додому Блог сторінка 331

Олександр Климко, або забутий український митець, який підкорив Америку

Олександр Климко, або забутий український митець, який підкорив Америку

Своєрідним мистецьким вибухом стала недавня презентація  у Львівській національній науковій бібліотеці імені В.Стефаника монументальної картини українського художника Олександра Климка «Бій під Крутами» (1936 р.).

Олександр Климко
Олександр Климко

Полотно розміром 3.2х1,7 м, яке деякий час експонувалося у Музеї історично-воєнних пам’яток при Науковому товаристві імені Т.Шевченка (НТШ), після совєцької окупації у 1939 році потрапило у спецфонди Львівського історичного музею з поміткою такого, що не має мистецької вартості.

Картина Олександра Климка «Бій під Крутами»
Картина Олександра Климка «Бій під Крутами»

Тривалий час картину вважали знищеною, але вона вціліла і зберігалась десятиліттями у фондосховищах бібліотеки. Лише у 2012 році картині присвоїли інвентарний номер і після реставрації виставили для публічного огляду.

Презентація картини О.Климка «Бій під Крутами» у ЛНН бібліотеці ім.. В.Стефаника
Презентація картини О.Климка «Бій під Крутами» у ЛНН бібліотеці ім.. В.Стефаника

Яким чином картина потрапила зі збірки ЛІМ до бібліотеки ім. В.Стефаника й досі залишається загадкою. Залишається також незрозумілим, чому люди, причетні до нищення українських пам’яток у кінці 40-их-на початку 50-их рр. минулого століття, дивним чином не звернули увагу на картину О.Климка «Битва під Хотином» (1937 р., 1,49х2,04 м, полотно, олія), яка у 1955 році надійшла до Львівського історичного музею з фондів Львівської картинної галереї і сьогодні демонструється у відділі ЛІМ «Музей історії України» (пл. Ринок, 24). Вочевидь, тема запорізьких козаків виявилась політкоректною.

Картина О.Климка «Бій під Хотином» в експозиції Музею Історії України (відділ Львівського історичного музею)
Картина О.Климка «Бій під Хотином» в експозиції Музею Історії України (відділ Львівського історичного музею)

Відомий український художник, графік, мистецтвознавець, журналіст Святослав  Гординський так розповідає про молоді роки життя О.Климка: «Олександр Климко народився 4 грудня 1907 р. (за іншими даними на початку 1908 р.– Р.К.) в Новій Скваряві біля Львова. Там його батько Микола і мати  Кароліна  були вчителями. За іншими джерелами  він народився не у Скваряві, а у Жовкві і там його батьки були вчителями. До гімназії Олександр ходив у Жовкві, а потім вивчав інженерну архітектуру у Львівській політехніці  (його вчителем живопису і рисунку (1929–31 рр.) був відомий художник Я.-Г. Розен – Р.К.). Ще  спочатку 30-х років він почав заробляти своїми роботами карикатурного жанру в польській пресі: львівській «Газеті поранній», варшавському «Вечірньому кур’єрі», (і в «Дзєнніку Бидгоському»  – Р.К.), публікував свої твори також і в українських гумористичних газетах «Зиз» і «Комар».

Карикатури Олександра Климка в «Дзєнніку Бидгоському»
Карикатури Олександра Климка в «Дзєнніку Бидгоському»

У 1926 —1928 роках  жив у Кракові. Там  на виставці власних творів за роботу „Жіночий  портрет” отримав офіційне визнання. Отже, можливо, він навіть якийсь час навчався у місцевій Академії мистецтв, в кожному разі перебував у мистецькій атмосфері цього відомого закладу. Там він  удосконалював своє портретне і краєвидне малярство улюбленими ним дикими тваринами, бо сам був ентузіастом ловецтва. Крім цього художник захоплювався  історичними і батальними сценами, яких майже не знали львівські мистці, але які в дусі історизму Яна Матейка були ще живі у Кракові».

Картина Олександра Климка «Битва під Хотином».
Картина Олександра Климка «Битва під Хотином».

В середині 30-х років він творить свій перший батальний образ «Бій під Крутами», багатолюдну і динамічну композицію, яка проте нагадує радше фрагмент фільмової стрічки, ніж логічно скомпонований образ.  Але це була картина баталіста-початківця і вже в іншій історичній картині «Бій під Хотином» («Сагайдачний»),  намальованій у 1937 р., Климко створює цілісну композицію, представляючи в центрі картини постать  Петра Сагайдачного. Гетьман на коні в розгоні з піднятою булавою веде козаків у переможному бою.  «Факт, що українське громадянство в ті міжвоєнні роки вимагало від мистців таких національно спрямованих творів, як ті два згадані. Але в цій ділянці мистецтва, – наголошує С.Гординський, – було в нас обмаль мистців. На західних землях Леонід Перфецький був у нас єдиним, сказати б, расовим баталістом, але це не диво, коли ще 18-літнім він був уже командиром кіннотного взводу Залізної дивізії УНР. Але він був діяльний більше в Парижі, куди виїхав після закінчення Краківської Академії. Другим расовим баталістом був Іван Іванець із Січових Стрільців. Теж майстер малювати людей і коней у руху, але більш дрібного ілюстративного типу. Климко вояком не був, але мав відвагу братися до великих тем». У той же час з-під його пензля виходить ще одне патріотичне полотно «Бій на Маківці» (1937 р.)

Картина Олександра Климка «Бій на Маківці»
Картина Олександра Климка «Бій на Маківці»

На початку 30-их років художник вступив до Асоціації незалежних українських митців. У 1939 році Климко оселяється у Варшаві, де працює архітектором, студіює мистецтво і оформляє дві газети. Після вибуху німецько-польської війни митець переноситься до Відня, де навчається у відомого віденського портретиста професора Пацельта та створє серію з 12 картин на мисливську тематику для цісарського замку у м.Лянґбад. Потім був рекрутований до німецького війська і брав участь у військових діях на Східному фронті. Під кінець війни він виїздить до Італії, де перебував півтора року і продовжував навчатись на мистецьких студіях. Там звернули увагу на мистецькі здібності Климка і заангажували на роботу до Англії, до кінокомпанії «Твінкінґам Студіо» у Манчестері, де він працювавав архітектором-декоратором та оформив декілька фільмів (зокрема, к/ф «Орхідеї міс Бландес», 1948 р., реж. Дж.Леґ-Кловз). У той час намалював 8 ікон для української греко-католицької церкви, один образ для латинської катедри у Лондоні (до речі, за його плечима вже був досвід розпису каплиці у с.Мервичі (Жовківський р-н Львівської обл., 1933 р.)) та створив сценографію для пантоміми театру у м.Манчестер.

Поліхромія Олександра Климка в українській греко-католицькій церкві в місті Беріссо (Аргентина).
Поліхромія Олександра Климка в українській греко-католицькій церкві в місті Беріссо (Аргентина).

У 1948 році запрошено О.Климка до Аргентини як декоратора у Національному Театрі ім.Сервантеса в Буенос-Айресі. Там він попрацював чотирі роки, де виконував декорації до опер «Венеціанський купець», «Льос Аморес де ля Вірен», балетів «Капрічіо Еспаньйоло» і «Ель Псор Де Ля Есквеля» та ін. На окреме замовлення славнозвісної Евіти Перон Климко намалював велику завісу для дитячого театру в Мадриді. Створив також панно для інституту Карлос Паз у Буенос-Айресі та розписав поліхромією українську греко-католицьку церкву у м.Беріссо. Співпрацював з видавництвом Юліяна Середяка та ним видаваним гумористичним журналом «Мітла».

Олександр Климко серед співробітників часопису «Мітла» (сидить перший зліва)
Олександр Климко серед співробітників часопису «Мітла» (сидить перший зліва)

У цьому видавництві працювали письменники Юрій Тис-Крохмалюк, Іван Евенту­альний, Ігор Качуровський, художники Борис Крюківі, Віктор Цимбал, Володимир Ка­плун.

Карикатури Олександра Климка в часописі «Мітла»
Карикатури Олександра Климка в часописі «Мітла»
Карикатури Олександра Климка в часописі «Мітла»

Видавництво у 1954 році надрукувало дуже популярну серед діаспори книжку «Щоденник національного героя Селепка Лавочки» — гумористична повість, авторства Юрія Тис-Крохмалюка, головним героєм якої був Селепко Лавочка з української дивізії «Галичина». За стилем написання книга нагадує твір «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека. Олександр Климко намалював дотепні малюнки до видання.

Ілюстрації Олександра Климка до книжки «Щоденник національного героя Селепка Лавочки»
Ілюстрації Олександра Климка до книжки «Щоденник національного героя Селепка Лавочки»
Ілюстрації Олександра Климка до книжки «Щоденник національного героя Селепка Лавочки»
Ілюстрації Олександра Климка до книжки «Щоденник національного героя Селепка Лавочки»
Ілюстрації Олександра Климка до книжки «Щоденник національного героя Селепка Лавочки»

У 1958 р. Климко переїхав до США, де розпочав працю як архітектор в  інженерній компанії. Але лише така роль його не вдовільняла, бо мав більші амбіції. Після серйозного іспиту Климка приймають до ексклюзивної мистецької спілки: «Об’єднана асоціація художників сценічного мистецтва» («Юнайтед Сцінек Артістс оф Амеріка”), яке з 97 кандидатів заакцептувало прийняти 8 митців у ряди свого об’єднання, в тому числі і Климка. По двох роках вибрано його вже на одного із членів екзаменаційної комісії спілки.

Декорації Олександра Климка до музичних імпрез у США.
Декорації Олександра Климка до музичних імпрез у США.

Мистецька кар’єра Олександа Климка стрімко йшла вгору, насамперед як художника-декоратора. Ним була оформлена сцена Радіо Сіті Мюзік Холл,  створено три декорації для Метрополітен-опери у Нью-Йорку (зокрема, для опер «Травіата» Дж.Верді й «Богема» Дж.Пуччіні), дві для оперного театру в Сант-Люїсі, Місурі.

Декорації Олександра Климка до музичних імпрез у США.
Декорації Олександра Климка до музичних імпрез у США.

Виготовляє він також декорації для вашингтонської «Нешенал Балет Компані» (балет «Лес Сіфідес») та для тієї ж Метрополітан-опери на літні виїздні гастролі колективу по містах Америки (опери: «Ла Джоконда», «Ун Балло Ін Масчера»).

Декорації Олександра Климка до музичних імпрез у США.
Декорації Олександра Климка до музичних імпрез у США.

Климко оформляє також сцену для великого музичного шоу на Бродвеї у постановці відомого поета-лебретиста Алена Лернера (ставив славнозвісний мюзікл «Май фер Лейді») під назвою «Ван Клір Дей» («Один ясний день»), а також бере участь в сценічному оформленні інших Бродвейських оперет: «Ван Хот Септембер Дей» («Один гарячий вересневий день») та «Я слухав вальс» Ріхарда Роджерса.   Загалом за час своєї діяльності у США Олександр Климко створив декорації для 28 музичних шоу.

Декорації Олександра Климка до музичних імпрез у США.
Декорації Олександра Климка до музичних імпрез у США.

У 1960 році О.Климка брав участь у створенні парку розваг «Фрідомленд» (Бронкс, Нью-Йорк), який презентував 200-річну історію США.

Колажі парку розваг «Фрідомленд», декорації для якого створював Олександр Климко
Колажі парку розваг «Фрідомленд», декорації для якого створював Олександр Климко
Колажі парку розваг «Фрідомленд», декорації для якого створював Олександр Климко

Впродовж десятиліття Климко працює для таких кінотелемонстрів як «Коламбія Пікчерс» «Ен.Бі.Сі.», «Сі.Бі.Ес», «Метро Ґолдвін Меєр», виготовляючи декорації та оформляючи знімальні майданчики і студії. У 1969 році Олександр Климко співпрацював із кіностудією «20 Сенчурі Фокс», створюючи декорації для музичної комедії «Привіт, Доллі!» («Хелло, Доллі»). Ця стрічка у 1970 році здобула три «Оскари», зокрема в номінації «За найкращі декорації». У тому ж 1969 р. «Нейшенел Бродкастінг Корпорейшн» залучила О.Климка до оформлення телевізійної студії та програм-репортажів з космічного корабля «Аполло-11».

У 1964 р. у Нью-Йорку на 261 га була створена грандіозна Всесвітня виставка, яку відвідало понад 50 млн. осіб. Климко бере участь в оформленні величезного павільйону корпорації «Дженерал Моторз» «Футорама» («Панорами Майбутнього»). На той час це була вражаюча інсталяція, яка представляла своєрідну проекцію майбутнього (її оглянуло 26 млн. чол.). Одночасно митець виконав ряд праць для французького та бельгійського павільйонів на цій же виставці.

Декорації, створені за участю Олександра Климка для павільйону «Футурама» Всесвітньої виставки 1964 р.
Декорації, створені за участю Олександра Климка для павільйону «Футурама» Всесвітньої виставки 1964 р.
Декорації, створені за участю Олександра Климка для павільйону «Футурама» Всесвітньої виставки 1964 р.
Декорації, створені за участю Олександра Климка для павільйону «Футурама» Всесвітньої виставки 1964 р.
Декорації, створені за участю Олександра Климка для павільйону «Футурама» Всесвітньої виставки 1964 р.

Климко брав участь у численних виставках, зокрема, й кількох персональних. Ось як описує першу, яка відбулася у Нью-Йорку в 1960 р. в приміщенні Літературного Мистецького Клубу діаспорний часопис «Свобода»: «Охоплює вона дві частині: одна, — це олійні образи. Друга частина – це проекти декорацій для телевізії і фільму, що для них тепер Климко під час свого перебування у ЗДА (З’єднаних Держав Америки – Р.К.) постійно працює. В першій частині будуть виставлені… 40 олійних образів: портретів, композицій, пейзажів. Сюжетами багатьох з них є українські краєвиди і події із міського і сільського життя в Україні, як наприклад, Водохреща, ярмарок у малому містечку, сільська кузня, чорна біржа у Львові, львівські вулиці та ін. Окрему групу в тій частині творять образи з ловецького життя та з життя лісу і звірят, що в них Климко показав у мистецькій формі свій сантимент до природи. Друга частнна виставки охоплює зразки різних проектів для телевізії і фільмів. Спеціялізується в цій ділянці Климко з часу свого прибуття до ЗДА… Фахові студії і практика. набута в Австрії, Англіі та в Аргентині, і передусім оригінальність задуму і виконання, уторували йому дорогу до праці в американському фільмі і телевізії. Зокрема псказані в цій частині малюнки до фільмів “The Case of Dr.Leighton,” “Hotel Mocambo,” вар’єте “Hallo, Nicolette,” “Girl in Blue” і балету “Copelin” та ін. Беручи до уваги різнородність виставлених праць, це буде перша цього роду укр. мистецька виставка в Нью-Йорку».

