Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. 2016 рік, фото Анастасії Нерознак.
Національний театр імені Марії Заньковецької офіційно повідомляє, що запроваджує карантин вихідного дня та змінює репертуар на листопад місяць.
Вистави театру відбуватимуться з вівторка по п’ятницю, попередньо заплановані вистави на суботи та неділі переносяться на інші дати. Придбані квитки дійсні на інші вистави театру.
Глядачів просять поставитися до ситуації з розумінням, підтримати театр та українську культуру – й надалі запрошують на вистави.
Інформація про репертуар на грудень буде надано окремо.
Прем’єру «Каліка з Інішмаану» Мартіна Макдонаха з 21, 22 перенесено на 24, 25 листопада 18.00. Квитки у продажі.
«З превеликим сумом повідомляємо, що не стало чуйної людини, активного благодійника-мецената і просто чудової людини, Гері Боумена (Романа Оленича), який упокоївся цими днями в Лондоні. Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям і всім, хто був знайомим Гері Боумена», – йдеться у повідомленні на Facebook-сторінці Gary Bowman Gallery / Мистецька галерея Гері Боумена.
Наразі невідомо, що стало причиною смерті Гері Боумена. Чоловікові було 68 років. Про це інформує Galnet.
Додамо, Гері Боумен народився 21 лютого 1952 року у місті Рошдейл (Велика Британія). З вересня 2005 року проживав в Україні. У 2006-му році його удостоїли звання «Галицький Лицар – 2006» у номінації «Меценат року». В Україні чоловік займався суспільно-громадською та благодійною діяльністю. У 2009-му році Гері Боумен заснував у Львові однойменний Благодійний фонд, який активно опікувався дітьми та молоддю з особливими потребами. При Благодійному фонді Гері Боумена також активно діяла мистецька галерея, яка закрилася на початку лютого цього року.
На 76-му році життя від коронавірусу помер Дарій-Любомир Футорський. Він був депутатом Львівської обласної ради першого демократичного скликання у 1990-1994 роках.
Довідка
Народився 27 травня 1944 року в м. Перемишль (Польща), українець, львів’янин з 1945 року, інформує “Форпост”.
Освіта: фізичний факультет ЛДУ (Львівський державний університет ім. І. Франка) 1961-1964рр., МГУ (Московський державний університет ім.М.Ломоносова) 1964-1967 рр.
Професійна діяльність: З 1967 до 1990 рр. – науково-педагогічний працівник ЛДУ. Робота на фізичному факультеті хоч і плідна, проходила з ускладненнями, оскільки він не міг мати спецдопуску (батько і рідна тітка проживали за кордоном).
Футорський, у якого понад 120 наукових публікацій, є співавтором монографії “Вплив структурних дефектів на фізичні властивості вольфраматів” та підручника “Загальні закономірності електромагнітної взаємодії в природі”. Він – учасник республіканських, всесоюзних, міжнародних наукових (фізичних, математичних, медичних) конференцій, симпозіумів, семінарів. Проходив вишкіл у Політичних Академіях Австрії, Центральної та Східної Європи.
Серед почесних звань та номінацій ненаукового характеру, якими відзначений Дарій Любомирович, можна відзначити: “Заслужений правозахисник”, “Народний майстер художнього
промислу”, лауреат загальнонаціонального конкурсу “Вища проба”.
У 1989 році Футорський балотується до Львівської обласної Ради народних депутатів від громадсько-політичних організацій “РУХ” та “Меморіал”. В процесі розвитку своєї громадсько-політичної активності Дарій-Любомир – ключова фігура під час виборів І. Вакарчука (Верховна Рада СРСР, 1988р.), І. Юхновського, Б. Котика, М. Батога (Верховна Рада України, 1989 р.); один з лідерів становлення, а згодом керівник відділу зовнішніх зв’язків “Меморіалу”; активний учасник створення та член президії “РУХу”; відігравав значиму роль при формуванні керівництва та член президії ЛОР першого демократичного скликання; один з ідеологів УХДП; ініціатор та організатор ХСС (Християнсько-суспільний союз), “ДУХу”(єдиний в Україні громадсько-політичний клуб “Демократія, Україна, Християнство”); активний учасник практично всіх вагомих громадсько-політичних акцій на Львівщині в період 1988-1994 рр.; у 2004 р. активний учасник Помаранчевої революції (уповноважений від “Нашої України” по зв’язках з правничими (суд, прокуратура) та правоохоронними органами Львівщини).
Футорський кавалер: ордена “Архистратига Михаїла” (5, 4, 3-го ступенів); ордена “Христа Спасителя” (до 1000-ліття хрещення Руси-України); ордена “Св. Станіслава”; ордена “Галицький Хрест”; “Золота медаль” національної премії “Квітуча Україна”; медаль “За сумлінну службу в прикордонних військах України”; нагрудна відзнака ЛОР та ЛОДА “Україна, демократія, свобода”; нагрудна відзнака “Відмінний прикордонник” (1, 2 ст.).
2013 рік Львівською обласною радою проголошено Роком Івана Боберського у Львівській області. З цієї нагоди було проведено низку урочистостей і заходів.
Зокрема, у Львівському державному університеті фізичної культури вшановано «Батька українського тіловиховання» в рамках V Олімпійського тижня 23–27 вересня 2013 р. (один день олімпійського лекторію був тематично присвячений Іванові Боберському), вручено Почесні відзнаки імені Івана Боберського (голові спортивної комісії Світового конгресу українців Ларисі Брабаш-Темпл (№ 0004) і співрозпорядникам Фонду Володимира Кузя Вірі Маланчій і Богданові Колосу (№ 0005)), виданно спеціальну друковану продукцію (листівку «Рік Івана Боберського у Львівській області. З нагоди 140-річчя від дня народження Батька українського тіловиховання» та спецвипуск газети «Країна спорту»), 26 листопада проведено урочисту академію та ін.
Іван Боберський. Світлина з автографом. Вінніпег, 31 квітня 1932 р. З приватного архіву Романа Метельського (м. Львів).
Загалом більшість заходів Року Івана Боберського на Львівщині були спрямовані на популяризацію цього імені в Україні та поза її межами. Однак, у виступах та публікаціях доповідачі та автори жодним словом не згадали про те, що в далекому 1943 р. у Галичині відзначали 70-річчя від дня народження Івана Боберського, а період з 14 серпня 1943 р. і до червня 1944 р. було оголошено Роком Івана Боберського. З огляду на такий стан справ про цю малознану сторінку українського тіловиховання підготовлено дану публікацію.
Упродовж 1920–40-х років вдячні вихованці Івана Боберського, насамперед українські гімназисти і змагуни, започаткували відзначення днів його народження. Зокрема, знаковими подіями громадського рівня стали святкування 50-річчя та 60-річчя Івана Боберського, організовані львівським товариством «Сокіл-Батько». З нагоди 50-річчя від народження «Батька українського тіловиховання» у Львові було створено спеціальний фонд імені Івана Боберського, кошти з якого йшли на «переведення в життя ідеї Вчителя а саме: на закупно українського майдану у Львові і фахове образування нового покоління січово-сокільських робітників. Віримо, що за нашим кличем поспішать не лиш Його ученики, але члени УГА і всі громадяне, які відносяться з признанням до Його праці». Подібні святкування проводилися й у інших містах та селах Галичини. У червні 1934 р. у Тернополі відбулися академія на честь Івана Боберського, а також спортові змагання і фестин на сокільській площі. У червні 1934 р. у Станиславові (тепер місто Івано-Франківськ) в салі «Сокола» уряджено сокільську академію на честь професора Івана Боберського. 60-річчя від дня народження Івана Боберського «з великим признанням для Ювилята» відзначив Союз українського сокільства за кордоном (СУСЗАК).
Фотографії та карикатури (за словами Івана Боберського – викривулі) з діяльності Івана Боберського в роки Першої світової війни в Головній українській раді (ГУР), Загальній українській раді (ЗУР) та Українській бойовій управі легіону Українських січових стрільців неодноразово експонувалися на різноманітних виставках, зокрема, на «Виставі стрілецьких памяток» у Національному музеї у Львові упродовж 23 грудня 1934 – 31 січня 1935 р. та «Виставі воєнних памяток» упродовж 17 травня – 7 червня 1936 р. у Тернополі.
Старшина «Сокола-Батька» з нагоди уродин «Учителя» (Івана Боберського) неодноразово організовувала Окружні сокільські свята в Галичині. Показовим було святкування 11 серпня 1935 р. у селі Малковичі, поблизу Перемишля, у якому взяли участь сокільські осередки з Дуньковичок, Гнаткович, Дрогоїва, Трійчиць і Заболотець і члени гуртка «Рідної школи» з Валяви. Частина прибутків від святкування була передана для викупівлі землі під руханково-спортову площу «Сокола-Батька» («Український Город») у Львові.
Інформація про відзначення 70-річчя Івана Боберського на сторінках українського щоденника «Краківські вісті». Краків, 4 липня 1943 р., число 142 (880).
Інформація про відзначення 70-річчя Івана Боберського на сторінках українського щоденника «Краківські вісті». Краків, 4 липня 1943 р., число 142 (880).
Особливо урочисто у Львові відзначили 70-ліття Івана Боберського. До цієї дати Референтура тіловиховання Українського центрального комітету (УЦК) у Львові (єдина легальна громадська установа з центром у Кракові, що в 1939–1945 рр. відстоювала перед нацистськими окупаційними органами Генеральної губернії інтереси українського населення) 28 червня 1943 р. проголосила Рік Івана Боберського, що розпочинався 14 серпня 1943 р. і мав завершитися червнем 1944 р. У комунікаті Референтури тіловиховання 8 серпня 1943 р. наголошувалося: «1. В дні 14 серпня ц[ього] р[оку] припадають 70-і роковини народин батька українського тіловиховання, проф[есора] Івана Боберського. Всі клюби і тіловиховні гуртки та підреферентури тіловиховання пришлють привіти для проф[есора] [Івана] Боберського до 12 серпня ц[ього] р[оку] на адресу Референтури у Львові, Семинаріюмштр[ассе] 18/1. На ту саму адресу просимо присилати грошеві датки на фонд ім[ені] проф[есора] І[вана] Боберського, призначений на вишкіл учителів тіловиховання. 2. Всі клюби і тіловиховні гуртки пришлють до 10 серпня ц[ього] р[оку] знимки, які ілюструють їх працю. Знимки признач[е]ні на тіловиховну виставу, тому їх треба підписати і описати».
Протягом Року Івана Боберського усі краєві спортові заходи присвячувалися ювілярові. Це сприяло пожвавленню діяльності спортивних товариств і гуртків на місцях, в кожному містечку та селі планувалося побудувати спортивні майданчики, упорядкувати стави, навіть (!) побудувати басейни та туристичні будинки. Для здійснення цих планів при Референтурі тіловиховання було створено Діловий комітет, до якого увійшли провідні фахівці з фізичного виховання і спорту.
Інформація про відзначення 70-річчя Івана Боберського на сторінках українського щоденника «Краківські вісті». Краків, 20 серпня 1943 р., число 182 (920).
Інформація про відзначення 70-річчя Івана Боберського на сторінках українського щоденника «Краківські вісті». Краків, 20 серпня 1943 р., число 182 (920).
