В суботу, 22 квітня 2023 року, о 13.00, у Львівському палаці мистецтв (вул. Коперники, 17) розпочнеться літературний марафон “Поезії і прози голоси”.
Очікується, що в супер-презентації зі ста чотирьох авторів антології візьме участь більше половини членів НСПУ.
Під час заходу відбудеться благодійна акція в межах Проєкту «Купи книгу собі – читатимуть усі», де від продажу кожної книги відраховуватиметься 100 гривень на потреби Збройних Сил України.
Організатори події Управа Львівської обласної організації Національної спілки письменників України.
Не дивлячись на те, що більшість людей думає, наче піца – це напівфабрикат, який має велетенську купу калорій, це хибне враження. Замовляючи щось на сайті donatellopizza.com.ua, ви можете обирати будь-який смачний варіант, оскільки піца має більше користі, ніж ви уявляєте.
Піца: фаст-фуд чи користь
Насправді піца – корисна страва, оскільки вона містить ті самі компоненти та інгредієнти, які потрібні нашому організму для повноцінного функціонування. Наприклад, білки та жири, а ще – вуглеводи. Окремо відзначимо, що якщо у піці є овочі – вони також будуть нести користь, й навіть більшу, якби ви вживали їх у консервованому вигляді.
Але при цьому варто обирати такі страви, які містять мінімум жиру. Для того, аби отримувати лише користь після споживання трикутничків, краще відмовитись від варіантів з жирним м’ясом або навіть салямі. Найкращий вибір – овочеві варіанти або ті, які містять у собі морепродукти та куряче філе.
Дієтологи відзначають, що у піці також можна зустріти інгредієнти, які завжди будуть нести користь для організму. Серед них – високоякісний сир, свіжі помідори та цільнозернове борошно. Особливо, якщо у вигляді сиру ви обираєте свіжу моцарелу. Але при цьому варто мінімізувати вживання цукру та солі, й для цього обирати не дуже солоні сири та начинки.
Окремо відзначимо, що для того, аби піца приносила користь, не варто споживати її щоденно у великій кількості. Контроль порцій – рішення, яке допоможе вам не набирати зайву вагу, але при цьому насолоджуватись смаками італійських коржиків.
Єдина піца, яку можна сміливо віднести до категорії шкідливих – це заморожені напівфабрикати, які можна придбати у будь-якому магазині. Для того, аби збільшити термін зберігання, виробники застосовують так звані трансжири. Їх додають, бо вони відносно дешеві, а ще допомагають на досить довгий термін зберігати страву.
Окрім цього, там використовують не цільнозернове борошно, яке має велику кількість клітковини, яка несе користь для організму, а продукти пшеничної переробки, через які можна набрати надмірну вагу.
Додамо, що у замороженій піці велика кількість цукру, солі та швидких вуглеводів, які чинять негативний вплив на вагу, а ще – на серцево-судинну систему людини.
Доставка піци у Львові по місту
Для того, аби споживати виключно корисну піцу – обирайте ресторан Донателло. Заклад пропонує широке меню, до якого увійшли як м’ясні, так і овочеві варіанти на будь-який смак, де можна обрати щось для дітей та дорослих.
Ресторан пропонує велику кількість знижок та актуальних акцій, завдяки яким можна отримувати смачні піци значно дешевше, або взагалі безкоштовно. Наприклад, при замовленні двох піц кожну третю ви отримуєте безкоштовно, а ще – на власне День народження у вигляді подарунка від піцайоло.
Працює у ресторані й власна доставка, яка може доставити не лише пакуночки по місту Львів, а й за його межами, у Львівський області!
Сьогодні життя Галичанина виглядає архісумно. Від 10 – 20 року шкільний мундир – згодом військовий «рок» – потім, після короткої університетської перерви, ц. к. шпага… і коронація на урядницькому троні у різних іпостасях, або дві розетки на позолочених нитках.[1]
Формений одяг учнів цивільних навчальних закладів ХІХ ст. досі залишається недостатньо дослідженим.[2] Загалом, цілісна система шкільного обмундирування у цей час існувала лише в Російській імперії. Частково його запровадили у Швейцарії та Франції, де особливого поширення уніформа здобула у конвіктах або інтернатах, а також школах військового типу.
Спроби запровадження шкільної форми у Австрії теж мали місце. Зокрема у приватному навчальному закладі отців єзуїтів Кальксбург поблизу Відня. Форма його вихованців була схожа на австрійську офіцерську та мала на меті посилювати корпоративну культуру і почуття приналежності до спільноти.
Учні 4-го класу єзуїтського закладу в Кальксбургу. 1888/89 р. Фото Magdolna Rébay The Kalksburg Jesuit Secondary Grammar School and Its Polish Pupils (1856-1938)
Однострій приписано учням військових навчальних закладів. Система початкової та середньої військової освіти, що була створена в Австро-Угорщині, готувала юнаків до вступу в школи кадетів і військові академії. Перші випускали кандидатів в офіцери, другі — лейтенантів. Створення цієї системи розпочалося в 1870-і роки.[3]
Вперше про загальну шкільну форму в Галичині заговорили у 1885 році.[4] Тоді учням реальної школи і гімназії Св. Яцека у Кракові дозволили одягнути головні убори спеціального крою. Їх, за місцевою традицією, називали «krakuski».[5] На шапки гімназистів кріпили герб опікуна закладу типу «Одровонж».[6]
19 грудня 1885 року на засіданні Товариства вищих шкіл у Львові виголошено реферат про шкільну уніформу. Проф. Амборський, котрий його підготував, відзначив, що мундир окреслює становище учня у суспільстві, затирає різницю між станами, полегшую нагляд за учнями поза школою, виробляє певний espirit de corps[7], товариськість і єднання, а запровадження форми у інших країнах виявилося корисним.[8]
Пройшло ще п’ять років. Ідея знайшла як прихильників, так і противників. На засіданнях Галицького сейму впродовж 1890 року все ж підготовлено резолюцію про якомога швидше запровадження однострою для учнів.
Поки тривали суперечки довкола шкільного мундиру, учні з власної ініціативи почали одягати різнокольорові шапки, щоб відрізнятись від молоді з інших закладів. Цим народним головним уборам навіть почала чинити перешкоди Шкільна рада, але, після рішення ради міста Львова, змирилася. Про ці головні убори згадує історик Мечислав Опалек (1881 – 1964). Тоді він розпочинав свою шкільну науку.
… в львівських гімназіях з польською мовою навчання і у реальній школі ввійшли до вжитку шапки рогатівки без дашків, пошиті на зразок сокільських. Не підлягає сумніву, що ця новація мала демонстративний характер і по відношенню до шкільного керівництва подекуди навіть агресивний. Як і з чиєї ініціативи вийшли в загальне користування сказати не можу. Кольори не були однорідними, а шапки вирізнялись поєднанням кольорів в окремих львівських гімназіях.
Учні ІІІ гімназії Франца Йосипа і V бернардинської мали шапки із світло-сірим краєм та темно-синім верхом, учні IV гімназії під Політехнікою – з пурпуровим верхом. Реалісти з вулиці Кам’яної, пізнішої Кубалі, носили рогатівки з чорним краєм, червоною облямівкою і білим верхом.
