Власник палацу Кароль Лянцкоронський був графом, мандрівником, власником маєтків в Східній Галичині та Польському Королівстві.
Мурований палац в Роздолі був зведений в XVIII ст. Фундатором його був Міхал Юзеф Жевуський. Палац було зведено у стилі французького ренесансу за взірцем замків долини Луари. Резиденція була оточена парком, який мав регулярний характер.
Палац в Роздолі, 1920-30-ті рр.
Після родини Жевуських, палацом заволоділа родина Лянцкоронських. У 1874 р. Лянцкоронські розпочали реконструкцію палацу, тоді його було добудовано і розширено.
Палац в Роздолі, 1920-30-ті рр.
В радянські роки в палаці відкрили санаторій, що спеціалізувався на лікуванні захворювань органів травлення.
8 вересня у Центі Довженка відбудеться творчий вечір легенди української естради, Національної артистки України Оксани Білозір. Початок о 18:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Спеціальний гість концерту – народні улюбленці гурт «Будьмо». Ведучий вечора Народний артист України незрівнянний Василь Ілащук.
Творчий вечір відбудеться в рамках світового туру на підтримку Українського війська.
«Сила Української пісні знову проявить себе і вкотре покаже, наскільки сильними ми є! Окрім того, на глядачів чекає презентація короткометражної документальної стрічки про легендарних українців світу, а також відомі та нові пісні Оксани Білозір і зіркових гостей вечора. Поспішайте придбати квитки, адже їх залишилось небагато! Приходьте сім’ями! Слухайте і співайте українське, допомагайте армії», – запрошують організатори.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
«Фотопроєкт Андрія Афтанаса «На рівні хмар», присвячений Гуцульщині. Колоритні й загадкові українські Карпати зі своїми краєвидами, зі своєю природою, зі своїми жителями гір, їхнім специфічним діалектом і ментальністю. Словом, автентика», – йдеться в анотації до альбому.
Альбом о. Андрія Афтанаса “Цианотипія. На рівні хмар”
У виданні представлені фотороботи, виконані у старовинній техніці – цианотипія.
о. Андрій Афтанас – настоятель храму Різдва Богородиці ПЦУ у смт. Щирець. Презентація видання відбулася 22 травня 2022 р. у Народному Домі в місті Щирці.
Знаково, що автор вирішив пожертвувати кошти, зібрані від продажу фотоальбому, на закупівлю приладів для потреб ЗСУ.
В рамках презентації альбому відбудеться репрезентативна одноденна виставка робіт митця в техніці цианотипії.
Вже традиційно частуватиме всіх гостей Торгова Марка Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.
Ось і настала остання неділя літа 2022 року. Спекотного літа. А ще літа бавовни. Я полюбив це слово. І, вже традиційно нині кавуємо з нашим незмінним партнером Кавою Старого Львова та продовжуємо переповідати кавові історії Йозефа Маєна.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Минулого тижня ми розпочали в статті Йозеф Маєн. У диму каварень.Нині продовжуємо.
Болячки каварників
Описавши в загальному минуле життя львівських каварень, до яких ми ще не раз повернемось при описі окремих місць, переходжу до сумної, ох, як же ж сумної сучасности. І тут перед нами постає запитання: скільки ми маємо у Львові каварень сьогодні?
Коли я запитував про це знавців нашого міста, просячи їх відповісти без вагань і відразу, то відповідь про число каварень коливалася між п’ять і тридцять. Отож, сьогодні маємо шістнадцять діючих каварень: «Cariton», «Центральна», «Европейська» (на пл. Бернардинів), «Grand» (колишня «Театральна»), «Жорж», «Imperial», «Louvre», «Palermo», «De la Paix», «Roma», «Rouge» (вул. Миколая), «Sewilla» (пл. Бернардинів), «Union», «Victoria», «Варшава», «Віденська». Шістнадцять каварень на 300 тисяч мешканців Львова: майже одна на 20 тисяч!
Кав’ярня «Атляс»
Нехай вибачать мені господарі відомих цукерень та подібних закладів – панство Залеських, Дудка, Велза та ин., що я їх не перерахував. Бо не лише тістечка і ранні години закриття відрізняють їх у моїх очах від правдивих каварень. Ні-ні! Як про це мені розповідав п. Блоцький, відомий керівник «Віденської» каварні та її співвласник, у дев’яностих роках у «Віденській» також стояв буфет з домашньою випічкою та відомими на весь Львів рогаликами п. Сєберової, колишньої власниці каварні. Двері ж закривали відразу о 20 год., а вже згодом о 22 год. Та все ж нікому не прийшло б до голови назвати це місце «Cafe-Conditorei».
