З кожним роком вигляд сіл Львівщини змінюється, зникає стара забудова, натомість з’являються сучасні будинки.
с. Тернавка Сколівського району Львівської області, 1930-ті рр.с. Тернавка Сколівського району Львівської області, 1930-ті рр.с. Тернавка Сколівського району Львівської області, 1930-ті рр.с. Тернавка Сколівського району Львівської області, 1930-ті рр.с. Тернавка Сколівського району Львівської області, 1930-ті рр.с. Тернавка Сколівського району Львівської області, 1930-ті рр.с. Тернавка Сколівського району Львівської області, 1930-ті рр.
Сьогоднішньою публікацією хочемо привернути увагу до питання збереження старих дерев’яних будинків по селах Львівщини. Нам вдалось відшукати мальовничі світлини 1930-х років із села Тернавка. Зараз цей населений пункт входить до складу Сколівського району Львівської області.
с. Тернавка Сколівського району Львівської області, 1930-ті рр.с. Тернавка Сколівського району Львівської області, 1930-ті рр.с. Тернавка Сколівського району Львівської області, 1930-ті рр.с. Тернавка Сколівського району Львівської області, 1930-ті рр.с. Тернавка Сколівського району Львівської області, 1930-ті рр.с. Тернавка Сколівського району Львівської області, 1930-ті рр.с. Тернавка Сколівського району Львівської області, 1930-ті рр.
В селі досі знаходиться тризрубна триверха дерев’яна Введенська церква, побудована у 1921 р. на місці дерев’яної бойківської церкви, побудованої у 1780 р., яка сильно постраждала у Першу світову війну. На хорах храму розмістили частини іконостасу XVIII ст. з розібраної старої церкви. В селі досі є столітня будівля школи, яка вже вважається пам’яткою архітектури.
Граючи в комп’ютерні ігри, людина потрапляє у різні віртуальні всесвіти, де зокрема існують міста та їх прототипи з реального життя, серед яких можна зустріти і наше місто Львів. Відразу варто зазначити, що Львів, за своїми масштабами та значенням, це далеко не Париж і навіть не Київ, тому в світі комп’ютерних ігор він представлений доволі скупо. Отож, давайте оглянемо кілька ігор, де фігурує наше місто Лева.
1. Europa Universalis IV – одна з найвідоміших історичних стратегій реального часу, офіційний реліз якої відбувся 2013 року. Як у всіх іграх цієї серії гравець має обрати одну з можливих держав та, переслідуючи власні цілі (захоплення інших країн, розвиток економіки, наукові досягнення і тд), вести гру. Часовий простір гри охоплює період від 11 листопада 1444 року і до 31 грудня 1820 року. Як і в попередніх частинах тут можна обрати рік, місяць і день коли почнеться гра. Якщо розпочати гру до 5 серпня 1772 року місто Львів, буде в складі Речі Посполитої із підписом польською мовою “LWÓW”.
Львів в складі Речі Посполитої
Якщо розпочати гру на день пізніше, то ця область буде позначена німецькою “LEMBERG” і буде вже в складі Імперії Габсбургів (Австрії).
Львів в складі Австрійської Імперії
У випадку переходу Львова до Росії він буде відображатися на карті словом “LWOW”.
Львів в складі Російської Імперії
Львів, як одна з багаточисельних територій, нічим особливо не вирізняється економічно та має доволі типові характеристики. Культура у Львові, як і в інших історичних регіонах України, відображена як русинська (українська), а віра православна.
Характеристики Львова
Так само відсутні будь-які візуальні особливості архітектури даної території, порівняно з іншими містами, які фігурують в цій грі.
Архітектура міста
2. Подібну роль як у Europa Universalis IV Львів відіграє в схожих за сенсом (підкорення сусідів) іграх Total War – Empire і Total War – Napoleon.
Empire – комп’ютерна стратегічна гра з серії Total War, яка вийшла у 2009 році. Гра охоплює період 18 століття, від 1700 до 1799. Стратегічна карта ділиться на три підкарти: “Європа, Близький Схід, Північ Африки”, “Північна і Латинська Америка” та “Індія”. В цій грі фігурує і Львів, місто підписано по-польски “Lwów” і є складовою частиною Речі Посполитої. Він є центром провінції, яка в грі неісторично називається “Galicia & Podolia” (Галичина і Поділля), хоча історично в цей час Львів був центром Руського воєводства, а Поділля з центром в Кам’янці Подільському, було окремим воєводством.
Львів в складі Речі Посполитої
Тут, скоріш за все, автори вирішили обіграти трохи пізнішу австрійську назву для регіону “Galicia & Lodomeria” (Галичина і Лодомерія). Львів являє собою типове штамповане місто Empire з ратушею і будиночками навколо, в які можна заводити батальйони піхоти під час оборони чи нападу на місто. Якщо ви збудуєте в місті форт, то воно на карті втратить свій вигляд і перетвориться на типовий чотирикутний форт з кутовими артилерійськими бастеями.
Львів в Австрійської Імперії
Napoleon – гра з серії Total War, яка вийшла у 2010 році. Графіка і геймплей в ній ідентичні до Empire. В грі охоплюється період Наполеонівських війн 1796 – 1815 роки. Львів в Napoleon нічим не відрізняється від Львова в Еmpire за виглядом (вигляд всіх міст типовий), однак від початку він належить не Речі Посполитій, якої вже на цей час не існувало на карті Європи, а Австрійській імперії і називається тепер “Lemberg”. Також змінилася назва провінції, столицею якої є наше місто, тепер чомусь Львів столиця регіону “Galicia”, тобто просто Галичини без оригінальної тогочасної назви Галичина і Волинь. Однак, що цікаво, вже згаданий раніше Кам’янець-Подільський чомусь є столицею регіону “Volhynia & Podolia” (Волинь і Поділля), тобто все переставлено догори ногами.
3. Більш цілісним є образ Львова в грі, також історичної тематики – Mount & Blade Ogniem i Mieczem, створеної за мотивами літературного твору польського письменника Генріка Сенкевіча, і яка є першим офіційним доповненням гри Mount & Blade. Над створенням цієї модифікації, яка переносить дії гри з вигаданих країн та подій у Східну Європу середини XVII століття, працювали турецька компанія TaleWorlds та українська студія CІЧъ. Сюжет гри ділиться на три лінії: польську, українську та російську, відповідно до яких змінюється сама суть гри. В грі фігурують п’ять країн: Військо Запорізьке, Річ Посполита, Королівство Швеція, Кримське Ханство та Московське Царство з їхньою унікальної архітектурою, плеядою історичних персонажів, зразків зброї та спорядження.
На карті присутні до ста населених пунктів – сіл, фортець та міст, одним з яких є Львів. Залежно від мови гри Львів може бути позначений англійською “Lviv” та російською “Львов”.
Львів на карті
В цій грі доволі відповідально поставились до архітектури в містах, що додає реалістичності. Звичайно, важко було б відтворювати архітектурні особливості кожного регіону чи міста, тому розробники створили загальні споруди для кожної країни, а також окремі архітектурні пам’ятки, які прикрашають важливі міста. Так в Києві можна побачити Софію Київську (аж дві, одну до мазепинської реставрації та другу після), а на Січі Церкву Покрови. Хоча архітектура у Львові складається з характерних споруд польських міст – типовий костел та будинки-кам’яниці, у Львові є й унікальна споруда – Ратуша, яка у грі присутня лише в двох містах власне у Львові та Києві.
Львівська ратуша
Цікаво, що сама ратуша надзвичайно схожа на реальну ратушу в Камянець-Подільському, хоча в даному місті у грі вона відсутня. Таким чином можна здогадуватись, що автори гри розробляли споруду, яка підкреслювала б велич та унікальність і Львова і Києва, і вибрали ту, яка б найкраще вписалася в ці два міста, через що й обрали ратушу схожу на Кам’янець-Подільську.
Вулиця у Львові
Також в цій грі у кожного населеного пункту є свій власник. На початку гри наше місто належить країні Речі Посполитій та перебуває у власності Гетьмана Стефана Чарнецького, відомого польського полководця, активного учасника боротьби проти повстання Богдана Хмельницького, який прославився як жорстокий, але дуже вмілий командир війська. Власне стосунок до Львова він має прямий, адже з 1657 року був руським воєводою, а столицею цього воєводства був Львів. Також він засідав у Львівському Сенаті у 1662-1663 роках.
Стефан ЧарнецькийІнтер’єр Ратуші (типовий для гри), де знаходиться Стефан Чарнецький
Окрім власника, у кожному місті є Міський глава, якщо ви відберете місто у його власника, то з Міським главою можна буде обговорювати розвиток міста, наймати людей на різні посади, а також будувати різноманітні об’єкти для покращення економічного та військового потенціалу міста.
Міський голова ЛьвоваМеню, коли гравець потрапляє у Львів
В кожному місті чи фортеці є таверна, де можна дізнатись останні новини та знайти найманців для власного війська.
Вигляд львівської таверни
Цікавий факт з власної практики – Львів це єдине місто у грі, куди не бажано прориватися силою (у грі є функція переодягнутися в жебрака, аби таємно пробратися в місто, якщо воно належить ворожій країні). Річ в тім, що через помилку розробників, якщо вашого героя розсекретять і прийдеться відбиватися від охорони міста вам все одно прийдеться здатися у полон, так як одного з трьох охоронців неможливо побачити – він застряг десь в текстурах міського муру. Тому де-факто перемогти стражу міста неможливо і єдиний вихід продовжити гру – це обрати функцію здатися, після чого персонаж потрапляє в полон і втрачає деяке майно та гроші.
