Відомого режисера Романа Віктюка поховають у родинному склепі на Личаківському цвинтарі у Львові. Про це Радіо Свобода повідомила племінниця театрального діяча – Катерина Віктюк. Тіло перевезуть із Росії, але наразі невідома дата, повідомляє Радіо Свобода.
Роман Віктюк заповів, щоб його поховали поруч із батьками. Тому родина виконає його заповіт.
Родинний гробівець на Личакові Віктюк придбав сам.
Як розповіла Радіо Свобода дизайнерка Роксолана Шимчук, вона постійно на зв’язку з друзями Романа Віктюка з Москви, також там перебувають і члени родини.
«Вже вирішується питання перевезення тіла у Львів. Ймовірно, після прощання з режисером у Москві його тіло одразу транспортуватимуть у рідне місто. Наскільки мені відомо, немає проблем щодо перевезення тіла. Є пропозиція від дирекції оперного театру у Львові, щоб прощання з режисером було у цьому закладі. Роман Віктюк помер від ускладнення після перенесеного вірусу COVID-19», – зазначила Шимчук.
Про те, коли саме буде прощання і обряд поховання режисера рідні повідомлять.
Народний артист України і Росії, режисер Роман Віктюк помер у Москві 17 листопада у 84-річному віці. Митець народився у Львові 28 жовтня 1936 році. У 1956 році закінчив акторський факультет Державного інституту театрального мистецтва у Москві. Працював у Львові у Театрі юного глядача.
А на початку 1990 року Віктюк заявив про бажання створити свій театр. У 1991 році він ставить вистави у різних театрах колишнього СРСР. У 1996 році театр Романа Віктюка отримав статус державного і власну будівлю в Москві, яка є пам’яткою архітектури. Режисер запрошував у свій театр талановитих акторів звідусіль, у його постановках брали участь зірки балету і оперного мистецтва.
У 1988 році його вистава «Служниці», яку привозив і у Львів, зробила фурор у театральному світі. Не забував про рідне місто, куди постійно приїжджав і презентував свої вистави.
Сьогодні, на 90-му році життя відійшла у вічність народна артистка України, лауреат національної премії України імені Тараса Шевченка, професор Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка МАРІЯ ЯКІВНА БАЙКО. Про це повідомив її син мистецтвознавець Володимир Одрехівський.
Її лірико-колоратурне сопрано захоплювало ніжністю, теплотою тембру, витонченістю у передачі найменших музичних нюансів. “Це настільки глибока внутрішня музикальність, що слухання Марії Байко є для нас символом самої музики” – (С. Павлишин). Інтерпретація солоспівів Марії Байко та обробок українських народних пісень Д. Січинського, О. і Н. Нижанківських, С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, М. Колесси, Є. Козака, Б. Фільц, М. Скорика стала еталоном вокального виконавства.
Марія Яківна Байко народилася 2 березня 1931 р. в с. Яблониця біля міста Сянок Краківського воєводства, що на Лемківщині. У великій селянській сім’ї Магдалини та Якова зростало п’ять дочок – Зеновія, Даниїла, Марія, Ніна, Ірина, – яких батьки навчили любити рідну землю і лемківську пісню. Але недовго довелося сестрам милуватися мальовничою природою Лемківщини. Як і багато тисяч українців Лемківщини, Холмщини, Надсяння, їх вислали з рідних місць в ході сумнозвісної операції “Вісла”. У 1945 р. родина оселяється в м. Буську, що на Львівщині, де сестри закінчують середню школу. У 1947-1952 рр. Марія разом із старшою сестрою Даниїлою (згодом і Ніна) навчаються на відділі бандури у Львівському музично-педагогічному училищі.
Марія Байко
У 1953-1958 рр. Марія Байко вчиться у Львівській національній консерваторії ім. М. Лисенка в класі видатної співачки і педагога Одарки Карлівни Бандрівської (племінниці й учениці славетної Соломії Крушельницької), а також паралельно навчається на відділі бандури в класі професора Василя Герасименка. В класі О. Бандрівської проходили уроки вокального ансамблю і двох інших сестер – Даниїли та Ніни. Саме О. Бандрівська відчула, наскільки природно зливаються їхні голоси в ансамблі; завдяки Одарці Карлівні Марія, Ніна і Даниїла Байко сформувалися як творча одиниця – тріо сестер Байко. Під керівництвом талановитого педагога ще студентками сестри стали популярними співачками не лише в Україні, але й за її межами.
У 1957 р. тріо брало участь у VІ Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві. За чудове виконання українських народних пісень Марію, Ніну і Даниїлу Байко було нагороджено золотою медаллю і Дипломом І ступеня. Згодом були успішні гастролі в Чехословаччину, Німеччину, Бельгію, Канаду, де сестри гідно репрезентували українську пісню. У 1969 р. сестрам Байко присвоєно звання “Заслужені артистки УРСР”.
Знамените вокальне тріо сестер Байко: Даниїла, Марія та Ніна.
Сімдесяті роки були надзвичайно плідними для тріо сестер Байко і, зокрема, для Марії, яка почала активно виступати із сольними концертами. За великі заслуги на ниві музичного мистецтва, багаторічну активну виконавську діяльність Марія, Ніна і Даниїла Байко були нагороджені Державною премією ім. Т. Г. Шевченка (1976 р.) і удостоєні звання народних артисток України (1979 р.).
Марія Байко від 1959 р. поєднувала виконавську діяльність з педагогічною та науковою. Вона – професор (з 1985 р.) кафедри сольного співу Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка (колись – Львівська національна консерваторія ім. М. Лисенка). Її випускники є окрасою оперних та концертних сцен України і світу. Серед них – народна артистка України Лідія Кондрашевська, солістка Большого театру Росії Галина Чорноба.
Українські народні пісні та романси українських авторів у виконанні Марії Байко записані на платівки та компакт-диски.
Професор М. Байко працювала також як упорядник нотних збірників, зокрема, “Співають сестри Байко” (К., 1972), “Українські народні пісні з репертуару Марії Байко”, підготувала до друку монументальний збірник лемківських пісень.
Творчість Марії Байко – це ціла епоха. Її голосом захоплювалося і буде захоплюватися не одне покоління шанувальників української пісні. Своїм талантом, натхненною працею видатна співачка вписала золоту сторінку у розвиток українського вокального мистецтва.
Чин похорону Марії Байко відбудеться 20 листопада о 10:00 у храмі св. Михаїла (вул. Винниченка, 22). Поховання на Личаківському кладовищі о 11:30.
Роксоляна МИСЬКО-ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові
Сьогодні у товаристві Юліана Дороша та Івана Крип’якевича мандруємо Погулянкою 1960 року. Ця дільниця й досі є маловідомою для туристів, і, навіть, львів’яни не є тут не частими гостями.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Хоча ця паркова частина міста ще добрих 60 років тому мало нагадувала звичний для нас Львів, проте деякі його характерні ознаки можна впізнати на світлинах.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Перше, що кидається в очі – це велика кількість дерев, пагорби і гарні панорами Львова вдалині. Відносна близькість до центру міста, за якихось півгодини можна пішки дійти до Площі Ринок, робила цю місцевість гарним місцем прогулянок ще сто років тому.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
А погуляти тут любили ще з 1810 року, тому власне і дільницю назвали Погулянкою. У той час тут було відкрито ресторан у стилі німецьких пивних садів. Окрім того, поруч ресторації був ставок, де можна було покататися на човні.
Іван Крип’якевич. Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Мабуть Іван Крип’якевич це все добре знав, але хотів розповісти трохи пізнішу історію цієї дільниці. Тому, в товаристві Юліана Дороша, обходили тут все вздовж і впоперек.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На цій світлині можна впізнати вхід до Личаківського цвинтаря з боку вулиці Черемшини.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Так виглядає, що ця світлини зроблена теж десь в районі перехрестя вулиць Черемшини і Банаха. Принаймні мені так здається.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Вже традиційно, світлини в публікації подано відповідно хронологічної послідовності їх фотографування автором. Прискіпливому краєзнавцю це допоможе у визначенні локації звідки Юліан Дорош робив ці світлини.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Знову звертаюся до всіх постійних читачів цієї колонки і шанувальників творчості Юліана Дороша – якщо ви впізнали місцевість або маєте в сімейних архівах світлини цього часу – напишіть про це в коментарях.
Львів, Погулянка, жовтень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Наступного тижня ми продовжимо мандрівку Погулянкою і дізнаємося багато нового зі світлин Юліана Дороша. До зустрічі наступної середи.
