“Цвіт магнолії. У нас два дерева по дорозі вигулу цуцика. Насолоджуюся!”, – зазначила у дописі на своїй сторінці у ФБ, під світлинами цвітіння магнолій у Львові, Олена Мельник.
Ольга ДОВГАНИК
Шпиталь св. Лазаря призначався для жебраків, яких у Львові вистачало завжди. Як і у цілому світі, жебрацтво було не лише вимушеним засобом для проживання, але й професією і способом життя. Жебраки творили свої професійні організації на чолі з виборним “калічим старостою”; ці традиції дожили до середини XIX ст. (“республіка старців” за Личаківською рогачкою), а частково тривають і нині. “Калічий староста” перестерігав порядок поміж своїх підлеглих, розглядав суперечки (наприклад, щодо теренів старшування) і, навіть, виступав як повноважний представник громади, приймаючи пожертви і дарунки за заповітами від побожних міщан.
Непрямим свідченням розповсюдження кількості жебраків може служити факт існування спеціального міського службовця, так званого “жебрацького” або “бабнього войта” (judех реdаnus), що мав перестерігати, щоб не було жебрацтва, нероб і волоцюг в місті і його околиці. Звався він також “старостою убогих” (“Хроніка” Д. Зубрицького під 1515 р.). Та зусиль цього урядника не вистачило на повне викорінення явища, яке неможливо знищити суто поліційними заходами.
На практиці репресії супроти жебраків загострювалися, як правило, в часи епідемій, коли з метою запобігти розповсюдженню зарази “старців браковано” (тобто їх виселяли з міста або уміщали до притулків). У спокійні часи громада жебраків заселяла гору, що від них взяла назву Калічої, і скеровувала своє ремесло під крамами та на вулиці міста.
Окрім громади на Калічій горі, існувало ще одне жебрацьке угруповання, від місця свого перебування прозване “байками” (від Байок, в районі нинішньої вул. Київської), існування якої відзначено вже у 1471 р. З Байок “діди” йшли на жебрування за конфесійною ознакою: православні – до церкви св. Юра, католики – до костела св. Станіслава. Відколи Еразм Сикст, власник поблизького фільварку, виставив при дорозі кам’яний стовп з рельєфним зображенням мук Господніх, під ним свою “штаб-квартиру” влаштував старший з жебраків, званий “Трясиголовою”; звідси йому було зручно керувати своєю братією (1597 р.). Коли ж 1600 р. власниця прилеглих ґрунтів Анна Пстроконьська будує тут дерев’яну капличку і дарує терен домініканцям, які від 1612 р. будують костел Матері Божої, до нового храму починають переходити “байки”, що перед тим старцювали біля костелу св. Станіслава. А оскільки при костелі домініканців у місті здавна існувало братство чоток “ружанцове”, яке об’єднувало вершки тодішнього патриціату, то не дивно, що саме це братство виступило ініціатором утворення шпиталю для убогих (1616 р.).
Та як завжди, до шляхетних намірів замішувався звичайнісінький матеріальний розрахунок. Вже через три роки (у 1619 р.) новозаснований шпиталь переносять з Калічої гори на ґрунт біля Сокільницького шляху, нібито через те, що місце на горі було визнано медиками несприятливим для здоров’я. А через кілька років звільнений терен забудовується літніми дворами представників міського патриціату, як то Кампіанів, Острогорських, Зіморовича і Боїмів, пізніший “двір Толочків”, де “для здоровшого повітря і прийому лікування” перебували “різні особи сенаторського стану, а навіть сам король Ян Казімєж”. Якщо ж взяти до уваги, що медики становили значну частину тодішньої міської верхівки, то щодо мотивів їх рішення не залишається сумнівів.
Щоправда, самі жебраки, що населяли шпиталь, не протестували, бо при убогому харчуванні у “Лазареті” та завдяки довголітній звичці до вільного промислу вони набагато ліпше почували себе “на більш людному гостинцю Сокільницькому, в мешканців і проїжджих” (Зіморович).
Вигіднішим це місце було не тільки через можливість продовжувати старцювання, а й з інших причин. 1623 р. до шпиталю було прокладено водопровід від поблизького водозбірника на ґрунтах Кульпаркова – захід вкрай необхідний, особливо якщо згадати про розповсюджену серед клієнтів “Лазарету” віру в цілющі властивості гною; в пошуках рятунку від розмаїтих захворювань жебраки часто-густо по саму шию заривалися у ньому. Однак новий “цуг водний”, окрім очевидної користі, додав головного болю рурмістру і отцям міста, бо постійно той чи інший власник ґрунтів, через які йшов водопровід, намагався використати його у власних цілях, не беручи до уваги різні компенсації, надані при прокладенні труб шпиталем і міською владою.
Трохи раніше, у листопаді 1621 р., в “Лазареті” розмістили частину хворих вояків, що верталися після битви під Хотином; за свідченням Зіморовича, тоді “тільки в шпиталі св. Лазаря більше як дві тисячі людей повмирало.”
В 1638 році за наказом короля Владислава IV поза костелом і шпиталем почали сипати вали згідно з т.зв. планом Гетканта, та роботи провадилися так слабо, що вже через кілька десятиліть Юзефович мав усі підстави зауважити: “Досі нема й жодного сліду тих шанців”. Та поки наспіли воєнні події, сам шпиталь разом з костелом “на честь святого Лазаря, як і Лазаря жебрака, а також Непорочної Богородиці і святих Господніх: Яна, Андрія, Амброзія” став яблуком розбрату між орденом домініканців і львівським архієпископом.
Домініканці хотіли звільнити світських провизорів шпиталю, яких обирало братство, з-під контролю архієпископа, посилаючись на те, що братство збудувало і утримує шпиталь. У свою чергу, архієпископ і капітули посилалися на постанову Тридентського собору, яка надавала єпископам право візитації шпиталів, на синодальні декрети щодо останніх, як і на те, що серед фундаторів шпиталю св. Лазаря був архієпископ Анджей Прухницький, крім того, на право верховенства, силою якого капітула від самого заснування шпиталю призначала провізорів, приймала від них рахунки.
Ця суперечка була частиною конфлікту між архієпископом і капітулою з одного боку та орденським духовенством, що прагнуло унезалежнитися від архієпископської влади, з другого. Початково успіх мав архієпископ: визначені папою Урбаном VIII синодальні судді винесли вирок на користь капітули, підтверджені двома вироками короля Владислава IV у тій же справі. Та домініканці й не думали підкорятися цьому вироку. Поки тривав процес апеляції, вони за будь-якої можливості намагалися шкодити архієпископу і капітулі. То вони влаштовували заборонену архієпископом процесію з св. Євхаристією в Ринку, то силою забирали у яворівського пробоща костел на передмістю, то викликали офіціала Валенти Скробішевського. Архієпископ Гроховський, у свою чергу, силою припиняв їх процесії, а на костел домініканців наклав інтердикт, який було знято тільки за посередництвом міської ради та інших орденів. Потерпіли і домініканки: на них інтердикт було накладено за похорон Ельжбети Кампіанової, бо капітульне духовенство вважало справу поховання світських осіб за свою прерогативу.
В цей час певний домініканець, Фелікс Радковський, дістав від архієпископа Гроховського звільнення від орденських обітів і став, таким чином, світським священником. Водночас він виступив з позовом проти свого колишнього ордену, вимагаючи повернення свого майна і грошей на загальну суму 2758 злотих.
Поки процес тягнувся, Радковський захворів і лежав в шпиталі св. Лазаря. Користуючись цією нагодою, домініканці вирішили помститися. З вересня 1644 року п’ятеро або шестеро домініканців разом зі слугами, що були озброєні укритими під плащами кийками, увірвалися до шпиталю, зірвали Радковського з ліжка, силою одягли на нього орденський габіт, і у такому вигляді, називаючи його своїм братом, потягли до кляштору, “на подив поспільству, що звикло у такому разі збігатися”. Ця справа стала приводом до ще одного архієпископського інтердикта, який, щоправда, був швидко знятий папським нунцієм.
Сам ініціатор процесу, архієпископ Станіслав Гроховський, двох тижнів не дожив до остаточного вироку. Оголошений 15 березня 1646 р. папський вирок остаточно усував капітулу від будь-якого втручання в управління шпиталем св. Лазаря. Нагляд і урядування шпиталем було передано пріорові конвенту домініканців і старшині братства.
Та досить скоро трагічні події 1648 р. (тоді у шпиталі св. Лазаря загинуло 119 осіб), 1655 р. і 1672 р. примусили забути про конфлікти серед духовенства, залишивши згадку про них тільки на сторінках актів і хронік.
На підставі праць Б. Зіморовича, Т. Юзефовича, Д. Зубрицького, А. Шнайдера, Л. Харевічевої і розмов з нинішніми спадкоємцями “калічих старост” написав
Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1999, вересень-жовтень, № 9-10(57-58)
Точний час появи вірмен у Луцьку невідомий. Кондак (вірменська булла) від 1364 року католікоса Месропа І львівській вірменській громаді про призначення єпископа Грігора визначав межі вірменської єпархії. Сюди входили Львів, Володимир з їхніми уділами та Луцьк. Як зауважив Ярослав Дашкевич, ці межі явно не співпадали з тогочасними політичними кордонами, а відбивали існування князівств із центрами у Львові, Володимирі та Луцьку. Відтак – імовірне існування колоній у цих містах від часів Галицько-Волинської держави. Відомі також згадки про вірменську парафію у Луцьку в кондаках католікосів від 1375, 1380, 1383, 1384, 1388 та 1390-х років. Окремі вірмени-поселенці Луцька зафіксовані у міських книгах Львова від 1406 року.
Вірменські центри в українських землях епізодично перетворювалися на єпископські столиці. Луцьк вважався столицею вірменського єпископа за традицією, що зберігалася у Львові другої половини ХVII століття. Цей переказ зафіксував Луї-Марі Піду де Сент-Олон: «Місто Луцьк після Києва є столицею вірменського архиєпископства».
Луцькі вірмени мали свою церкву – собор св. Стефаноса, збудований у 1376–1378 роках. У 1437 році великий князь Свидригайло дарував у власність вірменському владиці село Цеперово (нині село Цеперів у Луцькому районі на Волині). З часом володіння громади розширилися і в користування перейшло ще кілька маєтностей. У першій половині ХVII століття нечисельна луцька вірменська спільнота віддала себе під захист львівській громаді.
Одним із центрів переселення вірмен до Луцька була Волоська земля. На це чітко вказує «Лист вірменам міста Луцького на визволення їх від плати деяких податків до десяти років» (1561). Відповідно до цього документу, вірмени, які прийшли до Луцька з Волоської землі чи інших країв і залишились тут («домами своїми осіли»), звільнялися на десять років, тобто до червня 1571 року, від сплати податку серебщизни (загальнодержавний податок у Великому князівстві Литовському) і загальних платів і повинностей наших господарських (королівських), а також замкових і міських цим листом їх вільними чинимо на десять літ».
Після того, як мине десять років, зазначалось у королівському листі, – луцькі вірмени, як і решта міщан, поверталися до обов’язку сплачувати усі міські / замкові плати.
Представники вірменської громади Луцька приймали безпосередню участь у міському житті. Так, у 1639 році луцькими шафарями були славетні Бальтазар Вірменин та Самійло Лебідь. Шафарями називали тих, хто відповідав за міську скарбницю, контролюючи її доходи й видатки. 12 січня 1640 р. ці чоловіки уже як старі луцькі шафарі складали присягу на луцьке міщанство.
