Терези повернули до Вічності

0
298
Мирослав Лабач
Мирослав Лабач

Минає сорок днів, як відійшов у Вічність Мирослав Лабач – людина великого таланту, порядності, скромності і доброї душі. Відійшов у Вічність поет, про якого знали хіба що його найближчі друзі. Та прийшов час відкривати цю непересічну постать широкому загалу. Хай по смерті…

Мирослав Лабач прийшов на світ в селянській родині у селі Чернятин Городенківського району Івано-Франківської області. 1974 року вступив на перший курс філологічного факультету Львівського університету ім. І. Франка. Під час навчання  був членом  літературної студії «Франкова кузня», де вправлявся у  літературній майстерності, і водночас  він дуже любив спорт. Не було такого виду спорту, в якому Мирослав  не виступав би за університет: футбол, волейбол, баскетбол, шахи, шашки.

Мирослав Лабач (7 Х 1953 - 14 VIII 2020 рр. )
Мирослав Лабач (7 Х 1953 – 14 VIII 2020 рр. )

У студентські  роки товаришував із Юрком Климцем, Миколою Козликом, разом були в студії «Франкова кузня». Був аспірантом Інституту народознавства АН України: працював над темою кандидатської дисертації «Покутське весілля», був молодшим науковим співробітником Музею етнографії та художнього промислу, згодом працював в інших установах.

Мирослав Лабач серед студентства
Мирослав Лабач серед студентства

Ось як згадує про Мирослава Лабача львівська письменниця, педагог і науковець, колишня голова «Франкової кузні» Марія Маткобожик: «Він належить до покоління, яке постало на стикові світів: коли ламалася тоталітарна система, а новий світ поставав із душ чесних, незрадливих. Такою людиною був Мирослав Лабач.

В літстудії свої вірші читає  Мирослав Лабач
В літстудії свої вірші читає Мирослав Лабач

… Пригадується гуртожиток на вулиці Генерала Чупринки, тодішньої вулиці Пушкіна, який був особливим середовищем студентів-філологів. Мирослав Лабач жив на першому поверсі у четвертій кімнаті. Разом з ним мешкали однокурсники Юрій Климець, Микола Козлик і дещо молодші – Роман Піхманець і Роман Вархол…  Нас усіх об’єднувала гаряча любов до літератури і бажання високого творчого лету.

Гість літстудії письменник Роман Іваничук. За автографами стоять Мирослав Дочинець і Мирослав Лабач
Гість літстудії письменник Роман Іваничук. За автографами стоять Мирослав Дочинець і Мирослав Лабач

Молоді літератори гуртувалися навколо літературної студії «Франкова кузня», яку на той час очолював студент журналістики Мирослав Лазарук. Мирослав Лабач був одним із найактивніших літераторів. Спокійний, розсудливий, уособлював у собі якусь особливу зосередженість та сконцентрованість.  З позиції сьогодення приходить осмислення цього часу, коли молода генерація української молоді торувала нові шляхи поступу українського суспільства.

Літературна студія «Франкова кузня» була осередком духовного буття університету. Нас запрошували на зустрічі зі студентами не лише Франкового вузу. Збиралися сотні слухачів. Виступи Мирослав Лабача вирізнялися силою закоріненості у рідну землю, відчуттям глибинності її історії, міцністю її духу.

Мирослав Лабач і Юрій Климець під час фольклорної практики в с. Стеблів . За спиною річка Рось , Фото 1975 р, автор Сергій Хаврус, директор музею Нечуя_Левицького.
Мирослав Лабач і Юрій Климець під час фольклорної практики в с. Стеблів . За спиною річка Рось , Фото 1975 р, автор Сергій Хаврус, директор музею Нечуя_Левицького.