20 листопада у Музеї «Львів Стародавній» відбудеться презентація репліки меча гетьмана Петра Сагайдачного. Це друга в Україні репліка, виготовлена з дозволу зброярні Королівського замку у Вавелі (Państwowe Zbiory Sztuki na Wawelu), де і знаходиться оригінал меча. Про це повідомляє Galinfo
Вона оздоблена дорогоцінними металами і виготовлена зі збереженням стародавніх технік.
Меч Сагайдачного – це подарунок польського королевича Владислава IV Вази гетьману за перемогу над турками під Хотином у 1621 році. Він інкрустований золотом та діамантами із зображенням алегоричних сцен Соломонового суду та бою античних воїнів. На клинку меча є напис: «VLADISAVS + Konasevicio Koszovio ad Chocimum contra Osmanum» (Владислав [у дар] Конашевичу кошовому під Хотином проти Османа).
Афіша презентації репліки меча гетьмана Петра Сагайдачного
Ще одна репліка меча, але чорно-біла, зараз зберігається на фрегаті «Гетьман Сагайдачний». Обидві репліки виготовлені ковальською майстернею «Дархан». Майстриня Євгенія Ейдер зазначила: «Ми пишаємось тим, що мали можливість бути дотичними до відновлення правдивої української історії. Робота над мечем була складною і одночасно захопливою. Можна сказати виклик моїм вмінням. Коли працювали над мечем – відчували велику відповідальність за збереження дрібної деталізації та історичної автентичності».
В Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького (вул. Драгоманова, 42) відкрито виставку заслуженої художниці України Ірини Мінько-Муращик «Вміти побачити», де представлено текстильні роботи авторки в унікальній техніці гобелену малих форм від початку творчої діяльності до сьогодення, що не мають аналогів в Україні.
Другий розділ виставки – твори у техніці сухої пастелі в жанрах натюрморту, пейзажу та квіткових композицій. Чи не найбільше у творчому доробку пейзажів з озера Світязь і довколишніх місць, неповторна природа яких зачаровує та надихає.
Ірина Мінько-Муращик на виставці «Вміти побачити»
Творчий девіз художниці Ірини Мінько-Муращик лаконічний: «Вміти побачити»! За цим висловом – одна мить і все її життя у сфері мистецтва. Вона зростала і пізнавала ази художньої культури в сім’ї легендарного живописця-шістдесятника Олега Мінька і майстрині традиційного ткацтва Ольги Мінько. Пощастило Ірині й на добрих учителів, серед них – майстри високої живописної культури: Карло Звіринський, Зеновій Флінта, Ігор Боднар, Любомир Медвідь.
І. Мінько-Муращик. Білі птахи. Текстиль, 2012
Ірина Мінько-Муращик вирізняється особливим стилем та оригінальним тонким світобаченням. Їі вишуканим пастелям та міні-гобеленам притаманні реалістично-романтичне сприйняття, глибокий ліризм, тонка музичність, метафізична просторовість, поглиблена увага до деталей, філософське узагальнення й переосмислення довколишнього світу. Як донька художника-шістдесятника Олега Мінька, увібрала у себе естетику батька, але при цьому знайшла свої оригінальні способи самовираження.
І. Мінько-Муращик. Натюрморт з білою маскою. Пастель 2018 р.
Мисткиня реалізує себе в трьох напрямках: як художниця текстилю (гобелен малих форм), як живописець (пастелі), як викладачка (приват-доцентка ЛНАМ). Її творчість добре відома в Україні, неодноразово репрезентована в сусідній Польщі та користується увагою колекціонерів з далекого Китаю.
«Ірина відтворює цілісність багатогранного, багатофакторного, багатопланового світу… Її твори зібрані в єдиний гармонійний композиційний уклад, і це є чи не найвагомішим у тому, що вона малює»… (Любомир Медвідь, художник).
І. Мінько-Муращик. Той, що біжить. Вовна, бавовна, льон, шовк, авторська техніка, 2020 р.
Особливий стиль притаманний текстильним творам художниці – він впізнаваний. Камерність формату гобеленів зумовлює клопітку ручну працю, делікатне та довготривале ткання. Формотворчим засобом текстильних композицій є тонка графічна лінія, переважно темного кольору. Обриси експресивного характеру, і проявляються імпульсивно-ламаним контуром та вільним трактуванням антропоморфних образів.
І. Мінько-Муращик. Човни коло очерету. Пастель, 2017 р.
На відміну від мінорних пастельних робіт, ткацтву мисткині властива загострена форма виразу та певне драматичне начало. Колорит творів вишуканий, стриманий, у дусі «грецької палітри»: білий, чорний, теракотовий та вохра. У низці робіт акуратно додані синьо-зелені відтінки. Мінігобелени з ошатним золотавим відблиском. «Мене вразило старовинне золотошиття, яке я побачила в музеї Києво-Печерської лаври, – каже мисткиня. – Відтоді я використовую певні моменти цієї техніки». М’який золотаво-вохристий блиск рукотворних тканин шляхетний і вишуканий.
Гобелени Ірини Мінько-Муращик незмінно викликають захоплення. Ці роботи хочеться розглядати ще і ще… В них художниця інтерпретує традиції стародавнього золотошиття. «Вовна надає роботам відчуття тепла, льон – натуральності, а шовк, капрон і металева нитка – холоду і блиску», – каже сама пані Ірина. Роботи мисткині вражають незвичайною витонченістю та майстерністю. Якщо у її пастельних натюрмортах і пейзажах – романтика, лірика, благородство, то в гобеленах – глибока філософія та життєва мудрість.
Виставка робіт Ірини Мінько-Муращик «Вміти побачити»
Особливим є і пастельний світ Ірини Мінько-Муращик. Квіти, що злітають птахами в небо; чайники, що стережуть спокій нічної кухні; дерева, що прислухаються до життя за стінами будинків… Шар за шаром, втираючи суху пастель, художниця досягає ефекту живописних полотен: оксамитовості, глибини й насиченості кольору. Кожен, на перший погляд, простий предмет на полотні немов оживає, виокремлюється і «дихає». У цих творах мисткиня сміливо експериментує, наповнює їх своєю творчою енергією, любов’ю до життя, глибоким естетичним смаком, тонким відчуттям довколишнього світу…
Пейзажі подані в несподіваному ракурсі або із заниженою лінією горизонту, що надає творам монументального звучання. Художницю захоплюють мідні стовбури крислатих сосен, білі купчасті хмари, тиха гладь озера, прив’язані човни, піщана польова дорога, старі господарські будівлі, житлові обійстя. В пастельних творах вона досягає тонких колористичних нюансів, ніжних тональних переходів та звершується як «поетичний реаліст». У картинах кольорове тло основи, а силуети та деталі підведені темною графікою.
Виставка робіт Ірини Мінько-Муращик «Вміти побачити»
Вражають і пастельні натюрморти, створені за принципом «картина в картині», коли тлом постановки стає картина: авторське ткацтво; фрагмент живописного твору батька; декоративне розписне чи аплікативне панно; металево-золотий оклад із давньої ікони; народний розпис на склі. Ці твори постають «образом образу» і викликають відчуття невідворотної втрати реальності.
Виставка триватиме до 13 грудня (вихідні: субота, неділя) в Історичному комплексі НМЛ ім.. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42)
17 листопада 2016 року у Львові почав курсувати трамвай на Сихів. Сьогодні ним щодня користуються десятки тисяч львів’ян. За чотири роки він перевіз близько 20 мільйонів пасажирів і суттєво змінив життя найбільшого житлового масиву Львова та міста в цілому.
Трамвай на Сихів
Свого часу реалізація проєкту була на рівні недосяжної мрії, оскільки десятки років справа будівництва трамвайної лінії не зрушувала з нерухомої точки. Перших двісті метрів від Академії Мистецтв і по вулиці Стуса уже добряче були заіржавіли, коли у липні 2014 року почалися реальні будівельні роботи.
Олег Береза
«Чотири роки тому ми з командою ЛКП “Львівавтодор” святкували успішний запуск трамваю на Сихів. Ґрандіозний інфраструктурний проєкт, що кардинально змінив інфраструктурну мапу Львова. Так, сьогодні для більшості львів’ян трамвай на Сихів це уже звична річ, а ще якихось 5 років тому це здавалося недосяжною мрією. Як і тоді, сьогодні я також наголошую на критичній необхідності масштабних рішень для інфраструктури міста. Досить нам уже поточних ямкових ремонтів та косметичних покращень, час будувати нові дороги, розв’язки та закладати на близьку перспективу нові і рішучі проєктні рішення. З днем народження тебе, трамваю на Сихів!», – написав у себе на Facebook сторінці Олег Береза, директор ЛКП «Львівавтодор» впродовж 2011 – 2017 рр.
