Сприйняття та оцінка історичних подій є явищем дуже суб’єктивним. Те, що одному видаватиметься важливим, інший може сприймати як другорядне чи посереднє. Водночас, є незаперечним, що є події, плин яких залишив глибокий слід на тілі людство, навіть тавро, а подолання останніх зробило людину зовсім іншою. До таких подій, безперечно, належить Друга світова війна. Львів, чиє обличчя дуже змінилося в результаті даного глобального конфлікту, є живим підтвердженням сказаних вище слів. Найгірше, що може нести в собі війна – це дегуманізація, закривання очей на людське ім’я і на людську особу в принципі. Жорна війни здатні перетерти на порох все – від людського тіла і життя людини, до пам’яті про неї й навіть найменших вістей про її останній дні. Сьогоднішня історія також саме про таке.
42/44
Жорстокі та криваві події Другої світової війни стали завісою, за якою досить складно роздивитися, що ж сталося з видатним львівським вченим, філософом зі світовим іменем, учнем Казимира Твардовського і критиком Едмунда Гуссерля, у чомусь послідовником Романа Інґардена – Леопольдом Блауштайном (Leopold Blaustein, 1905 – 1942/1944).
Казимир Твардовський. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Казімеж_Твардовський
За однією з версій, разом із дружиною Євгенією Ґінзберг, він був убитий нацистами. У цьому випадку називають 1942 рік і його перебування у ґетто. Водночас, можна зустріти інформацію і про те, що Леопольд Блауштайн звів рахунки з життям сам і трапилося це у 1944 році. У будь-якому з випадків, кожна з озвучених версій є жахливою та викликає не найприємніші емоції.
Через Львів і до … Гуссерля
Усі дороги ведуть в Рим, а більшість розмов про розвиток філософських студій у Львові наприкінці ХІХ і в першій половині ХХ століття ведуть до згадок про Львівсько-Варшавську школу логіків і математиків, про Едмунда Гуссерля, який, звичайно ж, до останньої не належав, але для багатьох її представників був фігурою знаковою. Актуальними ці слова є і щодо біографії Леопольда Блауштайна. Його називають представником останнього покоління учнів видатного львівського філософа та математика Казимира Твардовського. Саме довкола персони останнього й об’єдналися талановиті науковці, яких пізніше почали відносити до Львівсько-Варшавської школи. Остання, між іншим, вважається однією з найважливіших дослідницьких шкіл кінця ХІХ – першої половин ХХ століття.
Едмунд Гуссерль. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Едмунд_Гуссерль
Ян Лукасєвич, Владислав Витвицький, Альфред Тарський, Казімєж Айдукевич, Роман Інґарден і ін. За іменем кожного з цих дослідників стоїть цілий світ. Щодо двох останніх, то вони ще й відіграли непересічну роль в долі Блауштайна. Саме після їхніх рекомендацій, він, молодий студент філософського факультету Львівського університету, перебрався до Фрайбурга, де детальніше знайомився із вченням світила тогочасної філософської думки Едмунда Гуссерля.
Роман Інгарден. Фото з http://www.roman-ingarden.phils.uj.edu.pl/ang/galeria.php
Щодо Інґардена, то він відгукувався про Блауштайна як про такого, що освіченістю та ерудицією значно випереджає свій вік. Відтак, Роман Інґарден констатував, що з Блауштайном можна дискутувати як із колегою. Отож, у 1925 році Леопольд Блауштайн перебрався на навчання до Фрайбурга, а в 1927 – 1928 роках поглиблював знання у Берліні. У той час працював над докторською дисертацією, яка була присвячена вченню Гуссерля. У 1928 році, за сприяння Казимира Твардовського, Блауштайн видав свою дисертацію у форматі книги.
Погляд на те, як дивляться
Філософія Леопольда Блауштайна – це поєднання елементів феноменології та аналітичного підходу Львівсько-Варшавської школи логіки. Цю суміш він застосовував, у тому числі, для аналізу механізмів сприйняття фільмів, радіопрограм та інших результатів творчої діяльності. При цьому, особливий акцент вчений робив на психологічних моментах даних процесів. У 1939 році Блауштайн присвятив цьому окрему працю, яка, щоправда, була втрачена в роки Другої світової війни. У своїх дослідженнях вчений звертав увагу на природу сконструйованого образу й процесі сприйняття останнього. Також Блауштайн одним із перших почав говорити про освітню та виховну функцію фільмів, їхню культурницьку місію. Відтак про кіно як інструмент, з допомогою якого можна впливати на психіку та свідомість людей, змінювати їхні погляди. Очевидно, що багато озвучених ним ідей досі не втратили актуальності і були б особливо цікавими й корисними в наші дні.
Сьогодні святкуємо 210- у річницю із дня народження священика УГКЦ, письменника, громадського діяча, ‒ Миколи Устияновича. З цієї нагоди коротко пропонуємо ознайомитись із його життєвим та творчим шляхом.
Микола Леонтійович Устиянович народився 7 грудня 1811 року у м. Миколаєві на Львівщині в родині посадника. Навчався у місцевій початковій школі, після якої продовжив здобувати знання у Львівській нормальній школі, а потім у гімназії. Згодом закінчив два курси Львівського університету (теологію), а також Львівську Греко – католицьку духовну семінарію (1838 р.).
Корнило Устиянович. Портрет о. Миколи Устияновича
Микола Устиянович брав активну участь у громадсько–політичному житті Галичини. Після висвячення на священика о. Микола душпастирював у с. Вовків (село у Пустомитівському районі) у 1838 – 41 роках, згодом впродовж 1841 – 1868 рр. у с. Славсько (смт. Славське Сколівського району), а у 1870 – 1885 роках в м. Сучава (нині ‒ місто на території Румунії); тоді ж був Чернівецьким деканом.
В період студентських років ‒ прихильник товариства «Руська Трійця», а згодом продовжувач його ідей. о. Микола Устиянович був одним з ініціаторів скликання «Собору руських вчених» (1 – й з’їзд української інтелігенції ‒ діячів освіти, культури та науки Галичини, який відбувся у Львові в жовтні 1848 р.) та у своїй програмній промові виступив за єдність Галичини та Наддніпрянщини. Підтримував ідею розвитку літератури на народній мові.
Собор руських вчених, жовтень 1848 р. Фото з ресурсу : zbruc.eu
Впродовж 1849 – 1850 рр. о. Микола був редактором урядової україномовної газети «Галичо ‒ руський вісник». У 1861 – 1866 рр. – депутат Галицького крайового сейму від округу Стрий ‒ Сколе.
1868 р. о. Микола ‒ один з співзасновників товариства «Просвіта». Отець Микола Устиянович писав вірші, а також прозові твори. Його літературна спадщина складає 6 повістей та майже 80 поезій, включає статті та байки.
Микола Устиянович
У 1836 р. Устиянович написав перший вірш народною мовою «Сльоза на гробі М. Гарасевича». Дослідники вважають, що саме цей твір спричинився до знайомства Устияновича з М. Шашкевичем. Більшість наступних творів були написані після 1846 р. У 1847 р. декілька поезій Устияновича Я. Головацький помістив у другій частині альманаха «Вінок русинам на обжинки». Починаючи з 1848 р. твори автора друкуються у різних виданнях Західної України. У 1860 р. була надрукована перша збірка творів М. Устияновича.
Поезія М. Устияновича «Осінь». Фото з ресурсу : http://litopys.org.ua/
Одними з кращих прозових творів М. Устияновича вважають такі повісті, як «Страсний четвер», «Старий Єфрем» та ін. Чимало віршів о. Миколи написані на історичну тематику («Похід Русі на Царгород (907)», «Хрещення великої княгині Ольги», «Смерть князя Романа під Завихостом в літо 1205», «Віче в Києві», «Битва над Калкою», «Київ» та ін. ), а також поема «Путь на полонину». Свої твори автор підписував : Николай з Николаєва, Наум, Дротарь, Н. з Н., Н. У., Ъ.
Микола Устиянович був одружений з Анною Плешкевич (Устиянович). Подружжя виховувало 7 дітей. Один з синів сім’ї Устияновичів ‒ Корнило Устиянович ‒ відомий художник, поет, письменник, громадський діяч.
Помер о. Микола Устиянович 3 листопада 1885 р. у м. Сучава, де і похований.
Іі впізнаваність швидко зросла після недавнього гучного дуету з артистом MELOVIN. І саме тепер SOWA вирішила презентувати пісню, яка повністю відображає історію співачки. Пісня з однойменною назвою «Сова».
“Сова”- це моя друга авторська пісня, яку написала разом з Антоном Борзенко. Саме в цій пісні я ще більше розкрилась як автор. Насправді пісня з’явилась дуже спонтанно, спочатку ми працювали над ліричною версією, але щось було не так і я це відчувала. Я розуміла, що це має бути драйвова пісня. Ми годинами працювали в студії, та в кінцевому результаті написали хітова пісню, слова якої запам’ятовуються з першого прослуховування.
Цей трек – опис моєї особистості. Всім серцем люблю власні пісні за те, що в них я відкрита та справжня. В ній немає просто красивих рядків, кожне слово несе особливий зміст.
Сова – це потаємна частина мене, яка хижо спостерігає за усім довкола, та тихо й впевнено розмірковує про майбутнє, вона спілкується з творчістю через сни, та знає про свої сильні сторони.» – ділиться артистка.
Вже зовсім скоро команда співачка планує зйомки кліпу на цю композицію. Також виконавиця анонсувала свій перший сольний концерт, що відбудеться вже цієї весни в Києві Caribbean Club.
Під час відкриття пам’ятника головнокомандувачу УПА генералу Роману Шухевичу в селі Княгиничі на Івано-Франківщині, 13 листопада 2005 року. На фото: його син Юрій Шухевич (другий ліворуч) та колишні зв’язкові УПА Ольга Ільків і Любомир Полюга. У селі Княгиничах Роман Шухевич перебував із жовтня 1946-го по вересень 1947 року
У Львові на 102-му році життя померла Ольга Ільків, зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Про це пише Радіо Свобода.