Перед безпосереднім виголошенням урочистого юраменту колишні служебники маґістрату зазначали, що вони мешкали під ратушною юрисдикцією та разом з іншими міщанами несли податкові повинності, а крім того – рік урядували на шафарській службі, тому просили дозволити їм «веселитись тією вольністю, якою все місто радіє з щедрої ласки королів наданої, від сплати мит позбавлення в Короні Польській, як і у ВКЛ, так на сухій дорозі, як і на воді».
Вірменкою-міщанкою була і дружина міського писаря Яна Томковича, поляка за походженням, Марта Іванисівна. 20 червня 1639 року жінка приходила на ратушу, аби з дозволу чоловіка-опікуна внести до актів Луцького маґістрату запис про продаж частини ґрунту і халупи на Вірменській вулиці львівському міщанину Івашкові Бернатовичу за 70 польських золотих.
Актові документи, загалом, промовисто свідчать про етнічну, а з тим – і конфесійну строкатість Луцька раннього Нового часу. Вона передбачала співіснування в соціумі міста різних народностей (русинів-українців, поляків, євреїв, караїмів, вірмен), обумовлювала постійний діалог їхніх культур.
Оксана ШТАНЬКО
Джерело: Хроніки Любарта
Про це інформують у департаменті внутрішньої та інформаційної політики Львівської ОДА.
Трагічні події, що відбувались у квітні 1945 року в селах Берізка, Бахів та Сівчина, сьогодні це території Республіки Польща, були здійснені підрозділами Армії Крайової, ймовірно, з Львівської округи АК, Батальйонів хлопських та селянами-поляками з навколишніх сіл.
Під час акції в селі Берізка загинуло 187 українців-мешканців села, у селі Бахів – приблизно 100 та у селі Сівчина – 26.
Такі акції були спрямовані на пацифікацію сіл – так зване утихомирення населення насильницьким способом. «Важливо пам’ятати історію цих трагічних подій, щоб ніколи знову не допустити їх повторення», – наголошують у департаменті.
Наталка РАДИКОВА
Про це повідомляє Княжий Храм Святого Миколая Чудотворця міста Львова.
За час нетривалого земного життя (1976 р. н.) о. Андрій став зразком і прикладом відданого служіння Православній Церкві та своєму народові. Обдарований митець – співак, художник та декламатор поезії, усі свої дари спрямував на виховання й утвердження в суспільстві найголовніших, духовних, пріоритетів та уміння шанувати кожну хвилину земного життя: “Головні людські цінності – милосердя, любов, співстраждання… Минуле – це не те, що минуло. Минуле – це нереалізовані можливості, що ми реалізовуємо зараз і в такий спосіб вступаємо у зв’язок з минулим”. Саме відчуття спадкоємності та глибини правічної історії України, духовної єдності Церкви Небесної із земною стало основою його особистісного переживання Євхаристійного Таїнства, благодатність якого священик відчитував і проповідував у храмі, на фронті, в Університеті, школі та всюди, де міг бути почутий.
Вже у шкільні роки, за прикладом батька, о. Ярослава, Андрій обрав шлях священичого служіння, навіть думав про чернечий постриг. Згодом так склалося, що служба у Збройних Силах підкоригувала його життєві плани, а набутий досвід став актуальним з початком російської агресії на сході України. Коли брат Роман пішов служити добровольцем, о. Андрій 2015 р. разом з іншими ієреями Львівсько-Сокальської єпархії зголосився до Синодального управління з ініціативою нести духовну службу на фронті. Це був час становлення новітнього інституту капеланства у Збройних Силах України. Капеланське служіння о. Андрія у 80 бригаді десантно-штурмових військ було відзначене державною нагородою – орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.
Важливу роль у життєвому становленні священика відігравало мистецтво.
“Я священик родом з “Дударика”, – жартома згадував він про роки навчання у співочій школі.
Завдяки художньому мистецтву о. Андрій пізнав сенс мистецького осмислення світу, почав опановувати здатність ловити миттєвість і через неї споглядати вічність.
Мистецтво як метод євангелізації він застосовував і в публічній проповіді поза храмом.
Серед втілених мистецьких проєктів о. Андрія – презентація сакральних пам’яток свого храму “Скарби княжої церкви св. Миколая у Львові” (2016-2017), спільний з народним художником України Мирославом Отковичем та директором Львівського будинку офіцерів полковником Віталієм Провозіним проєкт “Король Данило. Нащадки княжої слави” (2017-2018), проєкт фотолистівок спільно з керівником студії “Фотографії старого Львова” Романом Метельським (2019), фотовиставка “Фронтові друзі” (2019) та багато інших.
Окрасою Шевченківських зустрічей та вечорів, втім і цьогорічного у Львівській Опері, було декламування поезій, виконання яких було записане на диску. “Його” Шевченко не залишав байдужими слухачів, що дивувалися неймовірному талантові і пам’яті невтомного священика.
Кошти з реалізації під час численних презентаційних заходів компакт-диску “Мій Шевченко” незмінно скеровувалися на підтримку Української Армії. “Тарас Шевченко – це слово Бога для України, – наголошував о. Андрій в одному з виступів. – Адже на початку було Слово, і Слово було від Бога, і Слово було Бог. Кожен із нас приходить до Бога, у кожного свій шлях. Для мене – це шлях Євангелія і “Кобзар”.
Окремо слід згадати й парафіяльну ініціативу о. Андрія “Святий Миколай – Захисникам України” – спільно з волонтерами та військовими разом з допомогою він готував мистецьку колядкову програму, з якою відвідував бійців на фронті. На Великдень військові радісно зустрічали капелана, що їхав до них із писанками та ділився радістю Воскресіння Христового.
У час поширення пандемії, священик Княжого храму вів активну волонтерську діяльність, забезпечуючи антисептичними та захисними засобами львів’ян.
Зранку о. Андрій відслужив Божественну Літургію, наставляючи сповідників у покаянні. Парафіяни прийняли від нього дар Причастя, а наприкінці дня, на порозі Лазаревої суботи, Господь покликав його на Свою трапезу Небесну.
«Нехай же легким буде Твоє сходження, дорогий Співбрате, Отче-Наставнику, Капелане! Нехай зі святими спочине Твоя душа! Вічна пам’ять Тобі, невтомний служителю святителя Миколая!
Висловлюємо співчуття батькові, благочинному м. Львова митрофорному протоієрею Ярославові Дуді, усій родині та близьким», – йдеться у повідомленні.
Наталка СТУДНЯ
Про несолодке життя рівненських гімназистів середини ХІХ століття розповідають нам численні архівні документи, що дійшли до наших часів. Та й самі тодішні учні далеко не завжди відповідали уявленням про “шляхетне” товариство.
Рівненська гімназія, яка розпочала свою роботу в 1839 році, була другим на всю Волинську губернію середнім навчальним закладом. Туди вступали хлопчики з усього краю, адже лише після такого навчального закладу можна було розраховувати на отримання вищої освіти. Замість семи належних років навчання, декотрі несумлінні учні затримувалися в гімназії надовго, неодноразово залишаючись на другій рік. Поступивши на навчання у 10-річному віці, горе-учні випускалися у 23-25 років. Нерідко в класах поруч з маленькими хлопчиками за партами сиділи вусаті дядьки.
“Загальна учнівська тюрма”
На період навчання немісцеві гімназисти мешкали в спеціально винайнятих гімназією будинках, у так званих загальних учнівських квартирах, урочисте відкриття яких відбулося першого серпня 1840 року. Через надміру жорсткий нагляд за учнями невдовзі на стінах будинків з’явилися листівки з написами “Загальна учнівська тюрма”. І справді, розпорядок дня скидався радше на тюремний режим. Підйом о 5-й ранку, загальна молитва, чай, повторення уроків. О 9-й розпочиналися заняття в гімназії. Після ранішніх уроків одна година призначалася для відпочинку. О 12-й – обід, з 12.30 − підготовка уроків. О 13.30 починалися післяобідні заняття, після яких знову була година для відпочинку. О 18.00 учні за дзвоником сідали за уроки під контролем наглядача або репетиторів і займалися до 20.00. Далі — вечеря, молитва і сон. Літньої пори після вечері можна було півгодини погуляти. За порядком стежили наглядачі. Гімназійний наглядач — це було живе жахіття усіх гімназистів. Їхнє всюдисуще око пильнувало хлопців і вдень, і вночі.
Виходити з квартири без дозволу директора було заборонено. Для цього на квартирах постійно робили переклички. Листування учнів проходило також через директора. Відвідувати учнів родичі могли лише в присутності наглядачів. Гімназійне керівництво намагалося унеможливити спілкування тих, хто утримувався в пансіоні, з учнями, які жили вдома. Власне обмежували будь-яке спілкування зі сторонніми особами.
Доволі безцеремонно поводилася адміністрація й з учнями, які мешкали вдома. Вихователі могли несподівано увірватись до помешкання з вимогою показати столи, книги, папери учнів. Якщо виявлялося щось недозволене, наприклад, книги не з шкільної бібліотеки, їх конфісковували.
Побут учнів
На квартирах учні за плату забезпечувалися харчуванням, прислугою, репетиторами з числа успішних гімназистів. В оплату за проживання входило опалення і освітлення квартир, прання білизни. Ці послуги надавали підприємці за контрактом, які за менші кошти могли забезпечити кращі послуги. Вони привозили воду своїми кіньми; поставляли для кухонь меблі, мідний та глиняний посуд, кухарів та прислугу. На 10 учнів на квартирах мусив бути один лакей, на всю квартиру − ще один старший лакей, він же і буфетник, один гардеробник, один сторож на 25 учнів. Для кожної квартири також призначався один екзекутор — чиновник, який відав господарськими справами і наглядав за порядком.
Однак, умови в будинках для учнів не відповідали елементарним вимогам. В одному з них, де мешкали 102 учня, кімнати були такі тісні, що ліжка стояли впритул одне до одного. Бракувало меблів.
Не було кімнати для занять, через що учні готували завдання, сидячи на ліжках. Займалися при свічках, і часто взимку через їх нестачу зробити це було неможливо. Були навіть визначені норми використання свічок. У перші й останні місяці навчання на трьох учнів на два дні видавали одну п’ятерикову (90-грамову) свічку.
“Буфет” від тітки Сури
У загальних учнівських квартирах на сніданок завжди подавали чай з молоком та білим хлібом. Обід складався з чотирьох страв. Наприклад, суп, штука м’яса, печеня та легоміна (жоден із сучасних тлумачних словників не дає пояснення цього слова; водночас, легуміна означає ласощі; тому, що то було, сказати складно, – прим. авт.), або − борщ, соус, печеня та легоміна. У свята і вихідні − печеня з телятини, птиці чи з поросят; полядвиця або баранина. На підвечірок діти їли хліб з маслом або зі свіжим сиром, повидлом, молоко. На вечерю − зрази і кашу. На кожного учня належало не менше півтора фунта (біля 800 грамів!) яловичини на день.
У найдорожчих квартирах, окрім меншої кількості мешканців і комфортніших умов проживання, вранці і ввечері учні додатково мали чай, а на обід і вечерю − на одну страву більше, ніж інші квартиранти.
На перервах же в гімназії, як згадував колишній учень гімназії Володимир Короленко в “Історії мого сучасника”, учні могли підкріпитися в імпровізованому буфеті, який виглядав так: “… на ганку гімназії сиділа єврейка Сура і інші продавці пиріжків, ковбас і яблук”, які гімназисти завжди охоче купували.
Чоботи і форму знімали тільки наніч
Невід’ємною ознакою приналежності юнака до навчального закладу був його форменний одяг.
