Велика театральна історія однієї невеликої сцени. Частина сьома:  і естрада, і драма, і опера, і джаз…

0
703
Велика театральна історія однієї невеликої сцени. Частина сьома: і естрада, і драма, і опера, і джаз…

Сцена Великої зали Музичного товариства ім. М. Лисенка була свідком народження і перших кроків іще одного театру, орієнтованого на розважальні жанри: Львівського українського театру-ревії «Цвіркун». Йому судилася значно більш щаслива й тривала сценічна доля, ніж «Співомовкам», «Розраді» та «Золотому усміху».

Презентація театру відбулась 24 вересня 1931 року під егідою Союзу українських артистів програмою «Все на горячо» з 14 різножанрових  номерів (пісень, танців з оперет, пародій, чотирьох оригінальних та перекладних гумористичних сценок-скетчів). Інструментальний супровід до виступів виконував ансамбль родини Шлапаків, відомий ще з діяльності театру «Розрада».

«Гарячо й весело було вчора на виставі ревії Союзу Українських Артистів. Гарячо, бо саля Лисенка тріщала від натовпу, весело, бо члени цього гуртка подбали не тільки за дотепні скечі, знамениті пародії модних танців тощо, але й зуміли все те виконати так, що публика мала нагоду здорово посміятися впродовж цілого вечора. А такий щирий, здоровий сміх варта гроші, особливо в нинішніх тяжких часах! З чотирьох виведених скечів найбільше подобався перший “Балаган” в укладі арт. Сороки і своїм актуальним змістом, і доброю постановкою він розсмішував видців до сліз. З трьох інших, перебраних з чужих ревіових сценок, “Вікштинський” Гемара був рішуче за порнографічний, коли зважили, шо на салі було багато молоденьких хлопців та дівчат, які й найгарячіше оплескували т. зв. пікантні місця. Скечі «Сі ми не хоче» і «Лєда» були виконані бездоганно і бавили видців своїм перлистим гумором та весело-трагічними ситуаціями, даючи одночасно гарне поле до попису виконавцям. З інших точок треба на перше місце поставити виступ п-і Стадникової, що не має мабуть багато собі рівних в інтерпретації наших пісень. Публика слухала її пісеньок із справжньою насолодою та витала оваційно. Не менший успіх мали її діти: Стефа та Ярема Стадники в танцях з популярних опереток, а п-во Сороки в пародіях модних танців» [18, с. 5]. Водночас, ці тріумфи були прощальними для двох улюблениць публіки – Софії Стадникової та її доньки Стефи Стадниківни, оскільки анонси сповіщали про їх виїзд: «… на Вел. Україну, де вони заангажовані до державного театру в Харкові» [19, с. 5].

Loading...

Зовсім незабаром, 8 жовтня, «Цвіркун» презентував нове ревю в яке «входять м. ін. нові скечі, виступ балету, українські ревелерси і т. д.» [8, с. 5]. Зі спогадів очевидців можна скласти певну уяву про цю програму під назвою «Як вертіти, то вертіти»: «Публика, що заповнила й цим разом по береги салю Лисенка, мала знову нагоду в цих невеселих часах добре посміятися і напевно не було жодного видця, що не провів би приємно вечора однаково горячо оплескувано і прегарні хореографічні продукції добре вишколеного балету в складі пань Красновецької, Богусевич, Рурської і Фединяківної, які виступали аж у чотирьох танцях (фокстроті, чардаші, танцях гаванських та еспанських), і дуже вдатні виступи хору під проводом арт. Полякова (“українські ревелерси”), що співав у супроводі мандолінової орхестри більше чи менше відомі українські пісні, і настроєво-сентиментальні пісоньки у виконанні п. Софії Орлян (особливож “Останій поцілуй” і “Пригоду в лісі”), і вміло підібрані, незвичайно дотепні скечі, і виступ арт. Сороки в ролі українського емерита, і все інше. Та проте думаємо, що скеч “Україна Гасмонея”, приноровлений до наших відносин (“зукраїнізований”) п. Сорокою і виведений по мистецьки ним і п. Залуцьким, викликав таки найбільше сміху й веселости на салі і був справжньою атракцією вечора[1]. деякі точки (всі виступи балету і деякі точки хору) треба було на настирливе домагання видців повторяти. Видно, що того роду вечорі можуть у нас стягати ширші круги публики і нема сумніву, що саля буде заповнена і на найближчій ревії  “Цвіркуна”» [10, с. 5].

