Із серії "Мелодія на бруківці". Світлина Романа Гериновича.
Двадцять першого червня далекого 1982 року вечірній Париж перетворився на гігантський музичний вулик: професійні музиканти й аматори, старі і юні, колективи і солісти заполонили музикою, співами, танцями вулиці й площі Парижа… Тисячі музикуючих французів навіть уявити не могли, що стали творцями наймасштабнішого музичного свята планети!
А починалося це так…
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
Міністр культури Франції Жак Ланґ у жовтні 1981 року призначив Моріса Флере Директором музики і танцю (так ця посада подана на офіційному сайті Міністерства культури Франції: Maurice Fleuret au poste de directeur de la musique et de la danse). Розмірковуючи над музичною практикою та її еволюцією, Моріс Флере закладає основи нової концепції: «Музика буде всюди, а концерт – ніде»! Він викликав «революцію» в галузі музики, яка, на його думку, прагне охопити найрізноманітніші форми музикування – без ієрархії жанру чи походження – у спільному пошуку того, що він називає «звуковим визволенням, сп’янінням, більш автентичним, інтимним, красномовнішим, аніж мистецтво».
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
У 1982 році Департамент досліджень Міністерства культури провів масштабне опитування французьких культурних практик і виявив, що п’ять мільйонів людей грають на музичних інструментах, в той час як організовані музичні заходи охоплюють лише незначну кількість французів. Як результат, Жак Ланг, Крістіан Дюпавільон, архітектор-сценограф, член його кабінету та Моріс Фльоре почали шукати шляхи, щоб змінити цю ситуацію. Вони уявили собі велику популярну подію, яка дозволить всім музикантам (як професійним, так і аматорам) висловитись і дати про себе знати.
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
Отже, поштовхом до проведення першого свята музики в Парижі стала… статистика сімей з музичними здібностями: у Франції на кожну сім’ю припадало в середньому двоє музикантів і це тільки тих, які володіли якимсь музичним інструментом. Так виникла ініціатива спонукати цих музично обдарованих людей поділитися своїм мистецтвом публічно і неформально. Для свята обрали найдовший день у році 21 червня – день літнього сонцестояння. Міністр культури Франції Жан Ланґ звернувся до парижан із закликом вийти зі своїми інструментами на вулиці Парижа і від 20.30 до 21.00 творити музику. Звідси і назва – Fête de la Musique або англійською Make Music! – створюй музику!
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
В інтерв’ю газеті “Télérama” Моріс Фльоре згадував, як готували перше Свято музики: “Підготовка проходить поспіхом. Ми попереджаємо головних «дійових осіб» суспільного, політичного та музичного життя Франції. Ми не впевнені в Міністерстві культури, чи буде почутий цей дзвінок. Результат перевершує всі очікування. Тисячі ініціатив проводяться по цілій Франції. Музиканти облаштовуються скрізь на вулицях, площах, у дворах, садах, вокзалах, тощо, а тисячі людей блукають по вулиці до пізньої ночі, в гарній атмосфері. Нам потрібна була подія, яка дозволила нам оцінити, яке місце займає музика в індивідуальному та колективному житті. Ефектний рух усвідомлення, стихійний поштовх активізувати громадську думку і, можливо, також … політичний клас. Ось чому у Міністерства культури виникла ідея організувати музичний фестиваль у 1982 році. Недирективний фестиваль, який об’єднає всіх французів, для яких музика має значення “. Моріс Фльоре, “Святкуй! Створюй музику!”, Інтерв’ю з Ксав’єром Лакавалері, Télérama № 1744, 15 червня 1983 року. [1].
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
У 1987 році до «Свята музики» долучились ще п’ятдесят країн. За свою майже сорокарічну історію фестиваль вийшов за кордони країни і став світовою подією у сфері музики. З кожним роком число міст і країн-учасниць зростає, фестиваль здобуває щораз більшу популярність. У 2019 році вже понад 120 держав і близько 1000 міст в усьому світі 21 червня провели живі виступи в рамках Fête de la Musique. Охопивши всі континенти, назва фестивалю Fête de la Musique зазвучала різними мовами і в різних інтерпретаціях: “Fête de la Musique”, “Make music!” – створюй музику, “Свято музики” “Всесвітній день музики” – The World Music Day, “Festival of music” тощо). Але, незважаючи на різне звучання назви, це – той самий щорічний музичний фестиваль, який відбувається в день літнього сонцестояння і спрямований на популяризацію музики різних стилів і жанрів серед найширших верств населення.
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
“Свято музики” відрізняється від інших культурно-музичних заходів (концертів, фестивалів та аналогічних подій) своєю відкритістю: взяти участь у ньому може кожен, хто любить музику. “Кожен музикант – молодий і старий, аматори і професіонал, з будь-якого музичного переконання – виходить на вулиці, майданчики, в парки та під’їзди, щоб поділитися своєю музикою з друзями, сусідами та незнайомими людьми. Все це безкоштовно та відкрито для публіки”[2].
Для тисяч музикантів-аматорів, що грають у публічних просторах, це часто дебютний виступ, що може мати вирішальне значення для подальшої музичної кар’єри. Щодо професійних музикантів, то вони мають нагоду виступити перед новою аудиторіє, в нових умовах. І, напевно найважливіше те, що всіх присутніх запрошують співати, танцювати разом і насолоджуватися найдовшим літнім днем.
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
Образ свята твориться спільними зусиллями всіх охочих долучитися до нього. Музиканти в несподіваний спосіб освоюють публічний простір міста. Публіка отримує нагоду до вільного й безкоштовного спілкування з різнорідними музичними стилями, актуальними в конкретній спільноті.
Гасло свята – Вмієш грати – виходь і грай, не вмієш – витягай друзів на вулицю і слухай!
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
2013 року Львів долучився до цієї світової музичної події, що є цілком закономірним. Давня історія музичного Львова містить знакові сторінки, пов’язані з такими видатними іменами як Франц Ксавер Моцарт (син геніального австрійського композитора Вольфганга Амадея Моцарта з невеликими перервами жив у Львові впродовж 11 років), угорський композитор, піаніст-віртуоз Ференц Ліст, австрійський композитор і диригент Ґустав Малер, французький композитор Моріс Равель, угорський композитор і фольклорист Бела Барток, які своїми гастрольними виступами в нашому місті засвідчували його музичний статус.
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
Сучасний Львів славиться великою кількістю музичних фестивалів, зокрема «Віртуози», «Контрасти», «LvivMozArt», «Leopolis Jazz Fest», «Фестиваль давньої музики», знаменитий Різдвяний фестиваль «Велика коляда», та багато інших. Та й поміж фестивалями Львів наповнений музикою: на старовинних вулицях і площах музиканти різного віку, різних жанрово-стилістичних уподобань і різним рівнем таланту, незважаючи на холод чи спеку будь-якої пори року своїм музикуванням привертають увагу львів’ян і гостей нашого міста.
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
Тож нічого дивного, що на мапі міст, де відбувається свято музики, з’явилося у 2013 році перше українське місто, яке офіційно затверджене «Fete de la Musique» як учасник цього фестивалю, – наш Львів.
Організатори першого «Свята музики у Львові» бачили своїм завданням наповнити Львів мелодіями в кожному районі та дворі. “Свято музики” не мало перетворитися в один великий концерт дуже популярних виконавців. Навпаки – це багато невеликих виступів (20-30 хвилин), музика, що ллється з усіх куточків міста.
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
Гуляючи звичними вулицями, ти спостерігаєш, як незвично вони звучать. Це місто і музика для всіх. Для глядачів, музикантів і організаторів.
У нинішніх умовах карантину «Свято музики» як жодне інше, є особливо доречним – адже основною характерною рисою цього фестивалю є безкоштовні виступи професіоналів та аматорів просто неба: концерти проводяться на відкритому повітрі в парках, скверах, на площах, у двориках, на балконах.
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
Свято відбувається задля поширення музики: для заохочення музикантів до самовираження в просторі міста, щоб відкрити міській громаді музику будь-якого жанру і стилю в живому виконанні. Музика — це універсальна сила, що поєднує людей різного віку, походження, статусу, переконання і смаку.
І «під завісу»… Якщо Ви не встигли зареєструватися на цьогорічне «Свято музики у Львові», не розпачайте. Цього дня Ви можете влаштувати музичний майданчик у своєму вікні, на балконі чи у дворі власного дому!
СТВОРЮЙ МУЗИКУ!
У публікації використано світлини із серії «Мелодія на бруківці» знаного львівського фотохудожника Романа Гериновича.
Роксоляна ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Вже незабаром, 28 червня 2020 року у межах Програми «Львів 2020: Фокус на культуру» відбудеться підсумковий концерт Львівської Школи Джазу.
Упродовж минулих років Школа Джазу під керівництвом Ігоря Гнидина проводила багато репетицій і підготовки до концертів, а в кінці червня 2020 року музиканти мали б грати черговий підсумковий концерт. Як відомо, в Україні діють карантинні обмеження щодо культурних заходів, однак музиканти вирішили не відміняти концерт, а зробити його онлайн. Таким чином вони хочуть показати, що розвиток джазового середовища у Львові не зупинився, а продовжує існувати і розвиватись. Це творча ініціатива Львівської Школи Джазу, яка за роки існування багато зробила для популяризації джазової культури у Львові і в Україні.
Крім учнів школи, участь в концерті також візьмуть відомі львівські джазові музиканти і викладачі Анастасія Літвінюк та Андрій Кохан, які допомагають Школі та вболівають за розвиток джазової освіти у Львові.
Львівська Школа Джазу та Сучасної Музики – це проект для музикантів і тих, хто хоче таким стати, який вже впродовж трьох років свого існування активно популяризує львівську джазову культуру як в Україні, так і за її межами. Проект для початківців та професіоналів без вікових обмежень та стилістичних рамок. Для усіх охочих вчитися музикувати та розуміти музичну культуру, стати її частиною і ділитися нею з іншими. Керівником школи є Ігор Гнидин.
Ігор Гнидин
Тут викладають музиканти нового покоління, які навчалися у кращих джазових музикантів Європи. На основі здобутих знань та досвіду вони вибудували навчальний процес опираючись на зразок спільноти музичних шкіл «Bednarska», а сучасна методика навчання надає змогу учневі за невеликий термін досягнути необхідного рівня аби вийти на велику сцену та почуватися вільно у спільному просторі імпровізацій з іншими музикантами. За час роботи Школа налагодила контакт і продовжує співпрацю з відомими джазовими музикантами та викладачами з усього світу, зокрема Michael Bowie, Frank Parker, Janusz Szrom, Bogdan Hołownia, Mark Bernstein, Grzegorz Karnas, David Friesen, Hans Peter Salentin, Zbigniew Wrombel, Piotr Wrombel, Krzysztof Szmajda та інші.
21 червня 2020 року виповнюється 120 років від дня народження Катерини Грушевської – самобутньої культорологині, соціологині, етнологині, фольклористки, єдиної доньки історика Михайла Грушевського, котра народилася у Львові. Сьогодні до уваги наших читачів 20 цікавих фактів з життя науковиці.
Народилася Катерина у Львові 21 червня 1900 року. Охрестили новонароджену у церкві св. Апостолів Петра і Павла, що на Личаківській. Цікаво, що у метричному записі Катерини відсутні прізвища хрещених батьків. Таїнства відбулися без кумів, оскільки породілля і дитина дуже хворіли.
Катерина Грушевська. Львів, 1901 р.
Родина лагідно називала Катрусю – «Кулюня», «Бобочка», а батько Михайло Грушевський називав улюблену доньку – «солодка потішечка».
У 1903 році художник Іван Труш намалював портрет маленької Катерини, який батьки замовили до третього дня народження улюбленої доньки. Портрет було репродуковано в 1905 р. у журналі «Артистичний Вісник» з підписом «Портрет Панни Кат. Гр. мальов. Ів. Труш».
Портрет Катерини Грушевської. Худ. Іван Труш. 1903. Репродукція у журналі “Артистичний Вістник”. 1905.
У 4 роки Кулюня прочитала перші слова, складені на кубиках Михайлом Грушевським: “море” й “Русин” (за галицькою традицією – “Українець”).
Початкову освіту Катерина отримала вдома, а що навчала її мама Марія Сильвестрівна, котра мала неабиякий педагогічний талант та енциклопедичні знання , то дівчинка з дитинства оволоділа польською, німецькою, англійською, французькою, російською мовами. Окрім того, Кулюня мала хист до малювання (брала уроки у Михайла Бойчука), цікавилася історією, літературою.
Катерина Грушевська. Львів, [1907-1908] р.
Свої перші статті на наукові теми Катерина Грушевська почала публікувати з 1917 року. Вони містилися на сторінках газети «Народна воля» та журналу «Літературно-науковий вісник» і були підписані криптонімом «К.Г.» або псевдонімом «Професорівна».
Під час еміграції (1919-1924 рр.) Катерина Грушевська брала активну участь у створенні Українського соціологічного інституту, заснованого Михайлом Грушевським в 1919 році у Відні. Вона виконувала обов’язки секретаря наукової інституції й проходила аспірантський стаж.
Катерина Грушевська. Фото на листівці. Атель’є Willinger & Schnapper. Відень. [1920-ті рр.]. МІК КВ-71729 Фо-14922.
Першим науковим здобутком молодої дослідниці стала її етнографічна праця “Примітивні оповідання, казки й байки Африки та Америки”, видана у Відні в 1923 році.
Після повернення у 1924р. в Радянську Україну Катерина Михайлівна розпочала науково-дослідну роботу у створених Михайлом Грушевським історичних установах: Історично-філологічного відділення ВУАН, де працювала штатним науковим співробітником Культурно-історичної Комісії та Комісії історичної пісенності Науково-дослідної кафедри ВУАН, була керівником Кабінету примітивної культури, незмінним редактором часопису «Первісне громадянство і його пережитки в Україні». Катерина Грушевська була найпродуктивнішим автором на сторінках журналу, де було надруковано 15 її статей, 16 рецензій, 3 програми-питальники.
Українські народні думи. Київ, 1927 р.
Лебедина пісня Катерини Грушевської – Корпус українських народних дум, перший том якого вийшов у 1927 році, а другий – у 1931. Останній майже повністю весь порізали на картон, вбачаючи у ньому націоналістичні, небезпечні для СРСР, погляди. У першому томі було зібрано 13 текстів і 117 варіантів дум, у другому – 20 дум і 176 варіантів. До цього часу цю працю Катерини Михайлівни ніхто не перевершив.
Окрім дум, Катерина Грушевська розробляє унікальні програми й сюжети – “Людський колектив як підвалина пам’яти”, “Навколо дикунової душі”, “До соціології старцівства”, “На бічних стежках кобзарського епосу”, “Про голе тіло як магічний засіб”, “Про поділ господарства між чоловіком і жінкою”. Катериною Грушевською була не лише укладена та опублікована “Програма збирання матеріялів до українського народного сонника” (1925), але й зібрані польові записи, зафіксовані під час експедицій.
1931 року Михайло Грушевський виїжджає до Москви у «почесне вигнання», а з ним поїхала й дочка Катерина, котра допомагає у його наукових студіях, роботі в архівах.
Катерина та Марія Грушевські, [Ольга Коссак], Михайло Грушевський. [Баден, 1924 р.] Фотограф С.Бурко. МІК КВ-62610 Фо-11059; МІК КВ-51478 Фо-8174
У листопаді 1934 р. в Кисловодську Катерина, щоб врятувати життя батька віддає йому свою кров для переливання. А після його смерті припиняє свою наукову діяльність та готує до друку останній том батькової “Історії України-Руси”, що вийшов 1936 року, згодом – його “Історії української літератури”.