Шапки були прикрашені шовковою розеткою на обідку, в якій був посріблений польський орел і за нею соколине перо як символ «юнакерії».
Орлики і пера незабаром зникли після заборони. Оголені шапки толерували до часу впровадження обов’язкових шкільних мундирів у недалекому майбутньому.[9]
У квітні 1892 року «Kurjer Lwowski» сповістив, що з нового року у всіх гімназіях запроваджується мундир, як у Хирівському закладі оо. Єзуїтів.
Товариство Ісуса (лат. Societas Iesu, скорочено S.J., або S.I) утримувало кілька середніх навчальних закладів в Галичині: гімназію у Новому Сончі (1838 – 1848), конвікт у Львові (1838 – 1849), шляхетський конвікт у Тернополі (1821 – 1886) і згаданий Науково-виховний заклад біля с. Буньковичі на околиці Хирова відкритий 1886 року. Вихованці були одягнуті в мундири військового крою і типові головні убори – циліндричне кепі з дашком.
Учень 7-го класу гімназії в Кракові Ян Марцішевич одягнутий у регламентний темно-сірий плащ з оксамитовим коміром. Юнак тримає у руці темно-синє кепі з простим дашком, ремінцем з пряжкою та емблемою з білої бляхи у вигляді літери «G» оточеної лавровими гілками. Висота кепі відхиляється від прописаної 1/3 ширини. Проглядається комір з трьома золотистими смужками. 1908 р. Фото Польська національна бібліотека, Polona.
Але тільки 14 березня 1894 року цісарсько-королівська крайова шкільна рада видала розпорядження «У справі запровадження однакового вбрання для учнів середніх галицьких шкіл».[10] Цьому передували розпорядження міністра освіти і віровизнань від 16 січня і цісарський рескрипт від 6 січня.
Учень 2-го класу гімназії в Перемишлі. Хлопець одягнутий у темно-синій кітель. На комірі петлиці з двома срібними смужками. Фото з колекції автора.Учень 8-го класу гімназії в Перемишлі, на що вказують петлиці на комірі з чотирма золотистими галунами. Фото з колекції автора.
До середніх навчальних закладів належали гімназії і реальні школи. Станом на 1895 рік в Галичині діяло 29 вищих гімназій, 2 нижчі і 4 реальні школи.[11]
Учень 8-го класу гімназії в Стрию. Фото з колекції автора.
Мундир учнів мав складатися з таких частин:
А)Блуза з темно-синього сукна з коміром стійкою і двома кишенями на грудях.
Б)штани звичайного крою темно-сірого кольору з виступаючим швом – кантом.
В)плащ з темно-сірого сукна з темно-синіми нашивками на комірі, з чорними роговими ґудзиками у два ряди по шість і хлястиком на розрізі ззаду.[12]
Г)шапка з темно-синього сукна з простим дашком, ремінцем з пряжкою та емблемою з білої бляхи (мідно-нікелевий сплав). Для шкіл реальних у формі літери «R», а для гімназій «G». [13]
Відомі емблеми з літерою «W», що вказували на виділові школи.[14]
Учні 3-го класу невідомої виділової школи, на це вказує літера «W» на головних уборах. Кидається в очі строкатість вбрання, кепі різного кольору і висоти. Частина дітей у повсякденному одязі. Поч. ХХ ст. Фото з колекції Олександра Садовського (м. Ромни).Учні реальної школи м. Тарнув
На емблемі римською цифрою під літерою визначено приналежність до певного закладу. Для учнів гімназій Львова: Академічна гімназія G/I, ІІ гімназія G/II, гімназія Йосипа G/III, IV гімназія G/IV, V гімназія G/V. Для гімназій Кракова: гімназія Св. Анни G/I, гімназія Св. Яцека G/II, ІІІ гімназія G/III. Для гімназій Перемишля і Коломиї: гімназія з польською мовою навчання G/I, гімназія з українською мовою навчання G/II. Кількість гімназій зростала і потреба у визначенні порядкового номеру на емблемах поступово відпала.
Фрагменти розпорядження «У справі запровадження однакового вбрання для учнів середніх галицьких шкіл»Фрагменти розпорядження «У справі запровадження однакового вбрання для учнів середніх галицьких шкіл»Фрагменти розпорядження «У справі запровадження однакового вбрання для учнів середніх галицьких шкіл»Фрагменти розпорядження «У справі запровадження однакового вбрання для учнів середніх галицьких шкіл»
В літню пору учні мали змогу носити полотняний одяг того ж крою. Блузу сірого кольору з темно-синіми петлицями (5 см) на комірі та з випустками на рукавах за 5 см від краю. Шапка повинна мати темно-синю випустку посередині і довкола.
На комірі блузи з сукна чи вилогах полотняної носили учні відзнаки відповідно до класу, який відвідували у вигляді галуна з металевої нитки. У молодших класах (І – ІV) – срібні смужки довжиною 3 см і шириною 0,5 см від одного до чотирьох. У старших класах (V – VIII) такі ж смужки, але золоті. При чому, у реальних школах від одної до трьох.
Форму передбачено і для учнів фахових шкіл. У 1892 році введено форму для школи у Дублянах.Збереглося фото учнів Нижчої рільничої школи у Бережниці.
Запровадити новий мундир примусово вирішили з 1896/97 н. р. 15 січня 1896 року на засіданні сейму подано внесок Тита Заячківського(1846-1926) про факультативне ношення форми, через різний матеріальний стан учнів.[15] Хоча шкільне вбрання коштувало дешевше ніж найпростіший одяг, для багатьох це були значні видатки. Комплект форми учня молодших класів обходився у 24 зл., а старших – 32. Пропозиції Заячківського сейм відхилив. Та все ж, міністерським рескриптом від 2 квітня 1896 року бідних учнів 1 і 8 класів звільнено від ношення форми.
Шкільні приписи містили такі положення:
Зовнішньою ознакою учня середньої школи є приписане вбрання(мундир шкільний). Кожен учень середньої школи зобов’язаний носити приписаний шкільний мундир у школі і поза школою. З огляду на крій, колір і відзнаки не можна відступати від припису; не можна також носити з частиною мундиру інший одяг. Шкільний мундир має бути для учня захисною шатою і учень повинен завжди пам’ятати про те, щоб не осоромити мундиру, який носить і школу, до якої належить.[16]
Тим часом, Крайова шкільна рада забороняє вносити будь-які зміни до приписаного мундиру і носити головні убори іншого крою, а також сторонні відзнаки і прикраси. Окремим розпорядженням змушена звернути увагу на порушення цих приписів.