Дбаючи про розвагу своєї публіки, театр піклувався і про благодійні цілі, які, за популярності його програм, реалізувати було досить перспективно. Так, у 1932 р. збір від одного з ревю було призначено на потреби лікування відомого українського актора Василя Коссака [5, с. 5].

Важливою театральною подією варто вважати театральну конференцію, ініційовану Союзом Діячів Українського Театрального Мистецтва у домівці Кооперативи «Український Театр» у Львові, яка містилась на першому поверсі будівлі Музичного товариства по вул. Шашкевича, б. 5. Вона відбувалась під гаслом «На ліквідацію театрального хаосу!» і була спрямована на «налагодження відносин між поодинокими театральними дружинами на терені нашого краю», а саме: театрами «Веселка», «Заграва», «Цвіркун», «Промінь», трупами Панаса Карабіневича, Івана Когутяка, Яреми Стадника, Івана Тобілевича [14, с. 7].

1930-ті роки також знаменують період інтенсивної фахової підготовки виконавців: співаків, акторів, артистів хору та оркестру завдяки багаторічній планомірній діяльності Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (ВМІЛ). Навчальний заклад на той час розвинувся в конкурентноздатну інституцію загальноєвропейського консерваторського рівня з розбудованою мережею філій по всій Галичині. Найбільш успішні виспускники нерідко вдосконалювали свою кваліфікацію в зарубіжних навчальних закладах, досягали успіху на театральних і концертних сценах Європи й Америки.

Наприкінці вересня 1935 року тут було започатковано курс художнього декламування під орудою популярної акторки українських театральних труп Лесі Кривицької[2]. В рекламному оголошенні вказувалося, що: «Курс обійматиме крім самих практичних вправ також деякі необхідні теоретичні відомості про спосіб виголошування літературних творів. На курс можуть вписуватись крім елєвів музичних інститутів також й інші особи. З викладів і вправ могли би користати слухачі для звичайного, приватного вжитку і ті, що задумують вибрати драматичну каріеру» [17, c. 6].

Керівничка драматичної школи ВМІЛ Леся Кривицька. З родинного архіву Наталії Миронюк
Керівничка драматичної школи ВМІЛ Леся Кривицька. З родинного архіву Наталії Миронюк

Важливим чинником розширення меж музично-театральної діяльності були спільні проекти ВМІЛ, драматичної студії при ньому (яку після М. Вороного і О. Загарова очолила Леся Кривицька), «Студіо-хору» (високопрофесійного і мобільного колективу, який організував молодий професор диригентського класу Микола Колесса для виконання найскладніших мистецьких творів минулого та композицій у модерних техніках), професійних співаків – солістів Великого міського театру. Вони реалізувалися з ініціативи композитора й диригента цього театру Антіна Рудницького[3] і його дружини, видатної співачки (примадонни Харківського і Київського оперних театрів), викладачки вокалу у ВМІЛ Марії Сокіл[4]. Так, у 1936 р. на сцені Великого театру було здійснено постановки опер «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» з зоряним складом виконавців (Наталка – Марія Сокіл, Петро – Василь Тисяк, Виборний – Іван Романовський, Микола – Андрій Поліщук) [15, c. 3].

Марія Сокіл
Марія Сокіл

 

У 1936 р. (1-5 квітня) були підготовані постановки дитячих опер Ц. Кюї «Червона шапочка» та К. Стеценка «Котик і Півник», які ініцювали: товариство «Рідна школа», Леся Кривицька (режисер) та Антін Рудницький (музичний керівник). Як виконавці головних ролей в них взяли участь талановиті студентки класу вокалу Лідії Улуханової[5] Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (Рена Яросевич, Рома Гумінілович, Ольга Антонович і Оля Сушківна) та учасники хору «Львівський Боян» [1, c. 4]. Ця серія вистав відбулась в театрі «Ріжнородностей», проте підготувала підгрунтя для подальших, значно сміливіших і масштабніших творчих проектів.

