Для багатьох українців, яким випало служити у цісарсько-королівській армії Австро-Угорщини, казарми Фердинанда на вулиці Городоцькій у Львові, де квартирував 11-ий артилерійський полк польових гаубиць генерал-майора барона Йозефа фон Смола, на кілька років ставали рідним домом.
За даними військових архівів, понад 52 відсотки тутешніх військових були рекрутами з Галичини, немало з них походило із сіл довкола Львова, тож справді почувалися тут майже вдома. Недивно, що багато хто із пострижених у солдати парубків поводився в армії, як звик за часів свого батярства.
Про усі подробиці тогочасного солдатського життя достеменно не було відомо навіть тогочасній пресі, військова влада намагалася не виносити на загал нічого зайвого, тож в газетах з’являлася або скупа інформація про виїзди на маневри, або мусило статися щось геть крамольне та сенсаційне, чого вже не можна було приховати.
Виглядає, що військові у той час полюбляли гульбанити. Часом львівські вояки-артилеристи доводили вуличні конфлікти, які нерідко в них виникали під час самоволок до ближніх шинків, до справжніх “мушкетерських” розборок. У травні 1906 року про одну з таких сутичок з поліцейськими писала газета Kuryer Lwowski.
Головна споруда казарм Фердинанда на вул. Городоцька, 40. Поштівка поч. XX ст.
“Епатажний випадок стався у ніч на неділю, а “героями” стали артилеристи з казарми Фердинанда. Історія виглядає так: на крик жінки на вулиці Шпитальній надбігло двоє поліцейських, які виявили тут п’яного артилериста з тесаком у руці. Солдат замість того, щоб сховати зброю і підкоритися, напав на правоохоронця”, – писала газета.
Удвох поліціянти скрутили нападника і повели його до казарм, але дорогою біля церкви св. Анни натрапили на ще одного вояка, який також був напідпитку і з дамою. Той спробував відбити “полоненого”.
“У цей момент прибули два артилерійські офіцери, які, побачивши своїх підлеглих в оточенні поліцейських, замість того, щоб з’ясувати, що відбувається і, можливо, допомогти покарати розбишак, почали заохочувати солдат бити “дзядів”. Таке запрошення було виконане, але надбіг третій поліцейський і за його допомоги обох шукачів пригод нарешті провели до казарми”, – розповідали перипетії того випадку тогочасні журналісти.
Але, опинившись у казармі, поліцейські потрапили у ще гіршу халепу. Тут їм влаштували так звану “темну”.
“Коли вони увійшли до службової кімнати, де було більше солдатів, командир варти зачинив за ними двері, скрутив лампу, і солдати почали бити всіх трьох поліцейських. Це тривало довго, поки один з поліцейських не розбив скло і їхній крик долетів до вух чергового. Офіцер побіг униз до оглядової кімнати і звільнив поліцейських від нестримних солдатів. Під час метушні обидва артилеристи, яких туди привезли поліцейські, втекли. Найбільше побили командира взводу Йозкова. Офіцер пообіцяв розпочати розслідування. Цікаво, як військова влада буде розглядати цю жорстоку пригоду, щоб не допустити подібних фактів у майбутньому”, зауважив Kuryer Lwowski.
Ще більшого розголосу наробила трагічна історія рядового Гната Братковскього, який по п’яні влаштував стрілянину в казармі по своїх товаришах, які вже повкладалися спати. Про цей випадок, що трапився у травні 1907 року, писали навіть віденські газети, зокрема, обставини стрілянини детально переказувала Illustrierte Kronen Zeitung.
Преса про трагедію в казармах Фердинанда
“У львівських казармах Фердинанда в ніч з понеділка на вівторок розігралася моторошна трагедія. Солдат, який раніше був відомий поліції як надзвичайно небезпечний та шалений, серйозно поранив декількох своїх товаришів та унтер-офіцера стріляниною, а потім вбив себе пострілом у груди”, – писали віденські газетярі.
Справжні причини цього вчинку так і залишилися таємницею. За офіційною інформацією, рядовий артилерист Гнат Братковський після 9-ї години вечора без дозволу покинув казарму і пішов до таверни, де влаштував дебош, побивши якогось “цивіла”, і вийшов звідти сильно напідпитку.
Повернувшись на місце служби, він дістався до стрілецької зброї, вибрав гвинтівку і зарядив її бойовими патронами, а тоді знову зайшов у приміщення, де спали його товариші і влаштував безладну стрілянину. На звук пострілів прибіг унтер-офіцер Вільгельм Граб і був смертельно поранений кулею з карабіна Братковського.
За інформацією, яку надали пресі військові, вигляд взводного, який стікав кров’ю, протверезив рядового Братковського. Він з переляку забився в кут і вистрелив собі в груди.
Краківське видання Nowości Illustrowane присвятило цьому випадкові передовицю, звинувативши в тому, що трапилося, надмірну схильність вояків до алкоголю.
Великий скандал у цьому ж полку виник навесні 1911 року, коли два десятки артилеристів упродовж двох днів тримали на горищі казарми 17-річну дівчину, яку впродовж того часу гвалтували, поки не викинули через паркан на вулицю.
Про цей моторошний випадок солдатської оргії розповів львівський лікар Долинський, якого викликали для надання медичної допомоги до 17-річної Марії Варениці, яку через важкий стан довелося госпіталізувати.
“Пізніше доктор Долинський дізнався, що Варениця була служницею на вулиці Медовій, де її часто відвідував артилерист Петро Кіт, який був її односельцем. Якось він прийшов до неї у неділю у супроводі іншого солдата і запросив її до шинку, де сильно її напоїв. Повернувшись до казарми Фердинанда він зґвалтував дівчину і віддав 20-ти своїм товаришам. Її тримали в казармі на горищі 2 дні”, – писала тогочасна газета Kuryer Lwowski.
На справу Марії Варениці звернуло увагу “Товариство захисту жінок”, яке звернулося до керівника львівського військового гарнізону з вимогою провести ретельне розслідування і призначити винним суворий вирок, про який повідомити через пресу. Оборонцям згвалтованої дівчини відповіли, що головний винуватець, солдат Кіт, заарештований, але військовий закон забороняє оголошувати вирок.
Чи дотрималися військові своєї обіцянки, невідомо. У липні 1911 року Kuryer Lwowski повідомив, що від військової влади досі немає ніяких новин про рух справи.
У тому ж 1911 році до казарм Фердинанда знову була прикута увага преси – тут знайшли труп військового, який помер від крововтрати через розсічення артерії на стегні. Такі рани часом наносили один одному тогочасні дуелянти, які влаштовували поєдинки потайки від поліції та військового керівництва. Однак, чи було так насправді — невідомо. У пресі жалілися, що військова адміністрація не повідомляє навіть прізвище загиблого.
“У казармі Фердинанда на вулиці Городоцькій знайшли в одному з приміщень чоловіка, який лежав у калюжі крові. Полковий лікар дійшов висновку, що смерть була наслідком крововтрати, спричиненої перерізанням артерії стегна. Негайно було розпочато розслідування, яке дійшло до висновку, що покійний, рядовий артилерист, через розбите вікно проник у склад провіанту казарм. При цьому він перерізав собі артерію гострим краєм шиби, в результаті чого загинув. Військова судова та кримінальна комісія мала розслідувати це питання та заявити, що це справді так, але невідомо, чому досі це питання тримається в таємниці, а також дивно, що ім’я загиблого не вказують”, – зауважили тогочасні газетярі.
Але траплялися й зворушливі моменти у житті артилеристів у казармах Фердинанда. Під час Першої світової війни тут об’явився син полку — 8-річний хлопчик, який загубив батьків у вирі бойових дій та прибився до солдатів.
“У казармі Фердинанда кілька місяців жив восьмирічний хлопчик, якого взяли до свого розташування солдати. Хлопчика годували та одягали, і він почувався там так добре, як вдома. Невідомо лише, як його звати та звідки він походить. Тож хлопчика забрали для поліцейської перевірки, щоб знайти його батьків. Тимчасову опіку над ним встановив комісаріат 2-го округу”, – повідомляла у 1915 році газета Kuryer Lwowski.
Казарми Фердинанда на поштівці 1904 року
Довідка:
Комплекс казарм Фердинанда було побудовано у 1839-1841 роках. Окрім головного корпусу казарми (Городоцька, 40), комплекс включав кадетську школу, парадні майданчики, склади провіанту та боєприпасів, військову пекарню та конюшні.
З 1845 року в казармах перебував 30-й піхотний полк. Після переведення полку до новозбудованих укріплень у Цитаделі казарми віддали артилерії. У сусідніх казармах з 1840 по 1882 рр. була розташована кадетська школа. На схід від головної будівлі казарми знаходився військовий манеж верхової їзди, який у 1920-х роках використовувався як депо електричних трамваїв. У міжвоєнний період казарми були названі на честь Юзефа Бема, тут розмістився 5-й полк легкої артилерії. З радянських часів у цьому приміщенні теж розміщувалася військова частина. Тепер на території давніх казарм, які надалі перебувають у власності військових, заплановано створити комплекс під гауптвахту.
Який справжній львів’янин прокидається без філіжанки запашної кави? та ще й недільного ранку? Я особисто таких не знаю. Тому сьогодні, разом з нашим незмінним недільним партнером Торговою Маркою Кава старого Львова, розпочинаємо рубрику “Невигадані кавові історії”.
В неділю, не впевнений що кожну, хтось з відомих львів’ян розповідатиме свою незвичну історію пов’язану з кавою. І нині перша така історія від знаного львівського батяра, за сумісництвом, відомого гіда, Івана Радковця. Отже, слухайте.
“Є таке місто в Україні – Харків, яке тривалий час намагалися нам нав’язати як першу столицю України, забуваючи, що це перша столиця УРСР, коли не пустили москалів до Києва. І тому мусіли назвати його таким містом столичним.
Кава
І ось у цьому славному місті Харкові львів’яни, попрацювавши трошки, зранку, за доброю львівською традицією, вирішили випити кави. І у готелі, у якому проживають, замовляють собі ранкову каву. Кожен до свого смаку, кожен яку хоче, але в основному воно поділялося на два типи або еспресо, або американо. Класика жанру.
А мені зранку захотілося збадьоритися і взяти собі подвійну каву. Після чого кельнер встав в ступор. Він ніколи подібного замовлення не чув і перепитавши:
– А подвійна кава, двойной кофе?».
Кажу:
– Ну нормальну подвійну каву
– А-а-а, я понял…
Відлучається і через деякий час приносить мені темну суміш, вдвічі більшу ніж у всіх. Коли я спробував скуштувати, то зрозумів одне, що кави було так само, але води було подвійно. Оце називається «двойной кофе по-харківськи». Так було. Це був 2010 рік . Думаю, що зараз вже в Харкові такої кави нема.”
Ось така весела кавова історія трапилася з Іваном Радковцем. Якщо ви маєте свою історію, пов’язану з кавою, то не стримуйте себе і давайтеся чути. Бо воно того варто.
Відкриття виставки графіки Лесі Квик "Дві секунди"
З 1 червня 2021 року, в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) експонується виставка графіки знаної львівської художниці Лесі Квик під назвою “Дві секунди”.
Мені вдалося зустрітися з мисткинею і за дві секунди поставити три запитання. Леся Квик так само блискавично дала відповіді і розповіла про виставку.
“Виставка називається «Дві секунди» . Це миттєва виставка, миттєве рішення взяти в ній участь і відповідно така назва. Тут представлено найновіші та дві старші роботи, але вони всі входять в «концепцію двох секунд».
Експозиція виставки графіки Лесі Квик “Дві секунди”
Євген Булавін запропонував мені зробити виставку в «Мазуреку», а я подумала, що ніколи не була в цій кав’ярні, а вона дуже затишна та мила, і я погодилася.
Це проста виставка, простої графіки, не планую її продовження. Хіба що роботи знайдуть своїх щасливих власників. Тобто їх можна придбати”, – розповіла художниця.
Експозиція виставки графіки Лесі Квик “Дві секунди”
Виставка незвична та фантазійна. Кожен зможе побачити в роботах щось своє і впізнати багато цікавих життєвих ситуацій. Хоча зайти в кав’ярню “Мазурек” і, за філіжанкою кави побачити роботи й займе трохи більше двох секунд, але воно того вартує.
До слова, експозицію можна оглянути в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) до 10 липня 2021 року.
