Помер правнук генерала Тернавського Мирон Терех, котрий довший час працював на різних комунальних підприємствах Львова.
Мирон Терех працював головою Залізничної районної адміністрації, очолював ЛКП «Залізничнетеплоенерго» та працював на різних посадах на цьому підприємстві.
«Колектив Львівської міської ради висловлює щирі співчуття родині та близьким Мирона Тереха. Молимось та співчуваємо», передає видання Діло.
Бібліографічна довідка.
Терех Мирон Васильович народився 3 лютого 1958 року у Львові.
Освіта:
Львівський політехнічний інститут, спеціальність теплогазопостачання і вентиляції;
1998 р. – Міжгалузевий інститут підвищення кваліфікації за спеціальністю «менеджер у виробничій сфері», присвоєно кваліфікацію спеціаліста інженера-економіста.
Досвід роботи:
1976 р. – електромонтер Львівської бавовняно-прядильної фабрики.
1983-1986 р. – інженер-технолог, майстер, старший майстер Залізничного району теплових мереж.
1986 р. – заступник начальника Залізничного району теплових мереж.
1989 р. – головний інженер Залізничного району теплових мереж.
1991 р. – головний інженер ЛКП «Залізничнетеплоенерго».
2002 р. – в.о. директора ЛКП «Залізничнетеплоенерго».
2003-2013 р. – директор ЛКП «Залізничнетеплоенерго».
Історія Львова ранньомодерного періоду багата на цікаві розповіді про визначних і непересічних людей. Книги, дослідження та розповіді екскурсоводів переповнені згадками про Констянтина Корнякта, представників родини Шольців, Боїмів, Кампіанів чи Вільчків натомість про Яна Зайдліча – одіозного львів’янина другої половини XVI ст. „джерела кричать”, а історія „мовчить”.
Ян Зайдліч – багатий львівський купець, королівський сервітор (слуга), шляхтич, єврейський суддя. На авансцену історичних подій Львова він вийшов на початку 1570-х років і від цього часу міські судові книги просто переповнені процесами, де фігурував Зайдліч. Впродовж 1576–1577 рр. він був головним керівником суспільного виступу львів’ян проти міської ради, за що у 1578 р. був позбавлений міського права, тобто фактично виключеним з міського суспільства, але як показала історія для нього і його сім’ї це не був кінець, а початок чогось нового.
Запис в актовій книзі про Яна Зайдліча ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 17, арк 1029.
Походив Ян Зайдліч зі Львова. Зважаючи на те, що у 1549 р. він був вписаний до реєстрів прийняття міського права, можна припустити, що народився він наприкінці 1520-х років, адже громадянство у Львові місцеві жителі отримували досягнувши повноліття, тобто у віці 21 року. Походив він з багатої львівської родини, що мала німецьке коріння. Його мати Ева була дочкою райці Миколая Тички і Барбари Арнестової. Обоє вони походили з відомих патриціанських родин, традиції урядування яких в органах міської влади відносилися ще до другої половини XV ст. Батько Яна Зайдліча Миколай був золотарем, тобто належав до групи найбагатших ремісників і за рівнем фінансового становища прирівнювалися до представників еліти влади.
Польський історик Юзеф Скочек вказував, що представники німецьких родин Тичків та Арнестів та ін., „вимерли, або ж перейшли у шляхетський стан”, натомість приклад Еви Тичкової показує, що спадкоємиця таких родин могла просто вийти заміж не за багатого урядника, а за чоловіка дещо скромніших статків, який не зміг, або не схотів потрапити до складу ради. Відомо, що у 1551 р. його матері (Еви) вже не було серед живих, при поділі будинку її батька Миколая Тички, як її спадкоємці були присутні чоловік Миколай Золотар і син Ян Зайдліч. Є відомості про інших представників його родини, зокрема сестра Анна була дружиною італійського купця Антонія Пандольфі, а брат Пйотр – входив до цеху кушнірів.
Впис в актових книгах міста Львова. ЦДІАУЛ. ф.52, оп.2, спр.227, арк. 1
На початку 1560-х років Ян Зайдліч одружився з Катериною – дочкою лавника Урбана Конвісаря (stanifusora) і Клари Урбанової. Варто зазначити, що у 1538 р. цей Урбан згадується як член колегії „Десяти мужів” – інституції, перед якою райці щорічно звітували про фінансову діяльність ради. Імовірно у Яна і Катерини було четверо дітей, дочка – Катерина, і троє синів – Якуб, Даніель і Томаш. Дочку Катерину у 1570 р. Зайдліч видав заміж за Ґеоргія Ґляч, модшого брата райці Йодока Ґляча. Отже Зайдліч був пов’язаний з владною елітою Львова як родинними зв’язками, так і через свояцтво.
Ян Зайдліч займався торгівлею. Владислав Лозінський зараховував його до грона найбагатших львівських купців другої половини XVI ст. У 1550–1560-х рр. був одним з трьох купців, котрі займалися продажем хутра (соболів) у країнах Західної Європи, він зокрема транспортував цей товар до Венеції. Торгував також волами, рибою, сукном (адамашк і пурпур), а також займався привезенням до Львова „східних товарів” (пряностей, фруктів, оливкової олії), адже фінансові операції неодноразово укладав з турецькими купцями Хандзі Хассоном i Хандзі Хелі з Ґаляти. Він максимально використовував всі можливості, які отримував завдяки проживанню у Львові. Як повноправний громадянин цього міста він торгував тими видами товарів, попит на які у XVI ст. був надзвичайно високим.
Зароблені кошти він очевидно вкладав у нерухомість в місті та поза її межами. По смерті свого діда Миколая Тички він успадкував частину кам’яниці на Ринку, а також будинок на галицькому передмісті. Також отримав нерухомість від тестя, Катерина Зайдлічова у 1566 р., по смерті свого батька Урбана Конвісаря отримала спадок – кам’яницю на Ринку і город. Ще за життя тестя Зайдліч купив у нього город на краківському передмісті, званий „Ґебльовським”. Очевидно придбання нерухомості було для нього своєрідним капіталовкладенням, адже, окрім згаданих, він володів кам’яницею біля Руської церкви, будинком на пл. Пекорум i вул. Шпитальній. Отже, щонайменше він володів двома кам’яницями на Ринку, однією на вул. Руській, трьома будинками та двома городами. Володів він також земельними маєтностями поза межами міста, зокрема орендував у шляхетного Єроніма Венґленського село Седліська і мав у власності частину села Підвисоцьке. Варто зазначити, що у судових записах львівського ґроду він фігурував з титулом „nobilisetfamatus” (шляхетний і славний). Можливо, володіючи земськими землеволодіннями, Зайдліч зблизився з особами шляхетського походження, тому досить тісно співпрацював з ними, зокрема, у 1568 р. разом з шляхтичами – сяноцьким каштеляном Яном Гербуртом з Фельштина, львівським підсуддею Яном Бжозовським та писарем бузького земського суду Яном Рихловським, входив до складу комісії по відновленню міст і містечок львівського староства.
У 1566 р. він фігурував, як член, а згодом і суддя єврейського суду. Однак євреї були невдоволені діяльністю Зайдліча як ставленика руського воєводи і одночасно коронного польного гетьмана Миколая Сенявського, тому виступали проти його перебування на цій посаді. 1571 р. король відмінив номінацію Зайдліча і наказав, аби він „під загрозою сплати 3 тис. фл. не наважувався чинити над євреями жодної юрисдикції”. Основною підставою усунення його з посади підсудді, могло бути те, що він не був шляхтичем. Можливо статті між євреями і воєводою укладалися власне з метою усунення Зайдліча з цієї посади, адже перший пункт цього документу чітко регламентував право вибору лише особи шляхетського стану.