4. Minecraft – гра шведської студії Mojang, перший реліз якої відбувся у 2011 році. По суті, це необмежена гра-пісочниця, в якій використовуючи квадратні блоки та інший інвентар (розмір якого не більший ніж один квадратний блок) можна збудувати що завгодно. Не дивно, що люди по всьому світу намагаються відтворити існуючі міста чи просто окремі пам’ятки, проявляючи свій креативний підхід до цієї справи. В інтернеті зараз можна знайти кілька прикладів відтворення Львівської Опери. Цікаво, що цілісного відтворення вулиць Львова не існує, хоча можна знайти до десятка різних спроб (деякі доволі вдалі) відтворення окремих площ, церков, чи цілих кварталів Києва.
Приклад недобудованої Львівської опери користувача Roddan @ HytaleПриклад недобудованої Львівської опери користувача Roddan @ Hytale
5. Безперечно найвідоміша та й по суті єдина комп’ютерна гра, дії якої відбуваються лише в межах Львова це GTA Львів – Район Психів. Випущена студією UkrMods на ігровому движку GTA San Andreas у 2010 році. Дана модифікація гри охоплює центральну частину Сихова, де як і в оригінальній частині можна просто прогулюватись або ж проходити сюжету лінію, в даній модифікації є лише три завдання. Архітектурні текстури доволі повно відтворюють район, при тому на карті наявні різного роду типові для Львова кінця 2000-них: МАФи, супермаркети, зупинки, чорно-білі паркани і навіть дорожні знаки.
Напис на початку гри
Дещо гірше відтворені засоби пересування, зокрема часто автомобілі мають російські номера, також у грі присутній російський поліцейський автомобіль. Подібний збій реальності легко пояснюється тим, що велику частину текстур автозасобів розробники взяли зі схожої модифікації оригінальної гри “GTA Criminal Russia”, для якої і був розроблений типовий для пострадянських країн транспорт.
Автомобіль з російськими номерамиНа вулицях Сихова часто можна зустріти фанатів Карпат
Можна побачити ряд різних “візитівок” Сихова, зокрема: Верхній Шувар, Церкву Різдва Пресвятої Богородиці та Кінотеатр ім. О. Довженка. Також можна знайти супермаркет “Арсен”, “Планету Секонд-Хенду”, маршрутки марки “Еталон” та інші суто львівські речі.
Арсен та Церква Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові
Загальна атмосфера у грі трохи пуста, однак для жителів району (і не тільки) ця гра чудовий шанс прогулятися по Сихову орієнтовно 2008 року.
Закапелки СиховаЗакапелки Сихова
Варто зазначити маловідомий факт, що Сихів це не єдиний район Львова, який можна зустріти як модифікацію на гру GTA San Andreas. Існують ще дві версії – GTA Львів – Beta, де можна прогулятися по Науковій та GTA Львів – Старе Місто, яка, на жаль, так і не була випущена, але в інтернеті можна подивитися ролик геймплею від розробників.
Завод ЛАЗ в GTA Львів – BetaДорожній знак в GTA Львів – BetaПлоща Данила Галицького в GTA Львів – Старе МістоПроспект Свободи в GTA Львів – Старе Місто
Отже, як бачимо Львів доволі рідко зустрічається в комп’ютерних іграх, проте завжди цікаво спостерігати, яких образів він набуває, і як його бачать розробники з різних країн. Сподіваємось, що Львів і далі виникатиме в ігровій індустрії, а може, згодом він і зовсім стане головним місцем подій котроїсь культової гри.
У вівторок, 6 жовтня 2020 року, о 19:00 Галерея сценографії (вул. Городоцька, 36 (Львівський театр ім. Лесі Українки)) очікуватиме львів’ян та гостей міста Львова на відкритті українського павільйону Тбіліського бієнале сценографії 2020.
Виставка представляє твори художників із усіх регіонів України та розкриває широкий діапазон тем. На виставці будуть представлені ескізи, макети та костюми Алії Меженіної, Ярослава Нірода, Богдана Поліщука, Дарії Зав’ялової, Олега Татарінова, Сергія та Наталії Ридванецьких, Наталії Денисової, Інесси Кульчицької та Олександра Білозуба. Куратор проекту Олег Онещак.
Для виставки організатори створили незвичну паперову арт-територію. Відвідувачі зануряться у простір, наповнений шелестом і шурхотінням.
Тбіліське бієнале сценографії – масштабний міжнародний фестиваль, створений з метою сприяння розвитку сучасного сценографічного мистецтва. Проєкт має на меті створити умови для професійного розвитку та обміну творчими ідеями серед молодих сценографів, а також сприяти міжкультурному діалогу молодих художників. До програми фестивалю входять виставки робіт учасників та їхній огляд, круглі столи щодо сучасного мистецтва та конкретних проблем сценографії, творчі дискусії та презентації.
Експозицію виставки можна буде оглянути в Галереї сценографії (вул. Городоцька, 36 (Львівський театр ім. Лесі Українки)) з 6 жовтня до 18 жовтня з вівторка по неділю включно з 14:00 до 19:00. Вхід вільний.
Захід проходитиме з дотриманням усіх санітарно-епідеміологічних вимог відповідно до поточних карантинних обмежень.
Славетний опришок Олекса Довбуш золотими буквами вписався в історію України, а особливо Гуцульщини і Покуття. Його слава затьмарила колективну пам’ять про дії інших ватажків, які керували опришками до і після нього.
Численні народні пісні та перекази створили легенду про народного месника із надприродними здібностями. Видатні науковці – А. Бельовський, К. Войціцький, Ф. Паппе, Ю. Целевич та інші склали біографічний образ славетного сина Гуцульщини, що базувався на історичних фактах, зафіксованих у судових справах та міських книгах, листах та щоденниках тієї епохи. Естафету підхопили поети і письменники – Довбуш з’явився на сторінках художньої літератури. Ф. Карпінський, Ф. А. Оссендовський, С. Вінценз, Г. Хоткевич, Ю. Федькович – це лише частина списку тих, хто був захоплений Олексою Довбушем і хто увічнив його на сторінках своїх творів.
Але так ніби цього було мало, на початку ХХ ст. з’явились припущення про виступи Довбуша поза межі Гуцульщини і Покуття. Найбільшу підтримку вони отримали в часи СРСР, коли за вказівкою компартії з локального опришківського руху треба було зробити соціальне повстання проти феодального гніту і розширити територію діянь «повстанців».
У Львівському історичному музеї можна побачити карту «Походи загону Олекси Довбуша», де видно, що опришки діяли не тільки на Гуцульщині і Покутті, вони побували в Перемишльській землі – нагнали страху в Турці та Дрогобичі, а також на Поділлі – напали на Борщів та прогулялись по околицях Рогатина.
Карта з монографії доктора історичних наук, професора Володимира Грабовецького “Олекса Довбуш”
Ця карта походить з монографії доктора історичних наук, професора Володимира Грабовецького “Олекса Довбуш”, виданої у 1994 р. Автор був чи не найавторитетнішим дослідником в історії опришківського руху. Народжений у Печеніжині – родинному селі Довбуша – В. Грабовецький понад п’ятдесят років досліджував життя свого земляка, видав про нього більше сотні праць і навіть заснував Івано-Франківський історико-меморіальний музей Олекси Довбуша.
До монографії, крім результатів власних досліджень і висновків, В. Грабовецький долучив солідну збірку документів. Серед них єдиним «артефактом», що підтверджував тезу про похід Довбуша на Поділля, було повідомлення, знайдене серед актів Бернардинського монастиря у Львові і опубліковане у 1887 році істориком А. С. Петрушевичем у праці “Сводная галицко-руская летопись…”. Частину цього документу варто процитувати:
Дня 4 травня [1744] у селі Борщеві за дві милі від Бучача Добощук[i] розбійник напав уночі на двір їх милостивого пана Костянтина Злотницького полковника; палив йому руки, жар огнистий за пазуху сипав, а потім жорстоко вбив і жінку його Софію і дітей його, грудного сина. Викупу грошей, срібла тощо не хотів, кажучи: “Я не за грішми сюди прийшов, а по твою душу, щоби ти більше людей не мучив”.
Георгій Якутович “Розправа з поміщиком”
Найдивнішим у цьому тексті є вираз “дві милі від Бучача”. Тогочасна польська миля становила близько 7 км (точніше 7 146 м). Але відстань від Бучача до Борщева найкоротшою дорогою – через Товсте – 70 км, а це майже 10 миль.
Що це, помилка бернардинів чи А. С. Петрушевича? Невідомо, але це дуже незначна помилка! Справа в тому, що є іще один Борщів – село над річкою Прут, неподалік Заболотова і якщо з нього поїхати до Городенки, то за 2 милі (14 км) ви опинитесь у селі Бучачки!
Ще однією дивиною є те, що в документі йде мова про село, але на той час Борщів вже понад сто років був містом, отримавши у 1629 році магдебурзьке право!
Очевидно, це не входило в плани радянських науковців щодо розширення географії діяльності опришків, а тому в історичних колах закріпилась версія про Борщів як подільське місто, а не покутське село.
