Стіни Волоської церкви у Львові несуть на собі сліди середньовічної технології, непомітної для загалу, але добре знайомої каменярам. Якщо придивитись до цокольної частини церковних стін, то можна помітити, що фактура пісковикових блоків є надто регулярною, щоби пояснити це атмосферним впливом.
Зрештою те саме можна помітити на стіні проходу у внутрішнє подвір’я Волоської церкви, яку не поливало дощами і не посипало снігом.
Це сліди так званого бучардування. Термін походить від французького слова “бучарда” (фр. boucharde), яким називають молоток, у якого одна з ударних поверхонь покрита пірамідальними зубцями, званими “діамантові наконечники” (фр. pointe-de-diamant).
З XVII століття обробку кам’яних поверхонь виконували вручну досить складним інструментом, який німці називали “кронель” (нім. Krönel, анг. Crandall). Це маловідомий в наш час каменярський інструмент, дещо схожий на двосторонню сокиру. Кронель складається з 10-15 тонких плоских шипів з загартованої сталі, закріплених металевим клином у плоскій гільзі, яка закінчується ручкою. Цікаво, що через сильне пилоутворення цей інструмент був заборонений у Нідерландах Законом про каменярство 1921 року. Застосовували його для обробки м’яких порід (зазвичай, пісковика). В наш час таким інструментом усе ще користуються реставратори і скульптори.
Приблизно в середині ХVIII століття була придумана бучарда, яка зовнішньо нагадує сучасні молотки для відбивання м’яса, але значно міцніша від своїх кухонних “родичів”. Саме від неї прижився вираз “бучардування”. Хоча у наших сусідів-поляків є чудова слов’янська назва “groszkownik” (від слова groszek – горошок), пов’язана з тим, що за допомогою цього молотка досягається фактура поверхні “в горошок”. Відповідно польські каменярі називають бучардування “ґрошкуванням”.
В наш час бучардування виконується молотками на невеликих поверхнях кам’яних блоків, плит або стін, але в разі обробки значної площі ця технологія виконується пневматичними або електричними інструментами з твердосплавними насадками.
Від середньовіччя бучардування застосовується для обробка блоків з природного каменю для їх кращого зчеплення при будівництві муру. Цим же методом обробляють стіни перед нанесенням тиньку (якщо не застосовують армувальної сітки) а також оббивають відшарування на кам’яних, цементних і бетонних поверхнях.
Крім того, таким методом обробляють плити кам’яних сходів, щоби вони не були слизькими. У Львові це можна побачити в Святоюрському комплексі – на вхідних сходах палацу митрополитів. Складається враження, що майстри обробляли сходинки без особливого завзяття, але завдяки цьому на кожній поверхні помітно різні ступені обробки, а на третій – видно чіткі сліди ударів бучардою.
З часом бучардування стали застосовувати ще й з естетичною метою. Приклади цього можемо побачити на балюстрадах сходів до церкви св. Юра, на фасаді Оперного театру, а також на багатьох звичайних кам’яницях міста.
Один з найбільш яскравих прикладів бучардування можна побачити на будинку Львівського коледжу культури і мистецтва. Причому тут дуже виразно видно, що майстер працював над обробкою плит вручну.
І якщо досі були наведені приклади обробки плоских поверхонь, то сліди бучардування можна зустріти і на вигнутих формах кам’яних елементів будинків, як-от на колишній Галицькій ощадній касі.
У французькому місті Вантроль над входом до одного з будинків є картуш 1778 року зі зображеннями каменярських інструментів, серед яких є бучарда – маленький молоточок з зубцями.
Натомість у французькому муніципалітеті Перн-ле-Фонтен на одній з фортечних брам збереглись вирізьблені бучарди, які є каменярськими знаками – особистими підписами майстрів.
Можливо, десь у Львові під тиньком старовинних будівель теж криються каменярські знаки середньовічних мулярів.
Автор: Zommersteinhof
