“Не можу не похвалитися ними цьогоріч. Барвники харчові, їсти можна, але шкода. Малюю рівно один раз в рік, як не писанки, то паски”, – зазначає Людмила.
Довідково. Петриківський розпис, або «петриківка» — українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося на Дніпровщині в селищі Петриківка, звідки й походить назва цього виду мистецтва.
Окремі речі з візерунками в стилі петриківського розпису збереглися ще з XVIII століття. Однак у сучасному розумінні цей напрям сформувався наприкінці XIX століття — на початку XX століття. Походження петриківського розпису пов’язують з козацтвом і заселенням Дніпровщини вихідцями з Полтавщини, Слобожанщини та Поділля у XVIII столітті та в першій половині XIX століття. Проте невідомо, де й коли са́ме розвинулися традиції, що лягли в основу цього напряму малярства.
Петриківський розпис — не лише народне мистецтво, що зберігає традиції оздоблення українського житла, але й сучасний живопис, який розвивається та набуває нових рис.
5 грудня 2013 року петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
Залізна дисципліна була обов’язковою для гімназистів і в позаурочний час.
“Стражі моралі” пильнували за її дотриманням і вдень, і вночі. А кожен проступок порушника і вид покарання за нього заносили до спеціального журналу. У подальшому це могло бути враховано під час складання іспитів.
Карцер та різки — реалії гімназійної науки
Навіть такі безневинні витівки, як паління цигарок чи прогулянка без кашкета, оберталися покаранням. Наприклад, як ідеться в одному з журналів, учень Петро Бондар за “куреніє папірос” опинився в карцері на три години. А учні Іванов і Вулах за те, що “билі замєчєни на уліце в общєствє знакомих баришень” отримали арешт на дві години.
Фрагмент журналу, куди записували порушників, їхню провину і покарання
Один із відомих гімназійних хуліганів встановив своєрідний рекорд покарань: за побиття учня отримав перебування в карцері на 2 години; за те, що пішов з уроку – півтори години арешту; за незнання уроку – годину арешту; за втечу з-під арешту – 2 години арешту; за невиконання обов’язків чергового – годину арешту; за безлад на учнівській квартирі – 2 години арешту; за паління – 3 години карцеру; за вихід у пізній час з квартири – 2 години арешту.
Спектр покарань був різноманітний: зауваження, догана, стояння біля дошки, заборона ігор і прогулянок, стояння в кутку або за штрафним столом, позбавлення однієї або двох страв, заборона виходити з двору, сидіння в карцері, утримання в карцері на хлібі й воді, записування на “чорну дошку”, тілесні покарання і виключення з закладу. Тілесні покарання допускалися, як крайній захід, без якого неможливо обійтися. Найбільш розповсюдженою їх формою залишалася “цариця” виховання — різка. У 1840 році фізичні покарання учнів офіційно заборонили, але в 1859 відновили.
Викладачі і випускники Рівненської гімназіїї 1871 року, серед яких був і Володимир Короленко
Пустилися берега
Звичаї рівненських гімназистів не завжди відповідали уявленням про “шляхетне” товариство. Документи зафіксували випадки, коли учні мстилися вчителям і за погані оцінки, і за покарання. Найчастіше це було биття вікон в помешканнях вчителів і вихователів, а інколи й побиття їх самих.
Гімназист
Гімназист
Гімназист
Гімназист
Не були рідкісними в житті учнівської молоді пияцтво і розпуста. Причиною був низькій культурний рівень, обумовлений їх соціальним походженням. Хоча більшість учнів на початку діяльності гімназії були з дворян. Давався взнаки й вік гімназистів — від 16 до 25 років. А пияцтво в провінційному житті того часу було явищем звичайним, характерним для всіх верств міського населення. Судячи за інформацією, що збереглася, частина гімназистів пила і палила. Місцеві торговці продавали, або давали тютюн та алкоголь учням у борг, залишаючи в заставу їхні шинелі.
Непоодинокими були й масові бійки між учнями реального училища та місцевою молоддю. Дійшло до того, що на це ганебне явище звернули увагу газетярі й просили керівництво училища вплинути на учнів. Ось як писала про це газета “Волинь” на початку ХХ століття.
Від редакції. Подається виключно з метою історичного інформування й не переслідує жодних інших цілей.
Попри заборони і суворі покарання, учні примудрялися відвідувати різні публічні зібрання і театри, де дозволяли собі вольності, не відповідні їхньому віку. Заводили знайомства з актрисами, по закінченню вистав часто залишаючись у їхньому товаристві. Часто були не тільки свідками непристойних сцен, але й самі брали в них участь. Наслідками ж таких знайомств залишалися великі борги. Тому не дивно, що дирекція гімназіїї забороняла учням відвідувати розважальні заклади, вокзал (там був буфет і ресторан), приміський гай Грабник, публічні бали, маскаради, танцювальні вечори, трактири і сади при них, кофейні, кондитерські, більярдні, оперетки та інші публічні заклади. В театрах, цирках, на музично-літературних, а також дитячих вечорах учням дозволялося бувати лише з дозволу керівництва закладу, і за квитками, виданими дирекцією гімназії.
Людмила ЛЕОНОВА
За матеріалами Державного архіву Рівненської області
Понад тисячу євреїв 13 квітня 1943 року розстріляли на околиці містечка Бібрка, що за 30 кілометрів від Львова. У ці ж квітневі дні нацисти спалили бібрську єврейську лікарню і 50 хворих, які там перебували. Невелику групу осіб відправили до Янівського табору у Львові.
До Бібрки нацисти увійшли 30 червня 1941 року. І вже 2 липня, за свідченнями очевидців, у місті відбулися погроми єврейських домів, під час яких загинуло багато людей. 10 липня в Бібрці сформували юденрат і єврейську поліцію. Всім євреям, яким виповнилося 14, відразу ж наказали зареєструватися й виконувати примусові роботи.
У серпні почалося переселення в Бібрку єврейського населення з ближніх сіл, а також зі сіл Щирець (180 осіб) і Нові Стрілища (1252 осіб). Кількість євреїв, які проживали в містечку (разом із переселенцями), у той час складала 3 200 осіб. Наприкінці 1941-го невелику групу єврейських робітників відіслали в трудовий табір у село Куровичі.
12 серпня 1942 року приблизно 200 людей просто вбили, а 1260 відправили в табір смерті Белжець. Серед вбитих були всі єврейські лікарі.
Старожили свідчили, що офіційно 1 грудня 1942-го нацисти створили Бібрське ґетто. Проте, очевидно, його творили поступово. 8 грудня частина в’язнів спробували втекти, проте їх зловили та вбили. У різний час на території ґетто перебували близько 3600 євреїв – з міста і довколишніх сіл. 300 осіб там померли від голоду й хвороб.
Белжець, концтабір Бібрка
Очевидці розповідають, що у всіх будинках на ринковій площі вікна й двері були забиті дошками, аби євреї не могли виходити в центр міста. Ґетто охоплювало територію між обидвома синагогами, а з боку ріки було відгороджене дерев’яними щитами. Всі єврейські хати на вулиці навпроти були спалені або зруйновані. Нині ще є люди, які пам’ятають, що територія ґетто зі сходу тягнулася аж до колишньої міської лазні.
А 13 квітня 1943 року ґетто ліквідували. Тоді, за різними даними, між хутором Черемхів і селом Волове розстріляли 1070 або 1200 євреїв. Кільком сотням людей вдалося втекти з місця розстрілу, але майже всіх їх зловили та вбили.
Кладовище в селі Волове
Після 1944 до Бібрки повернулося близько 40 євреїв.
“Питаєте, пані, про жидів, спитайте, пані, про нас, бо то були наші жиди”, – сказав селянин О.Каричорт на запитання про події, пов’язані з євреями, пише Жанна Ковба у книзі “Людяність у безодні пекла”. На Бібреччині українці, поляки і євреї жили разом століттями, тому геноцид був трагедією для всіх. До Другої світової війни Бібрка була мультикультурним містечком.
Спогади старожилів, очевидців і мешканців Бібрки зібрала одна з учасниць проєкту, педагог та заступниця міського голови Бібрки Оксана Довгаль.
Зі спогадів…
Володимир Захарко, 1934 р.н., житель с. Волове (Бібреччина), очевидець масового розстрілу євреїв:
“Я ще був малий. Ми з хлопцями повилазили-сьмо на дерева і бачили, як вели цілу колону євреїв. Потім їх підводили до великих ям. Ставили на дошку і стріляли. То було дуже довго. Потому ми ходили дивитися, де то було, хтось навіть знайшов дорогого годинника. По тих розстрілах аж кров на дорогу текла. То було страшне”.
Єврейський цвинтар в Бібрці. Фото кінця ХІХ століття
Дарія Бойко (1933 р.н.), жила поряд із ґетто:
“Я жила на Восіллю (нині вул. Слюсарська, 6). Мій батько – Бойко Йосиф Семенович (1903 р.н.) – був столяром, разом із сім’єю сестри мав невеликий магазин і мешкав у триповерховому будинку поблизу синагоги. Поруч із нами жила сім’я Охримовичів. Вуличку, яка веде від нашого дому до нинішнього Кобзаревого майдану, називали Бойковою вулицею (або Бойковою горою).
Нашими сусідами були євреї Белєр, Шімсон, Вайсман, Говда. Ближче від нас жив Белєр, до магазину якого ми, маленькі діти, бігали купувати газовану воду – називали “содову воду”. Весь центр міста, де сьогодні парк, був забудований єврейськими магазинами. Були будівельні крамниці, продуктові, мануфактурні. У магазинах часто давали товар у борг. У центрі також жив єврей – годинниковий майстер. Пам’ятаю ще зубного лікаря, який працював навіть тоді, коли вже було ґетто. У підвалах будинків, на нинішній площі Національного Відродження, продавали молочні продукти.
Пам’ятаю, було дві синагоги – чоловіча й жіноча. Вхід до синагоги був унизу, як до пивниці.
Організація Tzeirie Mizrachi в Бібрці
Українці жили з євреями у згоді. А коли прийшли німці, спочатку заборонили євреям виходити у центр міста. Усіх їх змушували носити пов’язки з зіркою Давида. Також такий знак треба було повісити на єврейський будинок. Потім почали звозити євреїв з ближніх сіл і селити в єврейських будинках. Пам’ятаю таке заселення на вулиці Пекарській.
Коли німці робили ґетто, нас відділили дерев’яними щитами – ніби плотом. За тим парканом євреї голодували, навіть пухли з голоду. Один раз комусь вдалося відхилити штахету в тому плоті. До нас прибігла сусідка єврейка – з родини Белєрів, просила дати поїсти. Мама прийняла її, хоча дуже боялася – німці грозили розстрілом за поміч жидам. Приходила вона ще раз: “Пані Бойчихо, дайте поїсти”. Мама впустила її до хати. Я в той час бавилася на вулиці й побачила гестапівця. Я хутко забігла до хати й попередила маму. Мамі від пережиття стерпли ноги, майже їх не відчувала. Мама сховала єврейку Белєр в підвалі. Гестапівець зайшов до нашого магазину, вибрав нитки для вишиття (певно, для коханки) й пішов. Німці не платили, брали, що їм потрібно.
Проект на будову мурованої божниці (Синагоги) ім. рабина Арона Рокаха при вулиці Польній в Бібрці, кінець ХІХ століття. Архітектор Францішек Магеровський. ЦДІАУ у Львові, ф. 616, опю 1, спр. 143.
Якось уночі ми почули запах диму і бензину. Підпалювали єврейські будинки, підпалили синагогу. То був Великдень 1943 року. Євреїв виводили з будинків і забирали на розстріл. Пам’ятаю, як горіли будинки, й жінки бігли на горища. Потім, коли вогонь досягнув даху, вони скакали вниз. Гестапівці стріляли в них і вбивали.
Коли забирали пана Белєра, він сказав моєму татові: “Йосиф, прощай! Нами розчинять, а вами замісять”. Після цього єврейські доми залишились пустими, розграбованими, деякі спалили до тла. Наш дім зберігся, ще з тих часів є будинок напроти нашої вулиці. Божниця згоріла. Пам’ятаю, там був образ Мадонни. Ми , діти, ходили дивитися після того погрому”
“Євреям зробили ґетто, тут, біля Бойка. Дротами колючими з того боку і з тамтого обгородили. Їх там били, вони мусили сидіти тихо. Ще навчили їх співати: “Нехай жиє Гітлер злотий, що научив нас роботи”. Не мали права ні вийти, ні нічого. Не знаю, чи всі були з Бібрки. А з того ґетто потім їх взяли на машини, відвезли на Волове. Жиди викопали там собі яму, таку велику-велику. Вони поставили біля неї їх і позабивали. Ще потім казали, як євреїв там позабивали, то деяка дитина була ще жива, бо маму забили, а дитину, може, тільки поранили, а їх потім всіх там засипали. Казали з Волового люди, що як їх засипали, то аж кров повиходила наверх, на всю ту площу.
…Євреїв тут було повно. Жили тут, де Ліщинські, де Чабан, де Щербаті, де Охримовичі, там, де є магазин (будівельний – авт.) – то все були жидівські хати. Як йдеться по парку, то з двох сторін були їхні магазини. То за москалів так було, як прийшли німці, то я не знаю, як то було. Де то всьо поділося? Вже нічого тоді не лишилося.
Руїни синагоги в Бібрці. Фото http://myshtetl.org
…Ми мали таку служанку Касю Гаєцкову. До нас єврейки приходили за молоком. Всі були в полі, а ті дві єврейки прийшли до Касі. Хотіли заховатися до стодоли. Дали їй за то годинник. Ми вернулися додому, а Кася каже до мене, що ті дві жидівочки вона заховала до стодоли і закрила. Старий дядьо (дядько) Сохацький насварив, шоб ми нікого не ховали, бо німець прийде і всіх підпалить. А тим часом німці вже на дорозі. Ми побігли до жидівок і кажемо, щоб вони втікали, віддали їм годинник. А німці почули, що тут рух зробився, тільки жидівки побігли від нас униз, вже два німці тут. Почали кричати, хто тут був. Вилами проколюють збіжжя, шукають. Потім вже заспокоїлися і пішли.
Євреї до наших були дуже добрі. Молоко в нас брали. До баби моєї приходили, буряки брали. Вони мали за що купувати, не садили”.
Ганна Довгаль, 1946 р.н.
