У 1917 році в Луцьку було неспокійно. Навіть встежити за перебігом подій і розібратися, хто свій, хто ворог, було важко. Вже не кажучи, зрозуміти хоч якийсь подальший наслідок цих подій і їхнє значення.
Попри короткі 9 місяців австрійської окупації, з середини 1916 року Луцьк і далі продовжував залишатися у складі Російської імперії, яка розвалювалася. Лютневі події, створення Тимчасового уряду, першотравнева демонстрація. І це поряд із постійним рухом військових, розквартируванням, мобілізацією, браком харчів, палива, дров – усього найнеобхіднішого.
Наприкінці 1917 року Луцьк став містом базування штабу Особливої армії у складі російських військ. Вона мала б називатися тринадцятою, але вочевидь, із забобонних міркувань їй дали назву Особая. Особлива, а не 13-та.
Як і інші люди, військові були піддані впливу політичної моди і тенденцій. Так сталося, що частина військових, які перебували в місті, зчинили більшовицький заколот і в ніч на 13 листопада захопили владу. Зайняли пошту, друкарню і телеграф. На чолі групи стояв командир 126 дивізії Олексій Дмитрієв. Бунтарі звільнили раніше арештованих більшовиків, натомість арештували луцьку міліцію.
Михайло Снітковський. Фото з архіву нащадків
Наступ Дмитрієва дуже швидко припинився. Невдовзі солдати під тиском петербурзьких подій передумали і всіх арештованих звільнили. Все це відбулося вже після проголошення першого Універсалу Центральної ради. Події розгорталися швидко. Центральна рада вернула контроль над Луцьком, вже 2 грудня у місті висів прапор Української народної республіки. Штаб Особливої армії перебазувався до Рівного.
Будинок в Луцьку, зведений на місці будинку Груферманів після 2011 року на розі вулиць Словацького і Шевченка
Відома адреса, де в Луцьку розташовувався штаб Особливої армії. Це Парадна, 5 (сьогодні – Словацького, 7). Будівлю збудувала Етель Груферман за проектом київського архітектора Абрама Трахтенберга у 1912-1913 роках. Будинок призначався під здачу в оренду для житла та різних установ. На яких правах там розташовувався штаб армії, невідомо. З огляду на ряд інших подібних випадків, скоріше всього про оренду не йшлося. Військові просто зайняли будинок для своїх потреб.
Будинок Груферманів в Луцьку
Найцікавіше відбулося наприкінці 1917 року, коли штаб виїжджав із Луцька. Цю історію ми знаємо завдяки збереженим показам відомого луцького пожежника Михайла Снітковського, який очолював міську пожежну команду в 1914-1921 роках. Його покази були засвідчені луцьким нотаріусом Броніславом Годлевським аж у 1931 році. Це було зроблено тому, що Етель Груферман, власниця будівлі, хотіла зменшити податок з будинку, який постраждав від воєнних дій.
Пожежник Снітковський свідчив, що одного дня 1917 року він з командою приїхав до будинку на Парадній, 5 за міським парком на виклик. Побачив, що палає одна з кімнат на другому поверсі. Саме та, де зберігалися документи штабу. Коли ж Снітковський увійшов до приміщення, щоб дістатися кімнати, дорогу йому перегородив один з офіцерів штабу з браунінгом у руках. І не допустив пожежних до гасіння кімнат. Не було бажання гасити приміщення і в інших військовиків, які в тому часі були поряд.
Будинок Груферманів в Луцьку
Всі стояли і дивилися, поки будинок повністю не зайнявся полум’ям. Тоді офіцер з браунінгом зник, а разом з ним й інші офіцери та канцеляристи штабу. Пожежники стали рятувати сусідні будівлі. Снітковський заявляв, що в той час ходили чутки про розтрати великих сум військовиками. Саме тому вони хотіли все спалити, аби приховати сліди злочинів. Снітковський раніше був приписаний до цього штабу як пожежний охоронець складів і часто спілкувався з військовими штабу. Він не раз чув їхню думку, що будівлю підпалили, аби приховати сліди розтрат. Причини знищення документів він назвав очевидними.
Будинок Груферманів в Луцьку
Не потрібно було ніякої війни й окупації, Луцьк палили ті, хто мали би його захищати.
…Військові лихоліття минули і власники залишилися зі своєю поруйнованою нерухомістю. Етель Груферман зі своїм чоловіком змогли відремонтувати будинок тільки в 1922 році, тобто він 5 років стояв погорілою пусткою. У міжвоєнний час вулицю перейменували на Міцкевича. Це була вуличка, витримана в стилі довоєнної сецесії. Будинок Груферманів був одним із найкращих, з кутовим куполом і яскравими сецесійними елементами, гарними різьбленими дверима. В 1990-ті роки будівля буда залишена. У 2011 році її стали розбирати, щоб збудувати новий будинок. Його образ дуже віддалено нагадує дім Груферманів. Тепер у ньому офіси та ресторан.
Вже в наступному році, 3 січня 2020 року, у Львівський опері відбудеться концерт скрипаля-віртуоза, композитора і шоу-мена Олександра Божика.
Йому однаково підвладні як класика, так і рок, поп, етно-музика. Суперфіналіст популярного шоу “Україна має талант”, рекордсмен “Книги Рекордів України”, учасник багатьох талант-шоу серед яких “Хвилина слави”, “Британія має талант”, “Італія має талант”. Після свого феєричного виступу на польському шоу “Mam talent” його назвали “Джиммі Хендріксом серед скрипалів”.
Олександр Божик
Журналіст Фотографій старого Львова зустрівся з Олександром щоб більше дізнатися про його Новорічний концерт, творчі плани, досягнення та успіхи.
– Чи правду кажуть, що 3 січня у тебе буде Новорічний концерт у Львівській опері?
– Правду. Щорічно ми робимо у Львові на зимово-святковий період наші концерти. Це не я один, нас багато на сцені. Це концерти з рок-оркестром, це позитивна, деколи навіть драйвова музика. Минулого року це було на сцені театру імені Марії Заньковецької, а цього року ми вирішили робити два концерти в один день на сцені Львівської опери.
Це дуже відповідально для нас. Ми до цього готуємося, вже почалися репетиції. І я переконаний, що це буде класний концерт.
Олександр Божик на концерті
– Відкрий секрет кого кличеш з собою на сцену?
– Поки секрет не відкрию,бо ще сам до кінця не знаю, хто буде спеціальними гостями. Програма, скажу відверто, ще формується і вона стала занадто велика. Якщо виконати всю музику, яку я хочу заграти, то це буде концерт на дві з половиною години. Тому я зараз скорочую програму, залишаю найкраще що було за останні роки, що ми виконуємо і багато нової авторської музики та нових каверів на сучасні та більш давніші хіти. Тому програма ще формується, але це буде дійсно найкраще що ми вміємо.
– Олександр Божик на своїх концертах влаштовує справжнє шоу. Чим будеш дивувати цього разу?
– Звичайно, що без шоу не обійдеться. Я люблю себе позиціонувати як скрипаль-віртуоз, а також як шоумен. Люблю робити щось нестандартне зі скрипкою, і не з одною. Що приготую цього разу – побачимо вже напевно на концерті. Але звичайно, що це буде і шоу-номери, і яскрава музика, і спілкування. Я особисто люблю свої виступи тому, що вони не є запрограмованими «від А до Я», вони можуть змінитися прямо під час концерту. Це ніби творчість, я творю на сцені. В нас є попередній сценарій концерту, але щоб «від А до Я», то він вже твориться прямо на сцені.
Олександр Божик
– Уже чотири скрипки звучали одночасно в руках Олександра Божика. Чи буде п’ята?
– Думаю, що п’ятої скрипки ще не буде.Чотири скрипки- це був встановлений рекорд України, але я його не часто виконую, бо це виглядає як людина трансформер. Їх важко втримати. АЛ якщо знайдеться скрипаль, котрий заграє на п’яти скрипках, то тоді мені доведеться цей рекорд перевершити і думати як втримати шість скрипок двома руками. А поки що я кількість скрипок збільшувати не буду. Але шоу-номери будіть і я думаю, що цей номер з грою на багатьох скрипках я буду змушений повторити, бо люди його чекають і хочуть бачити ще раз і ще раз.
– Сім’я підтримує тебе в твоїх проектах?
– Звичайно, що підтримує. Мені дуже пощастило. Моя дружина, окрім того, що теж музикант і завжди на концертах зі мною, і зокрема буде на цьому концерті, вона грає на фортепіано, є моїм продюсером, музичним директором, музою. Вона перша, хто відкидає всі мої якісь божевільні ідеї, або навпаки приймає їх і каже, що це буде круто. Це величезна підтримка.
Олександр Божик на концерті
Продовжуючи тему сім’ї, в нас є маленька донечка, яка також з нами завжди на концертах. Деколи за сценою, а два роки назад ми вже були на сцені, але ще в животику, але вже нашу музику вона відчувала. Вона теж є нашою підтримкою. А ще нас гарна музична сім’я, музична родина і можливо донечка колись буде не тільки за лаштунками наших концертів, а також буде в них приймати безпосередню участь. Навіть відкрию невеликий секрет, хотів би щоб донечка була вокалісткою.
– Які творчі плани на наступний рік?
– Планів багато. Графік розписується на півроку, на рік вперед. Буде концерт у Львові, який ми продовжуємо туром містами Західної України: Тернопіль, Франківськ. І вперше ми приїдемо з оркестром до Луцька та Рівного . Це плани на січень. Потім у мене концерт у Відні, гастролі Канадою, цілий березень концерти у Польщі. Так складається, що наразі у мене більше концертів у Польщі ніж в Україні, але можливо ситуація колись зміниться. А далі,ще під питанням, але можливо Португалія, Бразилія та Аргентина. Це вже на літній період. Це на стадії перемовин, але зупиняємося.
Ще хотів би розповісти про цікавий проект , який м з дружиною назвали «Божик дуо» ,де ми на скрипці та фортепіано граємо популярну та авторську музику і щотижня ми випускаємо відео на нашому ютуб каналі. Наша мета – 52 відео на рік. Це досить складно, але нам це страшенно подобається і кількість підписників та позитивних коментарів з кожним разом все збільшується.
Олександр Божик на концерті
– Чим тобі запам’ятається 2019 рік?
