Культова кав'ярня Львова "Вірменка" у Львові на вулиці Вірменській, 19
Вже традиційно ми розпочинаємо недільний ранок з ароматом запашної кави який вже багато років всім дарує наш партнер Торгова Марка Кава старого Львова. Сьогодні помандруємо до легендарної, проте ще не такої давньої львівської “Вірменки”.
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19
Точна дата зведення будинку на Вірменській в будинку під №19 невідома, ймовірно, це XVIII століття. За даними краєзнавця Ігоря Мельника, будинок зведений на місці двох кам’яниць, що належали представникам вірменської діаспори.
В далекому 1979 (за іншою версією в 1978 ) на одній з найстаріших вулиць (за Польщі тут працював майстер біжутерії Бадер), відкрилась кав’ярня, якій судилось стати культовою.
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19
Спочатку заклад називався “Кофейня на Вірменській”. Але, на відміну від інших радянських закладів у цьому кафе можна було вільно висловлювати свої думки, обмінюватися нелегальною (на той час) літературою.
Кілька разів її мало не закрили, бо радянські сили робили можливе й неможливе, щоб очорнити заклад, втім “Вірменка” пережила все.
Вулиця Вірменська у Львові
Кав’ярня була дуже маленькою, усього на сім столиків, місця для усіх охочих бракувало, тому відвідувачі приносили свій посуд і пили каву на вулиці, сидячи на бордюрах або стоячи під стінами сусідніх будинків, так у деякі вечори у «Вірменці» збиралося до сотні відвідувачів.
У 1987 році «Вірменка» стала відправною точкою для першої політичної демонстрації в Україні часів «перебудови».
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19
До початку 1990-их в закладі зустрічалася активна та нестандартна молодь і “Вірменка” стала місцем хіпі. Сюди з’їжджались неформали, пацифісти, художники, актори, рок-музиканти з Москви, Ленінграда, Вільнюса, Таллінна і т.д.
У 1999 році, під час реконструкції кав’ярні виявили оригінальну кладку стін. Після реконструкції фрагменти кладки лишили нетинькованими, вдало вписавши їх в інтер’єр закладу.
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19
Влітку 2016 року у “Вірменці” була проведена реставрація. Залишились автентичні кладка, перекриття, такі елементи, як фрагмент кам’яного порталу ХVI-XVII ст. та інше. З’явились старі фотографії, на яких можна знайти Кузю з Братів Гадюкіних та інших завсідників старої “Вірменки”, книжкові полиці. Деякі книжки можна взяти почитати за філіжанкою кави, а деякі навіть купити.
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19
Ще одна гарна традиція, яка продовжується у “Вірменці”, – це підвішена кава. Раніше у кав’ярні це було неписане правило: підвісити друзям каву, тобто купити каву і попередити дівчат, що коли прийде той чи інший товариш, щоб йому її налили. Тепер для цього є дошка, на якій позначатимуться іменні кави, тобто для когось конкретно, та вільні – для будь-кого.
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19
А каву і надалі тут варять традиційно по-східному, з використанням вже новітніх технологій. Смак кави став ще кращим. Як і раніше, гості беруть участь у приготуванні кави в турці, яка ніби витанцьовує, загортаючись у пісок.
До кави гостям засмакує львівський сирник та натуральні наливки власного виробництва, а також оригінальні лікери “Вірменка”: Старий Львів, Кавовий, Тірамісу та Шоколадний.
Отож, нехай прибуде з вами сила справжньої кави, а її неперевершений аромат дарує багато щасливих хвилин.
18 квітня 2021 р. до Міжнародного дня пам’яток Львівська обласна організація Українського Товариства охорони пам’яток для особливих охоронців нашої спадщини організовує спеціальну екскурсію Львовом.
Екскурсія, яку проведуть відомі львовознавці брати Радковці та голова Товариства Андрій Салюк, розпочнеться о 14 год. біля приміщення Товариства за адресою: вул.Коперника, 40А і триватиме близько півтори години.
Цього ж дня запрошуємо журналістів на брифінг, який відбудеться о 15 год. біля головного входу до Ратуші.
Контактний телефон – 0 (67) 772 94 42 Андрій Салюк
На 91- му році життя перестало битися серце українського прозаїка, поета, літературознавця, професора кафедри української літератури імені М. Возняка Львівського національного університету імені Франка – Любомира Сеника.
Чин похорону відбудеться в понеділок 19 квітня 2021 року о 14 год., в каплиці на Пекарській, другий зал.
Любомир Сеник – український літературознавець, літературний критик, громадський діяч. Доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. І. Франка, член Національної спілки письменників України, дійсний член НТШ.
У Львові триває ревіталізація Фабрики Повидла, що на вулиці Богдана Хмельницького, 124. Комплекс перетворюють на центр сучасного мистецтва «Jam Factory Art Center». Під час реставрації тут знайшли гіпсового маскарона, який декілька століть був прихованим від людського ока. Про це пише Galnet
Віднайдений на Фабриці повидла маскарон. Автор Фото: Богдан Ємець
«Ми знайшли маскарона на фасаді старої будівлі, а саме у її піддашші. Маскарон був у дуже темному кутку, тому ми не могли його розгледіти, і лише під час демонтажу покрівлі ми побачили його. Такі обличчя раніше встановлювали, аби захистити будівлю від злих духів. Це або дитяче лице, або ангела», – ділиться з Galnet менеджер проєкту компанії DELTA Ukraine, яка курує ревіталізацією об’єкту Юрій Забава.
І додає: «Маскарони завжди розміщували на фасаді будівлі із зовнішньої сторони. Але той, що ми знайшли, був у середині будівлі. Ми дійшли до висновку, що будівля Фабрики Повидла спочатку мала зовсім інший вигляд та склад даху: без шпилів. Цей маскарон датується ще 1860-ми роками – коли звели будівлю».
Віднайдений на Фабриці повидла маскарон. Автор Фото: Богдан Ємець
Для того, щоб зберегти автентичну скульптурну прикрасу, фахівці зробили її зліпок: пошарово наклали спеціальну суміш і створили точну копію. Після цього разом із професійними реставраторами маскарон демонтували зі стіни. У майбутньому маскарон використають у дизайні інтер’єрів.
Під час ремонту у будівлі натрапляли й на інші цікаві знахідки: пляшки від закруток 1980-90-х років, алкогольних напоїв 1940-50-х та німецької газованої води.
Віднайдений на Фабриці повидла маскарон. Автор Фото: Богдан Ємець
Роботи на території Фабрики Повидла розпочали у листопаді 2020-го року, завершення їх планують у травні 2022-го.
«Зараз тут відбувається повноцінна реконструкція усіх будівель та ревіталізація у культурно-мистецький центр. Наразі ми виконуємо залізобетонні роботи – облаштовуємо каркаси будівель. Уже з потеплінням почнемо їх обшивати», – пояснює Юрій Забава.
До слова, раніше на фасаді Фабрики Повидла встановили артоб’єкт – банер з роботою мисткині Олени Субач «Місце для». Він залишатиметься там до відкриття простору.
Банер з роботою мисткині Олени Субач «Місце для». Фото: Іван Костик
Додамо, ця неоготична будівля є пам’яткою архітектури місцевого значення. У минулому частина комплексу фабрик «Йозеф Кронік», «Кронік і син», «Фабрика повидла». Теперішній власник Harald Binder Cultural Enterprises із 2015 року трансформує комплекс у центр сучасного мистецтва, керівником перебудови є Герберт Пастерк.