У першу неділю літа, 6 червня 2021 року, вулицями Львова утретє пройде Міжнародний ретро -мото-пробіг в ретроодязі.
Про це повідомив ретро-мер Львова, Президент клубу «Ретровики Львова» Андрій Гладун.
Стартуватиме пробіг о 14:00 від музею «Ретро гараж», що на вул. Вітовського, 57 (старе трамвайне депо). Його маршрут проляже за маршрутом «Львівського трикутника».
Такі ретро-пробіги вже стали традиційними для нашого міста. Цьогоріч для участі у ньому прибудуть учасники з інших міст України, а також із сусідньої Польщі.
Охочі доєднатися до ретро-мото-пробігу можуть зголоситися за номером телефону: 067 674 92 06.
Мальовничі пагорби, що в селі Білів, неподалік Рівного — місце активного паломництва любителів красивих світлин. Однак не всі знають, що ці красоти — не що інше як Білівське давньоруське городище, яке є пам’яткою археології національного значення.
Унікальна місцина знаходиться в селі Білів Рівненського району, за 2 кілометри на північ від літописної Пересопниці, на мисі правого високого берега річки Стубли. Поряд з Білівським городищем збереглися два курганні насипи. У кінці ХІХ століття тут проводилися археологічні дослідження. Цікаво, що розкопки тоді проводила жінка-археолог Катерина Миколаївна Мельник-Антонович. Вона — одна з двох (друга — Анастасія Карцова) перших жінок-археологів в Україні, які вели самостійні археологічні розкопки. Усього ж на той час у Російській імперії налічувалося чотири жінки, що опанували професію археолога.
Катерина Мельник-Антонович. Фото кінця ХІХ ст.
Катерина Мельник розкопувала курганні поховання. На той час поблизу Білівського городища було виявлено 150 курганів, 38 з яких вдалося розкопати. Під час цих робіт було знайдено кераміку, металеві й кістяні речі побуту, знаряддя праці, зброю, прикраси. Трапилися й унікальні предмети з поховання ювеліра: залізні молоточки, коваделко, бронзові шаблони для виготовлення прикрас, велика і мала ваги. Усі знайдені під час цих робіт речі зберігаються у Національному музеї історії України в Києві.
Мальовничі краєвиди Білівського городища
Історики припускають, що на найбільшому з пагорбів була невелика фортеця площею 0,35 гектара. Поселення було тісно пов’язане з сусідньою Пересопницею, до якої всього два кілометри. Дослідження оборонного валу Білівського городища засвідчили, що укріплення збудовано в другій половині або наприкінці Х століття.
Кам’яний знак сповіщає, що тут розміщується пам’ятник археології
А використовувалась фортеця, вочевидь, тільки в ХІ столітті, бо в культурнуму шарі відсутні матеріали ХІІ-ХІІІ століть. На межі ХІ-ХІІ століть Білівське поселення занепало, а місцем проживання удільного князя чи представників князівської адміністрації стала фортеця в Пересопниці.
Вид городища з висоти польоту квадрокоптера
Білівське городище — це високий пагорб з плоскою вершиною і земляними “бортиками” (колишні фортечні вали), з подібними пагорбами навколо та заболоченою заплавою Стубли. Усе навколо вкрито неймовірним, якимось аж нереальним, оксамитовим килимом, що вилискує усіма можливими відтінками зеленого — від рудувато-болотного до смарагдового. Краса неймовірна.
Трава на зелених пагорбах здається шовковоюУсі відтінки зеленого
Щоправда, аби унікальна місцина стала справжнім туристичним об’єктом, ще доведеться докласти зусиль. Адже мало встановити охоронний знак. Не завадило б подбати про облаштовану парковку та унеможливити заїзд автівками на територію городища, як це полюбляють робити деякі відпочивальники. Не зайвими були б і облаштовані місця для любителів посмажити шашлик тощо. Є проблема й з викиданням місцевими мешканцями сміття біля городища, чим, на жаль, не гребують і деякі туристи.
Колись тут височіла фортеця, і шумів княжий град
Таке місце, поза сумнівом, заслуговує на увагу любителів цікавих подорожей. Є у нас Надслучанська “Швейцарія”, на сусідній Волині є Волинська “Голландія”. Чому б не бути Рівненській “Ісландії”?
Проект із Коломиї HutsulPlanet, який позиціонує себе гуцульським проектом номер один у світі, презентує новий альбом під назвою «Весняні Думи». Новинка уже доступна на всіх музичних стрімінгових платформах: http://airmus.io/vesnyanidymi.
На початку квітня Hutsul Planet випустив свій дебютний альбом The Music Of The Mountains / Музика Гір, опісля чого презентував в мережі три унікальні анімаційні історії про гуцулів та Гуцульщину. Не минуло й двох місяців від першого релізу, як Гуцули представили свій другий альбом «Весняні Думи». Що по суті руйнує усталені норми шоу-бізнесу і випробовує абсолютно новий підхід до стратегії запуску музичних релізів.
– Гуцули – люди особливі – творчі, вільні, не зв’язані жодними стереотипами чи рамками, – каже засновник проекту HutsulPlanet Михайло Балух. – Більше того, відкрию вам секрет: на 2021-ий у нас заплановано вихід ще й третього альбому. Ми ловимо той стрімкий творчий потік, в якому опинилися, – і щасливі презентувати Україні та світові нову гуцульську музику, в основі якої – наші традиційні мелодії і найкращі взірці українського фольку.
В альбом «Весняні Думи» увійшло дев’ять треків. Поряд зі знаними українськими народними піснями «Косарі», «Вербова Дощечка», «Іванку» в оригінальних аранжуваннях – це і авторські композиції Михайла Балуха: «Довгожданий Дощ», «Мальована Пісня», «Весняні Думи». А також – музично нові версії народної пісенної спадщини: «Крила Любові», «Веснянка», «Сум Вівчара». Новинка від HP – ще один потужний музичний реліз від Гуцулів, покликаний зберегти та примножити традиційну пісенну творчість унікальної етнічної групи українців гуцулів й надати їй нового звучання, а відтак – другого дихання.
В основу обкладинки альбому «Весняні Думи» лягла картина знаменитого в Україні та світі гуцульського художника Мирослава Ясінського із циклу «Зґарди». Відео про її створення:
Утім, Hutsul Planet – це не тільки про музику. Це масштабний культурологічний проект, діяльність якого поширюється на підтримку різних проявів гуцульської ідентичності.
На даному етапі проект співпрацює з відомим українським продюсером Юрієм Нікітіним. Цими днями HP працює над створенням двох кліпів на сингли зі щойно виданого альбому «Весняні Думи».
«Вісти з Лугу» – український часопис, офіційний друкований орган товариства «Луг» (з 1932 р. – «Великий Луг»), що виходив у Львові впродовж 1926–1939 рр. Перше число з’явилося 25 липня 1926 р.
Редакторами видання були Роман Дашкевич, Федір Федорчак та Анатоль Курдидик. Часопис висвітлював насамперед діяльність товариств «Луг» у Львові та у Галичині. Видання вміщувало статті з історії України, розвитку пожежної справи, фізичної культури і спорту в Галичині і радянській Україні, відомості та характеристику інших видань Західної України. Часопис публікував художні твори – оповідання про боротьбу українського народу в роки Першої світової війни, лугові оповідання, нариси, патріотичні вірші та спомини. Постійними рубриками видання були: «З лугового життя», «В Луговій сім’ї», «Праця в «Лугах», «Дописи», «Радам «Лугів» до відома», «Пожарництво», «З преси», «З шахового життя», «Всячина», «Веселий куток», «Сторінка міжнароднього політичного життя», «Гей, хто в «Лузі» озовися», «З життя Лугової Організації» (підрубрики «І. Головна старшина», «ІІ. Повітові Луги», «ІІІ. Місцеві Луги»).
Перша сторінка львівського часопису «Вісти з Лугу». Львів, 25 серпня 1926 р., число 2. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
З редакцією співпрацювали: Кирило Трильовський, Михайло Козланюк, Володимир Федорчак, Юрій Мамчак, Іванна Мамчаківна, Ольга Курцеба, Антін Стефанишин, Михайло Курах, Юрій Шкрумеляк, Всеволод Петрів, Антін Кущинський, Остап Павлів, Осип Баран, Петро Сагайдачний, Михайло Крохмальний, Любомир Макарушка, Лев Лепкий, Анатолій Курдидик, Степан Кутний, Едвард Жарський, Остап Далекий, Іван Ющишин та ін. Часопис виходив на 16 сторінках. Окремі його числа вийшли з конфіскованими сторінками, зокрема ч. 4 за 1927 р. На першій сторінці обкладинки друкувався зміст номерів, а на звороті й на останній, як правило, подавалася реклама. Від 1929 р. рекламі відводилося більше місця. У ч. 1 реклама зайняла аж 7 сторінок. У 1938 р., у передостанній рік існування, часопис отримували понад 900 товариств «Лугу». Адміністрація та редакція працювали на площі Ринок, 10 (1926 р., ч. 1–3), вул. Зіморовича, 20 (тепер вул. Дж. Дудаєва) (1926 р., ч. 4–6), вул. Коперника, 5 (1927–1939 рр.).
«Брідщина стає!..» – перше повідомлення про діяльність товариств «Луг» на Брідщині у часописі «Вісти з Лугу». Львів, 25 серпня 1926 р., число 2. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
«Вісти з Лугу» містять чимало інформації про діяльність товариств «Луг» на Брідщині. Перше повідомлення під назвою «Брідщина стає!..» з’явилося 25 серпня 1926 р. Автор під псевдонімом Ярославенко писав: «Чи пізно стає Брідщина? Чи може вона спала? Ні! Але не знала, що стає дружня сімя до великого діла. І коли тільки почула перший шум могутнього «Лугу», коли в пісні почула, як у «Лузі» славне юнацтво думає червону калину піднімати і Україну любу звеселяти – то зараз звернулася до редакції по статути. І не тільки у Берлині стане «Луг»! Він зашумить у цілім повіті! Хіба немає в нас у Брідщині людей з хребтами?!»
Про історію лугових товариств на Брідщині можна довідатися із статті невідомого автора «Луг» Ясенів»: «За старанням свідомійших одиниць засновано в нашому селі товариство «Луг». Дня 17 квітня 1927 відбулися загальні збори, на котрих вибрано Раду: гол[ова] Мик[ола] Козлинський, м[істо] гол[ова] В. Біда, госп[одар] В. Селюк, секр[етар] М. Костишин, скарб[ник] Т. Семенюк, виділові: П[етро] Повідайко, І. Джек, Г. Юрків, П. Соловій. Рев[ізійна] Комісія: М. Юрків, С. Пашко і І[ван] Філюк. Рада Т[оварист]ва відразу взялася до праці і є надія, що під її проводом Т[оварист]во буде гарно розвиватися, та стане взірцевим товариством в повіті». У іншій статті автор під криптонімом О. М. подав додаткову інформацію про лугове товариство у с. Ясенів. Станом на лютий 1928 р. воно нараховувало 130 членів, з них 60 луговиків, 40 луговичок та 30 членів-прихильників. У 1927 р. «Луг» у с. Ясенів організував 4 свята та одну аматорську виставу. У 1933 р. товариство змінило статут. На початку 1934 р. воно налічувало 90 луговиків і 18 луговичок, крім того малих луговиків 10, невправляючих 8. Лише 9 членів мали однострої. Старшина товариства плекала надію у 1934 р. придбати однострої для всіх членів організації.
Обкладинка видання Луговий калєндарик на 1931. рік (Львів, 1930 р.). На обкладинці зображено лугову емблему. З приватної книгозбірні Юрія Завербного (м. Львів).
Товариство «Луг» у с. Заболотці у 1928 р. налічувала 54 луговиків в одностроях і 17 луговичок в народних строях. Під керівництвом організації проводив діяльність «Малий Луг», членами якого було 24 дівчини віком від 6 до 13 років. 7 вересня 1927 р. «Луг» зумів організувати Лугове свято з показом вільноручних вправ. У них взяло участь 64 особи, зокрема 47 луговиків і 17 луговичок. У часописі зазначалося: «Висилало наше Т[оварист]во делєгацію на Луговий фестин до Бродів. Трох Луговиків і дві Луговички в одностроях. Наша делєгація зробила велике вражіння, бо «Луг» в Бродах досі не омундурований. Вибирались ми і на Лугове Свято до Львова, але тому що зелізнича знижка була за мала, з причини коштів не поїхали».