Театральний режисер Роман Віктюк помер на 85-му році життя. Про це повідомили в дирекції московського Театру Романа Віктюка, інформують російські ЗМІ.
Віктюк помер в лікарні. Причину смерті Віктюка ЗМІ не називають, але відомо що наприкінці жовтня режисер потрапив в лікарню з коронавірусом.
Віктюк народився 28 жовтня 1936 року у Львові. Навчався у Державному інституті театрального мистецтва (ГИТИС, Москва). Після його закінчення повернувся до Львова, де працював актором у місцевому Театрі юного глядача, а згодом — режисером, створив театральну студію при Львівському палаці піонерів.
Далі Віктюк працював у Твері, Вільнюсі (Російський драматичний театр Литви, 1970—1974), Одесі, Таллінні, Києві (Київський театр юного глядача), Саратові, Казані, Ризі, Ленінграді, Москві.
У 1991 році Роман Віктюк створив театр свого імені в Москві, в якому він виступав головним режисером і художнім керівником.
Є постановником близько 200 вистав. З найвідоміших — «Служниці», «Федра», «Мадам Баттерфляй», «Лоліта», «Дама без камелій».
Історію Львова неможливо оповідати без згадок про видатні роди. От, навіть, Цетнери та Скарбеки. Від перших, які були власниками декількох населених пунктів у сучасній Львівській області, пішла назва місцевості у Личаківському районі Львова – Цетнерівка. Зовсім поруч з цією місциною, на Личаківському цвинтарі, навіть сьогодні можна побачити каплицю Цетнерів – вона з химерами, але в плачевному стані. Ну а другі, тобто один із них, граф Станіслав Скарбек – це про один із найбільших для свого часу театрів у Європі, який до сьогодні, хоч і під іншою назвою, можна бачити у центрі Львова. Водночас, сьогоднішня розповідь не про них, а про представника третього роду – Францішека Жевуського. Тому вдалося поєднати згадані вище родини, а крім того – побути послом у Російській імперії та писарем у короля Речі Посполитої, стати хресним батьком реформатора іудаїзму і ін. Діяч непересічних талантів, Францішек Жевуський мав нагоду і робив стрімку кар’єру, був наближеним до короля. Однак, життя закінчував у Тоскані, можливо – в Пізі. Чому так – читаємо!
Францішек Жевуський. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Яків Франк, “Месія”
Яків Франк (1726 – 1791) – це іудейський релігійний діяч. На його рахунку, як мінімум, одна Нобелівська премія. У 2018 році Нобелівську премію з літератури отримала польська письменниця Ольга Токарчук. Одна з її праць, “Книги Якова або Велика подорож…”, стосується саме персони Я. Франка та українських теренів. Фігура самого Франка є надзвичайно цікавою, а для українців – поготів, адже життя та діяльність цього діяча були тісно пов’язані з українськими землями. Зі Львовом – у тому числі. Освіту молодий Яків Франк здобув у Чернівцях. Саме тоді й розійшлась його дорога із Талмудом та іншими іудейськими мудростями. Відтак він став на шлях, який сьогодні інакше ніж авантюрами не назвеш. Я. Франк спробував проголосити себе довгоочікуваним Месією та очолити одну з іудейських сект на території Османської імперії. Це йому не вдалося через необізнаність із Священними текстами. Невдача не зупинила молодика – він перебрався на Поділля, де заручився патронатом кам’янецького римо-католицького єпископа Миколи Дембовсього. Згодом франкісти “здобули” перемогу у декількох диспутах над талмудистами і свій вплив нарощували.
Яків Франк. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Через якийсь час єпископ помер, а проти франкістів піднялися всі – українці, поляки і євреї. Франкістів громили і викидали із населених пунктів. Після певних поневірянь їм все ж вдалося домовитися про ще один диспут із талмудистами. Останній мав місце у стінах львівського катедрального собору. Самого Якова Франка там не було – лише його послідовники. Після закінчення диспуту, виконуючи попередні домовленості, він все ж у Львові з’явився і був охрещений. Трапилося це 17 вересня 1759 року у латинській катедрі. Обряд проводив львівський єпископ Самуель Гловінський, а хресним батьком Якова Франка був саме головний герой даного тексту – Францішек Жевуський. Хоч можна зустріти інформацію і про те, що Яків Франк пізніше хрестився вдруге, у Варшаві, де його хресним батьком був сам король Речі Посполитої Август ІІІ, але саме приклад його львівського хрещення наслідували рідні та послідовники реформатора. Однак, залишимо Якова Франка і перейдемо до Францішека Жевуського.
Від Цетнерів і до Скарбеків
Францішек Жевуський народився у родині подільського воєводи Міхала Юзефа Жевуського та Францішки Цетнер. Очевидно, саме своєму походженню та родинним зв’язкам він завдячує тим, що вже у 18 років став наближеним до короля Речі Посполитої. У подальшому його кар’єра рухалась лише вгору, а шлях до зірок далеко не завжди пролягав через терни. Характерно, що не він один був улюбленцем свого батька. Не менше за сина та спадкоємця Міхал Юзеф Жевуський любив та балував і дружину. Так, мурований палац у Роздолі, вибудуваний у середині XVIII століття, де працювали архітектор Бернард Меретин та маляр Шимон Яремкевич, назвали саме на її честь – Франкополь.
Граф Станіслав Скарбек
Повертаючись до Францішека Жевуського, то і він мав дружину – одружився у 1755 році з Юліанною Скарбек. Саме при цьому подружжі виховувався та виростав Станіслав Скарбек після досить ранньої смерті обох батьків.
Герб Жевуських “Кривда”. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Маршалок, посол, міністр
Щодо Францішека Жевуського, то у 1757 році він отримав орден Білого Орла – найвищу й одну з найдавніших нагород у Речі Посполитій. Очевидно, що до моменту вручення нагороди згаданому представнику нобілітету довелося пройти непростий шлях. Однак, ще важчою і більш інтенсивною була його життєва дорога вже після відзначення. Загалом, він був писарем польним коронним, послом на сейм, маршалком галицького сеймику, послом Речі Посполитої у Російській імперії і ін. Характерно, що хоч його дипломатичні зусилля особливо вдалими не назвеш, але Францішек Жевуський все одно отримав ще одну надзвичайно високу нагороду Речі Посполитої – орден Святого Станіслава.
Пекуче сонце Тоскани
Останні роки життя Францішека Жевуського минали у його родинних володіннях – спочатку він нарощував майно, потім це все поступово продавав. Врешті, він відмовився від державної та господарської роботи, усього напрацьованого довгими роками і перебрався до Тосканського герцогства. Якийсь час проживав у Пізі. Імовірно, що там і помер. Усі маєтки Францішека Жевуського на той момент уже було продано – щось братові Казимиру, щось Адамові і Костянтину Чарторийським, щось Яну Жуковському. Нова епоха та відмінні політичні розклади у рідному краї стали простором, де Францішек Жевуський почувався не зовсім комфортно і місця собі не знайшов.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Войтович Л. Розділ: столиця “Української Швейцарії” на Дністрі // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць, 2005. – Вип. 9. – С. 234 – 255.
Єзерська І. Релігійні конверсії у Львові наприкінці XVII – у XVIII століттях (на матеріалах метрик хрещень катедрального костелу). Частина І. Навернення християн-некатоликів та вихрещення іудеїв-ортодоксів і мусульман // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2009. – Випуск 44. – С. 331 – 384.
Єзерська І. Релігійні конверсії у Львові наприкінці XVII – у XVIII століттях (на матеріалах метрик хрещень катедрального костелу). Частина ІІ. Вихрещення іудеїв-контрталмудистів // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2010. – Випуск 45. – С. 551 – 588.
Історія Героя України Андрія Кизила, який загинув в бою за Авдіївку у 23 роки, стала потужною піснею, що нагадує українцям про війну: «Я ж приречений на війну, / Але це не моя провина. / Я ж воскресну, та не прощу, / Що не я виховую сина…»
Троє відомих львівських співаків – В’ячеслав Сінчук, Андрій Капраль (вокальна формація «Піккардійська Терція») і Зіновій Карач (гурт Wszystko) – презентують пісню і відеокліп «Настав час». В основу потужної композиції лягла історія Героя України (звання отримав посмертно) Андрія Кизила, який загинув в бою за Авдіївку на початку 2017 року, маючи лише 23 роки і семимісячного синочка…
«Я ж приречений на війну, / Але це не моя провина. / Я ж воскресну, та не прощу, / Що не я виховую сина…», – ці слова із пісні «Настав час» б’ють наче струмом. Уся композиція – оголений нерв. Музику створив В’ячеслав Сінчук, слова – Ілона Ельтек, аранжування – Остап Панчишин, а запис, зведення та мастеринг були проведені на студії JennyRecords (звукорежисер – Мар’ян Криськув).