“Мені розповідала Цеся Корончевська, акушерка Бібрської райлікарні, 1929 року народження, мама якої теж була акушеркою (ще за Польщі). Маму Цесі покликали вночі до якоїсь єврейської жінки, яка не могла розродитися. Приїхали за акушеркою возом і таємно привезли до єврейського схрону десь між Бібркою і Воловим. Євреїв тоді вже знищували. Мама Цесі помогла жінці народити. То були двійнятка. Євреї, які з великим трепетом ставилися до дітей, відразу кинули новонароджених у вогонь, щоб нікого не знайшли”.
17 квітня 1931 року у Жовкві на Львівщині народився американський винахідник Любомир Романків, завдяки якому стала можливою поява жорстких дисків та персональних комп’ютерів. Один з десяти винахідників, які введені до Зали Слави США.
Вмикаючи комп’ютер ми активуємо одразу кілька патентів українця. “Люди в мене запитують, – розповідає Любомир Романків, – “Покажіть, що саме із ваших розробок я використовую на своєму комп’ютері”. Моя відповідь дуже проста: натисніть кнопку “Пуск” на клавіатурі, ви побачите картинку на екрані – це моя магнітна головка на жорсткому диску уже працює. Окрім цього, іще сім інших моїх патентів працюють на вас”.
Любомир Романків – директор відділу електрохімічної технології й магнетизму Дослідного центру корпорації ІВМ, провідний науковець компанії у галузі комп’ютерних технологій, автор і співавтор 180 наукових відкриттів (67 з них запатентував) та 150 наукових статей.
У 1957 р. він отримав ступінь бакалавра в Університеті Альберти, закінчив магістратуру та отримав звання доктора філософії в галузі металургії та матеріалознавства в Массачусетському технологічному інституті (1962). Керував Центром електрохімічної технології та мікроструктур в Дослідному Інституті ім. Т. Дж. Ватсона компанії ІВМ.
Любомир Романків
Головний напрям його роботи (саме він і приніс найбільший успіх винахіднику) був пов’язаний з вивченням магнітних матеріалів, рефлективними дисплеями та процесами міднення. Так він відкрив процеси створення індуктивних і магніторезистивних мікроголовок для записування/зчитування інформації на жорстких дисках комп’ютерів, розробив індустріальний процес, а також інструменти та усе необхідне для запуску виробництва жорстких дисків. Саме такі диски закупив у ІВМ інший відомий американець українського походження – Стів Возняк – для невеликого стартапу в гаражі. З часом із цього постала знаменита компанія Apple на чолі зі Стівом Джобсом. А Любомир Романків також винайшов технологію пайки мікроконтактів на комп’ютерному чіпі і технологію формування багаторівневих з’єднань, що нині є в кожному комп’ютері.
Винахід та робота Любомира Романкова дозволила ІВМ заробити мільйони доларів, водночас він підготував ціле нове покоління інженерів для компанії. Загалом українець отримав 13 нагород за видатні винаходи та внесок від IBM і 25 нагород за винаходи та досягнення, включений до престижних видань “Хто є хто в науковому світі” та в “Хто є хто в Америці”. У березні 2012 р. Любомир Романків введений до Зали національної слави США, є одним з десяти винахідників, удостоєних такої честі.
Незважаючи на те, що він вважається одним з кращих винахідників у США, має десятки патентів, але мільйонером винахідник не став. Не гроші, а внесок у науку були і лишаються для нього пріоритетом.
Любомир Романків
Поряд з науковою та винахідницькою діяльністю Любомир Романків завжди приділяв багато уваги участі в житті української громади. Він – член президії Світового конгресу українців, голова Комітету Української Молоді при СКУ, був організатором і головою студентських товариств в Едмонтоні та Бостоні, засновник і керівник української радіопрограми в Едмонтоні, засновник курсів української культури в Мерсі-коледжі (Нью-Йорк).
Л.Романків – один із активних діячів та керівників Пласту. Його членом він став у 1946 р. в Берхтесгадені, Німеччина. І відтоді пройшов шлях від виховника та організатора станиці в Едмонтоні до голови ГПР. Саме він наприкінці 1980-х – початку 1990-х років ініціював початок переговорів із Скаутовим бюром в Женеві про приняття Пласту до Світового Скаутингу. А також допомагав розбудовувати Пласт в Україні на початку 1990-х років. Має низку пластових відзнак.
Святкування Великодня в Музеї народної архітектури і побуду у Львові імені Климентія Шептицького
Живемо в той час, коли світом шириться пандемія коронавірусу, в період, який вніс свої корективи в наше життя та наші плани, закривши нас в наших домівках. Незвичним є також те, що свято Христового Воскресіння цього року буде іншим як ми звикли. Не зможемо піти до церкви, взяти участь у Службі Божій, освятити пасхальні кошички… В контексті такого розвитку подій пропонуємо згадати як відбувалось святкування Великодня у часи підпілля, коли діяла офіційна заборона на існування Греко-Католицької Церкви.
Рішенням Псевдособору, який відбувся у Львові 8-10 березня 1946 року, було скасування діяльності УГКЦ. Проте Церква не припинила свою діяльність, а продовжувала існувати в підпіллі впродовж 1946 – 1989 років. Миряни, священики, монахи та монахині відігравали провідну роль у житті підпільної Церкви. Греко-католики зберігали свої національні традиції і це було однією з причин того, що їхня діяльність розглядалася провладними органами як небезпечна.
Купівля квітів і вербових галузок на площі Ринок перед Великоднем. Фото початку ХХ ст.
Радянська влада всіляко намагалась перешкодити діяльності підпільної Церкви і для цього використовувала різні методи. До них слід віднести переслідування духовенства і мирян, відкриття проти них кримінальних справ, заслання. Не варто забувати також про те, що провладні органи прагнули викрити підпільні громади греко-католиків. Відповідно через це, священики та вірні мусіли бути дуже обережними у проведенні богослужінь та здійсненні церковних обрядів. Такий розвиток подій мав вплив і на святкування релігійних свят.
Кошички з писанками для прикраси столу на Великдень, прибрані шуткою або стяжкою, 1926 р.
В ці часи греко – католики на Пасху збирались у приватних квартирах або каплицях, куди запрошували підпільних греко – католицьких священиків. Служби відбувались зранку або вночі за заштореними вікнами та замкненими дверима. За словами історика Інституту історії України НАН Петра Боднарчука у часи підпілля був випадок, що за 5 км. від Болехова (на Івано – Франківщині) спеціально для Пасхального богослужіння вірні лише за ніч спорудили каплицю в лісі.
Непоодинокими в цей період були випадки, коли церква в селі була офіційно закрита, але ключі знаходились у селян і на великі свята, долаючи опір голови сільської ради та міліції, вони відкривали святиню. Так само влада різними способами прагнула не допустити святкування Великодня, тому часто у цей день оголошувала суботники.
Повстанський Великдень. У центрі, праворуч від жінки – Білінчук Дмитро, «Хмара» , поруч з ним – Мельник Петро, “Хмара”. Відбиток з негатива був в архіві Василини Русинюк; зараз зберігається у Дарії Кошак. На його звороті олівцем написано «1950 р
Про такий випадок, який мав місце у 1974 році, згадує П. Боднарчук. У селі Хлопчиці на Львівщині на свято Пасхи було призначено всесоюзний ленінський суботник. В суботу ввечері на відправу зібрались тисячі вірних з навколишніх сіл. Все церковне подвір’я було заповнене. Зрозуміло, що це не могло залишитись поза увагою влади. Коли відбувався обхід з плащаницею біля огорожі співробітники КДБ, міліції та партійного апарату безперервно світили фарами та гуділи клаксонами, щоб залякати людей. Ніхто з мирян наміру втікати не мав.
Коли не було можливості взяти участі у відправі, то греко-католики у підпіллі слухали Служби Божі, які передавало Радіо Ватикан або за відсутності своїх священиків ходили до римо-католицьких костелів на Богослужіння, таким чином зберігаючи свою приналежність до Католицької Церкви.
Святкування Великодня. Місце дії – Чорний ліс, рік – 1944.
Варто звернути увагу, що і воїни УПА святкували релігійні свята. На початку 1940 – х років повстанці святкували Великдень переважно в найближчому до лісу селі. Упівці приходили на Службу Божу до церкви, а потім розходились хатах селян. Ситуація змінилась після 1946 року, коли Радянська армія проводила масові облави. Тоді повстанці почали святкувати Великдень серед лісу. Селяни випікали більше пасок, щоб потім одну – дві віддати воїнам. Збір ними великодніх страв для повстанців відбувався біля церкви і люди давали те, чим могли поділитися. Великодні наїдки упівцям готували і родичі, близькі чи знайомі. На великодньому сніданку у повстанців була паска, ковбаса, яйця, хрін. Це була і нагода зібратися разом великій кількості людей, оскільки взимку воїни переховувались окремими групами в криївках.
Великодня листівка авторства Олени Кульчицької
В часи легалізації УГКЦ її суто релігійним виступом була відправа Великодньої утрені та посвячення пасок на вулицях Львова в суботу 30 квітня 1989 року.
У такий нелегкий час всім зичимо міцного здоров’я та щедрих благодатей воскреслого Христа!
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела :
Бойко Р. Особливості греко-католицького підпілля в Україні напередодні легалізації УГКЦ. http://irbis-nbuv.gov.ua/
Стоцький Я. Доля чернецтва, духовенства і парохій УГКЦ у західних областях України у 1950-1953 рр. / Я.Стоцький // Український історичний збірник. – Вип. 11. – 2008. – С. 283 – 293;
Степан Гайдучок (13.03.1890 р., с. Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., м. Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької армії; активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.
Степан Гайдучок
За своє життя написав чимало праць про фізичне виховання та спорт. Серед іншого в нього є узагальнююча публікація про розвиток фізичного виховання серед українців. Зокрема, він долучився до створення першої української енциклопедії – «Українська загальна енцикльопедія» (УЗЕ) або «Книга Знання» (Львів, Станиславів, Коломия), яка у трьох томах вийшла друком у 1930–1935 рр. в Галичині. До праці над виданням були залучені визначні українські науковці та культурні діячі, які проживали і працювали в різних країнах Європи та Америки. Найвідоміші серед них: Дмитро Антонович, Аґенор Артимович, Леонід Білецький, Василь Біднов, Іван Боберський, Ілько Борщак, Сергій Бородаєвський, Євген Вировий, Теодор Галіп, Станіслав Дністрянський, Мирон Дольницький, Віктор Доманицький, Володимир Дорошенко, Олександр Доценко, Осип Думін, Андрій Жук, Василь Іванис, Борис Іваницький, Петро Карманський, Іссак Мазепа, Симон Наріжний, Іван Огієнко, Володимир Січинський, Степан Смаль-Стоцький, Дмитро Чижевський, Лев Чикаленко, Святослав Шрамченко, Вадим Щербаківський, Андрій Яковлів. Стаття Степана Гайдучка під назвою «Фізичне виховання» вийшла друком 1935 р. у третьому томі «Української Загальної Енцикльопедії. Книзі Знання в 3-ох томах» у розділі «Україна».
Публікую із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
Фізичне виховання
Хліборобство, лови й воєнне діло приневолювали українців від найдавніших часів розвивати силу й гартувати своє тіло. Вроджений людині нахил до розваги спонукував молодь гратися: підбивати гілкою коротке полінце («кички»), бігати в колесі й у ряді, при власному співі з поданими руками, й нарешті танцювати при музиці. Кидання плиток через річку, камінчиків із пращі до цілі, біг наввипередки, виривання палиці з рук, дужання, змагання навкулачки, плавання, совганка на льоду, санкування, їзда верхи, стріляння з лука — це найдавніші принагідні тілесні вправи укр[аїнської] молоді.
Систематичні фіз[ичні] вправи повстали щойно в XIX в[іці], й витворили їх швайцарці, німці, анґлійці, шведи, данці, чехи, нарешті за почином французів введено наново олімпійські змагання зперед 3.000 років, де тепер можуть мірити свої сили всі народи. Ці сист[емні] вправи завели у себе й українці, відповідно до відносин у поодиноких землях.
Титульна сторінка третього тому “Української Загальної Енцикльопедії. Книги Знання в 3-ох томах” (Львів, Станиславів, Коломия: Видання кооперативи “Рідна Школа”, 1935 р.).
Перший укр[аїнський] підручник руханки видав О. Попович у Чернівцях 1889 [р.], перший устав для укр[аїнського] ґімнастичного т[оварист]ва склав за чес[ьким] зразком 1894 р. В[олодимир] Лаврівський у Львові. Того самого року засновано перше укр[аїнське] руханкове т[оварист]во «Сокіл» у Львові, за почином інж[енера] Вас[иля] Нагірного. Воно поширило свою діяльність на цілий край і за почином Альфреда Будзиновського займається не лише ґімнастикою і змагом, але й пожежництвом та мандрівництвом.
Великі заслуги для укр[аїнського] фіз[ичного] виховання поклав проф[есор] Ів[ан] Боберський, від 1901. р. провідник учит[ельського] гуртка, а від 1908. р. голова «Сокола-Батька». Він мав закорд[онний] руханковий вишкіл та визн[аний] орґанізаційний хист і, як учитель ґімнастики у львів[ській] укр[аїнській] акад[емічній] ґімназії, розбудив в укр[аїнській] молоді охоту до фіз[ичних] вправ. У згаданій ґімназії утворилися перші дружини «копаного м’яча». а за нею й ін[ші] укр[аїнські] школи заводили в себе змагові гуртки. 1911. р. укр[аїнські] студенти [Львівського] унів[ерситету] основують змаговий клюб «Україна», що владжує змагання в легкій атлєтиці, в дужанні й ситківці. Окружні здвиги «Сокола» в Стрию 1909. р. і в Тернополі 1910. р. підготовили 1. краєвий сокільський здвиг у Львові 1911. р.
Перша сторінка публікації Степана Гайдучка “Фізичне виховання” у третьому томі “Української Загальної Енцикльопедії. Книги Знання в 3-ох томах” (Львів, Станиславів, Коломия: Видання кооперативи “Рідна Школа”, 1935 р.).