Продовжує у США Климко працювати як книжковий ілюстратор: йому належить проект обкладинки для книжки Івана Смолія «У Зеленому Підгір’ї» (про совєцьку окупацію Галичини у 1939 р.)та малюнки до поетичної книжки Оксани Рудакевич «Щастя, долі виглядаєм…».

Ілюстрація виконана Олександром Климком до обкладинка книжки Івана Смолія «У Зеленому Підгір'ї»
Ілюстрація виконана Олександром Климком до обкладинка книжки Івана Смолія «У Зеленому Підгір’ї»

Климко входив до організації Український Народний Союз, був активним учасником імпрез, які організовувала українська діаспора, допомагав часто у їхньому оформленні. І завжди всюди підкреслював свою українськість.

Документ про конфіскацію Американською окупаційною адміністрацією у 1947 р. картин Олександра Климка у громадянина Німеччини.
Олександр Климко презентує губернатору Нью Джерсі Р.Дж.Хюджесу його портрет

Помер О.Климко від серцевого нападу 27 листопада 1970 року, в м.Елізабет, захоронений в містечку Бавнд Брук, штат Нью-Джерсі, США.

Олександр Климко
Олександр Климко

Чи не найкраще охарактеризував Олександра Климка його близький приятель, письменник і журналіст Ярослав-Рафаїл Курдидик: «Це мабуть одинокий із наших мистців, що пішов на чужині так далеко вперед. Не мав Климко ніяких знайомств, ані ніякої підтримки, коли… прибув з Аргентини до ЗДА. Одиноке, що відкривало йому всюди двері, — це його муравлина працьовитість, прикметний йому оригінальний талан і висока мистецька культура. Його творчий потенціял запевнює йому дальше зростання… Один із приятелів Клнмка сказав колись зовсім слушно, що до нього можна примінити відому євангельську притчу — що Бог, розділяючи таланти, передав і йому один із них. І, Климко із вдячности за це, зумів їх помножити на користь мистецтва і цілого нашого народу. Бо ж він українець. І він це з гордістю на кожному кроці підкреслює. Навіть у тих середовищах, у яких нас може і не долюблюють. Але мусять шанувати. Завдяки мистцям, такого формату, як Олександер Климко!».

Руслан КОШІВ
завідувач відділу науково-освітньої роботи
та  промоції Львівського історичного музею

Подяка зав. відділом «Історія України» ЛІМ Оксані Куценяк за надану інформацію.

 Джерела:

  1. http://svoboda-news.com
  2. http://diasporiana.org.ua
  3. http://zimmerli.emuseum.com
  4. http://ukrweekly.com
  5. http://esu.com.ua
  6. https://app.nimia.com
  7. https://facebook.com/okrukovskyj
  8. http://kruty.org.ua
  9. https://mamlas.livejournal.com
  10. https://archives.gov/
  11. https://socrealizm.com.ua
  12. https://uk.wikipedia.org/wiki
  13. https://www.radiosvoboda.org
  14. https://ru.qwe.wiki/wiki
  15. https://irbis-nbuv.gov.ua
  16. https://app.box.com
  17. https://kpbc.umk.pl
  18. https://chtyvo.org.ua
  19. https://booksbunker.com
  20. https://uk.unionpedia.org
  21. https://contest.yicca.org
  22. http://timepassagesnostalgia.com/

Концерт до ювілею Митрополита Шептицького, вшанування пам’яті Наталі Кобринської та виставка слов’янського екслібрису, або огляд українських культурних подій Львова у квітні 1930 року

Юліан Дорош. Панорама Львова
Юліан Дорош. Панорама Львова

Продовжуємо щомісячну рубрику, де публікуємо невеликий огляд суспільно-культурних подій українського Львова та околиць, що відбувалися 90 років тому. Сьогодні про ювілеї, виставки, освітні заходи та свята, які висвітлювала українська преса у квітні 1930 року.

Поштівка із зображенням " Народної гостинниці ", до 1914 року
Поштівка із зображенням ” Народної гостинниці “, до 1914 року

В порівнянні із березнем 1930, квітень того року не був рясним на культурно-освітні події. Насамперед, неодноразово на шпальтах української періодики у цей місяць можемо зустріти важливе повідомлення про нове відкриття книгарні «Рідної школи»: «В половині квітня  буде відкрита книгарня «Рідної Школи» у Львові, в камениці “Народньої Гостиниці” при вул. Сикстуській ч. 20  (сучасна Дорошенка – ред.) зі всякого роду книжками і шкільним приладдям – Це та сама книгарня, яку москвофільська «Ставропіґія» перед трьома місяцями викинула зі свойого локалю при вул. Руській. Купуючи в цій книгарні докинете цеголку до розбудови «Рідної Школи»», – пише газета «Діло» ( ч. 73 , середа 2 квітня 1930 р.)

Митрополит Андрей Шептицький
Митрополит Андрей Шептицький

6 квітня 1930 р. в залі Ремісничої палати при площі Стрілецькій відбувся Ювілейний Концерт, присвячений ювілею Митрополита Андрея Шептицького. «Концерт розпочався кантатою, що її відспівав великий і сильний хор чит. «Просвіти» зі Скнилова під проводом п. Добрянського. Це був найкращий хор того вечора. Опісля о. Осташевський виголосив святочну промову , в якій змалював заслуги Ювилята для нашого народу і дякував йому за ті заслуги і за його працю іменем згуртованих  у читальнях «Просвіти» народніх мас. З черги невеличкий хор з Винник під проводом п. Шпаківськоо відспівав псалом Бортнянського «Господи, кто обитаєт», а дівчинка М.Козак зі Скнилова виголосила не без хисту підібрану до моменту патріотичну деклямацію. В дальшій части програми відспівав великий хор  чит. «Просвіти» із Зашкова «Востревожимся» і «Возвесели» (дирігент п.Гнатишин), хор зі Скнилова Бортнянського «Услиши Господи глас мой», а хор з Винник «Воспойте Господеви». Була теж дуже вдатна деклямація малого Богданка Яцкова, яку нагороджено невмовкаючими  оплесками. Як останню точку програми відспівав хор зі Скнилова «Сей день єгоже сотвори» Бортнянського.

На закінчення виступив на естраду о. Ковалюк, що вручив Ювилятови пропамятну грамоту від філії «Просвіти», а всі три злучені хори відспівали «Многая літа!» Опісля зворушений Ювилят дякував сердечно всім селянським виконавцям поодиноко, а вже найбільше обоїм  молоденьким декляматорам. Концерт на якому крім Ювилята явилися й єпископи о. Д-р Бучко і о.Будка, пройшов дуже справно і гладко й тягнувся не довше, як дві години». («Діло» ч. 80 , 11 квітня 1930 р.)

Реміснича палата у Львові, фото 1914 року невідомого автора
Реміснича палата у Львові, фото 1914 року невідомого автора

А наступного дня у тій же далі у тій же залі відбувся концерт чоловічого хору «Сурма» в програму якого увійшли твори, що раніше у Львові не виконувалися. Окрім того участь у концерті взяла українська оперна та камерна співачка Євгенія Ласовська, акомпаніатором був український музикознавець, композитор, педагог, автор підручника з історії української музики Борис Кудрик. «Замітний, незвичайно вдатний концерт, що приносить  велику честь отсьому молодому хорові  і його дирігентові!… Хор «Сурми» (26 співаків) – це незвичайно здисциплінований і зіспіваний гурт, що має між собою прегарний голосовий матеріял (особливо баси!) і кількох добрих солістів», – писали про концерт у газеті «Діло» (ч. 81 , 12 квітня 1930 р.).

Наталя Кобринська, 1900-ті рр. (газета «День»; зі сайту https://uk.wikipedia.org)
Наталя Кобринська, 1900-ті рр. (газета «День»; зі сайту https://uk.wikipedia.org)

Ще однією помітною подією квітня 1930 р. стала Святкова Академія, присвячена 10-ліття смерті письменниці, котра стояла у витоків українського фемінізму Наталії Кобринської, організована «Союзом Українок», що відбулася 13 квітня  в залі «Української Бесіди» .

Своє слово на Академії виголосили, а також поділилися спогадами про Наталію Кобринську такі помітні культурно-освітні постаті як: письменниця Катря Гриневичева, письменниця, поетеса, літературна критикиня, перекладачка, народна вчителька Ольга Дучимінська, громадсько-політичний діяч та журналіст Михайло Струтинський, юрист та громадсько-політичний діяч Теофіль Окуневський. Проте, на жаль, подія не зібрала достатньої кількості охочих. Як писали у пресі, можливо тому, що відбувалася в обідній час.

Народний Дім. Світлина опублікована у виданні: Альбом Українського Львова. Види Львова і знимки українських культурно-освітніх, господарських і інших установ та підприємств. – Львів: Накладом видавничої кооперативи “Національне об’єднання”, 1930. – С. 19.
Народний Дім. Світлина опублікована у виданні: Альбом Українського Львова. Види Львова і знимки українських культурно-освітніх, господарських і інших установ та підприємств. – Львів: Накладом видавничої кооперативи “Національне об’єднання”, 1930. – С. 19.

«Катря Гринивичева привитала присутніх палкою промовою, в якій з’ясувала важкі умовини праці перших жінок-борців за рівноправність. Др. Теофіль Окуневський, близький свояк письменниці, подав деякі заміні подробиці з її молодости, які кидають нове світло на перебіг її пізніщого життя а пос. Михайло Струтинський розказав про послідні літа її життя. Реферат п. О.Дучимінської на тему «Кобринська як феміністка» обхопив також інші сторінки її світогляду і громадської праці. На передодні свята 12 квітня відправлено в Успенській церкві панахиду за упокій душі помершої» («Нова хата» ч. 5, травень 1930 р.)

Промисловий музей. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Промисловий музей. Львів. Автор Станіслав Тондос.

Також 13 квітня при Львівському промисловому музеї відкрилася виставка слов’янського екслібрису, яка проходила разом із виставкою польського екслібрису львівського музейника Рудольфа Менкицького.

«На виставці словянського екслібрису, відкритій дня 13 квітня, гарно заступлене українське мистецтво. Виставляють митці П.Холодний мол., П.Ковжун і Ю.Нарбут. О.Кульчицька дала кілька замітних дереворитів. У нас ще мало поширене вживання екслібрису, який надає книжці особливого чару, тим, що кладе на ній відпечаток її власника», – зазначили у часописі «Нова хата»(ч. 5, травень 1930 р.)

Софія ЛЕГІН

Джерело:

  1. “Діло”, ч.72-93, квітень 1930 р.
  2. “Неділя”, ч. 14-16, квітень 1930 р.
  3. “Нова хата”, № 5, травень 1930 р.

105 років тому розпочалися запеклі бої за гору Маківка

Могили вояків легіону УСС на Маківці.
Могили вояків легіону УСС на Маківці.

1915 року розпочалися бої за гору Маківка між Українськими січовими стрільцями (УСС) та російськими військами.

Упродовж осені 1914 – зими 1915-го усуси воювали як партизани у тилу противника, а також як авангард регулярного війська у бойових діях у Карпатах. Навесні 1915-го року легіон УСС направили в район гори Маківка, де очікувалися найзапекліші бої. Через Маківку відкривався шлях на Угорщину, чим і планувало скористатися російське військове командування. Відтак, битва за гору мала стратегічне значення.

Засіки УСС на Маківці.
Засіки УСС на Маківці.

Російські війська розпочали наступ на позиції Українських січових стрільців на г. Маківка 29 квітня 1915 р., атакувавши їх з трьох сторін.  Вони захопили перші лінії окопів та 114 полонених, але були відкинуті внаслідок артилерійського вогню та контратаки двох куренів Українських січових стрільців.

Український легіон в Карпатах. Наступ на гору Маківку. Художник Ю.Буцманюк. Накладом "Союзного Базару" у Львові
Український легіон в Карпатах. Наступ на гору Маківку. Художник Ю.Буцманюк. Накладом “Союзного Базару” у Львові

Другий штурм центральної вершини Маківки був проведений 30 квітня – 1 травня 1915 р. силами двох полків російської армії. Їм вдалося зайняти першу лінію окопів та зруйнувати дротові загородження супротивника, проте після цього російські війська потрапили під щільний вогонь Українських січових стрільців, які невдовзі перейшли у контратаку і захопили 3 кулемети та полонили 173 російських солдатів. Це сповільнило початок атаки лівого флангу російського війська. Загальний наступ останніх 1 травня призвів до першого захоплення вершини Маківки та полону 588 солдатів австро-угорської армії. Залучивши резерви та артилерію, австро-угорські війська перейшли у контратаку, однак були відкинуті супротивником. Третя контратака стала для них успішною –вершину гори вдалося повернути, а ввечері 1 травня залишки російських батальйонів відступили, залишивши на полі бою чимало вбитих. Ввечері 3 травня 1915 р. два курені легіону УСС були відведені у резерв 130-ї австро-угорської бригади.

Гора Маківка, квітень 1915 року. Хорунжий Осип Яримович із своєю пластовою палицею з бамбуку. Світлина з Бродівського історико-краєзнавчого музею
Гора Маківка, квітень 1915 року. Хорунжий Осип Яримович із своєю пластовою палицею з бамбуку. Світлина з Бродівського історико-краєзнавчого музею

4 травня російським військам вдалося захопити Маківку, використавши усі резервні сили. Та продовжити наступ не змогли через величезні втрати й змушені були поспішно відступити. Після цього вирішального бою почався загальний відступ російських військ із території Галичини у 1915-му році.

Наталка РАДИКОВА

…місце моє там, в Лаврові, або спогади Карла Звіринського

Карло Звіринський, 1965 р., П. Грицик
Карло Звіринський, 1965 р., П. Грицик

Маленьке село Лаврів, що на Старосамбірщині, дало життя одному з найцікавіших художників-шістдесятників Карлові Звіринському. Він його безмежно любив і завжди вважав своїм домом.  І свою любов виклав у спогадах.

Сьогодні вашій увазі пропонуються спогади про Лаврів з книжки “Карло Звіринський – Все моє малярство – то молитва (спогади, інтерв’ю, роздуми, статті)”, яка вийшла у світ 2017році.

Лаврівський монастир святого Онуфрія. Літографія 1842 рік
Лаврівський монастир святого Онуфрія. Літографія 1842 рік

П’ятдесять років життя в’яже мене з цим містом [Львів], тут мабуть я і помру, а мені завжди здається, і цього почуття не можу ніяк позбутися, що побут мій тут [у Львові] тимчасовий і місце моє там в Лаврові, маленькому підгірському селі – хіба найменшому з усіх які я знаю – з Василіянським монастирем, старовинною церквою з неповторними фресками XV ст., з особливим складом населення, яке виражно відріжнялося від мешканців дооколишніх сіл.