Для мене це перехідний рік, бо я близько п’ятнадцяти років працював у Львівській філармонії концертмейстером оркестру. А цього року я звільнився з оркестру і присвятив весь свій час виключно собі та своїй творчості. Спочатку це було досить складно, більше психологічно,бо мені було страшно, що я буду робити без офіційної роботи. Але, зараз я маю багато роботи і я навчився правильно все будувати та планувати і з кожним місяцем у нас було все більше концертів.
А з сімейного, то у нас були дуже гарні концерти в Ізраїлі і ми вперше літали з нашою маленькою донечкою і це було спочатку досить страшно, але класно.
І я дякую 2019 року, що він був хорошим для мене і я з нетерпінням чекаю на наступні роки, на наступні гастролі і на наступні цікаві проекти.
– Чи чекаєш ти подарунків від Святого Миколая?
В принципі так. Я надіюся, що був чемним цього року, що Миколай мені принесе щось потрібне. Також вже треба бути самому трохи Миколайчиком, адже крім донечки в мене є ще шість похресників. І я дуже сподіваюся, що цього року таки буду мати час привітати їх із Новорічними святами і від Миколайчика щось їм передати, бо минулого року в мене не вийшло до сіх потрапити.
До речі, ми з дружиною підготували для всіх подарунок – відео, кавер на композицію «Ой, хто-хто Миколая любить»,але нестандартний . Ми його зробили в мажорі, такого веселого Миколайчика трішки з гуцульським відтінком. І такий Миколай-гуцул до Вас обов’язково прийде 18-19 грудня.
– Щоб ти побажав своїм шанувальникам, підписним в Новому році?
Спочатку я б хотів подякувати всім за хороші коментарів. В мене з’явилося багато дуже теплих приятелів в соцмережах. І я дякую за таку підтримку.
Бажаю всім підписникам, своїм друзям щасливого Нового року , позитивного року. Щоб усе вдавалося. Бажаю слухати хорошу музику, читати багато книг, розвиватися. І щоб усі мали щасливу зірку, яка буде зігрівати та допомагати знайти правильний шлях.
Розмова з Олександром залишила дуже приємний музично-святковий післясмак. Одразу захотілося свята, казки, гарної музики і дива. Захотілося сніжок, подарунків, новорічних іграшок і скрипки. Скрипкова музика завжди вважалася українською, а Олександр Божик зробив її невід’ємним елементом Нового року та Різдва. Справжнього Львівського Різдва.
Експозиція виставки Петра Сипняка "Ораторія кольору"
Вчора, в останній день осені, 30 листопада 2019 року, в “Арт галереї мадам Пальмгрен” (вулиця Івана Федорова, 8) відбулося відкриття персональної виставки Петра Сипняка “Ораторія кольору”.
Виставка “Ораторія кольору” закриває 60-й ювілейний рік Маестро і присвячена презентації нового альбому художника.
Відкриття виставки Петра Сипняка “Ораторія кольору”
“Ця виставка є особливою. Адже вона символізує завершення ювілейного року Петра Сипняка з нагоди шістдесятиріччя. А також сьогодні ще однією особливою подією є презентація нового альбому Петра Сипняка з однойменною назвою “Ораторія кольору”, – сказала куратор виставки Зоріана Мірус відкриваючи виставку.
Відкриття виставки Петра Сипняка “Ораторія кольору”
Цей альбом — ораторія Петра Сипняка за минулі звітні 10 років творчого шляху. Альбом вийшов накладом в 500 примірників у видавництві “Високий замок”. Третину вартості оплатила держава, а решту збирала родина Сипняків. Над альбомом Петро працював з Орестом Скопом. На обкладинці розміщено одну з улюблених робіт Петра Сипняка під назвою “Палітра”, і навіть святковий фуршет, з нагоди відкриття виставки та презентації альбому, передає настрій цієї картини.
Альбом Петра Сипняка “Ораторія кольору”
При укладанні альбому художник свідомо відійшов від традиційних оцінок мистецтвознавців, звернувшись до найближчих друзів за їх враженнями на його творчість.
Відкриття виставки Петра Сипняка “Ораторія кольору”
“В концепції альбому ми відійшли від концепції використання статей мистецтвознавців. Перша стаття – це мої чисто дружні враження про Петра, як художника, він попросив мене написати спеціально до цього альбому.
Відкриття виставки Петра Сипняка “Ораторія кольору”
Друга стаття в альбомі була написана давнім товаришем Петра, Віктором Виноградовим. Він теж художник, але пише дуже гарну поезію. І Петро дуже хотів щоб він у своєму стилі написав статтю. Тому можливо друга стаття буде важкою для сприйняття, але прочитавши її кілька разів, читач зрозуміє і сприйме все що в ній написано.
Вікторія і Петро Сипняк на відкритті виставки “Ораторія кольору”
Виставка називається “Ораторія кольору” через те, що в альбомі поданий мій вірш “Ораторія”. Вірш написаний за кілька років до мого знайомства з Петром і події в ньому відбуваються протягом року. Починається він з літа, з шаленою спеки, переходить повільно в осінь, потім в зиму і закінчується весною, відродження. І власне цей вірш дуже добре описує працю Петра Сипняка. Він йде за порами року, кожна тема змінює попередню, одна більш динамічна, а інша плавніша. На якійсь він відпочиває, а на якійсь він динамічно працює. Власне тому й виставка називається “Ораторія кольору”, – розповіла дружина художника Вікторія Сипняк.
Степан Давимука
“Мені дуже приємно привітати Петра з завершенням його ювілейного року. Петро мій давній товариш, він дуже своєрідний, у нього прекрасний гумор, причому гумор, як то кажуть, англійський. Його творчість дуже відрізняється від творчості інших художників. Він досліджує тематику, яка його зацікавила і старається дістатися до суті” , – зазначив Степан Давимука.
Анна Атоян у святкоій лтереї виграла різдвяну мініатюру Петра Сипняка
Цікавою родзинковою відкриття виставки стала лотерея в якій серед присутніх на події було розіграно два альбоми, дві чудові різдвяні мініатюри і багато всіляких смаколиків. На жаль, мені нічого не дісталося, зате незабутня частувальна палітра не залишила байдужим нікого.
Частувальна палітра на відкритті виставки Петра Сипняка “Ораторія кольору”
Експозицію виставки Петра Сипняка “Ораторія кольору” можна буде оглянути в “Арт галереї мадам Пальмгрен” (вулиця Івана Федорова, 8) до 15 грудня 2019 року.
Історія рівненської фотографії має ще одну цікаву і незаповнену сторінку — вуличні фотографи. Їхні імена практично невідомі сучасникам, хоча зроблені ними світлини яскраво розповідають нам про минувшину міста. Виявляється, щоб робити світлини з міських вулиць недостатньо було просто мати фотоапарат…
Рівняни на вулицях міста, 1935 рік
Серед багатющої фотографічної історії Рівного особливе місце посідає історія вуличної фотографії, хоча в ній ще й чимало білих плям. Роздивляючись старі світлини, зроблені на вулицях Рівного, ми нині можемо уявити, яким було наше місто сто і більше років тому, як виглядали рівняни, в що одягалися. В об’єктив потрапляли і селянка, яка приїхала на базар, і елегантна міська пані, і група молоді, і військові, і зовсім юні рівняни…
Подруги Гінчанки сестри Анілєвські (дві білявки). їхній брат Станіслав. У чорній сукні ще одна подруга Зузанни Люся Гельмонт, Рівне, 1937 рік
Щоправда, це нам, сучасникам, лише здається, що вуличні сцени було випадково знято фотомайстрами. Насправді, знімати людей на вулиці дозволялося виключно за їхньої згоди. Боронь, Боже нахабно чіплятися до перехожих! На багатьох старих світлинах, які зображають міські вулиці, можна помітити дещо розмите зображення будинків. Виявляється, це не недолік фотозйомки, а зроблено навмисно, адже певний період в Рівному знімати будинки було заборонено.
На міських вулицях
Хоча фотомайстри з минулого таки примудрялися робити фото так, щоб можна було розгледіти і будинки, і вивіски на них, і чимало інших деталей. Так наче усвідомлювали свою місію хранителів часу. Також не можна було фотографувати річку Устю на протязі вулиці 3-го Мая (Соборної) та міст через неї, залізничний переїзд і колії. Про ці заборони та інші цікавинки з життя вуличних фотографів розповідають нам документи, які зберігаються зокрема в Державному архіві Рівненської області.
Рівне, 1936 рік
Вони знімали рівненські вулиці
Унікальними матеріалами поділилася з РівнеРетроРитм начальниця відділу використання інформації ДАРО Людмила Леонова: “У 1920-30-і роки влада впорядкувала діяльність вуличних фотографів, і щоб знімати на вулиці. потрібно було отримати спеціальний дозвіл — ліцензію. Під час фотографування слід було мати при собі так звану ремісничу карту свого роботодавця (зазвичай це був власник салону, від якого працював фотограф) і реєстраційний номер. Ці документи фотограф зобов’язаний був показати в будь-який час на вимогу представника міської адміністрації і поліції. Заборонялося фотографувати державні і військові установи і території, установи самоврядних органів. Цікаво, що без дозволу міської влади не можна було фотографувати на території парку князів Любомирських на “Гірці”(а також на відстані до ста метрів від нього) під час проведення там Великих Торгів Волинських.
Прохання видати карту ремісничу від старшини цеху рівненських фотографів Шахни Гальперіна
Серед документів, які потрібно було надати для отримання дозволу на вуличне фотографування були медична довідка, свідоцтво про стаж роботи підмайстром і свідоцтво про екзамен на підмайстра. Для тих, хто претендував на звільнення від податків — свідоцтво про незаможність. Для отримання ліцензії потрібно було звернутися з поданням до повітового староства.
Так виглядала карта реміснича, видана Бенджаміну Гапану
Був цікавий такий випадок, коли в 1936 році за дозволом фільмувати на вулицях Рівного звернувся майстер Меєр Ліберман. У той час уже були в Рівному люди, які могли робити не лише фото-, а й відеозйомку. Але йому відмовили з причини небезпеки, яку буцімто може становити для громадськості така його діяльність. Мовляв, раптом майстер задивиться у камеру і ще зіб’є когось з ніг… В оскарженні такого рішення, з яким Меєр Ліберман звернувся до повітового старости, він зазначав, що не розуміє причин відмови. Пояснював, що не відчуває себе в чомусь винним, що ніколи не був під криміналом, є законослухняним громадянином, провадить порядний спосіб життя. І тим паче, що вже мав таку ліцензію від 1932 року. Тому. мовляв. відмова завдала йому моральних страждань, і він просить переглянути рішення. Чим закінчився саме цей випадок, наразі інформації не знайдено. Але очевидно, що кіно таки прийшло до Рівного, і в подальшому дозволи на відеозйомку видавали.