Цієї неділі, 18 квітня об 9:00, у ведмежому притулку «Домажир» (с. Жорниська) відбудеться смачний сніданок на лісовій галявині та ексклюзивна екскурсія. Про це повідомляють у департаменті екології та природних ресурсів Львівської ОДА.
Під час екскурсії у всіх присутніх буде можливість побачити як відбувається сніданок у ведмедів та що вони їдять, оглянути ветеринарний кабінет, кухню, на якій ведмедям готують їсти, та почути цікаві факти про кожного з жителів притулку. Вранці вони найбільш активні і є більше шансів побачити усіх.
По закінченню екскурсії гостям також готуватимуть смачну каву та пригощатимуть сніданком. Вартість участі – 350 грн/особа. Дітям до 7 років – знижка 50%.
«Ваша #Ранковакава з ведмедями – підтримка притулку!», – зазначають у самому притулку “Домажир”.
Кількість місць обмежена.
Зареєструватися на #Ранковакава можна за телефоном +380 67 408 2650.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці. Фото з книги Олександра Цинкаловського
Найдавніша культова споруда Рівного — Свято-Успенська церква — має неповторну ауру, яка складалася віками. Чи не тому шлюбні пари все частіше воліють ставати під вінець саме в цій церкві, зведеній майже три століття тому. Водночас, унікальний храм потроху втрачає свій первозданний вигляд.
Для Рівного, небагатого на архітектурні пам’ятки, ця церква є не лише перлиною стародавньої Волинської дерев’яної архітектури, що береже для нас риси народного будівництва й нагадує про майстерність волинських зодчих. Вона є візитівкою старого міста, місцем, куди неодмінно хотіли завітати гості обласного центру. З давніх церковних книг, що дійшли до наших днів, відомо, що храм завжди залишався осередком українсько-православних традицій, хоча тривалий час і був греко-католицьким.
Дорога до храму з різницею у 90 років. Верхнє фото 1930-х років, віднайдене дослідником Василем Гудзієм. Унизу – сучасне фото
Легенди стародавнього храму
За історичними документами, закінчено будівництво Свято-Успенської церкви та освячено її у 1756 році. Коли ж розпочато будівництво, та чи була в церкви попередниця, достеменно поки що невідомо. Хоча деякі рівненські краєзнавці припускають, що Свято-Успенську церкву зведено на кам’яному фундаменті її давнішої попередниці. Постала унікальна культова споруда, єдина із вцілілих у нашому місті пам’яток архітектури XVIII століття, 263 роки тому на вулиці Омелянівській. Тоді це було передмістя Рівного, яке вело до дороги на Омеляну. Тому здавна рівняни називали церкву Омелянівською. Згодом — Шевченківською — за сучасною назвою вулиці. Як засвідчує письмова згадка про церкву, датована 1798-м роком, уже тоді її парафія налічувала в Рівному 71 двір з населенням у 160 чоловіків і 165 жінок. До парафії також належало село Тютьковичі з 36-ма дворами.
Свято-Успенська церква, поч. ХХ ст. Фото з книги О. Прищепи “Вулицями Рівного”
Як свідчать історичні документи, церкву Успіння Пресвятої Богородиці було зведено на кошти прихожан і без застосування жодного цвяха. Сучасні історики і знавці архітектури вважають таку технологію унікальною для тих часів, однак, як відомо, в давнину чимало храмів будували без цвяхів.
Вигляд церкви з двору, фото 2019 рокуВікна храму збереглися в первозданному вигляді
Має храм і свої легенди. За давніми переказами, у Свято-Успенській церкві молився і отримав благословення зі своїми побратимами Іван Гонта (ватажок гайдамаків, один з очільників Коліївщини — повстання проти релігійного, національного та соціального гніту, що вибухнуло у 1768 році на землях Правобережної України, що входила в ті часи до складу Речі Посполитої) перед тим як вирушити на битву з польською шляхтою.
Вхід до церкви, де був ланцюг покаяння
У прибудові (притворі) церкви тривалий час зберігалась унікальна річ — “цепь устоев моральных” — фрагмент ланцюга, яким у ХVІІІ столітті гріховних перед церквою прихожан приковували для публічного покаяння й задля науки для інших. Теперішні священики, які відправляють службу в церкві, кажуть, що того ланцюга вже давно немає, і коли й за яких обставин він зник, невідомо. Та й загалом, за їхніми словами, такий “атрибут” не властивий для православної церкви.
Свято-Успенська церква, 1940-і роки
За історичними джерелами, стіни церкви не було розписано. Дерев’яний іконостас у стилі барокко з елементами різьби та розпису іконописними золотими та срібними фарбами виготовив у 1784 році невідомий майстер у Санкт-Петербурзі.
ІконостасВид на іконостас із церковних хорівПід куполомСходи, що ведуть на хори
Розписи, що можна побачити у храмі нині, з’явилися на стінах у 80-ті роки минулого століття. Храм має свої святині — старовинні ікони. Але, як розповідав настоятель храму отець Борис, чи вони належали саме Свято-Успенській церкві, достеменно невідомо.
Верхнє убранствоУсередині старовинної церквиЦарські врата збережено в первозданному виглядіУсередині церквиФрагмент внутрішнього убранства
Бо за радянських часів, коли закривали храми в Рівному та околицях, ікони з них звозили до церкви як до однієї з небагатьох діючих. Утім, декотрі рівненські краєзнавці, спираючись на старовинні перекази, твердять, що найстаріша ікона, датована 1790-м роком, що збереглася донині, належить саме церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Під час відвідин храму журналіст запитала тамтешнього священика про цю ікону. У відповідь він вказав на одну з ікон, що зображує Божу Матір. Цікаво, що на порталі “Українська церковна архітектура” (рarafia.org.ua) як найстарішу в храмі показано ікону XVIII століття Богородиця з дитям. Цієї ікони в церкві журналіст не побачила.
Ліворуч ікона, яку називають найстарішою, а праворуч – ікона Богородиця з дитям
Церкву від знесення врятували рівняни
За майже трьохсотрічну історію свого існування церква Успіння Пресвятої Богородиці пережила чимало лихих годин. Її не спопелила масова пожежа в Рівному наприкінці ХVІІІ століття, не зруйнували під час панування Польщі, оминули бомбардування під час Другої світової. Лише радянська влада посміла зазіхнути на святиню. На початку 1960-х під час реконструкції передмістя Кавказ комуністи вирішили церкву знести, бо там мала пролягти дорога до залізничного вокзалу. Тим паче, що неподалік планували звести нове приміщення обкому партії (теперішня будівля Рівненської облдержадміністрації), тож стара церква ніяк не вписувалася у такий “пейзаж”.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці, 1930-і роки
На її місці вже й спроектували гуртожиток текстильного технікуму. Вочевидь, так би й сталося, якби на захист святині не піднялися старожили Рівного, зокрема мешканці вулиці Шевченка, що з діда-прадіда жили біля цього храму та відвідували його. Родини Либаків і Лукашевичів, художник Федір Жилінський, члени церковної “двадцятки” оббивали пороги парткабінетів, ходили до уповноваженого обкому партії у справах релігій, щоб відстояти храм. Писали листи, куди тільки можна було, збирали підписи рівнян під проханням не руйнувати храм. Як не дивно, це подіяло.