Фото Лаврівського монастиря минулого століття з польського цифрового архіву
Фото Лаврівського монастиря минулого століття з польського цифрового архіву

Вплинув на це очевидно монастир, який гуртував кругом себе і виховував людей, які хотіли того чи ні, приймали свідомо чи підсвідомо певні правила гри (не знаю чи дуже щасливе окреслення) – які диктував їм монастир як суверен васалові, а можна сказати пан-рабові, чи найточніше працедавець – робітникові. Оці останні відносини випали на час мого дитинства, і моя родина більше як яка-небудь інша, перенесла на собі все те, що несли з собою такі відносини.

Карло Звіринський, Церква св. Онуфрія в с. Лаврів, 1942 р., акварель
Карло Звіринський, Церква св. Онуфрія в с. Лаврів, 1942 р., акварель

Монастир був власником 90% полів і лісів, а 65 «номерів», або інакше господарств, володіли 10% землі. Таке співвідношення власності не могло не впливати на клімат відносин між монастирем і селом. Такий клімат мусив бути і був дуже складним. Покора і підлабузництво йшли в парі з бунтом і протестом, ворожістю і ненавистю. Село не ділилося на «про»-монастирських і «проти»-монастирських. Дуже часто в одній людині поєднувалися ці протилежності, які роздвоювали її, бо казали за щось любити монастир, за щось ненавидіти, або хоча осуджувати.

Церква св. Онуфрія та монастир в с. Лаврів. Фото Юрій Чабан
Церква св. Онуфрія та монастир в с. Лаврів. Фото Юрій Чабан

Я – який виріс в тіні Василіянського монастиря і був ближчий до його в силу обставин, належав і після 70-ти років життя, продовжую належати до цих «роздвоєних», які любили і шанували, осуджували і ненавиділи.

Іконостас з іконами Карла Звіринського в Лаврівській церкві 1998 року. Фото Юрій Чабан
Іконостас з іконами Карла Звіринського в Лаврівській церкві 1998 року. Фото Юрій Чабан

Все моє дитинство, моя молодість аж до 19-го року життя пройшла, була прожита в цьому селі, і вдруге повторюю – «в тіні Василіянського монастиря». Ці 19 років були прожиті там в найважчих матеріальних умовах, в холоді і голоді, нужді і біді прожиті найщасливіші роки мого життя. Там я формувався і там я став таким яким я є сьогодні, а радше яким би я хотів бути сьогодні. Хоч би в кінці свого життя стати таким. Почуй мене Боже дай мені цю ласку!

Фрески ХV ст. у церві св. Онуфрія с. Лаврів, фото Ю. Чабан, 2011 р.
Фрески ХV ст. у церві св. Онуфрія с. Лаврів, фото Ю. Чабан, 2011 р.

… В селі була школа, яка мала 4 класи, почта і «posterunek policji pаństwowej»[державний поліцейський пост]. Все це знаходилось при в’їзді в село, на т. зв. «роздоріжжі», побіч монастиря. Правда, була ще крамниця «Кооператива «Єдність» – що належала до РСУКу (Ревізійний Союз Українських Кооперативів), а також читальня «Просвіта». В селі за виїмком поліцаїв – не було ні поляка, ні жида.

Ріка Лінинка в Лаврові, фото Карла Звіринського
Ріка Лінинка в Лаврові, фото Карла Звіринського

«Сільська інтелігенція» складалася з «вічної» учительки, незаміжньої Ірини Людкевич і начальниці почти, вдови по священнику, матері багатьох дітей «кацапствующих» пп. Венгриновичів.

Ріка Лінинка в Лаврові, фото Карла Звіринського
Ріка Лінинка в Лаврові, фото Карла Звіринського

Село розложилося над двома річками – Лінинкою і Лінинкою, серед невисоких гір, покритих ще тоді, в часи мого дитинства – лісом. Потім, після «визволення» [мається на увазі прихід совєцьких військ в 1939 р.], ліс варварськи вирубували, змінивши в цей спосіб обличчя села. Хоч, як я вже казав, Лаврів був найменшим із сіл які його оточували, проте був найважнішим, найбільш знаним серед них. Тай не тільки серед них. Завдячував він це очевидно монастиреві, який за всю свою історію відігравав важливу роль на підгір’ї. Легенда каже, що в підземеллях церкви похований князь Лев (Данилович) і хоч пошуки його домовини не увінчалися успіхом – легенда остала. Розповідають, що основна частина мешканців села кількасот років тому, з якихось причин приїхала із Сербії і відсіля така велика кількість прізвищ, які кінчаються на –ич: Бучкович, Галькович, Бобкович…

Ліворуч церковний мур, праворуч будинок де жила сім'я Звіринських, 2011 рік. Фото Юрій Чабан
Ліворуч церковний мур, праворуч будинок де жила сім’я Звіринських, 2011 рік. Фото Юрій Чабан

Монастир і церква, які стоять до нині, були оточені муром та живоплотом та рядами лип, творили щось на зразок окремої держави зі своїми звичаями, правилами, законами. Сільські звичаї і канони не мусіли повторяти монастирських, але не могли їм протирічити. Така була ненаписана угода, складена невідомо коли, але напевно дуже давно. Правила гри, як я вже казав, диктував монастир, і цей диктат був мовчаливо респектований навіть польською поліцією. З цього не випливає, що ці дві установи симпатизували собі, радше навпаки.

Зліва хата де жила вчителька, справа хата, де в одній з кімнат жила родина Звіринських. Фото Юрій Чабан
Зліва хата де жила вчителька, справа хата, де в одній з кімнат жила родина Звіринських. Фото Юрій Чабан

Недалеко церкви св. Онуфрія, що в низу, побіч монастиря, – на горі в «Буковому лісі», стояла до 1946 р. мала церковця св. Івана, а кругом неї розкинувся цвинтар. Побіч був ще «грабовий ліс», але особливістю вважався «буковий», бо бучини в околиці не було нігде. В цьому буковому лісі часто «страшило». Так твердили старші, в тому числі і моя мама, то як я міг їм не вірити? З роками «страхи» перейшли на інші терени, і я вже спокійно ходив до «букового» ліса, срібний колір його стовбурів якось так сильно відрізнявся від кольору стовбурів інших лісів. Ліси були порізані потічками, доріжками, стежками і дорогами. Велика їх кількість становила досить заплутану сітку, в якій треба було розбиратися, щоб не заблукати. Дві невеличкі річки, весною і осінню, коли падали сильні дощі, перемінювалися в грізні стихії, які змітали все на свойому шляху і дерева, і хати, дороги і поля. Сліди цієї руйнації не затиралися ніколи. Я сам був свідком таких грізних повеней і в дитинстві і пізніше. Літом річки висихали, міліли, і в місцях весняних розливів кожен рік міняли русло, міняли глибину і характер. Глибокі місця, які були пригідні для купелі літом, завжди шукали собі для товариства старих похилених верб. В цих місцях, званих «калабані», водилася невелика рибка, а також раки. На відкритих місцях, на так званій «ріні», господині, які ткали полотно з льону чи конопель, в погідні дні виносили цілі звої і розкладали над річкою для «вибілювання» на сонці та прання плоскими «пранниками» на похилих над водою камінних плитах. В літні теплі дні, головно в полудне, по селі йшла луна від лупцювання звитків полотна, замоченими в воді пранниками. Багато років минуло з цього часу! Вже давно не ткають в Лаврові полотна, вже давно не вибілюють і не перуть, а я постійно чую цей лоск ударів, такий оптимістичний, життєстверджуючий, сонячний… Ним жило село в низу і вверху, стверджувало себе, повідомляло сусідів що ми є, існуємо.

Лаврівський монастир, фото Карла Звіринського
Лаврівський монастир, фото Карла Звіринського

На схилах гір, по різні сторони долини пастухи перегукувалися «співанками»: «А я собі заспіваю п’ятнайдцять, шістнайдцять, і сімнайдцять, вісімнайдцять, дев’ятнайдцять, двайдцять». У відповідь з протилежної гори йому відспівували: «Не співай, не співай, як не знаєш як, як, візьми жабу так за лабу, тай по писку хляп – хляп». Деякі з них були не зовсім цензурні, але вони дуже урізноманітнювали життя пастуха.

В кожну пору дня і року, село жило іншим життям. В теплі вечори і зоряні чи місячні ночі, гуртки дівчат і хлопців, часом окремо, іноді разом, ходили співаючи народних українських пісень. Пісні лунали рівночасно в кількох місцях села, в залежності від кількості гуртків, які збиралися тут чи там. Співали мало не всю ніч. І лише світанок змушував розходитися по хатах. Ранком треба було вставати до праці. Співали добре, гарно, часом чудово. Ми, діти, перших своїх пісень вчилися не в школі, а у тих нічних концертярів. Спів єднав всіх, створював атмосферу великої родини.

Зате, темними осінніми чи весняними ночами, то в одному, то в другому кінці села лунав вигук: «Осторожно з вогнем!» Це черговий по селу беріг нас від пожежі. Кожного ранку з хати в хату передавався т. зв. «бучак» – дерев’яна булава. Вона нагадувала новому адресату, що в найближчу ніч, його обов’язком є чергувати в селі, оберігаючи його від пожару. Порядок цей, заведений давним давно, свято берігся і виконувався.

В полі, фото Карла Звіринського
В полі, фото Карла Звіринського

Згідно і дружно допомагали собі люди у всіх тих випадках, де потрібні були спільні зусилля. Найчастіше це було зв’язане з працею в полі, збиранням врожаю, будівництвом і т. п. В Лаврові називали це з польська «поранок» (poranek?), а можливо ця назва походила від українського «пóратись» – трудно мені судити, тим більше, що акцент падав на перший склад «пóранок». Той хто потребував допомоги, запрошував сусідів, знайомих словами: «Якщо зможете прийдіть завтра зранку до мене на пóранок». Хто мав можливість – ішов. Відмовляти «не випадало», тим більше, що наступного разу тобі доведеться теж скликати «на пóранок». Люди йшли радо, працювали на совість. По закінченні роботи господарі запрошували на щедрий сніданок. Все це сприяло добрим відносинам між людьми, почуттю єдності і безпеки. Кожен міг розраховувати на підтримку сусіда. Так було в основі, але були і протилежні відносини. То тут, то там виникали з різних, найчастіше побутових причин суперечки, ворожнеча, бійки. Поворогували дві сім’ї. Одна і друга гуртувала своїх приятелів. Починалася «війна». За весь час мого проживання в Лаврові, одна з таких сутичок закінчилась вбивством. В груповій бійці обох ворогуючих сторін, загинув молодий чоловік. Це був випадок незвичайний для села і хоча вбивці не були знайдені, село знало хто вони і десятками років відносилося до них як до злочинців. Вже і повмирали виновники, а «слава» – вбивць перейшла на дітей і внуків.

Верби. фото Карла Звіринського
Верби. фото Карла Звіринського

Встановлення польської влади в Галичині, після закінчення українсько-польської війни, стало збудником національної свідомості. Правда, ще коли мені було 6-7 років майже всі в селі звали себе «русинами». Слово «українець» лише почало, з великими опорами набирати права громадянства і витіснювати слово «русин». Польська влада робила все можливе, щоб вилемінувати його з вжитку. Найбільше їй це вдавалося робити в школах. В шкільній документації нігде не сміло фігурувати «українець», українська мова, а лише «rusin» [русин], «jęnzyk ruski» [мова руська]. У свідоцтвах за 1937 р. так і записано: «z jęnzyka ruskiego – bardzo dobrze» [з мови руської – дуже добре]. Замість графи «національність» була графа – «obrząndek» [обряд]. Якщо «gr.kat» [греко-католик] – значить «rusin», якщо «rzym.kat» [римо-католик] – значить – поляк.

Верби. Фото Карла Звіринського
Верби. Фото Карла Звіринського

В 30-х роках було застосовано ще одну форму асиміляції. Стала виходити газета «Polak – greko-katolik». Потім появилась теорія, що кожне прізвище, яке кінчається на –ський – свідчить про польськість його власника, а власник не був звичайною собі людиною, а шляхтичем. А «szlachcic na zagrodzie, równy wojewodzіe» [шляхтич на обійсті, рівний воєводі] . В Турківському районі ці теорії знаходили серед бідноти з «шляхетськими» прізвищами часткову підтримку. Проте українська преса, яка в цей час являла собою чималу пропагандистську силу, а також десятки українських організацій, товариств, союзів, вели успішну боротьбу з різними формами полонізації. В Лаврові, населення якого становили виключно українці (якщо не рахувати «Posterunku policji pаństwowej»), усвідомлення йшло милевими кроками. В 20-ті рр. – ніяково було називати себе українцем. У 30-ті – стидно звати «русином». Як гриби по дощі в селах почали появлятися читальні «Просвіта», кооперативи підпорядковані РСУКу, релігійні товариства, а перед самою війною тов. «Луг», яке стало дуже популярним серед молоді, і до якого я належав з братами. Мали ми однострої, вчились військових вправ і т. д.

Воно привчало до дисципліни, високої організації національно свідомої молоді і за своєю суттю було тим, чим колись були сокільські товариства. Це досить поважно мобілізувало й мене до роботи, активного тонусу. Керував ним Роман Дашкевич…

Лаврівська «Просвіта» і кооператива «Єдність» були під курацією монастиря. До обох установ був прикріплений енергійний священник, який слідкував, щоб все йшло як належить і в потрібному напрямку. Були це люди різні. Одні з них знаходили контакт з селянами, переймались їх проблемами, старалися глибоко вникати в справи, інші – підходили холодно, формально. Але одні і другі вносили в справу елементи ладу, порядку, репрезентували інституцію, яка в екстремальних ситуаціях служила опорою. З цим не могла не числитися польська влада (місцева). Відомо було, що Василіяни мають зв’язки, і краще жити з ними в згоді. Проте і Василіяни в окремих випадках були в конфлікті з владою. Пам’ятаю як на протязі довгих років велася боротьба за члена їх Чину о. Крутія, переслідуваного поляками за його антипольське минуле, а також постійні антипольські виступи чи то з проповідниці, чи де то не було б. Дійшло до того, що він мусів змінити прізвище (здається на Вінгоринський), покинути монастир і піти в глухе село на парохію. Там теж не зраджуючи себе, попадав в нові конфлікти, міняв парохію і т. д. Завдяки дипломатичному хисту багаторічного ігумена о. Пелеха, монастир виходив з цих клопотів оборонною рукою.

Надіюсь на те, що незадовго буде опубліковано продовження спогадів Карла Звіринського.

Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
упорядник

Чорно-білі фотографії Карла Звіринського публікуються вперше.

Джерела:

  1. Рукописний архів К. Звіринського
  2. Фотоархів К. Звіринського
  3. Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
  4. Лаврів https://1ua.com.ua/manage/foto/20146/b7624124.jpg

Таємниці Миколаєва, або Білі Хорвати чи Австрійські Військові?

Таємниці Миколаєва, або Білі Хорвати чи Австрійські Військові?

Під час карантину хочеться кудись виїхати, провітритися. Щоб не було людей, але не в ліс і не в парк, бо оштрафують. То може поїдемо у поле з підземними тунелями? В законі про це нічого не сказано.