Ольга Ільків, 1937 рікЗв’язкові головнокомандувача УПА генерала Романа Шухевича (зліва направо): композиторка Марта Пашківська («Марта»), член ОУН, голова Крайового Українського Червоного Хреста Ірина Савицька («Бистра») та член ОУН Ольга Ільків («Роксоляна»). 1948 рік
Ольга Ільків була заарештована НКВС у 1950 році. Спочатку вона перебувала у тюрмі на Лонцького. У жінки забрали двох її дітей, змінивши їм прізвища. Вона довгі роки шукала своїх доньку і сина. Зв’язкова Романа Шухевича була позбавлена волі на 25 років, 14 років з яких провела у радянських тюрмах.
Ольга Ільків, 31 червня 2007 року
Ольга Ільків вступила в ОУН у 1941 році.
З 1945 року вона працювала у підпіллі під псевдо «Роксоляна», “Звіробій”.
Ольга Ільків у 2017 році
У 2008 році нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ-го ступеня. За життя жінка змогла ознайомитись зі своєю кримінальною справою.
Сьогодні пропонуємо до вашої уваги варту уваги знахідку – столітні фото храмів Львівщини. Світлини датуються 1900-1920 роками.
Храм Св. Юра в Львові, 1900-1914 рр.Храм в селі Бориня, 1909 р.Храм в селі Подзимир, 1909 р.Місцеві мешканців біля храму в селі Подзимир, 1909 р.Храм в Сокалі, освячений у 1909 р., фото 1920-ті рр.Храм в селі Мразниця (Мражниця), 1929 р.Храм в селі Довгомостиська, 1900-ті роки.Храм в селі Черхава, 1900-ті роки.Храм в селі Острівок (колись Остробуж), 1900-ті рр.Храм в селі Нагірці, 1900-ті роки.
На фото можна побачити храми Львова та Львівщини, зокрема, таких населених пунктів як Сокаль, Подзимир (Радехівський район), Мразниця (частина міста Борислав), Довгомостиська (Мостиський район), Бориня та Черхава (Самбірський район), Острівок (Червонограський район), Нагірці (Жовквіський район).
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело: бібліотека Університету Марії Кюрі-Склодовської (Люблін, Польща)
Завершальним виставковим акордом 2021 року в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) стала виставка “Середземноморські вакації” Богдана Мисюги.
Виставка викликала в мене досить контроверсійні почуття. З одного боку зима на вулицях Львова, менше місяця залишається до настання Нового року, Різдва і цілої низки традиційних зимових свят. З іншого – сонце, море пляжі, літній колір і дуже контрастний, в порівнянні з погодою на вулиці, настрій робіт.
Робота з виставки “Середземноморські вакації” Богдана Мисюги
“Середземноморські вакації” – серія пастелевих етюдів із подорожей Анталією та Каталонією 2019-2021 рр. Всі мальовані на пленері, безпосередньо в середовищі ландшафту. Ця виставка — спроба повернути до холодного Львова аромат середземноморського літа.
Богдан Мисюга
“Ми живемо в добу метамодернізму. Коли на екзистенційні сенси накладається дуже багато нюансів науково-технічного прогресу і т.д. І для мене те, що я займаюся живописом емоційним, бо пленер це емоційний живопис, це такий камертон моєї людськості. Стільки, наскільки в мені в цьому світі ще залишилося людини.
Робота з виставки “Середземноморські вакації” Богдана Мисюги
Я зараз в принципі малюю тільки на вакаціях, коли їду на відпочинок і десь на другий-третій день в мене психіка абсолютно відпружується і я починаю малювати. Це означає, що я відпочив.” – розповідає Богдан Мисюга про виставку.
Робота з виставки “Середземноморські вакації” Богдана Мисюги
Але, за якийсь час починаєш сприймати колір та відчувати настрій робіт. Тепле дихання хвиль і жар розпеченого піску. Виникає ефект присутності і ти розумієш, що художник писав з натури.
“Пейзажі, етюди портрети – це салонне мистецтва. Це мистецтво поза мейнстрімом. Американці це називають «room art», а я називаю мистецтво позитиву. І тому, коли Євген запропонував виставку в кав’ярні, я подумав, що це якраз то місце.”, – розповідає художник про свою виставку.
Робота з виставки “Середземноморські вакації” Богдана Мисюги
Це одна з небагатьох виставок Богдана Мисюги у Львові. Переважно його роботи експонуються десь поза межами України.
“Як художника моя українська виставкова біографія досить бідна, я виставлявся в основному в Америці, мав кілька своїх проєктів коли там жив. Час від часу виставляюся за кордоном.” – зазначає митець.
Робота з виставки “Середземноморські вакації” Богдана Мисюги
То ж як вам захочеться трохи тепла і сонця, трохи моря посеред зимових свят, то ще до кінця року завітайте в кав’ярню-галерею “Штука” (вул. Котлярська, 8), випийте філіжанку кави і зробіть собі середземноморські вакації.
13 січня о 18:00 та о 20:00 у Львівській національній філармонії вперше відбудеться унікальна програма «World Christmas Songs», яка поєднала в собі новорічні та різдвяні хіти 5 мовами.
Кращі музиканти і солісти покажуть, під які пісні святкують в Італії, Англії, Польщі, Франції та Іспанії, повідомляють організатори BIGSHOW Agency.
На сцені виступлять непересічні артисти: носій потужного та мелодійного баритону, якому аплодують найкращі зали Європи та Північної Америки – Юрій Григораш; оригінальна і неповторна джазова вокалістка Юлія Швед; хедлайнер вечора – неперевершений Аніс – зірка шоу «Голос країни» і лідер проєкту «Паваротті і друзі».
«Всесвітньо відомий український «Щедрик», музика з новорічних фільмів та відомі на весь світ пісні – в авторській обробці. А особливим довершенням музичної феєрії того вечора стане участь в цьому грандіозному концерті камерного оркестру!
Тож приходьте 13 січня у Львівську національну філармонію та відчуйте святковий настрій світового масштабу!», – запрошують організатори.
Концерти відбудуться з дотриманням карантинних вимог.
Квитки можна придбати за посиланням.
Кавовий недільний ранок сьогодні виявився досить прохолодним. Це й не дивно, аже сьогодні перша неділя зими. Кава й взимку зігріває душу львів’янина, але часом їй потрібна допомога. Щось незвичне і трохи міцніше. Разом з Торговою Маркою Кава Старого Львова відвідаємо сьогодні непопсову львівську кав’ярню “Під синьою пляшкою”, вип’ємо кави і до кави, та дізнаємося щось цікаве про її історію.
13 серпня 1683 р. у Відні в кравецькому ряду біля собору, за адресою Домгассе, 6 запорізький козак Юрій Кульчицький відкрив першу кав’ярню Східної Європи під назвою “Під синьою пляшкою” (нім. «Zur blauen Flasche»). Заклад було оформлено в османському стилі, відвідувачів Кульчицький завжди обслуговував у турецькому вбранні. Там вперше почали подавати каву по-віденськи, а на знак перемоги над турками відвідувачі могли з’їсти рогалики у вигляді османського півмісяця, які випікав Пітер Вендлер.
Кав’ярня “Під синьою пляшкою”
Культова львівська кав’ярня “Під синьою пляшкою” розташована в кам’яниці Гепнера на вулиці Руській. Названа на честь першої віденської кав’ярні “Під синьою пляшкою”, відкритою львів’янином Юрієм Кульчицьким ще в 1683 р.
Кнайпа знаходиться в глибині подвір’я старого будинку. Її інтер’єр переносить в часи “бабці Австрії” – від портрету Юрія Франца Кульчицького й повідомлень генерального штабу часів Першої Світової до старих штандартів та межового стовпа Австро-Угорської імперії біля вхідних дверей. Особливої уваги заслуговує також цегляна підлога (трохи незручно, але зате дуже автентично).
Кав’ярня “Під синьою пляшкою”
Каварню в меню названо Каварня «Під Синьою Фляжкою», тут же сказано, що це «місце, де зупинився час». Портрети графа Франца Юрія Кульчицького та імператора Франца Йозефа І,заголовки на сторінках меню на кшталт «Королівство Богемія», «КоролівствоДалматія» та «Імперське місто Трієст», свідчать про те, що час зупинився за старої Австро-Угорської імперії. Текст меню не залишить читача без пояснень.
Тут сказано, що: “Назва цієї кнайпи здасться Вам знайомою. Власне, так називалася перша каварня,відкрита у Відні галицьким шляхтичем Францом-Юрієм Кульчицьким… Тоді, у XVII столітті, під час оборони Відня від турків, народи Центральної Європи, серед яких були і галичани, прониклися сентиментами до Австрії. У 1772–1918 роках,коли королівство Галичини перебувало у складі Австро-Угорської Імперії, ці почуття переросли в роман. І з 1918 року, тоді Галичина опинилася у складі Польщі, роман змінився ностальгією. У 1939, після приєднання Галичини до радянської України, ностальгія забарвилася сумом. Не сумуйте, у нашій романтичній каварні час зупинився в тамтій романтичній порі.”
Кав’ярня “Під синьою пляшкою”
Про цю кнайпу існує багато історій, і неможливо визначити, які з них є легендами. Тут відбувалися події, описані Романом Іваничуком в романі «Манускрипт з вулиці Руської». А Юрій Винничук у своїй книзі «Кнайпи Львова» стверджує, що у підвалах нашої кнайпи до цього часу живе привид, котрий в ніч з суботи на неділю не дає заснути мешканцям будинку, гримаючи порожніми бочками з-під вина.
Костел Архістратига Михаїла у містечку Стара Сіль на Старосамбірщині є визначною пам’яткою архітектури бароко. Нинішній бароковий костел було збудовано у 1660 році на місці давнішого храму, історія якого сягає ще XIV століття.
Костел Архістратига Михаїла у Старій Солі. Загальний вигляд
Розквіт і занепад Старої Солі
Містечко Стара Сіль належить до числа найстаріших на Львівщині. Засновано поселення 1255 р. Стара Сіль у середньовіччі іменувалася Зальцборком – саме під такою назвою вона зафіксована у акті для отримання Магдебурського права в 1421 році. В окремих документах містечко іменувалося також Старою Ропою.
Північний фасад храму з найдавнішою його частиною – каплицею св.Анни
Поклади солі тут було знайдено ще в давньоруські часи. Спочатку її видобутком займалися монахи тутешнього монастиря для власних потреб, пізніше – на продаж. За королівським указом монополію на цю працю отримали отці-василіяни, при умові віддавати частину прибутку на побудову римо-католицького храму.