У ньому учні були практично увесь час, окрім сну. Якщо під час перевірки вихователі виявляли учнів у “партикулярних платтях” (сюртуках, фраках), то про це доповідали директорові гімназії, а одяг забирали і передавали батькам учнів. Суворо заборонялось до сну знімати чоботи, й бідні хлопці мусили пріти у важкому вуличному взутті. Навіть на канікулах, виходячи в громадські місця, учні повинні були носити форму. Шкільним одягом гімназистів забезпечували батьки. Але в гімназії завжди була певна кількість бідних юнаків, яких утримували гімназія або благодійники. В архівних документах залишився опис комплекту одягу одного з таких учнів, якому на початок року було закуплено 4 сорочки, 4 пари спідніх, 4 “утіральника” (рушника), 4 великі носові хустки, сюртук і панталони темно-зеленого сукна, кашкет, дві краватки, 3 пари чобіт, двоє літніх панталон. А ще — ваксу і щітки. Виділено гроші кравцеві за латання одягу, на папір, пір’я, олівці, цирульнику за стрижку та баню.
Білизну гімназистів прали наймані люди, яким учні платили по 3 рублі щомісяця. Від одного учня в місяць за ці кошти прали не більше 22-х одиниць одягу. Від учнів вимагали бути чисто вдягнутими, застібнутими на всі гудзики, підстриженими і поголеними і щоб не носили вусів.
Людмила ЛЕОНОВА
За матеріалами Державного архіву Рівненської області
Продовження — про покарання та бешкети гімназистів — у другій частині публікації.
Джерело: РівнеРетроРитм
Вперше це буде святкування на рівні всієї країни, організоване чотирма осередками Пласту: Київ, Харків, Івано-Франківськ та Львів.
І вперше за кілька десятиліть святкування відбуватиметься не на вулицях і площах міста, а в онлайн режимі. Очікується, що біля екранів комп’ютерів та смартфонів збереться понад 5 тисяч пластунів з усієї України.
Святкування почнеться 11 квітня об 11:00. В програмі заходу заплановані квести, майстер-класи і лекції, зокрема про парашутний спорт, археологію, етнос, писанкарство та багато іншого. Кожен осередок матиме свій час виходу в ефір. Святкування триватиме до 21:00 і завершиться традиційною пластовою ватрою зі співами. Захід розрахований і буде цікавим для осіб від 2 до 108 і більше років.
“Попри карантин і неможливість традиційно відсвяткувати День пластової присяги, ми хочемо зберігати чар пластування і ширити його серед людей. Теперішні події кардинально змінили наші плани, як у всіх. Тому ми шукаємо способи перевести всі наші формати заходів в онлайн режим. Організувати і взяти участь в такій події в онлайні – для нас цікавий виклик. Технології дозволяють нам долучити до заходу всіх охочих. Тому чекаємо вас в 11 квітня в ефірі”, – зауважила керівниця осередку Пласту у Львові Анастасія Слюсаренко.
Тож долучайтесь до спільного святкування цими вихідними за лінком в Youtube.
“Гори грою” – слоган цьогорічного святкування Дня пластової присяги. Відклик до книги “Велика гра” відомого пластуна Юрія Старосольського.
Наталка РАДИКОВА
«Нам з командою було цікаво створити саме цю пісню з іноземними музикантами, відчути їхнє бачення українських мотивів. Результат перевершив наші очікування! Вони зробили чудове аранжування, а завдяки якісному і фірмовому звучанню «Черемшину» хочеться переслуховувати знову і знову, – каже співачка. – Ця пісня була записана ще під час роботи над моїм сольним альбомом, але я виконувала її дуже рідко. Під час виступу на шоу Заліска вона мала шалений успіх, і я зрозуміла, що її мають почути якомога більше людей. Особливо зараз, коли нам всім потрібна підтримка одне одного. Бо ця пісня про те, що життя триває, незважаючи ні на що, і ми маємо радіти весні, нашим рідним і коханим, які біля нас».
Зараз Катерина готує нові пісні для нової програми.
«Вірю, що все скоро стане на свої місця, і я з новими силами, новою програмою і з новим балетом готова до нових подій і концертів,» – зазначила співачка.
Катерина Малицька народилася в Одесі, кілька років жила і працювала у Львові, рідному місті свого батька. Згодом переїхала до Києва.
Ольга МАКСИМ’ЯК
За своє життя написав чимало праць про фізичне виховання та спорт. Серед іншого в нього є публікація присвячена питанням фізичного виховання у народних сільських школах Галичини. Зважаючи на фінансові проблеми, які стояли перед українськими вчителями руханки (фізичного виховання) не тільки у селах, а й у містах, Степан Гайдучок, маючи за спиною чималий досвід, поділився деякими порадами на сторінках додатку «Сокільсько-січовий вістник» часопису «Діло». Стаття «Прилади і прибори до науки руханки в народній сільській школі» вийшла друком 8 жовтня 1922 р. у числі 30 (9861).
Публікую із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
Памятай, що треба виховати не раба,
але смілого, певного, відважного і
свідомого своєї сили громадянина
Нарікаєш брате, що годі вчить руханки в сільській школі, бо нема мовляв, на чім. А колиб ти підглянув таки сільську дитину, навчився би від неї багато.
Скажу покищо про навчання хлопців. Се не теорія, а практика.
Хлопці хоч би в другій народній клясі так радо машерують при пісні. А ти тоді навчиш не лише впоряду і виробиш у них гарний, бадьорий хід, але також привчиш гарних стрілецьких пісень і розвинеш почуття ритму і краси.
Також не потрібно жадних приладів ані приборів до забав із співом чи забав ігор без приборів. Вистане тобі сільський майдан (вигін), чи подвіря при школі.
А весною майже кождий сільський хлопчина крутить собі з коровячої шерсти мячик т[ак] зв[ану] «свинку». Скажи всім обовязково знести мячики і навчи ними не лишень ціляти, але також переведи з ними гри як свинка, воробець, їздці, городок, гилька (18 мячевих ігор І[вана] Боберського) [йдеться про книгу: Боберський І. Забави і гри рухові. Часть ІІ. Вісїмнайцять гор мячевих. – Львів: Накладом товариства “Сокіл”, 1905. – 29 с. – А. С.] і инші. Виробиш у них почуття лучности, зручність, бистроумність, відвагу, бистре око.
А чи нема то в селі ліщини чи вербини?
Таж хлопці самі роблять з того луки і стріли. Кажи принести їх до школи. Постав кілька влуч (вистане жердка з прибитою на ній карткою паперу). Вчи їх попадати в ціль. Хлопцям дуже то подобається, інспектор тебе похвалить, а легко і дешево виробиш цільне око. Відразу нехай міряє і ціляє пів кляси, щоб инші не нудилися. При кінці року зроби змагання в стрілянню, запроси родичів а найліпшому дай нагороду. Де можна, то нехай хлопці справлять собі катапульки. Не завадить виробити цільне око! — Тільки займися хлопцями, вони тебе за то полюблять і будуть инших предметів вчитися радо.
А нераз бачив ти, як хлопчина ходить по пручу моста. Тобі навіть на гадку не прийде, що се є ті рівноважні вправи, які наказує переводити шкільний плян. Не переводи, бо нема на чім. Зажадай же і в найбіднійшій громаді одної сосни для школи. Сільський майстер легко її задовбає і поставить на вкопаних стовпцях високо від землі 40 см. Проважня готова! Вмій тільки собі порадити!
Другим разом двом хлопцям кажи принести два посторонки чи мотузи (от такі, як коні на них впинають — їх батьки певно будуть ріжно тоді про пана вчителя говорити і бог зна що підозрівати!) постав з одної сторони по 10 хлопців і стількиж з другої. Кажеш «Вперед!» і обі сторони стараться перетягнути противника. Не лише даєш примір тим, що вийшли зі школи пізнають, як забавитися, але вже у дитини збудиш волю до перемоги й побіди. А маючи такі прибори, возьми з учениками забави «пійму» і круту линку. В сусіда позич дві драбини, устав склезом об стріху. Вчи вилазити швидко і певно. Вчи лізти по прямій драбині. Навчися сам пожарництва і вчи вже дітвору помагати в нещастю.
Стіна шкільного будинку нехай тобі заступить щеблівку і можеш зарядити випруги. Все можна зробити, коли є зрозуміння й охота! Навчи їх гнучкости і смілости. Вчи скакати у височінь і в даль. Легко тобі се зробити. Шпагат якийсь у тебе все знайдеться. Привяжи на обох кінцях по камінцеви але так, щоб не злітали. У відступі півтора метра або двох забий дві тички фасолі, повертівши в них що 10 см дірки і набивши в них кілків очевидно в напрямі зіскоку. Місце, де мають зіскакувати скопай, розвісь на кілках у рівній висоті шнурок, посередині повісь картку білого паперу (ліпше буде видно) і вже можна скакати. Зачинай від найнизчого кілка і поступай чимраз вище. А щоби скорше йшло, то зроби десять пар таких стояків в одній лінії, устав їх, і 10 хлопців може рівночасно скакати. Правда, що великого кошту не треба. Хлопці самі скопають і жердки принесуть. Ти їм покажи лише, як це зробити.
![Підпис Степана Гайдучка: “Пристань збудована на ставі Тернопільськім, заходом учителя [Теофіла] Остап’юка, для учнів української гімназії в Тернополі”. Тернопіль, 1920-ті рр. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/04/011.jpg?ssl=1)
Памятай, що треба виховати не раба, але смілого, певного, відважного і свідомого своєї сили громадянина.
Джерело: Гайдучок С. Прилади і прибори до науки руханки в народній сільській школі // Діло. – Львів, 1922. – 8 жовтня. – Чис. 30 (9861). – С. 7–8.
Андрій СОВА
історик
Джерела і література:
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків,Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Проте, як виявилося за ближчого ознайомлення, досі не існує навіть скупих енциклопедично-довідникових даних про його життя й діяльність ні в друкованих, ні в інтернетджерелах. Згадки про нього численні, проте розпорошені в часописах, програмках, фото, афішах, мемуарних статтях та епістолярії сучасників.
Майбутній співак Іван (Іоан Дмитрович) Романовський (30.07 1896 – 8.12.1983) зростав у великій багатодітній родині (12 братів і сестер). Батько – парох греко-католицького храму с. Дмитре (тепер – Пустомитівського району) Дмитро Леонідович Романовський, мати Марія походила з давнього священничого роду Копистянських.
З архівних фото дізнаємося, що у 1914-1915 роках Іван Романовський входив до складу співацького гуртка українців в Празі разом з Василем Барвінським.
Фахову співацьку підготовку, очевидно, отримав у прогресивному інноваційному приватному закладі Анни Нєментовської – Львівському музичному інституті у Львові. Саме в період його навчання, у 1921 році, тут було засновано спеціальний клас оперної підготовки («Оперну школу»), де б учні-вокалісти мали змогу вдосконалювати сценічну майстерність – співаючи в костюмах, декораціях, в умовах театральної дії. Її очолив талановитий педагог і організатор Вільгельм Флямм-Пломєнський (Wilhelm Flam-Płomieński, бл. 1890?-1936 р.). Попередньо він був членом єврейського академічного хору «Кінор» у Львові, який діяв під керівництвом популярного композитора Яна Галля, а згодом, від 1925 року, успішно викладав спів у Берліні, Відні і Буенос-Айресі, випустивши зі свого класу потужне гроно виконавців світового рівня.