Одним із прибічників цієї версії був (а, можливо, був змушений) письменник Гнат Хоткевич. У його знаменитому творі «Довбуш» головна героїня Мокрина, бажаючи помститися Злотницькому за смерть сина, відшукала Довбуша в Карпатах і повела його загін на Поділля. Пізно ввечері вона сховала опришків в околицях Бучача, а сама пішла до Борщева, де попередила людей, щоби забрали собак додому, бо гавкання могло б зрадити опришків. Потім переконалася, що Злотницький є вдома, і повернулася за Довбушем. Вночі месники напали на двір полковника… Очевидно, Г. Хоткевич не переймався тим, що Мокрині довелось за цей день пройти більш як 200 км. А може, навпаки – хотів показати, що жінка, яка жадає помсти, може багато чого зробити. Ну що ж, романтичний стиль має свої права.
Мешканці міста Борщів теж виявились романтиками і досі хваляться, що Довбуш побував у їхньому селі…
Але, щоби зрозуміти, в якому саме Борщеві був покараний полковник Злотницький, варто звернути увагу на іще один документ. За п’ять років до смерті К. Злотницький з коронним військом займався пацифікацією Покуття і настільки перевищив свої повноваження, що отримав виклик на військовий суд від розгніваного коронного гетьмана Йосипа Потоцького. Цей документ приведено у книзі професора В. Грабовецького і в ньому згадуються села: Семаківці, Липники та Вовчківці (Siemiakowce, Lipnice i Wolczkowce). Але не тільки! Серед провин полковника гетьман згадує, що «ваша милість Костянтин Злотницький гнав на різні роботи підданих із села Липниці … до власного села Борщева».
Усі вищезгадані села знаходяться в околицях Заболотова, у чому можна впевнитись на приведеній нижче мапі:
Карта околиць Заболотова
На додаток можна згадати Карела Владислава Запа, чеського етнографа і письменника, який деякий час працював у Львові, приятелював з діячами «Руської Трійці» і залишив спогади під назвою “Мандрівки і прогулянки по Галицькій землі” (1844 р.), в яких є дуже цікавий фрагмент про околиці Заболотова:
«А це вже Борщів. Що? Той самий Борщів, котрий сто років тому Добощук та його молодці спалили? Так, той самий. Неподалік берегу стоїть нинішній двір на місці давнішого, який Добощук, переправившись вночі через Прут, знищив, а усе, що в ньому жило, повбивав».
Фрагмент зі спогадів під назвою “Мандрівки і прогулянки по Галицькій землі” (1844 р.)про околиці Заболотова
Відтак все стає на свої місця: Борщів – це село, а не місто, Довбуш переправився через Прут, а не Дністер, вбивство Злотницького сталося на Покутті, а не Поділлі, і полковник гнав селян на роботу з поблизького села, а не через половину подільських земель.
Цікаво, що сам В. Грабовецький у своїй монографії зазначає, що жодному з польських та українських дослідників опришківського руху не вдалося знайти жодного документа, який би підтверджував, що діяльність “чорних хлопців” сягнула за межі Гуцульщини та Покуття. Отже, єдиним винятком є повідомлення про напад Довбуша на садибу Злотницького.
Не дуже ймовірно виглядає інформація про другий далекий виступ опришків Довбуша на Поділля у травні 1745 р. Перший документ: «розійшлася чутка про Добощука тобто про якісь свавільні купи, що знаходяться у лісах» поблизу Рогатина, що призвело до масових втеч та переховування шляхти за мурами міста, другий: “(Про Довбуша) повідомлено до Надвірної, що його вже бачили у Зеленій…”
Який з цього можна зробити висновок? В. Грабовецький вважав, що Довбуш, ймовірно, приходив до села Зелена, повертаючись із Рогатинщини. Як видно, професор зробив обережне припущення, але рішуче домальовував стрілочки на карті походів опришків. Таким чином, друга подорож Довбуша на Поділля стає «підтвердженим історичним фактом». І це все! Ніяких інших, більш переконливих документів! Однак, чи можна чутку про “Добощука та якісь свавільні купи” розцінювати як науковий доказ, а візит якихось розбійників до Зеленої як підтвердження повернення опришків з Рогатина?
Іще менш переконливими видаються документи про виступ опришків на Перемишльську землю. Схоже, що про це існує тільки два документи.
В одному мова йде про заможного єврея Зельмана з Дрогобича, який боявся, щоби його не спіймав Довбуш, а тому спровадив драгунів та пахолків, які мали його пильнувати. Для оплати цих послуг Зельман обклав багато сіл такими податками, що ще й йому самому залишалось.
В іншому подається, що перед воротами власника Турки Антонія Калиновського була знайдена картка, в якій Довбуш вимагав грошей, погрожуючи: “Буде тобі як пану Злотницькому”. Калиновський однак не послухався, тільки найняв для охорони смоляків.
У першому випадку міг бути хитрий спосіб страхування свого життя та майна за чужий рахунок. Тим більше, що найбагатшому лихвареві Галичини було чого боятися – кажуть, вся Галичина його ненавиділа. Зрештою, згідно легенди, після смерті дрогобичани пробили Зельманові серце осиковим кілком і викинули тулуб до болота.
У другому – будь-який шантажист міг би видавати себе за Довбуша.
Висновок: міф про напад Довбуша і побратимів на подільське місто Борщів є результатом або недобросовісної роботи з архівними документами, або навмисної маніпуляції фактами.
На щастя, прості люди не читають наукових праць, тому вони не знають, що Довбуш був “керівником антифеодального селянського руху опришків”. Для них він завжди був і залишається захисником бідних людей, борцем за права пригноблених та месником за заподіяні кривди. І слава його буде збережена в назвах карпатських скель і печер, в народних казках, піснях, баладах та легендах.
І ніхто не буде ставити це під сумнів – на віки вічні.
Амінь!
Якщо ви бажаєте приєднатись до класної творчої компанії молодих музикантів-митців, щоб навчитись джазових основ та розуміння імпровізації, познайомитись з новими друзями, які справді люблять імпровізацію, маєте стати учнями школи.
Львівська школа джазу – це об’єднання людей, які разом зібрались, щоб вчитись, креативити, творити, розвивати джазове середовище, джазову культуру мислення і, найголовніше, музику у Львові та Україні.
Учні школи вивчають джазові стандарти та основи, твори, готуються до концертів, виступів на сцені. Раз у 2 місяці учні школи грають підсумковий концерт, який можна переглянути на сторінці Львівська Школа Джазу та сучасної музики.
https://youtu.be/lZRyT6sFFws
Лідером школи та основним викладачем є відомий в Україні та східних країнах Євпопейського Союзу, композитор, лідер багатьох проектів культури, музичних проектів, координатор літньої джазової школи (найстарша джазова школа у Європі) Ходжежські Міжнародні Варштати в Польщі, переможець багатьох конкурсів, а зокрема кращий барабанщик України 2010 року за конкурсом Roland V-Drums, Стипендіат GaudePolonia Польща, стипендіат Кенеді центру (Вошингтон США), викладач ЛНМА ім.М.В.Лисенка Гнидин Ігор.
Для того, щоб приєднатися до гри в джазовому ансамблі під керівництвом Гнидина Ігоря, потрібно мінімально володіти інструментом та розуміти ноти.
Ігор Гнидин
Навчальний курс у Львівській школі джазу – це щонайменше 4 уроки по 50 хв у місяць.
Принципи навчання – це індивідуальний підхід до учнів, оволодіння різними сучасними техніками гри на барабанах в різних стилях, нова інформація, сучасні методики, моніторинг та корекції. Після опанування основ гри учня автоматично доєднують до гри у джазовому ансамблі Львівської школи джазу, тож він отримує можливість практикуватись з музикантами.
У школі практикують приватні та групові уроки, а також уроки онлайн.
Групові уроки – це гра на барабанах і на інших інструментах в ансамблі. Такі уроки передбачають моніторинг, корекції та інформаційні консультаціі щодо гри в ансамблі, роботу з колективом та творення креативних сучасних музичних форм разом.
До групових належать теж попередньо організовані майстеркласи за участі групи музикантів, які цікавляться ритмом, ритмікою.
Ігор Гнидин
Уроки онлайн – це уроки по домовленості у вигідний час для викладача і учня. Вчитель може провести один урок або курс.
Приватне заняття – це спеціальний урок за попередньою домовленостю, де викладач використовує індивідуальний підхід з порадами стосовно гри на барабанах. Такий урок передбачає інформаційну консультацію стосовно вибору матеріалу для вивчення та проходження різних шкіл, технік, стилів та манер, а також розмову про життя та сприйняття і відображення світу музики музикантами, митцями у сучасному світі, діалог про музично-психологічні теми стосовно проблем гри на барабанах або взагалі креативності та композиціювання музики.
«Отже запрошуємо разом творити історію джазової музики у Львові», – зазначив керівник школи Ігор Гнидин.
Молода співачка OPIYA , випустила яскраву сюжетну лінію, історія, яка захоплює з перших акордів у трекові «Падаю».
Над створенням новоспеченого хіта, OPIYA працювала впродовж двох місяців,
за цей час артистка зуміла не лише записати та підготувати трек до релізу, а й
запланувати зйомки лірик-відео.
«Я завжди хвилююсь перед релізом треку, сподіваюсь, що мої шанувальники
відчують у ньому щось своє. Своє – це ті емоції, що закарбувались у пам’яті від
щасливих моментів, які хочеться пережити знову», – запевнила OPIYA
Варто додати, що нова пісня має дві назви, за офіційною версією – «Падаю»,
інша – «Без тебе». Сама артистка зізнається, що задумувалась залишити другий
варіант, як бачимо так і трапилось.
Прочитавши текст, здивувалась, адже автор пісні наче передав мої думки
іншими словами. Рідко зустрічаєш людей, які з тобою на «одній хвилі», й така
співпраця однозначно зацікавить слухачів. Хочеться розповісти цю історію по-
особливому…» , – підкреслила співачка.