Входи зі сторони стрільбища
Входи зі сторони стрільбища
Австрійські потерни всередині. Навіть тепер чистота і акуратність
Австрійські потерни всередині. Навіть тепер чистота і акуратність
Пази для дверей на вході
Пази для дверей на вході
1912 і 1933 роки
1912 і 1933 роки
В кінці одного з них нора.
В кінці одного з них нора.
Я проповз пару метрів. Якщо розчистити то можна ще повзти і повзти. Напевно в кінці буде якась порожнина.
Я проповз пару метрів. Якщо розчистити то можна ще повзти і повзти. Напевно в кінці буде якась порожнина.

Ви напевно вже чули вже про австрійські потерни коло Миколаєва, 40 км від Львова. А хто не чув, то це ціла мережа підземних ходів та коридорів між ними. Вони видовбані у скелях і вражають як своєю загадковістю, так і масштабом.

Карта укріплень 1913-14 років :)
Карта укріплень 1913-14 років 🙂
Акуратні австрійські тунелі
Акуратні австрійські тунелі
Навіть з "військовою прийомкою"
Навіть з “військовою прийомкою”
Всередині Австрійських тунелей
Всередині Австрійських тунелей
Вид на Миколаїв
Вид на Миколаїв

Ці тунелі облаштували ще австрійці. Вони їх використовували як гаубичні потерни у першу світову війну. Зараз це просто сухі симпатичні підземні ходи з пісчаним дном. Існує думка про значно раніше походження цих споруд, ще з часів Білих Хорватів. А австрійці їх тільки пристосували для своїх потреб. Схоже як і повстанці УПА пристосували печери під криївки. І це твердження може мати під собою підґрунтя. Глянемо на один з об’єктів.

Об'єкт №1 на сучасній карті
Об’єкт №1 на сучасній карті
Вхід окультурений австрійцями. Але тільки вхід…
Вхід окультурений австрійцями. Але тільки вхід…
Ось що всередині. Це тунель ліворуч від входу, наче якась каменоломня
Ось що всередині. Це тунель ліворуч від входу, наче якась каменоломня
Імітація давньогрецького храму в печері?
Імітація давньогрецького храму в печері?
Продовження ходу після колони
Продовження ходу після колони
Тут можна стояти в повний зріст
Тут можна стояти в повний зріст
Ось і весь тунель. За спиною фотографа вже вихід назовні
Ось і весь тунель. За спиною фотографа вже вихід назовні
Одна з бокових ніш і дивні царапини на скелі
Одна з бокових ніш і дивні царапини на скелі
Вид з ніші на вхід
Вид з ніші на вхід
«Стіл» з колонами кимось мурований. Напевно підпирає стелю щоб не впала
«Стіл» з колонами кимось мурований. Напевно підпирає стелю щоб не впала
Рукотворна підпірка для стелі. Вхід праворуч
Рукотворна підпірка для стелі. Вхід праворуч
Ось і вхід. Це вже австрійці робили. Але зброю на колесах сюди не заженеш.
Ось і вхід. Це вже австрійці робили. Але зброю на колесах сюди не заженеш.
Тепер перепочинок перед переходом до тунелю праворуч від входу
Тепер перепочинок перед переходом до тунелю праворуч від входу
Тунель праворуч від входу. Вид з кінця тунелю на вхід
Тунель праворуч від входу. Вид з кінця тунелю на вхід
Колись тут можна було стояти в повний зріст. Але зараз дно засипане піском
Колись тут можна було стояти в повний зріст. Але зараз дно засипане піском
Ну і в принципі все. Виходимо на поверхню.
Ну і в принципі все. Виходимо на поверхню.
Хід праворуч мав в кінці другий вихід, але він зараз засипаний.
Хід праворуч мав в кінці другий вихід, але він зараз засипаний.
Сучасна карта укріплень
Сучасна карта укріплень

Попасти до потерн просто, вони навіть нанесені на гугл карти. Якщо їхати зі Львова то минувши заправку Глушко повертаємо ліворуч коло характерних бетонних кілець. Ну а далі маршрут маркований. Ми опиняємося коло дев’яти красивих тунелей з синьо-жовтим прапором над ними. Ці потерни лише одні з багатьох. Побродивши по пагорбу можна надибати кілька менш відомих, але не менш цікавих комплексів.

Поворот до потерн
Поворот до потерн
2 хв на авто
2 хв на авто
Опинимося біля візитівки цього комплексу
Опинимося біля візитівки цього комплексу

Об’єкт номер один особливий, бо підживлює теорію про стародавнє походження комплексу. Якшо усі попередні тунелі мали +- однаковий план викуття, акуратні стінки та переходи, то цей – кардинально інший. Два великих ходи перетинаються під прямим кутом. Стінки нерівні і з перепадом висоти, склепіння неправильної форми, геометрії ніхто не дотримувався. Припускаю що їх робили інші люди ніж всі решта тунелі. І, що найголовніше, туди не можна заїхати гаубицею. 😊

Австрійський тунель коло Миколаєва
Австрійський тунель коло Миколаєва
Теж тунель, також коло Миколаєва. Але техніка обробки та спосіб викуття інший.
Теж тунель, також коло Миколаєва. Але техніка обробки та спосіб викуття інший.

Історики стверджують що цей тунель просто не встигли добудувати, тому він такий «дикий». А прихильники Білих Хорватів кажуть що це їх рук робота. Одним словом тут є де полазити і над чим поміркувати.

Ну і наостанок гарне відео з оглядом комплексу Миколаївських укріплень.

Мене вразило як можна мати такий туристичний комплекс прямо попри трасу і на нього забити. Особливо на фоні Львова, Дрогобича, Калуша та інших міст які в туризм вкладають величезні зусилля та кошти.

Андрій РИШТУН

Джерело: www.Explorer.lviv.ua

Онлайн Служба Божа, трансляція записів, або капела “Дударик” на #карантині

Державна академічна чоловіча хорова капела «ДУДАРИК»
Державна академічна чоловіча хорова капела «ДУДАРИК»

Колектив хорової капели капели «Дударик» на час карантину перейшов на дистанційну роботу: в інтернет транслює записи концертів, онлайн Службу Божу з храму Святого Лазаря, учні займаються онлайн.

Про це розповів, диригент, художній керівник капели «Дударик» Дмитро Кацал.

Дмитро Кацал
Дмитро Кацал

«Дударик» – це 400-500 людей, учні, батьки, вчителі, співаки капели, форевери, парафіяни, працівники і так щодня, а ще концерти, репетиції, Літургії… І в мить – тиша. Оговталися швидко, перейшли на дистанційну роботу. В інтернет транслюємо записи концертів, онлайн Службу Божу з храму Святого Лазаря, де співаємо поперемінно квінтетом хормейстерів та диригентів. Хористи працюють дистанційно з новим матеріалом (5 концертних програм). Учні онлайн займаються. Офіс, техперсонал працюють без змін, лиш з урахуванням вимог безпеки», – зазначив Дмитро Кацал.

«Все ніби нічого, але «Дударик» – це громада однодумців, щирих і завзятих людей, цього невимовно не вистачає. Живого контакту, виступів, репетицій. Пропустили цього року роковини Бориса Возницького, Ігоря Білозіра, щороку співаємо панахиду і кілька пісень на могилі, а це виховання, тяглість і передання традицій, цінностей», – додав він.

Державна академічна чоловіча хорова капела «ДУДАРИК»
Державна академічна чоловіча хорова капела «ДУДАРИК»

За словами керівника «Дударика», через карантин колектив не поїхав на гастролі, не заспівав півтора десятки концертів, відповідно отримав збитки.

«Завдає збитків нам ця ситуація, але то не на довго. Маємо суперові напрацювання, і як тільки но буде можливим, зробимо надзвичайні речі. Благо є час подоробляти хвости. А це рок-опера «Коза-дереза», мультимистецьке дійство «Березовський і Пінзель» з циклу «Україна – країна бароко», співана вистава «Козаки», програми «Світла музика», «Дударик – Мамі», «Від Сковороди до Жадана», а ще Македонська Літургія, Вечірня на Богоявлення (давні духовні поспівки наново переосмислені), дитяча Літургія, дитяча опера і ще кілька проектів. Дай Бог нам подолати і пережити цей вірус, суспільний духовний, політичний і економічний колапс, а решта, відженем свиней від яблуні щоб знову зародила рясно. Будьмо дужі!», – сказав Дмитро Кацал.

Керівник Державної академічної чоловічої хорової капели "Дударик" Дмитро Кацал
Керівник Державної академічної чоловічої хорової капели “Дударик” Дмитро Кацал

В коментарях всі охочі можуть поділитися свої досвідом заповнення часу на карантині. Знаємо – це переважно незручно і не особливо весело, але посміхніться – завжди так на буде.

Ольга МАКСИМ’ЯК

Степан Луцик, або митець-вигнанець

Степан Луцик. На озері, 1962
Степан Луцик. На озері, 1962

Вивчаючи життєписи талановитих вихованців Мистецької школи Олекси Новаківського, важко оминути увагою постать Степана Луцика – живописця й графіка, який відвідував майстерню художника протягом 1926 – 1930 рр. Бувши одним з найактивніших учасників мистецького життя міжвоєнного Львова, він мусив назавжди покинути рідне місто. У той час як митець намагався призвичаїтися до життя на чужині, більшовицький окупаційний режим, прагнучи позбутися усього, що не вкладалося в рамки осоружного соцреалізму, по-варварському нищив його твори зі збірки Національного музею…

Степан Луцик прийшов на світ Божий 10 жовтня 1906 р. в місті Львові.  Охрещений в архикатедральному соборі святого Юра. Дитячі і юнацькі роки Степана припали на бурхливі часи: передвоєнний національно-патріотичний здвиг, Перша світова війна, перша московська окупація, українська національна революція, героїзм січового стрілецтва, бої за Львів восени 1918-го, польська окупація…

Степан Луцик
Степан Луцик

Навчаючись у львівській Академічній ґімназії, як і чимало однолітків, долучився до патріотичної скаутської організації Пласт. Належав до куреня ім. князя Лева. Підрісши, вступив  до ІІІ куреня Уладу старших пластунів «Лісові Чорти». Ставши професійним митцем, спроектував прапор та ряд відзнак «Лісових Чортів». Із пластовим братством підтримував контакти протягом цілого життя: як на батьківщині, так і поза її межами.

Степан Луцик. Азалія, цикламени і фрукти, 1929
Степан Луцик. Азалія, цикламени і фрукти, 1929

Перші кроки на мистецькій ниві Степан зробив ще сидячи за ґімназійною партою. Коли сусід хлопця художник Казимир Ґаєвський довідався, що той малює, запропонував вступити до львівської Художньо-промислової школи. Степан був у захваті від можливості зайнятися улюбленою справою професійно. Однак тоді на шляху до мрії стали батьки. Не сприйнявши серйозно захоплення сина, вони наполягли аби той спершу закінчив ґімназію.

Тим часом навесні 1923 р. у Львові почала діяти перша на галицьких теренах українська художня школа, заснована з благословення митрополита Андрея Шептицького самобутнім майстром пензля Олексою Новаківським. Розпізнавши у випускникові Краківської Академії мистецтв справжній талант, владика покликав його до столиці Галичини і запропонував оселитися у колишній віллі польського митця Яна Стики. На другому поверсі розташованої поблизу Святоюрської гори кам’яниці знаходилася майстерня (зараз тут – експозиція Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського). Саме в цьому будинку  юний Степан вперше зустрів легендарного майстра.

У майстерні Мистецької школи О. Новаківського. Сидять зліва направо: Стефанія Ґебус, Марія Карп'юк, О. Новаківський із синами, Ольга Плешкан, Григорій Смольський. Стоять зліва направо: Степан Луцик, Антін Малюца, Володимир Булик, Петро Годис, Святослав Гординський, Михайло Мороз, Володимир Гриценко, Леонід Пацуркевич, Леонід Папара. 1927 рік
У майстерні Мистецької школи О. Новаківського. Сидять зліва направо: Стефанія Ґебус, Марія Карп’юк, О. Новаківський із синами, Ольга Плешкан, Григорій Смольський. Стоять зліва направо: Степан Луцик, Антін Малюца, Володимир Булик, Петро Годис, Святослав Гординський, Михайло Мороз, Володимир Гриценко, Леонід Пацуркевич, Леонід Папара. 1927 рік

«Між тим я мав нагоду познайомитися з малярством Олекси Новаківського. – писав у своїх коротких спогадах художник – Одного дня, восени 1924 р.,  наша ґімназія проголосила відвідини виставки творів Новаківського в його помешканні при вулиці Зємялковського. Там я вперше побачив малюнки Новаківського, а навіть його самого, як він пояснював нам, ґімназистам, свої малярські візії. Тоді я ще не знав, що незабаром буду мати змогу кожного дня бачити Новаківського та вчитися малярства в його школі». Справді, два роки по тому, у вересні 1926-го, 19-літнього Степана Луцика представив Новаківському ґімназійний професор о. Йосиф Застирець.

Святкування іменин Маестро в Мистецькій школі Олекси Новаківського. Сидять зліва направо: художник із синами та скрипаль Осип Москвичів. Стоять зліва направо: невідома, Володимир Гриценко, невідома, Михайло Мороз, Марія Карп'юк, О. Плешкан, невідомий, Стефанія Ґебус, Степан Луцик. Березень 1928 року
Святкування іменин Маестро в Мистецькій школі Олекси Новаківського. Сидять зліва направо: художник із синами та скрипаль Осип Москвичів. Стоять зліва направо: невідома, Володимир Гриценко, невідома, Михайло Мороз, Марія Карп’юк, О. Плешкан, невідомий, Стефанія Ґебус, Степан Луцик. Березень 1928 року

Так розпочалося входження хлопця у чарівний світ високого мистецтва. У стінах школи (заняття відбувалися в майстерні Новаківського) він познайомився із багатьма молодими талантами, знайшов однодумців та друзів. «Ми були досить добре дібрана група молодих адептів мистецтва, ентузіястична і жадібна пізнати таємниці мистецького ремесла і творення. – писав про вихованців школи один з найвідоміших її випускників Святослав Гординський. – Майже всім нам бракувало попереднього мистецького вишколу, тож чимало з нас у перших місяцях навчання були справді приголомшені».  Про свого товариша Степана Луцика Гординський висловився так: «Луцик був добрий рисівник, хоч спочатку трохи несміливий: він обводив лінії тоненько загостреним вуглем, а потому досить несміло брався за отінювання». Харизма й педагогічний хист Новаківського за діяльної підтримки митрополита Андрея поволі перетворили недосвідчених юнаків і юнок на справжніх майстрів, багатьом з яких судилося вивести українське мистецтво на якісно новий рівень, стати речниками української культури по цілому світі.