З його ініціативи силами Оперної школи було здійснено підготовку кількох вистав на сцені Великого міського театру, кожна з яких викликала бурхливе зацікавлення публіки. Наприкінці травня 1922 року силами учнів школи під керівництвом режисера Станіслава Тарнавського було підготовлено оперу В. А. Моцарта «Чарівна флейта» (першовиконання у Львові польською мовою). Сценографію здійснив спеціально запрошений з Берліна режисер Максиміліан Морріс. Учасниками виконавського складу (де Івану Романовському було доручено роль Зарастро), були А. Феллер, Х. Хорнер, М. Горович, Б. Карпова, Й. Кронік, Е. Штурмувна, Е. Вішньовіцувна, а також авторка польського перекладу тексту опери і виконавиця партії Цариці ночі Анда Кічман (в подальшому – перша оперна диригентка серед галичанок, знаменита естрадна співачка, авторка пісень і текстів, організаторка труп кабаре) і її майбутній чоловік, також зірка розважального жанру, Марек Віндхайм [12, с. 5]. «“Зачарована флейта” Моцарта вперше поставлена у Великому театрі з ініціативи професора Вільгельма Флям-Пломенського учнями його оперної школи була сприйнята дуже доброзичливо і принесла як їм, танцюристам, так і диригентові Юзефу Лереру та видатному режисеру Максиміліану Морісу великий і цілком заслужений успіх. Усі виконавці сольних партій без винятку були на висоті завдання, особливо відзначились пані Е. Томаш-Сікорська, а також Х. Хорнер, І. Романовський, Й. Кронік та M. Віндхайм» [13, с. 4]. А наприкінці липня на завершення оперного сезону було поставлено «Фауст» Ш. Гуно під керівництвом режисера Т. Ловчинського та диригента Альфреда Штадлєра [16, с. 6]. Анонси констатують шалений попит на квитки (і це в той самий час коли у Львові з гастролями виступає як запрошена солістка опери Ада Сарі!).
Паралельно з навчанням, в цьому ж році молодий виконавець дебютує в українських концертних подіях – програмах «Вечорів української пісні», організованих «Міщанським братством» на сцені Народного дому. «Окрім улюблениці Львівської публіки пані Парахоняк-Козакової, вперше виступлять Львові як солісти два співаки, пан Романовський (бас) та містер Вінницький (баритон). Вони обидва – учні школи проф. Флям-Пломєньського. Програму доповнять виступи хорів (мішаного та чоловічого), які виконають низку композицій українських авторів», – зазначалося анонсі [21, с. 7]. Великий суспільний резонанс концерту змусив повести другий вечір з новою програмою за участю тих же солістів та хорів під орудою Лева Туркевича [11, с. 6].
Якісний фаховий вишкіл дав змогу кращим учням талановитого наставника вдосконалювати свою майстерність. Про це з гордістю сповіщала преса: «Студенти проф. В. Флям-Пломєнського у Львові після складання іспиту зараховували без застережень до складу аспірантури при Спілці артистів польських сцен (Związek Artystów Scen Polskich / Z.A.S.P.): 1) Карповаль Броніслава (меццо-сопрано), 2) Томашевська-Скорська Євгенія (сопрано), 3) Сійлер(увна) Вільгельміна (сопрано), 4) Айтчіллер Адольф (бас-баритон), 5) Фейлер Альберт (тенор), 6 Кронік Юліуш (баритон), 7) Іван Романовський (бас)» [15, с. 6]. Згодом музикант успішно здав іспити екстерном в Варшавській консерваторії.
У 1926-1928 рр. був солістом Катовіцкого оперного театру, у 1928-1930 рр. – оперного театру в Познані. Відомості про ці періоди дуже скупі, проте у пресі зрідка зустрічаємо оголошення про участь І. Романовського як соліста Познанської опери у радіотрансляціях разом з академічними камерними програмами (творами В. А. Моцарта, Ф. Галеві, Р. Шумана і С. Монюшка) у спілці з проф. С. Павляком (скрипка), С. Л. Мержеєвським (фортепіано) [14, с. 5]. Десь у цей час він зустрічає свою подругу життя, Марію, співачку з прекрасним оксамитовим голосом (в майбутньому – багатолітню артистку хору Львівської опери), з якою йому судилося разом пройти по спільному шляху понад півстоліття щасливих років і виховати в родинній любові як рідне дитя племінницю, що рано залишилась сиротою.
В період 1930-1949 років його сценічна діяльність пов’язана з Великим міським (Львівським оперним) як провідного виконавця басових партій. Очевидно, початково він у Львові виступає як запрошений на сезон соліст Познанської опери. Таку практику ініціювало нове керівництво театральної трупи – Станіслав Чапельський і Зигмунд Залевський. У повному переліку мистецьких і технічних працівників Львівської оперної трупи, розміщеної в пресі в липні 1930 року, вказано міста, з театрів яких запрошено до співпраці кожного з учасників (Варшава, Краків, Познань, Катовіце, Париж, Бухарест, США) [20, с. 8]. Це було однозначно вдалим рішенням, оскільки спектаклі, в яких задіяний Іван Романовський, – не лише шедеври світового оперного репертуару («Гугеноти» і «Жидівка» Дж. Мейєрбера, «Казки Гофмана» Ж. Оффенбаха, «Фальстаф», «Травіата», «Отелло», «Ріголетто», «Трубадур» Дж. Верді, «Севільський цирюльник» Дж. Россіні, «Фауст» Ш. Гуно, «Кармен» Ж. Бізе, «Манон» Ж. Массне, «Сільська честь» П. Масканьї, «Мадам Баттерфляй», «Богема», «Тоска» Дж. Пуччіні), вони проходили з незмінним успіхом, викликали овації та виконання на «bis» і приваблювали яскравими іменами виконавців чільних ролей (Михайла Голинського, Ади Сарі, Діну Бадеску, Єви Бандровскої-Турскої, Теіко Ківи та інших).
Поряд з театральними виступами, музикант бере участь у виконанні кантатно-ораторійних жанрів. Так, він був солістом в драматичній легенді «Засудження Фауста» Г. Берліоза, сценах з «Парсіфаля» Р. Вагнера, «Stabat Mater» Дж. Россіні, ораторії «Присяги Яна Казимира» М. Солтиса, які були виконані оркестром Львівської філармонії, хором Галицького музичного товариства і чоловічим хором «Бард» під орудою Адама Солтиса [19, с. 11]. «Солістами були Ірена Цівінська як Маргарита, Юзеф Волинський (Фауст), Роман Врага (Мефісто) та Ян Романовський (Брандер). Всі вони дуже добре співали і їм бурхливо аплодували, як і диригенту Адаму Солтису, який ідеально керував цілістю. Концерт транслювався по радіо», – писав рецензент – свідок виконання [22, с. 8].
Цікавою формою театральної діяльності були оперні стаджіоне (сезонні оперні вистави з запрошеними «зірковими солістами», кожного разу з іншим складом трупи й новим репертуаром), приурочені до «Східних торгів». Під час першого з них було поставлено «Трубадур» і «Аїду» Дж. Верді, «Кармен» Ж. Бізе, «Богему» Дж. Пуччіні. В анонсі зазначалося: «Тенорові партії в усіх операх співатиме знаменитий румунський тенор Діну Бадеску; в головній жіночій ролі виступить Ванда Вермінська. Побіч них виступить найкращий польський баритон Чапліцький востаннє перед виїздом до Америки, наші земляки Зенон Дольницький та Іван Романовський, Роман Врага й ін. Диригентами будуть Бердяєв і Лерер, режисером Улуханов» [7, с. 7].
Наступного року зустрічємо інформацію про постановку опер «Сільська честь» П. Масканьї та «Паяци» Р. Леонкавалло в особливих сценічних умовах – на стадіоні товариства «Сокіл» (біля парку поблизу вул. Личаківської), де запрошеною зіркою був «відомий наш оперовий співак Михайло Голинський. Крім того беруть участь: Зенон Дольницький, І. Романовський, Ф. Плятівна, М. Будзішевська, М. Поповичівна, Я. Гінґлерівна, Я. Гляди, Л. Рейхан, М. Салєцький, збільшений оркестр і хори львівської опери» [3, с. 9].
Співак був активно задіяний у роботу колективу знаменитої редакції Львівського радіо «Весела Львівська хвиля» (Rozgłośnia Polskiego Radia we Lwowie «Wesołа Lwowskа Falа»), яка подарувала жителям міста чимало прекрасних гумористично-музичних програм за участю своїх легендарних ведучих Щепця і Тоньця.
Виконавці-музиканти і гумористи-диктори не лише виступали з радіотрансляціями, але й давали виїзні концертні програми.
Протягом міжвоєнного двадцятиліття Іван Романовський надзвичайно багатогранно залучений в музично-культурне життя української громади міста. Зокрема, його участь у ювілейній, 1000-й постановці опери «Запорожець за Дунаєм» в ролі Карася викликала потужний відгук публіки і преси. «При грі І. Романовського пригадуємо собі машинально Рубчака. Кажемо “машинально” бо Романовський не копіює, не наслідує, а грає свобідно, по свому. Зваживши, що це оперовий артист, звиклий до зовсім інших роль, подивляємо його тoчність. У цьому виступі Романовський ніс на своїх плечах головний тягар вистави і заслуговує на слова найвищого признання. Співані партії не стояли йому зовсім на перепоні у грі і не треба було думати, дивлячись на його гру, що це тільки опера [4, с. 7]. Його патнерами на сцені постали блискучі українські виконавці Марія Сокіл, Михайло Голинський, Ольга Сушківна, Ольга Лепкова, Михайло-Маслюк-Мартіні, Володимир Балтарович, диригент Антін Рудницький, режисер Олександр Улуханов.
Він часто виступав у збірних концертах камерної музики, разом з М. Сабат-Свірською, М. Скала-Старицьким, З. Дольницьким, М. Маслюком-Мартіні, був неповторним Виборним у «Наталці-Полтавці». Як соліст, гастролювавв з чоловічим хором «Сурма» під керівництвом Івана Охримовича і реалізував з ним запис платівки в листопаді 1937 р. на фірмі «Сирена-Рекорд» у Варшаві.
В 1938 році на львівському радіо з ініціативи Мирослава Антоновича був заснований «Ансамбль солістів», який виконував в прямих трансляціях музичні твори українських митців, давав самостійні концерти, брав участь в літературно-музичних передачах. До його складу входили оперні співаки, які виступали в прямому ефірі також камерними складами і як солісти: Іван Романовський, Євгенія Ласовська, Марія Сабат-Свірська, Мирослав Скала-Старицький, Люба Німців [6, С. 99-104].
В роки німецької окупації ім’я співака присутнє в складах численних оперних вистав української оперної трупи міського театру. Його зоряними ролями залишаються фараон Єгипту в «Аїді», Цуніга в «Кармен», Міха в «Проданій нареченій», жрець Нурабад в «Шукачах перлів», Анжелотті в «Тосці». Звертає на себе увагу те, що у виставах під грифом «лише для німців», де склади труп формувались вкрай вибірково, ім’я співака фігурує стало. Це зумовлене не лише його високими вокальними і мистецькими даними, але й вільним володінням кількома мовами, що давало змогу легко виконувати партії з текстом оригіналу.
Ім’я І. Романовського зустрічаємо в переліку учасників трупи театру-вар’єте «Веселий Львів», який діяв при головному осередку культурної діяльності українців дистрикту «Галичина»: «При Краєвому Інституті Народної Творчости зорганізовано “Театр Малих Форм”, який започаткував свою діяльність вечором джазової пісні… Вчорашній вечір слід вважати зовсім вдатним. Численно зібрана публика, як українська, так теж і німецька з захопленням вислухала програму вечора. І чоловічий і жіночий квартет та артиста Романовського приневолювала публика до наддатків… Артист Романовський виконав низку народних жартівливих пісень підкреслюючи своїм виступом загальний високий мистецький рівень вечора» [2, с. 7].