Після Мирослава Лазарука понад три роки я очолювала літературну студію «Франкова кузня». Я мріяла створити молодіжний літературний осередок, який би об’єднував студентів різних вузів. Активними помічниками у реалізації моїх ідей були Ярослав Мельник, Роман Піхманець, Ігор Фарина, Ігор Трач, Йосип Марухняк, Микола Сидорчук, Юрій Петричук, Ігор Седельников і, звичайно, Юрій Климець та Мирослав Лабач.  Близького приятеля Мирослава Миколу Козлика на  той  час уже  виключили з університету за те, що після академвідпустки він появився на факультеті із хрестиком.

Літстудійці Мирослав Лабач, Юрій Климець, Микола Козлик
Літстудійці Мирослав Лабач, Юрій Климець, Микола Козлик

У нас було справжнє літературне побратимство. Юрій Климець і Мирослав Лабач були душею цього товариства.  Ми дружили, підтримували один одного. Три роки поспіль ми разом зустрічали Новоріччя… На одне таке святкування приїхала Люба Пшенична. Микола Пшеничний тоді був у Львові, проходив учительське стажування. Читання і слухання віршів було справжнім літературним дійством. Ми вміли тішитися літературними здобутками один одного. Вірш Миколи Пшеничного про левів, запряжених у львівський трамвай, ми слухали тієї новорічної ночі».

Мирослав Лабач студент філологічного факультету Львівського держуніверситету
Мирослав Лабач студент філологічного факультету Львівського держуніверситету

Ось як згадує про Мирослава львівський  журналіст Йосиф Пазяк: «Мирослав був атлетичної статури. Мабуть, це нащадок давніх лісорубів, адже походив з Прикарпаття. Був  різностороннім спортсменом. Міг легко жонглювати шістнадцятикілограмовими гирями, сто разів  перевернутися на перекладині, встановлювати інші рекорди. Разом з тим, його тонка поетична натура дозволяла йому писати глибоку ліричну та патріотичну поезію. Сила духу і сила тіла були гармонійно поєднані в особі нашого друга».

Вірші Мирослава Лабача , музика Зиновія Кріля
Вірші Мирослава Лабача , музика Зиновія Кріля

Ще за життя Мирослава львівський письменник Валерій Грабовський (який теж уже відійшов  у кращі світи), готуючи літературно-мистецький альманах,  ось так написав про нього: «Скажемо доконано: нині ім’я цього поета в львівській мистецькій тусовці особливо не згадується. Він, після бурхливих сімдесятих, коли писалося, як мовиться, на одному подиху,  несподівано зник з поля зору. Чому? Сьогодні про це гадати не будемо.

Мирослав Лабач, роздуми
Мирослав Лабач, роздуми

А ось вірш, що ним сотворений,  підкаже читачеві причину: Живу в борні, підводжусь, падаю, встаю,// Калинні грона сію на роздоллі,// Шукаю Україноньку свою// У себе вдома, на своєму полі//.

Чи можна вважати ці слова заповітом, причиною поетичної мовчанки? Можливо, словотворець перебуває у пошуках свого Я. Не знаю. Як на мене, справжній митець свій внутрішній світ тримає зачиненим для людських очей. Філософія життя і творчості не піддаються логічному аналізу дій і протидій, якими повниться душа майстра рими. Його вчинки важко обґрунтувати середніми показниками життєпису. Це – таїна таїн. Втім, можливо, і він сам не домислює власний крок на тверді, якою манджає осібно. І несе в своїй творчій торбині трепетну лірику й особливо патріотичний чин вірша, котрий нині співзвучний з українськими національними потребами».

Мирослав Лабач
Мирослав Лабач

Колись його поезію залюбки оприлюднювали газети «Поклик сумління»,  «За вільну Україну», «Літературний Львів», журнали «Державність», «Ранок». Журнал «Дзвін» з напутнім словом  надав поету свої шпальти, вже одна поява на сторінках органу письменників України ставала виявом визнання таланту Мирослава Лабача.

… Жив такий поет. У Львові. Лицар честі й таланту. Працелюб і характерник. Наш друг й однодумець.

