Завтра, 15 жовтня 2022 року, о 19 год у Палаці культури «РОКС» (вул. Федьковича, 54/56) відбудеться вистава «Жінка над нами» за п’єсою італійського драматурга та кіносценариста Альдо де Бенедетті! У ролях – незрівнянна Лілія Ребрик, маестро Лесь Задніпровський та зірка телеекранів Костянтин Костишин у постановці легендарного режисера Валерія Астахова.
На глядачів чекає неймовірна театральна постановка з нестримною італійською пристрастю, чітко впізнаним смаком інтриги, ноткою хитрощів і таким приємним післясмаком щирого сміху.
Український актор театру, кіно та дубляжу, народний артист України маестро Лесь Задніпровський, який блискуче продовжив славетну театральну династію своєї знаменитої родини, що триває понад 200 років, розповів про особливу любов українців до своєї землі:
«Ми нікуди з цієї землі не підемо. Ми любимо свою державу, віримо в Україну. Тут могили наших предків, тут наші святині, тут наша культура, наша мова і наш український театр. Будемо ми – будуть наші діти. Любіть свою мову, свою культуру, ходіть до театру!
Сподіваюсь, ми доставимо Вам максимум задоволення, хорошого настрою і любові! До зустрічі!», – підкреслив Лесь Задніпровський.
Сцена з вистави “Жінка над нами”
Водночас заслужений артист України Костянтин Костишин додав: «Сподіваюсь, Ви отримаєте шалене задоволення від сюжету п’єси та гри акторів».
Непередбачуваний сюжет розгортається навколо чарівної журналістки Паоли.
Відомий політик Леоне з першого погляду закохується в неї. Кохання настільки затьмарює йому розум, що не дивлячись на свій поважний вік, він втрапляє в вельми цікаву авантюру, яку вигадав його новий приятель – драматург П’єро…
«Панове, я хочу запросити вас на виставу з дивовижною назвою «Жінка над нами»!
Залишилося вгадати, хто ж ця жінка?», – інтригує Лілія Ребрик.
Сьогодні помандруємо до села Тулиголове, що біля Комарного. Перша письмова згадка про село належить до 1524 року. Володарями маєтностей в Тулиголовому до XVIII століття були родини Фредріві Гумецьких, а наприкінці століття – Оссолінські. На початку ХІХ ст. маєток викупила родина Балів гербу Годзава.
Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.
Хоча село невелике, але багате на пам’ятки. Зокрема, є тут і пам’ятка архітектури національного значення – костел святої Дороти, 1600 року побудови. Але сьогодні нас цікавить інша архітектурна перлина – палац Балів.
Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Черепиця, якою був вкритий палац Балів, 2022 р.
Зведено будівлю у стилі французького неоренесансу. Будували її впродовж 1898 – 1899 років за проектом львівського архітектора Владислава Галицького. Палац цегляний, двоповерховий, колись був вкритий черепицею (у 2017 році її замінили на металеву). Скульптурне оздоблення виконав скульптор Петро Герасимович.
За часів совєтів у палаці розташовували туберкульозний диспансер, який закрили у 2017 році. Палац не має статусу пам’ятки архітектури, тому ані охорони, ані належного догляду тут не має (до 2017 року стан будівлі підтримували працівники лікарні).
Парк палацу Балів, 2022 р.Парк палацу Балів, 2022 р.Парк палацу Балів, 2022 р.
Палац оточено великим, але захаращеним парком. У 2019 році, під час бурі, дах будівлі було пошкоджено зламаним деревом і з того часу палац потроху почав руйнуватися.
Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.
Парадний вхід до палацу звісно зачинено, але потрапити до середини все ж можна. І найперше, що вражає та є найкраще збереженим у всій будівлі – розкішні дерев’яні сходи із вирізьбленим гербом родини Балів. Та й загалом поблукавши палацом можна ще побачити зразки розкішного оздоблення, недарма ж він вважався найбагатшим з усіх палацових резиденцій Львівщини.
Але без охорони… якщо ще кілька років тому палац міг похизуватися історичним декором та добре збереженими п’єцами, то на сьогодні це уже далеко не так. Побувати можна у всіх кімнатах та на даху будівлі, але в більшості випадків в око впадуть більше чи менше зруйновані п’єци, розкиданий одяг та постіль, залишки лікарняних меблів, устаткування та медикаментів.
Флігель біля палацу Балів, 2022 р.Флігель на території маєтку Балів, 2022 р.
Окрім палацу на території маєтку збереглися два флігелі. В одному розміщувалися кабінет та кімната головного лікаря для відпочинку. У другому – кухня та посудомийня.
Господарські приміщення маєтку Балів, 2022 р.Господарські приміщення маєтку Балів, 2022 р.Господарські приміщення маєтку Балів, 2022 р.Господарські приміщення маєтку Балів, 2022 р.
Частково збережені колишні стайні, конюшні та господарські приміщення, де колись містилися пральня та тимчасовий морг.
Стайні та конюшні маєтку Балів, 2022 р.Стайні та конюшні маєтку Балів, 2022 р.Стайні та конюшні маєтку Балів, 2022 р.Стайні та конюшні маєтку Балів, 2022 р.Стайні та конюшні маєтку Балів, 2022 р.Стайні та конюшні маєтку Балів, 2022 р.
Зараз палац Балів перебуває у власності Львівської обласної ради, мешканці села хотіли би його врятувати. Але попри те, що наразі, будівля в досить непоганому стані, її утримання потребує великих фінансових вкладень. Тож у сучасних реаліях, в часі війни це, на жаль, виглядає примарним.
Проєкт «Велокарпатія» включає в себе різні можливості для активного та безпечного відпочинку. Серед активностей: інтерактивний велоквест «Слідами Чугайстра», велосипедна доріжка від залізничної станції у Славську до Волосянки, велосипедна маунтбайк-трасу на понад 2 кілометри та 24 трампліни на схилі.
Як інформують в ЛОДА, Усе розпочалося у 2019 році. Саме тоді на горі Погар поблизу селища Славське проклали першу велосипедну маунтбайк-трасу на 2,14 кілометрів. Схил обладнали також 24 трамплінами: це і «дроп», «двогорбий трамплін», «волрайд», «трамплін зі столом», «поворот із контрухилом». На цій трасі навіть проводять велосипедні змагання Slavsko Sarmatian Gravel (гравійна гонка) та Slavsko Sarmatian Race (кросс-кантрі марафон).
А вже далі взялися за прокладання велосипедної доріжки на 6,8 кілометрів від залізничної станції у селищі Славське до села Волосянка. Під час веломандрівки матимете нагоду пройти інтерактивний велоквест «Слідами Чугайстра». Це 11 захопливих завдань та пошук 10 мавок. Старт пошуків героїв українських легенд у Славську на вулиці Архангельського. Орієнтовний час проходження: 120 хвилин.
«Ми всі цінуємо час, і тому, коли мова йде про відпочинок – хочемо провести його якнайкраще. «Велокарпатію» позиціонуємо як – місце активного та здорового сімейного відпочинку на Львівщині! Завдяки проекту Славсько стало більш привабливим та безпечним для поїздок на ровері. Велоінфраструктура, гірські краєвиди та люди довкола зроблять ваше перебування у Славській громаді приємним та захоплюючим. Поки погода сприяє – плануйте поїздку. Гори вражень допоможуть поповнити запаси енергії та продовжити боротьбу – до перемоги», – переконана керівниця управління туризму та курортів Львівської ОВА Наталя Табака.
До Славська зручно добиратись потягом. «Укрзалізниця» подбала про спеціальні веловагони, в яких легко розмістити двоколісних. Велосипед без проблем можна взяти напрокат і «на місці».