Степан Луцик. Автопортрет, 1930-ті рр. (репродукція)
Степан Луцик. Автопортрет, 1930-ті рр. (репродукція)

Упродовж свого існування (1923 – 1935) Мистецька школа Олекси Новаківського відігравала роль першої української академії мистецтв на західноукраїнських теренах. Аби її учні мали різнобічне, цілісне уявлення про мистецькі процеси з ними працювали справжні фахівці. Так іммігрант з Наддніпрянщини реставратор Володимир Пещанський викладав історію української архітектури, знаний психолог Степан Балей  анатомію, антрополог Іван Раковський – історію культури.  Архітектор Євген Нагірний, син Василя Нагірного, читав курс малярської перспективи. Натомість з історією світового мистецтва студентів певний час знайомив особисто митрополит Андрей Шептицький. Послухати лекції владики вихованці школи збиралися у палатах на Святоюрській горі раз або двічі на місяць. Поза тим відвідували разом із Його Ексцеленцією музеї та виставки. Як згадував Святослав Гординський, молоді люди «могли заходити до Митрополита кожної хвилини і студіювати в його добірній бібліотеці, де були такі потрібні нам історії мистецтва, енциклопедії та мистецькі монографії.  Я туди не раз заходив і найчастіше зустрічав там Луцика і Малюцу».

Олекса Новаківський з викладачами, учнями та приятелями Мистецької школи. Степан Луцик у другому ряді крайній ліворуч. Кінець 1920 – початок 1930-х рр..
Олекса Новаківський з викладачами, учнями та приятелями Мистецької школи. Степан Луцик у другому ряді крайній ліворуч. Кінець 1920 – початок 1930-х рр..

Людина товариська, з веселою вдачею, Степан Луцик почувався в середовищі мистецької школи, наче риба у воді.  Брав участь у літніх поїздках до села Космач на Гуцульщині, звітних виставках у стінах львівського Академічного Дому (1928 – 1929) та пересувних виставках містами і містечками Галичини (1930 – 1931). Активність хлопця не пройшла повз увагу Митрополита: ставши стипендіатом Кир Андрея, декілька місяців 1931 р. він провів у Парижі, де навчався у відомих майстрів Фернана Леже та Амеде Озанфана. Паралельно відвідував музеї й мистецькі салони, спілкувався з досить чисельною громадою митців-українців, котрі облюбували французьку столицю.

Степан Луцик. Сінокоси на Гуцульщині, 1931
Степан Луцик. Сінокоси на Гуцульщині, 1931

Вирушивши у самостійне мистецьке плавання, не поривав контактів із товаришами по школі Новаківського. Приміром, виступив співорганізатором молодіжної творчої групи «Руб» (1932 – 1934), виконував обов’язки редактора її друкованого органу альманаху «Карби» (1933). «Уся ця організаційна й видавнича робота забрала мені багато часу та енергії, – згадував Луцик, – і якби не жертовна співпраця моїх друзів Антона Малюци, Володимира Гаврилюка і Романа Чорнія, то ледве чи до оформлення «Руба» дійшло б узагалі. Зокрема дуже багато спричинився до ідеологічного скристалізування групи молодий і незвичайно талановитий поет з Божої ласки, Богдан Антонич, який своїми теоретичними міркуваннями в «Карбах» на теми національного питання в мистецтві відразу «пристав» до «Руба» і радо співпрацював».

Богдан-Ігор Антонич, 1928
Богдан-Ігор Антонич, 1928

Багато й натхненно малюючи, художник неодноразово демонстрував власний доробок протягом 30-х рр. – зокрема, на першій виставці Асоціації незалежних українських мистців або АНУМ (1931), виставках під егідою УТПМ – Українського товариства прихильників мистецтва (1931 – 1934), ретроспективній виставці українського мистецтва першої третини ХХ ст. (1935). В числі його ранніх робіт – олійні портрети й імпресіоністичні пейзажі, тематичні композиції («Автопортрет», 1930-ті; «Тіпають коноплі», 1930; «Біля церкви», 1931; «Легінь», 1932; «Довбуш», 1932; «Прачки», 1933; «Потік у Дорі», 1934; «Високий Замок», 1935; «Мотив із Космача», 1936; «Водоспад», 1936; «Дівчина в блакитній сукні», 1937), дереворити, лінорити, літографії (альбом дереворитів «Українські святі», 1938). Спробував себе також і в церковному малярстві, розписавши упродовж 1937 – 1939 рр. храми у с. Реклинці (тепер Сокальський район) та Дулібах поблизу Жидачева.

Степан Луцик. Церква у Ямній, 1936
Степан Луцик. Церква у Ямній, 1936

Після приходу до Галичини більшовицьких «визволителів» чимало творчих проектів довелося відкласти у довгу шухляду. Аби прогодувати сім’ю митець змушений вступити до Спілки радянських художників, малювати портрети вождів.  «Совєцька окупація припиняє на деякий час намічений плян моєї праці, бо дуже тяжко було погодитись із нестерпними умовинами докорінно зміненої ситуації і життя взагалі. – писав Луцик у своїх спогадах. – Цих два роки (1939 – 41) я властиво вичікував кінця большевицької окупації».

Степан Луцик. Водоспад, 1936
Степан Луцик. Водоспад, 1936

Після вигнання «перших совітів» Степан Луцик – секретар управи Спілки українських образотворчих мистців (СУОМ). Учасник її виставок у Львові  протягом 1942 – 1943 рр. Багато часу провів на Гуцульщині. У творчості того періоду домінували живописні  краєвиди («Церква на Гуцульщині», 1942; «Осінь у саду», 1942; «Ліс», 1943; «Вуличка у Делятині», 1943; «Польові квіти», 1944). Оскільки умови під німцями мало відрізнялися від життя під совітами, восени 1944-го художник, разом із дружиною Ольгою та синами  Юрієм і Романом, подався на Захід. У січні 1945 р. родина дісталася Берліна – столиці Третього Райху, котру піддавали регулярним обстрілам й бомбардуванням. Кінець війни сім’я Маестро зустріла на теренах Баварії, в американській зоні окупації Німеччини.

Степан Луцик. Осінь у парковій алеї. Німеччина, 1945
Степан Луцик. Осінь у парковій алеї. Німеччина, 1945

Повоєнна п’ятирічка (1945 – 1950) минула для Степана Луцика, як і для тисяч змушених покинути рідну домівку скитальців, у таборах для переміщених осіб. Живучи в одному з таких таборів неподалік Нойбоєрна, художник долучився до створеної митцями-іммігрантами Української спілки образотворчих мистців (УСОМ). Входив до редколегії мюнхенського журналу «Українське мистецтво» (1946 – 1947).  Протягом 1947 – 1948 рр. неодноразово брав участь у зорганізованих українською громадою мистецьких виставках. Малював здебільшого пейзажі («Радощі літа», 1945; «Човен у вечірній тиші», 1946; «Достиглий колос», 1948).

Група українських митців-іммігрантів. Зліва направо: Святослав Гординський з дружиною Мирославою, Михайло Мороз, Степан Луцик. Мюнхен, 1947;
Група українських митців-іммігрантів. Зліва направо: Святослав Гординський з дружиною Мирославою, Михайло Мороз, Степан Луцик. Мюнхен, 1947;

Новий етап у житті і творчості художника розпочався із переїздом до Сполучених Штатів у 1950 р. Родина Луциків замешкала у Сент-Полі (Saint Paul, St. Paul) – столиці й другому за чисельністю населення місті штату Міннесота. Тут восени 1951-го Маестро, спільно зі скульптором Антоном Павлосем (до слова, також вихованцем школи Новаківського), влаштував персональну  виставку. Працюючи у фотоательє, Степан Луцик підтримував контакти із ОМУА (Об’єднанням мистців-українців в Америці), періодично надсилав твори для виставок в містах США й Канади. Поза тим писав мистецтвознавчі розвідки, рецензії на виставки українських художників, статті про творчість учителя Олекси Новаківського. 1957 р. став  членом Мистецького товариства Міннеаполіса (Minneapolis  Society  of  Fine  Arts).

Степан Луцик. Син Роман, 1947
Степан Луцик. Син Роман, 1947

За словами дослідника Ю. Бірюльова, на американській землі творчість Луцика позначилася впливами неоімпресіонізму, бойчукізму, традицій давньоукраїнського іконопису, трактованого у дусі модернізму («Женці», 1957; «Зимовий рейд», 1959; «Володарка України», 1963). Одна з найвідоміших робіт Маестро – «Мадонна Перемоги» (1952 – 1954) – написана  під впливом вістки про героїчну загибель генерала УПА Романа Шухевича. Помер Степан Луцик  у свій 57-й день народження, 10 жовтня 1963 р.

Степан Луцик. Студія до «Мадонни Перемоги», 1952 – 1954
Степан Луцик. Студія до «Мадонни Перемоги», 1952 – 1954

Про останню, як виявилось потім, зустріч із товаришем згадував Святослав Гординський: «Я довгими роками його не бачив ні не знав, що він робить, бо участи в нью-йоркських виставках він не брав. Тільки спочатку 60-х років, коли я мав працю в одній з міннеапольських церков, він довідався про мене і прийшов мене відвідати. Був змарнілий і досить пригноблений, скаржився, що тратить час  на праці в фотозаведенні, кольоруючи портрети, і не має вже ні нагоди, ні сили з того вирватися. Малює принагідно, але це не те, про що він мріяв і чого хотів би… Це й була наша остання зустріч».

Степан Луцик
Степан Луцик

Посмертна виставка творів митця відбулася з ініціативи ОМУА в 1966-му. На батьківщині ж ім’я одного з найбільш здібних учнів великого Олекси Новаківського почало повертатися із забуття щойно після відновлення незалежності України.

Більшість репродукцій творів Степана Луцика взято з монографії «Степан Луцик мистець» (Нью-Йорк, 1973)

Олександр ШЕЙКО
молодший науковий працівник
Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського

 

  1. Бірюльов Ю. О. Луцик Степан//Енциклопедія сучасної України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=59419;
  2. Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: Біографічний словник учнів. – Львів, 1998;
  3. Степан Луцик мистець/ред. С. Гординський – Нью-Йорк, 1973 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/21215/file.pdf.

Чому назву мопедів «Верховина» замінили на «Карпати»

Мопед "Верховина–6"
Мопед "Верховина–7"

В історії кожного виробника бувають вдалі і невдалі моделі. Сьогодні ми розповімо про одну з найбільш невдалих моделей Львівського мотозаводу (ЛМЗ), через яку довелося навіть змінити бренд.

До 1981 року – це пік хлоп’ячої моди на мопеди. Вже вийшов фільм «Пригоди Електроніка», в якому Сергій Сироїжкін хвацько їздить на мопеді «Верховина». І починаючи вже років з 12 тепер кожен серйозний пацан починав пресувати батьків проханнями: «Купи, купи». І саме на цей період припав і дебют Верховина-7.

Кадр з фільму «Пригоди Електроніка»
Кадр з фільму «Пригоди Електроніка»

Вона приходила на зміну одній з найвдаліших моделей львівських мопедів – ЛМЗ-2.158 Верховина-6, яка стала справжнім хітом продажів. Саме на Верховину-6 припав випуск 2-мільйонного мопеда ЛМЗ і без істотних змін вона випускалася з 1977 по 1981 рік. Але до кінця конвеєрного життя об’єктивно потребувала легкого рестайлінгу.

Мопед "Верховина–6"
Мопед “Верховина–6”

І в квітні 1981 року ЛМЗ запускає у виробництво Верховина-7, яка була покликана підтримати затихаючий попит до моменту переходу заводу на повністю нову модель ЛМЗ-2.160, яка вже розроблялася.

ЛМЗ-2.159 «Верховина-7» отримує нову фару, а спідометр був винесений на кермо. На боковинах бака зникли силумінові написи «Верховина», які були замінені на наклейки.

Мопед "Верховина–6"
Мопед “Верховина–6”

Головним же нововведенням став двигун Š-62 з електронним запалюванням і генератором збільшеної потужності (45 Вт). Крім того, на ньому кік-стартер отримав правильний напрямок обертання за годинниковою стрілкою, як у дорослих мотоциклів, а не проти неї, як було на Верховині-6.

Мокікі Верховина-7 були пофарбовані в яскраві кольори і ледь потрапивши в продаж в магазини «Спорттовари» – тут же були розкуплені. Був, правда, один нюанс: ціна на Верховину-7 виявилася під 260 рублів, проти 220 рублів за попередню модель. В якості морального розради покупцям, правда, обіцяли безпроблемне електронне запалювання, а отже теоретично було за що доплатити.

Мопед "Верховина–6"
Мопед “Верховина–6”

Але була й інша сторона. Масове захоплення підлітків мопедами неминуче призводило до збільшення числа ДТП з їх участю. Цю проблему в СРСР вирішили адміністративно і кардинально – наказали виробникам обмежити максимальну швидкість мопедів до 40 км\год.

Більшого розчарування для хлопчаків важко було придумати. Ви тільки уявіть, виїжджає щасливий володар новенької Верховини-7 у двір. Його мопед весь сяє, заводиться з півоберта за допомогою системи електронного запалювання, сам він на сьомому небі від щастя, але в першому ж спарингу він програє всім. Як? Ну як таке пережити? І ще цей регіт і глузування від власників найбільш “вбитих корит”.

Мопед "Верховина–6"
Мопед “Верховина–6”

А на додаток, після декількох сотень кілометрів у Верховини-7 просто розсипалася коробка передач. Виною всьому був “сирий” Шауляйський двигун Š-62, але всі репутаційні ризики довелося нести Львівському мотозаводу.

ЛМЗ-2.159 Верховина-7 почали здавати назад, потік рекламацій на завод був просто величезний. Писали в обкоми партії і в міністерство. Розгорався неабиякий скандал. Львівський мотозавод був змушений вже в 1982 році зняти з виробництва Верховину-7 і в спішному порядку запускати нову модель – ЛМЗ-2.160.

Спочатку новинку планували назвати Верховина-8. AvtoExport навіть встиг надрукувати рекламні плакати з назвою Верховина-8. Але скандал з рекламаціями був такий, що в союзному міністерстві хтось сказав: Щоб я більше навіть не чув назви “Верховина”.

Реклама мопеду "Карпати"
Реклама мопеду “Карпати”

На Львівському мотозаводі цю фразу зрозуміли буквально і вирішили від гріха подалі виводити новий бренд – «Карпати». Новинку на перших порах навіть комплектували старим перевіреним мотором Ш-58, і тільки потім почали ставити вже модернізований Š-62m і V50.

Тим, кому не вдалося здати Верховину-7 по рекламації, доводилося самостійно модернізувати свої мопеди. Міняли зірочки, шестерні, а врешті-решт і цілий двигун.

Наталка СТУДНЯ

Джерело: autoconsulting.com.ua

Дуже романтичну пісню “Жінці” презентували у мережі інтернет (відео)

Дуже романтичну пісню "Жінці" презентували у мережі інтернет

Днями в мережі інтернет відбулася прем’єра  пісні “Жінці” на слова Юрія Кархута. Написав музику та виконав пісню відомий композитор та виконавець з Тернопілля Володимир Сірий.

