Восени 1952 року, коли виколисували майбутнього «спецоператора номер один», у відомому московському притоні – кремлі – комуністичні партіозі влаштовували сходку – черговий з’їзд. Як зазначено у тогочасних медіа, у ньому взяли участь: «диктатор пролетаріяту Й. Сталін, премієр уряду СССР Й. Сталін, начальний вожд червоної армії, генераліссімус Й. Сталін, секретар Ц. К. компартії Й. Сталін і інші».
З їзд компартії. Карикатура з журналу Лис Микита. Детройт, 1952. 20 вересня
На це велике збіговисько прибуло чимало нечисті з усієї «необ’ятної».
Великий з’їзд компартії в москві. Карикатура з журналу Лис Микита. Детройт, 1952. Жовтень
З високої трибуни учасники сходки з характерною для лідерів пролетаріату та рядових голодранців «злісною слюною» звинувачували «колективний Захід» у тому, що їм там добре живеться. При цьому дехто з виступаючих лякав вільний від московських нечистот світ третьою світовою війною. Одне з популярних сатирично-гумористичних видань помістило візуалізацію того, що чекає «диктатора і вождя» після уявної глобальної катастрофи (див. ілюстрацію № 3).
Статуя Свободи після Третьої світової війни. Карикатура з журналу Лис Микита. Детройт, 1952. 20 вересня
P. S. До дати смерті миршавого попередника нинішнього спецоператора залишалося кілька місяців.
За матеріалами журналу «Лис Микита» підготував Роман ЯЦІВ
Благодійний мистецький проєкт «Херсонщина – це Україна»
Вчора, 14 жовтня 2022 року, у Центрі архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова вежа» відкрили благодійний мистецький проєкт «Херсонщина – це Україна».
На виставці представили понад 80 картин та ілюстрацій 20 художників, які згодом продаватимуть на аукціонах. Кошти від продажу доробків підуть на потреби ЗСУ, а після звільнення окупованих територій, їх скерують на відбудову культурних пам’яток півдня України.
Благодійний мистецький проєкт «Херсонщина – це Україна»
«Львівщина дуже гостинна, ми хочемо морально підтримати жителів окупованої Херсонщини та ВПО з інших областей. Кожен може розраховувати на нашу допомогу і почуватися як вдома. Зовсім незабаром ми будемо відбудовувати тимчасово окуповані території, які нещадно знищив ворог. А сьогодні кожен працює на своєму фронті, виборює перемогу!» – наголосив заступник очільника Львівської ОВА Іван Собко.
У заході також взяла участь начальниця Херсонської міської військової адміністрації Галина Лугова.
Благодійний мистецький проєкт «Херсонщина – це Україна»
9 митців, чиї картини представили на виставці, входять у Національну спілку художників України та створили більше ніж 50 мистецьких живописних творів в межах арт-резиденції в Умані.
В подальшому продаж мистецьких творів здійснюватимуть на офлайн і онлайн-аукціонах. Всі зацікавлені зможуть фінансово доєднатися до арт-проєкту.
Вулиця Городоцька – одна із найдовших та найстарших вулиць міста Львова. Колії кінного трамвая тут з’явилися у 1879 році, а електричні трамваї почали курсувати в кінці 1908 року. Обіч вулиці Городоцької розміщувалося аж два трамвайних депо: перше – біля театру ім. Лесі Українки діяло у 1920-х роках; друге – поруч із Городоцькою рогачкою працює із 1930 року. Отож, сьогодні Фотографії Старого Львова розкажуть про трамвайну лінію вулицею Городоцькою та на Богданівку.
Львівський краєзнавець Борис Мельник назвав вулицю Городоцьку «найдовшою у Львові». Ця вулиця починається майже в центрі міста (поруч із Львівською Оперою) і закінчується на перетині із кільцевою дорогою Львова. На початку 1990-х рр. довжина вулиці Городоцької становила біля 7,5 кілометрів, а зараз – на кілометр більше. Проте зараз найдовшою у Львові є вулиця Зелена – її довжина в межах міста становить біля 9 кілометрів.
Вулиця Казимирівська (нижня частина вул. Городоцької). На світлині чітко видно колії кінного трамвая. Листівка 1880-х рр.
Перша згадка про ділянку сучасної вулиці Городоцької від Торгової площі до початку вул. Т. Шевченка датується 1507 роком, її називають«Західна вулиця проти Кракова». Із 1570 року ця вулиця назвалася вул. Св. Анни – на честь однойменного храму, який збудували іще в 1504 році.Початком вулиці аж до кінця XVIII століття була Краківська вежа. Коли міські укріплення знесли, вулиця йшла від місця злиття Полтви та потоку Серед, який живився з джерел Святоюрської гори.
Вулиця Св. Анни належала до Краківського передмістя, довший час вона була забудована переважно невеликими одноповерховими будиночками, які потопали в зелені садів. Із 1871 року ця частина сучасної вулиці Городоцької отримала назву Казимирівська – на честь двох польських королів. Наприкінці ХІХ ст. на вул. Казимирівській виростають багатоповерхові будівлі. Найстарша будівля тут зараз має адресу вул. Городоцька, 20. Зараз тут слідчий ізолятор. Його будівлю збудували в 1614 році для жіночого монастиря Св. Бригіди. У 1782 році монастир ліквідували, а його будівлі почали використовуватися як в’язниця, що отримала назву «Бригідки».
Вагони кінного трамвая на вул. Городоцькій біля церкви Св. Анни. 1880-ті рр.
У 1933 – 1944 рр. нижня частина вулиці Городоцької називалася на честь польського короля Казимира Великого, а у 1944 – 1964 рр.– на честь Васілія Чапаєва – одного із командирів часів громадянської війни. Із 1964 року вона стала частиною вулиці 1-го Травня, а із 1990 року вулиця носить історичну назву Городоцька.
Вулицею Городоцькою із кінця XVIII століття називали ділянку сучасної вулиці від храму Св. Анни і до вул. Кульпарківської. У XV столітті цю вулицю називали Широкою, а пізніше – Краківською дорогою. Назву «Городоцька» вулиця отримала від містечка Городок-Ягелонський (нині – просто Городок), яке на цій дорозі було найближче до Львова. Ця вулиця була першим брукованим трактом у Львові.
Церква Св. Анни на розі вул. Городоцької та Янівської (Т. Шевченка). У верхній частині вул. Городоцької видно вагони кінного трамвая. 1880-ті рр.
В районі перехрестя сучасних вулиць Городоцької та Чернівецької до початку 1860-х років знаходилася міська митниця – Городоцька рогатка. Розмір мита, яке стягували із подорожніх, залежало від кількості копит коней або волів, запряжених у віз. Відповідно, саме мито називали «копиткове», а площу на місці рогачки назвали Копитковою. У 1861 році, після запуску залізниці до Львова, Городоцьку рогачку перенесли далі – до перехрестя із вул. Кульпарківською та Любінською.
Після запуску в 1860-х рр. залізниць в напрямку Перемишля та Чернівців значення вулиці Городоцької істотно зросло. Існувало кілька варіантів розміщення залізничного вокзалу Львова. За одним із них двірець мали розмістити в районі сучасної вулиці Марка Вовчка – бічної вулиці Городоцької. Але зрештою оптимальним визначили саме те місце, де вокзал знаходиться зараз. Від вокзалу до вул. Городоцької проклали вулицю, яка спочатку називалася «Zufahrtstrasse» (під’їзна дорога). У 1892 – 1920 рр. вона носила назву «Дорога до двірця», а у 1920 – 1930 рр. була Дояздовою. У радянські часи вона мала назву Вокзальної, а у 1993 році стала Чернівецькою.
Будівля казарм Фердинанда (нині – вул. Городоцька, 40) у 1840-х рр. Літографія середини ХІХ ст.
У 1866 році обіч вулиці Городоцької спорудили т.зв. «Чернівецький вокзал», тобто вокзал Львівсько-Чернівецької залізниці. Станційні колії були розташовані дуже близько до сучасної вулиці. У кінці ХІХ століття Чернівецький вокзал було перетворено в товарну станцію, а під час І світової війни його будівля була зруйнована і не відновлювалася. Товарну станцію на цьому місті зліквідовано у середині 1990-х років. В грудні 1996 року було відкрито приміський вокзал ст. Львів, який почав обслуговувати поїзди в напрямку Мостиськ, Самбора, Стрия та Ходорова. Вулицю Городоцьку в районі приміського вокзалу було значно розширено.
В середині 1870-х рр. вулиця Городоцька із парного боку була мало забудована. В районі сучасної вулиці Марка Вовчка тоді знаходилося т.зв. Городоцьке джерело і водоймище. На початку ХХ ст. там, де зараз церква Св. Ольги та Єлисавети, були склади солі, отож сучасна пл. Кропивницького називалася пл. Солярні, а із 1916 року її перейменували на честь Йозефа Більчевського (1860 – 1923) – львівського римо-католицького архієпископа Львова, якого оголосили святим.
Казарми Фердинанда (нині – вул. Городоцька, 40) після українсько-польських боїв в листопаді 1918 р.
Вище від вул. Леона Сапіги (Степана Бандери) із непарної сторони вул. Городоцької іще на початку 1870-х років простягався Городоцький цвинтар, де були поховані українські греко-католицькі митрополити Антін Ангелович, Георгій Яхимович та Спиридон Литвинович. Цвинтар закрили у 1875 році, а у 1880 році останки двох митрополитів перенесли на Личаківське кладовище, а останків Ангеловича так і не віднайшли. У 1908 –1912 рр. на місці колишнього цвинтаря були збудовані т.зв. «колійові будинки», які мають №№ 165, 167, 171 і 173.
У 1938 році частину сучасної вулиці Городоцької від церкви Св. Анни до вул. Залізничної було названо на честь польського військовика Міхала Токажевського-Карашевича, а у 1941 – 1944 рр. ця вулиця мала назву Вінерштрасе (Віденська). У 1944 – 1964 рр. ділянці було повернуто назву вул. Городоцька.
Колишня площа Копиткова та вул. Дояздова (нині – Чернівецька). Світлина 1930-х рр.
За Городоцькою рогачкою сучасна вулиця Городоцька мала назву Богданівки, як і оточуюча місцевість, назва якої походила від фільварку «Богданівка», який у XVI столітті заснувала родина львівських вірмен Богдановичів. На Богданівці в австрійські та польські часи мешкало чимало залізничників, про що свідчать назви вулиць: Кондукторська, Пароводна, Вагонова та Сигнальна. Із 1908 року на Богданівці працював найбільший у Львові хлібзавод «Меркурій» (із 1939 року – № 1). Із непарної сторони вулиці розташовувалася фабрика сільгоспмашин Пйотровича та Шумана – після Другої світової тут створили завод «Львівсільмаш». Із 1933 року вулиця Богданівка була включена до складу вулиці Городоцької.
Перша у Львові лінія кінного трамвая мала на меті сполучити залізничний вокзал, який знаходився достатньо далеко від центру міста, із середмістям. Траси майбутніх маршрутів кінного трамвая було затверджено 21 травня 1879 року. Головна лінія мала починатися біля вокзалу Галицької залізниці ім. Карла Людвіга і пройти Під’їзною дорогою, вулицями Городоцькою, Казимирівською (нижня частина сучасної вулиці Городоцької), площею Голуховських (пл. Торгова), центральною вулицею міста – Карла Людвіга, а далі площами Марійською (Адама Міцкевича), Галицькою, Бернардинською (Соборною) та вул. Чарнецького (Винниченка) до пл. Цлової (Митної). Депо кінного трамвая мали розмістити поряд із казармами Фердинанда обіч вулиці Бема (нині – Ярослава Мудрого) – бічної вулиці Городоцької. Будівництво депо кінного трамвая та прокладання колій розпочали в серпні 1879 року. Рейки для кінного трамвая були виготовлені із дуба і оббиті листовою сталлю. Також у другій половині 1879 року місто проводило роботи із будівництва вздовж вулиці Городоцької каналізаційного каналу.
