Арт-рух Експеримент продовжує цикл благодійних концертів на підтримку ЗСУ у Львівському театрі «Слово і Голос» (вул. Городоцька, 38). 20 листопада о 18.00 талановиті українські джазові музиканти зіграють спеціальну програму “PlayForUA. Джаз у Львові”.
На концерті ви почуєте популярні стандарти, а також всіма улюблені українські хіти в новому джазовому звучанні. Зібрані кошти від продажу квитків організатори передадуть на закупівлю квадрокоптерів.
У концерті братимуть участь:
Марія Верб’яна,
Марія Дусяк,
Fiji Band.
Для довідки:
PlayForUA – це мистецький проект для підтримки ЗСУ через благодійні концерти українських музикантів. Організатори проекту – режисер Герман Гошкадор та органістка Олена Мацелюх.
На фото російський прикордонний пост неподалік с. Клекотів на Брідщині, 1904 р.
Брідщина з кінця XVIII ст. і до 1918 р. була прикордонням Австрійської (з 1867 р. Австро-Угорської) та Російської імперій. На ці часові рамки припадає не лише дія привілею вільного торгового міста Броди (1779-1880), про що написано вже чимало статей, розвідок і навіть ґрунтовних досліджень. Це є також період «тіснішого знайомства» мешканців нашого краю з Російською імперією, її законами, порядками (в тому числі й негласними), підданими, бюрократичним апаратом та іншим.
Прикордонне розташування дуже сильно впливало на соціально-економічне та політичне життя краю, його мешканців. Ось одна з багатьох історій, які траплялися колись в нашому краї – на давньому австро-російському пограниччі. Ця бувальщина могла б бути основою для сюжету одного з творів нашого земляка Йозефа Рота (1894-1939), який дуже любив описувати це прикордоння та різні події, що тут відбувалися.
Вітальна листівка з Бродів, 1906-1915 рр.
Пригода трапилася влітку 1903 року з мешканцем недалекого від Бродів села Гаї Дітковецькі, що знаходилося при самому австро-російському кордоні, Петром Рип’янським. Він був власником мисливської рушниці, яку хотів продати. Як покупець зголосився до нього його кум Андрій Бохенек з Гаїв Лев’ятинських, розташованих по іншу сторону кордону, на російській території. Бохенек запропонував продавцю два рублі за рушницю, на що той згодився. Рип’янський мав отримати гроші через тиждень, тоді й рушниця мала перейти у власність покупця. Під час угоди був присутній російський солдат Саніков, який уважно слідкував за перебігом процесу купівлі-продажу.
Через тиждень російський солдат, втаємничений у цю справу, прибув до Рип’янського, ніби від Бохенека, і сказав, щоб той взяв рушницю і приніс покупцеві, за що одразу мав би отримати гроші. Не підозрюючи нічого поганого, Рип’янський послухав об’їжджчика (так називали російських прикордонників, від «об’їжджчик» – той, хто об’їжджає певну територію, ділянку, охороняє її) і в його товаристві відправився до місця, від якого до пограничного стовпа віддаляло їх кроків чотири. В цій хвилі Саніков зняв з плечей карабін і завдав Рип’янському кілька сильних ударів, що той аж упав на землю, забризканий кров’ю. За допомогою інших солдатів, які прибігли йому на допомогу, Саніков переніс його на російську сторону. Там один із російських прикордонників всівся Рип’янському на груди, інший зараз же скочив у жито і приніс звідти сховану пляшку горілки, яку поклав біля селянина. Таким чином вони мали намір сфабрикувати затримання селянина за контрабанду горілки з Австрії до Росії.
Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.
Тим часом Рип’янський, прийшовши трохи до тями, побачивши, до чого йде справа, зібравшись зі силами, скинув з себе солдата Андрєєва-Юдкіна, який сидів на грудях, і утік від своїх мучителів та перебіг на австрійську сторону. Але росіяни повторно схопили свою жертву, незважаючи на те, що вдруге порушили кордон і викрали громадянина іншої держави.
Численними ударами прикордонники позбавили притомності селянина й перенесли його до «Веселого посту», де перебували російські офіцери. Цей пункт пропуску був розташований неподалік Гаїв Лев’ятинських. Пролежавши на землі всю ніч, Петро Рип’янський зранку прийшов до тями і набрався трохи сил, щоб у супроводі патруля з кількох об’їжджчиків зміг приплентатися до Радивилова. Тут слідчий суддя заявив йому, що він є обвинувачений у контрабанді й через те його відправляють в тюрму до Кременця. Даремно просив житель с. Гаї Дітковецькі про помилування, посилаючись на втрату сил, спричинену нелюдськими побоями. Марно він покликався на висновок лікаря, який обстежував його стан. Наказали йти і поволокли його далі.
Повітовий суд у місті Броди, 1930 рік
Після п’яти місяців слідчої тюрми в Кременці Рип’янського було доставлено до Луцька, де він постав перед військовим судом, який виніс вирок – півтора року ув’язнення. З того часу для нещасного в’язня розпочалася нова одіссея. З луцької тюрми його потягом перевезли у Радивилів, звідти до Дубна, а далі до Рівного, Одеси, Миколаєва. Через три місяці Рип’янського доставили до Москви, а після кількох днів перевезли до Володимира-Волинського, де його нарешті звільнили.
Як зазначали в тогочасній пресі, «Ці поневіряння бідного селянина по різних в’язницях – це загадка, над розв’язанням якої ломлять голову навіть російські чиновники. Можливо, вважали, що жертві набридне життя і він сам собі його вкоротить».
Звільнений Петро Рип’янський вирішив добитися справедливості й подати скаргу на Санікова, Юдкіна та їхніх поплічників. Однак, як написав журналіст, котрий висвітлив (зі слів потерпілого) ці поневіряння селянина з Гаїв Дітковецьких, «здається, що його лист, як то зазвичай відбувається в подібних випадках, скерують на Бердичів*».
* Фразеологізм «писати на Бердичів» використовується у випадку, коли листи не доходять до адресатів, тобто «писати в нікуди», «не отримати відповіді».
З 15 листопада Міжнародний фонд Івана Франка розпочав прийом робіт на VI щорічний Всеукраїнський учнівський літературно-мистецький конкурс «Стежками Каменяра», який триватиме до 15 грудня 2022 року.
Обов’язковою вимогою для участі у конкурсі є заповнення електронної форми (https://forms.gle/i33GPcyXXBJLFFW47). Вона доступна лише з електронної адреси Gmail і заповнити її з однієї електронної адреси можна лише один раз.
Організатори конкурсу звертають увагу на вимоги до робіт у номінаціях «Проза» і «Поезія»: обсяг роботи має бути не більше ніж 5 сторінок друкованого тексту на папері формату А4, шрифт – Times New Roman, розмір шрифту – 14, міжрядковий інтервал – 1,5. Крім того, конкурсні роботи у цих номінаціях виконуються на довільну тему і повинні відповідати таким вимогам: академічна доброчесність, художньо-мистецька цінність, патріотизм, соціальна значущість.
Роботи у номінації «Краща ілюстрація до творів Івана Франка» виконуються у вигляді зображення, яке супроводжує і доповнює тексти до творів Івана Франка (малюнки, гравюри, графіка), на 1 сторінці формату не більшого за А2 і, крім заповненої електронної форми, оригінал малюнку обов’язково надсилається на поштову адресу Міжнародного фонду Івана Франка (01054, м. Київ, вул. Володимирська, 48 а, оф. 15), з позначкою «На конкурс «Стежками Каменяра».
Переможців оголосять наприкінці квітня, а нагородження відбудеться 28 травня 2023 року у м. Києві.
Нагадаємо, що конкурс проводить Міжнародний фонд Івана Франка у партнерстві з Міністерством освіти і науки України, Львівським національним університетом імені Івана Франка та ГО «Львівське товариство» у м. Києві. Він має на меті посилити творчу мотивацію у вивченні учнями закладів загальної середньої освіти творчості Івана Франка через створення творів у різних жанрах. За п’ять років проведення конкурсу у ньому взяли участь понад 10 000 учнів з усіх областей України та з-за кордону.
16 та 17 листопада у Львівській національній філармонії ім. Мирослава Скорика відбудуться концерти за участі Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова», солістів: Олени Мацелюх, Меланії Макаревич та диригента Мирона Юсиповича.
16 листопада о 19:00 на слухачів чекає програма «Французькі Фантазії» від солістки Львівської національної філармонії – Олени Мацелюх (орган) та Меланії Макаревич (фортепіано), в якій прозвучить музика французьких композиторів кінця ХІХ та ХХ століття: Моріса Равеля, Клода Дебюссі, Олів’є Мессіана та інших.
Квитки тут: cutt.ly/2Mxn925
17 листопада о 19:00 – «Варіації та Елегії». У виконанні академічного камерного оркестру “Віртуози Львова” під батутою Мирона Юсиповича будуть представлені: «Варіації на тему Френка Бріджа» британского композитора Бенджаміна Бріттена, «Три українські весільні пісні» львів’янина Мирослава Скорика, які разом з оркестром виконає солістка – Ірина Ключковська. Продовжать концерт «Дві Елегійні мелодії» Едварда Ґріґа та твір цьогорічного ювіляра Євгена Станковича — «Елегія пам’яті Людкевича» для струнних ля-мінор, яким композитор вшанував пам’ять про свого вчителя.
Квитки тут: cutt.ly/wMn8z2w
Свого часу, мені пощастило прочитати спогади відомого львівського письменника Миколи Петренка про актора Костя Губенка на шпальтах видання Zaxid.net. Зауважу, що ці спогади були викладені у жанрі художнього репортажу: дуже соковиті, барвисті, а головне наче телепортують читачів у той час про який розповідає письменник.
Але з усього тексту спогадів Миколи Петренка мене вразив ось оцей прикінцевий абзац: «Десь напровесні 1956 року до Львова приїздив Остап Вишня, разом із групою письменників, для “зустрічей із трудящими”. Мене від Спілки було відряджено бути при Вишні щось наче б вістовим. Я й ходив з ним на ті кілька виступів, їздили і в неподалекий Куликів. Для мене тоді лишилося загадкою, коли Остап Вишня зустрілися із Костем Губенком: стримані обійми, стишені розмови – про що? Чому пошепки? Певно, з простої причини: я тоді ще не знав, що вони брати».