1 жовтня 2020 р. музейним відділом Львівського обласного будинку учителя, комісією тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка та кафедрою олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського організовано і проведено теоретичний семінар на тему «Степан Гайдучок (1890–1976): життя та діяльність на тлі доби».
Завідувач музейного відділу Львівського обласного будинку учителя Віра Романчак виступає на семінарі «Степан Гайдучок (1890–1976): життя та діяльність на тлі доби». 1 жовтня 2020 р. Світлина Андрія Козири.
Захід відбувся з нагоди 130-річчя від дня народження Степана Гайдучка (13.03.1890 р., с. Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., м. Львів) – професора тіловиховання, журналіста, громадського та культурно-просвітнього діяча, вояка Галицької армії; активного діяча, практика і теоретика гімнастично-спортивного руху, одного з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії та її філії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирача документів і укладача фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учня і послідовника професора українського тіловиховання Івана Боберського.
Частина експозиції представленої на семінарі «Степан Гайдучок (1890–1976): життя та діяльність на тлі доби». 1 жовтня 2020 р. Світлина Андрія Козири.
У вступному слові завідувач музейного відділу Львівського обласного будинку учителя Віра Романчак коротко охарактеризувала здобутки Степана Гайдучка на педагогічній ниві, зазначивши на важливості відзначення такого ювілею в рамках постійно діючого теоретичного семінару для спеціалістів відділів освіти і вчителів історії, «Захисту Вітчизни», фізичного виховання. Після цього представила присутнім виставку, оформлену з нагоди ювілею.
Завідувач музейного відділу Львівського обласного будинку учителя Віра Романчак презентує поштівку на семінарі «Степан Гайдучок (1890–1976): життя та діяльність на тлі доби». 1 жовтня 2020 р. Світлина Андрія Козири.
Кандидат історичних наук, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, дійсний член НТШ Андрій Сова у доповіді «Степан Гайдучок: основні віхи життя» на основі різнопланових джерел (документів, преси, спогадів, фотографій) висвітлив життєвий і творчий шлях Степана Гайдучка. Доповідач серед іншого наголосив на жертовній та самовідданій праці цієї постаті для української справи у ХХ ст.
Історик Андрій Сова виступає на семінарі «Степан Гайдучок (1890–1976): життя та діяльність на тлі доби». 1 жовтня 2020 р. Світлина Андрія Козири.
Після доповіді учасники семінару змогли ознайомитися з фотографіями, які зберігаються у родині Білинських. Ці фотоматеріали відклалися у приватному архіві завдяки доньці Степана Гайдучка – Богдані, яка після Другої світової війни емігрувала в Австралію. Кожна світлина супроводжувалася докладними коментарями Андрія Сови, який на даний час працює над фундаментальним виданням про життєвий шлях Степана Гайдучка.
У обговоренні, Марта Благітка розповіла про відносини Степана Гайдучка з її батьками Анною та Ярославом, які були діяльними членами організації «Сокіл-Батько». Також процитувала уривки зі спогадів учнів Степана Гайдучка, які теплими і щирими словами відгукувалися про свого улюбленого професора руханки.
Виступ Марти Благітки на семінарі «Степан Гайдучок (1890–1976): життя та діяльність на тлі доби». 1 жовтня 2020 р. Світлина Андрія Козири.
У рамках конференції відбулася презентація поштівки з серії «Українське тіловиховання», присвяченої Степанові Гайдучку – професору українського тіловиховання (автор тексту Андрій Сова, оформлення Романа Метельського).
Присутні змогли поставити доповідачам чимало питань, обмінятися думками та обговорити різні аспекти національно-патріотичного виховання української молоді на сучасному етапі державотворення.
Церква Премудрості Божої зі с. Кривка Самбірського р-ну
У неділю, 4 жовтня 2020 року, на території храму св. Премудрості Божої – Софії, що у Свято-Іванівській Лаврі Студійського Уставу УГКЦ (територія Музею народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького (Шевченківський гай)) відбудеться зустріч-презентація товариства “Бойківщина”.
Участь у зустрічі візьме владика Володимир (Груца), єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ родом з бойківщини. Організатор – Товариство “Бойківщина” м. Львів. Про це повідомляють на офіційній фейсбук-сторінці товариства.
Програма зустрічі:
11:00 — Архиєрейська Божественна Літургія. Молитва за Україну в церкві св. Миколая зі села Кривка, яку очолить Преосвященний владика Володимир (Груца), єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ.
12:30 — презентація товариства Бойківщина (м. Львів), галявина біля церкви.
12:45 — презентація бойківської кухні та почастунок (можна буде придбати бойківських страв з ресторану «Бойківська гостина»).
13:15 — бойківські троїсті музики, колектив «Бойє» товариства «Бойківщина» (м. Львів), галявина біля церкви.
14:00 — знайомство із Музеєм народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького — екскурсія, майстер-класи (за бажанням відвідувачів).
Участь у зустрічі також візьмуть гості з села Кривки Турківського району.
«Основною ціллю недільної події є зустріч та спільна молитва бойків з владикою Володимиром, який сам є вихідцем з Бойківщини у нашому бойківському храмі. Оскільки церква Премудрості Божої Свято-Іванівської Лаври є унікальним зразком бойківської архітектури перенесеної з села Кривка Турківського району, а також презентація товариства та нашої діяльності», — зазначив Андрій Німець, голова товариства «Бойківщина».
Організатори запрошують усіх охочих, особливо вихідців з Бойківщини для ближчого знайомства між собою та спілкування. Зустріч організовує товариство «Бойківщина» у місті Львові, у співпраці з Свято — Іванівською Лаврою, Музеєм народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького та ПП «Бойки» (ресторан «Бойківська гостина» м. Львів).
Моє дитинство минуло на вулиці з неймовірно гарною назвою – Садова. Це була маленька вуличка з усього лише одинадцятьма одноповерховими будинками, які потопали в гущавині садків з весни до пізньої осені. А взимку вулиця ставала просто маленьким “Буковелем”, збираючи на свою засніжену гірку дітвору з усієї округи.
Останній “старожил” з вулиці Садової – хата, що стала хлівом
Садова починалася одразу за перехрестям вулиці Житинської з вулицями Міцкевича та Млинівською і прямувала крутим схилом до старої Глибокої. Житинська нині носить ім’я космонавта Юрія Гагаріна, Млинівська – Князя Володимира, а Садова з її такими ж мініатюрними сусідками — Соколиною та Крилова — зникла назавжди на початку 1980-х років. На їх місці одразу виросли дві панельні непривабливі 9-поверхівки. Тим, хто мешкав колись на цих вулицях, не впізнати свого рідного закутка. Зникли майже усі будинки, викорчувано садки, схилилася нижче до землі крута гірка.
У дворі панельок причаївся лише один до невпізнанності перебудований будинок, у якому за моєї пам’яті мешкала родина шевця Трохима Півненка, та поруч сусідська старенька дерев’яна хатина, яка нині вже стала хлівом.
Родина Захарчуків, 1960-і рр.
Вулиця Садова з’явилася у Рівному в міжвоєнний період, коли забудовувався перспективний район Грабник. Але на противагу елітним вулицям Шемплінського чи Островського в цьому районі одержали земельні наділи і будувалися містяни з невеликими статками, серед яких більшість були поляки. Як свідчать архівні документи, тут в довоєнний період мешкали Червінські, Шаховичі, Логошовці, Журавльови, Бржецькі, Рогальські. Будинки були дерев’яні з 1-2 кімнатами, деякі були розраховані на проживання двох сімей.
З сімейного альбому Галини Урусової (Ямкової), 1950-і рр.
Після закінчення Другої світової війни в старих хатах заселилися нові люди, більшість з яких прибулі до Рівного східняки. Так в моєму будинку № 8, який був єдиним державним і найбільшим на вулиці (мав чотири окремі квартири) жили працівники банку, який знаходився на тодішній Червоноармійській (тепер – С. Петлюри).
Шлюбне фото Надії і Бориса Луковських, 1938 рік
На вулиці не було ні мощеної дороги, ні тротуару. Та кожен господар попід своєю дерев’яною огорожею висаджував прості, але такі милі духмяні квіти – чорнобривці, настурцію, нагідки, матіолу, запах від яких, здається, проріс назавжди у відчуттях кожного з моїх ровесників.
Сім’я Урусових на вулиці Садовій, 1950-і рр.Галя Урусова на вулиці Садовій, 1950-і рр.
Наш будинок вважався двоповерховим, бо стояв під горбом і перший поверх був напівпідвальним, а вже другий мав більш пристойні житлові приміщення. У цьому напівпідвальному помешканні я прожила свої перші сім років.
аля Войчук (Данильчук) на вулиці Садовій (ліворуч – 1954 рік), і Галя школярка (праворуч – 1960-й рік)Леонід і Галя Войчуки, 1954 рік
Пригадую найменші деталі нашої квартири. Одна стіна підвальної кімнати, біля якої стояло ліжко, повністю опиралась на землю і завжди була мокрою, з жовтими плямами (мама казала, що “то грибок її їсть”). Інші стіни були наполовину врослі в землю. Пам’ятаю лише жіночі і чоловічі ноги, які бачила у вікні. А ще бачила широколисті корчі півників, які зазирали прямо у вікно з грядки, яка була на рівні підвіконня… Коридор без світла і без підлоги, в якому завжди шкреблися миші. У кухні жила наша названа бабуся Агафія.