Вагон кінного трамвая № 46 на вул. Городоцькій поруч із площею Солярні. Початок ХХ століття
Головна лінія кінного трамвая була двоколійною. Ширина колії складала 1435 мм., тобто відповідала європейському залізничному стандарту. Наприкінці листопада 1879 року було повністю збудовано трамвайні колії від рогу вулиць Бема (Ярослава Мудрого) і Городоцької до площі Цлової (Митної). Прокласти колії вгору вулицею Городоцькою і до залізничного вокзалу не встигли, адже іще не були завершені роботи із прокладання каналізаційного колектора. Пробний рейс кінного трамвая відбувся 25 листопада 1879 року. У випробуваннях брало участь три вагони, один із яких був літнім, тобто відкритого типу. Кінним трамваєм проїхалися журналісти та керівництво міста на чолі із президентом міста Ясинським. Про першу поїздку кінного трамвая багато писали львівські газети.
Офіційне відкриття руху кінного трамвая із пасажирами перенесли на весну 1880 року. Планувалося, що за перші весняні місяці вдасться прокласти колії від рогу вулиці Бема до залізничного вокзалу. Але в реальності до робіт із прокладання колій змогли приступити лише в квітні 1880 року, відповідно було прийнято рішення на початку відкрити рух кінного трамвая і з пасажирами на ділянці від вулиці Бема (Ярослава Мудрого) до Митної площі. Пробний рух вагонів кінного трамвая почався 1 травня 1880 року, із 3 травня 1880 року розпочався регулярний рух вагонів кінного трамвая, але із пасажирів поки плату не брали. Із ранку 5 травня 1880 року із пасажирів кінного трамвая почали стягувати плату за проїзд. Львівський кінний трамвай став першим в Україні, влітку того ж 1880 року кінний трамвай почав курсувати в Одесі. У перший день роботи кінний трамвай Львова перевіз 4611 пасажирів, 6 травня – 5699 пасажирів, а 7 травня – 3234 пасажири. Протягом робочого дня пробіг одного вагона складав 76 кілометрів, одного коня – 22,5 км.
Вулиця Городоцька, вигляд в сторону церкви Св. Анни. Світлина 1880-х рр.
У середині червня 1880 року було завершено прокладання колій від вул. Бема (Ярослава Мудрого) до головного вокзалу вулицею Городоцькою та Під’їзною дорогою. Регулярний рух кінного трамвая від площі Митної до вокзалу розпочався 1 липня 1880 року.
Рух кінного трамвая узгоджувався із рухом пасажирських поїздів по станції Львів. Всю лінію довжиною 3,8 км. вагон проходив за півгодини. Оскільки ділянка від казарм Фердинанда (район цирку) до площі Солярні (пл. Кропивницького) мала дуже крутий ухил, до вагонів кінного трамвая припрягали додаткових коней. За це із пасажирів брали додаткову оплату.
Вулиця Городоцька, вигляд вгору від церкви Св. Анни. На світлині видно вагон кінного трамвая. Листівка кінця ХІХ ст.
Відповідно до концесійного договору між львівським магістратом та Трієстинським трамвайним товариством, підприємство кінного трамвая мало безкоштовно перейти у власність міста через 50 років після підписання договору, тобто у 1929 році. Через 25 років після початку експлуатації влада міста Львова отримувала право на викуп підприємства кінного трамвая.
На початку ХІХ століття кінний трамвай вже став анахронізмом. Крім того проблеми для розвитку електричного трамвая створювало небажання Трієстинського трамвайного товариства погоджувати перетини ліній кінного та електричного трамвая. Відповідно, у 1905 році було прийнято рішення про викуп підприємства кінного трамвая у комунальну власність. Навесні 1906 року керівник Міських закладів електричних інженер Йозеф Томицький розробив план розширення мережі електричного трамвая. Розширення мало проходити у три етапи. Перший етап розбудови мав початися іще до викупу кінного трамвая. Другий етап передбачав електрифікацію ліній кінного трамвая. Крім того проект передбачав будівництво нової електростанції. Початково планували електростанцію спорудити в районі Левандівки-Білогорщі (між залізницями Львів – Перемишль і Львів – Стрий). До нової електростанції мали прокласти трамвайні колії по вулиці Городоцькій. Проте пізніше для нової міської електростанції змінного струму обрали ділянку на Персенківці.
Вагони електричного трамвая маршруту KD на вулиці Городоцькій. Початок 1910-х рр.
Роботи із реконструкції колій кінного трамвая по вулицям Городоцькій та Казимирівській тривали протягом 1908 – 1909 років. Спочатку реконструювали одну колію, по іншій продовжували курсувати вагони кінного трамвая – таким чином зберігалося транспортне сполучення. Реконструкцію колій вздовж колишньої головної лінії кінного трамвая завершили наприкінці грудня 1908 року. 30 грудня 1908 року по одній колії почали курсувати вагони маршрути HD. В центрі його кінцева знаходилася на Гетьманських валах (позначалися літерою H) біля Віденської кав’ярні. Одноколійна лінія проходила Гетьманськими валами, вулицями Казимирівською (нижня частина вул. Городоцької), Городоцькою та Дорога до двірця (нині Чернівецька). 30 грудня 1908 року стало останнім днем курсування кінного трамвая у Львові. Під час реконструкції колій на вул. Дорога до двірця колії електричного трамвая, які раніше проходили по осі вулиці, перенесли на окреме полотно, де раніше було прокладено колії кінного трамвая.
Депо кінного трамвая, яке знаходилося на вулиці Бема (Ярослава Мудрого) було переобладнано для потреб службових вагонів електричного трамвая. Вагони кінного трамвая були перероблені або у причіпні безмоторні вагони, які чіпляли до моторних вагонів, або у вантажні платформи та інші службові вагони. Реконструкцію депо завершили на початку 1910-х років.
Трамвайний вагон маршруту KD, який курсував від залізничного вокзалу до парку Кілінського (Стрийського парку) на Гетьманських валах. Світлина 1910-х рр.
У 1909 році було виконано роботи із реконструкції другої колії вздовж маршруту НD. Із 17 серпня 1909 року було об’єднано трамвайні маршрути HD та HK, відповідно трамваї нового маршруту КD почали курсувати від залізничного вокзалу через вулицю Городоцьку і центр міста до парку Кілінського, що позначався літерою К (нині – Стрийський парк). Кінцева знаходилася на розі сучасних вулиць Свєнціцького та Івана Франка. Через рік, у серпні 1910 року, трасу трамвайного маршруту KD було продовжено по вул. Двєрніцького (нині – Свєнціцького) до технічної школи. Трамвайний маршрут KD львів’яни називали «кадетом». На початку 1910-х років він поступався за популярністю лише личаківській лінії (LD, або ж «лайдак»). У 1911 році на маршрут LD припадало 34,3% всього пасажиропотоку електричного трамвая, а на маршрут KD – 30,5%. У 1914 році на трамвайних маршрутах KD та LD було запроваджено курсування трамвайних вагонів, оснащених поштовими скриньками. Вгору від рогу вул. Словацького вулицею Сикстутською було прокладено вантажну гілку – сюди заїздили трамваї для вивантаження пошти. Іще одна вантажна гілка була прокладена від розворотної петлі біля головного вокзалу – до залізничного поштамту.
У 1916 – 1917 рр. було збудовано вантажну трамвайну гілку по вул. Городоцькій до колишнього Чернівецького вокзалу, який у ті часи використовувався як товарна станція. Крім того було споруджено службову одноколійну гілку, яка відгалузилася від вул. Городоцькій і пройшла по вул. Зигмунтівській (нині Гоголя) до будинку Львівської дирекції австрійських цісарсько-королівських державних залізниць.
Чернівецький вокзал, вигляд зі сторони вулиці Городоцької. Світлина із кінця ХІХ ст.
У жовтні 1918 року розпочався розпад Австро-Угорської імперії. 16 жовтня 1918 року останній імператор Карл зрікся престолу. 1 листопада 1918 року відбувся Листопадовий Зрив, в результаті чого українцям на певний час вдалося захопити владу у Львові. Трамвайний рух в місті припинився, а вулиця Городоцька стала ареною вуличних боїв між українцями та поляками. Зокрема казарми Фердинанда (будинок, який нині має № 40 і побудований у 1839 році) утримували під своїм контролем українці. Спроби поляків взяти їх штурмом провалилися. Поляки вирішили підірвати будівлю казарм, заклавши вибухівку в каналізаційний колектор. У відгалуження від основного каналу під вул. Городоцькою, яке, на думку поляків, вело до казарм, було закладено біля 200 кілограм динаміту. Вибух стався 18 листопада, проте виявилося що каналізаційний канал проходив між будівлями казарм та кінного манежу Віндішгреца. Відповідно значних руйнувань будівлі не зазнали…
У січні 1919 року в результаті боїв на околицях міста Львова було завдано удару по міській електростанції на Персенківці. Місто залишилося без електрики, отож трамваї не курсували в місті аж до квітня 1919 року. В квітні 1919 року вагони вийшли на 6 маршрутів, в тому числі і на маршрут KD. Пізніше вулицею. Городоцькою почали курсувати вагони маршруту DZ від головного вокзалу до Жовківської рогачки. У 1923 році запущено кілька нових трамвайних маршрутів, які отримали цифрове позначення, зокрема маршрут № 8 із трасою Головний вокзал – вул. Городоцька – вул. Легіонів (пр. Свободи) – вул. Баторія (Князя Романа) – вул. Зиблікевича (Івана Франка) – парк Кілінського (Стрийський парк).
Зруйнований Чернівецький вокзал. Вигляд зі сторони товарної станції. Світлина часів І світової війни
На початку 1920-х років, після закінчення Першої світової війни, львівські трамваї потребували капітального ремонту. Відповідно, керівництво Міських закладів електричних приймає рішення про перетворення найстарішого трамвайного депо Львова на розі вулиць Пелчинської (Д. Вітовського) та Вулецької (Сахарова) у вагоно-ремонтні майстерні. Станом на 1926 рік депо на Вульці обслуговувало лише один трамвайний маршрут № 1, який до грудня 1925 року мав позначення LD. Більшість трамвайних маршрутів Львова (у 1926 рр. – №№ 3, 4, 5, 8, 9, 10 і 11) у 1920-х роках обслуговувало трамвайне депо на Гаврилівці, обіч вулиці Нової Різні (Промислової). На початку 1920-х років в депо електричного трамвая було переобладнано кавалерійський манеж Віндішгреца, який знаходиться поруч із казармами Фердинанда. Будівля манежу, яка тягнеться вздовж сучасної вулиці Захисників України, була побудована у 1881 році. Поруч із нею знаходилися стайні. Цю будівлю місту передали військові і тут було облаштовано депо електричного трамвая, яке у 1926 році обслуговувало три трамвайні маршрути №№ 2, 6 і 7. Заїзд вагонів в депо відбувався із вулиці Городоцької. У другій половині 1920-х років було розроблено проект реконструкції цього депо, який не був втілений в життя. Навесні 1930 року, після відкриття нового трамвайного депо біля Городоцької рогачки, депо на базі манежу Віндішгреца закрили, в будівлі розмістили склади. Зараз ця історична будівля перебуває у аварійному стані – іще на початку 2010-х років почав обвалюватися дах споруди.
Трамвайні колії на вул. Городоцькій. Світлина 1915 р.
У травні-червні 1925 року вздовж вулиці Городоцької було збудовано одноколійну трамвайну лінію із двома роз’їздами від площі Копиткової (ріг сучасних вулиць Городоцької та Чернівецької) до Городоцької рогачки (ріг вулиці Кульпарківської). 25 червня 1925 року по новим коліям до Городоцької рогаки замість головного вокзалу почали курсувати вагони маршруту № 8. Змінилася й інша кінцева цього трамвайного маршруту – замість Стрийського парку вагони рушили до Личаківського вокзалу. У грудні 1925 року всі маршрути львівських трамваїв отримали цифрове позначення, зокрема трамвайний маршрут KD отримав № 2, а DZ – № 5. Таким чином на початку 1926 року вулицею Городоцькою курсувало три трамвайних маршрути – а №№ 2, 5 і 8. У вересні 1929 року трамвайний маршрут № 2 Головний вокзал – вул. Городоцька – парк Кілінського було закрито, його було відновлено в жовтні 1931 року.