3 березня 1929 р. відбулися перші загальні збори товариства «Луг» у с. Звижень, на яких головою вибрано Івана Петраша, заступником Івана Бая, писарем Василя Сиротюка, господарем Романа Дроня. Членами товариства стало 26 осіб. Завдяки Іванові Баю на Великодень 1929 р. ряди організації поповнили 61 член, зокрема 38 луговиків та 23 луговички. У цьому ж році члени організації взялися за підготовку вистав «Свідки» і «Настоящі», однак староство не дозволило їх провести.
Часопис «Вісти з Лугу» про обов’язки членів «Лугу» перед Батьківщиною. Львів, травень 1934 р., число 5. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Організація «Луг» на Брідщині крім роботи в своєму та сусідніх повітах активно долучалася до заходів, які проходили у Львові. У часописі «Вісти з Лугу» є багато таких згадок. Так, 3–4 квітня 1927 р. у Львові відбувся «руханково-пожарничий курс». На ньому були делегати із таких повітів Галичини: Бережани – Сагайдачний, Баран, Савчак; Богородчани – Комирницький; Бібрка – Пердал; Бучаччина – Веньган; Дрогобиччина – Пісьо; Жовківщина – Зубик; Заліщиччина – Долинський; Львівщина – Крохмальний, Хом’як, Зелінський, Чмир, Еліяшевський, Харченко; Перемишльщина – Дунай; Перемишляни – Колявський, Мельничук; Снятинщина – Александрук; Сокальщина – Прокулевич; Сяніччина – Подубинський; Тернопільщина – Бачинський; Яворівщина – Айхлєр, Биндас, Львів – 15 членів «Лугу». Брідщину представляв Климок. Програму курсу викладали члени товариства «Луг» зі Львова. Серед них: Р. Дашкевич – пожежну справу, І. Мамчаківна, Ю. Мамчак, Панкевич – руханкові вправи. У кінці курсу всі учасники отримали свідоцтва про його проходження.
З 29 березня по 7 квітня 1936 р. у Львові відбувся луговий курс. Участь в ньому взяли 47 учасників із таких повітів: теребовельського – 4, городоцького – 3, жовківського – 3, бобрецького – 4, львівського – 9, золочівського – 3, надвірянського – 3, мостиського – З, заліщицького – 1, чортківського – 4, копичинецького – 9. Брідський повіт представляв 1 делегат. Програма курсу була насиченою. До неї входили: доповіді про історію, сучасний стан та перспективи розвитку «Лугу» (Р. Дашкевич), загальні підстави фізичного виховання (І. Худяк), гігієна і перша допомога при нещасних випадках (А. Мальчик), теренознавство (В. Жовнір), спортивні ігри та забави (Ю. Мамчак), облаштування спортивних залів і придбання приладів (І. Худяк), протигазова оборона (А. Кузьмінський); впоряд (Я. Панкевич) та ін. Крім вишколу, учасники відвідали кінотеатри, музей Наукового товариства імені Шевченка, музей Дідушицьких (тепер – Державний природознавчий музей НАН України). Вечорами учасники курсу брали участь в дискусіях на різні теми, які проводили В. Целевич і З. Пеленський.
Члени товариства «Луг» у с. Дуб’є на Брідщині. 1930 р. На звороті світлини – лугова печатка. Джерело: Броди: історія у фото. https://www.facebook.com/photo?fbid=777272869689228&set=g.346134236551390 (опублікував Володимир Славінський).Члени товариства «Луг» у с. Дуб’є на Брідщині. 1930 р. На звороті світлини – лугова печатка. Джерело: Броди: історія у фото. https://www.facebook.com/photo?fbid=777272869689228&set=g.346134236551390 (опублікував Володимир Славінський).
Набутий досвід дозволив «Лугам» брідського повіту самостійно проводити інструкторські курси. Відомо, що перший із таких заходів відбувся у 1928 р. Один із масових та найбільш вдалих інструкторських курсів проведено з 7 по 18 березня 1937 р. завдяки Повітовому «Лугу» в Бродах. На нього прибули делегати «Великого Лугу» Юрій Мамчак і Євген Вербинський. Комендантом курсу був містоголова (заступник голови) Повітового «Лугу» П. Радкевич. Курсантам викладали: історію та географію України (Туркевич), християнську етику (о. Гаврилюк), гігієну та першу допомогу при нещасних випадках (Коцюба), протигазову оборону (Сірко), організаційне діловодство (Г. Павлюк), історію «Лугу» (П. Радкевич).
У часописі «Вісти з Лугу» про цей курс зазначалося: «Лад на курсі був поправді військовий. Рано в год. 5-ій курсанти вставали, вмивалися, опісля молитва, а в год. 7-ій дижурний підстаршина здавав звіт перед членом Старшини Курсу. Після звіту йшла шведська руханка. В год. 7.45 снідання. Від год. 8–13 відбувалися практичні зайняття. Від 13–15 обідова пора. Від год 15–19 відбувалися теоретичні зайняття. В год. 19-ій відчитувано денний наказ на черговий день. По наказі наступала вечера та гутірки на актуальні теми до год. 21-ої. Точно в год. 21-ій курсанти на зиак сурми молилися та йшли спати. В погідні дні курсанти виходили на грище т-ва «Богуна»; там переводили вправи, вправи, впоряд, гри, забави, та легку атлєтику.
Члени товариства «Луг» у с. Берлин на Брідщині. 1936 р. Світлина опублікована у виданні: Броди і Брідщина. Історично-мемуарний збірник / Редактор Ярослав Чумак. – Торонто, 1988.
Дня 17-го березня ц. р. відбулося святочне закриття курсу. Рано курсанти вичлухали в місцевій церкві Службу Божу, а опісля в домівці Церковного Дому відбулися іспити перед Повітовою Старшиною та делєґатами Великого Лугу. По іспиті відбувся спільний обід для курсантів, прелєѓентів та запрошених гостей. Підчас обіду промовляли пос. О. Вислоцький, Юрко Мамчак, та від курсантів студ. П. Стефанівський. Гарна була промова п. сотника О. Вислоцького; в ній підкреслив промовець великі заслуги д-ра Р. Дашкевича для українського народу. Трикратнім «Слава полк. Р. Дашкевичові, Головній Старшині та Луговому Братству» – закінчив свою промову. Вечером в год. 18-ій в приявності запрошених гостей голова Повітового Лугу проф. Туркевич роздав курсантам свідоцтва та заохотив їх до дальшої, витривалої праці для добра Лугової Організації. По роздачі свідоцтв курсанти під проводом пп. Мамчака Юрка і Вербинського Евгена відограли ревію, з лугового життя». Курс закінчило 42 учасники.
Особливо детально розповідала редакція «Вісти з Лугу» про лугові свята та з’їзди у багатьох містах та селах Львівського, Тернопільського і Станиславівського воєводств. Однак найчастіше висвітлювала перебіг лугових свят у Львові, які відбувалися практично щороку. Товариства «Луг» Брідщини брали в таких заходах активну участь. Так, 20 березня 1934 р. відбувся з’їзд лугових товариств Галичини у Львові. На нього прибуло 84 делегати майже зі всіх повітів, де існували осередки. Згідно зі статутом, нарадами з’їзду керували голова Роман Дашкевич, заступник Михайло Козланюк, секретар Василь Жовнір. Крім того присутніми були представники від преси, а саме від: «Свободи», «Діла», «Нової Зорі», «Неділі», «Хліборобського Шляху». Порядок з’їзду визначався наступними питаннями: 1) відкриття з’їзду; 2) звіти: а) загальний; б) організаційний; в) секретаря; г) скарбника; д) контрольної комісії; 3) вибір нової старшини товариства «Великий Луг» у Львові; 4) ухвалення величини внесків; 5) реферат на тему «Як вести місцевий Луг»; 6) різне: внесення, побажання, запити. Р. Дашкевич у привітальному слові зазначив: «Літа найбільшого занепаду Лугової організації це літа від 1929 р. до вироблення нових статутів (починаючи з 1932 р. – А. С.). […] нині по півтори роках праці на нових статутах бачимо, що ми зробили добре. Це, що делєгати Уряду Фізичного Виховання і Військового Підготування мають право контролювати Луги, мають право приходити згідно зі статутом на загальні збори чи засідання Старшини, не перешкоджує нам зовсім у нашій праці». У програмі з’їзду відбувалися дискусії та виступи членів організації з тих чи інших питань.
Учасники лугового з’їзду у Львові. 20 березня 1934 р. Світлина опублікована у львівському часописі «Вісти з Лугу» у травні 1934 р., число 5. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Павло Кавич розказав присутнім про товариство «Луг» у с. Ясенів. У «Вістях з Лугу» з цього приводу повідомлялося: «Павло Кавич з Ясенова повіт Броди змальовує обставини праці свойого Луга. Луг в Ясенові заложений в 1927 р. В минулому році вони змінили статут на новий, праця йде добре, хоч від часу до часу приїдуть студенти, наговорять і треба ті їх блуди знова направляти. Він сам та товариші стараються заложити Луги в сусідних селах. Справу і діяльність Лугової організації вповні оцінить щойно пізніше історія. Луговий Провід не повинен перейматися напастями, бо в нас це вже нераз було, а ми Луговики повинні повести як найбільшу працю, щоби нашу організацію поставити як найліпше».
На з’їзді обрано нову старшину товариства «Великий Луг» у Львові, до складу якої ввійшли: голова – Роман Дашкевич, члени старшини – Олекса Кушик, Юрій Мамчак, Анатоль Курдидик, Василь Жовнір, Роман Голіян, Михайло Козланюк, Володимир Федорчак, Іванна Мамчаківна; заступники головної старшини – Іван Баран, Михайло Черкес, Роман Савчак; контрольна комісія – Олекса Ющишин, Ярослав Панкевич, Зенон Мороз; заступники членів контрольної комісії – Омеляна Ванівна, Михайло Вальчак. Учасники з’їзду зробили фотографію на згадку, яку було опубліковано в часописі.
З нагоди 10-ліття від дня загибелі Симона Петлюри 24 травня 1936 р. у Львові проведено Лугове свято. На цей захід прибуло 2528 членів, з яких 1360 луговиків в одностроях та луговичок в народних строях. Брідщину представляли товариства «Луг» із сіл Ясенів – 13 осіб, Лешнів – 11, Боратин – 8.
Одне із найбільших Лугових свят відбулося у Львові 4–5 липня 1937 р. На нього прибуло 4501 член «Лугу». Брідщину представляло 595 осіб, з них 466 луговиків та 129 луговичок: Боратин – 21 луговиків, Берлин 8 луговиків та 9 луговичок, Білявці – 9 і 6, Бучина – 11 і 1, Вербівчик – 5 і 5, Гаї Дубиські – 6 і 2, Гаї Дітковецькі – 19 і 6, Гаї Старобрідські (тепер с. Гаї) – 14 і 5, Голосковичі – 9, Заболотці – 23 і 23, Корсів – 11, Клекотів – 17 і 5, Конюшків – 45, Лешнів 28 і 7, Лісове – 15 і 12, Літовище – 14 і 4, Монастирок – 13 і 2, Нем’яч – 14, Накваша – 23 і 15, Піски – 13 і 2, Попівці – 20 і 8, Пониква – 4, Ражнів – 16 і 1, Салашка – 30 і 8, Старі Броди – 11, Суховоля – 17 і 5, Черниця – 14, Шнирів – 15 і 3, Язлівчик – 11, Ясенів 10. 5 липня 1937 р. у Народному Домі відбулася святкова вечеря.
Інформація про Симона Петлюру на сторінках львівського часопису «Вісти з Лугу». Травень 1936 р., число 5. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
Часопис «Вісти з Лугу» надрукував невеличку замітку про голову Повітового Лугу О. Вислоцького: «Дві великі кімнати були заставлені столами і більше як 300 Луговиків і Луговичок засіло до вечері. Вечерю в одній і другій кімнаті зачав промовою голова Великого Лугу др. Р[оман] Дашкевич. […] Голова Повітового Лугу з Бродів, сотн. [Олександр] Вислоцький, згадав у своїй промові, що служив разом з др. [Романом] Дашкевичом при Січових Стрільцях. Згадав великий бій під Мотовилівкою та заявив, що Лугова Організація жде прикадів від голови так, як колись Січові Стрільці слухали наказів у боях, слухали наказів др. [Романа] Дашкевича в боях на Великій Україні, передовсім у переможному бою під Мотовилівкою».