Свідоцтво ремісниче на фотографічний промисел, видане Айзіку Кацу
З набуттям фотосправи дедалі більшої популярності і поширення самі фотомайстри також прагнули якось зорганізуватися, щоб відстоювати свої права. Для цього 25 жовтня 1930 року було зареєстровано професійну спілку фотографічних працівників. На момент створення вона налічувала 14 членів. Головою обрали Якоба Нєшунського”.
Одне з найстаріших свідоцтв 1900 року, видане Абраму Німену
Як виглядало прохання до повітового старости про надання ліцензії, можна побачити на прикладі одного з документів, що зберігаються у фондах ДАРО. Ось про що йдеться в поданні фотографа Аврума Рішіцера:” … прошу пана старости рівненського про ласкаве видання мені ліцензії на виготовлення фотознімків вуличних. Зазначаю, що буду виконувати знімки сам, без допомоги сторонніх переносним апаратом. Запевняю, що є громадянином польським і уродженцем Рівного 1909 року“.
Прохання про ліцензію Аврума Рішіцера
Серед відомих рівненських власників фотосалонів найчастіше зверталися за дозволами для діядьності вуличних фотографів Долінко, Гальперін, Німен, Гаско, Гапан.
РІвнянки на вулиці
За допомогою документів, збережених у Державному архіві Рівненської області нині ми можемо дізнатися прізвища майстрів фотографії, чиї світлини донесли до нас образи нашого міста з далекого минулого: Сегал Ізраєль, Міхель Ліхтенштейн, Герш Гапан (син власниці салону Естер Рейзи Гапан), Арон Едельштейн, Арон Кац, Хаїм Лернер, Ізайя Рабінштейн, Хаїм Гузік, Іцко Фінітберг, Абрам Німен, Рішіцер Аврум. У дозвільних документах також є фотографії цих майстрів.
Ліворуч Іцко Фінітберг, праворуч Рувин ГаскоЛіворуч Сегал Ізраель, праворуч Хаїм ГузікЛіворуч Меєр Ліберман, праворуч Міхель ЛіхтенштейнПраворуч Хаїм Лернер, ліворуч неідентифікований фотографАрон Ейдельштейн і його дозвіл на зйомки на вулиці
Дантистка чи фотограф?
Як виходить із архівних документів, окрім різноманітних бюрократичних перепон, фотомайстри стикалися й з проявами конкуренції, і, чого гріха таїти. інколи й не зовсім добросовісної. Фотографування було справою недешевою, а отже для тих, хто нею займався. прибутковою. Тому за місце “під сонцем” потрібно було боротися. Цікава історія сталася з вдовою власника одного з рівненських фотосалонів Рувина Гаско Двойрою.
З архіву Полікарпа Бульби, гімназисти
Ось що вдалося віднайти в документах ДАРО, розповідає Людмила Леонова:“Двойра Гаско з 1903-го по 1913 рік працювала в салоні свого чоловіка Рувина як учениця. А з 1913-го по 1932-й паралельно ще працювала дантисткою. Після смерті чоловіка вона, вочевидь, хотіла перебрати на себе його справу. Заручившись підтримкою магістрату, вона звернулася до повітового староства за остаточним дозволом. А для отримання ремісничої картки в повітовому старостві їй потрібно було підтвердити кваліфікацію. Таке підтвердження їй надав старшина цеху фотографів Шахна Гальперін, мотивуючи тим, що Двойра Гаско в 1905-1907 роках працювала в фотосалоні у Варшаві, а з 1913 року і до смерті чоловіка — в його салоні. Натомість така підтримка чомусь обурила цеховиків і від їхнього імені зі скаргою до повітового старости звернулися Бенджамін Гапан, Арон Кац, Хаїм Лернер і Роза Гапан.
Дозвіл Рувину Гаско на відкриття фотосалону, датований 1897 роком
У скарзі вони зокрема писали:”Звертаємо вашу увагу на недоречність, яка мала місце в цеху фотографів міста з вини старшини цеху Шахни Гальперіна. При виданні кваліфікаційного свідоцтва він, який завше зважав на думку інших членів цеху, в оскаржуваному випадку цього не зробив. І самовільно неправомірно розпорядився видати свідоцтво вдові померлого Рувина Гаско, яка 20 років працює дантистом і жодного уявлення про фотосправу не має. Тому просимо не видавати їй карти ремісничої, бо це суперечить уставу цеху, і вона не має жодної належної кваліфікації”. Однак, згодом, вочевидь, справу таки заладнали після того, як Двойра у жовтні 1932 року звернулася до воєводства. Принаймні в документі з переліком фотосалонів за 1938 рік є Гаско Двойра. Тобто вона займалася фотосправою напередодні війни”.
Повідомлення про початок діяльності Гаско Рувина
Вочевидь, попри зусилля міської влади щодо впорядкування діяльності вуличних фотографів, останні все ж таки не завжди ретельно дотримувалися всіх вимог. Бо в 1938 році міський уряд звернувся до староства повітового в Рівному з приписом встановити на території міста чіткі межі, де можна працювати вуличним фотографам.
Місця на вулицях Рівного, де можна було фотографувати
У документі було вказано конкретні назви вулиць і їх відрізки, на яких могли знімати фотомайстри. Наприклад, на вулиці 3-го Мая (Соборна) можна було знімати на відрізку від вулиці Міцкевича до вулиці 13-ї Дивізії (Петлюри) — на правій і лівій сторонах; на відрізку від мосту через Устю до автобусного вокзалу — з обидвох сторін; від вулиці 13-Дивізії до Рибної (нині не існує) — по правій стороні, а до Замкової — по лівій.
Вуличне фото у Рівному
У персональних дозвільних документах за 1938 рік вказувалися конкретні заборони і місця, де фотограф має право знімати. У кінці документа його попереджали про карно-адміністративну відповідальність за недотримання вимог і про скасування дозволу в такому разі. Разом з вуличним фотографом підлягав відповідальності і його роботодавець, тобто власник салону, від якого працював фотограф.
Панянки на вулиі Рівного, 1930 р.
На цьому історія фотографії в Рівному не вичерпується. Вона ще чекає своїх дослідників. А віднайдені старі світлини повідають нам ще багато цікавого з минувшини нашого міста.
Світлана КАЛЬКО, Людмила ЛЕОНОВА
Фотокопії документів і світлини фотографів з фондів ДАРО, надані Людмилою Леоновою; вуличні фото: Wolhynia.pl; Національна бібліотека Польщі у Варшаві; kresynieutracone.pl; zbiory.mhf.krakow.pl; www.nawolyniu.pl; з особистого архіву автора
В четвер, 5 грудня 2019 року, о 17:00 у ProartGallery(вул. Героїв УПА, 77) в рамках виставки художниці Наталії Поліщук відбудеться благодійний аукціон «Serotonin. Щастя багато не буває» на підтримку Павлика Могили.
Через жахливий жарт долі Павлик Могила у 2-річному віці випив хімічний мийний засіб, внаслідок чого отримав хімічний опік стравоходу, тож впродовж вже 13 років дитина бореться з наслідками цієї події. У нього сформувався рубцевий стеноз стравоходу, він постійно звужувався, виникали проблеми з кишківником. Зрештою батькам довелося звернутись до медиків у Польщі, які змогли на довго позбавити дитину від важких наслідків, але зараз стан Паші знову важкий.
Наталія Поліщук. Весна
Діагноз Павлика – стан після загрудинної товстокишкової пластики стравоходу. Хронічна некомпенсована непрохідність загрудинного товсто кишкового трансплантату із клінічними виявами за типом токсичного мегаколону. Токсичний поліневрит.
Протягом останніх місяців стан хлопчика значно погіршився: наростає слабкість, втрата маси тіла, виникли розлади чутливості в руках та ногах, Павлик перестав самостійно пересуватись, а шлунок став повністю непрохідним. Тепер хлопчик харчується виключно спеціальною харчовою сумішшю, яка була придбана за гроші благодійників. Зокрема, Павло дякує анонімному меценатові, який пожертвував 10 000 грн для купівлі цих сумішей.
Наталія Поліщук. Океан
Родина Павлика знову покладає великі надії на польських лікарів, які зможуть покращити стан дитини, провівши надскладну та виснажливу операцію з пластики стравоходу. але лікування за кордоном занадто дороге для них і, до того ж, воно потрібно негайно, бо щомиті може початись критичне загострення. На перший час знадобиться щонайменше 50 тисяч злотих, тому рідні Павлика Могили і він сам сподіваються, що небайдужі люди допоможуть їх зібрати.
«Дуже просимо допомогти Павлику, адже шанси на одужання після лікування у Варшаві дуже великі», – просять рідні Павла.
Ініціатором збору коштів стала громадська організація «Європейська інтеграція України», львів’янин Іван Цегенько, Віра Парфьонова, Павло і Наталія Поліщуки.
Всі кошти від продажу картин буде передано на лікування Павлика, як і усі пожертви людей великого серця на картку Приватбанку.
Гривнева: 4731 2191 1931 9980 Поліщук Н.Ю.
та євро: 5168 7573 7322 3660 Парфьонова В.
(Інформація з сайту tsn.ua/dopomoga/ та зі сторінок благочинників в соціальних мережах).
Наталія Поліщук. Почуття
Поліщук Наталія – яскрава представниця когорти відомих українських митців, член Національної спілки художників України; учасниця 20 художніх пленерів та понад сотню виставок та арт-проектів в Україні, Польщі, Словаччині, Угорщині, Хорватії, Італії , Словенії, Австрії, Німеччині, Франції, Іспанії, Канаді, США та ін; призерка численних премій та нагород; учасниця благочинних проектів та аукціонів на підтримку воїнів АТО, сиріт та важко-хворих діток.