У межах Року Івана Боберського було оголошено конкурс на кращі картини, різьблені вироби, новели, поезії, статті, реферати та маршові композиції тіловиховної тематики (реферати і статті мали бути написані, враховуючи афоризми і гасла Івана Боберського). Усі бажаючі мали зголоситися до 1 листопада 1943 р. Референтура тіловиховання УЦК видала спеціальний комунікат, яким звернулася до меценатів українського спорту, українського громадянства, українських установ і підприємців з проханням фундувати нагороди та грошові датки на змагання з різних видів спорту, а також на стипендійний фонд імені професора Івана Боберського для вишколу вчителів тіловиховання. Надсилати гроші жертводавцям пропонували у Фінансовий відділ УЦК за адресою: Львів, вул. Паркова, 10.
Упродовж 14–18 серпня 1943 р. у Львові відбулося декілька святкових заходів, у яких взяли участь як доповідачі учні та послідовники Івана Боберського. Серед них варто окремо згадати Олександра Тисовського (тема доповіді «Проф. Боберський як Батько українського тіловиховання»); Адама Антоновича («Інформації про теперішній стан у тіловихованні»): Михайла Тріля («Статистика», «Назовництво»); Тимоша Білостоцького («Психологічні і педагогічні моменти в тіловихованні», «Позашкільне тіловиховання»); Ореста Лисинецького («Хибні моменти у праці й поглядах на тіловиховання в нашому минулому»); Йосифа Козачка («Тіловиховання в інших народів»); Романа Левицького («Музика і рух»); Ростислава Єндика («Фізичний тип українця»); Івана Ілечка («Відзнака фізичної вправності»); Едварда Жарського («Види пропаганди»); Дарію Сіяк («Масова участь жінки в тіловихованні – вимога часу»); Ярослава Благітки («Кадра поучників»).
Спецвипуск студентського часопису Львівського державного університету фізичної культури «Країна спорту», виданого з нагоди 140-річчя від дня народження Івана Боберського. Львів, 2013 р. З книгозбірні Андрія Сови (м. Львів).
14 серпня 1943 р. у Львові відбувся краєвий з’їзд тіловиховних референтів. Окрім урочистої академічної частини, до програми входили показові руханкові вправи молоді: «тіловиховні заняття без руханково-спортового приладдя (керівник Степан Гайдучок), показові приладові змагання та показові виступи із вправами жінок». На адресу Референтури тіловиховання надійшло сотні листів і телеграм з побажаннями для Івана Боберського, зокрема від УЦК, Військової Управи, товаришів і учнів, спортових клубів («Україна», «УССК», «Сян», «Скала») та ін.
Рік Івана Боберського у Львівській області. З нагоди 140-річчя від дня народження Батька українського тіловиховання. Листівка / Авт.: Ярослав Тимчак, Андрій Сова. Львів: ЛДУФК, 2013. Вип. 9. 2 с. З приватного архіву Андрія Сови (м. Львів).
Рік Івана Боберського у Львівській області. З нагоди 140-річчя від дня народження Батька українського тіловиховання. Листівка / Авт.: Ярослав Тимчак, Андрій Сова. Львів: ЛДУФК, 2013. Вип. 9. 2 с. З приватного архіву Андрія Сови (м. Львів).
Про перше свято з нагоди 70-ліття Івана Боберського, яке відбулося 14 серпня 1943 р. у рухівні «Сокола-Батька» на вул. Руській, 20, «Краківські вісті» писали: «Українське Тіловиховне Товариство І у Львові влаштувало святочний звіт усіх своїх членів, члениць і юнацтва у своїй рухівні в дні 14 серпня ц[ього] р[оку], щоб влаштувати 70-літні роковини народження проф[есора] Івана Боберського. Провідник товариства м-р С. Дицьо в коротких словах згадав про діяльність ювілята та про наслідки його праці серед українського загалу. З черги відділ юначок виконав збірку вільноручних вправ «Розвій» (укл[аду] В[олодимира] Тихоліза). Юначка Заганяч виголосила вірш «В роковини». На закінчення відділ юначок виконав 2 танки: «Гопак» і «Козачок». Відспіванням сокільського гимну закінчено цей перший вечір у честь проф[есора] [Івана] Боберського». На другому святі, яке на честь Івана Боберського організував УСК «Тризуб» у Львові, було зібрано 1 тис. золотих у фонд імені Івана Боберського. Протягом наступних місяців надходили гроші від інших товариств та осіб: від УСК «Пробій» (Городенка) – 500 золотих, від гуртка молоді (Чернятин) – 100 золотих, гуртка молоді (Вікно) – 150 золотих та ін. На відзначення 70-ліття Івана Боберського упродовж 1943 р. святкові заходи відбувалися в різних населених пунктах Галичини.
Запрошення на Урочисту Академію з нагоди 140-річчя від дня народження Івана Боберського. Захід відбувся 26 листопада 2013 р. у головному корпусі Львівського державного університету фізичної культури. З приватного архіву Андрія Сови (м. Львів).Запрошення на Урочисту Академію з нагоди 140-річчя від дня народження Івана Боберського. Захід відбувся 26 листопада 2013 р. у головному корпусі Львівського державного університету фізичної культури. З приватного архіву Андрія Сови (м. Львів).
Україномовні часописи передруковували статті, замітки, афоризми Івана Боберського, публікували матеріали, присвячені ювілярові. Український щоденник «Краківські вісті» розмістив на своїх сторінках чимало публікацій про «Батька українського тіловиховання», спортивні змагання, приурочені до його ювілею. В одній з них, за 12 серпня 1943 р., редакція газети зазначила: «Тепер проф[есор] [Іван] Боберський живе як емігрант в далекому Тржічі, недалеко Трігляву, і надальше з напруженням слідкує за працею українського тіловиховання». В іншому дописі невідомий автор під криптонімом «В. Б.» зауважив: «Багацько разів чув я між знайомими висказ: – Щоб таких організаторів, таких залізних людей було у нас хоч тисячка!».
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Серійний туристичний/міжміський автобус ЛАЗ-699А «Турист». Фото 1964 р.
Нещодавно «Фотографії Старого Львова» опублікували статтю про історію створення першого українського низькопідлогового автобуса «Тур А181». Автори вирішили більше детально ознайомити читачів «Фотографій…» із історією створення у Львові нових моделей автобусів та тролейбусів, у тому числі розповісти про історію ГСКБ по автобусам середньої і великої вмістимості, яке потім перетворилося у ВКЕІ «Автобуспром» та НДІ «Укравтобуспром»
У 2020 – 2021 роках Львів і уся Україна відзначає дві важливі для автомобілебудування нашої країни дати – це 55-літній ювілей Науково-дослідного інституту «Укравтобуспром», який за радянських часів звався Головним союзним конструкторським бюро (ГСКБ) по автобусам середньої і великої вмістимості та Всесоюзним конструкторським експериментальним інститутом автобусо- та тролейбусобудування (ВКЕІ «Автобуспром»), а також 65-ліття від початку виробництва у Львові автобусів на Львівському автобусному заводі.
Нажаль, 55-літній ювілей НДІ «Укравтобуспром», який припав на початок літа, пройшов майже непоміченим, адже в той час, наче повінь, Львівщину накрила епідемія коронавірусу. 65-ліття випуску у Львові та Україні першого автобуса, яке будемо святкувати 12 лютого 2021 року, теж, напевне, згадає тільки вузький прошарок фахівців. Отож, «Фотографії Старого Львова» вирішили заповнити цю прогалину і по можливості коротко розповісти про проектування і виробництво автобусів у Львові – загалом ця тема заслуговує на окрему книжку і наукову монографію обсягом у не одну сотню сторінок.
І. Все починалося із ЛАЗу
Історія Львівського автобусного заводу починається 13 квітня 1945 року. У цей день радянський уряд (Рада Народних Комісарів) приймає рішення «Про відновлення і розвиток промисловості, транспорту і міського господарства міста Львова», яке передбачає створення у Львові автоскладального заводу. У цьому документі йдеться про таке:
«11. Зобов’язати Наркома середнього машинобудування т. Акопова:
а) приступити у ІІІ кварталі 1945 року до організації автоскладального заводу у Львові, використовуючи для цього частину площадки бетонного заводу Наркомгромаджитлобуду УРСР із прилягаючими до неї вільними ділянками потужністю по складанню 50 вантажних автомобілів на добу із пуском заводу в ІV кварталі 1946 року…
Зобов’язати Львівський облвиконком (т. Козирєва), Наркомгромаджитлобуд УРСР (т. Садовського) і Наркоммісцевпром УРСР (т. Онищенка):
а) передати Наркомсередмашу для будівництва Львівського автоскладального заводу частину площадки бетонного заводу Наркомгромаджитлобуду УРСР із прилягаючими до нього ділянками загальною площею 15 гектарів в межах: бетонний завод, Стрийське шосе, вулиці Освиця, Персенківка, проїзд до іподрому із усіма будовами, які знаходяться на вказаній площадці, зберігши за бетонним заводом площу в 6 гектарів із основними спорудами на ній;
б) переселити проживаючих на вказаній території громадян в інші будинки міста Львова не пізніше 1 травня 1945 року»…»
Автокран АК-32, який мав випускати Львівський автоскладальний завод
Офіційною датою створення Львівського автобусного заводу є 21 травня 1945 року – тоді в урочистій обстановці почалося будівництво виробничих корпусів заводу. Першу продукцію ЛАЗ виготовив у 1947 року, а із 1948 року підприємство освоїло виробництво автомобільних кранів (згодом ця продукція була передана на завод у Дрогобич). У 1949 році приймається рішення у перепрофілювання заводу в автомобілебудівний, в тому числі планується виготовлення автобусів.
Радянський автобус ЗіС-155, який у 1950 році планували випускати у Львові. Конструкція автобуса розроблена у 1949 році
У 1950 році на урядовому рівні приймається рішення про номенклатуру продукції Львівського автозаводу – 3000 автокранів типу АК-32, 2000 автобусів моделі ЗіС-155 і 1000 електромобілів для перевезення пошти та інших вантажів на рік.
Конструкторську документацію на виробництва автокранів на ЛАЗ було передано із Дніпропетровська, фургони-електромобілі були розроблені Науковим автомоторним інститутом (НАМІ) в Москві. У Львові мали виготовляти дві моделі електромобілів: НАМІ-750 вантажопідйомністю 500 кг. і НАМІ-751 вантажопідйомністю 1500 кг. Ці електромобілі мали максимальну швидкість 30 – 35 кілометрів на годину і запас ходу 60 – 70 км. Виробництво автокранів та фургонів-електромобілів було освоєне у 1951 році. Якщо крани пішли у серію, то фургонів-електромобілів було виготовлено лише 20 – експериментальну партію. Всі вони надійшли на поштамти Москви та Ленінграда і працювали там у 1952 – 1958 роках.
Електричний фургон НАМІ-751. Експериментальна партія із 20 таких електробусів була виготовлена Львівським автоскладальним заводом у 1951 році
У першій половині 1950-х років Львівський автоскладальний завод виготовляв крім автокранів АК-32 іще й автокрани моделі ЛАЗ-690 та фургони-автолавки ЛАЗ-150Ф. Крім того на підприємстві, де уже з’явилося власне конструкторське бюро, було розроблено конструкцію бортового причепа ЛАЗ-729. Із Павловського автобусного заводу до Львова спробували передати виробництво причіпів-автолавок моделі ПАЗ-742Б, але у зв’язку із запуском серійного виробництва автобусів ці автолавки так і не пішли у серійне виробництво. Зауважимо, що пізніше автолавки виготовлялися на базі серійних автобусів ЛАЗ-695.