В ніч з 10 на 11 липня 1938 року за доносом Катерину Грушевську заарештували та кинули до катівні НКВС як учасницю антирадянської націоналістичної організації. А 15–16 квітня 1939-го Військовий трибунал Київського особливого військового округу засудив її до 8 років позбавлення волі. У своєму останньому слові Катерина наголосила: «Ні до якої антисовєтської організації я не входила і ніяким шпигунством не займалася. За допомогою свого батька я проводила наукову роботу по вивченню давньої історії». А ще просила суд про збереження наукових праць мого батька.
Грушевська Катерина (1900-1943) – донька професора Грушевського
Після оголошення вироку Катерину Грушевську відправили до найстрашнішого жіночого табору – Магаданська область, Бухта Нагаєво, радгосп “Ельґен” (з якутської – “мертвий”).
Катерини Грушевської не стало в Новосибірську 30 березня 1943 р. Таке свідчення збереглося в документах кримінальної справи науковиці, де її могила невідомо до сьогодні.
Ім’я Катерини Михайлівни Грушевської було реабілітовано стараннями Ольги Грушевської у 1959 році.
Лялька “Катруся Грушевська”. Авторська робота майстрині Лесі Скрипки.
Незадовго до свого арешту Катерина Грушевська подарувала матері букет мальв. Квіти стояли усі 10 років, коли Марія Сильвестрівна чекала повернення своє доньки.
Катерина Грушевська не була одруженою та не мала дітей. Тому прямих нащадків Михайла Грушевського не має.
На сьогодні не знайдено жодної світлини Катерини Грушевської зробленої після 1931 р.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Горинь Василь. Катерина Грушевська 1900-1943. – Львів, 2000
Матяш Ірина. Катерина Грушевська: життя та діяльність. — К. : Україна, 2004.
Рестайлінговий трамвайний вагон «Tatra KT4SU» на останніх стадіях капітально-відновлювального ремонту. 2016 р.
У 1964-68 роках до Львова прибуває значна кількість тролейбусів виробництва Київського заводу електротранспорту. Загалом до Львова КЗЕТ привіз 62 тролейбуси. Щодо тролейбусів МТБ-82Д, то із заводу імені Урицького надійшло 67 машин. На ЛАЗі було зібрано 50 тролейбусів моделі ЛАЗ695Т.
Обслуговування тролейбуса «Skoda 9Tr» в тролейбусному депо. Початок 1980-х років
Восени 1969 року до Львова із Чернівців прибуває перший тролейбус чеського виробництва «Skoda 9Tr», який у Львові отримав № 186. Того ж року партією із 10 машин завершилося постачання до Львова тролейбусів «Київ – 4». З 1970 року почалося постачання тролейбусів «Skoda 9Tr» із заводу. Поставки цих тролейбусів тривали до 1982 року, потім постачалися чеські тролейбуси «Skoda 14Tr» – у 1980-х – 1991 році – із заводу, а у 1997 і у 2012-14 роках – вживані тролейбуси із міст Чехії.
Тролейбуси «Skoda 14Tr» у профілакторії тролейбусного депо. 1989 р.
На початку 1970-х років продовжувалося списання старих тролейбусів МТБ-82Д, львівських машин ЛАЗ-695Т. Щодо «Киянок», то тролейбуси «Київ – 4» остаточно вивели із експлуатації до кінця 1970-х років. Отож, тролейбусний парк Львова складався виключно із чеських машин. У 1975 році, коли було затверджено «Комплексну транспортну схему міста», планувалося збудувати іще одне тролейбусне депо в районі вулиці Варшавської. Воно мало бути розраховане на 200 машино-місць. Але згодом від цих планів відмовилися і розширили депо на Тролейбусній. В 1980 році у Львові налічувалося 200 тролейбусів моделі «Skoda 9Tr» різних модифікацій.
Автоматизована щіткова мийка для тролейбусів у депо. 1989 р.
Із надходженням чеських трамвайних вагонів до Львова, а також Житомира і Вінниці (міст України із вузькою колією) було вирішено створити для них централізовану ремонтну базу у Львові. Отож, у 1971 році на території між тодішніми вулицями Ульянівською (Липинського) і Трактористів (Городницькою) почалось спорудження Львівського трамвайно-тролейбусного ремонтного заводу.
Стенд для випробовування тролейбусів у депо. 1989 р.
Цей завод також мав проводити капітальні ремонти чеських тролейбусів «Skoda», які на початку 1970-х років уже експлуатувалися у Чернівцях, Львові та Луцьку. Виробничі потужності Львівського трамвайно-тролейбусного ремонтного заводу (ЛТТРЗ) дозволяли проводити до 400 капітальних ремонтів трамваїв і тролейбусів на рік. Робота заводу розпочалася у 1978 році. На ЛТТРЗ для ремонту прибували вузькоколійні трамваї і чеські тролейбуси із усієї України і навіть Калінінграда.
Трамвай «Tatra T4SU» № 850 в очікуванні ремонту на території Львівського трамвайно-тролейбусного ремонтного заводу (ЛТТРЗ). 1989 р.
Після початку роботи ЛТТРЗ вагонно-ремонтні майстерні на перехресті сучасних вулиць Вітовського і Сахарова перестали виконувати ремонти трамваїв. Тут залишився лише головний склад ЛТТУ. Також на території колишнього ВРМ почали базуватися службові трамвайні вагони, а також спецавтомобілі. Під час підготовки до запуску трамвайного маршруту № 3 у 1980-х роках територія колишнього ВРМ зазнала значних змін – було розібрано будиночок прохідної, демонтовані колії із низки ангарів.
Тролейбус і трамваї на території ЛТТРЗ. 1989 р.
Паралельно із будівництвом ремонтного заводу проводилася модернізація трамвайного депо № 2 на вулиці Промисловій, 29. Тут в 1970-х роках звели новий профілакторій, розрахований на обслуговування трамвайних вагонів «Tatra KT4SU», які почали надходити до Львова в 1976 році.
Трамваї «Gotha» перед утилізацією на ЛТТРЗ. 1989 р.
Перші два вагони-«гармошки» отримали спочатку № 1 і 2. Їх отримало трамвайне депо № 1 на вулиці Городоцькій. Це були перші вагони цієї моделі в СРСР. Випробовуваннями трамваїв «Tatra KT4SU» у Львові керував головний інженер трамвайного депо № 1 Віталій Григорович Чаговець, який згодом став головним інженером усього підприємства.
Тролейбуси «Skoda 9Tr» в очікуванні ремонту на території ЛТТРЗ. 1989 р.
Масове постачання трамвайних вагонів «Tatra KT4SU» до Львова почалося у 1980 році. Крім Львова такі трамваї отримали такі міста СРСР, як Вінниця, Житомир, Євпаторія, П’ятигорськ, Калінінград, Лієпая і Таллінн. Із 2017 року на широкій колії вагони «Tatra KT4» експлуатуються у Запоріжжі.
Після того, як ВРМ на Вітовського, 57 припинило роботу, тут розмістилося службове депо служби колії ЛТТУ. 1980 р.
Із надходженням до Львова нових чеських трамвайних вагонів, поступово виводяться із експлуатації спочатку двовісні вагони «Gotha», а потім – і «змійки» G4-61. Остаточно в якості пасажирських німецькі вагони покинули маршрути Львова у 1988 році. Частина «німців» була переобладнана у службові вагони служби колії.
Службове трамвайне депо служби колії. Вигляд зі сторони вулиці Сахарова. 1980 р.
Починаючи із 1989 року ситуація із оновленням парку, обслуговуванням і ремонтом електротранспорту у Львові значно погіршується: якщо у 1980-х роках місто в середньому отримувало 20 нових трамваїв і 30 нових трамваїв у рік, то у 1988 році припинилося постачання трамваїв, останні нові чеські тролейбуси прибули у 1990-91 роках. На закупівлю запчастин для трамваїв і тролейбусів ЛТТУ у 1980-х роках щорічно витрачало біля 465 тисяч доларів. Львівський трамвайно-тролейбусний ремонтний завод на закупівлю запчастин для трамваїв щороку витрачав 162 тисячі доларів США, для тролейбусів – 458 тисяч.
Службове трамвайне депо служби колії. Вигляд зі сторони вулиці Вітовського. 1980 р.
У 1991 році надходження валюти припинилося, отож закупівля оригінальних запасних частин у Чехії стала неможливою. У 1991 році в черзі на проведення планових ремонтів знаходилося 72 трамвая і 97 тролейбусів. За тогочасними нормативами 35 трамвайних вагонів і 105 тролейбусів мали бути списані.
Обслуговування трамваїв «Tatra KT4SU» в профілакторії трамвайного депо № 2. 1993 р.
Складність ситуації полягала іще у тому, що Львівське трамвайно-тролейбусне управління знаходилося у підпорядкуванні Львівської міської ради, а Львівський трамвайно-тролейбусний ремонтний завод – у підпорядкуванні Держитлокомунгоспу. Після здобуття Україною незалежності ремонтне підприємство отримало назву «Львівський державний завод електротранспорту» (ЛДЗЕТ). 15 травня 1995 року Кабінет Міністрів України прийняв рішення про обов’язкову приватизацію ЛДЗЕТ.
У цеху капітального ремонту трамвайного депо № 1. Початок 2000-х років
Міська влада Львова могла б досягти домовленостей із урядом про передачу цього підприємства в комунальну власність, але було прийнято інше рішення – організувати проведення всіх видів ремонту трамваїв і тролейбусів силами депо. Останні трамваї і тролейбуси для Львова ВАТ «Львівський завод «Електротранспорт» (таку назву підприємство отримало після приватизації) виконало в 1996 році. ВАТ «ЛЗ «Електротранспорт» в кінці 1990-х років іще проводив ремонти тролейбусів «Skoda 9Tr» для Тернополя.
У цеху капітального ремонту ВРМ. Початок 2017 р.
Ситуація із ремонтом електротранспорту у Львові у 1990-х роках була дуже важкою – для несправних вагонів не вистачало місця в трамвайних депо. Отож частина несправних трамваїв стояла на недіючій колії біля трамвайного депо № 2 на вулиці Промисловій. Через несправності і розкрадання комплектуючих у 1990-х довелося списувати вагони, які експлуатувалися всього лиш 5 – 6 років.
Капітально-відновлювальний ремонт трамвайного вагона «Tatra KT4SU» № 1088 у ВРМ. Початок 2017 р.
Іще у 1980-х роках виникла ідея збудувати нове трамвайно-тролейбусне депо в районі вулиць Княгині Ольги – Трускавецької. Трамвайні колії мали перетнути вулицю Наукову по новому шляхопроводу. Його будівництво почалося у 1980-х роках і припинилося у 1990-х. Плани будівництва депо обговорюються і нині, проте на їх реалізацію немає коштів.
Візкова дільниця трамвайного депо/ВРМ на вулиці Городоцькій, 185. Початок 2017 р.
У 1990-х роках Львівський автобусний завод відновив виробництво тролейбусів. Із 1993 року у Львові експлуатуються тролейбуси моделі ЛАЗ-52522, які будувалися для заміни старих тролейбусів «Skoda 9Tr», які поступово зникли з вулиць Львова до початку 2000-х років.
Робоче місце ремонту редукторів та колісних пар. Початок 2017 р.
Протягом 2000-х років планові ремонти трамваїв і тролейбусів проводилися силами депо, в яких було створено цехи капітальних ремонтів. Щодо тролейбусів ЛАЗ, то були спроби ремонту тролейбусів ЛАЗ-52522 на заводі. Якщо ремонтної бази трамвайних депо більш-менш вистачало для ремонту трамваїв, то із тролейбусами ситуація була значно гіршою, що призвело до передчасного списання значної кількості тролейбусів.
Службовий трамвай «Gotha T2-62» у трамвайному депо № 1. 2017 р.
У кінці 2011 році було прийнято рішення про закриття трамвайного депо № 1 і перетворення його у вагоноремонтні майстерні – всі справні трамвайні вагони були переведені в трамвайне депо № 2. Проте, така ситуація тривала відносно недовго – у 2014 році розпочалися роботи по ремонту профілакторію трамвайного депо №2 за кошти Європейського банку реконструкції та розвитку. Отож, всі справні трамваї повернулися у трамвайне депо № 1 на вулиці Городоцькій. У трамвайному депо № 2, щоправда, працює цех капітального ремонту.
Капітально-відновлені трамвайні вагони № 1030 і 1053. Листопад 2016 р.
У 2015 році на заводі «Електронтранс» був проведений капітально-відновлювальний ремонт тролейбуса «Skoda 14Tr» № 563. Цей тролейбус частково комплектувався електрообладнанням силами тролейбусного депо.
Відновлення трамвайного вагона «Tatra KT4SU» № 1100. Кінець 2016 р.
У 2016 році стартувала програма капітально-відновлювальних ремонтів трамваїв і тролейбусів. Під час КВР трамваї отримали новий дизайн «голови» і «хвостової» частини. Дизайн тролейбусів практично не змінився, але вони отримали обшивку із алюмокомпозиту. Протягом 2016-17 років пройшли капітальний ремонт із рестайлінгом 5 трамваїв. Планувалася глибока модернізація трамваїв із заміною системи керування тяговим електроприводом, але проект так і не розпочався.
Тролейбус «Skoda 14Tr» № 541 після капітально-відновлювального ремонту і модернізації. Листопад 2016 р.
Наразі ремонтна база ЛКП «Львівелектротранс» знаходиться у незадовільному стані: виробничі споруди ремонтних цехів потребують капітального ремонту, кардинального оновлення потребує верстатний парк і спеціальне обладнання для ремонту. Вельми гостро стоїть і кадрова проблема – значна кількість персоналу, який займається експлуатацією і ремонтом трамваїв і тролейбусів – люди пенсійного і передпенсійного віку. Особливо гостро стоїть проблема дефіциту фахівців, які обслуговують електронне обладнання трамваїв і тролейбусів.
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Юрій КАУКАЛОВ
На теренах шоу бізнесу замайорів яскравий EP альбом, який вже зацікавив музичні лейбли. А самому музичному продюсеру Oleg Novosad пророкують велике майбутнє.
Oleg Novosad – продюсер електронної танцювальної музики, діджей та музикант. Досвід роботи в музичному просторі понад 10 років.
«В мене немає музичної освіти! Все чим я мотивувався – це шалене бажання творити свою музику та самореалізовуватися в творчості. Я самостійно навчався грі на гітарі та фортепіано. По вокалу ми співпрацюємо з українськими та закордонними артистами. В своєму музичному напрямку обираю поєднанням різних стилів та інструментів. Найбільший вплив на мою творчість мали такі виконавці як: Avicii, Martin Garrix, Illenium, Armin van Buuren та інші.»
Oleg Novosad
Важливою роботою в альбомі стала пісня «Summer». Це трек в стилі Tropical з теплими словами, характерним чітким бітом та перкусією, легкою гітарою та фортепіано, приємним саксофоном, свистом та літніми переходами. «Зазвичай, аби відпочити від роботи, я сідав за музичні інструменти . І от одного ранку, пробуючи різні гармонії на гітарі, я награв одну, яка мені надзвичайно сподобалась. В силу останніх подій, що відбуваються в світі, я зрозумів, яку величезну потребу мають більшість людей та особисто я – в променях сонця, моря та літнього настрою в період пандемії COVID. Повторюючи раз за разом мелодію, в мене почалась вимальовуватись ідея пісні: я уявив себе восени, дощової та сумної, холодної та сніжної зими і так появились перші слова та рими». – розповідає Oleg Novosad
Зараз музичний продюсер працює над відео роботою до одного із треків EP альбому і вже зовсім скоро зможе презентувати її широкій аудиторії.
