Продовжуємо щомісячну рубрику, де публікуємо невеликий огляд суспільно-культурних подій українського Львова, що відбувалися 90 років тому. Сьогодні про події, які висвітлювала українська преса у вересні 1930 року.
Доскіпливий читач зауважить, що минулого місяця не було цієї, уже традиційної, публікації. Справа в тім, що так званий «Огірковий сезон», який розпочався у Львові ще в липні, тривав увесь серпень. Львів’яни були на вакаціях, місто відпочивало, тож у серпні культурних подій фактично не було. Лишень у вересні Львів починає прокидатися після відпочинку і потроху мешканці міста організовують заходи.
Насамперед треба зазначити, що у вересні, за участі митрополита Андрея Шептицького, відбулося два посвячення будови українських інституцій.
Митрополит Андрей Шептицький
5 вересня 1930 р. освятили фундаменти розбудови Національного музею у Львові (на сучасній вул. Драгоманова).
«… в п’ятницю 5 ц.м., в год. 5 попол., відбулося посвячення фундаментів розбудови Нац. Музею при вул. Мохнацького ч. 42. Чину посвячення довершив Основник Музею ексц. митрополит Шептицький та еп. Будка в окруженні духовенства, членів Кураторії Нац. Музею і Громадянського Комітету, представників українських установ та української преси і невеличкої горстки української інтеліґенції та занятого при будові робітництва. Підчас акту посвячення новозатягнених фундаментів вмуровано в розі муру грамоту, яку підписали всі приявні. Торжество посвячення, з якого пороблено фотоґрафічні знимки, закінчено многолітсвіями.
Національний музей у Львові, (сучасна вулиця Драгоманова, 42), фото початку ХХ століття
Плян розбудови Музею, що ведеться під кермою інж. Пежанського, передбачує тимчасом вибудовання 3 величезних кімнат праворуч і 5 кімнат позаду Музею. З часом має бути вибудоване і крило ліворуч Музею, так, що після відповідної перерібки горішніх частин головного будинку Музей як цілість буде представлятися незвичайно величаво і зможе як слід розмітити всі нагромаджені в ньому скарби мистецтва», – писала про захід газета «Діло» (№ 198, 7 вересня 1930)
«Розбудова Музею, найкраще діло в ювилейний рік двайцятьпятьліття Н.Музею; вона вказує нам найкраще на працю Музею через той час та на її великі здобутки, що вимагають конечного побільшення й поширення місця для себе», – відгукнувся на подію часопис «Нова хата» (ч. 10, жовтень 1930 р.).
Листівка роботи П. Ковжуна
14 вересня 1930 відбулося освячення фундаментів Українського шпиталю ім. Андрея Шептицького (на сучасній вул. Озаркевича, 4). Хоча, звісно, побудову нової будівлі Народної лічниці, на місці давнього бровара розпочали раніше: «Управа Народньої лічниці повідомляє, що шпиталь ім. митр. Шептицького находиться від трьох неділь в будові. Досі вирівнано площу, звезено 120 тисяч цегли, згашено 3 вагони вапна¸ звозиться шутер, пісок і інший будівельний матеріял. В найблищому тижні відбудеться посвята угольного камення. Передбачають, що до грудня ц.р. буде вибудований триповерховий будинок шпиталю, а весною слідуючого року буде будівля остаточно викінчена та заосмотрена всіми найновішими інсталяціями медичної техніки» – анонсує подію тижневик «Неділя» (ч. 35, 7 вересня 1930 р.).
Приміщення “Шпиталю Народної лічниці імені митрополита Андрея Шептицького”, фото 1938-1944 років
«В неділю 14 ц.м. відбулося в само полудне посвячення фундаментів Українського Шпиталю ім. митр. Шептицького, що будується при вул. Петра Скарги в сусідстві нинішньої Народньої Лічниці. Чину посвячення довершив сам митрополит в товаристві Преосв. д-ра Бучка при співучасти кількох членів львівської капітули і хору, зложеного з питомців дяківської бурси. Як при недавному посвяченні будови Національного Музею, так і тут вмуровано грамоту посвячення в основу муру, підписану найвизначнішими учасниками свята.
На посвяченні, з якого пороблено фотоґрафічні знимки, явилися дуже численно представники Українського Лікарського Т-ва, всі члени Комітету будови Українського Шпиталю, представники української преси і багато львівських українців (ок). Після посвячення хор заінтонував «Многая літа», а цікаві ще довго оглядали виведені досі мури шпиталю, що по плану буде величавим 3-поверховим будинком і служитиме всім кругам населення нашого краю», – пише газета «Діло» (№ 205, 16 вересня 1930).
Петро Холодний (старший) під час роботи над розписом каплиці св. Йосафата Семінарії УГКЦ у Львові.
Окрім того у вересні 1930 р. було засновано комітет для вшанування пам’яті і мистецької спадщини Петра Холодного. Комітет розпочав роботи з підготовки виставки митця, презентацію якої було заплановано на весну 1931 р.
Трагічною подією Львова у вересні 1930 р. став замах на українську школу ім. кн. Льва, що розташовувалася на вул. Круп’ярській, 15. Вночі з 20 на 21 вересня в будинку школи вибухнула невідомо ким підкладена бомба. Вибух зруйнував одну стіну та зовсім знищив внутрішнє влаштування. Сторож школи, який з родиною мешкав на першому поверсі будівлі, чудом уник смерті. Опіки отримала лише одна дитина.
“Діло”, ч. 211 від 23 вересня 1930 р.
«У зв’язку з тою подією польська преса почала цікаву компанію, а передовий боєвик її «Газета Поранна» пише, що експльозія була спровокована в цілі примушення української суспільности до жертв на будову нової школи, бо той будинок (тобто висаджений – Ред. ) був старий і тісний. Поліція перевела теж кілька трусів й арештів, очевидно – серед Українців», – зауважує тижневик «Неділя» (ч. 38, 28 вересня 1930 р.).
Будинки “Рідної школи” і читальні “Просвіти” на Личакові,1930 р.
Крім того, починається «застій культурного життя», особливо на Львівщині: «Від якогось часу староство Львів-повіт відмовляє дозволу на будьякі імпрези українських установ по селах львівського повіту, вистави, фестини, вечерниці, свята від кількох тижнів не відбуваються. На всі прохання відносно них п. староста заявляє грімко «нє пальцє і не рабуйцє» і кінець. В одночас одначе відбуваються навіть без дозволу влади всякі «стрілецькі» імпрези та свята польських установ. Чи і тут є двояка мірка?» – повідомляє тижневик «Неділя» (ч. 35, 7 вересня 1930 р.).
«Пацифікація» українців Галичини
Проводяться арешти, ревізії, закривають українські інституції, зокрема культурно-освітні. За наказом Юзефа Пілсудського у вересні-листопаді 1930 р. тривають репресійні акції польської влади на українському населенні з застосуванням поліції та армії. Пацифікація супроводжувалась масовими арештами, побиттям та вбивствами людей, закриттям і руйнуванням українських установ у Галичині.
Вже завтра, 25 вересня 2020 року, в Savchenko Gallery в Гданську та паралельно у той самий час у галереї «Зелена Канапа» (вул. Вірменська, 7) відбудеться новий візуальний діалог та спеціальний проєкт Каміли Беднарської та Сергія Савченка: «Як компенсація нам, проте, залишається кохання…”
Назва проєкту – парафраз цитати французького письменника Мішеля Уельбека з роману «Елементарні частинки» . Художники продовжують досліджувати і розвивати тематику, над котpою працювали у своїх попередніх спільних проектах ( Київ-2017 , Новиця 2015).
Це тема інтимної сутності людини , її особливий спосіб співіснування у агресивному світі гіперактивного Еґо, надпрогресивних цінностей та на цьому тлі зростаючої суспільної фрустрації.
Участь Каміли Беднарської – супер-талановитої художниці з Жешова в нашій галереї, безперечно, особлива подія, з статусом міжнародної виставки і прецендентом культурного обміну такого рідкісного в цей час закритих кордонів.
Окрім живопису та відео Сергія Савченка, Каміла представить свій оригінальний колаж з артефактів зібраних під час арт резиденції.
Вже незабаром, 30 вересня 2020 року, о 19:30 у !FESTrepublic музиканти представлять «Осінній Джаз Просто Неба». Програму підготували учасники проекту ShockolaD (Ігор Гнидин, Анастасія Литвинюк, Андрій Кохан) разом з неймовірним співаком Paul Komolafe з Нігерії.
Разом музиканти створили дуже оригінальну джаз, фанк, фюжн, соул програму з відомих світових хітів легендарних музикантів – Майкла Джексона, Біла Візерса та багатьох інших.
Ігор Гнидин зазначив, що Пол Комолафе, який вніс свіже дихання, енергію та колорит музики соул, стане родзинкою концертної програми. Пол останніми роками проживає у Львові і співає як вокаліст, засновник та лідер госпел-хорів у Християнських середовищах України та Світу.
Ігор Гнидин запевнив, що неповторний, харизматичний, екзотичний вокал від Пола Комолафе разом з потужними джазовими імпровізаторами – це буде мистецький вибух, в якому всі, хто завітає, отримають порцію найвищої естетичної насолоди.
Як відомо, проект Shockolad – це тандем відомих в Україні та Європі львівських джазових музикантів, композиторів – барабанщика Гнидина Ігоря та піаністки Анастасії Литвинюк, які разом співпрацюють і творять багато музики з різними талановитими та відомими музикантами.
До Shockolad доєднується відомий басист, викладач та блюзмен Андрій Кохан, який є невід‘ємною частиною проекту.
Організатори, як завжди, подбали про безпеку відвідувачів. Захід відбудеться з дотриманням всіх норм безпеки.
Сьогодні у товаристві Юліана Дороша і Івана Крип’якевича ми знову завітаємо у Кривчиці і відкриємо для себе неймовірне Знесіння. Одразу попереджаю, впізнати ці місцевості на світлинах 1960 року дуже важко.
Львів, Кривчиці, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Юліан Дорош підписав три перші світлини як Кривчиці, хоча зараз ми б швидше назвали це Знесінням. Тут нічого дивного немає, адже між цими двома дільницями дуже умовна межа.
