Про Олександра Пежанського розповіла його донька Дарія Ярошевич

1075
Про Олександра Пежанського розповіла його донька Дарія Ярошевич

19 серпня цього року, в рамках “Львівських Фото Фестин 2021”, львів’яни мали змогу через скайп поспілкуватися з донькою знаного львівського архітектора та світливця Олександра Пежанського Дарією Ярошевич.

Для всіх, хто не чув її розповіді, пані Дарія люб’язно надала її текст для публікації на сайті Фотографії старого Львова. А також доповнила світлинами. Подаємо її розповідь без змін та зі збереженням стилістики.

“Щиросердечно дякую організаторам цього фото-фестивалю за можливість розповісти про мого батька інженера – архітекта Олександра Пежанського. Як це добре, що сучасна техніка дозволяє нам на “електронні” зустрічі. Мені – очевидно – було б більше радісно приїхати до мого рідного Львoва, але – це не завжди можливе. Розповім коротко про життєвий шлях мого батька, який – подiбно як його фотографії – був повний світла і тіні.

Дарія Ярошевич
Дарія Ярошевич

Oлександер Пежанський народився у Львові 2 листопада 1892 р. в родині Олени і Григорія Пежанських. Григорій Пежанський був знаним  у Львові архітектом на зломі ХІХ і ХХ століття. Олександер мав 2-х братів: старшого на рік і пів Володимира та молодшого на 8 років Михайла. Після матурального іспиту в 1910 році Олександер поступив у Львівську Політехніку на відділ архітектури.  Вже тоді багато часу присвячував своїй першій розвазі – музиці. Яко скрипаль – соліст виступає з хором “Бандурист” по містах Західної Галичини. Перша Світова війна припинила усе. Покликаний до австрійського війська служив там у залізничному полку будуючи колеї у різних територіях тодішньої Австро-Угорської імперії. В 1918 р. дістав дозвіл продовжувати студії у Відні які закінчив дипльомом у Львівській Політехніці.  Після розпаду Австрії перейшов до Української Галицької Армії як старшина залізничної служби. Але не на довго. Від імені УГА виїжджає до Німеччини, щоб закупити технічний виряд для українського уряду. Там застає його трагічний кінець визвольних змагань.

Олександер Пежанський. Роки першої світової війни
Олександер Пежанський. Роки першої світової війни

Тоді починається його декількалітня мандрівка: спочатку у Відні, опісля в Катовицях а в кінці повертається до Львова. І тут від 1927 до 1939 року провадить самостійно будівельне підприємство, проєктуючи і будуючи багато будівель у Львові , як також поза його межами. Є членом мистецької комісії при Митрополичій Консисторії, а теж технічним і мистецьким дорадником українських громадських установ.

До найвизначніших проєктів Олександра Пежанського належать: проєкти церков в Ільнику біля Турки, Потелечу біля Рави Руської, Германові біля Львова, Озерянах біля Чорткова; Народні доми в Романові, Ворохті і Залукві; домівка КЛК в Славському, а у Львові: Народна Лічниця, Бібліотека “Студіон”, мешканева оселя “Власна Хата”, розбудова Українського Національного Музею ім. Митрополита Шептицького, відновлення інтрер’єру Успенської Церкви та інші.

В 1933 р. батько мій одружився з Іриною з Макарушків а три роки пізніше дочекався одинокої доньки.

Ірина Пежанська (Макарушка). "Вечір народної ноші" вбрання із Заліщиччини. Львів, 1934 рік.
Ірина Пежанська (Макарушка). “Вечір народної ноші” вбрання із Заліщиччини. Львів, 1934 рік.

В хаті нашій у Львові, в останніх роках перед Другою Світовою війною, часто відбувалися якби приватні камерні концерти. Такі музики як Туркевич, Савицький, Криштальський та інші сходилися на проби а мій батько часто записував їх на платівки. Бо записування на платівки було ще одним зацікавленням мого батька. Записані на них голоси митрополита Андрея Шептицького, Романа Купчинського, Льва Лепкого та інших.

І знову війна створила глибоку прірву в житті мого батька. Знову покидає Львів – тим разом з родиною – і тим разом на завжди.

Після війни живе в Катовицях в Польщі а в 1966 році переїжджає до США на свою останню мандрівку, яка для нього закінчується 31 серпня 1972 р.

Олександер Пежанський. 1960 рік
Олександер Пежанський. 1960 рік

Як далеко сягаю пам’яттю в моє дитинство, все бачу мого батька або з плянами в руці коли виходив до праці або щонайменше з двома фотографічними апаратами коли ішов зі мною до парку.  Фотографіка це було його найбільше улюблене зайняття. Воно поєднувалося в природній спосіб з його фахом архітекта, а теж з його артистичними здібностями: малярськими (малював акварелями) і музичними. До цього доходила ще одна розвага – подорожі. Таке поєднання зацікавлень довело в результаті до величезного архіву чорно-білих і кольорових фотографій і прозірок.