Сьогодні ми продовжуємо публікувати серію невідомих фотографій Юліана Дороша, зроблених між 1958 та 1964 роками. У цій частині до Вашої уваги пропонуємо світлини справжньої перлини Львова – Підзамче. Знимки датуються серпнем 1959 року.
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Власне Підзамчу присвячена ціла плівка. Хто колись фотографував на неї, той знає, що з плівки на 36 кадрів можна спокійно зробити їх 38, а професіонал зробить і всі 39. Ось і на цій плівці 39 кадрів. Я не встиг відретушувати їх усі, тому вирішив розділити на дві частини. Тобто наступного тижня тема Підзамча продовжиться.
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Син Юліана Дороша Андрій. Світлина Юліана Дороша
Разом з Юліаном Дорошем на фотографічні проходи майже завжди ходив його син Андрій. Тож його часом можна побачити в кадрі. Підозрюю, що він тут не просто для краси, а часто допомагає зрозуміти масштаб об’єкту , як от на цьому кадрі.
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
При публікації світлин я старався дотриматися порядку кадрів, як вони були відзняті на плівку. Це допоможе відтворити приблизний маршрут світливця і стане помічним у визначенні локації, де зроблена світлина.
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Так виглядає, що серпень 1959 року не був надто спекотним. Люди, котрі потрапляють у кадр, одягнені, як для літа, досить тепло.
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Іван Крип’якевич разом зі сином Юліана Дороша Андрієм. Світлина Юліана Дороша
Починаючи з цієї плівки, в кадрі часто можна побачити історика Івана Крип’якевича. І фотографування місць та локацій стає системним і послідовним. Це дає можливість зробити припущення, що ці двоє (Дорош та Крип’якевич) працювали над спільним проєктом. Цілком можливо, що це міг бути історичний путівник містом на зразок “Історичних проходів по Львову”.
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Іван Крип’якевич. Світлина Юліана Дороша
Знову бачимо Івана Крип’якевича, який зосереджено вивчає кам’яний стовп. Інтрига дуже сильна. А поки я буду готувати для вас другу частину світлин Підзамча, буду вдячний за всі локаційні припущенні та версії першої частини. А на всіх, кого не заінтригувала перша частина світлин, не залишить байдужою друга. Наберіться терпіння, далі буде.
Прямо під Говерлою розташований німецький цвинтар часів першої світової війни. Недавно на Експлорер написав Eric Feinstein. Він займається дослідженнями загиблих у цій війні. Ерік попросив детальніше дослідити місце поховання. Бо хоч воно і знаходиться неподалік туристичного маршруту, але є ще мало вивченим. Що з цього вийшло читаємо нижче.
Старий німецький цвинтар під Говерлою“Своїм вірним аж до смерті героям. ІІ батальйон 22 резервного пруського полку піхоти».
Хоча цвинтар і є відомим, але вся ця популярність чомусь закінчується художніми фотографіями надгробків. А як же прізвища загиблих, роки, обставини? Цю інформацію легко знайти не вдлося.
Старий Німецький Цвинтар, 2009 рік. (с) Любомир РемінецькийСтарий Німецький Цвинтар, 2009 рік. (с) Любомир Ремінецький
То ж кілька годин в дорозі і я під Говерлою. Знайти місце неважко, воно позначене на карті і до нього веде маркована стежка. Йдемо зеленим маршрутом через Говерляну і на межі лісу звертаємо на жовтий до Великої Козмєски.
З’їзд з траси на Заросляк. Говерла на фоніЗаросляк. Людей відносно мало.Нам зеленим маршрутомЛюди вичовгали землю аж до корінняВ гори потрібно ходити підготовленими!Йдеш як по людських кісткахНам праворуч, зеленим маршрутомСтарий прикордонний стовпчик. Польська сторонаТут прямо!Є навіть чіткий вказівник. 15 хвилин і ми коло цвинтаряОт і прийшли
Цвинтар цей знаходився глибоко в горах неподалік кордону тодішньої Польщі та Чехословаччини. 44 надгробки і великий красивий камінь по центру. Майже всі солдати загинули 30 серпня 1916 року. Німецьких солдатів було перепоховано в 1922 році, шість років після загибелі. Але головний камінь поставлено ще в 1917 року. І для його встановлення потрібно було цілу бригаду людей. Зате зроблено все добротно, простоїть ще зі сто років.
Нижче наводжу кілька світлин самого цвинтаря і надгробків. Кому цікаво по цьому лінку є фото всіх 44 надгробків.
Номер 1 (Нумерація зліва направо, знизу вверх)Номер 13Номер 14Центральний камінь. Треба було кількох людей щоб таке спорудитиПопри вік написи як свіжіЗворотній бік каменя1917 рік. Дуже дивно. Це єдина дата 1917 яка тут зустрічається.Номер 20Номер 30Номер 44В 2010 році спорудили ці от хрести
Три окремі поховання без надгробків
Навколо цвинтаря видно шанці. Очевидно що тут проходила лінія оборони по хребту. В першу світову війну в Карпатах загинуло коло мільйона солдатів. Це в десятки разів більше ніж в АТО, в Афганістані і ще кількох сучасних війнах. Чому увіковічнили саме це поховання, а про решту забули? Що це були за битва, які її обставини?
Старі шанці
Zommersteinhof провів ряд досліджень на цю тему. Дуже ймовірно що в трьох окремих могилах, де зараз поставили хрести, поховані вояки іудейського віросповідання.
Цвинтар під Козьмеською, старе фотоТой же надгробок. Сучасне фото
«Цвинтар займає поверхню 260 кв.м. Територія поділена на шість полів. В центрі розташовано великий камінь , на передній стороні якого викуто напис: «SEINEN BIS IN DEN TOD GETREUEN HELDEN DAS II BATAJLLON PREUSS. RES. JNF. REG 22”. У вільному перекладі текст звучить так: “Своїм вірним аж до смерті героям. ІІ батальйон 22 резервного пруського полку піхоти».
З тильної сторони можна зауважити цікавий невеликий напис: дату «1917» і два прізвища: «untffz. Tropitz 6/22 Musk. Herringer 7/22». Можна припустити, що це дата створення цвинтаря і прізвища його творців.Центральний каміньТильна сторона каменя
Могили розташовані в регулярних рядах, в головах – похилені бетонні стели. На них викуто мальтійський хрест і добре чительні прізвища загиблих, їх службовий ранг і військову одиницю, а також дату смерті. Всього у 41 іменній і трьох спільних могилах поховано 60 жертв Першої світової війни. Всі вони загинули в трьох останніх днях серпня 1916 року, обороняючи виділений їм відрізок карпатського фронту від російської армії генерала Брусілова.
Схема цвинтаря з Карпатського альманаху “Płaj” № 22Серед похованих можна помітити слов’янські прізвища: Martinek, Kosmitzki, Niedwiedziol, Schalek, Goletzko.У 2010 році на гроші Фонду А. І. Лісіцина (за його ж словами фонд виділив 5 000 доларів) відбулись значні роботи по впорядкуванню некрополя.
На трьох окремо розташованих могилах було встановлено хрести. Можливо, припускали, що це могили російських солдат. Однак це малоймовірно. По-перше, росіян – як вояків атакуючої сторони – повинно було загинути набагато більше, ніж австро-угорців, по-друге, на інших цвинтарях можна побачити, що російських солдат ховали разом з солдатами австро-угорської армії (як приклад, цвинтар на Торунському перевалі або в Глинсько Жовківського району).
Існує припущення, що в цих трьох могилах поховані солдати іудейського віросповідання. При організації воєнних цвинтарів дотримувались “принципу непоховання” солдатів-іудеїв разом солдатами-християнами. Тому католиків, православних і протестантів ховали на одному цвинтарі, то для іудеїв завжди створювались окремі поля, при цьому з повною повагою для їх жертовності.
Ймовірні могили іудеївНавколо цвинтаря знаходяться багато речей тої епохиПісля закінчення робіт цвинтар було освячено. Службу провели архієпископ Львівський і Галицький (УПЦ МП) Августин і декан Римсько-Католицької церкви отець Казимир Галімурка. На церемонії освячення А. Лісіцин поклав до могил вінок від генконсульства Росії у Львові..»
Цей цвинтар є хорошим прикладом як потрібно поводитися з полеглими в боях. На жаль далеко не всі подібні поховання в такому ж доглянутому стані. А деякі взагалі ще навіть не знайдені. Якщо у Вас є інформація про такі місця – пишіть будь ласка нам в коментарях. Виїдемо, дослідимо та опишемо.
Сьогодні, 17 червня, виповнюється 90 років від дня народження Михайла Миколайовича Гориня – українського громадсько-політичного діяча, правозахисника, дисидента та політв’язня радянських часів. Йому і присвячуємо сьогоднішню публікацію.
Горинь Михайло Миколайович народився 17 червня 1930 року в селі Кнісело Бібрського повіту Львівського воєводства (тепер – Жидачівський район Львівської області). Батько – Микола Горинь – голова сільської ‘‘Просвіти’’ та активіст ОУН. Мама – Стефанія Данилівна (з дому Грек) була двоюрідною сестрою Миколи Лебедя.
Брати Михайла Гориня – Богдан та Микола Горині – відомі політичні діячі. Богдан Горинь народився у 1936 році, політв’язень (1965 – 68 рр.) та народний депутат України (1990 – 98 рр.), Микола Горинь 1945 року народження, голова Львівської облради і облдержадміністрації у 1992 – 96 роках.
Родина Горинів у 1950 році. Фото з ресурсу www.istpravda.com.ua
На початку грудня 1944 року Михайло разом з матір’ю депортований радянською владою до Сибіру, але ще в Галичині вони змогли втекти, переховувалися в родичів по сусідніх селах. Потім сім’я переселилась до м. Ходорова, де Михайло закінчив школу.
Протягом 1949 – 1953 років Михайло Горинь навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. У 1953 р. виключений з навчального закладу через відмову вступити в комсомол, але завдяки ректорові академіку Є.Лазаренку, його відновили. Підтримував зв’язки з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.
Михайло Горинь. Фото з ресурсу www.istpravda.com.ua
Впродовж 1954 – 61 років працював вчителем логіки, психології, української мови та літератури, завідував районним методкабінетом, був директором шкіл Дрогобицького району, а також інспектором Стрілківського райвно.
Його дружина – Ольга (з дому Мацелюх) – у 1952 році засуджена до 25 років ув’язнення за зв’язки з підпіллям та 5 років позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна. Звільнена через чотири роки. Подружжя виховало двох дітей – доньку Оксану (1964 р. н.) та сина Тараса (1972 р. н.).
Родина Михайла Гориня, 1970 – ті роки. Фото з ресурсу www.istpravda.com.ua
При Львівському заводі автонавантажувачів Михайло Горинь організував першу в СРСР експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці (з 1961 р.). Його авторству належать методичні розробки для вчителів, статті у галузі психології праці, готував дисертацію. Михайло Миколайович підтримував контакти з київськими шістдесятниками (І.Світличним, І.Драчем, І.Дзюбою та іншими), був одним із організаторів клубу творчої молоді ‘‘Пролісок’’ у Львові (1963 р.), а також організовував розповсюдження політичної літератури, яку виготовляли за кордоном і виготовлення ‘‘Самвидаву’’.
26 серпня 1965 року Михайла Гориня заарештували за проведення антирадянської агітації і пропаганди. На закритому засіданні Львівського обласного суду, яке відбулось 18 квітня 1966 року, Михайла, в одній справі з братом Богданом Горинем, Михайлом Осадчим та Мирославою Зваричевською засудили на 6 років таборів суворого режиму. Покарання відбував на території Мордовії у селах Явас, Сосновка, Озерне. В липні 1967 року за поширення ‘‘Самвидаву’’ серед в’язнів, Михайла засудили до трьох років тюрми у м. Владимир. Звідси він зумів передати в Україну інформацію про становище в’язнів. М. Гориня звільнили 26 серпня 1971 р., але у Львові його не прописали, тому впродовж 1971 – 72 рр. змушений був працювати машиністом на будівництві хімкомбінату (Рівненщина).
Михайло Горинь з сином Тарасом. Початок 1970-х років. Фото з ресурсу www.istpravda.com.ua
Протягом 1972 – 1977 рр. – кочегар котелень у м. Львові, а в 1977 – 81 роках – психолог заводу ‘‘Кінескоп’’. Опікувався родинами політв’язнів, брав участь у підготовці основоположних документів Української Гельсінської групи ( створена 9 листопада 1976 р.), видав 4-7 номерів її ‘‘Бюлетеня’’ у 1980 – 81 роках.
3 грудня 1981 року Михайла Гориня знову заарештували. Слідство не мало доказів проти нього. На знак протесту дисидент оголосив голодування та відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. На десятий день у нього стався серцевий напад. Незважаючи на вищезгадані події, 25 червня 1982 р. Михайла засудили на 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. В листопаді цього ж року етапований у табір в с.Кучино Чусовського району Пермської області.
Хворів запаленням нирок, аритмією, гіпертонією. У травні 1984 року у Михайла Гориня стався інфаркт міокарда. 28 листопада 1986 р. прибув до Львова. Його поклали до лікарні після другого інфаркту. Згодом повернули етапом на Урал.
У зв’язку з ‘‘перебудовою’’, помилуваний 2 липня 1987 року, а реабілітований у 1990 р. У липні 1987 р. разом з В’ячеславом Чорноволом відновили видання машинописного журналу ‘‘Український вісник’’. Восени цього ж року разом з В.Чорноволом дав інтерв’ю американській журналістці Марті Коломієць. Саме через це влада прагнула їх виселити з СРСР, а вони звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна.
Михайло Горинь з В’ячеславом Чорноволом, кінець 1980–х років. Фото з ресурсу www.istpravda.com.ua
11 березня 1988 р. Михайло Горинь, В’ячеслав Чорновіл та Зеновій Красівський підписали ‘‘Звернення Української Гельсінської Групи до української та світової громадськости’’. Дане звернення стосувалось відновлення діяльності Української Гельсінської Групи.
В’ячеславом Чорноволом та братами Богданом і Михайлом Горинями було розроблено ‘‘Декларацію принципів Української Гельсінської Спілки’’, створеної на основі Української Гельсінської Групи. Вищезгадану декларацію вони оприлюднили 7 липня 1988 року на мітингу у Львові. Михайло Горинь став членом виконкому УГГ.
11 серпня 1988 р. Управління КГБ Львівської області винесло М.Гориневі офіційне попередження у зв’язку з його ‘‘антирадянською діяльністю’’. Дисидента неодноразово затримувала поліція. Одного разу, коли М. Горинь приїхав в Чернівецький університет з доповіддю для студентів, його заарештували на 15 діб.
У вересні 1988 року Михайло Горинь організував та очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів. Ця група увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів. Влітку 1989 року дисидент працював в Києві в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову, а на Установчому з’їзді, що відбувся у вересні, обраний головою секретаріату НРУ. Також був головою Політради і співголовою НРУ.
Дисиденти і колишні політв’язні радянського режиму (зліва направо) Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, 1989 рік. Фото з ресурсу https://photo-lviv.in.ua
Впродовж березня 1990 – квітня 1994 років – депутат Верховної Ради України від Залізничного виборчого округу №260 міста Львова. Михайло Горинь працював у Комісії з питань суверенітету, міжреспубліканських, міжнаціональних відносин, був очільником підкомісії зв’язків з українцями, які проживали за межами України, а також входив до Народної Ради.