У великому благодійному концерті на військові потреби, що відбувся у Львівському міському театрі 6 лютого 1942 року І. Романовський постав у сузір’ї прекрасних виконавських сил з числа солістів театру: М. Скала-Старицьким (ліричним теонором), С. Гаврищук та Є. Поспієвою (сопрано), В. Тисяком (тенором), Д. Йохою (баритоном). Про цю подію С. Людкевич відгукнувся рецензією і газеті «Львівські вісті»: «Здавна вже планований у нас великий концерт на добродійні цілі діждався своєї реалізації в залі Оперного театру в п’ятницю, дня 6-го ц[ього]. м[ісяця]. Програма цього концерту вийшла справді трохи винятковою своїм змістом і формою, бо обіймала (поза одинокою інструментальною точкою симфонічного оркестру) виступ аж шести наших відомих, самих співочих, сил, які, немовби на вокальному конкурсі, продемонстрували по кілька своїх номерів програми» [1, с. 6].
В цей складний час музикант не залишався осторонь діяльності української редакції радіо. Так, у квітні 1942 року, коли у Львові широко відзначалося 100-річчя Миколи Лисенка, співак брав участь у сьомій програмі з серії ювілейних радіотрансляцій, в якій прозвучали вокальні дуети, квартети та терцети українського класика. Їх виконавці: вокалісти Марія Сабат-Свірська, Софія Гаврищук, Евгенія Ласовська, Володимир Листопад, Лев Рейнарович та Іван Романовський, фортепіянний супровід – Евгенія Курилович-Чапельська [9, с. 7]. Поряд цим в роботі української редакції радіо діяв хор під орудою близького товариша співака – Євгена Козака, який в цьому ж місяці виконав програму «Страсні Псальми Д. Бортнянського», до якої увійшли його хорові концерти «Живий в помощі Вишнього», «Скажи ми, Господи, кончину мою», «Гласом моїм», «Вскую, прескорбна душе» та інші.
У повоєнний час, з відновленням радянської влади, при обласній філармонії, попри ідеологічні директиви, працювали театр мініатюр, який очолював Йосип Стадник (в минулому – один із режисерів «Веселого Львова»), джаз-оркестр під проводом Фелікса Мухи та відділ естради з 25 осіб. Серед них – чоловічий вокальний ансамбль «Квартет Євгена» [8].
В цей період Іван Романовський працював в трупі Львівського державного театру Івана Франка (до 1949 року) та у складі чоловічого естрадного квартету під орудою Євгена Козака при Львівській обласній філармонії у складі Є. Козака, Жукова, С. Харини та І. Романовського, який був Лауреатом республіканського (тепер – Всеукраїнського) конкурсу артистів естради.
Іван Романовський прожив справді яскраве, сповнене важливих мистецьких подій життя, багате на перехрестя з долями численних видатних музикантів. Його скромну могилу на Личакові, поряд з дружиною, знають і відвідують лише дуже близькі. Він гідно пройшов свій життєвий шлях, щодрою мірою послуживши музичному мистецтву, своєму народу, ставши взірцем високого професоналізму і артистизму для музикантів наступних генерацій, гідною опорою для родини, прикладом доброти, чудового почуття гумору, таланту і життєвої мудрості для нащадків.
Література:
Про це повідомляє управління туризму ЛОДА, інформує Твоє Місто. Про те, що поля випалюють, повідомляють також Миколаївські вісті. За даними видання, ідеться про ділянку поблизу сіл Розвадів та Верин.
Фотографиня Роксолана Поцюрко на своїй фейсбук-сторінці опублікувала фото із червонокнижними квітами, що виросли на згарищі, а також фото окремих ділянок землі, що горять у Миколаївському районі.
Водночас голова ЛОДА Максим Козицький каже, що на Львівщині за суботу і неділю надзвичайники гасили 197 пожеж сухої трави. Він додає, що працівники ДСНС також задіяні для дезінфекції громадських місць через пандемію коронавірусу, але змушені виїжджати на пожежі.
Заступник Максима Козицького Юрій Холод пише, що ЛОДА звернулась до уряду з пропозицією збільшити штрафи за підпали сухої рослинності у 200 разів, щоб штраф становив від 42 тис. гривень для громадян і від 84 тис. гривень для посадовців. За словами Юрія Холода, уряд підтримав пропозицію про внесення змін до адміністративного кодексу України.
У коментарі Tvoemisto.tv Юрій Холод сказав, що епізодами про випалювання полів диких тюльпанів займаються поліція та прокуратура. Щодо збитків, говорить він, то про те, скільки і яких видів втрачено, пізніше зможуть сказати екологи, які вивчають ці поля.
Наталка РАДИКОВА
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із публікацією відомого українського архітектора, графіка та мистецтвознавця Володимира Січинського “Чужинці про Львів”. Працю, у якій йдеться про враження мандрівників, котрі подорожували Галичиною та залишили про це свої нотатки, було надруковано у Ювілейному Збірнику “Наш Львів. 1252-1952” (Ню Йорк, 1953. Видавництво “Червона Калина”. Оригінальність тексту збережена).
Чужинці про Львів
Описи подорожей, мемуари, записки та реляції чужинців, які торкаються міста Львова, назагал не численні. Дотого ще переважно короткі, уривчасті або надто загальні, що подають лише моментальні враження, сумарні образи, без докладніших описів і систематичних реєстрацій. Це явище можемо пояснити тою обставиною, що в старі часи, Львів займав важливий вузол великих шляхів, які лучили Наддністровя і Наддніпровя з середньою Европою і Північ з Півднем. Ніхто з чужинців, а особливо подорожники, не затримувався у Львові на довший час. А ще Львів, і взагалі подільські і галицькі українці, славилися, як добрі візники. «Фурманка» все була на поготові і так гості, не втрачаючи часу, мандрували тодішніми «гайвеями» далі, маючи при дорогах численні коршми і заїзди з неменше численними «трунками» і «леґумінами». Їхалося вигідно, швидко і приємно.
Не будемо торкатися найстарших хронікарських відомостей і загалом сухих історичних оглядів, а згадаємо описи й записки тих чужинців, які на власні очі бачили Львів та особисто пізнали їх мешканців. Такі відомості, хоч і короткі, і фраґментарні, нерідко дуже інтересні і навіть несподівані для нас, що подають стан міста в правдивому світлі – характер краєвиду, памяток архітектури і мистецтва, побут і звичаї, характер, вигляд і вдачу горожан і взагалі цілого стилю життя західньої «столиці».
Найдавніші відомості збереглися про подорож відомого мандрівника по цілій Европі і близькому Сході Жільбера де Лянуа (1386-1462), що був послом Франції, Англії і Бурґундії. У своїх споминах «Vouages et Ambassadess», описує подорож 1421 року, коли він переїздив через Західню Україну, Волинь, Галичину, Поділля, Бесарабію, Малу Тартарію (Степову Україну) і Крим. З Польщі Лянуа їхав через місто «Sadowen (Судова Вишня) на Руси» до «Lombourg на Руси» (Lemberg, Львів). «Там мені дали панове міщани того міста (Львова) дуже великий обід і кусень шовку». Таку саму гостинність зустрів подорожник і в інших містах на Руси, як Белз, Луцьк, Кремянець та інші. Особливо хвалять прийняття й дарунки, які дістав від рутенських князів і рутенських лицарів (старшин), особливо від Ghedigold-а, капітана Pluy на Поділлі (с.т. Пилява – місце одного з найбільших перемог гетьмана Богдана Хмельницького).
До початку ХVІ стол. відноситься Реляція Альберта Кампензе до Папи Климентія VІІ, в справі претенсії Моковії до земель, що лежать поміж Бористеном (Дніпром), Меотидою (Озівським морем) і Танаїсом (Озів), а які складали Державу Русь (Stato de Rossi). ДО земель Росів-Русинів (Rossi) зачисляє Реляція Київ і Львів (Citta Leopolina) аж до Сарматських гір (Татри).
Відомий французький подорожник і дослідник Блез де Віженер в своїй книжці: «La Description du Royaume de Pologne» (Париж 1573), чимало місця уділяє Західній Україні і Правобережжю, які називає «Штатами польського королівства». Каже, що головним містом «Червоної Руси» є Львів, а також Люблин. Червона Русь, пише він, є частиною цілої Руси і займає місце поміж Сарматськими горами по ріку Дністер до Малої Польщі (Краківщини) і ріки Буга. «Ця країна дуже добра, дуже плодюча, добре заселена і була б ще більше залюднена, якби не набіги татар». Про нарід на Поділлі і каже, що він той самий, як на Волині і Галичині, а «їх мова, побут і звичаї майже тотожні з такими на Червоній Руси, Волині і Литві».
В обширних Записках посла німецького цісаря Рудольфа ІІ до козаків – Еріха Лясоти (1550-1616), коли посол переїздив через Львів в 1594 році, записано: «Львів – столиця Червоної Руси. В місті є єпископська катедра, воєвідство, кастелянія (залога фортеці) і староство; має два замки: один у місті, інший поза містом на високій горі, звідки відкривається вигляд на декілька миль. В цьому місті багата торгівля: її ведуть переважно вірмени, які тут поселилися і мають прекрасну церкву, де і провадять богослуження за звичаями свого обряду».
З кінцем ХVІ ст. приходить більше зацікавлення Львовом, у західньо-европейській картографії, вузлом більших шляхів та своїми укріпленнями. Найкраща ґравюра міста Львова, як велика панорама, уміщена у величезному виданні Ґ. Брауна і Ф. Гоґенберґа «Civitates Orbis Terrarum», (VІ том коло 1617 року). Подібна, тільки зменшена ґравюра, відома також у виданні Cellarii «Regni Poloniae» 1659 р.
Особливе значення має подорож відомого мандрівника У. Вердума, який був у Польщі, Галичині і Поділлі в роках 1670-1672, а який переводить порівняння польського й українського народу. Хоч Вердум більше пише про побут, звичаї та одяг селянства, все таки звертає увагу і на місто Львів, яке називає «Руським Львовом». У цього автора читаємо: «Найбільше ласкавости в словах і жестах знайдеш на Руси, спеціяльно в жінок, до чого спричиняється також русинська мова, вимова котрої не така тверда, як польська. Тому кажуть, що у Львові живуть такі гарні, делікатні й спокусливі невісти, як зрештою ніде на цілій земній кулі. Зустрів там я сам порядну жінку, котра, коли я щось хотів у неї купити, вміла мені сказати чемний комплімент у латинській мові і вміла висловитися в дуже підлесливих висловах”.
Описує він досить докладно український одяг і, вихвалюючи його естетичний вигляд, каже, що «польські селяни не є так гарно одягнені, мало одначе різниці між міщанською та тією людністю».
Цей голос про Львів не є одиноким. Дещо подібно писав також данський посол Юль Юст, переїжджаючи через Львів в 1711 році, з Придністровя шляхом через Винницю, Бар, Зіньків, Ярмолицю і Тернопіль. Данський посол записує про Львів: «Місто оточене високим валом, а внутрішній бік зміцнений невеликою старовинною стіною з вежами (оборонні мури). Старе місто гарніше всіх інших міст подібного розміру. Тут багато гарних палат і майже всі доми пятиповерхові, з невеликими колонами з цілих кубічних каменів (квадрів) та прикрашені прекрасними різьбами; вікна мають залізні ставні (віконниці) і ґрати. Врешті, війна зруйнувала важніших горожан і деякі будинки були знищені… Мужчини у Львові носять польський одяг, жінки – французький. Загалом у місцевих жінок непомітно нічого польського (!). У Львові є замок; стоїть він на високій горі, що перевищує найвищі шпилі храмів, оточений мурами і вежами та може обстрілювати всі міські вулиці».