Остап Вишня
Так перед читачами постають трагічні сторінки історії всієї української культури у фокусі однієї мегаталановитої родини. А письменник Микола Петренко зумів дуже вдало і лаконічно цей момент зафіксувати, дав «нитку», мотивуючи читачів досліджувати цю «стишену розмову» братів Губенків.
В процесі дослідницьких пошуків в бібліотеках та архівах, частково вдалося відшукати відповіді на ці питання. Отже, насправді, зачин цієї історії почався в Кам’янці-Подільському, коли офіцер медичної служби армії УНР Павло Губенко почав друкувати свої фейлетони та рецензії на сторінках місцевих видань під псевдонімом Павло Грунський. Серед інших недійних матеріалів, він опублікував низку театральних рецензій. А головне, Павло Губенко, публічно, на сторінках преси, підтримав вихід частини акторів колективу на чолі з Олександром Корольчуком з Державного театру УНР, який очолював той таки Микола Садовський.
Микола Садовський
З публікацій Грунського-Губенка можемо простежити, що він знав ситуацію в колективі з середини, близько спілкувався з митцями, бачив театральні постави, концерти. Тим паче, що саме митці Державного театру УНР в перше в історії театрального мистецтва!!!!! започаткували культурний фронт: давали системні концерти та вистави на фронті, в польових умовах, а також в шпиталях, на залізничних станціях, та медичних поїздах. А оскільки Павло Губенко був одним з керівників медичної служби УНР, припускаємо, що це теж посприяло його близькому знайомству із театральними діячами, які допомагали фронту. Він сам, особисто, мав можливість переконатися в силі театрального мистецтва під час війни.
Варто зауважити, що про актуальність мистецтва в часі війни, була гостра дискусія між українськими театральними діячами, зокрема Олександром Корольчуком і Василем Васильком: що таке Фронтовий театр УНР, і для чого він потрібен на сторінках «Робітничої газети». А вже, згодом цю ідею, як дуже ефективну, перебере собі, як власний винахід радянська влада – і буде створено театральні та концертні фронтові бригади під час Другої світової війни. Тож сьогодні, в час сьогодні в часі російсько-української війни концерти та вистави українських митців в польових умовах, або благодійні проекти та потреби фронту, насправді, повернення до традицій національно-визвольної боротьби часів УНР. Це наша, національна, і зовсім не радянська традиція.
Заньківчани в Дніпрі, 1923 рік
Тож повертаючись до тогочасного театрального процесу, варто зазначити Олександр Корольчук та частина акторів трупи Державного театру УНР приєднаються до новоствореного театру, який згодом отримає ім’я Марії Заньковецької. А після тривалих мандрів 1923р. ХХ ст. заньківчани опиняються в Дніпрі (тогочасному Катеринославі). Відтак тогочасний керманич заньківчанського театру, О. Корольчук пробує добитися від радянської влади удержавлення колективу (внесення заньківчан в реєстр державних театрів), і з сталим осідком у Катеринославі. З цією метою вирушає до тогочасної столиці – Харкова. І ось там контакти між Павлом Губенком, але тепер вже відомим письменником-гумористом Остапом Вишнею та керманичем заньківчан, актором та режисером Олександром Корольчуком відновлюються.
Відтак, саме Остап Вишня став одним із так званих державних рецензентів яких направив відділ мистецтв при комісаріаті Народної освіти УРСР для удержавлення заньківчан. Про роль Остапа Вишні в процесі становлення колективу можемо дізнатися із листування Олександра Корольчука, що зберігається в його особовому фонді в Музеї театрального, музичного і кіномистецтва України (Київ). Прикметно, що О. Корольчук називає в листах Павла Губенка – Остап Вишня, а не Павло Грунський чи Павло Губенко, очевидно, таким чином уникаючи згадок про спільне «універівське минуле».
Олександр Корольчук у ролі Франца Моора у драмі «Розбійники» Фрідріха Шіллера
У згадуваних листах О. Корольчук, які він писав з Харкова до театру, керманич давав доручення Василеві Яременку (який свого часу поєднував акторство і завідування трупою), щоб він вніс на афішу заньківчан повідомлення про те, що Остап Вишня буде проводити на сцені заньківчанського колективу свій творчий вечір. Варто відзначити, що Остап Вишня вже був на той час мега популярний письменник, а це означало що буде аншлаг публіки, і а відтак ширша підтримка і самого театру, який тільки набирав популярність у новому для нього місті. Окрім того, Остап Вишня написав теплу театральну усмішку, яку присвятив заньківчанам. Тобто, як можемо простежити контакти між письменником-гумористом Остапом Вишнею та заньківчанами були дуже дружні.
З нашої точки зору, цей кейс творчих професійних взаємин може слугувати яскравим прикладом того, коли особистий бренд письменника Остапа Вишні успішно працював для розвитку і промоції іншої культурної інституції, не з царини літератури, а в даному випадку театрального мистецтва. А те що така промоція була дієва свідчить хоча б те, що заньківчани, справді, були невдовзі удержавлені. Припускаємо, що «король тиражів», як тоді негласно називали Остапа Вишню також прислужився до цієї важливої події. Однак, згортання процесів українізації, скасування політики НЕПу, початок репресій в кінцевому підсумку призвело також до того, що заньківчани втратили приміщення в Дніпрі (Катеринославі). А невдовзі на афішах знову мандрівного заньківчанського театру 1928 р. з’являється ім’я Костя Губенка.
Кость Губенко
В матеріалах преси присвяченого творчому портрету Костя Губенка, вже повоєнного львівського періоду знаходимо радянський міф про те, що Кость Губенко у 19 років почав свою сценічну кар’єру в Полтавському театрі. А тоді за якоїсь випадкової оказії невдовзі перейшов до заньківчан. Насправді ця інформація потребує уточнень: в Полтаві існувало театральне приміщення імені Гоголя, але сталої трупи там не було. Тож навіть заньківчани перед тим як осісти в Катеринославі 1923 року, спробували отримати постійну базу в Полтаві. Адже Полтава – це давній культурний осередок, заньківчан тут знали і любили. Тобто, Кость Губенко навряд чи міг бути актором в Полтавському театрі. Отже, виникає питання: то ж де був Кость Губенко перед тим як стати актором театром імені Марії Заньковецької ?
Частково, на це питання відповів сам митець, у своїх спогадах, які опублікувала львівська журналістка Світлана Веселка у статті під назвою «Заньківчанин із заньківчан». Так, зі спогадів Костя Губенка, довідуємося, що в родині було 17 дітей, він був наймолодший. Варто зазначити, що на час свого першого «артистичного» дебюту Кость Михайлович Губенко мав лише 11-12 років, тож сприймав усе як веселу пригоду. Так, найстарший з братів Губенків, відомий в літературі як письменник Василь Чечв’янський, Остап Вишня, сестра Катерина Губенко, і він, наймолодший – Кость Губенко спочатку пробували свої сили в мистецтві за доволі передбачуваним сценарієм: на сцені аматорського гуртка Народного Дому в рідному с. Грунь на Полтавщині.
Остап Вишня
З гумором згадував Кость Губенко, як міг нагримати старший брат Остап Вишня, найзавзятіший театрал з усіх Губенків, якщо хтось з родинного гурту «напартачить» на сцені. Гумор, то фамільна риса родини Губенків, тож Кость Губенко, жартома, зауважив журналістці Світлані Веселці, що письменницькі таланти в їхній родині «розібрали» старші брати та сестри, тому йому не лишилось нічого іншого, як йти в артисти.
Варто зауважити, що завдяки динамічному розвитку кіно, активно розвивався і тогочасний український медіа простір. І у формах, і у жанрах. Тож Кость Губенко активно пробував свої сили в медіа виробництві. Ця тема потребує ще глибших джерелознавчих досліджень. Тож безперечно є сюжетом окремої публікації. Але вже можемо зазначити, що саме завдяки медіавиробництву Кость Михайлович Губенко ще замолоду, як митець виробив в собі гарне, концентроване, почуття гумору, але при цьому ледь притушені, спокійні, барви, простоту, і чуття міри. Але найбільше, Костя Губенка як професійного митця та медійника визначала бездоганна мова! Він був тонким знавцем української мови. Саме тому став великим авторитетом у питанні мови: і для медійників, і митців.
Заньківчани в Запоріжжі, 1932 рік
Проте згортання НЕПу, сталінські репресії, змусили Костя Губенка шукати відносно безпечнішого місця праці, ніж публічний медійний простір. Загроза була реальна: так, найстарший брат, згадуваний письменник Василь Чечв’янський був розстріляний. Тож заньківчани, насправді, дуже ризикували, коли прийняли до своїх лав наймолодшого представника знаменитої опальної родини. Рятувало те, що заньківчани натоді мали велику «плинність кадрів». До того ж, театр постійно тривалий гастролював за межами України: Сибір, Молдова, Білорусь. В гурті, легше було перебути віхолу сталінських репресій. А тут надійшла ще одна страшна звістка – Остап Вишня опинився у таборах совєцького Гулагу.
І ось тут важливий момент, на який варто звернути увагу: про етику української культурної спільноти в часи репресій, і неймовірну силу духу українців опиратися злу. От уявіть лише: доба розгулу сталінізму, розстріли, доноси, люди зацьковані, налякані. До того ж триває Друга світова війна, заньківчанський колектив, якраз, напередодні, був евакуйований до Сибіру. В архіві Василя Яременка є важливі спогади про цей час, зокрема наявні декілька варіантів машинопису, спогадів про Остапа Вишню.
Миттєвості табірного життя — злодій Федько Зубов і письменник Остап Вишня в арештантській робі
Принагідно варто зауважити, що вивчаючи архів Василя Яременка завжди дуже дивувалася його самоцензурі. Так от, саме в архіві Василя Яременка знаходимо інформацію про те як заньківчанська делегація в складі самого Василя Яременка, режисера Василя Харченка та Костя Губенка в Москві на вокзалі зустріли Остапа Вишню з таборів. Спеціально приїхали для цього з сибірського Тобольська. Йшла війна, Москва режимне місто, під посиленою охороною, відтак є ризик повторного арешту, і розстрілу. Але не зважаючи ні на що, з ув’язнення Остапа Вишню зустрічали саме маленька заньківчанська делегація разом з наймолодшим братом Костем Губенком. Це приклад сили людського духу «маленьких людей», які чинили опір великому злу. Але на цьому їхня «пригода» не завершилася.