Автокран ЛАЗ-690, який у 1950-ті роки випускався Львівським автоскладальним заводом
Щодо освоєння виробництва автобусів, то керівництво заводу у Львові відмовилося від ідеї запуску у виробництво тут автобуса ЗіС-155 за готовими кресленнями, переданими із Москви. Було запропоновано створити зовсім нову модель пасажирського автобуса. Із метою вивчення європейських автобусів, для розробки автобуса для львівського заводу купили кілька машин виробництва компаній «Mercedes-Benz» i «Neoplan Bus Gmbh». В кінцевому підсумку за базову модель було взято німецький автобус «Mercedes-Benz O 321 HL1», а дизайн було частково взято із автобуса «Magirus-Deutz». Першим керівником конструкторського бюро ЛАЗу був Віктор Васильович Осепчугов (1906 – 1994 рр). Він очолював це КБ із 1952 до 1958 року, коли перейшов на роботу на кафедру «Автомобілі» Львівського політехнічного інституту. Від 1958 року конструкторське бюро ЛАЗу очолював Карп Миронович Атоян (народився у 1925 році).
Фургон-автолавка ЛАЗ-150Ф і причіп ЛАЗ-730 – продукція ЛАЗу першої половини 1950-х років
Перший дослідний зразок нового автобуса, який отримав позначення моделі ЛАЗ-695 був виготовлений 12 лютого 1956 року в експериментальному цеху заводу. Виготовлення цього автобуса було присвячено ХХ з’їзду КПРС, який відбувався в Москві 14-25 лютого 1956 року. Порівняно із усіма автобусами, які на той час виготовлялися в СРСР, конструкція 695-ої моделі була новаторською – двигун автобуса був розміщений у задньому звисі кузова, а не спереду.
Автобус ЛАЗ-695 спочатку комплектувався бензиновим двигуном ЗіЛ-124. Кузов автобуса ЛАЗ-695 теж мав абсолютно нову конструкцію – всі навантаження сприймалися несівною системою (рамою), яка була просторовою фермою, звареною із труб прямокутного перерізу. Із рамою автобуса був жорстко зв’язаний зварний каркас кузова. У автобуса-прототипа обшивка була виготовлена із дюралевих листів, які кріпилися до каркасу «електрозаклепками). Дводискове зчеплення і п’ятиступенева механічна коробка передач були запозичені у автобуса ЗіЛ-158 (ЛіАЗ-158). Для автобуса була розроблена нова конструкція залежної ресорно-пружинної підвіски коліс із нелінійними деформаційними характеристиками. Така підвіска створювала комфортабельні умови проїзду для пасажирів навіть тоді, коли автобус рухався по поганій дорозі.
Причіп-автолавка ЛАЗ-742Б у складальному цеху Львівського автоскладального заводу. Середина 1950-х років
Новий автобус ЛАЗ-695, як міський автобус, мав і декілька недоліків – це відсутність накопичувального майданчику і вузькі ширмові двері, розташовані у передньому і задньому звисах кузова. Не дивлячись на це, всі моделі ЛАЗ-695 активно використовувалися на міських маршрутах, хоча автобус такого типу більш доцільно було використовувати на приміських маршрутах. Отож, через кілька років після початку випуску ЛАЗ-695, з’явився його туристично-міжміський «брат» ЛАЗ-697 і подовжена версія ЛАЗ-699. ЛАЗ-695 мав іще одну цікаву особливість – його можна було легко перетворити на санітарну машину, лише демонтувавши сидіння у салоні. Оскільки автобус розроблявся у післявоєнний період, то такий елемент був вельми виправданий. Цікаво, що люк на передній стінці автобуса, який і дозволяв легко заносити поранених у салон автобуса, зберігався у серійних моделей автобуса аж до 1990-х років.
Німецький автобус «Mercedes-Benz O 321 HL» конструкція якого лягла в основу розробки автобуса ЛАЗ-695
Цікава деталь – загалом було розроблено сім відмінних між собою автобусів-прототипів моделі ЛАЗ-695 перед запуском у серію. На відміну від першого прототипа, який мав двостулкові двері, другий мав одностулкові із ручним приводом. Третій прототип знову мав двостулкові двері – він проходив випробовування в Москві. Четвертий прототип ЛАЗ-695 мав одні одностулкові двері. П’ятий прототип – знову машина для містких перевезень, це т.зв. «ЛАЗ-695 Фестивальний». Шостий і сьомий прототип – машини підвищеного комфорту в туристичному/міжміському виконанні. Отож, уже фактично на етапі складання прототипів було дано старт випуску автобусів ЛАЗ-697 «Турист».
Автобус «Magirus-Deutz» випуску початку 1950-х років, дизайн якого було частково використано при розробці автобуса ЛАЗ-695
Перша серійна модифікація автобуса ЛАЗ-695Б була запущена у серійне виробництво в другій половині 1957 року – до кінця року було виготовлено 303 автобуси цієї моделі. Цей автобус мав низку відмінностей від прототипа. Характерною рисою автобуса була наявність верхнього повітрозабірника, який знаходився у задній частині даху. Як і автобуси ПАЗ-652(672), автобуси ЛАЗ-695Б мали дахові вікна. Хоча ці вікна робили салон автобуса світлішим, вони знижували жорсткість каркасу кузова автобуса, на що скаржилися експлуатаційники. Отож, під час поступових модернізацій площа дахових вікон скоротилася. Загалом було виготовлено 16718 комплектних автобусів моделі ЛАЗ-695Б. В кінці 1950-х років на Львівському автобусному заводі уже працювало біля 3000 працівників.
У 1958 році на міжнародній виставці у Брюсселі автобус ЛАЗ-695Б був відзначений золотою медаллю та почесним дипломом.
Із 1960 року Львівський автобусний завод повністю переходить на випуску автобусів – іншу продукцію знімають із виробництва і передають на інші підприємства. На початку 1960-х років спеціально для Львівського автобусного заводу Інститут електрозварювання АН Української РСР у місті Києві розробив технологію зварювання каркасних конструкцій у вуглекислотному середовищі.
Перший дослідний автобус-прототип ЛАЗ-695 «Львів» покидає територію Львівського автобусного заводу 12 лютого 1956 року
Цікаво, що на базі кузова автобуса ЛАЗ-695Б виготовлялися тролейбуси, відомі під марками «ЛАЗ-695Т», «Київ-5ЛА» та «ОдАЗ-695Т». Історія цього тролейбуса починається у місті Тбілісі. Тут на базі кузова автобуса ЛАЗ-695Б та електрообладнання тролейбуса МТБ-82Д кустарним методом зібрали тролейбус БТЛ-62. Про розробку бакинських тролейбусів дізналися на ЛАЗі – між заводом і Бакинським трамвайно-тролейбусним управлінням було досягнуто домовленості про передачу експериментального зразка тролейбуса до Львова. Конструкція тролейбуса, виготовленого на базі автобусного кузова, була доопрацьована конструкторами КБ ЛАЗу, крім того на серійному тролейбусі застосовувалося електрообладнання, тотожне українським тролейбусам «Київ – 2» та «Київ – 4».
Перший дослідний автобус-прототип ЛАЗ-695 «Львів» Дослідний І. Вигляд із боку. Міська/приміська модифікація
Необхідність виготовлення тролейбусів на Львівському автобусному заводі виникла через те, що за часів Микити Хрущова тролейбус вважали найбільш прогресивним видом не тільки міського, але і міжміського транспорту – в кінці 1950-х років в Криму була збудована міжміська тролейбусна траса. У кінці 1950-х – на початку 1960-х років активно розбудовувалися нові тролейбусні лінії, отож потужностей Заводу імені Урицького, який виготовляв тролейбуси МТБ-82, а потім ЗіУ-5 та Сокольницького вагоноремонтного заводу (СВАРЗу) не вистачало для забезпечення потреб у рухомому складі. У кінці 1950-х років розпочалися поставки тролейбусів «Skoda 8Tr» із Чехословаччини, але таких машин було мало. Отож, Київський трамвайний завод, який став Київським заводом електротранспорту (КЗЕТом) розпочав випуск тролейбусів середньої вмістимості власної конструкції для міст УРСР, де тролейбусні лінії розбудовувалися особливо активно.
Автобус-прототип ЛАЗ-695 «Львів» Дослідний ІІ – міжміська/туристична модифікація, яка потім лягла в основу серійної моделі ЛАЗ-697
Перші 10 тролейбусів ЛАЗ-695Т Львівський автобусний завод випустив у 1963 році. Більша частина цих машин залишилася працювати у Львові. Далі тролейбуси на базі автобусного кузова ЛАЗ-695Е і електрообладнання від тролейбуса «Київ-4» збирали у Києві на КЗЕТі під маркою «Київ – 5ЛА». Крім того виробництво таких тролейбусів було налагоджене в Одесі – тут він виготовлявся під маркою ОдАЗ-695Т. Загалом на КЗЕТі було виготовлено 75, а на Одеському автоскладальному заводі 476 тролейбусів на базі львівського кузова. Загалом на ЛАЗі було виготовлено 551 тролейбусний кузов ЛАЗ-695Т.
Тролейбус ЛАЗ-695Т («Київ – 5ЛА», ОдАЗ-695Т) приводився від електродвигуна потужністю 78 кВт, розвивав швидкість до 50 кілометрів на годину. На жаль, цей тролейбус виявився недовговічним (термін служби 7 – 8 років) і не дуже зручним для пасажирів, тому достатньо швидко покинув вулиці міст України.
Автобус-прототип ЛАЗ-695 «Львів» Дослідний ІІІ під час випробувань у Москві. 1956 р. Фото А.С. Бернштейна
Запуск в серію автобуса ЛАЗ-695Е був пов’язаний із тим, що Завод імені Ліхачова освоїв новий V-подібний 8-циліндровий бензиновий двигун ЗіЛ-130, однодискове зчеплення і більш сучасну 5-тиступеневу коробку передач. Конструкторське бюро ЛАЗу швидко внесло зміни в конструкцію автобуса 695-ої моделі і у 1961 році експериментальний цех виготовив перший прототип автобуса ЛАЗ-695Е. На конвеєрі нова модифікація ЛАЗ-695Е змінила ЛАЗ-695Б у 1963 році. За дизайном ця модель, щоправда, майже не відрізнялася від попередної. Загалом було виготовлено 37916 автобусів цієї модифікації.
Автобус ЛАЗ-695 «Львів» Дослідний V або «Фестивальний» у Львові біля кладовища «Пагорб Слави». Саме такі автобуси починали серійний випуск моделі ЛАЗ-695
Співпраця конструкторського бюро Львівського автобусного заводу із Науковим автомоторним інститутом продовжувалася. Уже на початку 1960-х років було зроблено втілити у життя автобуси із автоматичною гідромеханічною коробкою передач. Виробництво гідромеханічних коробок передач мало відбуватися саме у Львові. Із 1963 року на Львівському автобусному заводі була виготовлена дослідна партія із автоматичною коробкою передач «Львів». Такі автобуси отримали назву модифікації ЛАЗ-695Ж, таких автобусів було виготовлено 40, але у 1965 році їх випуск припинився – львівську гідромеханічну коробку передач вирішили використовувати на новому великому міському автобусі ЛіАЗ-677.