Учень 5-го класу невідомого закладу. Типове регламентне кепі темно-синього кольору поєднане з літньою полотняною блузою сірого кольору з темно-синіми вилогами на стійчасто-виложистому комірі, яка виділяється на фоні темно-сірих штанів. Привертають увагу елементи, що порушують приписи – надто широкі смужки на комірі та традиційна прикраса-оберіг котильйон, прикріплена до лівої кишені. 1910 – ті рр. Фото з колекції автора.Учень 2-го класу невідомого закладу в не регламентному вбранні з котильйоном із зображенням «галицького лева»
Певна частина молоді, бажаючи відрізнятися від колег, вигадала різні додатки, аба зміни в приписаному мундирі і вважає, що цим доводить якусь особливу елегантність. Самовільно змінює колір мундиру, наприклад на чорний, його крій, а особливо крій коміра… розміри класових відзнак, допускаючись нерозумної манії блиску, крій шапок і т. д.[17]
Зрозуміло, що порушення приписів тривали і далі. Дирекція філії Самбірської гімназії у 1913 році звертала увагу на форму шапок і класових відзнак і забороняла носити так звані куртки.[18] Керівництво ІІ гімназії у Тернополі застерігало: «Кожен учень зобов’язаний носити приписане вбрання і не повинен змінювати будь-якої його частини. Зокрема, заборонено учням носити шапки з похилими дашками і надмірної висоти. Висота шапки складає пропорційно 1/3 ширини».[19]
Директор цісарсько-королівської гімназії в Стрию наголошував у 1914 році: «Всі учні без винятку повинні ходити у приписаних мундирах, форма і крій котрих є також визначені. Висота шапок подана, а ширина і довжина смужок на комірах (стоячих) мають бути відповідно до зразків».[20]
Типово українським відступом від регламенту було використання літери «Ґ» на емблемах, як припускають починаючи з 1911 року.[21]
Кокарди на учнівські головні убори www.facebook.comУчень 6-го класу зі Львова одягнутий в типовий учнівський кітель крою Bluse. Юнак тримає в руці кепі з простим дашком, ремінцем та бляхою-емблемою, пошите чітко за приписами. Комір з двома золотистими смужками на темно-синіх оксамитових петлицях. Фото Польська національна бібліотека, PolonaУчень 8-го класу з Станіславова одягнутий в полотняний літній кітель сірого кольору. Темно-сині петлиці з золотистими смужками виділяються на фоні кітеля. 1910-ті рр. Фото з колекції Олександра Садовського(м. Ромни).Учень з Тернополя Петро МацьопаУчень Другої львівської гімназії
У 1907 р. в Галичині було вже 83 середні школи: 45 гімназій (з них 2 приватні), 11 реальних шкіл та 17 учительських семінарій. Щоправда, із 45 гімназій тільки в 5-х навчання велося українською мовою (в Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславові і Львові).
Дівчата в учнівській форміУчениця 2-го класу з Перемишля одягнута в звичний темно-синій кітель для хлопців. Комір з двома срібними смужками. Вона відвідує одну жіночих середніх шкіл Фото з колекції автора.
Учнівська форма викликала багато застережень. На засіданні Львівського лікарського товариства 16 червня 1911 року визначено, що, запроваджений з метою піднесення військового духу і контролю на учнями, мундир має низку недоліків: тісний і грубий матеріал, який утруднює дихання, особливо влітку.[22]
Гімназисти в Стрию на кладовищі. Червень 1916 року.
1914 рік учні Галичини зустріли у 53-х гімназіях, 4-х самостійних філіях і 3 реальних гімназіях, 17-ти приватних закладах для юнаків і 13-ти жіночих приватних гімназійних школах. Було також 14 реальних шкіл та 11 жіночих ліцеїв.[23]
Микола ЗАКУСОВ
Джерела:
[1] Zycie w mundurze // Kurjer Lwowski, 1900, 14 pazdzernika.
[4] Мундир носили вихованці Закладу убогих і сиріт фундації Станіслава Скарбка у Дроговижі. Zgrabne mundurki z sieraczkowego sukna z karmazynowemi wyłogami i takież czapki formy francuskiej, nadają im same przez się, dziarską, otwartą postawę.
[5] krakuska – червона чоловіча шапка без дашка, обшита хутром«czerwona, sukienna, męska czapka bez daszka, obszyta barankiem, część regionalnego stroju krakowskiego», «każda rogatywka obszyta futrem»
[9] O p a ł e k M. O Lwowie i mojej młodości. Wrocław, 1987. S.129-130. Цитата за: Gajak-Toczek M. Męskie gimnazja państwowe we Lwowie w latach 1772-1914 // Acta Universitatis Lodziensis – Folia Litteraria Poloninica” 2010, nr 13, s. 355.
[10] Dziennik Ustaw i Rozporządzeń Krajowych dla Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem. 1894, cz. 7. Sprawozdanie c. k. Rady szkolnej krajowej o stanie szkół średnich galicyjskich w roku szoklnym 1893/94. Lwow, 1895.
[11] Ступарик Б. М. Шкільництво Галичини (1772-1939). Івано-Франківськ, 1994.
[12] Хлястик — деталь одягу, вузька смужка матерії, призначена для стягування частин одягу в талії, на рукавах, біля коміра та ін. Кінці хлястика пришиваються або закріплюються ґудзиками. Іноді хлястик складається з двох смужок тканини, з’єднаних пряжкою.
[13] Мечислав Опалек писав: «Від літери «Р» народився епітет «розбійник» і ним обдаровували реалістів. Гірше вийшло з гімназистами, для яких вигадано трохи образливіше. Бридким словом кликали тих семінаристів, котрі як обмундировані бурсаки, мали на шапці літеру «С»».
[14] Останні створені згідно законів 1869 і 1873 років для отримання певного ступеня освіти тими, хто не відвідував середню школу і були найвищим типом народних шкіл, в яких навчання тривало ще 3 роки, а саме в 5-7-х класах. Але вони функціонували лише в містах. На території Галичини в 1907 р. нараховувалося 96 виділових шкіл: 2 з німецькою мовою, а 94 – з польською мовою навчання і жодної (!) з українською
[15] Kadencja VII, sesja I, al. 106] Alegata do Sprawozdań Stenograficznych z Pierwszej Sesyi Siódmego Peryodu Sejmu Krajowego Królestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem z roku 1895/6. Alegat 106
[16] Ustawy i rozporzadzenia obowiazujuce w galicyjskisch szkolach srednich. Zostawil Henryk Kopia. Lwow, 1900. S.55-56.
[17] Sprawozdanie c. k. Rady szkolnej krajowej o stanie szkół średnich galicyjskich w roku szkolnym 1900/1901. Lwow, 1901. S.19.
[18] Sprawozdanie Kierownika Filii C. K. Gimnazyum w Samborze za rok szkolny 1912/13. Sambor, 1913. S. 64.
[19] Sprawozdanie Dyrekcyi C. K. Gimnazyum II. z językiem wykładowym polskim w Tarnopolu za rok szkolny 1911/12. Tarnopol, 1912.
[20] Sprawozdanie Dyrekcyi C. K. Gimnazyum w Stryju za rok szkolny 1914. Stryj, 1914. S.57.
[21] Гладенький Т. Кокарди та інші елементи однострою українських гімназистів (школярів) на Західноукраїнських землях у складі Австро-Угорської імперії // Нумізматика і фалеристика. 2018. №3(87). С.15-19.
