Минулого тижня на сайті Фотографії Старого Львова було поміщено матеріал про історію прапора пластового куреня «Лісові Чорти» у Львові. У сьогоднішній публікації йдеться про відзнаку цієї молодіжної організації, яка використовувалася у другій половині 1920-х років.
Пластові та скаутські відзнаки 1910–1920-х років. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Пластовий курінь “Лісові Чорти” у Львові крім печаток та прапора у 1920-х роках мали свою відзнаку. У фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові зберігся недатований рукописний оригінал статуту, написаний фіолетовим чорнилом. Він призначався для внутрішнього користування. Статут складався з 19 параграфів. У першому параграфі зазначалося: “Назвою цілої орґанізації є назва “Кодло Лісових Чортів””; другому: “Цілею Л[ісових] Ч[ортів] є уладжування прогульок, рухомих і сталих пластових таборів та орґанізування курсів і взірцевих таборів в ціли теоретичного і практичного вивчення прогульково-таборового знання”; п’ятому: “Відзнакою Кодла Л[ісових] Ч[ортів] є яструбяче перо, заткане по лівій стороні капелюха, приписана гурт[кова] хоруговка і евентуальні відзнаки, які зістануть ухвалені”.
Відзнака пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові. 1920-ті рр. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
У фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові зберігаються декілька оригінальних відзнак “Пласту”, які використовувалися упродовж 1910–1920-х років. Серед них є одна, яка належить пластовому куреню “Лісові Чорти”.
Ілюстрація у виданні пластового куреня «Лісові Чорти» – «Гей-гу, гей-га».
Відзнака кругла, діаметром 39 мм., із написом по колу “Лісові Чорти”. У центрі дата “І.VІІ.1922”. Виготовлена з металу жовтого кольору. Авторство наразі остаточно невстановлене. Ця відзнака ймовірно була виготовлена з нагоди святкування 5-річчя пластового куреня “Лісові Чорти” у Львові або з нагоди посвячення курінного прапора, що урочисто відбулося 22 червня 1929 р.
Перша сторінка статуту пластового куреня «Лісові Чорти».
У діаспорі та в незалежній Україні пластовий курінь “Лісові Чорти” затвердив та використовує чимало різних відзнак. Але у 1920-х роках вони, окрім організаційних відзнак, мали одну курінну відзнаку. Відзнака пластового куреня “Лісові Чорти” є однією з важливих фалеристичних пам’яток тієї доби.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Левицький С. Український Пластовий Улад в роках 1911–1945 у спогадах автора. (Причинки до історії Пласту). – Мюнхен, 1967. – 136 с.
Лісові Чорти: їх життя і буття. 1922–1945. Ювілейний історично-мемуарний збірник у їх шістдесятиріччя. – Вашингтон–Нью-Йорк–Торонто, 1983. – 230 с.
Сова А. З історії української вексилології: прапор пластового куреня «Лісові Чорти» у Львові // Знак. Вісник Українського геральдичного товариства. – Львів, 2007. – Грудень. – Чис. 43. – С. 4–5.
Лісові Чорти: їх життя і буття. Книга друга. 1945–2007. Ювілейний історично-мемуарний збірник у їх вісімдесятп’ятиліття. – Львів–Нью-Йорк, 2010. – 364 с.
Альманах 100-ліття Пласту: до 100-ліття українського скавтінґу. – Нью-Йорк–Торонто–Львів: Видання Головної Пластової Булави, 2012. – 888 с.
П’ясецька Олександра. Спогади, записані 27 грудня 1990 р. у Львові // Музей-архів пластового руху у Львові.
“Духом єдиним воскреснемо, і зійде зоря, / Пророцтво Кобзаря збудеться” – слова із приспіву нового синглу команди Hutsul Planet із Коломиї не просто вселяють надію у перемогу України, а наче запрограмовують її. “Духом єдиним” – пісня, що оспівує історичне право українців на державність, незалежність та правдиву свободу. Прем’єра новинки припала на День Української Державності, який Україна цьогоріч відзначає вперше.
“Відродження нації не відмінити, / Майбутнє – за нами! / Твориться нині новітня історія – / Українськими іменами!”, – автор пісні “Духом єдиним”, засновник масштабного культурологічного руху Hutsul Planet Михайло Балух цитує слова із пісні і додає: – За понад п’ять місяців війни росії проти України на нашій землі уже, мабуть, не залишилося людини, яка б не вірила у перемогу. А все – завдяки тому незламному українському духові наших воїнів, який щодня здобуває все нові перемоги на воєнному фронті.
«Духом єдиним» – уже третій сингл Hutsul Planet з часу повномасштабного вторгнення ворога на українську землю. Дві попередні пісенні прем’єри – “Вітер свободи” та “Гаївка (1922-2022)” – підтримали на дусі мільйони українців з усього світу: команда проекту щодня отримує сотні повідомлень із словами вдячності за правдивий патріотичний контент, який зараз так потрібен Україні.
Обкладинкою нового синглу Hutsul Planet “Духом єдиним” став малюнок відомого гуцульського дизайнера Ярослава Шкрібляка. Митець присвятив свою ілюстрацію усім новітнім Героям України: зобразив верхи на коні мужнього українського воїна, який подолав двоголового орла, – як легендарний Юрій-Змієборець змія.
Як на мене, то історія має той самий ностальгійний присмак, що і дитинство. Тільки дитячі роки запам’ятовуються нам як власний пережитий досвід, а світ давнини ми пізнаємо хіба що з книжок, оповідей і пам’яток архітектури чи мистецтва. Якщо ви не хочете почуватися чужими у цьому світі, мандруйте разом з нами крізь час до таємниць старого Львова. А маршрутом нашої подорожі будуть львівська фармація і медицина минулих часів.
Насамперед спробуймо поглянути на будинки площі Ринок не з погляду їх архітектурних принад, а з’ясуємо, яке вони мали відношення до історії львівської фармації і медицини.
Почнемо нашу екскурсію з першого за нумерацією житлового будинку площі під номером 2 . Цей будинок в стилі Відродження відомий тепер як “палаццо Бандінеллі” – від імені його пізнішого власника італійця Роберто Бандінеллі, який у цьому будинку відкрив 1629 року першу постійну пошту у Львові. А ось у кінці 16 ст. цю ділянку придбав львівський аптекар Ієронім Віттенбергер, званий у Львові Ярошем Ведельським.
Палац Бандінеллі
За найновішими європейськими медичними поглядами 16 ст., вже не вважалося, як у Середньовіччі, що причиною епідемій є “погане повітря”, а що їх розносять маленькі істоти, які, подібно до насіння, оселившись у людському організмі, пожирають його. Тому головне завдання лікарі вбачали у тому, щоб вивести ці істоти з організму. Ось чому таким модним вважали кровопускання. Але найпоширенішими були різні сечогінні та прочищуючі засоби під назвою “воміти”, або “пурганти”, звідки походить назва сучасного пургена. Саме один із таких “вомітів” винайшов Ведельський, який, за словами його сучасника, аптекаря і доктора медицини Яна Алембека, про якого мова
піде далі, був “дуже коштовним і надійним”. Торгівля ним у великих розмірах
і дала змогу пану Ярошу побудувати собі наріжну кам’яницю на Ринку.