Розквіт солевидобутку в містечку припав на ХІХ століття. Тоді Стара Сіль була третім експортером цього продукту в краї – після Дрогобича та Калуша. Однак наприкінці цього ж століття поклади солі вичерпались, і місто почало занепадати. Нині це тихе селище з населенням ледь більшим за тисячу осіб. І тільки його чудові храми нагадують про колишню славу.
Каплиця св.Анни
Від готичної каплиці до барокового костелу
Перша згадка про храм на цьому місці сягає 1365 року. Як згадується в першому томі «Львівської архідієцезії латинського обряду», під час ремонту, який проводився у 1613 році, Єжи Мнішек знайшов на північній стіні каплиці за вівтарем св. Анни напис латиною «Анно, родителько Діви… зглянься на те, щоб нащадок Болеслава споруджує цю святиню і покірно просить тримати його під своєю опікою року божого 1365».
Інтер’єр каплиці св.Анни
Цей напис дозволив вважати, що північна каплиця св. Анни збудована у згаданий час коштом короля Казимира Великого («нащадка Болеслава»), а відтак, є однією з найдавніших латинських сакральних споруд Галичини.
Каплиця св. Анни. Фрагмент інтер’єру
Цегляна двоярусна каплиця і донині зберегла свій давній готичний вигляд та окремі фрагменти часів своєї первісної побудови. Головний фасад каплиці зовні прикрашений характерними для того часу аркоподібними нішами з вікнами та консольним фризом. Світло потрапляє до нижнього ярусу каплиці через три вікна, до верхнього – через шість круглих отворів. На північній стіні зберігся вівтар св.Анни, той самий, за яким знайдено історичний напис.
Інтер’єр вівтарної частини костелу
Вважається, що перший однонавний дерев’яний костел прибудували до вже існуючої каплиці святої Анни у 1469 році, а на будівництво його фундаментів пішов камінь з розібраної православної катедри в Перемишлі. А ще за два століття потому, у 1648-му костел дощенту спалили козаки Богдана Хмельницького, що зумовило побудову на його руїнах нового, уже всуціль мурованого храму. Існуючу й донині будівлю костелу було зведено у панівному тоді бароковому стилі в 1660 році.
Апсида костелу
Цікаво, що ім’я Архістратига Михаїла храм отримав лише без малого століття по тому – у 1743 році, коли його освятив єпископ Вацлав Сераковський.
Костел був доволі багатим – Протокол візітації храму, складений єпископом Криштофом Яном Шембеком у 1721 році, згадує, що у ньому було сім вівтарів. При костелі в різні часи діяли кілька братств: убогих, Святої Анни, літературне, Святої Трійці. Джерела під 1533 р. згадують також діяльність парафіяльної школи при храмі.
Дзвіниця XVII-XVIII століть
Поруч з костелом стоїть дзвіниця, споруджена в XVII-XVIII століттях. Це змішана дерев’яно-мурована споруда. У першому, мурованому, ярусі влаштовано наскрізний арочний проїзд, який свого часу слугував воротами на подвір’я храму. Верхній ярус — дерев’яний, обшальований дошками та ґонтом, під високим шатровим верхом та декоративним підсябиттям.
Незвичний для костелів вигляд дзвіниці породив версію, що в давнину вона була баштою оборонного замку, що стояв колись на місці храму.
Добудований у ХХ столітті притвор костелу
«Творча» реставрація у «рідному стилі»
Протягом кількох віків історія Старої Солі та її католицького храму була доволі спокійною – аж до Першої світової війни, коли костел зазнав значних руйнувань. Його стіни і донині зберігли сліди від артобстрілів тих часів.
Південна каплиця
У 1926-1927 роках в костелі було проведено відновлювальні роботи, які значною мірою змінили його вигляд. Проект перебудови виконав вихованець архітектурної школи Львівської політехніки Броніслав Віктор.
Б. Віктор був прихильником популярного тоді серед польських архітекторів так званого «рідного стилю», який дозволяв доволі вільно трактувати термін «реставрація», під якою насправді ховалася модернізація та прикрашення історичних пам’яток відповідно до тогочасної моди.
Скульптури апостолів на апсиді костелу
«Творча реставрація» (як її сам іменував Б.Віктор) кардинально змінила історичний костел. З південного боку храму було зведено ще одну каплицю, яка має форму ротонди з овальними вікнами, що дещо дисонує із загалом прямокутною структурою споруди. На контрфорсах фасаду вівтарної частини костелу встановили нові скульптури чотирьох апостолів роботи Ю. Міколайського.
Скульптура апостола
Було також зведено новий притвор, встановлено нову сигнатурку та змінено вигляд головного фасаду. На фасаді костелу розміщений барельєф із зображенням Архангела Михаїла, а над його притвором – оригінальну мозаїчну ікону. Кути костелу та південну каплицю прикрашено декоративними капітелями. В інтер’єрі храму було виконано новий стінопис за проектом того ж Броніслава Віктора. Загалом все це надало стародавній споруді нової естетики в стилістиці необароко.
Барельєф Архістратига Михаїла на фронтоні костелу
У такому вигляді костел простояв до приходу радянської влади, яка відібрала його у вірян і влаштувала тут комору для зберігання мінеральних добрив. У 1970-і роки сталося нове лихо, коли колишній храм постраждав від сильної пожежі, яку намагались загасити соляною ропою. Це надзвичайно погіршило стан пам’ятки. Згодом у приміщенні почав руйнуватися дах, що зумовило нищення храмових фресок. Наприкінці ХХ століття від храму залишились практично голі стіни.
Мозаїчна ікона над порталом
Лише на початку 2000-х, у час візиту в України Папи Івана Павлв ІІ, костел було повернуто невеликій місцевій громаді вірян, на кошти якої і розпочато ремонтно-відновлювальні роботи.
Так костел виглядав у середині 1990-х
Храм було покрито новим дахом, що дозволило припинити його подальше руйнування. Однак станом на сьогодні костел і надалі перебуває в критичному стані – що назовні, що всередині.
17, 18 та 19 грудня у Палаці залізничників РОКС (вулиця Федьковича, 54/56) відбудеться музична вистава «Неймовірні пригоди на Миколая».
У виставі задіяні понад два десятки артистів відомого ТанцТеатру «Життя», повідомляють організатори Lutsyshyn Promo і Promotions.
«У чарівному готелі Ельфограду готується грандіозна церемонія нагородження – «Найдобріший вчинок року», серед номінантів – Попелюшка, Білосніжка, Анастасія та інші… Але лиходії казкового світу вирішили об’єднатись для отримання реваншу у вічній боротьбі з Добром. Магія та хитрощі, чари та обман… Видовищна, добра та повчальна казка перенесе дітей у дивовижній світ, в якому вони зустрінуться зі своїми улюбленими казковими героями в сучасних реаліях та ще й при дивних, несподіваних обставинах. Буде цікаво не лише дітям 4-12 років! Бо усі ми родом з дитинства, чи не так?», – запрошують організатори.
Музичний сквер у Трускавці. Світлив Андрій Кульчинський
У Трускавці завдяки конкурсу проєктів місцевих ініціатив створили музичний сквер як освітньо-відпочинковий простір на території позашкільного навчального закладу Трускавецької дитячої школи мистецтв ім. Романа Савицького.
Проєкт потрапив до Національного рекорду України як перший музичний мистецько-відпочинковий сквер.
Музичний сквер у Трускавці. Світлив Андрій Кульчинський
«На реалізацію проєкту було залучено 250 тисяч гривень обласних коштів, ще половину профінансувало місто, окремо долучились і спонсори. Зовсім нова родзинка міста-курорту швидко стала «магнітом» для містян та гостей Трускавця. Простір тут облаштовували за ідеєю директора музичної школи Ігоря Нича, тож кожен елемент тут зовсім не випадковий. Сквер задумували як додаткове місце для проведення занять з музики в теплу пору року, тому невдовзі його доукомплектують вуличними музичними інструментами. Це дуже гармонійно вписується в освітній процес, тим більше, що у Трускавецькій школі мистецтв ім. Р. Савицького музичну освіту отримує найбільша кількість дітей серед усіх міст Львівщини, і, це теж своєрідний рекорд», – розповів мер Трускавця Андрій Кульчинський.
Музичний сквер у Трускавці. Світлив Андрій Кульчинський
За його словами, музичний сквер Трускавця – винятковий просторовий об’єкт і нова територія мистецтва, яка приваблює усіх небайдужих до краси, комфорту і яскравих вражень, тож тут відбудеться чимало мистецьких вечорів та концертів.
Камілла Еващук народилася на Галичині, на Тернопільщині, а стала мамою американської зірки спорту, легендарного, скандального Майка Тайсона.Її батьки – Гнат і Настя Іващуки перед Другою світовою війною емігрували до США та згодом змінили прізвище на більш звичне для тих країв – Евальд.
Вже дорослою Камілла познайомилася з відомим нью-йоркським тренером з боксу Касом Д`’Амато. Він брав хлопців з неблагополучних сімей та докладав усіх зусиль, щоб зробити з них не лише боксерів високого рангу, але й просто гідних людей. Та розборки з мафією змусили тренера виїхати з Нью-Йорка, тож він перебрався подалі – за 160 км в будинок Камілли. До речі, у вікторіанському стилі на 14 кімнат! Як він з’явився у доньки емігрантів, історія замовчує, але відомо, що сюди Д’`Амато селив найкращих вихованців, а боксерський зал тренер облаштував на горищі поліцейського відділку.
Майк Тайсон потрапив до рук тренера в 13 років просто зі школи для малолітніх злочинців. Юнак добре вправлявся кулаками і вже після першого спарингу почув: «Якщо слухатимеш мене, зроблю з тебе наймолодшого чемпіона в світі у суперважкій вазі».
Чи міг тоді Майк подумати, що слова тренера пророчі?
Камілла Евальд замінила Тайсону рідну матір
Строга, але любляча друга мама
Поза тренуваннями, де головним був Д’Амато, юними боксерами займалася Камілла. Галичанка тримала дисципліну, впровадивши в будинку чіткі правила та обов’язки для кожного мешканця. Майк Тайсон відповідав за викидання сміття і дуже не любив цього робити. До речі, за перший рік він утікав від Д’Амато тричі:)
Проте Камілла Евальд зовсім не була жорсткою у своєму ставленні до хлопців: вона вчила їх читати та писати, користуватися столовими приборами, завжди частувала чимось смачненьким, піклувалася про них та слухала про всі проблеми. Тайсону вона допомогла побудувати клітку для голубів, біля яких хлопець проводив увесь вільний від тренувань час, адже дуже любив цих птахів.