Львів, Кривчиці, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Львів, Кривчиці, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Не впевнений, що вдасться ідентифікувати цю дорогу. Хоча, якщо припустити, що Юліан Дорош зробив цю світлину одразу як вийшов з цвинтаря, тоді зараз це ймовірно вулиця Заклинських.
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Мабуть ні одна з дільниць Львова не зазнала таких відчутних змін за останні 60 років, як Знесіння. Тут змінилося все, від забудови і майже до рельєфу.
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Схили природних гір заросли деревами і кущами і через це змінилися неймовірно. Можливо десь тут у 1915 році росіяни запускали дирижабль “Кондор” для бомбардування Перемишля.
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Мені важко визначити місцевість, яку фотографував Юліан Дорош. Вже традиційно попрошу допомоги у читачів. Раптом хтось впізнає силуети гір.
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Гарненькі будиночки біля підніжжя пагорба на задньому плані виглядають дуже мальовничо. А уламки каміння спереду викликають запитання – може це фундамент давньої споруди?
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Одразу зрозуміло, що в цю мандрівку передмістям Львова Андрій Дорош не пішов. А обов’язки фотографуватись для масштабу переклали на плечі Івана Крип’якевича. Його присутність в кадрі дає уяву про розмір потічка, який, ймовірно, впадає в Полтву.
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Єдиним чітким орієнтиром на цих світлинах є залізничний міст. Він великий і впізнаваний. І його світлина на сьогодні завершує наші мандрівки.
Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Наступного тижня ми продовжимо мандрувати Львовом 1960 року. Таким Львовом, яким його бачив через видошукач свого фотоапарата Юліан Дорош. І ще багато відкриттів у нас попереду.
Таран якого не було, або факт, який радянська влада приховала на 80 років...
Сьогодні багато героїчних подій часів Другої Світової Війни стверджуються як факти, поки не починаєш їх детально розглядати. Конкретно цей випадок до сьогодні був висвітлений лише зі сторони радянської агітації, багато статей, але суть та сама.
Ця історія зовсім випадково потрапила в моє поле зору. Колега з Волині, Роман, розповів що знайшов уламки на місці падіння радянського літака лейтенанта Тарасова, героя радянського союзу (спеціально з малої букви). Подивившись історію цього літака та бою – здавалося все відомо, пілоти визначені і поховані, місце падіння є. Тобто нічого нового для дослідження.
Збережені уламки літака з заводською фарбою
Збережені уламки літака з заводською фарбою
Мати в музеї збитих літаків деталі з такого літака, якій 27.06.1941 року здійснив “вогневий таран” в Західній Україні, першій в історії на нашій території було б дуже цікаво.
Збережені уламки літака з заводською фарбою
Збережені уламки літака з заводською фарбою
Але згодом, коли Роман передав уламки що знайшов нам для музею, якій має незабаром відкритися – щось виглядало дивно, досить великі шмати дюралі, фактично метровий лонжерон із фарбою навіть, та не дуже пошкоджений. Для бомбардувальника коли він падає з бомбами картина зовсім не реальна. І стало цікаво взнати подробиці цього бою та деталі.
Отже, шукаючи інформацію стикаємось фактично з однією версією всюди. Як вікіпедія, так і окремі статті про героїв , також книжка українських письменників про героїв Волині – всі кажуть приблизно наступне.
Типова стаття з радянської преси
27 червня 1941 року 21 та 22 полки бомбардувальників на літаках ДБ3 мали задачу затримати колону німецьких танків та техніки які рухались маршруту Грубешів – Сокаль . Серед екіпажів був літак лейтенанта Тарасова 3 членами екіпажу – Ерьомін, Ковальський та Капустин. В районі Сокаля скинувши бомби в декілька заходів літак було підбито німецькими месершмітами . Спроби збити полум`я різким маневром не вдалося , тому командир екіпажу дав команду всім стрибати з парашутами . Радист Капустин вже був смертельно поранений , тому лишився на борту.
Останні слова Тарасова – “ Йду на таран , стрибайте … “ Побачивши внизу колону танків та бензовозів , він скерував палаючий літак на них. В результаті тарану було знищено декілька німецьких танків та автомобілів. Рух на тій ділянці було затримано , радянські війська мали ще пару годин для відступу.
Стаття з російської Вікіпедії
Тарасов та Капустин загинули на місці. Єрьомін після приземлення попав в оточення німців, відстрілювався, був схоплений та прилюдно вбитий перед місцевими. Ковальський лишився живий – він добрався до сусіднього села, де його сховали місцеві мешканці. Згодом він знов служив у військах, закінчив війну і до наших днів проживав у Новомосковську в Україні, працював після війни електриком на заводі.
Стаття з Волинських новин
Через рік, в 1942 році, Тарасов та Єрьомін були нагороджені зірками героїв. Капустін та Ковальський – орденами .
За день до цього тарану Микола Гастелло зробив першій в історії таран , і лейтенант Тарасов “повторив подвиг Гастелло” . Був похований в братський могилі, Єрьомін також з ним – в с. Іваничі , що на Волині. Писали газети про це багато в ті дні.
Ось версія радянська, трохи різняться деталі самого бою в різних виданнях , але факт такий.
Ще раз уточню – сумніви виникли щодо деталей з місця падіння . Саме місце падіння точно того літака , всі місцеві його знають , трохи в стороні від асфальтованої дороги , на випасі.
Місце падіння болотисте, раніше до війни взагалі було болото таке, що корову що туди йшла – витягували конями. Як для тарану літака, якій мав на борту бомби ще (чи не мав) в колону танків та бензовозів – деталі занадто збережені і не оплавлені і фарба лишилася. Раніше довелося бувати на місці падіння бомбардувальника просто в лісі, так там уламків більше 10 см взагалі не було ..
По архівах деталей того бою не знайшов, лише скупі слова про загибель та “ мужество та геройство пилотов“ . Преса напроти – розписала все яскраво – “ пожертвовал собой, спас товарищей..“
Дивно також що нагороджені члени екіпажу були через рік після загибелі. Але , хто шукає , той знаходить .
Виписка з офіційного архіву
Знайшовся документ в московських архівах – виявляється Ковальський після приземлення потрапив в полон в той самий день .. про що радянські історії ніде не згадують. Є конкретний документ, якій свідчить про це. Конкретна колонка де потрапив в полон, дата. Цікава колонка в тому документі – “ ближайшие родственники , где проживают , конкретный адрес ..“
Тепер зрозуміло чому нагороджені пілоти були лише через рік.
Документи про полон Ковальського
Документи про полон Ковальського
Документи про полон Ковальського
Документи про полон Ковальського
Як раніше згадував місце падіння відомо точне. Болотиста місцина. Мешканці стверджують що до війни тут були суцільні болота. Беремо стару карту 1934 року , точка падіння знаходиться просто у болоті . По карті генштаба 1977 року бачимо вже меліораційні канали щоб трохи забрати звітам воду. По мапі гугл еарс полів там не було взагалі. Тоб то танки та техніка проїхати там фізично навіть не могли. Зі слів багатьох місцевих літак просто впав в болото і вибухнув при падинні.
Місце падіння літака на сучасній картіМісце падіння літака на польській карті 1934 рокуМісце падіння літака на карті Генштабу 1977 року
Наразі зараз там все рівно болотисте місце , глибше 30-40 см вже йде вода. До речі в радіусі 200 метрів від місця падіння жодного шматка від танка чи якоїсь техники немає, перевірено з металошукачем.
Танки рухались по дорозі , яка в стороні біля 300-400 метрів. Літак впав не там… Не треба бути істориком чи спеціалістом – дослідником щоб проаналізувати всі ці факти :
літак впав в болото де танків бути не могло;
до Другої світової війни в цьому місці було болото – підтверджено картами і спогадами місцевих мешканців;
жодного уламку від автотехніки чи танку за весь час у цьому місці не знайдено;
вирва на місці падіння літака була близько 10-15 м в діаметрі, а звичайна для такого літака, в разі тарану була би в рази більшою;
деталі знайдені на місці падіння мають збережений стан, при тарані і вибуху шматки були би з 5-10 см максимум та зі слідами пожежі.
Місце падіння літака
Тобто тарану НЕ БУЛО ! Було падіння підбитого літака в болото та загибель екіпажу. Ніхто не ставить під сумнів героїчну поведінку пілотів, вони виконували свій обов’язок та загинули.
Братська могила десь в селі
Йдеться про радянську агітаційну політику , яка не рахувалася з людськими життями , факти робилися зручними для влади. До речі і “подвиг Гастелло” викликає дуже багато запитань. Білоруські пошуковці виявили багато факторів стосовно того, що літак не впав в колону танків, а просто в болото, дуже схожа історія з нашою.
Нехай цей факт нічого і нікому не доведе, але правда є така .. головний меседж з цього – брехня радянської влади – будь героєм, загинь як вони…
Нещодавно знайомий авіа-археолог повідомив що 95 відсотків таранів 1941 року це фейк, їх не було…, як і в нашому випадку.
Не кожен мешканець Львівщини знає, що у Мостиському районі до сьогодні збереглися близько двох десятків давніх храмів та костелів, більшість із яких дерев’яні. У 17-20 століттях вони пережили війни, окупаційні режими та занепад, але стали перлинами історії Мостищини лише завдяки небайдужим мешканцям краю, що опікувались культурною спадщиною навіть у найтемніші часи, розповідає Форпост.
Віднедавна на Мостищині з’явилась громадська ініціатива “Духовні скарби Мостищини”, заснована Мирославою Пельц. Проект покликаний об’єднати сільських голів району, настоятелів храмів, голів ОТГ, старост, підприємців, істориків, реставраторів та небайдужих мешканців заради допомоги та збереження давніх пам’яток архітектури та історії.
Мирослава Пельц
“Сьогодні аби задовольнити наші духовні потреби, ми збудували на Мостищині багато нових, чудових храмів. Однак з поваги до наших дідів-прадідів ми не маємо права забувати про старі, у зрубах і камені яких всотана історія нашої землі та наших людей.