Крізь призму сучасного сприйняття світу, художниця творить власну філософську концепцію, а її внутрішня гармонія породжує яскраво-емоційний макро-світ, потрапивши в який, відчуваєш ейфорію кольору в нестримному польоті фантазій та думок. Художниця довго шукала відповіді на безліч запитань, паралельно обираючи спосіб, який би передав ці почуття на полотні. Її щастя складається з багатьох частинок-пазлів і саме цей проект дозволить вам наповнити кров її сератоніном.
Арт Центр Фабрика Повидла. Фото Facebook-сторінка Jam Factory Art Center
На львівській Фабриці повидла, яку запланували ревіталізувати під сучасний мистецький простір, почали проводити будівельні роботи. Як повідомили 28 листопада на Facebook-сторінці Jam Factory Art Center, роботи планують завершити через два роки, у грудні 2021 року.
Арт Центр Фабрика Повидла. Фото Facebook-сторінка Jam Factory Art Center
Арт Центр Фабрика Повидла. Фото Facebook-сторінка Jam Factory Art Center
“Ми зачиняємося! Ведуться будівельні роботи! Так хочеться розпочати новину про те, що ми отримали дозвіл на початок підготовчих будівельних робіт на Фабриці повидла!”, — ідеться у повідомленні.
Там додали, що за цей час майбутній мистецький простір наповнюватимуть новими освітніми програмами та новими коопераціями.
Нагадаємо, у 2015 році колишню фабрику спиртових напоїв на вул. Богдана Хмельницького викупив австрійський історик та меценат Гаральд Біндер. У 2016 році австрійська компанія Atelier Stephan Rindler розробила проект реконструкції Фабрики повидла, за яким центральну будівлю з вежею мають реставрувати, а іншу частину будівлі — частково перебудувати. Там облаштують сучасний арт-центр.
Візуалізація проекту Арт Центр Фабрика Повидла. Фото Facebook-сторінка Jam Factory Art Center
Візуалізація проекту Арт Центр Фабрика Повидла. Фото Facebook-сторінка Jam Factory Art Center
Візуалізація проекту Арт Центр Фабрика Повидла. Фото Facebook-сторінка Jam Factory Art Center
Візуалізація проекту Арт Центр Фабрика Повидла. Фото Facebook-сторінка Jam Factory Art Center
Візуалізація проекту Арт Центр Фабрика Повидла. Фото Facebook-сторінка Jam Factory Art Center
Візуалізація проекту Арт Центр Фабрика Повидла. Фото Facebook-сторінка Jam Factory Art Center
Візуалізація проекту Арт Центр Фабрика Повидла. Фото Facebook-сторінка Jam Factory Art Center
Довідка. Будівля на вул. Хмельницького, 124 є пам’яткою архітектури місцевого значення. Вона збудована вкінці ХІХ — початку ХХ століття в нео-готичному стилі для фабрики спиртових виробів та підсолоджених трунків “Й. Корнік і син”.
За радянських часів у фабричних приміщеннях розташували винзавод тресту “Укрголоввино”, куди привозили цистернами для розливу у пляшки вино з Алжиру чи Молдови. У 1970-х підприємство перепрофілювали на цех переробки овочевої бази № 1. В останні роки підприємство занепало.
Східні Торги в Стрийському парку - вид зверху. Фото 1922 року
Після закінчення Крайової виставки у Львові, що розташовувалася у Стрийському парку, на її площах час від часу відбувалися інші виставки. А з 1921 року тут запровадили щорічну ярмарку-виставку промисловості та сільського господарства Східні Торги, що існували до 1939 року.
Окрім головних павільйонів, що діяли на території виставки, треба звернути увагу й на роль кіосків, які принесли значні прибутки торгам і водночас прикрашали виставковий пляц, надаючи йому затишку. З часів І Східних торгів залишилось 14 кіосків. Під час ІІ торгів з’явилося ще 5 нових. Протягом усіх років проведення виставок, їх кількість по-різному змінювалася, залишаючись переважно у сталих межах 15-21 кіосків. Наприклад, 1928 року на пляці налічувався 21 кіоск, а у 1935 році – всього 17.
Тож сьогодні мова піде про кіоски Східних торгів, адже деякі з яких “дожили” до нашого часу.
Тютюновий кіоск. Первинний план
Тютюновий кіоск – один з небагатьох мурованих кіосків, які збереглися з часів Східних торгів майже без змін. Дуже довгий час за радянських часів він пустував, як і нині. За «совітів» тут був кіоск напоїв, проте недовго. Він стоїть покинутий ще з другої половини вісімдесятих років.
Варто згадати кіоски, що стояли навпроти павільйону Торгового банку, павільйону Східних торгів, виставкового павільйону та Центрального павільйону. До 1935 року їх було п’ять. Згодом один знесли. Донині залишилося тільки два: кіоск Саротті (також слугував рестораном) і кіоск містечка Рудки.
Східні Торги. Павільйон кондитерської фірми “Саротті”. Фото 1925-1939 рр.
Кіоск Саротті збудований у вишуканому стилі, порівняно з усіма іншими кіосками Східних торгів. Фасад оздоблений тріумфальними колонами, співзвучні з якими овальні з грубим бетонним орнаментом. За «совітів» кіоск використовувався частково для продажу книжок, порівняно недовго. Далі він пустував: нині його стан незадовільний, хоч цей кіоск, як і Тютюновий, можна відреставрувати. Двері замкнені, вікна забиті дошками.
Інший кіоск містечка Рудки у такому ж стані. Тільки він навстіж прочинений: вікна пусті, дверей немає. Павільйон потребує реставрації. За «совітів» тут була стлярна майстерня кінотеатру «Львів».
Кіоск Рудки. фото: audiovis.nac.gov.pl
Навпроти Нафтового павільйону, на місці колишнього електричного фонтану Кжіжіка (тепер на цьому місці радянський фонтан «Лебедів»), розміщувала кругла альтанка-кіоск Пациків, на невеликому підвищенні, замощена колонами навкруг.
Серед неіснуючих нині кіосків, можна назвати кіоск Corysse L. Spies, що розташовувався за декілька метрів від кіоску Рудки, навпроти лівого крила Центрального павільйону. За декілька років до останніх Східних торгів цей кіоск демонтували. Навпроти виставкового павільйону знаходився ще один дрібний кіоск Східних торгів, який нині не існує.
Ескіз кіоска Маггі
Не можемо не згадати кіоск кубиків Маггі, які презентували і продавали у Львові ще з першої чверті ХХ ст. Кіоск Маггі постав на теренах Східних торгів у 1935 році. 19 вересня 1935 року фабрика Маггі з міста Познань подала прохання до адміністрації Східних торгів у Львові на дозвіл розміщення свого кіоску на виставці. Згодом такий дозвіл отримала.
Бічна сторона кіоска Маггі (за основним проектом), 1935 р.
Відомий львів’янин Станіслав Лєм, котрий прославив місто на увесь світ, в одному з інтерв’ю згадував і Східні торги у Львові: «… Я добре пам’ятаю Східні торги у Стрийському парку. Це була велика міжнародна подія, на цьому ярмарку були Схід і Захід… Коли кілька культур перетинаються в одному місті, вони стають більш живими…» . Пригадував він навіть кубики Маггі й солодощі зі Східних торгів.
Для публікації використано фрагмент книги Бориса Сулими “Феномен Крайової виставки в Галичині 1894 року” (Львів: Поллі, 2007)
Федір Стригун та Таїсія Литвиненко на прес-конференції
Через те, що керівник театру Марії Заньковецької Андрій Мацяк заявив, що не продовжить дію контрактів з головним режисером театру Федором Стригуном та з акторкою Таїсією Литвиненко, митці 28 листопада провели прес-конференцію в Гал-інфо, де пояснили своє бачення ситуації.
Передісторія. Звільнення Ярослава Кіргача
Якщо відмотати історію на пару місяців назад, то згадаємо, що 26 вересня, в театрі пройшла вистава “Украдене щастя”, по завершенню якої її режисер-постановник та головний режисер театру Федір Стригун вийшов на сцену із промовою, в якій повідомив про те, що Ярослав Кіргач зіграв свою останню роль в театрі у зв’язку з непродовженням контракту. Тоді актори виступили на захист Ярослава Кіргача, проте згодом це не дало очікуваного результату.
Ярослав Кіргач на прес-конференції
А вже у понеділок, 25 листопада, на Камерній сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької відбувся конкурс на заміщення вакантної посади актора драми вищої категорії. В якому на колишнє місце Ярослава Кіргача взяли актора Івана Довгалюка.
Лист щастя для акторського подружжя
Перш, ніж висвітлити офіційну позицію акторів нагадаємо, що увечері 26 листопада після закінченні вистави “Криза” головний режисер Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун заявив, що дирекція театру надіслала йому «листа щастя», в якому повідомляє, що контракт з ним продовжено не буде.
Лист адміністрації театру про звільнення Федора Стригуна
За інформацією з надісланих листів, контракт Федора Стригуна завершується 14 грудня 2019 року. відповідно до нього акторові пропонують оформити співпрацю з театром на основі цивільно-правової угоди, оскільки новий контракт укладено не буде. Водночас, Таїсії Литвиненко запропонували перехід на 0,5 ставки, або контракт, який завершується 29 грудня 2019 року, не буде продовжено.
Офіційний коментар театру опублікували вчора на сайті. Зокрема, у ньому зазначено, що контрактну форму співпраці театр практикує із усіма вельмишановними корифеями. Для прикладу, з народними артистами України Богданом Козаком та Борисом Мірусом.
Лист адміністрації театру про звільнення Таїсії Литвиненко
“Саме контрактна система дозволяє театрам, зокрема – і нашому, оновлюватися, залучати нові, свіжі, молоді сили, запрошувати нових режисерів та акторів. Саме така політика дозволить театрові оновитися, рухатися уперед. А, як казав геніальний український режисер та реформатор театру Лесь Курбас, рух –принцип Всесвіту”.
Офіційна позиція Федора Стригуна та Таїсії Литвиненко
“Ми не прийшли сюди сваритися чи когось обливати брудом. Просимо вислухати нас, а після цього ми відповімо на ваші запитання”.
Ми, Федір Стригун та Таїсія Литвиненко, змушені констатувати, що проти нас і низки ведучих акторів ТМЗ ведеться психологічний тиск і переслідування. Нам створюють умови, в яких не можливо працювати. Нас змушують покинути улюблену роботу, театр Марії Заньковецької, якому ми віддали більш, ніж півстоліття кожен.