Скарга львівських міщан проти дій міської ради. ЦДІАУЛ, ф.52, оап.1, спр.97, арк. 36
Від початку 1570-х років у відносинах між Яном Зайдлічем і міською радою простежуються численні непорозуміння. У 1573 р. він скаржився львівському старості, що з наказу райців його насильно затримали і доставили до міського суду, хоча, згідно за законом, він підлягав юрисдикції каптурового суду. У 1576 р. у львівському ґроді Зайдліч оскаржив райців, які всіляко перешкоджали йому скласти апеляцію до короля у справі між ним і євреєм Маркусом Маєром з Познаня, зазначаючи, що він як королівський сервітор (слуга) мав підпорядковуватися виключно королівському суду. Протест Зайдліча мав законну підставу й базувався на королівському мандаті від 1569 р., яким король звільнив його (як свого слугу) від юрисдикції міських судів та підпорядкував суду руського воєводи Ґеоргія Язловецького. Від 1571 р. справи Зайдліча мали розглядатися виключно королівським судом. У 1576 р. (вже в часі конфлікту) король розпорядився, щоб львівський староста Миколай Гербурт Одновський простежив, аби міська влада не чинила Зайдлічу жодної кривди й надав йому „залізний лист”. Та все ж, у 1580 р. міська рада видала вирок, згідно якого Маркус Маєр отримав право розпоряджатися майном Зайдліча на суму 2 тис. фл. Катерині Зайдлічовій залишено лише 1/3 частину родинних маєтностей Зайдлічів і частину будинку на краківському передмісті. У 1581 р. справу скеровано до королівського суду, король наказав раді відмінити виконання рішення щодо Яна Зайдліча. Очевидно, рада не виконала королівського розпорядження, адже у 1586 р. Маркус Маєр відступив право на володіння майном Зайдліча галицькому підчашому – шляхетному Петру Борецькому. І лише у 1588 р. шляхтич Борецький зрікся цієї власності на користь Даніеля – сина Яна Зайдліча, який на той час був краківським міщанином. Можна припустити, що райці, будучи негативно налаштованими щодо Зайдліча, прагнули зашкодити йому і позбавити майна.
Герб Львова 1586. (ЦДІАУЛ. ф.137. оп. 1, спр.7, арк. 37)
Під час конфлікту у місті в 1576–1577 рр. паралельно тривав судовий процес між Яном Зайдлічем і міською радою про маєток Лаврентія Моравінського. Цю нерухомість, після смерті власника, який не мав нащадків королівська влада передала у власність краківському воєводі і каштелянові Петру Зборовському, а від нього вона дісталася Зайдлічу. Та, згідно з привілеєм від 1555 р., право розпоряджатися майном міщан, котрі не мали спадкоємців належало райцям. Тому вони активно виступали проти рішення короля. У березні 1577 р. король наказав бурмистрові і райцям дозволити Зайдлічу користуватися цією нерухомістю. Взаємні судові позови і протести щодо маєтку продовжувалися протягом наступних років. Однак закінчення цієї судової справи простежити не вдалося.
Очевидно, причиною конфліктів з міською радою була співпраця Яна Зайдліча з шляхтою і королівським двором. А, враховуючи той факт, що від початку 1570-х років між радою і старостою Миколаєм Гербуртом з Фельштина точилися постійні суперечки, він опинився на боці шляхетської сторони. У 1570 р. члени королівської комісії: накєльський каштелян Никодим Ленкінський, королівський секретар Миколай Малоховський і варшавський підкоморій, староста мілявський Миколай Ґжибовський розглядали спір між радою і старостою щодо обов’язку райців звітувати про міські прибутки. Відтоді райці були змушені складати фінансові звіти перед старостою про стан земельних володінь міста. Стає очевидним, що основна причина його суперечок з радою полягала у конфлікті інтересів.
1578 р., вже після закінчення конфлікту між поспільством і радою, Зайдліч зрікся львівського громадянства. Слід зазначити, що позбавити міського права рада могла лише у випадку невиконання особою певних зобов’язань перед радою. Натомість Ян Зайдліч зрікся міського права з власної волі й одночасно був позбавлений цього права радою міста. 31 травня 1578 р. він прибув до ратуші у присутності львівського підстарости Бальтазара Ожґі, возного Яна Вільчка та шляхтичів Станіслава Цєшановського, Юзефа Ґосціцького і Бартоломея Кшижановського і відмовився від громадянства. Цього ж дня рада позбавила його всіх міських прав. У 1578 р. Зайдліча згадано в книзі львівського ґродського суду як шляхтича і збирача податків львівської землі. Можна припустити, що зречення громадянства пов’язувалося з його наміром увійти до шляхетського стану. Після 1578 року у міських книгах про нього немає жодних згадок. Чинш за нерухомість на краківському передмісті від 1578 р. сплачувала його дружина – Катерина Зайдлічова, у 1588 р. було востаннє занотовано сплату нею цього податку. З-поміж його дітей, достеменно відомо, що лише дочка Катерина, дружина Ґеоргія Ґляча, і надалі проживала у Львові. Сини Даніель та Якуб натомість переїхали до інших міст – Якуб згадувався як міщанин Варшави, а Даніель – Кракова. Відомо, що Даніель був докторем медицини і впродовж 1615–1630 рр. входив до складу міської ради Кракова. його ж син Миколай, тобто внук Яна Зайдліча спершу був лавником, а з 1631 р. як і батько був номінований до ради. Майже не маємо згадок про діяльність третього сина – Томаша. Відомо, що у 1591 р., він, відчуваючи загрозу з боку шляхетних Миколая Островського, Ґжегожа Підвисоцького, Івана Любомирського, Івана Міхалевича та Ігната Яцка, звернувся до короля Сигізмунда ІІІ, аби той взяв його під свою опіку, що й було задокументовано. У книгах міського суду не віднайдено про нього прямих згадок, тому припускаємо, що він, зблизившись з шляхетським станом, переїхав жити в земські володіння свого батька – с. Підвисоцьке.
Титул книги Ольги Гуль. Львів у ХVІ столітті: місто конфліктів та порозумінь
Очевидно, Ян Зайдліч, як багата і знана у місті людина, хотів зайняти місце у владних інституціях. Якщо зважити на те, що він народився наприкінці 1520-х років, можна припустити, що під час конфлікту (1576–1577 рр.), він був людиною поважного віку. Розуміючи, що через існуючу ситуацію в місті йому не вдасться потрапити до складу лави, а згодом і ради, мабуть тому очолив невдоволених міщан. Напружені відносини між ним і райцями зумовлювало те, що він контактував з представниками шляхетського стану і був королівським сервіторем. Наступники Зайдліча, переїхавши до інших міст, не втратили своєї суспільної позиції, натомість як і батько були під опікою королівської влади та діяли в структурах міської влади інших міст, зокрема Кракова.
В суботу, 7 березня 2020 року, у Львівській національній філармонії в рамках презентації альбому «Dark & Light», який вийшов на початку лютого, відбудеться концерт гурту ROCKOKО.
Це буде перша можливість почути живе виконання щойно народженого альбому гурту ROCKOKO, повідомляють організатори концерту.
Вчора журналіст “Фотографій старого Львова” зустрівся з учасниками гурту і дізнався більше про гурт, його історію, про перший альбом, про концерт, та про творчі плани.
Концерт гурту ROCKOKО
Ігор Процик, музикант групи ROCKOKО, віолончеліст:
– Наша історія почалася в 2012 році, коли ми разом почали музикувати і зрозуміли, що хочемо чогось більшого ніж просто грати всім відому, заїжджену музику. Хлопці – композитори нашого гурту Михайло Романишин і Володимир Котляров почали писати власну музику для нас, яку ми почали грати.