Крім вище зазначених свят представники лугової організації Брідщини були присутніми на посвяченні прапора «Великого Лугу» у Львові, що відбулося 18 вересня 1938 р. В урочистих подіях взяло участь близько 3 тисяч членів організації. 2019 осіб з 32 повітів Галичини приїхали в лугових одностроях. Порівняно невелика кількість учасників свята пояснюється тим, що влада дозволила брати участь у святкуваннях представникам усіх товариств «Луг» лише з львівського повіту, не обмежуючи їхньої кількості.
З інших повітів дозволялося лише по два представника від кожного товариства «Луг». Не зважаючи на перешкоди, з брідського повіту прибуло 123 особи в одностроях, троє з яких не брали участі у показових вправах. Велике представництво з Брідщини пояснюється значною кількістю існуючих товариств. Адже в 30-их рр. кількісний склад лугових товариств брідського повіту перевищував показники середини 20-их рр. ХХ ст. Якщо у 1928 р. товариств «Луг» на Брідщині існувало 14, то у червні 1937 р. – 37, у жовтні 1937 р. – 48, у жовтні 1938 р. – 57.
Організація «Великий Луг» оголосила збір коштів на власний стадіон у Львові. Відомо, що луговики із с. Боратина пожертвували на це 5 злотих, Луговий стадіон знаходився в районі вулиць Вулецької (тепер – Сахарова) та Івашкевича (тепер – вул. Княгині Ольги). Його відкриття відбулося 26 вересня 1934 р.
3 квітня 1937 р. у Львові проведено пресконференцію «Великого Лугу». Голова організації Роман Дашкевич подав детальну інформацію про діяльність товариств «Луг» у Галичині. Найкраще організованими, на його думку, були такі повіти: Бучач – 51 товариств «Луг», Копичинці – 44, Львів – 42, Борщів – 40, Надвірна – 37, Броди – 36, Чортків – 33, Теребовля – 31, Заліщики – 30, Мостиська – 20, Бібрка – 19, Жовква – 19, Городок – 17, Яворів – 16, Радехів – 15, Тернопіль – 12, Бережани – 11. Таким чином, по кількісним показникам того часу «Луги» Брідщини займали 5 місце у Галичині.
Члени « Лугу» крокують площею Ринок у Львові. Львів, 4 липня 1937 р. Світлина опублікована у львівському часописі «Вісти з Лугу» у серпні 1937 р., число 8. З фондів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
У 1937 р. «Вісти з Лугу» опублікували списки товариств «Луг» з повітів Галичини, про оплату та заборгованість «Великому Лугу» за друковану продукцію, металеві відзнаки, старшинські відзнаки, передплату часопису, внески, печатки. Списки складені за період 20 березня 1934 р. – 30 червня 1937 р. Згідно них, товариства «Луг» з брідського повіту заплатили 366 зл. 50 сот., зокрема за друковану продукцію 84 зл. 30 сот., металеві відзнаки – 40 зл., відзнаки старшини – 24 зл. 40 сот., передплата за «Вісти з Лугу» – 51 зол. 80 сот., внески – 117 зл., печатки – 49 зл.
Заборгованість товариств «Луг» Брідщини становила 959 зл. 60 сот., а саме за друковану продукцію 67 зл. 70 сот., металеві відзнаки – 91 зл. 70 сот., відзнаки старшини – 20 зл. 90 сот., передплата за «Вісти з Лугу» – 158 зл. 70 сот., внески – 585 зл., печатки – 29 зл., інше – 6 зл. 60 сот. На той час, одна лугова відзнака коштувала 60 сот. Отже, виходить, що на брідський повіт офіційно замовлено 220 відзнак.
Нажаль, інформація у списках подана не по окремих осередках, тому про те, хто конкретно з товариств «Луг» на Брідщині замовляв відзнаки можемо тільки здогадуватися. Очевидно, це могли зробити ті, хто успішно проводили свою діяльність.
Восени 1939 р. діяльність товариств «Луг» на Брідщині припинилася. З початком Другої світової війни та приходом на західноукраїнські землі більшовиків ліквідовуються всі громадські товариства, а їхні члени піддаються переслідуванням та арештам.
Таким чином, часопис «Вісти з Лугу» є важливим історичним джерелом у підготовці ґрунтовного дослідження про діяльність українських товариств «Луг» на Брідщині. Це видання при вивченні окремих аспектів історії та при відсутності інших матеріалів є чи не єдиним достовірним джерелом інформації. Часопис «Вісти з Лугу» є достатньо цінним та інформативним джерелом до вивчення діяльності цих громадських утворень у Галичині. Доповнивши його архівними матеріалами, спогадами учасників та очевидців подій матимемо цілісну картину розвитку лугового руху на Брідщині.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
«Вісти з Лугу». Львів, 1926–1939 рр.
Стрільчук В. Молодіжна організація «Луг» на Брідщині // Брідські вісті. – Броди, 2007. – Березень. – № 2. – С. 3.
Сова А. Діяльність організації «Луг» на Брідщині (за матеріалами часопису «Вісти з Лугу») // Брідщина – край на межі Галичини й Волині. Матеріали п’ятої краєзнавчої конференції, присвяченої Дню пам’яток історії та культури). – Броди: Бродівський історико-краєзнавчий музей, 2011. – Випуск 4. – С. 104–109.
[Сова А.]. Засідання з нагоди 90 річниці від заснування руханково-спортового товариства «Луг». URL: http://ntsh.org/node/520 (дата звернення: 11.2015).
Найбільший замок Львівщини – твердиню у Старому Селі – відсканували та створять його 3D-модель. Про це повідомляє Прес-служба ЛОДА.
«За допомогою фотоапаратів, сканерів та дронів ми максимально детально фіксуємо кожен сантиметр замкових стін. Протягом одного дня ми робимо тисячі фотографій, які дозволять відтворити будівлю у точних розмірах в тривимірному просторі. Для України це доволі нова технологія, але дуже перспективна», – пояснює Юрій Преподобний, співзасновник компанії “Skeiron”.
Замок у Старому Селі
За словами директорки департаменту архітектури та розвитку містобудування Львівської ОДА Олени Василько, результати сканування можна буде використати не лише для промоції унікальної пам’ятки, але й для моніторингу стану та потреб виконання проєкту консервації збережених стін замку. Адже лазерне сканування дозволяє зробити максимально точні обміри пам’яток та суттєво полегшує роботу реставраторів.
«Коли мова йде про виготовлення проєктів реставрації або консервації пам’яток, перш за все, необхідно детально зафіксувати актуальний стан. Цифрова модель дає повну геометрію складного об’єкту з деталізацією, якої достатньо, аби виконати обмірні креслення і визначити втрати пам’ятки. Крім того, ми отримуємо універсальне 3D-зображення, з яким можна надалі працювати – можемо сформувати план території, побачити стан елементів, які, зазвичай, недоступні для огляду. Аби отримати такі результати традиційним методом, потрібно значно більше часу та зусиль дослідників. А у випадку таких масштабних замкових руїн, як у Старому Селі, цей метод фіксації є найбільш ефективним», – пояснив начальник управління охорони об’єктів культурної спадщини Львівської ОДА Василь Петрик.
Найбільший замок Львівщини відтворять у 3D форматі
Замок у Старому Селі – одна з 16 пам’яток, які цього року відсканують у межах проєкту «Культурна спадщина Львівщини. Перезавантаження». Створені 3D-моделі використають передусім для промоції цих об’єктів: буде надруковано спеціальний набір AR-поштівок, які розповсюджуватимуть безкоштовно. Навівши камеру смартфона на листівку та скориставшись додатком “PocketCityAR”, можна буде побачити 3D-модель кожної пам’ятки. Вони доповнять об’єкти культурної спадщини з Києва, Харкова, Львова, Чорткова та Одеси, які вже є у додатку.
Проєкт «Культурна спадщина Львівщини. Перезавантаження» ініціював департамент архітектури та розвитку містобудування Львівської ОДА, партнером є Інститут стратегії культури, а фінансову підтримку надав Український культурний фонд. Його основна мета – створення 16 програм ревіталізації пам’яток, під час розроблення яких архітектори та реставратори враховуватимуть думки експертів та представників місцевих громад.
Найбільший замок Львівщини відтворять у 3D форматі
До проєкту увійшли такі об’єкти:
Пам’ятка археології національного значення «Городище літописного міста Звенигорода»
Замок XV-XVII ст. у с. Свірж
Замок XVІІ ст. у с. Старе Село
Замок-палац XVI-XVII ст. у смт. Поморяни
Замковий комплекс (палац з казематами) у м. Броди
Монастирський храм з дзвіницею XV-XVIII ст. в смт. Підкамінь
Палац Потоцьких кін. ХІХ ст. в с. Тартаків
Палацово-парковий комплекс «Садиба баронів Гредлів» у м. Сколе
Ратуша XVІІІ ст. у м. Добромиль
Костел 1758 р. у с. Годовиця
Костел ХVІІ ст. Різдва Богородиці у м. Комарно
Костел Успіння Пресвятої Діви Марії у с. Білий Камінь
Церква Різдва Пресвятої Богородиці XVI ст. у смт. Щирець
Дерев’яна церква Собору Пресвятої Богородиці 1838 р. в с. Матків
Дерев’яна церква Св. Михаїла 1663 р. у с. Ісаї
Дерев’яна церква Воздвиження Чесного Хреста 1661 р. у м. Дрогобичі
Найбільший замок Львівщини відтворять у 3D форматі
«Кожна з цих пам’яток має дуже великий потенціал та заслуговує на нове життя. Ми хочемо говорити не лише про їхню консервацію чи реставрацію, а про включення у життя громади та регіону. Ці пам’ятки можуть бути хорошими туристичними магнітами та точками зростання для громад», – розповіла координаторка проєкту Наталя Войцещук.
За словами Мар’яни Куземської-Данилюк, важлива частина проєкту – почути експертів у галузі архітектури, культури, туризму, а також вивчити думку локальних громад.
«Разом з експертами та громадами, ми шукаємо відповіді на непрості питання, як далі використовувати важливі об’єкти культурної спадщини. Цей проєкт хороший привід для усіх зацікавлених сторін зустрітися і подумати, що означають для нас ці пам’ятки, як їх можна використовувати, як громади бачать свою роль у їхньому майбутньому, і навпаки – чим пам’ятки цінні для громад», – каже кураторка аналітичної частини проєкту Мар’яна Куземська-Данилюк.
Найбільший замок Львівщини відтворять у 3D форматі
Довідково
Український культурний фонд — державна установа, створена у 2017 р. як нова модель надання на конкурсних засадах державної підтримки та промоції ініціатив у сфері культури та креативних індустрій. Діяльність Фонду, відповідно до чинного законодавства, є невід’ємною частиною політики і визначених пріоритетів діяльності Міністерства культури та інформаційної політики України.
З 8 червня по 4 липня 2021 р. мистецька галерея “Зелена канапа” (вул. Вірменська 7) презентує виставку Анни Атоян «Міні монументи».
Виставка семи композицій (3d об’єкти, дерево, левкас, живопис, батик), що представляють дуже особистісні на противагу від публічних і невеликі за розміром монументи (лат. monumentum «спогад; пам’ятник»).
МІНІ МОНУМЕНТИ Анни Атоян – це [не] великі [не] архітектурні пам’ятники на честь [не] важливих [не] історичних подій.
МІНІ МОНУМЕНТИ Анни Атоян створені для того щоб закарбувати пам’ять про [не] видатні події або [не] історичних осіб у наступних поколіннях, вони [не] відзначаються прагненням до крупних форм, їхньої значимості й величі.
З нагоди відкриття виставки 08 червня о 17 год. відбудеться зустріч Анни Атоян з представниками ЗМІ , а 22 червня о 18 год. – авторська екскурсія виставкою. Запис за посиланням https://forms.gle/UMt7y5ZsZNPifVxV9
Вхід на виставку вільний, а роботи можна придбати.
Анна Атоян
Анна Атоян. Львів’янка 1967 року народження, випускниця кафедри художнього скла Львівської Академії мистецтв.