Галя Войчук (біля ялинки) в квартирі на . Садовій, 8, 1958 рікАгафія Маковська і Леонід Войчук, 1953 рік
Другий поверх займало три сім’ї. Старенька одинока бабуся, яку всі звали Василівна. Вона втратила на фронті синів і тому одержала цю державну квартиру. Її сусідкою через коридор була Катерина Богуш із старенькою хворою матір’ю. Найбільш пристойно і багато за тими часами жила тітка Дуся з чоловіком Тимофієм, які вважалися “банківською елітою”.
Віра Кардашова на вулиці Садовій. 1960-і рр..
За порогом нашої оселі, спускаючись до вулиці Глибокої, був “великий” чудовий сад і клаптик огороду. То нічого, що в тому садку росло всього чотири дерева! Неймовірно соковита груша, абрикос (такого смаку більше в житті я не зустрічала) та дві зимові яблуні, які скоріше слугували тренажером для дітей-верхолазів. Це було найпрекрасніше, що в нас було. Там пройшли найщасливіші дні мого раннього дитинства. Там можна було залізти в корчі малини і гратися досхочу в ляльки, або вилізти на аличу і голосно співати: “Шахтарочка молодесенька, в мене чорних брів нема, та я не журюся”.
Леонід Войчук. Дитинство на Садовій, початок 1950-х роківСофія Войчук з племінником Борисом Луковським, 1950-і.роки
Гірше було взимку, коли більшість часу ми проводили у тісному сирому підвалі, а потім чомусь казали, що в дітей розвивається недокрів’я.
Валя Літвіненко на подвір’ї будинку по вулиці Садова, 8, 1959 рік
Мої перші подружки з рідної вулиці. На все життя ми залишились подругами і покумилися із Валею Літвіненко, яка жила в будиночку № 3.
Сусіди з вулиць Садова та Глибока. Сімейний альбом Купчаків. 1960-і рр.Сім’я Купчаків, 1960-і рр.
Ми народилися з різницею в один день, одного року пішли до школи, я – в школу № 10, вона – в школу № 5. Це в їхньому домі я вперше побачила телевізор, бобінний магнітофон, акваріум з рибками і співучих канарейок у клітці. З дитячих років до сьогодні ми в гарній дружбі із великою родиною Купчаків з вулиці Садової № 11.
Сестрички Галя і Леся Навроцькі та сестрички Валя і Наталка Купчак, 1960-і рр.
У пам’яті оживає Неля Півненко – маленька співачка, з якою я пішла в один клас і трагічно втратила її в 1965-му. Сестрички Леся і Галя Навроцькі, які і зараз мешкають у Рівному.
Валя Ященко. 1970-і рр.Сім’я Ященко з родиною, 1970-і рр.
У будинку № 4 жила родина Ященків. Мама цієї сім’ї пані Зося була чудовою кравчинею, послугами якої користувалися усі сусіди. Пройдуть роки і її старша донька Валентина напише яскраві спогади про свою сім’ю, про наших спільних друзів і сусідів, про Рівне далеких повоєнних років.
Леонід ВойчукВіктор Кардашов, 1950-і рр.Зимова гірка. 1960-і рр.Неля Півненко і Марія Федорчук, 1960 р.
Сусіди на Садовій жили дружно, без особливих секретів один від одного, допомагали при потребі, позичали кілька карбованців до зарплати. А найбільше єднали сусідів діти, бо гуртом вони переходили з двору в двір, щоразу вигадуючи нові забави. А найкращим місцем збору дітвори була зимова гірка, на якій їхали поїздом зв’язані між собою санчата. Лижня, прокладена від Житинської до Глибокої, трампліни, снігові барикади та снігові баби, які ліпилися гуртом…
Борис Луковський та Ірина Герасимова, 1940-і рр.
Ми любили свою вулицю, де було стільки цікавого і незвіданого. Найбільш загадковим місцем, де ми проводили свої літні дні, був обрив понад вулицею Глибокою. Там впродовж багатьох років люди брали крейду для господарських потреб і з часом на пагорбі утворилися глибокі печери, в які кортіло залізти, пересиливши страх і жахливі оповідки, що передавалися від старших друзів. Там було найкраще бігати і грати в “козаків-розбійників”.
Подружки з вул.. Садової, 1950 рік. З родинного архіву Ященків.
А ще з пагорбу на Садовій було добре видно високі дерев’яні вежі електростанції, яка знаходилася за Устею. Та й до річки було рукою подати. І ми бігали туди збирати квіти, рвати на Трійцю лепеху, або ж з бабцею ходили полоскати білизну “на цементі”, через який стікала джерельна вода в річку.
У центрі подружжя Олександр і Лариса Літвіненко, мешканці вул. Садова, 3. 1950-і рр.З сімейного архіву сім’ї Літвіненко, 1960-і рр.
Відомий був наш район в повоєнний час і базаром, який розташувався у трикутнику між вулицями Житинською і Бармацькою. Частина торгової площі використовувалася для торгівлі усякими домашніми речами, які люди просто викладали на землю перед собою. А за штахетною огорожею різноголосо гудів сільськогосподарський ринок, де продавали поросят і корів, овочі і збіжжя. Базар працював у неділю і з самого ранку тягнулися сюди звідусіль підводи з крамом. Хлопці і навіть чоловіки з нашої вулиці з відрами йшли до колонки, яка була поруч, і за 10 копійок за відро напували коней, які пройшли не один десяток кілометрів. Це був такий “крутий бізнес” наших людей.
Дівчинка з вулиці Соколиної. 1970-і рр.
Місто невпинно розросталося з початком 1960-х років. Житинська була названа іменем першого космонавта СРСР, а Бармацька стала носити ім’я космонавтки Терешкової. На місці старого базару розпочалося будівництво Палацу культури текстильників, яке по-праву заслужило назву “довгобуд”. Запрацював завод газорозрядних приладів, а поруч з ним виросли перші “хрущовки”.
Колись тут була вулиця. Тепер подвір’я багатоповерхівки. Фото 2019 року
А зелений пагорб ще жив своїм патріархальним спокійним життям, поки не запланували збудувати там довжелезний панельний 9-поверховий житловий будинок. Мої сусіди одержали квартири — дехто в новозбудованому будинку на цьому ж місці, інші — стали мешканцями мікрорайону “Північний”. Але кожен забрав з собою добру пам’ять і пожовклі світлини з вулиці, якої вже немає.
В четвер, 1 жовтня 2020 року, Львівський історичний музей в Кам’яниці Корнякта (пл. Ринок, 6) представив виставку «Королі і люди». Відкрили її в рамках фестивалю французької культури “Французька осінь 2020”.
“Це традиція, яка вже десятиліттями триває в Україні. Посольство Франції в Україні започаткувало «Французьку весну», яка відбувалася щороку в найбільших містах України: Київ, Харків, Дніпро, Донецьк, Севастополь, Львів. На жаль останні кілька років два міста – Севастополь та Донецьк не надаються для проведення цього французького свята, але в інших містах фестиваль дуже активно розвивається і щораз ми бачимо цікаві проєкти, які реалізуються спільно українськими і французькими інституціями.
Роман Чмелик
У Львівському історичному музеї ми уже втретє проводимо виставку, присвячену Франції. Сьогодні презентуємо виставку «Королі і люди», основна мета якої показати, що львівські музеї мають надбання, що стосуються не тільки історії та культури Львова чи України, а й такі, що належать до світової культурної спадщини. І такий стимул як «Французька весна» у Львові – це можливість ще раз нам показати, що Львів має у своїх збірках першокласні речі, які відображають європейську історію та культуру”, – сказав директор Львівського історичного музею Роман Чмелик відкриваючи виставку.
Відкриття виставки «Королі і люди»
На виставці представлені портрети знакових постатей французької історії та культури ― монархів, політичних, військових та релігійних діячів, письменників, поетів, драматургів, філософів, математиків, лікарів тощо.
Ніколя Фасіно
“Ця виставка мала відкритися у квітні кілька місяців тому і я дуже радий, що незважаючи на ці особливі обставини у яким ми зараз живемо ми змогли її відкрити сьогодні і продовжити нашу місію з промоції культури. У цій виставці «Королі і люди» ми змогли показати фонди, які раніше не були представлені і будь-хто може побачити, що Франція тут є присутня”, – зазначив директор Альянс Франсес Ніколя Фасіно.
Експозиція виставки «Королі і люди»
За словами організаторів виставки, назва «Королі і люди» умовно поділяє представлених в експозиції людей на дві категорії: тих яких можна охарактеризувати відомими «від народження» та тих, які здобули світову славу «за досягнення». «Королі» входили в аннали історії вже за фактом своєї появи на світ, оскільки престол успадковували при народженні. «Люди», навіть будучи аристократами, ставали відомими завдяки власним досягненням в тій чи іншій царині.
Ірина Полянська
“Це уже не перший наш проєкт. Була виставка, яка розповідала про зв’язки французів з Галичиною і зі Львовом. А ця виставка має більший спектр. На живописних і графічних полотнах представлені королі від найпершого короля Карла Великого до останнього короля Франції, представлені пам’ятки, присвячені Наполеону та його оточенню. унікальними та широко представленими є матеріали, пов’язані з фалеристикою. Цікавими є мініатюри на яких зображені політичні діячі ХІХ ст.”, – розповіла Ірина Полянська, учений секретар Львівського історичного музею.
Експозиція виставки «Королі і люди»
Загалом на виставці представлено 75 творів. Хронологічні рамки життя і діяльності її персонажів охоплюють період від VІІІ ст. до початку ХХ ст.