Уже в 1981 році Камілла Евальд та Кас Д’Амато вирішили всиновити 15-річну майбутню легенду. Рідна мати Майка не мала часу та можливості виховувати хлопця, тож не заперечувала, а батько давно покинув сім’ю.
Після смерті біологічної матері Тайсон попросив дозволу називати Каміллу мамою – та, звісно, погодилася.
Майк Тайсон, Кас Д’Амато і Камілла Евальд на сімейному обіді
Найрідніша жінка в світі
Саме Камілла дожила до тріумфу боксера, а Кас Д’Амато помер від рідкісної пневмонії за рік до першої перемоги Тайсона, так і не побачивши, як прийомний син стає чемпіоном.
А Камілла була поруч із Майком і під час чемпіонства, злетів та перемог, і в скрутні часи ув’язнення, звинувачень у зґвалтуванні, розлучення, вживання наркотиків та депресії. Як справжня мати вона завжди ставала на його захист: «Ви ставитеся до нього, ніби він машина, а не людина з душею». І коли весь світ був проти Тайсона, на нього завжди чекала його кімната в будинку Камілли Евальд, куди він міг приїхати навіть посеред ночі.
Коли спортсмен створив власну сім’ю, Камілла стала ще й чудовою бабусею для його дітей: Майк часто привозив до неї малих. Камілла Евальд пішла з життя у 96 років. Тайсон не міг стримати емоцій і зазначав, що йому пощастило відчути материнську любов, підтримку, турботу й благословення цієї прекрасної жінки.
У вівторок, 7 грудня 2021 року, о 15 год. Львівський музей Михайла Грушевського (вул. Івана Франка, 154) запрошує на презентацію вишитого портрету Катерини Грушевської авторства Любові Шаламай “Катрусі пам’ятний дар”.
Щорічно, 7 грудня, родина Грушевських обов’язково святкувала День ангела Кулюні – Святої Катерини. Збиралася родина, а ті , хто не зміг приїхати, надсилали листівки з побажаннями. Поздоровляли іменинницю та вітали її батьків – Михайла і Марію Грушевських.
«Велика ясна кімната. Ти весела, жартівлива, Мамуся, Татусьо і я, а вечером й Мих. Михайлович з білими, мов метелики, цикляменами. У мене й сьогодні є циклямени, але не цвітуть. Дуже хотілося би нам й сього року бути 7 грудня з Тобою і Вами усіма, але се можливе лише в уяві», – так згадує про святкування іменин Катрусі Грушевської її двоюрідна сестра Ольга Мочульська.
Цьогоріч ми, хранителі Львівської вілли Грушевських, теж хочемо відсвяткувати іменини Катрусі. Маємо для неї і подарунок – її портрет, вишитий дрібним хрестиком, дбайливими руками майстрині із Вінниці Любові Шаламай.
У її доробку власноруч вишиті портрети визначних українців. Серед них: Григорій Сковорода, Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Михайло Грушевський, Олена Пчілка, Леся Українка, Іван Франко, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Назарій Яремчук, Богдан Ступка та багато інших.
Катерина Грушевська. Львів, [1907-1908] р.
Вишитий майстринею портрет Михайла Грушевського уже зайняв гідне місце у фондовій колекції Львівського музею його імені та був презентований до 150-річчя від дня народження Великого Всеукраїнця.
А цього року Любов Шаламай творила портрет Катерини Грушевської. З оригінальної світлини маленької Кулюні у народному строї зазнимкованої у Львові постав розкішний подарунок Катрусі та музеєві у день її іменин.
«Всі, хто бачив, як я вишиваю дивувалися яка красива дівчинка. А я ніби Україну вишиваю, так собі уявляю Катрусю», – зізнається майстриня.
Навмисне показуємо тут лишень оригінальну знимку, яку було взято за основу, а не фото вишитого портрету, адже ним треба милуватися та насолоджуватися «офлайн».
Тож запрошуємо до Львівського дому на презентацію.
Захід відбудеться з дотриманням усіх карантинних вимог. Відвідувачі повинні мати:
– сертифікат про повний курс вакцинації проти COVID-19 або негативний ПЛР-тест чи експрес-тест на COVID-19, чинний 72 години.
– дотримання маскового режиму – обов’язкове.
Фотографії старого Львова продовжують знайомити своїх читачів із історією громадського транспорту міста Львова.
У частині другій циклу «Із історії львівського тролейбуса» ми розповідаємо про те, як розвивалася мережа «рогатого» електротранспорту протягом 1953 – 1963 рр., а також про початок виробництва тролейбусів на Львівському автобусному заводі.
ІV. Розвиток тролейбусної мережі Львова у 1953 – 1963 рр.
Розширення тролейбусної мережі Львова розпочалося влітку 1953 року. В липні того року розпочалося будівництво другої черги першої тролейбусної лінії – по вулиці Городоцькій в сторону Льотного поля. У той же час почалося проектування нової тролейбусної лінії по пр. Шевченка та вул. Стрийській до Львівського автозаводу та села Сокільники.
Тролейбуси МТБ-82Д на вулиці Адама Міцкевича (нині – Листопадового Чину). 1950-ті рр. Фото із колекції В. Румянцева
Рух на новій ділянці тролейбусної лінії по вул. Городоцькій від трамвайного депо до вул. Окружної довжиною 3,3 км було відкрито 5 листопада 1953 року. Перед будівництвом цієї тролейбусної лінії на вул. Городоцькій було демонтовано трамвайну лінію на Богданівку, яка сягала левандівського шляхопроводу (сюди на початку 1950-х рр. курсував трамвайний маршрут №6).
5 листопада 1953 року почав працювати тролейбусний маршрут №2 пл. Міцкевича – вул. Окружна, який забезпечив транспортне сполучення із заводом «Львівсільмаш», що знаходився на вул. Городоцькій, 199 і виготовляв різноманітні механізми та машини для сільського господарства На цьому маршруті працювало 8 тролейбусів.
У 1953 році на території трамвайного депо №1 (вул. Городоцька, 185) було збудовано нову тягову підстанцію №3 потужністю 1800 кВт – ця підстанція зараз забезпечує живлення трамвайної та тролейбусної контактної мережі в районі вул. Городоцької.
Тролейбус МТБ-82Д № 28 маршруту № 1 на площі біля головного залізничного вокзалу. 1954 р.
На кінець 1953 року довжина тролейбусних ліній міста Львова складала 12,2 км, в тролейбусному парку міста було вже 19 машин. Протягом 1953 року тролейбуси у Львові перевезли 6,78 млн. пасажирів.
На початках вартість проїзду у львівських тролейбусах була диференційована і залежала від довжини поїздки. Мінімальна вартість поїздки в тролейбусі складала 20 копійок, за кожну наступну ділянку бралася додаткова оплата в 10 копійок – така система оплати проїзду в тролейбусах українських міст, за даними дослідника історії електротранспорту України Стефана Машкевича, діяла із 1 серпня 1951 року. Вартість проїзду в трамваях Львова із 16 серпня 1948 року складала 30 коп. незалежно від довжини поїздки – такий тариф був встановлений постановою Ради Міністрів СРСР від 9 серпня 1948 року і діяв у всіх міста СРСР із трамвайним рухом. Єдиний тариф 40 коп. незалежно від відстані на проїзд в тролейбусах Львова (як і усіх інших міст УРСР) було запроваджено лише із 1 квітня 1959 року. Після грошової реформи (деномінації) 1961 року і аж до квітня 1987 року вартість проїзду в трамваї складала 3 копійки, а у тролейбусі – 4 копійки незалежно від відстані.
Тролейбус МТБ-82Д № 21 маршруту № 4 на пр. Шевченка. 1955 р.
На початках квитки реалізовували у салонах трамваїв і тролейбусів кондуктори і водії. Посадка пасажирів в трамваї і тролейбуси здійснювалася через задні двері, біля яких знаходилося робоче місце кондуктора, яке кращої оглядовості салону виконувалося підвищеним на 30 см від рівня підлоги. Висадка пасажирів здійснювалася через передні двері. Основним спорядженням кондуктора електротранспорту була сумка, в якій він тримав рулони квитків і отримані від пасажирів гроші.
Кондукторське обслуговування зумовило особливості конструкції трамваїв і тролейбусів, які експлуатувалися в містах СРСР – всі вони у 1950 – 1960-х рр. були двохдверними. Спеціально для міст СРСР, трамваї «Tatra» та тролейбуси «Skoda» виготовлялися двохдверними, хоча для Чехословаччини та інших країн вони випускалися тридверними,. Із тролейбусів, які експлуатувалися у Львові, двохдверними були МТБ-82Д Заводу ім. Урицького із Енгельса, «Киянки» – тролейбуси «Київ-2» і «Київ-4», виготовлені на КЗЕТі та ЛАЗ-695Т, а також чеські тролейбуси «Skoda 9Tr» різних модифікацій, які постачалися до Львова до 1976 року.
14 березня 1954 року, в день виборів до місцевих рад народних депутатів, було введено в експлуатацію продовження тролейбусної лінії по вул. Городоцькій до кінцевої «Льотне поле». Новий тролейбусний маршрут проходив через усю Богданівку, перетинаючи залізницю Львів – Чернівці і проходив через Сигнівку і майже досяг села Скнилів.
Службовий тролейбус ЯТБ-4 на пр. Леніна (Свободи) біля музею етнографії. Стара листівка. Кінець 1950-х рр.
Влітку 1954 року розпочалося будівництво тролейбусної лінії в сторону Львівського автозаводу та села Сокільники. Довжина нової тролейбусної лінії склала 8,8 км. За маршрутом №4 пл. Міцкевича – вул. Стрийська (Львівський автозавод) тролейбуси рушили 7 листопада 1954 року. Траса маршруту пройшла по пр. Шевченка, вул. Саксаганського, Костомарова, Шота Руставелі та Стрийській. Для забезпечення живлення цього тролейбусного маршруту було прокладено дві кабельні лінії від тягової підстанції №1 на території старого трамвайного депо (вул. Вітовського, 57). Тролейбусний маршрут № 4 обслуговував не тільки Львівський автозавод та завод збірного залізобетону на Персенківці, але й стадіон «Динамо», дитячу залізницю в Стрийському парку (її спорудили у 1951 р.) та іподром.