Минуло більше століття після смерті Ведельського і зведений ним будинок у другій чверті 18 ст. переходить у власність двох львівських вірменів: Пірамовича і Моронського, останній був лікарем.
Палац Бандінеллі на площі Ринок у Львові
Через один номер від будинку Ведельського розташований шедевр ренесансної архітектури – Чорна кам’яниця (№4). У міських актах вона звалася
“Лоренцовичівською” від імені власника, аптекаря Яна Лоренцовича, який
у 1596 році придбав ще недобудовану кам’яницю і завершив її спорудження. Лоренцович прибув до Львова з Вільна, прийняв міське громадянство
і швидко доробився значного маєтку. Свої фахові послуги він надавав не лише львівським міщанам, але навіть родині князів Заславських. Як і інші ароматарії (так називали в той час аптекарів), він торгував нарівні з ліками медом, мигдалем та іншими ласощами, а на допомогу собі тримав “інспектора”.
Справи Лоренцовича йшли чудово до 1607 року, коли він, вже перебуваючи на посаді війта (судова посада), у зрілому віці записується на студії до Краківського університету. Виїзд на навчання підриває його матеріальний добробут, бо з Кракова тяжко було керувати аптечною справою, коли у Львові конкурентами виступали 15 лише католицьких аптекарів. Так Лоренцович заходить в борги, розтрачує довірені йому громадські та приватні гроші, а кредитори притягають його до суду. До них приєднується і зверхник аптекаря кн. Олександр Заславський, на вимогу якого на майно Лоренцовича було накладено арешт. Схоже, однак, що це був хитрий хід для порятунку маєтку заслуженого для князя фармацевта, бо досить швидко представник
кн. Заславського зрікається перед судом від претензій, хоча секвестр було
поновлено лише після смерті Лоренцовича в 1618 р.
Львів, чорна кам’яниця. Фото Адама Лєнкєвіча
З боргами батька розрахувався син Ян Юліан, який від 1626 року відновлює спадкову officina aromataria. Як і батько, він перебував на службі у князів Заславських. Авторитет Лоренцовича допомагав йому і у веденні громадських справ. У 1634 році саме його магістрат висилає на переговори зі збунтованими передміщанами Галицького передмістя. В ті часи Юліан займався вже виключно медициною, аптеку ж передав зятеві, доктору медицини Габерману і тільки згадував часи, “коли він аптеку тримав”.
Помер Лоренцович у 1645 році. Ще раніше, у 1637 р., пішов зі світу його зять. Його вдова, Регіна Лоренцович, вийшла заміж за доктора медицини Маріана Ніканора Анчовського. Справу аптеки Лоренцовичів тепер продовжувала родина Анчовських. Саме з часів одного з них, також доктора медицини Мартина Анчовського, походять скульптури на фасаді кам’яниці. Тут, поряд зі статуями Мадонни, ми бачимо фігуру св. Мартина, що нагадувала доктору про милосердя, яке він повинен був випромінювати подібно до святого патрона, котрий відрізає шмат свого плаща, щоб зігріти жебрака.
Чорна кам’яниця, 1960-ті рр.
Про патронів лікарської справи і захисників міста під час епідемій повинні були нагадувати і дві інші статуї, які розташовані на карнизі перед пілястрами другого поверху. Одна з них зображає блаженного Яна з Дуклі. Ян з Дуклі, один із канонників тоді ще дерев’яного і маленького монастиря бернардинів, помер від чуми у Львові 1470 р. Невдовзі його могила набула чудодійної сили, виліковуючи хворих. Серед тих, хто отримав заступництво Яна з Дуклі, був і майбутній монарх Ян Казимир, в той час ще королевич, який захворів на віспу, але одужав, тоді як його брат помер. Скульптурний надгробок св. Яна з Дуклі можна побачити в церкві святого Андрія, колишньому монастирі бернардинів.
Св. Ян з Дуклі. Фото Мар’яни Іванишин
Друга скульптура зображає св. Станіслава Костку. Його ім’я пов’язане з жахливою епідемією чуми, яка накрила Львів у 1623 р., про неї ми також розповімо згодом. Того року, в одну з теплих липневих ночей на Краківському передмісті (район початку сучасної вулиці Б. Хмельницького), серед дерев’яних і мазаних хаток зі солом’яними і ґонтовими дахами без господарів, які або померли від пошесті, або полишили житло, спалахнула пожежа. Вітер роздмухував полум’я, яке швидко зжерло більше тисячі будівель і сунуло просто на місто до Краківської брами. Але в цей час над вежею брами (що було підтверджено свідками і запротокольовано єзуїтами) з’явився на хмарах святості св. Станіслав Костка разом зі святими Ігнатієм і Ксаверієм і своїм плащем затулив місто від вогню – пожежа вщухла. Надалі під час епідемій львів’яни-католики молилися св. Станіславові Костці.
Св. Станіслав Костка. Фото Мар’яни Іванишин
Але повернімося на площу Ринок. У 1732 році в нащадків Анчовського Чорну кам’яницю придбав аптекар Франтішек Флоріан Вешньовський і таким чином аптека в цьому будинку працювала аж до його смерті у 1750 році.
В.ЧЕРНОВ, П. ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
В суботу, 30 липня 2022 р. о 12 .00, в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться заняття базового курсу тактичної медицини Назара Гриника.
Організаторами події виступають Українське Фотографічне Товариство спільно з Львівським фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Навчання базується на стандартах NATO Tactical Combat Casualty Care та протоколу роботи із потерпілими MARCH.
Назар Гриник – співзасновник волонтерської ініціативи “Бойові Бджоли”, доброволець-парамедик сил ТрО.
Тактична медицина — це надання допомоги на догоспітальному етапі націлене передусім на усунення попереджуваних причин смерті, за принципами, що враховують загрозу від бойових дій чи активного стрільця.
Вже незабаром, 14 серпня 2022 року, о 18:00 у львівському клубі «Малевич» Віктор Павлік зіграє благодійний концерт. Зібрані кошти підуть на закупівлю медичного обладнання для військових госпіталів, повідомили організатори.
Артист заспіває найулюбленіші хіти шанувальників.
https://youtu.be/5Eyse4NGqIQ
«30 років на сцені, 27 студійний альбомів і сотні відіграних концертів. Його творчість знає кожний, а пісні не залишають байдужим нікого. Цей концерт буде справжньою симфонією музики, улюбленого голосу і віртуозної гри кращих музикантів», – зазначають організатори.
Виступ відбудеться для підтримки Міжнародний Гуманітарний Фонд, який допомагає біженцям в облаштуванні тимчасових притулків та опікується військовими госпіталями, поставляючі для них медицину, карети швидкої допомоги тощо.
Після так званого безмонетного періоду в історії України-Русі Львів став першим містом, у якому почали карбувати монети. Цей період припадає на кінець XIV ст. і започаткував його король Казимир ІІІ. Про цей випуск монет раджу прочитати статтю “Львівський монетний двір у XIV – XV століттях”.