Кожна жінка хоче бути щасливою. І в кожної є велике бажання жити в любові та взаєморозумінні. Від цього залежать добрі стосунки між чоловіком і жінкою, а також в сім’ї і родині. Саме про це йдеться у пісні “Жінці”.

Відеоматеріал для монтажу відео ролика із фільму «Ночі в Роданте» (Nights in Rodanthe) — американо-австралійська драма 2008 року, сфільмована режисером Джорджем Си Вульфом по однойменному роману Ніколаса Спаркса. В голавних ролях Річард Гір і Діана Лейн. Другий фільм, що став донором для ролика – це «Осінь в Нью-Йорку» 2000 року. Річард Гірр і Вайнона Райдер в головних ролях. Монтаж відео Зоряни Кіндратишин.

Наталка СТУДНЯ

Марійська Площа 100 років тому на незвичних світлинах

Марійська Площа 100 років тому

В сьогоднішній добірці пропонуємо переглянути кадри столітньої давнини, які показують, якою у Львові була Марійська Площа. Усі фото датуються кінцем ХІХ – початок ХХ століття.

Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.

Автором світлин є невідомий фотограф зі Львова. Сьогодні світлини зберігаються в архіві у Польщі. Проте недавно фото були оцифровані і нам вдалось розшукати їх в мережі Інтернет.

Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.

З історії відомо, що Площа Марійська знаходиться навколо статуї Діви Марії, вона обмежена площею Міцкевича, трамвайною колією на вулиці Петра Дорошенка та проїжджою частиною з двох сторін проспекту Свободи.

Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
Площа Марійська (сучасна Міцкевича), кін. ХІХ-поч. ХХ ст.

У дорадянський час назву «Площа Марійська» носила сучасна площа Міцкевича. Інша назва площі – Маріацька.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Джерело фото: https://www.szukajwarchiwach.gov.pl/

Фана, або незвичайний скульптор Теодозія Бриж

Теодозія Бриж
Теодозія Бриж

Теодозія Марківна Бриж – львівський скульптор ХХ століття. Народилася у мальовничому селі Бережниця на Поліссі 1929  року. Навчалася у Сарненській середній школі. А коли вступила до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, то в селі говорили: «Маркова донька поїхала вчитися горшки ліпити».

А  зрозуміли що вивчала Теодозія у Львові в 1964 році, коли в їхньому селі, вперше на Рівненщині, було поставлено пам’ятник Тарасу Шевченку, який вона створила.

Місто Лева зі всією своєю різноманітністю архітектури стало її життям, джерелом краси і могутності. Вона завжди була в епіцентрі культурного життя Львова. До цієї сильної жінки завжди тягнулися люди, а поети присвячували вірші її титанічній праці.

Теодозія Бриж
Теодозія Бриж

Навчання в інституті дало Теодозії добру професійну основу. Дипломну роботу Бриж- пам’ятник Данилові Галицькому у Львові, державна комісія оцінила на «відмінно».

На жаль, він так і не появився на вулицях Львова, а побачити його можна лише в історичному музеї.

"Тут стояти граду Лева". Скульптура Теодозії Бриж
“Тут стояти граду Лева”. Скульптура Теодозії Бриж

Фана (так її кликали друзі) створила цілу феєрію образів з «Лісової пісні». Деякі з робіт знаходяться у Львівському музеї історії релігії. На творчому рахунку жінки-скульптора пам’ятники Юрію Дрогобичу, Данилу Галицькому, князям Святославу та Ярославу Мудрому, Тарасу Шевченку, розп’яття Христа у каплиці Золочівського замку, надгробні пам’ятники на Личакові — Соломії Крушельницькій, Леопольду Левицькому та іншим. Чимало мистецьких проектів Теодозія Бриж здійснила разом зі своїм чоловіком, художником Євгеном Безніском.

Євген Безніско
Євген Безніско

Майстерня Фани знаходиться під п’ятим номером на вул. Мартовича. Там вона провела 43 роки і створила понад 200 скульптур, 32 з яких реалізовано в натурі.

Майстерню відвідували чи не усі тодішні класики: Ірина Вільде, Дмитро Павличко, Леопольд Левиць-кий та інші. Тут своє весілля святкував Іван Драч, Богдан Ступка – ювілей, зупинялися Іван Миколайчук, Алла Горська, Ліна Костенко. И сьогодні сюди приходять і згадують про Теодозію Бриж Федір Стригун і Таісія Литвиненко. З ким вона тільки коли-небудь зв’язала свою дружбу, та людина уже не виходила з поля її зору.

Богдан Ступка у майстерні Теодозії Бриж
Богдан Ступка у майстерні Теодозії Бриж

Вона була скульптором, але незвичайним. За столом у майстерні розмовляли гості, а з-під стін на них уважно дивилися свідки розмови: князі, королеви, астрономи і полководці. У час, коли художників масово захопила соціалістична реальність, Фана Бриж поринає у закрамарки історії і починає витягати на світ сильних, волелюбних людей. Цікаво було спостерігати, як працювала Теодозія над кожним новим твором. Починаючи від збору інформативного матеріалу до осмислення його, до того моменту, коли між образом і творцем зачинався діалог, іноді навіть полеміка, яка підштовхувала до порозуміння, до вибору варіантів.

Теодозія Бриж з одним зі своїх творінь
Теодозія Бриж з одним зі своїх творінь

Євген Безніско часто згадував, як вставала вночі і щось шкребла… Зранку запитував, що ж робила? Фана розповідала про черговий сон. Часто ті кого намагалась зобразити приходили до неї уві сні, а вона фіксувала на папері ці зустрічі.

У своїй творчості Теодозія Бриж неодноразово зверталася до теми звитяжної героїки, вона прагнула пластичними засобами оспівати красу подвигу, поєднання особистої відваги із обов’язком служіння громаді й Батьківщині. Однією із перших скульптур цієї теми були кілька варіантів античного Ікара. Він бачився Теодозїї поверженим, але не зломленим. Це був бранець зухвалої мрії.

Теодозія Бриж за роботою.
Теодозія Бриж за роботою.

Варто згадати й Личаківський цвинтар, на котрому і тут її оточують власні роботи. Молодший син Максим помер у 16, для неї він залишився в образі юнака, який заснув під крилом лелеки (поле № зз). Спочинок оперної зірки Соломії Крушельницької оберігає солодкий голос Орфея. Над істориком Іваном Крип’якевичем Фана поставила воїна з опущеним щитом, а графік Леопольд Левицький замовив пам’ятник особисто, це мав бути експеримент із простору. Вийшло так ефектно, що люди зупиняються біля могили Левицького, щоб розгадати загадку, що ж це таке? А тут Фана зобразила два крила, що утворюють дві літери «Л»- Леопольд Левицький.

Скульптура на могилі С. Крушельницької. Автор Теодозія Бриж
Скульптура на могилі С. Крушельницької. Автор Теодозія Бриж

Теодозія Бриж прожила досить нелегке, сповнене радості і горя життя. У1997 році їй надали звання Заслуженого художника України.

Померла Фана 4 липня 1999 року, похована на Личакові у Львові поряд із сином Максимом, проект надгробка створила сама.

Могила Івана Крип'якевича. Скульптура роботи Теодозії Бриж
Могила Івана Крип’якевича. Скульптура роботи Теодозії Бриж

Майстерня Теодозії Бриж стала музеєм і тепер належить до Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького. Вважалося, що хто з митців приїжджав до Львова, а в цій майстерні не був, Львова так і не бачив.

Теодозія Бриж однією з перших в Україні стала на шлях сучасного світового мистецтва, бо в 1960-ті роки ми навіть не знали, що діється в світі. Вона писала українське мистецтво із нової сторінки.

Марія ДІДИЧ

Родинний затишок та підготовка онлайн-концерту, або квартет LeonVoci на #карантині

Квартет LeonVoci
Квартет LeonVoci

Український чоловічий вокальний квартет LeonVoci, репертуар якого складається з пісень, арій з опер та популярної музики різними мовами: іспанською, італійською, французькою, польською, англійською та українською. Хлопцям карантин обірвав світове турне і зламав багато планів.

«Перші дні пандемії та карантину застали наш гурт під-час великого турне у супроводі симфонічного оркестру за межами України. Коли ми почули про перенесення наступних концертів, було дуже сумно.

Та повернувшись додому, до наших сімей ми усвідомили вкотре, що є найцінніше та найважливіше у нашому житті. Ми займаємося саморозвитком, вивчаємо мови, хтось завершує ремонт, хтось вчить нові оперні партії та відпочиває у родинному колі.

А тепер серйозно взялися за можливість організувати повноцінний онлайн-концерт гурту LeonVoci. Слідкуйте за нами у соціальних мережах та залишайтеся вдома задля порятунку життів. Немає труднощів, які б ми не могли перебороти! – розповідають учасники гурту.

В коментарях всі охочі можуть поділитися свої досвідом заповнення часу на карантині. Знаємо – це переважно незручно і не особливо весело, але посміхніться – завжди так на буде.

Ольга МАКСИМ’ЯК

Хлібна зрада і діаманти. Кіно про луцьких Кронштейнів

Хлібна зрада і діаманти. Кіно про луцьких Кронштейнів

Кронштейни – одна з найбагатших і найвпливовіших луцьких родин у Луцьку від кінця ХІХ століття до Другої світової. Вони мали в місті великий бізнес – банки, нерухомість, підприємства, землю, діаманти. Але все їхнє багатство не врятувало їх від сумної долі європейських євреїв.

У цій статті описано занепад частини луцьких Кронштейнів, пов’язаний із комуністичною і нацистською навалою на Волинь і Європу та спричинені цим катастрофи. Із цих історій варто було б зняти добротне кіно.

Ця розповідь написана в основному на двох джерелах. Першим стали слова Еліаса Кронштейна, онука Міни та Іллі, які потім передавали родинну історію своїм нащадкам. Інша частина почерпнута з праці німецького історика Генріха Зітца, який досліджував питання замаху на канцлера Аденауера Йозефом Кронштейном. В цьому контексті родинна розповідь тісно переплітається із загальним історичним тлом.
Діаманти рятують життя

Бодензеє прекрасне з будь-якого боку. На південному сході до озера спускаються австрійські Альпи. З півдня сюди підступає Швейцарія. А іншу частину берега огортає Німеччина з мережею своїх елітних курортів. Сьогодні тут кордонів немає і можна вільно плавати між берегами.

Вода у травні в озері ще прохолодна. Все ж мені так хотілося опустити в воду, принаймні, ноги, щоб посилити свої відчуття місця. Дивишся на засніжені вершини Альп над водним плесом, бачиш, як сонячні промені поволі відпускають їх, відчуваєш прохолоду води, і внутрішньо настроєний слухати місце, де тепер живе прямий нащадок луцьких Кронштейнів.

Бодензеє. Фото на пам'ять
Бодензеє. Фото на пам’ять

«Знаєш, Саша, в Міни були діаманти…», – ці слова онука М. та І. мене вразили, адже ніколи в архівних паперах я і натяку на діаманти не бачив. І Еліас почав свою розповідь.

У вересні 1939 року радянські війська захопили все Волинське воєводство і поволі стали впроваджувати радянський режим. Його особливістю була соціальна інженерія з масовими арештами і насильством. Луцького банкіра Іллю Кронштейна арештували дуже швидко, але довго не тримали. За інформацією його сина Абрама, це відбулося вже у вересні 1939.

Нова влада дуже швидко взялася за націоналізацію власності. У списку будинків, пропонованих до націоналізації в Луцьку, складеному в 1940 році, є кілька, що належали Іллі Кронштейну. У примітках навколо будинку він значиться, як «великий капіталіст, банкір». Ілля з дружиною Міною та сином Абрамом (другий їхній син Йозеф вивчав медицину у Швейцарії) змушені були покинути своє луцьке багатство і втікати з міста. Вирішили податися до Львова, де їх ніхто не знав. Взяли тільки те, що змогли винести в руках. Міна взяла свої діаманти. Кронштейни вирішили прикинутися бідними євреями, щоб не привертати увагу радянської влади у Львові.

У Японії Ілля та Міна мали близьких родичів (скоріше всього, одна з сестер Міни, бо Абрам називає її тіткою, але сестер в Іллі не було). Чоловік написав їй листа уже зі Львова і попросив у неї чилійський паспорт, в якому Кронштейни фігурували як громадяни Чилі. Цю категорію нацисти відпускали. Тож, це була можливість для порятунку. Паспорт видало Генеральне консульство Чилі у Кобе.

Це дещо інший тип документа, але також призначений для порятунку євреїв під час війни. Виданий Самуелем дель Кампо, чилійським дипломатом у Бухаресті
Це дещо інший тип документа, але також призначений для порятунку євреїв під час війни. Виданий Самуелем дель Кампо, чилійським дипломатом у Бухаресті

Паспорт прибув до Львова на початку січня 1941 року, майже за півроку до вторгнення Німеччини в Радянський Союз. Але так просто Кронштейни його не отримали. Злу роль зіграв випадок. Попри те, що паспорт виданий офіційно, була вервечка кур’єрів, які мали доставити його отримувачам. Збій відбувся на останній ланці. Кур’єр, який мав передати паспорт Іллі Кронштейну, виявся також євреєм-втікачем з Луцька. Він сказав Іллі, що знає його, що той – багатий єврей з Луцька, а не чилійський громадянин. Він став шантажувати Кронштейнів і видав їх радянській владі у Львові.

Родину не арештували, але провели обшук. Під час нього у Кронштейнів забрали все. І лише Міна встигла ковтнути свої діаманти. Чи шукали паспорт, невідомо, але він точно залишився в Іллі. Можливо, йому вдалося відкупитися від злиденних комісарів, але це лише здогад.

Як сім’я пережила відомий Львівський погром 30 червня – 2 липня, невідомо. Німецька поліція безпеки, яка прибула до Львова незабаром після вторгнення Вермахту 30 червня 1941 року, вже побачила чилійський паспорт родини. У документі були вказані Ілля Кронштейн, його дружина Міндель та син Авраам як громадяни Чилі, всі народилися в Сантьяго де Чилі.

Діаманти залишалися в Міни. Під час важких часів у Львові вона вимінювала їх на їжу. Тільки завдяки цьому, розказувала Міна потім своєму онуку Еліасу, родина змогли вижити у Львові. Так, дорогоцінне каміння було виміняне, фактично, на хліб, але зберегло життя трьом Кронштейнам з Луцька.

Врешті-решт, їх таки схопили німці.
Потяг до Дрездена повіз прямо в Аушвіц

Німці затримували євреїв із документами. Це були цінні групи для обміну на полонених німецьких вояків. Затримані групувалися за різними категоріями залежно від якості наявних документів. Групи євреїв, які пропонувалися для обміну, поміщали до табору Берген-Белзен на півночі Німеччини. Саме туди зі Львова відправили Іллю, Міну та Абрама Кронштейнів.