У фондах обласного краєзнавчого музею зберігається лист мешканця вулиці Шевченка Григорія Лукашевича, датований 1963-м роком, у якому він аргументував необхідність збереження храму, як архітектурної пам’ятки, в якій молився історичний персонаж Іван Гонта: “…я, нижчепідписаний мешканець м. Ровно Лукашевич Г.Г., 1873 р.н., бувший губернський земський гласний від селян при царизмі і многолітній міський радник магістра м. Ровно при Польщі, цим стверджую, що, будучи малим хлопцем шкільного віку, неодноразово чув від своїх дідів і прадідів, а також у розмовах старших людей, що мученик українського народу уманський сотник Гонта Іван був у Свято-Успенській церкві м. Ровно і молився богу”.
Лист Лукашевича. Фото з книги Г. Данильчук “Рівне у долях його мешканців”
У серпні 2001 року на подвір’ї храму біля старовинної дзвіниці було встановлено та освячено пам’ятний знак на честь відомого і шанованого на Волині травознавця, лікаря народної медицини, автора перших в Україні книг з травознавства, одного з колишніх настоятелів храму — протоієрея Михайла Носаля. Багато років він мешкав поруч із Свято-Успенською церквою.
Пам’ятний знак Михайлові Носалю
За потурання чиновників пам’ятка втрачає свою автентичність
Рівненська Свято-Успенська церква із дзвіницею у 1979 році отримали статус пам’ятки архітектури національного значення. До 250-річчя храму, яке відзначали у 2006 році, було виконано низку ремонтно-реставраційних робіт: навколо церкви встановили нову металеву огорожу, внутрішні стіни оббито водостійкою фанерою, покладено паркет з гідроізоляцією, оскільки попередню підлогу поклали ще в 1930 році, замінено електропроводку, проведено газ і опалення. Церкву пофарбували зовні й покрили новою бляхою.
Охоронна табличка не перешкодила спотворити церкву
До речі, “рідним” покриттям церкви був гонт — дерев’яні дощечки, які згодом замінили на бляшане покриття. На жаль, нині дах частково вкрили “позолотою”, що не властиво таким храмам і звісно порушує автентику. Нині Свято-Успенською церквою опікується церковна громада. Подвір’я і сам храм з дзвіницею та надвірними будівлями виглядають охайно, проте…
Так нині виглядає “оновлена” пам’ятка
Якщо порівняти фотографії церкви 1930-х та 1990-х років, можна помітити разючу різницю у зовнішньому вигляді. У дзвіниці зникли двері, що виходили в бік вулиці Шевченка, віконниці верхнього ярусу дзвіниці нині “зашиті”, хоча спочатку були відкритими. У давні часи дзвіниця мала п’ять дзвонів, один з яких прикрашали зображення Божої Матері і розп’яття Христа. Важив цей дзвін 375 кілограмів, інші були вагою від 7,5 до 150-ти кілограмів. Відлиті були в різні роки, з 1666-го по 1805-й. Тепер на дзвіниці один дзвін, встановлений у 1979 році.
Колись відкриті віконниці дзвіниці тепер зашиті
Найприкріше, що на даху самої церкви “виросли” два додаткові маленькі куполи, за що перебудовників картають історики і науковці. Бо в первозданному варіанті церква була однокупольною. Саме в цьому одна з родзинок споруди. Про це йдеться у всіх історичних довідниках, де описується її зовнішній вигляд. Зокрема описував унікальність рівненського храму видатний дослідник Волині і Волинського Полісся Олександр Цинкаловський у своїй книзі “Волинські деревляні церкви XVІІ-XVІІІ ст.” (1935 рік). Писав про церкву Успіння Богородиці й ще один відомий історик минулого Микола Теодорович у своєму “Историко-статистическом описании церквей и приходов Волынской епархии” (1889 рік).
Титульний листок путівника Миколи ТеодоровичаФрагмент з путівника Теодоровича, де ідеться про Свято-Успенську церкву
Сучасні ж церковники “покращили” храм-пам’ятку самовільно, ігноруючи його статус. А пояснення своєму вчинкові дали просто приголомшливе. Настоятель храму о. Борис вважав, що “нічого такого в цьому немає”, бо він, мовляв, “знає, якою має бути церква”. Принаймні таке пояснення надав він журналістові ще в 2012 році, коли автор цих рядків писала про унікальний рівненський храм.
Картина невідомого художника із зображенням Свято-Успенської церкви дорадянських часів, подарована Рівненському музею рівнянкою Іриною Галатюк
Держава, задекларувавши охорону культурної спадщини, фактично обмежилася встановленням на стіні храму дошки з вказанням, що це пам’ятка архітектури. Не даючи коштів (принаймні так твердять церковники) на утримання і збереження унікальної для Рівного історичної архітектурної споруди, та не цікавлячись, які “реконструкції” роблять церковники, держава фактично відмовилася від збереження пам’ятки. Тому, чи побачать рівняни в первозданному вигляді місцеве диво давньої архітектури, яке не зруйнували ані стихія, ані війни, ані зла воля бездуховних керівників, хтозна… Чи місто, й так небагате на пам’ятки давньої архітектури, втратить і цю — унікальну?
У п’ятницю, 16 квітня, о 18:00 у храмі Святого Лазаря онлайн відбудеться Літургія Напередосвячених Дарів на підтримку ініціативи «Великодній кошик для солдата».
Збір великодніх кошиків для військових, які перебувають у зоні бойових дій, розпочали капела «Дударик», Гарнізонний храм Петра і Павла та Будинок офіцерів.
Директор та художній керівник «Дударика» Дмитро Кацал розповів, що Напередосвячені Дари – надзвичайно красива, інтимна, повна доброти і умиротворення Літургія. Це вже шостий цьогоріч Богослужбовий опус, який презентує «Дударик». «Завдяки співпраці з чудовими священниками, літургістами та протопсалтами УКУ, УГКЦ та ПЦУ, доклавши і власних творчих ресурсів, композиторського хисту, вдалося вискладати духовне, українське літургічне панно, що надовго оселиться в нашому репертуарі, аж поки досконалим буде записане і видане», – розповів Дмитро Кацал.
Презентуватиме проект камерний хор ім. Миколи Леонтовича націонадьної хорової капели «Дударик». Художній керівник – Дмитро Кацал. Керівник проекту – Мар’яна Хижа. Консультанти: о.Степан Палько, о.Олексій Завада. Аранжації та композиції Максим Тимо, Андрій Шкраб’юк, сестра Марія Слєпченко, Дмитро Кацал. На основі галицького, грецького та київського розспіву.
Це чергова робота капели «Дударик» на згадку про отця-капелана Андрія Дуду та запрошення до збірки на Великодній кошик для солдата.
Нагадаємо, капела «Дударик», Гарнізонний храм Петра і Павла та Будинок офіцерів цього року готують до передачі «на 0» гостинці для солдатів. Потрібна дотація від благодійників і короткі листи з побажанням-привітанням нашим Воїнам.
2 роки тому зібрали і відіслали гостинці для 800 солдатів. Цього року планують відправити у зону бойових дій подарунки для 1000 воїнів.