Із 12 квітня 1928 року вулицею Городоцькою почав курсувати перший у Львові муніціпальний автобусний маршрут А від площі Більчевського (пл. Кропивницького) – аеропорт на Скнилові. Автобус курсував на маршруті із інтервалом в 1 годину із 6 години ранку до 22 години вечора. На маршруті курсував автобус «Lancia», який міг перевозити до 34 пасажирів (19 сидінь). Із серпня 1930 року автобусний маршрут А був вкорочений до Городоцької рогачки, а його розклад був узгоджений із розкладом руху трамваїв на маршруті № 8. У 1934 році автобусний маршрут А курсував від Алеї Фоша (нині – вул. Чернівецька) до Скнилова із інтервалом 30 хвилин. У червні 1935 року автобусний маршрут А припинив курсування – його відновили у 1938 році.
Фрагмент картосхеми Львова із вантажною трамвайною гілкою до товарної станції, яку було збудовано у 1916 – 1917 рр.
Наприкінці 1920-х років влада міста Львова надала Міським Закладам Електричним велику позику в розмірі 3,8 мільйонів злотих на розвиток трамвайного господарства та розширення мережі. У 1928 році розпочалося будівництво трамвайного депо в районі Городоцької рогачки, яке завершилося наприкінці 1929 року. Урочисте відкриття трамвайного депо відбулося 22 березня 1930 року. На той час це трамвайне депо вважалося найсучаснішим у всій міжвоєнній Польщі. Одночасно із будівництвом трамвайного депо вулицею Городоцькою до Городоцької рогачки було укладено другу колію. Трамвайні колії від пл. Копиткової до депо були укладені біля хідників.
У 1930 році було збудовано нову ділянку трамвайної лінії вулицею Богданівка (із 1933 р. – Городоцька) від трамвайного депо майже до Левандівського шляхопроводу. Ця ділянка була одноколійною із одним роз’їздом та розворотною петлею. Ця трамвайна колія була введена в експлуатацію 15 листопада 1930 року, по ній почали курсувати вагони маршруту № 8.
Відкриття нової ділянки трамвайної лінії по вул. Городоцькій. 1925 р.
У травні 1935 року було зліквідовано трамвайний маршрут № 5, який курсував вулицею Городоцою від головного вокзалу до Гаврилівки. Із Гаврилівки до головного вокзалу тепер курсував маршрут № 9 – через вул. Пелчинську (Д. Вітовського). У листопаді 1936 року проведено реконструкцію вулиці Личаківської – трамвайну лінію було продовжено до рогу вул. Пасічної, де було збудовано розворотний трикутник. Станом на 1937 рік трамвайний маршрут № 8 було вкорочено до рогу вул. Св. Петра (Мечникова), бо лінію до Личаківського вокзалу розібрали. Пізніше трамвайний маршрут № 8 було продовжено до вул. Пасічної (за путівником 1939 р.).
16 квітня 1936 року вулицею Городоцькою йшла жалобна процесія – ховали безробітного Владислава Козака, який загинув під час сутички із поліцією. Козака мали поховати на Янівському цвинтарі, перші сутички із поліцією сталися іще на Бернардинській (Соборній) площі. На вулиці Казимирівській (нижня Городоцька) сутички із поліціє продовжилися – із даху в’язниці «Бригідки» стріляли по натовпу. Під час акцій протесту перекидали трамвайні вагони і робили із них барикади.
Будівництво нового трамвайного депо обіч вулиці Городоцької. 1929 р. Світлина із колекції Олександра Сандлера
Наприкінці 1930-х років було змінено схему руху трамвайного маршруту № 2 Головний вокзал – пл. Бандурських (Митна) – 29 листопада (Коновальця) – він почав курсувати Алеєю маршала Фоша (Чернівецька) – вул. генерала Токаржевського (Городоцька) – вул. Казимира Великого (Городоцька) – пл. Голуховських (Торгова) – вул. Легіонів (пр. Свободи) – пл. Марійська (А. Міцкевича) – пл. Галицька – пл. Бернардинська (Соборна) – пл. Бандурського (пл. Митна) – вул. Підвальна – вул. Руська – пл. Ринок – пл. Капітульна (Катедральна) – вул. Кілінського (П. Беринди) – вул. Сикстутською (Дорошенка) – вул. Коперника – вул. Потоцького (Ген. Чупринки) до вул. 29 Листопада (Коновальця). На Богданівку також почав курсувати трамвайний маршрут № 7 Богданівка – Технічна школа вулицями Городоцькою, Генерала Токаржевського (Городоцька), Казимира Великого (Городоцька), площею Голуховських (Торгова), вул. Легіонів (пр. Свободи), пл. Марійською, Галицькою та Бернардинською і далі вул. Пілсудського та Зіблікевича (Івана Франка), пл. Пруса (Івана Франка), вул. Св. Софії (І. Франка) та вул. Дверницького (Свєнціцького) до Технічної школи.
У профілакторію трамвайного депо обіч вулиці Городоцької. 1930 р. Світлина із колекції Олександра Сандлера
1 вересня 1939 року нацистська Німеччина здійснила напад на Польщу. Вже в перший день війни місто Львів зазнало авіаударів. Бомби впали на Копитковій площі, вулиці Генерала Токажевського (Городоцькій). На вулицях Токажевського та Короткій було пошкоджено низку будинків, руйнувань зазнала і трамвайна інфраструктура. Перші ушкодження було полагоджено і рух трамваїв відновився. Трамвайна інфраструктура по місту була знову ушкоджена під час бомбувань 5 і 7 вересня 1939 року. В 10-х числах вересня 1939 року трамвайний рух у Львові припинився через пошкодження інфраструктуру та загальну паніку в місті.
На Львів наступала 14-та армія гітлерівців. Нацисти надавали великого значення захопленню Львова. Крім військової складової (прорив у глибокий тил противника), це мало і великий психологічний ефект. Оборону Львова від німецьких загарбників очолювали генерал В. Лянгер та полковник Б. Фіалковський. За оборону західного сектору відповідав підполковник Г. Яновський. 12 вересня 1939 року біля 14:00 німецькі військові під керівництвом полковника Ф. Шренера вийшли на вулицю Городоцьку і досягнули аж до колишньої Городоцької рогачки. Німці вважали, що захоплення Львова буде для них легкою прогулянкою. Проте вони напоролися на сильний опір польських військовиків й поліцейських, посилених ополченцями із числа трамвайників. Німців зустріли спочатку вогнем із стрілецької зброї та станкових кулеметів, а потім вдарили дві гармати – артилерія розстрілювала нацистів прямою наводкою, а із даху трамвайного депо лунали постріли снайперів. На допомогу воякам та трамвайникам підійшли озброєні залізничники – атаку німців було відбито. Взводом станкових кулеметів керував підхорунжий Т. Грушевський, а взводом польових гармат підпоручик З. Орліт. Ф. Шренер організував новий наступ біля 16:00. Німцям вдалося прорватися до костелу Св. Єлисавети, але й цей штурм був відбитий.
Покинутий радянський танк в нижній частині вулиці Городоцької. Липень 1941 р.
17 вересня 1939 року радянська армія перейшла східний кордон Польщі. О 2 годині ночі 19 вересня 1939 року до Львова зі сторони Винник наблизилися перші передові загони радянської армії. 22 вересня 1939 року місто зайняли радянські війська.
25 вересня 1939 року у Львові було відновлено рух трамваїв. Муніципальну компанію «Міські електричні залізниці» було перетворено у Львівський трамвайний трест, керівником якого було призначено П.Є. Бойчуна. Першим директором трамвайного депо на вул. Городоцькій став колишній водій М. Лозинський. Автобусне господарство, яке нараховувало на той час 16 автобусів, було виділене в окреме підприємство.
Трамвайний поїзд трамвайного маршруту № 8 на Вінерштрасе (Городоцькій). 1943 р.
У жовтні 1939 року виконком Львівської міськради прийняв рішення про будівництво 3,5 км. нових трамвайних колій по місту і завершення будівництва 0,5 км. колій. Було заплановано продовжити трамвайні лінії по вул. Городоцькій (до мосту над залізницею Львів – Чернівці), по вул. Замарстинівській до мосту над Полтвою, а також по вул. Янівської (Шевченка) майже до станції Клепарів (ці роботи були заплановані ще у 1938 році). Будівництво 2,5 кілометрів трамвайних ліній було завершено 5 грудня 1939 року. Трамвайну лінію по вул. Городоцькій було продовжено до хлібзаводу № 1 (раніше «Меркурій») та мосту над залізницею. Цю трамвайну лінію запланували продовжити через Сигнівку до Скнилова. Станом на 1 січня 1940 року було введено в експлуатацію 4 км. нових трамвайних колій.
Із 15 грудня 1939 року було вкорочено трасу трамвайного маршруту № 2 до площі Бандурського (Митна). Трамвайний маршрут № 8 курсував із Богданівки по вул. Городоцькій та Личаківській і далі звертали в напрямку Погулянки по вул. Св. Петра (Мечникова) і далі через вул. Зелену на Богданівку. Окрім нього із Богданівки на Погулянку почав курсувати маршрут № 5 по вул. Городоцькій, центральному проспекту, вул. Зеленій, вул. Кохановського (Костя Левицького), вул. Личаківській і далі на Богданівку. У 1940 році по місту було скасовано 28 трамвайних зупинок, що прискорило середню маршрутну швидкість до 12 км/год.
Трамвайний вагон «Sanok» маршруту № 5 на вул. Городоцькій. 1942 р.
22 червня 1941 року відбувся напад нацистської Німеччини на СРСР. Вже в кінці червня до Львова наблизилися нацистські війська. 30 червня 1941 року українські націоналісти проголосили Акт відновлення Української Держави. Проте учасники українського уряду невдовзі були арештовані. У липні 1941 року було відновлено рух трамваїв у Львові, керівником підприємства став німець Мурин. Під час німецькою окупації Львова вулицею Городоцькою, яку було перейменовано у Вінерштрасе, курсували трамваї маршрутів № 2 Вокзал – Вінерштрасе – центр – Снопків; № 3 Янівське передмістя – Личаків, № 5 Богданівка – Вінерштрасе – центр міста та № 8 Богданівка – Погулянка.
У кінці липня 1944 року до Львова підійшли радянські війська. 22 липня 1944 року почалися вуличні бої на околицях Львова. По обіді 24 липня радянські війська оволоділи станцією Львів-Головний і зайняли кругову оборону. О 9 годині ранку 27 липня місто Львів було повністю очищено від нацистів.
Пошкоджена трамвайна інфраструктура на розі вул. Городоцької та Янівської (Т. Шевченка) та радянський танк. Липень 1944 р.
Під час боїв за місто трамвайне господарство зазнало значних руйнувань і потребувало відновлення. Трамвайний трест було включено у комунальний відділ Львівської міськради. Його директором було призначено Д.П. Чухна, а головним інженером став Є.Є. Щитов.
Під час огляду підприємства на початку серпня 1944 року виявлено, що німці вивезли обладнання тягової підстанції № 2; викрали 32 км. мідного тролею (контактного дроту); знищили 86 швелерних і бетонних опор контактної мережі. Пошкоджень зазнало 40 моторних трамвайних вагонів. Найбільших пошкоджень зазнало трамвайне депо № 1 на вул. Городоцькій – частина виробничих споруд і вагонів, які перебували на території депо згоріли. Загальні збитки Львівського трамвайного тресту склали 2 мільйони 763 тисяч рублів в довоєнних цінах.
Модернізований трамвай «Sanok» в трамвайному депо № 1. Початок 1950-х рр.
Станом на 7 жовтня 1944 року по місту відремонтовано або замінено пошкоджені трамвайні рейки по місту. Було проведено ремонт 12 кілометрів контактної мережі. До експлуатації було підготовлено 109 трамвайних вагонів: 62 моторних і 47 причіпних. Всі вони були переведені у трамвайне депо № 2 на Гаврилівці. У вагоноремонтних майстернях проводилися ремонти вагонів. В кінці 1944 року в Львівському трамвайному тресті працювало 367 працівників, тобто менше ніж 20% від чисельності працівників підприємства у 1940 році. Обладнання тягової підстанції № 2 знайшли у Тарнові і повернули до Львова. Відкриття трамвайного руху затягувалося через руйнування на міській електростанції.
