За свої майже дев’яносто років він був знайомий зі сотнями, якщо не тисячами, славетних синів та дочок Галичини, він багато фотографував, і багато записував. Зараз доктор медичних наук Олександр Кіцера мріє видати унікальну книгу своїх спогадів на понад шістсот сторінок під назвою “Мандрівка під лелечим крилом”.
Сьогодні маємо можливість прочитати його спогади про фотографа Ярослава Коваля з цієї, ще не опублікованої книги.
Ярослав Ількович. Саме так його дозволялося називати, якщо вже хтось конче хотів вживати форму «ім’я та по-батьктові». В жодному випадку не «Ілліч», що, зрештою не здивує галичанина, тим більше, коли йдеться про людину, що багато років провела в совєцьких концтаборах.
Він з’явився на нашому видноколі десь на зламі п’ятдесятих – шістдесятих. Репресованих тягнуло до репресованих, воно й не дивно. Наприкінці сорокових до Львова стали прибувати недобитки родини мого батька: недомучені, недостріляні… Сумну долю моїх родичів я описав в есе: «На цвинтарі розстріляних ілюзій». Тітка Стефа, вдова славного українського лікаря Дмитра Горбенка, розстріляного у зловісних тридцятих, мати Стефана Горбенка, що пропав безвісти, і її донька Ірина мешкали у нас, а згодом, як реабілітовані, отримали квартиру, вірніше – одну кімнату, відділену від колись великого помешкання, з маленькою кухнею. Власне там знайшли себе взаємно Ірина і репреслований Ярослав Коваль.
Його ніяк не прописували у Львові, періодично пан Ярослав мешкав у мого стрийка, брата тітки Стефи, теж репресованого, а згодом (добре хоч, що не посмертно) реабілітованого, в с. Добротворі, де промишляв фотографією, позаяк жодних фотоательє поблизу не було.
Періодично перебував у Львові, що тривало до наступного «нальоту» міліції. Був цікавою, освіченою людиною, скінчив передвоєнну ґімназію. На відміну від сучасних випускників середньої школи, бездоганно володів латиною, в чому я неодноразово переконувався, а при нагоді декламував щось із грецьких класиків. Проте любив вдавати простачка. Не знаю, чи це був своєрідний «захисний рефлекс», ще з табірних часів, чи, можливо, своєрідний стиль, гра одного актора.
Згадуються мені розповіді про Модеста Левицького, українського лікаря, письменника, дипломата, філолога і Володимира Антоновича, особа якого коментарів не потребує. Вони «дуетом» полюбляли відігравати роль містечкових купців, простих селян чи правовірних євреїв…
На все життя пан Ярослав залишався пластуном – був переконаним абстинентом. Своїми фотографіями склав наочну історію певного періоду українського Пласту і зв’язку цієї організації з Митрополитом Андреєм Шептицьким. Знаю, що мав великий архів фотографічних негативів, значною мірою – на скляних платівках. Де він її зберігав – не знаю.
Вузькоплівкові негативи зберігав на вулиці Ґрунвальдській на полицях, що п’ялися досить високими стінами як кухні, так і кімнати, аж до стелі. Десь на тих стелажах стояли в неробочому стані: польський універсальний (від кінокадру до формату 6х9) збільшувач, одна з небагатьох цінних речей, якими він володів, кювети, пінцети, червоний ліхтар і розчини (проявник та фіксаж) у пляшках, бачки для плівки. Про те, щоби затемнювати приміщення і працювати вдень, не могло бути й мови.
Зрештою, пан Ярослав мав певні медичні навички і був піклувальником та лікувальником-медбратом моєї тітки аж до її смерті. Коли всі засинали, десь по півночі, в кухні розкладалося фотоприладдя і починалося «дійство».
В Львівський період Ярослав Ількович працював простеньким «Зенітом», без змінних об’єктивів. Фотоапарат був його постійним супутником і фотографував він усе, починаючи банальним груповими світлин і кінчаючи справжніми фотошедеврами. Зрештою, не раз «банальні» світлини зі штивно позуючими суб’єктами, які застигли в нарочитій позі, згодом ставали шедеврами.
Часто, зображаючи простачка, був дуже дотепним. Наприклад, в типовому сільському відхожому місці у мого стрийка Йосифа встановив набір дощок з отворами різного діаметру, які були скріплені, неначе книжка. А вгорі зробив напис: «Шановне панство! Вибирайте діру, відповідну до ширини вашого… світогляду». Був здатен захоплюватися. Якось зібрав у тісному помешканні установку для отримання «живої» і «мертвої» води. Знався на фармації, бо певен час працював в аптеці.
Писав вірші, спогади, робив аплікації з різних предметів, наприклад фаянсових чорнильниць, куплених гуртом за безцінь. Інколи звертався жартівливо «Гражане удавы!». Звідки воно взялося? Може хтось, приглухуватий, почув звертання «Гаждане и дамы!»і так переіначив його. Мав широкі знайомства в середовищі львівських художників, письменників.
Колекціонував різні речі – від весільних скринь до старих годинників і давніх австрійських та польських табличок-шильдів. Сподіваюся, що більшість колекції перебралася до організованого Ярославом Ільковичем народного музею в його рідному селі – Ціневі.
Олександр КІЦЕРА
