Сьогодні, 2 листопада 2020 року, не стало голови львівського відділення спілки художників Олег Микита. Про це на своїй сторінці у фейсбук повідомила Вікторія Сипняк.
Микита Олег Теодорович – Голова Львівської обласної організації Національної спілки художників України Народився 02.01.1949 р., с. Чижки Львівської області.
Голова Львівської обласної організації Національної спілки художників України Олег Микита
Закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (1975). Педагоги з фаху – М. Яців, М. Вендзелович. Працював художником-проектантом Львівського художньо-виробничого комбінату. Основні галузі – художнє проектування, дизайн середовища, малі архітектурні форми. Розробив комплексні проекти оформлення інтер’єрів турбази у м. 1975), проекти благоустрою вул. М. Коперника (1976, співавт.), комплексний проект оформлення інтер’єрів і створення експозиції Тернопільського історико-краєзнавчого музею (1982), проект благоустрою та художнє оформлення центр. площі у м. Сколе (1984),
Член Національної спілки художників України з 1985. Чимало творчих робіт 1990–2000-х рр. виконував на громадських засадах. Делегат 1-го (1989) та 2-го (1990) з’їздів НРУ в Києві, депутат 1-го скликання Львів. міськради (1991)
В мережі Інтернет вдалось натрапити на світлини курорту в місті Трускавець на Львівщині, які були зроблені в 1930-х роках для туристичного путівника. На фото бачимо стильні будинки, доглянуту територію, де росте багато зелені.
В міжвоєнний період Трускавець був в усіх туристичних путівниках Другої Речі Посполитої і входив в топ курортів. Як свідчить статистика, у 1923 році тут було 6080 відпочивальників, у 1927 році—12633 осіб, у 1931 році – 14659 чоловік, а сезон 1933 року зібрав аж 17000 осіб.
У Дрогобичі малюють мурал "Вуличний музей міста". Фото Ірина Мутка
У Дрогобичі малюють мурал про історію міста. Це зображення головних споруд Дрогобича. Зараз художники Віталій та Сергій Грехи завершують роботи. Мурал планують відкрити через кілька днів, повідомляє портал СУСПІЛЬНЕ|НОВИНИ.
Новий мурал розміром 13 на 3,5 метри. На стінопису зобразили історичні будівлі: солеварню, костел, арку біля костелу. Загалом це – елементи різних епох, розповідає художник Віталій Грех.
У Дрогобичі малюють мурал “Вуличний музей міста”. Фото Ірина Мутка
Раніше там уже були розмальовані стіни, через 10 років зображення вирішили поновити.
“10 років тому ми цю стіну самі розмальовували, вона була створена до фестивалю “Інше місто”. Там був зображений силует міста, різні архітектурні будівлі головні. До нас звернулися, і ми кажемо, давайте намалюємо щось нове. Бо за 10 років змінився стиль і бачення”, – каже Віталій Грех.
Аби намалювати новий мурал, художники працювали із фото та різними джерелами.
“Ми шукали старі фото, шукали як це зробити. У нас є така концепція декорацій міста. Кольори тут і пастельні (приглушені), які відповідають періоду, у якому побудована стіна, і є яскраві елементи”, – каже Віталій Грех.
Мурал створили, аби привернути увагу туристів, каже керівник Туристично-інформаційного центру Дрогобича та учасник ініціативної групи “Дев’ятка” Ігор Чава. Наповнення міста муралами – це одна з ідей.
Митрополит Андрей Шептицький, Львів (архівні фото)
1 листопада у Львові вшановують 75-ті роковини смерті митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. 1 листопада 1944 року духовний провідник церкви відійшов у вічний світ. Прощались із владикою тоді вже у радянському Львові. Комуністична влада не наважилась перешкодити багатолюдній похоронній процесії. Однак довкола смерті митрополита Кремль робив чимало наклепів і міфів, донині існує багато літературних вигадок.
Передзвін у львівських греко-католицьких церквах 1 листопада по обіді прозвучить у пам’ять митрополита Андрея Шептицького. Протягом усього дня можна відвідати місце його вічного спочинку у крипті Святоюрського собору. А також оглянути у церкві виставку особистих речей митрополита, які священники, монахи та монахині, віряни зберегли протягом підпілля. У день прослави праведного митрополита Андрея Шептицького біля каплиці-усипальниці родини Шептицьких у селі Прилбичі Яворівського району відбудеться панахида.
Похорон митрополита Андрея Шептицького
75 років тому, 1 листопада, Львів був у жалобі. Вістка про те, що о 13-й годині 45 хвилин відійшов у вічний світ митрополит Андрей Шептицький, приголомшила не лише духовенство і рідних владики, але й багатьох людей, незалежно від віросповідання і національності.
Найбільш достовірно описав останні дні і години життя глави церкви, відхід у вічний світ його брат, отець Климентій Шептицький, у чотирьох листах, які він написав їхньому рідному братові, військовому генералові, політикові, дипломатові Польщі Станіславу Шептицькому після смерті митрополита, а також збереглись спогади кардинала Йосифа Сліпого. Власне, ці архівні документи відкидають будь-які плітки і вигадки, які роками поширювали радянські спецслужби після арешту наступника Андрея Шептицького – Йосифа Сліпого про буцімто «отруєння» владики.
У своїх спогадах архиєпископ Йосиф Сліпий описує це так: «КДБ ширило між народом наклепи, що я отруїв покійного митрополита. Тоді отець Климентій (Климентій Шептицький – ред.) мав ходити до нотаря з письмовою заявою лікарів, що покійний митрополит помер природною смертю, щоби нотар це потвердив».
Митрополит Андрей Шептицький важко захворів, як пише 1 листопада 1944 року до рідного брата Станіслава отець Климентій Шептицький, приблизно 18 жовтня: «Сьогодні о 3/4 на 2-у опівдні заснув у Господеві наш дорогий Митрополит. Завтра перевозять до катедри, а в неділю – уложення до гробу в підземеллях Юра. Сама смерть наступила з приводу паралічу нервових центрів мозку – ніщо вже не міг їсти. А останні дні не мав свідомості».
Похоронна процесія, Львів, 5 листопада 1944 року
У наступних листах до Станіслава Шептицького – 8 квітня, 11 травня, 1 листопада 1945 року – отець Климентій Шептицький більш детально описує останні дні життя митрополита Андрея. З цього листування відомо, що духовний провідник українців востаннє відправив богослужіння 17 жовтня, але вже йому було важко, і після цього він більше не піднявся з ліжка. Водяна пухлина поширювалась все більше і добралась до серця. Останні три дні до смерті митрополит нічого не говорив.
2 листопада тіло владики перенесли з каплиці митрополичих палат у Святоюрський собор. До храму всі дні тягнулась вервиця людей, щоб попрощатись із митрополитом Андреєм.
Архиєпископ Львівський Йосиф Сліпий повідомив про смерть митрополита радянське керівництво міста. «Прийшов уповноважений, якого звали «міністром», із кондоленціями, і коли ми стояли у вікні митрополичої палати почекальні та дивилися на довгий ряд вірних, які йшли до катедри, в’їхало на них большевицьке авто. Йому стало неприємно, і тоді він сказав: «То наше хамство нам більше шкодить, аніж американська та інші розвідки», – пише у спогадах про дні прощання з митрополитом Андреєм архиєпископ Йосиф Сліпий. «Міністром» у середовищі греко-католиків називали радянського розвідника Сергія Даниленка-Каріна.
Тисячі людей прощались із митрополитом
Архиєпископ Йосиф Сліпий описує, що тодішнє керівництво вирішило не брати участі у похороні, тому що «покійний не був прихильний для большевиків», а уповноважений радянський розвідник Карін був як приватна особа.
Про смерть митрополита писали у світі
Провести в останню путь митрополита Андрея Шептицького прийшли архиєпископ Римо-католицької церкви Болеслав Твардовський і його помічник єпископ Євгеній Базяк, вірменський капітулярний вікарій Діонісій Каєтанович. 5 листопада 1944 року відбулась велична урочиста похоронна процесія вулицями Львова. Її очолили греко-католицькі єпископи, були присутні сотні священників, монахів, монахинь, семінаристів, тисячі вірних різних конфесій провели в останню путь митрополита, який з 1901-го до 1944 року очолював Греко-католицьку церкву. Велика кількість хоругов, вінків, квітів. Домовину з тілом митрополита помістили у крипті собору Святого Юра. Похорон завершився до 18-ї години, до початку комендантської години у місті.
Похоронна процесія, Львів, 5 листопада 1944 року
Про смерть митрополита Андрея Шептицького писала польська преса, українські часописи за кордоном, були повідомлення у світових виданнях. Одним із авторів посмертної статті про владику був громадський і політичний діяч Володимир Соловій. Його текст передрукували в перекладі англомовні і польськомовні газети.
«Про смерть митрополита Андрея Шептицького повідомили всі українські еміграційні часописи. Західному світові цю трагічну новину було сповіщено кореспондентом агенції Reuters у Москві. Крім української преси, масові повідомлення також були надруковані у польськомовній пресі на еміграції. Зокрема, міністр до справ освіти та релігії польського еміграційного уряду в Лондоні о. Зигмунт Качинський опублікував у пресі спеціальне повідомлення, в якому повідомив про смерть українського митрополита. «Вболіваю над труною видатної Людини» – таким був заголовок тексту польського міністра, головний акцент якого сповіщав, що зі смертю Андрея Шептицького українські греко-католицькі єпархії є осиротілими. Польськомовні газети в європейських країнах також повідомляли про жалобні богослужіння за упокій його душі, які відбувалися у польських римо-католицьких храмах. Не бракувало також повідомлення преси про те, що митрополит Шептицький був убитий більшовиками, оскільки не був вигідний радянському режимові. Одним із аргументів було те, що смерть була раптовою і влада спричинилася, щоб родина митрополита в Польщі не дізналася про його смерть», – наголосив дослідник спадщини братів Шептицьких Іван Матковський.
Міністр о. Зигмунт Качинський опублікував у пресі спеціальне повідомлення про смерть митрополита
Власне, отець Климентій Шептицький у листі до брата Станіслава від 8 квітня 1945 року пише про те, що він негайно писав і телеграфував про смерть митрополита, але і лист, і телеграма повернулись не врученими. «Мені було дуже важко лишитися тут самому – про вас нічого я не знав. Були звістки, що вас у Корчині немає, що десь емігрували чи, може, були евакуйовані на Захід», – писав отець Климентій рідним.
Радянська влада все зробила, щоб рідні не приїхали до брата на похорон. Боялись більшовики антинародного гніву, тому не заборонили похоронну процесію містом. Надто впливовим був митрополит Андрей. Жалоба за владикою тривала до 11 листопада. А 12 листопада митрополичий престол посів Йосиф Сліпий, як і заповідав митрополит.