Михайло Горинь був ініціатором та організатором багатьох загальнонаціональних акцій, таких як, ‘‘Ланцюг злуки’’ між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року, Свято козацької слави у Запоріжжі влітку 1990 року, Конгрес національних меншин в Одесі у листопаді 1991 р., ‘‘Дитяча дипломатія’’ – поїздки дітей із Східної України в Західну та навпаки на Різдво та Великдень, Ліга партій країн Балто – Чорноморського регіону у 1994 р., 50 – ти річчя Української Головної Визвольної Ради також у 1994 році.
Зустріч Михайла Гориня з українцями Сахаліну, 2002 рік. Фото з ресурсу www.istpravda.com.ua
Михайло Горинь був головою Української Республіканської партії (з травня 1992 року до жовтня 1995 р.), одним із засновників Республіканської Християнської партії (травень 1997 р.) та членом її Центрального Проводу. З грудня 1992 року – очільник Конгресу національно-демократичних сил (КНДС), а у 1996 р. заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства. У травні 2000 р. обраний Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), а згодом на чолі її делегацій з метою досліджень і співпраці з українцями з-за кордону відвідував українські громади європейських країн (Польщі, Росії, Словаччини, Сербії та ін. країн, а також громади Сибіру). 19 серпня 2006 року пішов у відставку з посади Голови УВКР.
Михайло Горинь
Михайло Горинь у листопаді 1992 року нагороджений орденом ‘‘За заслуги’’ (Польща), у 1998 р. – українським орденом ‘‘За заслуги’’ ІІІ ступеня, у 2000 р. – орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, в 2005р. – орденом ‘‘За заслуги’’ ІІ ступеня, а 8 листопада 2006 року як член УГГ – орденом ‘‘За мужність’’ І ступеня. У січні 2009 року Михайло Горинь отримав орден ‘‘За вагомий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави’’. З 2000 – го року почесний громадянин Львова.
Помер 13 січня 2013 року, похований на ‘‘Полі почесних поховань’’ Личаківського цвинтаря у Львові.
Освітній центр з прав людини у Львові оголошує прийом заявок на Конкурс каверів на пісню «Різні. Рівні», яку її творці називають Маніфестом Толерантності. Місяць тому у музичному просторі України відбулася унікальна пісенна прем’єра: Alina Pash, Сергій Бабкін, Latexfauna, KRUTЬ, Gurt [O], YUKO, Constantine та інді-музиканти записали спільну композицію «Різні. Рівні», яка покликана довести: всі — різні, всі — рівні:
«Ми – різні та рівні, а значить у нас / Є вісім мільярдів причин бути вільними», – це вперше провідні українські музиканти об’єдналися навколо ідей толерантності та прийняття. А тепер пісню, яка за короткий час уже зібрала понад мільйон переглядів на YouTube, можуть виконати усі охочі, відзняти відео (професійне або аматорське) – і поборотися за приз. Переможець конкурсу каверів на «Різні. Рівні» запише власну (авторську) пісню (створення аранжування, запис живих інструментів, зведення та мастеринг) на одній з найкращих студій звукозапису у Західній Україні – Jenny Records (Львів).
Завантажити відео слід, заповнивши google-форму – https://bit.ly/3fsFUtA. Заявки приймаються до 2 серпня 2020 р. (включно, до 23:59). Вікових, стилістичних, географічних чи інших обмежень для учасників немає. «Єдина вимога: гурти, виконавці та виконавиці, які подаватимуться на конкурс каверів, мають поділяти цінності, про які ідеться у Маніфесті Толерантності «Різні.Рівні», – зауважує координаторка конкурсу Галина Гузьо. – Відтак оргкомітет залишає за собою право не допустити до участі тих, чия творчість або публічна діяльність суперечать місії, візії та цінностям кампанії «Різні.Рівні» (детальніше – на сайті www.riznirivni.com.ua)».
Усі відео каверів на «Різні.Рівні» будуть опубліковані на YouTube-каналі Освітнього центру з прав людини у Львові почергово, відповідно до надходження заявки до оргкомітету (протягом 48-ми годин від часу отримання заповненої заявки): https://www.youtube.com/channel/UC8apT0lwydofwt_mAN3CEfA
Переможцем конкурсу буде оголошено гурт або виконавця чи виконавицю, чиє відео кавера на Маніфест Толерантності «Різні.Рівні» отримає найбільшу кількість переглядів. Оголошення переможця відбудеться 17 серпня 2020 р. – на сторінках Освітнього центру з прав людини у Львові в соцмережах: Facebook – https://www.facebook.com/echrlviv/; Instagram – https://www.instagram.com/echrlviv.
Додаткова інформація:
тел.: +38 067 960 31 01, email: riznirivni.covercontest@gmail.com (Галина Гузьо, координаторка конкурсу каверів на Маніфест Толерантності «Різні. Рівні»).
У Дрогобичі стартував дизайн-конкурс «Код міста», мета якого – оновити та покращити зовнішній вигляд історичного центру, зробити місто більш комфортним для життя та туристично привабливим.
Ініціатором та спонсором проєкту виступив Благодійний фонд родини Веселого.
«Дрогобич має багату історію, пам’ятки якої, поза сумнівом, треба зберігати. Проте місто живе і повинно розвиватися, оновлюватися, використовувати свій інвестиційний та туристичний потенціал.
На жаль, сучасний вигляд та історичний колорит Дрогобича псують пошарпані і занедбані фасади будівель, які «прикрашають» недолугі вивіски та обдерті оголошення. На деяких, навіть прилеглих до центру, бічних вулицях немає нормальних доріг. Час від часу в історичний ландшафт старого міста намагаються «втулити» недоречні МАФи. А всі ці варварські прояви спотворюють обличчя Дрогобича. І якщо не вжити заходів, то ніякі туристи, ніякі інвестори до нас не прийдуть.
Ми започаткували конкурс «Код міста», щоб привернути увагу до цих проблем і ще раз нагадати містянам, яким гарним може бути Дрогобич. Вірю, що в місті є багато свідомих, креативних і небайдужих людей, які цю ідею підтримають», – розповів голова Благодійного фонду, підприємець Андрій Веселий.
Постер дрогобицького дизайн-конкурсу «Код міста»
Умови конкурсу. До участі у конкурсі запрошуються всі активні мешканці Дрогобича, які мають власне бачення розвитку старого міста. Для участі необхідно:
1️. Обрати будь-яку локацію (вулицю, двір, будинок чи архітектурний ансамбль, площу, сквер тощо) з історичного центру і зробити фото.
2️. Розробити макет, в якому у вигляді презентації, ескізу, 3D-моделі чи фотоілюстрації візуалізувати власне баченням благоустрою обраного місця.
Надіслати первинне фото локації та розроблений макет з оновленим дизайном локації на пошту Фонду fondveselogo@gmail.com.
Прийом заявок триватиме до 15 липня.
Конкурсна комісія визначить трьох переможців, кожен з яких отримає грошову премію.
Більше інформації про умови, терміни та призовий фонд можна дізнатися на сторінці Благодійного фонду родини Веселого у Facebook: https://www.facebook.com/fond.veselogo/
Головна героїня даного циклу текстів була тіткою короля Речі Посполитої Станіслава Лещинського, а також родичкою талановитого полководця, чиє ім’я часто згадували у переліку претендентів на престол – гетьмана Станіслава Яблоновського. Вона регулярно слала смс-ки гетьману Війська Запорозького Івану Мазепі і отримувала їх у відповідь від нього. Не буде помилкою вважати, що мала вплив на останнього, коли він вирішив відійти від царя Московії Петра І. Ця жінка була б непоганим прототипом для героїні “Гри престолів”, але тихо і досить гідно провела відведені їй роки, прийшовши у цей світ і пішовши з нього у Львові. При цьому, ніколи не забувала про своє рідне місто і регулярно жертвували щедрі суми на його благоустрій. Найбільше, якщо мова про фундування сакральних об’єктів і підтримку релігійних спільнот. Вона – це Анна з Ходоровських Дольська. Давайте знайомитись!
Анна Дольська
Ходоровські
Анну Дольську навіть можна назвати українкою. Так тому, що походила вона із знаного роду Ходоровських, які дали Речі Посполитій велику кількість урядників різного калібру. До прикладу, батько Анни, Кшиштоф Станіслав, був стольником львівським, вінницьким старостою, а крім того – учасником військових кампаній, суддею і депутатом. Не вникаючи в питання як саме йому це все вдавалося, зазначимо, що Ходоровські, хоч і полонізувались, але були родом руського походження. Щодо героїні цього тексту, представниці згаданого роду, вона ще й була дуже вигідною партією для кожного шляхтича, навіть магната – багата, красива, освічена і єдина донька у батька.
Станіслав Яблоновський. Фото з http://www.wikiwand.com/pl/Stanisław_Jan_Jabłonowski
Матір’ю Анни з Ходоровських була Катерина з Яблоновських Ходоровська, що є окремою історією, адже вона – це сестра руського воєводи, гетьмана і претендента на трон Станіслава Яна Яблоновського. Відтак Анна Ходоровська була пов’язана з одним із найвпливовіших родів того часу. Її родич і онук С. Яблоновського, Станіслав Лещинський, все ж став королем Речі Посполитої.
Вишневецькі
Коли українець чує прізвище Вишневецький, то напевне думає про Дмитра-Байду. Хто більше заглибиться у свідомість, може видобути ще й ім’я Яреми – неймовірно талановитого менеджера, як сказали б ми сьогодні, чий образ спотворений у нас фактом несприйняття цього діяча Богданом Хмельницьким. Однак Вишневецькі, між іншим, князі. При цьому, дуже багаті і впливові. Ця думка відчитується як при вивченні їхніх біографій, так і при ознайомленні із їхніми колишніми володіннями.
Костянтин Христофор Вишневецький. Фото з https://uk.wikipedia.org/
До цього роду належали і Костянтин-Кшиштоф, Януш Антоній та Михайло Северій. Перший – це чоловік Анни з Ходоровських, а двоє інших – її сини. Костянтин Вишневецький був учасником битви під Хотином у 1673 році, а також під Віднем у 1683 році. Володів містечком Білий Камінь, що поруч зі Львовом, займав посади брацлавського і белзького воєводи. Врешті, був наближеним до Яна Собеського, його товаришем. Син Януш був знаним меценатом, свідченням чому є навіть історія храму св. Антонія й латинської катедри у Львові. Михайло Сервацій Вишневецький – це великий гетьман литовський, маршалок Сейму.
Ян Кароль Дольський
Анна з Ходоровських двічі виходила заміж і в обох випадках чоловіки були старшими за неї на десятки років. Ян-Кароль Дольський – це великий маршалок литовський, староста пінський і також товариш короля Яна ІІІ Собеського. Разом із дружиною займався благочинністю, підтримував та фінансував розвиток освіти. Після смерті залишив значні маєтки, якими керувала Анна Дольська, продовжуючи його справу.
Король Ян ІІІ Собеський (1674 – 1696 рр.) Фото з https://uk.wikipedia.org
Іван Мазепа
З гетьманом Іваном Мазепою Анну Дольську пов’язувало одразу декілька ліній. Найбільше на поверхні – це політична та особистісна. При цьому, в обох випадках важко стверджувати, яких рівнів сягала така комунікація. Як мінімум, Анна з Ходоровських Дольська була кумою гетьмана. Також її вплив називають однією із причин, через яку Іван Мазепа наважився відступити від царя Московії Петра І. Про більше можна лише здогадуватися. Пилип Орлик, описуючи гостини Мазепи у овдовілої Анни, казав, що той мав із нею “нічні і денні конференції”, племінник гетьмана Андрій Войнаровський був переконаний, що Анна Дольська була готова вийти за того заміж, а сам політик говорив, що це – лише плітки.
Іван Мазепа. Фото з https://uk.wikipedia.org
Політика досі сприймається як чоловіча сфера. Тим більше, такою її бачили у минулому. Однак, вплив жінок на неї також лишається незаперечним. Особливо, якщо ці жінки були зі зв’язками, як у Анни з Ходоровських Дольської! Про те, як їй вдалося матеріалізувати свої впливи і таланти, чого досягнути – у наступних текстах.
Мисливство, тісно пов’язане з природою, завжди було овіяне деяким ореолом таємничості та містики. Мисливські міфи беруть свій початок ще з Древньої Греції та Риму. Так, грецька Артеміда — богиня мисливства, лісів і гір мала храми священних тварин і місця полювання у гірській й лісистій Аркадії. ЇЇ жриці надягали ведмежі шкури й виконували культовий танець ведмедів, але улюбленою твариною Артеміди була лань. У Римі функції грецької богині переносились на Діану. Зрозуміло, що древні мисливці складали цим богиням щедрі пожертви і очікували їх покровительства на полюваннях.
З утвердженням у Європі християнства мисливці обирають собі у покровителі християнського святого – Губерта, єпископа Льєжського, який у свій час займався мисливством. Стародавня легенда розповідає, як цей великий вельможа чи-то у Великодну п’ятницю, чи-то на саме Різдво 695 року, полюючи на оленя, побачив у нього між рогами хрест, а голос з неба застеріг азартного мисливця: «Губерте, якщо ти не навернешся до Господа і не будеш вести святе життя, ти швидко потрапиш у пекло». Незабаром Губерт відмовився від маєтку, прийняв духовний сан, став єпископом Маастріхтським, а згодом першим єпископом Льєжським. Після його смерті (30 травня 727 року) Губерта поховано у церкві Св. Петра у Льєжі. 3 листопада 743 року при розкритті склепу виявилось, що його тіло не піддалось розкладу, і відтоді цей день відзначають як день Святого Губерта [1, с. 419].
Статут Львівського мисливського товариства Святого Губерта (1884 р.)
Опікою саме Святого Губерта користувалось багато мисливців та мисливських товариств Галичини. Відомо, що у 1876 році у Львові засновується мисливське товариство ім. Святого Губерта [2, с. 50-54], у 1880 році воно нараховувало 25 членів, а статут товариства був затверджений Галицьким намісництвом 19 грудня 1879 року [3, с. 38]. Вже у 1886 році товариство нараховувало 90 осіб та орендувало для права полювання 70 тис. моргів лісу та 200 тис. моргів поля [4, с. 119]. Як відзначалось у статуті товариства, основним його завданням було згуртування мисливців довкола контролю за виконанням мисливського закону [5, с. 55].
Аналогічні за назвою товариства ім. Святого Губерта були у Жовкві (організоване у 1883 році) [6, с. 122], а також у Станіславові (сучасний Івано-Франківськ), офіс якого розташовувався на вул. Каземирівській, 30 [7, с. 56-57]. Також товариство під аналогічною назвою існувало до 1939 року у селі Ріпне (що в теперішньому Рожнятівському районі) [8, с. 114].
Мисливський путівник Львівського мисливського товариства Святого Губерта (1884 р.)
Крім вшанування свого покровителя у назві товариств, на території Галичини було багато сакральних споруд, присвячених святому Губерту, а саме: у селі Мілоцін біля Жешова князь Любомирський збудував церкву на честь святого Губерта в подяку за чудове зцілення після зустрічі з ведмедем [9, с. 139].