Йосип Марухняк , член НСЖУ
Фото автора та з родинного архіву

Поезії  Мирослава Лабача  із збірки «Вогонь терезів» 

х х х

Я виріс з крові, сліз і мозолів
Людей мого нещасного народу,
Діставши в спадок від гірких віків
Сумне шукання рятівного броду.

В терпку калини кров навік роздер
Коліна, серце, душу розіп’яту,
Живу віки, неначе Агасфер,
Несу і долю, й біль, і гріх проклятий.

Живу в борні, підвожусь, падаю, встаю,
Калинні грона сію на роздоллі,
Шукаю Україноньку свою
У себе вдома, на своєму полі.

30.01.1978

х х х

Впаду росинкою в долоні теплі
Тисячоліть ранкової Вкраїни,
Розтану легко на руках отерплих
Під пильним поглядом очей нетлінних.
Згорю, згублюсь, спорушусь між віками,
В непам’ять темну кану без жалю.
Загине все: любов ненависть, рани…

Та поки я живий, одне молю:
Щоб не згубилась наша Україна
У сиво-юнім вічнім світі цім,
Не впала на потрощені коліна
І не розтала на чужій руці.

24.11.1977

х х х

Князі, князі, князі, князі,
І вічна битва між собою.
На нашій праведній стезі
Вкраїнський шлях покрили ви ганьбою.

І кожен з вас найпершим буть хотів –
Найкращим, першим і останнім.
А біль болів! Із зболених полів
Вертались рани в зболенім світанні.

Князі, князі, князі, князі!
Підкнязьки! Горді отамани!
На нашій зраненій стезі
Новітній розбрат сієте й кайдани.

13.08.1995

х х х

Я слова боюся, як сивого Бога,
Єдиного слова із пращі століть.
Історія нашого краю стонога
Сідає на серця мого верховіть.

Я слова боюся – сказати не смію
Єдино того, що маю сказать.
Я вмію – не вмію – усе перетліє.
Боюся тих слів, як піде сіножать.

Я слова боюся – єдиного слова.
Не вмію, не смію нікому сказать.
Якщо ти поет, то слова – не полова –
Гармати. За ними – Вітчизна і рать.

8.09.1996

х х х

Беру на плечі небо чорних днів
І твердо йду, обтяжений вагою.
Прости, мудріший, що я сам посмів
Іти вночі широкою ходою.

Прости, як не дійду на сьомий вал,
Спіткнусь, впаду за першим поворотом…
Лиш не забудь підняти той тягар,
Бо мусить хтось нести його у поті.

29.11.1977

х х х

Припадаю до синього неба очима,
В невимовній печалі стою на вітрах.
Прилітають з орбіти хлоп’ята любимі –
Заколисана вічність на юних устах.

Кучеряві барвінки встеляють вінками
Узголів’я найкращих у світі людей.
І тому у скорботі дивлюсь, як тернами
Заквітчались шляхи до великих ідей.

Прометеї мої, не тривожтеся світом,
Хай вам буде пером наша сива земля.
Повернулися ви передчасно з орбіти,
Щоби впевнено завтра пройшов по ній я.

11.4-3.10.1978

х х х

Народе рідний, – битий-перебитий,
Згорьований, скалічений  живий.
Тебе конають, та не можуть вбити,
Ти волі прагнеш – поступ замалий.

І так віками… У важкім двобої
Схрестились люто – вороги і ти.
Клекоче над Дніпровою сагою
Червона кров неправди й правоти.

Дуби вмирають на вогненних кручах,
А їх коріння в небо пророста,
Щоб на світанку над вогнем палючим
Вуглинками тягнутись до Христа.

Мужайся, роде! Не згуби коріння,
У полум’ї пекельнім стань на прю,
Крізь чорний дим над цвинтарним квилінням
Шукай свою украдену зорю.

19-21.02.1978

 

х х х

Сни відснились сивими дощами,
Срібний ранок стелиться до ніг.
Сяйво, сонце стукають в вігвами:
Встань! Пора орати переліг.