Після звільнення Ярослава Кіргача ми стали наступними жертвами не реформи, а саме ненависті зі сторони дирекції. Моє звільнення і переведення на півставки Таїсії Йосипівни – це рішення не колективу,не художньої ради, а як і у випадку з Кіргачем, це одноосібне рішення директора Мацяка. Це – помста. Ми не зручні для нього і відмовляємося бути ручними. Це психологічне цькування нас і наших учнів триває вже давно! Роки! З репертуару театру на очах зникають мої вистави. Рішення про списання вистави Мацяк приймає також одноосібно, не радячись ні з ким, а усі мої пропозиції щодо постановок відхиляються так само одноосібно.
Ярослав Кіргач на прес-конференції
Мені не дають працювати! Нам не дають працювати! Таїсії Йосипівні Мацяк також відмовив у постановці позапланової вистави і одноосібно звільнив молодих акторів з театру, які працювали з нею. Це помста за талант! Ця помста через заздрість!
Травля і постійний стрес не може не відбитися і на нашому здоров’ї. У травні я переніс одну з найскладніших операцій на серці. Протягом мого перебування у столичній клініці дирекція жодного разу не поцікавилася станом мого здоров`я. Очевидно, що у плани дирекції не входило моє одужання. Звісно, ми могли б промовчати і тихо відповзти у пенсійну тінь, але ми не можемо допустити, щоб наші учні, ті, кому ми передаємо професію, актори театру, наші колеги жили у перманентному страху.
Федір Стригун та Таїсія Литвиненко на прес-конференції
Творча особистість повинна бути вільною, а не рабом! Заляканим рабом!
У чому різниця між нами і Мацяком? Ми зайняті творчістю, ставимо вистави, а Мацяка хвилюють лише гроші, посади і влада. Наш авторитет у Львові, наші однодумці у колективі заважають йому отримати всі 100% влади в театрі. Ось у чому головна причина конфлікту. Мацяк шукає собі подібних, а ми – інші, ми вільні і незалежні, з власною думкою.
Як розвиватимуться події далі?
Ми вимагаємо у Міністерства культури, молоді та спорту України, в особі міністра Володимира Бородянського, відсторонити Андрія Мацяка від обов’язків директора-художнього керівника національного театру імені Марії Заньковецької.
Дякую усім, хто підтримав нас! Щиро ваші, Федір Стригун та Таїсія Литвиненко!”, – завершили актори.
Бабуся Параска проживає у селі Раковець, що на Львівщині. Хто матиме змогу вперше потрапити на її обійстя, буде просто вражений естетичним і художнім смаком жінки. Про це пише сайт Версії, інформує “Форпост“.
Баба Параска перетворила свою оселю на справжній витвір мистецтва і запрошує туристів у гості. У селі бабуся має прізвисько «баба Файна». Чому? Односельці пояснюють: бо у неї все файно.
Домашній музей бабусі Параски
А й справді файно: хата, брама, вікна, плитка, клумби — все розфарбовано у кольори веселки. Таке враження — ніби потрапляєш у казку.
Односельці зауважують, що баба Параска та її покійний чоловік – вуйко Василь вклали дуже багато праці, щоб їхня домівка вражала різнобарв’ям.
Тут творчу бабусю вважають конкуренткою Антоніо Гауді, які свого часу перетворив Барселону на музей під відкритим небом.
Домашній музей бабусі Параски
“Дивлячись на таке різнобарв‘я підіймається настрій – це кольоротерапія! А бабця складає конкуренцію самому Гауді!”, – коментує Грицак Мирослава у соцмережі.
Вперше освітлювати територію стали ще древні римляни та греки. Вони використовували смолоскипи та олійні лампи для освітлення дороги мандрівникам і для того, аби вберегтися від грабіжників. Людей, які запалювали й гасили нічні лампи, називали латинським словом laternarius.
Вважається, що ідею освітлювати вулиці в нічний час у сучасному розумінні реалізували вперше у 1417 році в Лондоні. Мер Лондона Генрі Бартон видав розпорядження вивісити вуличні ліхтарі.
На початку XVI століття перші вуличні ліхтарі з’явилися і в Парижі: парижан змушували тримати світильники біля вікон, що виходять на вулицю. У 1667 році Людовик XIV видав спеціальний указ про вуличне освітлення. Він наказав поставити на вулицях масляні вогні Парижа – вогні в особливих футлярах на стовпах і на стінах будинків. Перші вуличні ліхтарі давали порівняно мало світла, оскільки в них використовували звичайні свічки і олію.
Фраґмент літоргафії “Нижні вали”Карла Ауера 1844 року, на якій можна побачити львівських ліхтарників (двох чоловіків з драбинами)
Через два століття в Амстердамі новатор Ян ван дер Хейден придумав розмістити в місті 2,5 тисячі ліхтарів, щоб люди вночі не падали в канави, і щоб пожежникам було простіше працювати у разі нічних пожеж.
Довгий час нічне освітлення вулиць застосовували лише у великих містах. Більшість європейських малих міст і містечок прийшли до ідеї освітлення тільки в ХІХ столітті.
Львів доавстрійський вуличного освітлення не мав. Кожний, хто йшов вулицями темної пори, носив з собою світло (або слуга).
Львівський ліхтарник
У кінці XVIII ст. домовласників зобов’язали встановити ліхтарі на будинках. Ліхтарі обслуговували спеціальні фахівці – ліхтарники. Кожен з них мав носити із собою драбину, довгу палицю, малий ручний ліхтар, кліщі, глечик, щітку, губку та мірку для рівня олії. До їхніх обов’язків входило запалювання та гасіння ліхтарів, наповнення бляшанки олією і поточний ремонт. Роботу вони починали близько десятої вечора, а завершували о четвертій ранку в будь-яку погоду.
Робота була важка і невдячна. У багатьох містах ліхтарники були членами пожежної команди та отримували невелику плату за свою роботу. Крім того, у суспільстві існував стереотип, що ліхтарники крадуть олію. Лише після введення гасового освітлення вони були очищені від цього міфу.
Площа Ринок у Львові, біля ліхтарів видно драбину, котрою користувався ліхтарник, щоб запалити або загасити полум’я в ліхтарях. Знимка ХІХ ст.
У Львові були сальні ліхтарі. Вони були дуже незручні, розбризкували жир, що потрапляв ліхтарникам на одяг. Тож такого типу ліхтарі не були зручними через забруднення жиром. Львів’яни обережно обходили їх, боячись зіпсувати собі одяг та зачіску.
Винайдення у 1858 році гасової лампи сприяло і запровадженню на вулицях гасових ліхтарів. Місто уклало угоду з німецьким товариством саксонського міста Дессау про будівництво газовні, з цього газу і освітлювали вулиці. Газові ліхтарі були з трубкою підведення газу та вентилем для перекривання доступу у плафон.
Львів, Оперний театр (1908 р.)
Крім звичних для нас ліхтарів на стовпах, невеликі площі та вузькі проїзди освітлювали ліхтарі, закріплені кронштейнами на стінах будинків. Плафони кріпились основою або дашком до металевого кронштейну.
У окремо розташованих ліхтарях (не на стінах будинків) залежно від форми кронштейну плафони завершували стовбур (чавунний профільований або дерев’яний, кам’яний у вигляді колони, бруса) чи розміщувались на його грані збоку. Обов’язковим елементом була поперечка для опори драбини ліхтарника.
Алея Фоша (перспектива вул. Чернівецької, що веде до Двірця) Зліва видно ліхтар з драбиною(1931-1939 рр.) Колекція: Богдан Чолій
Газові ж ліхтарі запалювали ґнотом на кінці жердини, відкриваючи вентиль гачком, і поперечка для драбини стала непотрібною, залишившись, проте, на старих стовпах. Найбільш визначні площі міста освітлювали ліхтарі з 3-5 плафонами.
Щоб карета чи віз випадково не наїхала на ліхтар, біля його основи з одного (на вулицях) чи двох (на площах) боків розміщували чавунні обмежувачі.
Трамвайне депо та електростанція. 1894 р.
У кінці ХІХ ст. поряд з газовими з’являються електричні ліхтарі, що відрізнялись від попередніх не лише потужністю і характером джерела світла, а й пропорціями та формою. Типів ліхтарів значно поменшало і вони відрізнялись одне від одного лише кількістю плафонів, формою та оздобленням. Переважно ці ліхтарі мали високий (5-11 м), тонкий стовбур, масивну основу, в якій знаходилась вся необхідна електроарматура, вигнутий вершок та плафони (один або два), що нагадували конвалії. Деякі з ліхтарів “перейняли” від газових поперечку для опори драбини ліхтарника.
Крім металевих декоративних деталей, окрасою електричних ліхтарів були квіти у вазонах, розміщених у жардіньєрках, закріплених на стояку ліхтаря на значній висоті.
Комплекс першого газового заводу у Львові. Фото поч. XX ст.
Відомо, що після Першої світової війни під електричне освітлення були пристосовані деякі з газових ліхтарів. Однак, використовувалось і газове освітлення. Після проведення у 1930 році газопроводу з Дашави природній газ змішувався з вугіллям. Газове мерехтливе, зеленкаве, дещо містичне світло існувало на Ринку Львова ще й по війні.
З часом індустрія набувала все більшого розмаху і газові ліхтарі виявлялись все більш і більш непотрібними. Вони руйнувались і їх руйнували, вони щезали один за одним.
Вечірній Львів, південна частина площі Ринок (1975-1980 рр.) Фото: Юрій Гаськевич
Електричне освітлення з’явилося у Львові в 1952 році. Останні газові ліхтарі у Львові запалювали на площі Ринок на початку 60х років, потім їх замінили на електричні. А ось у парку Костюшка газові ліхтарі прослужили найдовше, до середини 60-х років.
Сьогодні їх залишилось не так багато. Споглядаючи залишки колишньої краси та мистецькі джерела, ми можемо лише уявляти, яким чарівним, таємничим і неповторним у мерехтінні ліхтарів було нічне місто кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Ліхтар у Львові на проспекті Шевченка, фото 2018 року
Фігура ж ліхтарника з драбиною на плечі, як і фігура сажотруса, присутня у пейзажі міста лише у гравюрах та акварелях.