Звісно, що мисливці тодішньої столиці Галичини Львова не могли оминути нагоди не лише закласти товариство мисливців імені Святого Губерта, але й зробити щось більше. І тут трапилась нагода. У 1911 році освячується костел Святої Ельжбєти (Єлизавети), будівництво якого тривало з 1903 року, а перший камінь у фундамент храму був закладений Францом Йосифом I. Але при освячені храму внутрішнє оздоблення було повністю відсутнє. Тодішні мисливці вирішили використати дану обставину і прикласти свою енергію для вшанування свого патрона. Отож, на зборах Галицького мисливського товариства член товариства – доктор Йозеф Єкельський, піднімає питання про спорудження каплиці Святого Губерта у новозбодованому костелі. Дана пропозиція була одноголосно підтримана всіма учасниками зборів. За благословінням розпочатої роботи товариство звернулось до правлячого архієпископа – Юзефа Більчевського.
Печатка Львівського мисливського товариства Святого Губерта
Для збору коштів на створення каплиці був відкритий спеціальний рахунок, а у журналі Ловець надруковане звернення до всіх мисливців Галичини про допомогу. «Нехай Ваша щедра рука, хоча б вдовиною лептою спричинеться до так дорогого кожному серцю мисливця святого Губерта і підтримає традицію наших батьків вшанування культу цього Святого. Нехай живуть в наших серцях не лише емоції, а й справи, якими ми засвідчуємо нашу віру» [10, с. 281]. Крім того, у журналі друкувалась інформація про збір коштів: за перші 2 тижні було зібрано 257 крон, а всього в списку подано 11 жертводавців. Найбільшу пожертву у сумі 100 крон зробили Владислав та Марія Соловій. При проведенні полювання в селі Родатичі учасниками полювань зібрано 10 крон, а анонімом W.G. перераховано виграні у карти 6 крон [11, с. 12]. Вже на кінець 1912 року було було зібрано пожертв на суму 3880 крон. Проте цієї суми було недостатньо, щоб почати будову вівтаря святого Губерта. Організатори просили збирати гроші на вівтар під час полювань, нагадували про відновлення традиції, коли кошти збирались мисливцями між собою при порушенні правил полювання, наприклад, за вживання ненормативної лексики [12, с. 214].
Вибух Першої Світової війни відклав наміри щодо побудови каплиці. Слушна нагода випала вже після війни: на 1926 рік припадає п’ятидесятилітній ювілей з часу заснування Галицького мисливського товариства. До цієї події було вирішено завершити будівництво каплиці і вівтаря. Всього на їх спорудження було витрачено 18587 злотих, але на час святкування ювілею вся робота все ще не була завершена, а будівництво затягнулось до 1927 року .
Печатка керівництва Львівського мисливського товариства Святого Губерта
Однак 16 червня 1926 році у костелі Святої Єлизавети літургією розпочалось святкування п’ятдесятилітнього ювілею Галицького мисливського товариства. Під час літургії відбулось посвячення ще недобудованої каплиці святого Губерта. На святкування прибули представники від органів державної влади, представлені радником Міністра сільського господарства Польщі – Юліаном Есмондом, воєвода Львівський, генерал Сікорський, Меравільгія та інша мисливська еліта.
Голова товариства відзначив, що всі з’їзди товариства розпочинались з прославлення Бога, і ця традиція збережеться і в подальшому [13, с. 133-135]. Чин посвячення каплиці виконав ксьондз Болеслав Твардовський, наголосивши у проповіді, що «католицька церква має багато святих у різних сферах – святих королів, святих вчених, святих рільників, святих слуг. У цьому великому переліку святих є й ім’я святого Губерта, яке особливо дороге для мисливців. Від найдавніших часів у всіх християнських країнах він об’єднує мисливців і вони до нього хиляться. У святого Губерта мисливці шукають опіки та допомоги під час тяжких полювань, у небезпеках, які супроводжують мисливське життя». Саме цим можна пояснити факт, що мисливське товариство пожертвувало вівтар на честь святого Губерта, а також благало його, щоб він заступився за них перед Богом при кожній мисливській пригоді.
Єпископ Болеслав Твардовський під час посвячення збудованого вівтаря Святого Губерта. Poświencenie kaplicy św. Huberta w kościele św. Elżbiety // Łowiec. – 1926. – № 7-8. – S.100.
Святий Губерт, однак, є не лише патроном у мисливській діяльності та небезпеці. Легенда, яка подає його навернення, підказує нам ще одну глибоку думку. Після Божественного об’явлення Губерту на полюванні його життя кардинально змінилось. Він покаявся, покинув мирське життя, став священником і присвятив себе виключно Богові. Ця історія із життя майбутнього патрона мисливців вчить, як йти до правдивої цілі життя. А на думку архиєпископа, «нашою ціллю є Бог. Тому у нашій земній подорожі нам не можна відхилятись від Бога і від тієї дороги, що веде до Бога». Архиєпископ виразив подяку мисливцям та їх родинам за каплицю та вівтар та побажав, щоб Святий Губерт взяв їх під свою опіку у мисливських пригодах і залишався опікуном і охоронцем їх душі і тіла.
Про розуміння життєвих цілей мисливця свідчить їх велике зібрання у християнській святині і святкування ювілей Галицького мисливського товариства за християнськими традиціями. Більше того, будівництво вівтаря на честь святого Губерта є свідченням їх віри і прикладом для наступних поколінь.
Образ Святого Губерта, подарований Малопольським мисливським товариством, у вівтарі костелу Святої Єлизавети у Львові. Foto // Łowiec – 1926. – Wydanie jubileuszowe
Каплиця була розмальована художником Казимиром Сіхульським, професором промислової школи у Львові [14, с. 101]. Перед вівтарем був постелений гарний килим з емблемою Галицького мисливського товариства. Лисовицьке мисливське товариство пожертвувало для вівтаря стильні світильники [15, с. 88].
Але, як з’ясувалось пізніше (1935 рік), мисливська громада Львова мала проблеми з парафіянами костелу, які побажали, щоб вітраж Святого Губерта був прикритий іконою Діви Марії, так як у їхньому розумінні святий не може зображатись із зброєю в руках, добуваючи дичину. Це дуже обурило мисливців, які за власні кошти побудували каплицю, а особливо те, що місцевий священник нічого не робив, бо не хотів вступати у конфлікти із парафіянами. На думку голови Галицького мисливського товариства, така ситуація склалась через те, що парафіяни походили з нижчих прошарків суспільства і були малоосвіченими. Було подано відповідне звернення від Галицького мисливського товариства архиєпископу, який пообіцяв дану ситуацію виправити на їхню користь [18, с. 112].
Слід сказати, що християнська мораль мала домінуючий вплив і на формування правового регулювання мисливського законодавства Галичини, Австро-Угорської монархії, та країн Європи. Так, тогочасне мисливське законодавство Галичини відображало наступні вимоги християнської моралі: святкування неділь та релігійних свят, виконуючи вимоги четвертої заповіді Божої – «Пам’ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий — свято Господу Богу твоєму», і відповідно до Галицького Мисливського Закону 1897 року (стаття 41) не дозволялось полювати у неділю та великі релігійні свята [18, с. 27].
Вівтар Святого Губерта в костелі Святої Єлизавети у Львові. Poświencenie kaplicy św. Huberta w kościele św. Elżbiety // Łowiec. – 1926. – № 7-8. – S.99.
Проте, хоча за християнськими канонами (догматами) будь-яка робота у неділю і в християнські свята не дозволяється, але на практиці мисливці несхвально ставились до виконання цієї Божої заповіді і, лобіюючи свої інтереси домагались відміни статті 41. Мисливський закон 1897 року ще практично лише увійшов у дію, як 1 липня 1898 року керівництво Галицького мисливського товариства звернулось до Галицького сейму з петицією про потребу зміни Мисливського закону від 5 березня 1897 року. Товариство наголошувало на недоречності вимоги статті 41. Воно відзначало, що заборона полювання у неділю і свята повинна стосуватись лише полювання з нагінкою, і то лише під час ранішньої служби Божої. З ноткою лукавства зверталась увага на те, що ця норма не давала відповіді на питання, які свята і яких віросповідань слід вважати великими (єврейські, католицькі, євангелістські, православні) у такій багатонаціональній та багатоконфесійній країні. Крім того, прогалини у законодавстві не пояснювали, кому забороняється полювати: мисливцям, нагоничам чи власникам землі, на яких знаходяться мисливські угіддя [19, с. 85-88]. Мисливці аргументували свою позицію ще й тим, що вони своєю поведінкою на полюванні нікому не шкодять. Водночас вони погоджувались з тією нормою законодавства, що коли б мисливці відволікали місцеве населення для організації нагінок, то такий вид полювання потрібно було б заборонити [20, с. 52].
Аналогічну позицію зайняло мисливське товариство ім. Святого Губерта у Львові. 27 травня 1899 року на своєму засіданні члени товариства висловили незгоду з вимогами статті 41 Мисливського закону, яка забороняє полювання у неділі та свята [21, с. 127-129].
Перед вівтарем Святого Губерта. Poświencenie kaplicy św. Huberta w kościele św. Elżbiety // Łowiec. – 1926. – № 7-8. – S.101.
З розвитком суспільства у бік секуляризму змінювався і Мисливський закон. Зокрема, у наступному Мисливському законі, затвердженому розпорядженням Президента Речі Посполитої 3 грудня 1927 року, вимогу щодо заборони полювання у неділі та свята було скасовано, проте не дозволялось полювати біля церкви під час відправлення літургії на визначеній відстані. Так, стаття 42 цього закону визначала, що «забороняється полювати у неділю під час служби Божої і святкових днів на відстані меншій як два кілометри від церкви». За невиконання вимог, які передбачали дотримання відстані від церкви, передбачався штраф у розмірі 50 злотих. Урочисті святами були зазначені у Розпорядженні президента Польщі від 15 листопада 1924 року [22, с. 40].
Аналогічні вимоги щодо заборони полювання у неділю були і в інших країнах. Слід сказати, що у Сполучених Штатах Америки штраф за цей вид порушення передбачав найменше покарання – 4 долари, тоді як за полювання без посвідчення мисливця передбачався штраф – 25 доларів, а за носіння зброї без відповідного дозволу – 20 доларів [23, с. 121].
Мисливський закон Данії, який вступив у дію 1 липня 1931 року, передбачав штраф у сумі 50 корон за полювання у неділю або свято. За найтяжчі порушення правил полювання передбачався штраф у сумі 200 корон [24, с. 32].
Як повідомляв журнал «Ловець Польський» у 1899 році, у Німеччині найвищим трибуналом було прийнято рішення, що полювання з нагінкою і хортами, а також будь-яке галасливе полювання не дозволяється під час відправи Святої Літургії. Але ця заборона не торкалась полювання у великих мисливських угіддях [25, с. 11].
Християнська мораль впливала на бережливе ставлення мисливців до природи та тварин. Так, у 1876 році у Галичині було організоване Галицьке товариство охорони тварин, в статуті якого було визначене завдання про охорону від переслідування та знищення всіх видів тварин, які перебували під захистом Галицьких законів та законів Австро-Угорської імперії [26, с. 657].
У діяльність мисливської охорони Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століття чи республіки Польщі був закладений клерикальний принцип, який передбачав складання присяги мисливською охороною. Текст присяги був затверджений розпорядженням міністра сільського господарства від 21.02.1929 року за погодженням міністра внутрішніх справ. Починалась присяга словами: «Присягаю Пану Всемогутньому Богу», а закінчувалась: «Так нехай мені Пан Бог допоможе» [27, с. 203-204]. Аналогічна за змістом типова присяга була затверджена для охоронців рибальства відповідно до закону, який регулював рибальство у Галичині від 28 червня 1883 року [28, с. 155-156].
По аналогії з полюванням законодавство Галичини накладало й певні обмеження на торгівлю дичиною у релігійні свята. На законодавчому рівні у Галичині норми щодо заборони продажу дичини у свята були прийняті у 1895 році. Так, Галицьке намісництво видало розпорядження від 30 квітня 1895 року L. 35.721 «Щодо врегулювання недільного відпочинку» для виконання закону Австрії від 16 січня 1895 року. Відповідно до пункту 3 у неділю дозволяли виготовляти продукцію з дичини лише до 10 години ранку, а також її реалізовувати. Слід зазначити, що пекарям дозволяли пекти хліб також лише до 10 години, але продавати – цілий день. Також було дозволено продаж упродовж всього святкового дня живих квітів, молока, а також працювати перукарям [29, с. 130-132]. На виконання Розпорядження Галицького намісництва магістрат Львова видав власне розпорядження, в якому деталізував вимоги. Зокрема, наймані робітники мали право на відпочинок у вихідні дні протягом не менше 24 годин, і вихідний мав розпочинатись у неділю не пізніше 6 години ранку. Виняток було зроблено лише для пекарів та кондитерів – до 10 години ранку. Продовжувати роботу їм, як виняток, дозволяли з 10 годин вечора [30, с. 10]. Це рішення проіснувало лише два роки. Наступне рішення Галицького намісництва від 22 квітня 1897 року L. 25.561 відміняло попереднє рішення, відповідно до нових норм на одну годину було продовжено можливість виробляти і торгувати дичиною з (10.00 до 11.00 ранку), а виробникам, які виробляли ковбаси, дозволяли торгувати ще й у неділю ввечері ( з 18.00 до 21.00) [31, с. 104-105].
Олег ПРОЦІВ, кандидат наук з державного управління головний спеціаліст Івано-Франківського обласного управління лісового та мисливського господарства
Джерела та літератур:
Жития византийских святых. СПб.: Corvus, Terra Fantastica, РоссКо. 1995. – С. 419
Krogulski S. Szkic dziejów łowiectwa w Polsce / Seweryn Krogulski // Łowiec. – 1916. – № 7-8. – S.50-54.
Towarzystwo myśliwych im. Św. Huberta we Lwowie //Łowiec. – 1880. – № 3. – S.
Kronika//Łowiec. – 1886. – № 7. – S.119.
Przewodnik łowiecki członków towarzystwa myśliw. imienia św. Huberta we Lwowie. – Lwów, 1884. – S. 55
Kalędarz myśliwski i rybacki na rok 1888. – Lwów: Galicyjskie towarzystwo łowieckie, 1888. – S.122.
Spis członków i delegatów Galicyjskiego towarzystwa łowieckiego wedle powiatów. – Lwów: polonia, 1914. – S. 56-57
Sprawozdanie łowieckie//Łowiec. – 1938. – № 11-12. – S. 114
Krogulski S. Pół wieku: zarys działalności małopolskiego towarzystwa łowieckiego 1876-1926. – Lwów: Nakładem małopolskiego towarzystwa łowieckiego, 1929. – S. 139.
Odezwa//Łowiec. – 1911. – № 24. – S.281.
Sprawy towarzystwa//Łowiec. – 1912. – № 1. – S.12.
Krogulski S. Ołtarz św. Huberta//Łowiec. – 1912. – № 18. – S.214.
Krogulski S. Pół wieku//Łowiec . – 1929. – № 9. – S.133-135.
Poświencenie kaplicy św. Huberta w kościele św. Elżbiety//Łowiec. – 1926. – № 7-8. – S. 101.
Sander A. W dziesięċ lat póżniej / Alfred Sander //Łowiec. – 1936. – № 6. – S. 88.
Sprawozdanie z obrad XXIV Zjazdu członków Małopolskiego Towarzystwa Łowieckiego we Lwowie odbytego dnia 30 maja 1935 //Łowiec. – 19 – № 10. – S. 112.
Foto // Łowiec – – Wydanie jubileuszowe
Nowa ustawa łowiecka dla Galicyi i W. Ks. Krakowskiego. – Kraków: Wisła, 1898. – S.27
Nasza petycya//Łowiec . – – № 8. – S.85-88.