Віктор Винник і МЕРІ продуктивно проводять час: за період карантину музиканти встигли випустити п’ятий офіційний альбом «Снайпери-амури», а також представити кілька пісень та відеокліпів з наступного альбому, робота над яким триває просто зараз.
Нова пісня, яку музиканти презентують нині, дуже незвична і стилістично відрізняється від усього попереднього доробку Віктора Винника і МЕРІ, оскільки виконана в фольклорній стилістиці з відчутними балканськими мотивами. Пісня має назву «Чорні Очі», і йдеться у ній, звісно, про любов.
Фронтмен гурту МЕРІ Віктор Винник прокоментував свій новий твір так: «Мені дуже давно подобається творчість сербського композитора Горана Бреговіча, саме те, як він трансформує і подає музику Балкан. Я завжди хотів спробувати зробити щось схоже, але з українським відтінком, та усе якось руки не доходили, а тепер карантин подарував нам масу вільного часу, який ми використовуємо для творчих експериментів. Робота над піснею була цікавою ще й тому, що для запису труб, тромбона, акордеона тощо ми запросили сесійних музикантів, а це завжди весело і пізнавально…».
Щоб оформити пісню для YouTube, музиканти вирішили створити лірик-відео, яке складається з фото Віктора Винника в образі «романтичного волоцюги». Для цього, окрім костюмів, було використано рідкісні і неймовірно красиві українські хустки з приватної колекції дрогобицької фольклористки та волонтерки Оксани Рудавської. Деяким з тих речей вже понад століття, і вони, направду, дуже прикрасили й наповнили етнічним змістом лірик-відео. Якщо ж нова пісня припаде до вподоби слухачам, то у найближчих планах команди – зйомка повноцінного відеокліпу.
Тепер почути і побачити нову й доволі незвичну пісню «Чорні Очі» від Віктора Винника і МЕРІ зможуть усі охочі. Приємних вражень! І пам’ятайте, що замість нас ніхто не буде берегти і поширювати нашу національну культуру.
Продовжуємо серію публікацій присвячених історії руханково-спортового майдану (площі) товариства «Сокіл-Батько» (інші назви – «Український город», національний форт у Львові, за словами Романа Купчинського – Українська Мекка), який став традиційним місцем, де відбувалися усі найбільш значущі спортивні і громадські заходи української спільноти Львова та Галичини в 1911–1930-ті роки.
Сьогодні ознайомимо читачів з декількома планами і схемами площі «Сокола-Батька», які були створені в середовищі українських соколів і використовувалися у широкому вжитку упродовж 1911–1914 рр.
Руханково-спортова площа товариства «Сокіл-Батько» у Львові («Українськи Город)
Потреба у цих рисунках з’явилася у 1911 р. Адже треба було візуально пояснити українському громадянству на українських землях та в діаспорі, де знаходиться площа «Сокола-Батька», на якій проводилися різні урочисті заходи, тренування, змагання тощо. З цією метою було виготовлено декілька планів-схем та поштову картку. Це здійснювалося під безпосереднім керівництвом тодішнього голови «Сокола-Батька» Івана Боберського (очолював організацію упродовж 1908–1918 рр.).
Іван Боберський – голова українського товариства «Сокіл-Батько». Львів, 1914 р. З фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України.
Першим кроком у цьому напрямку стало те, що з висоти пташиного польоту створено панорамну світлину площі. У приватному архіві Степана Гайдучка зберігається її оригінал (з трьох частин), який потрапив туди від Івана Боберського. Світлина неодноразово публікувалася у сокільській періодиці впродовж 1911–1939 рр. У листі від 23–24 травня 1926 р. Степан Гайдучок зі Львова до Івана Боберського у Вінніпег писав: «Світлина Українського городу є між Вашими знимками в великім форматі а також мала. Але я знова так розумію Вас, що добра була би ціла знимка з цілої посілости. Певне що то легко зробити при добрій воли».
План-схема частини Львова, де позначено площу та рухівню «Сокола-Батька» та світлина площі «Сокола-Батька». 1911 р. Опубліковано у виданні: Грицай О. У «Сокола-Батька». Інтервю. – Львів, 1913 р.
Поряд із цією світлиною часом поміщали план-схему частини Львова, де позначено площу та рухівню (гімнастичний зал) «Сокола-Батька», Стрийський парк, будинок «Дністра» (там на першому поверсі знаходилася рухівня «Сокола-Батька»).
«Плян Львова. Де «Сокіл» – а де єго площа?». Опубліковано у львівському часописі «Вісти з Запорожа» у серпні 1911 р., чис. 60.
Перед І Краєвим здвигом, який відбувся у Львові 9–10 вересня 1911 р. з’явився ще один план Львова. У сокільському часописі «Вісти з Запорожа» за серпень 1911 р. він фігурує як «Плян Львова. Де «Сокіл» – а де єго площа?». На плані позначено площу «Сокола-Батька» та підписано вулиці, по яких мав проходити урочистий похід соколів і сокілок. Також до цієї події було створено план площі «Сокола-Батька», на якій докладно було позначено всі руханкові і спортивні об’єкти, які там знаходилися (шлях наколесників (велосипедистів), трибуну і місця для видців (глядачів) та ін.). Цей план опубліковано вперше у часописі «Вісти з Запорожа» в серпні 1911 р.
«Площа «Сокола-Батька» з теперішним урядженєм». Опубліковано у львівському часописі «Вісти з Запорожа» у серпні 1911 р., чис. 60.
У переддень І Краєвого здвигу 8 вересня 1911 р. на першій сторінці часопису «Вісти з Запорожа» поміщено план Львова, де знову ж таки, прапорцями позначено площу і рухівню «Сокола-Батька».
План Львова, на якому прапорцями позначено площу і рухівню «Сокола-Батька». Опубліковано у львівському часописі «Вісти з Запорожа» 8 вересня 1911 р., чис. 61.
За твердженням Степана Гайдучка у 1912 р. у Івана Боберського виникла ідея видати поштівку з планом Львова. Відповідний рисунок виконав інженер Роман Грицай. Поштівку надруковано 1912 р. у Відні. На ній позначено основні адміністративні, громадські, освітні установи українців Львова. Поштівка користувалася великим попитом серед українського громадянства. Один такий примірник 8 серпня 1913 р. Іван Боберський адресував Михайлові Грушевському. У ній зазначалося: «Поклін і привіт з подорожи позваляє собі переслати В[исоко] Пов[ажаному] Пану Професорови. /Іван Боберський/».
Поштівка з планом Львова, на якій позначено основні адміністративні, громадські, освітні установи українців. Серед них – площа «Сокола-Батька». Ідея Івана Боберського. Відень, 1912 р. Опубліковано у книзі «Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції» (Львів, 2017 р.).
У період з 1911 р. по 1939 р. з’явилося ще декілька планів-схем руханково-спортової площі товариства «Сокіл-Батько». Але про це докладніше буде у наступних публікаціях.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
П’ятого жовтня минає 111 років від дня народження Богдана-Ігоря Антонича. З цієї нагоди у Музеї-садибі родини Антоничів (філія Львівського музею історії релігії), що у селі Бортятині Мостиського району, відбудуться заходи із вшанування пам’яті поета.
Напередодні, 4 жовтня, о 13 годині на подвір’ї Музею-садиби парох місцевої церкви Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ отець Михайло Пецькович проведе спільну молитву за Україну й родину Антоничів. До будівництва цієї церкви у тридцятих роках минулого століття доклав зусиль батько Богдана-Ігоря Антонича Василь Антонич – український греко-католицький священник. Він правив у цьому храмі до кінця життя.
Охочих відчути атмосферу затишку і душевного комфорту запросять на відкриття виставки живопису «Малярство. «З усіх людей найбільше я щасливий»» художника Богдана Рожака. Представлять понад двадцять робіт митця. Серед них – «Птаха», «Дивоцвіт», «Осінній пейзаж», «Ранковий ліс», інші. Це навдивовижу теплі картини, з гармонійним і вишуканим колірним поєднанням.
Богдан-Ігор Антонич, 1928
У понеділок, 5 жовтня, поціновувачі творчості Великого українця разом із науковцями Музею-садиби родини Антоничів зберуться зберуться біля пам’ятника Богдана-Ігоря Антонича, що на вулиці Городоцькій, 50.
Шостого жовтня, о 13 годині, відбудуться літературні читання творів Богдана-Ігоря Антонича «Я є рушниця радістю набита» за участі учнів Бортятинського НВК.
Окрім того, в рамках пам’ятних заходів, 7 жовтня (13 година) художниця, реставраторка, мистецтвознавиця із Криму Софія Тимофєєва проведе майстер-клас «Символічність». З воскової пластини, за допомогою вощеної лляної нитки, ножа, лінійки діти будуть виготовляти свічки. Під час другої частини майстер-класу на учасників чекатимуть пташки-свистачки, які потрібно розмалювати.
Творчість Антонича тісно пов’язана з природою. Він сприймав цей світ, як живу істоту. Антонич вбачав схожість між життям людини і горінням свічки: «До свічки наше серце є подібне» («Свічка»). Цікавим є його метафоричний образ «під хлип свічок – тремтливих птахів» («Балада провулка»), де світло рухалося, а свічка тремтіла, немов пташка. Фантазії Антонича вилились у прекрасну поезію, де часто згадуються такі символи, як свічка, птах. Тому назва майстер-класу «Символічність» говорить сама за себе.