Після зустрічі Остапа Вишні, усі гуртом відшукали місце загибелі Янки Купали, яке сталося незабаром, як сухо і лаконічно зауважив у тих своїх спогадах Василь Яременко: «ми бачили те страшне місце». Офіційно, радянська влада висунула гіпотезу про те, що популярний білоруський поет вчинив самогубство. Але цими зафіксованими спогадами, в одній скупій ремарці Яременко, між рядками, висловив свою незгоду з версією радянських спецслужб. Як відомо, пізніше, за схожою методологією було знищено композитора Володимира Івасюка.
Василь Яременко
Так чи інакше, за кілька років після цих подій заньківчани переїхали до Львова. Остап Вишня, Максим Рильський та інші діячі культури навідували колектив. Теплі творчі взаємини не припинялися, пройшли випробування часом, людяністю, і професійністю. А Кость Губенко, окрім акторського навантаження в театрі імені Марії Заньковецької, реалізував себе ще в кількох нових медійних та творчих амплуа: написав низку популярних п’єс для Львівського лялькового театру. За висловом критикині Світлани Веселки «Кость Михайхайлович сам виглядав як казкар, а його п’єси для лялькового театру, а також авторські казки та інсценівки стали фундаментом новоствореного Львівського театру ляльок».
До того ж, він постійно знімався в невеликих ролях у кіно. Тобто, попри всі випробування, ні кіно, ні медіа не зникли з його життя.
Концертна бригада заньківчан. Польща, 1945 рік
Навпаки, відкрилися нові грані таланту цього митця: Кость Губенко «на зорі львівського телебачення» став першим ведучим дитячої телепередачі на Львівській телестудії під назвою «Скринька старика Хотаббича»: він був одночасно і першим телеведучим , і автором казок для цієї передачі. Тож саме на казках пера Костя Михайловича Губенка виросло не одне покоління львів’ян. Відтак, виглядає вкрай важливим, що цю традицію з співпраці з найменшими глядачами продовжують сучасні львівські медійниці та мисткині.
З нашої точки зору, таким яскравим прикладом схожої сучасної співпраці є постановка «Веселі янголята» за мотивами казки дитячої письменниці, і журналістки Марічки Крижанівської на сцені Львівського театру ляльок, і той же матеріал, але в Театрі Павла Табакова втілений в сценічному прочитанні заньківчанки Мар’яни Фехтель.
Редакція заньківчанської стінгазети – на чолі Кость Губенко та Валерій Івченко
Так чи інакше, не зважаючи на лихоліття війни, славні традиції закладені Костем Михайловичем Губенком живуть, і що важливо, розвиваються у мистецтві та медіа просторі. Історія триває, і наші сучасники пишуть нові сторінки.
У вівторок, 22 листопада 2022 року, о 19:00 у Театрі ім. М. Заньковецької відбудеться концерт «Дударик та Друзі».
Цей концерт є одним із серії благодійних заходів, спрямованих на допомогу 24 ОМБР, повідомили у Львівській національній академічній чоловічій хоровій капелі «Дударик».
Дударик оголосив збір на багатофункційний безпілотник для військових 9 вересня. Мета збору – 2 млн грн. Музиканти вирушили у європейське турне, влаштували благодійні концерти у Польщі, Німеччині, Австрії, а також провели низку виступів у Львові.
Кошти на безпілотник вдалося зібрати достроково, однак збір продовжується.
«Ми з Вами впродовж двох місяців зібрали 2 мільйони гривень для розвідників 24 ОМБР. Невдовзі літачок виконуватиме бойові завдання вже на фронті. А концерт 22 листопада – це жест нашої віри і вдячності нашим військовим. Зібрані кошти підуть на забезпечення «зимових» потреб тієї ж 24 бригади», – розповів керівник капели Дмитро Кацал.
22 листопада разом з національною чоловічою капелою виступлять Соломія Чубай, Олег Онещак, Наталя Рибка-Пархоменко, Микола Береза, Олександра Люта, Юрій Йосифович, Уляна Горбачевська, Віталій Боднар, Марія Онещак.
Сьогодні GREMO презентує нову музичну роботу, яка підніме настрій нашим воїнам та українському народу. Ця пісня – маніфест про те, що українцям не страшний жоден ворог. Наша перемога – це мрія всього світу, кожного жителя на планеті.
GREMO – співак, актор, американський українець, який відданий Україні. Із самого початку кривавих подій він був поряд з українським народом. Виконавець допомагав, як у волонтерській, так і благодійній сферах.
За час війни виконавець встиг не тільки активно включитися до волонтерської діяльності, але й підтримати дух українців піснями та відеокліпами, що були присвячені українським воїнам та легендарним ЗСУ.
“Можна підбити
Лише одну «Мрію»,
Але мрію не вбити!
Не вбити надію”
Це рядки з композиції про наш літак “Мрія”, який орки нещадно знищили. Виконавець підкреслює, що літак можна знищити, але мрію до перемоги знищити не вдасться.
“Літак “Мрія” Ан-225 – символ української нездоланності. Його кодове імʼя в НАТО – Козак. Мені здається, що це так символічно”, – коментує співак.
Композиція була написана разом з Вадимом Лисицею та Андрієм Безкровним кілька місяців тому.
“Я вирішив презентувати цю композицію, коли в Україні відбулися обстріли 10.10. Тоді я всю ніч не спав, я був фізично у США, але душею з українцями. Я переживав за своїх друзів і рідних в Україні. У мені була люта злість на цих орків. Ми через злість стаємо ще сильнішими в боротьбі за перемогу! І в той момент в моїй голові були саме слова пісні “Мрія”. Зараз настав її час”, – розповідає виконавець.
Зараз музикант спільно з продюсером Вадимом Лисицею готує сольний альбом.
Трек “Мрія” доступний для прослуховування та завантаження на всіх цифрових майданчиках.
В колекції естонського архіву неочікувано вдалося відшукати фото з міста Львова. Світлини датуються 1980-1985-ми роками.
Площа Ринок. Львів, 1980-1985-ті рр. Фотограф Віктор СалмреПам’ятник Міцкевичу. Львів, 1980-1985-ті рр. Фотограф Віктор СалмреМузей історії релігії і атеїзму. Львів, 1980-1985-ті рр. Фотограф Віктор СалмреПлоща Ринок. Львів, 1980-1985-ті рр. Фотограф Віктор СалмреДомініканський собор. Львів, 1980-1985-ті рр. Фотограф Віктор СалмреПлоща Ринок. Львів, 1980-1985-ті рр. Фотограф Віктор СалмреПам’ятник Івану Федоровичу. Львів, 1980-1985-ті рр. Фотограф Віктор СалмреУспенська церква. Львів, 1980-1985-ті рр. Фотограф Віктор СалмреЛатинська катедра. Львів, 1980-1985-ті рр. Фотограф Віктор СалмреВулиця Театральна. Львів, 1980-1985-ті рр. Фотограф Віктор СалмреЛьвівський університет, 1980-1985-ті рр. Фотограф Віктор Салмре
Автор фото фотограф і спортивний журналіст Віктор Салмре (1914-2012). Кадри були зроблені під час подорожі Україною, тоді митець відвідав Львівську та Закарпатські області.
У вівторок, 15 листопада 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться показ і обговорення фільму “Літургія протитанкових перешкод”.
Подія відбудеться у межах 19 Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Львівській області.
Фільм розповідає про українців, які тимчасово змінили професію та хочуть бути корисними Україні під час війни з Росією. Реальність в Україні поділилась на два періоди – до війни та після. Кожен громадянин намагається бути корисним у цьому загальнонаціональному спротиві. Українці змінюють свої професії та пристосовуються до потреб воєнного часу. У художніх майстернях скульптори виготовляють протитанкові перешкоди. Мовчазні постаті українських діячів, янголів, козаків та множинні копії Ісуса Христа, наче теракотова армія, завмерли в очікуванні нових творінь. Майстри зварюють металеву оборону для Збройних Сил України.
Модератор події: Ігор Гармаш, менеджер культурних проєктів, фахівець з нематеріальної культурної спадщини.
Організатори події – ГО “Патронус”, ГО “Центр мистецтв “Арт -Простір”. Партнери події: ГО “Українське фотографічне товариство”, ГО “Центр порятунку української культурної спадщини”, Науково-технічна бібліотека Національного університету “Львівська політехніка”.
Музика, наповнена теплом та вірою у прекрасне! Вірою у те, що попри всі випробування, які випали на нашому шляху, ми все одно віримо і чекаємо на різдвяне диво! І це все – завдяки Збройним силам України!
12 грудня на сцені Театру Заньковецької у виконанні кращих українських музикантів прозвучать безсмертні хіти Френка Сінатри, які наповнять усіх магічною передріздвяною атмосферою. Шалено популярна й улюблена концертна програма «Sinatra. Let it snow» загорне в затишок, добро та диво. Початок концерту о 19:30.
«Кажуть, що немає нічого вічного під небесами, окрім кохання та пісень Френка Сінатри! Запрошуємо усіх на концертну програму «Let it snow», що стала вже нашою доброю новорічною традицією, а хіти Сінатри, самі по собі – святом для мільйонів людей у всьому світі», – запрошують на подію організатори VINIL Concert agency.
Цього вечора на всіх чекають «Jingle bells», «Let it snow», «Fly me to the moon», «I’ve got you under my skin», «New York, New York», «My way» та ще багато інших відомих композицій Френка Сінатри, які хочеться підспівувати з перших нот. Адже його музика народжена для того, аби зціляти людські серця та вселяти в них віру.
Хіти Сінатри прозвучать у надзвичайному виконанні харизматичного вокаліста, соліста ансамблю Збройних сил України – Павла Пігури, та видатних джазменів, професіоналів своєї справи – Діми Александрова, Олега Маркова, Родіона Іванова та Сергія Клюєнка.
Концерт, від якого віє духом традицій та дитячої віри у диво!
Крайній справа будинок № 7 споруджений у 1902 р. На першому поверсі знаходилася відома кав'ярня "Центральна". Фото 1910 р.