Krogulski S. Pół wieku: zarys działalności małopolskiego towarzystwa łowieckiego 1876-1926. – Lwów: Nakładem małopolskiego towarzystwa łowieckiego, 1929. – S.52.
Towarzystwo myśliwskie im. Św. Huberta we Lwowie//Łowiec – 189 – №11. – S.127-129.
Pawlikowski M.K. Prawo łowieckie: komentarz dla województw wschodnich z dołączeniem rozporządzeń wykonawczych i kalędarza myśliwskiego. – Wilno: Nakładem policyjnego klubu sportowego, 1929. – S.40.
Kronika//Łowiec. – 1904. – № 10. – S.121.
Szablowski W. O prawie łowieckim w Danji i Finlandji//Łowiec Polski – 1932. – № 2. – S.32.
Szematyzm królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim księstwem Krakowskiem na rok – Lwów: Nakładem c.k. Namiesnictwa z dr. W.Łorińskiego, 1892. – S.657.
Kalendarz myśliwski na 1934 rok. – Warszawa: Polski związek Stowarzyszeń łowieckich, 1934. – S. 203-204.
Ustawa z dnialistopada 1882 o niektórych środkach ku podniesieniu rybactwa na wodach śródkrajowych//Łowiec. – 1883. – № 10. – S.155-156.
Dziennik ustaw i rozporządzeṅ krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkim Księstwem Krakowskiem. – Lwów, 1895. – S. 130 -1
Spozynek niedzielny i świanteczny // Gazeta lwowska. – 1895. – № 118. – 23 maja. – S.10.
Dziennik ustaw i rozporządzeṅ krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkim Księstwem Krakowskiem. – Lwów, 1897. – S. 104 -1
L. 19197. // Dziennik pozporządzeń dla stoł. król. Miasta Krakowa. – 1885. – № 17 – S.2.
L. 22.600. // Dziennik pozporządzeń dla stoł. król. Miasta Krakowa. – 1895. – № 5 (30.maja). – S.31.
L. 104400. // Dziennik pozporządzeń dla stoł. król. Miasta Krakowa. – 1905. – № 11 (10. listopada). – S. 103.
Obwieszczenie o uregulowaniu spoczynku niedzielnego w przemyśle rzeźnickim, masarskim i wyrobu kiełbas 140/30, А/23. // Dziennik pozporządzeń dla stoł. król. Miasta Krakowa. – 1908. – № 2 (10. lutego). – S. 103.
Dziennik ustaw i rozporządzeṅ krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkim Księstwem Krakowskiem. – Lwów, 1908. – S.25 –
Zarządzenie Starosty grodzkiego lwowskiego z dnia 9. Stycznia 1934 r. o godzinach otwarcia i zamykania jadłodajń, oraz o godzinach handlu i godzinach otwarcia zakładów handlowych i niektórych przemysłowych w mieście Lwowie. //Lwowski dziennik wojewódzki. – 1934. – № 2. – 31 stycznia. – S.326- 330.
Проців О. Р. Релігійність мисливців Галичини середини ХІХ – початку ХХ століття // Історія релігій в Україні: актуальні питання / за заг. ред. О. Киричук, І. Орлевич, М. Омельчук; Львівський музей історії релігії; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН Українии. Львів: “Логос”, 2020. – С. 29-37.
Інтерактивний пам'ятник збитому літаку Іл-76 над Луганськом
У центрі Парку культури відкрили перший у Львові інтерактивний пам’ятник-нагадування про війну на Донбасі. Про це йдеться на сторінці Парку в Фейсбуку.
Відкриття інтерактивного пам’ятника збитому літаку Іл-76 над Луганськом
В неділю, 14 червня 2020 року, у шості роковини катастрофи Іл-76 над Луганськом, коли загинули 49 українських воїнів, встановили копію цього літака в мініатюрі. Усі елементи інсталяції – робота працівників парку.
Інтерактивний пам’ятник збитому літаку Іл-76 над Луганськом
«Саме в цьому місці, бо його щодня минають сотні людей, які в буденній і карантинній метушні не часто згадують про війну, а ще – близько до Академії сухопутних військ та частини 80 ОДШБр, які мужньо боронили, зокрема, і Луганське летовище», – йдеться в дописі.
Сцена Великої зали Музичного товариства ім. М. Лисенка була свідком народження і перших кроків іще одного театру, орієнтованого на розважальні жанри: Львівського українського театру-ревії «Цвіркун». Йому судилася значно більш щаслива й тривала сценічна доля, ніж «Співомовкам», «Розраді» та «Золотому усміху».
Презентація театру відбулась 24 вересня 1931 року під егідою Союзу українських артистів програмою «Все на горячо» з 14 різножанрових номерів (пісень, танців з оперет, пародій, чотирьох оригінальних та перекладних гумористичних сценок-скетчів). Інструментальний супровід до виступів виконував ансамбль родини Шлапаків, відомий ще з діяльності театру «Розрада».
«Гарячо й весело було вчора на виставі ревії Союзу Українських Артистів. Гарячо, бо саля Лисенка тріщала від натовпу, весело, бо члени цього гуртка подбали не тільки за дотепні скечі, знамениті пародії модних танців тощо, але й зуміли все те виконати так, що публика мала нагоду здорово посміятися впродовж цілого вечора. А такий щирий, здоровий сміх варта гроші, особливо в нинішніх тяжких часах! З чотирьох виведених скечів найбільше подобався перший “Балаган” в укладі арт. Сороки і своїм актуальним змістом, і доброю постановкою він розсмішував видців до сліз. З трьох інших, перебраних з чужих ревіових сценок, “Вікштинський” Гемара був рішуче за порнографічний, коли зважили, шо на салі було багатомолоденьких хлопців та дівчат, які й найгарячіше оплескували т. зв. пікантні місця. Скечі «Сі ми не хоче»і «Лєда» були виконані бездоганно і бавили видців своїм перлистим гумором та весело-трагічними ситуаціями, даючи одночасно гарне поле до попису виконавцям. З інших точок треба на перше місце поставити виступ п-і Стадникової, що не має мабуть багато собі рівних в інтерпретації наших пісень. Публика слухала її пісеньок із справжньою насолодою та витала оваційно. Не менший успіх мали її діти: Стефа та Ярема Стадники в танцях з популярних опереток, а п-во Сороки в пародіях модних танців» [18, с. 5]. Водночас, ці тріумфи були прощальними для двох улюблениць публіки – Софії Стадникової та її доньки Стефи Стадниківни, оскільки анонси сповіщали про їх виїзд: «… на Вел. Україну, де вони заангажовані до державного театру в Харкові» [19, с. 5].
Зовсім незабаром, 8 жовтня, «Цвіркун» презентував нове ревю в яке «входять м. ін. нові скечі, виступ балету, українські ревелерси і т. д.» [8, с. 5]. Зі спогадів очевидців можна скласти певну уяву про цю програму під назвою «Як вертіти, то вертіти»: «Публика, що заповнила й цим разом по береги салю Лисенка, мала знову нагоду в цих невеселих часах добре посміятися і напевно не було жодного видця, що не провів би приємно вечора… однаково горячо оплескувано і прегарні хореографічні продукції добре вишколеного балету в складі пань Красновецької, Богусевич, Рурської і Фединяківної, які виступали аж у чотирьох танцях (фокстроті, чардаші, танцях гаванських та еспанських), і дуже вдатні виступи хору під проводом арт. Полякова (“українські ревелерси”), що співав у супроводі мандолінової орхестри більше чи менше відомі українські пісні, і настроєво-сентиментальні пісоньки у виконанні п.Софії Орлян (особливож “Останій поцілуй” і “Пригоду в лісі”), і вміло підібрані, незвичайно дотепні скечі, і виступ арт. Сороки в ролі українського емерита, і все інше. Та проте думаємо, що скеч “Україна –Гасмонея”, приноровлений до наших відносин (“зукраїнізований”) п.Сорокою і виведений по мистецьки ним і п. Залуцьким, викликав таки найбільше сміху й веселости на салі і був справжньою атракцією вечора[1]. … деякі точки (всі виступи балету і деякі точки хору) треба було на настирливе домагання видців повторяти. Видно, що того роду вечорі можуть у нас стягати ширші круги публики і нема сумніву, що саля буде заповнена і на найближчій ревії “Цвіркуна”» [10, с. 5].
Дбаючи про розвагу своєї публіки, театр піклувався і про благодійні цілі, які, за популярності його програм, реалізувати було досить перспективно. Так, у 1932 р. збір від одного з ревю було призначено на потреби лікування відомого українського актора Василя Коссака [5, с. 5].
Важливою театральною подією варто вважати театральну конференцію, ініційовану Союзом Діячів Українського Театрального Мистецтва у домівці Кооперативи «Український Театр» у Львові, яка містилась на першому поверсі будівлі Музичного товариства по вул. Шашкевича, б. 5. Вона відбувалась під гаслом «На ліквідацію театрального хаосу!» і була спрямована на «налагодження відносин між поодинокими театральними дружинами на терені нашого краю», а саме: театрами «Веселка», «Заграва», «Цвіркун», «Промінь», трупами Панаса Карабіневича, Івана Когутяка, Яреми Стадника, Івана Тобілевича [14, с. 7].
1930-ті роки також знаменують період інтенсивної фахової підготовки виконавців: співаків, акторів, артистів хору та оркестру завдяки багаторічній планомірній діяльності Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (ВМІЛ). Навчальний заклад на той час розвинувся в конкурентноздатну інституцію загальноєвропейського консерваторського рівня з розбудованою мережею філій по всій Галичині. Найбільш успішні виспускники нерідко вдосконалювали свою кваліфікацію в зарубіжних навчальних закладах, досягали успіху на театральних і концертних сценах Європи й Америки.
Наприкінці вересня 1935 року тут було започатковано курс художнього декламування під орудою популярної акторки українських театральних труп Лесі Кривицької[2]. В рекламному оголошенні вказувалося, що: «Курс обійматиме крім самих практичних вправ також деякі необхідні теоретичні відомості про спосіб виголошування літературних творів. На курс можуть вписуватись крім елєвів музичних інститутів також й інші особи. З викладів і вправ могли би користати слухачі для звичайного, приватного вжитку і ті, що задумують вибрати драматичну каріеру» [17, c. 6].
Керівничка драматичної школи ВМІЛ Леся Кривицька. З родинного архіву Наталії Миронюк
Важливим чинником розширення меж музично-театральної діяльності були спільні проекти ВМІЛ, драматичної студії при ньому (яку після М. Вороного і О. Загарова очолила Леся Кривицька), «Студіо-хору» (високопрофесійного і мобільного колективу, який організував молодий професор диригентського класу Микола Колесса для виконання найскладніших мистецьких творів минулого та композицій у модерних техніках), професійних співаків – солістів Великого міського театру. Вони реалізувалися з ініціативи композитора й диригента цього театру Антіна Рудницького[3] і його дружини, видатної співачки (примадонни Харківського і Київського оперних театрів), викладачки вокалу у ВМІЛ Марії Сокіл[4]. Так, у 1936 р. на сцені Великого театру було здійснено постановки опер «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» з зоряним складом виконавців (Наталка – Марія Сокіл, Петро – Василь Тисяк, Виборний – Іван Романовський, Микола – Андрій Поліщук) [15, c. 3].
Марія Сокіл
У 1936 р. (1-5 квітня) були підготовані постановки дитячих опер Ц. Кюї «Червона шапочка» та К. Стеценка «Котик і Півник», які ініцювали: товариство «Рідна школа», Леся Кривицька (режисер) та Антін Рудницький (музичний керівник). Як виконавці головних ролей в них взяли участь талановиті студентки класу вокалу Лідії Улуханової[5] Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (Рена Яросевич, Рома Гумінілович, Ольга Антонович і Оля Сушківна) та учасники хору «Львівський Боян» [1, c. 4]. Ця серія вистав відбулась в театрі «Ріжнородностей», проте підготувала підгрунтя для подальших, значно сміливіших і масштабніших творчих проектів.
Як і інші спеціальності ВМІЛ, драматичний клас також влаштовував судентські пописи (творчі звіти) за участю педагогів із декламацією і інсценізацією прози та поезії. Так, 18-го червня 1936 року в Малій залі Музичного Товариства ім. Лисенка відбувся річний попис учнів класу декламації Л. Кривицької. Він включав виконання творів 16-ти майстрів поетичного слова, в т.ч. Т. Шевченка, М. Коцюбинського, О. Олеся, Л. Лепкого, П. Тичини, М. Зерова та цілого ряду українських молодих поетів, а також інсценування «Грішниці» Лесі Українки, силами дев’яти студентів класу. Під враженям від мистецької події преса писала: «Кількамісячна праця над учнями не пішла на марне, а ствердила потребу такого постійного курсу у Львові і показала, чого можна добитись витривалістю та відповідним хистом. Артистка Л.Кривіцька, що вела цей курс, вложила в нього всю свою амбіцію та ввесь вільний час, не жалкуючи ні здоровля, ні енергії… Шкода, що цього роду пописи не перемінюються на прилюдні виступи. Та частина нашоїпублики, що любить драматичне мистецтво та поезію, з приємністю послухала би гарної деклямації та познайомилась би із зразками нашої літератури, яких певне не знаєз книжок. Адже поезію мало хто в нас читає» [7, c. 8].
У понеділок 22 червня 1936 року відбувся Кінцевий (заключний) вечір творчих звітів ВМІЛ, на якому, зокрема, було поставлено оперу-хвилинку Миколи Лисенка «Ноктюрн» силами оперного класу та оркестру навчального закладу [16, c. 5]. А вже 4 квітня наступного року під егідою МТЛ було підготовано оновлену прем’єру цієї ж опери на сцені Великого міського театру, доповнену «Вечорницями» Петра Ніщинського. Виконавцями стали кращі вокальні виконавські сили інституту Софія Гаврищук (Цвіркунка), Ольга Лепкова (Вакханка), Лев Рейнарович (Офіцер) спільно зі «Студіо-хором». Професор інституту, досвідчений композитор Станіслав Людкевич здійснив редагування партитури згідно виконавського складу. Режисуру взяла на себе акторка Леся Кривицька, диригував виставою Микола Колесса. Анонсуючи цю подію В. Барвінський писав: «Виставою цих двох творів віддаємо поклін невмірущій пам’яті великого Миколи Лисенка та його попередника Петра Ніщинського. А наше громадянство численною участю повинно засвідчити, що розуміє культурну вагу цього свята» [2, c. 4].
Програмка вистави опери «Ноктюрн». З архіву ЛНМА ім. М. Лисенка
Ольга Лепкова (Вакханка). Фото з програмки вистави опери «Ноктюрн». З архіву ЛНМА ім. М. Лисенка
Оля Сушківна (Панна з трояндою). Фото з програмки вистави опери «Ноктюрн». З архіву ЛНМА ім. М. Лисенка
Софія Гаврищук (Цвіркун). Фото з програмки вистави опери «Ноктюрн». З архіву ЛНМА ім. М. Лисенка
Лев Рейнарович (Офіцер). Фото з програмки вистави опери «Ноктюрн». З архіву ЛНМА ім. М. Лисенка
М. Сенишин (Цвіркунка). Фото з програмки вистави опери «Ноктюрн». З архіву ЛНМА ім. М. Лисенка
Український студіо-хор. Посередині дирегент Микола Колесса. Фото з програмки вистави опери «Ноктюрн». З архіву ЛНМА ім. М. Лисенка
21 червня 1938 року в межах пописів оперного ансамблю (з вокальних класів професорок інституту й видатних співачок Лідії Улуханової та Дарії Бандрівської[6]) на сцені МТЛ поставлено в костюмах і декораціях пролог, першу, фрагмент другої і третю дії з опери «Фауст» Шарля Гуно. Опера виконувалась за участю хору і симфонічного оркестру інституту (диригент М. Колесса), доповненого ударними і фісгармонією, яка компенсувала партії відсутніх духових інструментів. Постановка здійснювалась під режисурою Олександра Улуханова, який у цей період працював у Великому міському театрі Львова.