Відкривай ворота, любий сину!
Осідлай коня. Бо в тихім сні
Ти проспиш, як покруч, батьківщину,
Стлієш соломинкою в огні.

х х х

Білий біль зболілий в синій
Всесвіту міраж кружля.
Сиве  сонце в синій іній
Білим болем промовля.

Білий болю, бійся Бога,
Біла птахо з чорної журби,
Нам судилася дорога:
Бути білим серед чорноти.

02.09.1996

х х х

В карабканні крил – потреба –
Скривавлений кожний крок.
Гарцює огир під небом.
В карабканні: крила – в курок.

Шнурок між кроками кров’ю
Закріпить прийдешню пору
Громи відгримлять і з любов’ю
Прилину на рідну гору,
Згорю чи відватрусь під ранок:
І рани, і шрами вмруть.
На прузі стрімкім світанок
Ворожі курки не затруть

11.01.2001
Донечці Оксані

 

Солоне сонце скаче світом,
Прасиві скроні сіють падолист.
Я – смертний, рідна. Моє літо
В тобі знайде найкращий аметист.

Артист – не професія хлібна, а доля,
Сваволю не дай над душею чинить.
Бринить над тобою Всевишнього воля
І кров’ю спресована вічність у мить.
Бринить.

5.06.1995, 6.02.2001

 

х х х

А кінь біжить, копита розриває.
В копитах – біг, в копитах – осока.
Не знаю, я, не знаю, рідний краю,
Куди мій кінь чарівний заблука.

Біжи, мій коню, я в сідлі з тобою,
Летіть будемо через вир століть.
Добіжимо чи ні, чи білою габою
Накриє небо вічна верховіть.

Біжи, мій коню, – вічні протиріччя
Знайдем на вістрях зболених списів.
Та пам’ятай: на наше передпліччя
Одвічно тисне ноша давніх снів.

Біжи, мій коню, вирвись з очерету.
Ми знайдемо підкову, знайдем вухналі.
З тобою ми приречені до лету.
Біжім, мій коню, по своїй землі.

5.08.1995

х х х

Скоро, скорбно, крок за кроком
Вічність стелить шлях до голубів.
Я підгледів ненароком,
Як життя спливає в синь полів.

Поле, сонце – крок за кроком.
Вчасно ми прийдем до голубів
І колись почуєм ненароком:
Хтось із нас навічно відлетів.

1.11.1997

х х х

Зелений дощ на стрілах клена.
І хмар врочиста верховіть.
Покину я навічно ойкумену,
Щоб на землі дарма не тліть.

Простіть, братове, – чари – тлінні.
Зоря у всесвіт відліта.
Мій сміх – то вічне голосіння.
Мій біль – то зболені літа.

Ваш сміх любив чуть більше хліба.
Ваш біль болів чуть більше зрад.
В житті добра чекав – не звідав.
Паде останній зорепад.

14.08.1995

х х х

І прощання, й розлуку, і спрагу чекання
Накурликали знову мені журавля,
Одлітаю од тебе, русяве кохання,
Бо то доля моя – завжди бути в сідлі.

Не тримай біля себе, мій квіте єдиний, –
Невигойною мукою зробляться дні,
Як згоратиму в млості солодкій щоднини,
А під серцем гудітиме чвал на коні.

Проведи  до воріт, як не раз вже бувало…
Я не знаю чи щастя, чи смак полину
Подарує нам завтра дорога зухвала,
Та вже нині збагнув перед нею вину.

І не тільки свою. Ми ховаємось часто
У щоденне блаженство байдужості душ,
Щоб не випасти з рамок умовностей касти,
Не зчорнити дарований кимось кунтуш!

Тож прощай. Б’є копитами кінь по воротах,
Зачекавшись на прив’язі шквалу вітрів,
Одлітаю туди, де найвища чеснота,
Щоб поставить себе на вогонь терезів.

1978

Розділ «Радість і печаль»
Байдужість – гірше підлої отрути

х х х

На струнах віт витьохкує весна
І незабудки сині розквітають,
А ти, мій квіте, казко чарівна,
Не місиш золотого короваю.