Кліп «Настав час» – також дуже емоційний. Історія воїна Андрія Кизила – це історія лише одного Героя. А їх – тих, хто за останні шість з половиною років у ході російсько-української війни віддав за незалежність та цілісність України найдорожче – власне життя, – тільки на Львівщині – понад три сотні (зі Львова – близько 70). А загалом по Україні кількість жертв уже сягнула цифри у понад 13 тисяч. І війна триває…
Вдова Андрія Кизила Оксана Кизило розповідає, що до війни її чоловік мав три найзаповітніші мрії: вивчити англійську мову, служити у спецназі і взяти участь у миротворчій місії за кордоном. «Тоді, у 2013-му, він говорив: «У нас війни не буде. А який з мене військовий, якщо я не бачив війни?». На жаль, слова Андрія не справдилися – уже незадовго Україну охопила війна… Мій чоловік з великою честю їхав на схід захищати нашу землю. Він був «хворий» війною. Відстояти Україну стало справою його життя. Зараз мені дуже болить, що українці збайдужіли… Байдужість була і в 2014-му, є вона і у 2020-му. Але що рік, то, на жаль, все більша і більша. Нові загиблі уже нікого не дивують… В мене росте дитина, яка постійно питає за тата… І я дуже боюся часу, коли син опиниться у суспільстві, яке знівелює і знецінить подвиг його тата. А таких сімей, як наша, по всій країні – тисячі. І всім їм дуже боляче, що так швидко міліє пам’ять народу…».
«Ця історія не відпускала мене майже три роки, – каже автор ідеї та режисер кліпу, народна артистка України, керівник ТанцТеатру «Життя» Ірина Мазур. – Сьогодні дуже боляче й образливо спостерігати за людьми, збайдужілими не тільки до своєї країни, а й до подвигу тих, хто віддав за неї життя. Невже так важко зрозуміти, що найбільше, чого хоче ворог, – це деморалізувати нас, зробити українців інертною масою, якій байдуже, якою мовою розмовляти, яку історію вчити і яких героїв шанувати. Що ми говоритимемо дітям, які втратили батьків на війні: хтось із них бачив свого тата, а хтось взагалі не встиг… Казатимемо про складність вибору між незалежністю держави і «хлібом з ковбасою»? Історія, закладена в основу пісні «Настав час», – це історія не однієї родини, а цілої України. Вона стосується кожного, і треба просто пам’ятати, що байдужість у нашому випадку – найгірша союзниця, причому на всіх фронтах: в сім’ї, на роботі і, зрештою, на виборах… Вірю, що рядки «Ми приречені на життя» стануть пророчими для нас і для всієї країни».
Сфера культури зараз переживає не найкращі часи. А такі патріотичні пісні та відео, як «Настав час», – актуальні та вкрай потрібні українцям – аби живити та берегти пам’ять і давати наснагу рухатися вперед. Створення цього кліпу стало можливим завдяки підтримці та сприянню народного депутата України, кандидата на посаду міського голови Львова Олега Синютки.
Робота з експозиції виставки живопису Ігоря Гапона
В четвер, 19 листопада 2020 року, в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького (головна будівля, проспект Свободи, 20) відкривається виставка живопису львівського художника Ігоря Гапона.
Робота з експозиції виставки живопису Ігоря Гапона
Ігор Гапон працює в царині станкового малярства та іконопису. Учасник багатьох виставок та пленерів в Україні та за кордоном. Твори зберігаються в музейних та приватних колекціях в Україні та за кордоном.
Ігор Гапон (фото з http://blog.turmir.com/blog_11902.html)
Домінуючою в творчості художника є тематика Карпатського краю. Для робіт І. Гапона властиві експресивність, упевнений рельєфний мазок, емоційна загостреність художнього бачення. Митець застосовує світлотіньові ефекти, композицію полотен визначає колір.
Робота з експозиції виставки живопису Ігоря Гапона
Ігор Гапон народився 1960 року у Львові. Закінчив Львівське училище прикладного мистецтва ім. І.Труша та Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Велику колекцію своїх робіт автор подарував музею Івана Франка в селі Криворівня. В тому ж селі в церкві знаходяться багато ікон написаних художником. Ікону автора було подаровано Вселенському Патріарху Варфоломію в Константинополі.
В Австрійському архіві вдалось відшукати нові світлини з минувшини, які були зроблені на території Львівщини в роки Першої світової війни.
Селище Поморяни Львівської обл., 1914-1918 рр.Селище Поморяни Львівської обл., 1914-1918 рр.Селище Поморяни Львівської обл., 1914-1918 рр.Селище Поморяни Львівської обл., 1914-1918 рр.
На фото можемо побачити територію, де сьогодні знаходиться селище Поморяни (Золочівський район Львівської області) та його околиці.
Селище Поморяни Львівської обл., 1914-1918 рр.Селище Поморяни Львівської обл., 1914-1918 рр.Селище Поморяни Львівської обл., 1914-1918 рр.Селище Поморяни Львівської обл., 1914-1918 рр.
Усі світлини були зроблені невідомими фотографами австрійської армії. Завдяки таким фото можна побачити, як виглядала ця місцевість 100 років тому.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело фото: https://www.archivinformationssystem.at/
Музика – це одне з найбільш нематеріальних ефемерних видів мистецтв, адже минає мить живого виконання, і все кане в лету… Про скількох видатних музикантів та співаків минулого ми знаємо лише з майже легендарних, а подекуди, і міфічних переказів. Тому сьогодні можемо лише здогадуватися, як звучали голоси епохи рафінованого ренесансу чи іскристого бароко. На технічну містифікацію – відтворення голосу славетного Фарінеллі (співака-кастрата XVIII ст.) для однойменної кінострічки 1994 р. знадобилося довгих 17 місяців та обробку аудіо записів голосів двох видатних артистів. Результат, звісно, вражає. Проте завжди виникає думка, скільки правди в тому, а скільки вимислу…
16 листопада 1952 року зупинилося серце видатної оперної співачки Соломії Крушельницької. Її слава оповита зовсім іншими легендами, а міфів довкола імені артистки ніколи не бракувало. Ми з Вами великою мірою щасливці, адже в голосі Соломії Крушельницької не залишається ані найменшої можливості для сумнівів. Записи, які дійшли до нас, хоч і були здійснені на далекій від сьогоднішнього уявлення про технічну досконалість апаратурі, все ж донесли голос видатної співачки до нас. Сьогодні голос Соломії Крушельницької повертає до життя цілу епоху – епоху розквіту оперного мистецтва.
Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові постійно пропонує увазі своїх відвідувачів різноманітні проекти, виставки, тематичні екскурсії та лекції. В сучасних умовах пандемії COVID-19 ми змушені перевести такі зустрічі у віртуальну мережу. Сьогодні Вашій увазі пропонуємо прев’ю до виставки «L’altra notte», підготовка якої активно триває в музеї.
Гравюра Енгельберта Зейбертца – ілюстрація до трагедії «Фауст» Ґете
Гравюра Енгельберта Зейбертца – ілюстрація до трагедії «Фауст» Ґете
Щоб пошанувати ім’я Соломії Крушельницької, я б хотів звернутися до арії «L’altra notte il fondo almare» з опери «Мефістофель» Арріґо Бойто, яку наспівала артистка на платівку під акомпанемент фортепіано 1906 року. Голос Соломії Крушельницької у цій арії виявляє свою особливу силу та варіативну гнучкість, адже цей твір дуже складний до виконання. У ньому середній регістр різко зривається у фортісімо верхів, опісля ж різко спадає до глибокого грудного тембру. Арія також сповнена акцентних вокальних прикрас, які потрібно в швидкому темпі проспівати (виспівати) на одному диханні. Наче цього було замало, композитор додає в цю арію широке фразування на одному диханні, що перетворює даний твір на справжній виклик. І з усім цим Соломія Крушельницька блискуче справляється. Без супроводу оркестру, лише під аскетичні звуки фортепіано, ми вчуваємо не лише великий голос, але й можемо відчути у її вокалі драматичну гру, що засвідчує вияв найвищого артистизму.