Як і інші спеціальності ВМІЛ, драматичний клас також влаштовував судентські пописи (творчі звіти) за участю педагогів із декламацією і інсценізацією прози та поезії. Так, 18-го червня 1936 року в Малій залі Музичного Товариства ім. Лисенка відбувся річний попис учнів класу декламації Л. Кривицької. Він включав виконання творів 16-ти майстрів поетичного слова, в т.ч. Т. Шевченка, М. Коцюбинського, О. Олеся, Л. Лепкого, П. Тичини, М. Зерова та цілого ряду українських молодих поетів, а також інсценування «Грішниці» Лесі Українки, силами дев’яти студентів класу. Під враженям від мистецької події преса писала: «Кількамісячна праця над учнями не пішла на марне, а ствердила потребу такого постійного курсу у Львові і показала, чого можна добитись витривалістю та відповідним хистом. Артистка Л. Кривіцька, що вела цей курс, вложила в нього всю свою амбіцію та ввесь вільний час, не жалкуючи ні здоровля, ні енергії… Шкода, що цього роду пописи не перемінюються на прилюдні виступи. Та частина нашої публики, що любить драматичне мистецтво та поезію, з приємністю послухала би гарної деклямації та познайомилась би із зразками нашої літератури, яких певне не знає з книжок. Адже поезію мало хто в нас читає» [7, c. 8].

У понеділок 22 червня 1936 року відбувся Кінцевий (заключний) вечір творчих звітів ВМІЛ, на якому, зокрема, було поставлено оперу-хвилинку Миколи Лисенка «Ноктюрн» силами оперного класу та оркестру навчального закладу [16, c. 5]. А вже 4 квітня наступного року під егідою МТЛ було підготовано оновлену прем’єру цієї ж опери на сцені Великого міського театру, доповнену «Вечорницями» Петра Ніщинського. Виконавцями стали кращі вокальні виконавські сили інституту Софія Гаврищук (Цвіркунка), Ольга Лепкова (Вакханка), Лев Рейнарович (Офіцер) спільно зі «Студіо-хором». Професор інституту, досвідчений композитор Станіслав Людкевич здійснив редагування партитури згідно виконавського складу. Режисуру взяла на себе акторка Леся Кривицька, диригував виставою Микола Колесса. Анонсуючи цю подію В. Барвінський писав: «Виставою цих двох творів віддаємо поклін невмірущій пам’яті великого Миколи Лисенка та його попередника Петра Ніщинського. А наше громадянство численною участю повинно засвідчити, що розуміє культурну вагу цього свята» [2, c. 4].

21 червня 1938 року в межах пописів оперного ансамблю (з вокальних класів професорок інституту й видатних співачок Лідії Улуханової та Дарії Бандрівської[6]) на сцені МТЛ поставлено в костюмах і декораціях пролог, першу, фрагмент другої і третю дії з опери «Фауст» Шарля Гуно. Опера виконувалась за участю хору і симфонічного оркестру інституту (диригент М. Колесса), доповненого ударними і фісгармонією, яка компенсувала партії відсутніх духових інструментів. Постановка здійснювалась під режисурою Олександра Улуханова, який у цей період працював у Великому міському театрі Львова.

У анонсі до вистави Михайло Волошин писав: «Опера “Фавст” Гунода перейшла сцени цілого світу. До всіх виконавців має небуденні вимоги. Хто з нас не пригадує собі незабутньої креації Мефіста Адама Дідура чи Марґеріти Марії Сокіл?! У вівторок запрезентуються гарні голосові матеріали, деякі вже поважно заавансовані Велике зацікавлення викликує орхестра Вищого Музичного Інституту. Її організатор і знаменитий диригент професор теоретичних предметів і диригенгури нашого Інституту Микола Колесса стоятиме при диригентському пульті. Ця вистава буде цікава з двох сторін: вона буде покажчиком, який оперовий репертуар приготовляють наші музичні кола для будучої постійної української опери та оскільки можемо виповнити виключно нашою публикою власну театрально-оперову салю» [9, c. 5].