Сьогоднінедільна ранкова львівська кава особлива для всіх українців. Херсон! Наші ЗСУ його повернули! Це сталося так швидко і так довгоочікувано! За це можна випити трошки міцнішу каву, можна навіть з коньячком. Наш партнер Кава Старого Львова пригощає! Тепер, в очікувані кримської кави, ми будемо слухати цікавезні кавові історії Йозефа Маєна.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн. Каварні «Louvre» і «Варшава». Нині продовжуємо.
Кав’ярня Центральна, 1935 рік (ліворуч)
Здебільшого подібна до «Шотландської», теперішня каварня «Центральна», перенеслась з площі Бернардинської до колишньої каварні на вул. Яґелонській. Щоправда, не змінилось після цього нічого, крім того, що центр міста перенісся трохи далі на захід. Спеціальних заслуг та здобутків не мала. У кожному разі, ніша навпроти входу, призначена на фігуру якогось патрона, зяє наразі порожнечею. Не змогла каварня «Центральна» переманити зі собою і колишніх своїх клієнтів, тихих пенсіонерів та різного роду самітників, які, без сумніву, почувались би не дуже комфортно у її нових, червоних залах, серед квітів на столиках та й у цілій її солодкій, тверезій, ще без диму атмосфері.
У її яскравому світлі виникає бажання бути святково одягнутим та дозволити обслужити себе Віктору, відомому усім гардеробнику з колишнього ресторану «Краківський готель». Та все ж публіка тут, подібно до «Шотландської», зовсім неоднорідна. Важко описати, хто сюди приходить. Здається що це люди, які мешкають десь поблизу. І через це здається, що «Центральна», проти своєї природи, є однією з багатьох каварень, які у великому та зростаючому Львові відіграють роль звичайної районової каварні.
Інтер’єр кав’ярні Центральна, до 1934 року
Иншою такою районовою каварнею є «Cafe Rouge» по вул. св. Миколая. Вигляд у неї такий, як і у инших каварень, розсіяних передмістями Відня. За широко відкритими дверима розквітають акації, закриваючи цю каварню від очей перехожих. У малій залі в обідню пору панує бридж. Створює враження віденської, родинної каварні. Це все підкреслює ще факт, що жінки, які є переважаючою публікою у цій каварні, сидять собі вільно, без капелюхів, не обтяжені жодними обов’язками. Але усі тут один одного знають. Знаються так добре, що вже нічого нового собі розказати не можуть. Тому грають у карти. І з цієї причини, правдоподібно у Львові, у більшості каварень грається у карти, перевіряючи злосливе зауваження Шопенгауера (Schopenhauera): «Menschen, die keine Gedanken auszutauschen haben, tauschen Karten aus…». (нім. «Люди, що не обмінюються думками, обмінюються картами». – Пер. ред.)
Завершення наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
Юна співачка Vlada K презентує трек “BRO” про дружбу, якої вже немає. Пісня “BRO” – це історія про те, як легко можна втратити довіру та дружбу.
“Коли в тебе є кращий друг з дитинства, ви завжди ділитеся секретами, а потім він розказує твої секрети іншим, це дуже неприємно. Дружба руйнується в один момент. Ви не телефонуєте один одному ввечері і не пишете повідомлення зранку. Більше немає довіри і немає близького спілкування. Ця пісня саме про це, про перші розчарування і перші втрати. Всі проходять через такі події в житті і ця пісня точно відгукнеться в душі кожного, не дивлячись на вік”, – розповідає співачка.
Пісня “Bro” дуже легка, вайбова і життєва. Вона вже доступна на всіх платформах.
Традиційно, в часі війни, люди шукають безпеку, де розклад мирного життя визначають не повітряні тривоги та інші буденності «мирного» воєнного життя. Водночас, не зважаючи на всі реалії військового тилу, у Львові активно розбудовують мистецькі ландшафти культурної спадщини. Одним із таких нововідкритих імен, творчого доробку, справді феноменального митця, стали твори українсько-американського художника Василя Польового. Мистецька спадщина цього художника представлена на виставці «Повернення наративу» у Музеї модернізму (експонується з 04 листопада до 31 грудня 2022 р.).
Василь Польовий
Варто зазначити, що цій виставці передувала майже детективна історія своєрідного повернення художника «додому», на Батьківщину. З нашої точки зору, той факт, що виставка Василя Польового «Повернення наративу» відбувається в період війни, надає цій події додаткового смислового навантаження. Адже після вимушеної еміграції у 1989 р. до США, художник Василь Польовий, впродовж тривалого часу не виставлявся у Львові, та й в Україні загалом. Водночас, як парадокс, художник який був майже забутий вдома, має дуже велику популярність у всьому світі. Тож «музейники-модерністи» провадили , насправді, велику роботу, щоб повернути наратив творчості Василя Польового і в орбіту української публіки.
Виставка Василя Польового «Повернення наративу»
Проте цей шлях до українських глядачів був найтриваліший, але з набагато цікавішими оказіями та несподіваними життєвими поворотами. Отже, два роки тому, тогочасна завідувачка Музею модернізму, знана мистецтвознавиця Галина Хорунжа досліджуючи фонди Львівської національної галереї імені Бориса Возницького виявила , що у фондах наявна певна кількість творів Василя Польового. Впереваж, то був живопис, але також були згадки, що до фондів були також передані ескізи Василя Польового, його графіка. Тож завдяки спільним розшукам завідувачки відділом науково-фондової роботи ЛНГМ ім. Бориса Возницького Любові Андрійчук, молодшої наукової співробітниці цього ж відділу Ірини Місько та згадуваної науковиці Галини Хорунжої в запасниках галереї, справді, були виявлені ці ескізи, та графіка. Відтак, Галині Хорунжій вдалося успішно здійснити атрибуцію цих творів митця, що в результаті дозволило сформувати цілісну унікальну збірку творів Василя Польового у фондах Львівської національної картинної галереї імені Бориса Возницького.
Виставка Василя Польового «Повернення наративу»
Окрім атрибування, наступний важливий етап , в опрацюванні збірки, який тривав близько двох років, була надзвичайно клопітка і якісна реставрація. Справді, над цією збіркою працювала досвідчених команда львівських реставраторів під керівництвом Інни Дмитрук-Сорохтей, зокрема: Юлія Островська, Інна Баблоян, Тарас Камецький, Лілія Волкова, Юлія Сидор, Олег Левчак, Андрій Кабарівський.
Варто окремо зазначити, що твори 2-гої пол. ХХ ст., є одні із найважчих для реставрації, адже митці цього часу, зазвичай, не дотримуються якоїсь однієї техніки чи матеріалу, а багато експериментують, і через певний час, навіть самим авторам складно відтворити пропорції матеріалу чи свою ж авторську техніку. І саме з цієї причини твори Василя Польового , завзятого шукача нового, митця-експериментатора , були водночас вкрай складною професійною задачею для реставраторів, але разом з тим давали можливість професійного росту, і – унікального досвіду.
Виставка Василя Польового «Повернення наративу»
Так, одна із згадуваних львівських реставраторок Інна Баблоян у своєму професійному портфоліо представила результати реставрації творів Василя Польового, і виграла грантовий конкурс у Національному реставраційному центрі Литви. Тобто, професійна командна робота львівських реставраторів над творами Василя Польового отримала міжнародне визнання.
Виставка Василя Польового «Повернення наративу»
І тільки наступний етап – був вже безпосередній процес підготовки виставки творів Василя Польового «Повернення наративу» до експонування в залах Львівського музею модернізму. Мені пощастило підглянути завершальну фазу підготовки виставки до відкриття. Окрема вдячність належить кураторці цього проекту, мистецтвознавці Олені Кіс-Федорук за докладні коментарі з приводу життєпису, творчого доробку митця, а також мистецтвознавчі дослідження контексту культурного середовища Львова 70-80-х рр.
Як зазначила Олена Кіс-Федорук, для неї, як дослідниці творчості Василя Польового, було важливе безпосередньо спілкування з художником як першоджерело інформації. Тож О. Кіс-Федорук, як кураторка внесла відеозапис цього інтерв’ю як інформаційно-джерелознавчий компонент самої виставки Василя Польового «Повернення наративу». Зауважимо, що це інтерв`ю вдало вписалося в композицію самої виставки, стало справді доречним елементом виставки.
Олена Кіс-Федорук. Виставка Василя Польового «Повернення наративу»
Також зазначимо, що контакти митця Василя Польового для усієї команди галереї, яка була дотична до підготовки виставки, допомогла отримати Тетяна Шаленко, вдова художника Валерія Шаленка, близького товариша Василя Польового.
Тож не зважаючи на воєнний час, художник Василь Польовий після тривалої мандрівки світами таки повернувся «додому». А наративи його творчості завдяки Львівському музею модернізму тепер доступні для споглядання та вивчення широкого кола глядачів.
Ніякої коричневої форми і фартухів прислуги, вигаданих совітами.Ці світлини – початку 20-го століття. На них українські школярі і діти захоронок (дитячих садків) у вишиванках. Часто на вишитих сорочках чи домотканих килимах можна розгледіти український герб – тризуб. А коли це робити було надто ризиковано, вишивальниці все одно намагалися нанести українську символіку, іноді зашифровано, наприклад, використовуючи жовто-блакитні кольори в звичайних квіткових і геометричних орнаментах.
Вишита сорочка завжди була для українця символом самоідентифікації та нескореності. За радянських часів ці сорочки ховали навіть під землею…
За часів Другої Речі Посполитої, яка наче не дуже була прихильною до різних національних українських проявів, все ж вишиванки носили школярі й учителі. А в школах нерідко влаштовували виставки робіт тамтешніх рукодільниць.
На щорічних Торгах Волинських традиційно відбувалися етнографічні свята, де демонстрували національний одяг, виступали аматорські творчі колективи в національних українських строях. Там можна було придбати й вироби майстринь-вишивальниць, які особливо цінувалися в іноземних гостей. Діти теж ходили до школи у вишиванках.
ПЕРШІ ЗАХОРОНКИ
15 травня 1893 року в с. Жужель на Сокальщині в приміщенні першого монастиря Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії була заснована перша в Галичині захоронка (дитячий садок). Першою захороняркою, або ж в нашому розумінні – вихователькою цього дитячого закладу стала сестра Арсенія Анна Гордашевська, рідна сестра блаженної сестри Йосафати Гордашевської.Перед тим, щоб очолити цю захоронку с. Арсенія отримала відповідну педагогічну освіту та практичний курс по веденню захоронок в римо-католицьких Сестер Феліціянок у Жовкві.