Трамвайний рух у Львові було поновлено 1 березня 1945 року – в перший день на маршрутах працювало 22 моторних і 2 причіпних вагонів. У 1945 – 1946 рр. трамвайний рух у Львові був нестабільним, в першу чергу – через дефіцит кадрів. Рух трамвайного маршруту № 5 на Богданівку було відновлено в червні 1945 року, його кінцева була в центрі міста, в районі пл. Івана Підкови. Але в червні 1946 року курсування вагонів на Богданівку було тимчасово припинене.
Німецькі вагони «LOWA» та «Gotha» і модернізовані вагони «Sanok» на території трамвайного депо № 1. Початок 1960-х рр. Фото із колекції О. Москаленка
24 січня 1948 року відновило свою роботу трамвайне депо на вул. Городоцькій. Його введення в експлуатацію приурочили до 30-річчя Радянської України. У цей день було відновлено курсування вагонів на маршруті № 5 Богданівка – вул. Городоцька – центр. У травні 1948 року по вул. Городоцькій почали курсувати міські автобуси (від Оперного театру до межі міста). На маршруті працювали радянські автобуси ЗіС-16.
У 1950 році трамвайний маршрут № 5 був об’єднаний із маршрутом № 6. Новий маршрут отримав № 6 і курсував від Богданівки через вул. Городоцьку, Б. Хмельницького, Калініна (Замарстинівську) до вул. Промислової. У серпні 1952 р. – лютому 1953 р. було збудовано продовження цієї лінії вздовж вулиці Річної до рогу із вул. Богдана Хмельницького – по цій трасі продовжено маршрут № 6. Із 1 лютого 1953 року на Богданівку почали курсувати вагони маршруту № 1, а вагони маршруту № 6 почали курсувати до головного вокзалу.
Трамвайні вагони «Tatra T4SU» в профілакторії трамвайного депо № 1. Автор фото – Мілан Влчек. 1972 р.
Із 27 листопада 1952 року у Львові розпочалося курсування тролейбусів. Профілакторій для обслуговування тролейбусів було облаштовано на території трамвайного депо № 1 на вул. Городоцькій. Поряд із трамвайною на вул. Городоцькій було влаштовано і тролейбусну контактну мережу для заїзду тролейбусів до депо. У 1953 році споруджено другу чергу тролейбусної лінії по вул. Городоцькій до вул. Окружної. Відповідно із 5 листопада 1953 року припинився рух трамваїв на Богданівку – рух трамвайного маршруту № 1 скеровано до вокзалу. Із 1952 по 2006 рік на ділянці вул. Городоцької від вул. Вокзальної (Чернівецької) і до трамвайного депо на суміщеному полотні одночасно курсували і трамваї, і тролейбуси. У 2006 – 2012 рр. трамвайні колії на цій ділянці були перенесені на виділене полотно.
Із 1955 року трамвайне депо № 1 почало комплектуватися трамвайними вагонами німецького виробництва. В серпні 1955 року це депо отримало 6 трамвайних поїздів із двосторонніх трамвайних вагонів «LOWA», моторні вагони із двома постами керування мали позначення ЕТ54, а причіпні – ЕТ55. Ці трамваї із 14 серпня 1955 року почали курсувати на трамвайному маршруті № 2. Влітку 1957 року трамвайне депо № 1 отримує 5 поїздів із двосторонніх вагонів «Gotha»: моторні вагони із двома постами керування мали позначення Т57, а причіпні – В57. У 1960 – 1961 рр. отримано 5 поїздів із односторонніх моторних і причіпних вагонів «Gotha» Т59Е і В59Е. У 1963 році Львів отримав нові вагони німецького виробництва «Gotha» Т2-62 і В2-62. У 1966 – 1967 рр. надійшло 50 зічленованих вагонів «Gotha» G4-61. Таким чином, в кінці 1960-х років трамвайне депо № 1 було повністю вкомплектоване німецькими суцільнометалевими трамвайними вагонами, а старі вагони із дерев’яними кузовами залишалися в трамвайному депо № 2.
Перехрестя вулиць 1 Травня (Городоцької) та Вокзальної (Чернівецької), колишня Копиткова площа. Трамвай «Gotha» G4-61 прямує в депо. 1970 р.
Із 1972 року трамвайне депо № 1 почало отримувати трамвайні вагони «Tatra» виробництва чехословацького концерну «ЧКД». У 1972 – 1979 рр. до Львова надійшло 73 вагони «Tatra T4SU» із заводу «Татра-Сміхув» в Празі. У 1982 року іще 10 вагонів цієї моделі було передано до Львова із Калінінграда. Паралельно із надходженням чехословацьких вагонів у трамвайне депо № 1, в трамвайне депо № 2 почали передавати вагони німецького виробництва. У 1976 році в трамвайне депо № 1 надійшло два зічленовані вагони «Tatra KT4SU» – це були перші вагони цієї моделі. Із 1980 року почалися великі постачання таких вагонів.
10 грудня 1972 року на розі вулиць 1 Травня (Городоцька) та Шевченка сталася найкривавіша аварія за всю історію львівського трамвая: трамвайний поїзд із вагонів «Gotha» №№ 472+572 спускаючись із вул. 1 Травня набрав велику швидкість, зійшов із колії та врізався у зупинку-острівець, де перебувало багато пасажирів, які очікували трамвай. В результаті аварії загинуло 13 осіб, більше 20 було травмовано. Інформацію про аварію радянська влада замовчувала.
Трамвайні вагони «Gotha» на вулиці Городоцькій. Автор фото – Петер Хеседлайн. 1978 р.
Починаючи із 1950 року і аж до наших днів вулицею Городоцькою на постійній основі курсують трамваї маршрутів № 6 і 7 (у нижній частині). Наприкінці 2000-х років трамвайний маршрут № 6 був одним із найприбутковіших, тому було вирішено за кошти кредиту ЄБРР провести реконструкцію колій вздовж цього маршруту. Роботи із реконструкції ділянки вул. Городоцької від вул. Степана Бандери до вул. Шевченка розпочалися в кінці квітня 2011 року і тривали до грудня. Але навіть після завершення реконструкції цієї ділянки рух трамваїв на цій ділянці не було відновлено. Справа в тім, що не було збудовано кільцеву розв’язку навколо церкви Св. Анни. Лише у вересні 2012 року нові трамвайні колії біля церкви Св. Анни були з’єднані із старими і трамваї маршруту № 6 в напрямку вулиці Миколайчука почали курсувати по вул. Городоцькій. В зворотньому напрямку – із вул. Миколайчука до вокзалу вони курсували через вул. Д. Вітовського.
Із 27 грудня 2011 року трамвайне депо № 1 на вул. Городоцькій, 185 перестало випускати вагони на лінію – всі справні трамваї перевели у депо № 2 на вул. Промисловій, 29. Депо на вул. Городоцькій, 185 перетворили на вагоноремонтні майстерні. Проте влітку 2013 року трамваї знову повернулися в трамвайне депо № 1 – на реконструкцію закрили ділянку вулиць Богдана Хмельницького і Замарстинівської (від площі Ярослава Осмомисла до вул. Гайдамацької), також планувалася реконструкцію трамвайного депо № 2. Випуск вагонів із трамвайного депо № 1 тривав більше 8 років – депо на Гаврилівці знову запрацювало 13 вересня 2021 року.
Трамвайна та тролейбусна лінія на вул. Городоцькій на суміщеному полотні діяли із 1952 до 2006 року. 2006 рік. Автор – Антон
Нижню частину вулиці Городоцької – від церкви Св. Анни до пл. Торгової закрили на реконструкцію із 24 червня 2013 року. Роботи на цій ділянці тривали до 26 грудня 2013 року. Із 13 грудня 2013 року трамвайний маршрут № 6 почав працювати за схемою Залізничний вокзал – вул. Городоцька – вул. Підвальна – вул. Вітовського – Залізничний вокзал. Із 26 грудня 2013 року відновлено курсування трамваїв маршрутом № 7 вул. Татарбунарська – вул. Шевченка – вул. Городоцька – вул. Личаківська – Погулянка, а у додачу до маршруту № 6 за кільцевою схемою почав курсувати маршрут № 6а Залізничний вокзал – вул. Д. Вітовського – вул. Підвальна – вул. Вітовського – Залізничний вокзал. Із 14 січня 2014 року, коли завершилися роботи із реконструкції ділянки вул. Б. Хмельницького і Замарстинівської, трамвайний маршрут № 6 почав курсувати до кінцевої вул. Торф’яна, бо на вул. Промисловій було частково демонтовано контактну мережу. Пізніше «шістка» почала курсувати до кінцевої на вул. Миколайчука.
Із 12 березня 2015 року і до 29 квітня 2016 року відбувалася реконструкція ділянки трамвайного маршруту № 6 по вул. Гайдамацькій, Б. Хмельницького та Промисловій (від вул. Замарстинівської до трамвайного депо). На цей час трамвайний маршрут № 6 курсував за зміненим маршрутом.
Реконструкція вулиці Городоцької у 2011 році. Автор фото – Андрій Василюк
Із 28 вересня 2020 року через реконструкцію вулиці Степана Бандери по вулиці Городоцькій почали курсувати вагони трамвайного маршруту № 1, в той же день було припинено курсування трамвайного маршруту № 7, який через реконструкцію вул. Шевченка курсував від церкви Св. Анни на Погулянку. Трамваї маршруту № 1 почали курсувати за схемою Залізничний вокзал – вул. Городоцька – вул. Підвальна – вул. Личаківська – вул. Мечникова – вул. Вахнянина. Із 24 березня 2021 року через вулицю Городоцьку також почали курсувати вагони трамвайного маршруту № 4 Залізничний вокзал – вул. Івана Франка – вул. Вернадського.
Із 14 жовтня до 15 листопада 2021 року тривала заміна колій на ділянці вул. Городоцької від вул. Чернівецької до вул Ст. Бандери, пов’язана із реконструкцією вулиці Степана Бандери. Трамваї маршрутів № 1, 4 і 6 в цей час курсували до кільця біля церкви Св. Анни.
Реконструкція нижньої частини вул. Городоцької у 2013 р. Автор фото – Андрій Василюк.
Із 19 грудня 2021 року трамваї маршрутів № 1 і 4 знову почали курсувати через вулицю Степана Бандери, вулицею Городоцькою курсують трамваї маршруту № 6 Залізничний вокзал – вул. Миколайчука.
24 лютого 2022 року після початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну оголошено військовий стан. Із 9 березня 2022 рр. деякий час курсував трамвайний маршрут № 6а церква св. Анни – пл. Торгова – вул. Миколайчука, але невдовзі його рух було припинено.
Антон ЛЯГУШКІН
Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1986. – 426 с.;
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: Апріорі, 2009. – 528 с.;
Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 2. – Львів: Вільна Україна, 1990. – 48 с.;
Мельник І.В. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. –Львів: Центр Європи, 2008. – 384 с.;
Тархов С.А. Історія львівського трамвая. – Львів: УПІ ім. І. Федорова, Фенікс ЛТД, 1994. – 128 с.;
Jan Szajner, Marcin Rechlowich Tramwaje Lwowskie 1880 – 1944. – Lodz: Ksiezy Mlyn, 2020. – 509 st.
Пластуни Юліан Гошовський і Степан Бандера. 1924 р. З фондів Музею родини Бандерів у Стрию.
«Кожде поколїнє відповідає за прикмети тїла і духа слїдуючого поколїня» Іван Боберський
100 років тому, 1 жовтня 1922 р., Степан Бандера став пластуном. Його прийнято до 5-го пластового куреня імені князя Ярослава Осмомисла в гурток «Вовк». Сьогодні, незважаючи на появу низки праць про Степана Бандеру його життєвий шлях ще не став предметом глибокого дослідження істориків. У цьому контексті мало вивченими залишаються окремі аспекти біографії, зокрема роль у створенні та розбудові спортивних і пластових гуртків, участь у громадському житті Стрия та Львова у міжвоєнні роки, хоча саме завдяки організації «Пласт», Організації вищих кляс українських ґімназій (ОВКУҐ), товариству «Луг» та інших Степан Бандера зумів набути великого досвіду, яким пізніше скористався перебуваючи в лавах націоналістичного підпілля 1930–50-х років.
Степан Бандера упродовж 1922–1930 рр. був членом організації «Пласт», зокрема брав участі в роботі 5-го пластового куреня імені князя Ярослава Осмомисла та 2-го куреня старших пластунів «Червона Калина» у Стрию та Львові.