Ці храми пам’ятають заливистий плач новохрещених дітей мостиського краю. Ці храми пам’ятають сум прощання з нашими близькими і далекими родичами. Ці храми пам’ятають тисячі шлюбів і голоси щирих молитов. Але нині багато з них потребують нашої допомоги. Їх потрібно оберігати та відновлювати. І одній людині з цим не впоратися. Тому я започаткувала Громадську ініціативу “Духовні скарби Мостищини”. Наше завдання, об’єднавши усі наші громади, спільно відстоювати сакральну спадщину і якомога активніше залучати державні та спонсорські кошти на її збереження. Переконана, що спільними зусиллями нам це вдасться”, – каже Мирослава Пельц.
Церква Вознесіння Господнього у селі Завада
Однією із перших святинь, що потребує негайної допомоги є майже трьохсотлітня дерев’яна церква Вознесіння Господнього у селі Завада. Як свідчить напис на лиштві західних дверей, збудована у 1722 році на місці давнішого храму.
Церква Вознесіння Господнього у селі Завада
Ця тризубна одноверха будівля стоїть посеред місцевого цвинтаря. Церква накрита чотирисхилим наметом, увінчаним восьмибічним ліхтарем з маківкою. Вона має офіційний статус пам’ятки архітектури місцевого значення, та це не допомогло захистити храм від негоди, що почала руйнувати її дах та стіни.
Церква Вознесіння Господнього у селі Завада
Зараз селяни спільними зусиллями намагаються відновити дах та “законсервувати” найвразливіші дерев’яні частини, аби не дати стихії зруйнувати історичну цінність.
Церква Вознесіння Господнього у селі Завада
“Згідно кошторису, для цього потрібно близько 50 тисяч гривень і шукаємо ці гроші усіма можливими шляхами. Усі робітники, які зараз тут працюють – це місцеві мешканці, які з власної ініціативи намагаються врятувати храм. Ми зняли повністю цей дах, який зірвало вітром. Закриємо від дощу храм бляхою та деревом, аби все не зігнило”, – каже настоятель церкви Вознесіння Господнього.
Церква Воздвиження Чесного Хреста у селі Годині
Прикладом своєчасно збереженого храму може послужити церква Воздвиження Чесного Хреста у селі Годині. Пам’ятка архітектури національного значення. За згадками, на цьому місці у 18 столітті існував монастир, при якому, очевидно, і збудували церкву.
Церква Воздвиження Чесного Хреста у селі Годині
Храм зведено у 1729 році, а у 1890-му його було розширено. Це тризубна будівля накрита пірамідальним наметом з декоративною цибулястою маківкою над бабинцем. Поряд з церквою – дерев’яна стовпова одноярусна дзвіниця. З 60-тих років 20 століття вона не функціонувала, і аж у кінці дев’яностих була відкрита для парафіян.
Костел Успіння Пресвятої Богородиці в Раденичах
Також одне із найяскравіших вражень під час відвідин давніх святинь Мостищини залишає костел Успіння Пресвятої Богородиці в Раденичах. Один з небагатьох дерев’яних костелів, що збереглися на теренах Львівщини. Храм був зведений у 1754 році на місці попереднього, який став непридатним.
Костел Успіння Пресвятої Богородиці в Раденичах
Існує версія, що базується на розповідях старожилів села, що святиню перенесли із села Зав’язанці. Вівтарі храму було змонтовано у 1920-тих роках із використанням окремих деталей з 18 століття.
Сьогодні виправдано багато уваги прикуто до питань правильного харчування та здорового раціону, до гігієни загалом, чистоти повітря і особливо – води. Очевидно, що це питання надзвичайно важливі! Не менш очевидним є також і те, що так було далеко не завжди. Лише від першої половини ХІХ століття проблематиці складників води, її чистоти і лабораторному вивченню цієї рідини, впливам середовища на людину, почали надавати належного значення. Відтак особливо приємно усвідомлювати, що біля витоків такої свідомості стояв діяч, який тісними узами пов’язаний зі Львовом – це знаний фармацевт і вчений Мечислав Дунін-Вонсович. Про нього й напрямки його діяльності, зацікавлення та основні моменти біографії, поговоримо детальніше.
Мечислав Дунін-Вонсович. Фото з https://www.pharmencyclopedia.com.ua/
Основні біографічні моменти
Мечислав Дунін-Вонсович побачив світ 27 жовтня 1849 року у Добромилі, що на Старосамбірщині. Родина Дунін-Вонсовичів була знатною і відомою далеко за межами Галичини. Представники цього роду активно займалися меценатською діяльністю. Також славились тим, що володіли мережею аптек у Львові та поза містом. Зокрема, аптекою у Бібрці, в приміщеннях якої нещодавно було віднайдено давню фреску, яка збереглася до наших днів. Уся діяльність Дунін-Вонсовичів проходила під знаком лебедя, який був їхнім родинним гербом.
Герб “Лебідь”. Фото з https://www.wikiwand.com/
Очікувано, що молодий Мечислав також пішов стопами своїх предків. Ступінь магістра фармації він здобув у Фрайбурзькому університеті (Німеччина) у 1875 році, пізніше став доктором філософії. Своєю професійною діяльністю вчений був пов’язаний одразу з декількома ВНЗ – це Львівський університет та Львівська Політехніка, а також – університети м. Фрайбург й м. Страсбург. Захоплювався хімією, фармацевтикою, товарознавством й колекціонерською діяльністю, мав власну аптеку й цікавився геральдикою. Ім’я Мечислава Дуніна-Вонсовича було вписане до “Книги Львова” ще й тому, що він був міським хіміком. Виконував ці обов’язки до самої смерті, що трапилося у 1913 році у Львові.
Професійна діяльність
У 1877 – 1879 роках Мечислав Дунін-Вонсович працював на кафедрі хімії Львівського університету. Трішки пізніше, у 1879 – 1880 роках, перебрався до Фрайбурзького університету, але провів там не так багато часу і знову повернувся до Львова. Також впродовж тривалого часу він був науковим співробітником Страсбурзького інституту фармакогнозії (1867 – 1877).
Одна з робіт Дунін-Вонсовича. Фото з https://polona.pl/
Як можна бачити, вчений дійсно гідний уваги. Врешті, йому Львівський університет завдячує своєю колекцією лікарських рослин. Адже саме Мечислав Дунін-Вонсович стояв біля витоків її створення, багато зусиль віддав збору і систематизації. При цьому, паралельно зі збором лікарських рослин, цей вчений вивчав та описував їхні властивості, призначення. На сам кінець, під його іменем було видано декілька книг. Окремі з них були перекладені іноземними мовами – англійською, французькою, російською і ін.
Досягнення та відкриття
Мечислав Дунін-Вонсович запам’ятався дослідницькою роботою у одразу декількох напрямках. По-перше, він продовжував напрацювання попередників різних часів і займався професійним вивченням хімічного складу мінеральних вод Карпатського регіону. Ці дослідження мали й практичне застосування та були корисними для тогочасного соціуму, адже їхні висновки широко застосовувалися в інших сферах. Зокрема, Дунін-Вонсович аналізував процес водопостачання у Львові. Намагався зробити цей процес більш безпечним і таким, що відповідає нормам та стандартам тогочасної гігієни. Зокрема, практикував метод озонування задля знезараження питної води.
З аптеки у Бібрці. Фото з https://dilo.net.ua
По-друге, згаданий вчений впродовж усього життя дуже цікавився рослинами. Він вивчав їхні властивості, думав над застосуванням результатів своїх спостережень у медичній сфері. Відтак останнє мало як практичний, так і теоретичний вимір, але про це більш детально буде нижче.
“ExColl. M. DuninWąsowicz”
У Львові та області можна відшукати безліч точок дотику, які пов’язують персону Мечислава Дуніна-Вонсовича з цими теренами. Між іншим, мова навіть про книги, якими той володів. Так, у 1991 році до фондів музею мистецтва давньої української книги, що є філією Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького, потрапив травник Леонарта Фукса. Травники містять описи трав та їхніх лікувальних властивостей, вони добре ілюстровані і пізнавальні. На початках укладалися латинською мовою, а з XVI століття – ще й національними мовами. Травник Фукса мав як версію латиною, так і німецькомовну.
Леонарт Фукс. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Леонарта Фукса часто називають “батьком ботаніки” від чого речі, пов’язані із його іменем стають ще більш авторитетними. Згаданий вище травник потрапив до галереї з колекції Миколи Вільчинського. Останній успадкував цей скарб від Мечислава Дуніна-Вонсовича, про якого згадувалося вище. На виданні є печатка червоною фарбою, яка належала видатному вченому, а також атрибуційний запис щодо приналежності книги до колекції львівського аптекаря: “Ex Coll. M. Dunin Wąsowicz”.
Спірідонова Ж. Травник Леонарта Фукса (1543) в збірці музею мистецтва давньої української книги // Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Григоровича Возницького. – Львів: Центр Європи, 2015. – Вип. IV. – С. 64 – 65.
Сцена в закинутому костелі Матері Божої селі Демня
В суботу, 19 вересня 2020 року, на незвичному театральному майданчику розпочав свій 101-ий театральний сезон Перший академічний український театр для дітей та юнацтва. Спільно з проєктом “Під Зорею Пінзеля” Перший театр об’єднав зусилля, щоб показати виставу «Pentecost» у закинутому костелі Матері Божої в селі Демня.
Проєкт “Під Зорею Пінзеля” створений ГО “Арт-студія Івони Лобан” у 2017 році. Він присвячений популяризації творчості скульптора І.Г. Пінзеля і приверненню уваги до збереження Костелу Всіх Святих у с. Годовиця (1758 р.), пам’ятка національного значення у аварійному стані.Важливо через моду, музику, сучасний живопис і скульптуру, книги, фільми, вистави, кліпи, різноманітні події і конкурси ознайомити людей та привернути увагу до збереження національної культурної спадщини України.На превеликий жаль, в Україні є багато занедбаних історичних культурних пам’яток, які потребують збереження і реставрації. Одним з таких унікальних і маловідомих місць є с. Демня, яке по праву може називатися перлиною Галичини, але на сьогоднішній день є несправедливо забутим.