Наш огляд важніших подорожників, що були у Львові, не вичерпується повищим матеріялом. Певно, що упродовж ХVІІІ століття було їх ще немало, тільки цей матеріял ще не зібраноі не опрацьовано. Свідчить про це також картографія і ґравюра, що представляє наш Львів, як важливий осередок торговельних шляхів. З цих ґравюр міста Львова згадаємо працю К. Нєдбаловича 1703 р., що виображає обогу міста українськими військами гетьмана Б. Хмельницького 1648 р.; далі ґравюри Львова таких авторів, як Johann Christophor, Haffner, Prixner 1768 р. (Бібліотека Павліковських у Львові) та інші ґравюри ХVІІІ ст. в Історичному музею м. Львова. З українських ґраверів, відома ґравюра Львова Івана Филиповича з половини ХVІІІ століття.
Девятнадцяте століття незвичайно багате на подорожників, що відвідували Львів. Були це переважно німці, що описували свою подорож доволі сухо й нецікаво. З німецькою докладністю описували вони, які відвідали уряди австрійської монархії, де і скільки видали гроша, як їм спалося і що їли. Натомість менше звертали увагу на особливості краєвиду, вигляд міста, памятки архітектури й мистецтва. «Не помічали» національного складу, звичаїв, вдачі та інших особливостей населення. Не схоплювали стилю життя і характеру галицької столиці.
Вийняток становить знаменитий твір відомого мандрівника, вченого антрополога Йогана Ґеорґа Коля «Die Ukraine. Kleinrussland», виданий в Дрездені в 1841 р. Прибувши до Львова вечором 19 жовтня 1838 р., автор пише: «Все було дуже ясно ілюміноване; високі доми були освітлені знизу вгору, з вулиць мерехтіли здалеку довгі ряди ліхтарень, і з усіх гір навколо палахкотіли численні світла зблизька та здалеку, але це була звичайна, буденна, вечірня ілюмінація. У великі празники при святочній ілюмінації мусить бути вид міста з цих гір величавий… Від непамятних днів ми не бачили чогось такого гарного та наше серце забилося, повне втіхи, коли ми вїхали в брами великого міста». Далі Коль пише, що в кітловині «наче квочка в гнізді», розсілося велике, бо стотисячне місто. Просторі площі, гарні проходи, бульвари та великі сади. Місто багате в храми, церковні великі вежі та великі будинки”.
Подобалася мандрівникові і нова львівська ратуша. Про Ринок каже: «Липський і дрезденський Ринок вже безліч разів малювали, але львівський ні, а втім це була б багато цікавіша картина. Каварень, цукорень, і винарень не бракує. Львів має більші і елеґантніші каварні ніж Дрезден або інші німецькі міста тієї величини. На вулицях Львова великий рух”. За описом Коля тодішній Львів мав німецьку політуру з урядовцями в 1/3 німцями, німецьким театром та інше.
Про поляків Коль писав: «Вже Шульце завважив, що поляки дуже криклива нація, і що він у ніодному передпокою королівської залі не чув так багато шуму та сварні, як у польському. Поляки говорять багато та голосно, а прості люди не говорять ніколи, лише кричать».
Про українців Коль говорив найбільше, одначе переважно про селянство. Тому, що ці розділи значно поширили б нашу тему, вкажемо лише на деякі місця з писань Коля. Ознайомившись з Галичиною, автор пише, що там живе нарід «так посвоячений з малоросами, козаками й українцями, як баварці з саксонцями. Їх мова, очевидно, значно різниться від великоруської. Зате подільські та київські українці розуміються з галицькими, як брати. На перший погляд ока вони виглядають на понурих і замкнених. Грабунок і душегубство серед них дуже рідкі, а табулі австрійських кримінальних установ виказують, що на українському сході монархії такі рідкі, як у протилежному кінці монархії, на італійському заході – такі часті. Як усі українці, так і галицькі – чистіші від поляків. Зате поляки більш запопадливі та старанні».
Вказуючи на великі і рухливі шляхи, що перетинаються у Львові та служать для товарообміну поміж сусідніми державами і країнами, відмічає, що комунікація була у руках українців. «Котиться цими дорогам, сюди й туди всякий крам між двома могутніми монархіями і, головно, між головними містами: Віднем, Одесою, Львовом, Прагою, Краковом, Києвом і Москвою». Візниками були головно українці. «Бреслав, Познань, Варшава, Київ, Будапешт – ось граничні пункти великого кола, що в ньому порушується галицький українець, знаменитий візник» – каже Й. Ґ. Коль.
Не менше інтересний опис подорожі по Галичині і зокрема Львова чеського письменника Карла Владислава Запа «Cesty a prochazky po Halicke zemi», Praha 1844. Його відомості дають прецікавий матеріял до українського побуту, звичаїв, вдачі, мови й мистецтва; зокрема Зап, так само як і Коль, говорить про комунікацію і знаменитого українського візника, торгівлю і соціяльні відносини. Відноситься це до останніх років 3-го десятиліття минулого століття (ХІХ ст. – прим. ред.). Про місто Львів чеський письменник говорить наворотами в кількох місцях своєї обємистої книги. Оглядаючи Львів з Замкової гори, передовсім відмічає храм св. Юра – «це найкраща оздоба міста». Згадує і фабрики, а поміж ними тютюнову у Львові, де робітниками були здебільша українці.
«У Львові по русинські говорять мало, а інтеліґенти-русини говорять по польськи. Так само в родинах священиків розмовляли поміж собою, особливо в приявності чужих, по польськи. Одначе коли зайшла мова про чеську літературу, почали всі говорити по українськи”. По селах автор «пересвідчився, що тутешній русинський говір з уст русинських дівчат – звучить дуже гарно, а що лише поляки своїми насмішками, а ще більше своїми наклепами завели його в таке пониження… А тепер нема нічого дивного, що та мова, якою написані найстаріші літературні памятки цієї країни, втікла під стріху бідного селянства». «Наш чоловік (с.т.чех) в руському краю, навчиться говорити по руському значно ліпше, ніж по польськи тому, що русинська мова (розуміється малоруська) вимагає значно менше ломання язика і шепелявлення (ніж польська мова) і вислів (вимова) її приємніший».
Особливо захоплюється Зап народніми звичаями на Різдво, піснями, думами, будівництвом, церковною обрядовістю, відмічає також українські школи та примітивне виховання молоді. Наприкінці своїх спогадів К.В.Зап, торкаючись звичаїв і взагалі українців, подає такий факт. Їхавши зі Львова до Перемишля, дав візникові-українцеві 2 ґроші на снідання. Той – каже автор – за один ґрош купив горілки, до того дав собі «з власних засобів» хліб, а другий ґрош віддав старому жебракові, що стояв перед коршмою.
А візник – молодий хлопець додав:
– Як я старого діда не забуду, то мене Бог не забуде!
«В сю хвилину стало мені перед ним (візником) встидно…»
Василь Дядинюк (1 січня 1900(19000101), с. Лучинець, Могилівський повіт, Подільська губернія, Російська імперія, тепер Мурованокуриловецький район, Вінницька область, Україна – 21 січня 1944, Відень, Альпійські та дунайські райхсгау, Третій Райх, тепер Австрійська Республіка) – вкрай цікава постать в історії української культури першої третини минулого століття. Майстер своєї справи, про якого часом незаслужено забувають.
Походив з родини, що мала стосунок до мистецтва. Дід і батько майбутнього художника будували храми, писали ікони, різьбили й оздоблювали іконостаси. Перші уроки малювання юний Василь брав у свого батька Андрія.
Ґімназійне навчання припало на початок Української національної революції 1917 – 1921 рр. Тож старшокласник Дядинюк пішов добровольцем до Армії Української Народної Республіки. Брав участь у визвольних змаганнях, дослужившись до звання поручника і двох бойових нагород. Оскільки вибороти незалежність тоді не вдалося, молодий офіцер опинився в таборі для інтернованих вояків УНР у польському Каліші.
Звільнившись, Василь Дядинюк, як і чимало інших учасників боротьби за волю України, залишився на польській території. Оселився в окупованому поляками Львові, де заробляв малюванням портретів, натюрмортів, копій творів інших художників. Попри поразку визвольних змагань, повоєнну розруху та окупацію, українське культурно-мистецьке життя Львова й цілої Галичини отримало, так би мовити, друге дихання. Завдяки щедрому меценатові митрополитові Андрею Шептицькому і неординарному митцеві Олексі Новаківському, який прибув до галицької столиці на запрошення владики ще перед Першою світовою війною, постала перша на західноукраїнських теренах українська художня школа. Харизма й педагогічний талант Новаківського, протекція Митрополита і фаховий викладацький склад зробили свою справу: школа не лишень відчинила двері у світ мистецтва творчій молоді з різних куточків України, а й згуртувала довкола себе чисельне коло приятелів і шанувальників.
Василь Дядинюк був студентом Мистецької школи Олекси Новаківського протягом 1924 – 1927 рр. Як вільний слухач, періодично відвідував заняття, що проходили в майстерні художника на другому поверсі його помешкання по вул. Земялковського (тепер – Новаківського, 2). Влітку їздив разом із іншими вихованцями на пленер до гуцульського села Космач. Твори Дядинюка експонувалися на першій звітній виставці учнів Мистецької школи у львівському Академічному домі восени 1926-го.
Приблизно тоді молодого митця запримітив владика Андрей. Виконуючи доручення Його Ексцеленції, Дядинюк вирушив у творче відрядження до василіянського монастиря у Вільні (нинішня литовська столиця перебувала тоді в складі Польщі) перемальовувати старі портрети церковних достойників XVII – XVIII ст. Упродовж двох місяців (кінець 1926 – початок 1927) художник виконав дванадцять копій портретів унійних єпископів.
Митрополит залишився задоволений результатом. Відтак влітку 1927 р. Василь Дядинюк, як стипендіат владики, подався до Італії. Скориставшись нагодою, кілька місяців поспіль копіював роботи визначних майстрів минулого на кшталт Фра Беато Анджеліко, Леонардо да Вінчі, Сандро Ботічеллі, Пітера Пауля Рубенса і Рембрандта, що зберігалися у музеях Риму, Флоренції, Венеції.
Після повернення на початку 1928 р. зацікавився доробком Петра Холодного-старшого – митця-іммігранта з Наддніпрянщини, котрий мав власну майстерню у Львові. Взявся засвоювати основи монументального живопису, зокрема техніку темперного малярства. Детально простудіювавши східнохристиянський іконопис, став прибічником українсько-візантійського стилю.
Не припиняв їздити закордон. Упродовж 1928 – 1929 рр. коштом Митрополита стажувався у Франції разом із двома іншими учнями Новаківського – Святославом Гординським та Михайлом Морозом. Відвідував заняття у паризькій Національній вищій школі мистецтв й Академії Жюліана. Твори українського митця Василя Дядинюка виставлялися разом із доробком представників Салону Незалежних (фр. Société des Artistes Indépendants) в одному з найбільших виставкових центрів країни Гран-Пале або Великому палаці (фр. Grand Palais).