Володя Котляров, музикант групи ROCKOKО, віолончеліст:
Першою авторською композицією, яка зазвучала в виконанні гурту Рококо став наш твір під назвою «Пам’яті Небесної Сотні», який був написаний під враженням трагічних подій на Майдані 18-20 лютого 2014 року. Автором композиції був Михайло Романишин і ми навіть зняли на неї перший кліп. І це сподвигло нас до того, що ми стали частіше писати авторську музику і з того часу почали з’являтися композиції, що увійшли до нашого дебютного альбому. Але основна кількість творів була написана протягом останніх трьох років. У 2019 році ми почали нелегкий шлях активного запису альбому та випустили його тепер – в 2020 році.
Михайло Романишин, скрипаль і композитор групи ROCKOKО:
Сьогодні ми хочемо розповісти про те, як, нарешті, записали свій перший авторський дебютний альбом «Dark & Light» і про концерт-презентацію цього альбому, який відбудеться 07 березня о 19 год. у Львівській національній філармонії.
Наші авторські композиції за цей, як я його називаю, перший період творчості, виявилися дуже різними в жанровому плані і довший час думали як їх групувати, щоб дати в один альбом. Так виникла ідея, що ми можемо їх умовно поділити на дві частинки: темну – Dark і світлу – Light. Де темні композиції – це важчі жанри: рок, рок-метал, драм енд бейс. А лайт – це більше поп, фанк, танцювальна музика. І такий поділ дозволи нам концептуально зібрати разом всі твори в альбом».
Альбом складається з двох дисків по шість композицій на кожному, а також між дисками є невеличка книжечка з картинкою та описом кожної композиції.
Сторінка ілюстрованої книжечки до альбому «Dark & Light»
Ігор Процик:
Оскільки наша музика інструментальна, то вона потребує лібрето. Тож ми вирішили зробити ілюстровану книжечку, де з одного боку інформація про що композиція, а з другого візуальний ряд, який нам допоміг намалювати наш друг, художник Артем Бондарчук. Це доповнює концепцію кожної композиції
Володя Котляров:
Концерт планується в два відділи, щоб розділити «темну» та «світлу» частини альбому. Під час перерви слухачі зможуть переглянути ілюстрації до кожної з композицій, які є в альбомі. Тобто, між частинами концерту люди потраплять в картинну галерею і зможуть подивитися про що ми граємо нашу інструментальну музику, а також придбати диски.
Сторінка ілюстрованої книжечки до альбому «Dark & Light»
Під час концерту ми, окрім того, що будемо грати авторські композиції ми їх розбавимо цікавим інструменталом. Це будуть саунд треки з комп’ютерних ігор, декілька відомих джазових речей , а також на нашому концерті будуть гості – наші друзі, колишні учасники гурту Рококо, які з нами працювали і записали левову частку альбому. А візуально підкріпить це все дійство ТанцТеатр “Життя”, який також з нами виступить в декількох композиціях.
Михайло Романишин:
В планах запис наступного альбому, але уже з іншою концепцією . Хочемо використати більш класичну форму, де хочемо зробити запис з симфонічним оркестром. Творчі думки уже працюють в цьому напрямку. Треба тільки знайти меценатів.
Концерт гурту ROCKOKО
ROCKOKO – український музичний інструментальний гурт, що відносить себе до жанру Symphonic Rock, Symphotronica. Також у його виконанні можна почути такі жанри як Acoustic, Pop, Dance, DrumnBass, Metal, Jazz та Soul. В основі успішності гурту лежить оригінальний принцип аранжування авторських композицій.
Ідея дебютного авторського альбому «DARK & LIGHT» полягає в тому, щоб поєднати дві сторони музики ROCKOKO, де «DARK» – це Rock, Metal, DrumnBass, а «LIGHT» – це Pop, Dance, Funk.
«DARK & LIGHT» складається з 12 композицій, об’єднаних в один дводисковий альбом. До кожної композиції створено ілюстрацію, яка пояснює ідею твору і є його візуальною складовою.
Думаю вартує дати шанс собі та інструментальній музиці і прийти в суботу на концерт, ти більше що ціна квитків дуже невисока і розпочинається зі 120 гривень. Квитки можна придбати за чим посиланням.
«Дискримінації» Олени Лажневської покажуть уже цієї суботи
В суботу, 7 березня 2020 року, о 14:00 у арт-просторі FuturaHUB (вул. Кульпарківська, 200а) відбудеться відкриття фотопроекту Олени Лажневської «Дискримінації».
“Я Олена Лажневська. Я люблю життя, я люблю кожну хвилину та мить. Моє щастя − це мої діти. Мої особливі діти! Син Дарій з безмежним світом та неймовірною уявою та донька Варвара з особливим діагнозом. Вони змінили моє життя і продовжують його змінювати. Перший дав мені силу не загубити себе і так я прийшла до фотографії, а друга навчила весь біль, страждання та переживання переносити на фото. Фотографую вже близько 18 років. За спиною і репортаж, і весілля, і психологічний портрет. Але відкривши для себе світ арт-фотографії, я закохалась у неї і тепер працюю лише в цьому напрямку. Саме цей жанр як ніякий інший може передати ту емоційну складову, що так мене заворожує. Проект про життя, проект про любов, проект про те, що ми всі люди.
Дискримінація − те, що оточує нас щодня. Щодня нас ображають та принижують, а ми щодня ображаємось та намагаємось вижити. Проект саме про це. Про те, що ми − всі рівні і що б нас не відрізняло один від одного, що б не заважало нам жити чи приймати рішення, не повинно отримувати осуду суспільства”, – поділилася фотографиня ідеєю концепції фотопроекту.
Оглянути експозицію виставки фотопроекту Олени Лажневської «Дискримінації» у арт-просторі Futura HUB (вул. Кульпарківська, 200а) до 6 квітня 2020 року.
В Національному архіві Польщі вдалось відшукати світлини із Львова, які були зроблені в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. В об’єктиві фотографа вулиця Личаківська. Це одна із найбільших вулиць сучасного Львова.
Вулиця Личаківська, поч. ХХ ст.Вулиця Личаківська, поч. ХХ ст.
Теперішня Личаківська бере свій початок в центрі міста від площі Митної та прямує на схід до виїзду з міста. Вона утворює перехрестя з такими львівськими вулицями, як: Котика, Бахматюка, Мучною, Яловець, Голинського, Полудневою.
Вулиця Личаківська, поч. ХХ ст.Вулиця Личаківська, поч. ХХ ст.
На старих фото можемо побачити як виглядали будинки в ті часи. Добре, що на фото є також місцеві мешканці, які із здивуванням поглядають на фотографа. На жаль, ім’я автора світлин невідоме, проте однозначно ним був один із тогочасних львівських майстрів фотографії.
Вулиця Личаківська, поч. ХХ ст.Вулиця Личаківська, поч. ХХ ст.
Чи знали наші читачі, що назва Личаківська є однією із найдавніших? Історики відносять її появу до XVI століття. Щодо походження, то тут є кілька теорій. Одна із них виводить назву від слова «личаки» — солом’яного взуття найбідніших мешканців Львова.
Якщо ви зараз підете прогулятись цією вулицею, то серед будівель однозначно впізнаєте такі архітектурні стилі, як класицизм, сецесія, конструктивізм.
Фестиваль дитячого читання «Книгоманія» – Дитячий форум. Світлина – Фотоагентство LUFA
24 – 26 квітня 2020 року у Львові відбудеться фестиваль дитячого читання «Книгоманія» – Дитячий форум.
Це унікальний захід промоції дитячого читання, у якому поєднується гра з отриманням різних корисних умінь і навичок, де письменники, художники, науковці, спортсмени, музиканти, винахідники, музейники, бібліотекарі, майстри діляться своїми вміннями з дітьми і цим роблять світ кращим.
Фестиваль дитячого читання «Книгоманія» – Дитячий форум. Світлина – Фотоагентство LUFA
Фестиваль дитячого читання «Книгоманія» – Дитячий форум пройде у форматі великої просторової гри-квесту – «Навколо світу за 3 дні!» На мандрівників чекає шалений виклик: здійснити навколосвітню подорож та побувати в усіх частинах світу: Австралії, Азії, Антарктиді, Америці, Африці та Європі.