Для нас же головним є те, що у 1399 р. на монетах вперше з’являється назва міста Львова, в тогочасному написанні – LEMBVRG. Але руський грошик політично був вже приречений і невдовзі карбування монет у Львові було припинено.
Минули століття і у Львові знову запрацювала мінниця (монетний двір). Причиною цього став напад шведів на польську державу. Коли інші міста здавалися під натиском військ північного сусіда, Львів оборонявся від об’єднаних московсько-козацьких військ, які підійшли до міста восени 1655 р. Львів так відчайдушно захищався, що залишився єдиним великим містом держави, до якого міг приїхати король Ян Казимир. Відсутність коштів для виплати жолду (платні) війську, яке обороняло фортецю, призвело до того, що 1 березня 1656 р. Ян Казимир видав універсал про відкриття мінниці у Львові. Карбували тільки орти та шостаки і, звичайно, це були монети винятково на період війни (т. зв. облогові монети), тож монетний двір пропрацював лишень 37 тижнів з 15.05.1656 року по 24.01.1657 року.
Клейма для монет готували місцеві майстри, які художниками явно не були. Монети карбувалися недбало, з помилками в пунктуації та написах, а про обличчя короля краще взагалі промовчати. Приклади різних монет можна побачити тут: blognumizmatyczny.pl . Але найважливіше, що на цих монетах був герб Львова – лев! Його можна помітити в овалі під портретом короля.
Орти Яна Казимира. На аверсі – погруддя короля в обладунках, внизу в овалі лев – герб Львова. На реверсі під короною – герб Польського Королівства та в центрі – малий щит із зображенням герба Ваза. З боків дата 16-56.Орти Яна Казимира. На аверсі – погруддя короля в обладунках, внизу в овалі лев – герб Львова. На реверсі під короною – герб Польського Королівства та в центрі – малий щит із зображенням герба Ваза. З боків дата 16-56.
І знову минули століття, перш ніж Львів потішив сучасних нумізматів. Однак це були не гроші, в кінці XVIII ст. з’явилась мода на ювілейні медалі. Можливо, найстаршою з них є пам’ятна медаль на честь заснування Львівського університету (Academia Leopol). Залишмо суперечки щодо першості заснування нашого університету королем Яном Казимиром чи імператором Йосифом ІІ, позаяк нашою темою є поява назви Львова – тим разом LEOPOL – на нумізматичній пам’ятці 1784 року.
Пам’ятна медаль на честь заснування Львівського університету
Традиції медальєрства у Львові розвинулись з середини ХІХ ст. У той час стало дуже популярним збирати приватні колекції монет і медалей або створювати публічні колекції при музеях, бібліотеках, школах і товариствах. Оссолінеум і Нумізматичний кабінет Університету Яна Казимира мали величезні колекції медалей і монет. Безцінну колекцію з понад 400 медалей і плакеток Владислава Пшибиславського після його смерті в 1908 році родина передала до Галереї міста Львова.
До речі, плакетки теж є частиною медальєрства, як галузі творчої практики виготовлення дрібної металопластики, і можуть бути окремою темою дослідження львівського мистецтва. Тим паче, що до їх продукції часто прикладали руку видатні львівські митці, як от скульптор, художник і педагог. Юліуш Белтовський. Ось його робота на плакетці на честь видатного архітектора, організатора залізничного руху в Галичині та Буковині Людвика Вежбицького. Він був організатором і керівником першої Крайової виставки у Львові 1877 року, а також одним із ініціаторів і організаторів Промислового музею у Львові. Для навчання дітей залізничників заснував у Львові школу (1895) і бурсу (1904), а для відпочинку — табір у Тухлі, про що і розповідає нам композиційний сюжет на плакетці.
Бронзова плакетка на честь Людвика Вежбицького, 1905 р. Розмір 89 x 57 мм
Великий внесок у популяризацію цього виду мистецтва зробили граверні та медальєрні майстерні, що діяли у Львові. Найстарішими були майстерні Н. Стенберґа та Ізаака Шапіри, засновані в 1870 році і керовані двома його синами до 1914 року. Дуже популярними були також майстерні Олександра Шиндлера, який відкрив діяльність у Львові у 1883 р., та Маріана Євґеніуша Унгера, відкрита з 1895 р. Дуже часто власники майстерень залишали на виробах свої сиґнатури (підписи).
Нагод замовити медалі не бракувало. До прикладу, ось декілька пам’ятних медалей, випущених у Львові під кінець ХІХ століття: заснування Оссолінеуму (1817), пам’яті О. Фредри (1864), на пам’ять Люблінської Унії (1869), до відкриття Краєвої Виставки (1877) і на знак вдячності графові В. Дідушицькому за її організацію (1877), а також медаль вдячності графіні Ядвізі Сапєжині за філантропічну діяльність (1886), на пам’ять візиту наступника трону архикнязя Рудольфа (1887), до смерті Л. Дуніна Борковського (1896), до 350-та річниці Стрілецького товариства (1896).
Декілька львівських медалей 2-ої половини ХІХ ст.
Деякі події були настільки значущі, що для випуску медалей запрошувались видатні художники і скульптори. Такою подією стала для Львова Загальна краєва виставка 1894 р. Відомо принаймні чотири медалі, пов’язані з нею. Для двох з них проєкти виконали славетні львівські скульптори: №2 – Ципріан Годебський і №4 – Антоній Попель, про що свідчать їхні сиґнатури на аверсах.
Чотири медалі, пов’язані з Загальною краєвою виставкою 1894 р.
Крім медалей, які мали тоді вартість сувенірну, а тепер нумізматичну, у Львові почали карбувати замінні монети. Вони не мали дати випуску, на зворотних сторонах не було легенди, а лише цифри вартості. На лицьовій стороні містилися герби власників або назви маєтків, підприємств, товариств тощо. Зазвичай вони служили як бони – для оплати праці в межах маєтку або підприємства, при цьому робітники мали можливість витрачати зароблені гроші на своїх робочих місцях. Для прикладу, у нашому місті такі монети карбувало Продовольче товариство урядників і службовців цісарсько-королівської державної залізниці у Львові, а також ресторан Людвика Штадтмюллера у готелі “Французький” на площі Мар’яцькій.
Приклади замінних монет Львова
Серед цінних паперів напевно найбільш артистично виконаними були іпотечні листи Цісарсько-королівського привілейованого Галицького акціонерного іпотечного банку. Серед усіх малюнків, розміщених на листі, вирізняються (виділені червоними колами): нагорі – композиція “Ощадність”, яка дещо нагадує скульптуру на колишній Галицькій ощадній касі, з правого боку – герб Львова і справа внизу – будівля Галицького сейму.
Іпотечний лист на 200 корон, акція вартістю 400 корон і заставний лист на 200 корон львівських Іпотечних банків
Оскільки наш екскурс йде більш-менш у хронологічному порядку, то варто знову згадати про медалі. На початку ХХ ст. їхнє виконання ставало все кращим і більш вишуканим. Приведу приклади двох медалей:
1. Рік 1906. Проєкт відомого скульптора Юліана Марковського. Медаль до урочистостей надання історику, мистецтвознавцю і письменнику Владиславу Лозинському статусу почесного громадянина міста Львова.