1900р. др. К[ирило] Трильовський засновує руханкові т[оварист]ва «Січі», гол[овно] на Гуцульщині, «Укр[аїнський] Січовий Союз» уладжує здвиги «Січей» у Станиславові 1910, у Снятині 1912. р., 1911 завдяки др. Ол[ександру] Тисовському починає орґанізовуватися пласт в укр[аїнських] школах. 1912. р. за почином Ів[ана] Чмоли укр[аїнські] студенти львів[ського] унів[ерситету] звертають увагу на стрілецькі вправи, і 1912. р. в т[оварист]ві «Основа» владжено виставу нарисів до стрілецького однострою. Перші два стрілецькі т[оварист]ва «Січові Стрільці» і «Стрілецький Сокільський Курінь» утворилися у Львові, дальші в Дрогобиччині. Орґанізатором сокільських стрільців був Семен Ґорук. У II. краєвому здвизі 28.VI.1914. р. у Львові взяли участь «Соколи, «Січі», змагові клюби, пластові гуртки, стрілецькі відділи, і в же в серпні 1914. р. члени цих товариств добровільно зголошувалися до лєґіону «Українських Січових Стрільців», що 1918. р. став зв’язком Укр[аїнської] Галицької Армії. По війні всі Січові орґанізації зперед війни порозв’язувано, таксамо перестав існувати від 1930 [р.] Пласт. А проте руханкова ідея не гине, як де є змога, ґімнастичні т[оварист]ва стараються відновити свою діяльність. «Сокіл-Батько» уладив 1923. р. «Запорозькі ігрища», а 1934. р. III. краєвий здвиг. Молодь «Рідної Школи» у Львові виступає на своїх щорічних здвигах із гарно підготованими вправами на площі «Сокола-Батька». «Карпатський Лещетарський Клюб», оснований 1924. р. зорґанізував укр[аїнських] лещетарів та відкрив 1933. р. свій власний захист у Славську. «Укр[аїнський] Спортовий Союз», оснований 1925. р., старається переводити пляново змагання. На місце порозв’язуваних «Січей» Р[оман] Дашкевич дав 1925. р. почин до основин «Лугів», які відкрили у Львові 1934. р. «Луговий майдан». Утворена 1931. р. руханкова орґанізація радикальної молоді «Каменярі» перевела свій здвиг 1934. р. в Тернополі.
Рекламне оголошення про продаж “Української Загальної Енцикльопедії. Книги Знання в 3-ох томах” (Львів, Станиславів, Коломия: Видання кооперативи “Рідна Школа”, 1930–1935 рр.). Часопис «Діло», Львів, 1935, 24 березня, число 77. З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.
На Закарпатті розвиваються по війні руханкові товариства й пластові гуртки, в найновіших часах — (гол[овно] між гуцулами) «Січі». На Буковині, де до війни було 112 «Січей» і був «Союз Січей» (від 1904 [р.]), порозв’язувано по війні всі «Січі», є тут лише гуртки копаного м’яча (найважніший «Довбуш» 1920) у Чернівцях.
На Наддніпрянщині почала молодь, від 1911. р. цікавитися руханкою підо впливом Львова. Больш[евицька] влада склала одноцільний плян фіз[ичного] виховання для цілого СРСР, і його виконують за вказівками централі в Москві. Для УСРР основано п’ять установ для вишколу вчителів фіз[ичного] виховання (Харків, Київ, Одеса, Дніпропетровське, Артемівське). Інститути, які стежать за впливом фіз[ичних] вправ на людське тіло, існують у Києві, Одесі й Харкові. Кожний громадянин має виховатися на «оборонця рев[олюційних] досягнень» і дістати відповідну посвідку.
“Українська Загальна Енцикльопедія. Книга Знання в 3-ох томах” (Львів, Станиславів, Коломия: Видання кооперативи “Рідна Школа”, 1930–1935 рр.). URL: http://www.dukat-art.com/ua/auctions/ukrayins-ka-kniga-1/lot/26 (дата звернення: 13.04.2020).
Між укр[аїнськими] еміґрантами в ЧСР працюють у Празі» «Союз укр[аїнського] сокільства за кордоном», оснований 1931. р. й «Укр[аїнський] січовий союз», оснований 1927. р.: «Канадійський український спортовий клюб» у Вінніпеґу, оснований 1926. р., стає до гри з анґл[ійськими] і фр[анцузькими] дружинами в ставку (бейзбол»). «Січовий Союз» у Америці» оснований 1917, уладжує летунські курси. В Арґентині основують «Соколи» від 1930. р.
Література: Франко Т., Історія і теорія руханки, Львів 1923; Гайдучок Ст., Провід тілесного виховання [«Канадійський Фармер»], Вінніпеґ, 1927; Вісник фіз. культури, Харків 1928–30; Фізкультурник України, Харків, 1931; Спортовий альманах [накладом кооперативи «Вогні»], Львів, 1933.
Джерело: Гайдучок С. Фізичне виховання // Українська Загальна Енцикльопедія. Книга Знання в 3-ох томах / Під гол. ред. Івана Раковського. – Львів–Станиславів–Коломия: Видання кооперативи “Рідна Школа”, 1935. – Том третій. – С. 991–993.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
«Під час Другої світової війни було знищено наземну частину Бродів, а зараз донищують підземну. Тоді було знищено архітектурну частину міста, а зараз знищують археологічну». Про це у коментарі «Вголосу» повідомив директор Науково-дослідного центру «Рятівна археологічна служба» Інституту археології Національної академії наук України Олег Осаульчук, коментуючи скандал, який розгорівся у м. Броди 15 квітня, коли будівельники хотіли залити бетоном стародавні мури.
Віднайдені в м.Бродах стародавні мури
Інцидент стався на вул. Вірменська. 4. Місцевий підприємець вирив котлован і натрапив на стародавні мури. Відповідно до Закону України Про охорону культурної спадщини (Стаття 36), після виявлення цієї знахідки підприємець повинен був зупинити будівельні роботи і повідомити про це відповідний орган культурної спадщини та лише після того, як будуть проведені археологічні розкопки – роботи могли бути продовжені. Однак, цього не було зроблено, а на місці мурів вже була вмонтована арматура, яку мали заливати бетоном і лише завдяки розголосу небайдужої громадськості цей акт вандалізму вдалося зупинити.
Археолог Олег Осаульчук розповів, що подібні будівництва в історичних місцях повинні супроводжуватись науковими дослідженнями, у тому числі археологічними, адже не відомо, які цінні для науки речі можна відкопати у цих мурах.
Віднайдені в м.Бродах стародавні мури
«Броди старовинне місто і втручання у землю в його історичній частині – це безумовне руйнування культурного шару. Будівельниками було відкопано фундаменти споруд знищених під час Другої світової війни. Якого часу ці споруди – без досліджень важко сказати: може їм 100, 200, а то й 300 р. Очевидно, що їх потрібно досліджувати – бодай зафіксувати для нащадків те що збереглося», – зазначив Олег Осаульчук.
Археолог додав, що місцева влада повинна була б розробити історико-архітектурний опорний план, де мали б бути зазначені зони регульованої забудови, зони охорони об’єктів археології, зони охорони археологічного культурного шару та зони охорони ландшафту. «Для кожної із цих зон мало б бути прописано, що можна у них робити, а що ні. Для того, щоб уникати подібних скандалів, як із цими мурами та культурним шаром, який просто хотіли залити бетоном – потрібно також прийняти рішення на рівні місцевої ради, щоб всі забудовники попередньо давали науковцям на ознайомлення свої проекти будівництв. Для того, щоб заздалегідь можна було прописати якісь застереження чи рекомендації».
Громадянський же обов’язок кожного забудовника, – продовжив директор «Рятівної археологічної служби», – спочатку дослідити ту культурну спадщину, де він проводить свої роботи, а тільки після цього будувати. На жаль, подібна ситуація, яка виникла у Бродах із знищенням культурної спадщини – це загальнодержавна проблема. Вже давно висловлено думку, що за роки незалежності у нас згоріло більше дерев’яних церков, аніж за комуністичної влади».
Ю. Дорош, 1920-ті рр. (взято зі сайту http://www.geroi.if.ua)
Напередодні Світлого Великодня пропонуємо нашим читачам познайомитися із навчальними порадами знаного українського світливця, піонера української кінематографії в Галичині, етнографа, краєзнавця, члена Українського Фотографічного Товариства Юліана Дороша про те, що вартує фотографувати в час свят, а заразом дізнатися як робилися знимки 90 років тому. Статтю з порадами було опубліковано в тижневику “Неділя” (ч. 16 за 1930 р.) під назвою “Великодні зняття”. Як завжди текст подаємо оригінальним.
Нагадаємо, що ілюстрований тижневик “Неділя” виходив у 1928–1939 рр. у Львові та друкував статті на політичні і економічні теми, про культурно-просвітню роботу серед українського населення та про полонізацію українських шкіл. На останній шпальті тижневика містилась рубрика в якій висвітлювалися актуальні питання та навчальні поради фотографічної справи. Незмінним редактором рубрики був Юліан Дорош.
Титульна сторінка тижневика “Неділя” № 16 за 20 квітня 1930 р.
Великодні зняття
У західних народів проходять ці свята тільки святочно, у нас, народу, що найкращі звичаї та культурні здобутки старовини повязав у мистецьку орнаментику крашанки та в заворотний круг гаївки це свято свят, яку чужинці-аматори напевне збереглиб у світлині сотню разів краще, як ми. На брак теми жалуватись чей ніхто не буде: починаючи від жартобливо-болючого «лозобитія» у цвітну неділю можемо через півтори тижня «схоплювати» моменти, яких нам позавидують на світових виставках усі. Білення та чепурення хаток, писання крашанок, ефектовні зняття плащениці, ранні сілюети під церквою, богослужебна церемонія, свячення пасок, поважні гурти мирян, весела гаївка, а з нею сотні преріжних принагідних схоплень, крашанка, пополуднева ідилія на перелазі та прегарний народний одяг нашого простолюддя і ще десятки соток ріжних фраґментів, які лиш аматор по свойому виборі захопить – це все зібране та зложене разом далоб прегарний альбом – «Великдень» колиб ми лиш змогли скинути зі себе прокляття оспалости та нерішучости, колиб любили себе і фотографію, вчились її та схотіли вчитись!
с. Семенівка, 1969 р. Фото Юліана Дороша
До зняття оцих найкраще підходить мала міхова камера 4,5х6 або 6,5х9 незвичайно вигідна в оперуванню, хоча більша теж незла. Пакетові плівки (Packfilm) дуже вигідні в ношенню та в безпотрібності зміняти з касет платівки. Світоміць обєктива для моменток при ясному сонці 4,5 чи 6,3 задоволює вповні. Платівки при барвистих картинах конечно ортохроматичні з ясним світлофільтром. Статива при моментках неконечно, тільки заваджає, а в натовпі може й поломитися.
Роля аматора, це безпосередна участь у великодньому життю при тому у відповідний мент абсолютна обєктивність, моментова й рішуча зорєнтованість та критика і певне, правильне зняття.
с. Семенівка, 1969 р. Фото Юліана Дороша
В темничці виявник дещо розведений, довге і солідне виявлення (можливості недосвітлення!) папір залежно від негативу: часто лискучий твердий (hart) деколи й інші. Для побільшень з 4,5х6 головні передумови острий і контрастний негатив.
Перестаньмо вже раз бути невільниками статива, симетрично установленої групи та сліпих платівок! Хай моментка відтворить на хроматичній плівці життя і сміх соняшних свят! Бож для нас винаходи й вигода!
16 квітня – день народження Героя України, багатолітнього директора Львівської галереї мистецтв (тепер Львівська національна галерея мистецтв ім. Бориса Возницького) – Бориса Григоровича Возницького (1926–2012).
Завжди критично ставилась до зведення пам’ятників сучасникам. З висоти літ, тоді, ніби краще видно, і таке інше. Ось, наприклад, Борис Возницький. Зведете його на постамент – і пропала людина. Тобто, за тим постаментом, втратиться все людське, а залишаться тільки лаври і дефірамби (а він цього, ой, як не любив!). Здавалось, – пам’ятник собі він уже звів, і не один. Призначений у грудні 1962 року директором третьорозрядного музею – картинної галереї, що тіснилась у приміщенні колишнього палацу Лозинського на вул. Стефаника, 3, зумів з часом створити величезний комплекс музею, який згодом став Львівською національною галереєю мистецтв з великою кількістю філій та відділів. Кожен експонат, привезений Возницьким та колективом музею з експедицій, кожна філія може стати камінчиком до пам’ятника. Чому? Таке питання можливе із вуст дуже молодих людей, котрі не пам’ятають країни, яка мала назву Радянський Союз, де все, що тепер здається само собою зрозумілим, – виглядало, немов у кривому дзеркалі. Так, в той час було закрито понад 800 храмів і єдино можливим способом врятувати ці пам’ятки архітектури та історії був варіант відкриття у них музеїв. Борис Возницький взяв під свою опіку костел в Олеську, церкву в Кутах, Сихівську церкву, Бернардинський костел у Львові, Каплицю Боїмів, церкву Михайла та церкву монастиря бенедектинок, деревʼяну церкву та костел у Підгірцях, Церкву Св. Онуфрія, Святодухівську дзвінницю – в декотрих із цих пам’яток відкрив музеї – філії галереї. “Головне, ці храми протягом тридцяти років радянської влади були збережені, включаючи їхні інтер’єри” – напише потім Борис Возницький у своїх спогадах[1].
Лариса Возницька з татом Борисом Возницьким
В експедиціях по районах області Возницький зі своїми працівниками збирали ікони, стародруки, сакральну скульптуру – все, що пропадало від вологи, бруду, холоду у закритих або поруйнованих церквах, що валялось біля церков, на цвинтарях, чим палили у холодних монастирських приміщеннях, перетворених на гуртожитки. Так, під час однієї з експедицій в містечко Городенка, чудом були врятовані скульптури Іоана Пінзеля з храму та монастиря Отців месіонерів, для котрих скульптор виконав кілька вівтарних ансамблів. А вперше Возницький “зустрівся” з майстром Пінзелем ще працюючи в українському музеї (тепер Національний музей у Львові ім. А. Шептицького), коли з села Годовиця привіз дві його скульптури – “Жертвоприношення Авраама” та “Самсон, що роздирає пащу лева”. Ця зустріч стала доленосною і для Возницького, який відкрив світові забуте геніальне ім’я і для Пінзеля, якому Возницький подарував друге і тепер вічне життя.
Від ліва: Й. Гронський, С. Костюк, В. Вуйцик, Б. Возницький, Л. Міляєва, Г. Логвин. Конференція в Олеському замку. Кін. 70-р.