Спочатку це був табір для радянських військовополонених, який у квітні 1943 року розширився для інтернованих євреїв. Що робили Кронштейни у Львові до квітня 1943 і чи були у львівському гетто, і коли саме були відправлені у Берген-Белзен, невідомо.

Міна та Ілля Кронштейни перед війною. Фото з архіву Еліаса Кронштейна, їхнього оунка
Міна та Ілля Кронштейни перед війною. Фото з архіву Еліаса Кронштейна, їхнього оунка

Ситуація в різних частинах табору була різною. Поки поруч за колючим дротом помирали від голоду радянські військовополонені, у єврейській частині спочатку була вільна атмосфера. Згадується про випадок, коли одна єврейка прийшла з тенісною ракеткою до начальника табору і запропонувала зіграти партію. Все дуже швидко змінилося. Показовий випадок стався у жовтні 1943, коли табір відвідав високопоставлений чиновник Головного управління безпеки райху. Він відділив 1800 євреїв, документи яких видалися йому сумнівними. Всіх посадили на вагони, які мали прямувати до табору неподалік Дрездена для обміну. Це була брехня. Потяг поїхав прямо в Аушвіц.

На цьому історія лучан могла б і завершитися, як вона завершилася для тих нещасних 1800 людей. Непідробний паспорт, виданий офіційною установою в Японії, зіграв добру долю. У цьому потязі Кронштейнів не було. У таборі виділили окрему групу з документами доброї якості. В ній опинилося 349 людей, включно з Кронштейнами. Це була спеціальна польська група.

Я дивився на спокійне обличчя Еліаса і розумів, що він розповідає цю історію доволі відсторонено. «Це все в минулому, уже нема чого переживати», – сказав він.

Спочатку умови перебування там були не дуже жорсткими. Носити зірку Давида не зобов’язували, ув’язнені могли писати листи та отримувати пакунки. Не було обов’язку працювати, треба лиш організовувати розподіл їжі та прибирання складів. Заступник єврейського старшини Йозеф Вайс, який вів реєстр, скористався цією свободою, щоб з найбільшою точністю записати табірні списки. Завдяки цьому інформація про умови і людей збереглася. 1944 року ситуація в таборі стала дедалі жорсткішою і кардинально змінилася в грудні, коли новий командир табору Йозеф Крамер різко зменшив їжу. Табір інтернування перетворився на табір винищення. Нічого не було зроблено там, де можна було б прокласти водогін з невеликими зусиллями; коли хлібозавод припинив виробництво після обстрілу, більше не було випічки.
Сестра прирекла Кронштейнів на смерть, не давши хліба

В історії Голокосту є немало випадків порятунку євреїв. Власне, на відзначення людей не єврейської національності, які ризикували своїм життя для порятунку євреїв від смерті, свого часу й була запроваджена нагорода Праведника світу. Є серед таких і лучанин – Вітольд Фоменко.

Одним з епізодів масового порятунку є так званий потяг Кастнера. Рудольф Кастнер був членом сіоністського руху в Угорщині, керівник Комітету допомоги та порятунку. Він спробував домовитися з нацистами про викуп євреїв. Ті мали отримати в замін 10 тисяч вантажівок з продуктами для німецької армії. Але ця угода не відбулася.

Натомість Кастнеру вдалося домовитися з одним із головних нацистів – Адольфом Айхманом – про один потяг угорських євреїв. Потяг умістив майже 1700 людей різних професій і сфер діяльності, але переважно заможних. Ціна за місце в потязі готівкою, золотом, діамантами становила приблизно 1 тисячу доларів. В еквіваленті станом на 2020 рік це 15 тисяч доларів. Дозволялося брати з собою трошки одягу та їжі на 10 днів. Потяг вирушив з Будапешта 30 червня 1944 року в напрямку безпечнішої Швейцарії. У ньому серед інших перебувала сестра Міни Кронштейн, заміжня за рабином Будапешта. Родина була дуже багатою. Дорогою потяг робив зупинки. І сталося так, що в неділю 9 липня він прибув у табір Берген-Белзен.

Мешканці потяга Кастенра. Фото з Вікіпедії
Мешканці потяга Кастенра. Фото з Вікіпедії

Що було далі, розповідає Еліас Кронштейн зі слів його бабусі Міни. Місце, куди прибув потяг для тимчасової стоянки, був відділений від основного табору колючим дротом під електрикою. Під час прогулянок євреї з обох сторін дивилися один на одного і раптом Міна впізнала свою сестру. Вони заговорили і домовилися, що в одному із вікон вагону сестра вночі покладе хліб.

Абрам Кронштейн, син Міни та Іллі, зробив лаз під електричним парканом і проліз під ним уночі, пробираючись між світлом прожекторів. Це було надзвичайно важко, але він це зробив. У домовленому вікні мав бути хліб. Але хтось вкрав його. Ця хлібина мала величезне значення. Ти або живеш, або помреш. Наступного дня Міна сказала своїй сестрі, що хтось вкрав хліб, його на місці не було.

Вона попросила залишити ще буханку, бо в тих було їжі значно більше. Але сестра сказала ні. «Це великий ризик для нас, це ризик для всього потяга», – відповіла вона сестрі. Їй було страшно ризикувати, тож хліба вона більше не залишила.

Потяг Кастнера постояв у Берген-Белзені 2 тижні і вирушив до Швейцарії, де залишався до кінця війни. Згодом врятовані євреї переселилися до Ізраїлю, де започаткували відомі і заможні в подальшому родини.
Де помер Ілля Кронштейн

Абрам Кронштейн ніколи не пробачив цього своїй тітці. Можливо, саме через брак їжі загинув його батько Ілля. Умови у таборі ставали гірші і гірші. Протягом 1943-1945 тут померло 50 тисяч осіб. У тій частині, де перебували Кронштейни, залишилося приблизно 350 людей. 15 квітня 1945 року табір перейшов під контроль британців. Проте за кілька днів до того Генріх Гіммлер організував вивіз трьох потягів обмінних євреїв, серед яких опинилася і родина Кронштейнів.

Потяг бродив північною Німеччиною майже два тижні, неодноразово його бомбили з повітря, часто доводилося зупинятися. У цьому потязі, якого ще називають «втраченим транспортом», оскільки союзники не знали, де він був тижнями, під час поїздки загинуло 138 людей від слабкості в тілі та висипного тифу. Єврейський старшина Йозеф Вайс ретельно записував особисті дані загиблих у зошит. За цими даними, Ілля Кронштейн помер 14 квітня 1945 року на відтинку маршруту Ільцен-Люнебург на північ від Бад-Бевензена.

Померлих у дорозі ховали у спільній могилі. Абрам хотів піти попрощатися з батьком, але Міна його не пустила, бо там було небезпечно через хвороби. Десь у дорозі Абрам підхопив тиф, але невдовзі вилікувався.

18 квітня потяг був у Берліні, за кілька днів до нападу Червоної Армії. Оскільки колії доводилося очищати від локомотивів, перекинутих вагонів та щебню, мандрівка по місту зайняла цілий день. Далі потяг рушив на південь від Берліну. За кілька днів його пасажири, хто ще міг ходити, порозбігалися.

Дрезден, 1945
Дрезден, 1945

Подальша доля цієї гілки Кронштейнів складалася по-різному. Ті, хто дивом вижив після надскладних подій, намагалися налагоджувати своє життя. Кронштейни спочатку жили в різних європейських містах, але дуже швидко переїхали до Ізраїлю, де й оселилися. Міна Кронштейн померла і похована у Тель-Авіві. Там же поховані її сини – Абрам та Йозеф.

Син Абрама, Еліас, зі своїми синами відвідав Луцьк у 2019 році, чим і замкнув це «історичне коло». Тут Еліас знайшов багато нових невідомих фактів про свою велику родину.

…Кожного разу, як Еліас завершував свої розповіді, я не міг уявити, як люди могли триматися ногами на цій землі після пережитого. Часто згадую фразу одного історика: хто народився і жив у Східній Європі в першій половині ХХ століття, міг і не вірити в бога, але він не міг не вірити в існування диявола. Зрозуміти це століття важко. Мабуть, добре про нього відгукнувся Орвел, який назвав ХХ століття таким, що розчавило людину.

Важко поставити логічну крапку цієї розповіді. Я щасливий через таке близьке знайомство з Кронштейнами і тим, як це все добре надається для розповіді про історію мого Луцька. …Часто недооцінюємо наслідків того, який складний і важкий світ нам дістався від предків. Цитуючи тезу Ярослава Грицака, ми повинні зробити все, щоб кінець світу не відбувся за нашого життя.

Автор: Олександр КОТИС

Джерело: Хроніки Любарта

Bozhyk Duo “зірвав” мережу кавером на “Dance Monkey”, який вони записали під час карантину на балконі (відео)

Bozhyk Duo
Bozhyk Duo

Уже багато місяців підряд талановита родина музикантів Олександр та Юлія Божик на своєму каналі YouTube випускають відео кавери на відомі світові та українські хіти. 

Проект називається “Bozhyk Duo”  і складається зі скрипки та фортепіано. Як зазначає саме подружжя, у час карантину неможливо записувати музику на професійні камери та у студії, тому доводиться творити вдома, коло дому та навіть на балконі. Саме там музиканти виконали популярний хіт гурту Tones and I – “Dance Monkey”.

Підписуйтеся також на канал музикантів та менше виходіть на вулицю, адже вдома також можна творити неймовірні речі!

Ольга МАКСИМ’ЯК

Не завадив навіть карантин: у Львові погуляли на першому в Україні онлайн-весіллі (Відео)

Обручки

На церемонії шлюбу були лише ведучий, фотограф і діджей, повідомляє видання LvNews. Загалом до організації весілля долучилось близько ста людей.

Наречені Інна та Ігор познайомилися у 2013 році. Спочатку були стосунки на відстані, оскільки мешкали в різних областях. Він — з Києва, вона — зі Львова.

Наталка СТУДНЯ

Про бравого Швейка та рівненське пиво з “гірського замку”

Павільйон “Бергшлоссъ” на Волинських Торгах у Рівному
Павільйон “Бергшлоссъ” на Волинських Торгах у Рівному

Як сто років тому бельгійці оцінили рівненське пиво “Дипломом Большой награды”, який стосунок до варіння хмільного напою на Рівненщині мав всесвітньо відомий автор “Пригод бравого солдата Швейка” Ярослав Гашек та про інші цікавинки з історії Рівненського пивзаводу.

Оновлений фасад
Оновлений фасад

Корпуси головної рівненської пивоварні — один із небагатьох, що збереглися, класичних зразків так званого цегляного стилю в давній архітектурі Рівного. Стиль, при якому повністю відмовлялися від оштукатурення фасадів та максимально використовували цеглу для декору, набув поширення на Волині за часів Російської імперії. Так будували все — від житлових будинків до адміністративних приміщень. Будівель у цегляному стилі, що власне й складають давню архітектурну спадщину, в місті збереглося небагато. Одні зруйновані часом, інші постраждали від “осучаснення”. Тому зовнішня реконструкція понад сторічної будівлі Рівненського пивзаводу є вдалим прикладом того, як треба зберігати старовину.

Архівна довідка
Архівна довідка

Пиво рівняни варять ще з князівських часів
На картографічних планах Рівного кінця ХVIII століття уже можна віднайти “бровар кам’яний”, що розташовувався приблизно на місці сучасного облводоканалу на вулиці Бандери. Невеличка броварня була й на князівському фільварку “Гірка” (сучасний парк імені Шевченка), про що йдеться в описах від 1856 року князівського майна.

Ліворуч автентичний напис “Бергшлоссъ”, праворуч – рконструйований
Ліворуч автентичний напис “Бергшлоссъ”, праворуч – реконструйований

У звіті військового губернатора Житомира та Волинського цивільного губернатора, датованому 1847-м роком, йдеться про функціонування в Рівному пивоварного заводу, який випускав продукції на 990 рублів на рік. Назву та власника заводу не вказано. Однак, зважаючи на те, що Рівне тоді було приватновласницьким містом, і лише власник мав монопольне право на виробництво і продаж спиртних напоїв, то, вочевидь, броварня належала саме власнику міста князю Любомирському. Ця ж сама броварня, але вже як пивоварний завод згадується в архівних джерелах у 1861 та 1887 роках. Виробництво уже сягало понад 15 тисяч відер пива на рік на суму понад 8 тисяч рублів. Наприкінці ХІХ століття Російська імперія запроваджує винну монополію, викуповуючи у власників міст право на монопольне виробництво і продаж спиртних напоїв. Відтак, князь Любомирський отримав фантастичну на той час суму відкупного — 240 тисяч рублів. А пивний бізнес прибрали до рук спритні єврейські торговці.

“Мочити” конкурентів — давня традиція
Однак тут у справу втрутилися несподівані конкуренти. Після угоди між російським царем Олександром ІІ та австрійським цісарем Францом-Йосифом у 60-ті роки ХІХ століття на Волинь масово вирушили чеські переселенці. І вже в кінці ХІХ століття у Дубні, Острозі, селах Глинськ та Квасилів, що неподалік Рівного, підприємливі заїжджі майстри пивної справи відкрили перші броварні. Схоже, й тодішня влада не могла спокійно дивитися на успішний бізнес, бо, всупереч обіцяним преференціям, чиновники вирішили, що чеські пивовари повинні сплачувати податки за продану продукцію. Ті ж платити відмовилися. Міжнародний скандал довелося залагоджувати самому російському государю імператору.

Ксерокопію диплома авторові публікації надав директор Державного обласного архіву Рівненської області Микола Григорук.
Ксерокопію диплома авторові публікації надав директор Державного обласного архіву Рівненської області Микола Григорук.

Подальші події на пивному “фронті” нагадували сучасні рейдерські атаки, коли, накинувши оком на прибуткове підприємство, певні особи намагаються прибрати його до рук. Тим паче, що глинське чеське пиво було смачніше рівненського. Багаті акціонери почали скуповувати акції Глинського пивзаводу в бідніших чехів. Відтак, у 20-х роках минулого століття він припинив своє існування. А от чеська пивоварня у Квасилові вистояла. Саме там під час Першої світової війни працював полонений солдат австрійської армії Ярослав Гашек — автор “Пригод бравого вояка Швейка”. Вустами одного з героїв твору — чеського міщанина, який бажає Швейкові вціліти на фронті — він просить Швейка переказати привіт пивоварові Земану (у ті часи й аж до 1939 року пивзавод у Квасилові й справді належав родині Земанів — Йосифу, Вацлаву, а потім їхньому зятеві Малінському, – прим. авт.), коли буде в Здолбунові. До слова, певні технології виготовлення пива, запроваджені чехами, зберігалися аж до радянських часів. Знавці твердять, що квасилівське пиво, особливо “на розлив”, було тоді дуже смачним.