А було цих фотографій в нашій хаті тисячі: чорно-білі і кольорові прозірки та чорно-білі світлини, різні за тематикою і жанром. Одні – чисто особисті, родинні; другі – хроніки з туристичних подорожей по Західній Європі, в яких переважали об’єкти архітектури та краєвиди; треті – з подорожей по західних землях Галичини. Також, цікавило мого батька життя українського громадянства у Львові. На світлинах знаходимо такі визначні постаті як митр. Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий, Дмитро Левицький, Роман Купчинський та ін.

Архикатедральний Собор Святого Юра, 1938 рік. Світлив Олександер Пежанський
Архикатедральний Собор Святого Юра, 1938 рік. Світлив Олександер Пежанський

Професійна праця батька вимагала багатьох поїздок. Але не тільки праця була причиною цих подорожей по Західній Україні. Манила краса Карпат, манили старинні церкви, манили цікаві типи людей – і усе це увіковічував у фотографії. Батько мав знамените відчуття перспективи і т.зв. “фотографічне око”. Потрафив підхопити такі фрагменти природи чи архітектурні деталі, яких пересічне око навіть не запримітило.

В останніх роках перед війною відкрилися нові можливості перед нашим фотографом – колір у фотографії. На одній із перших прозірок батько мій сфотографував свою маленьку тоді доню так одягнену: в білому плащику (була зима), в жовтій шапці і з червоною подушкою, щоб переконатися як виходять кольори. Знимка була знаменита і є до сьогодні!

Дарія Ярошевич, Львів, 1938 рік. Світлив Олександер Пежанський
Дарія Ярошевич, Львів, 1938 рік. Світлив Олександер Пежанський

На закінчення цих спогадів згадаю в яких обставинах повставали деякі фотографії. Після війни ми перебували в Польщі. Там в роках п’ятдесятих і шістдесятих техніка кольорової фотографії була так примітивна, що батько займався тільки чорно-білими світлинами. Спочатку збудував собі власний збільшувач, якже страшно примітивний в порівнянні із теперішними “чудами” техніки. Була це дерев’яна скринька із жарівкою, лінзою і об’єктивом. Остроту світлини було дуже важко наставити, папір шпильками прибивалося до стіни – але світлини виходили добрі. Опісля “доробився” батько вже трішки ліпшого збільшувача.

Довгими роками, в Польщі, асистувала я батькові в нашій маленькій, темній кімнатці. Вчив мене як копіювати, як “масувати” світлини щоб були гарні хмари, як їх компонувати. А на проходах, вчив як “підглядати” природу: присідав, клякав, вставав – і фотографував.

Коні у водопою, біля Бережан, 1938 рік. Світлив Олександер Пежанський
Коні у водопою, біля Бережан, 1938 рік. Світлив Олександер Пежанський

Після приїзду до США одним із перших закупів був очевидно збільшувач. Малий куток в підвалі, відгороджений чорною, плястіковою заслоною, стіл, полички і вже почалася праця. Багато репродукцій щоб утрвалити старі, родинні чи громадського характеру світлини. Перерібка кольорових  прозірок на чорно-білі світлини. Нo і маленька внучка, новий дуже цікавий об’єкт до фотографування.

Незломний ентузіязм до фотографії дозволив мому батькові підготувати в 1972 р. майже 90 світлин, великого формату до нової виставки Українського Фотографічного Товариства в Ню Йорку, вже тоді, коли і сил, і здоров’я не ставало. Усі ці світлини я використала в 1973 р. для “посмертньої” виставки в Чікаґо під назвою “Минуле”, яку спонзорувало Українське Товариство Інженерів в Америці. Світлина мого батька під назвою “Спрацьовані руки” одержала відзначення – так в Польщі як і в США.

В США репродукції світлин Олександра Пежанського знаходяться в деяких числах журналу Союзу Українок Америки “Наше Життя”, в книжці “Гуцульщина” та в інформативному листку Українського Конґресового Комітету Америки.

Розмова, Ямна (Яремче), 1939 рік. Світлив Олександер Пежанський
Розмова, Ямна (Яремче), 1939 рік. Світлив Олександер Пежанський

А в 1992 р. у видавництві “Світло і тінь” у Львові підготовлено до друку фото-альбом фотографій Олександра Пежанського “Ностальгія”.  Так трапилося, що Василь Пилип’юк, головний редактор цього видавництва , усім знаний журналіст і фотограф, відвідав нас у США (я жила з родиною на окраїнах Чікаґо). Він захопився фотографіями мого батька і ми рішили видати цей фото-альбом в соту річницю з дня народження батька.