«Смерть Маргарити у темниці» – ілюстрація Енгельберта Зейбертца до трагедії «Фауст» Ґете
Арія Маргарити сповнена трагедії. Покинута коханим Фаустом, вона в темниці. Через підступи Мефістофеля Маргарита в нестямі топить у морі свого малюка, а снодійне зілля, яке вона дає своїй матері – виявляється смертельною отрутою. Маргарита чекає на суд, її повинні стратити. Фауст намагається за допомогою Мефістофеля визволити її, але не бажаючи вдаватися по допомогу до темних сил, знедолена кається, і в безумстві помирає. Її душу підхоплюють ангели, обіцяючи Царство Боже. Маргарита співає:
«Минулої ночі мого малюка Втопили між хвиль у безодні. О розпач! Безумство! Кажуть, це я Вчинила непрощенний злочин. Вітер проймає й крізь морок темниці Моя печальна душа, мов той горобчик Злітає, злітає, на воленьку лине!.. Ох! Бідная, бідная я!.. Спить непробудно, немов в летаргії, мати моя. О! Страхіття! Кажуть же люди, що отруїла її саме я!.. Вітер проймає й крізь морок темниці Моя печальна душа, мов той горобчик Злітає, злітає, на воленьку лине!.. Ох! Бідная, бідная я!..»[1]
На основі твору Ґете «Фауст» було написано дві опери: А. Бойто «Мефістофель» та Ш. Ґуно «Фауст». Соломія Крушельницька співала у кожній з них. В опері А. Бойто С. Крушельницька виконувала обидві головні жіночі партії Маргарити і Єлени – у Варшаві, Петербурзі та Буенос-Айресі. Про ці виступи віднаходимо дуже прихильні та схвальні рецензії:
«Наша знаменита примадонна, як можна було передбачити у подвійній ролі Маргарити-Єлени створила такі чудові, а разом з тим цілковито відмінні образи, що її можна щиро привітати із знахідкою нової перлини, яка своєю красою посилює коштовний блиск її багатого репертуару. Дует і сцена у в’язниці, уся дія в Греції викликали справжнє захоплення».
(Teatr i sztuka, «Wiek» (Варшава), 1899, № 284, 21.11)
«Крушельницька в ролі Маргарити продемонструвала безсумнівне обдарування. Маргарита – чи не найкраща роль співачки з усіх тих, в яких вона виступала в нас до цього часу. У створеному образі не було жодних перебільшень, але багато теплоти. …Неможливо не відзначити, що при виконанні партії Маргарити Крушельницька правильно передала основний настрій, а створений нею образ може задовольнити суворі вимоги взагалі, у всіх відношеннях: задум образу відповідний, а всі деталі витримано в єдиному стилі. …Успіх співачки був великий і заслужений».
(«Новое время» (С.-Петербург), 1900, 11(24).01)
Шкіряна поштівка «Суд Паріса» з приватної колекції Івана Дудича. Відзначена поштовим штемпелем 1907 року Блеклік США
В опері Ш. Ґуно С. Крушельницька виконувала партію Маргарити у Львові, Кракові, Одесі, Удіне, Сантьяґо, Варшаві, Петербурзі.[2]
Соломія Крушельницька в ролі Єлени А.Бойто «Мефістофель»
Гравюра Енгельберта Зейбертца – ілюстрація до трагедії «Фауст» Ґете
Відомо, що Соломія Крушельницька сама замовляла для себе сценічні костюми, зокрема у модних ательє Парижа. Про їхню неабияку мистецьку цінність свідчать світлини та фото-поштівки того часу. С. Крушельницька в образі Єлени Троянської захоплює нас деталізацією втіленої Стародавньої Античності. В її сценічному костюмі, окрім блискучого крою та допасування до фігури артистки, знаходимо чимало оздоб: аплікації, розпис, вшиті меандром стрічки, продуманий добір аксесуарів. У музеї до уваги відвідувачів представлена реконструкція костюму С. Крушельницької в образі Єлени Троянської авторства Юлії Пігель (відомої під псевдонімом як поетка Рута Вітер).
Звідки ж Соломія Крушельницька черпала натхнення для втілення образів своїх героїнь? Співачка багато читала, вивчала епоху, актуальну літературу. Часто гастролюючи, Соломія Крушельницька зверталася до книг різними мовами та у різних країнах. 1899 року в Петербурзі у видавництві А. Ф. Маркса вийшла друком трагедія Ґете «Фауст» з розкішними гравюрами великого формату авторства Енгельберта Зейбертца, яка швидко стала справжнім мистецьким раритетом. Ми не маємо жодних відомостей, чи була Соломія Крушельницька знайома саме з цим виданням, але те, що графічні твори з видання 1899 року чудово ілюструють не лише «Фауста» Ґете, але й можуть слугувати візуалізацією для опер «Мефістофель» А. Бойто та «Фауст» Ш. Ґуно – незаперечний факт. Гравюри Енгельберта Зейбертца сповнені цікавих деталей, символізму. Вони вказують не лише на високий рівень видавничої справи, поліграфії, але й на найвищий академічний рівень мистецтва гравюри. Повний комплект графічних ілюстрацій становить 25 листів, проте з приватної колекції для виставки випозичено 8 листів. На виставці будуть представлені матеріали та експонати з фондової колекції музею та приватних зібрань: графіка, фото, поштові листівки, сценічний костюм, тощо.
Обкладинка трагедії «Фауста» Ґете видання А. Ф. Маркса 1899 р. Санкт-Петербург (Фото з відкритих Інтернет-ресурсів)
Обкладинка трагедії «Фауста» Ґете видання А. Ф. Маркса 1899 р. Санкт-Петербург (Фото з відкритих Інтернет-ресурсів)
Навіть з плином років ми щоразу дізнаємося про життя і творчість славетної співачки щось нове, відкриваємо маловідомі грані або ж доповнюємо і поглиблюємо вже широко знані. Щиро сподіваємося, що виставка «L’altra notte» буде цікавою для Вас.
Запрошуємо слідкувати за анонсами музею, адже після завершення карантину Ви зможете ознайомитися з виставкою наживо та відчути енергетику Дому Соломії, який всім нам відомий як Музична кам’яниця. Ніч мине!..
Іван ДУДИЧ науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії-Крушельницької у Львові
Використані джерела та література:
Оперний світ Соломії Крушельницької: Путівник по операх з репертуару співачки / упоряд. Мар’яна Зубеляк. – Апріорі: Львів, 2018. – С. 12-15, 62-65.
Матеріали з приватної колекції Івана Дудича
CD. Соломія Крушельницька. Арії з опер, романси, пісні. Львів, 2012.
[2]«Оперний світ Соломії Крушельницької. Путівник по операх з репертуару співачки» упорядник Мар’яна Зубеляк, «Апріорі», Львів – 2018, с. 12-15, 62-65.
Багато галичан і гостей нашого краю вже побували (або ж, планують побувати) біля незрівнянного, за красою і величчю, скельного останця в Підкамені.
Для археологів, ця місцина особливо цікава, адже на самому чубку тої скелі, яка має вигляд, порізаної щілинами, платформи, досі збереглись п’ять поховальних ніш, а довкола них – близько двох сотень пазів, врубок, підтісок в місцях прилягання до скелі, дерев’яних конструкцій від перекриття над цими нішами.
Першим, хто дослідив і запропонував власне бачення використання згаданої скелі в Підкамені, був львів’янин Михайло Рожко, який у 1981 році висловив припущення, що на вершині останця в Підкамені «…видно численні сліди дотику дерев’яних конструкцій зі скелею. Кілька ям, викутих у камені для захоронень, наводять на думку про культове призначення об’єкту».
Скелястий велетень. Світлина Романа Любуна і Олександра Дідика
Дивує, що сьогоднішні краєзнавці, не розібравшись у тому, що насправді писав Михайло Рожко про Підкамінь, вигадують, що, ніби то, на вершині підкамінського останця, за давнини, стояла «оборонна церква», а інші пишуть, що там був «наскельний храм-фортеця» (!). І ця недостовірна та блудлива інформація про Підкамінь, нині заполонила численні інтернет-сторінки і друковані видання. (Нічого, крім шкоди, такі вигадки не приносять, оскільки спроби свідомо ввести у науковий обіг неправдиві відомості, є банальним обманом, який не має нічого спільного ні з науковою порядністю, ні з правдивим патріотизмом).
То що ж собою, все таки, представляє останець в Підкамені? Яку пам’ятку (чи пам’ятки) він зберіг до наших днів? Мабуть, важко погодитися з попередніми дослідниками у тому, що наскельні ніші і сліди наскельної забудови у вигляді пазів, врубок, підтісок та ін. на підкамінському останцю, це – різночасові об’єкти. Згадаймо, тут, коротко, про ці ніші. Так, на майже плоскому верху Каменя знаходяться чотири викуті у скелі прямокутні ніші довжиною 1,8-2,5 м, глибиною 0,4-0,6 м, орієнтовані по осі схід-захід. Дві з них розміщені одна біля одної, ніби парно, а ще одна має по краях вижолоблену фаску для кам’яної плити-покришки. П’ята ніша з півсферичним склепінням, є особливо цікавою і вирубана нижче, в ущелині, у вигляді підбою.