Нагадаємо, що проєкт «Велокарпатія» став можливим за кошти секторальної підтримки.
Сьогодні, 13 жовтня 2022 року, о 14.00 год. в Кам’яниці Корнякта (пл. Ринок, 6, ІІІ поверх) відбудеться відкриття проєкту до 80-річчя УПА.
У 2022 році відзначаємо 80-річчя Української Повстанської Армії (УПА). Саме історії УПА присвячено пропонований проєкт.
Складовими проєкту є стаціонарна виставка «Армія народу у боротьбі за незалежність» та пересувна (банерна) виставка «Армія нескорених», в основі яких оригінальні музейні пам’ятки.
Українська Повстанська Армія – військово-політична формація українського визвольного руху, стратегічною метою якої було відновлення української державності. Заснована на зламі 1942–1943 років, вона діяла до середини 1950-х. Порівняно з іншими підпільними рухами окупованої нацистами Європи, УПА була унікальною, оскільки не мала іноземної допомоги, а опиралась на активну підтримку населення. Сповідуючи ідею боротьби за вільну суверенну державу, УПА перебувала у стані війни на два фронти – проти гітлерівського та сталінського режимів. Через лави УПА пройшло понад 250 тисяч осіб. За участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона осіб.
Діяльність УПА була логічним продовженням українського визвольного руху періоду Української революції 1917–1921 років, підпільно-бойової Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів 1920–1930-х років. Боротьбу УПА у формі беззбройного опору підхопив дисидентський рух 1960-х років, без цієї боротьби неможливо було національно-демократичне відродження в Україні наприкінці 1980-х – початку 1990-х рр. Дух нескорених, родова й історична пам’ять допомагає боротися українському народові і сьогодні, адже ворог не змінився, він залишився тим самим — московська орда.
Відвідувачів очікує цікава пізнавальна подорож у часі шляхом ознайомлення з історією створення й діяльності УПА (пересувна виставка) та можливістю побачити унікальні автентичні пам’ятки, багато з яких експонуються вперше на стаціонарній виставці. Пересувна виставка подорожуватиме Львівщиною, отож очікуємо замовлення.
У межах стаціонарної виставки передбачено інтерактивні едукаційні заходи для різних вікових груп. Сподіваємось, що проєкт зацікавить людей різного віку, львівську громаду, гостей нашого міста. Запрошуємо до співпраці навчальні заклади, заклади культури, науковців, дослідників української історії тощо.
Авторка проєкту: старша наукова співробітниця Львівського історичного музею Люба Коваль.
Проєкт створено за фінансового сприяння Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОВА.
Читати та переказувати Історію Львова, як і будь-якого іншого міста, неможливо без згадок про конкретних діячів, що своїми діями визначали хід подій, а часто і долі інших людей. Зазвичай такі особи приїжджають до міста і роблять тут кар’єру, ім’я та здобувають славу. Однак, найбільш шанованими є ті, що в певній місцевості народилися і її прославили чи збагатили. Годзімір Малаховський – корінний львів’янин.
Він надзвичайно цікава і не менш важлива фігура в історії Львова. Дорівнятися до важливості Малаховського можуть хіба незнання в сучасному суспільстві та байдужість до цієї особистості. Чому так? Малаховський належить до категорії діячів, про яких у нас не прийнято говорити. Таким ставленням можна здивувати жителів західних країн, де локальні менеджери часто користуються більшою популярністю та увагою суспільства, ніж загальнодержавні.
Президент Львова Годзімір Малаховський. Фото з https://en.wikipedia.org/
Десятиліття Малаховського
31 жовтня 2022 року буде 170 років від дня народження Годзіміра Малаховського (Godzimir Małachowski, 1852 – 1908). З цієї нагоди можна припустити, що це одна з найцікавіших та найважливіших особистостей, що займали крісло президента Львова (1896 – 1905 рр.). Десятиліття Малаховського у місті Лева – це час модернізації міста, перетворення Львова у вишукане та привабливе, комфортне для проживання європейське місто. Каналізація, електрифікація, монументалізація – враження, що Малаховський та його команда встигали всюди.
Пам’ятник наміснику Голуховському найдорожчий з відкритих у Львові за Г. Малаховського. Фото з https://novyny.live/
Саме тоді було створено і побудовано Львів, який часто дивиться на нас з багатьох ретросвітлин, полотен художників тощо. Врешті, окремі штрихи цього Львова дійшли і до наших днів. Не без того, що його частина, все ж, відійшла у небуття в 1939 році. При цьому, усього через декілька десятиліть після кончині головного архітектора того старого доброго Львова – Годзіміра Малаховського.
Родина і освіта
Пьотр Малаховський був збіднілим шляхтичем і працював архівістом Галицького кредитного земельного товариства. З цього не виникало, що його син мав шанс зробити блискучу кар’єру австрійського юриста, а відтак стати послом до Галицького сейму (1896 – 1908), пізніше до австрійського парламенту (1904 – 1908). Врешті, як і президентом Львова. Тим більше, що обоє батьків Годзіміра Малаховського померли досить рано. Очевидно, вплив на юнака мав чиновник Львівського апеляційного суду Людвік Александр Малуї, в родині якого Малаховський виховувався. Може тому останній і обрав кар’єру правника. Хоч ще більший вплив на героя цього тексту мав його тесть – Марцелій Тарнавєцький, адвокат і директор Галицької ощадної каси.
Галицька ощадна каса у 1890-х рр.
Годзімір Малаховський закінчив юридичний факультет Львівського університету, тут став доктором наук. Відтак він відкрив у Львові власну адвокатську контору. Уже тоді Малаховський входив до багатьох спілок та організацій, був знаною і шанованою людиною у Львові. Однак, головні його досягнення ще були попереду.
Пам’ятники іншим та пам’ятник собі
Годзімір Малаховський похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Це місце для останнього спочинку він заслужив цілком і повністю. У 1892 році Малаховський прийшов у львіську політику як член міської ради, а вже за декілька років по тому став президентом Львова. На цій посаді він опікувався спорудженням водопроводів та каналізаційних систем у Львові, займався питаннями електрифікації. Саме за його каденції на Персенківці відкрили нову електростанцію, відтак у місті суттєво розширили мережу ліній електричних трамваїв. На сам кінець, пам’ятники королю Яну Собеському, драматургу Александру Фредро, письменнику Корнелю Уєйському та поету Адаму Міцкевичу, будівля оперного театру і промислового музею також з’явились у Львові в час, коли герой цього тексту очолював міську раду.
Гробівець Г. Малаховського і його дружини на Личаківському цвинтарі. Фото з https://pl.wikipedia.org/
Малаховський був одним із співорганізаторів Крайової виставки у 1894 році, а також він є автором історії Галицької ощадної кави. Він був членом Львівської торгово-промислової палати й послом до галицького і австрійського парламенту, виступав за автономію Галичини й мав план перетворити Львів у величне європейське місто. Позбавлене ознак провінційності й рівне іншим славетним населеним пунктам того часу. Очевидно, через призму останнього й варто розглядати всю політичну діяльність Годзіміра Малаховського та цілі, які він перед собою ставив. Не лише ставив, але й успішно реалізовував. Не даремно у Відні про період його правління відгукувалися так: “Львів швидкими кроками рухається вперед”.