У 2018 році у видавництві «Дніпро» вийшла солідна монографія «Неокласицизм: сучасне українське монументальне церковне малярство». Вона виникла у співпраці відомого українського мистецтвознавця, тричі доктора Дмитра Власовича Степовика та митців Сергія Булка, Ігоря Орищака, Ігора Леськіва і Євгена Хруника, що входять до Дрогобицької артілі художників. Сьогодні ще раз хочемо розповісти про це унікальне видання.
У книзі зібрано та детально представлено цінний для сучасної мистецтвознавчої науки в Україні науковий матеріал про 30-ти літню діяльність Дрогобицької артілі художників. За цей час митці оздобили храмовими поліхроміями та іконами більше сімдесяти храмів. Дане мистецтвознавче видання є першою спробою комплексно проаналізувати творчість чотирьох митців зі Львівщини, які, маючи професійну мистецьку освіту (Львівський коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша та Львівську національну академію мистецтв), з кінця 80-х років ХХ ст. активно працюють в галузі сакрального мистецтва в Україні. В основному митці виконують розписи інтер’єрів храмів, рідше ікони до іконостасів та мозаїки для фасадів церков.
Художники ДАХ з доктором Дмитром Степовиком. 2008 р. Під час розпису храму.
Художники ДАХ з доктором Дмитром Степовиком. 2008 р. Під час розпису храму.
На вихід цієї книги ми очікували давно, з огляду на те, що вона напряму стосується теми нашого дисертаційного дослідження, присвяченого поліхроміям храмів Львова 1990-2015 рр., зокрема їх іконографії та художнім особливостям. Саме у Львові – в мікрорайоні Рясне 1 по вул. Лукасевича 15 – митці Дрогобицької артілі художників у 2004 р. виконали розпис храму св. ап. Петра і Павла. Також ми особисто знайомі із їхніми розписами церкви Пресвятої Трійці в Дрогобичі, однойменного костелу в Меденичах Дрогобицького району та церкви св. Миколая монастиря оо. Василіян у Крехові.
Поліхромія храму Покрови Пресвятої Богородиці в с. Нежухів Стрийського району Львівської області. 2009-2011 рр.
Варто відзначити також те, що творчість Дрогобицької артілі художників з 2004 по 2009 рр. є добре представленою на їхньому персональному сайті http://www.sacralart.com.ua/. В цьому плані митці є направду піонерами серед українських художників-монументалістів в галузі церковного малярства, оскільки вони є першими і наразі чи не єдиними, хто має свій персональний сайт, на якому можна ознайомитись з їх творчим доробком та сконтактуватись із ними.
«Берестейська унія». Поліхромія Катедрального Собору Пресвятої Трійці в Дргобичі. 2000 р.
На сайті також є статті відомих мистецтвознавців Володимира Жишковича «Мистецтво створене Богом і во ім’я Боже» та Олександра Ноги «Регіональне мистецтво під ДАХом: Історія дрогобицької групи», які опубліковані в науковому збірнику «Бойківщина» в м. Дрогобич, і Володимира Грабовського «Дрогобицькі мистці», опублікована в журналі «Сучасність» та газеті «Галицька Зоря» під назвою «Мистці Дрогобича» у 2004 році.
У 2016 р., беручи телефонне інтерв’ю в пана Сергія Булка, ми довідалися, що про творчість митців ДАХ пише книгу відомий український мистецтвознавець Дмитро Степовик, і незабаром вона має бути завершена та видана в одному з видавництв України. Таким чином ми з нетерпінням очікували виходу цієї монографії.
Святий Андрій Первозванний і лик Богородиці. Мозаїка.
У 2015 році в Харківській державній академії дизайну і мистецтв Оленою Сімоновою (Рудич) була захищена кандидатська дисертація на тему візантійські традиції в сучасних розписах православних храмів України (кінець ХХ – початок ХХІ ст.), у якій вона зокрема згадує і про творчість ДАХ, де серед інших ілюстрацій подає світлини поліхромій храму Переображення Господнього монастиря оо. Василіян у Гошеві (1995-1996), ц. Миколая в Крехові (1993-1994), ц. св. ап. Петра і Павла в Рясному (2004), помилково підписана як Різдва Пресвятої Богородиці в Кульчинах (1997) та кафедрального собору Пресвятої Трійці в Дрогобичі (1999-2000).
У 2016 році нами написана та опублікована стаття у фаховому мистецтвознавчому виданні «Народознавчі зошити», яке публікує Інститут народознавства НАН України, №6 (132), під назвою «Реалізм у храмовій поліхромії Львова 1990-2015 рр.», де ми аналізували також стилістику та іконографію храму св. ап. Петра і Павла у Львові, що в мікрорайоні Рясне 1 (вул. Лукасевича 15).
Мозаїчна композиція «Благовіщення»
Мозаїчна композиція «Богоявлення»
Тепер, маючи можливість детально познайомитися з монографією Дмитра Степовика «Неокласицизм: сучасне українське монументальне церковне малярство», хочемо сказати наступне:
це перше і наразі єдине науково-мистецтвознавче видання, в якому комплексно проаналізовано творчий доробок Дрогобицької артілі художників за 30 років;
автор детально описує та аналізує процес роботи майстрів над поліхромією кожного з розписаних митцями храмів;
крім розписів інтер’єрів храмів, що становлять більшу частину книги, автор також розповідає про ікони до іконостасів (іл. 7) та мозаїчні композиції до екстер’єрів храмів, виконані Сергієм Булком та його дружиною Євгенією Кузьмич (іл. 8);
книга має логічну і послідовну структуру, яка складається з передмови, 11-ти розділів та післямови, кожен з яких має свою назву;
варто відзначити солідність видання (464 ст.!), високу якість поліграфії, професійне мистецьке оформлення видання та якісні фотосвітлини Андрія Страмика;
в книзі зібрано цінний науковий матеріал для дослідження поліхромій храмів України кінця ХХ – першої половини ХХІ ст.;
науковий текст написаний у простій та доступній для сприйняття формі;
книга адресована культурологам, митцям, мистецтвознавцям, духівництву та широкому колу шанувальників мистецтва.
Святі апостоли Петро і Павло. Мозаїка.
Вважаємо, що вихід цієї монографії є важливою подією для сучасного українського мистецтвознавства. Завдяки цьому виданню ми можемо краще збагнути та проаналізувати сучасний стан храмових поліхромій в Україні. Якісний ілюстративний матеріал, логічна і зрозуміла структура тексту, детальна увага до кожного об’єкту, який оздоблювали митці, дають нам можливість зануритись у світ сакрального мистецтва, який творить Дрогобицька артіль художників, яка є невід’ємною частиною сучасного іконотворчого процесу в Україні.
Дякуємо автору за вагомий особистий внесок в дослідження українського сакрального мистецтва кінця ХХ-початку ХХІ ст., видавництву за підтримку і популяризацію творчого доробку українських художників та митцям за багаторічну сумлінну працю на ниві українського мистецтва.
Богдан ЗЯТИК викладач кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв
Болеслав Зєліньський належить до тих постатей міжвоєнного Луцька, якого найбільше пам’ятають. 4 грудня 1923 року він став третім президентом міста. На цій посаді він пробув до липня 1926 р. Перед тим він був очільником міста Торунь.
Болеслав Зєліньський за освітою був юрист, отримав науковий ступінь доктора юридичних наук. Одним із захоплень президента була літературна творчість. Сучасники знали його як талановитого письменника, журналіста і публіциста.
Народився Болеслав Зєліньський у 1877 році в селі Щавне, що в околицях міста Сянок (сьогодні Підкарпатське воєводство, Польща) в родині Владислава та Софії Зєліньських. Він був студентом факультету права у Львівському університеті. Потім переїхав до Сполучених Штатів Америки, де працював редактором найстарішої польськомовної щоденної газети в США. Співпрацював із ЗМІ міста Детройт та Чикаго.