Івона Лобан
“Проект створено для того, щоб популяризувати світу творчість Іоана Георгія Пінзеля і привернути увагу до костелу Усіх Святих в Годовиці. Унікальний храм, розташований 12 км. від Львова, де творив Пінзель. І з другого боку ми популяризуємо українське сучасне мистецтво у різних його проявах. Тобто, “Під зорею Пінзеля” об’єднав у собі і старовину і сучасне українське мистецтво.
Костел Усіх Святих у Годовиці, фото 2015 року
Через коронавірус, стається непередбачувана ситуація, що ми не можемо поставити заплановану виставу перед костелом Усіх Святих в Годовиці. І нас доля приводить в унікальне село Демня, яке для нас, виявляється, дуже знакове. Тому що те, що ми привезли сьогодні для вас це вистава “Pentecost”, створена до сторіччя театру. Це унікальна вистава, яка привертає свою увагу до культурної спадщини, до закинутих пам’яток і ми потрапляємо в село, де похований Станіслав Скарбек, який крім того, що побудував театр ім. Марії Заньковецької, створив фундацію для акторів, режисерів і співаків, – сказала Івона Лобан перед початком вистави.
Костел Матері Божої селі Демня
Саме через карантинні обмеження, довелось перенести подію з с. Годовиця на іншу локацію. Організатори випадково дізналися про село Демня (Миколаївський район, Львівська область), про його закинуті пам’ятки культури, і зрозуміли, що мають зіграти виставу «Pentecost» саме тут, щоб розповісти світові про унікальні пам’ятки України, які потребують негайного порятунку.
Ірина Гаврилюк
“Завжди хочеться підтримати тих людей, які горять своєю працею, тим чим працюють щодень і чим живуть. І коли прийшла Івона Лобан і розповіла, що є певні обставини у зв’язку з коронавірусом, я запропонувала недалеко коло Львова чудесне село Демня, де можна провести виставу.
Костел Матері Божої селі Демня
Коли виник цей проект мені було надзвичайно приємно, що цей унікальний театр побачив своє мистецтво в цьому місці. І я хотіла сказати місцевим мешканцям, що я б хотіла, щоб вся Україна побачила вас, ваше душевне тепло з яким ви зустрічали акторів та театр. І щоб про цю виставу почули у всіх куточках і сюди почали з’їжджатися туристи”, – розповіла Ірина Гаврилюк, директор департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА.
Цвинтар в селі Демня
Зараз с. Демня нагадує «музей» кам’яних скульптур під відкритим небом, але його історія незаслужено забута. Звідси родом три брати Дзиндри, чиї скульптури відомі не лише в Україні, але й світі.
Оксана Дзиндра
“Сьогодні у нашій громаді мегакрута мистецька подія. Сьогодні театр презентує виставу і ми, напевно десь, можемо подякувати жителям Годовиці, які з певних причин відмовилися від вистави і вона перемістилася до нашої громади. І, напевно не випадково, що сьогодні вистава відбудеться у нас, не випадково, що зустріч почалася від усипальниці графа Скарбека, адже він був великим шанувальником театрального мистецтва. І сьогодні ми задекларуємо, що докладемо максимум зусиль, щоб відновити костел та започаткувати тут Фестиваль забутих п’єс, приурочений Станіславу Скарбеку”, – зазначила представниця місцевої громади Оксана Дзиндра.
Усипальниця графа Скарбека в селі Заклад
Саме тут похований відомий землевласник і меценат граф Станіслав Скарбек: на його кошти у 1842 р. зведено перший у Львові і третій за своїми розмірами театр Європи (зараз –театр ім. М. Заньковецької), 1840 р. граф заснував «Інститут для сиріт і убогих», а у 1846 р. він створив «Фундацію пенсій для акторів, режисерів, співаків театру графа Скарбека у Львові». Вже згаданий вище закинутий костел Матері Божої.
Михайло Сокуляк
“Я щиро вірю, що такий проект, який реалізовується у нас сьогодні стане запорукою ще більшого міжнародного гранту в рамках якого ми зможемо відновити до життя наш костел в якому зможемо проводити різноманітні заходи. Ідей у нас дуже багато, сподіваємося на плідну співпрацю з керівниками департаментів та підтримку”, – наголосив головний спеціаліст відділу соціально-гуманітарних питань Михайло Сокуляк.
Сцена з вистави «Pentecost»
Можливість зіграти виставу «Pentecost» у с. Демня Перший театр здобув завдяки перемозі на конкурсі надання фінансової підтримки на реалізацію заходів у галузі культури на території м. Львова в рамках святкування Дня незалежності України. Також у співпраці з ГО «Арт-студія Івони Лобан» проєкт «Під Зорею Пінзеля» отримав підтримку від Львівської обласної державної адміністрації.
Юрій Мисак
“Хочу подякувати Івоні Лобан, яка нас долучила до цього процесу, також моїй помічниці Ірині Артем’як, яка разом з Івоною робила все для того, щоб ми сьогодні опинилися тут. Також двом адміністраціям, місцевим елітам, які радо підключились. Сподіваюся, що сьогоднішня вистава не залишить байдужими і надалі тут відбуватимуться цікаві проекти на які ми будемо приїжджати, адже це близько і зручно”, – сказав Художній керівник Першого театру Юрій Мисак.
Фінал вистави «Pentecost»
Потрібно наголосити, що вистава, попри зовсім непристосоване приміщення і не особливо сприятливі температурні умови, пройшла дуже гарно. Сценографія, постановка, акторська гра – все було вище будь-якої похвали. Але про це найближчим часом буде окрема стаття, адже хочеться зробити глибокий аналіз цього унікального театрального дійства.
Фото 50-тих років XX ст., єврейська спадщина фото Ярослава Янчака, реконструкція вул. 700-річчя, тепер клуб Малевіч на задньому плані синагога Якуба Гланзера.
Завтра, 23 вересня 2020 року, о 16. 00 у виставковій залі Львівського музею історії релігії (пл. Музейна, 1) відбудеться відкриття виставки “Уламки”. Куратор виставки – завідувач відділу «Юдаїзм» Максим Мартин.
В експозиції виставлять 22 предмети, що їх використовували у синагогах або єврейських родинах. Серед експонатів – галицькі ханукії (світильники, які запалюють на єврейське зимове свято протягом восьми днів, щодня додаючи по одній), корона на сувій Тори, цдаки (скриньки для збору пожертви), парохет (завіса на шафу із сувоями Тори). Одні речі зберігалися протягом 1945–1962 років у синагозі «Якуб Гланзер Шуль», що на вулиці Вугільній. Їх згодом конфіскувала радянська влада і передала до Львівського історичного музею, а звідти – до Львівського музею історії релігії та атеїзму (Сьогодні – Львівський музей історії релігії). Інші речі знайшли під час земляних робіт. Ці предмети були заховані самими ж власниками у роки Другої світової війни.
Варто зауважити, що юдейський світ нашого краю був знищений впродовж 1941–1945 років. Нацистський режим не щадив ні місцевих євреїв, ні збудованих ними споруд. Синагога на вулиці Вугільній збереглась лише завдяки тому, що німецька окупаційна адміністрація влаштувала там склад.
Корона на сувій Тори верх Відень, 19 ст., низ Краків, поч. 20 ст.
Мета виставки – показати врятовану колекцію синагогальних і ритуальних предметів, які розповіли б про багатовікову духовну спадщину галицьких євреїв. Яскравим прикладом стане презентована корона на сувій Тори XIX століття, буквально зліплена докупи з двох фрагментів різного походження. Вона найкраще відображає назву виставки «Уламки». Привертає увагу післявоєнний оксамитовий парохет з вигаптуваним дарчим написом, який присвячений загиблим у Голокості. Цікавими різної складності виготовлення є ханукальні світильники. Окрім ажурних візерунків, на них можна розгледіти зображення тварин, птахів, рослин і, навіть, Єрусалимський храм.
Доповнять виставку світлини з колекції Володимира Рум’янцева і Ярослава Янчака, які надав зі свого медіаархіву Центр міської історії Центрально-Східної Європи.
Оглянути експозицію виставки “Уламки” можна буде у виставковій залі Львівського музею історії релігії (пл. Музейна, 1) до 31 грудня 2020 року.
Яскраво та сміливо. Співачка презентує нову відеороботу на пісню «Не дилема».
Трек вже встиг увійти в ротації радіостанцій та зібрати схвальні відгуки критиків. Ще не встигла артистка освоїтись на теренах українського шоу-бізнесу, як почала активно штурмувати вітчизняний радіо та медіа-простір.
Молода, амбіційна та надзвичайно талановита співачка хоче внести в сучасну музичну індустрію яскраві емоціями та щирі почуття.
Співачка Sowacbyu
Відеоробота видалась надзвичайно яскравою та сучасною, в кращих традиціях американських тінейджерів. Основний меседж кліпу це юність, яскраві образи та взаємні почуття.
«Ідея кліпу дуже ретельно обдумувалась нашою командою, адже ми розуміли, що сама пісня надзвичайно легка та позитивна і кліп повинен бути достойним її завершенням.
Я хочу показати своєму поколінню, що знайомство, ініціатива та самі відносини можуть бути дуже позитивними, потрібно лише дозволити і собі інколи проявляти ініціативу»- зізнається артистка.
Вам захочеться знову і знову переглядати цю відеороботу, адже вона насичена безліччю яскравих фрагментів, досконалим стилем та цікавою сюжетною лінією.
В одній із попередніх публікацій, ми вже знайомили наших читачів із цікавими світлинами періоду Першої світової війни, які були зроблені у селищі міського типу Журавно Жидачівського району Львівської області.
Журавно, 1920-30-ті рр. Фото: Генрик ПоддембськийЖуравно, 1920-30-ті рр. Фото: Генрик ПоддембськийЖуравно, 1920-30-ті рр. Фото: Генрик ПоддембськийЖуравно, 1920-30-ті рр. Фото: Генрик ПоддембськийЖуравно, 1920-30-ті рр. Фото: Генрик ПоддембськийЖуравно, 1920-30-ті рр. Фото: Генрик ПоддембськийЖуравно, 1920-30-ті рр. Фото: Генрик Поддембський
Сьогодні хочемо продовжити тему, адже нам пощастило відшукати фото із Журавно, які датуються 1920-1930-ми роками. Нашим читачам буде цікаво переглянути як змінилось селище за кілька років після війни.