Станом на сьогодні вдалося зібрати понад третину необхідної суми – 30400 грн.
Потрібно:
1000 пасочок, 500 кг ковбас, 1000 яєць, 300 кг вафель, кілька палєт газованої води «Дюшес» (спец побажання ДШВ). Пасочки можна заофірувати, коли їх будете освячувати, рівно ж і листи можна буде залишити у скриньці в храмі.
Грошовий еквівалент складає 50 тис грн.
Збір триватиме до Страсної п’ятниці, 30 квітня.
Для кожного охочого це передпасхальне добре діло. А солдату радість, що ми про нього пам’ятаємо. Доєднуймося!
Кошти просимо перераховувати на благодійний рахунок Гарнізонного храму:
Найменування отримувача: РО ЦЕНТР ВІЙСЬКОВОГО КАПЕЛАНСТВА УГКЦ Код отримувача: 35775549 Рахунок отримувача у форматі відповідно до стандарту IBAN: UA803052990000026002041000305 Назва банку: АТ КБ «ПРИВАТБАНК» Призначення платежу: На Великодній кошик для солдата.
Будинок українського страхового товариства «Дністер», у якому з листопада 1906 р. до вересня 1939 р. розміщувалася рухівня і домівка українського товариства «Сокіл-Батько». Львів, вул. Руська, 20. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Нагадаю, що відкриття рухівні відбулося у листопаді 1906 р. у будинку товариства «Дністер» за адресою вулиця Руська, 20. Тепер тут знаходиться ДЮСШ «Галеон».
Будинок українського страхового товариства «Дністер», у якому з листопада 1906 р. до вересня 1939 р. розміщувалася рухівня і домівка «Сокола-Батька». Львів, вул. Руська, 20. 13 лютого 2016 р. Світлина Андрія Сови.
Про рухівню «Сокола-Батька», в якій займалися й учні Академічної гімназії, Іван Боберський писав: ««Дністер» закупив стару каменицю, де містилася домівка «Сокола». Розвалив її та побудував на цім місці для себе нову будівлю. Тому «Сокіл» перепровадився до дому при вул. Коперника ч. 9. Тут побув один рік і 1906 р. перенісся до нової камениці «Дністра». Ця будівля має два входи, один, як давніше, від Підвалля ч. 7, другий від вул. Руської ч. 20, напроти старинної української церкви, що її звуть «Волоською». Вхід від Руської вулиці веде до рухівні «Сокола», 15 м довгої, 7.5 м широкої. Малі двері з подвіря провадять до урядовні Товариства, а над нею находиться одягальня. В цій салі вправляють члени, члениці, хлопці і дівчата відділами під проводом досвідних провідників за визначеним пляном годин. Тут виробляється українська єдність, карність, витривалість, швидкість, гартується здоровля, гнучкість, сила».
Члени комісії з фізичного виховання українських освітніх установ. У першому ряді перший справа Іван Боберський, другий справа Степан Гайдучок, перший зліва Тарас Франко. У другому ряді другий зліва Петро Франко. 1912 р.
У рухівні «Сокола-Батька» працювали засновники і провідні діячі українського гімнастичного руху Альфред Будзиновський, Сень Горук, Іван Боберський, його вихованці Степан Гайдучок, Оксана Суховерська, брати Петро і Тарас Франки та багато інших.
З’їзд начальників сокільських провідних гнізд (осередків), на якому обрано провід (оргкомітет) з підготовки ІІ Краєвого (Шевченківського) здвигу. Третій зліва Іван Боберський, перший справа Степан Гайдучок. Львів, вул. Руська, 20, у дворику біля рухівні “Сокола-Батька”. 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
У цьому приміщенні, окрім тренувань з різних видів спорту (шерму (фехтування), стрільби, відбиванки (волейболу) та ін.) відбулося безліч вечорів, концертів, пожежно-руханкових курсів, загальних зборів, доповідей, зустрічей, спортових змагань тощо.
Підпис Степана Гайдучка під світлиною: “По приїзді до Львова зі словянського здвигу стоять перед домівкою Сокола при вул. Руській ч. 20 у Львові (домівка в подвірю будинку товариства взаімних обеспечень “Дністер”). Стоять зліва учителька з Київщини, Гайдучок Ст[епан], Федусевич Мирон, Панич”. Львів, вул. Руська, 20, у дворику біля рухівні “Сокола-Батька”. Липень 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).Тут побували відомі українські громадські, культурні, політичні, військові діячі, письменники, журналісти, науковці та ін. Серед них Іван Франко, Михайло Грушевський, Микола Міхновський, Іван Луценко, Євген Коновалець, Роман Шухевич та ін. Можемо справедливо вважати саме цю локацію місцем зародження української руханкової і спортової традиції не тільки у Львові, Галичині, на західноукраїнських землях, а й в Україні.
Учні Академічної гімназії під час заняття в дворику поряд з рухівнею (спортзалом) “Сокола-Батька”. Львів, березень 1923 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
У сьогоднішній публікації йдеться про дворик, який знаходився біля рухівні «Сокола-Батька» на вулиці Руській, 20. Українські соколи, окрім рухівні за цією ж адресою, використовувала і його для своїх потреб.
Учні Академічної гімназії під час заняття в дворику поряд з рухівнею (спортзалом) “Сокола-Батька”. У центрі учитель Академічної гімназії Павло Зимак. Львів, березень 1923 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
У дворику проводилися заняття з руханки, впоряду, пожежно-руханкові курси, вишколювалася українська молодь. Ця територія використовувався також для проведення різних урочистих заходів. А опісля них, як правило, робили відповідні світлини.
Львівські гімназисти-спортовці. Нагорі піраміди (вежі) – Роман Шухевич, внизу сидить Богдан Кордюк, в другому ряді перший зліва – Богдан Підгайний. Львів, вул. Руська, 20, у дворику біля рухівні “Сокола-Батька”. 18 жовтня 1922 р. З приватного архіву родини Богдана Підгайного.
Сьогодні дворик у занедбаному стані. На жаль вже нема оригінальної бруківки, яку поставили у далекому 1906 р. Ведуться ремонтні роботи у рухівні «Сокола-Батька». На подвір’ї з’явився вхід до підвалу, який знаходиться під рухівнею…
Львів, вул. Руська, 20, у дворику біля рухівні “Сокола-Батька”. 23 листопада 2020 р. Світлина Андрія Сови.
У приватних архівах професора українського тіловиховання Степана Гайдучка та його учнів, в різних книжкових виданнях збереглося чимало світлин, які фіксують дворик на вулиці Руській, 20. Декілька з них представлено у цій публікації.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
У Львові ініціюють відновлення Державного історико-архітектурного заповідника, який мав би не лише стежити за збереженням культурної спадщини, а й не допускати появи скандальних забудов у зоні ЮНЕСКО та історичному ареалі. Про це повідомляє Львівський портал.
З ініціативою відновити у Львові такий орган як Державний історико-архітектурний заповідник (ДІАЗ) виступило об’єднання комітетів євреїв та Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Відтак у Львівській ОДА утворили спеціальну робочу групу.
Архікатедральний собор Святого Юра у Львові
Як повідомляє пресслужба Львівської ОДА, перше засідання новоствореної робочої групи відбулося у середу, 14 квітня.