Врятуй життя талановитого музиканта! Прийди 2 грудня о 17 годині у Львівську національну філармонію, аби підтримати і допомогти нашому другові Петру Чайковському!
Ми хочемо безкоштовно подарувати тобі музику! Ми віримо, що вона допоможе врятувати життя нашого друга і колеги.
На сцені філармонії виступлять Марко Комонько (скрипка), Phoenix String Quartet, Lemberg Symfonietta. Диригуватиме Роман Кресленко. У їх виконанні прозвучать композиції П.Чайковського, Е.Елґара та А.П’яццоли.
Петро Чайковський
Вхід на подію вільний! Відвідавши її, кожен зможе підтримати музиканта та пожертвувати кошти для його лікування!
ТВОЯ ДОПОМОГА ВАЖЛИВА! Давай разом подаруємо Петру життя!
Діагноз: Помірнодиференційована аденокарцинома сигмовидної кишки cT3NM1, G2 вторинне ураження печінки та медіастенальних лімфовузлів ОЧП, ОМТ.
Курс лікування розпочав в клініці “Лісод” попередня ціна першого блоку хіміотерапії 810 тис. грн або $32 тис.
Реквізити для допомоги:
4149 4991 3137 0320
Чайковський Петро Борисович
карта Приват (в дописі вказуйте: на лікування)
рахунок: 26205879147389
IBAN UA763052990000026205879147389
ІПН 2771712616
SWIFT code: PBANUA2X
Chaykovskyy Petro
У п’яницю, 29 листопада 2019 року, о 12:00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука (площа Ринок, 9) відбудеться творча зустріч з письменницею й композиторкою Оксенією Бурлакою.
Оксенія Бурлака ─ письменниця, композиторка, копірайтерка й піар-фахівчиня. Писати музику, віршовані й прозові твори почала після закінчення музичної школи по класу фортепіано. У підлітковому віці захопилася літературною творчістю, грала в шкільному театрі, брала активну участь в молодіжних конкурсах та олімпіадах.
Здобула журналістську освіту в КиМУ (2007). Працювала з гуртом НЕАНГЕЛИ (2016-2017), а також з українською співачкою Гайтаною (2011-2012), разом із командою артистки була на міжнародному пісенному конкурсі «Євробачення» (2012).
У 2013 Оксенія випустила свою першу книгу «Просто так вышло». Потім у 2017 у продаж вийшли: електронна книга «Звездам не дано любить» і два цифрові музичні альбоми авторської інструментальної музики.
У підлітковій літературі дебютувала повістю «Поцілунок був не останній» (2019), яку написала спеціально для «Видавничого центру «Академія».
29 листопада письменниця приїде у Львів, щоб презентувати книгу «Поцілунок був не останній», а також надихнути творчу молодь своєю історією успіху та поділитися секретами здійснення заповітних мрій.
Продовжуємо розповідати про історію Львівського цирку, його славного артистичного минулого і тих зірок світового рівня, яку ступали на його манеж чи зачаровували всіх під його куполом.
Сьогодні мова піде про гастролі румунського цирку у Львові у квітні 1982 року. Газета “Вільна Україна” від 28 квітня 1982 року в статті “Браво “Арлекіно!”” докладно розповіла про цю непересічну подію соціалістичного Львова. Подаємо статтю без змін та скорочень з повним збереженням стилістики та орфографії.
Парад артистів “Цирк Румунії”
Добра традиція існує в митців соціалістичних країн: обмінюватися досягненнями в національному мистецтві. Цю традицію, пізнавальну і взаємозбагачуючу, підтримують і державні цирки. Львівський цирк, як й інші цирки нашої країни, вже протягом багатьох років надає свій манеж майстрам циркового мистецтва з Польщі і Болгарії, Угорщини і Німецької Демократичної Республіки, Чехословаччини і Румунії. Нині останні знову гостять в нашому місті, а радянські артисти в ці дні виступають в Бухаресті.
Повітряна гімнастка Адріана Альдезі
Цього разу румунські друзі привезли до нас циркове шоу «Арлекіно» — програму яскраву, своєрідну, життєрадісну. У виставі і справді є Арлекіно — веселун, задирака, здатний на будь-які чудернацькі витівки. Роль цю виконує артистка Рузібея, різностороння, вигадлива, темпераментна. Разом з групою килимних клоунів артистка не тільки заповнює паузи і в дуеті з артистом Нікушором показує стародавню румунську народну сценку, а й всіляко з’єднує номери, надає виставі потрібного темпу. До речі, цьому ж сприяє і балетна група з її танцями «Карате», «Диско- ритм», «Шехиризада», «Мушкетери» і народною румунською «Чуляндрою». І все ж основними дійовими особами є артисти — солісти і цілі групи, що представляють багато жанрів циркового мистецтва.
Хандвольтіж – арт. Білля
Справжньою окрасою вистави можна назвати номери атракціонного плану — дресуру левів, левиць і тигра та ілюзію. З Іонелем Альбертом як дресирувальником ми знайомимось вперше, хоча двадцять років тому він вже гостював у Львові. Але тоді він був асистентом в атракціоні колись відомої румунської приборкувачки Лідії Жиги. (Пишу «колись», бо в 1970 році під час однієї з вистав вона стала жертвою одного з своїх вихованців – хижаків). Іонель багато разів приїжджав в нашу країну, здружився з відомими радянськими дресирувальниками Едером, Буслаєвим, особливо з Александровим-Федотовим, якому й нині вдячний за велику творчу допомогу.
Дресура левів і тигрів під керівництвом Іонеля Альберта
Але румунський дресирувальник не копіює своїх наставників і навіть Лідію Жигу, якій багато років допомагав у роботі. Його стиль, манера триматися на манежі, а точніше в клітці з хижаками, своєрідні. При всій гуманності методів дресирування Іонель під час вистави підкреслює волю, силу людини у стосунках з хижаками. І все ж жодного натяку на приниження гідності тварини глядач не бачить і не відчуває. Отже, і йому ми кажемо «Браво!».
Вольтіж на конях – арт. Браєр
Артист Кора — представник відомої у світі сім’ї ілюзіоністів Іозефіні (його старший брат Аурель, також ілюзіоніст, нині директор Румунського державного цирку). Всілякі появи і зникнення предметів і асистентів, «таємничі» їх перетворення виконуються в такому карколомному темпі, що глядач встигає лише подумати — «Що за диво!» — і приєднатися до гучних оплесків. І це на тому ж манежі, в тому ж сезоні, де показував свій ілюзійний атракціон Кіо. Погодьтеся: після Кіо ілюзіоністам завоювати симпатії глядачів не так легко. А ось артисту Кора це вдалося.
Канатохідці – арт. Крістіа
Безперечно, самобутнім, шо немає аналогу в нашому цирку, є жіночий акробатичний ансамбль з підкидною дошкою «Феміна». Видно, номер новий, недавно створений, але «колони» і сальто молодих артисток (а серед них навіть потрійне) свідчать про неабиякий творчий пошук у румунському цирку.
Корд-де-парель – арт. Панайтеску
Точний, «холодний» розрахунок у поєднанні з артистизмом, майстерністю виконання приносять успіх учасникам повітряного польоту Ганія, канатоходцям Кристія, еквілібристам на першах Думітраке. Тепло зустрічають глядачі вольтижерів на конях Браєр, гімнастку на корд де парелі Панайтеску, акробатів Білля, жонглера Августина, повітряну гімнастку Альдезі, дресирувальницю голубів і собачок Тотх, ексцентриків з бадмінтоном Тонія.
Гімнасти на першах – артист Дімітраке
Успіхові вистави друзів сприяє оркестр Львівського цирку, яким цього разу диригує румунський диригент Ніколає Кокош. До речі, цими днями наш оркестр на чолі з головним диригентом Геннадієм Борисовим вирушає у велику гастрольну подорож разом з одним з радянських циркових колективів.
Дресировані голуби – арт. Тотх
Отже, у Львівському цирку звершується черговий сезон.Через кілька місяців, восени, ми знову побачимо на манежі майстрів циркового мистецтва — мистецтва сильних, спритних, красивих, мистецтва життєрадісного і оптимістичного.”
Повітряні гімнасти – арт. Ганія
Написав статтю Д. Альберт. Ми доповнили її фотографіями з архіву Львівського цирку, які люб’язно надав комерційний директор Львівського цирку Роман Здреник, за що “Фотографії старого Львова” йому безмежно вдячні.
13 грудня під дахом Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка, що на вулиці Драгоманова 5, інтелектуали, впливові люди, світська та ділова еліта об’єднаються заради спільної мети. Кількість історично цінних матеріалів, зібрана в межах стін цієї будівлі, вражає. Тепер сучасність диктує нам нове завдання – створення цифрової бібліотеки, що дозволить розширити доступ до цих давніх видань та, звісно, зберегти їх. Проте для досягнення цієї мети треба залучити меценатів, що допоможуть його реалізувати.
Окрім нагоди продовжити традиції меценатства, доброчинний вечір на Андрія – це також стилізований захід.
На святі будуть відтворені давні обряди та звичаї, які організатори спеціально поглиблено вивчали разом із фольклористами перед створенням сценарію. Пісні, танці, поговірки, декор, андріївські солодощі – усе, щоб проникнутись українським колоритом та відчути магію благодійності.
Чи варто казати, що дбайливе зберігання, поповнення фондів новими пам’ятками літератури – заслуга численних меценатів? Впродовж багатьох століть благородні покровителі мистецтва вносили свою лепту, щоб зберігати самобутність книгозбірні і, що навіть більш важливо – розвивати її. І сьогодні багато небайдужих та талановитих людей цікавляться історією цієї унікальної бібліотеки та шукають способи дарувати їй можливість вдосконалюватись. Деякі з запрошених на захід заздалегідь виявили прагнення підтримати акцію. Наприклад, гурт Roсkoko вже долучився до проекту, ставши партнером дійства та записавши музичне відео всередині книгозбірні.
Захід уже отримав схвалення в засобах масової інформації, а люди, що опікуються приготуванням свята, діляться прогнозами та очікуваннями від проекту. “Бібліотека Львівського університету сьогодні – це не лише ресурсний, але й важливий науково-освітній осередок, місце пам’яті і простір творення. Ми вже багато зробили, але завершення проекту дозволить суттєво розширити перспективи гідної української репрезентації у світовому інформаційному просторі. Доброчинний вечір на Андрія – це чудова нагода згадати про традиції та дієво окреслити шлях до відкритих і якісних ресурсів. А викладачі, науковці, студенти, учні і всі зацікавлені дуже швидко це по-справжньому оцінять!”, – наголошує директор Наукової бібліотеки Василь Кметь.