Головні партії виконували студенти інституту: Фауст старий – Юрій Шухевич, Фауст молодий – Мирослав Старицький, Маргарита – Рена Яросевич, Мефістофель – Іван Гринчишин, Марта – Ольга Ладика, Зібель – Анна Романовська, Валентин – Лев Рейнарович. Майже всі вони в подальшому стали окрасою українських та світових оперних і естрадних сцен (за винятком Юрія Шухевича, брата генерала Тараса Чупринки, який був закатований в тюрмі на вул. Лонцьких разом з тисячами безневинних львів’ян у 1941 році).

Програмка попису з постановкою фрагментів опери «Фауст». З колекції Юрія Завербного.
Програмка попису з постановкою фрагментів опери «Фауст». З колекції Юрія Завербного.

Підсумовуючи успіх вистави професор ВМІ, композитор та музикознавець Борис Кудрик відзначив у відгуку на мистецьку подію: «Щоб не вичислювати цілої листи подрібних подвигів, вистане згадати знаменитого Валєнтина-Рейнаровича, що співом та грою творив справжню корону цілости, повну праці й життя, Зібель-Романовську, й прегарну звінку кольоратуру Маргарети-Яросевичівної в арії з клейнодами. Ущерть по береги виповнена авдиторія була проречистим доказом, що наша українська публика дійсно тужить до своєї рідної опери та з замилуванням до поважної музики в неї не все так зле, як часом видається. Частіші такі оперні імпрези булиб знаменитим засобом збільшити фреквенцію по наших концертових салях та постепенно підховати нашу публику до щораз глибших музичних завдань. Понадто були би вони дуже добрим засобом піднести повагу до нашої музичної школи, замало доцінюваної нашим суспільством та збільшити число її учнів» [12, c. 4].

Спільними зусиллями керівничок вокальних класів та завдяки ентузіазму М. Колесси постановки оперних сцен у супроводі симфонічного оркестру в повноцінних сценічних умовах увійшли в концертну практику пописів інституту й концертної традиції української громади. Рецензію на одну з них («Євгеній Онєгін»), яка відбулась в червні 1939 року, у властивому йому елегантно-гумористичному стилі змалював Роман Купчинський (під псевдонімом Галактіон Чіпка): «Був я в понеділок в українській опері. Так, мої Панство, в українській опері… була кепсько збудована саля Лисенка, а в ній опера. Не яка небудь, як то часом бувало в наших мандрівних театрах з трьома хористами і півтора музикантами, а справжня, з доброю орхестрою і направду приємними молодими співаками. Дві співацькі кляси Музичного інституту: проф. Бандрівської і Улуханової давали оперовий вечір. Не зважаючи на труднощі вечір вийшов дуже добре. Тому, що:

  1. Публики вже вдруге було багато.
  2. Співаки вміли свої партії.
  3. Голоси були молоді і свіжі.
  4. Був теплий і заразом святочний настрій.

 Коли є десь музика, а ще більше, коли вона грає довго, то тоді майже не обійдеться без дисонансів. Були вони і тут. Цікаво, що траплялися в музиці все при кінці кожної дії. Як тільки співачка, чи співак, чи обидвоє разом скінчили свою партію – частина публики вибухала оплесками не зважаючи на те, що орхестра ще грає. Проф. Колесса дириґував хоробро дальше, замість батутою погрозити нетерпеливим ентузіастам Всеж таки оперовий вечір був незвичайно приємний і дай Боже більше таких – очевидно без півгодинного спізнення» [6, c. 9].