У моєму розумінні каварню від цукерні відрізняє її назва. Адже цукерня названа майже завжди прізвищем власника і залишається його власністю не лише матеріальною, але і духовою.
Натомість львівська каварня, приймаючи останнім часом патронат якогось абстракту, символу або географічного поняття, позбувається усіх зовнішніх рис чиєїсь приватної власности і стає спільним надбанням своїх відвідувачів: майже товариська інституція, як її описав Францішек Яворскі. У той час, коли власник цукерні, владарюючи за лядою, робить враження спадкового монарха, який урядує у своїй державі за допомогою лагідного деспотизму, власник каварні завжди виходить чи то з офісу чи то з иншого закутку назустріч і вітає відвідувачів, здобуваючи у такий спосіб їхню прихильність. Він схожий до прем’єра уряду, а публіка вважається тут суверенною і незалежною від нікого.
Винайдення такої абстрактної, а одночасно і привабливої назви стає першою болячкою власника каварні, який вирішив відкрити нову кнайпу або отримав вже існуючу від свого попередника. Не є це легким завданням, особливо у місті, схильному до патосу, до мрійництва і до манії величі.
Кав’ярня ” Штука “, на вул. Театральна, 10, вигляд з пл. св. Духа ( нині – І. Підкови ), фото до 1914 року
Кілька сотень паризьких каварень, які у Львові вважалися б одними з найкращих, розташовані на кінцевих станціях автобусів або трамваїв, або біля метро і носять скромні та реальні назви: «Під автобусом», «Під трамваєм» або «Cafe du Metro». Инші з безпретензійною фантазією називають себе «Каварня геніїв» або «Каварня під котом, що ловить рибу», або ж вживають звичайні офіційні фрази, такі як: каварня «Усе буде добре», каварня «Чому ні?», каварня «На хвильку». І навіть, якщо якась з них вигадує вишукану назву, то все ж вона залишається у межах доступних і зрозумілих понять, називаючись каварнею «Миру», «Великою», «Королівською» чи «Цісарською» або «Катедральною».
Перенесені на наш ґрунт, ці прості епітети та прикмети втрачають будь який конкретний сенс, стають абстрактами якогось міжнародного жаргону: de la Paix, Grand, Imperial, Royal. У Парижі існує сто каварень з назвою «Cafe do Paris», подібно як віденські каварні називаються «Kaffee zur Stadt Wien».
Жодна наша каварня не хотіла б однак називатись «Каварня Львівська». Це б не звучало по світовому. Якщо у назві каварні має фігурувати місто, то напевно це повинен бути Відень, а ще ліпше Рим, Палермо або Севілья. Крім цього, у всіх державах Европи каварням пропонують назви, часто пов’язані з народними героями – поетами, композиторами, художниками, вождями. Але назвати каварню іменем Фредра чи Косцюшки мабуть означало б наразитися щонайменше на звинувачення у блазенстві.
Будинок і кав’ярня Шнайдера на рекламній поштівці. Поч. XX ст.
Не знаю, звідки з’явилась думка наректи одну з каварень «Шотландська». Особисто мені ця назва асоціюється з відомим анекдотом про скупих шотландців, що своєю чергою апелює до моєї ощадности (можливо тому вона не проіснувала довго? ).
Минаючи поріг чергової львівської каварні, відвідувач бачить перед собою фігуру Міцкевіча, і можливо тому заклад називається «Севілья»…?
Відома за своєю назвою давня каварня «Ренесанс» від часу запровадження програми кабарету змінила свою назву на «Louvre». Слідуючи такій логіці, можна очікувати, що музей Оссолінскіх легко перейменується на Musee Tabarin. Гадаю, що коли вже змінюєш назву, то варто перш за все подбати про її актуальність.
Більярдний салон у каварні “Театральна”, що до І світової війни містилась у партері театру Скарбека (тепер театр ім. Марії Заньковецької), поч. ХХ ст.
Зрештою, чим керуються власники каварень при їх називанні, залишається таємницею. Можливо це взагалі не є так важливо, як инколи нам і їм видається. Цікаво чи назви допомагають нашим каварням добре функціонувати? Бо окрім трьох – усі инші ледве животіють. Тих трьох я також назвати не можу: бо попри те, що в очах міщан усі хочуть бути успішними, повними клієнтів і життя, в очах влади і податківців навпаки – вмираючими, порожніми закладами. Для цікавости можна навести такий приклад, що дохід однієї з найбільших наших каварень за травень [1934 – ред.] є на три тисячі менший, ніж за травень минулого року. Це мало б свідчити про те, що ця сфера ще далека від глибокої кризи. Причиною є не лише зменшення відвідуваности, але також і зниження цін, які цього року запровадили майже усі каварні, і які сягають двадцяти відсотків. Хоча ціни і так здаються людям дуже високими.