Годзімір Малаховський, президент Львова. Фото з https://commons.wikimedia.org/
На межі світів та епох
Очевидно, Годзімір Малаховський був важливою фігурою для польського руху і саме польські ідеї в Галичині та імперії просував найбільше. Водночас, він намагався шукати спільну мову і з українцями. Найбільш промовиста історія пов’язана тут з його смертю. У 1908 році Мирослав Січинський застрелив австрійського намісника Анджея Потоцького. Щоб висловитися з цього приводу у австрійському парламенті і спробувати, в такий спосіб, примирити в Галичині українців і поляків Годзімір Малаховський відтермінував свою операцію на жовчному міхурі. Одразу після виступу його самопочуття погіршилося, Малаховського госпітуалізували і незадовго по тому він помер.
Церква Зіслання Св. Духа в Половому збудована в 1727 році і є однією з найстаріших на Радехівщині. Завдяки яскравій зеленій фарбі на фасаді її можна побачити здалеку.
Церква Зіслання Св. Духа в Половому на Радехівщині
Дату будівництва колись зафіксували різьбленим написом на брусі східної грані вівтаря. На північній стіні нави на третьому від підвалин брусі напис (переклад з “Інскрипції на дерев’яних церквах” В.Слободян): “Представилася раба Божа Марія Улянових Рік Божий 1761 місяця березня дня 1”.
Вівтар церкви Зіслання Св. Духа в Половому на Радехівщині
На брусі нижче тієї ж стіни напис (переклад з “Інскрипції на дерев’яних церквах” В.Слободян): “Представилася раба Божа Марія Семениха Року Божого 1751 місяця березня дня 1”.
Купол церкви Зіслання Св. Духа в Половому на Радехівщині
Розписи стін і купола вівтаря у 1912 р. зробив відомий український художник Модест Сосенко. Мабуть, завдяки розписам церква належить до пам’яток архітектури національного значення.
Іконостас церкви Зіслання Св. Духа в Половому на Радехівщині
Бабинець має від заходу великий рівноширокий присінок на три входи, накритий півкруглим дахом. Навколо церкви збереглося широке опасання у вигляді арочної галереї, яка, безперечно, прикрашає храм.
Бабинець церкви Зіслання Св. Духа в Половому на Радехівщині
Стіни під опасанням – відкриті бруси зрубу, над опасанням вертикально шальовані дошками з лиштвами. На тлі стін темно-зеленого кольору різко кидаються у вічі широченні, прикрашені різьбою і виділені жовтим карнизи.
Дзвіниця церкви Зіслання Св. Духа в Половому на Радехівщині
Церкву завершують три світлові восьмерики, накриті банями з ліхтарями і маківками, які підкреслили жовтим кольором. На захід від святині знаходиться велика дерев’яна триярусна дзвіниця 1786 р., накрита наметовим дахом.
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» запрошує на свої концерти 25 жовтня та 22 листопада у театрі ім. М. Заньковецької.
Мета концертів «Дударик та друзі» – зібрати кошти на безпілотний літальний апарат для 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила (24 ОМБр), повідомили у капелі.
У концертах візьмуть участь Соломія Чубай, Олег Онещак, Марія Онещак, Наталя Рибка-Пархоменко, Микола Береза, Олександра Люта, Юрій Йосифович, Уляна Горбачевська, Віталій Боднар, Марія Онещак, Рок-оркестра, музиканти оркестру, Дударик-Forever.
У програмі найкраще з репертуару Дударика і гостей, поезія, пісні та імпровізації.
«Є проста можливість допомогти рідній Україні – ЗСУ. Не в ЗСУ – працюй і дотуй ЗСУ! Не розповідатимемо про «подвиги» та закликаємо перебувати у «пробудженому» стані і дотувати безупинно. Нам і друзям 24-ки залишилось дозібрати-заробити 400 тис. 1,6 млн з 2-ох зібрано. Наш хід – «Дударик та друзі», мистецький марафон на підтримку ЗСУ 25 жовтня та 22 листопада, театр Заньковецької. Купуйте квитки! Цінуйте своє! Слава Україні! Героям Слава!», – запрошує керівник Дударика Дмитро Кацал.
Державна академічна чоловіча хорова капела «ДУДАРИК»
Як відомо, Національна академічна хорова капела «Дударик», досягши загальносвітового визнання та набувши незаперечного авторитету, щоразу у кожному виступі підтверджує свій унікальний рівень. Як підтвердження цього – Національна премія ім. Тараса Шевченка, яка є найвищою урядовою нагородою в галузі культури, та інші численні нагороди.
Капела не тільки еталонно інтерпретує загальновизнані у світі класичні шедеври, але й формує унікальний український варіант їхнього прочитання — сповнений красою тембрів, вражає багатством динамічної палітри.
Кожен виступ «Дударика» – це свято високого духу, внесок до мистецької скарбниці людства.
Макет Андрія Коверка та сучасний пам'ятник Андрею Шептицькому. Сучасне фото
9 жовтня 1932 року у Львові на подвір’ї Богословської академії (вул. Коперника, 38) було урочисто відкрито пам’ятник Митрополиту Андрею Шептицькому. Монумент з вапнякового каменю вирізьбив відомий скульптор Андрій Коверко.
Початково планувалось встановити пам’ятник на одному з людних місць Львова, проте цьому перешкодила польська влада міста, то ж довелося його відкривати на внутрішньому академічному дворі. На відкритті хор студентів Академії відспівав твір «Мученики в колізею», після цього о. Йосиф Сліпий виголосив промову про Митрополита як діяча і мецената в царині науки, а відтак хор виконав «Пісню неофітів» Тараса Шевченка, композитора Б. Кудрика.
Андрій Коверко (фото https://zbruc.eu/node/60293)
Ідея пам’ятника винятково символічна для всіх часів: Митрополит вбраний в чернечу рясу, яку вважав за найвищий скарб свого життя, до грудей пригортає хрест, як символ віри, що провадила його через неспокійне «житейське море» і задля якої постійно готовий був піти на мученицьку смерть, з опущеною головою перед Божим маєстатом та обличчям сповненим глибокого співчуття й любови до ближнього та невимовної молитовної турботи про долю народу й України.
Модель пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому
Відразу після приходу більшовиків у 1939 червоні герострати знищили пам’ятник. Дивом збереглася у фондах Національного музею проєктна модель, яка стала основою для відтворення (з невеликими змінами) пам’ятника Митрополиту Андрею скульптором Миколою Посікірою, встановлення його на площі Святого Юра й урочистого відкриття 29 липня 2015.
Семінаристи на фоні пам’ятника Андрею Шептицькому. Фото 1930-х рр.
Здавалося б до цієї історії уже немає додати чогось суттєвого та все ж… Та все ж пригадалося, що події 1932 і 2015 років мають одну дуже маленьку але важливу спільну деталь. В обох випадках львівські владоможці робили усе, щоби пам’ятника Шептицькому у Львові не було і в обох випадках їхні намагання виявилися марними: за польської окупації Західної України, хоч не на людній площі, але його таки спорудили, а за «олігархічної окупації» України встановили на одній з найбільших міських площ. Про боротьбу за пам’ятник, про прихований саботаж, тітушок, політичні пристрасті можна списати хіба сотні сторінок, але головне, що пам’ятник встановлено і він «працює», а це те чому так нахраписто протидіяла горстка протестувальників з п’ятої колони та поодиноких осіб мотивованих певними ідеологічними чи й шкурними інтересами. «Працює», бо кожна туристична група саме від нього розпочинає огляд собору, бо до цих перманентних карантинів та нинішньої фази гострої московської агресії тут постійно відбувалися різноманітні культурно-просвітницькі акції, бо зрештою він став домінантою чудового розлогого громадського простору.
Пам’ятник Андрею Шептицькому біля Національного музею. Фото 1930-х рр.