У вересні 1929 р., на прохання митрополита Шептицького, Дядинюк почав викладати живопис, рисунок і композицію у малярській школі, створеній при львівському монастирі отців-студитів. Пізніше, з 1930 по 1933 р. виконував обов’язки її директора. Під опікою Маестро тут сформувалося немало майбутніх митців: схимонах Вісаріон (Василь Баб’як), схимонах Філотей (Коць), Анатоль Яблонський, ієромонах Ювеналій (Йосип Мокрицький), брат Гелазій (Григорій Семенюк), брат Михайло Висоцький, брат Мар’ян (Михайло Пигель).
Протягом 1931 – 1932 рр. Василь Дядинюк спільно зі скульптором і різьбярем Андрієм Коверком докінчив розпочате ще Петром Холодним панно із семи ікон «Гробу Господнього» для Успенської церкви у Львові. Опісля взявся за створення серії портретів історичних персоналій княжої та гетьманської доби «Володарі України». Профінансувати амбітний проект, відповідно до угоди із Митрополитом, зобов’язався американський меценат українського походження Яків Макогін. На превеликий жаль, виконати роботу в повному обсязі у визначений термін митець не встиг, що призвело до розірвання контракту і невдоволення владики. Невдача завдала болісного удару по репутації Дядинюка, котрому довелося докласти чималих зусиль аби реабілітуватися в очах Кир Андрея.
Та попри все, художник продовжував активно й натхненно працювати протягом 1930-х рр. Окрім іконопису чи історичних сюжетів, спробував себе в книжковій графіці: приміром, створив обкладинки до поетичної збірки Євгена Маланюка «Земля й залізо», творів Наталени Королевої та Юрія Смолича, книги Іллі Борщака і Рене Мартеля «Іван Мазепа», журналів «Дзвони» й «Жіноча доля».
Поруч із тим експонувався на першій виставці, влаштованій Українським товариством прихильників мистецтва (1931), виставці українського мистецтва у Варшаві (1934), ретроспективній виставці українського мистецтва першої третини ХХ ст. у Львові (1935). Здійснив художнє оформлення «Показу виробів українського промислу», відкритого в березні 1936 р. у приміщенні львівського Народного Дому. Відзначений премією Наукового товариства ім. Шевченка (1938).
Бувши без сумніву талановитим митцем, Василь Дядинюк мав доволі непростий характер. Говорячи про людські якості Маестро, мистецтвознавець Володимир Овсійчук зауважив, що той не вирізнявся «щирою відвертістю і багатством емоційних почуттів».
Після приходу в Галичину совєцьких «визволителів» Дядинюк, разом із дружиною-мисткинею Ольгою Козакевич, товаришкою по школі Новаківського, і сином Андрієм, переїхав до Коломиї. У роках німецької окупації належав до Спілки українських образотворчих мистців (СУОМ), брав участь у зорганізованих нею виставках (1941 – 1943). Разом з художником Михайлом Дмитренком планував розписувати храм Благовіщення у Городку на Львівщині. Проект підтримав сам митрополит Андрей Шептицький, проте наближення лінії фронту змусило родину Дядинюків залишити Коломию й податися на Захід наприкінці 1943 р.
В окупованому гітлерівцями Відні митець програв бій із тяжкою хворобою наприкінці січня 1944-го. Одинадцять робіт Дядинюка, що зберігалися в Національному музеї у Львові, знищені комуністами 1952 р. На батьківщині ім’я художника на довгі десятиліття було піддане забуттю.
«Якось дуже символічно Василь Дядинюк (1900-1944) прожив рівно стільки, скільки перебував на митрополичому престолі Андрей Шептицький. – писала дослідниця Ірина Гах – Вони познайомились у школі Олекси Новаківського; багато років (усе творче життя художника) митрополит був для Василя Дядинюка (зрештою, як і для більшості тогочасних молодих митців) великим меценатом, що багато років давав моральну та матеріальну можливість навчатись, вдосконалюватись, розвивати талант; а ще – незважаючи на людські якості молодих людей, їхні часом невірні дії чи помилки, належно оцінювати працю й талант. І завжди – за будь-яких обставин – пробачати, підтримувати, допомагати».
Хоча сам Василь Дядинюк не зажив такої слави, як, наприклад, інші учні Олекси Новаківського (Михайло Мороз, Едвард Козак, Святослав Гординський, Григорій Смольський, Іванна Нижник-Винників, Мирон Левицький, Іван Кейван), все ж його доробок вартий того аби про нього знав якомога ширший загал.
Олександр ШЕЙКО
Молодший науковий працівник
Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Джерела:
За словами артиста новоспечений хіт він створив протягом трьох днів у власній студії звукозапису. Не лише музичний трек був створений в умовах карантину а й відеокліп! До слова, зйомки якого відбулись у гаражі з дотриманням усіх правил та умов карантину.
“Пісня та відео створені за три дні в умовах “карантину 2020” Це відео створене для емоційного розвантаження та налаштування на позитив.Коли природа за допомогою людини загнала людину в чотири стіни у мужчин що мають гараж поблизу це був останній бункер де можна було з користю для всіх провести час і бути вдома. Відео робота одного актора він же режисер він же композитор він же співак і музикант. Монтувати прийшлося в так званих “дистанційних умовах”. – підкреслив Василь Мельникович.
Самою відеороботою співак підкреслює важливість дотримання карантину, також у ній піднімається гостра соціальна тематика подружніх стосунків, яких Василь оспівує жартома!
Ростислав ПЕЛЕХ
“07.04.2020 о 21:00 по вул. Героїв УПА 76, на зупинці колишнього заводу “Кінескоп”, чоловік (зі слів поліції безхатченко) напав і підрізав Лесика з гурту “Лесик Band” (Олександр Дацюк), поліція чоловіка затримала і вилучила ніж, проводять слідчі дії. Самого ж Лесика, за словами поліцейських, наразі направили у 8 лікарню і він зараз на операційному столі, два ножових проникаючих поранень в область серця”, – написав Зінкевич.
Пізніше він оновив допис і написав, що Дацюк помер.
“Самого безхатченка опізнали. Він колишній житель вул. Героїв УПА 78 – затриманий направлений в Франківський Райвідділ поліції”, – додав він.
Донька Олександра Дацюка Христина підтвердила смерть батька.
“Сьогодні трагічно помер наш тато Лесик Дацюк. Від руки якогось покидька. У зв’язку з карантином ми звісно не будем робити пишного прощання”, – написала вона на своїй сторінці у Facebook.
Наталка РАДИКОВА
Місцевість Фридрихівка, що була між Клепаровом і Кам’янкою (Баторівкою), зберегла відносно мало натяків на її освоєння ще на початку минулого століття. Зараз між вулицями Левандівською, Шевченка, Єрошенка, Золотою і Татарбунарською складно знайти якісь ознаки забудови Фридрихівки у міжвоєнний період. Втім, донедавна одна з них була: маловідома частинка історії індустріального Львова. Про неї і мова.
Одна зі зупинок громадського транспорту на вулиці Шевченка має назву “Крупзавод”. Про історію адреси вулиця Шевченка, 115 йдеться у Вікіпедії: «до 1939 року був млин “Едмін і син” та 1-ша Малопольська парова лущарня пшона та круп, в радянський період — Крупзавод № 25, за часів незалежності України завод був зупинений, а його будівлі частково зруйновані.» Музей “Територія терору” має у архіві фото його входу .
На польському онлайн-ресурсі архівних фотографій можна розглянути аерофото північно-західної частини Львова, де впізнається Клепарів, Фридрихівка. Воно датоване серпнем 1944 року. На ньому неважко розпізнати крупзавод, – на непарній стороні тодішньої вулиці Янівської (тепер Шевченка) він майже без сусідів, – далі на північний захід від нього великих споруд нема…
За адресою вулиця Шевченка, 115 дотепер є промислові й офісні споруди, поряд з якими кілька років тому збудували хмарочос, з якого можна було розглянути давню трубу-димар. Власне саме на давність споруди вказувала ознака, яку найзручніше було розглядати саме з 5-9 поверхів новітнього хмарочоса.
Безпосередньо з вулиці Шевченка ці цифри важко було зауважити. Так само важко було побачити з вулиці табличку, прикріплену до димаря на висоті другого поверху.
Автентичність таблички та зв’язок напису на ній з цифрами на трубі-димарі цілком реально довести завдяки різним інтернет-сайтам, присвяченим історії та архітектурі.
Так, на російськомовному форумі, присвяченому цеглі, є кілька слів, про Альфонса Кустодіса:
«В 1894 році Альфонс Кустодіс отримав патент на круглу димову трубу, а в 1895 почав будівництво труб на заводі Донецько-Юр’ївського металургійного товариства (нинішньому Алчевському металургійному комбінаті). 1900 рік – засновано Акціонерне товариство для будівництва фабричних труб и печей.
Воно працювало практично на всі території тодішньої Російської імперії, мало представництва на лише у Санкт-Петербурзі та Москві, а й на Уралі, а цегельні працювали у Ростові, Дружківці. Компанія Кустодіса успішно працювала у США, де також отримала патент.»
Його життя припало на часи так званої Другої промислової революції. І він залишив свій слід у історії цього явища, а також у історії розвитку промисловості нашого міста. Більш детальну біографію А.Кустодіса можна прочитати в Австрійському довіднику-енциклопедії:
Народився 24.05.1850 (Еммеріх, Німечина) – помер 20.05.1924 (Дюссельдорф, Німеччина). Перший шлюб (1879) з Марією Людовикою Сабіною, 2-й шлюб (1895) з Наталі, Шмітц. Діти від 2-го шлюбу: Альфонс Марія Антоніус (1896-1976); Гертруд Марія Агнес / Герта (*1897).
Професійна кар’єра:
Альфонс (також Альфонс) Кустодіс народився в 1850 році в Еммеріху, Німеччина. У 1881 році він заснував “Tonwerke Dusseldorf”, який спеціалізувався на будівництві печей і високих димоходів. Окрім живих ділових відносин з Росією, він заснував філію в США, а також підтримував філію в Празі (із зміною назв компаній). У 1896 році філія зареєстрована у Відні. Як власник, “Alphons Custodis, Ing. в Дюссельдорфі”. Невдовзі у Відні створюється головний штаб, але Кустодіс ніколи не залишався у Відні довгий час. Про це свідчить реклама в журналі “Neubauten und Concurrenzen” з 1899 року що компанія вже була процвітаючою на той час: «будівництво фабричного димоходу, нове будівництво, піднесення, ремонт без перебоїв. Понад 3000 замовлень з Європи та Америки.»
Близько 1918 року Альфонс Кустодіс вийшов з віденського бізнесу, і колишній керуючий директор Карл Герцер став єдиним власником цієї компанії. Однак компанія залишалася зареєстрованою до 1970-х років під назвою компанії “Alphons Custodis GmbH” у Відні. З придбанням магістерської концесії в 1920 році компанія отримала дозвіл також на здійснення будівництва у Відні.
За даними комерційного суду, у колишній імперії Габсбургів існували записи фактично декількох філій, таких як у моравських Острау, Будапешті,Львові, Кронштадті, Ґраці.
Ймовірно, наш львівський комин філії фірми Кустодіса завершений після смерті цього підприємця-будівничого.
Про львівську діяльність цієї організації можна віднайти інформацію на польських сайтах. Так, в архіві онлайн-магазину є оголошення про те, що у 2016 році за 18 злотих продавали раритетне видання 1911 року “PRZEGLAD CERAMICZNY- Dwutygodnik Podgorze” (“Огляд кераміки – двотижневик Подгуже”).
Тобто, це рекламний двотижневик для будівельників фірми “Ceramika Lagiewniki” з району Podgorze, що у Кракові. В одному з випусків була реклама фірми Альфонса Кустодіса, а саме львівської філії, що мала офіс на вул. Сапіги,45 (теп. вул. Бандери): Galicyjski Zaklad budowy kominow fabrycznych (Галицький завод будівництва фабричних димарів.