Митрополит Андрей Шептицький
Йосиф Сліпий у слушний момент очолив УГКЦ, хоч він був призначений наступником митрополита ще у листопаді 1939 року. Але очолити церкву, перебуваючи у тюрмі, і стати наступником ще у митрополичих палатах – суттєва різниця.
Похорон митрополита Андрея Шептицького
Уже 11 квітня 1945 року Святоюрський собор звідусіль оточила міліція і були арештовані греко-католицькі єпископи. На 21 квітня були ув’язнені 33 особи: митрополит Йосиф Сліпий, єпископи Никита Будка і Миколай Чарнецький, 20 священників, 2 декани, 3 семінаристи і 5 мирян. Це був лише початок активних дій Кремля для ліквідації УГКЦ. Священники у цей час об’єднались довкола отця Климентія Шептицького, підписались під спільним зверненням до кремлівського діяча В’ячеслава Молотова, вимагаючи звільнити єпископів і протестуючи проти нищення церкви.
Отець Климентій Шептицький на похороні брата – митрополита Андрея
Однак уже з 8 до 10 березня 1946 року у Львові відбувся псевдособор для ліквідації УГКЦ. Арешти, переслідування, нищення греко-католицьких храмів були узаконені, і почались ще активніші дії проти греко-католиків за вказівкою Москви. УГКЦ перейшла у підпілля.
Смерть митрополита Андрея Шептицького дала також і друге дихання УГКЦ. Владику хоронили у білих фелонах, а не у червоних чи чорних. А білий фелон символізував, що священник має нести радість, а не безнадію. У підпіллі церква існувала і жила у надії відродитись.
“Однакож мы здесь промышляем помалу…” (з листа Петра І з Жовкви до Петербургу)
Літній сад у Санкт-Петербурзі безумовно належить до перлин садово-паркового мистецтва. Заснований царем Петром Першим у 1704 році цей парк за три століття пережив багато перемін – зменшилась його територія, змінились квіти, кущі і дерева, втрачено деякі барокові скульптури або їхні елементи, а згадкою про численні фонтани залишилась тільки назва водотоку Фонтанка.
Вид на Літній сад у 1716 році. Джерело світлини: Вікіпедія
У 2004 році почалась масштабна реставрація Літнього саду з метою повернення йому втраченого барокового вигляду. В плані робіт було закладено виконано копій усіх садово-паркових скульптур і тепер їхні відреставровані мармурові оригінали знаходяться у Михайлівському замку – філії Державного російського музею.
Вид на Літній сад у 2006 році. Джерело світлини: Вікіпедія
Серед цих переважно алегоричних скульптур викликають водночас зацікавлення і подив погруддя польського короля Яна Собеського і його дружини Марії Казимири (Марисеньки). Досі залишається нез’ясованим, звідки саме вони походять (Олесько, Підгірці або Вільянов під Варшавою), немає впевненості щодо авторства (Б.Еггерс, Т.Квеллінус або його учень), а також невідомо, яким чином вони потрапили до Санкт-Петербургу.
Погруддя Яна ІІІ і Марисеньки у Літньому саду (копії). Джерело світлин: aminpro
На походження цих скульптур частково проливає світло данський посол у Московії Юст Юль, який у своїх «Записках…» в розділі «Цар лікується в Літньому саду» написав:
«Шукаючи спокою і тиші, він пішов в будинок, побудований в його новозакладеному саду, де стоїть з лишком 30 великих мармурових статуй художньої роботи, в тому числі погруддя покійного польського короля Собеського і його дружини. Статуї ці вивезені з садів польських магнатів. Взагалі, більша і найвишуканіша частина предметів розкоші, які перебувають у петербурзьких вельмож, польського походження». [1]
Варто звернути увагу на те, що Юст Юль згадує понад 30 великих статуй і в тому числі два погруддя! Де знаходяться ці статуї і чи вони взагалі збереглись – невідомо…
Посол Данії у Московії Юст Юль. Джерело світлини: Вікіпедія
З записок, які залишив посол Данії у Московії Юст Юль. Джерело світлини: Вікіпедія
У 1986 р. завідуючий сектором у відділі західноєвропейського мистецтва Ермітажу С. О. Андросов висловив припущення про те, що ці скульптури могли знаходитися в Олеському замку, котрий у другій половині XVII ст. належав Яну Собеському і саме в цей час був оздоблений статуями і погруддями. Пізніше скульптури зникли і, згідно даних, які надав С. О. Андросову директор Львівської картинної галереї Борис Возницький, були вивезені до Петербургу у 1707 році. Щоправда, Б. Возницький вважав, що погруддя короля і Марисеньки були вивезені з Підгорецького замку. [2]
Ця версія підтверджується також історичними фактами: під час Північної війни на початку 1707 року цар Петро Перший протягом чотирьох місяців проживав у Жовкві, бував з візитами у Львові, можливо, також побував у Олеському замку і в Підгірцях. В цей час, судячи з його переписки, цар займався не тільки справами війни і дипломатичними питаннями, але й організацією свого «огорода» і, ймовірно, набув скульптури з парку Олеського або Підгорецького замків, які на той час належали Собеським.
Шкатулка «Петро I у Львові-1707». Різьбяр Уралова Є.В., 2007 рік. Джерело: Арт-успех
І хоча точних відомостей про посилку статуй в Петербург немає, з листа до генерал-адмірала Ф.М.Апраксина від 4 травня 1707 р. відомо, що саме тоді цар відправив до Московії боцмана Наума Синявина з новопридбаними картинами.
Невідомо, у який саме спосіб набував Петро Перший кущі, дерева і скульптури, але досить цікаво звучить уривок з листа царя до Олександра Кікіна зі Львова від 19 березня 1707 року (начальник Петербурзького адміралтейства О.В.Кікін виконував різні доручення царя, між іншим займався посадкою дубового гаю в Літньому саду):
«… розписки від вас ніякої не бувало про садові речі, попри це ми тут промишляємо помалу…» [4]
Прикладом “промишляння” московитів в Речі Посполитій може також служити лист царя до Б.П.Шереметєва від 8 серпня 1707 року, в котрому Петро Перший наказує відправити в столицю кущі самшиту та дерева, накопавши їх в Острозі або в Жовкві, чи в Яворові, бо ж там сади великі і цих дерев багато:
«По получении сего писма в Остроге или где сышетца около Острога в садах вели накопать букзбому [самшит – Z.] сажен сто и несколко возов бязу [ймовірно, в’яз – Z.] и пошли с сим посланным чрез Киев на Луки Великие. Буде же около Острога в садах нет, то пошли в Жолкву или в Яворово и вели накопать там, понеже там сады изрядные и оных дерев доволно». [4]
Імператор Петро Перший за роботою. Худ. Худояров В. Джерело: Artsait
Треба додати, що царські війська стаціонували в Галичині, в тому числі в Олеському замку з 1707 р., протягом декількох наступних років. А відтак складно сказати, які предмети розкоші з різних польських маєтків потрапили до московських вельмож шляхом купівлі, які були подаровані в якості хабаря, а які були просто загарбані «по велінню царя-батюшки».
І на закінчення хочу звернути увагу на те, що слово «промышленность» у значенні “індустрія” впровадив щойно у кінці XVIII ст. історик М.Карамзін, автор багатьох слів сучасної російської мови. Натомість, раніше це слово в Московії означало добування або полювання, а отже цар Петро Перший, перебуваючи в Галичині з військово-дипломатичною місією, «помалу займався полюванням» за дорогими картинами, декоративними рослинами, та оригінальними скульптурами для свого укоханого дітища – Літнього саду з палацом.
У Львові відтворили бій за Львів 1918 року між українцями та поляками
Сьогодні, 1 листопада 2020 року, Громадська організація «Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять» проведе театралізоване військово-історичне дійство «Проголошення Західної Української Народної Республіки» та «Бої за столицю – Львів», пише – Форпост.
«Проголошення Західної Української Народної Республіки» розпочнеться о 10.00 на Площі Ринок 1 (головний вхід) – члени ГО «Пам’ять» будуть одягнені в однострої вояків Легіону Українських Січових Стрільців і охоронятимуть будівлю Міської Ратуші, роздаватимуть звернення Української національної ради до населення Галичини. Центральною частиною міста крокуватимуть українські військові стежі.
«Бої за столицю – Львів» розпочнеться о 14.00 на площі Ринок 1 (північна сторона будівлі) – члени ГО «Память» відтворять один із епізодів листопадових боїв 1918 року у Львові, між українським та польським військовиками.
В суботу, 7 листопада 2020 року, о 16 год. в Галереї сценографії (вул. Городоцька, 36) відбудеться відкриття виставки театральних афіш. Covid – 19.
“Ми пропонуємо до вашої уваги відкриття виставки театральних афіш різних театрів та художників, аби дати вам можливість охопити поглядом те, що відбувається сьогодні в мистецтві театральної афіші, проаналізувати українські реалії й відчути стильове та якісне різноманіття.
Карантин – це пустка й пауза часу. Час зупинився. Прем’єри готові, але не можуть бути зіграні. Все, що ми запланували в один день зупинилося. Немає акторів, режисерів, глядачів, залишилися тільки декорації, костюми та афіші… Карантин заборонив нам бути “тут і зараз” у театрі, але допоміг розкрити інші грані, краще зрозуміти, як і коли починається його взаємодія з нами.
Афіша виставки в Галереї сценографії
Де й коли починається театр? З миті, коли підіймається інтермедійна завіса? З вішака у гардеробі? З моменту, коли купуєш квиток у касі театру? Ні, театр починає свою взаємодію з глядачем набагато раніше, ще в той момент, коли перехожий помічає афішу, що приваблює його око й провокує думками поринути в новий, цікавий інтригуючий світ пропонованої вистави. Ось момент, звідки починається діалог між людиною й театром. Саме тому хороша театральна афіша є невід’ємною частиною вистави, вона повинна зацікавити потенційного глядача, налаштувати його на потрібні очікування, допомогти вирішити, чи є він аудиторією цієї постановки.
Ми говоримо про мальовану чи художню афішу, яка нам і є цікава. Такі афіші сьогодні з’являються у різних театрах, в межах різних мистецьких проєктів на противагу сумної тенденції «штампування» адміністраціями театрів низькоякісних постерів, де основне місце займають фото задіяних у виставі акторів, позбавлені образних чи концептуальних навантажень” – пишуть організатори виставки..
Куратори: Олег Онещак та Богдан Поліщук
Виставка працюватиме з 7-го до 24-го листопада
з вівторка по неділю включно з 14:00 до 19:00.
Вхід вільний.
Відкриття виставки з нагоди 60-тилітнього ювілею Запорожця
Вчора, 30 жовтня 2020 року, в кав’ярні “Фіксаж” (вул. Князя Романа, 6) силами членів автомобільного клубу ЗАЗ Козак відкрилася виставка з нагоди 60-тилітнього ювілею Запорожця.