А згадуючи ці не так віддалені у часі події наведу фрагмент одного з тодішніх дописів «Одвічна дилема невільника, або ж, що первинне?» в якому мова про символи, «животворче» значення котрих ми хіба й до сьогодні вповні не усвідомлюємо:
* * *
[…] У Святому Письмі є розповідь про двох братів Ісава-Едома та Якова, перший з яких за миску сочевиці продав первородство, а з ним і майбуття своїх нащадків. Історія надзвичайно повчальна для нас, бо свідчить: хто занедбує духовне, той неодмінно втрачає і матеріальне.
Спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому
[…] Те, що ідея, слово, символ є наймогутнішою зброєю у всесвіті, на всі часи і народи, наші вороги усвідомили уже давно. Тим-то, попри економічну скруту, та навіть брак життєво необхідних речей для свого народу ворог ніколи не шкодував коштів та зусиль для диверсій в царині ідеології, духовності, культури. Наскільки могутніми та дієвими є ідеї, символи ми щодня бачимо сьогодні. На наших очах продовжує писатися історія первинності і вищості таких категорій, як слово, дух, ідея над дочасними матеріальними речами та «цінностями» цього світу. Понад три з половиною століття північний сусід «зі шкури вилазить» і чинить усе можливе та навіть неможливе, щоби знищити нас як націю і привласнити як «воєнний трофей» ім’я, землю, історію, культуру нації, коріння якої сягають у праісторичні трипільські часи. Після усіх заборон українського слова і думки, число яких навіть порахувати важко, після фізичного знищення десятків мільйонів українців і ще десятків мільйонів, зігнаних з батьківської землі, після винятково жорстокої русифікації та тотального задурманення мізків, здавалось, у критичний момент білому царю уже без зайвих клопотів вдасться прихопити якщо не усю Україну, то принаймні її східні і центральні землі по Збруч. Але не сподівався ворог, що за чверть століття національні символи герб, прапор, гімн непомітно і несподівано сотворять чудо – воскресять дух, потугу і надію великої європейської нації. Так-так, саме символи, зовнішні атрибути державності сотворили це диво воскресіння нації, бо влада усі ці роки не займалась державницьким патріотичним вихованням народу, а тільки крала, крала, крала…
Спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому
З боку це видавалось несуттєвим, марницею, коли молоді люди приходили на футбольний стадіон чи гала-концерт з синьо-жовтим прапором, коли цей символ накидали собі на плечі наче одяг (що коробило декого із старшого покоління), коли здавалось задля розваги, без потреби користались цими символами, а вони все ж тихо і непомітно творили свою справу і перетоплювали цю, на перший погляд, байдужу до всього молодь у сучасну українську націю. І коли настав вирішальний час, коли Україна ограбована, обеззброєна, без влади і війська розпластана лежала перед московським чоботом, саме вони, добровольці і волонтери, багато з яких позабули рідну мову, але все ж у серця яких вросли тризуб і синьо-жовта барви, а в душах бриніло «Ще не вмерла» своєю кров’ю і навіть життям відстояли честь нації і право бути вільною європейською державою. Тисячі смертей і тисячі каліцтв, вдів та сиріт, згорьованих батьків і немає під небом ціни, якою можна було би окреслити їхню жертву. А ми лише з жахом можемо уявляти собі, що сьогодні було би з Україною, якби свого часу новітні владоможці були б трохи прозорливішими і окрім влади та власності забрали би у нас ще й національні символи.
Спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому
Апостол Іван розпочав своє Євангеліє ключовою істиною, яка свідчить про першопричину всього видимого і невидимого: «На початку було Слово… і Слово було – Бог». Ця велика і водночас проста істина первинності духовного над матеріальним мала б і для нас бути визначальною у всіх проявах нашого життя. Саме тому, зважувати на терезах символи національного духу, з одного боку, та дерева з грішми, з іншого, і при цьому віддавати перевагу останньому є абсурдом і ганьбою. Мимовільно згадується тут велике Шевченкове «не дуріте самі себе», бо саме там, де немає ідеї, духовності, совісті крадуть мільярдами і вирізають сотні квадратних кілометрів лісів, нищать парки, руйнують пам’ятки. І лиш тоді, коли матеріальне підпорядковується духовному, виявляється злагода і гармонія поміж усього Божого створіння.
Спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому
Кому потрібний пам’ятник? Митрополиту?!! Ні, і ще раз ні, бо віримо ми, що нині він предстоїть перед Творцем і молить Господа за знедолену Україну та її народ. Пам’ятник найперше потрібний нам, нашим дітям і внукам, усім майбутнім поколінням українців, допоки стоятиме цей світ. Як військова хоругва в часі бою гуртує вояків і вказує їм шлях до перемоги, так і національні символи є тими могутніми державотворчими хоругвами. Довгі століття Бог не виводив нас з чужинецької неволі, проте Він обдаровував українців велетами духу і думки, які скріпляли націю і не давали їй безславно відійти у небуття. Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Митрополит Андрей Шептицький – це постаті загальнолюдського планетарного виміру, якими Вселаскавий Господь так щедро благословив нас і їхніми устами, діями та молитвами пророкував наше славне воскресіння.
Відкриття пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому
Андрей Шептицький – це особистість, значення якої простягається далеко поза межі однієї Церкви чи однієї нації, чин далеко випереджує свій час, а здобутки і спадок завжди будуть безцінним скарбом як української нації, так і світової спільноти. Він є одним з наріжних каменів монолітного фундаменту, на якому тримається і зростає новітня українська нація. Більше того, він є тим винятково важливим непроминаючим символом християнських чеснот і церковної та національної єдності, якого нам так не вистачає у наші непрості часи. А єдиний і моральний народ є непереможний, і це добре усвідомлюють наші вороги, то ж саме це є справжньою причиною безглуздих суперечок і протестів. І не треба бути великим аналітиком чи пророком, щоби не побачити, що за усім цим галасом стоїть бажання якщо не зірвати спорудження пам’ятника, то принаймні усунути його на задвірки, десь подалі від людських очей.
Про львівську архітектуру загалом, окремі споруди, навіть деталі архітектури , навіть бруківку написано/проговорено/відзнято чимало розмаїтих матеріалів багатьма мовами світу. Але львівська архітектура, насправді, цікава, і багатогранна, а відтак відкриває все нові і нові грані історії культури міста, історії освіти.
Але відкриває лише тим, хто вміє цю архітектуру «читати», знаходити до неї відповідні ключі, і тоді відриваються такі глибинні речі в широкому культурному контексті часу, які яскраво знову і знову показують, що ми таки насправді мало знаємо про «загальновідому» архітектурну спадщину Львова.
Сучасний вигляд костелу єзуїтів (гарнізонний храм Петра й Павла) з проспекту Свободи
Одним із таких надзвичайно цікавих інсайтів про який поведемо розмову далі, стало маленьке, але геть несподіване відкриття: маски комедії Дель Арте в архітектурному оздобленні сакральної споруди Львова. Фантастика!!! Але ж виникає питання як? що? і чому?! Треба встановити, що це за маски, бо ж маски комедії Дель Арте мають кілька видів, а ті в свою чергу діляться на амплуа, і мають багато підвидів та діалектних варіацій?!
Але все по порядку. Під час однієї з прогулянок містом, ми з подругою, відомою мисткинею Галиною Хорунжою – виявили згадувану дуже промовисту деталь в архітектурі Львівського костелу єзуїтів (сучасного гарнізонного храму Петра і Павла у Львові). На оздобленні фасаду костелу були використанні дві маски комедії Дель Арте. Тепер , коли знято реставраційні риштовання – ця лаконічна вишуканість ліній та оздоблення явили глядачам усю велич своєї краси. Архітектура тогочасних костелів єзуїтів мала свою традиційну архітектуру.
Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла
Крім того, при костелах єзуїтів були створені колегіуми, вони були осередками тогочасної освіти, саме з них згодом, постали перші європейські університети. Відомо, що в системі тогочасної середньовічної європейської освіти, навіть єзуїтських колегіумах навчальний театр посідав чільне місце. Варто зауважити, що Львів не був виключенням з цього правила, а системно розвивався в руслі тогочасних європейських освітніх традицій : при костелі теж існував колегіум з навчальним театром.
До речі, варто зауважити , що серед відомих випускників цього навчального закладу, окрім гетьмана Богдана Хмельницького, слід назвати подільського земельного магната та видавця Ігнація Сцибора-Мархоцького. Адже саме І. Сцібор-Мархоцький один із перших, на теренах сучасної України, у своїх володіннях , для популяризації продукції своєї друкарської мануфактури, почав використовувати елементи реклами. Кажучи сучасною мовою: Мархоцький, був в числі піонерів, хто почав застосовувати суто медійні практики та інструменти для просування своїх бізнес-продуктів. При чому дуже успішно. І це лише один із прикладів. Тобто, єзуїтський колегіум у Львові давав своїм випускникам дуже якісну тогочасну освіту, вміння інноваційно, нестандартно, мислити, часто випереджаючи свій час.
Маски комедії Дель Арте в архітектурному оздобленні гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла УГКЦ
Так чи інакше, в освітньому процесі Львівського єзуїтського колегіуму театр, театральна практика посідала вагоме місце. Відтак, це властиво, знайшло відображення навіть в декорі самої архітектурної споруди.
Наступним питанням , яке логічно виникає: а які ж саме маски зафіксовані в декорі споруди? Вивчаючи іконографічні зображення масок Дель Арте, які збереглися в численних гравюрах ми припускаємо, що обидві маски, належать Тревеліну або Гатто (так званий північний квартет масок), а в Неаполі (південний квартет масок) ця маска Дель Арте більш відома як Труфальдіно. Маски комедії Дель Арте – як мистецький візуальний елемент в архітектурі Львівського костелу єзуїтів , очевидно, є справді його родзинкою. У відкритих джерелах ми ніде не зустрічали згадок про те, щоб в інших сакральних спорудах, костелах єзуїтів, в інших країнах чи містах застосовувалися такі елементи декору.
Маски комедії Дель Арте в архітектурному оздобленні гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла УГКЦ
Чому саме ця маска Дель Арте знайшла своє відображення в декорі Львівського костелу єзуїтів на разі прокоментувати дуже складно. Труднощі полягають, передовсім, у тому, що дуже бракує спеціальних досліджень про театральну практику шкільних театрів, зокрема єзуїтських колегіумів. І на території України зокрема. Припускаємо, що коли ця дослідницька лакуна буде заповнена, тоді оприявляться ширші культурні контексти, з’являться більш докладні коментарі з приводу того чому в архітектурному декорі Львівського костелу єзуїтів з’явилися маски комедії Дель Арте.
Як можемо переконатися, архітектура , навіть «загальновідомі» об’єкти мають в собі ще чимало загадок, які належить розгадати. Бо ж львівське каміння може ще багато розповісти, якщо не лінуватися, і вміти уважно «читати».
В п’ятницю, 14 жовтня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) запрошуємо на лекцію Львівська математична школа міжвоєнного часу.
Лекцію читатиме український науковець, кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри математичного і функціонального аналізу Львівського університету Ярослав Григорович Притула.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, Державним історико-культурним заповідником “Нагуєвичі” та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Буде викладена історія розвитку математики та математичної освіти у Львові як в університеті, так і в інших навчальних закладах. Особлива увага буде звернута на міжвоєнний період 1920-1939 років.
Ви дізнаєтеся багато цікавого про життя і математичні результати львівських математиків зокрема Вацлава Серпінського, Гуго Штейнгауза та Стефана Банаха.
Вже не вперше ділимось із нашими читачами фото Підгорецького палацу коло міста Стрий, в Львівській області (не плутати з однойменним знаменитим замком у Золочівському районі :).
Підгорецький палац коло міста Стрий, 1910-1930-ті рр.
Цього разу в колекції польського цифрового архіву “Szukaj w archiwach” пощастило знайти фото пащацу періоду 1910-1930-х років. Його власниками в ті часи були представники родин Яблоновських та Бруницьких.
Підгорецький палац коло міста Стрий, 1910-1930-ті рр.
Сьогодні три родини на Львівщині піднімають цей палац з руїн. В палаці колись знаходилась бібліотека, галерея гетьманських портретів, з мурованими фільварками, стайнями, фонтанами, каскадами і парком. У 1895 році палац набув остаточного вигляду.
Підгорецький палац коло міста Стрий, 1910-1930-ті рр.
Зараз там проводять приватні екскурсії по перед замовленню.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, Державним історико-культурним заповідником “Нагуєвичі” та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Модест Пилипович Левицький – лікар, письменник, дипломат, мовознавець, педагог.
Доповідь-презентація, присвячена життю і діяльності визначного українця – Модеста Пилиповича Левицького. Народжений 23 липня 1966 року на Вінниччині в шляхетській родині, отримав в Київському Університеті св. Володимира філологічну і медичну освіту. Працював на Київщині, на Поділлі і на Волині, був особистим лікарем Лесі Українки, Симона Петлюри, Мстислава Скрипника.
Олександр Кіцера. Світлив Олександр Харват
Як письменник був автором численних прозових творів, позитивно оцінених Іваном Франком. Разом з дружиною Зінаїдою переклав українською багато творів світової класики. Був працівником Посольства (Місії) УНР в Греції, а після смерті посла Бориса Матушевського очолив місію, перекладав твори українських письменників новогрецькою мовою.
Як музикант (піаніст і бандурист) популяризував українську музику, як композитор поклав на музику ряд поетичних творів Лесі Українки. Викладав українську мову в еміграційній Українській Господарській Академії в Подєбрадах (Чехія), в Луцькій Українській Ґімназії на Волині.
Помер 16 червня 1932 року, похований в Луцьку. Автора презентації та його Батьків єднало з Модестом Левицьким… але про це – під час зустрічі.
Через великий попит у Львові 18 жовтня відбудеться додатковий благодійний концерт для підтримки ЗСУ Іво Бобула. Початок додаткового концерту на сцені Театру Марії Заньковецької о 17:00, повідомили організатори.
«Артист, унікальний тембр голосу якого не сплутаєш із жодним іншим, запрошує Вас у світ Її Величності Пісні!
Іво Бобул – Народний артист не лише за званням, а й за визнанням народу. Багато пісень із його репертуару заслужено визнані золотими хітами естради, адже важко знайти в Україні людину, яка б не чула «Душі криницю», «Місячне колесо», «Берег любові», «Якщо любиш – кохай», «На Україну повернусь», «Осінній сад», «Скрипалю», «Мадонно Україно!», «Одна-єдина». Запрошуємо зустрітись, поспівати ці пісні разом, підтримати один одного емоційно і, звичайно, підтримати наших військових», – кличуть організатори.
Щороку співак презентує програми, де завжди по-різному, проте гармонійно поєднуються улюблені шлягери та абсолютно нова пісенна лірика, несподівані кавер-версії світових хітів, пристрасні рок-балади та романси, яких так проникливо, як Іво Бобул, не виконає ніхто.
Концерт у Львові є частиною туру артиста по містах західної України.