[22] Gregorovichova H. Badania szkolnych mundurków od strony higienicznej, „Archiwum Higieny” 1937, t. V, s. 261–296. Dr. Jan Niemiec Mundurki uczniów szkół średnich pod względem h y g i e n i c zn y m. Lwów 1907
[23] Sprawozdanie c. k. Rady szkolnej krajowej o stanie szkół średnich galicyjskich w roku szoklnym 1911/1912. Lwow, 1913.
У стінах Львівського національного академічного театру опери й балету започатковується новий фестиваль класичної камерної музики в Україні під назвою «Дзеркало».
Він триватиме 10 днів з 28 квітня по 7 травня у Дзеркальній залі Львівської опери. Відомі солісти та знані колективи з різних регіонів країни зберуться разом попри тривоги й загрози, граючи сучасну музику й визнану, добірну класику. У фокусі Фестивалю — неординарні виконавські склади з власним баченням різножанрових програм на смак вибагливих меломанів.
Звучатимуть композиції відомих українських та світових авторів. Важливу роль матимуть масштабні оркестрові імпрези Відкриття та Закриття з рідко виконуваними епохальними творами Станковича, Сильвестрова та Моцарта (28 квітня/7 травня); зібрання золотого фонду української музики для скрипки та фортепіано — музика Мирослава Скорика, Ганни Гаврилець, Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича, Кирила Стеценка, Юлія Мейтуса, Віктора Косенка та Левка Колодуба — у програмі під назвою «Спочатку було Слово» (5 травня), а також рефлексії над струнними квартетами наших сучасників Мирослава Скорика, Олександра Козаренка, Ганни Гаврилець, Петра Тітяєва та Дениса Литвиненка (1 травня).
Дзеркальна зала Львівської опери
Серед центральних акцентів Фестивалю лунатиме також знаменита музика Бориса Лятошинського та Олів’є Мессіана, написана як полум’яний відгук на свій час (4 травня), а також 6 травня виступлять унікальні трендсеттери кросжанровості, ансамбль «DZ’OB». Музикантам із консерваторською освітою вдається відрефлексувати поєднання модних Radiohead з Björk та вибагливу пишноту барокової музики, — а як наслідок, звісно, створити неповторне своє.
2 травня гості з Одеси виконають для львівської аудиторії ефектну програму: від класика Лисенка, характерного співця гір та полонин Кос-Анатольського, кримчанина Караманова, що заслужено повертається у композиторський пантеон — до сучасників Шевченка та Родіна: а інтерпретація музики сивочолого Генделя виступить маркером якості для новоствореного ансамблю.
Фасад сучасного Театру опери та балету імені С. Крушельницької, де окремі скульптури були виконані Т. Барончем
Самобутню сторінку події становлять три концерти духової музики: 29 квітня, 30 квітня та 3 травня публіці пропонують ознайомитись із першими оригінальними творами для саксофона, актуальними, новими композиціями спеціально для квартету кларнетів, а також відчути, як внутрішні чуття резонують з потужністю мідних інструментів уславленого українського квінтету.
Як відзначає артдиректор Фестивалю Микола Гречух, «Головною метою проведення Фестивалю є підтримка українських музикантів в час війни та популяризація української музики. Завдяки Фестивалю кожен слухач зможе подивитись на себе крізь призму музики та віднайти власне відображення у ній».
9 квітня TVORCHI дали великий сольний концерт у Львові, де зібрали повний зал. Конкурсну пісню на «Євробачення» Heart of Steel глядачі проспівали разом з артистами від першого до останнього рядка.
Вже за кілька тижнів TVORCHI відправляться в Ліверпуль, де цього року пройде «Євробачення», тож концерт у Львові став свого роду гарячими проводами артистів. Атмосфера у залі була надзвичайною – кожна наступна пісня викликала у присутніх шквал радісних емоцій.
TVORCHI на великому сольному концерті у Львові
На концерті TVORCHI виконали свої хіти: Bonfire, Believe, Falling, #не_танцюю, “Мова тіла”. А також вперше заспівали наживо нові пісні: Hidden Code, що стала саундтреком до однойменного фільму про українських IT-фахівців та Broken Heart з EP Heart of Steel, яку артисти присвятили незламності українців.
Під час треку FREEDOM про нашу волю та боротьбу за майбутнє, глядачі влаштувала артистам флешмоб та підняли угору сотні українських прапорців, чим розчулили гурт.
TVORCHI на великому сольному концерті у Львові
Особливо яскраву реакцію в залі викликала пісня Heart of Steel, з якою TVORCHI представлять Україну в травні на “Євробаченні”. Вже з перших слів глядачі співали її в унісон, чим виявили неабияку підтримку артистів.
Саме відео цього моменту TVORCHI поділилися на своїй сторінці в Instagram після концерту, де в підписі подякували усім, хто був там, та додали, що забирають ту шалену енергетику з собою в Ліверпуль.
TVORCHI на великому сольному концерті у Львові
Зі Львову артисти поїхали до Києва, де повернулися до активного репетиційного періоду перед конкурсом. А вже за два дні TVORCHI відправляться на промо-вечірку в Амстердам, де презентують трек Heart of Steel для європейської аудиторії.
Якщо хтось колись і хотів зла Львову, це точно були не королі, які містом опікувалися. Любов між Львовом та монархом, який стояв на вершині тогочасної суспільної ієрархії, була міцнішою за еспресо та витривалішою за верблюда. При цьому, насолоджувалися таким станом речей обидві сторони.
У фокусі нашої розповіді король Сигізмунд І Старий (1467 – 1548). Він мав чіткий план щодо того, в який спосіб захистити Львів від ворогів та врятувати місто від смороду. Як виявляється, часто ці загрози з’являються одночасно.
Сигізмунд І Старий. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Практика життя і добрий король
Надивившись розмаїтих фільмів і наситившись метафорами на кшталт “місто-фортеця”, кожну облогу населених пунктів в давнину ми схильні приймати за щось героїчне, лицарське і навіть трохи романтичне. Тому в тіні, почасти, залишається не лише безумовна трагічність цих подій, але й їх побутовий аспект. Проте, для безпосередніх учасників штурму укріпленого міста, тут зараз про обидві сторони цього процесу, саме побутові умови часто і були річчю найважливішою, визначальною.
Львів, панорама XV століття
Саме тому львів’яни, яких на початку 1525 року приймав король Сигізмунд І, скаржились монарху на те, що кожен напад на місто заганяє в середину мурів безліч людей. Йдуть вони не самі, а з возами, кіньми, худобою… Це “…гноєм і багном переповнює (місто), огидним і жахливим його обличчя після того відходу (худоби) звідти залишається…” (тут і далі переклад М. Капраля). Зрозуміло, що райці прибирати це все не хотіли. Був варіант заплатити комунальним службам – щоб вони очистили місто від нечистот. Проте і ці витрати з міського бюджету були небажаними. Особливо в ситуації, коли якийсь впливовий райця тихесенько мріяв про затишну віллу десь на схилах сучасної цитаделі. Тому з’явилася ідея послати послів до короля з проханням і сподіватися, що він їх не пошле.