Експозицію виставки складають світлини, зроблена за більш ніж десять років на різноманітних клубних заходах. Виставка розповідає про багаторічні історію клубу, члени якого дають “друге життя” своїм улюбленим ЗАЗ 965 “горбатим”.
Андрій Москаленко
“Будь-яка справа живе, якщо за нею стоять конкретні люди, котрі щодня її роблять і, що найважливіше, вірять в неї. На сьогодні та команда людей яка є, насправді просуває у Львові рух і завдяки їх праці у Львові можна говорити, що запорожець дуже сильно люблять. Оскільки велика кількість людей приходить на фестивалі, які вони організовують. Багато людей знимкуються, бо запорожець завжди викликає добру посмішку. Тому ця команда робить велику справу”, – сказав заступник міського голови Андрій Москаленко на відкритті виставки.
На важливості дбайливого ставлення до автомобільної історії України наголосив керівник клубу ЗАЗ Козак Остап Бойко.
Остап Бойко
“В першу чергу – велика подяка людям, котрі є в клубі «ЗАЗ Козак», адже вони вкладають свою силу та енергію в просування цього руху. Витрачають свої кошти, час для того, щоб підтримувати ці автомобілі в технічно справному стані. А цей стан потрібен, щоб долати сотні та тисячі кілометрів, які нам показує ця фотовиставка. Кожна представлена на виставці фотографія – це історія. Історія автомобіля, історія власника, історія клубу”, – сказав Остап Бойко.
Відкриття виставки з нагоди 60-тилітнього ювілею Запорожця
Член клубу Роман Фернеза коротко розповів про унікальність моделі ЗАЗ 965 та про непересічні технічні рішення, які були реалізовані в “Горбатому”.
Відкриття виставки з нагоди 60-тилітнього ювілею Запорожця
“Сьогодні ми святкуємо 60 років як вийшов перший автомобіль ЗАЗ 965, який в народі за специфічний силует називають «горбатий». Це унікальний, легендарний автомобіль. Напевно єдиний на радянському просторі, який розроблений весь тут і випускався в Україні”, – наголосив Роман Фернеза.
Експозиція виставки з нагоди 60-тилітнього ювілею Запорожця
Про унікальність експозиції виставки розповіла членкиня клубу ЗАЗ Козак, куратор виставки, Марія Фернеза.
“На виставці представлено 40 фотографій періоду 2004-2012 років. Авторами фото є Євгеній Кравс та Олександр Шамов, Назар Бідняк, Олексій Бориско. Є фото для Книги рекордів Гіннеса, коли пластуни «запаковувалися» в машину, є найдовший весільний кортеж з запорожців теж для Книги рекордів України”, – розповіла Марія Фернеза.
Відкриття виставки з нагоди 60-тилітнього ювілею Запорожця
Експозицію виставки можна буде оглянути в в кав’ярні “Фіксаж” (вул. Князя Романа, 6) протягом місяця.
Історичні документи Державного архіву Рівненської області містять цікаву інформацію про те, як у Рівному понад сто років тому обирали до органів місцевого самоврядування, та як господарювали в місті обранці рівненської громади.
Сьогодні наша розповідь про один із найстаріших органів рівненського міської влади – виборну Рівненську міську Думу та її управу. Їх можна вважати аналогами нинішніх міської ради та міськвиконкому. Було в їхній діяльності чимало чудернацьких речей, як на погляд нас, сучасників. Та й обирали думських засідателів своєрідно.
Дума як розпорядчий орган міського самоврядування почала функціонувати в Рівному з 1898 року. Досить пізно, порівняно з іншими містами Волині. У зв’язку з тим, що Рівне було не державним містом, а приватновласницьким і належало князям Любомирським.
Обирати Думу можна не всім
Міська Дума обиралась обмеженою кількістю міських виборців.
Рівняни, нерухоме майно яких оцінювалось на суму менше однієї тисячі рублів золотом, позбавлялися права обирати і бути обраними. Обирати мали право лише особи, які на час складання списків виборців мешкали в місті не менше року. не було права голосу і в жінок. Якщо майнове становище дозволяло їм брати участь у виборах, то свій голос вони “передавали” будь-якому виборцю за дорученням. Не брали участь у голосуванні й ті, кому ще не виповнилося 25 років.
Голову, його заступників, членів управи та міського секретаря Дума обирала зі свого складу. Дума також обирала 30 гласних, по сучасному – депутатів. Їх обирали на чотири роки, а голову – на три. У подальшому — на два.
Вулиця Шосова, поч. ХХ століття
Міська управа завідувала бюджетом і майном міста, вирішувала господарські, соціальні та культурні питання. Функціонували ці органи до періоду Української національно-демократичної революції 1917–1919 років.
Перед Першою світовою війною, а мова піде саме про 1913 рік, у Рівному мешкали понад 34 тисячі осіб. Штат міської управи налічував усього 14 осіб: міський голова та два члени управи, міський архітектор, секретар, бухгалтер, реєстратор (троє останніх мали по одному помічникові), діловод з військової повинності та довідкових цін, діловод “окладного столу” (відав податками) та два писарі – один перескладав посімейні списки, інший – друкував документи на друкарській машинці.
Журнали розповідають про діяльність Думи
Міська Дума проводила свої “собранія”, за результатами яких ухвалювала рішення. Розгляд питань оформлювали “журналом” (на кшталт сучасних протоколів). Таких журналів у 1913 році було 154. Чимало з них зберігається у фондах Державного архіву Рівненської області. За ними можна дізнатися, які ж питання хвилювали рівнян сто років тому, і як їх вирішували.
Наприклад, в одному з журналів, датованим 16 квітня 1915 року, описується цікава ситуація, що склалася довкола побудови в Рівному інфекційного лазарета на 25 ліжок. Оскільки його вирішили влаштувати в садибі Лянскоронської на вулиці Сінній (в районі Грабника), то налякані загрозою хвороб тамтешні мешканці звернулися до Думи з проханням не допустити цього. Скаргу підписали 62 особи, мовляв, “под видом изоляционного пункта для выздоравливающих больных” в густонаселеному районі, де до того ж розташовується жіноча гімназія і збірний пункт (сучасна Пушкіна), поруч із передмістям “Кавказ” (сучасний район проспекту Миру) облаштовується лазарет для заразних хворих. Але думська комісія, до якої увійшли зокрема й рівненські лікарі, категорично заперечила будь-яку загрозу для мешканців і постановила: “… ходатайство Сенной и Думской улиц оставить без удовлетворения”, як таке, що “не заслуживает уважения” (тобто, безпідставне).
Ще раніше питання про лазарет виносилося на розгляд ДумиПро лазарет і скаргу мешканців
В одному з журналів за квітень 1912 року ідеться про клопотання власника міста князя Станіслава Любомирського про побудову в місті електростанції.
Клопотання власника міста князя Любомирського про дозвіл на побудову електростанції
У вересні 1915 року Дума розглядала питання встановлення “нормальних” цін на продукти харчування та предмети першої необхідності. Також один із журналів розповідає про розгляд питання про збільшення штату поліції, а саме так званих “городових”.
Як Дума встановлювала ціни на товари першої необхідностіПро “городових”
Коробковий збір та інші цікавинки в роботі Думи
Міський голова розглядав усі без виключення міські справи, візував постанови та всі вихідні документи. Заяви від прохачів також приймав голова особисто, як і сам відкривав пакети, що надходили поштою і ставив на них відповідні відмітки. Наглядав за благоустроєм міста, брав участь у різних комісіях, а також був головою Сирітського суду та місцевої єврейської лікарні.
Касою з прийому платежів від різного роду податків відав член управи в казначейському відділі. Він також наглядав за своєчасністю надходження цих зборів, видавав торгові свідоцтва. Самих податків було немало, і, на погляд сучасника, деякі доволі дивні. Міський, з колодязів, казенний з квартирних окладів (квартирний податок), електричний, від торгових документів, партикулярний (цивільний або податок на чин, пізніше, на підвищення зарплати), залоговий, перехідний, з обороту, з водокачки, зі свічного збору. Єврейські громади сплачували податок зі загального коробкового і додаткового коробкового збору. Коробковий збір — акциз, який сплачувала Єврейська громада з кожного фунта проданого м’ясниками кошерного м’яса та збір за забій домашніх тварин і птиці на кошер. Додатковий коробковий збір — це податок, який могли сплачувати єврейські громадські і торгові підприємства для підсилення засобів, не поповнених у результаті загального коробкового збору. Єврейським справам управа приділяла особливу увагу. Обов’язковій щорічній ревізії підлягали метричні книги єврейської громади Рівного та 14-ти містечок Рівненського повіту, книги прибутків та видатків єврейських синагог та молитовних шкіл, яких тоді налічувалося 75
Панорама міста Рівне поч. ХХ ст
За 1913 рік до місцевої скарбниці надійшло 305,5 тисячі рублів податків. Торгових свідоцтв видали аж 641 на суму 22 тисячі рублів.
Однією з найважливіших у місті була будівельна комісія. З огляду на це, до її складу входили не тільки архітектор та інші спеціалісти, а й троє гласних Думи. Комісія розглядала прохання мешканців Рівного та плани на будівництво і ремонт різних споруд. За результатами роботи 1913 року на 254 заяви про надання дозволу на будівництво було надано 40 дозволів на будівництво мурованих та 47 дерев’яних будинків, на 32 прибудови, на 71-у зміну фасадів, на будівництво 32 парканів. А 32 прохання залишили без задоволення.
Господарський відділ опікувався справністю міських мостів, освітленням міста. Освітлення міста відбувалося господарським способом – 6 ліхтарників протягом дня чистили лампове скло та заливали гас. А з настанням сутінок запалювали ліхтарі. Видатки на освітлення становили понад 3 тисячі рублів.
Бухгалтерія вела книги прибутків та видатків та інших фінансових книг, визначала розмір оціночного збору з нерухомого майна, зборів від торгових документів, з міської водокачки, казенних квартирних окладів, коробкових зборів тощо.
Житло військовим — одним клопіт, іншим — заробіток
Але чи не найбільший клопіт місцеве чиновництво мало через розквартирування військ, бо лягало це важливе питання військового відомства на плечі звичайних обивателів. Хоча в 1913 році військове містечко в Рівному було уже частково розбудоване, казарменних приміщень бракувало. Тому місто зобов’язувалося відводити під розміщення військ казенні будівлі, або ж винаймати приватні. І хоча на ці цілі держава передбачала кошти, їх завжди не вистачало, і місто змушене було виділяти зі своєї скарбниці. Цікаво, що, наприклад, офіцерам вищого військового командування належало розміщатися аж у семи кімнатах, чинам нижчого рангу — у 3-5 кімнатах з відповідним освітленням і опаленням.