Хочу тут згадати, що більшість етнографічних світлин, поміщених в цьому альбомі, була в оригіналі кольоровими прозірками. Тільки після приїзду до США батько переробив їх на чорно-білі світлини. На жаль, ціла серія прозірок з Космача і з Шешорів не є вдала в кольорі. Фотографовані літом 1939 р. (батько вживав німецькі фільми “Аґфа”) а проявлені два роки пізніше (перешкодила війна) втратили оригінальний колір. Очевидно тепер є можливість виправити ці кольори – але це вже інша тема.

Обкладинка альбому Олександра Пежанського "Ностальгія"
Обкладинка альбому Олександра Пежанського “Ностальгія”

Чому назва “Ностальгія”? Цитую слова Василя Пилип’юка: ….”Здається не має місткішого слова, яке би змогло уповні відтворити зір очей, людські постави, шерехи природи, перестороги хрестів і церков,….неспокій річок – з делекого вчора до днини сущої.  ….ось вервичка люду до церкви через кладку…..ось хрест посеред дороги…..старі афіші в місті…..який далекий і який близький світ!  Майстра – світливця вже не має, залишилися з нами тільки його 100 літ….та чи лише 100 літ? А талановиті роботи – картини? Так, їх сміливо можна назвати народними картинами з народного  життя” (кінець цитати).

І не на “Ностальгії”закінчується мої розповідь про батька. Мій батько мав знамениту пам’ять до минулого і рішив написати спогади. Спочатку, ще за перебування в Польщі, писав їх польською мовою. А тоді, після приїзду до США, переписав українською. Минали роки мого житті в Америці. Аж одного дня – коли я вже була на пенсії і діти вже покинули хату (як кажуть були “на свойому”) – а пригадала собі що на полиці є зошити з рукописами спогадів мого батька. Перечитала їх, так зацікавилася ,що рішила переписати їх на комп’ютер а думкою, що може колись мої діти, які знають українську мову, схочуть їх перечитати. Мій знайомий – історик з Одеси – Володимир Чумаченко, який тоді читав українську мову і культуру на іллінойському університеті в Шампейн-Урбана, попросив мене переслати йому електронно ці спогади. А опісля сказав мені “Ви мусите видати друком ці спогади бо для істориків спогади людей мають велике значення”.  А Олександер Пежанський пережив багато. І так появилася книжка спогадів Олександра Пежанського в 125 річницю з дня його народження. До тексту я додала багато його фотографій.

Обкладинка книжки спогадів Олександра Пежанського в 125 річницю з дня його народження
Обкладинка книжки спогадів Олександра Пежанського в 125 річницю з дня його народження

Дозволю собі перечитати деякі зауваження з двох рецензій, які були надруковані в тижневику “Свобода” в США. Петро Часто в статті з 2019 р. під заголовком “Люди добрі – пишіть спомини” писав (цитую): “Книжка направду рідкісна – за щільністю описаних в ній подій, за кількістю згаданих людей, в тому числі відомих якщо не всій Україні, то всьому західньому українству, за щирою простотою оповіді і за невигаданою перев’яззю драматичних чи і трагічних колізій з веселими і смішними. Це майже щоденникові записи про те, що переживалося і як переживалося.”  І далі: “Неабиякою перевагою споминів О. Пежанського є природна галицька українська мова, і дуже добре вчинили дочка автора Дарія Ярошевич та редактор книжки Володимир Чумаченко, не втручаючись у первісне слово – так зберігся чар однієї зі старих говірок нашої мови” (кінець цитати). А Левко Хмельковський в 2021 р. писав (цитую): “Як це найчастіше стається з споминами учасників подій порівняно з дослідженнями пізніших іменитих істориків, книга дуже цікава саме тому, що читач поринає в опис безпосередніх подій того часу, ніби стає їх учасником” і далі: “Величезне значення має багатий добір світлин, які наближають читача до людей того часу, ведуть його на вулиці й площі історичних міст. А люди на світлинах не були звичайні “ і далі: “Редактор книги Володимир Чумаченко пояснює: “Ця книга споминів є одночасно історичним документом енохи й особистою рефлексією автора щодо пережитого з безліччю пережитих деталей – драматичних, трагічних, а часто також іронічних й кумедних. В особі Олександра Пежанського та його родини ми бачимо як чисельні історичні події першої половини минулого століття пройшли через життя і долі представників українського середнього класу в Західній Україні” (кінець цитатів).

Надіюся, що і тут у Львові ця книга спогадів зацікавить читачів. Дуже дякую за увагу.”

Олександер Григорович Пежанський (2 листопада 1892, Львів — 31 серпня 1972, Даунерс Гроув) — український архітектор і фотохудожник, живописець, солдат Української Галицької армії. Син архітектора Григорія Пежанського.

Дарія ЯРОШЕВИЧ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.