Автобус-прототип ЛАЗ-695 «Львів» Дослідний VІІ – саме такий автобус брав участь у Всесвітній автобусній виставці в Брюсселі у 1958 році і був нагороджений Почесним дипломом і Великою золотою медаллю. Є прототипом 697-ої моделі
Окрім міського/приміського автобуса ЛАЗ-695Б на Львівському автобусному заводі велася розробка міжміського і туристичного автобуса підвищеної комфортності. Разом із конструкторами заводського КБ працювали фахівців НАМІ. У вересні 1958 року було презентовано нову модель – ЛАЗ-697 «Турист», цей автобус мав двері із ручним приводом, а у салоні було розміщено 34 регульованих крісла для пасажирів. Автобус був обладнаний системою вентиляції, кожне пасажирське місце мало індивідуальне освітлення. Перший прототип мав розсувний дах. Другий прототип автобуса ЛАЗ-697 був виготовлений у червні 1959 року, він замість розсувного даху мав великий люк розміром 1800 х 2700 мм. Автобус комплектувався двигуном ЗІЛ-164 і підвіскою на чотирьох напів-еліптичних ресор з коригуючими пружинами. Для багажу передбачалися багажні відсіки під підлогою автобуса об’ємом 3,5 м3. Цей екземпляр експонувався на Міжнародній виставці в Марселі в 1959 році і на автомобільній виставці в Женеві в 1960 році.
Серійний автобус ЛАЗ-695Б – т.зв. «еталонний зразок». 1957 р.
Серійне виробництво автобусів ЛАЗ-697 «Турист» почалося в кінці 1959 року. Серійні автобуси мали двигун ЗіЛ-158А, тотожний автобусу ЛАЗ-695Б.
Паралельно із запровадженням нових двигунів ЗіЛ-130 потужністю 150 кінських сил на автобусах ЛАЗ-695Е, ці двигуни були впроваджені і на 697-й моделі – так була запущена у виробництво модель ЛАЗ-697Е.
Салон серійного автобуса ЛАЗ-695Б
У 1960 році був створений подовжений варіант туристичного автобуса – ЛАЗ-699. Прототип мав назву «Карпати». ЛАЗ-699 був довший за ЛАЗ-695 чи ЛАЗ-697 на одну віконну секцію і мав довжину 10,54 м. проти 9,19 м. Прототип ЛАЗ-699 у 1961 році експонувався на Виставці досягнень народного господарства СРСР, тоді його оглядало вище керівництво СРСР, в тому числі Микита Хрущов. Серійний випуск ЛАЗ-699 почався у 1964 році.
Сімейство автобусів ЛАЗ-695, ЛАЗ-697 і ЛАЗ-699 мало великий ступінь уніфікації між собою.
Серійний автобус ЛАЗ-697Е випуску 1961 року
ІІ. Народження ГСКБ по автобусам середньої і великої міскості
Іще до запуску в серійне виробництво автобуса ЛАЗ-695, у липні 1955 року в Москві на засіданні Державного комітету по новій техніці обговорювали проблеми розвитку виробництва автобусів в СРСР. Під час цього обговорення було піднято питання створення в СРСР уніфікованих конструкцій автобусів, конструюванням яких займалося б спеціалізоване Всесоюзне конструкторське бюро по автобусам. Справ в тому, що у ті часи радянські заводи, що виготовляли автобуси – Завод імені Ліхачова у Москві, Павловський автобусний завод (ПАЗ у Павлово-на-Оці) та Львівський автобусний завод створювали нові конструкції автобусів силами власних КБ незалежно один від одного. Заводи використовували різні технології, деталі і вузли автобусів не були уніфікованими між собою, що створювало складності для експлуатуючих підприємств. Створення Всесоюзного конструкторського бюро автобусобудування дозволило б не тільки уніфікувати конструкцію радянських автобусів, але й розробляти їх на перспективу для різних заводів виробників, використовуючи уніфіковані вузли та деталі. Такий підхід дозволив би з’єкономимити і на виробництві, за рахунок зниження собівартості виготовлення автобусів, так і на експлуатації, спрощуючи технічне обслуговування і ремонт рухомого складу пасажирських АТП.
Випробовування тролейбуса-прототипу ЛАЗ-695Т у 1963 році. У тролейбусному депо Львівського трамвайно-тролейбусного управління цей тролейбус отримав деповський № 101
Проте від ідеї про створення Всесоюзного КБ по автобусам і до її реального втілення у життя минуло біля 10 років. Справа в тому, що новий радянський лідер Микита Хрущов на відміну від Йосифа Сталіна вирішив активно впроваджувати децентралізацію керівництва народним господарством. Отож, обсяг повноважень союзних міністерств і відомств був значно скорочений, було зменшено і саму кількість міністерств. Із середини 1957 року в СРСР була створена система Раднаргоспів, які і отримали функції оперативного керівництва економікою. Ця децентралізація мала побіжні наслідки – у кінці 1950-х – на початку 1960-х років радянські автобусні заводи продовжували розробку і запуск виробництво оригінальних моделей, розроблених власними силами. Ці автобуси дуже різнилися між собою за технічними характеристиками і дизайном і виготовлялися серійно до 1980-х років. Для прикладу, в місті Кургані в кінці 1980-х років продовжувався випуск автобусів капосного типу КАвЗ-685, які були побудовані на базі автобуса ГЗА-651. У Павлово-на-Оці та у Лікіно-Дулево під Москвою виготовлялися автобуси ПАЗ-672 і ЛіАЗ-677 із переднім розташуванням двигуна. Практично усі радянські автобуси до середини 1980-х років мали бензинові двигуни – дизельні автобуси «Ikarus» постачалися із Угорщини…
Автоматична гідромеханічна коробка передач для автобуса ЛАЗ-695Ж
На початку 1960-х років в СРСР починають активно впроваджувати заходи із уніфікації конструкції промислової продукції – при Держплані СРСР були створені комітети, які координували діяльність певних галузей народного господарства. Ці заходи торкнулися зокрема і автомобільної промисловості і виробництва автобусів – у 1963 році був створений Державний комітет по автотракторному та сільськогосподарському машинобудуванню, у сферу діяльності якого увійшло і координування процесами проектування автобусів.
Серійний автобус ЛАЗ-695Е, який випускався із 1963 року
Під кінець епохи Хрущова в галузі автомобілебудування створюються головні союзні конструкторські бюро (ГСКБ). Зокрема, у Львові з’явилося таке ГСКБ, яке займалося розробкою автонавантажувачів.
Туристичний автобус-прототип моделі ЛАЗ-699 «Карпати-2»
Днем «зачаття» (не народження) ГСКБ по автобусам середньої і великої вмістимості (нині НДІ «Укравтобуспром) слід вважати 2 жовтня 1964 року. В цей день був підписаний наказ № 167 по Державному комітету автотракторного і сільськогосподарському машинобудування, відповідно до якого конструкторський відділ ЛАЗу разом із експериментальним цехом мав бути перетворений у Головне союзне конструкторське бюро по міським автобусам середньої і великої місткості. Цей наказ не передбачав виведення ГСКБ із структури Львівського автобусного заводу і створення окремої юридичної особи, а привів тільки до підвищення статусу конструкторського бюро ЛАЗу і покращення фінансування. В той час ГСКБ продовжувало займатися удосконаленням моделей, які знаходилися в серійному виробництві на ЛАЗі.
Датою народження НДІ «Укравтобуспром» слід вважати 1 липня 1965 року, коли ГСКБ по автобусам середньої і великої вмістимості разом із експериментальним цехом стали окремою юридичною особою. ЛАЗ мав офіційну адресу на вулиці Стрийській, а ГСКБ – на Персенківці. Відокремленню ГСКБ від ЛАЗу передувала постанова № 84 по Львівському раднаргоспу від 1 березня 1965 року, яка передбачала виведення ГСКБ із структури Львівського автобусного заводу. Після цього директором ЛАЗу був підписаний наказ від 31 травня 1965 року за № 266, яким було затверджене відокремлення ГСКБ від ЛАЗу і план цього відокремлення.
Зазначимо одну цікаву деталь – ГСКБ по автобусам середньої і великої вмістимості до 1980-х років випускало свої автобуси-прототипи теж під брендом «ЛАЗ», єдине що кузова автобусів отримували заводський номер із літерою «Е» в кінці. Це було і не дивно, оскільки у перші роки свого окремого існування ГСКБ розробляло конструкцію нових автобусів власне для Львівського автобусного заводу. Першим керівником ГСКБ по автобусам середньої і великої вмістимості був Карп Миронович Атоян, який до того очолював КБ ЛАЗу. Він відомий, як автор великої кількості книжок та підручників по автобусній тематиці.
Туристичний автобус ЛАЗ-699 оглядає радянський лідер Микита Хрущов.
Разом із Карпом Мироновичем Атояном у ГСКБ працював також іще один конструктор автобусів – вірменин за національністю – Рубен Абгарович Акопян (1929 – 2017 рр.). Рубен Акопян долучився до модернізації автобусів сімейства ЛАЗ-695 – ЛАЗ-697 – ЛАЗ-699, а також брав участь в розробці експериментальних моделей ЛАЗ-696 та ЛАЗ-698 та серійного автобуса сімейства ЛАЗ-4202. Рубен Атоян був відзначений як Заслужений винахідник та Заслужений діяч науки і техніки України, отримав наукове звання доктора технічних наук, працював професором на кафедрі автомобілебудування НУ «Львівська політехніка». Зауважимо, що Рубен Акопян був розробником однієї із перших у світі пневматичних підвісок для автобуса, за його участю було створено перший в СРСР автобус на пневматичній підвісці.
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Юрій КАУКАЛОВ
У вівторок, 17 листопада 2020 року, о 16:00 у Пороховій вежі (вул. Підвальна, 4) відбудеться відкриття виставки “Під Зорею Пінзеля. Годовиця”. Виставковий проєкт є дайджестом подій за чотири роки існування цього культурно-мистецького проєкту.
Близько тисячі людей протягом цих років підтримували проект. Ми разом створили десятки подій, які були широко висвітлені у медіа, завдяки великій підтримці журналістів. Тисячі неймовірних фотографій було створено за цей час, щоб привернути увагу до цього унікального храму.
У цьому проєкті ми хочемо поділитись з вами, як багато ми досягли, і це нам дасть силу рухатись далі.
Завдяки об‘єднанню і підтримці журналістів, митців, скульпторів, музикантів, артистів, фотографів і всіх небайдужих друзів, які підтримували проєкт, на створення проєктно-кошторисної документації було виділено 250 000 грн. Промоція дозволила ознайомити львів’ян і гостей міста з цією безцінню перлиною України, а також внести костел Всіх Святих у с. Годовиця в туристичні маршрути Львівської області та у план програми “Великого будівництва 2021-2023”. І ми будемо прикладати максимум зусиль, щоб ця унікальна перлина була врятована.
Ця фотовиставка створена у рамках святкування 180-річчя фотографії на Львівщині за підтримки Департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА.
Впорядкування міських базарів було однією з тих проблем, які залишились владам Львова від попереднього керівництва після надання місту статусу самоврядування (1870 р.) якщо торгівля худобою, конями або деревиною відбувалася на спеціально відведених місцях, то торгівля харчовими продуктами, згідно «Положення про базари у Львові» з 1861 р., могла проводитися практично всюди, за умови сплати торгівельного збору. Продуктовий базар займав навіть територію площі Ринок, тобто існував під самими вікнами ратуші.
Влади пробували впорядкувати стихійну торгівлю бодай у центральній частині міста та зосередити процес «купівлі-продажу» у відповідно облаштованих місцях. З цією метою було збудовано Краківський ринок (на сучасні пл. Ярослава Осмомисла). Це був ряд критих яток зі стінами фахверкової конструкції, з’єднаних навісом з металевими опорами. Подібним був і наступний, Галицький ринок, який існує і досі; його металеві конструкції виконала у 1892 р. фірма End&Horn з Відня. Це замовлення фірма отримала не випадково; адже один із власників (Енд) походив зі Львова. Пізніше у магістраті були розроблені два проекти критого ринку з скляним куполом на вул. Личаківській, біля костелу св. Антонія (на місці нинішнього Винниківського базару). За взірець був взятий ринок у Ляйпцігу з 1893 р. Однак ці проекти так і не були реалізовані.