Одна з найстаріших ще царської побудови казарм, в якій розміщувалися вояки 127-го Путивльського полку
У Рівному для розквартирування військ винаймали приватні будинки. У 1912-1913 роках була черга для власників нерухомості на розквартирування військових підрозділів. Однак хитріші й спритніші містяни знайшли й тут спосіб заробітку — будували одноповерхові бараки для військовиків. Натомість не платили військового збору. А навпаки місто їм сплачувало за оренду бараків. З документів архіву відомо про такого собі В. П. Копало, в будинку якого розміщувався штаб 32-ї піхотної дивізії. А в будинку “повєрєнного” князя Станіслава Любомирського В. Г. Ржешовського та ще в п’ятьох інших спорудах розміщувалися сім рот 125 піхотного Курського полку.
Внутрішній вигляд казарми для нижчих чинів у Луцьку. Малюнок австрійського художника Ернста Унграда, 1916 рік. Оскільки будували казарми за типовим проєктом, то можна припустити, що й рівненські виглядали приблизно так
Такий собі пан А. Перман зумів розмістити аж 75 нижніх чинів нестроєвої роти піхотного Путивльського полку. Для 21-го саперного батальйону та 4-го кадрового обозного батальйону було задіяно біля 30-ти місцевих будинків. Можна тільки уявити, в якому стані вони були, коли їх залишали військові!!! Загалом за 1913 рік на квартири для військових та їх опалення з освітленням місто витратило понад 44 тисячі рублів.
Список орендодавців і вартість житла для військових
Дороги — вічна тема
Міська управа мала постійну канцелярію з відділеннями, які займались вирішенням конкретних питань міської життєдіяльності (фінанси, зовнішній благоустрій, забезпечення продовольством, охорона здоров’я городян, народна освіта, протипожежна охорона, доброчинна діяльність).
Діяльністю Рівненської міської управи керував голова, якого, як і членів управи (2-3 особи), обирали гласні міської думи терміном на 4 роки. Обов’язки як голови Думи, так і голови управи поєднувала одна особа. Посада голови управи та особовий склад управи схвалювався волинським губернатором.
Управа в обов’язковому порядку повідомляла населення про довідкові (оптові) ціни, вела посімейні списки, вносила до них зміни, здійснювала роботу з призову на військову службу – складала призовні списки. До речі, в 1913 році призову підлягало 412 осіб.
Загалом у 1913 році до міської управи надійшло 8 379 документів, кількість вихідних документів становила 10 299.
Ну і найболючіше питання всіх часів і всіх місцевих влад, як би вони не називалися, – дороги. Вони були й найбільш видатковою статтею міського бюджету. У 1913 році міська управа відзвітувала, що в поточному році за участі домовласників було замощено частини Новаковської (теперішня Коперника) та Сінної вулиць, Безименного провулку при Верхньо-Дворецькій (нині Дворецька) вулиці, відремонтовано вулицю Кожевенну – всього 1 024 сажні (понад 2,2 кілометра).
Вулиця Головна або Шосова, початок ХХ століття. У цьому районі міста, наближеному до військового містечка, чимало нерухомості здавали для військових
І хоча наше місто було приватновласницьке, молоде міське самоврядування розвивало своє господарство і викупало у власника князя Любомирського земельні ділянки, розбудовувало інфраструктуру. До речі, саме з оренди побудованих міських споруд місто отримувало певні кошти. Наприклад, місту належало побудоване ще в 1909 році за кошти повітового земства приміщення збірного пункту з прибудованою до нього їдальнею.
На розі вулиць Соборної (тепер Полуботка) та Бородинської (тепер Мазепи) місту належала земельна ділянка зі зведеним на ній дерев’яним будинком під пожежний обоз.
За що платили в Рівному понад сто років тому
За переїздом по вулиці Шосейній (сучасна Соборна) ще в 1904 році було зведено міську водокачку. Працювало там три людини – машиніст, кочегар та касир. За велику бочку води місто отримувало 4 копійки, за меншу – 2 копійки, за водопій одного поголів’я худоби – пів копійки. У звітному році водокачка не принесла прибутку в місцеву скарбницю. Заробили 3 785 рублів, а витратили 4 843. Однак витрати було виправдано купівлею нафтового двигуна.
Забій худоби в місті було заборонено. Для цього існували спеціальна скотобійня, яка також належала місту. А знаходилась вона за військовими казармами, за міською межею по дорозі на Клевань і здавалась в оренду місцевим підприємцям.
Шосова (тепер Соборна), початок ХХ століття
Мало місто певний прибуток й від оренди 30 кіосків для різного роду оголошень та афіш. За оголошення розміром у два аршини (близько метра) стягувалась плата 2 копійки, в аршин (2,14 м) – 4 копійки.
Дбали місцеві обранці і про навчальні заклади. На власній земельній ділянці по вулицях Олександрійська і Обозна (тепер Герцена) було побудовано кам’яний двоповерховий будинок, який здано в оренду 4-класному міському училищу за плату в дві тисячі рублів у рік. На будівництво пішло 24 тисячі рублів. У тому ж році було придбано земельну ділянку під будівництво Рівненського двокласного училища.
Гласний міської Думи Г. Лукашевич. Фото з книги Г. Данильчук “Рівне у долях його мешканців”Гласний Думи Подобєд. Фото з книги Г. Данильчук “Рівне у долях його мешканців”
Архівні документи донесли до нас прізвища міських гласних, які працювали для міста в ті далекі роки. Серед них чимало відомих і шанованих у Рівному людей: міський голова Е. Лебедзієвський, члени управи: Л. Стефанович, С. Колодинський, гласні С. Подобєд, Ф. Берндт, І. Прохоров, Р. А. фон Подгайський, Е. Куфаль, В. Піотровський, Ф. Новак, А. Вацек. І. Мисан, Г.-М. М. Пісюк, П. Гальперсон та інші.
Гласний Думи Лаврентій Стефанович. Фото з книги О. Прищепи “Вулицями Рівного”Гласний міської Думи Г.-М. Пісюк, власник Рівненської броварні. Фото віднайдене рівнянином Василем Гудзієм
У Державному архіві Рівненської області зберігається ще чимало документів, які відкривають нам нові сторінки нашої історії, зокрема й щодо діяльності владних органів у Рівному.
Людмила ЛЕОНОВА, начальник відділу використання інформації ДАРО
"Середньовічний Звенигород" у віртуальній реальності
В четвер, 29 жовтня 2020 року, у Львові презентували проект доповненої та віртуальної реальності заповідника “Середньовічний Звенигород”.
Вперше в Україні середньовічну княжу столицю відтворили у віртуальній реальності. 12 місць давнього Звенигорода відтепер можна побачити, вдягнувши VR окуляри. Чотири з них – інтер’єри церков та палаців, вісім – вулиці, площі та панорами давнього міста. Це стало можливо завдяки проекту «Княжий Звенигород: від реального до віртуального», який цього року реалізовано за підтримки Українського культурного фонду та Пустомитівської районної ради.
Олена Василько
“У Середньовіччі Звенигород був одним із найбільших міст західної України – столицею Звенигородського князівства. Припускають, що він на 200 років старший за Львів. Для нас важливо підтримати такі проєкти. А також – вчитися в ініціативних команд і творити щось подібне по всій області. Адже ми розуміємо, що нам вже ніколи не вдасться відновити десятки зниклих пам’яток і цілих міст. Нинішні технології дозволяють це зробити. Дозволяють доповнити для відвідувачів те, що залишилося, зробити цікавими туристичні локації, показати громадам, навіщо берегти, фінансувати і дбати про культурну спадщину”, – повідомила директорка департаменту архітектури та містобудування Львівської ОДА Олена Василько.
“Середньовічний Звенигород” у віртуальній реальності
Над проектом працювала команда археологів, істориків, архітекторів, мистецтвознавців, художників, графіків та ІТ-шників зі Львова та Києва.
Роман Джек
«Спочатку ми пробували вибирати, яким чином подати відчуття занурення у епоху. Була думка використати сферичні панорами, але ця панорама читається для ока як картинка. А от коли ми додаємо стереоефект, то уже бачимо як росте травинка, об’єкти на горизонті, хочеться пройтися дорогою. І поки у нас це будуть сферичні панорами, тобто ми будемо стяти на одному місці, але з стереоефектом. Щоб це не виглядало просто 3D вирішили додати туди трішки сонця, різних тварин пташок. В майбутньому плануємо, що можна буде там трішки походити», – зазначив керівник технічної частини проєкту Роман Джек.
Вже наступного року мандрувати середньовічним Звенигородом у VR окулярах можна буде на території заповідника «Древній Звенигород», де нині розпочали впорядковувати територію.
Наталя Войцещук
«Вибираючи локації для реконструкцій, ставили собі за мету показати дуже різний Звенигород: місто князів і звичайних ремісників. Тому обирали різні закутки. При цьому ми не могли оминути увагою найбільш знакові споруди міста – церкви та палаци, тому показали їх не просто ззовні, а відтворили інтер’єри. Усі наші реконструкції опираються на знахідки археологів минулих років.
Ми охопили повністю центральну частину міста: дитинець, де були князівські палаци та жили князь і знать, відтворили окольний город, де жила заможна частина населення та частину пригородів. Тобто, найцікавішу частину Звенигорода – 25 гектарів зі 140 – нам вдалося відтворити», – розповідає керівниця проєкту Наталя Войцещук.
“Середньовічний Звенигород” у доповненій реальності
У рамках проекту, підтриманого УКФ, у співпраці з компанією Skeiron також було створено AR додаток, до якого увійшли три AR продукти: поштівки, «портали часу» та дитяча книжечка «Пригоди у княжому Звенигороді», яку намалювала львівська художниця Леся Квик, а вірші написав відомий письменник та перекладач Андрій Содомора.
Тестування проекту “Середньовічний Звенигород” у віртуальній реальності
Двадцять AR поштівок задумані як оригінальний подарунок чи згадка зі Звенигорода. Навівши на них відкритий у смартфоні додаток, можна побачити будівлі давнього міста та знахідки археологів з його території у форматі доповненої реальності.
Завдяки «Порталам часу» можна за допомогою смартфона прогулятись двома Звенигородськими церквами – дерев’яною та мурованою, а також заглянути до княжого палацу. Усі будівлі відтворено так, як вони могли виглядати у середині XII ст. – часі найбільшого розквіту Звенигородського князівства.
Незвична дитяча книжечка розповідає про пригоди п’яти друзів у давньому княжому місті Звенигороді. Одного ранку головний герой Домовичок, а також його друзі: лисичка, вовчик, зайчик та пташка – почули з-за дерев свого лісу незвичний тупіт. Того дня на горизонті з’явились дивні вершники. А вже незабаром гості з далеких земель почали будувати тут місто.