Отож, кому не байдужа творчість поета, кого приваблює його самобутня, філософська поезія, хто хоче вклонитися світлій пам’яті молодого лемка, чекають вже цієї суботи, 4 жовтня, у Музеї-садибі родини Антоничів.
Ольга ДЯДИНЧУК та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
Вчора, 1 жовтня 2020 року, в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки живопису художника, дизайнера та дослідника Юрія Ямаша під назвою “Гуцульські вакації”.
Експозиція виставки склали 13 робіт, створених за останніх два роки, повідомляє видання Фотографії старого Львова, і майже всі роботи глядач (якщо не брати до уваги дружину художника) побачить уперше.
Юрій Ямаш
Мені вдалося зустрітися з художником за дві години до відкриття виставки і трохи поспілкуватися.
– Юрію, розкажуть чому виставка називається “Гуцульські вакації”?
– Як художник я можу визначити своє амплуа як пленерист. Страшенно люблю мандрувати з етюдником і одне з моїх улюблених місць – Гуцульщина, безпосередньо Криворівня, яку раніше називали Гуцульські Атени. Надзвичайно популярне місце. Туди, з невеличкими перервами, я їздив тринадцять років, потім зробив паузу і ось в цьому році я зміг поновити цю серію.
Тут представлені свіжі роботи, не тільки Криворівня, минулого року я малював Шешори, а цьогоріч – Довгополе.
Експозиція виставки Юрія Ямаша “Гуцульські вакації”
– Як би Ви визначили стиль робіт, представлених на виставці?
– Твори написані практично в одному стилі, але сприйняття в залежності від того, що я бачу, я його можу змінювати. І ще є такий, притаманний мені момент – я не намагаюся робити суто реалістичний живопис , але відштовхуюся від об’єкта. І чим більше я працюю, то починає відбуватися момент стилізації. Тобто я вже не бачу як фотограф, а починаю компонувати.
Експозиція виставки Юрія Ямаша “Гуцульські вакації”
– По рахунку це уже яка Ваша виставка?
– В загальному сто сорок п’ята чи сто сорок шоста, а якщо персональна, то двадцять п’ята чи двадцять шоста.
– А як потрапили до «Штуки»?
– Я давно знаю за кав’ярню «Штука», знаю, що тут відповідний рівень. Багато моїх колег тут виставлялися. Євген Булавін побачив мої свіженькі роботи у фейсбуці, де ми друзі, зателефонував та й запропонував мені тут виставку. А я завжди готовий. У мене є декілька тем на які я за тиждень можу зібрати та оформити роботи.
Експозиція виставки Юрія Ямаша “Гуцульські вакації”
До слова, 29 вересня 2020 року, Юрій Ямаш презентував у стінах Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької одинадцяту свою монографію – власне дослідження про архітектуру Львівської опери напередодні її 120-річчя.
А експозицію виставки Юрія Ямаша під назвою “Гуцульські вакації” можна оглянути в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до 31 жовтня 2020 року.
Будівля краєвого галицького Сейму, тепер – головний корпус Львівського національного університету ім. Івана Франка, поштівка поч. ХХ ст.
Будинок Львівського національного університету імені Івана Франка у Львові (до 1939 р. університет ім. Яна Казимира) побудований в 1877-1881 рр. (на місці давнього «Казино Гехта») за проектом австрійського архітектора Юліана Гохберґера як споруда Крайового сейму Галичини.
Монументальна будівля сейму виконана під впливом офіціальної неоренесансної архітектури Відня другої половини ХІХ ст. і є яскравим прикладом гармонійного поєднання архітектури з багатством скульптурно-орнаментального оздоблення. Галицький сейм можна поставити в один ряд з іншими монументальними спорудами європейських парламентів, споруджених у той час – будинку угорського парламенту у Будапешті, австрійського парламенту у Відні та рейхстагу у Берліні.
Картина Яна Матейка «Люблінська унія» (1869)
На другому поверсі Галицького сейму розташовувалися найбільш парадні приміщення. Тут, крім репрезентаційних кімнат, знаходилися зала засідань Крайового сейму і так звана «зала маршалів». Залу засідань прикрашала картина «Люблінська унія», залу маршалів (голів парламенту) – «Конституція 3 травня». Обидва полотна належали од робіт відомого польського художника Яна Матейка. В залі маршалів висіли портрети крайових маршалів: графа Альфреда Потоцького, Миколая Зиблікевича (роботи Я. Матейка), графа Володимира Дідушицького, князя Леона Сапеги і графа Станіслава Бадені (роботи К. Похвальського). Частина цих картин, зокрема «Конституція 3 травня 1791 р.» і «Люблінська унія» Я. Матейка зберігається сьогодні у Варшаві.
“Конституція 3 травня 1791”. Полотно Яна Матейка.
Зала засідань Крайового сейму за проектом могла вміщати 230 послів. Сидіння в залі розміщувались півколом, підносилися амфітеатром і поділялися проходами вздовж променів кола. При фронтальній стіні на подіумі знаходилося крісло маршала, нижче з обох його сторін розміщалися місця для чотирьох секретарів сейму. Перед кріслом маршала була встановлена трибуна для виступів, перед якою сиділи стенографісти. Поряд знаходилися крісла для урядового комісара і трьох референтів сейму. Від місць, де сиділи стенографісти, під кріслом маршала, був розташований коридор, який вів до офісу стенографістів, що знаходився в правому поперечному крилі сейму від подвір’я. В кутах зали на рівні її другого ярусу виступали великі ложі, призначені для віцемаршала, членів Державної ради і журналістів. Ложі з правої сторони та ложі, розміщені по периметру заокругленої стіни зали, призначалися для публіки. До лож для публіки вели дві півкруглі в плані сходові клітки, розташовані з обох сторін центральної частини будинку сейму. Члени сейму заходили до своїх лож зі середини зали з допомогою круглих металевих сходів, розміщених у кутах зали.
Зала засідань Галицького крайового сейму. Фото вірогідно З. Ґольдгаммера, 1899-1903
Подіум зали сейму стояв на склепіннях, що опиралися на металеві стовпи. Обширний простір під залою засідань займав архів. Освітлювалася зала через скляні стелю та дах. Враховуючи великий проліт зали, конструкції стелі і даху були виконані з металу.
Увечері зала освітлювалася з допомогою гасових ламп. Тут, 14 червня 1881 р. вперше у Львові за ініціативою інженерів Романа Гостковського і Францішка Рихновського з’явилося електричне світло.
Засідання Галицького сейму
Зала засідань сейму колись була прикрашена живописом – фризом польського художника Генрика Родаковського. Він знаходився на стіні за трибуною маршала. Тут у півциркульних нішах художник зобразив державотворців: Мойсея, Лікурга, Солона і Юстиніана. На полях між нішами розміщалися алегоричні полотна, які представляли Віру, Працю, Сільське господарство, Промисловість, Інтелектуальне життя і Мистецтво.
В поодиноких алегоричних постатях фризу Г. Родаковський подав цикл портретів тодішніх знаменитостей політичного, літературного та мистецького світу Галичини.
Засідання Галицького Крайового Сейму у Львові. Рисунок авторства Антонія Фідлера (Fiedler), опублікований у: A. Zakrzewski Od Stojałowskiego do Witosa. — Варшава, 1988.
За даними петербурзького журналу «Край», фриз Г. Родаковського вперше був відкритий для публічного огляду на засіданні сейму 10 листопада 1889 р. Пізніше, під час Другої світової війни, фриз зник за невідомих обставин. Під час якої окупації – радянської чи німецької – він пропав – невідомо. Це питання досі залишається відкритим. Існує припущення також, що фриз Г. Родаковського був затинькований в радянський період. Очевидно, при реставрації зали засідань сейму необхідно було б дослідити місце, де він знаходився.
Галицький Крайовий Сейм
До нашого часу збереглися дві фотографії зали засідань з кінця ХІХ – початку ХХ ст. Одна з них, на якій зображена бічна стіна зали засідань, виконана фотографом Зигмунтом Ґольдгаммером, який працював у Львові у 1899-1903 рр. Друга, на якій видно фриз роботи Г. Родаковського, вірогідно також належить до робіт З. Ґольдгаммера і відповідно виконана також на рубежі століть.
В центральному корпусі знаходилися парадні сходи з вестибюлем і основні приміщення сейму. Головні шестимаршові сходи служили депутатам, які з вулиці Словацького через вестибюль входили до будинку. Ці сходи та галерея навколо них забезпечували комунікацію між залою засідань сейму, його приміщеннями і покоями Крайового управління.
Хол Галицького Сейму, фото 1903 року
По обидві сторони від центральної осі будинку на рівні галереї перед входом до зали засідань раніше знаходились дві скульптурні групи, виконані Зиґмунтом Трембецьким. Ці групи представляли чотирьох польських і давньоруських правителів: князів Мєшка І та Володимира Великого, які запровадили християнство, а також короля Казимира Великого та Ярослава Мудрого. Під час Другої світової війни або відразу ж після неї ці скульптури безслідно зникли.
Скульптурні групи біля входу до зали засідань Галицького сейму, 1906 р. (джерело фото: https://risu.ua/)
Під парадною сходовою кліткою головного корпусу споруди розміщалися гардероби. Сходи, витесані з теребовельского каменю, освітлювалися через осклені стелю та дах, що були виконані з металевих конструкцій.
Неоренесансна декорація сходової клітки і зали засідань виконана за проектом скульптора Леонардо Марконі (1880 р.). Декорація зали засідань збереглася зі значними змінами. Вона реконструйована в 1923 р. (за проектом 1920 р.) і в 50-х роках ХХ ст. Вестибюль університету сьогодні покриває стінопис в стилі цього ж часу.