«Наразі йдеться про можливі варіанти відновлення заповідника, а також – фінансування установи, якщо її таки відновлять. Потребу у створенні дієвого органу для збереження архітектурної спадщини центральної частини Львова визнають усі. Та щодо того, як це зробити, розгорнулося жваве обговорення», – кажуть у ЛОДА.
Навіщо Львову ДІАЗ
Державний історико-архітектурний заповідник у Львові заснували ще в 1975 році. Саме зі створенням цього органу вперше було чітко окреслено межі історичної частини міста, з’явилось таке поняття як перелік пам’яток.
Державний історико-архітектурний заповідник у М. Львові, 1975 р.
Це зараз ми знаємо, що у Львові є охоронна зона ЮНЕСКО, її буферна зона (історичний ареал). А ДІАЗ – це фактично перша документація архітектурної цінності міста, найперший орган управління пам’ятками.
У 1991-му ДІАЗ, який був в обласному підпорядкуванні, ліквідували і передали місту. Згодом на основі цього органу утворили відоме тепер міське управління охорони історичного середовища. У 2009 році заповідник як структуру відновили, проте вже у 2015-му тодішній голова ЛОДА Олег Синютка своїм розпорядженням ліквідував цей орган охорони культурної спадщини.
Пам’ятник князю-королю Данилу Галицькому у Львові. Фото 2015 року
Пам’яткоохоронці наголошують: за об’єкти культурної спадщини національного значення не може відповідати лише місцева влада. Ефективно охороняти цю сферу може тільки держорган, бо саме держава відповідальна за виконання міжнародних угод, зокрема й всіх зобов’язань, які взяла на себе Україна, підписавши угоду з ЮНЕСКО.
Чому це важливо
Відновлення ДІАЗу, переконані активісти й пам’яткоохоронці, допоможе не лише вберегти архітектурні пам’ятки, а й унеможливити подальші незаконні забудови в історичній частині Львова.
Річ у тім, що землі колишнього державного заповідника перейшли Львівській міськраді і дотепер вони не мають особливого охоронного статусу – земель історико-культурного призначення. Якби він був, то будь-яке будівництво в історичній частині міста було б неможливим без погодження Міністерства культури. Зараз здебільшого достатньо мати дозволи місцевих органів влади.
Пам’ятник Івану Трушу, 2016 рік
Справа щодо охоронного статусу земель у зоні ЮНЕСКО та історичного ареалу роками «висіла» у судах. Нещодавно Львівська міська рада програла касацію, тож Верховний суд зобов’язав її закріпити межі історичних земель й надати їм статус земель історико-культурного призначення.
Відтак якщо всі юридичні нюанси з землею в історичному Львові врешті будуть вирішені, а пам’ятками на його території управлятиме державний орган (ДІАЗ), то саме таким чином мав би зменшитись негласний вплив міста на будівельні оборудки.
Яким чином повернути ДІАЗ
Для відновлення роботи Державного історико-архітектурного заповідника у Львові є необхідні законодавчі передумови. Ще у 2018 році Верховна Рада України прийняла закон, суттєво врегулює ситуацію з будівництвом в охоронній зоні ЮНЕСКО. Зокрема, він передбачає створення на місцях органу управління, який би регулював діяльність у зоні пам’ятки ЮНЕСКО та в її буферній зоні.
Саме таким органом, на думку очільника управління охорони об’єктів культурної спадщини ЛОДА Василя Петрика, й має бути ДІАЗ.
Головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка
«Органи управління історичною спадщиною ЮНЕСКО передбачені законом, але, на жаль, так і не створені донині. Нормативна база щодо цього питання точно потребує доопрацювання і змін. Ми не мусимо чекати, Львівщина може бути ініціатором змін в країні. І точно буде. Разом із законодавчою ініціативою мають бути реальні виважені кроки, які, я думаю, запропонує наша робоча група», – відзначив Василь Петрик.
Зауважимо, що згаданий закон про охорону пам’яток ЮНЕСКО Верховна Рада України прийняла з ініціативи тодішнього нардепа Ігоря Васюника. Василь Петрик, відомий у Львові пам’яткоохоронець й архітектор, був співавтором цього закону.
Фантазія «Аркан»: в мережі – прем’єра першої серії колоритного мультфільму
Arkan Fantasy / Фантазія «Аркан» – перша анімаційна прем’єра від нового проекту Hutsul Planet. Тиждень тому «гуцули» випустили свій дебютний альбом під назвою The Music Of The Mountains / «Музика Гір». І, власне, Фантазія «Аркан» – одна із композицій, що увійшла до релізу.
Аніматори із Hutsul Art Production мають амбітну ціль – намалювати своєрідну історію гуцулів. Анімаційні замальовки на музику Hutsul Planet не просто ілюструватимуть музичні композиції, а розповідатимуть загалу про традиції, звичаї та колорит унікальної гірської етнічної групи українців.
Дебютний мультфільм-фантазія «Аркан» – це історія маленького гуцула, який виростає, переймаючи від батька життєвий досвід та традиції рідної землі. Символом таких знань у відео є бартка (традиційний гуцульський топірець), яку хлопчик отримує від старшого у сім’ї. Так він – не просто готовий станцювати бойовий ритуальний танець гуцулів аркан, а й продовжити рід.
Подивитися Фантазію «Аркан» від Hutsul Planet можна тут:
Hutsul Planet – новий проект із Коломиї, що на Івано-Франківщині, який у квітні 2021 року випустив свій перший альбом під назвою The Music Of The Mountains / Музика Гір. На створення цієї унікальної музичної збірки, записаної на знаменитій студії звукозапису Metalworks Studios у Торонто (Канада), пішло кілька років. Над саундом «Музики Гір» працювала інтернаціональна команда із понад 200 музикантів, зокрема зіркові творці саундтреків до голлівудських кінохітів Станіслав Фомін та Алан Мейєрсон.
В музиці Hutsul Planet наче оживають образи із легендарного фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Стилістично це мікс фольку, джазу, блюзу, року, симфонічної музики, хоча сам проект позиціонує себе у стилі world music. І все це в сучасних аранжуваннях: якісно, свіжо, творчо, талановито. «Музика Гір» від Hutsul Planet – це лише частина великої культури маленької етнічної групи українців, це спогад про предків і данина нашим унікальним традиціям. А ще, це мрія, що культура, яка прожила століття, не загубиться в бурхливому житті сьогодення, – каже засновник проекту Hutsul Planet Михайло Балух.
Зараз Hutsul Planet уже працює над наступними двома альбомами, вихід яких заплановано ще цього року. На даному етапі проект співпрацює із відомим українським продюсером Юрієм Нікітіним.
Сьогодні знайомимо читачів Фотографій Старого Львова із трендами одягу, що були популярними у цей період майже століття тому. Які фасони одягу вважалися стильними у весняно-літньому сезоні 1931 року? Що тоді одягали наші бабусі аби бути модними? Чи був тоді спортивний жіночий одяг? А якщо був, то який? Про це читаємо у жіночому часописі «Нова Хата» за травень 1931 року(текст публікацій подається оригінальним).
Титул часопису “Нова хата” за травень 1931 року
Побідний похід костюма
Костюм, який почав свій побідний похід весною, перетріває й літо. Вже минулого року бачили ми вдатні комплєти з легких літніх матерій, які скоріш заслуговують на назву сукні з жакетом, ніж костюму. Вони показалися незвичайно практичними, помимо своєї легкости. Шовкову сукню без рукавів можна приспособити в такий спосіб до кожної нагоди.