Перші кроки на шляху до створення цифрової бібліотеки вже здійснено. Частково придбано сканувальну техніку, реалізовано кілька успішних акцій. Але найбільші надії, все ж, покладені на доброчинний захід на Андрія, який проводитиметься під гаслом “Меценати живуть вічно у безсмертній справі, в яку вони вкладають душу”.
Український «Єралаш»: кіножурнал «Байки» знімає у Львові дитячий фільм. Про це повідомляє журналіст ІП «Діло».
Дитячий гумористичний кіножурнал «Байки» – це дітище режисера та продюсера Олександра Молодцова, який започаткував його ще на початку 2014 року. Кіножурнал був створений у Донецьку, тому після початку війни на сході України, Молодцов переїхав у Запоріжжя. Звідти розпочався розвиток кіножурналу по всій країні. За ці роки вдалося зняти понад 2 тисячі фільмів у 32 містах України. Кожен фільм – це 12-18 серій короткометражок різних жанрів, але в основному гумористичних. Тисячі дітей вже взяли участь у зйомках і таким чином отримали свій перший досвід у кіно.
«Наш кіножурнал подібний до відомого «Єралашу». «Байки» стали актуальними, бо ніхто тим не займався, ніша ніким не була зайнята. Спершу шукали спонсорів, але не знайшовши, перевели програму в інший формат. Зробили з цього щось на зразок гуртка для дітей, кіношколу для дітей. Батьки приводять до нас дітей не лише на зйомки цих скетчів, але і на навчання всьому процесу, на певні майстер-класи», – пояснює Олександра Молодцов.
Засновник «Байок» розповів, що раніше займався музикою, мав свій гурт, але одного разу діти змінили його життя.
«Якось мої діти запитали мене, чи можуть вони взяти участь у зйомках кіно? Після пошуків я зрозумів, що немає подібного роду програм для початківців, гуртків, тому найкраще буде, коли сам знімлю з ними якусь короткометражку. З того все і почалося. Зараз ми вийшли на певний професійний рівень і постійно стаємо номінантами різних кіноконкурсів. У нас велика команда у багатьох містах України, разом ми крок за кроком вчимося і творимо оригінальний продукт, а діти мають у своїх портфоліо фільми та акторський досвід. Наші фільми орієнтовані на кінотеатри, потім ми їх відправляємо по конкурсах і на телебачення. Згодом вони опиняються у мережі. До речі, після Нового року випуски «Байок» мають з’явитися на одному з центральних телеканалів України!», – зізнався Олександр Молодцов.
Програмний директор кіножурналу «Байки» Оксана Аністратенко розповіла, що за фільм зараз знімають у Львові.
«Ми вже не вперше знімаємо у Львові. Наша фішка у тому, що у кожному місці знімаємо місцевих діток, щоб показати колорит їх регіону. Сьогодні знімали епізод у Шевченківському гаю, серія називається «Історик». Це скетч-фільм про хлопчика, який одну за одною водив дівчат на побачення, розказував їм, хвалився, всі дівчата були його. Але в результаті виявилося, що це його сон, що це просто розігралася його уява», – каже Оксана Аністратенко.
Львівські діти учасники зйомок. Фото: Оксана Аністратенко
Це другий знімальний день команди у Львові. Залишилося ще чотири. Весь фільм із 12 епізодів буде змонтованим і готовий ближче січня-лютого.
Таїсія Литвиненко та Федір Стригун на перс-конференції
Керівництво театру імені Марії Заньковецької не продовжить дії контрактів з головним режисером театру Федором Стригуном та Таїсією Литвиненко. Інформацію підтвердили джерела Гал-інфо.
“Сьогодні Федору Миколайовичу Стригуну, моєму батькові, і моїй матері, Таїсії Йосипівні Литвиненко, адміністрація театру надіслала листи з повідомленнями, що контракт з ними продовжено не буде. Знаково, що це відбулося у день народження директора театру Андрія Мацяка”, – підтвердив Гал-інфо син Федора Стригуна та Таїсії Литвиненко Назар Стригун.
Головний режисер Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун сьогодні увечері по закінченні вистави “Криза” заявив, що дирекція театру надіслала йому «листа щастя», в якому повідомляє, що контракт з ним продовжено не буде.
Лист адміністрації театру про звільнення Федора Стригуна
За інформацією в надісланих листах, контракт Федора Стригуна завершується 14 грудня 2019 року, йому пропонують оформити співпрацю з театром на основі цивільно-правової угоди, оскільки новий контракт укладено не буде. Таїсії Литвиненко запропонували перехід на 0,5 ставки, або контракт, який завершується 29 грудня 2019 року, не буде продовжено.
Лист адміністрації театру про звільнення Таїсії Литвиненко
Нагадаємо, 26 вересня, в театрі пройшла вистава “Украдене щастя”, по завершенню якої її режисер-постановник та головний режисер театру, Федір Стригун вийшов на сцену із промовою, в якій повідомив про те, що Ярослав Кіргач зіграв свою останню роль в театрі у зв’язку з непродовженням контракту.
Актори виступили на захист Ярослава Кіргача.
25 листопада, на Камерній сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької відбувся конкурс на заміщення вакантної посади актора драми вищої категорії. В якому на колишнє місце Ярослава Кіргача взяли актора Івана Довгалюка.
Звістка про те, що на Старосамбірщині відкрито Вищу Європейську школу для талановитих дітей, змусила пильніше придивитися до історії містечка Хирів, де, власне, вона і відкрилася. А точніше – відновила свою діяльність через майже 80 років.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Справа в тому, що ще наприкінці 19-го – початку 20-го століття тут діяв відомий на всю Європу культурно-освітній заклад закритого типу для обдарованих дітей – єзуїтський конвікт (інтернат) більш ніж на 3 тисячі учнів. Масштаб будівлі вражає і досі. Сірі триповерхові корпуси, прикрашені ліпниною вікна з маскаронами та дорійськими напівколонами, кам’яний портик з синьо-жовтим гербом-тризубом – і вертикаль дзвіниці класицистичного величавого храму.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Дослідник цього архітектурного комплексу Х.Р. Харчук (Інститут “Укрзахідпроектреставрація”), пише:
«Комплекс закладу єзуїтської колегії та конвікту знаходиться біля північних схилів Карпат, на пагорбі, на південній околиці містечка Хирова Старосамбірського району Львівської області, на території колишнього села Боньковичі. Заклад, оточений від північного сходу зеленими масивами лісів, від сходу та північного заходу садами, становить архітектурну домінанту навколишньої місцевості. За будівлею закладу, з південного заходу, знаходився парк зі ставом пейзажного (англійського) типу. Парк за часи перебування у закладі радянських військовиків втратив свій первісний вигляд.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт були побудовані завдяки зусиллям отців Мар’яна Моравського і Генрика Яцковського. Приводом для створення цього закладу був незадовільний стан тодішньої єзуїтської гімназії та конвікту, що існували в Тернополі від 1820 р. Для побудови закладу отець Мар’ян Моравський пожертвував своєю дідизною в сумі 105000 золотих ринских.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Вже у грудні 1882 р. отець Генріх Яцковський почав шукати в Галичині відповідного місця для заснування конвікту. Про намір єзуїтів довідався пан Топольницький, власник Хирова і кількох прилеглих сіл, і згодився продати два свої фільварки – Боньковичі над Стривігором і Поляну за Сливицею, котрі нараховували 954 морги поля і лісу.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
16 березня 1883 р. в м. Самборі був підписаний остаточний акт угоди і за 60 000 золотих ринських фільварки були куплені. 31 липня цього ж року отець провінціал Генріх Яцковські розпочав будівництво закладу. Первісний проект закладу був виконаний архітектором Юзефом Каєтаном Яновським зі Львова в грудні 1882 р., однак не був погоджений.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Заклад побудований за проектом відомого архітектора, професора Антона Лущкевича з Кракова за участі архітекторів Раймонда Меуса та Владислава Островського. Після смерті А. Лущкевича будівництво продовжив тернопільський архітектор Ян Тадеуш Закржевський. Будівництво головного корпусу колегії та конвікту, незважаючи на численні перешкоди та перерви з серпня 1883 р. до 1891 р., велося досить швидко.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Для того, щоб мати за короткий час багато цегли і дахівки, в 1884 р. споруджено поруч цегельню. В цьому ж році підведено водопровід і для полегшення комунікацій підготовлено під’їзні дороги. У 1883 р. зведено стіни будівлі до висоти другого поверху, в 1885 р. закінчене будівництво колегії (поміщалося в південно-західному крилі) і лівого крила конвікту, в 1886 р. закінчені обидва крила конвікту, в 1888 р. збудований лівий павільйон, а в 1889 р. – правий павільйон з обох боків головного корпусу.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
В березні 1890 р. вибухнула пожежа, яка завдала часткової шкоди будівлі, через те протягом всього 1891 р. проводилися відновлювальні та реставраційні роботи. (До речі, у 1893 році у колегії побував австрійський цісар – В.А.)