Свідоцтво про відхід Степана Бандери з 5-го куреня імені князя Ярослава Осмомисла. Стрий, 3 жовтня 1927 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Навчаючись у стрийській гімназії у 1919–1927 рр., Степан Бандера активно поринув у громадську та політичну роботу. Цьому сприяла діяльність організації «Пласт», яка займалася патріотичним вихованням української молоді. В автобіографії про свою участь у пластовому русі Степан Бандера у квітні 1959 р. писав таке: «До Пласту я належав від 3-ої ґімназійної кляси (від 1922 р.); у Стрию був у 5-му пластовому курені ім[ені] кн[язя] Ярослава Осьмомисла, а після матури – в 2-му курені старших пластунів «Загін Червона Калина», аж до заборони Пласту польською державною владою в 1930 р. (Мої попередні старання вступити до Пласту в 1-ій, згл[ядно] 2-ій клясі були безуспішні через ревматизм суглобів, на який я хворів від раннього дитинства, не раз не міг ходити, і в 1922 р. був ок[оло] два місяці в лічниці на водну пухлину в коліні)». Так стисло описано значний період життя, що суттєво вплинув на характер майбутнього Провідника ОУН.
На жаль, першу облікову картку члена організації Степана Бандери за 1922 р. виявити не вдалося. В цей період пластова організація щойно починала відновлювати діяльність, перервану Першою світовою війною, тому звіти осередки складали і надсилали до Верховної пластової команди (ВПК) до Львова нерегулярно. Проте зберігся пізніший документ, який свідчить, що Степан Бандера був прийнятий до 5-го пластового куреня імені князя Ярослава Осмомисла в гурток «Вовк». Ця подія сталася 1 жовтня 1922 р. У документі зазначена дата складання пластової присяги та першого пластового іспиту – 26 лютого 1923 р. Це підтверджується й пізнішою обліковою карткою Степана Бандери – члена пластового куреня «Червона Калина».
Посвідка, видана Степану Бандері про те, що він за заощаджені гроші купив пластовий однострій та мандоліну. Стрий, 28 травня 1928 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Невід’ємною складовою виховання юнаків 5-го пластового куреня були мандрівки і табори, що відбувалися переважно в околицях міста Стрия та в Карпатах. 12–14 липня 1924 р. Степан Бандера взяв участь у першій обласній пластовій зустрічі на «Писаному Камені» біля Косова (тепер – Косівський р-н Івано-Франківської обл.). Керував нею Северин Левицький. За наказом Верховної пластової команди (обрана на Верховному пластовому з’їзді 14 квітня того ж року), 12 липня о 1200 на пункті «1222» вишикувалися пластові полки зі Львова, Стрия, Станіславова (Івано-Франківська), Перемишля, Тернополя, Золочева, Яворова, Калуша та інших міст. Всього на зустріч прибуло близько 100 представників. Стрийська делегація, до складу якої входили Степан Бандера, Ярослав і Роман Раки, Ярослав Падох, Угрин, Яросевич, виконуючи наказ ВПК, до потрібного місця діставалася 10 днів. Маршрут пролягав через Ворохту (тепер – Яремчанської міськради Івано-Франківської обл.) та Криворівню (тепер – Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.). Дорогою пластунів застала велика буря. Однак, незважаючи на перешкоди, 14–15-літні юнаки виконали поставлене завдання. Якою ціною це вдалося стриянам свідчить хоча б те, що жоден з них не повернувся додому з уцілілими черевиками.
До програми зустрічі входили теренова гра, вправи з сигналізації, дві ватри, обговорення суспільно-політичної ситуації на українських землях, в Європі та ін. З доповідями виступили Северин Левицький, Іван Чмола, Михайло Горбовий з Косова, Петро Козіцький, Петро П’ясецький, Іван Чепига (редактор журналу «Український Пласт», який виходив друком в Станіславові) та ін.
Степан Бандера брав участь і в інших заходах, до яких долучався або які безпосередньо проводив 5-й пластовий курінь імені князя Ярослава Осмомисла. Це засвідчують численні фотографії, які збереглися. Наприклад, на одній із них, датованій 1925 р., бачимо Степана Бандеру з пластунами на залізничній станції у с. Любинці під час мандрівки до с. Розгірче (тепер – села Стрийського р-ну Львівської обл.).
Посвідка, видана Степану Бандері про те, що він здав пластову вмілість з картографії. Стрий, 29 травня 1928 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Завершивши навчання у стрийській гімназії, у вересні 1928 р. Степан Бандера переїхав до Львова, де записався на агрономічний відділ сільськогосподарсько-лісничого факультету Львівської політехніки. Впродовж навчання у 1928–1934 рр. він брав активну участь у громадській роботі, зокрема як член «Просвіти», Українського студентського спортивного клубу, деякий час – товариства «Сокіл-Батько» і «Луг» та ін. До Уладу українських старших пластунів (УУСП) Степан Бандера вступив 15 жовтня 1927 р., перейшовши у 2-ий курінь старших пластунів «Червона Калина».
У свідоцтві про відхід Степана Бандери з 5-го куреня імені князя Ярослава Осмомисла, датованому 3 жовтня 1927 р., зазначалося: «Оден з чільних пластунів V. куріня. Брав дуже видну діяльність в курені, як рівно ж в великій мірі причинився до здобуття першости для нашого куріня. Також, яко впорядчик, багато дослужився для куріня». Документ підписаний курінним Ярославом Раком та курінним суддею Михайлом Малиновичем. Степан Бандера мав у своєму активі відзнаки III і II: перша означала визнання і похвалу Полкової команди, друга – похвальне визнання і подяку Полкових сходин, рішення про які ухвалювалося одностайно. Згідно з вимогами посібника «Життя в Пласті», укладеного 1921 р. одним із засновників «Пласту» Олександром Тисовським, в організації було запроваджено відзнаки за «вислужені роки і заслуги у Пласті». Як зазначалося у згаданому документі, другу відзнаку Степан Бандера отримав «за живу діяльність для добра куріня».
З такими досягненнями Степан Бандера поринув у роботу 2-го куреня старших пластунів імені Івана Богуна, який у жовтні 1928 р. змінив назву на Загін «Червона Калина».
У наступній публікації читайте про діяльність Степана Бандери у 2-ому курені старших пластунів «Червона Калина».
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
1. Сова А. Діяльність Степана Бандери в організації «Пласт» // Галичина. Всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ, 2009. – № 15–16: До 100-річчя від дня народження Степана Бандери. – С. 260–265.
2. Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Завтра, 15 жовтня 2022 року, о 19 год у Палаці культури «РОКС» (вул. Федьковича, 54/56) відбудеться вистава «Жінка над нами» за п’єсою італійського драматурга та кіносценариста Альдо де Бенедетті! У ролях – незрівнянна Лілія Ребрик, маестро Лесь Задніпровський та зірка телеекранів Костянтин Костишин у постановці легендарного режисера Валерія Астахова.
На глядачів чекає неймовірна театральна постановка з нестримною італійською пристрастю, чітко впізнаним смаком інтриги, ноткою хитрощів і таким приємним післясмаком щирого сміху.
Український актор театру, кіно та дубляжу, народний артист України маестро Лесь Задніпровський, який блискуче продовжив славетну театральну династію своєї знаменитої родини, що триває понад 200 років, розповів про особливу любов українців до своєї землі:
«Ми нікуди з цієї землі не підемо. Ми любимо свою державу, віримо в Україну. Тут могили наших предків, тут наші святині, тут наша культура, наша мова і наш український театр. Будемо ми – будуть наші діти. Любіть свою мову, свою культуру, ходіть до театру!
Сподіваюсь, ми доставимо Вам максимум задоволення, хорошого настрою і любові! До зустрічі!», – підкреслив Лесь Задніпровський.
Сцена з вистави “Жінка над нами”
Водночас заслужений артист України Костянтин Костишин додав: «Сподіваюсь, Ви отримаєте шалене задоволення від сюжету п’єси та гри акторів».
Непередбачуваний сюжет розгортається навколо чарівної журналістки Паоли.
Відомий політик Леоне з першого погляду закохується в неї. Кохання настільки затьмарює йому розум, що не дивлячись на свій поважний вік, він втрапляє в вельми цікаву авантюру, яку вигадав його новий приятель – драматург П’єро…
«Панове, я хочу запросити вас на виставу з дивовижною назвою «Жінка над нами»!
Залишилося вгадати, хто ж ця жінка?», – інтригує Лілія Ребрик.
Сьогодні помандруємо до села Тулиголове, що біля Комарного. Перша письмова згадка про село належить до 1524 року. Володарями маєтностей в Тулиголовому до XVIII століття були родини Фредріві Гумецьких, а наприкінці століття – Оссолінські. На початку ХІХ ст. маєток викупила родина Балів гербу Годзава.
Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.
Хоча село невелике, але багате на пам’ятки. Зокрема, є тут і пам’ятка архітектури національного значення – костел святої Дороти, 1600 року побудови. Але сьогодні нас цікавить інша архітектурна перлина – палац Балів.
Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Черепиця, якою був вкритий палац Балів, 2022 р.
Зведено будівлю у стилі французького неоренесансу. Будували її впродовж 1898 – 1899 років за проектом львівського архітектора Владислава Галицького. Палац цегляний, двоповерховий, колись був вкритий черепицею (у 2017 році її замінили на металеву). Скульптурне оздоблення виконав скульптор Петро Герасимович.
За часів совєтів у палаці розташовували туберкульозний диспансер, який закрили у 2017 році. Палац не має статусу пам’ятки архітектури, тому ані охорони, ані належного догляду тут не має (до 2017 року стан будівлі підтримували працівники лікарні).
Парк палацу Балів, 2022 р.Парк палацу Балів, 2022 р.Парк палацу Балів, 2022 р.
Палац оточено великим, але захаращеним парком. У 2019 році, під час бурі, дах будівлі було пошкоджено зламаним деревом і з того часу палац потроху почав руйнуватися.
Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.Палац Балів, 2022 р.
Парадний вхід до палацу звісно зачинено, але потрапити до середини все ж можна. І найперше, що вражає та є найкраще збереженим у всій будівлі – розкішні дерев’яні сходи із вирізьбленим гербом родини Балів. Та й загалом поблукавши палацом можна ще побачити зразки розкішного оздоблення, недарма ж він вважався найбагатшим з усіх палацових резиденцій Львівщини.
Але без охорони… якщо ще кілька років тому палац міг похизуватися історичним декором та добре збереженими п’єцами, то на сьогодні це уже далеко не так. Побувати можна у всіх кімнатах та на даху будівлі, але в більшості випадків в око впадуть більше чи менше зруйновані п’єци, розкиданий одяг та постіль, залишки лікарняних меблів, устаткування та медикаментів.
Флігель біля палацу Балів, 2022 р.Флігель на території маєтку Балів, 2022 р.
Окрім палацу на території маєтку збереглися два флігелі. В одному розміщувалися кабінет та кімната головного лікаря для відпочинку. У другому – кухня та посудомийня.
Господарські приміщення маєтку Балів, 2022 р.Господарські приміщення маєтку Балів, 2022 р.Господарські приміщення маєтку Балів, 2022 р.Господарські приміщення маєтку Балів, 2022 р.
Частково збережені колишні стайні, конюшні та господарські приміщення, де колись містилися пральня та тимчасовий морг.
Стайні та конюшні маєтку Балів, 2022 р.Стайні та конюшні маєтку Балів, 2022 р.Стайні та конюшні маєтку Балів, 2022 р.Стайні та конюшні маєтку Балів, 2022 р.Стайні та конюшні маєтку Балів, 2022 р.Стайні та конюшні маєтку Балів, 2022 р.
Зараз палац Балів перебуває у власності Львівської обласної ради, мешканці села хотіли би його врятувати. Але попри те, що наразі, будівля в досить непоганому стані, її утримання потребує великих фінансових вкладень. Тож у сучасних реаліях, в часі війни це, на жаль, виглядає примарним.
Проєкт «Велокарпатія» включає в себе різні можливості для активного та безпечного відпочинку. Серед активностей: інтерактивний велоквест «Слідами Чугайстра», велосипедна доріжка від залізничної станції у Славську до Волосянки, велосипедна маунтбайк-трасу на понад 2 кілометри та 24 трампліни на схилі.