На фото можна розгледіти як палац, який був зведений на території селища, так і звичайні сільські хати.
Журавно, 1920-30-ті рр. Фото: Генрик ПоддембськийЖуравно, 1920-30-ті рр. Фото: Генрик ПоддембськийЖуравно, 1920-30-ті рр. Фото: Генрик ПоддембськийЖуравно, 1920-30-ті рр. Фото: Генрик ПоддембськийЖуравно, 1920-30-ті рр. Фото: Генрик ПоддембськийЖуравно, 1920-30-ті рр. Фото: Генрик ПоддембськийЖуравно, 1920-30-ті рр. Фото: Генрик Поддембський
Минає сорок днів, як відійшов у Вічність Мирослав Лабач – людина великого таланту, порядності, скромності і доброї душі. Відійшов у Вічність поет, про якого знали хіба що його найближчі друзі. Та прийшов час відкривати цю непересічну постать широкому загалу. Хай по смерті…
Мирослав Лабач прийшов на світ в селянській родині у селі Чернятин Городенківського району Івано-Франківської області. 1974 року вступив на перший курс філологічного факультету Львівського університету ім. І. Франка. Під час навчання був членом літературної студії «Франкова кузня», де вправлявся у літературній майстерності, і водночас він дуже любив спорт. Не було такого виду спорту, в якому Мирослав не виступав би за університет: футбол, волейбол, баскетбол, шахи, шашки.
Мирослав Лабач (7 Х 1953 – 14 VIII 2020 рр. )
У студентські роки товаришував із Юрком Климцем, Миколою Козликом, разом були в студії «Франкова кузня». Був аспірантом Інституту народознавства АН України: працював над темою кандидатської дисертації «Покутське весілля», був молодшим науковим співробітником Музею етнографії та художнього промислу, згодом працював в інших установах.
Мирослав Лабач серед студентства
Ось як згадує про Мирослава Лабача львівська письменниця, педагог і науковець, колишня голова «Франкової кузні» Марія Маткобожик: «Він належить до покоління, яке постало на стикові світів: коли ламалася тоталітарна система, а новий світ поставав із душ чесних, незрадливих. Такою людиною був Мирослав Лабач.
В літстудії свої вірші читає Мирослав Лабач
… Пригадується гуртожиток на вулиці Генерала Чупринки, тодішньої вулиці Пушкіна, який був особливим середовищем студентів-філологів. Мирослав Лабач жив на першому поверсі у четвертій кімнаті. Разом з ним мешкали однокурсники Юрій Климець, Микола Козлик і дещо молодші – Роман Піхманець і Роман Вархол… Нас усіх об’єднувала гаряча любов до літератури і бажання високого творчого лету.
Гість літстудії письменник Роман Іваничук. За автографами стоять Мирослав Дочинець і Мирослав Лабач
Молоді літератори гуртувалися навколо літературної студії «Франкова кузня», яку на той час очолював студент журналістики Мирослав Лазарук. Мирослав Лабач був одним із найактивніших літераторів. Спокійний, розсудливий, уособлював у собі якусь особливу зосередженість та сконцентрованість. З позиції сьогодення приходить осмислення цього часу, коли молода генерація української молоді торувала нові шляхи поступу українського суспільства.
Літературна студія «Франкова кузня» була осередком духовного буття університету. Нас запрошували на зустрічі зі студентами не лише Франкового вузу. Збиралися сотні слухачів. Виступи Мирослав Лабача вирізнялися силою закоріненості у рідну землю, відчуттям глибинності її історії, міцністю її духу.
Мирослав Лабач і Юрій Климець під час фольклорної практики в с. Стеблів . За спиною річка Рось , Фото 1975 р, автор Сергій Хаврус, директор музею Нечуя_Левицького.
Після Мирослава Лазарука понад три роки я очолювала літературну студію «Франкова кузня». Я мріяла створити молодіжний літературний осередок, який би об’єднував студентів різних вузів. Активними помічниками у реалізації моїх ідей були Ярослав Мельник, Роман Піхманець, Ігор Фарина, Ігор Трач, Йосип Марухняк, Микола Сидорчук, Юрій Петричук, Ігор Седельников і, звичайно, Юрій Климець та Мирослав Лабач. Близького приятеля Мирослава Миколу Козлика на той час уже виключили з університету за те, що після академвідпустки він появився на факультеті із хрестиком.
Літстудійці Мирослав Лабач, Юрій Климець, Микола Козлик
У нас було справжнє літературне побратимство. Юрій Климець і Мирослав Лабач були душею цього товариства. Ми дружили, підтримували один одного. Три роки поспіль ми разом зустрічали Новоріччя… На одне таке святкування приїхала Люба Пшенична. Микола Пшеничний тоді був у Львові, проходив учительське стажування. Читання і слухання віршів було справжнім літературним дійством. Ми вміли тішитися літературними здобутками один одного. Вірш Миколи Пшеничного про левів, запряжених у львівський трамвай, ми слухали тієї новорічної ночі».
Мирослав Лабач студент філологічного факультету Львівського держуніверситету
Ось як згадує про Мирослава львівський журналіст Йосиф Пазяк: «Мирослав був атлетичної статури. Мабуть, це нащадок давніх лісорубів, адже походив з Прикарпаття. Був різностороннім спортсменом. Міг легко жонглювати шістнадцятикілограмовими гирями, сто разів перевернутися на перекладині, встановлювати інші рекорди. Разом з тим, його тонка поетична натура дозволяла йому писати глибоку ліричну та патріотичну поезію. Сила духу і сила тіла були гармонійно поєднані в особі нашого друга».
Вірші Мирослава Лабача , музика Зиновія Кріля
Ще за життя Мирослава львівський письменник Валерій Грабовський (який теж уже відійшов у кращі світи), готуючи літературно-мистецький альманах, ось так написав про нього: «Скажемо доконано: нині ім’я цього поета в львівській мистецькій тусовці особливо не згадується. Він, після бурхливих сімдесятих, коли писалося, як мовиться, на одному подиху, несподівано зник з поля зору. Чому? Сьогодні про це гадати не будемо.
Мирослав Лабач, роздуми
А ось вірш, що ним сотворений, підкаже читачеві причину: Живу в борні, підводжусь, падаю, встаю,// Калинні грона сію на роздоллі,// Шукаю Україноньку свою// У себе вдома, на своєму полі//.
Чи можна вважати ці слова заповітом, причиною поетичної мовчанки? Можливо, словотворець перебуває у пошуках свого Я. Не знаю. Як на мене, справжній митець свій внутрішній світ тримає зачиненим для людських очей. Філософія життя і творчості не піддаються логічному аналізу дій і протидій, якими повниться душа майстра рими. Його вчинки важко обґрунтувати середніми показниками життєпису. Це – таїна таїн. Втім, можливо, і він сам не домислює власний крок на тверді, якою манджає осібно. І несе в своїй творчій торбині трепетну лірику й особливо патріотичний чин вірша, котрий нині співзвучний з українськими національними потребами».
Мирослав Лабач
Колись його поезію залюбки оприлюднювали газети «Поклик сумління», «За вільну Україну», «Літературний Львів», журнали «Державність», «Ранок». Журнал «Дзвін» з напутнім словом надав поету свої шпальти, вже одна поява на сторінках органу письменників України ставала виявом визнання таланту Мирослава Лабача.
… Жив такий поет. У Львові. Лицар честі й таланту. Працелюб і характерник. Наш друг й однодумець.
Йосип Марухняк , член НСЖУ Фото автора та з родинного архіву
Поезії Мирослава Лабача із збірки «Вогонь терезів»
х х х
Я виріс з крові, сліз і мозолів
Людей мого нещасного народу,
Діставши в спадок від гірких віків
Сумне шукання рятівного броду.
В терпку калини кров навік роздер
Коліна, серце, душу розіп’яту,
Живу віки, неначе Агасфер,
Несу і долю, й біль, і гріх проклятий.
Живу в борні, підвожусь, падаю, встаю,
Калинні грона сію на роздоллі,
Шукаю Україноньку свою
У себе вдома, на своєму полі.
30.01.1978
х х х
Впаду росинкою в долоні теплі
Тисячоліть ранкової Вкраїни,
Розтану легко на руках отерплих
Під пильним поглядом очей нетлінних.
Згорю, згублюсь, спорушусь між віками,
В непам’ять темну кану без жалю.
Загине все: любов ненависть, рани…
Та поки я живий, одне молю:
Щоб не згубилась наша Україна
У сиво-юнім вічнім світі цім,
Не впала на потрощені коліна
І не розтала на чужій руці.
24.11.1977
х х х
Князі, князі, князі, князі,
І вічна битва між собою.
На нашій праведній стезі
Вкраїнський шлях покрили ви ганьбою.
І кожен з вас найпершим буть хотів –
Найкращим, першим і останнім.
А біль болів! Із зболених полів
Вертались рани в зболенім світанні.
Князі, князі, князі, князі!
Підкнязьки! Горді отамани!
На нашій зраненій стезі
Новітній розбрат сієте й кайдани.
13.08.1995
х х х
Я слова боюся, як сивого Бога,
Єдиного слова із пращі століть.
Історія нашого краю стонога
Сідає на серця мого верховіть.
Я слова боюся – сказати не смію
Єдино того, що маю сказать.
Я вмію – не вмію – усе перетліє.
Боюся тих слів, як піде сіножать.
Я слова боюся – єдиного слова.
Не вмію, не смію нікому сказать.
Якщо ти поет, то слова – не полова –
Гармати. За ними – Вітчизна і рать.
8.09.1996
х х х
Беру на плечі небо чорних днів
І твердо йду, обтяжений вагою.
Прости, мудріший, що я сам посмів
Іти вночі широкою ходою.
Прости, як не дійду на сьомий вал,
Спіткнусь, впаду за першим поворотом…
Лиш не забудь підняти той тягар,
Бо мусить хтось нести його у поті.
29.11.1977
х х х
Припадаю до синього неба очима,
В невимовній печалі стою на вітрах.
Прилітають з орбіти хлоп’ята любимі –
Заколисана вічність на юних устах.