2. Рік 1909. Майстерня Маріана Евґеніуша Унгера. Медаль до Костельної виставки Ліги промислової допомоги з цитатою знаменитого польського поета Станіслава Яховича: “Чуже хвалите, свого не знаєте, самі не розумієте, чим володієте”.
Львівські медалі початку ХХ ст.Львівські медалі початку ХХ ст.
Перша світова війна принесла до нас біду. 3 вересня 1914 р. росіяни окупували Львів і вже до кінця місяця вони зайняли більшу частину Галичини та всю Буковину. З перших днів окупаційна влада почала політику приєднання краю до Російської імперії і старалась надати Львову російський характер: на Ратуші почепили російський триколор, середньоєвропейський час змінили на московський, усі вивіски на крамницях, установах і трамваях замінили на російські.
Деякі русифікаторські заходи довелося потім скасовувати. Наприклад, окупанти запровадили у Львові правосторонній вуличний рух, але не врахували, що трамвайна мережа була пристосована до австрійського лівостороннього руху. Тож довелося повернутися до нього.
Напевно щось пішло не так і з впровадженням в обіг російських рублів, тому що вже на початку окупації у Львові почали друкувати бони. Цікаво, що вони випускались з дозволу російського воєнного губернатора, але як відповідники австрійських грошей, ще й на польській мові. Це було явною поразкою процесу русифікації Галичини, принаймні у фінансовій сфері.
Львівський бон вартістю 1 австро-угорської корони
Крім бонів випускались також т. зв. касові асиґнати (англ. Cash voucher) – документи, що підтверджували здійснення господарської операції, пов’язаної з одержанням або видачею готівки в касі.
Касова асиґната на 100 австро-угорських корон
Муніципалітет міста Львова гарантував виплату зазначеної на асиґнаті суми всім своїм майном.
Внизу на бонах і асиґнатах ставились власноручні підписи президента міста д-ра Рутовського та двох віце-президентів д-ра Шталя та д-ра Шляйхера.
Крім цього на реверсі асиґнати в правому нижньому куті можна помітити ініціали F.M.W. Це підпис відомого польського живописця Фелікса Міхала Вигживальського, котрого російські окупанти вивезли до Бердянська, а потім далі – до Ростова на Дону. Там він працював учителем малюнку і, очевидно, саме там отримав замовлення на проєкт цього касового чеку. Спочатку асиґната була простіша (фото тут), але потім Виґживальський збагатив її видами на Ратушу і каплицю Боїмів, тож документ вийшов дуже гарний з художньої точки зору.
Далі у росіян усе пішло настільки погано, що вже наступного року львів’яни замовили у Відні медаль на честь визволення Львова 22 червня 1915 року, а також була випущена медаль на знак шани для оборонця і опікуна Львова президента Тадеуша Рутовського. До речі, у нас була про нього гарна стаття: “Львів’янин, що не злякався російських військ”.
Медаль, пов’язана з визволенням Львова від російської окупаціїМедаль, пов’язана з визволенням Львова від російської окупації
Але закінчення Великої війни призвело до розпаду Австро-Угорщини і процесу утворення нових держав. Відродження Польщі і утворення Західно-Української Народної Республіки стали крахом фінансової системи. І поляки і українці зіштовхнулись з проблемою швидкого знецінення усе ще діючої австро-угорської валюти і катастрофічним недоліком її в галицьких банкових установах. Отримувати з Відня необхідну кількість готівки було практично неможливо. Львову знову прийшлось друкувати бони для містян, а польське військо відкрило “магазини для своїх” і почало карбувати монети для військових – майже як в часи короля Казимира.
Польські бониПольські “облогові монети”
ЗУНР деякий час використовував австро-угорські гроші, але військово-політична ситуація змусила уряд вже у січні 1919 р. запровадити в обіг грошові знаки УНР з позначенням номінальної вартості у карбованцях та гривнях. Зі зрозумілих причин у Львові не встигли випустити хоч які-небудьгроші або цінні папери, але місцеві органи влади у Бродах, Збаражі, Тернополі, Сокалі і Золочеві розпочали виготовлення місцевих бон різних номіналів.
1920-30-ті роки відзначились подальшим випуском медалей, з яких я приведу чотири найцікавіші:
Медаль львівського Клубу наколесників для переможця у змаганнях з велоспорту на 20 км 1924 року
Медаль на честь історика Освальда Бальцера. Проєкт скульптора Петра Війтовича.
Медаль для Єжи Баяна – переможця в міжнародних льотничих змаганнях 1934 р. Проєкт львівського музейника, графіка і медальєра Рудольфа Менкицького.
Медаль на честь 60-річчя заснування Аптекарського товариства у Львові. Проєкт скульптора Петра Війтовича
Приклади медалей міжвоєнного періоду
В міжвоєнний період Львову не знайшлось місця на польських банкнотах і монетах. Проте у 1941 році у Кракові була випущена банкнота з чудовим видом на вежі Львова. Справа в тому, що після вибуху Другої світової війни у 1939 р. у Кракові був створений “Емісійний банк у Польщі”. Цей банк запровадив на території Генерал-губернаторства окупаційну валюту під традиційною назвою злотого. Після нападу Німеччини на СРСР, прилучення Галичини до Генерал-губернаторства і перенесення столиці до Львова нічого дивного в появі такої банкноти немає.
Банкнота Емісійного банку 1941 року.
В період Радянського Союзу наше місто не потрапило ані на банкноти, ані на монети. І лише опосередковано можна привести приклад металевого рубля з “русским первопечатником”, адже саме у Львові руський першодрукар Іван Федоров у 1574 р. надрукував перший східнослов’янський посібник «Буквар» з граматикою та цього ж року здійснив друге видання «Апостола», ну, а у 1583 році першодрукар помер і був похований у нашому місті.
Радянський рубль з Іваном Федоровом
Натомість в часи незалежності на новісіньких 20-гривневих банкнотах було розміщено львівський Оперний театр і портрет Івана Франка. Емісії цієї банкноти відбулись у 1992, 2000 і 2003 роках, тож додавались системи захисту, змінювались написи, додавались кольори і узори, видозмінювався портрет Каменяра і ракурс зйомки театру, але головна концепція залишилась незмінною.
20-гривневі банкноти часів незалежної України.
Щодо монет, то і тут серед інших львівських тем Оперний театр виявився лідером – у 2000-му році його було викарбувано на 5-гривневій монеті.
Перша українська монета зі львівською тематикою.
Тепер Національний банк України випустив так багато монет з львівською тематикою – по дві-три на рік – що за всіма і не прослідкуєш. Тож на закінчення приведу приклад не зовсім звичайних монет.
Монета “День ощадності” номіналом 5 доларів. Основним елементом дизайну монети є зображення королеви Єлізавети ІІ і скульптурної групи “Ощадність”, що прикрашає купол будинку у Львові, де містилася Галицька ощадна каса. Цю монету виготовлено на Островах Кука на замовлення Ощадбанку України у 2010 р.
