку.

Інтер'єр закладу, 1990-ті. Видно роботи Миколи Кумановського. Тут і далі фото з архіву продавчинь
Інтер’єр закладу, 1990-ті. Видно роботи Миколи Кумановського. Тут і далі фото з архіву продавчинь

Іноді під Новий Рік влаштовував у закладі маленькі презентації цих робіт. Щороку це був новий тематичний малюнок, залежно від того, чи то рік Змії, чи Собаки… Згодом продавчині кілька цих робіт навіть повісили на одній зі стін.

"Лакомка", 1990-ті роки
“Лакомка”, 1990-ті роки

Як згадують друзі Миколи Кумановського та відвідувачі того кафе, таких малюнків художників встиг презентувати з десяток (хоч планував усі 12 – повний цикл). Коли кафе закрили, він, за словами колишніх працівників, забрав їх додому.

"Лакомка", 1990-ті роки
“Лакомка”, 1990-ті роки

«Нас досі впізнають. Так і кажуть: «дівчата з «Лакомки»

Їх досі так і називають «дівчата з «Лакомки». Поки ми пили каву за столиком у центрі Луцька, до нас підходили колишні любителі кави у цьому кафе. Продавчинь вони впізнавали з дороги. Обіймали – як давніх добрих друзів.

"Лакомка", 1990-ті роки
“Лакомка”, 1990-ті роки

Переконана, у тому, що ця кав’ярня має таку добру славу, є і їхня заслуга. Валя, Таня, Лєна, Женя, Ніна. Так їх звали ті, хто кавував у 80-ті. Колектив закладу був невеликий. Незмінною завідувачкою – Марія Сенюк.

Валентина пропрацювала у кафе найдовше – 25 (!) років.

«Відкрив це кафе директор «піщєторгу» Степан Живко у 1980-му. Якийсь час вони працювали у приміщенні навпроти, а потім перейшли на Лесі Українки, 59. Я прийшла працювати у 1981-му. Ми продавали спочатку каву і тістечка. Перша кава була дешева і добра. Такого зерна, як колись було, я вже більше не зустрічала. Продавали також морозиво, коктейлі з морозива з молоком. Вже потім були коктейлі з соку та морозива. Кава, чаї, був і алкоголь», – згадує колишня продавчиня.

"Лакомка", 1990-ті роки
“Лакомка”, 1990-ті роки

Нині Валентина торгує у одному з кіосків на «Варшовському ринку». Каже, іноді трапляється, що лучани впізнають у ній продавчиню з «Лакомки», навіть не бачачи обличчя, а так – за голосом із віконця.

"Лакомка", 1990-ті роки
“Лакомка”, 1990-ті роки

«Пригадую дуже великі черги. Було, що люди стояли  годину. Один займає, до нього приходили знайомі – і один брав на всіх. На прилавку ми могли розставляти 15 порцій кави для одного покупця. В основному – поети, письменники, художники, адвокати, бо поруч було адвокатське бюро, працівники міської ради, міліціонери та прокурори… Потім і весь рекет. Всі були дуже чемні. Ті хлопці нас поважали. В нас у «Лакомці» взагалі ніколи не було скандалів чи дебошів», – розказує Валентина.

"Лакомка", 1990-ті роки
“Лакомка”, 1990-ті роки

Коли працівники приходили вранці на роботу, уже заставали чергу з постійних покупців.

«Десь у 80-х пісочне тістечко коштувало 22 копійки. Кава і 50 гр коньяку – 1,25 рубля. Платили нам як в торгівлі. На ті часи 60-80 рублів», – згадують працівниці.

Тетяна Ковальчук була колись однією із наймолодших у «Лакомці». Нині вона трудиться в одній із кав’ярень у центрі Луцька, «Лакомці» віддала – 13-ть. Її всі пам’ятають як «чорняву Таню».

"Лакомка", 1990-ті роки
“Лакомка”, 1990-ті роки

Олена Вірна, в якої 15 літ стажу у легендарному луцькому кафе, працює на Центральному ринку. Теж готує і продає хот-доги та напої.

«Запишіть тільки: ми дуже любили своїх покупців, у нас тоді настрій був гарний, ми настільки були тому всьому віддані, що багато з ким із людей досі товаришуємо. Є, наприклад, Тамара і Карл Хайнс. Нині живуть у Німеччині. Ми з ними дружимо вже більше 20 років. Вони часто бували у «Лакомці», потім виїхали в Німеччину (а був такий період, що багато наших постійних покупців подалося за кордон), але щоразу як приїздили, заходили до нас. Не стало кафе, але ми все одно зустрічаємося і телефонуємо один одному», – каже Олена Вірна.

Продавчині дотепер дружать і стільки років поспіль ходять один до одного на дні народження.

Працівниці колишньої «Лакомки» Валентина, Галина, Тетяна та Олена дружать і після закриття кафе
Працівниці колишньої «Лакомки» Валентина, Галина, Тетяна та Олена дружать і після закриття кафе

«До нас постійно ходила Тамара. Хтось із покупців якось розказував, що фотографія з Лакомки, де за столиком стоїть Тамара, потрапила аж в Америку. У нас на каві була вся філармонія. Едуард Шихман (керівник ансамблю «Волинянка»), Товій Рівець, Іван Корсак, Юра Яцюк… А був такий Сашка Бєлий, який розписався в РАЦСі і зразу до нас із нареченою в кафе приїхав на каву, бо пообіцяв, що як буде одружуватися, то обов’язково тільки в «Лакомці», – згадує Валентина.

Втім, особливі спогади у «дівчат з Лакомки» – таки про Кумановського.

«Іноді Микола просто приносив свої картини. Іноді робив таку якусь зустріч. А ми його завжди пригощали і кавою, і цукерками. А потім і додому могли гостинця дати. Бо грошей він ніколи не брав. Вже ближче до кінця року покупці приходять і питають: «А Микола вже картину малює?» – згадують.

…Стіни, оббиті ДСП. Товар на дерев’яних поличках навпроти вікна. Два холодильники. Кавова машина. На полички завжди клали вишиті серветки. На Новий рік робили «павука» і ставили ялинку. На вікнах – спершу були білі штори, потім – білий тюль. Багато вазонів і квітів. Квіти несли шанувальники.

«Навіть як просто квітів не було, бо розбирали, то приносили корзини. А дівчата жартували, що «ми – не Леся Українка», – сміється одна із продавчинь.

То було звичайне кафе радянського Луцька. З незвичайною атмосферою.

Олена ЛІВІЦЬКА

Джерело: Хроніки Любарта

Loading...

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.