Христина ХАРЧУК
Джерело: Галицька брама № 4-6, квітень-травень-червень 2002 р.
Вже цими вихідними, 3-4 жовтня, 2020 року, на сцені Першого театру (вулиця Академіка Гнатюка, 11) зіграють прем’єру за п’єсою Вільяма Шекспіра “Два джентльмени з Верони”. Режисер-постановник – головний режисер Першого театру Ігор Задніпряний. Початок вистав о 19.00.
У виставі «Два джентльмени з Верони», режисер-постановник звертається до форми традиційного шекспірівського театру «Глобус». І обіцяє занурити глядача у світ грайливого, карнавального вуличного театру, що своєю драматургічною та ігровою структурою має наблизити нас до театральної форми і способу існування часів Шекспіра. Не забуваючи при цьому про чисту, кришталеву, прозору історію першого кохання, першої закоханості, з її минущістю, невловимістю і максималізмом.
Юрій Мисак
“Дуже приємно, що нарешті в нас в театрі відбувається прем’єра. Коли ми почали задумувати вистави, то раптом опинилися дуже бідними як ніколи. І насправді у постановочної групи було завдання зробити «щось з нічого». Більше того – на сцені не можна. І мені здається, що це дуже цікавий експеримент, бо вони творили з нічого. Але так як я підслуховую та підглядаю, то виходить досить цікаво”, – сказав художній керівник Першого театру Юрій Мисак на пресконференції напередодні прем’єри.
Сцена з вистави “Два джентльмени з Верони”
Потрібно зазначити що у часи Шекспіра, декорацій, в нашому розумінні слова, не було: дерево в діжці зображувало ліс, стіл з флягами і склянками – таверну. Зате над сценою зазвичай вивішували довгий плакат з назвою п’єси. І все тому, що справжнім декоратором сцени була уява глядачів. У шекспірівському театрі аскетичність декораційного оформлення різко виділяла фігуру актора, на якій і зосереджувалась вся увага глядачів.
“Нас трішки підвела погода, бо весь проект задуманий, як а-ля «глобус», на вулиці. І ми до останнього сподівалися та чекали погоди, але тепер переорієнтовуємося і намагаємось щось придумати, щоб зробити це все на сцені. Дай Бог все буде добре.
Ігор Задніпряний
Чому була така задумка? Я думаю, що зараз багато хто звертається до Шекспіра, до класики, бо що таке театр тих часів – є актори, фактично не було декорацій, костюми і класична сцена «глобус» з балконом, колонами і текст. У нас фактично така ж ситуація. Зараз час такий, що повертаємося назад, до вічного – театр на килимку, театр на порожній сцені, театр у дворі. Але насправді це дуже зобов’язує”, – розповів режисер-постановник – головний режисер Першого театру Ігор Задніпряний.
“Два джентльмени з Верони” – відносно мало популярна п’єса Шекспіра. Але для розуміння його творчості вона має велике значення: Сільвії доводиться мати справу з нареченим, якого вона не любить, і якого їй нав’язав батько, віщує горе Джульєтти; аналогічне вигнання Валентина відбувається паралельно з вигнанням Ромео. Образ Джулії, до прикладу, є наче ескізом майбутніх Шекспірівських образів Розалінди ( «Як вам це сподобається»), Віоли («Дванадцята ніч»), і вони як, Джулія переодягається в чоловічий одяг.
Дарія Зав’ялова
“Ми знаходимося в скруті. Що можна зробити? Можна сісти і горювати, а можна зробити з цього концепт. І ми вирішили робити концепт. Немає грошей на костюми, тканини і ми вирішили, що йдемо іншим шляхом – пішли в нашу костюмерну, знайшли там костюми, зроблені з дуже хорошого льону років дванадцять тому для іншої вистави. Я, як текстильник, обожнюю фактури і фактура у виставі для мене грає одну з найважливіших ролей. І оці натуральні речі в виставі я намагалась передати через матеріал, через льон. У нас немає історизму, у нас гра. Гра в Шекспіра, гра в ренесанс, гра в гру” , – прокоментувала головний художник Першого театру Дарія Зав’ялова.
Комедія «Два джентльмени з Верони» («The Two Gentlemen of Verona») – одна з ранніх п’єс Вільяма Шекспіра (написана між 1589 і 1593), що за життя драматурга не видавалася і вперше надрукована в його посмертному фоліо (1623). Це п’єса про дружбу і кохання, і, як зазвичай у Шекспіра, дружба і любов тут піддаються серйозним випробуванням.
Юрій Саєнко
“Коли ми почали читати цю п’єсу, я особисто був шокований простеньким сюжетом. В мене склалося враження, що великий Шекспір, який писав це молодим – він вчився, заточував своє перо. І ми поставилися до тої п’єси як до шаржа, посміятися з Шекспіром над Шекспіром. Я собі поставив за мету не розписувати мелодії, а зробити веселий калейдоскоп якось шаржу, насмішки. Не настроюйтесь на щось серйозне, філософське ми просто посміялися, подурачились на сцені”, – наголосив Керівник музичної частини, композитор Юрій Саєнко.
До роботи над постановкою долучилися:
Режисер-постановник – Ігор Задніпряний
Художники – заслужений художник України Дарія Зав’ялова, Олена Зотова
Художник по світлу – Світлана Коренькова
Композитор – заслужений діяч мистецтв України Юрій Саєнко
Сцена з вистави “Два джентльмени з Верони”
Дійові особи та виконавці:
Герцог – Ігор Гулюк
Валентин – Дмитро Бартков
Протей – Ігор Данчук
Туріо – Олександр Трифонюк
Спід – Богдан Балко
Ланс – Олександр Чешеров
Джулія – Богдана Бончук
Сільвія – Мар’яна Кривдик
Лючетта – Леся Шкап’як
Антоніо – народний артист України Сергій Кустов
Це четверта постановка відомого британського драматурга на сцені Першого театру («Гамлет», 1981 р., режисер В. Козьменко-Делінде; «Дванадцята ніч», 1994 р., режисер з. д. м-в України М. Лукавецький; «Ромео і Джульєтта», 2016 р., режисер з. д. м-в України В. Сікорський).
У суботу, 3 жовтня 2020 року, о 19:00 вокалісти Наталія Степаняк та Євген Прудик разом із оркестром «INSO Lviv» виконають оновлену програму «Бродвей». Захід відбудеться у локації Ennio Event Squareна вул. Джерельній, 22 у Львові.
На концерті звучатимуть найвідоміші шлягери з бродвейських мюзиклів, які не втрачають своєї популярності і вже давно стали класикою.
Організатори обіцяють розкішний вечір з естетикою симфонічного звучання оркестру, який закохує з перших тактів. Диригуватиме Юрій Бервецький.
За словами керівниці правління INSO-Lviv Іоланти Пришляк, кожна подія оркестру унікальна за ідеєю та втіленням в життя.
Оркестр «INSO-Львів»
«23 вересня ми виступали на Бродвеї. І хоч це було, тут, у Львові, у локації близько центру міста, але ця атмосфера переповнювала простір навколо, а музика запалювала неймовірні ритми свободи, ми мандрували на інший континент. Знаємо, що не всім охочим вдалось потрапити на концерт, але маємо чудову новину – вже в цю суботу, 3 жовтня, Бродвей повертається, дещо змінений, але не менш атмосферний»,- сказала Іоланта Пришляк.
Концерт відбуватиметься із дотриманням всіх карантинних вимог і на відкритому просторі, що дає змогу убезпечити усіх гостей. Кількість квитків обмежена.
Сьогодні, 30 вересня – Всеукраїнський день бібліотек. Саме до цього дня тріо «Мар’яничі» приурочило прем’єру яскравого відео Олени Чернінької на пісню «Бібліотечний рок-н-рол».
Ця співпраця музикантів і бібліотекарів зовсім не випадкова. Хоча б тому, що лідерка гурту Мар’яна Савка очолює одне із найкреативніших видавництв в Україні – «Видавництво Старого Лева», а свого часу сама Мар’яна шість років працювала в Науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника у Львові.
Пісню «Бібліотечний рок-н-рол» тріо «Мар’яничі» записало на студії FoniЯ Records. Слова і музика – Мар’яни Савки. Аранжування – Юрія Романіва та Сергія Гуріна. Операторка і режисерка кліпу – Олена Чернінька. Це вже п’яте відео Олени на сингли від тріо «Мар’яничі».
Кадр з відео «Бібліотечний рок-н-рол»
Героїнями відео стала сотня (!) львівських бібліотекарок на чолі з Ларисою Луговою – директоркою Обласної бібліотеки для дітей та юнацтва, та Тетяною Пилипець – директоркою Львівської міської бібліотеки для дорослих імені Романа Іваничука.
«Сьогодні в бібліотеках України – понад 50 тисяч бібліотечних працівників, переважно це жінки, – розповідає Мар’яна Савка. – Мені хотілося розвіяти суспільний стереотип про те, що бібліотекарка – це якась «синя панчоха», жінка, яка ховається від життя за стосами книжок. Насправді це далеко не так. Бібліотекарки – дуже драйвові і креативні. Що у відео «Бібліотечний рок-н-рол» й можна побачити: у цих жінок – прекрасне почуття гумору, багато внутрішньої свободи і невичерпний оптимізм!».
Як постскриптум до ролика «Бібліотечний рок-н-рол» зібрано відповіді львів’ян на запитання: «Що з української літератури ви зараз читаєте?».
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