В Галичині, подібних пам’яток, ми не знаємо. Зате, на півдні – в Криму і на Північному Кавказі тамтешні поховальні наскельні ніші мають вигляд , викутих у скелі, коритоподібних заглиблень довжиною 1,20-2,20 м, шириною 0,45-0,65 м і глибиною до 0,35 м (наприклад, могильник Салтівської культури у верхів’ях ріки Ешкалон). Аналогічні, за формою і розмірами, наскельні ніші-гробниці, вкриті, подекуди, плитами, характерні для поховань Ески-Кермен в Криму, де цей звичай з’явився у 8 столітті, замінивши старий готський обряд поховання у кам’яних склепах.
За новим звичаєм померлих ховали у наскельну могильну яму лише на короткий час, в якій тіло знаходилося до повного зотлівання трупа, після чого його виймали і захоронювали вже назовсім (чи не для цього й були призначені викуті, в підніжжі підкамінського останця, численні могильні ями, частину з яких потім повторно використали для християнського кладовища?). Цей обряд, на тамтешніх, в основному – степових, теренах, дотримався до 13 століття.
Скелястий велетень. Світлина Романа Любуна і Олександра Дідика
Припускаю, що і в Підкамені, наскельні ніші були викуті отим кочовим скотарським населенням, яке облюбувало собі той останець і використало під свої поховально-обрядові потреби. Адже ж відомо, що основним об’єктом, в яких кочівники намагалися ховати своїх померлих, був курган. А, власне, сам останець у Підкамені і стоїть, ніби на величезному конусоподібному підвищенні, яке ще здалеку нагадує курган велетенських розмірів. Тому, коли номади з Українського Степу, внаслідок певних історичних перетрактацій, опинились на цьому волино-подільському пограниччі в районі Підкаменя, то одразу ж запримітили схожість курганоподібного пагорба з останцем на вершині, зі своїми, типовими для їхнього степу, велетенськими насипними курганами. Цілком можливо, що для накриття викутих, кочівниками, на Камені могильних ніш, їх майстри-камнетеси перекрили їх зверху дерев’яною двохярусною конструкцією зі сторонами 6-7 метрів, яка вберігала ці поховальні сакралії від непогоди, дощів і талих вод. Власне, сліди цієї дерев’яної споруди, яка по периметру мала ще й галереї-заборола, і дослідив її першовідкривач Михайло Рожко.
Цікаво, що про наскельне поганське святилище в Підкамені, збереглися письмові свідчення. Так, у монастирській хроніці підкамініського домініканського згромадження був запис, що, коли ченці Яцека Одровонжа у 13 столітті прийшли до Підкаменя, то застали тут, як пише в документі, «…поганське капище на скелях». Про язичницькі святині в Підкамені і поблизу нього, також писав довголітній бібліотекар конвенту та домініканської парафії при храмі Божого Тіла у Львові, чернець Садок Баронч. Біля сусіднього (із Підкаменем) села Паньківці ще до середини 19 століття стояла «кам’яна баба», яка зображала постать «…ніби дівчини у кожушку, з виступаючими персами, в ярмулці чи чепцю на голові і звисаючими руками», яку, ніби-то, перенесли сюди з Підкаменя. Опис цієї кам’яної фігури (кожушок, чепець на голові, виступаючі перса) дає підстави вбачати у ній антропоморфну скульптуру котроїсь із тюркомовних спільнот Українського Степу можливо, половецьку «бабу».
Отож, чи можливо, щоби і наскельна дерев’яна споруда з нішами у Підкамені, і кам’яна антропоморфна фігура звідти ж, про існування якої збереглися достовірні свідчення, належали половцям? Відповідь на це питання слід, мабуть, дати ствердну, оскільки згідно з літописом у 1093 році галицький князь Михайло Стополк виділив половцям частину землі на границях Червоної Русі і Поділля. Це, він зробив, за їх заслуги під час оборони Києва від військ Болеслава ІІ. Більше того, низка авторів стверджує, що «… головна садиба половців, про переселення яких мовив літопис, знаходилася у Підкамені і його околицях».
Таким чином, на сьогоднішній день, у Підкамені, ми маємо чи не єдину на Західній Україні, достовірно збережену пам’ятку культури кочівників 11-12 століть. Причому, і паралелі, до цього підкамінського археологічного об’єкту, і письмові свідчення, дають підстави пов’язувати його з половецьким середовищем. Звичайно, основний масив роботи по цьому рідкісному і незвичайному (як для наших місць) об’єкту – ще попереду. Надіюся, що ґрунтовні дослідження найближчих років, побудовані на міждисциплінарному підході, врешті-решт проллють світло на минуле цієї унікальної місцини на межі Волині і Поділля.
Стіни Волоської церкви у Львові несуть на собі сліди середньовічної технології, непомітної для загалу, але добре знайомої каменярам. Якщо придивитись до цокольної частини церковних стін, то можна помітити, що фактура пісковикових блоків є надто регулярною, щоби пояснити це атмосферним впливом.
Стіна Волоської церкви на вул. Руській
Стіна Волоської церкви на вул. Руській
Зрештою те саме можна помітити на стіні проходу у внутрішнє подвір’я Волоської церкви, яку не поливало дощами і не посипало снігом.
Стіна проходу на подвір’я Волоської церкви
Стіна проходу на подвір’я Волоської церкви
Це сліди так званого бучардування. Термін походить від французького слова “бучарда” (фр. boucharde), яким називають молоток, у якого одна з ударних поверхонь покрита пірамідальними зубцями, званими “діамантові наконечники” (фр. pointe-de-diamant).
З XVII століття обробку кам’яних поверхонь виконували вручну досить складним інструментом, який німці називали “кронель” (нім. Krönel, анг. Crandall). Це маловідомий в наш час каменярський інструмент, дещо схожий на двосторонню сокиру. Кронель складається з 10-15 тонких плоских шипів з загартованої сталі, закріплених металевим клином у плоскій гільзі, яка закінчується ручкою. Цікаво, що через сильне пилоутворення цей інструмент був заборонений у Нідерландах Законом про каменярство 1921 року. Застосовували його для обробки м’яких порід (зазвичай, пісковика). В наш час таким інструментом усе ще користуються реставратори і скульптори.
Приблизно в середині ХVIII століття була придумана бучарда, яка зовнішньо нагадує сучасні молотки для відбивання м’яса, але значно міцніша від своїх кухонних “родичів”. Саме від неї прижився вираз “бучардування”. Хоча у наших сусідів-поляків є чудова слов’янська назва “groszkownik” (від слова groszek – горошок), пов’язана з тим, що за допомогою цього молотка досягається фактура поверхні “в горошок”. Відповідно польські каменярі називають бучардування “ґрошкуванням”.
Фото 7. Стара бучарда і два її сучасні аналоги (ручна і пневматична)
В наш час бучардування виконується молотками на невеликих поверхнях кам’яних блоків, плит або стін, але в разі обробки значної площі ця технологія виконується пневматичними або електричними інструментами з твердосплавними насадками.
Бучардування з допомогою перфоратора.
Бучардування з допомогою пневматичного станка.
Від середньовіччя бучардування застосовується для обробка блоків з природного каменю для їх кращого зчеплення при будівництві муру. Цим же методом обробляють стіни перед нанесенням тиньку (якщо не застосовують армувальної сітки) а також оббивають відшарування на кам’яних, цементних і бетонних поверхнях.
Крім того, таким методом обробляють плити кам’яних сходів, щоби вони не були слизькими. У Львові це можна побачити в Святоюрському комплексі – на вхідних сходах палацу митрополитів. Складається враження, що майстри обробляли сходинки без особливого завзяття, але завдяки цьому на кожній поверхні помітно різні ступені обробки, а на третій – видно чіткі сліди ударів бучардою.
Сходи Палацу греко-католицьких митрополитів.
З часом бучардування стали застосовувати ще й з естетичною метою. Приклади цього можемо побачити на балюстрадах сходів до церкви св. Юра, на фасаді Оперного театру, а також на багатьох звичайних кам’яницях міста.
Балюстрада церкви св. Юра у Львові
Облицювальні плити на цоколі Львівської Опери
Оздоблення кам’яниці на вул. Личаківській, 148
Новенькі цокольні плити будинку в проїзді Крива Липа
Один з найбільш яскравих прикладів бучардування можна побачити на будинку Львівського коледжу культури і мистецтва. Причому тут дуже виразно видно, що майстер працював над обробкою плит вручну.