Навіки дозволено
Король був сонцем тогочасної сонячної системи. Він мусив дбати про львівських райців, громадян міста, а також про людей із сусідніх містечок та сіл, які, налякані раптовим нападом ворогів, шукали порятунку за високими кам’яними мурами Львова. Цього точно не знаємо, але можливо король навіть відчував якусь відповідальність за корів та коней, які тікали від нападників разом із людьми. Зрештою, саме останні – не перші, продукували бруд і сморід, що обурювало львів’ян.
Панорама Львова Гогенберга / Пассаротті. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Панорама_Гоґенберґа
У цій ситуації, цілком типовій та банальній для часу лицарів і дам, мудрий монарх рішення знайшов. Так народився податок для вивезення багна та гною. Король навіть грамоту спеціальну видав. Там так і вказано – “дозволено” і “навіки” бурмистру та райцям від кожного воза людей, які тікають до Львова, ховаючись від загрози, “по половині гроша чи по 9 денаріїв стягувати і отримувати та грошову суму, зібрану з такого податку використовувати на відбудову міста, валів і ровів та, як вище згадувалося, на вивезення гною та багна”. При цьому, король жодним словом не згадує про те, що напередодні цього указу його попередники, він сам також, без упину звільняли Львів від сплати податків в казну – щоб місто могло побудувати і зміцнити фортифікації. Також не уточнюють у грамоті багатьох інших важливих нюансів. До прикладу, якщо мешканці околиць будуть тікати до Львова не на возах, а верхи – на конях, коровах, баранах і ін. Чи будуть вони тоді платити податок від кожного воза?:) Очевидно, з цим уже на місці розбирались.
Пан і дідич Русі, після свята святого Валентина
Як би там не було, все від себе можливе у цій ситуації король Сигізмунд І Старий зробив. На прохання львів’ян він зреагував, мешканців львівських околиць не образив, грамоту підписав і підкреслив, що вона для всіх і кожному, кому це потрібно. Врешті, львівському старості та іншим королівським урядникам наказав не перешкоджати львівським райцям – збирати зазначений податок та вивозити нечистоти вони повинні самостійно. Під цим всім король ще й печатку поставив і видав свою грамоту про сморід та нечистоти “у найближчу п’ятницю після свята святого Валентина”.
Король у Сенаті. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Якщо забути про міського ката, одним з обов’язків якого було наглядати за порядком в місті та вивозити нечистоти і сміття, то Сигізмунда І Старого можна було б назвати головним санітаром Львова. Однак, він все ж більш відомий як король Польщі, великий князь Литви, пан і дідич Русі.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Ващук Д. Сигізмунд І Старий // Енциклопедія історії України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua/
Привілеї міста Львова (XIV – XVIII ст.)/Упорядник М. Капраль, наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст. – Львів: Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України; Львівський національний університет ім. І. Франка, 2010. – С. 185 – 188.
Путіну – кровожерливій істоті, якій Міжнародним кримінальним судом в Гаазі призначений ордер на арешт, – мали би бути знайомі деякі очевидні історичні паралелі. Зокрема ті, які відтворені у сатиричному жанрі графіки видатним українським мистцем Віктором Цимбалом (1901 – 1968) одразу після завершення Другої світової війни.
Віктор Цимбал. Ворог людства. 1950
Як любителю Сталіна, Путіну годилося би ознайомитися, як виглядатимуть поширені у світовому медійному просторі «орієнтовки» на його затримання як «ворога людства № 1 і найбільшого воєнного злочинця» сучасності.
Віктор Цимбал. Где стала русская нога, там русская земля. 1945
Московська захланність є генетично вмотивованою, про що свідчить карикатура «Где стала русская нога, там русская земля». Позиціонуючи себе як великого полководця, кремлівський покруч уже не здатен приховати свій бандитський «паспорт», як це зображено в алегоричному сюжеті «Суть і вигляд».
Віктор Цимбал. Суть і вигляд. 1945
Московська церква – один із спецпідрозділів кремля, носій мороку та інструмент залякування «вірноподданого насєлєнія». На цю тему – рисунок В. Цимбала «Екзарх Компраха: «Дайош Господи …дайош» .
Віктор Цимбал. Екзарх Компраха Дайош Господи …дайош
Алегорія збірних психологічних властивостей кацапа, через афористичну модель такого собі Козьми Пруткова, детально розкрита в карикатурі «Жорстоке, пузате, величезне, мохнате, розсілось, розляглось, давиться а жере».
Віктор Цимбал. Жорстоке, пузате, величезне, мохнате, розсілось, розляглось, давиться а жере. 1945
І як нутро «московської душі» – мікс брехні та цинізму – візуалізовано у творі «Ангел миру».
Лише кілька творчих штрихів до теми трибуналу над «спецоператором № 1», якого вже чекають у Гаазі.
Публікацію підготував Роман ЯЦІВ за матеріалами видання «Цимбал. Карикатури / За редакцією Богдана Певного; вступна стаття Івана Кейвана. – Нью-Джерсі, 1981.
Завтра, 12 квітня 2023 року, о 14.00 в Кам’яниця Корнякта (пл. Ринок, 6 Королівські зали, II поверх) філії Львівського історичного музею відкриється виставка „Модні століття”.
Виставка створена на матеріалах із фондових збірок Львівського історичного музею, присвячена культурі одягу вищих суспільних станів XVIII—XIX століть. Географічно виставка охоплює переважно терени Галичини, насамперед Львів, у складі Речі Посполитої, а згодом Імперії Габсбурґів, беручи до уваги також ширший контекст європейських тенденцій моди минулих епох.
На виставці представлено автентичні зразки жіночого і чоловічого вбрання та аксесуарів а також пам’ятки малярства і графіки, котрі допомагають зрозуміти у чому полягало мистецтво модно вдягатися у ті часи. Крім „модної публіки” відвідувачі матимуть змогу також познайомитися з тогочасними творцями одягу, зокрема, із, мабуть, найвідомішим майстром кравецької справи у Львові Томашем Кульчицьким — засновником першого в нашому місті часопису присвяченого моді. На особливу увагу заслуговують предмети, що належали знаним особистостям та матеріали, пов’язані з господарями Королівської кам’яниці на пл. Ринок, 6.
Виставка „Модні століття” розгорнена у Королівських залах Кам’яниці Корнякта, що дозволяє після тривалої вимушеної перерви зробити ці унікальні інтер’єри знову доступними для відвідувачів Музею.
Сьогодні хочемо показати нашим читачам наступну знахідку ретро світлин із Львівщини. Фото датуються 1905-1909 роками. Оригінали фото знаходяться в колекції польської онлайн бібліотеки.
Оточена стінами територія монастиря в плані має форму неправильного п’ятикутника. Колись головним храмом обителі служила дерев’яна Преображенська церква — трьохзрубна, триголова, характерна пам’ятка галицької школи народної архітектури. Побудували її в 1658 році львівські майстри Андрій і Адам, розписував живописець Н. Петрахнович.
У 1721 році Крехівський монастир став греко-католицьким.
Протягом квітня кав’ярня-галерея “Штука” (вул. Котлярська, 8) запрошує на виставку живопису Марти Луків-Любицької під назвою “Простір”.