В той час Міністерство культури, хоча і доручило музеям провести у діючих та закритих церквах і монастирях облік предметів, насправді, самими “предметами” не цікавилось, бо ці приміщення було заплановано використати під склади, лікарні для особливих хворих чи навіть як автобусні станції. Тому, коли на подвір’я галереї привозились сотні сакральних речей, серед котрих – вівтарі, ренесансні надгробки і навіть дзвони, – були питання із райкомів та обкомів партії, було небажання сільських громад віддавати, були й насмішки (навіщо він ту “рухлядь” звозить?), а іноді й нерозуміння колег. Та Возницький твердо стояв на своєму, і знову і знову їхали в наступне село, ночували нераз край неба, вечерю варили у казанку на вогні, пізно лягали і раненько вставали, нарікали, – але потім через роки виявилось, що все це було недаремно. І що для багатьох це, можливо, були кращі роки життя. Возницькому вдалось створити не тільки потужний музейний комплекс, але й колектив професійних музейників, висококваліфікованих спеціалістів своєї справи, однодумців та соратників. Ці люди, очолювані талановитим лідером, врятували сотні скарбів, свідків нашої історії, культурне надбання нації, – все було збережене, обліковане і зайняло своє місце чи на полицях фондосховищ у приміщенні колишнього монастиря капуцинів в Олеську, або наповнило експозиції новостворених філій. Ці філії, котрі знаходяться у визначних спорудах, також ніхто не пропонував взяти під потреби музею, це завжди була боротьба, яка іноді загрожувала втратою роботи. Ось, хоча б відомий усім Олеський замок, який тепер обов’язково включений у всі туристичні маршрути Львівщиною. Він постав із руїн, ні до чого не придатних обгорілих стін. Та коли у 1959 році Возницький побував у Польщі і побачив, як там використовуються палаци та замки, то вирішив спробувати впровадити досвід сусіднього краю. Для початку намірився підняти замок у Свіржі, та з певних причин це не вдалось здійснити. Олеський замок став першим об’єктом, став, властиво, першим замком на території Галичини, де розмістився музей. Відбудова почалась у 1970 році і почалась без згоди обкому партії. Хто не знає, що це значить, то й добре, що не знає. Бо без згоди цього високопоставленого органу нічого у культурному (і не тільки) житті не мало права відбуватись. Коли, приміром, готувались виставки, то відбір експонатів проводився не музейними фахівцями, а цензурою в особах інструкторів райкомів або й обкому партії. Котра з робіт не підходила – визначали вони і перевертали її до стіни. Борис Возницький мав дивовижний дар – вмів розмовляти з цими людьми. І іноді йому вдавалось їх переконати. Так, залишались на виставках відкинуті твори Любомира Медвідя, Івана Остафійчука, Івана Крислача та ін. А, повертаючись до створення Олеського замку, – Возницький пізніше пригадував: він не питав дозволу ні в кого, бо інакше перекладав би свою відповідальність на чужі плечі. І він залишив цю відповідальність за собою. Це було його життєве кредо – відповідати за все самому і нічого не боятись. Не боявся, бо ще юним хлопцем залишив свій страх на страшній війні, з якої чудом повернувся живим, хоча кілька разів був на волосину від смерті, а мама отримала похоронку. Дивним було те, що пройшовши жахіття війни, він зберіг у собі відчуття важливості краси у житті, яке було у нього ще з дитинства, яке й привело його до довголітнього служіння цій красі. Так, Олеський замок постав у 1975 році, та відкрити його було не так просто – він не вписувався у рамки “совєтського музею”. Саме відкриття – 21 грудня 1975 року пройшло дуже скромно в присутності кількох десятків чиновників, військових та працівників музею, хоча до замку з’їхались сотні людей. Їм не дозволили увійти до музею, натомість радо запрошували на відкриття пам’ятника Першій кінній дивізії скульптора В. Борисенка – “Коні”, що відкривався поряд із замком.
Борис Григорович Возницький з праціниками Картинної галереї в експедиції. Фото середина 1960-х рр.
Приклад з Олеським замком є одним із багатьох прикладів, як вдавалось, (а іноді і не вдавалось) рятувати від знищення, відбудовувати, створювати музеї у визначних спорудах, які належить оберігати, які є нашою культурною спадщиною. Так постало фондосховище в Олеську в приміщенні колишнього монастиря капуцинів, де знаходилось профтехучилище № 10. Возницький домігся відселення училища, для якого збудували нові корпуси, а в приміщенні монастиря були створені, так звані, відкриті фонди – новаторство на той час. Можна розповідати про кожну збережену пам’ятку – Золочівський, Підгорецький замки, Палац Потоцьких, про створення нових музеїв – музей Маркіяна Шашкевича в Підлиссі та “Русалки Дністрової” у Святодухівській церкві, барокової скульптури (музей Іоана Пінзеля), пам’яток давнього Львова, давньої української книги, П’ятничанської вежі, музею Івана Виговського в Руді та музею “Жидачівщина” – кожен із них має свою історію, історію боротьби з чиновницькою бронею, нерозумінням, а нераз і з людською підлістю. Про це, і не тільки про це зараз можна прочитати у нещодавно виданій книзі спогадів Бориса Возницького[2]. Про те, що писав спогади, довідались лише після його трагічної загибелі 23 травня 2012 року. Писав для себе, на окремих листках і тоді, коли видавалась вільна хвилина, наприклад в поїзді. Вільного часу майже не мав – курсував між своїм кабінетом на Стефаника, 3 і численними філіями музею, вирішував питання у чиновницьких та міністерських кабінетах, їздив у закордонні відрядження, брав участь у сесіях ICOM, і ще було безліч справ, котрі без Возницького не могли вирішитись. Коли ж бував у своєму кабінеті, то двері завжди залишались відчиненими, тут одночасно вирішувалось безліч справ, і тут же можна було запросто випити з ним чаю; приймав кожного, однаково пильно підписуючи документи стосовно роботи музею і вислуховуючи прохання різноманітних відвідувачів. Завжди намагався допомогти, телефонував кому потрібно, навіть, якщо справа не мала стосунку до його безпосередньої роботи. Свою допомогу ніколи не афішував, коли, наприклад, вкладав свої сили і кошти для створення пам’ятників на місцях визначних битв УПА. Він був з тих патріотів, котрі не говорять про любов до України, – говорив лише про те, як його болить та чи інша зруйнована чи спалена церква, неможливість пробити чиновницьку броню в справі збереження чергової пам’ятки. Возницький не вмів скаржитись, а якщо якась подія його зачіпала, то спочатку схвильовано це переживав, та згодом, обміркувавши, знав, як діяти далі, знаходячи в дискусіях потрібні аргументи і силою своєї харизми переконував опонентів. Запалюючись новою ідеєю – все підпорядковував її здійсненню, – його працездатність вражала.
Борис Возницький з працівниками Олеського замку. 1976 р.
Прочитавши цей текст, мені можуть закинути, що, створюю майже ідеальний образ. Однак, пропрацювавши поряд з Возницьким понад 30 років і будучи свідком та учасником багатьох подій, мушу визнати, що саме ця людина змінила мій світогляд, а своїм прикладом спричинилася до того, що понизити планку на шкалі цінностей стало неможливим. Велике щастя зустріти на своєму життєвому шляху таку харизматичну особистість, котра надихає і, слідуючи високим ідеалам, веде за собою інших. Його вимогливість, аскетичне відношення до себе, фанатична відданість роботі, яка стала сенсом життя, – все було підпорядковане певній меті та місії – намагався боротися за кожен артефакт української історії та культури, зберігаючи їх для нащадків і не зупиняючись перед труднощами. Будучи людиною свого часу і місію свою виконував так, як було єдино можливим у тому часі. Були і компроміси, і хитрощі, були злети і падіння, досягнення і помилки, та рятувала його вперта вдача та дивовижна здатність знаходити вихід з будь-якої ситуації.
Борис Возницький у фондосховищі Олеського замку. Сер. 70-х рр.
Коли у свій час, заходила мова про запис та видання хоча б кількох спогадів, Возницький здебільшого відмахувався і посилався на брак часу. Та деякі його спогади все ж таки вдалось записати і видати[3]. У них, так само, як і в “Соборі Бориса Возницького”, він виступає дуже скромною людиною, без похвальби та зарозумілості, без вивищення своєї особи, – він, так, як і герой з його улюбленої притчі про будівництво Шартрського собору, – просто будував собор.
Герой України Борис Возницький, президент України Віктор Ющенко, народний художник України, професор Іван Самотос.
До року після загибелі Возницького вдалось зібрати і видати спогади про нього[4], і добре, що вдалось, бо багатьох з авторів сьогодні вже не має в живих. На експозиції виставки, присвяченій Возницькому (у квітні 2015 року) було процитовано кілька з його віднайдених записів, які в повному обсязі є у книзі “Собор Бориса Возницького”. Ці тексти ще більше підсилюють образ його могутньої та глибокої особистості, справжнього патріота, людини з романтичною та ранимою душею, котрій дуже залежало на тім, щоб культура в Україні не залишалась на маргінесі її історії.
Книга «Собор Бориса Возницького. Спогади, роздуми»
Важко собі уявити Возницького у теперішнім часі, який є набагато прагматичніший і цинічніший, ніж за його життя, у часі, коли культурні цінності розглядаються з точки зору товару, коли все на продаж. Не знаю, чи мало б вагу тепер його слово і авторитет, та впевнена – маємо пам’ятати про таких сильних духом людей, яким був Возницький. Хочеться сподіватись: все, що він здобув і врятував для нашої культури, залишиться для наступних поколінь, та з часом саме ім’я цієї людини може забутись. На жаль, не всі читають книжки, не вистачить табличок, щоб прикріпити до тої чи іншої споруди. І тоді з’являється думка про пам’ятник, як про останню інстанцію на шляху збереження пам’яті, пам’ятник, функцією якого є не прославлення, а перш за все – увіковічнення. Та монумент, очевидно, маємо зробити груповим, бо, насправді, проблема колективної амнезії стосується не тільки Возницького. Потрохи, на тлі нових віянь нового часу затруться імена ще сучасної нам інтелектуальної еліти Львова – Івана Крип’якевича, Ярослава Дашкевича, Володимира Овсійчука, Ярослава Ісаєвича, Романа Сельського та багатьох інших, котрі, продовжуючи справу наших славних попередників, зробили Львів саме таким, яким він є – одним із найцікавіших культурних і мистецьких центрів України. Тоді на запитання біля пам’ятника – хто це такі? – екскурсовод дасть розлогу відповідь, а, підійде хтось із юних, котрим ці імена також нічого не промовляють – набере швиденько у своїм смартфоні Google і прочитає: “Борис Возницький, Герой України…….”, “Ярослав Дашкевич – видатний український історик…”, “Володимир Овсійчук – видатний український мистецтвознавець…”
Наталя ФІЛЕВИЧ
[1] Собор Бориса Возницького: спогади, роздуми / упоряд. Лариса Возницька-Разінкова. Дрогобич: Коло, 2019. С. 100
[2] Собор Бориса Возницького: спогади, роздуми / упорядник Лариса Возницька -Разінкова. Дрогобич: Коло, 2019. 279 с.
[3] Борис Возницький. Автопортрет на тлі часу / авт. вст. ст. та упоряд. Н. Філевич. Львів : Центр Європи, 2006. 56 с., 57 іл. ; Львівська галерея мистецтв. Колектив та його директор / авт. ідеї, вст. ст. та упоряд. Н. Філевич. Львів : Центр Європи, 2011. 160 с., 215 іл.
[4] Борис Возницький, яким ми його пам’ятаємо / упоряд. Н. Філевич. Львів : Центр Європи, 2013. 200 с., 132 іл.
У святкові дні Львівська опера транслюватиме особливий для української культури твір на біблійний сюжет – оперу «Мойсей» Мирослава Скорика за поемою Івана Франка. Транслюватиметься архівний запис Львівського телебачення 2009 року, у цій виставі головну партію співав першовиконавець ролі Мойсея – бас Олександр Громиш.
Доступ до вистави буде дійсний впродовж свят – з 12:00 год.17 квітня (п’ятниця) до 22:00 год. 20 квітня (понеділок). Тож приєднуйтеся до трансляції опери у будь-який зручний для Вас час на YouTube каналі Львівської Національної Опери за посиланням.
Опера «Мойсей» сучасного українського композитора Мирослава Скорика написана на лібрето Богдана Стельмаха за однойменною поемою Івана Франка на замовлення Львівської опери з нагоди 100-річчя театру.
Сцена з опери “Мойсей”
Прем’єра відбулася 23 червня 2001 року під орудою самого автора. Кілька прем’єрних вистав опери «Мойсей» відбувалися під час перебування у Львові Папи Римського Івана Павла ІІ, і Святіший Отець благословив увесь творчий колектив.
Опера на дві дії з прологом і епілогом (або ж за висловом дослідників – сценічна притча) втілює провідні ідеї Франкового твору – інтерпретацію біблійного сюжету та алегорії самоусвідомлення української нації. Для цього твору Мирослав Скорик віднайшов оригінальне музичне вирішення – поєднання традицій національної музики та сучасної стильової мови композитора.
Сцена з опери “Мойсей”
Уся концепція опери безумовно тримається на втіленні провідної партії Мойсея, яку виконував Олександр Громиш; серед інших виконавців – Степан Степан (Авірон), Володимир Кривко (Датан), Олексій Данильчук (Азазель), Любов Качала (Лія), Олег Лихач (Єгошуа), Наталія Свобода (Йохаведа), Орест Сидір (Поет), Андрій Бенюк (Симеон), Василь Дудар (Голос Єгови). Артисти хору, балету та оркестру Львівської Національної Опери, диригент вистави – Михайло Дутчак.
Тривалість: 2 год. 30 хв., виконується українською мовою.
Такою от чистою, прозорою та красивою могла би бути річка Зубра. Такою, що аж хочеться присісти та березі та помилуватися її водограєм. На жаль зараз Зубра це річка вонючка.
На фото знизу показано чисту притоку Зубри зі сторони стадіону та Автовокзалу. Цій притоці повезло більше ніж Зубрі. Бо паралельно їй прокладено фекальний колектор куди і ходить весь цей район. А річка залишається річкою.
Вода в притоці Зубри, майже як Плітвицькі озераЦя притока йде з вулиць Вернадського і Карла МікльошаА це злив притоки з Зуброю. Чорне це ЗубраКарта де ми ходилиОсь по таким от трубам!Команда підтримки нагорі
А чи знали Ви що Львів навіть у каналізаційному господарстві – патріотичний? Ми дощову воду спускаємо у своє Чорне море, а какахи каналізації – в російське Балтійське. Полтва впадає в Західний Буг, а той у море, якраз неподалік КАЛінінграду. То ж місто так назвали «неспроста». 😉
Фекалка з Автовокзалу що впадає у ПолтвуА це чиста вода дренажних каналів що йде у Чорне море.
Ця стаття буде про колектор під штрих-пунктирною вулицею Вернадського. Штрих-пунктирною, бо частина цієї вулиці є коло Автовокзалу, частина коло Зубри, а частина аж на кінці Сихова коло вул.Зеленої. Поєднує ці відірвані куски хіба що територіальна приналежність до міста Львова. Може ще би вулицю Вернадського до Левандівки протягнути?