Иншою болячкою власників каварень є орендна плата, хоча у більшості випадків і так занижена, та все ж на їхнє переконання – зависока. Нещодавно господар одного з будинків по вул. Легіонів, у якому донедавна була каварня, знизив орендну плату на 50 відсотків, та все ж це не допомогло, бо досі не може знайти нового клієнта на це приміщення. І подібно, як в багатьох инших місцях, де колись були каварні, а тепер розташовані гуртові крамниці, так і тут з часом знищаться столи та крісла, які перекидаються з одного місця на инше; зітруться зі стін залишки декоративних малюнків, не залишаючи по собі жодного сліду нещодавньої краси.
***
Беручи до уваги високі та ніколи не знижувані ціни за світло, опалення та пресу, яка найліпшим каварням коштує понад півтора тисячі злотих на місяць, втримати рівновагу бюджету дуже нелегко. Ще иншою болячкою власників каварень є звичайно податки, особливо 50 грошовий «нічний податок». Можливо поважним львів’янам, а їх стає щоразу більше, невідомо, що кожен гість, який перебуває у каварні після 12 години ночі, зобов’язаний заплатити 50 грош на фонд безробітних. Клієнт звичайно зобов’язаний, але коли не має бажання цього робити, то відповідальність за це несе власник каварні. Тому неодноразово, як про це розповідав один з власників, коли він не має жодного впливу на клієнта, і одночасно не хоче клієнта вигнати з каварні, змушений замість нього заплатити цей податок, який з часом набирає в сумі стільки, скільки може мати один рахунок. І хоча вже не раз ця справа була обговорювана з клієнтами, які обіцяли власникам чесно платити накладений податок, то все ж прошу ще раз податкову інспекцію, як від імени власників, так і від імени цілої львівської громади, щоб цей податок трохи зменшити. Навіть сама податкова інспекція була б зацікавлена у цьому. Бо без сумніву, клієнт каварні міг би з легкістю віддати наприклад 20 грош замість 50. У такому випадку і вовк був би ситий і вівці цілі. Тепер же голодний вовк – податкова інспекція, збирає упродовж тижня з усіх львівських каварень не повних сто злотих! Це означає, що пересічно у львівських каварнях після 12 години вночі залишається не більше, ніж 25 клієнтів.
Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
З цієї причини, наприклад, у Варшаві усі каварні просто закриваються. Лише «Европейська» дозволяє гостям залишитись, які, як і каварня, для престижу, не хочуть втікати від офіціантів, що роздають «податкові платіжки». З цього виходить, що з Варшави для податкової інспекції не надходить навіть сто злотих на тиждень. І якщо окремо порахувати так зв. «Нічний податок» осібно від ресторанів та нічних клубів, і осібно від каварень, то виявилось би, що на території цілої держави цей податок не набрав би навіть 500 злотих на тиждень. Натомість у випадку зниження податку до 20 грош надходження виросли б у кілька разів, а можливо навіть у кількасот разів.
Але досить вже про ці матеріальні та земні справи! Каварні є не лише прибутковою справою, але також «громадською інституцією». Про ці громадські та культурні функції львівських каварень, трохи нижче.
Продовжимо наступного тижня. Запасіться терпінням і дочекайтеся.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
На фото Віктор Долецький із родиною. Фото з його приватного архіву
Вивчення власної історії в такі не прості часи для України та її мешканців набуває нових сенсів. Особливо важливо знати свою історію.
Спеціально для наших читачів поспілкувались із Віктором Долецьким, відомим генеалогом, який очолює один із найбільших осередків дослідження роду в Україні – «Центр вивчення генеалогії «Пращур»» в Вінниці. Говорили про власний досвід, перші кроки в дослідженні та сучасний стан справ в вивченні роду в країні.
– Вікторе, вітаю Вас, розкажіть коли виник інтерес до вивчення історії власного роду?
– Вітаю. В 2008-му році я черговий раз приїхав на проводи (поминальні дні після Великодня) в село Розкопане, Погребищанського району Вінницької області до свого дідуся. Там зібралася вся родина, десь до 50 людей. І в мене виникло запитання «Хто всі ці люди?». Звісно, я знав, що вони родина, що пов’язані зі мною та не знав як. От після цього я почав складати своє перше родове дерево, щоб розібратись, хто кому і який родич. Коли вирішив це завдання, то виникло інше: «А хто пращури моїх прадідів і прабабусь про яких мені розказала родина?». Так, я вперше, в 2010-му році потрапив до архіву.
– Якими знахідками з власної родинної історії найбільше пишаєтесь?