Довідка
Звенигород – нині село всього за 20 км від Львова. Однак у середньовіччі там було одне з найбільших міст західної України – столиця Звенигородського князівства. Перша літописна згадка про нього датується 1086 роком, що робить його майже на 200 років старшим за Львів. У першій половині XII ст. це столиця Звенигородського князівства. Саме тут будуть перші на території західної України білокам’яні церкву та палац.
“Середньовічний Звенигород” у віртуальній реальності
Численні археологічні знахідки розповідають про Звенигород як багате та красиве місто, де були розвинені освіта та мистецтва. Саме звідси походять три найдавніші писемні документу державного архівного фонду України – берестяні грамоти. Воно існувало до 1241 року, коли вщент було спалене монголо-татарами, і з того часу не відновлювало своєї величі.
Цьогорічний проект зі створення княжого Звенигорода у VR та AR є продовженням торішнього, коли було створено 3D мапу княжого міста, який також реалізовувався за підтримки УКФ.
Починаючи з 1902 року українське пожарничо-руханкове товариство «Січ» почало проводити «Січові свята» у Галичині. Перше Січове Свято відбулося 1902 р. у Коломиї, Друге – 1903 р. у Коломиї, Третє – 1904 р. у Станиславові (тепер місто Івано-Франківськ), Четверте – 1909 р. у Коломиї, П’яте – 1911 р. у Станиславові, Шосте – 1912 р. у Снятині.
Українські соколи, своєю чергою, перед Першою світовою війною провели кілька Сокільських Свят. Однак наймасштабніші заходи відбулися у Львові: І та ІІ Краєві здвиги (1911 р., 1914 р.).
Степан Гайдучок. Світлина з приватного архіву родини Білинських.
Про Січові свята знаходимо чимало публікацій на сторінках української преси Галичини. Одним із авторів був професор українського тіловиховання Степан Гайдучок. Станом на 1912 р. він – активний діяч українського гімнастичного товариства «Сокіл-Батько», студіював різноманітну літературу з фізичного виховання і спорту, проводив організаційну працю серед сокільських осередків Галичини. 14 липня 1912 р. побував у Снятині на VІ Січовому святі. Своїми враженнями та критичними заувагами поділився на сторінках часопису «Сокола-Батька» – «Вісти з Запорожа», що виходив у Львові.
Генеральна старшина «Українського січового союзу» у Львові. Сидять зліва направо: Сидір Винників (генеральний скарбник), Кирило Трильовський (генеральний отаман), Ярослав Веселовський (генеральний осавул). Стоять зліва направо: Федір Калинович (генеральний четар), Микола Балицький (генеральний писар), Дмитро Катамай (генеральний обозний). 1912 р.
Стаття Степана Гайдучка є цікавим та цінним джерелом до історії січового руху. Пропоную ознайомитися з її змістом широкому загалу. Публікую із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
VI. Загальне сьвято сїчове в Снятинї
Відбуло ся 14. липня с[ього] р[оку] і випало слабше від V. сїчового сьвята в Станиславові. Певне, що так стати ся мусїло, бо Снятин надаєть ся дуже добре на областне або окружне сьвято, але нїколи на загальне, краєве.
Хлопці виконують вправи з карабінами на Січовому Святі у Станиславові. 29 травня 1910 р. Поштівка з приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
По врученю прапора, який доперва о год[ині] 1 ½ вручувано, почато упорядковувати похід так, що перші ряди показали ся в містї доперва перед 3. годиною. Се безусловно запізно. При добрім плянї повинен був він бути упорядкованим перед вручуванєм. І не один чоловік повинен порядкувати, а більше, а оден повинен лиш провірювати виконанє пляну. Площа була так велика, що можна було зіставити відступи між поодинокими четами бодай по 6 кроків так, що не було би глоти а через се замішаня. Що до самогож походу то вийшов він досить млавий. В походї треба було музики розмістити в рівних віддалях а не одна за другою; тодї дївочі чети не потребували би співати похоронних чи то жалісливих пісень (місто острих, ритмічних коломийок, при яких дуже добре держить ся крок), але пригривала би їм музика. Тодї всї в походї йшли би були бадьорнїйше. А то як одна музика грала, так друга мусїла йти мовчки. Уставляючи похід, треба ставити дївчата всї в одну спільну стовпину а не пускати по 2 або 3 задвої між мужеські чети. Рівнож і снятинську чету в зелених брушляках мож було зібрати одноцїльний віддїл. Що всї инші чети з виїмкою Снятинцїв йшли мляво, поясняю собі і утомою через проволїканє сьвята.
Печатка Головного січового комітету. Публікується за виданням: Сова А. Сфрагістичні пам’ятки січового руху в Галичині першої третини ХХ століття. – Львів: ЛДУФК, 2014. – 72 с. – (Серія 1. Дослідження. Вип. 1).
Не пишу, в якім порядку йшли, бо се вже було в «Дїлї» з 15.VII. Подам лиш силу походу. Йшло в нїм 2.722 учасників. Несено 34 прапори і було 5 музик сїчових. Піших Сїчовиків стануло 1.704. Сїчовичок 872, кінних 129, проче припадає на музики: на хорунжих та проводирів. Попри одно місце переходив похід 25 хвиль.
Члени товариства «Січ» у с. Заваллі на Снятинщині. Світлина опублікована у пропам’ятній книзі «Січей» – «Гей, там на горі «Січ» іде!..», зібраної і упорядкованої Петром Трильовським (Едмонтон, 1965 р.).
О 5 год[ині] зачали ся вправи на площі. І ту мушу зазначити, що площа була взірцево уладжена. зачали вправи черновецькі Сїчовики. Сей виступ надавав ся всюди, але не на руханковий попис чи руханкове сьвято. Одиницї на здвигах не пописують ся «люзом». Впрочім пригадаймо, що писано про них, як вправляли на попереднім сїчовім сьвятї. Але видко, у них наука іде в лїс. І ще одно менї дивно, що був між ними навіть учитель руханки п. Ш. з Буковини. Таж в сей спосіб, думаю. і на шкільній годинї у него чейже не водить ся. Руханка має навчати порядку, спільности, карности, пляновости (занесли крісла а відтак за ними вертають), солїдности. Кудиж ми зайдемо? Чи будемо може небавком по одному обвозити по містах за платними вступами? Се не буде поступ і такою руханкою непіднесемо нашого народа.
Карта-схема, на якій позначено село Завалля, де було засновано перший осередок організації «Січ» у Галичині. Опубліковано у пропам’ятній книзі «Січей» – «Гей, там на горі «Січ» іде!..», зібраної і упорядкованої Петром Трильовським (Едмонтон, 1965 р.).
По них виступило 256 сїльських руховиків до вправ вільноруч тай топірцем. І ту відбило ся се, що не було спільної проби для всїх. Відбило ся на розставцї до вправ, а відтак і на самих вправах списою.
Обкладинка пропам’ятної книги «Січей» – «Гей, там на горі «Січ» іде!..», зібраної і упорядкованої Петром Трильовським. Едмонтон, 1965 р.
Що до укладу вправ то замітна недостача фаховцїв. Вправляти 12 лїт ті самі вправи вільноруч, сеж вже не поступ. А сам їх уклад так як і уклад вправ топірцем тай лентою (рухи палицею а не лентою) пожаль ся Зевесе!
Кирило Трильовський – засновник та провідний діяч січового руху в Галичині. 1912 р. Світлина опублікована у пропам’ятній книзі «Січей» – «Гей, там на горі «Січ» іде!..», зібраної і упорядкованої Петром Трильовським (Едмонтон, 1965 р.).
До всїх вправ виходили мужчини ріжно убрані з парасолями, котрї забували і маючи відходити бігли по них. Се не причинює ся до красоти вправ. А дуже легко могли всї скинути киптарі і остати в сорочках, лентою підперезані, зіставляючи капелюхи і парасолї на осїбнім місци за порядком, як виходили. Вправи вільноруч випали зовсїм рівночасно, але всї без викінченя і се за мало зробити цїлу вправу раз: єї треба виконати бодай 3 рази, а тодї і публика має инше вражінє. Вихід повинен був бути якийсь инший, тим більше, що розмірно мало було вправляючих. Вправи топірцем се зовсїм не вправи ним. Нагадують більше булаву. Красоту при дївочих одягах попсувало се, що мали рівнож з собою парасолї а друге, що на 103 (які вправляли) одна була завинена а одна в спідници синїй. Се вистарчило попсувати цїлість. Вправи списою укладу п[ана] [Івана] Боберського були би випали вповнї удачно, якби отаман вправ не заповідав доперва підчас самих вправ, що треба два рази виконати вправу. Се змішає часто і міського руховика а не то що сїльського. На тій точцї закінчили ся вправи. А можна було в програму дати і плянове переведенє танцю і таке саме забав і гор тай переведенє народних вправ.
Члени товариства «Січ» у с. Красноставці на Снятинщині. Світлина опублікована у пропам’ятній книзі «Січей» – «Гей, там на горі «Січ» іде!..», зібраної і упорядкованої Петром Трильовським (Едмонтон, 1965 р.).
Пишу се, що я бачив, а чого мож було уникнути і треба уникати. Пишу також, щоби таке не настало і по наших окружних здвигах, і ми осібним[и] письмами мусимо наказувати ранїшні проби спільні. Щож до музик так вони повинні знати більше народних пісень, а не обмежувати ся лише на патриотичних.
Комітет Шостого Січового Свята. Сидять зліва направо: Хома Сторубель (гість з Запоріжжя, делегат «Просвіти з села Мануйлівка Катеринославської губернії), Кирило Трильовський (посол, доктор, голова «Головного Січового Комітету»), Микола Корж (наказний отаман Січового Свята), стоять зліва направо: Дмитро Федасюк, Іван Тофан, Михайло Якимець, Іван Харук-Галайда (січовий поет), Іван Чупрей (писар «Головного Січового Комітету»). Внизу сидить Петро Сандуляк. Снятин, 14 липня 1912 р. Світлина опублікована у пропам’ятній книзі «Січей» – «Гей, там на горі «Січ» іде!..», зібраної і упорядкованої Петром Трильовським (Едмонтон, 1965 р.).
Гнївати ся, думаю, Сїчи і їх провідники за сей мій суд не будуть, бо певно хочуть поступати вперед і на тім поли.
Джерело: Гайдучок С. VІ. Загальне сьвято сїчове в Снятинї // Вісти з Запорожа. Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств. – Львів, 1912. – 31 липня. – Чис. 71. – С. 8–9.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Вже цієї неділі, 1 листопада 2020 року, о 15.00 в селі Хоросно (ось точка на карті https://goo.gl/maps/5towbBazX19DfUJh7) відбудеться відкриття Музею загиблих літаків. Над цим проектом робота велася більше двох років.