Як інформують в ЛОДА, Усе розпочалося у 2019 році. Саме тоді на горі Погар поблизу селища Славське проклали першу велосипедну маунтбайк-трасу на 2,14 кілометрів. Схил обладнали також 24 трамплінами: це і «дроп», «двогорбий трамплін», «волрайд», «трамплін зі столом», «поворот із контрухилом». На цій трасі навіть проводять велосипедні змагання Slavsko Sarmatian Gravel (гравійна гонка) та Slavsko Sarmatian Race (кросс-кантрі марафон).
А вже далі взялися за прокладання велосипедної доріжки на 6,8 кілометрів від залізничної станції у селищі Славське до села Волосянка. Під час веломандрівки матимете нагоду пройти інтерактивний велоквест «Слідами Чугайстра». Це 11 захопливих завдань та пошук 10 мавок. Старт пошуків героїв українських легенд у Славську на вулиці Архангельського. Орієнтовний час проходження: 120 хвилин.
«Ми всі цінуємо час, і тому, коли мова йде про відпочинок – хочемо провести його якнайкраще. «Велокарпатію» позиціонуємо як – місце активного та здорового сімейного відпочинку на Львівщині! Завдяки проекту Славсько стало більш привабливим та безпечним для поїздок на ровері. Велоінфраструктура, гірські краєвиди та люди довкола зроблять ваше перебування у Славській громаді приємним та захоплюючим. Поки погода сприяє – плануйте поїздку. Гори вражень допоможуть поповнити запаси енергії та продовжити боротьбу – до перемоги», – переконана керівниця управління туризму та курортів Львівської ОВА Наталя Табака.
До Славська зручно добиратись потягом. «Укрзалізниця» подбала про спеціальні веловагони, в яких легко розмістити двоколісних. Велосипед без проблем можна взяти напрокат і «на місці».
Нагадаємо, що проєкт «Велокарпатія» став можливим за кошти секторальної підтримки.
Сьогодні, 13 жовтня 2022 року, о 14.00 год. в Кам’яниці Корнякта (пл. Ринок, 6, ІІІ поверх) відбудеться відкриття проєкту до 80-річчя УПА.
У 2022 році відзначаємо 80-річчя Української Повстанської Армії (УПА). Саме історії УПА присвячено пропонований проєкт.
Складовими проєкту є стаціонарна виставка «Армія народу у боротьбі за незалежність» та пересувна (банерна) виставка «Армія нескорених», в основі яких оригінальні музейні пам’ятки.
Українська Повстанська Армія – військово-політична формація українського визвольного руху, стратегічною метою якої було відновлення української державності. Заснована на зламі 1942–1943 років, вона діяла до середини 1950-х. Порівняно з іншими підпільними рухами окупованої нацистами Європи, УПА була унікальною, оскільки не мала іноземної допомоги, а опиралась на активну підтримку населення. Сповідуючи ідею боротьби за вільну суверенну державу, УПА перебувала у стані війни на два фронти – проти гітлерівського та сталінського режимів. Через лави УПА пройшло понад 250 тисяч осіб. За участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона осіб.
Діяльність УПА була логічним продовженням українського визвольного руху періоду Української революції 1917–1921 років, підпільно-бойової Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів 1920–1930-х років. Боротьбу УПА у формі беззбройного опору підхопив дисидентський рух 1960-х років, без цієї боротьби неможливо було національно-демократичне відродження в Україні наприкінці 1980-х – початку 1990-х рр. Дух нескорених, родова й історична пам’ять допомагає боротися українському народові і сьогодні, адже ворог не змінився, він залишився тим самим — московська орда.
Відвідувачів очікує цікава пізнавальна подорож у часі шляхом ознайомлення з історією створення й діяльності УПА (пересувна виставка) та можливістю побачити унікальні автентичні пам’ятки, багато з яких експонуються вперше на стаціонарній виставці. Пересувна виставка подорожуватиме Львівщиною, отож очікуємо замовлення.
У межах стаціонарної виставки передбачено інтерактивні едукаційні заходи для різних вікових груп. Сподіваємось, що проєкт зацікавить людей різного віку, львівську громаду, гостей нашого міста. Запрошуємо до співпраці навчальні заклади, заклади культури, науковців, дослідників української історії тощо.
Авторка проєкту: старша наукова співробітниця Львівського історичного музею Люба Коваль.
Проєкт створено за фінансового сприяння Департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОВА.
Читати та переказувати Історію Львова, як і будь-якого іншого міста, неможливо без згадок про конкретних діячів, що своїми діями визначали хід подій, а часто і долі інших людей. Зазвичай такі особи приїжджають до міста і роблять тут кар’єру, ім’я та здобувають славу. Однак, найбільш шанованими є ті, що в певній місцевості народилися і її прославили чи збагатили. Годзімір Малаховський – корінний львів’янин.
Він надзвичайно цікава і не менш важлива фігура в історії Львова. Дорівнятися до важливості Малаховського можуть хіба незнання в сучасному суспільстві та байдужість до цієї особистості. Чому так? Малаховський належить до категорії діячів, про яких у нас не прийнято говорити. Таким ставленням можна здивувати жителів західних країн, де локальні менеджери часто користуються більшою популярністю та увагою суспільства, ніж загальнодержавні.
Президент Львова Годзімір Малаховський. Фото з https://en.wikipedia.org/
Десятиліття Малаховського
31 жовтня 2022 року буде 170 років від дня народження Годзіміра Малаховського (Godzimir Małachowski, 1852 – 1908). З цієї нагоди можна припустити, що це одна з найцікавіших та найважливіших особистостей, що займали крісло президента Львова (1896 – 1905 рр.). Десятиліття Малаховського у місті Лева – це час модернізації міста, перетворення Львова у вишукане та привабливе, комфортне для проживання європейське місто. Каналізація, електрифікація, монументалізація – враження, що Малаховський та його команда встигали всюди.
Пам’ятник наміснику Голуховському найдорожчий з відкритих у Львові за Г. Малаховського. Фото з https://novyny.live/
Саме тоді було створено і побудовано Львів, який часто дивиться на нас з багатьох ретросвітлин, полотен художників тощо. Врешті, окремі штрихи цього Львова дійшли і до наших днів. Не без того, що його частина, все ж, відійшла у небуття в 1939 році. При цьому, усього через декілька десятиліть після кончині головного архітектора того старого доброго Львова – Годзіміра Малаховського.
Родина і освіта
Пьотр Малаховський був збіднілим шляхтичем і працював архівістом Галицького кредитного земельного товариства. З цього не виникало, що його син мав шанс зробити блискучу кар’єру австрійського юриста, а відтак стати послом до Галицького сейму (1896 – 1908), пізніше до австрійського парламенту (1904 – 1908). Врешті, як і президентом Львова. Тим більше, що обоє батьків Годзіміра Малаховського померли досить рано. Очевидно, вплив на юнака мав чиновник Львівського апеляційного суду Людвік Александр Малуї, в родині якого Малаховський виховувався. Може тому останній і обрав кар’єру правника. Хоч ще більший вплив на героя цього тексту мав його тесть – Марцелій Тарнавєцький, адвокат і директор Галицької ощадної каси.
Галицька ощадна каса у 1890-х рр.
Годзімір Малаховський закінчив юридичний факультет Львівського університету, тут став доктором наук. Відтак він відкрив у Львові власну адвокатську контору. Уже тоді Малаховський входив до багатьох спілок та організацій, був знаною і шанованою людиною у Львові. Однак, головні його досягнення ще були попереду.
Пам’ятники іншим та пам’ятник собі
Годзімір Малаховський похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Це місце для останнього спочинку він заслужив цілком і повністю. У 1892 році Малаховський прийшов у львіську політику як член міської ради, а вже за декілька років по тому став президентом Львова. На цій посаді він опікувався спорудженням водопроводів та каналізаційних систем у Львові, займався питаннями електрифікації. Саме за його каденції на Персенківці відкрили нову електростанцію, відтак у місті суттєво розширили мережу ліній електричних трамваїв. На сам кінець, пам’ятники королю Яну Собеському, драматургу Александру Фредро, письменнику Корнелю Уєйському та поету Адаму Міцкевичу, будівля оперного театру і промислового музею також з’явились у Львові в час, коли герой цього тексту очолював міську раду.
Гробівець Г. Малаховського і його дружини на Личаківському цвинтарі. Фото з https://pl.wikipedia.org/
Малаховський був одним із співорганізаторів Крайової виставки у 1894 році, а також він є автором історії Галицької ощадної кави. Він був членом Львівської торгово-промислової палати й послом до галицького і австрійського парламенту, виступав за автономію Галичини й мав план перетворити Львів у величне європейське місто. Позбавлене ознак провінційності й рівне іншим славетним населеним пунктам того часу. Очевидно, через призму останнього й варто розглядати всю політичну діяльність Годзіміра Малаховського та цілі, які він перед собою ставив. Не лише ставив, але й успішно реалізовував. Не даремно у Відні про період його правління відгукувалися так: “Львів швидкими кроками рухається вперед”.
Годзімір Малаховський, президент Львова. Фото з https://commons.wikimedia.org/
На межі світів та епох
Очевидно, Годзімір Малаховський був важливою фігурою для польського руху і саме польські ідеї в Галичині та імперії просував найбільше. Водночас, він намагався шукати спільну мову і з українцями. Найбільш промовиста історія пов’язана тут з його смертю. У 1908 році Мирослав Січинський застрелив австрійського намісника Анджея Потоцького. Щоб висловитися з цього приводу у австрійському парламенті і спробувати, в такий спосіб, примирити в Галичині українців і поляків Годзімір Малаховський відтермінував свою операцію на жовчному міхурі. Одразу після виступу його самопочуття погіршилося, Малаховського госпітуалізували і незадовго по тому він помер.
Церква Зіслання Св. Духа в Половому збудована в 1727 році і є однією з найстаріших на Радехівщині. Завдяки яскравій зеленій фарбі на фасаді її можна побачити здалеку.
Церква Зіслання Св. Духа в Половому на Радехівщині
Дату будівництва колись зафіксували різьбленим написом на брусі східної грані вівтаря. На північній стіні нави на третьому від підвалин брусі напис (переклад з “Інскрипції на дерев’яних церквах” В.Слободян): “Представилася раба Божа Марія Улянових Рік Божий 1761 місяця березня дня 1”.
Вівтар церкви Зіслання Св. Духа в Половому на Радехівщині
На брусі нижче тієї ж стіни напис (переклад з “Інскрипції на дерев’яних церквах” В.Слободян): “Представилася раба Божа Марія Семениха Року Божого 1751 місяця березня дня 1”.
Купол церкви Зіслання Св. Духа в Половому на Радехівщині
Розписи стін і купола вівтаря у 1912 р. зробив відомий український художник Модест Сосенко. Мабуть, завдяки розписам церква належить до пам’яток архітектури національного значення.
Іконостас церкви Зіслання Св. Духа в Половому на Радехівщині
Бабинець має від заходу великий рівноширокий присінок на три входи, накритий півкруглим дахом. Навколо церкви збереглося широке опасання у вигляді арочної галереї, яка, безперечно, прикрашає храм.
Бабинець церкви Зіслання Св. Духа в Половому на Радехівщині
Стіни під опасанням – відкриті бруси зрубу, над опасанням вертикально шальовані дошками з лиштвами. На тлі стін темно-зеленого кольору різко кидаються у вічі широченні, прикрашені різьбою і виділені жовтим карнизи.
Дзвіниця церкви Зіслання Св. Духа в Половому на Радехівщині
Церкву завершують три світлові восьмерики, накриті банями з ліхтарями і маківками, які підкреслили жовтим кольором. На захід від святині знаходиться велика дерев’яна триярусна дзвіниця 1786 р., накрита наметовим дахом.
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» запрошує на свої концерти 25 жовтня та 22 листопада у театрі ім. М. Заньковецької.
Мета концертів «Дударик та друзі» – зібрати кошти на безпілотний літальний апарат для 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила (24 ОМБр), повідомили у капелі.
У концертах візьмуть участь Соломія Чубай, Олег Онещак, Марія Онещак, Наталя Рибка-Пархоменко, Микола Береза, Олександра Люта, Юрій Йосифович, Уляна Горбачевська, Віталій Боднар, Марія Онещак, Рок-оркестра, музиканти оркестру, Дударик-Forever.