Вулиця Вернадського. І як вода мала потрапляти у цей дощоприймач?“Герметичний” дощовий колектор по вулиці ВернадськогоЗаходимо всерединуЧисто і простороПрямуємо в сторону Автовокзалу. Вид на вхідТам де закінчується асфальт є купа сміття. під нею сухий колодязь де можна лишити речі.Бокові дренажні притокиЦе вже труба під самою проїжджою частиною вулиці ВернадськогоДіггерство – справа молодих, поки ще можеш так от згинатися і йтиВидно світло в кінці труби
Ми зайшли в колектор з відкритої частини річки. Кругла труба діаметром десь півтори метри. Якшо трішки пригнутися то можна впевнено йти в сторону Автовокзалу. Зі мною ще був Дмитро в колекторі і Олександр нагорі. Карантин як не як, більше двох в колектор зась!
Зараз тут сухо, води в дощовому колекторі немає. Тож ми легко дійшли до кільця вул.Вернадського – Броварського. Прямо далі йде труба по вул.Вернадського, ліворуч – вул. Броварського. Це відгалуження закінчується за 30м тупиком з трубою 200мм. Є люк назовні. В цьому тупику повно павутини та сміття. Серед цікавого присутній бампер від німецького авто, череп кота і сокира. Нею, цілком ймовірно, цього кота і стратили бо поцарапав бампер.
Бокове відгалуження в сторону СтадіонуОдразу на вході лежить сокираВирішив сфотографуватися для Фотографій Старого Львова поки ще чистийДалі бампер і тупик. А ще купа павутиниАуді?Напевно що череп котаЗабутовка в кінці і мала трубаМолоде покоління. Постить в сторіс прямо з колектора!
Приємно йти по дренажним колодязям. Ні тобі каках, ні бруду, ні щурів. Зато є мул. То ж місцями приходилося радше йти на четвереньках, ніж на своїх двох. Бо місця зовсім мало. Доволі скоро ми дійшли до характерного кільця під розділюючою смугою на вул. Вернадського. Воно накрите величезною круглою бетонною плитою яку добре видно ззовні.
Хід в сторону АвтовокзалуХід закінчується вузькою синьою трубоюЗверху кришкаЦей же вхід, вид зверхуНу і зовсім вже зверху
Далі в сторону автовокзалу пішла вузька пластикова труба. Дмитро по ній троха просунувся, але очевидно що далі вона буде ще вужча. То ж ми лишаємся цього діла та вертаємося назад.
Але якщо кортить, то чому б не полізти!Та цей хоч у підвали Водоканалу пробереться!Добре що колектор йде під дорогою. А то б звинуватили у тероризмі!Sunny Brother is watching you
Тепер глянемо на поверхні що тут робиться. Чистий витік води з водопадом, що живить Зубру йде від споруд Водоканалу на Стрийській 123. Води тут реально багато, але чомусь є запах хлору. Цей газ використовували для атак у першу світову війну. Не маючи протигазів вирішуємо хлорку не випробовувати.
Паралельно дренажці з вул.Вернадського йде аж дві гілки фекальної каналізації. Одна гілка – до Автовокзалу. Друга – до вул. Карла Мікльоша і Сокільник. Стоків там багато, течуть стрімко і пахнуть характерно. Люки здебільшого відсутні і накриті бетонними уламками. Відкритих люків ми не бачили. Фекалка самопливом через поле тече аж до КНС(каналізаційна насосна станція) на вулиці Скрипника. Ця станція перекачує стоки на вул. Хуторівку і далі в Полтву на вул. Стуса. Де вони потім через весь центр міста течуть на очисні споруди.
Фекальна притока зі сторони Стадіону і СокільникОго, та тут цілий Бункер. Але насправді всередині просто поворот труби і всеЦе чиста притока, на карті коричнева. Коло Стрийської 123А це вже ділянка полем між Вернадського на Автовокзалі і Вернадського на Сихові. Та сама фекалка і характерні бетонні тюбінгиКаналізаційно-Насосна Станція на вулиці Скрипника. Кінцева точка фекальної каналізації з Автовокзалу
Ну і кульмінація – злив притоки з Вернадського і основної Зубри. Це місце позначено на карті кружечком, якраз на межі міста Львова. Контраст двох річок вражає. Ніби ми напускаємо чисту воду з-під крану у ванну в якій вже покупалися мінімум три людини до нас. Чорні води Зубри швидко розчинили прозору притоку з Автовокзалу. І стали трішки світлішими.
Упродовж 1898-1902 рр. Соломія Крушельницька була солісткою Великого театру у Варшаві.
Соломія Крушельницька. Варшава, кін. ХІХ ст.
У цей же період майже кожен зимовий сезон вона проводила у Санкт-Петербурзі, де виступала в складі італійської трупи на сцені Маріїнського театру і Великого залу консерваторії. Її партнерами були зірки італійської опери – Маттіа Баттістіні, Енріко Карузо, Вітторіо Арімонді, Луїза Тетраціні, Константіно, Сільвестрі, Марконі.
Поштівка «Таткови мому їх Солоха» рукопис С.Крушельницької на поштівці із Санкт-Петербурга
Виступи Крушельницької у Петербурзі супроводжував незмінний успіх, про що свідчить тогочасна преса. Цікавий матеріал знаходимо і на сторінках ілюстрованого часопису “Край” (“Kraj”), який виходив у столиці російської імперії польською мовою. У дописах різних авторів читаємо:
“Публіка, яка заповнила простору залу тутешньої опери, не шкодувала оплесків нашій краянці, а критики одразу ж після першого виступу поспішили констатувати захоплюючу красу свіжого, сильного голосу, досконалу майстерність сценічної гри і чарівливість артистки”.
“Панна Крушельницька стрімко здобуває чимраз більше визнання”.
“Тривалі оплески на останній виставі свідчать про те, як високо цінує нашу краянку освічена публіка”.
“Бурхливі оплески і вигуки «браво» супроводжували нашу артистку від моменту її появи на сцені аж до кінця вистави, коли публіка влаштувала їй гарячі овації”.
Соломія Крушельницька в ролі Аїди в однойменній опері Джузеппе Верді.
На сторінках цього часопису у лютому 1900 р. був надрукований текст інтерв’ю Соломії Крушельницької із петербурзьким кореспондентом Мат. (Mat.) під заголовком – “У примадонни”. На жаль, ця публікація мала негативні наслідки для співачки, адже спровокувала поширення брудних наклепів, пліток, газетних інсинуацій. Про це дізнаємось із листа Юзефа Ходаковського, артиста і режисера Варшавського театру, до Крушельницької, датованого 14. 02. 1900 р.: “Цими днями у Варшаві тільки розмов, що про бесіду із співробітником “Краю”, яку було надруковано у “Кур’єрі щоденному” з досить неприхильними для Вас коментарями; все це скидається на кампанію, спрямовану проти Вас. За твердженням “Краю” Ви начебто висловились, що усіма своїми теперішніми успіхами завдячуєте лише італійцям і аж ніяк не Варшаві”.
Щоправда, треба зазначити, що вже в наступному номері редакція “Краю” поспішила дати спростування, яке, на жаль, не досягло бажаного результату…
Однак сьогодні маємо на меті познайомити шановних читачів з іншою бесідою Соломії Крушельницької під назвою «З розмов і вражень. У п. Соломії Крушельницької», що була опублікована на шпальтах ілюстрованого додатку до часопису “Край” – “Życie i sztuka” (“Життя і мистецтво”, 1901, № 44, 2 (15) листопада). Автор допису підписаний криптонімом – Л. (Порівняння назв двох інтерв’ю спонукають до певних роздумів!)
Подаємо текст у перекладі українською мовою.
Сторінка ілюстрованого додатку до часопису “Край” – “Życie i sztuka” (“Життя і мистецтво”, 1901, № 44, 2 (15) листопада
Л. З розмов і вражень. У п. Соломії Крушельницької
Недавно я був на відновленій “Ґоплані” (опера В. Желенського – М.З.), в якій панна Крушельницька з неперевершеною майстерністю втілює образ Балладини. Співала, як зрештою завжди, на повну силу свого незрівняного голосу. Спалахи пристрасті та почуття жаху після вчиненого злочину; боротьба з докорами сумління – все це втілював справді натхненний спів, поєднаний з майстерною акторською грою.
У мистецтві п. Крушельницької мене завжди найбільше приваблювала саме ця психологічно вмотивована гра. На нашій сцені я вже давно не зустрічав оперної артистки, яка б демонструвала слухачам і глядачам такі глибокі й переконливі постаті – Гальки, Графині, Аїди, Маргарити, Жидівки…
Соломія Крушельницька в ролі Графині Діани в однойменній опері Станіслава Монюшка.
Особисто познайомитись із цією наскрізь артистичною та інтелігентною особою, детальніше довідатись про її сценічну кар’єру, обмінятись кількома словами в її власному домі (зазвичай навіть старі дрібнички виявляють смаки і уподобання його власника)… Хіба ж це не приваблює?
Отож, наступного дня я вже в помешканні артистки. Застаю її в близькому товаристві. Зав’язується дуже приємна бесіда про мистецтво, про рідні місця артистки.
Легкий український акцент панни Крушельницької надає її вимові особливої привабливості та свідчить про походження артистки.
Підчас розмови я запитав, яку з польських опер любить найбільше.
– Звісно що “Гальку”; в ній стільки щирості, стільки натхненної простоти в піснях, які своєю тужливою мелодією трохи нагадують мені пісні мого народу, які так само звучать там, де “Szumią jodły” (арія закоханого в Гальку Йонтека, верховинця – М.З.). Тому шедевр Монюшка я не лише дуже люблю, але й відчуваю всією душею.
Соломія Крушельницька в ролі Гальки в однойменній опері Станіслава Монюшка.
– Чи не тужить пані за тими ялинами, що шумлять на верховинах? – запитав я.
– Кожен з нас трохи сумує за милими серцю сторонами, які пов’язані із дитячими спогадами, з середовищем, в якому зростав… Однак, правду кажучи, в моєму гарячковому житті не часто дозволяю, щоб таке почуття мене опанувало. Зрештою, мистецтво настільки поглинає, що не залишає часу на роздуми і тугу.
– Пані успадкувала талант від батька, чи не так?
– Так, першими кроками у музиці та співі завдячую йому.
– Він є надзвичайно музикальним, – додав мій сусід-меломан, – знаю його, як і пані, вже давно. Пам’ятаю як 10-літньою дівчинкою пані награвала до пізньої ночі Баха, Шумана, Шопена і заважала батькові в його науковій праці. Не раз батько добродушно скаржився, що навчив пані нотної грамоти на свою голову; насправді ж радів душею за свою чудо-дитину.
– Ох, то давня історія! – перервала артистка.
Священик Амвросій Крушельницький з дружиною Теодорою (сидять у центрі) та дітьми. За спиною в них стоять Володимир і Соломія. Сидять, зліва направо: Олена з донькою, Марія, Емілія, Анна. Кінець 1890-х.
– Мені відомо також, що пані в підлітковому віці отримала медаль по піврічних студіях у львівській консерваторії…
Щоправда, навчилась там небагато; треба було мандрувати в далекий світ для подальших студій…
– Знаю також, що пані Креспі, найвідоміший у Мілані педагог із вокалу, вважала пані найкращою з кількасот своїх учениць…
Соломія Крушельницької та Фауста Креспі. Мілан, 1896 рік.
– Пан має дуже добру пам’ять! Чи не думає писати мою біографію? – жартівливо звернулась артистка. – В такому разі подам ще цікавих подробиць: була… найнестерпнішою дитиною в родині; я охоче музикувала а навіть студіювала гармонію (це видавалось мені справжньою розвагою), натомість ніхто не міг загнати мене до іншої роботи; мої лінощі були горезвісні; спала до години 11, часом і довше; жодна людська сила не могла примусити мене церувати панчішки. Тому цілком зрозуміла причина смутку моєї працьовитої мами… Я слухала дорікання, удаючи каяття, однак виправлятись не думала – так приємно було гайнувати час у садку і годинами насолоджуватись грою сонячних променів, а вночі бренькати по клавішах і виводити трелі…
Чи пам’ятає пані свої перші успіхи в Пармі, – відізвався знову мій сусід-меломан, – коли екзальтовані італійці розпрягли par force коней з карети; а одного разу стільки квітів посипалось на сцену, що навіть забракло “тачок”, щоб перевезти їх до готелю.
Афіша вистави «Лоенґрін» за участю Соломії Крушельницької. Парма, Театр “Regio”, 16 лютого 1898 р.
Але ж цікаву тему вибрав пан для розваги моїх гостей… Поговорімо краще про щось інше…
– Ми не торкались ще одного питання, – втрутився і я до бесіди. Ваше мистецтво втілення образів героїнь подиву гідне. Мусила пані серйозно вивчати сценічну майстерність під керівництвом якоїсь чудової артистки.
– Відверто кажучи, я свідомо уникала вказівок професійних акторів, побоюючись наслідування або певної манери. Завжди хочу бути собою. Насамперед дбаю про простоту і щирість мімічної гри, намагаюсь збагнути і відчути образ, який втілюю, – в цьому уся таємниця ефекту, який, на думку пана, викликаю своєю грою. Найчастіше попускаю віжки темпераментові та артистичній інтуїції, які мене не зраджують… Однак, виконуючи партію Гальки або Ґоплани, так переймаюсь роллю, що уся тремчу і довго після вистави не можу заспокоїтись…
– Це відчуває і наша публіка, яка так глибоко шанує пані не лише за спів, що сягає вершин майстерності, але й за виняткову гру…
Соломія Крушельницька після бенефісу. Варшава, 1899 рік.
– Надзвичайно високо ціную такі вияви симпатії. Для нас, артистів, це є великим стимулом до праці. Я не дуже вмію це показати, однак моя вдячність до щирих приятелів, шанувальників є такою ж незмінною, як і прихильність до рідних сторін, як любов до мистецтва. Я в постійних роз’їздах, роки спливають, проте все, що зродиться в моїй душі, залишиться в ній назавжди…
У ту хвилину в передпокої пролунав дзвінок і слуга повідомив про приїзд зі Львова брата артистки. Треба було бачити радість, якою ця звістка осяяла обличчя сестри… Вибігла йому назустріч і привітала дорогого гостя чудовою мовою Шевченка…
Переклад з польської, підготовка матеріалів Мар’яна ЗУБЕЛЯК старший науковий співробітник Меморіального музею Станіслава Людкевича (відділу Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові)
Гурт “МалДіви” розпався. «Відтепер все буде по іншому» – розповіли Софія та Каріна. Дівчата створили новий гурт “ED’ANGE”.