Львівський коледж культури і мистецтв, вул. О. Нижанківського, 2
Львівський коледж культури і мистецтв, вул. О. Нижанківського, 2
І якщо досі були наведені приклади обробки плоских поверхонь, то сліди бучардування можна зустріти і на вигнутих формах кам’яних елементів будинків, як-от на колишній Галицькій ощадній касі.
Елементи будинку колишньої Галицької ощадної каси
Елементи будинку колишньої Галицької ощадної каси
У французькому місті Вантроль над входом до одного з будинків є картуш 1778 року зі зображеннями каменярських інструментів, серед яких є бучарда – маленький молоточок з зубцями.
Картуш у Вантроль (Дром). Джерело: Compagnonnage
Картуш у Вантроль (Дром). Джерело: Compagnonnage
Натомість у французькому муніципалітеті Перн-ле-Фонтен на одній з фортечних брам збереглись вирізьблені бучарди, які є каменярськими знаками – особистими підписами майстрів.
«Молода Муза» – не звичайне літературне угрупування однодумців, а неосяжний вир ідей, молодого запалу та осмислення європейських тенденцій у просторі української культури. Вони були добрими друзями, котрі збиралися у львівській каварні на Бернардинській, 7 та смакували таємничий напій «Чорна Індія», розповідає Діло.
У кінці ХІХ – поч. ХХ століття культурно-мистецьке життя Львова продовжувало активно розвиватися. Цьому сприяли різні фактори, найголовніші з яких – нові європейські тенденції та приїзд юної інтелігенції до міста, що почало стрімко розвиватися. Українська тогочасна література та мистецтво потребували оновлення та змін, які могли здійснити тільки особистості з новими поглядами.
Обкладинка ілюстрованого журналу “Світ”
Усе розпочалося із приятелювання декількох товаришів, що полюбляли ділитися своїми міркуваннями в одній з львівських каварень на Бернардинській площі (сьогодні Проспект Свободи). Творча атмосфера панувала навколо: у смачній випивці, теплих розмовах, незвичних поглядах на життя та інтелектуальних дискусіях. У 1906 році ще зовсім молоді письменники засновують журнал «Світ», де можуть публікуватися юні автори зі свободою власної творчості. А вже через рік створюють угрупування «Молода Муза», яке проіснувало до 1909 року. Один із молодомузівців, Остап Луцький, почерпнув назву для їхнього угрупування від новели одного з учасників – Михайла Яцкова «Доля молоденької музи». Хоча, «Молода Муза» була, радше, літературним клубом товаришів-літераторів без чіткої окресленої програми чи кількості учасників (а їх налічувалося чимало). Енергійні, натхненні та безтурботні письменники (багато з них поети-лірики), котрі підтримували ідеали справжньої краси як основи для літературної творчості. Вони першими намагаються залучити європейські тенденції модернізму у свої твори, на противагу реалістичним текстам, які масово друкувалися у відомих львівських часописах.
Остап Луцький з дружиною Іриною (Орисею) Смаль-Стоцькою
Кожні зустрічі молодомузівців ставали жвавими літературними дискусіями та обговореннями про українську та світову культури. Вони не прагнули сподобатися широким масам чи творити задля визнання. Основною метою був сам процес творчості та велика увага до розвитку власної письменницької майстерності, які не повинні відокремлюватися від повсякденного життя. Дехто з молодих митців сидів у каварні до пізнього вечора, не тільки підтримуючи богемний спосіб життя, а просто не маючи, де переночувати, приїхавши зі сіл чи містечок на навчання до Львова – не мали на що жити. Однак таке становище аж ніяк не пригнічувало молодий дух письменників, які були одержимі творчістю.
Давній будинок Понінського ( нині пр – т Свободи ), 1910 рік. Тут в кав’ярні “Монополь” збиралися молодомузівці
Незважаючи на постійну змінність учасників «Молодої Музи», були письменники, яких можна назвати головним осередком групи. Це ті митці слова – без котрих не відбувалося зібрання товариства. Нариси спогадів Михайла Рудницького «Що таке «Молода Муза» допоможуть познайомитись із ними ближче.
Вже згаданий, Остап Луцький, часто писав у журналі «Критика» про українські літературні новини. Він був надзвичайним майстром слова та мав вишукане вміння висловлювати думки. Інший молодумузівець, Михайло Яцків, жартував, що можна дати Луцькому прочитати звичайну афішу і він зможе створити з неї справжню поезію. Хоча й писав художні твори рідко, можливо, через зайнятість справами, які не стосувалися літератури.
Богдан Лепкий
Богдан Лепкий навідувався до каварні, коли приїжджав з Кракова. Він розповідав про події закордоном, про діяльність польських митців . Усім було цікаво слухати його новини, бо він завжди оповідав усе дуже детально, надзвичайно захопливо та добрими словами.
Петро Карманський теж тішив молодомузців розповідями з інших країн. Він привіз з Італії зовсім незнайомі імена італійських поетів, враження від мексиканських Кордильєрів та інші незвичні місця. Карманський марив екзотичними країнами та мріяв багато подорожувати.
Петро Карманський. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Справжнім сальоним богемістом серед молодомузівців був Степан Чарнецький, котрий першим почав писати вірші про атмосферу в каварні. Він працював на посаді Виділу Краєвого та міг дозволити собі дороге далматське вино у товаристві молодомузівців. Чарнецький писав вірші українською та польською мовами. Коли мав видати свою збірку поезії, то збирав на розкиданих клаптиках паперу записані рядки, які намагався зліпити докупи. У свого видавця він часто просив одного – якісного паперу для книги.
Василь Пачовський був найоптимістичнішим з усіх. Він ніколи не журився, що буде завтра, а жив теперішнім днем. Проте у літературній творчості він виявив себе майстром жанру трагедії. Пачовський найбільше бажав вплинути на сучасників та майбутнє покоління, ожививши історичне минуле українців.
Василь Миколайович Пачовський
Володимир Бірчак був тим, кого називали «найтверезішим» у колі, бо мав гумор ясної розумом людини. Саме він часто вирішував практичні питання, які не були важливі юним мрійникам: грошові витрати, пошук видавців, помилки в рукописах – усі проблеми реального світу розв’язувалися Бірчаком. З нього вони часто сміялися через приземленість, а він з товаришів – за їхню надхмарность.
Проте був і той, хто поєднував у своїй натурі ці два світи, котрого найменували магом, злим духом «Молодої Музи» – це Михайло Яцків. Він багато читав іноземних авторів та цікавився українською народною творчістю, тримав на робочому столі свої улюблені книги. Навчив інших поетів носити в кишені нарізані листочки, щоб мати на чому записувати свої геніальні думки чи випадкові помисли, робити різні замітки, створювати свій «документ життя», бо вважав, що не варто все довіряти пам’яті. Саме Яцків вчив молодих пити таємничий напій товариства «Чорну Індію» – полинівку кольору смоли, що подавалася разом із чорною кавою. Митець мав власний афоризм: «Кожен має свій Дністер», який іронічно промовляв після робочого дня у банку.
На противагу Яцкові, Сидір Твердохліб був «ангелем-хранителем» молодомузівців. Його вважали всезнайком та нечуваним інтелектуалом. Він завжди думав про видання своїх віршів та шукав рецензентів, які б написали йому схвальні відгуки. Твердохліб часто перекладав поезію «Молодої Музи» на польську мову та задавав темп у просуванні їхніх творів.
Іван Франко
Кожного вечора після роботи у НТШ, навідувався до молодомузівців добре відомий серед письменників – Іван Франко. Він не оминав зібрань «Молодої Музи», намагався дати настанови молодим митцям, хоча їхні погляди часто розходилися. Карманський згадував, що коли у каварню заходив Великий Каменяр із величезним стосом архівних рукописів усі одразу затихали і мовчали, а він починав багато говорити і його хотілося слухати. Іван Франко був мало не літературним батьком для молодомузців, цікавився їхньою творчістю, писав рецензії на збірки, часто їх критикував та дискутував. Він ніколи не залишався осторонь будь-якого літературного життя Львова.
Твори «Молодої Музи» не стали канонічними в українській літературі і є маловідомими для нас сьогодні. Хоча це не зменшує цінності мистецького явища, яке полягає у розвитку української літератури у новому світлі, що надзвичайно вплинуло на наступні покоління геніальних митців. Вони творили вир нових ідей, осмислювали різні літературні напрями, намагалися поєднати європейську традицію з українською. Молодомузівці були «митцями життя», насолоджувалися молодістю та багато спілкувалися. У щирій, натхненній, живій розмові виявився їхній великий талант – утверджувати ідеали краси та робити світ кращим за допомогою слова.