Що стало причиною заснування захоронок в Галичині? Чому Сестри Служебниці? Яку педагогічну систему використовували сестри у веденні цих захоронок? Яким чином сестри підготовлялися професійно до провадження цих дошкільних закладів? Який був результат їх поширення?
Галицькі захоронки, проваджені Сестрами Служебницями базувалися на виховному методі німецького педагога Фрідріха Фребеля. За його стараннями у 1837 р. був відкритий заклад ігор та занять для бідних дітей дошкільного віку. Саме він вперше ввів назву для цього закладу – «дитячий садок». Фребель вважав, що дитина повинна всесторонньо розвиватися через: дидактичні ігри, працю, навчання, красу та релігію. У цих виховних закладах виховательками мали бути тільки жінки з належною освітою. Цей тип дитячих садків запропонованих Фребелем згодом почали називати «фреблівками» чи більш поширеною назвою в Галичині – «захоронки», як також педагогічні курси, які готували майбутніх виховательок називалися – «фреблівки».
Ця педагогічна теорія дошкільного виховання швидко поширилась на території Австро-Угорської імперії та навіть Правобережній Україні.
Однією із причин заснування Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії у 1892 році було ведення захоронок. Згромадження ставили питання заснування захоронок – пріоритетним. Була велика потреба у відкриті цих захоронок, в яких сестри могли б піклуватися про дітей, дбаючи про їх духовний, розумовий, культурний, патріотичний та фізичний розвиток, при тому виховувати їх на морально-християнських та національно свідомих громадян Української держави.
Захоронки стали місцем не лише релігійного, але й культурного виховання майбутнього церкви та народу. Захоронки Сестер Служебниць відіграли важливу роль у збереженні національної та обрядової самобутності українців, зокрема, в умовах утисків на мову, історію, культуру. Виховуючи дітей, сестри позитивно впливали і на дорослих.
В особливий спосіб діти у захоронках приготовлялись до релігійних та національних свят, зокрема: Різдва, святого Миколая, День Матері, Пресвятої Євхаристії, Тараса Шевченка.
Ще до сьогодні живуть люди, які в дитинстві відвідували захоронки Сестер Служебниць, і які з особливою вдячністю згадують сестер-захоронярок, які своїм життям та педагогічним хистом показали приклад, який залишився актуальним для них через ціле їхнє життя.
На цих вихідних, 12-13 листопада 2022 року, у Львові пройде «Lviv Art and Wine weekend. Творити поміж сирен». Новий формат мистецької і гастрономічної взаємодії стане унікальним майданчиком для підтримки українських виноробів та митців у період війни.
На події відвідувачі зможуть скуштувати та придбати вино від українських виноробів, оглянути мистецькі роботи, створені митцями за період повномасштабної війни, та придбати роботи, які найбільше сподобались, на арт-маркеті, а також послухати лекції та подивитись фільми. Події триватимуть з 12:00 до 20:00 на території !FESTrepublic (вул. Старознесенська, 24-26).
У суботу, 12 листопада, в межах вікенду відбудеться Wine Forum, де обговорюватимуть майбутнє та розвиток українського вина і винної культури в Україні. На подію запрошені Міністр аграрної політики та продовольства України Микола Сольський, голова ГС «Укрсадвинпром» Володимир Печко, представники USAID, голови громад, ресторатори, готельєри, експерти винної галузі та винороби.
У неділю о 16:00 охочих запрошують відвідати благодійний аукціон, де лотами буде продукція, представлена на події. Наприклад, ексклюзивне вино «Grad Cru» воєнного урожаю 2022 року з виноградників, які пережили обстріли російських РСЗВ на Миколаївщині.
У центрі мистецької експозиції будуть представлені роботи українських митців та мисткинь, створені після початку повномасштабної війни. Серед них – скульптура та живопис захисників, які зараз воюють на передовій, а також переміщені до Львова роботи митців з інших українських міст, де ведуться бойові дії. Так, відвідувачі зможуть оглянути:
· скульптуру: Денис Шиманський, Василь Гриневич, Володимир Семків, Олексій Абрамов;
· живопис: Роман Хрущ, Володимир Пидляк, Зірка Савка;
· інсталяцію: Богдана Пацюк;
· відео: Вероніка Чередниченко;
· ілюстрацію: Софія Сулій, Анна Партика, Христина Лукащук, Ксенія Дацюк, Тарас Гайда, Катерина Єгорова.
Українське вино буде представлене такими брендами:
– Fathers wine (смт Гусятин, Тернопільська обл.);
– SHABO (с. Шабо, Одеська обл.);
– Галицька Сорока (с. Вілявче, Львівська обл.);
– Колоніст (с. Криничне, Одеська обл.);
– MyWine (с. Сухий Лиман, Одеська обл.);
– Korus wine (м. Кропивницький);
– Biologist craft winery (с. Лісники, Київська обл.);
– Янчинські пагорби (м. Львів);
– Stakhovsky Wines (с. Мужієво, Закарпаття);
– Винарня друзів (м. Львів);
– Wineіdea (с. Ясногородка, Київська обл.);
– Раковецька Лоза (с. Раковець, Львівська обл.);
– Axis Wine (м. Львів);
– Leleka Wines (м. Київ).
Подія має благодійну складову. Кошти, виручені з вхідних квитків, продажу продукції на винному маркеті та благодійного аукціону, організатори перерахують на потреби проєкту НЕЗЛАМНІ – закупівля і виготовлення протезів для цивільних та військових, постраждалих від війни.
Палац Хоткевича запрошує митців на робітню з актуальних трансдисциплінарних практик на межі мистецтва, науки, природи і технологій в рамках проєкту “Місця в зміні”.
Проєкт “Місця в зміні” покликаний осмислити та проінтерпретувати нові стани, спричинені війною та глобальними змінами клімату. Оптика майстерні формуватиметься через трансдиспиплінарний підхід, аналогові та цифрові медіа, обговорення та практичні роботи. Куратор проєкту: Андрій Лінік.
Майстерня відбуватиметься з 25 листопада по кінець грудня. 40 відібраних учасників матимуть можливість отримати фахові знання від експертів та попрацювати над однією з обраних тем:
– The Deep, Ecologies and Art (дослідження політики Природи, темної екології, глибоких медіа, технолобіологічного мистецтва, археології та геології медіа);
– Acoustic Phenomenons of the City (дослідження та робота з звуковою, ауральною чи акустичною архітектурою та феноменами міста);
– City in Digits: практики оцифрування міста (у місті);
– Archeology of the Place (дослідження та робота з середовищем, матеріальністю, історією та пам’яттю місця через сучасні мистецькі практики).
Проєкти розроблені під час майстерні будуть презентовані публічно у галереї ХотАртХол наприкінці грудня 2022 року.
На учасників чекають лекторії від експертів з актуальних трансдисциплінарних практик, воркшопи під проводом куратора, майстерні для самостійної роботи та реалізації проєктів, майданчик для презентації результатів майстерні та їх промоція, а також кава-брейки.
Подаватися можуть студенти творчих спеціальностей та професійні митці зі Львова й інших міст країни, які після 24 лютого переїхали до Львова. Окрім того, учасниками можуть стати і митці з інших міст, проте проєкт не забезпечує доїзд, харчування та проживання.
Для подачі заявки на участь у проєкті необхідно заповнити реєстраційну форму: https://forms.gle/2a7C9ga6eGCtaDgw5 Реченець подачі заявки – 25 листопада, 23:59.
Проект “Місця в зміні” реалізується за підтримки Goethe Institut та фінансується Стабілізаційним фондом – ініціативою підтримки культурно-освітніх організацій, які постраждали від наслідків війни росії проти України.
Трамвай на Сихів – півстоліття від ідеї до реалізації
Перша черга трамвайної лінії на Сихів – до Кінопалацу ім. Довженка була урочисто введена в експлуатацію 17 листопада 2016 року. Перший трамвай новозбудованою лінією проїхав за тиждень до цього – 10 листопада 2016 року. Мало хто знає, що прокласти трамвайну лінію на Сихів вирішили за 50 років до її відкриття – у 1966 році, під час розробки плану забудови нового мікрорайону.
Село Сихів Пустомитівського району разом із його землями було долучено до території міста Львова 13 червня 1962 року – відповідно до рішення Львівського облвиконкому. Вже у середині 1960-х рр. було заплановано на землях, обмежених зі сходу вул. Зеленою та залізничною колією Львів – Чернівці, а із заходу – лісопарком, збудувати нові житлові будинки для сімей працівників нових підприємств, які розмістилися на південно-східній околиці Львова.
Макет забудови Сихівського житлового масиву. На макеті чітко видно центральну транспортну артерію масиву – вул. Криворізьку (пр. Червоної Калини) із трамвайною лінією. 1975 р. Фото Аліни Петрової із статті Б. Черкеса
Перший проєкт детального планування Сихівського житлового масиву, який уточнив передбачені генеральним планом міста траси майбутніх магістралей, був розроблений у 1965 – 1966 рр. групою львівських архітекторів Я. Новаківським, Л. Кменською, О. Кобат та Л. Скорик. Подальше проєктування забудови Сихівського житлового масиву відбувалося у 1970-ті рр. після реконструкції Львівського домобудівного комбінату, коли його потужність зросла із 60 до 200 тисяч квадратних метрів на рік. Чисельність населення в Сихівському житловому масиві мала сягнути 120 – 200 тисяч мешканців. Уже в 1966 році запланували сполучити новий житловий масив із центром міста трамвайною лінією, яка мала пройти поруч із мікрорайоном Новий Львів і новою Восьмою міською лікарнею, корпуси якої в другій половині 1960-х рр. зводилися обіч вулиці Кіровоградської (нині – Навроцького). Над коліями станції Персенківка трамвай мав рухатися автомобільно-трамвайним шляхопроводом. Всю трамвайну лінію мали прокласти на виділеному полотні, щоб електротранспорт рухався окремо від автомобілів.