“Ми зрозуміли, що виросли, потрібно або розбігатися, або займатися музикою на іншому, серйознішому рівні. Саме тому, ми зібралися і вирішили створити щось нове, спочатку, але з великим досвідом попередніх успіхів. Зараз ми активно збираємо команду, бо розуміємо, що без неї ніяк. Ми відчуваємо, що хочемо іти вперед і займатися найулюбленішою справою. Нас вабить столиця, найкрутіші премії і події нашої країни – і ми вже думаємо про переїзд до Києва” – розповідають учасниці дуету.
Гурт «ED’ANGE»
Першим синглом новоствореного гурту став дебютний сингл “Параноя”.
Параноя – пісня про стан, який ми відчуваємо сьогодні, коли знаходимось на відстані від коханої людини. Інколи, коли близька людина далеко від нас і ми не можемо бути разом нас накриває Параноя. Відчуття підсвідоме і не кероване, яке неможливо зрозуміти, але відчували майже всі.
У нашому житті існує безліч різних прикладів, котрі підтверджують, що кохання до нестями все ж таки живе у деяких людських серцях. Таке кохання як параноя – і ти ніколи не знаєш, чи це подарунок долі, чи справжнє випробування.
Гурт «ED’ANGE»
Справжнє кохання як параноя, як нав’язлива ідея. Коли ти закоханий, нічого не можеш з цим зробити. Постійно і в голові, і в серці одна людина. Коли ти закоханий, стає важливим лише одне почуття, хочеться постійно бути поряд, бачити, чути, відчувати свою другу половинку.
Автор слів і музики пісні «Параноя»- Шарф Володимир.
https://youtu.be/zQcf_DgGlfo
Гурт вже відзняв кліп на пісню «Параноя». Відео дуже актуальне в сучасному суспільстві, і всі побачать події зі свого життя та ізоляцію від суспільства.
Нестор Нижанківський за фотоапаратом. Фото з колекції Ольги Бачинської
Гортаючи сторінки львівських часописів 1930-х років «Господарсько-кооперативний часопис», «Назустріч», «Світло й тінь», натрапляємо на світлини, автор яких підписаний «Др. Н.Н.», «Др. Н. Нижанківський». Автором цих світлин був знаний галицький музикант, композитор, піаніст, музичний критик Нестор Нижанківський.
Нестор Нижанківський (31.08.1893, м. Бережани (на Тернопільщині) – 10.04.1940, м. Лодзь, Польща) зростав у родині композитора, диригента, організатора кооперативного руху в Галичині о. Остапа Нижанківського. Вчився приватно в Т. Шухевича (фортепіано), С. Людкевича і А. Хибінського (теоретичні дисципліни) у Львові (1910-1913), Віденській музичній академії та університеті (1914-1915, 1920-1923, клас фортепіано – Є. Лялевич, теоретичні дисципліни – Й. Маркс). У 1915 р. мобілізований до австрійської армії, в тому ж році потрапляє до російського полону. У 1918 р. повертається з полону, а з утворенням ЗУНР разом з братами Степаном і Богданом зголошується добровольцем в УГА. У 1920 р. повертається до Відня завершувати навчання в музичній академії та університеті. Через травмовану руку зосереджує свою увагу на курсі контрапункту. Отримує ступінь доктора філософії (1923). У 1923-1928 р. перебуває в Празі. Навчається у Вищій школі майстерності (клас В. Новака). Викладає у Високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі. З 1929 р. – у Львові. У 1934 очолює новостворений Союз Українських Професійних Музик. Викладає у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка музично-теоретичні дисципліни і фортепіано, працює музичним критиком у львівських періодичних виданнях, зокрема, в газетах “Українські вісті”, “Діло” (під псевдонімом Р. Отсен), публікує свої світлини в часописах “Господарсько-кооперативний часопис”, “Назустріч”, “Світло й тінь”. Часто концертує як акомпаніатор, зокрема із співаками: С. Крушельницькою, О. Руснаком, М. Сабат-Свірською, І. Синенькою-Іваницькою, М. Голинським, Є. Зарицькою, О. Бандрівською.
Нестор Нижанківський
Нестор, як і його батько, прожив активне, насичене, але коротке але життя. З приходом до Львова радянських військ Нестор Нижанківський, колишній воїн Української Галицької Армії, який не мислив себе поза Україною, змушений був емігрувати. Підкошений хворобою і душевним потрясінням, Нестор Нижанківський помер на чужині у віці 47 років. На його могилі в Лодзі був напис: “Україно, Україно, ось де твої діти”. У 1993 році з ініціативи сина композитора, співака Олега Нижанківського, останки Нестора Нижанківського були перевезені на Україну і перезаховані в Стрию, біля могили батька.
Нестор Нижанківський – автор фортепіанних, камерно-інструментальних, хорових творів, солоспівів, композицій для симфонічного та духового оркестру, обробок народних, стрілецьких пісень, музики для театру.
Титульна сторінка першого числа журналу “Світло й тінь” за 1934 рік
Сам Нестор Нижанківський так визначив риси власного композиторського стилю: “Я є лірик з великою дозою героїзму. Не гармонік, більше контрапунтик. Трошки імпресіоніст – але більше мелодик. …Хочу здобути якнайбільше засобів виразу, щоб було з чим підійти до того сфінкса, який до тепер не розгаданий, а є так приманюючий – до народної пісні, знайти характерікон української народної пісні – це моя idee fixe…” (Ю. Булка. “Нестор Нижанківський. Життя і творчість, Л., 1997).
Стаття Нестора Нижанківського опублікована у журналі «Світло й тінь» , 1934. Ч.1.
Стаття Нестора Нижанківського опублікована у журналі «Світло й тінь» , 1934. Ч.1.
У багатогранній діяльності Нестора Нижанківського композитора-виконавця-критика-педагога світливство (так в той час називали мистецтво фотографії) було серйозним захопленням, до якого він ставився надзвичайно відповідально і професійно. Він не тільки світлив важливі події і знакові постаті, він також писав свого роду практичні поради для фотографів (світливців), що були опубліковані у журналі «Світло й тінь».
Пропонуємо увазі Шановного читача поради світливцям, що були опубліковані у журналі «Світло й тінь» , 1934. Ч.1.
Ексц. Митрополит Андрей посвячує Прапор Української кооперації. Червень 1934 року. Світлив Др. Н. Нижанківський
З нашого досвіду
Є річи, які ми добре знаємо, а однак про них часто забуваємо. Тому то часом трапиться й старому, досвідченому аматорові, що «стрілить дурницю», якої посоромився б і найзеленіший новик. – Починається шукання за причиною. Світливець перейде в думці багато можливостей і звичайно пропустить саме ту, яка й була дійсною причиною невдачі. Отже, пригадаймо собі дещо.
Перший Голова Ради Краєвого Союзу Ревізійного Д-р. К. Левицький передає прапор української кооперації Голові Ради Р.С.У.К. інж. Ю. Павликовському. Червень 1934 року. Світлив Др. Н. Нижанківський
Що може бути причиною негостроти негативів?
1) Негостре ставлення. 2) Обєктив має ріжницю вогнища (в дуже старих обєктивах). 3) Сочки (лінзи – Р.М.) в обєктивах запорошені, підчас знимання зайшли парою, або – були занечищені. 4) Матівка не йде рівнобіжно з передницею (стандартою), де є обєктив. 5) Касета не приходить точно на те саме місце, де є матівка. Вправді в деяких камерах існує ще так зв. «касетова ріжниця» (майже виключно для фільмпакової касети!), але тоді вносимо підчас насталювання відповідну поправку, яку зазначує фабрика на окремій скалі. 6) Платівка була заложена відвернено (емульсією до середини касети). Це дуже легко пізнати, бо сторони образка є відвернені. 7) Світлофільтр чи насадна сочка були брудні, подряпані або нерівно заложені. 8) Підчас знимки рушено апаратом, що легко пізнати по подвійних обрисах. 9) Занадто прислонено обєктив. 10) Апарат куплено «оказійно» й одна з половинок обєктиву (звичайно задня, де нема фірмового напису) фальшива, себто з іншого обєктиву. Тому увага! при купівлі апарату «з другої руки» від незнаних продавців, без попереднього провірення обєктиву і под. Кожний добрий обєктив має на задній частині те саме число, що й зпереду. Але найкраще випробувати апарат, перед остаточним купленням.
Екцеленція Митрополит Андрей Шептицький читає молитву підчас посвячення прапору української кооперації. Червень 1934 року.Світлив Др. Н. Нижанківський
Піклування малими неґативами
Нини має майже кождий аматор або тільки малу камеру (від 6,5х9 вдолину), або як додаткову до більшої камери, яку не все і не всюди можна брати зі собою. Що малі неґативи вимагають окремого піклування «опіки», це загально відомо. Зокрема, коли іони призначені до побільшування, коли то разом з образком побільшуються всі сліди поганої поведінки з неґативами. Тому: не дотикатися ніколи фільмового неґативу і то не тільки з боку емульсії, але й з другого. Наші пальці не є ніколи «хемічно чисті», вони все як не вогкаві від поту, то хоч дрібку товставі. Рідко коли схоплення пальцями за поверхню фільму не залишить на ній слідів. Головно в літі це дуже небезпечно. Поминаю факт, що багато фільмів має емульсію з обох боків. Перед подряпанням захоронимо найкраще неґативи осьяк: Непорозтинані ленти звиваємо у звійки і переховуємо або в окремих пуделочках відповідної до формату величини (у фото-торгівлях бачив я такі пуделочка для фільмів з Ляйки: 3х4) або в скриньках з подвійним дном. В горішньому дні повиверчувані діри для звійок. Таку скриньку можна легко самому зробити, з дерева, дикти чи картону. Але найважливіше: оба кінці плівки треба позаліплювати гладким папером, щоби при звиванні не дряпали образків. У модерних апаратах до побільшування, не треба розтинати фільмів. Треба тільки все прочистити щіткою, плюшеві входи (якщо такі є), щоби порох чи пісок, що там любить осідати, не пошкодив. Порозтинані фільми дати кожний зокрема до обгортачки; на ній напи сати «метрику знимки». Коли фільмиків дуже багато, давати їх до обгортачки серіями, хронольоґічно або після роду (за видами, жанрами – Р.П.) знимок, пр.: краєвиди, портрети, рідня і т. д. Але тоді треба позаокруглювати у кождого фільмику роги, щоб хоч вони не дряпали. На обгортці написати «метрику» всіх знимок, що тут заховані або бодай приблизні дані для цілого гурту.
Преосвященний Епископ Никита Будка в асисті о. крилош. Томовича і о. прал Пясецького відправляє Службу Божу на Святі Прапору української коперації. Червень 1934 року. Світлив Др. Н. Нижанківський
Всякі клеї.
На бляху: По рівній частині крохмалю й оцтової кислоти варити кілька годин. Після вистудження, прополоскати студеною водою й опісля розчинити в гарячій воді. На металі: Табличку столярського каруку мочити в дощівці через (впродовж – Р.П.) 24-30 годин, доки не напучнявіє, але не аж розлізеться. Воду відділяти, дати карук до порцелянового або поливаного горщика й поставити на кухню, щоб карук розпустився. Карук не сміє заваритись! До розпущеного каруку додамо 10-15% сконцентрованої оцтової кислоти. Готовий клей рідимо після потреби (наскільки потрібно – Р.П.) водою.
Матеріал підготували Роксоляна ПАСІЧНИК та Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Він належав до когорти творчих особистостей, чиє становлення відбулося в добу великого церковного провідника і мецената української культури митрополита Андрея Шептицького. Вихований як митець під пильним оком майстрів на кшталт Олекси Новаківського і Людвіка Тировича. Один із тих, хто, голосно заявивши про себе у міжвоєнне двадцятиліття, згодом був змушений назавжди покинути рідну домівку. Та навіть на чужині, попри відстань й нові обставини, продовжував працювати на благо рідної української культури.
Антін Малюца (2 лютого 1908, село Токи, Збаразький повіт, Королівство Галичини і Лодомерії, Австро-Угорська монархія, тепер Підволочиський район, Тернопільська область, Україна – 17 червня 1970, місто Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, США) – митець (живописець і графік), мистецтвознавець, музикант, публіцист, громадський діяч. Походив з багатодітної родини греко-католицького священика о. Івана Малюци та Ольги з Чемеринських. Один з братів художника Іван відсидів у тюрмі за приналежність до Організації українських націоналістів (ОУН) і загинув під час Другої світової війни, інший брат Степан став відомим бандуристом.
Антін Малюца
Дитячі та юнацькі роки провів у селах на Тернопільщині, куди переводили батька. Навчаючись у Тернопільській українській ґімназії, вступив до патріотичної скаутської організації Пласт, належав до 28-го куреня ім. Дмитра Байди-Вишневецького. Відчувши нахил до мистецтва, приїхав до Львова, де саме постала перша на галицьких теренах українська художня школа, створена стараннями митрополита Андрея Шептицького і художника Олекси Новаківського, котрий замешкав у місті на запрошення владики.
У майстерні Мистецької школи О. Новаківського. Сидять зліва направо: Стефанія Ґебус, Марія Карп’юк, О. Новаківський із синами, Ольга Плешкан, Григорій Смольський. Стоять зліва направо: Степан Луцик, Антін Малюца, Володимир Булик, Петро Годис, Святослав Гординський, Михайло Мороз, Володимир Гриценко, Леонід Пацуркевич, Леонід Папара. 1927 рік
Учнем Мистецької школи Олекси Новаківського Антін Малюца залишався протягом 1926 – 1930 рр. Заняття відбувалися здебільшого в майстерні художника, розташованій на другому поверсі його помешкання по вул. Земялковського (нині – Новаківського), 2. Із талановитими молодими людьми, хлопцями й дівчатами з усіх куточків України працювали фахові педагоги, одним з яких певний час був сам Кир Андрей. Лекції з історії світового мистецтва, що їх Митрополит читав раз чи двічі на місяць у своїх палатах на Святоюрській горі, по-особливому закарбувалися в пам’яті Антона Малюци.