Торгові ятки на площі Краківській (Я.Осмомисла). Фото 1860-1870 рр.
У лютому 1924 р., відбувся конкурс на план «Великого Львова», що мав утворитися за рахунок приєднання до міста навколишніх громад. Одним з пунктів умов цього конкурсу було розміщення критих ринків. Проект професора Варшавської політехніки Тадеуша Толвінського (Tadeusz Tołwiński) передбачав, зокрема, будову двох великих критих ринків – на місці залізничної станції Підзамче і біля головного вокзалу на вул. На Блонє (Залізнична). Ряд менших за розмірами критих ринків згідно цього проекту мали «…будувати, по мірі потреби, в інших пунктах при гловних комунікаційних артеріях, з під’їзними трамвайними шляхами для безпосереднього довозу продуктів…». Другий учасник конкурсу Ігнаци Дрекслєр (Ignacy Drexler) – в своєму проекті передбачав, окрім будови спорудження навколо базарних площ критих галерей, призначених для торгівлі.
Плани Т.Толвінського та І.Дрекслєра були закуплені міською радою і мали стати підставою для опрацювання генерального плану «Великого Львова». Однак створення самого «Великого Львова» затяглося до 1931 р. Поки тривали переговори з приміськими громадами про їх приєднання до Львова, магістрат був змушений облаштовувати місто в існуючих межах. Зрозуміло, що це стосувалося і впорядкування базарів, в тому числі і будівництва критих ринків, які відповідали б сучасним санітарно-гігієнічним вимогам. Такі проекти розроблялися у ІІІ (технічному) департаменті магістрату, в порозумінні з Бюро регуляції міста. На діяльність останнього великий вплив мав його колишній шеф І.Дрекслєр, який від 1925 р. був професором Львівської політехніки.
Один з проектів ринку на вул. Личаківській. 1910-ті рр.
У 1926 р. спробували знову реалізувати проект будови критого ринку на вул. Личаківській. Однак за пропозиціями І. Дрекслєра, місце, де мали будувати цю споруду, повинні були використати для створення безпосереднього сполучення Знесіння (яке мало увійти у склад «Великого Львова») з вул. Зеленою. Тому критий ринок спробували запланувати в іншому місці – на пл. Зерновій. Це місце, зрештою, відповідало і обом конкурсним проектам, в яких критий ринок мав бути розташований біля нового центрального вокзалу, перенесеного якнайближче до центру міста. Спочатку тут хотіли збудувати школу. Однак переваги площі, де вже існував базар, як місця торгівлі, внесли корективи у ці плани. Для школи була відведена інша ділянка, а її територію в проектах регуляції площі зайняла споруду ринку.
Як і у випадку базару на вул. Личаківській, було розроблено два варіанти споруди. Перший, автором якого був Тадеуш Пісєвич (Tadeusz Pisiewicz), передбачав забудову площі цілим комплексом споруд, зокрема добудованого до існуючого складу декорацій міського театру будинку театральних майстерень, до якого і мав примикати критий ринок. Ця споруда у проекті відзначається оригінальним вирішенням фасаду. Величезний трикутний фронтон акцентує вхідну частину, а менші за розмірами – увінчують ризаліти бічних фасадів. Вертикальні прорізи вікон у площинах фронтонів, висота яких зменшувалася у напрямку від центрального до крайніх, відповідала формі даху. Він мав складатися з трьох ярусів вікон у вертикальних площинах східчастого покриття даху, що спирався на внутрішні ферми. Цей дах перекривав об’єм хрещатого в плані головного головного залу; наріжні павільйони, де знаходилися допоміжні приміщення, залишалися одноярусними. По три входи розміщувалися зі східного і північного фасадів; перед останнім передбачалося спорудження пандусів. Завдяки східчастій формі та осклінню даху силует ринку нагадував океанський лайнер, що разом з гострими кристалічними формами споруди створювало цікаву варіацію у дусі ар деко.
Площа Зернова, 1920-30-ті рр.
Східчасті дахи у 1927 р. планував застосувати Збігнєв Жепецький (Zbigniew Rzepecki) у своєму проекті критого ринку на старому Городоцькому цвинтарі. Там, щоправда, вони планували тільки з боку внутрішнього подвір’я, і, на відміну від проекту Т.Пісєвіча, опиралися не на ферми, а на залізобетонні опори. Проект так і не вийшов поза стадію ескізного опрацювання. Натомість інший проект З.Жепецького, альтернативне розв’язання критого ринку на тій же Зерновій площі, був детально опрацьований. Конструктивну частину проекту розробляв професор Львівської політехніки Адам Курилло (Adam Kuryłło). Будинок складався з кількох різновеликих об’ємів, згрупованих навколо двох внутрішніх дворів. Центральна частина головного фасаду була заглиблена на 6,7 м.; перед входом планувалося спорудити пандуси та сходи. Великі площини вікон, повна відсутність декору і прості прямокутні форми споруди – типові риси функціоналізму.
Проект критого ринку на пл. Зерновій. Арх. Т. Пісєвич, 1920-ті рр.
Проекти Т.Пісєвича і З.Жепецького так і не були реалізовані. Цьому перешкодила, як економічна криза, так і утворення «Великого Львова» 1 квітня 1931 р. Міські влади були змушені відкласти реалізацію вже готових проектів, в тому числі і ринків, а спрямувати кошти на вирішення невідкладних проблем, викликаних різким збільшенням території і населення міста. Серед цих проблем було і опрацювання генерального плану розвитку Львова. В рамках розробки цього плану розміщення критих ринків стояло окремим пунктом.
В документі під назвою «Санітарно-технічні потреби міста Львова» з 1935 р. констатується: «Міські базари та криті ринки Львова досі перебувають у тому ж стані, в якому їх застала світова війна». Для розв’язання цієї проблеми в різних дільницях міста пропонувалося будівництво критих ринків відповідних габаритів, обладнаних холодильними камерами, підвалами тощо.
Проект критого ринку на пл. Зерновій. Арх. З. Жепецький, Кінець1920-х рр.
Місцем спорудження такого ринку у центральній частині Львова знову обиралася пл. Зернова. На цей раз пропонувалося використати її повністю, попередньо зруйнувавши склад декорацій міського театру. Ятки галантерейщиків мали перенести на пл. св.Теодора, де вони згодилися збудувати власним коштом криті торгові ряди. Програмний проект розробив Адам Козакєвич (Adam Kozakiewicz). Цей базар був найбільшим з усіх проектованих споруд (106м. х 67 м.)
Ще три будівлі однакових габаритів пропонувалося спорудити в інших дільницях міста. Одна мала водитися на території старих військових складів між площею Бема (пл. князя Святослава) і вул. Янівською (вул. Т.Шевченка). Під будову другої хотіли викупити грунти монастиря Сакраменток при вул. Пекарській. Третя споруда займала б територію вугільних складів між пл. Берестейської унії (пл. Липнева) і вул. Городоцька, а неподалік, на місці вугільних складів залізниці, мали спорудити і гуртовий ринок. Загальний кошт реалізації усіх критих ринків обраховано на 7 млн. 900 тис. зл.
Ескіз критого ринку на пл. Зерновій. Арх. А.Козакевичю 1935 р.
Однак пропоновані території були або частково забудовані, або не належали місту. Їх викуп або обмін на інші ділянки вимагав тривалих переговорів і коштів, яких у міській скарбниці завжди було обмаль. Тому у магістраті було розроблено проекти спорудження критих ринків на місці існуючих торгівельних майданів. Проект такого ринку на пл. св. Софії (на місці нинішнього Стрийського базару) був опрацьований у 1937 р. Адамом Козакєвичем та Оттоном Федаком (Otton Fedak). Споруда була запроектована відповідно до вимог магістрату. Поряд з павільйоном ринку, в підвалах якого мали розміститися холодильні камери і склади, було розташовано 4-поверховий корпус з житловими приміщеннями нагорі і конторськими у партері. Цей проект залишився нереалізованим, хоча на його будівництво вже був виданий дозвіл.
Нові проекти спорудження хоча б двох критих ринків розглядалися міськими владами ще перед початком 2-ї світової війни. У 1939 р., за взірець хотіли використати критий ринок у Гдині (проект Єжи Мюллєра (Jerzy Mueller) і Стефана Райхманна (Stefan Raychmann); 1938 р.). Одночасно розроблялися проекти використання металевих конструкцій Галицького ринку, що мав бути ліквідований у зв’язку з планованим розширенням споруди окружного суду. З цих конструкцій хотіли збудувати навіси на базарі у Левандівці (між сучасними вул. Сяйво, Повітряна та Є.Олесницького) і на розі сучасних вул. Тургєнєва і Кульпарківській. Останнє місце було обрано для розміщення базару за ініціативою навколишніх мешканців.
Новозбудований Галицький ринок біля площі Галицької. Фото 1892 року
На 1939 р. у Львові було два базари, облаштовані навісами ще наприкінці ХІХ ст., та 8 торгових майданів, які в період міжвоєнного двадцятиліття були відповідно обладнані: проведено водопровід, збудовано тверде покриття, огорожі, тимчасові бокси, туалети.
Сьогодні на сайті розпочинаємо нову кулінарну рубрику. Хоча відносно нову, адже її свого часу розпочав Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької переписами великої примадонни.
Плануємо розповідати про кулінарні уподобання мешканців Львівщини. Розпочинаємо з Бойківщини. Про бойківські кулінарні рецепти розповідатиме голова бойківського товариства міста Львова, ґазда ресторації “Бойківська кухня” (вул. Митрополита Андрея, 8). І розпочнемо з найпростішого, з ощипка.
Щоденний хліб бойків – ощипок – прісний хліб з вівсяного борошна. Коли бракувало борошна, до нього додавали відварену потовчену картоплю. З квашеного тіста пекли пиріжки на свята і хліб під час польових робіт. Порівняно з гуцулами і закарпатцями-долинянами, бойки значно менше споживали страв із кукурудзяного борошна.
Бойківський ощипок
Щоб приготувати ощипок вам потрібно:
Кисле молоко – 400г
Борошно пшеничне – 650г
Яйця курячі – 1шт
Сіль – 10г
Цукор – 5г
Сода – 8г
Спосіб приготування:
У кисле молоко кімнатної температури додаємо соду(поташ), сіль, цукор і яйце. Все ретельно перемішуєм і поступово всипаєм просіяне борошно. Місимо до появи пухирців. Відставляєм замішане тісто на 30 хв відпочити. Після цього з підготовленого тіста формуємо круглі булки, посипаєм їх борошном і розкачуєм їх у формі паляниць, завтовшки 1-1,5 см. Паляниці проколюєм вилкою у декількох місцях і кладемо на гарячий лист у духовці. Випікаєм з обох боків до готовності. Подаємо ощипок до перших страв, а також він добре смакує з молоком, кефіром та сметаною.
Міжнародний фонд Івана Франка з 15 листопада розпочне прийом робіт на Всеукраїнський учнівський літературно-мистецький конкурс «Стежками Каменяра».
Щорічне змагання проводитиметься вчетверте у партнерстві з Міністерством освіти і науки України, Львівським національним університетом імені Івана Франка та ГО «Львівське товариство» у м. Києві.