З приходом радянської влади Музичне товариство ім. М. Лисенка було розформоване, а його приміщення надане для Львівського музичного училища. Зали будівлі й далі слугували концертними майданчиками для провідних виконавських колективів академічного і естрадного плану. Зокрема, в кінотеатрі «Стилевім»[7] 9 листопада 1940 року відбувся концерт провідного філармонійного естрадного колективу – «Tea-Jazz» (театру малих форм у супроводі джаз-бенду, подібного за стилем формування програм до аналогічного за визначенням легендарного колективу Леоніда Утьосова в Одесі) під орудою композитора легкого жанру і диригента Генрика Варса, за участю славетного актора, кіноартиста і естрадного співака Євгеніуша Бодо[8] та з конферансом Гвідона Боруцького[9] та Ірени Яросевич.

Рецензент тогочасного видання Л. Михайлович писав про виступи колективу цього періоду: «Це перші виступи молодого музикального колективу після його зовсім недавнього народження … В оригінально-задуманій музичній формі оркестр представляється своєму глядачу. Нарешті зявляється диригент і художній керівник ансамблю Генріх Варс. Увесь склад оркестру виконує кілька номерів танцювальної музики. Відразу кидається в очі культура виконання, майстерність музикантів, зіграність ансамблю. Майже кожен музикант грає на двох або кількох інструментах. Слухач відразу визначає особливо віртуозів першого скрипаля т. Брія і саксофоніста т. Троппе. Вони виконують сольні партії зі смаком, технічно і музикально майстерно. … Пластичність і надзвичайну винахідливість продемонстрували Ліда Варрен і Джоні Стон у виконаних ними танцях. З успіхом виступали співаки Я. Ясінська і А. Гарріс. Всю програму тактовно і дотепно вели І. Яросевич і Г. Боруцький. Гвідона Боруцького ми вже знаємо по його успішних виступах на естрадних сценах. Це талановитий конферансє і прекрасний співак. “Габаніта”, “По Тирольськи” — виконані Г. Боруцьким тепло і непримушено. В залі протягом всієї програми панує веселий бадьорий настрій. Його створює прекрасний ансамбль — теа-джаз Генріха Варса. Побажаємо йому дальших творчих успіхів» [13, c. 5].

У період німецької окупації (1941-1944) театральні події з невеликої сцени перемістились на сцени Інституту народної творчості на вул. Короленка, 7 (там діяли театр малих форм «Веселий Львів» і дитячий драматичний театр) та Великого міського театру, де українським діячам вдалось сформувати трупу з назвою «Львівський оперний театр» з оперним, оперетковим, драматичним і балетним підрозділами. У повоєнний період, з відновленням радянської влади, розкішна Велика зала пережила дуже складні часи, слугуючи приміщенням для кінолекторію «Комсомолець». Зараз вона прекрасно відновлена і реставрована у 1987 році як зала Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича, але театр на її невелику сцену з такою великою історією більше не повертався. Хоча, … хто знає?…

Роксоляна ГАВАЛЮК
викладач-методист ЛМК ім. С. Людкевича, музикознавець

Література.

  1. БарвінськийВ. Дитячі опери // Новий час.1936. №  28.04.
  2. БарвінськийВ. Перед виставою опери М. Лисенка «Ноктюрн» та «Вечорниці» П. Ніщинського у Львові. // Новий час. 1937. №  30.03.
  3. Велика дитяча імпреза // Діло. 1936.№ 31. 09. 02. с. 7.
  4. Вечір наших артистів. //Діло. 1929. № 12. 01. с. 5.
  5. Вистава на допомогу хорому артистові. // Діло. 1932. № 52. 09.03. с. 5.
  1. Галактіон Чіпка Оперові вечорі. // Діло. 1939. № 140. 22.06. с. 9.
  2. Декламаторський вечір. // Діло. 1936. № 137. 06. с. 8.
  3. Діло № 222. 1931. 04.10. с. 5.
  1. д-р М. Волошин. Опера Ґунода «Фавст» на сцені Музичного Товариства ім. Миколи Лисенка у Львові. // Діло. 1938. № 132. 19.06. с. 5.
  2. З театру. Кооператива Український Театр під дир. Й. Стадника; Бенефісовий вечір артистів // Діло. 1929. № 15. 01. с. 5.
  3. І. Н. З театру. // Діло. 1931. № 228. 11.10. с. 5.
  1. Кудрик Б. Орхестрально-оперовий вечір Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові // Діло. 1938. № 136. 24. 06. с.4.
  2. Михайлович Л. Виступи теа-джазу // Вільна Україна. 1940. 04.
  3. На ліквідацію театрального хаосу! //Діло. 1934. № 9. 14.01. с. 7.
  4. Назустріч. 1936. № 22. С. 3
  5. Новинки. // Діло. 1936. № 132. 16.06. с. 5.
  6. Новинки. Курс мистецької деклямації в Муз. Інституті ім. Лисенка. // Діло. 1935. № 259. 09. с. 6.
  7. 19. Українська ревія в салі Лисенка. // Діло. 1931. № 213. 24.09. с.5.