Антін Малюца (стоїть на драбині) з учителем Олексою Новаківським та групою вихованців Мистецької школи під час монтування другої звітної виставки, 1928
Бувши в числі найактивніших вихованців Маестро, їздив разом із товаришами на літні пленерні студії до гуцульського села Космач, брав участь у звітних виставках школи в стінах львівського Академічного дому (1926 – 1928), пересувних виставках містами й містечками Галичини (1930 – 1931), виставках, зорганізованих УТПМ – Українським товариством приятелів мистецтва (1931 – 1934). Часто присутній на різноманітних посиденьках школи Новаківського в помешканні митця або на віллі подружжя Дмитра та Асі Левицьких «Качий Діл» по вул. Набеляка (Котляревського) – з нагоди іменин Маестро чи інших оказій.
Обкладинка видання «Пластовий однострій» авторства Антона Малюци, 1927
Проект пластової відзнаки (Бронзового хреста за геройський чин) за малюнком Антона Малюци, 1927
Навіть після закінчення навчання не поривав зв’язків із приятелями по Мистецькій школі, ставши біля витоків молодіжної творчої групи «Руб» (1932). Брав участь у виданні її друкованого органу мистецького альманаху «Карби». Разом із іншими представниками групи обстоював самобутній розвиток українського мистецтва, поєднання модерного і національного при витворенні оригінального українського стилю.
Обкладинка книги Арсена Річинського «До щастя, слави і свободи». Художник Антін Малюца, 1930
Від 1933 р. молодий митець жив і працював у Львові. Навчаючись в Державному інституті пластичних мистецтв (закінчив 1939), зацікавився естампною графікою. Відвідував курси знаного львівського художника і педагога Людвіка Тировича (1933 – 1935). Почуваючись радше графіком, аніж малярем, працював у багатьох графічних жанрах і техніках – приміром, в ділянці книжкової графіки. Ілюстрував часописи «Відродження», «Наш приятель», «Дорога», пластовий журнал «Вогні». Спільно зі Степаном Луциком й Володимиром Ласовським (теж, до слова, учнями Новаківського) оформляв літературний часопис «Дажбог» (1932 – 1935). Також виконав обкладинки до книжок: Арсена Річинського «До щастя, слави і свободи», Богдана Кравціва «Сонети і строфи» тощо.
Олекса Новаківський з вихованцями та приятелями Мистецької школи у майстерні після закриття виставки. Сидять зліва направо: Григорій Смольський, Іванна Нижник, О. Новаківський, Турчаківна, невідомий. Стоять зліва направо: Ольга Плешкан, невідома, Степан Луцик, Роман Чорній, невідома, Антін Малюца. 1932 рік
Спробував себе і в церковному малярстві. Розписав каплицю в рідному селі Токи, церкви в ряді сіл Галичини та Лемківщини (окремі з них – разом зі Степаном Луциком). Працював декоратором театрів «Заграва» й «Богема». Поза тим продовжував активно експонуватися: зокрема, роботи Антона Малюци представлені на вікопомній ретроспективній виставці українського мистецтва першої третини ХХ ст., відкритій у залах Національного музею у Львові восени 1935 р.
Антін Малюца. Дві жінки біля воріт, 1930-ті рр.
Антін Малюца. Портрет Лариси Сеник, 1930-ті рр.
В роках німецької окупації далі мешкав у Львові. Викладав у Державній мистецько-промисловій школі, деякий час виконуючи обов’язки заступника директора (1942 – 1944). Як член Спілки українських образотворчих мистців (СУОМ), брав участь у зорганізованих нею виставках. Наближення лінії фронту й неминучий (повторний) прихід совітів змусили художника податися на чужину.
Антін Малюца. Дівчина в лісі, 1930-ті рр.
Впродовж 1944 – 1950 рр. жив у Західній Німеччині, навчався в Українському вільному університеті (УВУ) у Мюнхені. Продовжував творчо працювати (цикл символіко-філософських рисунків «Мандрівка в темряві» та «Страхіття»), бувши активним учасником культурно-мистецького життя розкиданої в таборах для переміщених осіб української громади. Долучився до Української спілки образотворчих мистців (УСОМ). Співав у хорі «Сурма» під керівництвом диригента Омеляна Плешкевича.
Антін Малюца. Краєвид, 1956, взято з видання: “Книга творчости українських мистців поза Батьківщиною. Ukranian Art in Diaspora” (Філадельфія, 1981).
1950 р. Антін Малюца переїхав до Сполучених Штатів. Оселившись в одному з культурних центрів країни Нью-Йорку, працював на текстильній фабриці. Паралельно зарекомендував себе одним з найактивніших діячів української діаспори. Вступив до Об’єднання мистців-українців в Америці (ОМУА), певний час був членом його управи. Також належав до Літературно-мистецького клубу, Наукового товариства ім. Шевченка та інших українських організацій у США. Був автором великої кількості мистецтвознавчих публікацій на сторінках тамтешніх українських видань.
Антін Малюца в останні роки життя
На американській землі малював здебільшого олійні краєвиди. Відійшов до вічності ще достатньо молодим (62 роки життя), похований на українському цвинтарі св. Андрія в містечку Саут-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі. Через два роки після кончини митця, в 1972-му у приміщенні Літературно-мистецького клубу (Нью-Йорк) відбулася посмертна виставка майже цілої творчої спадщини Антона Малюци. На батьківщині художника й патріота його ім’я було наново відкрите поціновувачами мистецтва щойно по здобутті Україною незалежності в 1990-х рр.
Олександр ШЕЙКО молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Волошин Л. Антін Малюца. Сторінки творчої біографії//Збруч [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/86249;
Волошин Л. В., Дуда І. М. Малюца Антін Іванович//Енциклопедія сучасної України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=65620;
Волошин Л. Княжий дарунок великого мецената: митрополит Андрей Шептицький у житті і творчості Олекси Новаківського. – Львів, 2001;
Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: Біографічний словник учнів. – Львів, 1998;
Малюца Антін//Бібліотека українського мистецтва [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/malyutsa-antin/;
Малюца Антін//Тернопільська обласна бібліотека для молоді [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://tobm.org.ua/malyutsa-antin/;
Ратуша у селі Нове місто, що у Старосамбірському районі, унікальна тим, що є однією із небагатьох ратуш в Україні, збудованих у стилі модерн
Уже цього року планують розпочати ремонтно-реставраційні роботи ратуші, що розташована у селі Нове Місто на Старосамбірщині. Сума коштів, які необхідно витратити на реставрацію складає понад 15 мільйонів гривень. Про це повідомляє Дивись.info
Реставрація ратуші, яка є пам’яткою архітектури місцевого значення, відбуватиметься на замовлення місцевої селищної ради у співфінансуванні з Проектом «Ковбойки. Український дикий захід» за фінансування ЄС в межах ініціативи «Мери за економічне зростання».
У червні 2010 року новоміська ратуша отримала статус пам’ятки архітектури та охороняється Законом України.
Так, у 2020 році виготовили нову проектно-кошторисну документацію для реставрації ратуші у Новому місті, адже ПКД, яка була розроблена у 2015 році потребувала коригування. Тоді відповідних коштів для реставрації цієї пам’ятки не знайшли.
Ратуша у селі Нове місто
«Таку пам’ятку як новосільська ратуша дуже важливо зберегти, адже це частина нашої історичної і національної спадщини, яку ми повинні передати майбутнім поколінням. Саме тому, у межах нашого проекту за фінансування Європейського Союзу у межах ініціативи «Мери за економічне зростання» ми невідкладно взялися виготовляти проектно-кошторисну документацію, адже 110-річна пам’ятка давно потребує ремонту та реставрації. На даному етапі ми ведемо переговори з підрядною організацією, яка, сподіваємося, у найближчий час розпочне працювати над реставрацією», – зазначає керівник Проекту «Ковбойки. Український дикий захід» Дмитро Якимець.
Відповідно до документів, сума коштів, яку необхідно залучити, аби здійснити відновлення ратуші складає понад 15 мільйонів грн.
У межах майбутнього проекту планують здійснити комплексну реставрацію дзвіниці, повернувши їй початковий вигляд. Зараз на вежі ратуші – металеве покриття.
Відтак, реставраційні роботи планують здійснити у кілька етапів. Перший із них передбачатиме капітальний ремонт та реставрацію даху, вежі зі сходами, а також горища. Згідно з проектом останнє планують використовувати як туристичний осередок та місця відпочинку мандрівників, а також для розвитку місцевого бізнесу.
Ратуша у селі Нове місто
За словами Дмитра Якимця, завершити першу чергу реставраційних робіт планують уже в 2021-му році.
«Роботи над відновленням пам’ятки ми плануємо здійснити у кілька етапів, по мірі надходження фінансування. Ми щиро сподіваємося, що нашу ініціативу радо підтримають не лише на обласному, але й всеукраїнському рівні», – додає він.
Сума коштів, яку затратять на першу чергу – це близько 1,5 мільйона від селищної ради, а також близько 3,5 мільйона гривень, які передбачено Проектом.
Пропонуємо нашим читачам сьогодні здійснити віртуальну подорож до одного із львівських музеїв. Мова нижче піде про Національний музей імені короля Яна ІІІ.
Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.
Представлені фото були зроблені більше ніж 100 років тому. Вони показують, якою були експозиції та експонати в музеї. З історії закладу знаємо, що він відкрився у Львові 12 вересня 1908 року в будівлі на площі Ринок, 6.
Раніше, а саме в XVII ст. будинок, де розташувався музей був резиденцією польського короля Яна III Собеського.
Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.
На фото можемо побачити пам’ятки, пов’язані з історією всіх народів, що проживали століттями у Львові та на східних кордонах Речі Посполитої. Важливим поповненням музейного зібрання стала приватна збірка В. Лозінського, яку придбали для музею у 1914 році разом з палацом, в якому вона була розміщена.
Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.Національний музей імені короля Яна ІІІ у Львові, поч. ХХ ст.
У серпні 1911 музей закрили у зв’язку з реставрацією будинку. 25 вересня 1921 знов відкритий для огляду. Згідно з постановою РНК УРСР від 8 травня 1940 він був об’єднаний з Історичним музеєм міста Львова в єдину установу — Львівський історичний музей.
«Від чуми, голоду, війни врятуй нас Господи» – слова молитви у середньовіччі. Чума, як бачимо, в цьому списку на першому місці. Її візити – згубні , люди проти неї – безсильні. Вижити в голод та й припинити війну було в межах людських сил. А в часі епідемій від нас нічого не залежало, тому й говорили львів’яни, що будь-який мор є страшнішим за татар.
Татарські навали були меншим злом через їх видимість, а хвороба – невидима, невблаганна, безжальна і смертельна. Уявляю як холоне все єство середньовічного міщанина, навіть при вимовлених пошепки словах – чума, холера, віспа, проказа, тиф. Хоча львів’яни не дуже в деталі занурювалися, називаючи всі ці хвороби одним страшним словом – МОР.
Чума на зображенні з XV століття
Сьогодні рівно місяць, як ми з Вами на карантині. Не одні ми – майже цілий світ . Пропоную трохи відволіктися від страху сьогоднішнього і поговорити про страхи минулі. Епідемії у середньовічному Львові. Тема з однієї сторони – тривожна, а з іншої дає розуміння, що сьогодні ми не маємо і сотої долі тих страждань, які переживали наші предки.
Давайте уявимо собі Львів у період з ХІV по ХVІІІ століття. Саме в цей час смерть від епідемій була найбільшою.
Санітарні умови. Місто, затиснене мурами, мало розміри приблизно 600 на 600 м. Вічний морок вузьких вуличок. Жодного зеленого деревця. Неймовірна тіснота в межах міста загалом, і в межах окремої ділянки зокрема. Будівлі були вузькими – в деякі кімнати не попадало ні сонячне проміння, ні свіже повітря. (Порівняйте з нашими комфортними умовами. Правда кращі?). Міщанські кам’яниці були перенаселеними, багато з них належали декільком родинам. У дворах тримали худобу. Місцем для життя були і темні, вогкі та холодні пивниці. Згадайте про прикостельні кладовища (7 в межах 600*600 м) і про згромадження померлих у підземних криптах. А тепер додайте, що в хаті в таких умовах сиділося нечасто і середньо-статичний львівський обиватель своє життя проводив у храмі, в ремісничій майстерні, в шинку або на ярмарку, де збиралися величезні тлуми людей. А тепер уявіть, що залишається після ярмарку, скільки сміття і бруду. Ще додайте, що львів’яни з покоління в покоління мали звичай викидати непотріб з дому на вулицю, в тому числі помиї та інші відходи з «нічних ваз», які виливалися або прямо з вікон, або через ринви щоразу після заходу сонця . Не допомагали регулярні укази магістрату аж до другої половини 18 ст. А тепер додайте натовпи людей, які втікали від різних небезпек до Львова. А чого вартувало квартирування військових, які свої військові виправи часто починали саме зі Львова. Довго ще за ними залишалися купи гною і ніхто не мав охоти це прибирати. І хоча ми знаємо, що в середньовіччі прибиранням мав займатися кат, але не завжди він це робив старанно і вчасно . Найчастіше гній просто розтягувався по вулиці. Ще в 1467 році місто прибиралося двічі на рік – на Пасху і на св. Михайла. І ще деколи чистили площу Ринок перед урочистостями. Місто в межах стін було справжнісінькою магнітом для епідемій.
Львів, вежа Токарів та Линників поруч з Міським Арсеналом, де колись мешкав кат. Фото початку XX століття
Що цікаво, перші з них заледве відображені в наших історичних документах. А їх немало -1348,1362,1365, 1435,1441, 1464…., проте тільки якесь легке відлуння, навіть без зазначення самої хвороби, без опису симптомів. Під іменем зараза або мор. Заледве вказані дати появи, відсутні будь-які висновки чи подальша профілактика. Цьому є причина – віра в Боже милосердя правила світом і обіцяла кінець будь-якої зарази. І ця віра була сильніша за інстинкт самозбереження. Не було людини без гріха, а значить кожен мав очікувати покарання, в тому числі через «морове повітря». Вважали також, що лікування заражених є перешкоджанням Божій волі, бо ж Бог їх вибрав для мук і терпіння, а ти хочеш їх звільнити. Тому лікарі більше писали трактати і дискутували, ніж лікували. І чомусь не дуже зверталося увагу на те, що найчастіше і найпершими помирали безгрішні діти.