Одарка Бандрівська
Лідія Улуханова
Олександр Улуханов
Микола Колесса
У анонсі до вистави Михайло Волошин писав: «Опера “Фавст” Гунода перейшла сцени цілого світу. До всіх виконавців має небуденні вимоги. Хто з нас не пригадує собі незабутньої креації Мефіста Адама Дідура чи Марґеріти Марії Сокіл?! У вівторок запрезентуються гарні голосові матеріали, деякі вже поважно заавансовані … Велике зацікавлення викликує орхестра Вищого Музичного Інституту. Її організатор і знаменитий диригент професор теоретичних предметів і диригенгури нашого Інституту Микола Колесса стоятиме при диригентському пульті. Ця вистава буде цікава з двох сторін: вона буде покажчиком, який оперовий репертуар приготовляють наші музичні кола для будучої постійної української опери та оскільки можемо виповнити виключно нашою публикою власну театрально-оперову салю» [9, c. 5].
Головні партії виконували студенти інституту: Фауст старий – Юрій Шухевич, Фауст молодий – Мирослав Старицький, Маргарита – Рена Яросевич, Мефістофель – Іван Гринчишин, Марта – Ольга Ладика, Зібель – Анна Романовська, Валентин – Лев Рейнарович. Майже всі вони в подальшому стали окрасою українських та світових оперних і естрадних сцен (за винятком Юрія Шухевича, брата генерала Тараса Чупринки, який був закатований в тюрмі на вул. Лонцьких разом з тисячами безневинних львів’ян у 1941 році).
Програмка попису з постановкою фрагментів опери «Фауст». З колекції Юрія Завербного.
Підсумовуючи успіх вистави професор ВМІ, композитор та музикознавець Борис Кудрик відзначив у відгуку на мистецьку подію: «Щоб не вичислювати цілої листи подрібних подвигів, вистане згадати знаменитого Валєнтина-Рейнаровича, що співом та грою творив справжню корону цілости, повну праці й життя, Зібель-Романовську, й прегарну звінку кольоратуру Маргарети-Яросевичівної в арії з клейнодами. Ущерть по береги виповнена авдиторія була проречистим доказом, що наша українська публика дійсно тужить до своєї рідної опери та з замилуванням до поважної музики в неї не все так зле, як часом видається. Частіші такі оперні імпрези булиб знаменитим засобом збільшити фреквенцію по наших концертових салях та постепенно підховати нашу публику до щораз глибших музичних завдань. Понадто були би вони дуже добрим засобом піднести повагу до нашої музичної школи, замало доцінюваної нашим суспільством та збільшити число її учнів» [12, c. 4].
Спільними зусиллями керівничок вокальних класів та завдяки ентузіазму М. Колесси постановки оперних сцен у супроводі симфонічного оркестру в повноцінних сценічних умовах увійшли в концертну практику пописів інституту й концертної традиції української громади. Рецензію на одну з них («Євгеній Онєгін»), яка відбулась в червні 1939 року, у властивому йому елегантно-гумористичному стилі змалював Роман Купчинський (під псевдонімом Галактіон Чіпка): «Був я в понеділок в українській опері. Так, мої Панство, в українській опері…була кепсько збудована саля Лисенка, а в ній – опера. Не яканебудь, як то часом бувало в наших мандрівних театрах з трьома хористами і півтора музикантами, а справжня, з доброю орхестрою і направду приємними молодими співаками.Дві співацькі кляси Музичного інституту: проф. Бандрівської і Улуханової давали оперовий вечір.Не зважаючи на труднощі – вечір вийшов дуже добре.Тому, що:
Публики вже вдруге було багато.
Співаки вміли свої партії.
Голоси були молоді і свіжі.
Був теплий і заразом святочний настрій.
Коли є десь музика, а ще більше, коли вона грає довго, то тоді майже не обійдеться без дисонансів.Були вони і тут. Цікаво, що траплялися в музиці все при кінці кожної дії. Як тільки співачка, чи співак, чи обидвоє разом скінчили свою партію – частина публики вибухала оплесками не зважаючи на те, що орхестра ще грає. Проф. Колесса дириґував хоробро дальше, замість батутою погрозити нетерпеливим ентузіастам… Всеж таки оперовий вечір був незвичайно приємний і дай Боже більше таких – очевидно без півгодинного спізнення» [6, c. 9].
З приходом радянської влади Музичне товариство ім. М. Лисенка було розформоване, а його приміщення надане для Львівського музичного училища. Зали будівлі й далі слугували концертними майданчиками для провідних виконавських колективів академічного і естрадного плану. Зокрема, в кінотеатрі «Стилевім»[7] 9 листопада 1940 року відбувся концерт провідного філармонійного естрадного колективу – «Tea-Jazz» (театру малих форм у супроводі джаз-бенду, подібного за стилем формування програм до аналогічного за визначенням легендарного колективу Леоніда Утьосова в Одесі) під орудою композитора легкого жанру і диригента Генрика Варса, за участю славетного актора, кіноартиста і естрадного співака Євгеніуша Бодо[8] та з конферансом Гвідона Боруцького[9] та Ірени Яросевич.
Польський композитор Генрик Варс, керівник «Теа-джазу». По завершенні Другої світової переїхав до США, де від 1954 р.співпрацював з кіностудіями ParamountPictures, WarnerBros., Metro-Goldwyn-Mayer — писав музику до фільмів. Помер 1977 р. в Лос-Анджелесі.
Актор, співак Евґеніуш Бодо. Його доля була найтрагічнішою – був в’язнем радянськогоконцтабору, де помер від голоду та виснаження 1943 р.
Рецензент тогочасного видання Л. Михайлович писав про виступи колективу цього періоду: «Це перші виступи молодого музикального колективу після його зовсім недавнього народження… В оригінально-задуманій музичній формі оркестр представляється своєму глядачу. Нарешті з’являється диригент і художній керівник ансамблю Генріх Варс. Увесь склад оркестру виконує кілька номерів танцювальної музики. Відразу кидається в очі культура виконання, майстерність музикантів, зіграність ансамблю. Майже кожен музикант грає на двох або кількох інструментах. Слухач відразу визначає особливо віртуозів першого скрипаля т. Брія і саксофоніста т. Троппе. Вони виконують сольні партії зі смаком, технічно і музикально майстерно. … Пластичність і надзвичайну винахідливість продемонстрували Ліда Варрен і Джоні Стон у виконаних ними танцях. З успіхом виступали співаки Я. Ясінська і А.Гарріс. Всю програму тактовно і дотепно вели І. Яросевич і Г.Боруцький. Гвідона Боруцького ми вже знаємо по його успішних виступах на естрадних сценах. Це талановитий конферанс’є і прекрасний співак. “Габаніта”, “По Тирольськи” — виконані Г.Боруцьким тепло і непримушено.В залі протягом всієї програми панує веселий бадьорий настрій. Його створює прекрасний ансамбль — теа-джаз Генріха Варса. Побажаємо йому дальших творчих успіхів» [13, c. 5].
Iрена Яросевич
Перший чоловік Ірени Яросевич Ґвідон Боруцький
У період німецької окупації (1941-1944) театральні події з невеликої сцени перемістились на сцени Інституту народної творчості на вул. Короленка, 7 (там діяли театр малих форм «Веселий Львів» і дитячий драматичний театр) та Великого міського театру, де українським діячам вдалось сформувати трупу з назвою «Львівський оперний театр» з оперним, оперетковим, драматичним і балетним підрозділами. У повоєнний період, з відновленням радянської влади, розкішна Велика зала пережила дуже складні часи, слугуючи приміщенням для кінолекторію «Комсомолець». Зараз вона прекрасно відновлена і реставрована у 1987 році як зала Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича, але театр на її невелику сцену з такою великою історією більше не повертався. Хоча, … хто знає?…
Роксоляна ГАВАЛЮК викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича, музикознавець
Література.
БарвінськийВ. Дитячі опери // Новий час.1936. № 28.04.
БарвінськийВ. Перед виставою опери М. Лисенка «Ноктюрн» та «Вечорниці» П. Ніщинського у Львові. // Новий час. 1937. № 30.03.
Велика дитяча імпреза // Діло. 1936.№ 31. 09. 02. с. 7.
Вечір наших артистів. //Діло. 1929. № 12. 01. с. 5.
Вистава на допомогу хорому артистові. // Діло. 1932. № 52. 09.03. с. 5.
Декламаторський вечір. // Діло. 1936. № 137. 06. с. 8.
Діло № 222. 1931. 04.10. с. 5.
д-р М. Волошин. Опера Ґунода «Фавст» на сцені Музичного Товариства ім. Миколи Лисенка у Львові. // Діло. 1938. № 132. 19.06. с. 5.
З театру. Кооператива Український Театр під дир. Й. Стадника; Бенефісовий вечір артистів // Діло. 1929. № 15. 01. с. 5.
І. Н. З театру. // Діло. 1931. № 228. 11.10. с. 5.
Кудрик Б. Орхестрально-оперовий вечір Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові // Діло. 1938. № 136. 24. 06. с.4.
Михайлович Л. Виступи теа-джазу // Вільна Україна. 1940. 04.
На ліквідацію театрального хаосу! //Діло. 1934. № 9. 14.01. с. 7.
Назустріч. 1936. № 22. С. 3
Новинки. // Діло. 1936. № 132. 16.06. с. 5.
Новинки. Курс мистецької деклямації в Муз. Інституті ім. Лисенка. // Діло. 1935. № 259. 09. с. 6.
19. Українська ревія в салі Лисенка. // Діло. 1931. № 213. 24.09. с.5.
[1] Очевидно, підставою для сюжету був нашумілий матч між українською та єврейською футбольними командами, де неодноразова несправедливість недосвідченого судді-початківця щодо українських гравців призвела до скандалу. 1000 обурених українських болільників, вибігли на поле, вимагаючи, щоби футбольна команда дружини «Україна» залишила гру, не усвідомлюючи наслідків: масштабу штрафних санкцій і дискваліфікації своєї спортивної дружини. Поклики на цю подію зустріються в низці фейлетонів і сатиричних монологів.
[2]Леся (Олександра) Кривицька (1899-1983) – українська актриса і громадська діячка. Випускниця Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (1918). Учасниця труп Сергія Пронського, Театру Миколи Садовського, Державного народного театру УНР у м. Кам’янець-Подільський (1919-1920). Працювала в мандрівному театрі ім. І. Франка (1921-1922), Українському театрі під керівництвом Миколи Орла-Степняка (1922-1923), Українському театрі Володимира Демчишина (1924), Українському придніпрянському театрі (1925-1927), Новому українському театрі (1927), Українському театрі Й. Стадника (1927-1929), Українському театрі ім. І. Тобілевича під керівництвом В. Блавацького (1929-1934), у театрі «Заграва» (1934-1936), в Українському народному театрі ім. І. Котляревського (1938-1939), Львівському українському театрі ім. Лесі Українки (1940), Львівському українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької (1944-1973). Очолювала Драматичну студію ВМІ ім. М. Лисенка Львові, вела клас художнього слова.
[3]Антін Рудницький (1902-1975) – концертуючий піаніст-соліст і камераліст, диригент, педагог, науковець і публіцист України і діаспори. Випускник консерваторії Польського музичного товариства у Львові у класах фортепіано Єжи Лялєвіча та Вілєма Курца (1922 р.), Вищої музичної школи в Берліні у фортепіанних класах Артура Шнабеля та Егона Петрі, Франца Шрекера з композиції, Юліуса Прювера з диригування (1926 р.). Хормейстер Львівського оперного театру, диригент оперних театрів у Харкові та Києві, симфонічного оркестру київської філармонії та педагог кафедри диригування у консерваторії, гастролював містами Європи як піаніст і концертмейстер, директор-управитель філії Музичного Інституту ім. М. Лисенка у Дрогобичі (1931), диригент Львівського оперного театру, співорганізатор СУПроМу, засновник і редактор часопису «Музика», диригент хору товариства «Lutnja-macierz», викладач класу диригування у консерваторії ПМТ у Львові.
[4]Марія Сокіл (1902-1999) – випускниця класу вокалу З. Мілютіної в Катеринославському музчному училищі. Артистка трупи М. Заньковецької, солістка Харківського (де дебютувала з І. Паторжинським, 1927-1929), Київського (1930-1932), Львівського (1932-1937) оперних театрів, стажувалась в театрах Італії та Німеччини. Фінансово підтримувала «Народну лічницю» митрополита А. Шептицького – українську безкоштовну лікарню, яка надавала допомогу людям усіх вірувань та національностей. Здобула перше місце і премію за участь у Міжнародному вокальному фестивалі у Відні, де виступала від України, вже не будучи її громадянкою. В еміграції (після 1937 року) співала на оперних сценах Нью-Йорка, Чикаго, Філадельфії, Детройта, та виступала як камералістка. Друга (після Соломії Крушельницької) українська співачка, яка зробила аудіозаписи на американському континенті («Art Recording Studio»). Знялась в ролі Одарки у фільмі Василя Авраменка «Запорожець за Дунаєм». Коштами з концертів фінансово підтримувала українців в час голодомору, визволила з концтаборів Європи 39 українських родин. Від 1958 року Марія Сокіл викладала у консерваторії та музичній академії Філадельфії.
[5]Лідія Улуханова (дівоче прізвище і сценічне ім’я Вікшемська, 1879-1954) – оперна співачка (лірико-драматичне сопрано), педагог, професор. Дружина співака і режисера Олександра Улуханова. Випускниця київської музичної школи Миколи Тутковського (клас проф. О. О. Сантагано-Горчакової, 1896-1900). Вдосконалювала вокальну майстерність у Мілані (проф. Аркель та Ванцо (1902, 1912). Виступала в оперних театрах Києва, Москви, Петрограда, Тифлісу, Казані, Харкова та ін. Сценічна партнерка Ф. Шаляпіна. Викладала вокал в Київській консерваторії (1927), Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові (1927-1939), консерваторії ім. К. Шимановського (1931-1939), Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка (від 1944).
[6]Одарка (Софія) Бандрівська (1902-1981) – українська камерна співачка (сопрано), піаністка, педагог; племінниця Соломії Крушельницької, фундатор її Музею Львові. Закінчила ВМІ ім. М. Лисенка (клас фортепіано Марії Криницької), навчалась у професора Франка у Відні, навчалась в консерваторії Польського Музичного Товариства (клас вокалу професора 3. Козловської (1924-1928) та на гуманітарному факультеті Львівського університету. Вдосконалювала навички сольного співу у С. Крушельницької в Італії (Мілан та Віа-Реджіо,1928). Викладач сольного співу у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (1931-1939), доцент і декан вокального факультету Львівської державної консерваторії, автор науково-методичних праць. Серед учнів: М. Антонович, Л. Мацюк, П. Криницька, Т. Дідик, Марія Процев’ят, Л. Дороніна, Н Сафронова, вокальне тріо сестер Байко.