З 2007 року проводить виставки в галереї Зелена канапа. Ця буде вже шостою. Атоян була учасницею фестивалю АРТ Київ у складі представництва галереї у 2008, та фестивалю «Файн-Арт 2011» у Мистецькому арсеналі.
Після останньої виставки в Зеленій канапі у 2017 році Анна взяла участь у міжнародних пленерах 2018, 2019 (ПР, Білорусь, Вірменія, Литва). У 2019: у першому всеукраїнському бієнале левкасу, галерея «Білий світ» Київ; Персональна виставка «Втеча з Едему», галерея Гері Боумана, Львів; Персональна виставка в галереї «Білий світ».
У 2020 році відбулися: персональна виставка «Дівочі посиденьки», галерея «Велес», Львів, а також Анна здобула другу премію на ІІ всеукраїнській бієнале левкасу, галерея «Білий світ» Київ.
Продовжуємо висвітлювати діяльність Українського Фотографічного Товариства, що існувало у Львові впродовж 1930-1939 рр. Нагадаємо читачам, що свою І виставку аматорської фотографії УФОТО презентувало одразу в перший рік заснування – 7 грудня 1930 р. (про неї можна почитати тут). А сьогодні поговоримо про ІІ виставку організовану Товариством у 1931 році.
Титул каталогу ІІ виставки української аматорської фотоґрафіки у Львові, 1931 р. (збірка Львівського Фотомузею)
«Щорічними виставками ставить собі Українське Фотоґрафічне Товариство ріжні завдання.
У першу чергу провірення якости поступу своїх членів.
Кожна наша виставка має бути межею між добрим і кращим, і рішучим зірванням з усім слабим та пересічним.
Вона має бути заохотою для світливців до поглиблення творчости з ясно очерченими цілями, примушуючи їх до самокритики стверженням, що тільки справжній талант, владний відповідним засобом канонів мистецтва і технічного знання, може створити вартісну річ.
Бажаємо учитись – бо … longa ars!
А дальшою метою – не меншої ваги – є вплинути на вироблення артистичного смаку в найширших колах громадянства. Та врешті хоче Товариство своїми працями докинути по змозі деякі цінности до скарбниці національної культури», – писав голова УФОТО Степан Дмоховський у передмові до каталогу другої виставки.
Ст. Дмоховський. Смерть велита. Каталог ІІ виставки української аматорської фотоґрафіки у Львові, 1931 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Виставку планували відкрити у грудні 1931 року, тож завчасу у пресі Виставовий Комітет опублікував «Правильник участи у ІІ-ій виставці української аматорської фотоґрафіки у Львові» у якому, окрім вимог та термінів подачі світлин до участі, означувалася і бажана тематика фотографій.
«До участи у виставці запрошує всіх фотоаматорів. Тема знять необмежена,але передовсім бажані: історичні памятки Львова й інших міст, архітектура церков, народніх установ тощо, краєвиди й міські панорами, фрагменти святочних обходів, побутові й етноґрафічні картини, портрети чільних громадян – все з визначними прикметами мистецькими та з бездоганною технікою», – йшлося у Правильнику («Діло» № 168, 1931 р.).
Ол. Балицький. Тіни. Каталог ІІ виставки української аматорської фотоґрафіки у Львові, 1931 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Особливий наголос члени УФОТО ставили на подання до виставки світлин етнографічного характеру. «Що давати на виставку? Передусім всі добрі, оріґінальні та помислові річи, дальше (наводжу це, чого брак відчувався на попередній виставці) портрети, акти, студії мертвої натури, дотепні жарти і конче трохи більше нашого етноґрафічного матеріялу…Підім на подільське, тихе село, в чорногорські верхи, в болотисту поліську країну – там джерела наших фотоґрафічних архитворів. Поминаю те, як мало околиць, як мало людей ми знаємо, але справді не вміємо шукати краси, думаючи, що створимо її в темничці проєкційним апаратом. Бо коли зрозуміємо те, що одинокою в нас повинна бути в теперішній час наша національна фотоґрафія – то наші мистецькі успіхи напевне звернуть на себе увагу інших народів та можуть стати поважнійшим арґументом в міжнародніх дискусіях та офіціяльних описах» – Юліан Дорош «На передодні нової виставки» («Кіно» № 17, 1931 р.).
Ол. Балицький. Тіни. Каталог ІІ виставки української аматорської фотоґрафіки у Львові, 1931 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Роботи на виставку приймалися до 30 жовтня 1931 р., але з технічних причин термін подання Комітет продовжив до 15 листопада. Одразу було оголошено, що автори найкращих світлин будуть відзначені. Першу нагороду уфундувало Наукове Товариство ім. Шевченка, другу Національний музей, третю та четверту УФОТО, яке крім цього мало вручити ще кілька дипломів.
І якщо відбір найкращих світлин І виставки УФОТО у 1930 р. здійснювали відвідувачі шляхом голосування, то для оцінки конкурсних робіт ІІ виставки було створене спеціальне журі.
В. Паньків. Лещетарка. Каталог ІІ виставки української аматорської фотоґрафіки у Львові, 1931 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Участь у виставці взяло 30 фотографів. Серед яких уже відомі з попередньої виставки автори мистецької фотографії: проф. Балицький, Лятишевські, Фіґоль, Савка, Паньків, а також менш відомі, зокрема Мох та Нижанківський. До експозиції відібрано 184 світлин. Переважна більшість авторів робіт була зі Львова, а крім того з: Станиславова, Бортників, Бучача, Нових Стрілиськ, Пулави та Снятина.
До виставки, накладом 2 000 примірників, УФОТО видало багато ілюстрований пам’ятний каталог, який містив перелік світливців та назви їхніх робіт і налічував 184 позиції. Згодом, найбільш вартісні та мистецько викінчені фотографії Товариство репродукувало у вигляді поштівок.
Р. Совяковський. Тіни. Каталог ІІ виставки української аматорської фотоґрафіки у Львові, 1931 р. (збірка Львівського Фотомузею)
ІІ виставку української аматорської фотоґрафіки у Львові було відкрито 6 грудня 1931 р. у залі Академічного дому на вул. Супінського, 21 (сучасна Коцюбинського). Під час відкриття також відбувся виступ професора Олекси Балицького на тему «Межі мистецької творчости у фотоґрафії», що був ілюстрований 70 діапозитивами.
Окрім того, в часі проведення виставки інженер Олександер Пежанський виголосив відчит на тему “Аматорська кінематоґрафія”, що був ілюстрований кінематографічним сеансом на апараті Pathé Baby. «Цей аматорський фільмоспорт напевно зацікавить неодного до непрактикованих у нас ще ширше нових доріг фотографічного мистецтва», – зазначає Юліан Дорош («Час» № 68, 1931 р.).
«Як довідуємося кінематографічна вечірка інж О.Пежанського була незвичайною атракцією фотографічної виставки. Тому на загальне бажання вечірка буде ще раз повторена», – писали у пресі.
В. Софронів-Левицький. З колоніяльної виставки в Парижі. Каталог ІІ виставки української аматорської фотоґрафіки у Львові, 1931 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Вхід на виставку відбувався за добровільним внеском, той хто придбав каталог, який коштував не надто дорого – 1 зол., вхід не оплачував.
Відкриття виставки стало неабиякою подією українського Львова і преса жваво відгукнулася на її проведення. Ряд рецензій на захід помістили на своїх шпальтах такі українські періодичні видання як: «Діло», «Кіно», «Час», Новий час», «Нова зоря», «Дзвони», «Мета», «Нова хата», «Новий час», «Українське життя».
Загалом виставка отримала дуже схвальні рецензії. Зокрема зазначалося, що рівень майстерності та мистецької вартості представлених робіт помітно зріс у порівнянні із першою експозицією.
Р. Лятишевський. Цвіти. Каталог ІІ виставки української аматорської фотоґрафіки у Львові, 1931 р. (збірка Львівського Фотомузею)
«Обов’язком кожного Українця є відвідати цю виставку, якої не посоромилабися неодна західньо-европейська нація», – Мирослав Багрій («Новий час» № 135, 1931 р.)
«Рівень надісланих експонатів у порівнянні з минулим роком зріс незвичайно. Коли взяти під увагу, що молоде «Українське Фотоґрафічне Товариство» має за собою всього рік рухливої праці, то це дійсно гарні успіхи. Техніка, добір сюжетів, оформлення задачі стоять на висоті, яка сміло може рівнятися з чужими виставками, а своєю свіжістю помислів, розмахом комбінації подекуди їх навіть і перевищає», – «Діло» (№274, 1931 р.).
О. Мох. На вечірні. Каталог ІІ виставки української аматорської фотоґрафіки у Львові, 1931 р. (збірка Львівського Фотомузею)
«Прегарні зразки лемківських церков подав у своїх світлинах Ол. Пежанський. Окрім цих зразків та декілька світлин М. Нижанківської і О. Шепаровичівної не маємо на виставці ні сліду народнього побуту, який дає незвичайно богато цікавого матеріалу для мистецької світлини», – Л.Б. «Виставка аматорської світлини» («Нова хата» № 1, 1932 р.)
«Сьогорічна виставка – це великий крок вперід, вона являється рішучим зірванням з пересічними і слабими творами… Не зважаючи на кілька недотягнень, виставка свідчить про високий рівень україн. фотоґраф. мистецтва і вже нині деякі твори можна сміло вислати на міжнародню виставу, до чого, як довідуємося, УФОТО змагає», – «Дзвони» (№ 9, 1931 р.).
Д. Фіґоль. Юдин гріш. Фото, що зайняло І місце на виставці. Каталог ІІ виставки української аматорської фотоґрафіки у Львові, 1931 р. (збірка Львівського Фотомузею)
«Теми: переважно пейсажі, менше портретів, мало жанрів. Мистецький рівень образів (в порівнанні з минулим роком) далеко висший, виконання і вибір досить рівні, мало річей слабих. Справді, жюрі буде мати трудність оцінити, кому дати нагороди», – Ем Пе «Вистава Української Фотоґрафіки» («Нова зоря» № 96, 1931 р.)
Яр. Савка. Портретна студія. Фото, що зайняло ІІ місце на виставці. Каталог ІІ виставки української аматорської фотоґрафіки у Львові, 1931 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Але конкурсне журі таки зробило свій вибір. Першу нагороду отримав Данило Фіґоль за образ «Юдин гріш», другу – Ярослав Савка за «Портретні студії», третю – Мирон Лятишевський за роботу «Nature morte», четверту – Теодор Мацьків за «Під вечір». Окрім того, почесні грамоти одержали: Юліан Дорош, Олександр Пежанський, Роман Лятишевський, Нестор Нижанківський та Володимир Паньків. При оцінці не бралися до уваги світлини Степана Дмоховського та Олекси Балицького оскільки останні входили до складу журі.
М. Лятишевський. «Nature morte». Фото, що зайняло ІІІ місце на виставці. Каталог ІІ виставки української аматорської фотоґрафіки у Львові, 1931 р. (збірка Львівського Фотомузею)
Цікавим є те, що анонсованої першої народи від Наукового Товариства ім.Шевченка не було, натомість її вручило УФОТО. На що не забарилася реакція преси: «У визначенню нагород дивує нас вельми одна річ. На виставці помітили ми, що як перша нагорода пишалася нагорода від Наук. Тов. ім. Шевченка. Одначе між розділеними нагородами її не бачимо. Можна здогадуватися що Н.Т.Ш. свою нагороду вицофало. Цікава річ, чому воно так зробило? Що за важна подія зайшла що змусила таку поважну інституцію до такого кроку? Думаємо, що обовязком членів журі і самого Наук. Т. Ш. є докладно вияснити ту неясну справу публично», – «Дзвони» (№ 9, 1931 р.)
Ю. Дорош. Дорога. Каталог ІІ виставки української аматорської фотоґрафіки у Львові, 1931 р. (збірка Львівського Фотомузею)
ІІ виставка української аматорської фотоґрафіки у Львові тривала до 27 грудня, опісля чого одразу поїхала до Станиславова (Івано-Франківська), де була презентована у залі «Української Бесіди» з 29 грудня 1931 по 5 січня 1932 р.
Вже на цих вихідних, 5 та 6 червня 2021 року, на сцені Першого Театру (вулиця Академіка Гнатюка, 11) відбудеться прем’єра вистави “Коза-Дереза”.