5-доларова монета, випущена до Дня Банкіра. Детальніше про монету тут: zakon.rada.gov.ua
9 жовтня 2014 року Банк Росії випустив пам’ятну монету номіналом 5 рублів: “Львівсько-Сандомирська операція”. На зворотному боці монети в центрі розташовано рельєфне зображення фрагмента меморіалу “Монумент Слави” у м. Львові.
Російська монета і демонтаж радянського монументу слави у Львові. Фото демонтажу взято у glavcom.ua
Але знову у росіян щось пішло не так! У 2021 році дві бронзові фігури, зображені на монеті – «батьківщина-матір» та червоноармієць з мечем – були демонтовані і перевезені до музею «Територія терору». Якби я був колекціонером і мав цю монету, то теж віддав би її до музею… або викинув на смітник…
Буклет Міжнародного фестивалю літньої пори «Pizzicato e Cantabile»
Цьогоріч вже всьоме у стінах Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика відбудеться Міжнародний фестиваль літньої пори «Pizzicato e Cantabile», який триватиме впродовж 28 липня – 7 серпня. Його засновницею та директоркою незмінно є відома українська органістка Олена Мацелюх.
«Pizzicato e Cantabile» (з італ. буквально – “Щипати і співати”) – ці два прийоми звукоутворення присутні на всіх етапах еволюції людства. Символами театрального та музичного мистецтва у Стародавній Греції став співучо-духовий Авлос і струнно-звучна Кіфара, на яких грали боги Діоніс і Аполлон. Біблійний цар Давид розспівував Псалми у супроводі свого Псалтеріума. Пощипуючи струни ліри акомпанував собі до співу Орфей. Епічні жанри в різних народів Землі виникали від поєднання співу з грою на різних щипкових інструментах. У супроводі кобзи-бандури творили думний епос українські кобзарі. Тепер спів під гітару – найпоширеніший прояв музичної активності людей в усіх куточках нашої планети.
Ігор Мацелюх (флейта Пана)
Організатори та учасники VII Міжнародного фестивалю літньої пори «Pizzicato e Cantabile» поставили собі важливе завдання: оспівати та передати красу музичного мистецтва, заторкнувши найглибші струни душі втомленої COVID-19 та війною публіки. Адже музика, виспівана і зіграна на різноманітних музичних інструментах провідними українськими та зарубіжними виконавцями – це найкращий лік від будь-якого вірусу, тривог чи переживань.
На усіх очікують 9 цікавих подій, що триватимуть впродовж 28 липня – 7 серпня 2022 року. Фестиваль об’єднає кращих музикантів з України, Польщі та Франції, географія виступів яких охоплює десятки країн світу! У їх виконанні звучатимуть всесвітньо відомі шедеври Вівальді, Баха, Моцарта, Ліста, Дебюссі, Брамса, Гершвіна та твори, які кожен неодмінно впізнає з перших нот. Почути їх можна буде в оригінальних аранжуваннях та інтерпретаціях.
Варвара Турта (клавесин), Олена Мацелюх (орган)
Подорожувати музикою різних країн та епох гості Фестивалю будуть разом із фортепіанною, органною, гітарною, вокальною, струнною музикою. Її доповнять авторські поезії композиторів та художні картини від Ольги Куц, які творитимуться в реальному часі. Зокрема, на сцені Концертного залу Людкевича ми почуємо гру постійних учасників фестивалю, серед яких Олена Мацелюх (орган), Ігор Мацелюх (флейта Пана), Меланія Макаревич (фортепіано), Світлана Позднишева (орган), Маріанна Лаба (сопрано), Ольга Стрілецька (фортепіано). Гру цих музикантів зокрема ми почуємо на відкритті Фестивалю 28 липня у концерті «Gloria domini», 30 липня – «Ференц Ліст: Мандрівка до Львова» та 6 серпня у події «Le quattro stagioni», у програмі якої прозвучать знамениті «Чотири пори року» Антоніо Вівальді.
Також вперше у рамках Фестивалю виступлять гості із Луганська – Брас-ансамбль Луганської обласної філармонії (керівник – Ігор Шаповалов) – подія «Американські історії» (30 липня), та з Івано-Франківська – Струнний ансамбль Івано-Франківської обласної філармонії (керівниця – Анжела Приходько) – подія «Quattro corde» (7 серпня). Сольні органні вечори презентують органісти із Франції – Жан-Марі Леруа із програмою «Vive la France» (2 серпня), та Польщі – Віктор Лияк із програмою «Варшава – Львів» (6 серпня).
Варвара Турта (клавесин), Олена Мацелюх (орган), Ольга Куц (живопис)
2 серпня київський гітарист Андрій Остапенко запрошує слухачів на колоритну сольну програму іспанської, латиноамериканської, французької та італійської музики «Idalgo con Guitarra». У виконанні ансамблю тріо тромбонів (Любомир Ліщук, Олександр Хохлов, Ігор Шаповалов) та органа (Світлана Позднишева) у події «Hosanna» прозвучать композиції епохи барокових майстрів, композиторів межі ХІХ-ХХ століть та українського композитора В’ячеслава Назарова.
9 концертів, які відбудуться протягом двох тижнів, неодмінно здолають апатію та песимізм від звуків сирен. Фестиваль «Pizzicato e Cantabile» у 2022 році стане для слухачів справжнім відкриттям нових виконавців, імен композиторів та їх творів. Двері Концертного залу Людкевича будуть відкриті для всіх, кому дороге та близьке мистецтво радості, краси, віри та надії, ім’я якому – МУЗИКА!
Лейбл MONOTON разом з місцевою владою міст Дрогобич та Стебник, а також із виданням “Музвар”, провели благодійні концерти “MONOTON Charity Fest”.
Із самого початку війни організатори та артисти лейблу MONOTON активно долучилися до волонтерської справи і допомагали збройним силам України та всім, хто особливо потребує підтримки.
Перші концерти фестивального туру відбулися 22 та 23 липня на центральних площах та майданчиках міст в Дрогобичі та Стебнику. Цими подіями організатори запустили низку благодійних концертів, що спрямовані на підтримку наших захисників на лінії фронту.
Шосте чуття
Зібрані кошти будуть передані на закупку амуніції для батальйонів ЗСУ – “Карпатська Січ” та “Азов”.
До такої важливої і шляхетної справи своєю музичною творчістю долучилися співаки Khayat, Gremo, Ostrovskyi, Oks, співачки Наталка Карпа, Sowa, Sansa, Keta Rina, гурти “Шосте чуття” та “MBreeze” та багато інших.
Gremo
“Дякуємо за довіру, дякуємо кожному, хто став частинкою великої справи! Всі разом ми допомогли зібрати кошти для бійців, які стоять на передовій. Ми ще раз довели, що разом ми – сила. Дякуємо артистам, які творять велику місію!” – висловлюють слова подяки організатори.