Ще одним джерелом інформації про львівський завод Кустодіса є сайт польської фірми, що виготовляє п’єци. На їхньому корпоративному блозі оприлюднили є скан-копію реклами фірми Кустодіса з того ж таки 1911 року. Її розмістили також у тижневику для будівельників. З реклами також дізнаємось, що крім промислових димарів його фірма будувала промислові печі, муровані та залізобетонні водні резервуари, надавала інші послуги.
Втім, його фірма процвітала і по той бік океану. Зараз у США його компанія має іншу назву – “Хамон Кустодіс”. У 1998 році, “Custodis” була придбана міжнародною інженерною та контрактною компанією “Hamon”, яка обслуговує важкі галузі промисловості. Головний офіс компанії “Hamon Custodis” розташований у місті Сомервілль, штат Нью-Джерсі. “Hamon Custodis” обслуговує всі п’ятдесят штатів і десять провінцій Канади.
У США про А.Кустодіса пишуть, як новатора у промисловому будівництві:
«Під час ери, коли низькі будівлі в промислових містах створювали густий покров смогу і вулиці просочувалися забрудненням повітря, Кустодіс переніс промислові димарі на новий рівень з винаходом радіальної цегли.»
«Це була інновація в дизайні, що дозволила побудувати труби вище. На початку 1900-х років, це був направду інженерний подвиг, щоб побудувати таку високу структуру. Підвищуючи висоту димарів, покращувалась якість повітря на місцях.»
Одне з досягень фірми Кустодіса – це труба Анаконди.
Димова труба Анаконди – цегляна димова труба колишнього мідеплавильного заводу в місті Анаконда штату Монтана, США. Вважається однією з найвищих цегляних споруд в світі (за деякими даними, і є найвищою). Була зведена в 1918 році, запущена роком пізніше)нью-йоркською будівельною компанією “Alphons Custodis Chimney Construction Company”.
Вік брав своє і попри інженерні рішення цегла на верхніх ярусах львівського димара, якому було майже 100 років, осипалась. В грудні-січні димар на вулиці Шевченка, 115 розібрали. На його місці є новий, значно менший. Можна припустити, що цей димар був не єдиною промисловою спорудою, що збудувала фірма Кустодіса у Львові. Та чи збереглись вони?
Зараз чи не єдиною будівлею, на Фридрихівці, що до наших днів зберегла ознаку міжвоєнних часів є житловий будинок під номером 132 на вулиці Шевченка. На його фасаді досі є герб міста, що був офіційним символом Львова до 1936 року.
Юрко СЕМАШКО
Джерела:
Отож, Олександра Любич-Парахоняк (справжнє прізвище – Парахоняк; 1892-1977) – оперна, опереткова і камерна співачка. Понад 20 років вона виступала на сценах театрів, у концертах, привертаючи до себе увагу європейської публіки та критиків.
Народилась майбутня артистка 14 березня 1892 р. в Станиславові в сім’ї службовця залізниці. Змалку дівчинка виявила музичні здібності, володіла гарним голосом і була активною учасницею аматорського хорового гуртка, яким керував її батько. Після переїзду родини до Львова Олександра бере уроки співу у приватній школі Володислава Баронча, згодом продовжує освіту у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка. Тут вона навчається у Софії Козловської (солоспів), Галини Ясеницької (фортепіано) та Станіслава Людкевича (теорія музики). Згодом вдосконалює вокальну майстерність в Олександра Мишуги у Варшаві (1912-1914) і Чеслава Заремби у Львові. Дебютувала Олександра Парахоняк 1917 р. у Львівському Міському театрі в опереті К. Целлера “Штиґар” (“Der Obersteiger”) у ролі Графині; тоді ж обрала собі сценічне ім’я – Олександра Любич. Опісля була солісткою Львівського театру, Поморської, Катовицької та Познанської опер; короткий час – артисткою Люблінської оперети. У 20-х роках О. Любич-Парахоняк співпрацювала з театральними трупами товариства “Українська Бесіда”. У Львові вела активну концертну діяльність, зокрема у заходах хорових товариств “Львівський Боян” і “Бандурист”.
Особисті та творчі взаємини із Станіславом Людкевичем започаткувались ще в роки львівських студій майбутньої співачки. Олександра часто виступала у так званих “пописах елєвів” – так називали учнів Інституту. Кожний такий концерт був важливою подією у мистецькому житті Львова, викликав особливе зацікавлення фахових критиків, зокрема Станіслава Людкевича. Він одразу ж гідно оцінив талант молодої співачки, красу голосу, артистичну обдарованість і всіляко її підтримував.
Так, рецензуючи попис елєвів у червні 1909 р. (тоді композитор жив і працював у Перемишлі, але приїздив до Львова за будь-якої нагоди), Людкевич серед вокалістів виділив Олександру Парахоняк – “задля прегарного голосового матеріалу, як і певної і чистої інтонації – так рідкої у високих сопранів”. Водночас радив молодій співачці у подальших студіях більше уваги приділяти м’якості та заокругленню звуків високого регістру.
Ще один відгук Людкевича пов’язаний із Вечором Шуберта, який відбувся у травні 1912 р. У концерті різножанрові твори австрійського романтика прозвучали у виконанні хорів “Львівський Боян”, “Бандурист”, педагогів та кращих студентів Музичного інституту; вступне слово виголосив Станіслав Людкевич. Виступ Олександри Парахоняк отримав різні оцінки на сторінках газети “Діло”. Так, І. Козак, відзначаючи вроджені дані співачки, вказав на недоліки виконання і особливо на вибір, на його думку, невідповідного твору. А вже наступного числа з’явилась розгорнута стаття-відповідь Людкевича, в якій він рішуче стає на захист молодої співачки і категорично виступає проти вибору лише відповідних для голосу творів, що обмежило б репертуар виконавців. У цій же статті Станіслав Людкевич дає надзвичайно влучну характеристику голосу співачки: “Се високий, з деяким драматичним закроєм, але свіжий, гнучкий і легкий сопран з всякими природними даними до колоратури”.
Перші успіхи окрилили О. Парахоняк, яка вирішує продовжити вокальні студії, щоб присвятити себе сцені. У цьому прагненні її гаряче підтримав Станіслав Людкевич. Він звернувся до Олександра Мишуги, тодішнього професора Варшавської консерваторії, з проханням прийняти Олександру до свого класу. Мишуга радо погодився (про це свідчить його лист-відповідь, який зберігається в архіві С. Людкевича). Композитор, напевно, був добре поінформований про фінансовий стан родини Парахоняків (в якій виховувалось 5 доньок), бо в листі Мишуги йдеться про безкоштовне навчання. А невдовзі Олександра отримала стипендію Музичного товариства – теж за сприяння Станіслава Людкевича.
Треба зазначити, що Людкевич і надалі цікавився творчими здобутками Олександри Парахоняк. Так, у 1920-х рр. артистка співпрацювала з театральними трупами товариства “Українська Бесіда”, виступаючи у музично-драматичних п’єсах і операх. В одному з оглядів Людкевич писав, що своїм успіхом опера Миколи Аркаса “Катерина” завдячує “участі в головній партії гром. О. Парахоняківної, яка не тільки голосово, але й зовнішньою появою, а навіть грою, дала креацію справді сценічну і гарну”. А в рецензії на виставу п’єси Михайла Старицького “Ніч під Івана Купала” зазначив, що артистка “в поважніших мелодрамах і операх зможе віддати театрові незчисленні услуги. Шкода тільки, що поки що не має вона біля себе на сцені рівних партнерів. О це треба би театрові доконче подбати в міру сил і можливости”.
Ось рядки з відгуку на концерт за участю Олександри Парахоняк, Василя Барвінського та Євгена Перфецького, в якому серед інших прозвучали нові твори Людкевича і Барвінського (жовтень 1920 р.): “Голос співачки трохи навіть скріпився, іменно ж у середині, зрештою, всі гарні прикмети голосу, дикції і техніки остали в повній силі і виявилися особливо в другій половині арій й у піснях Чайковського і Ґріґа. Хіба якоюсь тремою треба пояснити легку дрож голосу з початку виступу і хвилеве стемнення гарного, з природи ясного тембру, яке опісля зникало без сліду”.
Ще з періоду навчання в Музичному інституті Олександра Любич-Парахоняк мала змогу вивчати композиторський доробок Людкевича. Так, на Шевченківському концерті 1909 р. у складі хору “Львівського Бояна” вона співала першу частину кантати-симфонії “Кавказ”, а в 1910 році – другу.
У концерті до 100-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича (7 листопада 1911 р.) Олександра виконала сольну партію у новому творі композитора “Дністрованка”, написаному для мішаного хору і соло сопрано в супроводі фортепіано.
Солоспіви Людкевича посідали вагоме місце у концертному репертуарі співачки. Так, у благодійному музичному заході у грудні 1911 р. Олександра Парахоняк виконала понад програму “Ой вербо, вербо”. Згодом цей твір вона співала на першому українському концерті у визволеному Львові в липні 1915 р.
У червні 1916 р. на концерті з нагоди освячення будинку Музичного товариства ім.М. Лисенка у виконанні Олександри Парахоняк прозвучав солоспів “Там далеко на Підгірю”.
А в кількох концертах, що відбулись у 1920 р., співачка представила нові композиції Людкевича – “Піду, втечу”, “Тайна”, “Спи, дитинко моя”. Наступного року ці солоспіви були опубліковані. Автор презентував видання Олександрі Парахоняк із дарчим написом – “Першій незрівнянній виконавиці отих пісень”. (Ноти зберігаються тепер у фондах Львівського історичного музею.)
Наостанок декілька слів про особисте життя Олександри Любич-Парахоняк. Влітку 1918 р. з артистами театру “Українська Бесіда” вона перебувала на гастролях у Винниці. Там вийшла заміж за Володимира Козака, професора гімназії, соліста “Львівського Бояна”. Очевидно, що шлюб виявився невдалим. Вони розлучились у 1927 році.
Мар’яна ЗУБЕЛЯК
старший науковий співробітник Меморіального музею Станіслава Людкевича
Джерела:
З. Штундер. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т.1 (1879-1939). – Львів, 2005.
Про це днями повідомила на своїй сторінці в соціальних мережах, написавши: «Пишу нові казки 2-ма серцями – своїм великим і синовим маленьким. Поповнення чекаємо вже незабаром. А нова книга чекатиме на читачів вже у вересні. У ній буде безмір материнської любові та добра».
Нагадаємо, саме під час карантину казкарка активно зайнялася літературною творчістю й готує тексти до осінньої збірки. Ця книга стане вже 6-ю збіркою, котра вийде в рамках читацького проєкту, головна мета якого полягає у популяризації дитячого читання у молодшому шкільному віці через особисті зустрічі-читання із казкаркою.
Нагадаємо також, що недощавно Леся Кічура завершила озвучення останньої своєї книги «Музей іграшок», котра в найближчому часі має вийти шрифтом Брайля завдяки співпраці з Ресурсним центром Львівської політехніки (директор Оксана Потимко) та громадською організацією «Фонд реабілітації незрячих» у рамках проєкту «Книга брайлем» за підтримки управління соцзахисту Львівської міської ради.
Зараз авторка думає над назвою нової книги та кінцево відбирає тексти, які увійдуть до її складу. Нагадаємо, що художницею у цьому казковому проєкті вдруге стане київська ілюстраторка Вікторія Дунаєва (вона ілюструвала й попередню книгу казкарки).
Наталка РАДИКОВА