Модні фасони весняно-літнього сезону 1931 р.
Костюм покажеться нам цього року в ріжних відмінах. Окрім згаданих уже суконь із жакетами з’являться полотняні анґлійські костюми в пастелевих красках, доповнені легкими білими безрукавими блюзочками. Близькою відміною можна вважати подібні костюми з сирого шовку, шантунґу, які окрім свіжого й милого вигляду, мають ще прикмету незвичайної практичности.
Модні фасони весняно-літнього сезону 1931 р.
Милою новиною являються комплєти – узориста суконка й відповідний одноколіровий жакет. Їх можна виконати в ріжних матеріялах, починаючи від вовняних tweed-ів, аж до узористих шовків. Найріжнорідніші взори, дрібні горошки, пестру клітку, смужки й пруги стрічаємо на цьогорічних тканинах, якими зарябіли вже вистави текстильних крамниць.
Модні фасони весняно-літнього сезону 1931 р.
Спортові сукні, як звичайно білі, матимуть і тут деяку відміну. Коміровий жакетик у красці пояса чи краватки доповнить незвичайно влучно білу одноманітність спортових одягів та розвеселить своїм ярким відтінком спортову площу. Спіднички спортових суконь звичайно складані, одначе складки з’являються на них тут і там ґрупами. Дуже часто вистачає одна глибока складка зпереду і ззаду, яка дає можливість свобідного руху, а одночасно не поширює непотрібно жіночої сильветки.
Модні фасони весняно-літнього сезону 1931 р.
На ново завітала до нас камізелька, яка являється відміною костюмового жакету. В незвичайно ріжнородній формі та ярких красках доповняє вона ліні сукні, часто й поруч жакету, який стає зайвим у суконь із рукавами.
Модні фасони весняно-літнього сезону 1931 р.
Якою буде цьогорічна жіноча сильветка, можна легко вгадати. Рівна, гладка, все ще вузька в бедрах та виразно підперезана в поясі. Приділ сукні, який сягатиме під коліно вранці, а до половини литки пополудні, дає змогу приноровити свій одяг як найкраще до своєї постаті.
На Львівщині у 2021 році відбудеться вшанування пам’яті українського мистецтвознавця, президента Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв, академіка Української академії мистецтв, Героя України Бориса Возницького.
Відповідне рішення підтримали депутати під час сесійного засідання, пише Четверта студія.
Попередньо проєкт рішення погодили члени комісії з питань культури, інформаційної політики та промоції облради.
Напрацьовані заходи будуть присвячені відзначенню 95-річчя від дня народження Бориса Возницького.
У п’ятницю, 16 квітня 2021 року, о 15.00 у м. Івано-Франківськ на приміщенні гуртожитку № 2 Прикарпатського національного університету ( вул. Коновальця, 141) відбудеться урочисте відкриття пам’ятної дошки Валентину Яковичу Морозу – українському дисиденту, патріоту, довголітньому політв’язню, відомому історику і публіцисту.
Валентин Мороз проживав у Івано-Франківську на протязі 1964-1965 та 1969-1970 рр., які виявилися найбільш плідними в його боротьбі проти радянського режиму. У 1964-1965 роках він був викладачем кафедри історії Івано-Франківського педінституту (нині – Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника).
Валентин Мороз. Світлина з сайту Націоналістичний портал
Судовий процес над В. Морозом у Івано-Франківську в 1970 р. через хоробрість, мужність і безкомпромісність в’язня отримав міжнародний резонанс.
Сьогодні, 15 квітня 2021 року, Валентину Морозу могло б виповнитися 85 років, а 16 квітня – друга річниця із дня його смерті.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Мало хто зможе впізнати в цьому, майже сільському пейзажі, сучасну розбудовану дільницю Львова. Шістдесят років тому Юліан Дорош в товаристві Івана Крип’якевича шпацерували тут і залишили для історії унікальні світлини Снопкова того часу.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Нагадаю, Снопків — це місцевість Галицького району міста Львова, обмежена вулицями Руставелі, Волоською, Снопківською, Стуса, Дністерською, Зеленою, Тарнавського та Архипенка.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Місцевість отримала назву від фільварку Снопків, який існував тут до кінця 1940-х на південний схід від нинішнього стадіону «Україна». Тут розташовані парки Залізна вода і Снопківський.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На теперішній вул. Липова алея у 1912 році власник Снопкова посадив липову алею на честь походу військ Наполеона (і в їх складі польських з’єднань) на Москву.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
По вулиці Снопківській ще в середині XX століття протікала Полтва, яка утворювала на теперішній вул. Стуса великий ставок довжиною близько ста метрів і шириною близько 20.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Найстаріша забудова Снопкова походить із часів Австро-Угорської імперії. Дуже багато споруд раннього конструктивізму, збудовані у міжвоєнний період.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Тут часто трапляється забудова радянського періоду, а окремі житлові будинки споруджені в часи незалежності, переважно у XXI столітті.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Великі транспортні магістралі оминають Снопків, тому тут багато зелених зон. Це, а також близькість місцевості до центру міста, робить Снопків одним із найдорожчих та найкращих для проживання районів міста.
Львів, Снопків, грудень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
На сьогодні наша прогулянка Львовом Юліана Дороша завершується, але, вже традиційно за тиждень вона повернеться. І знову буде багато невідомих світлин старого Львова.
Чому в зливу затоплює Привокзальну? Тому що в радянський час тут неграмотно зробили приєднання до колектора. Під вулицею Городоцькою є підземний водоспад висотою понад десять метрів. Він гасить перепад висоти рельєфу перед Цирком.
Водоспад цей масштабний і побудований з розумом. А от вхід і вихід до нього малі та ще й з поворотами під 90 градусів! Тому вода і не встигає стікати. Цікаво чому так? Тоді читайте далі!
Такої висоти підземний колектор йде з площі ПривокзальноїНа вулиці Городоцькій він зменшується і переходить в тупик. А саме в замурований старий колектор. Тут по «апендициту» що ліворуч вода повертає в новий колекторНовий колектор-апендицит який йде до водоспаду на вул. ГородоцькійІ власне сам водоспад з якого вода падає вниз на десять метрів. Далі в пості буде ефектне відео з цього місця
На Привокзальній сходяться аж три колектори: з вул. Городоцької, з вул. Залізничної і вул. Тобілевича. Разом це все добро тече далі по вулиці Городоцькій попри церкву Ольги і Єлизавети. Від вулиці Головацького і вниз до Цирку є значний перепад висоти.
У 70-х роках тут шахтним методом спорудили новий великий колектор в замін старого більше тут. Перепад висоти погасили водоспадом. Вони планували продовжити роботи і замінити весь колектор на новий. Тому приєднання старого колектора до нового зробили тимчасове і як не-будь. Воно мале, квадратне та ще й з поворотами під прямим кутом!