Розташування броварні на плані міста
Розташування броварні на плані міста

“Гірський замок” — пивоварня в Рівному
Корпуси Рівненського пивзаводу з боку Соборної прикрашає мереживна кована решітка, в яку тогочасні ковалі вплели назву підприємства “Бергшлоссъ”, що в перекладі з німецької означає гірський (кам’яний) замок. Вона збереглася й донині. Щоправда, після реконструкції трохи змінилися ковані літери. Теперішній Рівненський пивзавод — прямий спадкоємець Акціонерного товариства “Парового пивоваренного завода “Бергшлоссъ”.

Дозвіл міської управи від 1904 року на зведення камяної будівлі для пивоварні
Дозвіл міської управи від 1904 року на зведення кам’яної будівлі для пивоварні

Перші корпуси заводу з’явилися в 1900 році в садибі рівненського купця ІІ Гільдії Герц-Меєра Мовшовича Писюка, що знаходилася на розі вулиць Шосової та Новаковської (теперішніх Соборної-Коперника) на площі 600 квадратних сажень. Заможний купець спочатку був одним із акціонерів. Головним же акціонером, як свідчать деякі архівні документи, був чеський підприємець, який прибув на Волинь у кінці ХІХ століття з хвилею переселенців. Згодом пан Писюк викупив контрольний пакет акцій заводу “Бергшлоссъ“, і справа стала сімейним бізнесом родини. У 1903-1904 роках Герц Писюк попросив дозволу в міської управи на розбудову в своїй садибі пивоварного заводу без парового двигуна. Було розроблено ескізи нових корпусів, але не всі їх вдалося втілити. Натомість в 1907 році пивзавод Писюка було нагороджено “Дипломом Большой награды “ на міжнародній виставці в місті Остенде в Бельгії.

Додатковий проект до дозволу на побудову пивоварні
Додатковий проект до дозволу на побудову пивоварні

Оригінал цього диплому зберігається у Центральному Державному історичному архіві України в Києві. Пивний бізнес Писюка успішно розвивався, даючи роботу рівнянам. У 1908 році на заводі трудився 31 робітник, а в 1913-у — 116.

Креслення внутрішнього облаштування пивоварні
Креслення внутрішнього облаштування пивоварні

До 1917 року власник пивоварні не лише змінив форму для відливу скляних пляшок з викарбуваним текстом “Паровой пивовар, заводъ” та заводське клеймо “Бергшлоссъ” Г. М. Писюка. Ровно”, а й примудрився постачати пиво до всіх найближчих міст і містечок. Пиво розвозили навіть до сільських шинків, попри близькість чеських пивоварень у Глинську та Квасилові. Не зупинявся завод Писюка й під час смути 1917-1920 років, коли влада в Рівному переходила з рук у руки щонайменше вісім разів. А з жовтня 1920-го, коли в Рівному остаточно запанували поляки, пиво “Бергшлоссъ” почали постачати до елітних рівненських ресторанів та кав’ярень.

Проект перебудови і реконструкціїї броварні 1923 рік
Проект перебудови і реконструкціїї броварні 1923 рік

Міська газета “Ехо Ровенське” в березні 1927 року, натякаючи на засилля пивної продукціїї, з сарказмом писала: “Бергшльос” безперестанно виготовляє пиво, і скоро пиво потече по вулицях потоком на радість пиякам”. За архівними даними, рівненська пивоварня Писюка в 1938 році була одним із найприбутковіших підприємств Рівного. Сто двадцять працівників виготовляли 125 тисяч літрів пива щороку, приносячи річний дохід у розмірі 5 мільйонів злотих. Уже тоді спритний власник спробував запровадити закнутий виробничий цикл, налагодивши в приміщеннях пивзаводу випуск супутньої продукції — створив фабрику дріжджів і завод із виробництва штучних мінеральних вод. А під час знаменитих Торгів Волинських завод Писюка мав окремі павільйони, які користувалися популярністю у відвідувачів.

Видно ще стару цегляну кладку
Видно ще стару цегляну кладку

Було ваше — стало “народне”
Слава рівненського пива дещо потьмяніла з приходом у 1939 році до Рівного радянської влади. “Совєти” одразу ж заходилися націоналізовувати все, що можна. Як почувалися ті, хто власним розумом та працею створили підприємства і забезпечили їх нормальну роботу, коли раптом сторонні люди заявили, мовляв, тепер це усе тобі не належить, можна лише здогадуватися. Самого ж Герца-Меєра Писюка, як розповідають старожили міста, було репресовано. Постанову про націоналізацію пивних заводів “Бергшлоссъ” та Квасилівського було ухвалено 15 листопада 1939 року. Однак, доки радянська влада розводила бюрократію довкола цього процесу, розпочалася Друга світова війна. Щойно вступивши в місто, німці заходилися “господарювати”. І незабаром завод запрацював уже під німецькою маркою. Втікаючи з міста в 1944-у, фашисти не тільки залишили неушкодженим сам завод, а й покинули значну кількість сировини, придатної для роботи пивоварні.

Пивзавод з боку вулиці Коперника
Пивзавод з боку вулиці Коперника

У роки повоєнної відбудови пивзавод запрацював у ритмі “соціалістичних змагань”, поступово втрачаючи давні традиції пивоваріння та якості. Непереливки довелося рівненським пивоварам у часи так званої боротьби з пияцтвом, яка, як і всі пропагандистські кампанії радянської влади, здійснювалася з перекосами. У кінці 50-х років завод мало не закрили зовсім — “на прохання трудящих”. А сумнозвісний горбачовський указ про боротьбу з пияцтвом 1985-го року завдав нищівного удару по рівненському пиву.

Пивзавод з боку вулиці Коперника
Пивзавод з боку вулиці Коперника

За часів Незалежності підприємство поміняло назву, в нього з’явився новий власник, а відтак, і шанс на відродження колишньої слави давньої броварні. Утім, чи вдалося цього досягти, вирішувати рівненським знавцям хмільного напою.

(Уперше опубліковано в газеті “Літопис Заходу” №9(438) від 28.02.2008. Оновлено. Доповнено.)

Ілюстровані матеріали віднайдені в Держархіві Рівненської області

Світлана КАЛЬКО

Джерело: РівнеРетроРитм

Діти піснею «Підпал» закликають зупинити злочин проти природи (відео)

Кадр з кліпу на пісню «Підпал»
Кадр з кліпу на пісню «Підпал»

“Підпал” – не просто пісня, це крик душі рятувальників, артистів Творчої школи Павла Табакова і природи. Діти закликають не палити траву, адже «де вогонь проходить, там земля вже мертва.

Кадр з кліпу на пісню «Підпал»
Кадр з кліпу на пісню «Підпал»

Тільки вдумайтеся: від початку 2020 року до сьогодні на території України рятувальники близько 28 000 разів рятували екосистему від пожеж. Вигоріло понад 50 000 гектарів землі. Київ через лісові пожежі кілька разів ставав світовим лідером із забруднення повітря. Звичайне, на перший погляд, спалення трави залишило безхатьками сотні людей, а також забрало життя десятків тисяч тварин, птахів, комах та інших живих істот. Мало хто задумується, але дим від згарищ провокує ракові захворюваня у людей.

Кадр з кліпу на пісню «Підпал»
Кадр з кліпу на пісню «Підпал»

Ідея привернути увагу до проблеми спаленої трави народилася ще торік восени під час подорожі дітей із Творчої школи Павла Табакова до Києва на міжнародні змагання рятувальників. Дорогою Львів-Київ було багато жартів, але й багато питань від творчих «чомучок». Артисти Творчої школи були вражені щоденною кількістю виїздів рятувальників – понад 100 викликів щодня, і це тільки на тушіння пожеж, спричинених підпалом трави.

Кадр з кліпу на пісню «Підпал»
Кадр з кліпу на пісню «Підпал»

Сам кліп знімали на справжньому згарищі – під наглядом Головного управління ДСНС України у Львівській області. Дехто з дітей, вперше опинившись у мертвому лісі, не зміг втримати сліз. А випадкова знахідка згорілої пташки ніколи не забудеться. Підпал – це злочин! Діти, які бачили на власні очі наслідки, навряд чи коли-небудь наважаться палити траву. І кожен з творців мріє, щоб всі глядачі кліпу та слухачі пісні також стали на захист природи. Саме тому фінал відео – оптимістичний.

Цей ролик варто показати усім, хто ще палить траву. Давайте разом зупинимо знищення природи і життя!

Галина ГУЗЬО

Оголошено переможців конкурсу «Стежками Каменяра»

Оголошено переможців конкурсу «Стежками Каменяра»

24 учні стали переможцями всеукраїнського літературно-мистецького конкурсу «Стежками Каменяра». Про це повідомили організатори.

Цьогоріч на конкурс надійшло 1425 учнівських робіт у чотирьох номінаціях і двох вікових категоріях: 6-11років, 12-16 років. У змаганні взяли участь учні з усіх областей України. Найбільша конкуренція була у номінації «Краща ілюстрація до творів Івана Франка».

«Конкурс показав дуже високий інтелектуальний і професійний рівень учасників. У кожній з номінацій працювало по 6 фахових членів журі – відомі театральні діячі, письменники, художники, мистецтвознавці, професори та викладачі ЗВО, музейники та франкознавці з України та з-за кордону. За рейтингом балів було визначено по три переможці у номінації «Поезія», «Проза», «Драматургія» і «Краща ілюстрація до твору І. Франка» та у двох вікових категоріях відповідно. Також свої спеціальні призи підготував для учасників і онук Каменяра Роланд Франко», – зазначила координатор проекту Ольга Нижник.

Список переможців:

Номінація «ПОЕЗІЯ»

У віковій категорії 6-11 років найбільшу кількість балів отримала робота Труфаненко Діани, учениці 4-го класу Новодмитрівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Херсонської області;

друге місце – Андрущенко Каріна, учениця 6-го класу Ржищівської ЗОШ І-ІІІ ступенів ім. Олега Кошового Київської області;

третє місце – Осипчук Олександра, учениця 4МТ Херсонського Таврійського ліцею мистецтв.

У віковій категорії 12-16 років:

перше місце здобула Бібік Катерина, учениця 8-го класу опорного закладу «Засульський ліцей» Полтавської області;

друге місце – Семисал Катерина, учениця 11-го класу Красноградського РЦПО Харківської області;

третє місце – Станович Соломія,  учениця 10-го класу КЗ «Попелівський НВК І-ІІІ ступенів» Львівської області.

Номінація «ПРОЗА»

У віковій категорії 6-11 років найбільшу кількість балів отримала робота Бевз Анастасії, учениці 5-го класу КЗ «Нікопольська середня ЗОШ І-ІІІ ступенів № 22»  Дніпропетровської області;

друге місце – Приходько Мілана, учениця 5-го класу КЗ «Дніпрорудненська гімназія «Софія» – ЗОШ I-III ступенів №1» Запорізької області;

третє місце – Годованюк Софія, учениця 6-го класу КЗ «Компаніївське навчально-виховне об’єднання» Кіровоградської області.

У віковій категорії 12-16 років:

перше місце здобула Ільчак Даря</strong>, учениця 9-го класу КЗ «Базарянська ЗОШ І-ІІІ ст.» Одеської області;

друге місце – Єфімов Денис, учень 10-го класу КЗ «Ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою «Патріот» Харківської області;

третє місце – Кіріченко Ольга, учениця 9-го класу Токмацької ЗОШ № 2 Запорізької області.

Номінація «ДРАМАТУРГІЯ»

У віковій категорії 6-11 років журі не присудили першість жодному учаснику, але за кількістю балів друге місце посіла Якименко Софія, учениця 6-го класу Олексіївської ЗОШ І-ІІІ ст. Донецької області;

третє місце – Паршин Дмитро, учень 3-го класу Комишуватської ЗОШ  І-ІІІ ступенів Донецької області.

У віковій категорії 12-16 років найбільшу кількість балів дістала робота Анни Повх, учениці 11-го класу Дубенської гімназії № 2 Рівненської області;

друге місце – Скорик Єлизавета, учениця 6-го класу Великополовецького НВК Київської області;

третє місце – Пасько Тетяна, учениця 10-го класу Семенівської НВК № 1 імені М. М. Хорунжого Полтавської області.

Номінація «Краща ілюстрація до творів Івана Франка»

У віковій категорії 6-11 років:

перше місце посіла Михеєнкова Ліна, учениця КПНЗ «МПДЮТ» «Горицвіт» міста Кривий Ріг;

друге місце – Вакуленко Дар’я, учениця 2-го класу Драбівського НВК “школи-гімназії” Черкаської області;

третє місце – Шишков Данило, учень 4-го класу Мангуської ЗОШ І-ІІІ ст. № 2 Донецької області.

У віковій категорії 12-16 років найкращими роботами визнано:

перше місце – Максименко Вікторія, учениця 11-го класу Шевченківської спеціалізованої ЗОШ-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю Черкаської області;

друге місце – Старченко Денис, учень 10-го класу Пирогівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Полтавської області;

третє місце розділили – Кісіль Марія, учениця 8-го класу Новояворівської ЗОШ I-III ст. № 3 Львівської області, та Фьодорова Поліна, учениця 9-го класу Енергодарського НВК № 5 Запорізької області.

Спеціальні призи від онука Івана Франка Роланда Франка отримають Романчукевич Вероніка, учениця 2-го класу спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням іноземних мов № 112 імені Т. Шевченка, учениця 9-го класу Липівського НВК Львівської області Івахів Єлизавета, учень 8-го класу Левківської ЗОШ І-ІІІ ступенів Харківської області Капран Євгеній.

Цьогоріч Оргкомітет ухвалив рішення відмовитися від урочистої церемонії нагородження переможців, яка щорічно відбувалася в місті Києві біля погруддя Іванові Франку, у зв’язку з епідемією коронавірусної хвороби COVID-19. Дипломи і призи переможці отримають поштою.

Нагадаємо, всеукраїнський учнівський літературно-мистецький конкурс «Стежками Каменяра» було організовано Міжнародним фондом Івана Франка, Міністерством освіти і науки України, громадською організацією «Львівське товариство» у місті Києві та Львівським національним університетом ім. Івана Франка.  Це щорічний конкурс, який має на меті посилити творчу мотивацію у вивченні учнями закладів загальної середньої освіти творчості Івана Франка через створення творів у різних жанрах.

Ольга НИЖНИК

1...330331332...672сторінка 331 з 672

Популярні статті:

Костел, 1991 р.

Костел у Жулині: Два Століття Забутої Святині та Її Таємниці

На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
Львівський музей Михайла Грушевського

У Львові презентують невідому світлину Катерини Грушевської

Львів, якого не повернеш. Панянський став

Львів, якого не повернеш. Панянський став

Панорама Львова із зображенням будівлі Загального шпиталю (колишнього колегіуму піярів). Рисунок початку ХІХ ст.

З минулого Знесіння. Частина третя

Топ-10 найвідоміших храмів Львова

Топ-10 найвідоміших храмів Львова

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?