Прийом конкурсних робіт розпочнеться з 15 листопада і триватиме до 15 грудня 2020 року. Переможців конкурсу і дипломантів визначатимуть у чотирьох номінаціях: «Проза», «Поезія», «Драматургія» та «Найкраща ілюстрація до творів Івана Франка». Кожна номінація має дві вікові категорії: учні віком 6-11 років і 12-16 років відповідно.
Конкурсні роботи повинні відповідати таким вимогам: художньо-мистецька цінність, патріотизм, соціальна значущість. З Положенням про конкурс можна ознайомитися тут.
Обов’язковою вимогою для участі у конкурсі є заповнення електронної форми (https://forms.gle/BwCU7q8qGKiWHAhC9), яку можна заповнити лише з однієї електронної адреси і лише один раз.
Крім того, організатори конкурсу звертають увагу на вимоги до робіт у номінаціях «Проза», «Поезія», «Драматургія»: обсяг роботи має бути не більше ніж 5 сторінок друкованого тексту на папері формату А4, шрифт – Times New Roman, розмір шрифту – 14, міжрядковий інтервал – 1,5.
Роботи у номінації «Найкраща ілюстрація до творів Івана Франка» виконуються у вигляді зображення, яке супроводжує і доповнює тексти до творів Івана Франка (малюнки, гравюри, графіка), на 1 сторінці формату не більшого за А2 і, крім заповненої електронної форми, оригінал малюнку обов’язково надсилається на поштову адресу Міжнародного фонду Івана Франка (01054, м. Київ, вул. Володимирська, 48 а, оф. 15), з позначкою «На конкурс «Стежками Каменяра».
Оголошення переможців відбудеться наприкінці квітня 2021 року.
Нагадаємо, що конкурс має на меті посилити творчу мотивацію у вивченні учнями закладів загальної середньої освіти творчості Івана Франка через створення творів у різних жанрах. За три роки проведення у ньому взяли участь понад 5000 учнів з усіх областей України.
Після невеликої паузи ми знову повертаємося до Юліана Дороша і до його світлин 1960 року. І сьогодні в його об’єктиві одна з найгарніших дільниць старого Львова – Софіївка.
Львів, Софіївка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Впізнати її на світлинах дуже складно, адже тут урбаністичні зміни найбільш помітні. Зелені пагорби, озерця і потічки поступилися місцем багатоповерхівкам і новітнім забудовам. І в наші дні цей процес особливо відчутний.
Львів, Софіївка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Впізнати Софіївку на світлинах Дороша можуть тільки сивочолі місцеві мешканці або дуже серйозні львовознавці. І, вже традиційно, ми публікуємо фотографії в тому порядку, як вони з’являлися на плівці шістдесят років тому. Можливо хтось знайде відправну точку і зможе локалізувати маршрут світливця.
Львів, Софіївка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
До слова, назві місцевості Софіївка передувала назва Кошнарівка. Походила вона від прізвища Яна Кошнара — колишнього власника фільварку і цегельні у цих краях.
Львів, Софіївка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
У 1594 році коштом міщанки Зофії Ганель було споруджено невеликий дерев’яний костел святої Софії. Роком пізніше фундаторка помирає у шпиталі Святого Духа. Зофія Ганель була вдовою Станіслава Ганеля — онука Яна Кошнара.
Львів, Софіївка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
У той час район заселеним не був, тому саме від костелу пішла його назва — Софіївка.
Львів, Софіївка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Будівництво дещо пожвавилось від 1839 року. Будівничий Флоріан Ондерка заклав тут публічний парк (сьогодні — сквер за костелом святої Софії), що користувався популярністю у львів’ян. Архітектори Йоган Зальцман і Вільгельм Шмід побудували кілька вілл, які до наших днів не збереглися.
Львів, Софіївка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Житлове будівництво у другій третині XIX століття усе ж не стало популярним через близькість цегелень сусіднього Снопкова і міської цегельні на вулиці Святої Софії, 24 (нині ділянка на вулиці Франка, 108).
Львів, Софіївка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Справжній розквіт Софіївки почався з кінця XIX століття. Під час земляних робіт 1876 року знайдено тунелі готичної конструкції, що вели від костелу у напрямку до середмістя. На стінах збереглись написи, зокрема арабською мовою, деякі датовані 1591 роком.
Львів, Софіївка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Повідомлення про це з’явилось у газетах. Відтоді згадки про ці тунелі не зустрічаються. 1885 року на місці міської цегельні за проектом Ігнатія Брунека збудовано школу, а міський садівник Арнольд Рьорінг, використавши природний ландшафт, створив на узгір’ях Стрийський парк.
Львів, Софіївка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Протягом 1876–1890 років споруджено понад 60 нових будинків, переважна більшість із яких — 1-поверхові вілли у так званому «швейцарському» стилі.
Львів, Софіївка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Почала змінювати свій характер забудова вулиці Цегельної, 1883 року перейменованої на вулицю Домбровського (нині Рутковича). 1885 прокладено вулицю Пуласького (нині Паркова).
Львів, Софіївка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
1890 року з’явився будинок художника Станіслава Батовського-Качора, який започаткував нову вулицю Понятовського (нині частина вулиці Самчука). Навесні 1894 року Софіївкою пролягла перша лінія електричного трамваю у Львові.
Львів, Софіївка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На початку ХХ ст. на Софіївці збудував власний будинок Іван Франко. Тут великий літератор провів останні роки свого життя і помер.
Львів, Софіївка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Поруч із Франком у сусідньому будинку свого часу жив і перший президент УНР професор Львівського університету, голова Наукового товариства імені Шевченка у Львові Михайло Грушевський.
В неділю, 15 листопада 2020, у Дрогобичі розпочнеться тижневий ІХ Міжнародний Фестиваль Бруно Шульца. Попри пандемічні обмеження, Дрогобич стане центром для творців культури й мистецтва з усього світу, для яких дрогобичанин Бруно Шульц (1892–1942) є одним з найважливіших письменників ХХ століття – особливою й універсальною постаттю, яка постійно надихає.
Прологом ІХ Шульцфесту будуть дві події у Львові, що відбудуться 11 листопада 2020: прес-конференція про Фестиваль у галереї „Дзиґа” та виставка в Альянс Франсез колажів Олександра Максимова і документації ґенези Фестивалю (2004–2020).
Про те, що Дрогобич під час ІХ Фестивалю Шульца (15–21.ХІ.2020) стане центром презентації мистецтва, літератури та сучасної гуманітаристичної думки, свідчить програма першого дня Фестивалю. Інавґураційні лекції 15 листопада прочитають Сергій Жадан та польський літературний критик Павел Прухняк. Відтак відбудуться вернісажі двох виставок, автори яких – це гіганти українського сучасного мистецтва, представники різних поколінь та мистецьких уподобань. Між ними немає зв’язку… – хіба що ним є Бруно Шульц. Влодко Кауфман відкриє виставку відео-перформанс під назвою „Бруновáга”, а Микита Кадан – виставку „Скалічений Міф” (згодом ця виставка буде показана у багатьох престижних галереях Європи). Обидві виставки мають світовий ранг. Сполучною ланкою між гігантами стануть реалізації pixel-art Олександра Максимова з Дрогобича. Перший фестивальний день завершиться концертом музичної формації „Лінія Маннергейма” з Харкова.
Художник і письменник Бруно Шульц
Що ще може здивувати? 18 листопада відбудеться бенефіс Юрія Андруховича – єдиний і винятковий в Україні! Пунктів програми, які спокушають, є набагато більше. Приходьте на Фестиваль! Приїжджайте до Дрогобича! Вхід на всі події – безкоштовний.
„Ми хочемо перемогти реальність невизначеності, загрози й розрізненості. Тому не можемо покинути Бруно самого, як колись його вже було покинуто. Радіємо, що цей Фестиваль – неймовірно складний – відбудеться передусім завдяки присутності письменників і поетів, науковців з України. Це свідчить про те, як суттєво Бруно Шульц стає постаттю української культури”, – наголошує Віра Меньок, директорка Фестивалю.
У мистецькій частині Фестивалю відбудуться, зокрема, виставка та зустріч з Ярком Філевичем, котрого комікс „Колоніст. Бути людиною” здобув нагороду львівського Форуму Видавців 2020. Буде чимало художніх виставок, серед іншого – робіт люблінських акварелістів про Дрогобич, фотовиставка „Пристрасть” авторства Ігоря Фецяка – локалізована у такому місці, куди потрапити буде непросто… Відбудуться театральні спектаклі, відео-покази, прокультурні реалізації, що демонструватимуть культурні документації та перспективи Дрогобича, реалізації місцевих ініціатив тощо.
Другий напрям Фестивалю – це літературні зустрічі та шульцознавча конференція „Бруно Шульц: арка уяви” за участі видатних польських та українських науковців, підготовлена Вірою Меньок та Павлом Прухняком. Участь у Шульцфесті’2020 підтвердили письменники й поети: Яцек Подсядло, Бенджамін Балінт, Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Наталія Бельченко, Олександр Бойченко, Юрій Винничук, Остап Сливинський, Роман Малиновський, а також дослідники: Павел Прухняк, Збіґнєв Бенедиктович, Адам Ліпшиц, Катажина Кучинська-Кошани, Яцек Курчевський, Даріуш Вояковський, Александра Наруґ, Юрко Прохасько, Андрій Павлишин, Андрій Левкін, Зоряна Рибчинська, Леся Хомич, а також Марія Шумська та Леонід Тимошенко.
Будинок, в якому жив Бруно Шульц у Дрогобичі
На плакаті ІХ Фестивалю розміщено логотипи понад 25 інституцій та організацій з багатьох країн. „Ми їм дуже вдячні. Не було б Фестивалю без сприяння, зокрема, Міністерства Культури та Національної Спадщини РП, Міжнародного Вишеґрадського Фонду, Генерального Консульства РП у Львові, Педагогічного Університету ім. Комісії Національної Освіти у Кракові, польської Спілки Авторів та Композиторів, міського голови Дрогобича, Альянс Франсез у Львові та багатьох інших інституцій. Відомо, що магія Дрогобича не минає. Особливо дякуємо людям та інституціям міста Дрогобича”, – наголошують організатори Фестивалю.
Детальна програма ІХ Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі – вже небавом.
Під час Фестивалю буде дотримано всіх вимог, пов’язаних із загостренням епідеміологічної ситуації в Україні та світі через поширення коронавіруса Covid-19.
Свв. Володимир і Ольга. Свв. Антоній і Теодосій Печерські. Фрагмент іконостаса з церкви Св. Миколая у Золочеві. 1911 р. Худ. М. Сосенко. Полотно, олія.
В четвер, 12 листопада 2020 року, о 16 годині у Львівському музеї історії релігії (вул. Музейна, 1) відкриють постійнодіючу виставку «Києво-Візантійська традиція: образ і пам’ять».
Виставка побудована у приміщенні дорміторію (спальні) колишнього домініканського монастиря XIV–XVIII століть, де зараз розташований Львівський музеї історії релігії.
Відомий архітектор-реставратор, кандидат архітектури, дослідник архітектури та містобудування Галичини Роман Могитич, як і багато інших вчених, атрибутує цю залу як частину палацового комплексу князя Лева, про що свідчать як давня традиція, так і колони романського стилю, збережені тут.
Розп’яття. Барельєф двобічний. Початок ХХ ст. Липа, різьблення.
Мета виставки – показати історію Києво-Візантійської традиції в Галичині, яка бере свій початок від Володимирового хрещення 988 року. Адже запровадження християнства в давньоруській державі наприкінці Х століття було епохальною подією в історії України, поворотним пунктом усього її подальшого історичного розвитку, який прилучив Київську Русь до європейської християнської цивілізації. Духовними спадкоємицями церкви Київської Русі вважають Українську греко-католицьку церкву і Православну церкву України. На основі музейних пам’яток організатори виставки розкажуть, як формувалися і зберігалися наші національні традиції у цих двох церквах.