Львів, панорама XV століття
Але я вас хочу трохи втішити. Вже під кінець ХV ст. в місті зрозуміли потребу в чистоті – запровадили регулярне вивезення сміття та відвід фекалій. Правда відводили недалеко – за оборонні вали. Та й сміття височіло «хмарочосами» по всіх валах, хоча мало би збиратися у наперед визначеному магістратом місці. Тому що, як і тепер, для дотримання чистоти потрібні не укази а бажання). В будь-якому випадку це теж було на руку епідеміям. Але в самому місті вже з 1479 року почали брукувати вулиці ( це видно з видатків бюджету), будувати піземні канали для відведення нечистот і зайвої води. В 16 ст. був вже навіть податок на прибирання і його платили, як мінімум, всі вози, які проїжджали через Львів. І ці кошти йшли на оплату пургантів, які «шуфлювали гній». Обов’язковими стали шарварки – в радянські часи їх називали «суботниками» – коли жителі найближчих львівських сіл добровільно-примусово мали відпрацювати на благо міста, в тому числі прибиранням. У місті в 1589 році появився перший водозбірник, адже в часі коли неприятель нищив водогони, була потреба в чистій питній воді. (До появи «Мелюзини» пили брудну воду, змішану з горілкою, пізніше водозбірень буде три, на двох з них сьогодні фонтани Нептуна та Діани). Але ці міри інфекцій не зупинили. І з ХІV до ХVІІІ ст. наше місто пережило з більшими чи меншими втратами 51 (!) велику епідемію. З них: 4 до – в ХІІІ-ХІV ст., 6 – у ХV ст., 12- у ХVІ, 18 – у ХVІІ, 11- у ХVІІІ. А ми нарікаємо…
Сюжет з життя міста, в якому ходить епідемія
Знаки. Земні та небесні. Що цікаво перед кожною епідемією були якісь знаки – від небесних , до пожеж, голоду чи повеней. Також лякали розміщення планет, фаза місяця, землетруси, надмірні дощі і їх відсутність, тумани, вітри з півдня і сходу, комети, метеорити, надто яскраві зорі, затемнення, велика кількість змій, плазунів. До поганих знаків відносили часті викидні у жінок та народження близнят!!!. Боялися люди чорних воронів, бо біду накаркували.
Кістлява з косою не сама металася по вилюднілих містах. В неї були абсолютно реальні, а головне всюдисущі помічники –щурі. В ланцюжку інфікування тоді були не змія з кажаном, а щур-паразити (блохи і воші)-людина. Щурячі блохи , які несли збудник хвороби, заражали не тільки людей, але й домашніх тварин, зерно, що і створювало ґрунт для епідемії. Ось чому після найбільшої львівської пожежі 1527 року ми забули про інфекційні хвороби аж на 20 років. Вогонь очистив наше місто в тому числі і від щурів. Я не знаю як ви, але мені чомусь згадався мультик з дитинства. Пам’ятаєте?
Симптоми. Холодний піт на чолі і сильна гарячка всередині, давило в грудях, страшна спрага, втрата сил, тривала діарея, сонливість/безсоння, головні болі, тремтіння під колінкам, червоні очі, чорний язик, гіркота на губах і соленість в горлі. Опухав ніс, чорніли зуби, з рота текла слина, зір падав а голос хрип. Добадайте виразки на тілі…і я думаю, що достатньо. І згадайте, ліки були загальнозміцнюючі, а не антибіотики. Додайте за вами часто ніхто не доглядав, по крайній мірі з медичного персоналу. І …возрадуйтесь!
Чумний лікар, гравюра П. Фюрста (1656 р.), фото з http://krytyka.com.ua
Лікарі . Тільки в в 1467 р. місто відчуло якийсь обов’язок щодо спасіння мешканців і запросило за свій кошт лікаря з Кракова. Це не означає, що у Львові не було зовсім приватних лікарів. Звісно були, але він став першим міським лікарем, і доказом того, що Львів почав опікуватися публічним здоров’ям. В його обов’язки входило лікування міської служби і бідних мешканців, опікування шпиталями та касами хворих .Мору зупинити він, правда, не зміг. Зупинила його зима, коли «холод очистив повітря». Після того як епідемія не повернулася ні навесні, ні влітку, восени лікаря попросили зі Львова, як непотрібного «minus necessaries»)). Тільки один рік цей лікар пробув у нашому місті, але початок закладено, і на тому дякуємо)
Кровопускання на середньовічній мініатюрі
Лікування. Доктори пропонували різні рецепти, іноді навіть дуже дорогі. Але для сьогоднішніх лікарів вони видались би щонайменше смішними, бо складалося враження, що в рецептах було все те, що під руками. Ліки робили з рути, шафрану, кориці, шавлії, нагідок, гвоздики, часнику та оцту. Це сьогодні нічого особливого – в той час деякі з цих інгредієнтів були неймовірно дорогими спеціями. Малим дітям давали подрібнений білий бурштин з молоком. Вагітним жінкам – горіхи, заправлені оцтом. Рекомендували незліченну кількість порошків, пластирів, горілок (бажано настояних на лікувальних травах та коріннях ) та амулетів. Уявіть собі, наприклад, такий алхімічний оберег-очисник повітря: візьми живого срібла (йодиста ртуть), залий у пустотіле перо, запечатай воском, підвішай на шнурочку та носи близько до серця. Рецепти були авторськими, але в кінці кожного лікар не забував все таки дописати – не завжди цей лік помагає.
Ну і , звісно, пускали кров, викликали блювоту, хоча хворим це зовсім не допомагало, а, можливо, навіть швидше вбивало.
З моїх улюблених ліків у середньовіччі пропонували пити старе добре угорське вино, але не зловживати ). Бо якщо переп’єте для дезінфекції, то п’яним і помрете).
Аптека. Мiнiатюра з Tacuinum sanitatis, трактату про здоров’я. XIV століття
Народна медицина. Рецепт гробаря – нарвати лікувальної бабки (листя); добре змочити сечею та обкласти ним голову; зав’язати хустину, одягнути ковпак; взяти хворого за руку і ходити з ним так швидко, щоб він пропотів. Ходити треба було ні багато-ні мало – два дні і дві ночі і не дати йому заснути і тоді хвороба швидко відійде. Думаю, що при такому лікуванні тепле пиво з маслом йшло за щастя.
Серед звичайних міщан побутував звичай заготовляти гній у лікувальних цілях . В часі мору бідацтво загрібалося до гною і бувало ,що там і помирали ніким не зауважені і тільки трупний запах видавав їх останнє пристанище гробарям. Вважалося також, що знаменито очищає повітря спалення гною в місті.
Чумний бубон припалювався розпеченим залізом, на них ставили банки, п’явки, обкладали цибулею, прикладали розрізаного голуба, кишки собаки, сушені ропухи… і все це неодноразово. Добре , що ми живемо в ХХІ ст.?
Мешканці середньовічного Львова. Рисунок Ф. Ковалишина для книги Ф. Яворського “Львів за Ягайла”, 1910 рік.
Зона ризику. Діти. Дівчата на виданні. Хворі чоловіки, потім і «хлопи як льви моцні і ще вчора здорові». Схильні до ожиріння, боязливі та убогі. Одним словом хвороба не вибирала ні за віком, ні за статтю, ні за майновим станом чи національністю. Але…читаємо далі… жінки більше схильні до хвороби за чоловіків, тому женіть ту «гадину» з хати, щоб не заразится!!!
Запаси. Борошно, щоб до магазину за хлібом не ходити. Пиво – декілька бочечок). Часто його використовували як лік – теплим і з маслом. Фу! Морква, капуста, солонина і смалець, олія, масло, оцет (його використовували також для дезінфекції), aqua vita (по нашому оковита), вино. З круп –ГРЕЧКУ і горох. Туалетного паперу ще не було). Воду для кухні, бажано криничну, здалека. Полотно на смерть і сукна чорного, бо в мор не знайдете. Список медикаментів і молитов – бо одні спасали душу, інші – рятували тіло.
Карантинні заходи. Місто виділяло кошти на закупівлю ліків і утримання шпиталів. Звідки вони їх брали? Гроші померлих конфісковували, як і їх банківські депозити для підтримки решта львів’ян.
Поспішно закривалися школи, хворих та жебраків ізолювали, мертвих хоронили за кошт міста. Навіть дороги перекопували, щоб не було зв’язку з зовнішнім світом, а ті дороги, які залишили для підвозу продуктів дуже пильно сторожили. Я не знаю чи міряли температуру, але точно робили ревізію і товару і тих, хто його поставляв.
Поховання жертв чуми. Ілюстрація з хроніки ХІІІ – XIV століть. Фото з birkbecklibrary.blogspot.com
Рекомендації. Палити одяг померлих, щоб уникнути зараження і продажі. До монастирів не брали нових братів. В парках гуляти заборонено. Уникати міських лазень (але тримати тіло в чистоті). Літургії не слухати, ані казання ні в неділю, ні в свята). Заборонено торги, забави, збори. Уникати бездомних собак, бо часом забігають на передмістя і їдять трупи. Найкраще – виїхати з міста, але подалі, за 10 миль, бо ні Замарстинів, Клепарів, Кульпарків чи навіть Винники не гарантували чистого повітря. Але виїжджали хіба заможні, для тих, хто залишалися рекомендували провітрювати помешкання, бо люди навпаки забивали дошками всі отвори, вважаючи, що вітер переносить заразу. Після заходу сонця розкурити в хаті ароматичні трави, ладан або камфору. До шевця, кравця не ходити. Не цілувати дітей, уникати жінок. Хоронити жертв за містом, не ближче як на півмилі, не вище, ніж на глибину 4-х ліктів (в 1623 році епідемія була настільки страшна, що вже ніхто не задумувався, як благопристойно хоронити, «убогих хоронили як псів на дорозі, з зав’язаними руками і ногами). Стерегтися, щоб ні в напитках, ні в стравах не було мух. Уникати втоми, але працювати, бо це відволікало думки і обіцяло здоровий сон.
Святий Ян з Дуклі – покровитель Львова
Святі покровителі. Львів’яни знають, що одним з перших покровителів Львова був святий Ян з Дуклі. Правив до своєї смерті в 1484 року у ще дерев’яному храмі св.Андрія. Скоро його могила прославилася чудесами по всій Польщі і нерідко промені його святості захищали Львів від мору. Вважається, що зцілила до нього молитва не одного щасливця, а серед них тоді ще королевича Яна Казимира . Але він був не єдиним . Святий Вавринець, свята Анна, св. Ян Канти, св. Каєтан, св. Станіслав Костка. Останній був улюбленцем, бо ще відповідав за захист від пожеж, воєн. Також в часи тривожні молилися до свв. Косми та Даміана , арабських лікарів, свв. Шимона, Бернарда, Кароля Боромеуша, Франциска Ксаверія, Квірина, Себастьяна Агати і Розалії. Їх ікони прикрашали брами, вежі міста, а дехто навіть удостоївся честі бути присутнім у радній залі ратуші. Чуть не забула про св.Роха та найбільшу нашу заступницю перед Богом – Матір Божу. Але всі вони разом не змогли врятувати і тисячі львів’ян переходили в царство тіней.
Вперта віра в силу святих була найнадійнішим оберегом в тогочасних людей. Бо ж все починається в нашій голові. Тож коли ми впевнені, що не сам на сам з хворобою, то це не давало впасти в депресію і підвищувало фізичну опірність організму. Тоді говорили, що найкращим ліком від зарази є не звертати на неї увагу)).
Прокажений. Мініатюра з французького видання трактату «Про властивості речей» Бартоломея Англійського. XV століття
Ритуали. Існував традиційний ритуал приймання прокажених до лепрозоріїв. Родичі супроводжували хворого до лікарняної брами і передавали під опіку духовних осіб. Його кропили свяченою водою і вели до костелу, де прокажений займав призначене для катафалка місце. Він вважався мертвим для світу, проклятим для спільноти. Під час святої меси виконували Реквієм. Далі на кладовищі імітували його поховання. Після цього хворому вручали т.зв. «шати св.Лазаря» (суцільна накидка з отвором для очей), рукавички, дзвоник, особистий посуд, а також торбинку на кілочку для збору пожертвувань. Відтепер шпиталь ставав для нього довічним помешканням, або як тоді говорили прижиттєвою труною. Навіть в ті рідкісні випадки, коли йому дозволялося виходити за межі лепрозорію, хворий змушений був ходити з дзвіночком, щоб люди ще здаля могли утікати від зустрічі з ним. А ви знаєте чим лікували у шпиталі від прокази? Сірководневими ваннами), воду для яких возили з мінерального джерела у селі Шкло. Одним з найдієвіших факторів лікування також була дієта).
Лiкар i аптекар. Мiнiатюра з Книги життя, Флоренцiя, 1508 р.
Проказу до Львова принесли німецькі переселенці. В середньовіччі цю хворобу називали хворобою св.Лазаря – звідси і назва лазарет. Від назви бацили – лепра – шпиталі, де лікували проказу отримали назву Лепрозорій. У нас він знаходився при костелі св. Станіслава в районі вул. Городоцька, 17. Що цікаво, після 1511 року лепра згасає, а шпиталь перепрофільовується для хворих іншими інфекціями. P.S. Не дуже наїжджайте на німців, бо разом з переселенцями у 14 ст . прийшли і перші дипломовані аптекарі з західноєвропейською освітою.
Ворожили про долю хворого – виливали його сечу на свіжу зелену траву, якщо зігниє, то і чоловік померти мусить, якщо не змінить навіть кольору, то людина виживе. Або взяти сечу перемішати з грудним молоком жінки, яка годує сина. Якщо молоко піде на дно, то хворий піде у яму.
Сучасна реконструкція протичумного амулета з Англії часів XVII століття
Забобони. Чим довше тривав мор, тим більше росла віра в забобони. Вбиття осинових кілків в трупи, грабові стовпи біля дверей, з дахів звішували кінське черепи, на вході насипали купу каміння, для створення перешкоди, на городах закопували дерев’яні ляльки кривавої дівиці, щоб її земля притлумила.
Відрубувати голови трупам, померлим від епідемії. Одним ударом зі спини. Випадок такий мав місце в 1572 р. , коли викопали труп жінки після декількох днів по похованню. І як виявилося, вона ще й в устах тримала кутик хустини. Ну і , звичайно, не любили гробарів, вважаючи, що вони хочуть зжити зі світу цілі родини і для цього змащують дверні ручки а то й цілі двері мозком померлого.
Монаті виносять трупи під час чумної моровиці у Відні (1679 рік). Монаті (від італ. monatto) — гробар, що виконував санітарні функції в середньовічній Італії.
Мор починався якимось поодиноким випадком, в міру збільшення смертей починалася паніка. Місто порожніло. З’являлось щораз більше будівель забитих дошками або позначених смертельним хрестом, і єдиним рухом були каравани смерті, що вивозили мертвих за місто. Ми досі говоримо «втікати як від чуми» – так на рівні підсвідомості дає про себе знати історична пам’ять.
Але давній Львів це все пережив і щоразу виходив оновленим. Переможемо і ми!!!
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