Як пише Малгожата Зємська для видання Kurier Galycyjski, у липні 1924 року в замку Любарта магістрат віддав до вжитку будівлю для школи ім. Яховича. Того ж року завдяки зусиллям та підтримці магістрату, незважаючи на численні перешкоди та труднощі, було відкрито першу єврейську початкову школу з польською мовою навчання. У 1925 році було розпочато будівництво сиротинця. Місто утримувало учительську семінарію.
Міська ощадна каса при Луцькому магістраті. На фото президент міста Болеслав Зєліньський, директор каси Олександр Клімко, референт Віра Домбровська (1925 р.)
Над Глушцем у 1924 р. збудували залізобетонний міст, який називався Василіянським, прикрашений у березні 1926 року бюстами Словацького, Чацького, Крашевського та Сенкевича. Ці бюсти підготував скульптор з Варшави Аполінарій Гловінський, а вартість їх виконання покрила виручку від продажу публікацій міського статистичного управління. Був також введений в дію другий постійний міст, що дозволив створити ще одну артерію зв’язку, паралельну вулиці Ягеллонської. У 1924/1925 роках магістрат піклувався про тротуари. Нова поверхня була закладена на багатьох вулицях. Їх прикрасили, посадивши понад тисячу дерев.
У 1925 році це була річниця коронації першого польського короля. З цієї нагоди одна з вулиць Луцька з ініціативи Болеслава Зєліньського отримала назву проспекту Болеслава Хороброго. Деякі почали знущатися над президентом, що на алеї не виросте жодного дерева, тож вулицю засадили 140 канадськими тополями. Навесні всі рослини красиво зеленіли.
Працівники магістрату Луцька в Замку Любарта. Посередині президент Луцька Болеслав Зєліньський. 1920-ті роки
З цього інциденту було зроблено пророцтво про те, що щастя сприяє новому президенту і відтоді він отримує підтримку у всіх видах діяльності. Міська рада на чолі з Болеславом Зєліньським також опікувалася пам’ятками та улюбленими місцями прогулянок лучан. У 1924 році було відновлено найбільш пошкоджену вежу замку Любарта. Міський сад також був прикрашений у 1925 році відповідними насадженнями.
Про свої плани президент міста розповів у 1925 році виданню Tygodnik Illustrowany: викупити з приватних рук електростанцію і розбудувати її, спорудити водогін та каналізацію, провести меліоративні роботи річки Стир, осушити ділянки і ліквідувати болота біля міста. Болеслав Зєліньський виношував ідею побудови у Луцьку ратуші, проте цей проект так і не був реалізований. В перспективному плані тогочасного очільника було створення нових вулиць, парків та спортивних майданчиків.
До заслуг президента Зєліньського у Луцьку варто віднести появу потужного театру. Він був ініціатором створення міського театру і був його директором.
Відомо, що річна зарплатня президента міста Луцька становила близько 5 тис. злотих, в його заступника також було 5 тис. злотих. Для того, щоб зрозуміти тодішній курс польського злотого додамо кілька цифр із річних витрат Луцького магістрату в 1920-х роках. Так на річне утримання Луцького міського театру імені Ю. Словацького мерія витрачала близько – 60 тис. злотих, стільки само для міста коштувало будівництво нового мосту. Освітлення міських вулиць Луцька коштувало – 15 тис. злотих, а ремонт вежі Луцького замку – 191 злотий. Також з луцького бюджету фінансувалось утримання луцької міліції, яке становило в рік – 34 тис. злотих та пожежників – 13 тис. злотих.
Будівля міського театру в Луцьку. Тепер тут театр ляльок
Будучи очільником Луцька, Болеслав Зєліньський також виконував функції директора міського театру. Зєліньський активно займався популяризацією Луцька. Особисто фінансував альбоми із світлинами міста, які розповсюджувались серед туристів по тогочасні Речі Посполитій.
Наступником Болеслава Зєліньського у Луцьку став Станіслав Чакровський.
У середу, 4 березня 2020 року, о 17.00 в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького ( вул. М. Драгоманова, 42) відбудеться відкриття виставки «Космос Емми Андієвської», української мисткині, яка створила власний унікальний світ поетичних та художніх образів в особливій індивідуальній манері. Керівник проєкту Олена Наїдко, куратор проєкту – Віктор Корсак.
В експозиції буде представлено понад 50 живописних робіт з колекції Музею Сучасного Українського Мистецтва Корсаків (Луцьк). Виставка організована в межах культурного проєкту «Дифузія», ініційованого МСУМК з метою сприяння розвитку мистецтва у різних регіонах України та посилення взаємодії і співпраці між музейними інституціями.
Афіша виставки «Космос Емми Андієвської»
Експозицію виставки «Космос Емми Андієвської» можна буде оглянути в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького ( вул. М. Драгоманова, 42) до 29 березня 2020 року.
Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 року в м. Донецьку. Від 1943 року перебуває за межами України. Американська громадянка. Мешкає в Німеччині. Член ПЕН-клубу, Спілки професійних митців Німеччини, Національної Спілки письменників України, лауреат Міжнародної літературної премії «Тріумф» (2003 р.) та премії «Тетяни та Омеляна Антоновичів» (2018 р.). У 2018 році Емма Андієвська отримала Національну премію ім. Тараса Шевченка в номінації «Література». Малярство художниці прикрашає колекції провідних музеїв світу. В 2019 році великий обсяг творів нею передано до Музею Сучасного Українського мистецтва Корсаків.
Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка визначив лауреатів премії 2020 року, повідомляє Суспільне. Медіа.
У номінації “Література” перемогли Маріанн Кіяновська книгою поезій “Бабин Яр. Голосами” та Тарас Прохасько зі збіркою есеїв “Так, але…”.
У номінації “Публіцистика, журналістика” лауреаткою стала воєнна кореспондентка Evgeniya Podobna з книгою “Дівчата зрізають коси”.
У номінації “Музичне мистецтво” перемогу здобув відомий український етно-хаос гурт ДахаБраха» з альбомом “Шлях” (2016 р).
Лауреатом в номінації “Театральне мистецтво” став режисер Влад Троїцький з оперою-реквієм “Йов” (“Iyov”, 2015 р).
Шевченківська премія – найвища державна нагорода у галузі культури і мистецтва. Рішення про присудження премії ухвалює президент України на основі пропозицій комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Фінансовий розмір премії також визначає президент, торік він становив 200 тис. грн.
На 73-му році життя помер відомий архітектор Ярослав Мастило. Про це повідомляє блогер Юрій Ситник. Помер архітектор 27 лютого. Парастас сьогодні о 20:00 у церкві Покрови на Личаківській (кінець трамваю N2). Похорон завтра, звідтіля ж, о б 11:00.
Ярослав Мастило народився 26 грудня 1947 року. Закінчив Львівський політехнічний інститут. Працював в інституті «Містопроект», керівник комплексної проектної майстерні (КПМ-3) інституту. Від 1990 року займається приватною практикою. Від 2005 року — засновник та керівник ПП «Індпроект».
Його найвідоміші роботи:
Готель «Дністер» на вулиці Матейка, спроектований у 1970 році, будівництво завершене у 1982 році (співавтори Анатолій Консулов, Людмила Нівіна).
Універсам «Океан» на вулиці Володимира Великого, 26-А у Львові (1982, співавтор архітектор Василь Каменщик).
Житловий будинок на вулиці Олесницького, 15 у Львові (співавтори Юрій Джигіль, Олександр Шкіра, Юлія Котлярова). 1995 року відзначений першою премією Національної спілки архітекторів України всеукраїнському огляді спілки серед 43 представлених робіт.