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
У 1904–1905 рр. на кошти священика Юзефа Савіцького заклад був розширений з боку головного фасаду, тоді добудоване нове південно-східне 57-метрове крило з новою каплицею в стилі неоренесансу. Каплиця побудована за проектом архітектора, професора Львівської політехніки Едгара Ковача за участі архітектора, професора Львівської політехніки Івана Левинського. Будівництво каплиці було завершене в кінці 1906 р.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Цю, найцінішу з точки зору мистецької вартості, будівлю прикрашали стюки і скульптури, картини (у головному вівтарі), мозаїки на стінах (виконані за проектом Стефана Матейка на краківській фабриці Станіслава Габріеля Желенського), живописні розписи (автор Кароль Машковський), металеві елементи, багате облицювання вікон і дверей.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Різьбу головного вівтаря виконав італієць Цезар Аурелі, горельєфну композицію “Христос і діти” в тимпаноні на фасаді каплиці – відомий скульптор, автор пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові, Антон Попель. Головний вівтар колись прикрашала скульптура з білого мармуру св. Йосифа з Дитям Ісусом на руці. Над ним на арці апсиди кольоровою мозаїкою було зображено чотири євангелісти. На склепінні апсиди були портретні розписи – Бог Отець, Христос і Успення Божої Матері.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
До конвікту належало 70 моргів парку і городу, 8 спортивних майданчиків розмірами від 1060 до 2070 кв. м, 4 тенісні корти, 5 ставів, 500 моргів поля і лісу. Перед головним будинком були розташовані клумби і травники. Широкі заїзди і рекреаційні стежки переплітали територію конвікту.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Будинок колегії – триповерховий, цегляний, тинькований, з внутрішнім двором (86×88 м), зведений в стилі неоренесансу. Складається з чотирьох корпусів, які оточують квадратне в плані подвір’я.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Від північного заходу корпус замкнений прямокутним павільйоном, від південного сходу до нього прилягає розташований під прямим кутом новий прямокутний корпус, завершений спорудою каплиці, що звернена головним фасадом до північного заходу. Незважаючи на значні габаритні розміри (довжина головного фасаду з павільйонами – 172 м), будівля відзначається гармонійною легкістю архітектурних форм.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Головний фасад будинку вміру насичений архітектурними акцентами. З кінця ХІХ ст. збереглося ліпне оздоблення фронтону головного фасаду з розетами, голівкою херувима та декоративними вазами; маскарони над віконними обрамуваннями; капітелі пілястр; решітка балконної балюстради тильного фасаду.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Внутрішнє планування колегії в основному коридорного типу з одностороннім розташуванням приміщень (за винятком колегії – південно-західного корпусу, де розташування приміщень коридорного типу з двостороннім розташуванням приміщень). Широкі коридори загальною довжиною 1980 м обходять по периметру всю споруду.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Сходові клітки розміщені в наріжниках чотирикутника, в ризалітах корпусів. Коридори перекриті хрестовими склепіннями з пониженими арками, каплиця – приплюснутим парусним склепінням, решта приміщень – здебільшого стропилами. У найбільших за розмірами – театральній, актовій та їдальній залах – збереглися чавунні колони. В інтер’єрі колишнього читального залу збереглася кесонована стеля. В каплиці збережене ліпне оздоблення склепіння з трьома (з чотирьох) мозаїчних погрудь євангелистів у вівтарній частині.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Просторі навчальні класи були добре освітлені високими прямокутними вікнами (на першому поверсі – прямокутними з півциркульними завершеннями). Наукові, рекреаційні та інші зали, велика бібліотека гідно репрезентували хирівський заклад. На особливу увагу заслуговував природничий музей з багатою колекцією птахів та метеликів з Азії та Америки.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Хирівський заклад мав власні водопровід із джерельною водою (розширений у 1913 р.), млин, пекарню, парову пральню, слюсарню і столярню. Від 1923 р. конвікт отримав для власних потреб електростанцію, господарські будинки, окремо розташований двоповерховий шпиталь для інфекційних хворих (так звана інфірмерія), два будинки для помешкань світських професорів, власну друкарню.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
На початку ХХ ст. заклад був розрахований на 500–600 вихованців, мав велику театральну залу (на 1000 осіб), каплицю та їдальню (на 500 місць). Тут здебільшого навчалася молодь з римо-католицьких родин. Проте інколи сюди потрапляли молоді люди з українських греко-католицьких і вірменських родин. У 8-класовій класичній гімназії в різні роки навчання викладали загалом 20–30 професорів-єзуїтів, якими керував ректор. Були тут також світські професори, які навчали музики і гімнастики.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Першим ректором закладу був отець Юліуш Хрістіан, який 15.ІХ.1886 р. разом із кількома професорами з Тернополя відкривав у першому побудованому крилі корпусу (пізніше колегії) перший шкільний рік з групою 102 учнів у двох гімназійних класах. Згодом ректор Генрік Яцковський закінчує будівництво закладу і в 1891 р. утворює тут 8-класну класичну гімназію з правами державної школи, яка налічувала 370 учнів у конвікті. У 1904 р. віце-ректор Максиміліан Кегльсдорфер розбудовує заклад бічним крилом із новою каплицею. Його справу завершують ректори Ян Нуцковський і Ян Слонковський. Під час Першої світової війни гімназією керує отець Ян Ростовський, якого заарештовують росіяни і вивозять до Сибіру – до Томська, а потім до Кузнецька. Надалі закладом керує ректор Юзеф Савіцькі.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
У 1918 р. він змушений відіслати 316 учнів додому через початок українсько-польської війни. У 1918 р. українці інтернували Ю. Савіцького до Коломиї, де він був до 1919 р. Після повернення Ю. Савіцькі ремонтує будинок закладу, який був дуже знищений війною, і вже у жовтні цього ж року відкриває з 269 учнями гімназію. У 1920–1924 рр. заклад відбудовують після пошкоджень, отриманих під час українсько-польської війни 1918–1919 рр. і одночасно модернізують. Отець-ректор Станіслав Цісек електрифікує будинки закладу, а його наступник отець Володимир Конопка в 1920-му році оздоблює склепіння каплиці поліхромним живописом. У 1936 р. отці Станіслав Кржижановський і Юзеф Косціш відновлюють інтер’єр закладу, переплановують навчальні корпуси. У 1937 р. над однією зі сходових кліток споруджено вежу астрономічної обсерваторії. Останній ректор Станіслав Цісек був змушений покинути Хирів 11.09.1939 р. через прихід сюди радянських військ».
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Совєти конвікт перетворили на казарми, каплиця була перероблена на кінозал для військового клубу. На карнизах вздовж верхніх вікон були покладені дошки і таким чином утворилося перекриття, яке закривало склепіння. З головного вівтаря було усунено мармурову фігуру св. Йосифа. На цьому місці став постамент із погруддям маршала Ворошилова. В бічних вівтарях місце спалених ікон зайняли таблиці з цитатами Леніна і Сталіна. Цінну бібліотеку закладу в товарних вагонах мали перевезти до Дрогобича (проте її подальшу долю прослідкувати неможливо).
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Великий парк і звіринець, засаджені рідкісними породами дерев, були вирубані. В роки німецької окупації тут знаходився спочатку від червня 1941 р. табір для військовополонених, а пізніше, від 1943 року – військовий шпиталь. Наприкінці 1943 року німці відновили діяльність закладу. Під час їх відступу в серпні 1944 року будівлі горіли. Тоді було знищене повністю південно-східне крило. Після повернення совєтів тут розмістилися військові; в наступні повоєнні роки в будівлях закладу розміщувалася одна з найпотужніжих в СРСР десантних бригад. На схід від комплексу було створено військове містечко. Каплицю використовували як їдальню.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Під керівництвом Міноборони СССР у 1979–1983 роках постали нові споруди, внаслідок чого був порушений архітектурно-ландшафтний ансамбль комплексу. Зі здобуттям Україною незалежності в 1991 р. тут квартирували українські вояки, зокрема 80-тий окремий аеромобільний полк. у лютому 1993 року сюди навіть прибув з інспекцією перший міністр оборони України Костянтин Морозов. У 2003 році військові покинули заклад. І по сьогодні більшість приміщень стоять порожні та руйнуються.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Хирівський навчальний заклад свого часу був на рівні найкращих гімназій цього типу тодішньої Європи. Гаслом закладу слугувала теза – “DEO, PATRIAE, AMICITAE”, тобто “Служи БОГУ, ВІТЧИЗНІ, ПРИЯТЕЛЯМ. Скласти іспити на атестат про освіту було нелегко. Так, наприклад, із 300 учнів набору 1930 р. атестат отримало лише 27 осіб. За часи свого існування конвікт виховав декілька поколінь молоді, серед яких багато хто досяг значних успіхів. У 1899 р. цю гімназію закінчив відомий юрист і краєзнавець Мечислав Орлович, керівник Академічного туристичного клубу у Львові, автор багатьох цінних путівників, статей, рефератів.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Згідно з постановою Львівського облвиконкому № 101 від 12.02.1993 р. комплекс будівель закладу взято на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення. Таких пам’яток на території України, враховуючи їх історико-архітектурну цінність, масштабність, ансамблевий характер, збереглося не так багато. Тому сьогодні є актуальним питання подальшої долі пам’ятки, її збереження, реставрації та майбутнього використання. Адже комплекс сягав у периметрі 772 м, мав 327 залів і приміщень різного призначення.
Хирівська єзуїтська колегія та конвікт
Оточували будівлю 9 спортивних майданчиків, 4 тенісні корти, басейн, 4 ставки з рибою, парки. На природничо-лікарській виставці у Львові 1907 року Хирівському закладу присуджено золоту медаль. У 1911 році тут навчалося 3077 учнів. У період Першої світової війни тут навіть побував цар Микола ІІ. А у святкуванні 50-ліття закладу (1936) взяв участь його вихованець Прем’єр-міністр Польщі Є. Квятковський. Так, саме звідси починали свій шлях в політику, літературу та науку ті, хто пізніше склав еліту польської держави, – усього 6 тисяч випускників.
Кам’яницю львівської прокуратури, доступ в яку понад 100 років був обмеженим, в п’ятницю, 22 листопада 2019 року, відвідали з екскурсією студенти юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Їм показали малу та велику актові зали, хол з різнобарвними мозаїками та вітражами, коридор із дерев’яним оздобленням, а також екстер’єр.
Про це повідомила обласна прокуратура.
Рішення про відкриття приміщення для екскурсій прийняла прокурор Львівської області Ірина Діденко. Незабаром потрапити на таку екскурсію зможуть як львів’яни, так і гості міста. Наразі ж, в межах реалізації проекту, прокурор Львівської області та ректор Львівського національного університету імені Івана Франка підписали Меморандум про партнерство та співробітництво.
Будинок Торгово-промислової палати у Львові (нині тут розміщено Прокуратуру Львівської області)
Довідка.
Апарат прокуратури Львівської області розташований і працює в приміщенні, яке є архітектурною пам’яткою м. Львова. Будівля, зведена ще на початку XX століття, привертає увагу своїм неповторним фасадом, а у середині зачаровує орнаментованими мозаїками, різнобарвними вітражами та дерев’яним оздобленням.
Якщо ви досліджуєте історію рідного краю й шукаєте ретро фото з Львівської області, вас зацікавить цифровий архів, який нещодавно презентували для загалу. Мова йде про...
.jpg){kind=link}