Про історію саме Київської Русі розповідають ікони відомого галицького художника Модеста Сосенка, 1911 року: «Святі Константин і Єлена», «Святі Антоній і Феодосій Печерські», «Святі Володимир і Ольга», «Святі Кирило і Мефодій», нагрудні хрести давньокняжої доби – енколпіони, а також портрет князя Лева Даниловича. Варто зауважити, що саме галицькі князі Лев Данилович і його наступник Юрій I Львович зберегли окремішність української церкви.
Св. Андрій. Феретрон. 1777 р. Дерево, темпера, різьблення, золочення.
Про період XVI–XVIII століть, коли відбулося з одного боку відродження православної церкви, яке пов’язане з діяльністю Львівського Успенського братства, а з другого – утворення греко-католицької церкви, яка виникла внаслідок укладення Берестейської церковної унії, розповідають портрети визначних діячів того часу («Князь Костянтин Острозький», «Петро Могила», «Гедеон Балабан»), стародруки українських друкарень. Цікавими є карта «Україна або козацька земля…» 1712 року, «Портрет-прославлення митрополита Атанасія Шептицького» 1729 року, інші.
Найбільшу увагу в експозиції приділено періоду XIX–XX століть. Порушено питання ролі релігії й церкви в контексті формування української національної свідомості та національної ідеї. Комплекс матеріалів розповідає про «епоху митрополита Андрея Шептицького». На огляд представлено особисті речі Митрополита: омофор, срібний свічник з його гербом, антимінс, який виготовив для Андрея Шептицького художник Юліан Макаревич 1901 року. (Презентують і вишитий антимінс саме за взірцем цього антимінса. Його виготовили у підпіллі, коли УГКЦ продовжувала свою діяльність у «катакомбах».) Це був складний час суспільних перетворень, українського національного утвердження, двох світових воєн. Говоритимуть про переслідування церкви радянським режимом, про її відродження і розвиток в Незалежній Україні.
Відвідувач ознайомиться з архівними документами парафії села Вовкова Пустомитівського району Львівської області: метриками смерті бійців УГА і самого села, де зроблено запис про те, що арештовано парафіяльного священника; побачить колекцію печаток греко-католицьких парафій. Неможливо оминути книгу «Апостол», яка видрукована у Львові, у друкарні Михайла Сльозки 1639 року. Під час Першої світової війни вона була прострілена кулею навиліт.
Свічник з гербом митрополита Андрея Шептицького. 1899 р. Срібло, штампування, гравіювання.
Доповнять виставку пам’ятки сакрального мистецтва. Це – ікони XVII–XX століть: «Святий Ілля Пророк», «Пієта» Володимира Овсійчука, «Богородиця Одигітрія», «Зачаття Святої Анни», старообрядницька ікона «Собор Києво-Печерських святих»…
Центральним символом експозиції є двобічний феретрон «Непорочне зачаття Богородиці», а на звороті – «Святий Андрій». Цю ікону створено для храму Покрови Пресвятої Богородиці, що у селі Верхній Дорожів Дрогобицького району, 1777 року. Написи виконано латиною і кирилицею.
Допитливих і цікавих чекають історії про процесійні хрести: один – із села Великополе, Яворівського району, що поблизу села Страдча, «Свята Ольго, святий Володимир, благословіть Україну в змаганнях» (988 – 1918 – 1938), інший – кінця XVII – початку XVIII століть (надійшов з ЛІМ). На лицевій стороні – розп’яття Ісуса Христа, а на звороті – символічне зображення смерті з клепсидрою у руках, як символом швидкоплинності земного життя.
Кураторки виставки – Надія Полянська, заступниця директора і Наталія Матлашенко, завідувачка відділу.
На північний захід від Львова, у Східному Розточчі, розташований Яворівський військовий полігон – один із найбільших військових полігонів у Європі. Тепер Міжнародний центр миротворчості і безпеки Західного оперативного командування Сухопутних військ Збройних Сил України, плацдарм спільних військових навчань Збройних Сил України, армій країн Європи та США.
На полігоні проводяться бригадні тактичні навчання із застосуванням всіх видів озброєння танкової або механізованої бригади. До моменту створення Яворівського національного природного парку полігон займав територію площею понад 42 тис. га (27 %), а тоді, коли було створено парк (у 1998 р.), він отримав у користування 7 тис. га полігону.
Наприкінці 1939 року у центрі густозаселеного регіону було вирішено створити Яворівський військовий полігон. Села, призначені для виселення, були доволі розвиненими. Трагічна доля спіткала мешканців сіл, територію яких було визначено передати під створення полігону, оскільки їх всіх депортували. Варто зазначити, що ці депортації мали масовий характер, оскільки з територій, відведених під полігон виселяли все населення без винятку. Впродовж 1939 – 41 років знищено 128 сіл та хуторів і виселено більше 150 тисяч місцевих жителів. Цікавим є також той факт, що станом на початок 20 століття із 102 дерев’яних церков Галичини XVII ст. найбільше знаходилось на цих теренах (10).
Військова карта Польщі 1935 року
На території Розточчя було розташоване одне з найбільших сіл Галичини – Вишенка Городоцького повіту (станом на 01.01.1939 р. тут проживало 5490 осіб). Інші села, які потрапили у зону виселення також були доволі чисельними : Річки (2120 осіб), Біла (1990 жителів), Тростянець Яворівського повіту (1720 осіб), Щирець Рава – Руського повіту (1630 мешканців), Верещиця (870 мешканців).
13 лютого 1940 року ці території постановою Ради Народних Комісарів СРСР і Центральним Комітетом КП (б) У виділено для воєнних потреб. Згідно з документом, потрібно було виділити ділянку площею 27 тисяч 635 га на території Яворівського, Немирівського, Магерівського, Крехівського і Янівського районів Львівської області. Отже, офіційний документ в якому йшла мова про створення полігону з’явився після початку депортацій, оскільки перші виселення мешканців відбувались ще наприкінці 1939 року.
Одними з перших виселяли мешканців сіл Вербляни, Мала Березина, а також присілок Майдан села Верещиця. На початку 1940 р. частину людей з с.Мала Вишенька переселили на с.Верещицю, а вже в 1941 року звідси в Бессарабію. Село Верещиця увійшло до зони виселення лише за другим наказом ЦК КП(б)У і РНК УРСР про розширення полігону.
Наприкінці 1940 року депортація продовжилась. Згідно з постановою №665 сс РНК УРСР і ЦК КП(б) У від 30 грудня 1940 р. про розширення території артилерійського полігону, переселення проводилось не в межах Львівської області, а на приєднані в 1940 році землі (в новостворену Ізмаїльську область – тепер – південь Одеської області). Депортації набували масштабного характеру. У вищезгаданій постанові було вказано населені пункти, а також кількість дворів, жителів яких мали виселити. До прикладу, з села Курники Яворівського району – 286 дворів, Верещиці Городоцького району – 100 дворів, Заїзду Городоцького району – 76 дворів. Переселення потрібно було завершити до 1 лютого 1941 р. Варто зазначити те, що людей виселяли не лише з тих сіл, які були вказані в постанові, а й з багатьох інших.
Всіх жителів с.Верещиця, а також мешканців с.Заїзд переселяли у с.Кляшниця Тарутинського району Ізмаїльської області (нині – с.Весела Долина Одеської області). Людей виселяли по черзі, не все село відразу. На нових теренах селяни часто голодували і їм доводилось жити в жахливих умовах.
Жителям села Курники під час виселення дозволили взяти кілька голів худоби. У вандальський спосіб було знищено місцеву церкву : ‘‘Армійці, поваливши на землю іконостас, постріляли кулями кожну з осібна ікону, а дальше нищили все, що попало’’.
Мешканців села Вишенка Велика виселяли у період Різдвяних свят 1941 року. Своє майно люди могли повантажити на сани, звідки їх відправляли на залізничну станцію Старичі, а все, що люди залишали було зруйновано. До війни у цьому селі тут була нова церква св. Михайла (яку посвячував митрополит Андрей Шептицький). Більшовики зробили її мішенню для випробовування зброї і впродовж майже 50 – років випробовували на храмі військову техніку. Тільки з 1991 р. в незалежній Україні ці випробування припинили. На даний момент збереглась єдина згадка про село – залишки церкви св. Михайла.
Церква св. Михаїла, до 1939 р.
Виселяли взимку 1941 року і жителів сіл Біла, Велике Передмістя, Крем’янка. Вартує уваги той факт, що майже із всіх сіл людей виселяли на Святий Вечір, Різдво Христове чи Йордан. Також, як правило, людям дозволяли брати з собою найнеобхідніше.
Руїни церкви св.Михайла у с.Вишенка Велика, 2018.
Депортації, які здійснювала радянська влада з кінця зими 1941 року тимчасово були призупинені, проте у 1942 р. їх відновила німецька влада. Приблизно 850 селянських родин самовільно повернулися на свої землі, але до 1 серпня 1942 р. їх переселили до повітів Львів (500 родин), Кам’янка – Струмилова (150 родин), Золочів (100 родин), Бережани (100 родин). 150 родин залишили, оскільки були жнива і вони мали бути переселені у вересні. Також планувалось виселення мешканців інших сіл. Тим, кого виселяли впродовж літа – осені 1942 року платили певні грошові компенсації, а ті, що зазнали депортації пізніше не отримали відшкодувань, а також навіть не мали можливості взяти з собою найнеобхідніше. Переселення людей німецькою владою припинилось після закінчення Сталінградської битви, в якій німецька армія зазнала поразки.
Жителі с.Верещиця, одразу після переміщення фронту за кордони України, почали повертатися з с.Кляшниця на рідні терени і самовільно тут поселилися. Виконком Янівської районної ради (в лютому 1945 р.) надіслав листа голові сільради с.Верещиця із строгою забороною приймати переселенців без направлення Райвиконкому. У травні 1945 р. було знову надіслано голові сільради записку про початок артилерійських стрільб на полігоні із забороною перебування сторонніх осіб на його території, збирання грибів, випасання худоби і т.д., а також підбирання снарядів та мін, про знайдення яких треба відразу повідомляти. Цей наказ голова сільради мав сповістити всім селянам. В липні 1946 року була відправлена ще одна записка схожа до вищезгаданої.
Точно відомо, що в травні 1945 р. полігон вже існував і на ньому проводились військові навчання, а коли саме він був відновлений радянською владою точно невідомо.
Слід зауважити, що повернулись в рідне село не тільки мешканці с.Верещиці, а й жителі інших сіл (Мала Вишенка, Заїзд, Курники та ін.), але їх знову виселили. До прикладу, жителів Малої Вишенки у 1947 р. переселили до Янова; повторна депортація з с.Верещиці відбулась у 1950-51 рр. Селян виселяли на Дніпропетровщину і платили незначну грошову компенсацію та дозволяли забирати з собою хати.
Вид на село Верещицю. Фото Мар’яни Іванишин.