Що можна розказати про нову постановку? Всі ви прекрасно знаєте цю казку. Вам її розповідали, або на ніч читали батьки. А батькам їхні батьки, а батькам батьків їхні батьки…
Як так сталося, що якась Коза, порушуючи всі можливі закони, традиції і звичаї, захопила хатку Лисички? І ніхто, і ніяким чином, не може її звідти вигнати?
Сцена з вистави «Коза-Дереза». Фото Євгена Кравса
Саме на ці гострі і актуальні запитання дасть відповідь ця вистава. Спробує розібратися в цьому нечуваному скандалі, в цій неймовірній історії, різними, досить несподіваними способами.
А саме – способом музично-драматичного речитативу, способом обговорення гострих проблем мешканців лісу у форматі теле-шоу, способом імпровізаційного римування та репування, способом інтерв’ювання агресора та окупанта.
Режисер-постановник – Задніпряний Ігор
Художник-постановник – заслужений художник України Зав’ялова Дарія
Композитор – заслужений діяч мистецтв України Саєнко Юрій
Хореограф – Пернепесова Людмила
Художник по світлу – Коренькова Світлана
Асистент режисера – Бончук Богдана
Сцена з вистави «Коза-Дереза». Фото Євгена Кравса
Дійові особи та виконавці:
Коза – Бончук Богдана, Алексеєнко Наталія
Дід – Балко Богдан, Гулюк Ігор
Баба – заслужена артистка України Самсонова Марія, заслужена артистка України Крилова Олена
Завтра, 4 червня 2021 року, о 18:00 в Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького (головна будівля, проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки «СЛОВО СТАЛО ТІЛОМ», на якій будуть представлені ікони, створені під час роботи XII Міжнародного пленеру іконописців «Новиця – 2020».
Акція відбудеться під почесним патронатом Генерального Консульства Республіки Польща у Львові. Комісар цьогорічного пленеру – Уляна Томкевич.
Метою новицьких пленерів, що реалізовуються від 2009 року, є пригадати і відновити іконографічну традицію, що століттями становила важливий елемент культурного ландшафту давньої Речі Посполитої. Головним бажанням організаторів є звернути увагу на багатовікову спадщину сакрального мистецтва, яка донині існує в культурі України, Польщі та Білорусі. У проекті беруть участь як художники, так і культурні інституції. Спільна праця іконописців, щорічні підсумкові виставки, каталоги, а також вивчення і презентація вже досягнутих результатів співпраці іконописців різного віросповідання і національностей повинні служити ламанню стереотипів, побудові та зміцненню стосунків, що ґрунтуються на християнських коренях культури регіону.
Моршин. Головний корпус. Зима 1939 року. А вже через 7-8 місяців санаторій захоплять "брати-визволителі"
Сьогодні для читачів Фотографій старого Львова пропонуємо унікальну колекцію світлин курортного Моршина 1937-1939 років. Світлинами поділився Олександр Ромазан, щиро вдячні йому за це.
Моршин. Вулиця Івана Франка з костeлoм Божого Милосердя в 1938 році.
Моршин. Санаторій. 1938 p.Моршин. Водолікувальні ванни, 1938 рікСанаторій “Моршин”, 1938 р. Бювет.Моршин. Бювет мінеральної води “Боніфацій” (нині – джерело № 1), 1938 р.Моршин. Бювет мінеральної води “Боніфацій” (нині – джерело № 1), 1938 р.Моршин. Джерело Матері Божої (нині – джерело № 4), що подає ультрапрісну воду, 1938 рікМоршин. За архівним записом – свердловина джерела мінеральної води “Боніфацій”, 1937 р.Апартамент моршинської здравниці. А це 1938 рік.Моршин, санаторій. Танцювальний зал. 1938 рікМоршин. Водолікувальні ванни, 1938 рікМоршин. Водолікувальні ванни, 1938 рікМоршин. Гідромасажний локаль. Гідропатія – водолікування. 1938 рік. Гейби тогочасне джакузі. “Визволителі” реквізували цілком впорядкований оздоровчий заклад.Моршин, санаторний інгаляторій. 1938 рікМоршин. Вілла “Варшав’янка”, в котрій знаходиться фризієрський салон і не тільки . 1938 рікМоршин. Санаторій. 1938 p.Санаторій “Моршин”, 1938 р. Бювет.Санаторій “Моршин”, 1938 р. Бювет.
Світлини передають неповторну атмосферу курортного життя починаючи від лікувальних процедур і закінчуючи танцювальною залою та інтер’єрами апартаментів. Краса і органічність справляють сильне враження. Непідготований глядач спокійно може подумати що це сучасні світлини. Але на них Моршин в 1938 році.
Львів’янки Марія Гражина Чаплін та Анна-Марія ля Жермен стали продюсерами унікальної фешн-зйомки для світового глянцю. У головних ролях – всесвітньо відома модель Коко Роша та німецький фотограф-легенда Еллен фон Унверт, світлини якої оцінюють у десятки тисяч доларів.
Фешн-зйомка в американському готелі The Beekman
Локацією для знакової колаборації виступив американський готель The Beekman – знаменита з 1761 року нью-йоркська штаб-квартира, яку асоціюють із найвпливовішими культурними діячами в історії. Інтер’єр готелю, який через століття зберіг свою цілісність, успішно поєднався з концепцією кубинських вібрацій, створену зірковим стилістом Філіппом Утером.
Фешн-зйомка в американському готелі The Beekman
Марія Гражина Чаплін, будучи засновницею World Influencers and Bloggers Awards – «Оскара для блогерів», обрала для зйомки цих видатних людей не випадково. «Коко Роша та Еллен фон Унверт, на мою думку, – найвизначніші особистості у світі моди, які завдяки своїм талантам і активній діяльності у світі діджітал заслуговують звання Influencers Icons», – каже вона.
Фешн-зйомка в американському готелі The Beekman
Еллен фон Унверт / @ellenvonunwerth – одна з найвідоміших сучасних фотографів-жінок. На початку 1990-х, коли голлівудські актриси домінували на обкладинках журналів у всьому світі, німецька фотограф сприяла народженню культу «Супермодель». Саме Еллен допомогла відкрити супермодель Клаудію Шиффер. Зараз Фон Унверт продовжує розширювати межі свого мистецтва та пропагує ігрові, кінетичні і прогресивні жести та пози моделей, розширюючи можливості жінок, показуючи їх сильними, вільними та незалежними.
Фешн-зйомка в американському готелі The Beekman
Коко Роша/ @cocorocha – всесвітньо відома модель. Її особистий бренд створили театральні пози, риси ельфа та активна присутність в соціальних мережах. Коко – одна з перших діджитал-супермоделей, відома своєю протекцією молодих моделей. Крім того, Роша – співвласниця агентства моделей Nomad Management. Також вона заснувала Coco Rocha Model Camp – багатоденний майстер-клас для моделей та фотографів.
Прес-конференція з нагоди заснування Всеукраїнського композиторського конкурсу імені Мирослава Скорика
Вчора, 1 червня 2021 року, у Львівській національній філармонії відбулася прес-конференція з нагоди заснування Всеукраїнського композиторського конкурсу імені Мирослава Скорика.
Конкурс організовує і проводить КЗ ЛОР «Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика» у співпраці з Департаментом з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА за підтримки Львівської обласної державної адміністрації та Львівської обласної ради. Партнер Конкурсу – Львівська організація Національної Спілки композиторів України (ЛОНСКУ).
Генеральний Директор Львівської національної філармонії Володимир Сивохіп
Прес-конференція відбулася за участі Івана Собка (Заступник голови Львівської облдержадміністрації), Ірини Гаврилюк (Директорка департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської облдержадміністрації) та Генерального Директора Львівської національної філармонії Володимира Сивохіпа.
«Мирослав Скорик – це одне із тих світлих імен, яке вже увійшло в історію. Ми маємо продовжувати його напрацювання та здобутки, які він започаткував. Однією із таких багатьох ініціатив стане Конкурс імені Мирослава Скорика», – зазначив Заступник голови Львівської облдержадміністрації Іван Собко.
Заступник голови Львівської облдержадміністрації Іван Собко
Про Конкурс також розповіла Директорка департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської облдержадміністрації Ірина Гаврилюк: «Композиторський конкурс імені Мирослава Скорика стане важливою музичною подією. Ми організувати його не лише для вшанування пам’яті Мирослава Михайловича, а й також для того, щоб цей Конкурс став майданчиком для виявлення талановитих молодих композиторів. Він стане платформою для того, щоб їх кращі музичні зразки могли брати у свій репертуар симфонічні оркестри, та для того, щоб їх музика звучала!»
Директорка департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської облдержадміністрації Ірина Гаврилюк
«Сьогодні перші роковини без Мирослава Михайловича… Але розуміємо, що життя коротке, і де воно закінчується, залишається пам’ять, вшанування… І власне це стане нашим завданням: зберегти, вшанувати. Ми зараз знаходимось у Львівській національній філармонії, яка зараз вже носить ім’я Мирослава Скорика… У цих стінах впродовж багатьох десятиліть звучала і звучатиме його музика. А тепер – ще однією важливою подією буде Всеукраїнський композиторський конкурс імені Мирослава Скорика, і вже 10 жовтня, на закритті Міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти», прозвучить твір першого переможця цього Конкурсу», – розповів Генеральний директор Львівської національної філармонії Володимир Сивохіп.
Львівська національна філармонія ім. М. Скорика
Конкурс, який відбуватиметься раз на два роки, започатковано у Львові цього року і присвячено пам’яті видатного українського композитора Мирослава Скорика. Головним завданням Конкурсу є підтримка і промоція симфонічної творчості нової ґенерації молодих українських композиторів, збереження та розвиток традицій національної композиторської школи, яскравим представником якої є Мирослав Скорик.
Мирослав Скорик
Метою Конкурсу є виявлення та підтримка талановитих молодих українських композиторів, які працюють в симфонічному жанрі сучасної класичної музики, формування зацікавлення широкої аудиторії до сучасної класичної музики та творчості молодих українських композиторів, а також популяризація та впровадження в концертні програми українських симфонічних оркестрів творів молодих українських композиторів.
Львівська національна філармонія ім. М. Скорика
Участь у Всеукраїнському композиторському конкурсі імені Мирослава Скорика можуть брати молоді українські композитори, яким у 2021 році виповнюється не більше 40 років і які є громадянами України. Предметом Конкурсу будуть твори для симфонічного оркестру. Проводитиметься він у два тури та буде анонімним. Переможці будуть обрані шляхом таємного голосування міжнародним складом журі.
У житті Міхала Флоріана Жевуського було так багато видатних подій, що їх цілком могло б вистачити на життєпис двох-трьох видатних персонажів. Проте, воно все якось та й умістилося у біографії однієї особи. При цьому, людини, яка мала дивовижну здатність – завжди залишатися в тіні і тихо, але надійно виконувати відведену для нього правителем чи долею роль.
Таким чином, хоч Міхал Флоріан Жевуський неодноразово долучався до порятунку міста Лева від небезпеки, він не став героєм хронік, які у XVII столітті укладали львівські автори. Хоч його роль у перемозі над турками під Віднем – не менша, аніж заслуга коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Яблоновсього чи короля цієї держави Яна ІІІ Собеського, про Міхала Флоріана Жевуського не знято жодної телевізійної стрічки. Навіть Ліна Костенко у тексті “Маруся Чурай” не звернула на нього увагу, хоч Міхал Флоріан Жевуський і був учасником битви під Берестечком. Цей діяч залишається абсолютно невідомим і для нас, що видається неправильним, адже його роль є досить значимою для історії українських територій.
Міхал Флоріан Жевуський. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Померти під львівським небом
У другій половині 1687 року королівські війська Речі Посполитої, очолювані сином монарха, Якубом Собеським, рухалися у напрямку Кам’янця, міста стратегічного і важливого. У цій кампанії королевича консультував Міхал Флоріан Жевуський, львівський земський писар і досвідчений військовий, герой битви під Віднем та учасник багатьох інших відомих баталій XVII століття. Ніхто й не здогадувався тоді про те, що ця виправа стане для згаданого представника роду Жевуських останньою. При цьому, загине він не у битві, а під час приготувань до неї, в часі військових маневрів – його розбив параліч. Міхала Флоріана Жевуського негайно транспортували до Львова, де він і помер 14 жовтня 1687 року. Можна припустити, що ця новина могла змусити пустити сльозу не тільки представників роду Жевуських, родичів Міхала Флоріана Жевуського. Смерть такого надійного поплічника мала би глибоко вразити та засмутити і короля Речі Посполитої, Яна Собеського.