На виставці представлено вісімнадцять робіт з яскравою оптимістичною колористикою, виконані в характерній постімпресіоністичній манері художниці. Авторка намагалася передати український дух, що витає птахом над безкраїми просторами, і нікому його не здолати, не відібрати нашу свободу і не знищити нашу прекрасну країну.
Марта Луків-Любицька
“Чому «Простір»? Тому що , в першу чергу, то є наша земля – неосяжні наші краєвиди, лани, степи, поля. Ці роботи переважно мальовані на творчих художніх пленерах. Я їздила по різних місцях України і от вони мальовані там”, – розповідає Марта Луків-Любицька.
Робота з експозиції виставки Марти Луків-Любицької “Простір”
Роботи, представлені на виставці, написані протягом останніх трьох років. Років, які були не простими для нашої країни, починаючи від пандемії і до воєнного сьогодення.
Робота з експозиції виставки Марти Луків-Любицької “Простір”
“Роботи створені впродовж трьох років, деякі з них уже брали участь у виставках. На цю виставку я їх підбирала, щоб спільний посил був саме «простір». Хотіла показати безмежність, вільний політ, показати, яка наша країна різнобарвна, широка, простора і вільна. Показати, що ми вільні, незалежні і нашу землю нікому не віддамо. Ми не раби, ніякі окови на нас ніхто не вчепить і оцей вільний політ, незалежність є в наших генах. Все буде Україна”, -зазначає мисткиня.
Експозицію виставки Марти Луків-Любицької “Простір” можна оглянути в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до кінця місяця.
Робота з експозиції виставки Марти Луків-Любицької “Простір”
Марта Луків (Любицька) народилася і живе у Львові. У 1985 році закінчила ЛІПДМ, відділ ПіМ. Працює в галузі декоративного і станкового живопису, графіки і настінного розпису. Член НСХУ, ЛТШМ і IWS Ukraine. Учасник багатьох всеукраїнських і міжнародних виставок, живописних експедицій “Шевченковими шляхами” і “Місцями Зінаїди Серебрякової”і більш, ніж 30 художніх пленерів в Україні та за кордоном. За нею вісім персональних виставок, має ряд дипломів та нагород, зокрема диплом Бієнале живопису в м.Піза (Італія). Учасник програми”Золотий Фонд Нації”. Твори знаходяться в приватних і музейних збірках.
У вівторок, 11 квітня 2023 року, о 18 год. в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відкриється фотопроєкт Інни Шинкаренко “Мрії мирних людей”.
В фотопроєкті представлені портрети українців і їхніх мрій. Зйомки для цього проекту Інна Шинкаренко розпочала до повномасштабної війни, тому він про мрії мирних людей, в яких ще немає однієї на всіх спільної мрії, як зараз.
Зйомки відбувалися з листопада 2021 по лютий 2022. В результаті було відзнято 14 чорно-білих портретів. Серед портретованих учасників є психотерапевти, менеджери, художники, керівники компаній, програміст, галеристка, бізнес-аналітики, волонтери. Для психологічного портрету учасникам треба було дозволити розкрити свої заповітні мрії. Сам процес зйомки вже був зануренням в процес, програванням своєї мрії і першою спробою її реалізувати.
Учасники проєкту зіштовхувались з кардинально різними переживаннями в процесі від «виявляється все так просто!» до «напевно, це не моя мрія». Але кожен зустрічався з власною мрією або формував уявлення про неї. Зараз, коли відбувається зміна всіх цінностей і орієнтирів важливо пам’ятати про свої бажання і не зраджувати їм. Цей проект, це нагадування кожному, що наші мрії здійснюються, тому варто детально уявляти місце, обставини і свій стан. Пройшов рік часу від зйомки проекту і в деяких учасників їхні мрії вже здійснилися. Авторка проекту Інна Шинкаренко, є також психотерапевткою, тому цей проект є також психологічним експериментом.
Інна Шинкаренко не вперше виставляється в галереї Зелена канапа. Загалом Інна реалізувала тут вже три проекти. Перші два були дослідженнями : «Жінка про чоловіка» і «Чоловік про жінку» (2015, 2017 р.р.), а третій – був присвячений тілесності і називався «Вічно жива натура» (2020).
Сьогодні, в нашій недільній каві разом з Торговою Маркою Кава Старого Львова, пропонуємо вам спробувати цікавий кавовий рецепт.
Іспанська кава Cafe con leche — це звичайне еспресо, яке може приготувати кожен, зі спіненим молоком. У перекладі так і означає — «кава з молоком». Але відмінність від інших рецептів кави з молоком є, невелика хитрість, але треба знати.
Спінене молоко — це одна зі змінних, яка відрізняє «кафе кон лече» від капучино чи лате. В іспанській каві молоко спінюють на плиті, на повільному вогні, не доводячи до кипіння і не дозволяючи утворитись плівочці. А от у лате та капучино молоко спінюють вінчиком чи спеціальним спінювачем.
У традиційному рецепті використовуються рівні частини свіжозвареного еспресо та спіненого молока, де капучино має співвідношення 1:2, а латте — 1:3.
Ви для себе відкриєте, що іспанська кава з молоком може бути ситним ранковим кавовим напоєм, смачним післяобіднім тонізуючим напоєм. Ви можете додати трохи прянощів — в Іспанії дуже люблять корицю.
У Вівторок, 11 квітня 2023 року, о 17.30 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться лекція Богдана Калиняка “Від особи до держави”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Центром порятунку української культурної спадщини, Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
Кожен з нас перебуває у спільноті – в родині, серед друзів, колег на роботі, контактує з лікарями, органами влади, державними установами. Часто користуємось такими поняттями як суспільство, влада, держава, наче вони спустились до нас з іншої планети. Слова Президент, директор, головнокомандувач звучать, чи не щодня.
Організатори запрошують до обговорення на основі людських природних особливостей значення цих слів, принципів ведення господарства, завдань влади, освіти тощо. До розвитку цього вчення, яке, на жаль, мало поширене в Україні, серйозно долучились такі велетні українського духу як Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий.
23 квітня у Львівській національній філармонії відбудеться концерт відомого українського піаніста Єгора Грушина. У його виконанні прозвучать твори всесвітньо відомих композиторів Людовіко Ейнауді та Яна Тірсена. Початок о 18:00.
Людовіко Ейнауді – один із найбільш відомих неокласичних композиторів сучасності. Його музика надихає та захоплює людей у всьому світі. Ви могли чути його композиції й саундтреки до фільмів («1+1», «Самба», «Земля кочовиків», «Батько», «Шукач Води»).
Ян Тірсен – французький мультиінструменталіст, композитор-мінімаліст і диригент. Найбільшу популярність йому принесла музика для французького фільму «Амелі» в 2001 році. Французькі кінострічки «La Valse des Monstresа», «Rue des Cascades», «Le Phare», «Tout est calme», «Black Session», «L’Absente», а також німецький фільм «Гуд бай, Ленін!» також містять музику, написану Тірсеном.
«Запрошуємо всіх відпочити душею та насолодитися витонченими мелодіями із популярних фільмів, які знаходять відгук у кожному серці! А легка й чуттєва манера виконання виконавця залишать у пам’яті незабутні спогади про цей вечір», – анонсують організатори.