У 1954 році до Львова із Харкова було передано довоєнний тролейбус ЯТБ-4, який використовувався в якості службової машини технічної допомоги. На початку 1960-х років цей тролейбус можна було побачити на пл. А. Міцкевича – він використовувався в якості пересувного ремпункту. Інвентарного номера цей тролейбус у Львові не отримав.
На кінець 1954 року довжина тролейбусної мережі Львова складала 24 км, мережу обслуговував 31 тролейбус моделі МТБ-82Д, протягом року було перевезено 14,87 млн. пасажирів.
Фонтан на пл. Адама Міцкевича. На задньому фоні видно службовий тролейбус ЯТБ-4, який було передано до Львова із Харкова. Листівка 1962 р.
У 1955 році було продовжено тролейбусну лінію по вул. Стрийській від Львівського автозаводу до зупинки «7-й кілометр» на території села Сокільники. 5 листопада 1955 року тролейбуси почали курсувати до кінцевої зупинки «7-й кілометр», а 7 листопада того ж року було здано в експлуатацію тролейбусне депо на 8 машин на території трамвайного депо №1 на вул. Городоцькій.
Станом на кінець 1955 року у Львові діяло 5 тролейбусних маршрутів:
№1 пл. А.Міцкевича – головний вокзал;
№2 пл. А.Міцкевича – вул. Окружна;
№3 пл. А.Міцкевича – вул. Городоцька – Льотне поле;
Тролейбусна мережа Львова на кінець 1955 року мала довжину 27,6 км, її обслуговувало 35 тролейбусів моделі МТБ-82Д, річний пасажиропотік склав трохи більше 22 млн. пасажирів. Рух тролейбусів в ті роки розпочинався о 05:25, а закінчувався о 02:15 ночі.
Тролейбусна зупинка на площі Адама Міцкевича. У кадр потрапила задня частина тролейбуса МТБ-82Д. 1960 р.
У 1950-і рр. тролейбус вважався найбільш перспективним видом міського транспорту, отож на VI п’ятирічку (1956 – 1960 рр.), відповідно до прийнятого Генплану Львова, було заплановане будівництво нових тролейбусних ліній: на Новий Львів, до селища Жовтневе (Левандівка), до стадіону ОБО (СКА) на Клепарові та із центру міста до Комсомольського (Винниківського) озера та міста Винники по вул. Маяковського (Костя Левицького), Мечникова та Леніна (Личаківській), а також будівництво нового тролейбусного депо на 100 машин. Окрім того, планувалося збудувати тролейбусну лінію по вул. Енгельса (нині Коновальця) замість трамвайної.
Заплановану на VI п’ятирічку тролейбусну лінію на Новий Львів було збудовано влітку 1957 року. Тролейбусна лінія відгалужувалася від вул. Стрийської і пройшла по вул. Козельницькій, Панаса Мирного, Угорській, Красучинській (Віденській), Гданській та Тернопільській. На Новий Львів рушив тролейбусний маршрут №6, який почав роботу 8 серпня 1957 року. Інтервал руху складав 7 – 8 хв. Новий тролейбусний маршрут забезпечував сполучення центру міста із заводом «Полярон» та Львівською ТЕЦ-1.
На кінець 1957 року довжина тролейбусної мережі міста Львова налічувала вже 31,7 км, її обслуговувало 47 тролейбусів моделі МТБ-82. Загалом у 1957 році було перевезено тролейбусами 28,7 млн. пасажирів.
Тролейбус МТБ-82Д на площі Адама Міцкевича. Друга половина 1950-х рр.
У 1958 році розпочалося будівництво нової тролейбусної лінії в сторону Клепарівської рогатки. Нова тролейбусна лінія пройшла по проспекту Леніна (пр. Свободи), вул. 700-річчя Львова (пр. Чорновола), Під Дубом, Джерельній та Пилихівській (із 1963 р. – Пелехатого, нині – Єрошенка) до стадіону ОБО (зараз – спорткомплекс СКА). Треба зазначити, що контактна мережа тролейбуса по пр. Леніна (Свободи) мала ту особливість, що на ділянці проспекту від вул. Горького (Гнатюка) до вул. 1 Травня (Городоцька) двостороння лінія була прокладена із непарної сторони пр. Леніна. Односторонню тролейбусну лінію із парної сторони пр. Леніна проклали тільки у 1971 році.
Також у жовтні-листопаді 1958 року було проведено реконструкцію контактної мережі на пл. Міцкевича та пр. Шевченка. Під час реконструкції було влаштоване розворотне кільце для тролейбусів в районі перехрестя пр. Шевченка із вул. Чайковського. Кінцева зупинка тролейбусних маршрутів №5 і №6 розмістилася біля Будинку профспілок. Тролейбусний маршрут №4, який курсував до Львівського автозаводу, припинив свою роботу, натомість до ЛАЗу почав курсувати наскрізний тролейбусний маршрут №2 ЛАЗ – вул. Стрийська – пл. Міцкевича – вул. Городоцька – вул. Окружна. У результаті було розвантажено пл. Міцкевича, на якій до цього спостерігалося скупчення тролейбусів.
Тролейбуси МТБ-82Д на кінцевій зупинці на пр. Шевченка. Із осені 1958 року тут розміщувалася кінцева зупинка тролейбусних маршрутів № 5 і 6. Початок 1960-х рр.
На кінець 1958 року експлуатаційна довжина тролейбусних ліній Львова становила 31,7 км, інвентарний парк тролейбусів складав 52 машини (МТБ-82Д), у 1958 році тролейбусами було перевезено 29,65 млн. пасажирів.
1 серпня 1959 року було запущено новий тролейбусний маршрут №4 пл. Міцкевича – вул. 700-річчя Львова – стадіон ОБО. У той же день на всіх тролейбусних маршрутах Львова впроваджено єдиний тариф – 40 коп. за поїздку незалежно від відстані. У кінці 1959 року експлуатаційна довжина тролейбусних ліній Львова складала вже 35,9 км, чисельність тролейбусного парку – 55 машин МТБ-82Д, випуск машин на лінію становив 46 тролейбусів. Протягом 1959 року у Львові було перевезено тролейбусами 32,84 млн. пасажирів.
У 1960 році розпочалося будівництво нового тролейбусного депо на 100 машино-місць неподалік Львівського автобусного заводу поруч із вул. Артема (нині – Володимира Великого). Вулиця поруч із новим тролейбусним депо отримала назву Тролейбусна. У 1960 році було також збудовано 2,1 км контактної мережі тролейбуса від кінцевої «Льотне поле» до ст. Скнилів. Новий тролейбусний маршрут №7 пл. Кропивницького – ст. Скнилів було введено в експлуатацію 7 листопада 1960 року. Після запуску цього тролейбусного маршруту експлуатаційна довжина тролейбусних ліній Львова склала 38 км, парк машин на кінець 1960 року складався із 60 тролейбусів МТБ-82Д, які перевезли протягом року 36,2 млн. пасажирів, що складало біля третини пасажиропотоку львівського трамвая.
Тролейбус МТБ-82Д на зупинці на пл. Івана Підкови. Тролейбусна лінія по вул. Театральній та пл. Івана Підкови була збудована у 1961 р. Фото із колекції Ігоря Плотко
Заплановані на VI п’ятирічку (1956 – 1960 рр.) нові тролейбусні лінії були побудовані тільки частково, зокрема так і не приступили до будівництва нової тролейбусної лінії по вул. Зеленій, Мечникова та Леніна (Личаківській) до Комсомольського озера. Так само відмовилися і від будівництва тролейбусної лінії по вул. Енгельса. Тролейбусну лінію на Левандівку збудували лише через 30 років – в кінці 1980-х рр. Затягнулося до 1964 року і будівництво нового тролейбусного депо на околиці міста.
У 1959 році замість сталінських п’ятирічних був затверджений семирічний план розвитку міста Львова на 1959 – 1965 рр. Цей документ передбачав, зокрема, розширення мережі громадського транспорту Львова в першу чергу за рахунок розвитку тролейбусного транспорту. Трамвай у часи Хрущова вважали застарілим і не надто перспективним видом громадського транспорту. Вже у 1960 році планувалося збільшити чисельність тролейбусного парку до 70 машин.
Треба зазначити, що на початку 1960-х рр. Львів не мав об’їзної дороги, отож транзитний транспорт рухався по вул. 700-річчя Львова (пр. Чорновола), пр. Леніна (пр. Свободи) та пр. Шевченка. Для того, щоб частково розвантажити пр. Леніна, у 1961 році було прокладено тролейбусну лінію по вул. Театральній – по ній тролейбуси рухалися в напрямку Оперного театру на відрізку від пл. Міцкевича до пл. Підкови.
Тролейбус МТБ-82Д маршруту № 4 рухається по пр. Леніна (Свободи). Початок 1960-х рр. Фото із колекції Ігоря Плотко
На кінець 1961 року експлуатаційна довжина тролейбусних ліній Львова складала 38 км, чисельність тролейбусного парку міста зросла до 66 машин МТБ-82Д, протягом року було перевезено 37,8 млн. пасажирів.
На початку 1960-х рр. Завод імені Урицького в м. Енгельсі починає виготовляти нову модель тролейбуса ЗіУ-5, а виготовлення технічно і морально застарілих тролейбусів МТБ-82Д поступово припиняється. Хоча новий тролейбус ЗіУ-5 був більшим і місткішим за МТБ-82Д, він не міг працювати на маршрутах із складним рельєфом із крутими спусками і підйомами – це довела експлуатація таких тролейбусів у Києві на початку 1960-х років. Для обслуговування тролейбусних маршрутів із складним рельєфом в міста Української РСР, зокрема до Києва і Криму, наприкінці 1950-х років починають постачатися чеські тролейбуси фірми «Skoda», спочатку моделі 8Tr, а потім 9Tr. Серійне виробництво тролейбусів на початку 1960-х років налагоджує Київський завод електротранспорту ім. Ф. Дзержинського – на початку це були тролейбуси «Київ-2» із електрообладнанням від тролейбусів МТБ-82Д. У 1962 році до Львова постачається 2 тролейбуса «Київ-2», як писала тодішня преса, ці тролейбуси були виготовлені із металу, виплавленого із металобрухту, зібраного школярами Левандівки. Нові тролейбуси «Київ-2», які називали «киянками» в серпні 1962 року урочисто ввели в експлуатацію на тролейбусному маршруті №4.