У 1970-х рр. українським вченим-електротранспортником Володимиром Пилиповичем Векличем було розроблено концепцію наземного швидкісного трамвая, яку було реалізовано в Києві для сполучення центру міста (кінцева «Палац Спорту») із новим житловим мікрорайом Борщагівка. Київський швидкісний трамвай, перший в СРСР, почав працювати 30 грудня 1978 року. Його провізна здатність сягала 25 тис. пасажирів на годину. Щодо Львова, то іще із кінця 1960-х рр. були ідеї перенести трамвайні лінії в центрі міста під землю. У 1970-х рр. було оформлено проєктні рішення, щодо створення у Львові швидкісного трамвая із підземними ділянками і «вильотними» наземними лініями в сторону нових житлових масивів в районі вулиці Наукової та на Сихові. Трамвайна лінія в сторону вул. Наукової по вул. Суворова (Сахарова) та Боженка (Княгині Ольги) була споруджена у 1983 – 1987 рр. і була введена в експлуатацію 6 листопада 1987 року.
Дитячий комбінат на 320 місць у житловому масиві «Сихів». 1980-ті рр.
Що ж до Сихівського житлового масиву, то принципи архітектурно-просторової композиції забудови району площею 390 га, розрахованого на 120 тис. мешканців було визначено на стадії проєктів детального планування його північної частини «Сихів-1» (1979 р., архітектори Я. Новаківський, З. Підлісний, А. Петрова та П. Крупа) і південної «Сихів-2» (1986 р., архітектори В. Дубина, А. Петрова та О. Мар’єв).
Відповідно до розробленого детального планування, Сихівський житловий масив був розділений на три планувальні зони: північно-східну, південно-східну та західну, які розмежовували магістральні вулиці Ворошилова (Сихівська) та Криворізька (Червоної Калини), які створювали Т-подібну розв’язку (із кільцевим рухом) в центрі нового містобудівного утворення. Окремі житлові мікрорайони, що входять до планувальних зон, мали бути пов’язані спільністю композиційних прийомів, системою доріг та пішохідних бульварів, громадськими центрами та об’єктами торгівельно-побутового обслуговування.
Кінотеатр ім. Довженка поряд із перехрестям вулиць Криворізької (пр. Червоної Калини) та Ворошилова (Сихівська). 1988 р. Листівка із збірки «Львів»
У 1979 році було прокладено вулицю Ворошилова (Сихівську) та збудовано шляхопровід над залізницею Львів – Чернівці – таким чином було створено заїзд у Сихівський житловий масив зі сторони вул. Зеленої. У тому ж 1979 році розпочалося зведення перших житлових будинків. Проєктування і будівництво здійснювалося окремими мікрорайонами. Основними елементами забудови стали групи із видовжених, а також ламаних у плані крупнопанельних дев’ятиповерхівок 84-ої серії, розробленої Центральним НДІ експериментального проєктування житла у Москві. Типовий проєкт цих будинків було дещо видозмінено львівськими фахівцями. Окрім того в Сихівському житловому масиві споруджувалися за індивідуальними проєктами цегляні будинки на 14 – 15 поверхів. 21 січня 1981 року відбувся мітинг із нагоди заселення перших будинків на Сихові. У цей день перші родини отримали ключі від нових квартир.
В плані транспортної інфраструктури в Сихівському житловому масиві було запроєктовано систему пішохідних бульварів між окремими житловими групами, школами, дитячими садками, підприємствами торгівлі та побутового обслуговування. Основною магістраллю, яка зв’язує Сихівський житловий масив із центром міста Львова, мала стати вул. Криворізька (нині – пр. Червоної Калини), яка відгалужувалася від вул. Південної (у 1972 – 1991 рр. – Островського, із 1991 р. – В. Стуса). На цій вулиці було заплановано широку розділювальну смугу для розміщення трамвайних колій по осі вулиці. Вихід на платформи швидкісного Сихівського трамвая планувався через підземні переходи (один із таких почали будувати в районі верхнього ринку «Шувар»). Нова швидкісна трамвайна лінія мала «пірнати» під землю в районі перехрестя вул. Івана Франка та Снопківської. Вулиця Снопківська для трамвайного руху мала бути істотно розширена. Колії на вул. Островського (В. Стуса) та Снопківській мали бути прокладені на виділеному полотні.
Сихівський житловий масив. Вул. Ворошилова (нині – вул. Сихівська). 1989 р.
Для зв’язку Сихівського житлового масиву із вул. Стрийською і житловими масивами в районі вул. Наукової було запроєктовано прокладання вулиці Хуторівки, яка іще на початку 1980-х рр. була просто сільською дорогою. Вулицю Хуторівку теж було спроєктовано із широкою розділювальною смугою – вочевидь також розглядалася можливість прокладання трамвайної лінії в сторону вул. Боженка (Княгині Ольги). Замовником будівництва вул. Хуторівки виступав Львівський автобусний завод (ЛАЗ), її будівництво тривало приблизно до 1987 року.
Проєкт першої черги трамвайної лінії на Сихів: від кінцевої на вул. 30-річчя Перемоги (І. Свєнціцького) до вул. Угорської було розроблено у 1986 році інститутом «Львівдіпрокомунбуд», але до реалізації цього проєкту за радянської влади так і не приступили – вже під час горбачовської «перебудови» відчувався істотний брак коштів у міському бюджеті.
Сихівський житловий масив. Пр. Червоної Калини. ТЦ «Зубра-центр». 1990-ті рр.
Для того, щоб почати будівництво другої черги трамвайної лінії – від вул. Угорської до вул. Сихівської (до кінотеатру ім. О. Довженка) необхідно було збудувати два шляхопроводи: один із них великий – над коліями станції Персенківка, а другий менший – над яром, де зараз пролягає вулиця Хуторівка. За радянських часів встигли збудувати лише менший шляхопровід. Щодо більшого шляхопроводу, то вдалося звести практично усі залізобетонні конструкції, залишалося збудувати з’їзди із шляхопроводу та влаштувати розв’язки, проте через економічну кризу початку 1990-х рр. будівництво шляхопроводу довелося заморозити. Недобудований шляхопровід простоював більше 10 років…
На початку другої половини 1990-х років міський голова Львова Василь Куйбіда повернувся до ідеї будівництва трамвайної лінії на Сихів. Через те, що у міста в той час не було коштів на такий масштабний проєкт, планувалося залучити кошти приватного інвестора (вочевидь, на умовах концесії) – у Львові мала запрацювати перша в Україні приватна трамвайна лінія. Проте такі плани так і не вдалося втілити в життя.
Відкриття Сихівського шляхопроводу. 9 квітня 2004 р. Із ліва на право: Богдан Піх – начальник Львівської Залізниці; Георгій Кірпа – Міністр транспорту України; Олександр Сендега – голова Львівської ОДА; Любомир Буняк – міський голова Львова
В другій половині 1980-х – у 1990-х рр. основним транспортом на Сихів були автобуси. У 1985 році в напрямку Сихівського житлового масиву вже курсували автобусні маршрути № 23 вул. Кульчицької – вул. Ворошилова (Сихівська) через Новий Львів та вул. Луганську та № 27 пл. Я. Галана (Є. Петрушевича) – вул. Ворошилова (Сихівська) по вул. Зеленій. На початку 1988 року до Сихівського житлового масиву також почали курсувати автобуси маршрутів № 28 пл. Я. Галана (Є. Петрушевича) – вул. Чукаріна (через Новий Львів) та № 29 вул. О. Невського (Митрополита Андрея) – вул. Ворошилова (Сихівська) по вул. Хуторівка. Наприкінці 1980-х рр. в режимі «маршрутне таксі» до вул. Ворошилова (Сихівської) від пл. Галицької через пр. Ленінського комсомолу (вул. Пасічну) курсували автобуси маршруту № 36. На початку 1990-х рр. до Сихівського житлового масиву запущено автобуси маршрутів № 1 пл. Св. Юра – вул. Криворізька (пр. Червоної Калини) та № 9 пл. Липнева – вул. Сихівська (обидва – по вул. Хуторівці). У 1996 р. через Сихівський житловий масив запущено автобусний маршрут № 55 вул. Личаківська – вул. Городоцька. У другій половині 1990-х років великі автобуси поступово витісняються маршрутними мікроавтобусами, в сторону Сихівського житлового масиву починає курсувати ціла низка «маршруток» (зокрема №№ 10, 24, 62, 63, 67, 96 та ін.) .
Влітку 1997 року будують невелику тролейбусну лінію від вул. Зеленої по вул. Сихівській до кільця на розі пр. Червоної Калини. 23 серпня 1997 р. починають курсувати тролейбуси маршруту № 24 вул. Ш. Руставелі – Кінотеатр ім. О. Довженка. У кінці 2010 року тролейбусну лінію було продовжено по пр. Червоної Калини до вул. Драгана (ТЦ «Зубра-центр», т.зв. «Санта-Барбара»). Тролейбуси до нової кінцевої почали курсувати 15 січня 2011 р. Проте через малу кількість тролейбусів у Львові, запуск тролейбусної лінії на Сихів не вирішив транспортну проблему цього мікрорайону.
Будівництво трамвайної лінії на Сихів по вул. Стуса. 7 грудня 2008 р. Автор фото – Андрій Василюк
Однією із найбільших проблем в будівництві трамвайної лінії на Сихів була неготовність великого Сихівського шляхопроводу. Ця проблема була вирішена наприкінці 2003 – на початку 2004 року. У вересні 2003 року, під час візиту до Львова Міністр транспорту України Георгій Кірпа повідомив, що на добудову шляхопроводу-довгобуду із державного бюджету буде виділено 25 млн. грн. (на той час – біля 5 млн. доларів США), а відкриття шляхопроводу для руху автомобілів відбудеться до кінця 2003 року. Для добудови шляхопроводу знадобилося біля 100 днів, отож 30 грудня 2003 року Сихівський шляхопровід довжиною 1,2 км. і шириною 54 метри було введено в експлуатацію. На урочисте відкриття автомобільного руху прибув Міністр транспорту України Георгій Кірпа, який і перерізав символічну стрічку. В урочистостях також брали участь голова Львівської ОДА Олександр Сендега та міський голова Львова Любомир Буняк. В ролі підрядника добудови Сихівського шляхопроводу виступала Львівська Залізниця. Вартість робіт І-ої черги добудови шляхопроводу склала 29,5 млн. грн., а загальна вартість – біля 50 млн. грн. (біля 10 млн. доларів США). Роботи ІІ-черги із добудови Сихівського шляхопроводу (із влаштуванням розв’язок) були завершені протягом іще 100 днів.