Якуб Собеський. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Треба сказати, що саме Міхал Флоріан Жевуський керував ротою коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Яблоновського під час Віденської битви. Й у такому статусі проявив себе з найкращого боку. Щоправда, король і так не сумнівався у Жевуському, адже зналився вони віддавна. Міхал Флоріан Жевуський регулярно підтримував Яна Собеського, відданим за того голосом чи силою зброї. Зокрема, він був і учасником битви під Хотином у 1673 році. Тоді його військова одиниця зуміла втримати потужну атаку супротивника. Відзначався Жевуський і у інших військових кампаніях коронного гетьмана, а потім короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського.
З гонором, але без зубів
Битву під Віднем можна вважати апогеєм військової кар’єри Міхала Флоріана Жевуського. Цьому передував досить довгий і непростий, насичений величезною кількістю подій період. Й напруженим виявився навіть старт його життєвого шляху і кар’єри у війську. Скажімо, він був активним учасником подій Хмельниччини: битва під Берестечком, Жванецька кампанія тощо. Трошки згодом, у 1660 році, потрапив у епіцентр протистояння між військами Речі Посполитої й Московії. Саме тоді й постраждав чи не найбільше. Так, у битві під Полонкою (сьогодні Білорусь), яка відбувалась 28 червня 1660 року, йому вистрелили в голову. Міхал Флоріан Жевуський тоді навіть ніби втратив частину зубів. Щоправда, вижив, продемонстрував сміливість, безстрашність і вірність монархові. За це був гідно нагороджений: його призначили львівським скарбником й підвоєводою.
Битва під Полонкою. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Дуже сумнівно, що Міхал Флоріан Жевуський міг почути хороше слово від гетьмана Петра Дорошенка, якому, як і союзним козацько-татарським військам, перший протистояв у 1671 році під Брацлавом у складі сил Яна Собеського. Сутичок між Міхалом Флоріаном Жевуським і татарськими ханами – взагалі не перерахувати. Такі відбувалися як на Поділлі та в Центральній Україні, так і на підступах до Львова та на теренах Руського воєводства Речі Посполитої. Під час останніх Жевуський неодноразово демонстрував власні військові таланти та відданість короні. Тому й не дивно, що уродженець Олеська, коронний гетьман Ян Собеський, неодноразово згадував Міхала Флоріана Жевуського у листах, які адресував до уродженця Білого Каменя, короля Речі Посполитої Міхала Корибута Вишневецького. Собеський відзначав таланти Жевуського і називав його одним із найкращих офіцерів у своєму війську.
Над Босфором
Хоч подібна думка і напрошується, але політична кар’єра Міхала Флоріана Жевуського – це історія не тільки про бряжчання зброї та вибухи бомб. Він проявив себе і на дипломатичній стезі. У 1677 році його призначили секретарем великого посольства, що прямувало із Речі Посполитої у Стамбул. До основної делегації він приєднався у Бучачі, а далі було місто Ясси і столиця Османської імперії Стамбул. Основне завдання Жевуського – стежити за порядком у таборі і його безпекою. Тим не менше, політик чудово порозумівся з молдавським господарем, який подарував Жевуському коня. У Стамбулі Міхал Флоріан був на прийомі у великого візира Кара Мустафи. Між іншим, власним коштом викупив багато бранців, хоча ці кошти йому пізніше й повернули з казни. Не обійшлося і без курйозів. У Стамбулі Міхал Флоріан Жевуський занедужав, супутники писали, що він “шість місяців з ліжка не вставав”. Єдине, що могло гріти душу у подібній ситуації – це 18 тисяч злотих, які політикові виплатили за участь у роботі делегації після його повернення додому.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Вуйцик З. Ян ІІІ Собеський // Енциклопедія історії України, 2013 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
Степанков В. Міхал-Корибут Вишневецький // Енциклопедія історії України, 2009 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
Чухліб Т. Віденська битва 1683 року // Енциклопедія історії України, 2003 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
Останній львівський вантажний тролейбус КТГ-1 на території тролейбусного депо. 2018 р. Автор фото – Роман Зарума
Ідея використовувати лінії міського електротранспорту для вантажних перевезень в СРСР виникла іще у 1920-х роках – тоді на переобладнаних із пасажирських вантажних вагонах за браком автотранспорту в містах перевозили різні вантажі – у Києві по приміській лінії із Пущі-Водиці, наприклад трамваями перевозили торф.
Вдруге вантажні перевезення трамваями достатньо широко використовувалися після Другої Світової війни – у Львові діяв навіть спеціальний тариф на вантажні перевезення трамваїв. Наприкінці 1930-х років було сконструйовано перші вантажні тролейбуси – тролейвози.
Перший радянський тролейвоз, збудований на базі шасі тролейбуса ЯТБ-2. 1939 р.
Використовувати тролейбуси для вантажних перевезень у містах планував іще інженер Макс Шиманн, який сконструював перший тролейбус, за конструкцією наближений до сучасного. Вантажні тролейбуси Шиманна виявилися фінансово досить вдалим проектом – у перші десятиліття ХХ століття автомобілі із двигунами внутрішнього згоряння програвали за надійністю машинам із електроприводом.
У Радянському Союзі перші вантажні тролейбуси – тролейвози або тролейкари з’явилися у кінці 1930-х років, тобто через кілька років після того, як були запущені перші пасажирські лінії у найбільших містах СРСР. Перший дослідний тролейвоз збудували у 1939 році за проектом НДІ міського транспорту на московському заводі «АРЕМЗ». Вантажний тролейбус був збудований на шасі серійного пасажирського тролейбуса ЯТБ-2. Від пасажирської машини тролейвоз успадкував також електрообладнання із привідним електродвигуном постійного струму потужністю 60 кВт. Для руху на ділянках без контактної мережі перший тролейвоз був також обладнаний бензиновим двигуном внутрішнього згоряння (ДВЗ) і трансмісією від вантажівки ЗІС-5.
Вантажний тролейбус на базі ЯТБ-1 перевозить дрова у Москві. 1942 р. Кадр із кінохроніки
Коли розпочалася німецько-радянська війна, іще влітку 1941 року більшість вантажних автомобілів у Москві було мобілізовано для військових потреб. Отож, силами тролейбусного депо кілька тролейбусів ЯТБ-1 було перероблено у тролейвози, які були здатні буксирувати за собою завантажені двовісні причепи. Аналогічні машини створювали у Ленінграді (нині Санкт-Петербург) в перші місяці після зняття блокади.
Експериментальний бортовий тролейвоз ТБУ-3 Заводу імені Урицького із кабіною від тролейбуса МТБ-82Д. 1957 р.
На початку 1950-х років головним виробником тролейбусів в СРСР став Завод імені Урицького в місті Енгельсі Саратовської області. На той час тут серійно виготовлялися тролейбуси моделі МТБ-82Д, які іще в середині 1940-х років розпочав виготовляти Тушинський механічний завод № 82 під Москвою. У другій половині 1950-х років Завод імені Урицького готувався до серійного випуску нової моделі пасажирського тролейбуса – ТБУ-1 із автоматичною реостатно-контакторною системою керування тяговим електродвигуном потужність 95 кВт.
Експериментальний тролейвоз-фургон ТГ-1 виробництва Сокольницького вагоно- і автобусоремонтного заводу в Москві. 1960 р.
Паралельно із розробкою нового пасажирського тролейбуса, Завод імені Урицького у 1957 році сконструював тролейвоз-фургон ТБУ-2 із кабіною від тролейбуса МТБ-82Д, тролейвоз із дерев’яною вантажною платформою ТБУ-3 для роботи із причепом і навіть тролейбус-самоскид ТБУ-4. Всі ці тролейкари були оснащені акумуляторними батареями для руху на ділянках без контактної мережі. При русі від контактної мережі швидкість руху цих тролейвозів сягала 38 кілометрів на годину, а при русі від акумуляторів – 15 кілометрів на годину. Оскільки завод був зайнятий виробництвом пасажирських тролейбусів, тролейвози в Енгельсі серійно не виготовляли.
Тролейвоз-фургон ТГ-3 виробництва СВАРЗу під час випробувань у Севастополі. 1963 р.
На початку 1960-х років Сокольницький вагоно- і автобусоремонтний завод (СВАРЗ) у Москві, який виготовляв пасажирські тролейбуси моделей ТБЕ-С та МТБЕ-С, побудував вантажний тролейбус моделі ТГ-1 із подовженим кузовом і кабіною по типу тролейбуса МТБ-82Д. Машина була оснащена акумуляторними батареями і мала автономний хід без контактної мережі на 3 км. зі швидкістю до 25 км/год. Було збудовано два тролейвози ТГ-1, проте вони виявилися занадто важкими – одна лише акумуляторна батарея важила біля 3 тонн.
Модернізований тролейвоз-фургон ТГ-3М № ТГ-04 виробництва СВАРЗу у Львові на вулиці 700-річчя Львова (нині – проспект В. Чорновола) біля готелю «Львів», 1978 р.
У 1961 році СВАРЗ побудував новий тролейвоз ТГ-3, який став гібридом тролейбуса і вантажівки (дуобусом), оскільки він був одночасно обладнаний тяговим електродвигуном і двигуном внутрішнього згоряння (ДВЗ). Тролейвоз-фургон вантажопідйомністю 5 тонн був побудований на базі несівної системи – лонжеронної рами, на яку встановлювали зварну конструкцію кузова, обшитого листовим металом. Машина успадкувала електрообладнання від серійного тролейбуса МТБ-82Д із електродвигуном постійного струму потужністю 80 кВт. Крім того для приводу використовувався бензиновий ДВЗ із коробкою передач.
Тролейвоз ТГ-3М № ТГ-05 виробництва СВАРЗу на вулиці Кірова (нині – Шептицьких) у Львові. 1971 р. Автор фото – Гаральд Нейзе
У 1964 році розпочався серійний випуск модернізованого тролейвоза-фургона ТГ-3М, який мав більш сучасне електрообладнання від тролейбуса ЗіУ-5 із електродвигуном потужністю 95 кВт. Бензиновий ДВЗ потужністю 70 кінських сил та коробка передач були запозичені у вантажівки ГАЗ-51. Мости і колеса тролейвоза були взяті у вантажівки МАЗ-200. Масивний кузов мав широкі зсувні двері та задні двостулкові, а також велику двомісну кабіну із органами керування. Наявність ДВЗ видавала решітка радіатора. Загальна маса тролейвоза ТГ-3М сягала 12 тон, максимальна швидкість в тролейбусному режимі сягала 50 кілометрів на годину, а при роботі від ДВЗ – 18 – 20 км/год.
Бортовий тролейвоз ТГ-4 виробництва СВАРЗу в Москві. Початок 1970-х років
Окрім тролейвоза-фургона ТГ-3М, СВАРЗ освоїв також виробництво бортового тролейвоза моделі ТГ-4 для перевезення промислових і будівельних вантажів, який оснащувався окремою двомісною кабіною та посиленою металевою вантажною платформою із відкидними дерев’яними бортами.
Загалом на СВАРЗі у 1961 – 1971 роках було збудовано 420 тролейвозів, в тому числі 55 машин із відкритою платформою. Тролейвози-фургони у Москві та Ленінграді у 1960-ті – 1980-ті роки активно використовувалися для доставки товарів до великих магазинів у центрі міста. Потрапили тролейвози ТГ-3М і до Львова.
Дизель-тролейвоз ДТУ-10 на базі вантажного автомобіля КрАЗ-219. Крим, 1962 р.
На початку 1960-х років на базі тривісної вантажівки КрАЗ-219 було збудовано дослідний дизель-тролейвоз ДТУ-10, який проходив випробовування влітку 1962 року в Криму на тролейбусній трасі Сімферополь-Ялта. На кабіні вантажівки було встановлено струмознімні тролейбусні штанги, до кожного із двох ведучих мостів тягнутися карданні вали, які зв’язували їх із тяговими електродвигунами, які розташовувалися позаду і попереду від мостів. Окрім того був передбачений дизельний двигун потужністю 180 кінських сил із коробкою відбору потужності на генератор. Конструкція дизель-тролейвозу була розроблена в інституті УкрНДІПроект (Український науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут вугільної промисловості). На ньому випробовували систему паралельного і послідовного підключення електродвигунів загальною потужністю 179 кВт, які отримували струм від контактної мережі. В залежності від комбінації двигунів машина отримувала швидкість від 16 до 55 кілометрів на годину. В той же час, через важку і ненадійну механічну частину із великою кількістю карданів від запуску тролейвоза ДТУ-10 в серійне виробництво відмовилися.