Кучеряві барвінки встеляють вінками
Узголів’я найкращих у світі людей.
І тому у скорботі дивлюсь, як тернами
Заквітчались шляхи до великих ідей.
Прометеї мої, не тривожтеся світом,
Хай вам буде пером наша сива земля.
Повернулися ви передчасно з орбіти,
Щоби впевнено завтра пройшов по ній я.
11.4-3.10.1978
х х х
Народе рідний, – битий-перебитий,
Згорьований, скалічений живий.
Тебе конають, та не можуть вбити,
Ти волі прагнеш – поступ замалий.
І так віками… У важкім двобої
Схрестились люто – вороги і ти.
Клекоче над Дніпровою сагою
Червона кров неправди й правоти.
Дуби вмирають на вогненних кручах,
А їх коріння в небо пророста,
Щоб на світанку над вогнем палючим
Вуглинками тягнутись до Христа.
Мужайся, роде! Не згуби коріння,
У полум’ї пекельнім стань на прю,
Крізь чорний дим над цвинтарним квилінням
Шукай свою украдену зорю.
19-21.02.1978
х х х
Сни відснились сивими дощами,
Срібний ранок стелиться до ніг.
Сяйво, сонце стукають в вігвами:
Встань! Пора орати переліг.
Відкривай ворота, любий сину!
Осідлай коня. Бо в тихім сні
Ти проспиш, як покруч, батьківщину,
Стлієш соломинкою в огні.
х х х
Білий біль зболілий в синій
Всесвіту міраж кружля.
Сиве сонце в синій іній
Білим болем промовля.
Білий болю, бійся Бога,
Біла птахо з чорної журби,
Нам судилася дорога:
Бути білим серед чорноти.
02.09.1996
х х х
В карабканні крил – потреба –
Скривавлений кожний крок.
Гарцює огир під небом.
В карабканні: крила – в курок.
Шнурок між кроками кров’ю
Закріпить прийдешню пору
Громи відгримлять і з любов’ю
Прилину на рідну гору,
Згорю чи відватрусь під ранок:
І рани, і шрами вмруть.
На прузі стрімкім світанок
Ворожі курки не затруть
11.01.2001 Донечці Оксані
Солоне сонце скаче світом,
Прасиві скроні сіють падолист.
Я – смертний, рідна. Моє літо
В тобі знайде найкращий аметист.
Артист – не професія хлібна, а доля,
Сваволю не дай над душею чинить.
Бринить над тобою Всевишнього воля
І кров’ю спресована вічність у мить.
Бринить.
5.06.1995, 6.02.2001
х х х
А кінь біжить, копита розриває.
В копитах – біг, в копитах – осока.
Не знаю, я, не знаю, рідний краю,
Куди мій кінь чарівний заблука.
Біжи, мій коню, я в сідлі з тобою,
Летіть будемо через вир століть.
Добіжимо чи ні, чи білою габою
Накриє небо вічна верховіть.
Біжи, мій коню, – вічні протиріччя
Знайдем на вістрях зболених списів.
Та пам’ятай: на наше передпліччя
Одвічно тисне ноша давніх снів.
Біжи, мій коню, вирвись з очерету.
Ми знайдемо підкову, знайдем вухналі.
З тобою ми приречені до лету.
Біжім, мій коню, по своїй землі.
5.08.1995
х х х
Скоро, скорбно, крок за кроком
Вічність стелить шлях до голубів.
Я підгледів ненароком,
Як життя спливає в синь полів.
Поле, сонце – крок за кроком.
Вчасно ми прийдем до голубів
І колись почуєм ненароком:
Хтось із нас навічно відлетів.
1.11.1997
х х х
Зелений дощ на стрілах клена.
І хмар врочиста верховіть.
Покину я навічно ойкумену,
Щоб на землі дарма не тліть.
Простіть, братове, – чари – тлінні.
Зоря у всесвіт відліта.
Мій сміх – то вічне голосіння.
Мій біль – то зболені літа.
Ваш сміх любив чуть більше хліба.
Ваш біль болів чуть більше зрад.
В житті добра чекав – не звідав.
Паде останній зорепад.
14.08.1995
х х х
І прощання, й розлуку, і спрагу чекання
Накурликали знову мені журавля,
Одлітаю од тебе, русяве кохання,
Бо то доля моя – завжди бути в сідлі.
Не тримай біля себе, мій квіте єдиний, –
Невигойною мукою зробляться дні,
Як згоратиму в млості солодкій щоднини,
А під серцем гудітиме чвал на коні.
Проведи до воріт, як не раз вже бувало…
Я не знаю чи щастя, чи смак полину
Подарує нам завтра дорога зухвала,
Та вже нині збагнув перед нею вину.
І не тільки свою. Ми ховаємось часто
У щоденне блаженство байдужості душ,
Щоб не випасти з рамок умовностей касти,
Не зчорнити дарований кимось кунтуш!
Тож прощай. Б’є копитами кінь по воротах,
Зачекавшись на прив’язі шквалу вітрів,
Одлітаю туди, де найвища чеснота,
Щоб поставить себе на вогонь терезів.
1978
Розділ «Радість і печаль» Байдужість – гірше підлої отрути
х х х
На струнах віт витьохкує весна
І незабудки сині розквітають,
А ти, мій квіте, казко чарівна,
Не місиш золотого короваю.
Зелений дощ у гаї чаркував
Хмільним напоєм щемного чекання.
Лиш ти, єдина, жар моїх октав
Запломениш своїм палким коханням.
20.09.1976
х х х
Спали всього, ногами затопчи,
Свої прокляття гнівні кидай люто,
Лише отак байдужо не мовчи.
Байдужість – гірше підлої отрути.
Я знаю друзів, знаю ворогів:
Відкритий – друг і злий, підступний ворог.
Але ніхто байдужо не сидів,
Коли я чесно жив – не був актором.
Вогнем мою надію розпечи,
Спали нараз найкращі сподівання.
Лише прошу: байдужо не мовчи.
Байдужість – втеча підла і вигнання.
16.04.1976
х х х
Фату весільну ллють до ніг
Під срібний дзвін весняно вишні.
На білім полотні доріг
Послав кохання нам Всевишній.
Кружляє у танку бджола
З наповненим медами рогом.
Нам любо Лада принесла
Перстені, ковані Сварогом.
Лукаво місяць нам вікно
Іскристо-срібними рогами
Прикрив і заховався на дно
Бурхливих рік разом з зірками.
Хлюпочуть іскри вогняні,
Шугають в захмелілі трави,
Аж поки ранок на коні
Червоні привезе заграви.
Пульсує день, пульсує ніч,
Бринить первісний шал природи,
Допоки демон протиріч
Не висіє зерно незгоди.
1.11.2000
х х х
Згубився місяць в падолисті,
Твій крок процокав у пітьмі,
Шугнув розірваним намистом
Навстріч зажуреній зимі.
Опалий лист, слідом прим’ятий,
Горнувсь від болю до землі.
Душа на гілках розіп’ята
Від ран ридала у імлі.
13.01.-18.01.1996
х х х
Я привид, тінь, блукалець вічний…
З твоїх орбіт не вирватись мені…
Відійдем в тлін, у шлях правічний
На Божий суд за прогріхи земні.
І серце в серце, очі в очі,
Душа у душу схрестяться в журбі:
Ну що в життєвім потороччі
Провезли на розхристаній гарбі?
Постане совість поміж нами:
Любові ранній спалах на устах,
Дитя, народжене з коханим,
А потім – біль у зраджені літа.
І все-таки душа розп’ята
Із моря вічності пошле тобі
В дарунок щастя як посвяту
Пропащій юності – моїй журбі.
24-26.04. 1996
х х х
Сумна ріка – вода гірка
Два береги в завії.
Твоя рука – моя рука –
По берегах біліють
У вир ріки терпкі роки
Розлукою спливають.
На біль руки з небес зірки
Крізь дощ не долітають.
Вже не цвісти – знесло мости –
Любові під вітрами.
Ніхто не скаже з нас: «Прости
За гріх образ між нами».
Сумна ріка – вода гірка
Два береги в завії.
Твоя рука – моя рука
По берегах біліють.
6.01.1999
х х х
Приречені бути рабами,
Грійтесь біля чужого вогню!
На «Прю!» не станете
Навіть коли гробами
Ваші чола проростуть
У суть не вашу. Пороша зими
У снах сніги замітає.
Ніби нікого немає
Над краєм лебедовічно-трагічним.
А край серця палає
І з рідного краю зоря полинна.
Хто винен, що шляхом плинним
Рабом ідеш до хати,
В чужі палати?
В чужинськім вогні
Душа розіп’ята постане твоя
Над спаленим колосом твоїм,
Який не зродивсь і не розцвів.
Душа проклята сновигає,
Коли пуга у гаї
Пугу пугом напуває.
В листочку сонця грає
Крапелиночка сльози.
Чи дочекаюсь я
Весняної грози?
Насичене таборове літо у «Пласті» завершується у серпні, а вже у вересні львівські пластуни проводять традиційну акцію «Відкриття пластового року». Святкування розпочалось сьогодні, 20 вересня, молебнем на стадіоні «Україна», після якого відбувся церемоніал відкриття Пластового року-2020 та представлення куренів Львівської станиці «Пласту».
«Пласт» це найбільша та найстаріша українська скаутська організація, яка діє у багатьох країнах світу (зокрема – у США, Канаді, Австралії, Польщі та Аргентині) й об’єднує пластунів України й діаспори.
«Насамперед «Пласт» – це історія мого життя, найкраща частина мого юнацького життя: надзвичайно романтична, пізнавальна, одна з найщасливіших.
Традиційна акція «Відкриття пластового року»
«Пласт» – це велика гра, місце, де діти можуть здійснити мрії, набратися досвіду, де вони вони відчувають силу від того, що можуть здійснювати щось самостійно. Тут виховуються лідери та панує український дух, завзятість бере гору. Це місце, де можна знайти справжніх друзів на усе життя», – розповіла українська співачка і скрипалька, Заслужена артистка України, лауреат Гран-прі першого Міжнародного конкурсу українського романсу ім. Квітки Цісик, переможниця в талант-шоу «Голос країни» Оксана Муха.