Музей загиблих літаків в селі Хоросно
В експозиції представлено дванадцять літаків часів другої світової війни. Всі вони знайдені на території Західної України за минулі два роки. В основному це німецькі та радянські літаки. Серед експонатів є двигуни, кисневий балон, елементи парашутної системи та інше. Окреме місце посідає літак зроблений із знайдених нами запчастин загиблих літаків.
Музей загиблих літаків в селі Хоросно
Ну і гарна новина! До відкриття музею організатори випустили додатковий наклад книжки про пошук літаків Другої світової війни в Україні. Придбати її можна буде лише в музеї!
Музей загиблих літаків в селі Хоросно
Музей загиблих літаків в селі Хоросно
Музей працюватиме на постійній основі кожних вихідних з 10-00 до 17-00. У будні дні за домовленістю. Для індивідуальних відвідувачів вхід безкоштовний. На місці можна буде замовити екскурсію.
Цього року Україна на загальнодержавному рівні відзначає 155 років від дня народження митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. В рамках ювілею Львівська національна філармонія ім. М. Скорика та сучасний український експериментальний театр ТМ «Театр у кошику» підготували спільний проєкт – виставу «Я йду, Христе!» під живий супровід відомих музикантів (відбудеться у концертному залі Людкевича 5 листопада 2020 о 19 год.)
Текстову основу вистави складають епістолярна повість Григора Лужницького «Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері» і фрагменти спогадів Софії Шептицької, з роду Фредрів «Молодість і покликання Романа Шептицького».
Афіша вистави «Я йду, Христе!»
Сюжет зосереджується на переломному моменті, коли молодий Роман Шептицький, у майбутньому митрополит Андрей, приймає рішення йти духовним шляхом. Вистава може бути зрозумілою людині будь-якого віросповідання чи конфесії, адже йдеться в ній про пошук віри, про дорогу до Бога, про усвідомлення своєї місії в житті і не відступництва від неї. А ще – про високу культуру почуттів , як суто людських, так і релігійних. Виставу благословив Блаженніший Любомир кардинал Гузар, Верховний Архієпископ Києво-Галицький УГКЦ.
У ролях:
Володимир Губанов, митрополит Андрей
Лідія Данильчук, Софія Шептицька
Музичний супровід:
Софія Соловій, сопрано
Оксана Рапіта, фортепіано
Вокальний ансамбль «Калофонія»
Сьогодні пропонуємо читачам познайомитися із спогадами Іванни Ярош Боб’як, учениці гімназії сестер василіянок у Львові про те, як відбувалося навчання під час першої окупації міста більшовиками. Спогади були опубліковані у “Пропам’ятній книзі гімназії сестер Василіянок у Львові”, що вийшла друком у 1980 р. (Ню Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1980). Публікація подається мовою оригіналу.
“Пропам’ятна книга гімназії сестер Василіянок у Львові”
Гімназія СС Василіянок у Львові під час першої большевицької окупації
З приходом большевицької влади в вересні 1939 р. гімназія СС Василіянок перестала існувати як така. Зараз після заняття Червоною Армією Львова зійшлися в канцелярії гімназії вчителі з о. директором В. Лициняком і катехитами й усі однодушно вирішили розпочати навчання хоч і в змінених та несприятливих умовинах католицької середньої школи. Розуміється, що школу залишили отці катехити, о. Теофіл Горникевич, о. Іван Ждан, о. Петро Хомин, не міг приходити довголітній опікун Марійської Дружини о. Іриней Назарко, ЧСВВ. Отець директор одягнувся в цивільний костюм, сестри – м. Северина, м. Богдана і м. Макрина також передягнулися в світську одежу. Мати Северина Париллє, що кілька років перед війною їздила до Америки, залишила велику частину народніх одягів у музеї кат. Каледжа ім. св. Василія в Стемфорді, Конн. Решту експонатів, що зберігалися в музеї гімназійного будинку на третьому поверсі, передала негайно до Етнографічного музею НТШ при вул. Чарнецького 24 (сучасна Винниченка – ред.).
Мати Северина Париллє, ЧСВВ, Львів, 1920-ті рр.
Негайно зголосилися давні учениці і деякі нові, деякі вчителі відійшли до інших шкіл. Почалося навчання всіх обов’язкових предметів крім релігії, польської мови та науки про Польщу. Збільшено число годин української мови, згодом впроваджено навчання російської мови і діямату. До науки української мови (і російської) застосовано прислані підручники з Києва, пізніше прислано підручники й до інших предметів. З клясних кімнат усунено хрести й ікони й історичні та побутові картини. Їх заступлено портретами вождів, звичайно без рамок, прикріплених шпанеґлями до стіни. Скасовано каплицю в партері, а пізніше сам директор школи Павленко розбив статую Матері Божої, що стояла в кінці коридора в партері. Забрано теж згодом і мешкання монахинь на третьому поверсі, вони мусіли переселитися до матірного будинку манастиря. Скоро починали приходити до школи на працю вчителі зі Сходу, а за ними теж і учениці комсомолки. Почалося перевірювання минулого вчителів, замість отця директора Василя Лициняка управляв школою Василь Мартинович (о. Крил. В. Л.). Політрук і нові вчителі стали пильно слідкувати й за ученицями, підозріваючи їх у націоналізмі й приналежності до ОУН. Зразу ж перемінено гімназію на десятирічку.
Скоро почався новий лад у школі з безустанним пригадуванням про нашу “відсталість”, про обов’язок “служби батьківщині”, про націоналістів – ворогів народу, про великодержавних шовіністів, про конечність перевиховання молоді, про великі досягнення Радянського Союзу, про поступ техніки тощо. Скоро стали заставляти учениць, а то й учителів доносити дирекції і політрукові про націоналістичні рухи між молоддю. Одначе серед молоді майже не було таких. Були одначе познаки донощицтва одного з учителів, головно проти о. директора. Тут належало теж докучання о. директорові тов. Павленком, мовляв він як релігійна, відстала людина не вміє виховувати молодь. Під Новий Рік 1940 під час народного гуляння в школі Павленко заставляв о. директора танцювати з ученицями.
Митрополит Андрей Шептицький у бібліотеці
З початком 1940 року гімназію перемінено на десятирічку 4 середня школа. Отця Лициняка усунено, а властиво Митрополит Андрей порадив йому залишити школу, що теж не було легке для довголітнього педагога, виховника молоді. Директором став Павленко. Йому до помочі стали передусім учителі й учениці із східніх областей. Вони стали майоризувати вчителів і молодь, і перевиховувати. Тільки деякі учениці далися втягнути в большевицьку систему (а може вдавали?). Компактна більшість молоді не здавалася. З відповідним завзяттям молодь була послушна на лекціях і вивчала пильно предмети. Тайком ходили учениці на науку релігії в Волоській церкві до о. Івана Ждана. Деякі учениці кожного тижня відвідували Митрополита Андрея на Святоюрській горі й давали Йому точні звідомлення про те, що діється в школі, про вчителів та учениць. Митрополит повчав їх, як поступати всім ученицям у них важких обставинах, підтримував морально й матеріяльно тих, що потребували матеріяльної помочі. Він давав вказівки, як оберегти і вчителів і учениць перед непередбаченими й непотрібними витівками учениць, перед бачним оком большевицьких шпіонів і донощиків.
Група учениць на годині релігії з катехитом о. Іваном Жданом в травні 1940 р. ((Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980.)
З уступленням о. Лициняка запанував у школі чисто большевицький режим. Верховодили вчителі зі східніх областей, їм мусіли підкорятися і наші вчителі та деякі учениці. Навчання й подавання навчального матеріялу методою акроаматичною поступало успішно. Навчені вдома і за попередніх років у своїй школі, дівчата вивчали предмети, виконували завдані шкільні і домашні праці, знаючи, що хоч таке навчання, хоч під тиском большевицького режиму, все ж таки дає їм якесь знання. Часті мітинги, агітації, вихвалювання “щасливого життя в країні рад”, змагання до великих прогресивних дій, лаяння ворогів держави та ворогів народу, заставлювання і принукування молоді до т.зв. громадської праці, змушування до підзор, шпіонажі в школі, підслухування, донощицтва не мали позитивних наслідків та успіху серед шкільної молоді, вихованої на релігійно-етичних і моральних основах. Молодь жила з дня на день, нашорошена, вдавала послушність шкільній і державній владі, влаштовувала під примусом зібрання, сходини різних гуртків самодіяльности, включно до атеїстичних (розуміється – удаваних), друкували стінгазети, деякі вибранці появлялися на дошці пошани. Все це вбільшості було вдаване. Всі надіялися на зміни, жадібно ловили вістки з-поза Сяну, хоч і не точно перевірені про назріваючий конфлікт між обома “союзниками”.
Абсольвентки середньої школи ч. 4 при вул. Длугоша 17 а, 1940 р. Учителі сидять в першому ряді. Зліва: п.Павленкова (дружина директора) Ю Н.Куделя, О. Монцібович, Н.Н., В.Жук, І.Гузар-Монцібович, директор гімназії – Павленко, Д.Вергановська, Е.Козак, А.Струтинська, Н.Жук (дружина В.Жука). Стоять зліва, перший ряд: В.Гурт, Н.Н., М,Климків, М.Тиховська, С.Левицька, І.Добрянська, Н.Глинянська, Р.Ковальчук, О.Бариляк, В.Сенів, М.Турянська, О.Стефанівська, І.Стефанівська, Х. Назаревич. Другий ряд: Н.Креденсер, Д.Рудницька, Л.Юзичинська, М.Романчукевич, В.ПАвлюк, С.Галан, Л.Комар, М.Лопатинська, С.Пришляк, М.Танчак, І.Давидович, А.Гавенко (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980.)
Висліди в навчанні були позитивні. Учениці складали іспити й отримували свідоцтва з переважно гарними оцінками. За давньою традицією учениці випускної кляси десятирічки в 1941 році виготовили, та замість табля, світлину кляси в групі на тлі стіни, що на ній пишалися портрети вождів Леніна і Сталіна.
Учителям галичанам що раз важче ставало працювати серед учительського колективу большевицьких виховників. Та ще не доходило до шпіонажі і донощицтва, всі довіряли собі обопільно. Також і ученицям було важко тим більше, що час до часу якась учениця не прийшла одного дня до школи. І вже більше не бачили її ні товаришки ні родина. Це діялося продовж 22 місяців большевицького режиму, а посилилося з весною 1941 року, коли вже були багатомовні познаки назріваючого конфлікту між Німеччиною та СРСР.
вул. Длуґоша, 17 (тепер Кирила і Мефодія, 17)
Ще перед вибухом війни 22 червня 1941 р. відбулася в школі “матура” – випускні іспити десятиклясників. З вибухом війни їхні східні вчителі і товариші помандрували чим дуж на схід із нелеґально придбаним, загарбованим від невинних галицьких громадян добром “відсталої панської Польщі”. Мури будинку при вул. Длугоша 17-а опустіли.