Тролейбус «Київ – 2» на пл. Адама Міцкевича. Початок 1960-х рр. Фото із колекції Гриця Совківа
Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. у СРСР почався поступовий перехід громадського транспорту на безкондукторне обслуговування. Поштовх до активного переходу до безкондукторного обслуговування дав ХХІІ з’їзд КПРС, який відбувся навесні 1961 року в Москві, на якому було ухвалено «Моральний кодекс будівника комунізму», який закликав виховувати в радянських людях чесність. Додатковим фактором, який зумовив скорочення кондукторів, була їх невисока зарплата, яка зумовила значну плинність кадрів і дефіцит кондукторів. В експериментальному порядку безкондукторне обслуговування в трамвайних вагонах маршруту № 24 в Києві було запроваджене із 1 вересня 1959 року. Ініціатором експерименту виступила С. Чесовник – начальник району руху трамвайного депо ім. Шевченка, яку підтримав начальник депо А. Глікман. Із 30 жовтня 1959 року на безкондукторне обслуговування в Києві було переведено трамвайний маршрут №10. Далі ця практика почала поширюватися в України – як згадувала львівська письменниця Ірина Вільде, одним із перших у Львові на безкондукторне обслуговування був переведений трамвайний маршрут №12.
Тролейбус МТБ-82Д розвертається на кільці біля фонтану на пл. Адама Міцкевича. Початок 1960-х рр. Фото із колекції Гриця Совківа
Замість кондукторів у трамваях і тролейбусах українських міст почали з’являтися напівавтоматичні каси, у які потрібно було вкинути монетку і відірвати квиток від стрічки. За наявністю квитків у пасажирів слідкували контролери. За відсутність квитка був передбачений штраф у розмірі 1 карбованець, який у 1987 році зріс до 3 карбованців. Перші напівавтоматичні білетні каси, які були встановленні в салонах львівських трамваїв і тролейбусів були дуже недосконалими – пасажир міг відірвати не один, а одразу декілька квитків. Відомий львівський краєзнавець Ілько Лемко згадує, як розважалися у 1960-х рр. хлопці: «Бувало вхопишся рукою за паперову стрічку, вистрибнеш на повному ходу з підніжки на вулицю, тягнучи стрічку за собою; трамвай далі мчить собі, а за ним на весь квартал розвівається добова норма продажу квитків». Щоб уникнути таких трафунків, автоматичні каси для реалізації квитків вдосконалили – тепер опустивши монетку пасажир мав змогу відірвати лише один квиток.
Тролейбус МТБ-82Д на вул. Саксаганського. Автор фото – Леонід Западенко. Фото із колекції Гриця Совківа
Напівавтоматичні і автоматичні квиткові каси випускалися Київським заводом електротранспорту ім. Дзержинського (КЗЕТ), а також самим експлуатуючими підприємствами. Істотно вдосконалив конструкцію напівавтоматичної квиткової каси для міського електротранспорту водій київського трамвайного депо ім. Красіна (Куренівське) Георгій Григорович Щука, який модернізував касу-копилку таким чином, що за рахунок спеціального механізму можна було відірвати квиток тільки після оплати проїзду. На створення автоматичної квиткової каси у Георгія Щуки пішло 8 місяців. Початково механізми автоматичної каси мали пневматичний привід, тому комісія, яка оцінювала винахід, запропонувала винахіднику використати механічний привід від важеля. Іще через два місяці Григорій Щука представив удосконалений варіант конструкції квиткової каси, який потім був захищений Авторським свідоцтвом СРСР №170229. Після доопрацювання фахівцями Науково-дослідного і конструкторсько-технологічного інституту міського господарства такі напівавтоматичні каси були запущені в серійне виробництво на КЗЕТі.
Перехід на безкондукторне обслуговування в електротранспорті міст Української РСР затягнувся на майже півтора десятиліття – у Львові всі тролейбусні маршрути були переведені на безкондукторне обслуговування протягом ІХ п’ятирічки, тобто із 1971 по 1975 рік.
Один із видів напівавтоматичної квиткової каси, який використовувався в електротранспорті Львова у 1960-ті рр. Автор фото – Володимир Караїм
У листопаді 1962 року львівський тролейбус святкував свій перший 10-річний ювілей. На той час випуск тролейбусів на лінію складав 57 машин, які перевозили біля 120 тисяч пасажирів – порівняно із 1957 роком пасажиропотік зріс у півтори рази, адже у рік 5-річчя львівський тролейбус перевозив біля 79 тис. пасажирів в день. У Львові в листопаді 1962 року діяло 7 тролейбусних маршрутів:
№1 пл. Міцкевича – Головний залізничний вокзал;
№2 Львівський автобусний завод – Центр – вул. Окружна;
№3 пл. Міцкевича – вул. 1 Травня (Городоцька) – Льотне поле;
№4 пд. Міцкевича – вул. 700-річчя Львова – стадіон ОБО;
№5 пр. Шевченка – вул. Стрийська – 7-й км. Стрийського шосе;
№6 пр. Шевченка – вул. Стрийська – Новий Львів;
№7 пл. Кропивницького – вул. 1 Травня – ст. Скнилів.
У кінці 1962 року експлуатаційна довжина тролейбусної мережі міста складала 38 км, чисельність тролейбусного парку міста – 68 тролейбусів, у т.ч. 66 тролейбусів МТБ-82Д та 2 тролейбуси «Київ-2». Пасажиропотік львівського тролейбуса в 1962 році склав 41,31 млн. пасажирів.
Тролейбус БТЛ-62, побудований в Баку на базі кузова і ходової автобуса ЛАЗ-695Б та електричного і пневматичного обладнання тролейбуса МТБ-82Д, який послужив прототипом тролейбусів ЛАЗ-695Т, «Київ-5ЛА» та ОдАЗ-695Т
У 1963 році у Львові було збудовано нову тролейбусну лінію по вул. Волоській та Снопківській до нового стадіону «Дружба», який було введено в експлуатацію в серпні 1963 року. Тролейбусний рух по новій лінії було розпочато в грудні 1963 року – сюди із центру міста було продовжено тролейбусний маршрут №4, який тепер курсував за маршрутом Стадіон ОБО – Стадіон «Дружба».
У 1963 році Львів отримав останню партію тролейбусів МТБ-82Д із 4 одиниць. Загалом до Львова протягом 9 років (1952 – 1963 рр.) надійшло 70 таких тролейбусів. Є припущення, що до нашого міста постачалися не тільки нові тролейбуси МТБ-82Д із Заводу ім. Урицького, але й вживані із інших міст. Також у 1963 році ЛТТУ отримало від заводу ім. Урицького 6 модернізованих тролейбусів «Київ-2». Цього було недостатньо для забезпечення потреб міста – дефіцит тролейбусів стримував розширення тролейбусної мережі. Відповідно, було прийнято рішення про виробництво тролейбусів на Львівському автобусному заводі.
Обкатка першого серійного тролейбуса ЛАЗ-695Т у Львові на вул. Городоцькій, 1963 р.
V. Тролейбус із Баку і початок виробництва «рогатих» у Львові
Цікаво, що перший тролейбус, побудований на базі кузова виробництва Львівського автобусного заводу, був створений не у Львові, а у столиці Азербайджану Баку. Сталося це у 1962 році, коли на місцевому вагоноремонтному заводі на базі кузова автобуса ЛАЗ-695Б та електричного та пневматичного обладнання старого тролейбуса МТБ-82Д було збудовано кустарним способом тролейбус, який отримав назву БТЛ-62. У моторному відсіку в задній частині автобуса розмістили тяговий електродвигун, у багажних відділенням – компресор із електроприводом, а також пуско-регулюючі реостати. Було укріплено дах автобуса (тоді автобуси ЛАЗ-695 виготовлялися із даховими вікнами із оргскла) і на ньому встановлено штанги-струмознімачі. Тролейбус БТЛ-62 було прийнято на баланс Бакинського трамвайно-тролейбусного управління та введено в експлуатацію. На ВАРЗі ім. Жовтневої революції в Баку було збудовано як мінімум 5 таких тролейбусів – вони в Баку мали інвентарні №№177, 198, 209, 229 та 252.
Треба зазначити, що тролейбус БТЛ-62 був не першою спробою бакинських тролейбусників власними силами створити нову модель електротранспорту – в 1960 році також напівкустарним методом на базі старої машини МТБ-82Д був збудований тролейбус «Баку» із оригінальним кузовом.
Тролейбус ЛАЗ-695Т на пр. Леніна у Львові. 1964 р.
Навесні 1963 року інформація про тролейбус БТЛ-62 із Баку, збудований на базі ЛАЗівського кузова, дійшла до Львова та Києва. Оскільки на той час потужності кузовного виробництва на Київському заводі електротранспорту ім. Ф.Дзержинського були невеликі, було вирішено розпочати серійне виробництво тролейбусів на базі кузовів автобусів ЛАЗ-695Е. Фахівців Львівського автобусного заводу – інженерів Н.Клемперта та Л.Хіліна, було відправлено до Баку для вивчення конструкції нової машини. Після цього було домовлено про передачу першого тролейбуса БТЛ-62 із інвентарним №177 до Львова. На ЛАЗі за цим зразком було розроблено відповідну конструкторську і технологічну документацію для виробництва серійного тролейбуса ЛАЗ-695Т. Як і у тролейбусі БТЛ-62, в цій машині використовувалося електрообладнання від застарілого тролейбуса МТБ-82Д. Бакинська машина у Львові була введена в експлуатацію в травні 1963 року, а вже у кінці червня 1963 року із воріт ЛАЗу виїхав перший тролейбус ЛАЗ-695Т, збудований в заводських умовах. Через те, що в проектуванні тролейбусу взяли участь інженери КБ ЛАЗу та представники Бакинського ТТУ, зокрема й інженер Н.Хачатуров, новий тролейбус отримав назву «Дружба». Загалом на Львівському автобусному заводі у 1963 році було збудовано 10 тролейбусів ЛАЗ-695Т. Є версія, що в конструкції цих тролейбусів було використано електричне обладнання старих московських тролейбусів МТБ-82М 1946 – 1947 рр. випуску, які були доставлені для утилізації на Львівський автобусний завод.