Серед основних завдань організації насамперед є виховання патріотичних та свідомих громадян, здатних брати відповідальність та бути рушійною силою суспільства. Наявність в Україні людей з такими якостями є актуальною потребою, тож пріоритетне завдання організації – залучення нових членів для виховання за пластовою методою.
Традиційна акція «Відкриття пластового року»
Організатори акції сподіваються, що «Пласт» здобуде більше симпатиків та охочих вступити до організації. Захід стане знаковою подією для діючих членів організації, а діти і дорослі одержать натхнення до праці на увесь подальший пластовий сезон.
«Відкриття пластогово року відбувається щорічно для того, щоб з новими силами, емоціями зустрітися і разом пластувати.
Цього року ми маємо особливий виклик, але ми наважились і організували цю подію з усіма правилами безпеки, підлаштувались по програмі та організації під карантин.
Сьогодні в нас відбулось багато церемоніалів, у тому числі, ми прийняли до наших лав нових учасників нового віку. Я сподіваюся, що ми подолаємо усі ті виклики, які перед нами стоять, щоб без проблем розпочати новий пластовий рік», – додала головна пластунка Львівщини Анастасія Слюсаренко.
Сьогодні пропонуємо нашим читачам переглянути фото із Львівщини, які відносяться до 1930-х років.
На фото можемо побачити багато деревини, яку вирубали в Карпатах і готували до вивезення за кордон. Фото зроблені в місті Сколе на Львівщині. Обсяги вражають.
В міжвоєнний період із західних регіонів України ліс активно вивозився та продавався на захід. Часто це робилось за допомогою залізничного сполучення.
Відомо, що в 1930-ті роки на Сколівщині інтенсивно розвивався туризм. В цей період було відкрито пансіонати, відпочинкові вілли, туристичне інформбюро, кінотеатр, пляжі над річкою Опір, гірськолижний трамплін, хокейне поле, ковзанку і першу в Карпатах санну трасу.
Влітку, в міжвоєнний період на цей клімато-терапевтичний курорт приїздило близько 1500 відпочивальників.
У 1921-1939 рр. місто Сколе було центром Сколівського повіту. Лише в 1937 році Сколе було включено до переліку гірських поселень, що заслуговують охорони, як рекреаційна місцевість. Напевно, причиною цього було й те, що до того там активно вирубували деревину.
У суботу, 19 вересня, у столиці відбувся перформанс «Іван Франко у Києві». Променад з І.Франком організовував Міжнародний фонд Івана Франка за підтримки Українського культурного фонду в рамках реалізації проєкту «Віртуальний музей «Іван Франко у Києві».
Дійство на Софіївській площі розпочалося з театралізованої постановки. Роль Івана Франка виконував актор Станіслав Кирилов, а Гната Житецького – Костянтин Афанасьєв. Актори були у костюмах тієї епохи.
Перформанс «Іван Франко у Києві»
Прогулянка з галицьким гостем супроводжувалася розповіддю про його перший візит до Великої України у 1885 році: знайомства І.Франка з видатними діячами Київської громади, відвідини букіністичних лавок та книжкових «толкучок», а також пам’ятних історичних місцевостей.
Перформанс «Іван Франко у Києві»
Зустрітися з «письменником» можна було біля Софіївського та Михайлівського Соборів і на Володимирській гірці.
У заході, яким організатори намагалися привернути увагу й актуалізувати важливість постаті Івана Франка, взяв участь і його онук – Роланд, який тепер мешкає у Києві.
Перформанс «Іван Франко у Києві»
Зазначимо, що перформанси «Іван Франко у Києві» відбуватимуться щотижня, у вихідні дні. У прогулянці Києвом Франка супроводжуватимуть різні відомі всім діячі кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст., а дійство щоразу відбуватиметься на іншій локації.
15 вересня 2020 року у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7) відкрилася виставка «Моїй сестрі» із фондової збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, присвячена 143-літтю від дня народження видатної української художниці Олени Кульчицької(1877–1967).
Твори, представлені на експозиції, репрезентують унікальний творчий доробок мисткині, присвячений сестрі Ользі, яка посідала вагоме місце у її творчій та особистій долі. Важко розмежувати життя Олени та Ольги Кульчицьких. Вони гармонійно доповнювали одна одну, разом творили у мистецтві і працювали на педагогічній та громадській ниві.
Олена Кульчицька. Батько! 1900-ті рр. папір, акварель
Ольга-Меланія Кульчицька (1873–1940) – неординарна постать в історії нашої культури, педагог, майстриня декоративно-ужиткового мистецтва, громадська діячка. Вона із тих галичанок, які своєю невтомною працею, інколи непомітною, але корисною прислужились до розбудови національного життя у Галичині у першій третині ХХ століття.
Олена Кульчицька. За читанням. 1900-ті рр. папір, акварель
У збірці Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького зберігається понад 30 олійних портретів Ольги, виконаних у різні періоди творчості Олени Кульчицької, а також велика галерея графічних портретів у техніці акварелі, рисунку, кольорового лінориту, офорту. Серед чільних експонатів нашої виставки – портрети сестри Ольги, батька, матері у різних техніках, а також авторські килими: «Чорний», «Сорок клинців», «Килим з пташками», виконані у співпраці з Оленою. Портретуючи рідних Олена Кульчицька передавала свою любов і повагу до них, і це був її особистий духовний світ, оповитий теплими родинними стосунками, в якому панувала особлива атмосфера пошани і зичливості.
Олена Кульчицька. Етюд сестри в білому. 1908р. Папір, акварель
Ольга була улюбленою моделлю сестри. На експозиції показано уже відомі хрестоматійні олійні полотна: «Портрет сестри» (1919), «Портрет сестри» (1925), а також « Портрет сестри в білій блюзці», виконані в імпресіоністичній манері. Вперше тут представлено етюдні портретні замальовки Ольги, які свідчать про небуденний талант художниці у цьому жанрі. Етюдним портретам притаманна легкість і пластична виразність, колористичне багатство, вдале використання прийомів імпресіоністичного та експресивного малярства для правдивого відтворення психологічного образу портретованої.
Олена Кульчицька. Сестра Ольга з парасолькою. Косів. 1909р. Папір, акварель
Акварельні портрети Ольги та батьків – це справжні перлини у творчості Олени Кульчицької. Це велика за обсягом група творів у фондах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, яких є понад сотню. Для експонування відібрано різноманітні за стилістикою твори – від ранніх імпресіоністичних ескізів до пізніших реалістичних портретів, але переважає серед них пленерний портрет.
Олена Кульчицька. На березі моря в Порто-Ре. 1912р. Папір, акварель
Колористично вишукані, легкі і прозорі ранні акварелі, виконані під час побуту у Косові на Гуцульщині (1908–1909), сонячні, сповнені ліричного настрою, акварельні малюнки із подорожі на Адріатику 1911 року, а також окремі етюди написані під час літніх вакацій, які художниця відбувала разом із сестрою на Гуцульщині, Бойківщині, Лемківщині та у Перемишлі. Серед них є чимало творів, тлом яких є сюжет, що увиразнює художній образ Ольги, яка працює, вишиває чи займається ткацтвом, читає чи грає на піаніно, відпочиває. Ці портрети не лише ілюструють рід занять сестри, а й передають атмосферу працелюбності, що панувала в родині Кульчицьких.
Олена Кульчицька. Портрет сестри в білій блузці. 1918р. Картон,олія
Доповнюють художній образ Ольги Кульчицької портретні зарисовки олівцем та вуглем, а також лінорит «Моя найдорожча» та символічна композиція у техніці деревориту «Парки» (1943). Остан
Олена Кульчицька. Портрет сестри Ольги. 1925р.Картон, олія
ні виконані після смерті Ольги і сповнені непідробної любові та туги за сестрою.
Про досягнення Олени та Ольги Кульчицьких у царині ткацтва свідчать вишукані килими «Килим із пташками», «Чорний», «Сорок клинці», виконані за орнаментальними мотивами писанок з околиць Перемишля та Сокальщини. Майстерно інтерпретуючи писанковий мотив у модерну форму, художниця створила оригінальну сучасну композицію, зберігаючи давні прийоми килимарства. Новаторська праця сестер Кульчицьких на ниві українського килимарства ґрунтувалася на поєднанні народного мистецтва та новітніх віянь, наслідком чого було зародження професійного художнього ткацтва у Галичині.
Любов КОСТЬ завідувачка Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької
У Парку Культури триває Фестиваль “Прокидання з класикою”, нагадують у пресслужбі Парку.
Сьогодні, 19 вересня 2020 року, о 12:00 (галявина на центральній алеї позаду арки) запрошуємо на концерт класичної музики оркестру драматичного театру Марії Заньковецької.
Щосуботи о 12:00 пропонуємо прокидатися із кавою та класикою у парку Культури:
5 вересня — спільний проект Хорової капели “Дударик” і гурту “Плач Єремії” — “Очі в очі”.
12 вересня — Народний камерний оркестр “Поліфонія”.
19 вересня — оркестр Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.
26 вересня — Галицький камерний хор “Євшан”.
3 жовтня — інструментальний гурт “Rockoko”.
“Золотий”, як його називала радянська пропаганда, вересень 1939-го став чорним для багатьох рівнян, хто потрапив під радянське визначення “власник”. “поміщик”, чи бодай мав якесь дрібне виробництво. Або мешкав у пристойному будинку. Красномовні “свідки” тих подій — документи Держархіву Рівненської області.
Під час так званих Народних Зборів Західної України разом з приєднанням до УРСР проголосували і за націоналізацію великої промисловості. Але насправді у державну власність забрали практично все, що тільки могли. З початку грудня 1939-го майже усе — від заводів і електростанцій до готелів і маленьких крамничок почало належати “радянському народові”. У Декларації Зборів йшлося про “націоналізацію банків і великої промисловості”, однак більшість власників кав’ярень, перукарень, фотосалонів, кінотеатрів і аптек також примусово позбулися своїх бізнесів і здебільшого житла.