14 жовтня Іво Бобул виступить у Тернополі (Драмтеатр); 15 жовтня – у Драмтеатрі в Івано-Франківську; 16 жовтня – у філармонії в Чернівцях; 17 жовтня в РЦ «Промінь» у Луцьку; 18 жовтня – у Львові (театр ім. М. Заньковецької); 19 жовтня – у Рівному (Драмтеатр).
Справжній українець може вічно дивитися як горить кримський міст. А львів’янин робить це за філіжанкою це за філіжанкою доброї кави в улюбленій каварні. Маю надію що, найближчими днями, ми сьорбнемо гарної кави за звільнення Херсону. Впевнений що наш партнер Кава Старого Львова пригощатиме.
Набираємось терпіння та смакуємо улюблений напій і, в очікуванні хороших новин, читаємо цікавезні кавові історії Йозефа Маєна. Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн. “Віденська” каварня. Нині продовжуємо.
Хоча і близько Валів, біля музею Промисловости розташована «Cafe Carlton», але з самими Валами не має багато спільного. Упродовж дня рух клієнтів у ній невеликий. Головна її зала, світла і симпатична, з вигідними, типово віденськими вікнами, ввечері майже порожня. При бічному столику сидять троє трохи дивних джентльменів: брюнет з неприємною зовнішністю, елегантний товстун та вилизаний, мокрий молодий чоловік. Мовчать: та все ж створюють враження, що спілкуються між собою, без слів обговорюють якийсь план чи полагоджують якісь рахунки.
В кав’ярні. Картина Р. Фолькеля
Крім них у залі немає нікого. Лише крізь останнє вікно проглядається невелика група людей. Підійшовши ближче, бачу, що цю групу творять троє людей. Троє – але яких! Був це поважний на вигляд господар, разом з відповідного вигляду родиною. У повітрі було чути дрімаюче піаніно та джаз. На столиках дрімали розкидані у рамках журнали. Гладкі та свіжі. Виглядали, ніби ще жодного разу до них ніхто не торкався. Беру один із них до рук і бачу, що з першої сторінки вирвано купон на літній конкурс. У другому і третьому – те саме. Напевне сам господар витинає їх швиденько, з самого ранку, ще до того, як потраплять вони до рук читачів, також охочих до літніх дармових канікул. Має рацію. Для чого йому виписувати журнали для каварні? Можливо у такий спосіб повернуться йому його кошти, витрачені на каварню. Дай йому Боже ці безоплатні чотири тижні відпочинку. Це буде для нього корисним!
Мовчазна трійка джентльменів … закінчила свою німу нараду. Молодик, підсумувавши якісь цифри у своєму записнику, подав своєму співрозмовнику брюнету кілька сотень золотих та жменю срібла. І в той момент сталась річ незвична, та в жодній иншій каварні на Валах не можлива. Отримавши від молодика гроші, брюнет поліз до кишені і витягнув з неї грубу пачку банкнот: по двадцять золотих, п’ятдесят і сто, завернутих у кілька банкнот по п’ятсот золотих … Було цього – наскільки я зміг сягнути оком, запаморочений від вражень – кількадесят або навіть більше тисяч. Брюнет доклав до цього всього ще папери, отримані від молодика і засунув це все знову до кишені. Пізніше, знову без слів, встав, узяв капелюха і палицю і, навіть не кивнувши головою своїм товаришам, залишив каварню. Після того, також мовчазно, вийшли за ним товстун і молодик.
В кав’ярні. Рисунок Ж. Рафаеллі
Попри все своє бажання розпитати про них у офіціанта, я все ж таки не зміг цього зробити. Однак під час цих роздумів, ким ці люди можуть бути, несподівано для себе мою увагу привернула розмова за сусіднім столиком. Група відвідувачів, стоячи, обступили колом один зі столів. Дивлячись один на одного через плече у якусь мить усі почали несамовито кричати та дискутувати, що з часом переросло у сварку, погрожуючи через якусь хвилю перейти у бійку. Можливо азарт гри у карти, подумав я собі. Звідкіля такі емоції? Однак, швидко усі почали розходитись, і на столі я зауважив, на мій подив, замість карт – шахівницю. І стало мені соромно, про таку мою підозрілість.
Надійшов вечір і каварня спорожніла. І тоді почалось її поступове перевтілення. На початку прибрали з кімнати усі вішаки. Перед тим я спостеріг у стінах дірки від цвяхів: сліди раз і назавжди забраних зі стін вішаків. І відразу зрозумів: відтепер усі гості зобов’язані свої речі віддавати до гардеробу. У такий спосіб ідуть приготування до танців. Пізніше забрали столики з середини залу, а на червоний мармур инших столів накинули білі обруси, що означало майже у кожній каварні підвищення цін до рівня концертних. Нарешті відкрито піаніно і вимкнено світло, залишаючи лише декілька слабких, кольорових ламп: кольорових для настрою і слабких для ощадности.
В кав’ярні. Кінець ХХ ст.
Перевтілення сталося. «Carlton» зробився танцювальним майданчиком, ізольованим від Валів та їх публіки закритими шторами, крізь які пробивались лише промінчики кольорових ламп…
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
В Дорогочині, зараз це східна Польща, 7 жовтня 1253-го коронували галицько-волинського князя Данила Романовича. Корону надіслав Папа Римський Інокентій IV.
У Середньовіччі вважали, що син князя був князем від народження. Королем його має визнати Папа Римський. Посланець Папи Інокентія ІV прибув до Дорогочина над Бугом. Привіз Данилові королівські клейноди: корону, скіпетр і державу.
Коронація Данила Галицького – картина А. Пилиповського (http://karelin.org.ua/padinnya/)
“Прислав Папа послів достойних, що принесли Данилові вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: “Сину! Прийми од нас вінець королівства. Ти матимеш поміч од Папи”. Він прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого Папи Інокентія, і від усіх єпископів своїх”, – пише невідомий автор у Галицько-Волинському літописі.
Корона Короля Данила Галицького. Пштівка першої третини ХХ ст.
Коронація відбулася у дорогочинському храмі Пресвятої Богородиці. Отримавши корону, галицько-волинський правитель ставав повноправним європейським монархом. Інші королі мали надати йому військову допомогу. Проте володарі Центральної Європи не підтримали його в боротьбі. Данило Галицький воює самотужки проти монголів.
Король Данило (1201–1264). Автор – Микола Бідняк (фото люб’язно надане родиною Миколи Бідняка)
Данилова корона до Першої світової війни зберігалася в храмі у Перемишлі й була перероблена на митру місцевого єпископа. Зникла під час Другої світової війни. Де зараз – невідомо. Її копія зберігається в експозиції Золочівського замку на Львівщині.
Пісня має певний філософський контекст: ця композиція про те, як людина бореться із собою, шукає кольорові мрії на своєму шляху, долає перешкоди і намагається зі всіх сил триматись за життя.
«Там, де ти шукаєш сни, на краю гори» — метафора, яка окреслює людину, що майже втратила надію та жагу до життя і єдиним місцем порятунку є «край її світу», у її думках, де вона подумками-руками хоче огорнути небо, щоб воно її звільнило і дало наснагу.
«Я вже в тобі, я крапля, я вода, між нами починається нове життя» —
Пройшовши боротьбу внутрішнього світу, людина починає робити кроки на зустріч з справжнім Я: «між нами починається нове життя» – як сприйняття себе і злиття старої версії з новим вдосконаленим образом.
«Люблю весняні твої ніжні грози, сумуючи дощем»
Ніжні грози як образ весни, початок нового та прекрасного, як кольорові сни та мрії.
Але завжди стає сумно, коли все задумане, всі мрії, не встигли здійснитись, зруйнувались під впливом чогось, а весна пройшла і разом з нею сподівання.