У вівторок, 17 листопада 2020 року, о 19:00 у кінотеатрі “Коперник” відбудеться допрем’єрний показ стрічки “Номери” режисерів Олега Сенцова та Ахтема Сеітаблаєва. У широкий прокат іронічна антиутопія виходить 19 листопада. Творці «НОМЕРІВ» представлять стрічку, а після показу поспілкуються з глядачами, повідомляє Гал-інфо.
В основі фільму лежить п’єса «Номери», що була написана Олегом Сенцовим ще до ув’язнення, у 2011 році. Фінальна редакція була зроблена вже у слідчому ізоляторі в Лефортово у Москві. У 2018 році була поставлена вистава, над якою працювали режисерка-постановниця Тамара Трунова та художник-постановник Юрій Ларіонов.
Прем’єра на «Сцені 6» у «Довженко-Центрі» відбулася з аншлагом. Перша презентація проєкту повнометражного фільму за п’єсою відбулась у 2018 році в межах пітчингу Одеського міжнародного фестивалю, де продюсерка Анна Паленчук презентувала лист Олега з наміром брати участь у виробництві фільму з-за ґрат.
Над фільмом працював тандем двох режисерів — Олега Сенцова, який під час роботи над фільмом перебував у виправній колонії № 8 «Білий ведмідь» у місті Лабитнангі, та Ахтема Сеітаблаєва, який допомагав втілювати задум на знімальному майданчику разом з продюсеркою фільму Анною Паленчук. Робочий процес Олег і Ахтем обговорювали у листах. Впродовж девелопменту фільму Олег Сенцов дотримувався голодування, яке тривало 145 днів.
Світова прем’єра фільму відбулась у лютому 2020 року в межах програми Berlinale Special ювілейного Берлінського кінофестивалю (Berlinale) за участю творчої команди. Стрічка отримала схвальні відгуки від почесних гостей та критиків, які особливо відмічають талановиту акторську гру та лякаючу пророчу актуальність подій фільму в сучасному світі.
Подія відбудеться з дотриманням усіх карантинних норм.
Про фільм.
Художній фільм «Номери», що був створений за однойменною п’єсою Олега Сенцова, розповідає про ув’язнене суспільство, яке намагається побороти свої страхи та отримати свободу. У світі Номерів все підпорядковується суворій системі й верховному правителю – Нулю. Десять героїв вже звикли бігти по колу та робити все відповідно до книги Правил. У них немає можливості вибирати, як жити й кого любити. Але життя змінюється з появою нового жителя, якому не відомі чинні закони. Це руйнує спокій пасивної влади. Раптово непохитна віра Номерів розколюється на шматки. Вони хочуть самостійно вирішувати свою долю, отримати імена і створити новий світ, де будуть панувати їхні закони.
Рівне. Сквер у 1940 році з щойно встановленим монументом комдиву Богомолову
Номінант однієї з найпрестижніших державних відзнак Польщі – “Хреста Заслуги” – виявляється колись жив у Рівному. І був цей чоловік звичайнісіньким доглядачем скверу.
В особовій справі рівнянина Сергія Листопада, що зберігається у фондах Державного архіву Рівненської області, є цікавий документ – Диплом про нагородження бронзовим “Хрестом Заслуги”. Цієї високої відзнаки Речі Посполитої пан Листопад був удостоєний 16 серпня 1938 року.
Диплом про відзнаку
Сергій Листопад був доглядачем за міським сквером, що знаходився на тодішній вулиці Ягелонській (тепер Петра Могили, сквер імені Богомолова). Поруч із цим сквером розташовувалося одне з найбільших підприємств тогочасного Рівного – пивоварня “Бергшлосс”, а також були будівлі, які належали інженерам цього підприємства та його власнику Гершу Мейєру Пісюку.
На жаль, нам мало відомо про самого Сергія Листопада. Як працівник, він був зарахований до штату магістрату міста, і всі основні розпорядження щодо роботи йому видавали за підписами повітового старости чи президента міста (посада на кшталт сучасного міського голови, – прим. авт). З документів особової справи відомо, що цей чоловік був неписьменним і замість власного підпису в окремих документах ставив відтиск свого пальця або три хрестики. А заяви за нього писав хтось інший, зазначаючи в поданні, що “за неписьменного Сергія Листопада писав…”.
Печатка глави Ради міністрів Польщі на дипломі
Із заяви на ім’я президента міста, яку Сергій Листопад подав у січні 1939 року з проханням виділити йому 100 злотих позички, дізнаємося, що на його утриманні було восьмеро осіб сім’ї.
Дружина його перебувала в ув’язненні за незаконний перетин кордону. Тогочасна заробітна платня Сергія Листопада становила 70 злотих.
Заява Листопада про відмову від відпустки. Замість підпису хрестики.
Ось такою простою, але, очевидно, дуже відповідальною в праці людиною, яка доглядала за одним із затишних скверів Рівного, був Сергій Листопад, якого уряд Польщі нагородив досить високою державною нагородою.
“Хрест Заслуги” було засновано розпорядженням Президента Польської Республіки (Другої Речі Посполитої) 23 червня 1923 року і вручалися особам, ”…які в період відродження польської держави, виконуючи свої прямі обов’язки, а також обов’язки, що не належали до кола посадових, принесли значну користь республіці та її громадянам”. Однією із позицій вручення цієї відзнаки були високі виробничі досягнення. Чим ще, окрім посадових обов’язків, прислужився Сергій Листопад польській державі, невідомо.
“Хрест Заслуги” був трьох класів: золотий, срібний і бронзовий. У кожному класі нагородження могло бути зроблене до чотирьох разів. У дипломі Сергія Листопада зазначено, що це є перша нагорода. Право нагородження “Хрестом Заслуги” належало Президентові Польщі.
Так виглядав бронзовий “Хрест Заслуги”
З другої половини 1925 року нагороджені особи (окрім іноземних громадян) повинні були внести до казни вартість виготовлення нагороди: за золотий хрест 18 злотих; за срібний — 12; за бронзовий – 6 злотих. Чи вносив кошти Сергій Листопад, невідомо. Нагороджені відзнакою мали право на пенсійне забезпечення.
На жаль, у нас немає фотографії Сергія Листопада. Ми не знаємо, як склалася його подальша доля і доля його родини, чи пережили вони Другу світову війну, і чи довго красувався на грудях доглядача рівненського скверу чесно зароблений “Хрест Заслуги”. Але історія людських доль завжди має своє продовження, вона йде по спіралі, додаючи все більше нових подробиць, імен і фактів.
Презентація збірки поезій Лілії Кравченко "Вишневий цвітопад"
В четвер, 12 листопада 2020 року, напередодні Міжнародного дня сліпих у спеціалізованій бібліотеці для незрячих (м. Львів, вул. Січових Стрільців, 5) відбулася презентація збірки поезій Лілії Кравченко “Вишневий цвітопад”. Про це повідомили у пресслужбі ЛОДА.
Ознайомились із творчістю поетеси та членкині Львівської обласної організації УТОС (Українського товариства сліпих) заступник голови облдержадміністрації Тарас Грень та директор департаменту соціального захисту населення Наталія Кузяк.
Презентація збірки поезій Лілії Кравченко “Вишневий цвітопад”
Опісля Тарас Грень нагородив почесними грамотами Львівської обласної державної адміністрації членів ЛОО УТОС Світлану Палюшок та Надію Онофрійчук за їхню активну громадську діяльність та вагомий внесок у захист інтересів незрячих та інтеграцію їх у суспільство.
Презентація збірки поезій Лілії Кравченко “Вишневий цвітопад”
Заступник голови ЛОДА також ознайомився з тими напрямками роботи, які проводить організація для осіб з порушенням зору у області. Це проведення соціально-психологічних тренінгів, заняття в кімнаті фізичної реабілітації та комп’ютерному класі, робота з системою брайлівського письма тощо.
Також під час зустрічі порушили питання забезпечення соціальними гарантіями осіб із вадами зору, зокрема надання соціальної послуги фізичного супроводу, впровадження соціальної картки та е-квитка.
Презентація збірки поезій Лілії Кравченко “Вишневий цвітопад”
Зазначимо, що Міжнародний день сліпих покликаний привернути увагу суспільства до тих, хто назавжди втратив зір. Цей день з ініціативи Всесвітньої організації охорони здоров’я щорічно відзначається 13 листопада.
Львівська обласна організація УТОС (Українського товариства сліпих) налічує понад 2000 членів.
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