Під час чотирирічної німецької окупації не вдалося продовжувати навчання в гімназії СС Василіянок. Існувала там тільки фахова школа.
З поновним приходом большовиків до Львова повернувся Павленко і деякі вчителі зі Сходу. Вони відновили працю в цій школі.
Режисером відео роботи став Влад Разиховський, і це не перша співпраця гурту і цього талановитого режисера.
Зйомки відеокліпу відбувалися у Києві. Важливо як для режисера так і для лідера гурту «Panchyshyn» було не так відтворення сюжету, якоїсь певної історії, а швидше зображення емоцій.
«У кожного у житті трапляється така любов, яка не відпускає, навіть через роки, і продовжує впливати на все. Але треба продовжувати жити любити, і відпустити нарешті ці спогади.»- розповідає про задум відео та його концепцію режисер Влад Разиховський.
Для Остапа Панчишина – лідера гурту це відео супроводжує посил пісні: « Відпустити і знати, що Життя не закінчується. Ми рано чи пізно всі переживаємо це відчуття, коли потрібно прийняти те, що потрібно відпустити емоції, час та йти за своєю долею. Відпустити момент і залишитися при цьому сміливо і відважно один на один з собою.»
Головну роль у відеокліпі зіграла відома модель – Вікторія Апанасенко.
27 BookForum, який цього року вперше відбувся в онлайн-форматі, став ще більш інклюзивним. Дискусії, презентації, читання перекладено на жестову мову.
Команда 27 BookForum зробила фестиваль відкритим для людей з порушеннями слуху спільно з проєктом «Почути». Це інклюзивний проєкт, який уже 4 роки робить мистецтво доступним для людей з інвалідністю. Жестовою мовою вони розповідають поезію, творять театральні вистави, літературні вечори, книжкові заходи, музичні концерти, шкільні уроки.
«В Україні є багато людей, які спілкуються виключно жестовою мовою. Буде чудово, коли вони також зможуть почути улюблених письменників не тільки із книг і дописів. Ми переконані, що мистецтво має бути доступним для усіх людей, якою мовою вони б не спілкувались», — розповідає співзасновниця проєкту «Почути» Олександра Смірнова.
«Для нашої команди важливо, аби події BookForum були максимально доступні різним людям. Тому вже 2 роки разом із «Почути» перекладаємо дискусії, презентації, обговорення та інші заходи головного культурного фестивалю країни жестовою мовою. Так ми робимо BookForum відкритішим», — поділилась Марія Кравченко, керівниця пресслужби «Форуму видавців».
Організатори запрошують усіх людей із порушеннями слуху ознайомитись із подіями 27 BookForum безкоштовно на сайті bookforum.ua та на ютуб-каналі: https://cutt.ly/2gE7St5.
Нагадаємо, торік головний культурний фестиваль країни вперше став доступним для людей з порушеннями слуху: тоді 14 подій були перекладені на жестову мову.
Ознайомитись із діяльністю проєкту «Почути» можна за посиланням.
Нагадаємо, що 27 Львівський міжнародний BookForum було реалізовано за підтримки Українського культурного фонду
Він був одним з подвижників українського мистецтва минулого століття. Не знати, яких височин досягнув би на батьківщині, якби доля виявила бодай трохи милосердя до України та українців у той непростий час. Був людиною бунтівної вдачі, відстоював власну думку навіть перед обличчям визнаних авторитетів. Замість того аби зректися переконань й стати співцем совєцького «світлого майбуття», обрав шлях митця-скитальця, решту життя мандруючи країнами і континентами.
Володимир Ласовський. Автопортрет. Нью-Йорк, 1961
Куди б не ступала нога Володимира Ласовського (3 липня 1907, с. Сороки, Бучацький пов., Королівство Галичини і Лодомерії, Австро-Угорщина, теп. Бучацький р-н, Тернопільська обл., Україна – 11 листопада 1975, м. Нью-Йорк, Нью-Йорк, США) – живописця, графіка, скульптора, мистецтвознавця, педагога, публіциста й громадського діяча, учня Мистецької школи Олекси Новаківського – душею і серцем він завжди залишався із рідною землею. За словами Богдана Стебельського, маестро «належав до малого числа визначних постатей українського мистецтва, що вивели його з провінціялізму на шлях передового мистецтва Заходу». «Була це людина щира, відкрита, без будь-якої маски, з якою можна було сперечатися по-дружньому, палко і безоблудно» – характеризував талановитого митця його приятель Володимир Гаврилюк.
Сергій Литвиненко. Скульптурний портрет Володимира Ласовського. Гіпс, 1963
Родина майбутнього художника мала шляхетське коріння. Батько Созонт працював народним вчителем, був організатором громадського життя в рідному селі, зробив чимало для піднесення освітнього й культурного рівня односельців. Свої дитячі роки Володимир Ласовський згадував пізніше із певною поетичною ностальгією: «Моє дитинство пахне чебрецем, полином, свіжовидоєним молоком, вощиною, аромою засолюваних огірків, закурених польових доріжок і очеретами, що рясно обшили береги шелестливої Стрипи. Моє дитинство барвиться сріблисто-зеленуватою росяністю ланів і піль, грітим золотом стиглої пшениці, густою зеленню вишневих садків і базників, семибарвою райдуг, що зринали над ліщанецьким лісом проти мого вікна, і кармінами та кіноварами заходів сонця, які чергувалися з райдугами».
Дворічний Володимир Ласовський з батьком Созонтом і мамою Антоніною, 1909
Ідилію обірвали Перша світова війна та московська окупація. Відступаючи з Галичини в 1915 р., росіяни «евакуювали» (вивезли) родину Ласовських на Східну Україну. Протягом чотирьох років (1915 – 1919) Володимир з батьками мешкав у Бахмуті, де Ласовський-старший продовжував учителювати. Саме на Донбасі малий Влодко захопився тим, що згодом стало справою цілого його життя – малярством і театром. «В Бахмуті був літній театр, і я придивлявся та хвилювався, як малярі малювали декорації. – розповідав митець – Бачачи моє зацікавлення і на мою просьбу малярі дали мені трохи фарби і дошку, кажучи, що як намалюю добре, то дадуть мені більше. Отже, як 9-літній хлопець я почав малювати. Намалював кілька сільських хат і соняшники. Тоді малярі дали мені ще фарб і старі пензлі, і незабаром я помагав малювати декорації. Прийшла революція і вже не було чим рисувати та малювати».
Олекса Новаківський
Повернувшись до Галичини, продовжував навчання у бучацькій ґімназії, вступив до лав Пласту. У ґімназії «інтенсивно рисував портрети товаришів і професорів». «В математиці не був сильний, але купував собі добрі оцінки у професорів, даруючи їм свої образи і портрети» – зізнавався згодом Ласовський. Незабаром у хлопця з’явилася нагода зреалізувати нахил до малювання. В березні 1923 р. у Львові почала функціонувати перша на галицьких теренах українська художня школа, створена з благословення митрополита Андрея Шептицького талановитим митцем Олексою Новаківським, котрий прибув до міста Лева на запрошення владики наприкінці 1913-го. У Мистецькій школі Олекси Новаківського Володимир Ласовський провчився п’ять років – з 1928 по 1933-й.
Володимир Ласовський. Гуцулка. Жаб’є, 1930
«По матурі я вступив до мистецької школи Олекси Новаківського у Львові, де був 5 років – від 1928 до 1933. – ділився спогадами художник в інтерв’ю Іванові Зайцю у 1967 р. – Зі мною тоді там училися між іншими, Антін Малюца, Луцик, Оля Плешкевич [йдеться, вочевидь, про Ольгу Плешкан – О.Ш.], Олександр Винницький (помер) [насправді ні, бо Олександр Винницький дожив до 2002 р. – О.Ш.], Володимир Іванюх (згинув), Володимир Гаврилюк (був прекрасний товариш), Михайло Мороз. Під час студій у Новаківського я був «вічним революціонером», навіть проти учення самого Новаківського, бо мене захоплювали нові течії, як кубізм, кубоконструктивізм і ін. Брак і Пікассо були моїми ідеалами, яких я старався наслідувати. В наслідок цього Новаківський кількакратно виганяв мене зі студії, кажучи, що «роблю революцію». Колір грав велику ролю у Новаківського. Новаківський був кольористом, але не імпресіоністом, радше експресіоністом з імпресіоністичним досвідом. Мене цікавила форма, і я спеціяльно уживав бруднавих кольорів, щоб не попадати в кольоризм, або імпресіоністичну проблематику, що по суті є голим естетизмом, без змоги висловити глибокі психологічні хвилювання». Багатьом учням Олекси Новаківського та приятелям його мистецької школи Влодко Ласовський запам’ятався «душею компанії», організатором посиденьок і вечірок, більшість з яких відбувалися в помешканні маестро на вул. Земялковського (теп. Новаківського), 2.
Володимир Ласовський, 1934
Не бажаючи йти стопами вчителя, захоплений авангардом Володимир у 1933 р. вирушив до Парижу – пункту паломництва творчих особистостей того часу. Спершу вступив до Національної вищої школи красних мистецтв (École nationale supérieure des Beaux-Arts), одначе, настрашений її «риґористичним академізмом», невдовзі зробив вибір на користь академії кубіста Фернана Леже (Fernand Léger). Навчаючись у відомого французького митця, був змушений переосмислити попередній досвід із Олексою Новаківським: «Тут в ательє малярського революціонера Лєже я хотів далі революціонувати, але Лєже наказав мені «фотографувати», а не малювати кубістично. Я був шокований і розчарований, щойно тут переконався, що рацію мав мій учитель Новаківський, і як багато він мені дав».
Володимир Ласовський. Містечко, 1930
Повернувшись до Львова, Володимир Ласовський з головою поринув в українське культурно-мистецьке життя. Зокрема, долучився до створення молодіжної творчої групи «Руб», редагував її друкований орган альманах «Карби» (вийшов лишень один номер, 1933), брав участь у виставках, писав статті на мистецтвознавчі теми. Малював краєвиди, натюрморти, портрети (свого близького друга поета Богдана-Ігоря Антонича, журналіста Володимира Дзіся, священика Йосифа Кладочного, письменниці Галини Журби, лікарки Орисі Сімович тощо). Не цурався впливів кубізму, конструктивізму, експресіонізму. Схвальні відгуки про творчі досягнення Ласовського публікувалися також у польській та єврейській пресі. Своєрідною вершиною досягнень молодого художника можна вважати персональну виставку, влаштовану Асоціацією незалежних українських мистців (АНУМ) у 1939 р. «Ім’я Ласовського відоме. – писав митець Іван Іванець – Вже його перші праці без огляду на те, чи вони подобались чи ні, звернули на себе увагу своєю відвагою, різким індивідуальним виразом та стихійним гоном до великого формату та монументальности».