«Полетіти до небес, в кольорові сни.
Під зливою сердець знайду твоє»
Попри перешкоди та втому, людина все рівно продовжує боротьбу за своє життя, за свої мрії. Злива сердець – як ряд випробувань, як постійний пошук, але крізь всі труднощі людина змогла знайти світло у коханій людині («знайду твоє»). І те серце приносить лише силу.
«Вмить стало тихо, це гроза пішла, так граціозно в темряві зника».
Кожна історія, кожен життєвий шлях чи певний його відрізок має свій кінець: стихає, зникає і розчинається у темряві.
Музика, аранжування, запис – Христина Федорняк.
Лірика, вокальне аранжування, відео – Ольга Баландюх.
Довідка:
Ольга Баландюх – співачка та скрипалька, є учасницею талант-шоу «Голос країни» 2020 в команді Тіни Кароль; учасниця опери-міфу «Ukraine-Terra Incognita»; учасниця міжнародного джаз фестивалю Jazz Bez XX; у складі львівського етно-гурту KURBASY брала участь в концерті української музики «Ковчег Україна».
Також в співачки є проєкт, який називається «Голос Української Природи».
Христина Федорняк – піаністка, лауреат міжнародних фортепіанних конкурсів, учасниця китайського фестивалю «Yuyuan road» в Шанхаї, міжнародного джаз фестивалю «Jazz Bez XX»; засновниця музичної школи Owl music school.
У селі Прилбичі Львівської області у родинному маєтку митрополита УГКЦ Андрея, блаженного отця Климентія Шептицьких демонтували радянський пам’ятник. У повоєнний час радянська влада зруйнувала скульптуру Богородиці, яку встановили Шептицькі на своєму подвір’ї, і поставили фігуру радянської колгоспниці. У 1939 році війська Червоної армії розстріляли на території маєтку рідного брата митрополита Андрея ‒ Леона з дружиною Ядвігою, а також друга сім’ї ‒ римо-католицького священника.
Історія родинного маєтку Шептицьких, який радянська влада знищила і пограбувала.
Востаннє брати Шептицькі ‒ митрополит Андрей, отець Климентій, Олександр, Станіслав, Леон ‒ зустрілись у родинному маєтку у Прилбичах 4 серпня 1939 року. Збереглась фотографія того дня, коли Олександрові виповнилось 73 роки. І брати зібрались, щоб його привітати.
Брати Шептицькі, Прилбичі, 4 серпня 1939 рік
У цей час в маєтку у Прилбичах мешкав наймолодший брат Леон із дружиною Ядвігою, які успадкували садибу. У подружжя було дев’ятеро дітей. Але у вересні 1939 року нікого з них у Прилбичах не було.
Вже 1 вересня, коли гітлерівська Німеччина і СРСР напали на Польщу, митрополит Андрей звернувся до духовенства з пастирським посланням «Про обов’язок перестерігати вірних перед намовами провокаторів і агітаторів».
17 вересня Червона армія зайшла у Львів. Перший тривожний дзвіночок у родині Шептицьких пролунав 22 вересня, коли радянські служби арештували 34-річного сина Леона та Ядвіги Шептицьких ‒ Яна Сильвестра. Він поневірявся по тюрмах Львова, Києва і Харкова. Був засуджений на 5 років каторжних робіт і висланий у Сибір. Але потрапив під амністію і вийшов на волю.
Родина Шептицьких: графиня Софія Шептицька (уроджена Фредро), Леон біля матері, Станіслав, поруч сидить Роман (майбутній митрополит Андрей Шептицький), поза батьковими плечима – Казимир і Олександр, який сидить біля батька Яна-Кантія. Краків, 1887 року
У маєтку Шептицьких любили дитячий театр
Злочин Червоної армії
26 вересня 1939 року Червона армія увійшла в Прилбичі і одразу ж оточила маєток Шептицьких. У палаці були Леон, Ядвіга, римо-католицький священник Маріуш Скібневський і ще Ольга Фридрихова, яка допомагала по господарству Ядвізі.
Зранку 27 вересня більшовики провели допит. Після цього вивели господарів у кінець саду, що тягнувся до ставка, і пострілами в голову вбили Леона, Ядвігу і отця Маріуша Скібневського. Спільна могила вже була викопана. Ці події у спогадах описали доньки Леона і Ядвіги ‒ Єлизавета і Анна.
Вони пишуть, що злочинці хотіли вбити лише чоловіків, але Ядвіга відмовилась залишати чоловіка. «Я йду туди, де й мій чоловік іде», сказала вона перед смертю. Коли Шептицьких вели на розстріл, Ядвіга зупинилась біля скульптури Богородиці і перехрестилась. За це російський солдат її вдарив.
«Совєти так боялись Андрея Шептицького, що його не рухали. Вважали, що він хворий і нерухомий, скоро помре. Вони хотіли йому завдати біль, зробити боляче, нищачи його родину і дороге для нього місце, де народився, де пройшли дитячі, юнацькі роки, де відправив першу свою літургію, як священник, де вирішив стати монахом і присвятити себе Богові. 27 вересня, на Чесного Хреста, у Прилбичах совєти розстріляли брата митрополита і невістку, приятеля родини, отця-єзуїта Маріуша, бо думали, що це отець Климентій», ‒ каже керівник Музею Шептицького у Львові, отець УГКЦ Севастіян Дмитрух.
Ядвіга з Шембеків Шептицька і Леон Шептицький, які були розстріляні 27 вересня 1939 року радянською владою
Як тільки-но Шептицькі дізнались про злочин, отець Климентій Шептицький із монахами- студитами кінним возом приїхав у Прилбичі. Але російські війська їх не пропустили.
Брати Шептицькі заопікувались дітьми і онуками Леона і Ядвіги. Згодом у 1939 році їх вдалося перевезти у Польщу через радянський кордон до брата Станіслава.
У 1939 році відділення НКВС у Львівській області завело агентурну справу під назвою «Ходячі», де серед фігурантів митрополит Андрей і отець Климентій. Окрім них ще було 9 осіб з найближчого оточення.
Родина Шептицьких у Прилбичах
Графиня Софія з Фредрів Шептицька і Станіслав Шептицький
Лише 6 липня 1941 року, коли Галичину покинула Червона армія і війська НКВС, а їм на зміну прийшла німецька влада, отець Климентій поїхав у Прилбичі. Про це він пише братові Станіславу і дітям Леона та Ядвіги 7 липня 1941 року:
«Поїхав до Прилбичі на могилу дорогих Леосів. Із місцевим пробощем у прилбицькому саду над місцем, де лежать їхні останки, ми відправили весь похоронний обряд. Зібралось безліч людей. Не можна тепер здійснювати ексгумацію, потрібно відкласти до зими, поки ж там, у могилі, далі спочиватимуть – звичайний хрест із дерева над їхньою могилою.
Потім – моя подорож із кровоточивим серцем по дому, саду. Дерева ще ростуть – липа, груша, але в домі страшна руїна: мури, дах є, але в підвалі під кухнею підклали міну і підірвали кухню та комору. Гора над кухнею ще стоїть. У кімнатах абсолютно нічого не лишилось: ані меблів, ані архіву, ані картин (портрети предків наших, мальованих мамою) усе пропало. Підлога застелена сміттям, більшовицькими газетами, їхніми книжками.
Я був і в каплиці: гробниця наповнена глиною, труни, мабуть, є всі, лише з труни тата відірвана кришка. Від’їжджаючи, підпалили курники, хліви, частину стайні, а конюшню висадили мінами. Ліс дуже знищений. Надходять фатальні звістки: як совітське НКВД, відступаючи, вбивало українців, в’язнів, взагалі всіх, кого могли спіймати».