Дизель-тролейвох ДТУ-10 під час випробувань на міжміській трасі Сімферополь-Ялта. За ним – тролейбус МТБ-82Д. 1962 р.
У 1965 році на Київському заводі електротранспорту імені Ф. Дзержинського було виготовлено експериментальний тролейвоз-сідельний тягач «Київ – 8». Цей тролейвоз був виготовлений на базі вантажівки КАЗ-606А «Колхіда». Конструкція тролейвоза передбачала наявність акумуляторів для автономного ходу. Проект машини був створений УкрНДІПроектом для перевезення вантажів по міжміській тролейбусній лінії Ялта – Сімферополь. Нажаль, успіху цей сміливий проект не мав.
У 1972 році Київський завод електротранспорту припиняє випуск пасажирських тролейбусів, окрім капітального ремонту чеських трамваїв і тролейбусів КЗЕТ спеціалізується на випуску вантажних тролейбусів із автономним ходом від ДВЗ, а також на випуску спеціальних трамвайних вагонів. Розробка сімейства тролейвозів «Київ – 6ТГ», а скорочено КТГ (київський тролейбус вантажний) розпочалася у 1972 році.
Перший тролейвоз-сідельний тягач «Київ – 8» на базі автомобіля КАЗ-606А «Колхіда» на території КЗЕТу. За ним – тролейбуси «Київ – 2» та «Skoda 9Tr». 1965 р.
Базовою моделлю типажного ряду вантажних тролейбусів КТГ став тролейвоз-фургон моделі КТГ-1 вантажопідйомністю 8 тон. Машина мала двомісну опалювану кабіну і масивний кузов-фургон корисним об’ємом 34 кубометри і площею 17 метрів квадратних. Доступ у кузов забезпечувався трьома розпашними дверима. Довжина тролейбуса КТГ-1 складала біля 10 метрів, маса спорядженої машини – 10 тон. Електрообладнання тролейвоза КТГ-1 в основному було запозичено у серійного пасажирського тролейбуса ЗіУ-9 (ЗіУ-682) із тяговим електродвигуном потужністю 110 кВт. Для роботи в автомобільному режимі тролейвоз був оснащений бензиновим ДВЗ від ЗіЛ-157К потужністю 110 кінських сил. Низка агрегатів тролейвоза була запозичена у вантажівок ЗіЛ-110 та Урал-375, передній міст – від автомобіля МАЗ-500. Перехід від тролейбусного режиму до автомобільного тривав біля 5 хвилин. Максимальна швидкість у автомобільному і тролейбусному режимі складала 30 і 50 км/год.
Тролейвоз-фургон КТГ-1 виробництва КЗЕТу (базова модель). Автор фото – Євген Кочнєв. Кінець 1980-х років
Тролейвоз КТГ-1 без глобальних змін у конструкції та дизайні випускався із середини 1970-х років до 1993 року, коли випуск таких машин був припинений через відсутність попиту і застарілість конструкції. На КЗЕТі було розроблено кілька варіантів модифікованого тролейвоза КТГ-1 із різною кількістю вікон і різним внутрішнім оснащенням. Серійно ні один із них не випускався, хоча рекламувався в технічній пресі. На базі моделі КТГ-1 виготовлялися також тролейвози-пересувні їдальні КТГ-4 з кузовом із вікнами та тролейвози-майстерні «Технічна допомога» моделі КТГ-5.
Тролейвоз-фургон КТГ-1 № ТГ-002 у Львові в якості пересувного ремпункту на вулиці Костомарова. 1980 р., автор фото – Зденек Незіба
Пересувну їдальню моделі КТГ-4 почали виготовляти у 1982 році. Машина відрізняється від моделі КТГ-1 тим, що має просторий салон і великі вікна автобусного типу. Замість бензинового ДВЗ ця модель мала дизельний, на тролейбус також був встановлений більш потужний, а ніж у КТГ-1, електродвигун потужністю 140 кВт. У салоні встановлені столи із парами крісел – загалом салон розрахований на 9 осіб. Кабіна тролейбуса КТГ-4 не відокремлена від салону. В салоні тролейбуса-їдальні розміщено також кухонне обладнання для підігріву їжі. Такі машини використовувалися не тільки як пересувні їдальні, але і як тролейбуси технічної допомоги.
Тролейвоз-фургон КТГ-1 № ТГ-010 у Львові на вулиці Ангеловича. Відігравав роль пересувної їдальні для водіїв. 1997 р.
Тролейбус КТГ-5 «Технічна допомога» – це пересувна майстерня для ремонту пасажирських тролейбусів та буксирування несправних тролейбусів у депо. Зазначимо, що частина тролейбусів КТГ-1 силами депо теж була переобладнана у службові тролейбуси «Технічна допомога» – в Західній Україні така машина досі експлуатується у Івано-Франківську.
Окрім того, на базі тролейвоза-фургона планувалося виготовляти тролейбус-рефрижератор моделі КТГ-8, проте жодної такої машини виготовлено не було.
Бортовий тролейвоз КТГ-2. Фото Г. Амеліна. Початок 1980-х років
Окрім тролейвоза-фургона КТГ-1, на КЗЕТі серійно виготовлявся бортовий тролейвоз КТГ-2 із відкритим металевим кузовом, високими дерев’яними бортами і корисним навантаженням на вісь у 8 тон. За відсутності масивного кузова, споряджена маса тролейвозу КТГ-2 становила біля 8 тон, тобто на 2 тони менше, а ніж у КТГ-1. Максимальна швидкість машини сягає 60 км/год в тролейбусному режимі. На базі тролейвозу КТГ-2 був збудований тролейбус-скроплювач КТГ-6, який нині перебуває в Одеському музеї міського електротранспорту. КТГ-6 має цистерну на 1000 літрів води, встановлену в бортовому кузові. На базі моделі КТГ-2 планувалося збудувати сідельний тягач КТГ-7 та тролейвоз-самоскид КТГ-9, але жодного такого тролейбус збудовано не було.
За пасажирським тролейбусом «Skoda 9Tr» № 418 видно львівський бортовий тролейвоз КТГ-2. 1998 р. Автор фото Ааре Оландер
Загалом на КЗЕТі у 1975 – 1993 роках було виготовлено понад 700 вантажних тролейбусів КТГ різних моделей і модифікацій – ці тролейбуси потрапили у 120 тролейбусних господарств СРСР. Працювали такі тролейбуси практично у всіх тролейбусних господарствах України – найбільше тролейбусів КТГ отримав Київ – сюди поступило 32 вантажних тролейбуси різних моделей, на другому місці – Донецьк – це місто отримало 12 вантажних тролейбусів КТГ. Третє місце – у Одеси, де працювало 9 вантажних тролейбусів КТГ.
Щодо Львова, то в нашому місті працювало загалом 7 вантажних тролейбусів – іще у 1960-ті роки місто отримало із СВАРЗу два вантажні тролейбуси ТГ-3М, а у 1970-ті роки із КЗЕТу було постачано 5 вантажних тролейбусів КТГ – чотири фургони КТГ-1 та один бортовий тролейвоз КТГ-2.
Тролейвоз-пересувна їдальня КТГ-4. Сучасне фото
Про використання тролейвозів у Львові відомо достатньо мало, із 1970-х років зберіглося лише дві світлини, на яких можна побачити тролейвози ТГ-3М. Точно відомо, що вантажні тролейбуси у Львові деякий час застосовували для перевезення продукції ласощів виробництва фірми «Світоч» на залізничну станцію. По вулицям Замарстинівській та Ткацькій тролейвози їхали на бензиновій тязі, решту траси – від контактної мережі. Через сумнівну економічну рентабельність перевезень продукції вантажними тролейбусами, на «Світочі» скоро перейшли до перевезень звичайними вантажівками. Отож, старі тролейвози виробництва СВАРЗу були списані на початку 1980-х років, кузов одного із цих тролейвозів у якості побутівки-складу перебував на території тролейбусного депо до початку 2010-х років, коли був утилізований.
Щодо вантажних тролейбусів КТГ-1, то їх переробили у пересувні ремпункти та у тролейбус-їдальню. Пересувні ремпункти знаходилися на вулицях Костомарова (поруч із кінцевою зупинкою «вул. Шота Руставелі») та на вулиці Ряшівській. Тролейбус-їдальня перебувала на вулиці Ангеловича поруч із тролейбусною зупинкою «вул. Бандери». Бортовий тролейвоз КТГ-2 перебував на території тролейбусного депо – його іще можна розгледіти на фото із депо кінця 1990-х років.
Кузов тролейвоза ТГ-3М до початку 2010-х років використовувався у тролейбусному депо Львова в якості побутівки. 2011 р. Фото Володимира Саванчука
Уже в кінці 1990-х років львівські вантажні тролейбуси КТГ-1 перебували у неходовому стані – у цих машинах працювало лише опалення і мотор-генератор для живлення системи освітлення. На початку 2010-х років технічний стан цих тролейбусів був просто жахливий – кузови були пошкоджені корозією, розмальовані вандалами, лобові скла вибиті і забиті бляхою, отож перед чемпіонатом Європи по футболу тролейбуси КТГ-1 із вулиць Костомарова і Ряшівської були вивезені на територію тролдепо, де і були утилізовані у перші половині 2010-х років. Останнім у 2015 році забрали тролейбус КТГ-1 із вулиці Ангеловича. Ця машина за документами списана, але у аварійному стані і досі перебуває на території тролейбусного депо, її подальша доля наразі невідома.
Антон ЛЯГУШКІН та Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ
Список джерел інформації
Бейкул С.П., Брамський К.А. Київський трамвай. До сторіччя із дня пуску в експлуатацію. 1892 – 1992./ Бейкул С.П., Брамський К.А. – Київ: Будівельник, 1992;
Брамський К.А. Розвиток українського тролейбусобудування. /Брамський К.А. // Нариси із історії природознавства і техніки. – 2011. Випуск 46;
Тархов С.А. Історія львівського трамвая./ Тархов С.А. – Львів: Фенікс ЛТД, 1994.
При написанні статті також використано статтю Євгена Кочнєва «Были гибридами до того, как это стало мейнстримом: история советских троллейвозов» та фотоматеріали із неї – https://www.kolesa.ru/article/byli-gibridami-do-togo-kak-eto-stalo-meynstrimom-istoriya-sovetskikh-trolleyvozov
Цієї весни гурт PANCHYSHYN презентує особливу пісню «Минає день», яка не покидала автора, лідера гурту, Остапу Панчишина, протягом багатьох років.
Автор довгий час не видавав цей матеріал, але музика перемогла і сьогодні трек вже може почути вся країна: «Минає день» – це пісня-сповідь. Нетипова її будова, а саме відсутність приспівів – не випадковість. Адже ця пісня, як і саме життя – звучить без пауз та повторів, коли гармонія моменту породжує сама себе.
Гурт PANCHYSHYN
У цій пісні, як і у житті, закінчуються навіть сама красива історія. І закінчуютєся вона без образ – лише з вдячністю за прожиті моменти щастя!
«Ця любов мине,
Пам’ятай одне –
Ми з тобою мали все…»
Також гурт PANCHYSHYN презентує відео кліп на пісню «Минає день», режисером якого став кліпмейкер Валерій Погонский.
Він захотів підкреслити необхідність цінувати кожну хвилину щастя, тому що воно на жаль завжди обмежується часом. « В нашому світі немає нічого вічного, але ми живемо зараз, а не потім… завжди цінуйте те, що маєте!»- прокоментував режисер.
Гурт PANCHYSHYN – музика вільних людей. Від моменту створення і до сьогодні однією з основних умов існування гурту є високий професіоналізм музикантів та безапеляційна якість звучання, оскільки кожен новий сингл неодмінно потрапляє в ротацію національних радіостанцій країни та в топ-чарти найпопулярніших стрімінгових платформ.
У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