Володимир Ласовський. Лист, 1933 – 1934
Богдан Стебельский характеризував творчість Володимира Ласовського наступним чином: «Ласовський ніколи не йшов стежкою імітації. Був сучасником своєї доби, але вірний своїй індивідуальності. Брав тільки те, що допомагало йому висловитись, що дозволяло у мистецьких формах виявити своє світосприймання, свій смак і темперамент, утривалити в мистецтві власний світогляд. Був по-дитячому ніжний, вразливий, темпераментний, озброєний інтуїцією бачити далі і ширше, як бачило око чи диктував розум. Ці прикмети давали йому можливість відчути дійсність, у якій жив і творив, дозволяли йому знайти не лише себе, але й шляхи, якими українське мистецтво мало б вийти з провінційної відсталости на автостраді світового мистецтва». Нам видається цікавим одне з міркувань самого Ласовського, яким той поділився на сторінках «Карб»: «Прикладати до мистецтва вузьку міру позитивного виховного чи аґітаційного засобу нерозумно, бож мистецтво по своїй суті є образовим представленням духа часу (з перевагою формальних проблем над тематичними) і як таке може бути вжите для різних цілей, а не з тим переконанням, що виключно одній з них служить».
Володимир Ласовський. Портрет Богдана-Ігоря Антонича, 1939
Важкі часи настали з приходом більшовицьких «визволителів» восени 1939-го. Як людина, котра понад усе цінувала творчу й особисту свободу, Ласовський не сприймав накиненого згори т. зв. «соціалістичного реалізму». «Большевики наказували нам малювати соцреалістично величезні портрети «вождів», і я перестав малювати» – згадував митець. В часі «перших совітів» вимушено вступив до Спілки художників, керував кабінетом декоративно-прикладного мистецтва Інституту народної творчості, написав вступну статтю до каталогу посмертної виставки Івана Труша (Львів, 1941). Прикметним є опис творчого відрядження Ласовського до столиці Радянської України, зроблений першою дружиною маестро Оксаною Керч (творче псевдо Ярослави-Оксани Гаращак): «Київ, в якому колись дитиною перебував Володимир Ласовський, пройняв його жахом! Московська мова, залякані кияни, «живий» контакт з НКВД! Пригадується, з яким болем згадував понищену стару архітектуру і псевдоархітектуру нового Києва, що мала заслонити знищення і руїну та сліди української культури!»
Володимир Ласовський. Портрет матері Антоніни Ласовської
Повернутися до активнішої творчої праці зміг в роках німецької окупації (1941 – 1944). Зокрема, очолював Спілку українських образотворчих мистців (СУОМ), викладав мистецтвознавство для слухачів акторських курсів, спільно із письменником Зеноном Тарнавським заснував Театр малих форм. Втім за тодішніх умов годі було думати про реалізацію творчого потенціалу: наступ червоних, котрі могли пригадати художникові співпрацю з урядом Ярослава Стецька, змушував замислитися над власною безпекою. Тож, як і тисячі галичан, Володимир Ласовський разом із родиною покинув рідну домівку й подався на Захід. Їхати довелося охопленими українсько-польським протистоянням теренами Лемківщини, під постійною загрозою потрапити до рук ворожим боївкарям.
Володимир Ласовський. Портрет сина Ярополка, 1946
Кінець Другої світової війни Ласовські зустріли на австрійській землі, у таборах для переміщених осіб (Куфштайн, Ґрац). Навіть за найважчих обставин Володимир залишався людиною мистецтва: керував міжнародним таборовим театром в Куфштайні, викладав у таборовій мистецькій школі в Ляндеку. Брав участь у мистецьких виставках (Баден-Баден, Лянґенарґен, Мюнхен). 1946 р. переїхав до Парижа. Тут зорганізував і очолив Українське товариство прихильників мистецтва, розписав храм св. Володимира. Мусив розриватися між бажанням творити та обов’язком годувати сім’ю, влаштувався на фабрику. Два роки по тому, в 1948-му емігрував до Аргентини.
Володимир Ласовський. Фрагмент шаржу Едварда Козака, 1950-ті
На новому місці часу на малювання майже не залишалося, аби давати собі раду доводилося багато працювати на фабриці. Та повністю поривати із мистецтвом Ласовський явно не бажав, тому приятелював із чільними представниками тамтешньої української інтелігенції: Євгеном Онацьким, Михайлом Гаврилюком, Юрієм Тисом, Анатолем Калиновським, Миколою Денисюком, Оксаною Драгомановою, Олексою Сацюком, Ігорем Качуровським і т. д. Викладав історію українського мистецтва в Українській театральній школі, очолював Спілку українських літераторів, мистців і науковців, заразом студіював режисуру й драму. Спільно із письменником Юрієм Тисом заснував у Буенос-Айресі Театральну студію, створив ляльковий театр, для якого власноруч виготовив ляльки, сцену та декорації. Незадовго перед від’їздом художника, у 1958 р. в аргентинській столиці відбулася персональна виставка Володимира Ласовського.
Володимир Ласовський. Портрет сина Лева. Буенос-Айрес, 1951
Володимир Ласовський. Ремінісценція з молодости. Аргентина, 1957
1959 р. митець із родиною прибув до США, де мусив починати все, як то кажуть, з чистого аркуша. Проживаючи в Нью-Йорку, заробляв працею у швацькій майстерні, паралельно розписував церкви разом зі Святославом Гординським – іншим випускником Мистецької школи Олекси Новаківського. Займався живописом і скульптурою, оформленням книжок, театральних декорацій, написанням статей з теорії мистецтва, рецензій. Був головою нью-йоркського осередку Об’єднання мистців українців в Америці (ОМУА) та Ради в справах культури при Світовому конґресі вільних українців (СКВУ), мав персональну виставку у Нью-Йорку (1962). Також започаткував театральну студію при Спілці української молоді (СУМА), де ставив п’єси з дружиною Мирославою (дів. Сенів). Попри поважний вік, багато виступав із доповідями, організовував культурно-просвітницькі заходи. Чимало його публікацій і виступів були присвячені тяжкому становищу українців та їхньої культури під гнітом московсько-більшовицького режиму.
Володимир Ласовський. Осінь. Нью-Йорк, 1958
Володимир Ласовський. Дружина Мирослава. Нью-Йорк, 1960
Своєю мистецькою філософією Володимир Ласовський називав «спіритуальність». «Я вірю в позаматеріяльність матеріяльних явищ і стараюся в своєму малярстві здійснювати цю віру. – зазначав маестро у розмові з Іваном Зайцем. – Кожний предмет, який нас оточує, живе, оживлений нашими прагненнями, нашими емоціями, вагою того призначення, що його ми їм надаємо. Сума тих матеріяльних явищ веде мене особисто в інший світ – до абсолюту, до Творця Всесвіту». Поза тим український художник завжди пам’ятав про присутність у мистецтві національної складової: «Так як не може існувати справжнє мистецтво якого призначенням не було би збуджувати в почуваннях сприймача чистих схвилювань, а в розумі благотворних рефлексій, так не існує мистецтво відірване від свого расово-національного кореня, заложеного в крові й підсвідомих глибинах психіки творчого мистця». При цьому додавав, що «расово-національність культур – аж ніяк не расизм, аж ніяк не нацизм, які в практиці паралізують свободу творчого вияву, передумову росту всякої культури».
Володимир Ласовський. Княгиня Ольга, 1967
Володимир Ласовський. Генерал-хорунжий Тарас Чупринка. Нью-Йорк, 1962
Володимир Ласовський. Існування. Нью-Йорк, 1961
Вихід на пенсію дав рідкісну можливість присвятити себе улюбленій справі. «Він діждав короткої, – о, якже короткої, – емеритури і радів, що його мрії здійснилися: увесь свій час посвятив малярству і громадській роботі. – писав Іван Заяць – Почав знову інтенсивно малювати, радів тими своїми дітьми-творами, пишався ними. Але доля його була гірка й жорстока і скоро урвала цю радість». Раптова смерть 68-річного митця стала важким ударом для цілої української громади. Товариш Ласовського по школі Новаківського Володимир Гаврилюк завершив присвячений йому некролог наступними поетичними рядками: «Відлетів від нас орел з широким розмахом крил. А він любив високо злітати в надхмарні простори. Любив ширяти в соняшній височині. Він був орел з широким розмахом крил. Він був сердешний наш приятель, наш вірний брат. Відлетів у віщі сузір’я, щоб надихати нас тим, що горіло в його незаспокоєному мистецькому і людському ідеалізмі. Відлетів від нас орел з широким розмахом крил. Вічна йому пам’ять. Хай Боже небо буде йому раєм».
Володимир Ласовський в останні роки життя
Володимир Ласовський. Розмова ляльок, 1971
Поховали Володимира Ласовського на українському цвинтарі в містечку Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі. Посмертна виставка творів художника, котрий протягом цілого життя залишався вірним кредо «Краще бути паршивеньким собою, чим ґеніяльно подвоювати чужу особовість», відбулася в Торонто у 1980 р.
Володимир Ласовський. Останній Образ, 1975
Минуло понад чотири десятиліття, однак постать «вічного революціонера» від мистецтва досі залишається малознаною на батьківщині маестро…
Олександр ШЕЙКО молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького з нагоди 155-річчя від дня народження свого засновника презентує новий освітній дитячий проєкт «Митрополит Андрей та його музей».
Презентація проєкту відбудеться 29 жовтня 2020 року о 16.00 у головній будівлі Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20).
Команда музейників розпрацювала інтерактивний путівник-квест для дітей, який у формі захопливої гри та анімації знайомить з історією музею та його збірками. У путівнику оживають постаті митрополита Андрея та першого директора музею Іларіона Свєнціцького. Вони розповідають маленьким відвідувачам про початки формування музею, знайомлять з його скарбами й ставлять запитання.
Афіша проєкту «Митрополит Андрей та його музей»
Автори путівника пропонують зосередити увагу глядачів на трьох локаціях: головній будівлі (просп. Свободи, 20), Історичному комплексі (вул. М. Драгоманова, 42) та Художньо-меморіальному музеєві Олекси Новаківського (вул. Листопадового Чину, 11). Розповідь буде присвячена вибраним творам українського мистецтва ХІV-початку ХХ століть, що належать до знакових пам’яток української духовно-культурної скарбниці.
Путівник буде доступний на інтерактивних панелях, встановлених в експозиціях у кожній зі згаданих локацій.
Проєкт реалізовано за підтримки Департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА
Партнер проєкту:ГО «Центр ініціатив сприяння соціальному та культурному розвитку в Україні»
Інформаційні партнери: Газета «Львівська пошта», «Фотографії старого Львова», ТК «24 канал», Esthète Газета, Інтернет-видання «Кулемет», Інтернет-видання «4 студія»
У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