Під кільцем на вул. Городоцькій. Колектор що прямо це до церкви Ольги і Єлизавети. Ліворуч – з вул. Залізнична. А там де дігер – вул. Тобілевича.Широкий колектор від цього місця і до водоспадуЗвуження колектора і поворот ліворуч коло ВодоспадуДалі вода з гуркотом падає внизНа протилежній стороні водоспадуШирокий колектор після водоспаду. Відео звідти буде за кілька абзаців вниз
Але немає нічого більш постійного ніж тимчасове. Тому це приєднання пережило і Радянський Союз, і ремонт вулиці Городоцької до Євро 2012 і ще й нас переживе. Бо ж заради колектора вулицю ніхто тепер розкопувати не буде. Але ж можна його хоча б від бруду почистити? Особливо враховуючи скандал з затопленням площі Привокзальної в 2018 році.
Цей тунель не тільки вузький, а ще й забрудненийВодоспад і залишки решітки яка колись мала затримувати брудА це, для порівняння, ділянка колектора від церкви Ольги і Єлизавети і до площі Привокзальної. Переріз тут значно більший!Звуження радянського колектора при підключенні до оригінального австрійського. Вид від цирку до водоспаду, проти течіїОт через такі звуження площу Привокзальну і затоплює! Воді просто немає куди діватися…(c) Гордон
Ви читаєте перший в інтернеті репортаж з ділянки колектора під Привокзальною. До нас там ніхто з фотоапаратом ще не був. Вся складність проникнення полягає в тому, що люки туди знаходяться на проїжджій частині дуже жвавої вулиці Городоцької. Тому потрапити всередину вдалося лише коли перекрили вулицю Степана Бандери, в неділю після церкви і то озброївшись знаками що ведуться аварійні дорожні роботи.
Шукаємо підходящий люк. Фото Іван АкімовЦей теж не підходить. Фото Іван Акімов
Відкривши зо п’ять люків ми врешті знайшли той єдиний правильний! Глибина колодязю поза десять метрів. Лізти вниз по драбині що хитається а потім по напівзігнилим скобам було ще то задоволення. Вулицю Городоцьку зверху відновили, а привести каналізаційне господарство в порядок забули?
Спуск вниз. Спочатку драбина а потім скобиВже внизу. Ніхто не зірвався. Хоч та драбина неабияк хиталася а скоби були гниліЗа собою все закрили, то ж поки ми будемо тут лазити ніхто сюди не звалиться
Спустившись вниз ми потрапляємо у підземний тунель висотою під три метри. Він має яйцеподібну форму з викладеним бруківкою дном. По ньому тече вода, але течія не дуже сильна. Такий же тунель знаходиться на вулиці Городоцькій нижче по течії від перехрестя з вулицею Ярослава Мудрого і до вул. Менцинського.
Вид від місця спуску проти течіїВид на камеру каналізаційного колодязя. Немаленький Іван Акімов для масштабу якого розміру тут колектор
Йдемо за течією. За якихось сто метрів «яйце» закінчується тупиком. Це стара замурована ділянка колектора. Ліворуч, під прямим кутом до колектора, примикає прямокутний “апендицит”. З нього чути сильний шум води. Взявшись за руки для підстрахівки щоб не впасти ми пішли на шум води.
Йдемо за течією в сторону ЦиркуСтарий колектор попереду замурований. Зате є менший поворот ліворуч. Туди і йдемо…Ну що, будемо перелазити весь цей бруд?Було неприємно, але що не зробиш для своїх читачів!Далі прірва. Вода падає вниз!
Ми обережно підсунулися до краю водоспаду. Видно як вода падає вниз, розділяється на два потоки і летить кудись ще далі. Було дуже страшно. Тим більше що всі решітки, які мали би затримувати бруд і людей – прогнили та своєї функції не виконують.
Залишки якихось конструкцій над водоспадомПідхід до урвища
Ну і ексклюзивні кадри яких ще не було в інтернеті!
Нам стало цікаво а звідки ж береться вся ця вода? То ж ми тепер пішли проти течії. Великий просторий колектор йде аж до кільця на вулиці Городоцькій як поворот на вокзал. Де-не-де на дні трапляється каміння та інше сміття. Але його порівняно небагато. Явних руйнувань не було.
Ну що, пішли досліджувати!Довге і пряме “яйце” до ПривокзальноїДно рівне, то ж можна впевнено йти впередНаша глибина під землеюНеподалік повороту на вулицю Чернівецьку
Під кільцем на площі Привокзальній ми побачили масштабний злив трьох приток: вулиць Городоцької, Залізничної і Тобілевича. На місці зливу ліворуч і праворуч є аж два невеличких водоспадики. В дні колектора вони утворили яму де по пояс води. Проходити цю ділянку прийшлося з рюкзаком на високо піднятих руках. Інакше б замочили. Для порівняння, всюди решта води було від кісточок і до колін.
Іван Акімов підходить до місця зливуШубовснув у яму і не перелякавсяЗ іншої сторони ями знову неглибокоНу що Андрій, слабо?!Я нижчий за Ваню, тому йшов по пояс у г**ніЗа зливом. Прямо вулиця Тобілевича. Праворуч – вул. Городоцька. Вид з вулиці Залізничної
Нас пройняли дрож та екстаз. Адже ми тут перші! Ми ще навіть не знали куди йде кожна з цих приток. Ото справжній кайф досліджувати щось невідоме! У крайніх точках кожного з тунелів ми підлазили під люки і так орієнтувалися де ж ми опинилися.
Той самий злив трьох приток. Вид за течією. Ліворуч вул. Залізнична. Праворуч – вул. ТобілевичаЦікаво що там на Тобілевича!Але спочатку йдемо на вулицю Залізничну!
Нам праворуч на вулицю Залізничну. Тут стандартне двометрове яйце. Без будь-яких пригод ми дійшли аж до заправки Сокар і перехрестя з вулицею Шараневича. Далі пішов малий ракохід куди нам було влом тиснутися. З цікавого на цій ділянці трапилася потужна притока чистої води зі сторони Локомотиворемонтного заводу. Чи то в них там такі підземні води, чи то десь трубу прорвало – не знаю.
Колектор по вулиці ЗалізничнійЄ багато таких от наростів. Значить тут давно не проводилися регламентні роботи по очистціДоволі потужна притока чистої води з Локомотиворемонтного депоЛюк коло АЗК СокарТут колектор чистіший і сухішийЩе трохи вперед і…Крайня точка, вулиця Шараневича. Фотографуємося на згадкуТому що тут звуження і далі йти не в кайфВид у звуження
Вертаємося назад до зливу трьох приток і йдемо по вулиці Городоцькій та, зокрема, під «площею Привокзальною». Деколи трапляються величезні сталактити – нарости на стелі та з бокових приток. Вони формуються багато років. Тому їх наявність свідчить що після потопу 2018 року ніхто тут нічого не чистив! Інакше б їх точно позбивали.
Один з сталактитів і презерватив для голубихТой же сталактит, проріс вниз на метр а то і більшеТа тут на кожній притоці по “бурульці”!Колектор в районі ТЦ “Скриня”Сурові дігери чухають ніс не знімаючи рукавиць
Поступово колектор стає все менший і менший. Не доходячи до заводу Сільмаш він звужується в метрову трубу. Це була наша крайня точка на сьогодні.
Зменшення колектора в сторону СільмашуДалі хіба що рачки. Але це не чиста вода а каналізація. Тому ні 🙂
Вертаємося назад і йдемо в колектор на вул. Тобілевича. Він майже порожній, має багато поворотів і через це дуже фотогінічний. Колектор йде до площі Липневої і вул. Горської. З цього місця він роздвоюється, стає малого діаметру і далі не пройдеш. Та й досить з нас. Ми таки добряче сьогодні находилися і були такі голодні що з’їли б каналізаційний люк!