Повністю шляхопровід із розв’язками був введений в експлуатацію 9 квітня 2004 року, загальна вартість робіт склала 48,5 млн. грн. В окремі дні на будові було зайнято до 1000 працівників і до 340 одиниць техніки. Під час добудови шляхопроводу було використано 15 тис. тон асфальту і 150 тис. тон різних інтертних матеріалів. У остаточному відкритті шляхопроводу взяли участь Міністр транспорту України Григорій Кірпа, начальник Львівської Залізниці Богдан Піх, голова Львівської ОДА Олександр Сендега та міський голова Львова Любомир Буняк. Із приводу добудови важливого об’єкту львів’ян привітав Президент України Леонід Кучма. Після традиційного освячення, за звичаєм через міст проїхалися перші транспортні засоби. Спершу фіра, потім карета, «горбатий» «Запорожець», «Чайка» та «Волга» – символи старого і нового.
Будівництво трамвайної лінії на Сихів по пр. Червоної Калини. Влаштування основи під трамвайну колію. 16 серпня 2014 р. Автор фото – Андрій Василюк
До ідеї будівництва трамвайної лінії на Сихів повернулися через три роки після завершення добудови шляхопроводу – в 2007 році на замовлення Управління капітального будівництва Львівської міської ради було виготовлено новий проєкт будівництва трамвайної лінії у Сихівський житловий масив. Цей проєкт також виготовив проєктний інститут «Львівдіпрокомунбуд», проте на цей раз трамвайні колії вже не планували споруджувати за стандартами швидкісного трамвая – на вул. Стуса колії запроєктували прокласти на спільному полотні, тобто по ним мали їздити автівки. Будівництво трамвая на Сихів запланували провести трьома чергами: спочатку до вул. Угорської, потім – до кінотеатру ім. О. Довженка і нарешті – до вул. Вернадського. Запуск трамвайної лінії в експлуатацію планували на 2011 рік.
До реалізації проєкту «Трамвай на Сихів» приступили у 2008 році. Тоді вдалося прокласти 184 метри трамвайних колій по вул. Стуса. Будівництво ускладнили комунікації – електричні кабелі та каналізаційний колектор. Будівництво першої ділянки трамвайної колії було завершено у грудні 2008 року. Вартість робіт становила біля 12,2 млн. грн.
Будівництво трамвайної лінії на Сихів. Укладання колій на шляхопроводі. 23 листопада 2014 р. Автор фото – Андрій Василюк
Через початок будівництва трамвайної лінії по вул. Стуса було розібрано контактну мережу тролейбусного маршруту № 1, який курсував від вул. Шота Руставелі через увесь Новий Львів до вул. Енергетичної. І хоча була можливість відновити курсування тролейбусів на Новий Львів через вул. Стрийську та І. Чмоли, цього зроблено не було – контактну мережу на Новому Львові поступово розібрали. Останні залишки тролейбусної контактної мережі демонтували восени 2016 року після запуску першої черги трамвайної лінії на Сихів.
Наприкінці літа 2008 року в світі розпочалася економічна криза внаслідок якої істотного знецінилася гривня – курс долара США до гривні зріс із 5 грн. до 8 грн. Відповідно Львову, який готувався до проведення чемпіонату Європи із футболу «Євро-2012» забракло коштів для добудови трамвайної лінії на Сихів.
Будівництво трамвайної лінії на Сихів. Влаштування трамвайних колій на вул. Стуса. 11 липня 2015 р. Автор фото – Андрій Василюк
Восени 2011 року стало відомо, що Міністерство довкілля Німеччини планує надати Львову у вигляді гранту 4 млн. євро на будівництво трамвайної лінії на Сихів, іще 6 млн. євро планували залучити у вигляді гранту від Європейського банку реконструкції і розвитку, відстоткова ставка по кредиту була визначена біля 5,5%. Отримання кредиту на будівництво трамвайної лінії було погоджено Львівською міською радою 24 травня 2012 року. Іще рік знадобився на те, щоб кредит було погоджено на рівні Кабінету Міністрів України. 5 червня 2013 року Прем’єр-міністр України Микола Азаров підписав відповідну урядову постанову про погодження обсягу кредиту та умови надання місцевої гарантії. Отримувачем кредиту і замовником будівництва трамвайної лінії було призначено ЛКП «Львівавтодор».
Будівництво трамвайної лінії на Сихів. Влаштування кільця «Академія мистецтв». 29 серпня 2015 р. Автор фото – Андрій Василюк
У 2013 р. ЛКП «Львівавтодор» провело міжнародний тендер за правилами ЄБРР щодо визначення підрядника із будівництва трамвайної лінії на Сихів. Переможцем тендеру стала турецька компанія «Онур», яка перед тим уже реалізувала у Львові кілька інфраструктурних проєктів, зокрема реконструкцію вулиць із трамвайними коліями (вул. Городоцька, вул. Личаківська, вул. Коновальця та ін.). 8 травня 2014 року між ЛКП «Львівавтодор» і компанією «Онур» було укладено угоду. 14 липня 2014 року відновилися роботи із будівництва трамвайної колії, але на цей раз – зі сторони Сихова. У березні 2015 року стартували роботи на ділянці від вул. Стуса до стадіону «Україна».
Під час будівництва трамвайних колій виникло кілька ускладнень. Зокрема, проблемою було те, що на тому місці, де мали пройти трамвайні колії від вул. Драгана до вул. Вернадського знаходився ринок «Санта-Барбара» і підприємці не хотіли полишати місце торгівлі. Остаточно питання перенесення ринку було вирішено у травні 2016 року. Іншою проблемою став аварійний каналізаційний колектор на вул. В. Стуса, який потребував заміни, а отже значно здорожчував будівництво. Для будівництва колектора було залучено додаткові кредитні кошти від ЄБРР.
Будівництво трамвайної лінії на Сихів. Укладання колій в районі розворотного кільця «вул. Угорська». 29 жовтня 2015 р. Автор фото – Андрій Василюк
Окрім ЛКП «Львівавтодор» до реалізації проєкту «Трамвай на Сихів» долучилося й ЛКП «Львівелектротранс». «Львівелектротранс» виступив замовником модернізації існуючої тягової підстанції № 13, яка мала живити «нижню» частину трамвайної лінії – по вул. Стуса та пр. Червоної Калини до шляхопроводу, а також будівництва нової тягової підстанції № 17, яка мала живити трамвайні колії на пр. Червоної Калини (від початку шляхопроводу до кінцевої), а також проєктовану тролейбусну лінію по вул. Хуторівці. Також потрібно було прокласти кабельні мережі. Для модернізації і будівництва підстанцій та влаштування кабельних мереж були залучені кредитні кошти ЄБРР. Переможцем тендеру стала українська компанія «Плутон» із м. Запоріжжя.
Окрім будівництва нових трамвайних колій по вул. Стуса та пр. Червоної Калини в рамках реалізації проєкту «Трамвай на Сихів» було проведено реконструкцію існуючої трамвайної колії від вул. Стрийської до кінцевої «Академія мистецтв» із перебудовою розворотного кільця. Замовником реконструкції цієї ділянки виступало ЛКП «Львівавтодор». Реконструйовану трамвайну колію було відкрито для руху трамваїв ввечері 10 серпня 2016 року, було відновлено курсування трамвайного маршруту № 4 вул. Торф’яна – Академія Мистецтв.
Перший трамвай на пр. Червоної Калини. Вагоном керує водій І класу Світлана Первак. 10 листопада 2016 р. Автор фото – Володимир Караїм
Восени 2016 року роботи із будівництва трамвайної лінії на Сихів тривали на ділянці від стадіону «Україна» до вул. Угорської. Трамвайні колії та контактні мережі на ділянці від кільця «Академія мистецтв» до кільця «Кінотеатр ім. Довженка» були повністю влаштовані на початку листопада 2016 року. Після обіду 10 листопада 2016 р. на тестування новозбудованої трамвайної лінії рушив трамвайний вагон «Tatra KT4SU» № 1053, яким керувала водій Світлана Первак. Випробувальна поїздка виявилася вдалою і у наступні дні проводилася обкатка трамвайної лінії проводилася вже кількома трамвайними вагонами. Останні пробні поїздки по новій лінії були проведені ввечері 16 листопада 2016 р.
Перший трамвай на пр. Червоної Калини. 10 листопада 2016 р. Автор фото Володимир Караїм
Урочисте відкриття трамвайної лінії на Сихів відбулося опівдні 17 листопада 2017 р. У відкритті лінії взяли участь директор представництва ЄБРР в Україні Шевкі Аджунер, представник уряду Німеччини Юрген Кайнгорст, міський голова Львова Андрій Садовий, керівники ЛКП «Львівавтодор» та «Львівелектротранс» Олег Береза та Михайло Сидорович. В офіційному відкритті трамвайної лінії на Сихів брало участь три нові трисекційні трамваї «Електрон». На момент запуску курсування трамваїв на маршруті № 8 пл. Соборна – Кінотеарт ім. Довженка на ділянці пр. Червоної Калини (до шляхопроводу) іще не було завершено роботи із влаштування автомобільного дорожнього полотна. Так само продовжувалися роботи із будівництва трамвайних колій на ділянці від вул. Сихівської до вул. Вернадського.
Трамвай «Електрон» під час обкатки колії на Сихів. 15 листопада 2016 р. Автор фото – Володимир Караїм
Випробування трамвайних колій на ділянці від вул. Сихівської до вул. Вернадського було проведене 11 квітня 2017 року. Як і попереднього разу першим по цій ділянці проїхав вагон № 1053, яким керувала водій Світлана Первак. Регулярний рух трамваїв до вул. Вернадського розпочався 15 квітня 2017 року. Але, знову ж таки, не було завершено роботи із влаштування дорожнього покриття та тротуарів на пр. Червоної Калини від вул. Драгана до вул. Вернадського. Відповідно певний час посадка і висадка пасажирів відбувалася на зупинці «вул. Драгана», а на розворот трамваї їхали порожніми. Трамвайна зупинка «вул. Вернадського» почала працювати із 12 червня 2017 року.