Архітектурний проект «Реконструкція Палацу водних видів спорту» під аквапарк «Пляж» на вулиці Княгині Ольги, 114 у Львові (реконструкцію завершено 2008 року). 2011 року автор проекту відзначений архітектурною премією імені Івана Левинського.
Реконструкція адмінбудинку заводу «Електрон» на вулиці Стороженка у Львові для потреб банку «Україна» (1997, співавтор — інженер Ярослав Крук).
Житловий будинок на вулиці Свєнціцького, 18 у Львові (1998).
Житловий будинок на вулиці Генерала Чупринки, 117-117а у Львові (1998).[8][9]
Триповерхова будівля АТС-237 на вулиці Генерала Чупринки, 72 у Львові (2001, співавтор — інженер Ярослав Крук).
У ніч на 22-е квітня 1952 року тихо, підступно, із “благими” намірами влада Рівного знесла святиню, яка понад 200 років була духовним оберегом міста, якій поклонялися не лише міські жителі, а й численні гості міста і подорожні.
Колону зі скульптурним зображенням Матері Божої, яка сьогодні височіє поруч із Воскресенським собором, було встановлено до 12-ї річниці Незалежності України — у серпні 2003-го. Дана скульптура не є точною копією своєї попередниці, яка простояла у сквері перед собором, а ще раніше — на ринковій площі, яка тут була, майже два століття. Хоча автори — скульптор Володимир Стасюк та архітектор Леонід Закревський — працювали за старими фотографіями. Різняться Мадонни не лише зовні. Сучасна — біла, старовинна була розфарбована. Та й стояла старовинна колона не там, де сучасна. За свідченнями старожилів, практично на тому місці, де нині стоїть дерев’яний газетний кіоск. Теперішня колона Божої Матері радше данина шани знищеній святині, аніж власне святиня. Утім, як ставитися до скульптури, особиста справа кожного.
Так виглядала справжня рівненська Мадонна
Мати Божа проти чуми і холери
У XVIII столітті до Рівного прийшла страшна біда. Епідемія чуми, що поширювалася із Західної Європи, забрала життя сотень рівнян. Коли хвороба відступила, рівняни вважали це неймовірним і чудесним позбавленням. Містом точилися чутки про заступництво вищих сил та явлення самої Божої Матері.
Тому на знак чудотворного заступництва і в пам’ять про померлих від мору земляків рівняни вирішили зібрати кошти та спорудити на них кам’яну статую Матері Божої. Одні архівні джерела називають датою встановлення колони 1770-й рік, інші — 1750-й. Автор статуї не відомий. Можливо, її виготовили, так би мовити, за типовим проектом, адже тоді тисячі подібних скульптур Богородиці стояли по всій Речі Посполитій. Але рівнянам дуже хотілося вірити, що саме їхня, рівненська Мадонна, особлива, бо допомогла їм перемогти смертельну хворобу.
Листівка з видом колони Божої Матері. 1905 рік
У ті часи на місці, де нині височіє Воскресенський собор, була ринкова площа. Саме там і вирішили встановити статую. До неї зверталися у своїх молитвах віруючі рівняни. І, за народними переказами, страшна недуга відступила. Але через 75 років потому в Рівному розпочалася нова епідемія — холери. Рівняни знову ревно благали Богородицю допомогти. І знову сталося диво! Пошесть відступила. Відтоді колона Матері Божої, у якої знаходили захист і православні, і католики, стала рівненською святинею і духовним оберегом міста. На знак пошанування в 1856 році статую було реставровано, а біля її підніжжя запалили невгасиму лампаду. Поруч із колоною встановили гасові ліхтарі, щоб освітлювати її і вночі.
Поклонитися святині
Статуя Матері Божої була не лише оберегом міста, а й неабияким туристичним об’єктом. До неї приходили не лише приватні гості міста, а й посадовці, численні офіційні делегації, що приїздили до Рівного. Статую неодноразово згадував у своїх спогадах про Рівне письменник Володимир Короленко, який з 1866 по 1871 рік навчався у Рівненській гімназії: “Халупи, пустирі, паркани, в’їзди двох-трьох вузеньких провулочків, потім двохповерховий будинок казначейства… Перед нами на майдані — кам’яна колона зі статуєю Богородиці.”. А ось як він згадує святиню в “Історії мого сучасника”: “Одного разу я йшов у гімназію. Шлях лежав через базарну площу, центр місцевого торгового життя… І раптом мій погляд упав на фігуру Мадонни, що стояла на своїй колоні високо в повітрі. Це була місцева святиня, однаково для католиків, і православних. Вечорами будочник, особа офіційна, вставляв у ліхтар недогарок свічки і піднімав його на блок. Вогник зірочкою висів у темному небі, і над ним красиво, таємничо, неясно вимальовувалася розфарбована фігура… Статуя, освітлена ранковим промінням, маячіла над гомінким і барвистим безладдям базару. Було в ній щось таке, від чого я одразу спинився, а через хвилину стояв на колінах, без шапки, і хрестився, піднявши очі на Мадонну…”.
Якісь урочистості біля колони Матері Божої. На жаль, джерело фото невідоме
Фігура Матері Божої неначе пливла в повітрі високо над землею. Але так було лише до тих пір, доки навколо Мадонни був вільний простір. У кінці ХІХ століття ринкова площа перестала бути такою, її забудували. Звели Воскресенський собор, двоповерховий будинок казначейства (на розі сучасних Соборної та 16 Липня, донині не зберігся) та будинок головного підрядника будівництва собору Іси Яполутера (нині будинок єпархіального управління, а в часи СРСР — міський Палац піонерів). Колона Божої Матері виявилася затиснутою з усіх боків у невеличкому скверику перед собором. Але від цього не стала менш шанованою
“Совєтам” Мадонна заважала благоустроювати місто
Рівненську святиню не чіпали навіть німці під час окупації. Однак комуністичній владі жодні святині, тим паче релігійні, потрібні не були.
Ліворуч серед гущавини скверу проглядається статуя Богоматері, 1941 рік (джерело – ebay.de)
Під приводом впорядкування міста після закінчення війни міська влада 15 травня 1950 року видала постанову “О сноcе фигур, препятствующих благоустройству города”. Там зокрема йшлося: “…по генплану реконструкции города на месте скульптури “Мадонна” по ул. Сталина, напротив Дворца пионеров необходимо пробивать улицу и благоустраивать площадь, также по ул. Гоголя №12 (біля тоді ще діючого костелу Святого Антонія, – прим. авт.) находиться скульптура такого же религиозного характера в полуразрушенном состоянии – снести”. Однак власне демонтаж відбувся лише через два роки після цієї постанови — у 1952 році.
Причому, комуністичний режим, що часто відзначався особливим цинізмом щодо релігії, відзначився й цього разу. Статую Божої Матері демонтували в ніч на 22-е квітня, того року це була якраз ніч на Великдень. Водночас, 22-е квітня, як відомо, день народження “вождя світового пролетаріату” Ульянова-Леніна. Радянська влада полюбляла приурочувати усілякі капості до уродин свого “боса”.
Колона Божої Матері, окупація. Фото викладене у FB Василем Гудзієм
Демонтовану статую вивезли в невідомому напрямку. Місцеве керівництво навіть хотіло спихнути усе на невідомих хуліганів, мовляв, це вони зруйнували статую, а влада вже змушена була розчистити місце. Старожили міста розповідали, що буцімто бачили залишки статуї на господарчому дворі міського парку імені Шевченка. Чи правда це, невідомо, але така версія, схоже, має право на життя. Бо чомусь радянська влада неодноразово звозила на господарчий двір парку різноманітні старовинні речі та їх фрагменти. Про це розповідав, зокрема, один із післявоєнних директорів парку Віктор Ткачук. Наприклад, так сталося із старовинним органом із костелу Святого Антонія. Рештки унікального інструменту валялися у закапелках господарчого двору парку до середини 80-х. Чому такі речі не ставали експонатами місцевого краєзнавчого музею, можна лише здогадуватися.