Вартує окремої уваги історія мешканців села Верещиці. 1952 р. у с.Верещиця переважно у викопаних землянках жили люди (це були ті, хто повернувся з Дніпропетровщини і ті, яким вдалось уникнути виселення). У 1959 р. створено докладний опис всіх будівель на території Верещиці. В селі була 101 споруда. Верещиця на той час була звичайною ‘‘станцією’’. З’явився також поіменний список всіх громадян, які на той час проживали у селі (563 жителі). З 30 червня 1959 р. до липня 1961 р. до Верещиці переселилось 12 сімей. Генерал – полковник танкових військ Гетьман надіслав листа до голови Львівської облради С.Стефаника про доцільність надання Верещиці статусу самостійного населеного пункту. 2 квітня 1960 р. отримано відповідь, в якій йшлося про необхідність відселення цивільних осіб з населеного пункту, який утворився навколо ‘‘станції’’ Верещиця. Це потрібно було здійснити протягом 1960-61 рр.
У 1961 р., коли мало бути виселення, люди переховувалися в лісах або у родичів. Станом на 7 серпня 1961 р. – ‘‘Список лиц, проживаючих в поселке Верещица по состояние на 7 – е августа 1961 года’’ – перелік сімей, точний облік будівель і професій – 128 сімей, 538 чоловік.
Феномен села Верещиці полягає в тому, що незважаючи на всі заборони, після кожного виселення, верещаки поверталися у своє рідне село, потім їх знову звідти виселяли, так було три рази. Радянська влада змирилась з існуванням населеного пункту у Верещиці аж у 1973 році.
Загалом депортації населення з території військового полігону тривали до 1973 року (майже 35 років) і відбувались згідно з рішеннями виконкому Львівської обласної ради (від 20.08.1970 р.) та Яворівської райради (від 17.04.1973 р.) ‘‘Про переселення цивільних господарств із території військового полігону’’. Були переселені останні господарства з села Парипси Вороблячинської сільської ради. Тогочасна преса ні про створення полігону, ні тим більше про депортації нічого не писала.
Полігон було створено великою ціною, – виселено мешканців понад 129 сіл та хуторів, знівечено більше як 40 тис. гектарів родючих земель, садів, лісів, розстріляно 16 церков і каплиць, 2 костели, зруйновано 18 цвинтарів. На даний час Яворівський полігон відіграє важливу роль у міжнародних процесах із забезпечення миру та безпеки.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела:
Інвентаризація природних комплексів і компонентів для розробки проекту організації території яворівського національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об’єктів / Звіт про науково-дослідну роботу / Брусак В., Кравчук Я., Гнатюк Р. [та ін.]. – Л : ЛНУ ім. І. Франка . – 2010. –117с.;
Стецькович С. Полігон на Розточчі : до історії депортацій населення під час створення Яворівського військового полігону. – Л: Видавництво «Видавничий дім» «УКРПОЛ». – 2010. – 84 с.;
На Львівщині реставрують дерев’яну дзвіницю XVII століття. Фото Суспільне Львів
У Дрогобичі реставрують дерев’яну дзвіницю XVII століття, яка була в аварійному стані. Про це розповіла директорка музею “Дрогобиччина” Алла Гладун, повідомляє Суспільне.
Реставрують дзвіницю храму Воздвиження Чесного Хреста. Це пам’ятка архітектури національного значення. І церква, і дзвіниця побудовані з дерева, без жодного цвяха, у неоготичному стилі.
Дзвіниця була в аварійному стані, похилилася. Першочергові протиаварійні роботи виконали ще минулого року, тоді виготовили проєкт реставрації.
На Львівщині реставрують дерев’яну дзвіницю XVII століття. Фото Суспільне Львів
“Роботи тільки практично розпочалися, робиться нульовий цикл, будуть мінятися підвалини, будуть замінюватися пошкоджені конструкції. Церква повинна укріплюватись. Потім, коли вже каркас буде зроблений, буде відтворюватись первісний вигляд, гонтове покриття, піддашшя. Це має бути такий комплекс разом із церквою”, — розповів автор проєкту реставрації Сергій Піньковський.
За його словами, для виконання таких робіт достатньо одного року, адже із деревом можна працювати і взимку.
Гроші на реставрацію дзвіниці виділили із обласного бюджету.
“Тут проводяться реставраційні роботи вже другий рік. Минулого року вони розпочалися на 500 тисяч гривень. Цього року сюди виділено мільйон гривень. і на наступний рік також потрібно ще мільйон-півтора”, — каже заступник голови Львівської ОДА Юрій Бучко.
Реставрації потребує і церква біля дзвіниці. Для відновлення храму та іконостасу уже виготовили проєктно-кошторисну документацію.
Загалом на реставрацію старовинної архітектури на цей рік з обласного бюджету дали понад 22 мільйони гривень. За ці гроші реставрують 16 об’єктів культурної спадщини.
Сцена з дитячої опери «Серце Оксани». Фото Світлани Бачинської
В неділю, 8 листопада 2020 року, у Львівській національній філармонії імені М. Скорика відбулася прем’єра дитячої опери «Серце Оксани» першої української композиторки Стефанії Туркевич! Проєкт був реалізований у рамках міської програми «Львів 2020: Фокус на культуру».
Сцена з дитячої опери «Серце Оксани». Фото Світлани Бачинської
Опера-казка «Серце Оксани» написана Стефанією Туркевич ще у 1960 році. Її прем’єра відбулася цього ж року в Канаді, і лише через 60 років ця композиція у Львові знайшла своє друге народження!
Захоплива історія про двох братиків Романа і Влодка, яких за непослух забрав до себе у чарівне і таємниче царство Цар Ох, та їх сестричку Оксанку, яка готова на самопожертву для порятунку братів, – усе це надзвичайно гнучко відобразилось у музичній мові цього твору. Не менш цікавою була постановка – яскрава, в певному сенсі мінімалістична та символічна. Саме тому опера є актуальною як для дорослих, так і для дітей!
Сцена з дитячої опери «Серце Оксани». Фото Світлани Бачинської
«Серце Оксани» прозвучало у чудовому виконанні за участі понад 60 учасників, серед яких значну частину становили діти (що цілком відповідає творчому задуму авторки!): 7 солістів (Оксана – Ольга Томків-Верхоляк, Роман брат – Володимир Щигіль, Влодко брат – Сергій Кутепов, Мама, Сонце – Ірина Мельник, Цар Ох – Володимир Шинкаренко, Вітер – Софія Накрийко, Місяць – Матфей Денькович), дитячо-молодіжний камерний хор «ЖАЙВІР» (керівниця – Наталія Чмир-Козяр), балетна школа-театр L.Stage (керівниця – Ірина Лампіко), інструментальний ансамбль Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії (1 скрипка – Іванна Гусар, 2 скрипка – Богдана Дяченко, Альт – Олеся Піхманець, Віолончель – Василь Іванишин / Олена Гуменюк, Контрабас – Андрій Вовчак/ Олег Наумчук, Флейта – Євген Білецький, Фортепіано – Світлана Позднишева), які виступили під орудою дириґента Сергія Хоровця.
Сцена з дитячої опери «Серце Оксани». Фото Світлани Бачинської
Над постановкою впродовж 6 місяців працювала велика творча команда: менеджер проєкту – Ірина Вакуліна, режисер – Олег Онещак, балетмейстер – Вікторія Ткач, дизайнерка костюмів та декорацій – Олександра Нагірна, художниця костюмів та декорацій – Наталя Сало). Редакцію опери здійснила відома львівська композиторка Богдана Фроляк.
Опера Стефанії Туркевич зацікавила велику кількість слухачів, адже окрім гостей, які дивилися оперу у Концертному залі Людкевича, велика частина охочих переглядала її онлайн на офіційних Інтернет-ресурсах ЛНФ!
В мережі Інтернет вдалось розшукати нову колекцію, раніше невідомих фото зі Львова. Автором світлин є польський фотограф Вацлав Гурський із міста Познань.
Каплиця Боїмів, 1979 р. Фото: Вацлав ГурськийПлоща Ринок, 1979 р. Фото: Вацлав ГурськийІталійський дворик, 1979 р. Фото: Вацлав ГурськийПлоща Ринок, 1979 р. Фото: Вацлав ГурськийПлоща Ринок, 1979 р. Фото: Вацлав Гурський
З біографії Гурського вдалось дізнатись, що його батько Кароль Гурський був родом із України, він народився в місті Одеса у 1903 році.
Площа Ринок, 1979 р. Фото: Вацлав ГурськийПлоща Ринок, 1979 р. Фото: Вацлав ГурськийПлоща Ринок, 1979 р. Фото: Вацлав ГурськийПлоща Ринок, 1979 р. Фото: Вацлав ГурськийПлоща Ринок, 1979 р. Фото: Вацлав Гурський
Усі фото зі Львова датуються 1979 роком. На світлинах можна розгледіти архітектуру, вулиці, мешканців, а також авто на дорогах.
Вул.Вірменська, 20, 1979 р. Фото: Вацлав ГурськийКоролівський арсенал та Домініканський собор, 1979 р. Фото: Вацлав ГурськийКаплиця Трьох Святителів, 1979 р. Фото: Вацлав ГурськийУспенська церква, 1979 р. Фото: Вацлав ГурськийДворик Успенської церкви, 1979 р. Фото: Вацлав Гурський
Цікаво поглянути, наскільки змінилось місто з тих часів. У багатотисячній колекції світлин Вацлава Гурського є багато фото міст не лише України, а й Польщі.
«Кінофестиваль «Корона Карпат» переноситься в зв’язку з погіршенням епідемічної ситуації в Україні. Є великі ризики, що з 14.11.2020року введуть карантин вихідного дня, що передбачає закриття і кінотеатрів. Просимо вибачення, чекаємо покращення ситуації. Про нові дати проведення кінофестивалю сповістимо додатково»,- інформують організатори.
Як повідомлялося, з 12-го по 15 листопада 2020 року у Трускавці відбудеться IХ Трускавецький міжнародний кінофестиваль «Корона Карпат».
На кінофестивалі “Корона Карпат” за “Золоту корону” боротимуться лише українські стрічки.
Не швидко, але цей пам’ятник таки встановлено. Перше засідання ініціативної групи з спорудження пам’ятника Зіновію Красівському в м.Моршині відбулось 21 лютого 2013 року . Рішенням Моршинської міської ради від 28.03.2013р. № 620 було затверджено склад організаційного комітету з спорудження пам’ятника Зіновію Красівському в м.Моршині, до складу якого увійшли представники влади, громадських організацій, підприємств та установ міста.
Проект пам’ятника Зіновію Красівському
Оргкомітет оголосив конкурс на кращий проект пам’ятника, за результатами якого визнано кращим проект, запропонований молодим скульптором Василем Заляском, земляком Зіновія Красівського (обоє вихідці Долинського краю). В приміщенні Моршинської міської ради 4 жовтня 2013 року оргкомітетом було проведено презентацію проекту пам’ятника З.Красівського в Моршині.
Відкриття пам’ятника Зіновію Красівському
Далі справа тривіально вперлась в кошти, які збирали усією громадою, і не тільки. Орієнтовна вартість спорудження складала близько 800тис.грн. Відрадно, що для спорудження пам’ятника Зіновію Красівському, свої пожертви складали й українці, що живуть в США. Зокрема, благодійний внесок переказав Володимир Козак з Нью-Йорка. Оргкомітетом п. Володимира Козака з Нью-Йорка було уповноважено організувати збір коштів на спорудження пам’ятника З.Красівському.
І ось нарешті пам’ятник урочисто відкрито, повідомляє Український погляд.
Відкриття пам’ятника Зіновію Красівському
Красівський є символом боротьби за Україну в часи, коли здавалося б ніякої перспективи боротьби за Незалежність України не мала. Він є наочним доказом, що ОУН продовжувала боротьбу і в 1960-ті, і в 1970-ті роки. Тому він є і в пам’ятниках, і в марках, і в книжках.
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