У зв’язку із реконструкцією вул. Личаківської на ділянці від вул. Мечникова до вул. Пасічної, із 1 квітня 2017 року на Сихів почали курсувати трамваї маршруту № 2. Від 30 жовтня 2017 року, після завершення реконструкції перехрестя вул. Мечникова та Личаківської трамваї маршруту № 2 почали курсувати від вул. Коновальця на Погулянку, а наприкінці серпня 2018 року вони знову почали курсувати до кінцевої на вул. Пасічній.
Відкриття трамвайної лінії на Сихів 17 листопада 2016 р. Вагоном керує водій Степан Поплавський
Із 5 березня 2019 року запроваджено новий трамвайний маршрут № 4, який курсує від головного залізничного вокзалу на Сихів до вул. Вернадського через вул. Вітовського. На початку на маршруті працювало 8 вагонів. До грудня 2017 р. трамвайний маршрут № 4 курсував від вул. Замарстинівської до Академії Мистецтв, власне саме цей маршрут початково планувалося продовжити до пр. Червоної Калини.
Очікувалося, що запуск трамвайного маршруту на Сихів значно збільшить пасажиропотік львівського трамвая, адже за розрахунками компанії «Луїс Бергер» у 2011 році в зоні пішохідної доступності до трамвайної мережі Львова проживало біля 38% містян, а після запуску трамвайної лінії на Сихів відсоток містян, які мешкають в зоні пішохідної доступності трамвайних колій зріс до 54%. Але в реальності значного зростання пасажиропотоку не відбулося., адже для нової трамвайної лінії на Сихів було придбано лише 7 нових трисекційних трамваїв «Електрон», а іще шість старих вагонів «Tatra KT4SU» у 2016 – 2017 рр. було капітально відновлено силами ЛКП «Львівелектротранс».
Тестування трамвайної колії до кінцевої «вул. Вернадського». 11 квітня 2017 р.
Відповідно, на Сихів почали пускати вагони із інших маршрутів. Дефіцит трамвайних вагонів вдалося подолати лише у 2019 році, коли було запущено усі трамваї «Tatra KT4DM», які у 2018 році Львів придбав у Берліні. Проте через низку конструктивних прорахунків, допущених при будівництві трамвайної лінії на Сихів, модернізовані трамваї із Берліна не змогли обслуговувати лінію на Сихів – підвищені посадкові платформи виявилися зависокими для вагонів, двері яких відкриваються на зовні. У 2019 – 2020 рр. на трамвайному маршруті № 8 працювали системи із двох трамвайних вагонів. Але потім від такої практики відмовилися, ніби-то через те, що у другому вагоні було забагато пасажирів-«зайців». Питання оплати проїзду можна було б вирішити за рахунок кондукторів у задніх вагонах.
У другій половині 2010-х рр. обговорювався проєкт будівництва трамвайної лінії від кінцевої на Сихові проєктованою вулицею Вернадського повз стадіон «Арена-Львів» і автовокзал «Львів» до кінцевої трамвайного маршруту № 3 «Аквапарк». Під реалізацію такого проєкту навіть планували залучити кредитні кошти. Проте через значну вартість проєкту і невисокий прогнозований пасажиропотік від такої ідеї відмовилися.
Новий п’ятисекційний трамвай «Електрон» на пр. Червоної Калини. 16 лютого 2022 р. Автор фото Данило Васильчак.
Восени 2020 року під час реконструкції вулиці Хуторівка було прокладено нову тролейбусну лінію – кінцеву було влаштовано в районі шляхопроводу. Тут на початку курсували тролейбуси маршруту № 23 вул. Ряшівська – вул. Хуторівка, а із 10 серпня 2022 року почали курсувати тролейбуси маршруту № 38 від пл. Кропивницького. Тролейбусну лінію по вул. Хуторівка мають продовжити проспектом Червоної Калини до вул. Сихівської і з’єднати із вже існуючою лінією, яку мають продовжити до вул. Вернадського, але цим планам стала на перешкоді масштабна війна росії проти України.
Антон ЛЯГУШКІН
Список використаних джерел інформації
Історія Львова. – Київ: Наукова думка, 1984. – 420 с.;
Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1986. – 420 с.;
Тархов С.А. Історія львівського трамвая. – Львів: Фенікс ЛТД, 1994 – 128 с.;
Укладаючи каталог пластових сфрагістичних пам’яток, у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові вдалося віднайти та проаналізувати близько 460 документів із відбитками печаток та штемпелів пластових відділів у Стрию 1920-их рр. Печатками завіряли звіти, листи, книги протоколів, звернення, реєстраційні картки членів, зголошення до таборів, посвідчення тощо.
Посвідка (посвідчення) Іванни Гищак про те, що вона 24 квітня 1928 р. самостійно провела сходини (збори) ІV гуртка новиків. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Загалом вдалося виявити 12 різних відбитків печаток та штемпелів пластових відділів, які існували у Стрию, зокрема Команди Стрийського Пластового Коша – 2 відбитки, 2-го куреня старших пластунів “Червона Калина” (попередня назва 2-ий курінь старших пластунів ім. І. Богуна) – 3, Управи 5-го Звязку Новиків у Стрию – 1, 5-го пластового куреня ім. Я. Осмомисла – 3, 8-го пластового куреня ім. кн. Ольги – 1, 14-го самостійного гуртка (згодом 16-го куреня) старших пластунок “Спартанки” – 1, 46 пластового куреня ім. Буй-Тур Всеволода – 1.
Посвідка (посвідчення) Євгенії Костів про те, що вона 18 травня 1927 р. самостійно провела сходини ІІ гуртка новичок. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
На особливу увагу серед усіх вище перелічених пам’яток заслуговує печатка Управи 5-го Звязку Новиків у Стрию. На ній зображено Лев в короні, повернений праворуч, що спинається лапами на скелю. Зауважимо, що на багатьох пластових печатках 1910–1920-их рр. у Галичині використовувалося, як правило, зображення організаційної емблеми – Тризуба і трипелюсткової лілеї, мистецьки сплетених в одну гармонійну цілість, авторство якої належить професору Академічної гімназії у Львові Миронові Федусевичу та графіку Робертові Лісовському.
Посвідка (посвідчення) Марії Охримович про те, що вона 17 квітня 1928 р. самостійно провела сходини І гуртка новичок. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Інші зображення зустрічаються значно рідше, наприклад: трипелюсткова лілея в поєднанні з символом мореплавства – якорем (10-ий курінь старших пластунів “Чорноморці” у Львові), голова чорта (3-ій курінь старших пластунів “Лісові чорти” у Львові), червона калина – символ України (2-ий курінь старших пластунів “Червона Калина” в Стрию), Тризуб без трипелюсткової лілеї (Управа Українського “Пласту” в Чорткові) тощо.
Посвідка (посвідчення) Марії Падох про те, що вона 11 грудня 1927 р. самостійно провела сходини VІ гуртка новичок. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Лев на печатках пластових відділів Галичини фіксується рідко. Його можна побачити на печатках Управи V Звязку Новиків у Стрию, пластового полку ім. Івана Богуна у Перемишлі Уладу Новиків у Львові та ін.
Посвідка (посвідчення) Володимири Середницької про те, що вона 22 травня 1928 р. самостійно провела сходини V гуртка новичок. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Відбиток печатки Управи 5-го Звязку Новиків у Стрию виявлено на шести документах:
1) посвідчення Іванни Гищак про те, що вона 24 квітня 1928 р. самостійно провела сходини (збори) ІV гуртка новиків;
2) посвідчення Євгенії Костів про те, що вона 18 травня 1927 р. самостійно провела сходини ІІ гуртка новичок;
3) посвідчення Марії Охримович про те, що вона 17 квітня 1928 р. самостійно провела сходини І гуртка новичок;
4) посвідчення Марії Падох про те, що вона 11 грудня 1927 р. самостійно провела сходини VІ гуртка новичок;
5) посвідчення Володимири Середницької про те, що вона 22 травня 1928 р. самостійно провела сходини V гуртка новичок;
6) посвідчення Стефанії Юрчишин про те, що вона 14 березня 1927 р. самостійно провела сходини ІІІ гуртка новичок.
Посвідка (посвідчення) Стефанії Юрчишин про те, що вона 14 березня 1927 р. самостійно провела сходини ІІІ гуртка новичок. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Перелічені та інші документи вказують на те, що Управа Звязку Новиків у Стрию мала у своїй структурі щонайменше 6 гуртків, в яких проходили вишкіл діти віком від 6-ти до 10-ти років. Варто зауважити, що використання Лева на печатках українських громадських організацій Галичини міжвоєнного періоду сприймалося неоднозначно польською окупаціною владою. Яскравим прикладом цього стала заборона у 1922 р. діяльності читальні “Просвіта” у с. Боляновичі (тепер Мостиського р-ну Львівської обл.).
З цього приводу у часописі “Діло” з’явилася стаття під заголовком “Лякаються льва на… печатці”. Відповіді на запитання хто був автором печатки Управи 5-го Звязку Новиків у Стрию, в який період часу вона використовувалася в організаційній роботі та ін. можна буде дати після виявлення та опрацювання інших документів цієї доби.
Печатка Управи 5-го Звязку Новиків у Стрию. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Нижче подаємо опис печатки:
Матеріал: фіолетове чорнило. Форма: кругла. Розмір: 36 мм. Сюжетне зображення: лев в короні, повернений праворуч, що спинається лапами на скелю. Легенда: Управа V Звязку Новиків в СТРИЇ. Текст розділений двома зірочками. Датування: 29 травня 1928 р. Місце зберігання: ЦДІАУЛ. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 727. – Арк. 32, 38, 56, 64, 109, 122.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А. Печатки як джерело до історії організації “Пласт” у Галичині (1910–30-ті роки) // Книжкова та рукописна культура: історія, методологія, джерельна база: тези доповідей і повідомлень: міжнародна наукова конференція (Львів, 17–18 травня 2012 р.). – Львів, 2012. – С. 32–35.
Сова А. Лев на печатці організації “Пласт” у Стрию // Знак. Вісник Українського геральдичного товариства. – Львів, 2015. – Січень. – Чис. 65. – С. 4.
Відома українська дизайнерка Оксана Караванська створила унікальну сорочку для Олександра Усика і передала її боксеру в подарунок у Лондоні у суботу, 19 липня, за лічені...