Єгор Грушин – відомий український неокласичний композитор і піаніст. За 10 років творчості він провів 400+ концертів і випустив 8 альбомів. Також написав саундтреки до українських фільмів і телешоу.
Наприкінці березня 1913 року в Стрию, що на Львівщині, відзначали десятиліття від створення піхотного полку Крайової оборони цісарсько-королівської армії Австро-Угорщини, 73% особового складу якого становили українці.
За офіційною інформацією, роком заснування 33-го полку Ляндверу у Стрию вказано 1901 рік, але ювілей чомусь святкували саме 1913 року. Ймовірно тому, що саме у 1903 році в Стрий було перенесено штаб полку.
Казарми полку були розташовані в Шумлявському районі (ймовірно, теперішня вулиця Шумлявська у південному передмісті). Мундири піхотинців були зеленими (“трав’яними”) зі срібними гудзиками з викарбуваним номером полку “33”. Командиром полку у 1913 році був 60-річний Оскар Заваділ.
“Десять років тому при поповненні збройних сил у Стрию створили 33-й полк Крайової оборони. У ці дні з великою урочистістю полк відсвяткував своє десятиріччя. Донедавна Стрий мав лише один його батальйон, решта були в Самборі.
Тепер, завдяки зусиллям міського голови д-ра Фалька, весь полк розміщується тут, у красивих казармах у Шумлявському районі.
Оскар Заваділ
Командиром полку є пан Оскар Заваділ, який користується в Стрию великою симпатією і пошаною в усіх сферах міста. Його стараннями вдалося привести до гармонійного співіснування інтелігенцію міста та офіцерів полку, що
зробило ювілейне свято справді загально-громадським святкуванням”, – писало про цю подію видання Nowości Illustrowane.
Одним із офіцерів полку від 1912 року був уродженець Тернопільщини майор Микола Маринович, який після Листопадового чину, від 2 листопада 1918 року був першим українським комендантом Львова.
У 1913 році Маринович у Стрийському полку обіймав посаду командира штабу резервного батальйону. Наступного 1914 року, коли вибухнула Перша світова війна, а Стрийський полк піхоти очолив Людвіг Громатка, Маринович брав участь у боях у Карпатах, за які був неодноразово нагороджений.
Військові казарми у Стрию
Найзапекліші бої з росіянами, в яких відзначився 33-й Стрийський піхотний полк, відбувалися на горі Магурі Маластавській 2 травня 1915 року на Лемківщині (тепер – територія Польщі).
У 1916-му році після важкого поранення Микола Маринович пішов у відставку, дослужившись в австро-угорській армії до звання полковника.
Після Листопадового чину, проголошення ЗУНР і початку українсько-польської війни Микола Маринович брав участь у боях УГА до 1920 року. Після війни був активним в українському національному русі, від 1929 року – військовий радник Організації українських націоналістів .
Під час радянської окупації 1939–1941 років Маринович був активним учасником українського руху опору. Від 1942 року перебував на хуторі Селиська біля Яворова, де був убитий 1944 року радянськими партизанами.
В понеділок, 10 квітня 2023 року, о 17.30 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться розповідь-презентація Рік сайту RDZS, або Андрій Риштун представляє!
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Центром порятунку української культурної спадщини, Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
А Ви б хотіли побачити живого дігера? Розпитатися, як там під землею, та спробувати напроситися на Екскурсію? Звісно що так, особливо якщо це Андрій Риштун – відомий дослідник нетуристичного Львова.
У Вас буде така нагода! Запрошуємо на авторську фотовиставку Андрія Риштуна: «Що таке RDZS і як я до цього докотився». Вона присвячена першому року існування сайту www.RDZS.org Андрій презентуватиме листівки в стилі RDZS, розповідатиме про свої пригоди та як виникла ідея нового сайту.
Крім цікаво проведеного часу Ви, також, зможете придбати книжки Андрія Риштуна з підписом автора. Всі виручені кошти підуть на потреби ЗСУ.
Колектив, відомий у найдальших куточках світу! Унікальна творча формація, яка вже десятки років знайомить світ з українським музичним спадком! 25 квітня у Львові на сцені Театру ім. М. Заньковецької виступить легендарний Хор ім. Григорія Верьовки. Початок концерту о 19:30, повідомили організатори Clever Production.
Для львівських шанувальників виступить хор, балет та оркестру колективу – всього 70 артистів! До 80-річчя хору вони представлять спеціальну ювілейну програму “За честь, за славу, за народ”, яка складатиметься із улюблених шанувальниками творів. Це історичні думи, козацькі та чумацькі пісні і танці, жартівливі хорові сценки, родинно-побутова, обрядова лірика – пісні і танці, виконувані на святах врожаю, на весіллях. Хор включає також у свої концерти пісенні скарби багатьох народів світу. Органічними для колективу стали й оригінальні композиції, в яких музика, спів і танець виступають триєдиним компонентом. Також будуть прем’єри, які хор готує спеціально до ювілейної програми.
“Ми не відкладаємо творчість на “кращі” часи. Поки триває війна, триватиме наша концертна діяльність на підтримку ЗСУ та людей, які постраждали внаслідок агресії рф. Сьогодні ми, як ніколи, повинні бути єдиним цілим і непосильно працювати заради нашої Перемоги», – анонсує подію директор-розпорядник колективу Ігор Курилів.
Хор ім. Г. Верьовки зараз активно тримає культурний фронт України, виступаючи з благодійними концертами у різних країнах Європи та українських містах, збираючи кошти для відновлення пошкоджених росіянами культурних пам’яток, серед яких Музеї Сковороди, Маріупольський драмтеатр, Харківські опера та філармонії, храми тощо, у Фонд для лікування та реабілітацію наших Захисників, які зараз на Луганщині та Донеччині. Також виступають для діток, які, на жаль, втратили батьків через війну. На ці благодійні ініціативи колектив перераховує виручені з концертів кошти.
Саме на таку подію запрошують львів’ян, адже подія у Львові також благодійного спрямування, а частина коштів буде передана ЗСУ.
«Український народ повсякчас жив з піснею. Зараз ми повинні співати, бо у нас душа добра, тепла та світла! Тож запрошуємо усіх львів’ян заспівати разом справжню щиру українську пісню, яка дає нам сил боротися за нашу свободу і незалежність» – запрошує на концерт директор-розпорядник колективу Ігор Курилів.
Подія відбудеться у рамках ювілейного туру до 80-річчя хору. Він охопить такі міста, як Львів (25.04), Івано-Франківськ (26.04), Чернівці (27.04), Тернопіль (28.04), Луцьк (29.04), Рівне (30.04) та інші.
14 березня 1936 року парафіяльний комітет у Бортятині звернувся до воєводського правління у Львові з проханням на дозвіл будівництва церкви. У документі вказано, що до листа додається план будови храму. Приблизно тоді ж до воєводства звернувся від імені парафіяльного комітету місцевий настоятель церкви Успіння Пресвятої Богородиці о. Василь Антонич (документ не датований) з тим же проханням. У листі парох вказав, що парафіяльний комітет сподівається швидко отримати дозвіл на відбудову знищеного у часі війни храму – «дерев’яні стіни були розбиті гранатами, а купол цілком розбитий». Проблемою було і те, що зігнив дерев’яний фундамент, а тому храм був в аварійному стані¹.