Вулиця 3 Мая, кінець 1930-х. Листівка видавництва братів Гальперіних. Уже невдовзі ці ошатні будинки належатимуть “радянському народові”
Для мешканців Рівного, як й інших приєднаних територій Західної України, у вересні 1939 року також настав період “радянізації”. Власне це були масові репресії, до яких можна віднести і націоналізацію.
Наплив біженців із окупованої Німеччиною частини Польщі, а також поява в містах Західної України величезної кількості представників більшовицької адміністрації, співробітників НКВС з родинами та військ надзвичайно загострили житлову проблему. А вирішували її окупанти в украй нахабний спосіб — через так звану націоналізацію будинків у власників, насамперед у представників польської еліти та всіх тих, кого радянська влада вважала експлуататорами. До цієї категорії потрапили й просто небідні люди, які мали невеличкий родинний бізнес, або більш-менш пристойний будинок, квартиру, які ще на додачу й здавали в оренду.
Один з перших націоналізованих будинків у центрі Рівного (3 Мая, 120-Заблоцького, 2а). Нині не існує
Нові господарі оголосили полювання на власників
Уже в жовтні 1939 року за залишеними польською владою документами, в тому числі й списками власників нерухомого майна, податковими документами, було складено перелік осіб, майно яких підлягало націоналізації. Аби формально наче б то дотриматися закону, конфіскація майна відбувалася на підставі рішень місцевих органів влади.
Фрагмент повуличного переліку нерухомості, яка підлягала націоналізації
Однак для пересічних мешканців не було різниці — з ордером, чи без нього — новоприбулі самовільно займали умебльовані квартири, виганяючи господарів у підвальні приміщення будинків, чи й просто на вулицю. У кращих випадках змушені були ділити власну квартиру із сім’єю радянського “вельможі”. Разом з будинками конфісковували також усе майно і передусім цінні речі.
На цей будинок на розі теперішніх Соборної і Петлюри радянські функціонери звернули увагу одразу. Фото 1939 року
Усього новою владою в цей період було взято на облік 4 459 різних будівель, з яких 1 500 — житлових. На початок 1941 року було націоналізовано 640 (у тому числі 562 житлових) будинків на 4 200 квартир, житлова площа яких становила 73,5 тисячі метрів квадратних, нежитлова – 34 тисячі. Безперечно, це були найкращі будинки Рівного. По завершенню цієї операції в цих будинках розмістили 9 200 осіб. Середня житлова площа на особу становила 8 метрів квадратних при мінімальній нормі – 9, максимальній – біля 14 метрів квадратних. У ще 78-и конфіскованих будинках розмістилися різні радянські установи.
Довідка про кількість націоналізованого житлового фонду в Рівному на грудень 1940 року
У Державному архіві Рівненської області збереглися повуличні списки націоналізованих житлових будинків із зазначенням прізвищ власників та причин націоналізації. Якщо ви були поміщиком, власником готелю, аптеки, ресторану, млина, пекарні, домовласником, купцем, торговцем, чиновником магістрату, або ж дружиною адвоката — вашу долю було визначено.
Сувенірна листівка з видами банку на сучасній Петлюри, будівлю націоналізовано у 1939-у
Радянські чиновники насамперед поклали око на добротні будинки в центрі міста. Зокрема, які знаходилися на розі вулиць 13 Дивізії (сучасна С. Петлюри), 5 та вулиці Переца (нині не існує), 89 і належали родині відомого в Рівному власника театру Арії Лейбі Зафрану. Це були два двоповерхових мурованих будинки з підвалами. В одному з них розміщувався найстаріший театр Рівного (будинок 1908 року побудови не зберігся, зруйнований під час бомбардування в липні 1944-го), в іншому (будинок зберігся, але молоде покоління Рівного майже не знає про нього — ресторанний комплекс “Мелін” повністю закриває фасад) — у 9-ти приміщеннях розташовувалась також відома всім рівнянам лазня Зафрана “Нептун”. У цих же будівлях було 29 житлових приміщень та 12 кухонь.
Колишня лазня Зафрана, початок 1960-х, фото надане Саша Ровно (уч. спільноти “Старе Рівне” в мережі Фейсбук)Фрагмент повуличного списку нерухомості, де йдеться про власність Лейби Зафрана, що підлягає націоналізації
Націоналізації підлягали не тільки житлові будинки, а й банки, промислові та ремісничі виробництва, магазини, склади, млини, лісопильні та олійні заводи, крупорушки тощо.
Голі полиці магазинів — наслідок поспішної націоналізації
Одним із перших розпоряджень нової влади на “звільнених” територіях було запровадження курсу карбованця на рівні з польським злотим, який до початку війни був учетверо нижчим. Це дало змогу ще до націоналізації за низькими цінами скуповувати одяг, взуття, папір, годинники, каву, шоколад, солодощі та ще низку дефіцитних в умовах “соціалістичного раю” продуктів широкого вжитку. За декілька тижнів полиці магазинів спорожніли.
Пекарня Романюка, яку конфіскували “визволителі”
Згідно з рішенням Рівненської міської ради від 17 грудня 1939 року було конфісковано мануфактурні магазини Фішера та Маргуліса, лакофарбовий магазин Брата, паперові склади Вайнермана та Померанцева, галантерейні магазини Вусіча, Вікрайзера, Шойтеха, продуктово-галантерейний склад Золотова, пекарні Райхмана, Стрілецького, Вітека, Татаусяна.
Двадцять п’ятого грудня прийшла черга кондитерської фабрики “Полонія” (власник Зігельбойм), яку невдовзі було перейменована на “Червону Зірку”. Така ж доля спіткала і 20 місцевих пекарень.
Про націоналізацію кондитерської фабрики “Полонія”Власники пекарень також позбулися свого бізнесу
Рівнянам довелося забути смак ковбас, які можна було придбати в ковбасних майстернях Новака (працювало 11 робітників) та Радзієвського. У “смачних” спогадах залишилися й тістечка з кондитерської Раже, обіди в їдальнях Ющука та Білого.
Про націоналізацію ковбасного підприємства НовакаКав’ярня-кондитерська Раже, яку ще довго згадували рівняни. Фото з мережі ФейсбукПовоєнні роки. Вулиця Сталіна. Колишній ресторан Ющука, під час окупації – “Дойче гоф”, після визволення і до знесення – ресторан “Весна”
Ці невеликі, але шановані містянами виробництва також позбулися своїх власників. Така ж доля спіткала й фабрику пива та дріжджів “Бергшльос”, яка також була приватною. У постановах міськради щодо таких виробництв зазвичай вказувалося, що власники саботують роботу, скоротили та довели до антисанітарного стану свої фабрики, цехи, або пекарні, і тому вони підлягають націоналізації. Була в Рівному автомобільна майстерня братів Венських, яку було забрано з усім обладнанням й інструментами. Але цього здалося замало – відібрали і двоповерховий будинок з хатніми речами.
Прикриваючись надуманими причинами, нова влада відбирала у власників усеПро націоналізацію автомайстерні братів Венських
До 1941 року було націоналізовано всі промислові підприємства Рівного. Така поспішна націоналізація не тільки великої, а й усієї іншої торгівлі та промисловості зруйнувала налагоджену систему постачання. У тогочасних документах влади неодноразово згадувалося про одноденні запаси продовольства в місті та величезні черги до магазинів. Бракувало всього – одягу і взуття, паперу й засобів гігієни, ліків і продуктів харчування. Окрім цього відбулося стрімке зростання цін на харчі та промислові товари. За рік у 8–12 разів. Загалом тільки у 1940 році відбулося 5 компаній з націоналізації.
Добротні будинки на сучасній Петлюри (у 1939-у Червоноармійській), які було націоналізовано в першу чергу: на передньому плані будинок Вігдоровичів, наступний – лікаря Гайзенберга. Фото кінця 1940-х роківБудинок Басі Каган на теперішній Петлюри націоналізовано серед перших. Фото з книги О. Прищепи “Вулицями Рівного”
Резолюція одна: “Відмовити”
Знаходилися серед великої кількості мовчазних учасників тих подій і ті, хто намагався достукатися до представників влади, щоб відстояти своє майно і право на гідне життя. Але зазвичай на заявах таких прохачів ставили незмінну резолюцію: “Відмовити”. Показова щодо цього історія відомого і шанованого рівненського лікаря Меєра Сегала.
Хворий 70-річний лікар у своїй заяві до Президії Рівненської міської ради щодо націоналізації його будинку на вулиці Поштовій, 11 писав, що придбав його на кошти, зароблені упродовж 50-річної важкої праці й ніколи нікого не визискував. А враховуючи те, що його син Ілля Сегал добровольцем вступив у Червону Армію і загинув як червоний командир у 1920 році, за що він сам зазнав репресій від польської влади (9 місяців перебував у в’язниці за звинуваченням у комуністичній діяльності), таке рішення влади вважав незаконним.
Колишній будинок і лікарня Меєра Сегала на Поштовій
У заяві лікар також розповів про те, що після закінчення Київського університету з 1889 року працював на Волині – у Острозькому та Рівненському повітах. Провадив хірургічну діяльність і акушерство, користувався довірою серед “найбіднішого класу населення, так як завжди був їм доступний”.
Дуже любив лікар садівництво. Щоб здійснити свою давню мрію вже в поважному віці купив неподалік Рівного 10 гектарів необробленої землі і розбив там сад. Сад був ще зовсім молодий, і, як зазначав лікар, він не сподівався скористатися його плодами і мати з цього прибуток тому, що вже був старий і хворий. Усі свої заощадження Меєр Сегал вкладав у свій маєток, який за його словами “був рідкісної культури та краси”.
Вхід до колишньої садиби лікаря Меєра Сегала на Чорновола. Фото кінця 1940-х. Тепер там станція юних натуралістів
У кінці заяви лікар наголошував, що має право за свою багаторічну безперервну працю залишок своїх днів прожити спокійно в будинку, заробленому чесною працею і просив скасувати рішення щодо націоналізації його приватного будинку на Поштовій, 11. Утім, резолюція на документі була передбачуваною: “Відмовити”.
Вступ Червоної армії та подальші дії нової влади місцеві жителі сприймали як варварську навалу, яка змітала все на своєму шляху, і врятуватися від якої не було жодної змоги.
Людмила ЛЕОНОВА, начальник відділу використання інформації ДАРО
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