Глядачі фестивалю і артисти об’єдналися разом, щоб підтримати нашу країну у важкий та непростий час. Кожна благодійна подія, виступ, внесок, творчість – це пазл однієї важливої справи задля нашої спільної перемоги та підтримки України, і разом із вами ми пишемо історію мужності та нескореності.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
Миколай відомий нам більше через фортецю, а точніше через скандальні спроби влади її знищити. Але має він ще свою славну історію, яра розпочалася від його засновника – Миколая Тарло. Міські права Миколаєву були надані в 1570 р.
Археологічні знахідки на території Миколаєва і довколишніх сіл доводять, що життя на цих теренах існувало ще в праісторичні часи.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
На думку видатного історика Антонія Шнайдера на місці теперішнього Миколаєва існувало слов’янське місто Тетерев. Свої здогадки він підкріплював ще існуючими в середині ХІХ ст. фрагментами валів та знахідками руських монет і чималого бердиша (сокири) при будівництві костелу в 1607 р.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
Сандомирський хорунжий Микола Тарло з Щекарович отримав привілей на заснування нового міста поблизу Дроговижа в 1570 р. Спочатку містечко розвивалося як ремісничий центр. Та вже невдовзі після заснування воно було поруйновано під час Національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. XVII-XVIII ст. в житті руського населення Миколаєва були вкрай несприятливі через постійні утиски з боку польського шляхетства. Тому в місті, як і в інших великих населених пунктах на Галичині, при церкві виникає братство імені Святого Миколая. Початком його діяльності вважається 1717 р., коли львівським архієпископом був затверджений статут цієї організації. Братчики боролися за урівнянні прав руських ремісників поруч з польськими, можливість участі в управлінні міста та провадили широку культурно-освітню діяльність.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
Ситуація в Миколаєві поліпшилася після поділів Речі Посполитої.. Тоді його набуває у свою власність відомий землевласник Галичини граф Скарбек. Він дбає не лише про наповнення власної кишені, але й за економічний розвиток міста. Граф також відзначався своєю благодійністю і милосердністю, між Дроговижем і Демнею він заклав притулок для сиріт і вбогих.
Уся Миколаївщина під час Першої світової війни була ареною затяжних і кровопролитних боїв. В 1918 р. Миколаїв був місцем велелюдного віча, на якому були присутні майже 10000 осіб.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
З приходом радянської влади в 1940 р. поблизу міста почалося спорудження великого цементного заводу, оскільки в околицях було багато необхідних у виробництві вапняку і глини. І по сьогоднішній день провідною галуззю промисловості Миколаєва є виготовлення будівельних конструкцій та матеріалів.
З 1939 по 1962 р. існував Миколаївський район Дрогобицької області. Декілька років Миколаїв був містом Жидачівського району. Миколаївський район відновлено 6 грудня 1966 р.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
Миколаїв – місце народження декількох світочів української культури. В сім’ї миколаївського бурмістра народився Микола Устиянович. Він – один із засновників літературно-освітнього товариства «Галицько-Руська Матиця», «Собору українських учених». Микола Леонтійович відомий також як автор низки поетичних і прозових творів.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
В родині українця німецького походження 18 квітня 1860 р. народилася Юлія Шнайдер (псевдонім – Уляна Кравченко). Почала друкуватися в 23-літньому віці, літературний дебют відбувся завдяки сприянню І. Франка на шпальтах «Зорі». Провідна тематика у її творах – це образки з життя простолюддя, особливо жіноцтва, його місця в тогочасному суспільстві.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
В робітничій родині 13 листопада 1875 р. народився М. М. Мочульський – перекладач, критик та історик літератури. Плідно працював над вивченням творчості так званої «української школи» в польській літературі, українських письменників І. Манжури, Т. Шевченка та І. Франка.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
Миколаїв не багатий на архітектурні пам’ятки. В містечку переважає радянська забудова. Поблизу Миколаєва зберігся дот, який будувався як частина фортифікаційної лінії австрійським військом напередодні Першої світової війни.
Миколаїв, Стрийсього району Львівської області, фото початку ХХ століття
В місті діє історико-краєзнавчий та літературно-мистецький музей видатних миколаївчан. В експозиції матеріали, що ілюструють життєвий і творчий шлях Олександра Козловського, Уляни Кравченко та Миколи Устияновича. Тут же виставлені твори «галицького Фаберже» О. Мірошникова, художника П. Холодного.
Організаторами події виступають Українське Фотографічне Товариство спільно з Львівським фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Фільм розповідає про відомого українського живописця, графіка і карикатуриста, майстра мініатюри поштових листівок, одного з основоположників модерного українського сакрального мистецтва, неперевершеного ілюстратора дитячих читанок та букварів, очільника мистецького відділу Пресової квартири Легіону УСС ОСИПА КУРИЛАСА.
Осип Курилас (сидить у першому ряді другий зліва) з Олексою Новаківським та учнями його Мистецької школи, 1929;
Фільм знятий на основі віднайденої та зацифрованої хроніки 1947 року за кошти Фонду Нагірних та родини Куриласів з Америки. У фільмі використаний уривок зі стрічки “Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919” Тараса ХИМИЧА.
Над фільмом працювали:
Автор сценарію – Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ;
Зйомки, монтаж та режисура – Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ;
Автор музики – Анастасія ЗДВІЖКОВА;
Аранжування та студійний запис здійснено на студії ZAБAVA RECORDS.
Ролі озвучували:
За Осипа Куриласа – Януш ЮХНИЦЬКИЙ;
За автора – Славко НУДИК;
За Івана Труша – Сергій ГАБШІЙ.
Фото з фейсбук-сторінки “Альбом “Осип Курилас”. На фото – Осип Курилас малює портрет Гриця Коссака
У фільмі знімалися:
Наталя ФІЛЕВИЧ – директор Благодійного фонду Нагірних;
Оксана ЖЕПЛИНСЬКА – завідувачка відділу українського мистецтва ХІХ – початку ХХ століть Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького;
Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ – краєзнавець, дослідник творчості Осипа Куриласа;
Ігор ТКАЧИК – спеціаліст з оцифрування кіноматеріалів;
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ – директор Львівського Фотомузею;
Стефанія ДЕРЕВАЦЬКА – ініціаторка створення музею Осипа Куриласа в Щирці;
Олег ВАСИЛИШИН – голова Щирецької об’єднаної територіальної громади.
Його творчість покликана заряджати українців на позитив. Навіть у такий складний час потрібно підтримувати наших воїнів піснею. Одразу після перемоги Панас Буйний планує зробити великий, Всеукраїнський тур-подяку, подяку за те що українець, подяку нашим захисникам та Богу.
“Пісня «Оба-на!” – це історія про боротьбу нашого народу, від простих фермерів до циганів, від галичан до слобожанців – бо всі люблять Україну! Українська пісня – це така рушійна сила, яку ворог боїться щоразу більше, тому як не крути – “москалям хана”!”, – акцентує співак.
Артист розповідає, що завжди перед прем’єрою трек слухають мамусі та друзі, реакція у яких була одноголосна: «Це воно, нарешті вродив!». Також багато колег з професійного кола підтримали Панаса, коли почули перші рядки з пісні.