[1] Очевидно, підставою для сюжету був нашумілий матч між українською та єврейською футбольними командами, де неодноразова несправедливість недосвідченого судді-початківця щодо українських гравців призвела до скандалу. 1000 обурених українських болільників, вибігли на поле, вимагаючи, щоби футбольна команда дружини «Україна» залишила гру, не усвідомлюючи наслідків: масштабу штрафних санкцій і дискваліфікації своєї спортивної дружини. Поклики на цю подію зустріються в низці фейлетонів і сатиричних монологів.

[2] Леся (Олександра) Кривицька (1899-1983) – українська актриса і громадська діячка. Випускниця Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (1918). Учасниця труп Сергія Пронського, Театру Миколи Садовського, Державного народного театру УНР у м. Кам’янець-Подільський (1919-1920). Працювала в мандрівному театрі ім. І. Франка (1921-1922), Українському театрі під керівництвом Миколи Орла-Степняка (1922-1923), Українському театрі Володимира Демчишина (1924), Українському придніпрянському театрі (1925-1927), Новому українському театрі (1927), Українському театрі Й. Стадника (1927-1929), Українському театрі ім. І. Тобілевича під керівництвом В. Блавацького (1929-1934), у театрі «Заграва» (1934-1936), в Українському народному театрі ім. І. Котляревського (1938-1939), Львівському українському театрі ім. Лесі Українки (1940), Львівському українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької (1944-1973). Очолювала Драматичну студію ВМІ ім. М. Лисенка Львові, вела клас художнього слова.

[3] Антін Рудницький (1902-1975) – концертуючий піаніст-соліст і камераліст, диригент, педагог, науковець і публіцист України і діаспори. Випускник консерваторії Польського музичного товариства у Львові у класах фортепіано Єжи Лялєвіча та Вілєма Курца (1922 р.), Вищої музичної школи в Берліні у фортепіанних класах Артура Шнабеля та Егона Петрі, Франца Шрекера з композиції, Юліуса Прювера з диригування (1926 р.). Хормейстер Львівського оперного театру, диригент оперних театрів у Харкові та Києві, симфонічного оркестру київської філармонії та педагог кафедри диригування у консерваторії, гастролював містами Європи як піаніст і концертмейстер, директор-управитель філії Музичного Інституту ім. М. Лисенка у Дрогобичі (1931), диригент Львівського оперного театру, співорганізатор СУПроМу, засновник і редактор часопису «Музика», диригент хору товариства «Lutnja-macierz», викладач класу диригування у консерваторії ПМТ у Львові.

[4] Марія Сокіл (1902-1999) – випускниця класу вокалу З. Мілютіної в Катеринославському музчному училищі. Артистка трупи М. Заньковецької, солістка Харківського (де дебютувала з І. Паторжинським, 1927-1929), Київського (1930-1932), Львівського (1932-1937) оперних театрів, стажувалась в театрах Італії та Німеччини. Фінансово підтримувала «Народну лічницю» митрополита А. Шептицького – українську безкоштовну лікарню, яка надавала допомогу людям усіх вірувань та національностей. Здобула перше місце і премію за участь у Міжнародному вокальному фестивалі у Відні, де виступала від України, вже не будучи її громадянкою. В еміграції (після 1937 року) співала на оперних сценах Нью-Йорка, Чикаго, Філадельфії, Детройта, та виступала як камералістка. Друга (після Соломії Крушельницької) українська співачка, яка зробила аудіозаписи на американському континенті («Art Recording Studio»). Знялась в ролі Одарки у фільмі Василя Авраменка «Запорожець за Дунаєм». Коштами з концертів фінансово підтримувала українців в час голодомору, визволила з концтаборів Європи 39 українських родин. Від 1958 року Марія Сокіл викладала у консерваторії та музичній академії Філадельфії.