Тролейбус ЛАЗ-695Т на пл. Богдана Хмельницького (Св. Юра). Друга половина 1960-х рр.
Новий тролейбус ЛАЗ-695Т виявився достатньо економічним – для його виготовлення потрібно було вдвічі менше металу, а ніж для тролейбуса МТБ-82Д. Крім того, тролейбус ЛАЗ-695Т створював значно менше шуму, завдяки більш м’якій підвісці. Нова модель тролейбуса була схвалена Радою міністрів Української РСР, на 1963 рік було заплановано випуск 100 тролейбусів моделі ЛАЗ-695Т, окрім ЛАЗу такі тролейбуси мав збирати Київський завод електротранспорту ім. Ф. Дзержинського (модель «Київ- 5ЛА») та Одеський автоскладальний завод (ОдАЗ-695Т). До Києва і Одеси із Львівського автобусного заводу поставлялися готові кузови із ходовою частиною, які там комплектувалися електричним і пневматичним обладнанням. Загалом було виготовлено біля півтисячі тролейбусів на базі кузова автобуса ЛАЗ-695Е, в тому числі 50 таких тролейбусів отримав Львів, вони отримали деповські номери №№ 101-150.
Антон ЛЯГУШКІН та Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ
Автори висловлюють вдячність за надання важливих матеріалів та інформації з історії львівського тролейбуса шанувальникам історії Львова та міського електротранспорту Олександру Єрохіну та Андрію Дрималику.
Перелік використаних джерел інформації
Бейкул С.П., Брамський К.А. Київський трамвай. До 100-річчя з дня пуску в експлуатацію. [Текст] / С.П. Бейкул, К.А. Брамський. – Київ: Будівельник, 1992 – 96 ст.;
Богодистый П. Пассажирские троллейбусы производства СССР. Часть 5. [Текст] / П. Богодистый // Наука и техника. – 2017 – № 4;
Вуйцик В.С., Липка Р.М. Зустріч зі Львовом: Путівник. [Текст]/ В.С. Вуйцик, Р.М. Липка. – Львів: Каменяр, 1987 – 175 ст.;
Звіт про роботу виконкому за період з 01.01.96 р. до 30.12.96р. [Текст] – Львів: Львівська міська рада. Виконавчий комітет, 1996 – 6 ст.;
Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. [Текст] / Упорядники У.Я. Єдлінська, Я.Д. Ісаєвич та ін. – Київ: Наукова думка, 1986 – 424 ст.;
Історія Львова. Короткий нарис. [Текст] / Редакційна колегія Г.Ю. Гебрільсткий, Є.К. Лазаренко, В.К. Осечинський, О.Г. Цибко. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1956 – 294 ст.;
Климов К. Первооткрыватель мира троллейбусов. [Текст]/ К. Климов // Грузовик пресс. – 2017. – № 1;
Тархов С.А. Історія Львівського трамвая. [Текст] / С.А. Тархов. – Львів: УПІ ім. І. Федорова – Фенікс ЛТД, 1994 – 128 ст.;
Тархов С., Козлов К., Оландер А. Електротранспорт України. Енциклопедичний путівник. [Текст] / С. Тархов, К. Козлов, А. Оландер. – Київ: Варто, 2010 – 934 ст.;
Швед М.І. Львів. Короткий путівник-довідник. [Текст]/ М.І. Швед. – Львів: Каменяр, 128 ст.
29 грудня о 19:00 у Львівській національній філармонії гурт «LEONVOCI» виступить із програмою «Вдома на Різдво!». У репертуарі – світові хіти та українські колядки, повідомляють організатори.
«Їхніми голосами захоплюється уся Європа, але на Різдво вони завжди повертаються додому! Зірки шоу «Голос Країни» та польського «МамТелент» – LEONVOCI з програмою «Вдома на Різдво!». Найгарніші колядки та різдвяні пісні в унікальному виконанні неперевершених тенорів! Молодий колектив, який підкорює своїм оперним співом європейські сцени, на Різдво повертається до рідної домівки, щоб запросити усіх вас на свій сольний концерт», – йдеться у повідомленні.
Кількість місць обмежена відповідно до карантинних вимог. Квитки за посиланням: https://bit.ly/3FN1UMF
Довідково: LEONVOCI – український гурт, заснований у 2015 році Назаром Тацишиним. З італійської та іспанської «Leon Voci» – «Голоси Левів» або «Голоси Львова».
Зворушлива історія харківської авторки Тані Поставної “Коли я була лисицею” оживе на сцені Першого театру у Львові.
Книга “Коли я була лисицею” Тані Поставної, що перемогла в номінації “Література для дітей” премії “Еспресо. Вибір читачів 2020” та одна з п’яти в короткому списку номінації “Дитяча Книга року BBC-2019” лягла в основу однойменної вистави, прем’єра якої відбудеться 12 грудня у Першому театрі у Львові. Історія, придумана дитячою письменницею, журналісткою, сценаристкою та режисеркою з Харкова Танею Поставною та видана видавництвом “Vіvat” так зворушила львів’ян, що режисерка Першого театру Лариса Діденко вирішила з допомогою акторів втілити її на сцені, інформує “Еспресо.Захід“.
Як розповіла Таня Поставна, ініціатива львів’ян її заскочила і дуже зворушила.
“Я ніколи не сприймала себе як письменницю, – каже Таня Поставна. – Тобто ніколи не розглядала себе як таку, чиї твори можуть опинитися в репертуарі театру на зразок творів класиків – Франка, Лесі Українки чи інших. Досі не вірю, що це трапилося. Але воно утверджує мене на думці, що те, що роблю – недаремно. Загалом писати дуже люблю і маю що сказати. “Коли я була лисицею” – моя дебютна книжка (після неї вийшли ще дві). І те, що саме дебютна книжка потрапила на сцену театру, дає особливі крила”.
Історія “Коли я була лисицею” – це історія про дитинство та силу дитячої уяви, про віру в дива та стосунки зі старшими, про духовні зв’язки між людьми, що часто густо можуть бути навіть сильнішими, ніж кровні. Про те, що сім’я насправді може виглядати по-різному.
“Це театральна НЕ казка дітей та дорослих, історія про правду, – акцентує режисерка Лариса Діденко. – Про втрати і зустрічі. Про підтримку, яку ми можемо знайти в інших і яку самі можемо надати. Про те, що погані речі трапляються і, на щастя, минають. Про те, що крім спорідненості кровної є ще й спорідненість духовна, і тому ми ніколи не будемо сиротами в цьому світі. Історія про те, як лисиця вилюдніла”.
“Колись, коли мені було років п’ять, я подовгу сиділа з дідусем на його веранді і дивилась, як він ремонтує старі телевізори, – написала колись Таня Поставна на своїй facebook-сторінці. – Там я ховалася від грози, слухала казки на бобінах і їла гоголь-моголь. І от хто б міг подумати, що всі ті вечори приведуть до того, що я напишу дитячу книжку?”
А ще ця книжка – про сирітство й усиновлення, про адаптацію та взаємостосунки зі світом. Недаремно авторка співпрацювала з благодійним фондом “Клуб добродіїв”, що допомагає дітям-сиротам ставати успішними: з кожного проданого примірника книги кілька гривень йшло на рахунок цього фонду.
До речі, коли задати в Google назву книги, то вся перша пошукова сторінка ряснітиме словом “Розпродано”. Бо таки “Коли я була лисицею” того варта.
У 2022 році виповнюється 130 років з дня народження одного з цікавих, але маловідомих українських архітекторів Львова – Олександра Пежанського. Син видатного архітектора Григорія Пежанського, талановитий фотограф (член Українського фотографічного товариства), один з перших у Галичині, хто зайнявся кольоровою фотографією, скрипаль, художник та мандрівник (член Туристично-краєзнавчого товариства Плай»).
У цій публікації пропонуємо вам познайомитися з Олександром Пежанським – архітектором. У його доробку насамперед проєкти церков зведених на Львівщині, але про це ми напишемо окремо. Сьогодні ж розповімо про кілька цікавих реалізованих задумів зодчого, виконаних здебільшого у стилі функціоналізму та ар деко в 1930-х роках у Львові та поза ним, які не стосуються храмового будівництва.
Олександер Пежанський
Новий корпус Національного музею у Львові
За сучасною адресою вул. Драгоманова, 42 біля колишньої вілли Дуніковського, де розташовано Національний музей, за проєктом Олександра Пежанського було зведено новий корпус для потреб музею.
Освячення фундаментів розбудови Національного музею у Львові відбулося 5 вересня 1930 р.: «… в п’ятницю 5 ц.м., в год. 5 попол., відбулося посвячення фундаментів розбудови Нац. Музею при вул. Мохнацького ч. 42. Чину посвячення довершив Основник Музею ексц. митрополит Шептицький та еп. Будка в окруженні духовенства, членів Кураторії Нац. Музею і Громадянського Комітету, представників українських установ та української преси і невеличкої горстки української інтеліґенції та занятого при будові робітництва. Підчас акту посвячення новозатягнених фундаментів вмуровано в розі муру грамоту, яку підписали всі приявні. Торжество посвячення, з якого пороблено фотоґрафічні знимки, закінчено многолітсвіями.
Проєкт розбудови Національного музею у Львові (авт. Олександер Пежанський)
Плян розбудови Музею, що ведеться під кермою інж. Пежанського, передбачує тимчасом вибудовання 3 величезних кімнат праворуч і 5 кімнат позаду Музею. З часом має бути вибудоване і крило ліворуч Музею, так, що після відповідної перерібки горішніх частин головного будинку Музей як цілість буде представлятися незвичайно величаво і зможе як слід розмітити всі нагромаджені в ньому скарби мистецтва», – писала про захід газета «Діло» (№ 198, 7 вересня 1930).
Львів, будинки по вул. Пісковій, фото Мирослави Ляхович
Будинки для українського кооперативу «Власна хата»
Вздовж парної частини вулиці Піскової (№№ 26-40) тягнеться ряд спарених двоповерхових кам’яничок, збудованих у 1927-1929 рр. у стилі раннього функціоналізму для української кооперативи «Власна хата». Ці будинки нагадують британську рядову забудову першої третини ХХ ст. Оздобою фасаду, крім вхідних дерев’яних дверей з ромбоподібними ґратами, були теж люкарни з трикутним фронтоном на даху.