У вівторок, 3 березня 2020 року, о 16.00 в Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки живопису Адальберта Ерделі.
Ретроспективна виставка творів Адальберта Ерделі з приватних колекцій в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького представляє творчу спадщину одного з основоположників закарпатської школи живопису, художника високої професійної культури, неперевершеного майстра пейзажного та портретного живопису, натюрмортів, сюжетних композицій, сатиричної графіки, який своєю багатогранною діяльністю вписав в історію українського мистецтва першої половини ХХ ст. одну з найяскравіших сторінок.
Афіша виставки живопису Адальберта Ерделі
Проект покликаний уперше в такому широкому обсязі ознайомити мистецьке середовище Львова з жанрово-тематичною палітрою А. Ерделі (1891–1955), яку представляють роботи 1912 – 1954 років, а також розкрити еволюцію образно-пластичної мови митця та його пошуків художнього формовислову. Водночас виставка, на нашу думку, продемонструє ті риси закарпатської мистецької школи, які увібрали кращі здобутки європейської та місцевої народної культури. А. Ерделі своєю багатогранною діяльністю, як митець, філософ, педагог, поет і письменник, культурно-громадський діяч сприяв розвитку національного мистецтва європейського рівня, творив мистецтво, яке могло уповні виразити багатюще життя мешканців Карпат, незрівнянний ландшафт та його барви, і будував систему художньої освіти для місцевої обдарованої молоді.
Виставка організована галереєю НЮ АРТ (м. Київ), об’єднує понад 80 творів художника у жанрах портрета, пейзажу і натюрморту.
Після перемоги у телепроекті “Українська пісня/Ukrainian Song Project” Grohotsky випускає свій новий сингл “Я Божевільний”. Над піснею працювала вся команда проекту “Українська пісня/Ukrainian Song Project”. Саме за свою перемогу – виконавець отримав нагороду – запис пісні.
«Це новий крок у моїй творчій кар’єрі. Пісня яку ми записали, насправді давно вже є у моєму репертуарі, але для мене є експериментом оскільки це нове звучання, яке раніше я не практикував. Ми довго сиділи на студії, переслухали десятки пісень, довго обирали. І знайшли серед всіх моїх пісень – «Я БожеВільний». Ми спробували – і у нас вийшло. Тож в цій композиції ви почуєте нового Grohotskу», – розповів артист.
«Я БожеВільний» – про тонкі грані відносин, коли пристрасть і емоції розбурхують і переповнюють свідомість. А для того, щоб злетіти над байдужим містом, тобі зможе допомогти лише вчасно підставлене крило коханої людини. Це почуття, які потрібні нам, і які спонукають нас до чогось неможливого, деколи і БожеВільного!
Вже зовсім скоро продакшин проекту «Українська пісня/Ukrainian Song Project» зніме видео на пісню «Я БожеВільний» Grohotsky.
Степан Гайдучок (13.03.1890 – 16.03.1976) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької Армії; активний діяч, практик, теоретик і методист гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.
За своє життя написав чимало праць про фізичне виховання та спорт. Серед іншого в нього є публікація присвячена спеціальній літературі з лижного спорту. Вона вийшла друком 10 грудня 1925 р. у львівському часописі «Діло». Стаття підписана псевдонімом Степана Гайдучка – «Blue boy». Пропонуємо ознайомитися з її змістом широкому загалу. Публікуємо із збереженням мови та правопису оригіналу.
Публікація Степана Гайдучка у часописі “Діло”. Львів, 1930, 29 січня, число 21. З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.
Перша сторінка публікації Івана Боберського про лещетарство у сокільському часописі “Вісти з Запорожа”. Львів, 1912 р., 28 лютого, число 66.
Степан Гайдучок. Лещатарська література і ми
Кожна галузь спорту зі своїм розвитком вимагає і відповідної фахової літератури. Хоча в спорті вчимося найбільше на живому примірі поучника, то всеж він сам, як і його учень, час від часу заглядає до фахової літератури, щоби призабуте відсвіжити чи подані новости випробувати. Початкуючий запізнається з елєментами такої галузи спорту.
І лещатарі сотворили свою літературу. Очевидно, що перід тут ведуть німці, хоч не вони [є] батьками лещатарства, а норвежці і шведи. Одначе вони самі підчеркають доброту німецької лещатарської літератури і її поважний та високий рівень.
Учні Філії Академічної гімназії під керівництвом професора Степана Гайдучка (третій зліва) під час лещетарської мандрівки околицями Львова (поблизу Чортових скель). 1928 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Якже-ж мається справа у нас на цьому полі?
Мушу підчеркнути, що й у нас на цьому полі слідний поступ. Вже в початках нашого лещатарства маємо нарис їзди на лещатах. В 1912 р. І[ван] Боберський подає нарис їзди на лещатах у «Вістях з Запорожа». В р. 1925 у своїх перших числах як «Багаття», так і «Молоде Життя» (оба пластові часописи) займаються лещатарством фахово. «Молоде Життя» дало образковану статтю – переклад з французького, як їздити на лещатах. До речі французи запозичили образки від німців. Державне видавництво України пустило в світ книжечку д-ра В. А. Бляха «Зимовий спорт». В ній посвячено лещатарству 24 сторінки п[ід] з[аголовком] «Лижви» (назва взята від москвинів).
Іван Боберський демонструє техніку їзди на лещетах. Львів, не пізніше 28 лютого 1912 р. З часопису “Вісти з Запорожа” (м. Львів).
Іван Боберський демонструє техніку їзди на лещетах. Львів, не пізніше 28 лютого 1912 р. З часопису “Вісти з Запорожа” (м. Львів).
Іван Боберський демонструє техніку їзди на лещетах. Львів, не пізніше 28 лютого 1912 р. З часопису “Вісти з Запорожа” (м. Львів).
Іван Боберський демонструє техніку їзди на лещетах. Львів, не пізніше 28 лютого 1912 р. З часопису “Вісти з Запорожа” (м. Львів).
Іван Боберський демонструє техніку їзди на лещетах. Львів, не пізніше 28 лютого 1912 р. З часопису “Вісти з Запорожа” (м. Львів).
З розвоєм лещатарства на західних українських землях видав Сокіл-Батько з кінцем 1929 р. окрему книжечку І[вана] Мрица «Наука їзди на лещатах», що на 64 сторінках малої вісімки запізнає нас з історичним розвитком лещатарства, вирядом, їздою. Подані в ній і вказівки для лещатарів-мандрівників, як також говориться про лещатарство з погляду гіґієни. Багато образків (45) дає змогу запізнатися кожному не лише з їздою і ріжнородністю техніки, але також з такими дрібними, та зате важними для кожного лещатаря справами, як добір лещат, вязання і т[ак] д[алі].
Ця перша книжечка на наших землях повинна знайтися в руках не лишень початкуючого, але й вишколеного лещатаря. Всім їм віддасть добру прислугу.
Джерело: Blue boy [Гайдучок С.]. Лещатарська література і ми // Діло. – Львів, 1930. – 29 січня. – Чис. 21 (12387). – С. 6.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків,Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Сьогодні, 28 лютого 2020 року виповнюється 130 років від дня народження відомого українського маляра, графіка, карикатуриста, педагога, представника авангардної течії мистецтва початку 20 ст., – Осипа-Романа Сорохтея.
Він народився 28 лютого 1890 року в селі Баранчичі Самбірського повіту (тепер – с. Баранівці Самбірського району) на Львівщині у сім’ї залізничника. За національністю його батько чех, а мати – полька. Через 5 років після народження Осипа родина переїхала на постійне місце проживання до Станіславова ( тепер – Івано-Франківськ) і через два роки тут спіткало її горе – під час аварії на залізничній колії загинув батько.