Зелений дощ у гаї чаркував
Хмільним напоєм щемного чекання.
Лиш ти, єдина, жар моїх октав
Запломениш своїм палким коханням.

20.09.1976

х х х

Спали всього, ногами затопчи,
Свої прокляття гнівні кидай люто,
Лише отак байдужо не мовчи.
Байдужість – гірше підлої отрути.

Я знаю друзів, знаю ворогів:
Відкритий – друг і злий, підступний ворог.
Але ніхто байдужо не сидів,
Коли я чесно жив – не був актором.
Вогнем мою надію розпечи,
Спали нараз найкращі сподівання.
Лише прошу: байдужо не мовчи.
Байдужість – втеча підла і вигнання.

16.04.1976

 

х х х

Фату весільну ллють до ніг
Під срібний дзвін весняно вишні.
На білім полотні доріг
Послав кохання нам Всевишній.

Кружляє у танку бджола
З наповненим медами рогом.
Нам любо Лада принесла
Перстені, ковані Сварогом.

Лукаво місяць нам вікно
Іскристо-срібними рогами
Прикрив і заховався на дно
Бурхливих рік разом з зірками.

Хлюпочуть іскри вогняні,
Шугають в захмелілі трави,
Аж поки ранок на коні
Червоні привезе заграви.

Пульсує день, пульсує ніч,
Бринить первісний шал природи,
Допоки демон протиріч
Не висіє зерно незгоди.

1.11.2000

 

х х х

Згубився місяць в падолисті,
Твій крок процокав у пітьмі,
Шугнув розірваним намистом
Навстріч зажуреній зимі.

Опалий лист, слідом прим’ятий,
Горнувсь від болю до землі.
Душа на гілках розіп’ята
Від ран ридала у імлі.

13.01.-18.01.1996

х х х

Я привид, тінь, блукалець вічний…
З твоїх орбіт не вирватись мені…
Відійдем в тлін, у шлях правічний
На Божий суд за прогріхи земні.

І серце в серце, очі в очі,
Душа у душу схрестяться в журбі:
Ну що в життєвім потороччі
Провезли на розхристаній гарбі?

Постане совість поміж нами:
Любові ранній спалах на устах,
Дитя, народжене з коханим,
А потім – біль у зраджені літа.

І все-таки душа розп’ята
Із моря вічності пошле тобі
В дарунок щастя як посвяту
Пропащій юності – моїй журбі.

24-26.04. 1996

 

х х х

Сумна ріка – вода гірка
Два береги в завії.
Твоя рука – моя рука –
По берегах біліють

Гірчить сльоза, кругом гроза,
Танцює громовиця.
Твоя коса – твоя краса
Дощем осіннім ллється.

У вир ріки терпкі роки
Розлукою спливають.
На біль руки з небес зірки
Крізь дощ не долітають.

Вже не цвісти – знесло мости –
Любові під вітрами.
Ніхто не скаже з нас: «Прости
За гріх образ між нами».

Сумна ріка – вода гірка
Два береги в завії.
Твоя рука – моя рука
По берегах біліють.
6.01.1999

х х х

Приречені бути рабами,
Грійтесь біля чужого вогню!
На «Прю!» не станете
Навіть коли гробами
Ваші чола проростуть
У суть не вашу. Пороша зими
У снах сніги замітає.
Ніби нікого немає
Над краєм лебедовічно-трагічним.
А край серця палає
І з рідного краю зоря полинна.
Хто винен, що шляхом плинним
Рабом ідеш до хати,
В чужі палати?
В чужинськім вогні
Душа розіп’ята постане твоя
Над спаленим колосом твоїм,
Який не зродивсь і не розцвів.
Душа проклята сновигає,
Коли пуга у гаї
Пугу пугом напуває.
В листочку сонця грає
Крапелиночка сльози.
Чи дочекаюсь я
Весняної грози?

5.01.2011

 

 

 

 

Leave a Reply

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.