Проєкт житлових будинків кооперативи “Власна хата” авторства Олександра Пежанського (за інформацією доньки Олександра Пежанського Дарії Ярошевич)
“За дорученням житлової кооперативи “Власна Хата” дістав я завдання виконати проєкт 24-х будинків на вулицях Генінґа (сучасна Харківська) і Пісковій у Львові. Будинки засадничо мали по два помешкання дво- або трикімнатні з комфортом – в деяких домах було ще помешкання в мансарді. Керівництво будовою виконував я на спілку з Романом Сенишиним з тим, що він займався більше адміністративною частиною та фінансовими справами. По закінченні забудови від вул. Піскової перейдено було до будови другої частини, себто від вул. Генінґа (14 домів), де по виконанні будови під дах ми відмовилися від подальшого керівництва будовою, позаяк нам кооператива не виплачувала умовленого гонорару. Кооператива завинила нам 16 000 злотих, виставила векселі, і справа опинилася в суді де її заступав др. Володимир Старосольський. Справу ми виграли, але грошей ніколи не одержали – лиш вписано було нам кредит на рахунок”, – писав у спогадах Олександер Пежанський.
Львів, будинок по вулиці Глибокій, 11, фото М. Ляхович
Дім для товариства «Карпатія»
Будинок по вул. Глибокій, 11, зведений у 1938—1939 роках для працівників товариства «Карпатія» (дочірня страхова компанія Товариства «Дністер», створена у 1911 р.) за проєктом архітектора Олександра Пежанського у стилі функціоналізму. Це типове орендне житло кінця 1930-х рр. з палісадником. Кожен з поверхів містить по дві трикімнатні квартири.
Львів, будинок по вулиці Глибокій, 11, фото М. Ляхович
Бібліотека “Студіону”
На вул. Скарги, 2а (сучасна Озаркевича) упродовж 1903-1904 років проєктно- будівельна фірма І. Левинського з участю архітектів О. Лушпинського, Т. Обмінського (автор проекту фасаду) та Є. Нагірного звела в сецесійному стилі будинок, фундований Митрополитом Андреєм Шептицьким.
Згідно з поверховим планом, у будинку дяківської бурси на третьому поверсі від городу передбачалася кімната для освітньої бібліотеки. У цій кімнаті, а також у партері та коридорах на початку свого формування містилася книгозбірня „Студіону”.
Сучасний вигляд будинків Студіону 2а і 2б по вул. П. Скарги (Озаркевича, 2)
З середини 1936 року митрополит почав реалізовувати свій давній намір – перенесення у нове приміщення. Запрошений Андреєм Шептицьким архітектор Олександер Пежанський у 1936-37 роках зводить п’ятиповерхову будівлю за адресою вул. П. Скарги, 2б, сполучену переходом з старим приміщенням.
Новий будинок з усіх поглядів відповідав тогочасним технічним вимогам щодо зберігання книжок: мав залізні двері й полиці, добре електричне освітлення, центральне опалення, залізобетонні підлоги, перехідний балкон і внутрішній ліфт, що сполучав усі поверхи. До речі каналізаційні роботи при зведенні будинку бібліотеки виконав брат архітектора, інженер Михайло Пежанський.
Проєкт нового приміщення бібліотеки “Студіону” (авт. Олександер Пежанський)
Вілла Шухевичів
Двоповерхова кам’яниця у стилі функціоналізму 1930-х років за адресою вул. Барвінських, 7. Споруджена внаслідок перебудови вілли Шухевичів кінця ХІХ ст. (за проєктом Броніслава Бауера). Від старої вілли залишилися лише вхідна брама на ґратах якої видно літери «ВШ» та рік побудови «1897».
Тут у 1900—1915 роках мешкав із сім’єю український етнограф і громадський діяч Володимир Шухевич, у 1920-х роках, під час навчання у Львівській політехніці — його онук Роман Шухевич. За польських часів тут була редакція українського часопису «Вісті з Лугу», також тут мешкав його видавець Роман Дашкевич.
1928 року розпочато перебудову за проєктом Олександра Пежанського. Роботи завершено лише у 1936 році під керівництвом Ярослава Фартуха. Будинок отримав другий поверх і втратив первісний фасад
Управа «Маслосоюзу»
У 1932 році між сучасними вулицями Братів Міхновських і Головацького у Львові за проєктом Олександра Пежанського було зведено 2-поверхову торговельно-промислову споруду «Маслосоюзу». Управа Крайового молочарського союзу знаходилася тут до 1940 р., а на прилеглій території до 1990-х було підприємство з переробки молока. Зараз на цьому місці сучасна забудова.
Проєкт домівки Карпатського лещатарського клубу у Славському (авт. Олександер Пежанський)
Домівка Карпатського лещатарського клубу у Славському.
Проєкт домівки, виконаний Олександром Пежанським у 1932 році, був затверджений товариством і до кінця року майже повністю реалізований. Будівлю Товариство зводило за власні кошти та пожертви. Вагомий внесок у фінансування будівництва вніс д-р Дм. Левицький. На честь поважного мецената домівка отримала його ім’я.
Посвячення домівки Карпатського Лещетарського Клубу, 4 березня 1934 р.
У березні 1934 р. будинок КЛК у Славському було освячено: «На прекраснім місці, в столиці нашого лещетарського спорту – Славську, станув перший український лещетарський захист. Завдяки платній грошевій допомозі голови УНДО д-ра Дм. Левицького і фаховій інж. О. Пежанського мають наші лещетарі дім, до якого не потребують впрошуватися. До нього, як до вулика бжоли будуть злітатися на нічліг і відпочинок – з прогульок по дооколичних горах» – писала газета Діло (ч. 60, 7 березня 1934 р.)
На жаль, домівка Карпатського Лещетарського Клубу у Славському не збереглася.
Притулок українського Туристично-краєзнавчого товариства «Плай» в середині 30-х рр. ХХ ст. (Джерело: Вікіпедія)
Високогірна база-притулок українського Туристично-краєзнавчого товариства «Плай»
Проєкт бази в оригінальному бойківському стилі архітектор Олександер Пежанський виконав безкоштовно, позаяк був членом «Плаю». Зведено будівлю було на полонині Плісце в Ґорґанах, під горою Ґрофою впродовж 1933-1935 років.
База мала три приміщення і придатне для використання горище. До наших днів притулок авторства Пежанського не дожив. Ймовірно, що його спалили під час бойових дій.
Будинок по вул. Пелчинській, 17 (сучасна Вітовського), 1930-ті рр. Фото Олександра Пежанського
Цікавим також є власний споруджений житловий будинок по вул. Пелчиській, 17 (сучасна Вітовського), який автор проєкту збудував в 1930-х рр. для потреб своєї сім’ї.
Проєкт житлового будинку за сучасною адресою Вітовського, 17 (авт. Олександер Пежанський)
Окрім того, під керівництвом Олександра Пежанського зводили новий корпус шпиталю «Народна лічниця» (коштом Андрея Шептицького, за проєктом Євгена Нагірного на вулиці Петра Скарги, 4. Будівництво тривало у 1931-1937 рр.), а також проводилася реставрація Народного дому у 1927 р.
Софія ЛЕГІН
Редакція Фотографій Старого Львова висловлює щиру вдячність за надані матеріали, використані у публікації, доньці Олександра Пежанського – Дарії Ярошевич
Джерела:
Архітектура Львова: час і стилі XIII-XXI ст. / упорядник і науковий редактор Ю. О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008;
Мельник І., Загайська Р. Личаківське передмістя та східні околиці Королівського столичного міста Львова. Центр Європи, 2013;
Мельник І. Краківське передмістя та західні околиці Королівського столичного міста Львова. Львів: Центр Європи, 2011;
Мельник І. Львівський Новий Світ та південні околиці Королівського столичного міста Галичини від Святого Юра до Наварії. – Львів: Центр Європи, 2014;
Містерії. Що діється в «Народньому Домі»? // Діло. — 1928. — 21 квітня. — № 87 (11340);
Пежанський О. Спогади 1892-1972 / упорядник Д. Ярошевич. – Київ: Майстер книг, 2018
У гірському селі на Львівщині є найдовша вулиця України. Фото Суспільне Львів
У гірському селі на Львівщині є найдовша вулиця України.Це вулиця Шевченка у селі Орів Трускавецької громади. Її протяжність — 14 кілометрів. Такий рекорд зафіксували 1 грудня.
“Починається вона вивіскою “Вас вітає Орів” і закінчується аж на Цюхові, як то кажуть, там Горішній кінець. То вона має, кажуть, 14 кілометрів десь. Тут пішки треба йти близько двох годин, може 3. А машиною скоренько — 10 хвилин”, — розповідає мешканець села Орів Ігор Горічко.
Ігор Горічко. Фото Суспільне Львів
“Деколи ми пишемо листи, то кажуть: “В Орові вулиця така довга, вся Шевченка”. У нас довге село, автобуси часто їздять”, — каже мешканка села Орів Марія Шкумбатюк.
Центральну та єдину вулицю села на рекорд України подала громада. Староста села Орів Тетяна Сухроменда каже, що вулиця отримала назву Шевченка в 1986 році:
“У нас була презентація в Трускавецькій територіальній громаді. Ідея виникла подати на рекорд України вулицю найдовшу і найкрасивішу, не враховуючи того, що в нас дороги немає”, — каже Тетяна Сухроменда.
Село Орів на Львівщині. Фото Суспільне Львів
За словами мера Трускавця Андрія Кульчинського, площа села близько 70 км 2. І це друга найбільша площа після Львова. Фіксувати рекорд приїхали експерти книги рекордів України.
Фіксація рекорду на найдовшу вулицю України. Фото Суспільне Львів
Фіксувати рекорд приїхали експерти Книги рекордів України. Протяжність вулиці виміряли двома способами.
“Ми зафіксували крайню точку вулиці Тараса Шевченка. Яка становить 14 кілометрів і це є рекордом України”, — сказала експертка Національного реєстру рекордів України.
Орів – найдовше та найбільше за площею село Львівської області. Про це повідомили у обласному управлінні туризму. До 1967 року воно за площею було більшим навіть за Львів.
![Катерина Грушевська. Львів, [1910-1911] р.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2015/06/613.jpg?resize=696%2C1262&ssl=1)