Осип Сорохтей. Автопортрет. 1938 рік
Осип Сорохтей закінчив початкову школу та вчительську семінарію. Ще змалку Осип любив малювати і перші свої уроки отримував від місцевого художника – маляра. Впродовж 1911 – 14 рр. та 1919 – 20 рр. навчався у Краківській Академії мистецтв. При вступі в Академію побачили, що в його метриці написано римо-католик і хотіли його записати поляком, проте Осип Сорохтей сказав, щоб його записали як українця. За період навчання здобув чимало нагород. Проходив студії у таких професорів як, Дембіцький, Вайсс та Панкевич. Особливий вплив на художника мав професор Панкевич.
Із спогадів Дам’яна Горняткевича, студента Краківської Академії про Осипа – Романа Сорохтея : ‘‘ … І тільки любов до України була в нього рівно велика. Коли дивився на інших товаришів із Академії, що ставилися до мистецтва менше поважно, — говорив їм прямо в очі, щоби кинули малярство, а йшли радше до склепу на практику. На його думку, той тільки може й повинен бути мистцем, хто зуміє перевищити всіх майстрів, що досі жили й творили, хто дасть ще кращі речі, ніж вони. Бути мистцем — значить, станути на головокружній висоті — це похід до сонця!
І тому на тих, що не йшли тою тяжкою дорогою, він дивився глумливо, мав відвагу казати людям правду в очі.
… Мав він і добре серце. Сам знав, що біда, й іншому любив помогти. ’’
Осип Сорохтей. Гротескний портрет скрипаля Корина. Графіка, 1924 рік
У 1914 році Осипу довелося служити у війську, а для проходження служби обрав Легіон Українських Січових Стрільців, де прослужив чотири роки та був учасником визвольних змагань. Перебував у Пресовій Квартирі при УСС (культурно – просвітній організації), що мала великий вплив на розвиток його творчості. За період служби в армії, Осип Сорохтей почав малювати портрети, шаржі, карикатури, які відображали риси обличчя, міміку, жести. Саме в цей час митець почав працювати у сатиричному жанрі і зумів у ньому досягти високої майстерності. Тоді ж художник виконав серію класичних портретів військової старшини, а також малював сцени із стрілецького життя. Чимало митців Пресової Квартири відзначали талант молодого художника Осипа Сорохтея.
Із спогадів Дам’яна Горняткевича : ‘‘ … Сорохтей імпровізував у карикатурі. Мав вправну руку. Рисунок ігри ходив йому незвичайно легко, все в нього плило. А проте був страшенно вибагливий щодо техніки. Кожна його карикатура була мяко трактована, мала в собі щось із акварелі, хоч рисована пером і тушом.
… В порівнянні з карикатурами — олійні праці стояли в нього на дальшому місці. В них помітне перш усього змагання зі собою за нову форму, кольорит, за нові проблеми в малярстві.
… У творах Сорохтея слідний нахил до модернізму. Copoхтeй спинився на межі між імпресіонізмом га експресіонізмом, зрозумів, що дальша дорога недоцільна. У виставах рідко брав участь. Далекий був від погоні за дешевою реклямою, тому й згідливим оком дивився на тих малярів, що під різними псевдонімами виписували похвальні гимни про себе.’’
Осип Сорохтей. Атакують ворота. 1929 рік
1920 року митець закінчує на відмінно Краківську Академію, здає екзамен на право викладання малювання та повертається у Станіславів, де працює вчителем малювання в українській гімназії. З 1926 р. працює в м.Снятині. Впродовж 1930-1939 років митець створює велику жанрову кількість творів. Основна тематика – знедолений галицький робітник. Серед них такі роботи як : ‘‘Ріжуть дрова’’, ‘‘Сцена на вулиці’’, ‘‘У коваля’’, ‘‘Штукатури’’. Малює також і пейзажі.
Осип Сорохтей. Зняття з хреста, 1935 р.
У його творчості мають місце сцени з життя міської та сільської бідноти, малюнки з історичного минулого. Також Осип – Роман Сорохтей працював у жанрі релігійного мистецтва (серія на тематику Страстей Христових) та натюрморту. Йому належать графічні портрети Т.Шевченка, І.Котляревського, інших діячів, автопортрети, ілюстрації до книги ‘‘ Життя й пригоди Цяпки Скоропада’’ А. Тото-Долото, (1926 р.). Митець був учасником виставок ГДУМ, АНУМ, УСС у Львові, а також двох міжнародних виставок дереворитів у Варшаві (1931 р.).
Його дружина – художниця Марія Карп’юк, навчалася у Мистецькій школі О.Новаківського у Львові, а також у 1929 році стажувалася в Парижі на кошти митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Сім’я виховувала двох дітей.
Осип Сорохтей. Натюрморт з скрипкою. 1938 рік
Помер Осип – Роман Сорохтей 27 листопада 1941 року, похований в Івано – Франківську. Його мистецька спадщина налічує понад тисячу творів. Роботи художника в основному представлені у Львівській картинній галереї та Івано – Франківському художньому музеї .
Обкладинка книги Олени Коссак «Клієнтоорієнтованість та ринковий успіх підприємства»
14 березня 2020 року, о 16.00 в приміщенні WIKI бібліотеки ( Проспект Червоної Калини, 58) відбудеться зустріч-презентація авторської книги Олени Коссак «Клієнтоорієнтованість та ринковий успіх підприємства».
У книзі описано основні прийоми та методики боротьби за успіх в умовах ринкового середовища та сучасних ринкових викликів. Домашні завдання, якими доповнено кожен розділ, допоможуть досягненню кращого ефекту та закріпленню викладеного матеріалу.
Книга цікава не лише для підприємців та власників малого, середнього бізнесу, управлінців всіх ланок а також і для тих, хто просто цікавиться сучасними реаліями українського бізнесу – викладачів, студентів ВНЗ економічних спеціальностей або тих хто тільки задумується над тим, щоб відкрити власну справу.
Важливо, що авторка сама є практиком бізнесу, управлінцем і водночас людиною, яка живе серед нас й також проходить свої успіхи та невдачі.
Олена Коссак
Про автора. Олена Коссак – бізнес-тренер, фахівець з управління нематеріальними активами, психолог, психоаналітик по напрямку травмотерапії.
Комерційний директор, засновник та співвласник ТОВ «Архітектурна компанія «Конструктив». Засновник, керівник, тренер консалтингово-тренінгового центру з управління нематеріальними активами «Ля Телепате».
Громадська діячка. Керівник та солістка етно-гурту «Ойкумена», пише музику.
Займається спортом, пропагує здоровий спосіб життя і мислення 🙂
8 років на ринку тренінгів, 12 років у бізнесі. Без інвестицій побудувала кілька власних бізнесів від нуля. 500+ слухачів тренінгів щороку. 50+ юридичних осіб обслуговується щороку (клієнти тренінгового центру).
Проводить тренінги на теми: стратегічний маркетинг, тактичний маркетинг і його втілення, управління персоналом, управління нематеріальними активами, налагодження системи менеджменту підприємства, досягнення ринкового успіху, клієнтоорієнтованість і продажі, стресостійкість, моє призначення і моя щоденна робота, влада і управління, лідерство. Надає послуги психологічного консультування та психоаналізу.
Завтра, 28 лютого 2020 року, о 19.00 у нічному клубі «Малевич» гурт «Крихітка» презентує у Львові «Бурштин». Саме так називається новий сингл колективу, що днями був оприлюднений на стрімінгових сервісах.
«Ми були у відпустці 3 роки і раді повернутись з новим матеріалом. Повноцінний альбом готуємо на осінь, але вирішили відвідати Львів вже, адже дуже скучили за львівською публікою. На наш київський виступ було продано всі квитки, тож частина киян їде з нами до міста Лева. Любов публіки — найкращий подарунок і ми з нетерпінням чекаємо на зустріч в Малевичі», – зазначають учасники гурту.
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