«Попри все була ціль написати стьобну пісню, яка буде підіймати бойовий дух нашим захисникам та цілому народу. Я не вмію писати журливі пісні, та й ціль в мене інша – давати людям позитив в будь-яких ситуаціях. І ми з моїм колегою в один день написали цю пісню за 15 хвилин, і зрозуміли – ось він козацький драйв! Ми скинули демо деяким нашим друзям військовим і вони вже з нетерпінням чекають прем’єри. Кажуть, що під приспів буде особливий стимул знищувати ворога!», – додає Панас.
Основний меседж пісні, зі слів шоумена – це непереможна Україна і нищівний удар по ворогу на всіх фронтах. Наш народ настільки став єдиним, від Закарпаття до Харкова, від Львова до Одеси. Тому немає жодних сумнівів, що ми вже перемогли, лиш маємо ще дужче підтримувати ЗСУ, щоб вони дооформили цю перемогу.
Усім москалям Панас Буйний хотів би передати:
“Всі хто підтримують війну – здохніть су*и! А ті, хто називає себе “думаючими” – робіть всі можливі кроки, щоб скинути режим рф! Подивіться на приклад українців, як ми всі скинули президента-золотоунітазника! Поважайте себе і не будьте рабами! Рабів до раю не пускають!”, – резюмував артист.
Сьогодні вашій увазі хочемо запропонувати перегляд фото із Львівщини, які були зроблені у 1920-х роках. Автором світлин є фотограф Станіслав Радомський.
Фігура Св. Яна, місто Белз, 1920-ті рр. Фото: Станіслав РадомськийДерев’яна дзвіниця, місто Варяж, 1920-ті рр. Фото: Станіслав РадомськийПідгорецький замок, 1920-ті рр. Фото: Станіслав Радомський
Про постать фотографа майже нічого не відомо. До нашого часу дійшли його фото міжвоєнного часу, зроблені на території Другої Речі Посполитої. Там можна відшукати і кадри із сучасної Львівської області.
Костел в місті Дрогобич, 1920-1930-ті рр. Фото: Станіслав РадомськийЦерква Св. Юра, місто Дрогобич, 1920-1930-ті рр. Фото: Станіслав РадомськийСело Лавочне, 1920-1930-ті рр. Фото: Станіслав Радомський
Нам вдалось виявити фото, на яких зображені храми, дзвіниці та замки, які розташовані в Підгірцях, Белзі, Варяжі, Дрогобичі, Лавочному.
У п’ятницю, 29 липня 2022 року, о 16.00, в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться кінопоказ та обговорення документального фільму “Цап за голос”. Подія відбудеться в рамках Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.
Організаторами події виступають Українське Фотографічне Товариство спільно з кіноклубом Центр мистецтв “АРТ-Простір” Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA та Львівським фотомузеєм, Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Документальний фільм розповідає про трьох учнів, які змагаються за посаду президента в одній зі шкіл Кенії. Перемога на виборах не тільки гарантує одному з них силу та повагу, але й дозволить в майбутньому зайняти своє місце у кенійському суспільстві.
Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA відбувається щороку впродовж останнього тижня березня в Києві. Після завершення Docudays UA презентує найкращі фільми в регіонах України.
Мета фестивалю сприяти дотриманню й захисту прав людини та основоположних свобод, утверджувати розуміння людської гідності як найвищої цінності, підвищувати рівень громадянської активності в Україні, сприяти розвитку документального кіно.
Богдан Ступка, 1974 р. Фото з книги В.Мельниченко «Майстер»
В день 10-річчя з нагоди від дня смерті видатного актора театру і кіно Героя України Богдана Ступки на “малій Батьківщині” актора, в селищі Куликів, було відкрито і посвячено меморіальну дошку на будівлі історико-краєзнавчого музею “Куликів і Куликівщина”.
Як повідомила начальниця відділу туризму Куликівської ОТГ Ірина Цюпка, ідейниками та спонсорами встановлення меморіальної плити були колеги Володимир Турмис, Володимир Бунь, Володимир Тимців, Володимир Сімей.
Богдан Ступка
“Особливо актуально сьогодні активна робота на культурному фронті і пам’ять про наших духовних провідників, яким є для нас сьогодні для нас Богдан Сильвестрович. Нехай пам’ять про геніального актора завжди залишається з нами, умиротворює наші душі і надихає до творчості та нових звершень”, – зазначила Ірина Цюпка.
Літня спека знову повернулася до Львова, несучи зі собою задуху громадського транспорту в купі з запахами цибулі, суміші східних спецій і вчорашнього перегару. І тільки ранкова прохолода в улюбленій кав’ярні дає можливість насолодитися ранковою кавою.
Сьогодні товариство нам складе традиційно Торгова Марка Кава Старого Львова і викладачка Українського Католицького Університету Владислава Москалець. Вона розкаже про атмосфері традиції львівських кав’ярень сто років тому .
Коли жінки займалися облаштуванням дому і турботами про кухню, чоловіки проводили час за бесідами у кав’ярнях, що тоді вважалися чоловічим простором: чоловіки тут переважали і серед персоналу, і серед відвідувачів. Взагалі, кав’ярні називали «третім простором»: не до кінця публічним і не до кінця приватним. Тут можна було як вести особисту бесіду, так і зсунути столики, щоби залучити більше співрозмовників. Кав’ярень у Львові було багато – через це до нас дійшло традиційне сприйняття Львова як міста кави. Щоправда, сучасники критикували тодішні кав’ярні за провінційність і намагання наслідувати Париж і Західну Європу. Так, у Львові була Віденська кав’ярня і кав’ярня «Централь».
Металевий павільйон “Віденської” кав’ярні на нин. площі Підкови. Фото початку XX сторіччя
“Як хтось влучно сказав, у Парижі запросто може бути кав’ярня «Париж», а от у Львові кав’ярні «Львів» не буде ніколи”, – каже Владислава Москалець.
Заклади намагалися показати свою приналежність до західного світу. Також кожна кав’ярня мала свою спеціалізацію, що навіть вказувалося у путівниках: для художників, нафтових підприємців тощо, щоби подорожній, бува, ненароком не зайшов у кав’ярню з не тією аудиторією.
У такому суворо регламентованому світі жінкам було важко вписуватися у загальне життя. Віденська кав’ярня, наприклад, розповідає Владислава Москалець, пишалася тим, що в них немає жінок навіть при буфеті, єдиною жінкою була… власниця. Практика провадження жінками такого бізнесу була допустимою, проте за столиками вони не з’являлися.
Кав’ярня «Атляс»
Та завдяки емансипованим жінкам, які кидали виклик таким суспільним нормам, позиція змінювалась – вже до міжвоєнного періоду кав’ярні стають цілком нормативним простором і для жінок.
Інше місце, яке було цілком жіночим – цукерні: “Цукерні – місця менш серйозні, ніж кав’ярні. Заклад, де не було газет, а натомість удосталь тістечок, вже вважався цілком легітимно жіночим”.