[7] Очевидно його радянське переіменування кінотеатру, який тривалий час діяв в цьому приміщенні, відбулось пізніше, в повоєнний час – зустрічається варіант назви «ім. Щорса», від 1946 року – кінолекторій «Комсомолець».
[8]Євгеніуш Бодо (EugeniuszBodo, 1899-1943) – польський мистецький діяч швейцарського походження, актор кіно i театру, співак, конферансьє, режисер, сценарист, танцюрист, співак i кінопродюсер. Актор Театру Ілюзії «Уранія». Від 1917 почав виступати як пісняр і танцюрист на на сценах ревю, спочатку в Познані i Любліні, а від 1919 у Варшаві в кабаре: «Qui Pro Quo», «Морське око», «Циганерія» i «Цирюльник Варшавський». Зіграв в понад 30 фільмах. Був співвласником кіностудії B.W.B., а також власником від 1933 кіностудії «Urania-Film». У Львові – актор «Tea-Jazz» Г.Варса. Заарештований НКВС (1939), засуджений до строку в ГУЛАГу, в якому помер відвиснаження і голоду.
[9]Гвідон Боруцький (Gwidon Borucki, сценічні псевдо Guy Borucki, Guido Lorraine, 1912-2009) – комік-конферансье та автор комедійних сцено-скетчів, телевізійний та кіноактор, перший чоловік Ірени Яросевич (Ренати Андерс). Випускник варшавської торгівельної школи. Актор кабаре «Cyrulik Warszawski», театру-ревю Фелікса Конярського, «Tea-Jazz» Г. Варса. Воїн 2 польського корусу армії генерала В. Андерса, першовиконавець пісні «Czerwone maki na Monte Cassino».
“Фотографії – як млинці. Я повинен отримати їх, поки вони гарячі” – всесвітньо відомий американський фотограф родом зі Львівщини Артур Фелліґ, який увійшов в історію під псевдонімом ВІДЖІ.
Він народився 12 червня 1899 року у Золочеві. Коли Ашеру (так його назвали при народженні) виповнилося 11 років, він разом із сім’єю емігрував до США, й під час еміграції змінив ім’я на Артур.
Віджі Артур
Не маючи освіти, він міг розраховувати лише на посаду помічника офіціанта. Але завдяки щасливому випадку в 14 років він став асистентом професійного нью-йоркського фотографа і відтоді вже ніколи не розлучався з фотоапаратом.
Він працював у різних газетах, з одного видання до іншого кочували його репортажні знімки з вулиць Нью-Йорка. Його головною перевагою та особливістю стало те, що він одним із перших з’являвся на місці подій, а іноді й раніше поліції. Його називали його магом та щасливчиком, адже він створював сенсаційні знімки. Це дозволило йому у 1935 році стати позаштатним новинним фотографом. У цей період з’являється його псевдонім “Віджі”, який походить від Wee Gee – назва гри з передбаченнями і звуками поліцейської сирени.
Віджі Артур. Мерилін Монро
У 1938 році фотограф отримав дозвіл на встановлення поліцейської рації у своєму авто. Співпрацюючи з відділком, він прослуховував обмін повідомленнями і оперативно приїжджав до місця пожежі, вбивства та інших подій, роблячи кадри для “гарячих” новин.
Віджі Артур. Елізабет Тейлор
У 1941 році він організував свою персональну виставку робіт “Віджі: вбивство – мій бізнес”. Адже всі сенсаційні фотографії він продавав авторитетним виданням, які платили чималі кошти за ексклюзив, серед них: Herald-Tribune, Daily News, Post, Sun і PM Weekly.
Через 4 роки Віджі випустив фото-книгу під назвою “Оголене місто”, яка принесла чималий комерційний успіх і надихнула Жуля Дассена на зйомку однойменного фільму.
Наступними його роботами стали альбоми “Люди Віджі” (1946) і “Голий Голлівуд” (1953).
Віджі Артур. Ліндон Джонсон
Багато документальних знімків Віджі було створено у нічному Нью-Йорку під час великої депресії та періоду сухого закону. А після переїзду до Голлівуду у 1947 році Віджі створив серію “спотворених” портретів знаменитостей і політичних діячів. Експериментуючи з різноманітними оптичними змінами об’єктивів, він прагнув показати темні сторони людської душі.
У 1961 році вийшла друком автобіографія “Віджі про Віджі”.
Віджі Артур. Роберт Кенеді
До своєї смерті (26 грудня 1968) Віджі як репортер часто приїздив до Європи, знімав матеріали для Daily Mirror та інших журнальних та книжкових фотопроєктів. Цікаво, що виставка Віджі пройшла і в СРСР – під час його лекційного турне у 1959 році.
Власне, виставки фотографій Віджі (Артура Фелліга) і нині відбуваються у різних країнах.
Урочистості з нагоди 129-річчя з дня народження Євгена Коновальця
Вчора, 14 червня 2020 року, Львівщина відзначила 129-ту річницю з дня народження полковника Армії УНР, голови проводу українських націоналістів Євгена Коновальця.
Урочистості з нагоди 129-річчя з дня народження Євгена Коновальця
Заступник голови Львівської ОДА Юрій Холод, директор департаменту внутрішньої та інформаційної політики Андрій Ковальський поклали квіти до пам’ятника Євгену Коновальцю у його рідному селі Зашків Жовківського району.
Урочистості з нагоди 129-річчя з дня народження Євгена Коновальця
“Історія вчить, що кожній країні конче потрібні і ті, хто здатен до боротьби та пожертви, і ті, хто бере на себе відвагу будувати державне життя народу. Євген Коновалець, якого уродини сьогодні відзначаємо, поєднав у собі ці риси. Він був одним із знаних військових керівників армії УНР і одним з найбільших будівничих ідеї української державності у XX столітті. Виникає питання: якби Коновалець не помер у 47, чи розкололася б ОУН, чи саме такою була б роль України у Другій світовій, чи, може, наша історія була б трохи іншою? Це складні запитання, які вимагають чесної відповіді: країні потрібні герої. І ті, які здатні до боротьби та подвигу, і ті, які беруть на себе відповідальність будувати державність, не схиляючись до ворожих нам ідеологічних доктрин”, – наголосив Юрій Холод.
Музей Євгена Коновальця в Зашкові
Також сьогодні на території Історико-меморіального музею полковника Євгена Коновальця за ініціативи ГО “Спілка учасників бойових дій” “Асоціація комбатантів” та підтримки облдержадміністрації відкрили виставку військової форми та зброї «Від УНР до сьогодення».
Окрім того, день народження Євгена Коновальця відзначили велопробігом від пам’ятника Степану Бандері до Зашкова. Забіг організований громадською організацією “Твереза Галичина”.
Музей Євгена Коновальця в Зашкові
Зазначимо, у зв’язку з карантинними обмеженнями, цьогоріч національно-патріотичний фестиваль «Зашків», заснований молодіжними громадськими організаціями Львівщини у 2006 році, не відбувається.
Книжка Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора. Саддам Хуссейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро і Пол Пот: історії, розказані кухарями».
Вже за місяць у «Видавництві Старого Лева» вийде друком книга всесвітньо відомого польського журналіста Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора. Саддам Хуссейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро і Пол Пот: історії, розказані кухарями».
Книга унікальна у своїй багатогранності – на її сторінках історії злетів та падінь п’ятьох диктаторських режимів, особисті враження та емоції шістьох кухарів, їхні взаємини з диктаторами та післясмак, який вони залишили: від страху до закоханості. А також життєві вибори, обставини та вчасні рішення: коли вдало подана страва підіймала настрій диктатора та цим самим рятувала сотні життів. Ну і, звісно, не бракуватиме самих рецептів: читачі дізнаються як приготувати улюблений рибний суп Саддама Хусейна, запечену козу як для Іді Аміна, шекерпаре, яке полюбляв Енвер Ходжі чи рибу в манговому соусі як для Фіделя Кастро, або ж салат із папаї, яким любив ласувати Пол Пот.
У центрі розповіді — історія життя п’ятьох найкривавіших диктаторів ХХ століття — Саддама Хусейна, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Фіделя Кастро та Пола Пота — через спогади їхніх кухарів. Журналістська мандрівка відомого польського репортера Вітольда Шабловського чотирма континентами та п’ятьма країнами (Угандою, Кубою, Іраком, Албанією та Камбоджею) відкриває завісу перед життям тиранів, яке було приховане від загалу.
Книжка Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора. Саддам Хуссейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро і Пол Пот: історії, розказані кухарями».
«Робота над цією книжкою забрала в мене майже чотири роки. За той час я побував на чотирьох континентах: від забутого усіма села в кенійській савані через руїни стародавнього Вавилона в Іраку і до джунглів Камбоджі, де сховались останні з Червоних кхмерів. Я зачинявся на кухнях із найнезвичнішими кухарями світу. Я готував із ними, пив ром, грав у раммі. Ми разом ходили на базари, торгувалися про ціну помідорів і м’яса. Ми пекли рибу та хліб, варили солодко- кислий суп із додаванням ананаса та плов із козлятини, — розповідає про роботу над книгою Вітольд Шабловський — Із тим, аби переконати їх до розмови я зазвичай мав проблему. Одні досі не оговталися від травми, якою була робота на людину, що кожної миті могла їх убити. Інші вірно служили режимам і до- нині не хочуть виказувати їхніх таємниць, навіть кухонних. Ще інші, як правило, не мають бажання воскрешати часто-густо нелегкі спогади. Про те, як я переконував кухарів до одкровень, можна було би написати ще одну книжку. У крайньому разі мені знадобилося для цього три роки. Але вдалося. Я пізнав історію ХХ століття, яку було видно крізь кухонні двері. Я дізнався, як вижити в нелегкі часи. Як годувати шаленця. Як замінити йому матір. І навіть як випущені у відповідний момент гази можуть врятувати життя кільканадцятьох людей».
Книга привідкриє завісу життя диктаторів, яких боялись, якими захоплювались та чиї імена відомі далеко за межами їхніх країн. Що їв Пол Пот, поки кілька мільйонів камбоджійців помирали від голоду? Чи правда, що Іді Амін куштував людську плоть? І чому Фідель Кастро був одержимий коровою Убре Бланка, яка стала символом кубинської Революції? Це не кулінарна книжка, хоча деякі рецепти ви тут знайдете. Це спогади з перших уст про життя, сповнене страху, любові і ненависті під тиранією.
«Врешті — найважливіше. Завдяки розмовам з кухарями я зрозумів, звідки на світі беруться диктатори. У часи, коли, згідно з рапортом американської організації Freedom House, сорока дев’ятьма країнами правлять диктатори, це важливе знання. До того ж ця кількість постійно зростає. Погода нині сприяє диктаторам, і варто про них знати якнайбільше», —продовжує Вітольд Шабловський.
«Кожна з історій Шабловського могла би претендувати на окрему книжку, і для кожної з історій хотілося кілька продовжень і поглиблень сюжету. Проте автор витиснув максимум із кожної можливості, а подекуди їх і перевершив», — Андрій Бондар, письменник, перекладач.
Вітольд Шабловський — польський журналіст і репортер. Працював на TVN24. Стажувався в турецькій службі телеканалу CNN. Закінчив факультет журналістики і політології у Варшавському університеті, а також рік вчився у Стамбульському університеті. У 2006 році працював у «Gazeta Wyborcza». За свої репортажі отримав кілька важливих нагород. У 2008 році отримав нагороду Amnesty International за статтю «Це з любові, сестро», що розповідає про драматичні події з життя жінок у Туреччині – жертв «вбивств честі». У 2011 році – лауреат Нагороди імені Беати Павляк і номінований на Літературну нагороду «Nike» за книжку «Вбивця із міста абрикосів» та «Репортажі з Туреччини», які написав після бесіди із терористом Мехметом Алі Агджоєм та його родиною.
Статті Вітольда Шабловського на турецькі теми були також відзначені премією Європейського парламенту. Разом із своєю дружиною Ізабеллою Мейз написав книжку «Наша нова ПНР», що є своєрідним експериментом: подружжя прожило рік ніби повернувшись в 1981 рік (використовуючи тогочасну техніку, читаючи тогочасні газети). У 2014 році видав книжку «Танечні медведі». У 2016 році опублікував цикл розмов з очевидцями Волинської трагедії, яка була перекладена українським письменником Андрієм Бондарем і видана у 2017 році у «Видавництві Старого Лева» під назвою «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині».
Історія Волині містить ще багато «білих плям», які варто буде дослідити дослідникам та краєзнавцям. Сьогодні пропонуємо нашим читачам поглянути на раніше невідоме зображення одного волинського курорту.
Цим малюнком XVIII ст. поділилась в мережі фейсбук Наталія Бондар, заввідділу стародруків в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського. Саме вона віднайшла зображення курорту мінеральних вод, який існував у XVIII ст. в селі Козин на Волині. Сьогодні це село входить до складу Радивилівського району Рівненської області.
Малюнок вражає, адже на ньому ми бачимо висококласний по тогочасних мірках курорт, який міг би існувати десь в Франції, чи Італії.
Зображення є гравюрою авторства Адама Гочемського, яка була видана в місті Почаєві на Тернопільщині в 1782 році.
Курорт у Козині на Волині, 1782 рік
Цікаво, чи залишився зараз слід від тогочасного курорту? В коментарі до зображення відома мистецтвознавець та уродженка села Козин Діана Клочко розповіла цікавий факт про курорт мінеральних вод: «Є у рідному селі острівець посеред річки Пляшівка, має місцеву назву – “Замок”. Дійсно, стояв там колись справжнісінький замок пана Тарнавського, що його штурмував ще Богун, коли втікав після битви під Берестечком. Був його власником і один з Потоцьких, який запрошував до замку на гостину Станіслава-Августа Понятовського. Певно, саме тоді ці «мінеральні води», з павільйонами і теренкуром, й були зафіксовані… Я застала дитиною наступне: після Другої світової зробили там місце для купання, бо острівець був весь нашпигований норами, де раки жили, і їх з тих нір мішками витягали та й з пивом із старої чеської броварні у Вовковиях тут же варили і їли. А навпроти мальовничого острівця у 60ті туберкульозну лікарню влаштували, саме тому, щоб їм добре дихалось як казали «за замком»».
Руїни Козинського замку і костел у Козині – з малюнка ХІХ ст
Можливо на курорті в Козині відпочивав останній польський король Станіслав ІІ Понятовський. Адже він перебував в Козині в гостинах у Тарнавського у 1787 році. Про це пише у своєму дослідженні Володимир Ящук, член Національної спілки журналістів України.
Домініканський костел в Козині, міжвоєнний період
В 1787 році до Яна Тарновського завітав з почесним візитом Станіслав II Август Понятовський – останній польський король. Відомо, що в козинському палаці була вражаюча галерея ікон і бібліотека старовинної класики.
Святий вечір одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Дата святкування різними церквами залежить від дати святкування Різдва. Західні й...
![Катерина Грушевська. Львів, [1910-1911] р.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2015/06/613.jpg?resize=696%2C1262&ssl=1)
![Катерина Грушевська. Фото на листівці. Атель’є Willinger & Schnapper. Відень. [1920-ті рр.]. МІК КВ-71729 Фо-14922.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/06/l.jpg?resize=696%2C1136&ssl=1)
![Катерина та Марія Грушевські, [Ольга Коссак], Михайло Грушевський. [Баден, 1924 р.] Фотограф С.Бурко. МІК КВ-62610 Фо-11059; МІК КВ-51478 Фо-8174.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/06/802-15-2sp-700x535-1.jpg?resize=696%2C532&ssl=1)