Брати Шептицькі ‒ Юрій, Роман, Олександр, 1879 рік
Брати Шептицькі ‒ Станіслав, Леон, Казимир, 1880 рік
Прилбичі ‒ дороге місце для Шептицьких
Шептицькі дуже любили свій родинний маєток у Прилбичах. Це було місце родинного щастя, любові, поваги. Графиня Софія з Фредрів і граф Ян Кантій Шептицький повінчались 1 жовтня 1861 року у Львові. Після шлюбу приїхали у Прилбичі, де почали своє сімейне життя. Старий дім у маєтку вже був для родини, де росли шестеро синів, затісним і поруч із ним вони почали будувати новий двоповерховий палац.
Спершу родина жила у цьому будинку в Прилбичах, біля якого збудувала новий
У новий дім родина оселилась 8 грудня 1872 року. Тоді Софія Шептицька кожному синові подарувала образочки Богородиці, написавши на них:
«Нехай наші діти пам’ятають, що цей дім , який щойно таким трудом викінчений, швидше пропаде і в ту мить нехай буде знищений – ніж коли він мав би стати обителлю гріха – скоріш смерть, аніж гріх – нехай Ласка Божа викарбує назавжди це у серцях – найкоханіші мої діти. Софія Шептицька».
Оригінал цієї ікони, до слова, зберігся у родині Шептицьких до сьогодні.
Дорослі сини Софії та Яна Шептицьких, попри зайнятість, завжди знаходили час і збирались у батьків у Прилбичах на великі свята. Софія Шептицька любила квіти і дбала про парк у маєтку. Батько митрополита Андрея був найзаможнішою і освіченою людиною Галичини. Він цікався родоводом, вів архів, мав велику бібліотеку, а це понад 6 тисяч книг. У палаці в Прилбичах висіли портрети короля Яна Собеського ІІІ, митрополитів Шептицьких, була колекція золототканих слуцьких поясів, документи XVI століття, колекція військової амуніції і зброї. Все це солдати та офіцери Червоної армії пограбували або ж знищили. Вже у час німецької окупації брати Шептицькі намагались бодай щось знайти з родинного палацу, щоб купити і зберегти, як пам’ять.
Палац Шептицьких у Прилбичах
Совєтські «визволителі» не лише у 1939 році розстріляли Леона і Ядвігу, священника, але понищили родинну усипальницю, де були поховані дідусь, бабуся митрополита, батьки ‒ Софія та Ян Шептицькі, два брати, племінники. В усипальниці російські солдати тримали вибухівку. У Прилбичах розташувався саперний російський батальйон. Командири з сім’ями жили в палаці Шептицьких. Відходячи, війська Червоної армії заклали вибухівку під графський палац. Але була знищена лише його частина.
Неподалік цього ставка у Прилбичах червоноармійці розстріляли Леона, Ядвігу Шептицьких, отця Маріуша
Дорогою солдати обстріляли усипальницю і досі збереглись сліди від куль. Лише у 2004 році вдалося перенести останки Леона, Ядвіги Шептицьких і отця Маріуша, розстріляних червоноармійцями, з місцевого цвинтаря в родинну усипальницю. У радянський час ця каплиця була засипана дустом. Коли її розчистили, то побачили розкидані домовини і останки рідних митрополита Андрея Шептицького.
Усипальниця родини Шептицьких
Богородицю зруйнували, колгоспницю встановили
З другим приходом радянської влади наприкінці липня 1944 року, приміщення маєтку були повністю розібрані. А у 1961 році на подвір’ї садиби колгосп збудував будинок культури, який стоїть донині.
Про Шептицьких ще певний час нагадувала фігура Богородиці, яку господарі встановили на подвір’ї, на місці старого будинку у 1939 році. Але її радянська влада наказала демонтувати. Є різні версії, що це було зроблено у 50-х, 60-х чи на початку 70-х років минулого століття.
«У 1961 році збудували клуб. Я пригадую, була очевидцем, як десь на початку 70-х років приїхали військові з яворівської частини, танком, щоб капличку з Богородицею розбити. Але самі того не робили і зголосився якийсь чоловік із сусіднього села і розбив Матір Божу, її завезли у ліс. Комуністи ще жили і люди ходили до них, щоб сказали, куди тоді вивезли скульптуру Богородиці. Вони боялись казати, а потім розповіли, що в ліс», ‒ пригадує Марія Дида, керівник будинку культури у Прилбичах.
Радянська скульптура, яку селяни розмалювали
Замість молитовної каплиці з скульптурою Богородиці комуністи нашвидкуруч встановили радянський пам’ятник колгоспниці. Оскільки вона не мала охоронного статусу, згідно з рішенням Львівської обласної ради про демонтаж радянської символіки на території Львівщини до кінця 2023 року, цей радянський пам’ятник днями демонтували.
«Спершу ми розмовляємо з громадою і ухвалили рішення про демонтаж. Ніякої цінності цей радянський пам’ятник не має. Тут нікого не ховали. Але був напис Велика вітчизняна війна. Таких радянських споруд на території громади ще є кілька. Одну ми вже демонтували, в Прилбичах це вже є друга демонтована.», ‒ наголосив Володимир Мацелюх, міський голова Новояворівська.
Демонтаж
Якщо у населеному пункті є радянський пам’ятник, який не має охоронного статусу, то громада самостійно може ухвалити рішення про його знесення. До того ж є і відповідне рішення Львівської облради. Однак інша ситуація з пам’ятниками, встановленими на місці поховань. У Львівській області складено список зі 177 місць поховань, які зробила радянська влада посеред площ і вулиць у містах і селах. Ці місця захищені державою, охороняються, як пам’ятки історії. Щоб перенести останки потрібен дозвіл Міністерства культури та інформаційної політики. Активісти звернулися до Львівської обласної військової адміністрації та обласної ради, щоб вирішити питання з демонтажем і перенести людські останки на кладовища.
«Просто обійняти» – нова пісня українського шоумена та співака Юліка, який вирішив кардинально змінити музичний напрямок та зовнішній стиль.
«За чималий проміжок часу ми всі зробили переоцінку цінностей, стали жити по-іншому. У кожного були свої плани та мрії. Війна та російська агресія перекреслила все, але забрати найкраще почуття вона не в змозі. Коли людина кохає та має свою другу половинку – вона щаслива. Щаслива за будь-яких умов. Пісня – це вираження внутрішнього стану, яке, мабуть відчуває кожен. Хочу, щоб ніхто не втрачав своїх половинок, цінував їх ще більше, – коментує артист.
«Просто обійняти» – пісня про найголовніше почуття кожної людини – кохання. Коли людина закохана та має ту саму опору вона наділена чимось особливим. Магія між людьми – це той еліксир, який робить неможливе. Ключовий мотив пісні Юліка: «Для щастя досить просто обійняти».
Музичну прем’єру артист підкріпив кліпом, який відзняв український кліпмейкер Володимир Шурубура.
«Не важливо де, як та коли проявляти свої почуття. Проте, найголовніше чути голос рідної, твоєї людини. Достатньо лише почути «Привіт», і одразу усе стає на свої місця. Цінуйте, телефонуйте та зустрічайтесь частіше зі своїми половинками. Так легше жити і наближати нашу країну до перемоги», – розповів JULIK
Образи для відеокліпу підібрала українська стилістка Олеся Беньо. У кліпі Юлік повстав у не звичному для себе образі. Саме ця відеоробота та пісня є своєрідним перезавантаженням співака.