Мабуть добре що ці часи уже стали історією, бо куди ж би сучасні молоді люди запрошували львівських, і не тільки, панянок. Може так і наші тати з мамами познайомилися. Але однозначно – спочатку була кава.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Люба та Петро Галущаки розкажуть присутнім маловідомі та невідомі історії з життя свого діда Петра Франка (28.06.1890–07.1941?) – сина Івана Франка, педагога, науковця, громадського, культурно-просвітнього та військово-політичного діяча, журналіста, перекладача, письменника, провідного фахівця українського тіловиховання, теоретика і практика гімнастично-спортивного руху в Галичині, учня та послідовника професора Івана Боберського.
Внуки Петра Франка розвінчають найпопулярніші міфи про свого діда, які й досі тиражуються у сучасному українському суспільстві, зокрема про останні роки його життя, обставини загибелі, ставлення до родини Франків у радянський період та ін.
Присутні зможуть також ознайомитися з деякими цікавими пам’ятками, які зберігаються й досі в родині Галущаків.
Модеруватиме Андрій Сова – доктор історичних наук, доцент Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, голова комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка.
У вівторок, 26 липня 2022 року, о 18 год. в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки Андрія Чижова “Дім”.
Художник Андрій Чижов народився і виріс у Севастополі. Після окупації Криму «питання дому» для художника стало важким та болісним. Це сублімувалася у багаторічний цикл живописних полотен, лейтмотивом яких незмінно є хата.
Нову серію живописних робіт Чижов присвячує всім тим українцям, які покинули свої домівки і шукають прихисток в інших місцях. Дім стає символом мирного життя, вдячності за допомогу та надії.
Андрій Чижов
“З початком повномасштабної війни мільйони українців стикнулися з відчуттям втраченого дому. В першу чергу люди, житло яких постраждало від російської агресії, та і решта українців які, в умовах неперервного ризику ворожих обстрілів, втратили відчуття безпеки та вимушені жити в постійному стресі.
Дім для кожного є однією з найвагоміших складових відчуття спокою та безпеки. “Дім” – не лише дах над головою та цегляні стіни. Це родина, пам’ять про дитинство та особливі миті з життя,- неповторний смак води та винятковий аромат повітря. Туга за рідною домівкою людей, які змушені шукати прихисток в більш безпечних регіонах України чи за її кордоном, для мене є безсумнівно зрозумілою.
Ідея серії картин “ДІМ” з’явилася весною 2022 під час довгих подорожей залізницею Польщі. Тому деякі начерки живописних полотен були зроблені просто з вікон поїздів.
Картини, звісно, не можуть подарувати омріяну безпеку глядачеві, проте неодмінно здатні сколихнути теплі спогади, спонукати мріяти, пробудити надію, занурити у стан спокою та затишку, в атмосферу вільного та щасливого життя”, – розповідає Андрій Чижов.
Катря Гриневичева (дівоче прізвище Банах) — українська письменниця, яку називають найбільш освіченою жінкою на Галичині початку XX століття. Незважаючи на це, постать Катрі Гринивичевої та її творча спадщина в Україні довгий час була забороненою та замовчувалася і дотепер є дуже мало відома для сучасного читача.
Історія життя Катрі Гриневичевої
Народилася Катря Гриневичева дев’ятнадцятого листопада 1875 року у містечку Винники неподалік від Львова у сім’ї службовця Василя Банаха та Марії з роду Кубаїв. Була найстаршою дитиною у родині та мала шістьох молодших братів, кожен з яких здобув вищу освіту.
Коли Катрі виповнилося три роки, сім’я переїхала до Кракова, де вона провела свої шкільні роки. У польськомовному середовищі Катря навчалася у місцевій семінарії. Перші її проби письма були також польською.
У польській семінарії був курс української мови для вчительок, яких відправляли на роботу до Східної Галичини. Там Катря починає вивчати українську мову та культуру.
Того ж 1894 року стало відомо, що в Кракові мали відкрити філію “Просвіти”. З цієї нагоди до них приїжджає Василь Стефаник, тоді ще молодий двадцяти трьох річний студент, з яким Катря познайомилася. Саме Стефаникові вона завдячує свою першу українську книжку. Натомість письменник високо оцінював творчість Катрі.
Фото: Будинок у Львові, у якому мешкало подружжя Гриневичевих на вулиці Головацького, 8 /Збруч
Саме її Василь Стефаник запросив виголосити “Каменярі” Івана Франка на відкритті “Просвіти” у Кракові. Катря зі захопленням декламувала Франка і мріяла з ним познайомитися.
Через батькового приятеля, вчителя з Винник, Катря знайомиться з Осипом Гриневичем, який працює у вчительській семінарії у Львові. Вони одружуються та переїжджають до Львова, де мешкають на вулиці Бартоша Ґловацького (сучасна Якова Головацького), 8. Згодом в них народжується двоє синів та донька. У Львові продовжує наполегливо вивчати українську мову.
Перші українські вірші Катрі Гриневичевої Іван Франко друкує у Літературно-науковому віснику” та зараховує її до кола львівських літераторів, серед яких були: Василь Пачовський, Петро Карманський, Михайло Яцків та інші.
У Львові Катря стає активною учасницею жіночого руху на Галичині та редагує журнал для дітей “Дзвіночок”.
Фото: Ukrainian People
Під час Першої світової війни як втікачка потрапила в австрійський табір у Ґмюнді, про життя якого вона описала у книзі оповідань “Непоборні” (1926).
У 1917 році Катря Гриневичева повернулася до Львова, де працювала у редакції журналу “Українське Слово” та очолювала “Союз Українок”.
На початку Другої світової війни, у 1940 році Катря з підробленими документами виїхала до Кракова. А у 1944 році знову змушена була втікати на Захід від наступу радянських військ та опинилася у таборі для переміщених осіб у Карсфельді біля Мюнхена. Померла двадцять п’ятого грудня 1947 року та похована у німецькому місті Берхтесґадені.
Літературна та громадська діяльність Катрі Гриневичевої
Перша збірка Катрі Гриневичевої “Легенди і оповідання” вийшла у 1906 році. Це книжка про дітей, оскільки письменниця добре розуміла дитячу психологію. У журналі “Дзвінок”, який вона редагувала, публікуються її історичні повісті: “Перед похороном князя Романа”, “Ярослав Осмомисл” та “Княжичі”.
Катря Гриневичева разом із сім’єю часто виїжджала на літо до Криворівні, де в той час любили відпочивати Леся Українка, Іван Франко, Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбинський та інші. Також подружжя Гриневичевих на запрошення митрополита Андрея Щептицького приїжджали в його карпатський маєток у Підлютому.
Перед Першою світовою війною Катря здійснила подорож до Великої України та познайомилася з Оленою Пчілкою, Марією Заньковецькою та іншими визначними жінками.
Фото: видання книги Катрі Гриневичевої /Наш Формат
Історичні повісті Катрі Гриневичевої — “Шоломи в сонці” (1928) та “Шестикрилець” (1935) спираються на історичні джерела про події життя Романа Мстиславича та Галицько-Волинське князівство.
Цікаво, що авторка виробила власний стиль письма, який виявляється в архаїчній вишуканій мові, давньоруській лексиці та обрядовій поезії, що нагадує стиль українського літературного бароко.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