У програмі найкраще з репертуару Дударика і гостей, поезія, пісні та імпровізації.
«Є проста можливість допомогти рідній Україні – ЗСУ. Не в ЗСУ – працюй і дотуй ЗСУ! Не розповідатимемо про «подвиги» та закликаємо перебувати у «пробудженому» стані і дотувати безупинно. Нам і друзям 24-ки залишилось дозібрати-заробити 400 тис. 1,6 млн з 2-ох зібрано. Наш хід – «Дударик та друзі», мистецький марафон на підтримку ЗСУ 25 жовтня та 22 листопада, театр Заньковецької. Купуйте квитки! Цінуйте своє! Слава Україні! Героям Слава!», – запрошує керівник Дударика Дмитро Кацал.
Державна академічна чоловіча хорова капела «ДУДАРИК»
Як відомо, Національна академічна хорова капела «Дударик», досягши загальносвітового визнання та набувши незаперечного авторитету, щоразу у кожному виступі підтверджує свій унікальний рівень. Як підтвердження цього – Національна премія ім. Тараса Шевченка, яка є найвищою урядовою нагородою в галузі культури, та інші численні нагороди.
Капела не тільки еталонно інтерпретує загальновизнані у світі класичні шедеври, але й формує унікальний український варіант їхнього прочитання — сповнений красою тембрів, вражає багатством динамічної палітри.
Кожен виступ «Дударика» – це свято високого духу, внесок до мистецької скарбниці людства.
Макет Андрія Коверка та сучасний пам'ятник Андрею Шептицькому. Сучасне фото
9 жовтня 1932 року у Львові на подвір’ї Богословської академії (вул. Коперника, 38) було урочисто відкрито пам’ятник Митрополиту Андрею Шептицькому. Монумент з вапнякового каменю вирізьбив відомий скульптор Андрій Коверко.
Початково планувалось встановити пам’ятник на одному з людних місць Львова, проте цьому перешкодила польська влада міста, то ж довелося його відкривати на внутрішньому академічному дворі. На відкритті хор студентів Академії відспівав твір «Мученики в колізею», після цього о. Йосиф Сліпий виголосив промову про Митрополита як діяча і мецената в царині науки, а відтак хор виконав «Пісню неофітів» Тараса Шевченка, композитора Б. Кудрика.
Андрій Коверко (фото https://zbruc.eu/node/60293)
Ідея пам’ятника винятково символічна для всіх часів: Митрополит вбраний в чернечу рясу, яку вважав за найвищий скарб свого життя, до грудей пригортає хрест, як символ віри, що провадила його через неспокійне «житейське море» і задля якої постійно готовий був піти на мученицьку смерть, з опущеною головою перед Божим маєстатом та обличчям сповненим глибокого співчуття й любови до ближнього та невимовної молитовної турботи про долю народу й України.
Модель пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому
Відразу після приходу більшовиків у 1939 червоні герострати знищили пам’ятник. Дивом збереглася у фондах Національного музею проєктна модель, яка стала основою для відтворення (з невеликими змінами) пам’ятника Митрополиту Андрею скульптором Миколою Посікірою, встановлення його на площі Святого Юра й урочистого відкриття 29 липня 2015.
Семінаристи на фоні пам’ятника Андрею Шептицькому. Фото 1930-х рр.
Здавалося б до цієї історії уже немає додати чогось суттєвого та все ж… Та все ж пригадалося, що події 1932 і 2015 років мають одну дуже маленьку але важливу спільну деталь. В обох випадках львівські владоможці робили усе, щоби пам’ятника Шептицькому у Львові не було і в обох випадках їхні намагання виявилися марними: за польської окупації Західної України, хоч не на людній площі, але його таки спорудили, а за «олігархічної окупації» України встановили на одній з найбільших міських площ. Про боротьбу за пам’ятник, про прихований саботаж, тітушок, політичні пристрасті можна списати хіба сотні сторінок, але головне, що пам’ятник встановлено і він «працює», а це те чому так нахраписто протидіяла горстка протестувальників з п’ятої колони та поодиноких осіб мотивованих певними ідеологічними чи й шкурними інтересами. «Працює», бо кожна туристична група саме від нього розпочинає огляд собору, бо до цих перманентних карантинів та нинішньої фази гострої московської агресії тут постійно відбувалися різноманітні культурно-просвітницькі акції, бо зрештою він став домінантою чудового розлогого громадського простору.
Пам’ятник Андрею Шептицькому біля Національного музею. Фото 1930-х рр.
А згадуючи ці не так віддалені у часі події наведу фрагмент одного з тодішніх дописів «Одвічна дилема невільника, або ж, що первинне?» в якому мова про символи, «животворче» значення котрих ми хіба й до сьогодні вповні не усвідомлюємо:
* * *
[…] У Святому Письмі є розповідь про двох братів Ісава-Едома та Якова, перший з яких за миску сочевиці продав первородство, а з ним і майбуття своїх нащадків. Історія надзвичайно повчальна для нас, бо свідчить: хто занедбує духовне, той неодмінно втрачає і матеріальне.
Спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому
[…] Те, що ідея, слово, символ є наймогутнішою зброєю у всесвіті, на всі часи і народи, наші вороги усвідомили уже давно. Тим-то, попри економічну скруту, та навіть брак життєво необхідних речей для свого народу ворог ніколи не шкодував коштів та зусиль для диверсій в царині ідеології, духовності, культури. Наскільки могутніми та дієвими є ідеї, символи ми щодня бачимо сьогодні. На наших очах продовжує писатися історія первинності і вищості таких категорій, як слово, дух, ідея над дочасними матеріальними речами та «цінностями» цього світу. Понад три з половиною століття північний сусід «зі шкури вилазить» і чинить усе можливе та навіть неможливе, щоби знищити нас як націю і привласнити як «воєнний трофей» ім’я, землю, історію, культуру нації, коріння якої сягають у праісторичні трипільські часи. Після усіх заборон українського слова і думки, число яких навіть порахувати важко, після фізичного знищення десятків мільйонів українців і ще десятків мільйонів, зігнаних з батьківської землі, після винятково жорстокої русифікації та тотального задурманення мізків, здавалось, у критичний момент білому царю уже без зайвих клопотів вдасться прихопити якщо не усю Україну, то принаймні її східні і центральні землі по Збруч. Але не сподівався ворог, що за чверть століття національні символи герб, прапор, гімн непомітно і несподівано сотворять чудо – воскресять дух, потугу і надію великої європейської нації. Так-так, саме символи, зовнішні атрибути державності сотворили це диво воскресіння нації, бо влада усі ці роки не займалась державницьким патріотичним вихованням народу, а тільки крала, крала, крала…
Спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому
З боку це видавалось несуттєвим, марницею, коли молоді люди приходили на футбольний стадіон чи гала-концерт з синьо-жовтим прапором, коли цей символ накидали собі на плечі наче одяг (що коробило декого із старшого покоління), коли здавалось задля розваги, без потреби користались цими символами, а вони все ж тихо і непомітно творили свою справу і перетоплювали цю, на перший погляд, байдужу до всього молодь у сучасну українську націю. І коли настав вирішальний час, коли Україна ограбована, обеззброєна, без влади і війська розпластана лежала перед московським чоботом, саме вони, добровольці і волонтери, багато з яких позабули рідну мову, але все ж у серця яких вросли тризуб і синьо-жовта барви, а в душах бриніло «Ще не вмерла» своєю кров’ю і навіть життям відстояли честь нації і право бути вільною європейською державою. Тисячі смертей і тисячі каліцтв, вдів та сиріт, згорьованих батьків і немає під небом ціни, якою можна було би окреслити їхню жертву. А ми лише з жахом можемо уявляти собі, що сьогодні було би з Україною, якби свого часу новітні владоможці були б трохи прозорливішими і окрім влади та власності забрали би у нас ще й національні символи.
Спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому
Апостол Іван розпочав своє Євангеліє ключовою істиною, яка свідчить про першопричину всього видимого і невидимого: «На початку було Слово… і Слово було – Бог». Ця велика і водночас проста істина первинності духовного над матеріальним мала б і для нас бути визначальною у всіх проявах нашого життя. Саме тому, зважувати на терезах символи національного духу, з одного боку, та дерева з грішми, з іншого, і при цьому віддавати перевагу останньому є абсурдом і ганьбою. Мимовільно згадується тут велике Шевченкове «не дуріте самі себе», бо саме там, де немає ідеї, духовності, совісті крадуть мільярдами і вирізають сотні квадратних кілометрів лісів, нищать парки, руйнують пам’ятки. І лиш тоді, коли матеріальне підпорядковується духовному, виявляється злагода і гармонія поміж усього Божого створіння.
Спорудження пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому
Кому потрібний пам’ятник? Митрополиту?!! Ні, і ще раз ні, бо віримо ми, що нині він предстоїть перед Творцем і молить Господа за знедолену Україну та її народ. Пам’ятник найперше потрібний нам, нашим дітям і внукам, усім майбутнім поколінням українців, допоки стоятиме цей світ. Як військова хоругва в часі бою гуртує вояків і вказує їм шлях до перемоги, так і національні символи є тими могутніми державотворчими хоругвами. Довгі століття Бог не виводив нас з чужинецької неволі, проте Він обдаровував українців велетами духу і думки, які скріпляли націю і не давали їй безславно відійти у небуття. Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Митрополит Андрей Шептицький – це постаті загальнолюдського планетарного виміру, якими Вселаскавий Господь так щедро благословив нас і їхніми устами, діями та молитвами пророкував наше славне воскресіння.
Відкриття пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому
Андрей Шептицький – це особистість, значення якої простягається далеко поза межі однієї Церкви чи однієї нації, чин далеко випереджує свій час, а здобутки і спадок завжди будуть безцінним скарбом як української нації, так і світової спільноти. Він є одним з наріжних каменів монолітного фундаменту, на якому тримається і зростає новітня українська нація. Більше того, він є тим винятково важливим непроминаючим символом християнських чеснот і церковної та національної єдності, якого нам так не вистачає у наші непрості часи. А єдиний і моральний народ є непереможний, і це добре усвідомлюють наші вороги, то ж саме це є справжньою причиною безглуздих суперечок і протестів. І не треба бути великим аналітиком чи пророком, щоби не побачити, що за усім цим галасом стоїть бажання якщо не зірвати спорудження пам’ятника, то принаймні усунути його на задвірки, десь подалі від людських очей.
Про львівську архітектуру загалом, окремі споруди, навіть деталі архітектури , навіть бруківку написано/проговорено/відзнято чимало розмаїтих матеріалів багатьма мовами світу. Але львівська архітектура, насправді, цікава, і багатогранна, а відтак відкриває все нові і нові грані історії культури міста, історії освіти.
Але відкриває лише тим, хто вміє цю архітектуру «читати», знаходити до неї відповідні ключі, і тоді відриваються такі глибинні речі в широкому культурному контексті часу, які яскраво знову і знову показують, що ми таки насправді мало знаємо про «загальновідому» архітектурну спадщину Львова.
Сучасний вигляд костелу єзуїтів (гарнізонний храм Петра й Павла) з проспекту Свободи
Одним із таких надзвичайно цікавих інсайтів про який поведемо розмову далі, стало маленьке, але геть несподіване відкриття: маски комедії Дель Арте в архітектурному оздобленні сакральної споруди Львова. Фантастика!!! Але ж виникає питання як? що? і чому?! Треба встановити, що це за маски, бо ж маски комедії Дель Арте мають кілька видів, а ті в свою чергу діляться на амплуа, і мають багато підвидів та діалектних варіацій?!
Але все по порядку. Під час однієї з прогулянок містом, ми з подругою, відомою мисткинею Галиною Хорунжою – виявили згадувану дуже промовисту деталь в архітектурі Львівського костелу єзуїтів (сучасного гарнізонного храму Петра і Павла у Львові). На оздобленні фасаду костелу були використанні дві маски комедії Дель Арте. Тепер , коли знято реставраційні риштовання – ця лаконічна вишуканість ліній та оздоблення явили глядачам усю велич своєї краси. Архітектура тогочасних костелів єзуїтів мала свою традиційну архітектуру.
Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла
Крім того, при костелах єзуїтів були створені колегіуми, вони були осередками тогочасної освіти, саме з них згодом, постали перші європейські університети. Відомо, що в системі тогочасної середньовічної європейської освіти, навіть єзуїтських колегіумах навчальний театр посідав чільне місце. Варто зауважити, що Львів не був виключенням з цього правила, а системно розвивався в руслі тогочасних європейських освітніх традицій : при костелі теж існував колегіум з навчальним театром.
До речі, варто зауважити , що серед відомих випускників цього навчального закладу, окрім гетьмана Богдана Хмельницького, слід назвати подільського земельного магната та видавця Ігнація Сцибора-Мархоцького. Адже саме І. Сцібор-Мархоцький один із перших, на теренах сучасної України, у своїх володіннях , для популяризації продукції своєї друкарської мануфактури, почав використовувати елементи реклами. Кажучи сучасною мовою: Мархоцький, був в числі піонерів, хто почав застосовувати суто медійні практики та інструменти для просування своїх бізнес-продуктів. При чому дуже успішно. І це лише один із прикладів. Тобто, єзуїтський колегіум у Львові давав своїм випускникам дуже якісну тогочасну освіту, вміння інноваційно, нестандартно, мислити, часто випереджаючи свій час.
Маски комедії Дель Арте в архітектурному оздобленні гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла УГКЦ
Так чи інакше, в освітньому процесі Львівського єзуїтського колегіуму театр, театральна практика посідала вагоме місце. Відтак, це властиво, знайшло відображення навіть в декорі самої архітектурної споруди.
Наступним питанням , яке логічно виникає: а які ж саме маски зафіксовані в декорі споруди? Вивчаючи іконографічні зображення масок Дель Арте, які збереглися в численних гравюрах ми припускаємо, що обидві маски, належать Тревеліну або Гатто (так званий північний квартет масок), а в Неаполі (південний квартет масок) ця маска Дель Арте більш відома як Труфальдіно. Маски комедії Дель Арте – як мистецький візуальний елемент в архітектурі Львівського костелу єзуїтів , очевидно, є справді його родзинкою. У відкритих джерелах ми ніде не зустрічали згадок про те, щоб в інших сакральних спорудах, костелах єзуїтів, в інших країнах чи містах застосовувалися такі елементи декору.
Маски комедії Дель Арте в архітектурному оздобленні гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла УГКЦ
Чому саме ця маска Дель Арте знайшла своє відображення в декорі Львівського костелу єзуїтів на разі прокоментувати дуже складно. Труднощі полягають, передовсім, у тому, що дуже бракує спеціальних досліджень про театральну практику шкільних театрів, зокрема єзуїтських колегіумів. І на території України зокрема. Припускаємо, що коли ця дослідницька лакуна буде заповнена, тоді оприявляться ширші культурні контексти, з’являться більш докладні коментарі з приводу того чому в архітектурному декорі Львівського костелу єзуїтів з’явилися маски комедії Дель Арте.
Як можемо переконатися, архітектура , навіть «загальновідомі» об’єкти мають в собі ще чимало загадок, які належить розгадати. Бо ж львівське каміння може ще багато розповісти, якщо не лінуватися, і вміти уважно «читати».
В п’ятницю, 14 жовтня 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) запрошуємо на лекцію Львівська математична школа міжвоєнного часу.
Лекцію читатиме український науковець, кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри математичного і функціонального аналізу Львівського університету Ярослав Григорович Притула.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, Державним історико-культурним заповідником “Нагуєвичі” та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Буде викладена історія розвитку математики та математичної освіти у Львові як в університеті, так і в інших навчальних закладах. Особлива увага буде звернута на міжвоєнний період 1920-1939 років.
Ви дізнаєтеся багато цікавого про життя і математичні результати львівських математиків зокрема Вацлава Серпінського, Гуго Штейнгауза та Стефана Банаха.
Вже не вперше ділимось із нашими читачами фото Підгорецького палацу коло міста Стрий, в Львівській області (не плутати з однойменним знаменитим замком у Золочівському районі :).
Підгорецький палац коло міста Стрий, 1910-1930-ті рр.
Цього разу в колекції польського цифрового архіву “Szukaj w archiwach” пощастило знайти фото пащацу періоду 1910-1930-х років. Його власниками в ті часи були представники родин Яблоновських та Бруницьких.
Підгорецький палац коло міста Стрий, 1910-1930-ті рр.
Сьогодні три родини на Львівщині піднімають цей палац з руїн. В палаці колись знаходилась бібліотека, галерея гетьманських портретів, з мурованими фільварками, стайнями, фонтанами, каскадами і парком. У 1895 році палац набув остаточного вигляду.
Підгорецький палац коло міста Стрий, 1910-1930-ті рр.
Зараз там проводять приватні екскурсії по перед замовленню.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм, Державним історико-культурним заповідником “Нагуєвичі” та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Модест Пилипович Левицький – лікар, письменник, дипломат, мовознавець, педагог.
Доповідь-презентація, присвячена життю і діяльності визначного українця – Модеста Пилиповича Левицького. Народжений 23 липня 1966 року на Вінниччині в шляхетській родині, отримав в Київському Університеті св. Володимира філологічну і медичну освіту. Працював на Київщині, на Поділлі і на Волині, був особистим лікарем Лесі Українки, Симона Петлюри, Мстислава Скрипника.
Олександр Кіцера. Світлив Олександр Харват
Як письменник був автором численних прозових творів, позитивно оцінених Іваном Франком. Разом з дружиною Зінаїдою переклав українською багато творів світової класики. Був працівником Посольства (Місії) УНР в Греції, а після смерті посла Бориса Матушевського очолив місію, перекладав твори українських письменників новогрецькою мовою.
Як музикант (піаніст і бандурист) популяризував українську музику, як композитор поклав на музику ряд поетичних творів Лесі Українки. Викладав українську мову в еміграційній Українській Господарській Академії в Подєбрадах (Чехія), в Луцькій Українській Ґімназії на Волині.
Помер 16 червня 1932 року, похований в Луцьку. Автора презентації та його Батьків єднало з Модестом Левицьким… але про це – під час зустрічі.
Через великий попит у Львові 18 жовтня відбудеться додатковий благодійний концерт для підтримки ЗСУ Іво Бобула. Початок додаткового концерту на сцені Театру Марії Заньковецької о 17:00, повідомили організатори.
«Артист, унікальний тембр голосу якого не сплутаєш із жодним іншим, запрошує Вас у світ Її Величності Пісні!
Іво Бобул – Народний артист не лише за званням, а й за визнанням народу. Багато пісень із його репертуару заслужено визнані золотими хітами естради, адже важко знайти в Україні людину, яка б не чула «Душі криницю», «Місячне колесо», «Берег любові», «Якщо любиш – кохай», «На Україну повернусь», «Осінній сад», «Скрипалю», «Мадонно Україно!», «Одна-єдина». Запрошуємо зустрітись, поспівати ці пісні разом, підтримати один одного емоційно і, звичайно, підтримати наших військових», – кличуть організатори.
Щороку співак презентує програми, де завжди по-різному, проте гармонійно поєднуються улюблені шлягери та абсолютно нова пісенна лірика, несподівані кавер-версії світових хітів, пристрасні рок-балади та романси, яких так проникливо, як Іво Бобул, не виконає ніхто.
Концерт у Львові є частиною туру артиста по містах західної України.
14 жовтня Іво Бобул виступить у Тернополі (Драмтеатр); 15 жовтня – у Драмтеатрі в Івано-Франківську; 16 жовтня – у філармонії в Чернівцях; 17 жовтня в РЦ «Промінь» у Луцьку; 18 жовтня – у Львові (театр ім. М. Заньковецької); 19 жовтня – у Рівному (Драмтеатр).
Справжній українець може вічно дивитися як горить кримський міст. А львів’янин робить це за філіжанкою це за філіжанкою доброї кави в улюбленій каварні. Маю надію що, найближчими днями, ми сьорбнемо гарної кави за звільнення Херсону. Впевнений що наш партнер Кава Старого Львова пригощатиме.
Набираємось терпіння та смакуємо улюблений напій і, в очікуванні хороших новин, читаємо цікавезні кавові історії Йозефа Маєна. Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн. “Віденська” каварня. Нині продовжуємо.
Хоча і близько Валів, біля музею Промисловости розташована «Cafe Carlton», але з самими Валами не має багато спільного. Упродовж дня рух клієнтів у ній невеликий. Головна її зала, світла і симпатична, з вигідними, типово віденськими вікнами, ввечері майже порожня. При бічному столику сидять троє трохи дивних джентльменів: брюнет з неприємною зовнішністю, елегантний товстун та вилизаний, мокрий молодий чоловік. Мовчать: та все ж створюють враження, що спілкуються між собою, без слів обговорюють якийсь план чи полагоджують якісь рахунки.
В кав’ярні. Картина Р. Фолькеля
Крім них у залі немає нікого. Лише крізь останнє вікно проглядається невелика група людей. Підійшовши ближче, бачу, що цю групу творять троє людей. Троє – але яких! Був це поважний на вигляд господар, разом з відповідного вигляду родиною. У повітрі було чути дрімаюче піаніно та джаз. На столиках дрімали розкидані у рамках журнали. Гладкі та свіжі. Виглядали, ніби ще жодного разу до них ніхто не торкався. Беру один із них до рук і бачу, що з першої сторінки вирвано купон на літній конкурс. У другому і третьому – те саме. Напевне сам господар витинає їх швиденько, з самого ранку, ще до того, як потраплять вони до рук читачів, також охочих до літніх дармових канікул. Має рацію. Для чого йому виписувати журнали для каварні? Можливо у такий спосіб повернуться йому його кошти, витрачені на каварню. Дай йому Боже ці безоплатні чотири тижні відпочинку. Це буде для нього корисним!
Мовчазна трійка джентльменів … закінчила свою німу нараду. Молодик, підсумувавши якісь цифри у своєму записнику, подав своєму співрозмовнику брюнету кілька сотень золотих та жменю срібла. І в той момент сталась річ незвична, та в жодній иншій каварні на Валах не можлива. Отримавши від молодика гроші, брюнет поліз до кишені і витягнув з неї грубу пачку банкнот: по двадцять золотих, п’ятдесят і сто, завернутих у кілька банкнот по п’ятсот золотих … Було цього – наскільки я зміг сягнути оком, запаморочений від вражень – кількадесят або навіть більше тисяч. Брюнет доклав до цього всього ще папери, отримані від молодика і засунув це все знову до кишені. Пізніше, знову без слів, встав, узяв капелюха і палицю і, навіть не кивнувши головою своїм товаришам, залишив каварню. Після того, також мовчазно, вийшли за ним товстун і молодик.
В кав’ярні. Рисунок Ж. Рафаеллі
Попри все своє бажання розпитати про них у офіціанта, я все ж таки не зміг цього зробити. Однак під час цих роздумів, ким ці люди можуть бути, несподівано для себе мою увагу привернула розмова за сусіднім столиком. Група відвідувачів, стоячи, обступили колом один зі столів. Дивлячись один на одного через плече у якусь мить усі почали несамовито кричати та дискутувати, що з часом переросло у сварку, погрожуючи через якусь хвилю перейти у бійку. Можливо азарт гри у карти, подумав я собі. Звідкіля такі емоції? Однак, швидко усі почали розходитись, і на столі я зауважив, на мій подив, замість карт – шахівницю. І стало мені соромно, про таку мою підозрілість.
Надійшов вечір і каварня спорожніла. І тоді почалось її поступове перевтілення. На початку прибрали з кімнати усі вішаки. Перед тим я спостеріг у стінах дірки від цвяхів: сліди раз і назавжди забраних зі стін вішаків. І відразу зрозумів: відтепер усі гості зобов’язані свої речі віддавати до гардеробу. У такий спосіб ідуть приготування до танців. Пізніше забрали столики з середини залу, а на червоний мармур инших столів накинули білі обруси, що означало майже у кожній каварні підвищення цін до рівня концертних. Нарешті відкрито піаніно і вимкнено світло, залишаючи лише декілька слабких, кольорових ламп: кольорових для настрою і слабких для ощадности.
В кав’ярні. Кінець ХХ ст.
Перевтілення сталося. «Carlton» зробився танцювальним майданчиком, ізольованим від Валів та їх публіки закритими шторами, крізь які пробивались лише промінчики кольорових ламп…
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