[5] Лідія Улуханова (дівоче прізвище і сценічне ім’я Вікшемська, 1879-1954) – оперна співачка (лірико-драматичне сопрано), педагог, професор. Дружина співака і режисера Олександра Улуханова. Випускниця київської музичної школи Миколи Тутковського (клас проф. О. О. Сантагано-Горчакової, 1896-1900). Вдосконалювала вокальну майстерність у Мілані (проф. Аркель та Ванцо (1902, 1912). Виступала в оперних театрах Києва, Москви, Петрограда, Тифлісу, Казані, Харкова та ін. Сценічна партнерка Ф. Шаляпіна. Викладала вокал в Київській консерваторії (1927), Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові (1927-1939), консерваторії ім. К. Шимановського (1931-1939), Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка (від 1944).

[6] Одарка (Софія) Бандрівська (1902-1981) – українська камерна співачка (сопрано), піаністка, педагог; племінниця Соломії Крушельницької, фундатор її Музею Львові. Закінчила ВМІ ім. М. Лисенка (клас фортепіано Марії Криницької), навчалась у професора Франка у Відні, навчалась в консерваторії Польського Музичного Товариства (клас вокалу професора 3. Козловської (1924-1928) та на гуманітарному факультеті Львівського університету. Вдосконалювала навички сольного співу у С. Крушельницької в Італії (Мілан та Віа-Реджіо,1928). Викладач сольного співу у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (1931-1939), доцент і декан вокального факультету Львівської державної консерваторії, автор науково-методичних праць. Серед учнів: М. Антонович, Л. Мацюк, П. Криницька, Т. Дідик, Марія Процев’ят, Л. Дороніна, Н  Сафронова, вокальне тріо сестер Байко.

[7] Очевидно його радянське переіменування кінотеатру, який тривалий час діяв в цьому приміщенні, відбулось пізніше, в повоєнний час – зустрічається варіант назви «ім. Щорса», від 1946 року – кінолекторій «Комсомолець».

[8] Євгеніуш Бодо (Eugeniusz Bodo, 1899-1943) – польський мистецький діяч швейцарського походження, актор кіно i театру, співак, конферансьє,  режисер, сценарист, танцюрист, співак i кінопродюсер. Актор Театру Ілюзії «Уранія». Від 1917 почав виступати як пісняр і танцюрист на на сценах ревю, спочатку в Познані i Любліні, а від 1919 у Варшаві в кабаре: «Qui Pro Quo», «Морське око», «Циганерія» i «Цирюльник Варшавський». Зіграв в понад 30 фільмах. Був співвласником кіностудії B.W.B., а також власником від 1933 кіностудії «Urania-Film». У Львові –  актор «Tea-Jazz» Г.Варса. Заарештований НКВС (1939), засуджений до строку в ГУЛАГу, в якому помер відвиснаження і голоду.

[9] Гвідон Боруцький (Gwidon Borucki, сценічні псевдо Guy Borucki, Guido Lorraine, 1912-2009) – комік-конферансье та автор комедійних сцено-скетчів, телевізійний та кіноактор, перший чоловік Ірени Яросевич (Ренати Андерс). Випускник варшавської торгівельної школи. Актор кабаре «Cyrulik Warszawski», театру-ревю Фелікса Конярського, «Tea-Jazz» Г. Варса. Воїн 2 польського корусу армії генерала В. Андерса, першовиконавець пісні «Czerwone maki na Monte Cassino».

Loading...

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.