Початок колектора на вул. ТобілевичаНу що, пішли в останню притоку на сьогодні!Висота колектора два метри, стіни бетонні, дно бруківка. Дуже схоже на підземелля в якому чути голоси.Колектор на вул. ТобілевичаПід стиком площі Липневої і вулиці ГорськогоЛіворуч вул.Липнева, праворуч вул.ГорськогоНу і повернення у вихідну точку
Вилізши на поверхню ми виявили що наше зухвальство не пройшло стороною. Нас бачили друзі та директор магазину навпроти якого був люк. Після слів що ми «обстежуємо колектор на предмет аварійних ділянок» він заспокоївся і тільки спитав чи з його приєднанням все гаразд.
Підйом на поверхнюВилізли! Фото Анни КоролякБрудний і щасливий
Підсумовуючи: ми пройшли під вулицею Городоцькою від перехрестя з вул. Головацькою і майже до Сільмашу. Бачили водоспад зверху, дослідили притоки з вулиць Залізничної та Тобілевича. Це дуже цікава та нетипова частина Львівських підземель. І воно того вартувало!
Наш маршрут на картіВул. ТобілевичаКрайня точка нашого маршруту
Після потопу 2018 року колектор тут не чистили. Навіть щоб про людське око показати що владі не все рівно і вона з цим бореться. А в сильну зливу Привокзальну затоплюватиме і надалі.
Під ПривокзальноюНарости під «площею Привокзальна»Виглядають красиво. Але їх тут не повинно бути
Дуже дякую Івану Акімову за допомогу, страхівку і позування для гарних фоток. Без тебе ця б мандрівка була б не такою!
Наступне покоління дослідників Львівських підземельПід “кільцем” на Привокзальній
Герб українського Пласту – трилиста лілія у переплетенні з гербом
Вчора, 13 квітня 2021 року, під час сесії Львівської обласної ради нагородили пластунів – з нагоди 109-ї річниці першої пластунської Присяги.
Подяки голови Львівської обласної держадміністрація за особистий внесок у розвиток пластового руху на Львівщині та активну громадянську позицію оголосили пластункам-сеньйоракам – Тетяні Левченко, Ірині Станіцькій, Оксані Кобрин, Оксані Зубрицькій, старшому пластуну Петру Віняру, старшим пластункам Ксенії Рондяк, Марії Білинській.
“Ви спонукаєте та надихаєте нашу молодь до якісних змін в нашій області та країні! Сьогодні на сесії маємо розглянути питання про створення на Львівщині комунальної установи «Львівський обласний Пластовий центр». Прошу депутатів підтримати цю ініціативу. Пластовий центр проводитиме навчальні семінари, вишколи, тренінги, виїзні презентації, зустрічі, заходи для дітей, учнівської та студентської молоді Львівщини”, – зазначив голова Львівської ОДА Максим Козицький.
Нагадаємо, цього року рішенням сесії Львівської обласної ради затвердили Програму підтримки розвитку Пласту у Львівській області на 2021-2025 роки. Фінансовий ресурс на цей рік – 1 млн 348 тис грн.
Мета програми – забезпечити доступність Пласту для кожної дитини Львівщини. Тут і залучення та підготовка пластових виховників, сприяння розгортанню пластової інфраструктури для реалізації пластовими виховниками освітньої програми відповідно до пластового методу.
Зазначимо, що пластова присяга – це добровільна, зазвичай прилюдна і урочиста заява, якою пластун зобов’язується безумовно та невідклично дотримуватися Пластового Закону та трьох головних обов’язків, працювати на користь Пласту та українського суспільства, а також робити добрі діла.
Помер актор Театру імені Марії Заньковецької народний артист України Борис Михайлович Мірус. Інформація про цю сумну новину з’явилася на офіційній сторінці Театру в мережі Фейсбук.
“Не віриться… Сьогодні його не стало… Борис Михайлович Мірус …
Наша гордість, наш натхненник, Учитель та Корифей. Завжди у гарному настрої та з чудовим почуттям гумору. Людина з невичерпною енергією та любов`ю до життя. Ми вчилися у Вас акторської та життєвої мудрості, просили поради та дослухалися до критики. Дякуємо Вам за науку, теплі слова, велич та майстерність акторського таланту і за те, що Ви у нас були… Спочивайте з Богом, Майстере сцени!” – йдеться в повідомленні.
Інформація про парастас та чин похорону буде повідомлено згодом.
Борис Мірус народився 19 серпня 1928 року в селі Синякова Чортківського району Тернопільської області.
Після закінчення у 1948 році акторської студії при театрі імені Марії Заньковецької, був зарахований до складу трупи. Вже протягом 66 років актор залишається вірним цьому колективові. На його рахунку більше ніж 200 ролей в театрі та числення ролі у кіно. Їх могло би бути ще більше, аби не десятирічка у сталінських констаборах. Опинився він там 20-річним юнаком, маючи за плечима недовгий досвід акторства. Але він допоміг Борису Мірусу – дав змогу приймати участь у табірній самодіяльності, а потім потрапити до культбригади, що трішки прикрасило жахливі умови табірного існування, до того ж дало змогу і у тюрмі не полишати театральної практики.
Лауреат Обласної премії в галузі культури, літератури, мистецтва, журналістики та архітектури імені Бориса Романицького за акторські роботи, виконані протягом 2011-2013 років.
У ніч на 13 квітня після тривалої хвороби помер львівський радіоведучий Ігор Мосесов. Він помер у лікарні, куди потрапив на початку квітня. Про це повідомили на сторінці у соціальній мережі радіо «Львівська Хвиля», де працював ведучий.
“Перестало битися серце нашого друга, головного меломана Львова Ігоря Мосєсова.
Саме в його виконанні слухачі «Львівської хвилі» чули авторські програми «JazzPro», «Музика з шухлядок і не тільки…» Ми втратили хорошого друга, справжню і сильну людину, неперевершеного музикознавця, який понад усе любив музику і свою родину.
Рідні втратили того, хто дарував тепло, любов і радість.”, – йдеться в повідомленні.
Причина смерті наразі не відома, втім 6 квітня 68-річний Ігор Мосесов написав на своїй сторінці у Facebook, що змушений лягти у лікарню із захворюванням серця. Того ж дня колеги Ігоря оголосили про збір коштів на його лікування.
Ігор Мосесов народився 3 вересня 1952 року. Майже 30 років він працював ведучим програм «Jazz Pro» і «Музика з шухлядок і не тільки» на радіо «Львівська Хвиля».
Львів… Місто, що асоціюється з ароматом кави. Але чи справді ми знаємо його справжню кавову історію? За кожним нині діючим закладом стоїть тінь десятків,...
![Підпис Степана Гайдучка під світлиною: “По приїзді до Львова зі словянського здвигу стоять перед домівкою Сокола при вул. Руській ч. 20 у Львові (домівка в подвірю будинку товариства взаімних обеспечень “Дністер”). Стоять зліва учителька з Київщини, Гайдучок Ст[епан], Федусевич Мирон, Панич”. Львів, вул. Руська, 20, у дворику біля рухівні “Сокола-Батька”. Липень 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2021/04/006.jpg?ssl=1)