Ольга Антонич, Богдан-Ігор Антонич у дитячому віці, о.Василь Антонич
Василь Антонич, батько Богдана-Ігоря Антонича, народився 15 травня 1879 року в селі Чертіж на Лемківщині у сільській сім’ї Антонія Кота та Євдокії (з дому Гуска). Навчався у місцевій початковій школі у Чертежі, де вихованням і навчанням дітей опікувався парох о. Лев Сембратович. Продовжив навчання у Сяноцькій гімназії, після матури вивчав теологію у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1906 року, тоді ж, ймовірно, прийняв свячення.
Напевно, у той же час поміняв прізвище як невідповідне священичому сану на нове – від імені батька.
Був одружений з Ольгою Волошинович (1883—1953), котра походила з давньої священичої родини родом із Липовця і Королика Волоського; 1909 року в с. Новиця у них народився єдиний син. В 1919 році певний час родина Антоничів переховувалась від польської влади на Пряшівщині у Межилабірцях і Михайлівцях. Парафію у Бортятині і сусідньому Княжому Мості о. Василь отримав у 1927 році. Тут провадив громадські заходи у свята, в Шевченківські дні, дбав про освіту, заклав велику господарку, касу взаємодопомоги (був головою каси). Проєкт нової церкви разом із сільським війтом замовив в архітектора Василя Нагірного. При церкві було створено великий церковний хор. Разом із директором школи Олексієм Кулиничем побудував нову муровану школу, а також крамницю, у якій тепер розмістилася початкова школа.
Василь Антонич-Кот помер 1947 року і похований на цвинтарі у Бортятині.
У воєводстві задовольнили прохання парафіяльного комітету – відповідний дозвіл був виданий 24 травня 1936 р. У ньому містилося застереження – парафія мала зберегти дерев’яну дзвіницю, яка стояла обабіч, оскільки вона була цінною як пам’ятка дерев’яного будівництва.
Дозвіл на будівництво мурованої церкви у Бортятині був дійсним на два роки – упродовж цього часу потрібно було розпочати будівництво. Однак храм спорудили ще до кінця того ж 1936-го.
Церква у Бортятині
Слід гадати, до спорудження нової церкви заздалегідь готувалися. Звісток про те, що була оголошена складка, в єпархіяльних часописах немає. У книзі «Знане і незнане про Антонича» О. Дядинчук зазначила, що о. Антонич і парафіяльний комітет вирішили розпочати будівництво, опершись на доходи із каси взаємодопомоги (яку в селі організував парох; він же був її головою)². Ця думка, очевидно, хибна. Сама авторка вказує, що о. Антонич позичав людям гроші без відсотків (що типово для кредитних установ такого типу), тому прибутки каси були мізерними. Звісно, якусь частину витрат на будівництво взяла на себе громада. Правдоподібно, більшу частину робіт виконували самі ж селяни (наприклад, підвозили кіньми цеглу і т.п.).
Можна тільки здогадуватись, як бортятинська парафіяльна громада зуміла зібрати кошти для такої надшвидкої реалізації проєкту. Відомо лише, що принаймні частину грошей вони отримали від своїх колишніх односельчан – емігрантів у США.
На початку вересня 1936 р. у щоденнику «Свобода» (Джерсі-Сіті) з’явилася стаття «На допомогу для села Бортятин», автором якої був очевидно Павло Голдак³. У ній читаємо:
«Дорогі родимці! Кожному з Вас відомо, що наше село Бортятин було знищене підчас світової війни російськими військами.
Коли не стало австрійської держави, кожний поневолений народ взявся до праці, а то й до боротьби, щоб здобути собі волю та власну державу. Наш український нарід станув також до боротьби за свою державність та здобув волю і самостійну Україну. Одначе та воля тревала недовго. Польща знов запанувала над нашим народом. Польські війська, увійшовши до нашого села, спалили половину з нього та зрівняли його з землею. Ті всі селяни, яких господарства були спалені, мусіли відбудовуватись, а тому село дуже збідніло».
Церква у Бортятині
Парафіяльний комітет у Бортятині звернувся до своїх колишніх односельців у США. Там відразу створили комітет для збірки грошей, який очолили Павло Голдак, Василь Голдак і Андрій Помірко. На момент публікації статті для будівництва мурованої церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Бортятині було зібрано 61 долар і 10 центів. У дописі вказано, що ту суму вже вислали. Пожертви на спорудження храму внесли:
$5,00: А.Помірко і П.Голдак;
$3,20: Товариство Успіння Пр. Богородиці;
$3,00: Український клюб при греко-католицькій церкві (з каси);
$2,00: В. Голдак;
$1,00: І.Матолич, Й.Білобрам, С.Зілінський, І.Тиндик, В.Хрунь, М.Чухрай, Т.Гриньків, Т.Владика, Г.Поцілуйко, Г.Криса, І.Тиндик (стар.), М.Жидик, М.Андибур, Р.Рейман, А.Серняк, І.Була, Т.Кузів, М.Дмитришин, І.Паращак, Т.Флис, Т.Шпить, д-р. Н.Клим, В.Шупляк, М.Кульчицький, М.Бемба, Е.Чулик, Т.Робак, Й.Хлопак, М.Іваніцький, А.Пережак, І.Сухиня;
$0,50: В.Паращак, О.Грамоцький, С.Волянський, С.Гармич, В.Гук, І.Пилипчук, Й.Яцечко, І.Андибур, А.Заслоцька, пані Стефанів, М.Сопко, І.Якимів, К.Рапко, Г.Гаджига, М.Войтуцішин, К.Хаць, Ю.Оліяр, В.Петришин, Г.Лужецький, Й.Зьомбра, Марфут;
$0,40: Т.Ябчанко;
$0,25: М.Гардичайло, К.Івасишин, В.Сорока, М.Паращак (стар.).
Напевно, не всі з перелічених осіб були вихідцями з Бортятина. Також невідомо, чи це була разова збірка, чи гроші передавали неодноразово (бо, зрештою, зібрані 61 долар і 20 центів – порівняно невелика сума). Але можемо припустити, що муровану церкву в Бортятині вдалося спорудити настільки швидко завдяки не тільки організаторським здібностям о.Василя Антонича, коштам, праці і завзяттю парафіян, а й доларам зі США.
¹ ДАЛО. Опис 29. Спр. 1949. Справа про будівництво церкви у Бортятині Мостиського повіту. Арк. 1-5.
² Дядинчук О. Антоничі в Бортятині // Калинець І. Знане і незнане про Антонича. Матеріяли до біографії Богдана Ігоря Антонича. Львів, 2011. С. 103.
³ Свобода. Джерзі Ситі. 2 вересня 1936. Р. XLIV. Ч. 205. С. 4.
Святий вечір одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Дата святкування різними церквами залежить від дати святкування Різдва. Західні й...