– Я не прихильник концепту пишатись предками, чи знахідками про них, тут надто багато пафосу і відповідальності покладеної на них. Пам’ятати, так, бути вдячним їм, так, знати їх імена і як вони жили однозначно, так. Саме в цьому проявляється моя їм вдячність. Я дізнався що серед мого роду були і шляхтичі з батьківського боку та селяни з материнського. Думаєте, одна гілка роду для мене важливіше за іншу, бо мала вищий соціальний статус? Ні.
На фото Віктор Долецький із дружиною. Фото з його приватного архіву
– Чи зріс, чи впав інтерес українців до дослідження роду за останні пів року?
– Можна сказати, що інтерес зріс, правда можливості замовити дослідження, дещо просіли і можливість виконувати замовлення значно звузилась через закриті читальні зали. Але нас після перемоги, однозначно чекатиме «бум» генеалогії і інтересу українців до свого коріння.
– З якими питаннями найчастіше звертаються в Центр вивчення генеалогії «Пращур»?
– Є два основних напрямки звернень. Перший, дослідити родовід, для себе, і на мою радість, таких людей значно більше. Другий, знайти документи, де вказана національність, для отримання певних преференцій в інших країнах.
– Розкажіть про діяльність вашого центру в умовах війни. Що змінилось?
– Читальні зали архівів зачинені, тому працюємо на копіях документів, які були зроблені до війни та замовляємо нові копії в архівах, правда рідше пишемо запити. Архіви і до війни працювали повільно в цьому плані, а зараз деякі просто зловживають становищем та мало не ігнорують запити. Та є і гарні приклади роботи. Деякі архіви під час війни значно розширили оцифрування справ і це теж радує. В нас так склалось, що кожен архів, це окрема республіка, тому в кожному випадку індивідуальний підхід. До слова, найбільше порадував чіткістю роботи в умовах війни, Центральний Державний Історичний Архів міста Львова (ЦДІАЛ).
– Ви активно популяризуєте генеалогію в соціальних мережах, як успіхи в TikTok, Instagram?
– Так, намагаємось поширювати ідею дослідження родоводу і самостійно, і за допомогою наших послуг. Зараз платформа ТікТок дає більше можливостей, нещодавно ми перетнули відмітку в 30 тисяч підписників. Мене радує, що тема вивчення роду цікава такій кількості людей.
– Вікторе, розкажіть нашим читачам із Львова, з чого почати вивчення роду, які мають бути перші кроки?
– Перше, це з фіксації, того, що ви знаєте самі, потім з опитування батьків, дідусів/бабусь чи їх рідних братів/сестер. Взагалі потрібно розпитати всіх родичів до яких можете дотягнутись. Обов’язково в них запитувати про документи та фото предків. В кожного із них, щось є і так по крупиці можна зібрати справжній генеалогічний скарб. А вже далі, звісно рухатись до архівів.
– Яке ваше ставлення до тесту ДНК на етнічну приналежність? Чи робили?
– Це цікава річ, але очікування від неї занадто роздуті. Так, у мене зроблені тести в декількох компаніях. Ми їх використовуємо як допоміжний інструмент в тяжких випадках, або просто для розваги. Хоч технологія розвивається і думаю в майбутньому будуть цікаві результати.
– Поділіться з нашими читачами, яку книгу з генеалогії прочитали нещодавно?
– Книгу мого товариша і однокласника В’ячеслава Тимощука «Люди без облич». Автору вдалось поєднати свої досить фахові, але сухі знахідки в архівах з художніми замальовками про життя своїх предків, як В’ячеслав собі їх уявляє. І вийшло просто неймовірно цікаво.
– Дякую, за розмову, на її завершення, щоб би побажали нашим читачам у Львові?
– Досліджуйте свій родовід, це дає розуміння, що ми на землі своїх пращурів і ніякі зайди нас звідси не виб’ють.
У вівторок, 30 серпня 2022 року, о 18:00 у Квартирі 35, в Артцентрі Дзиґа (вул. Вірменська 35) відбудеться відкриття виставки малярства Марії Мамчур «Мить». Кошти з продажу картин будуть спрямовані на підтримку ЗСУ.
«Мить» – це перша персональна виставка малярства молодої львівської художниці Марії Мамчур. Виставка представлена збіркою полотен які об’єднані ідеєю передачі внутрішнього переживання у виразах малярських експресій. Мета виставки – передати часткою мистецтва допомогу хлопцям які захищають нас, ризикуючи собою, нехай полотна нагадують нам про цю високу ціну! На картинах, які передають концепцію – відчуття миті, яскраві палітри контрастів та форм у простій подачі, надають глядачеві настрій моменту, який проживає художниця. Кошти зібрані з продажу картин будуть спрямовані на купівлю автомобіля для 704 полку ЗСУ.
На відкритті експозиції пролунають фортепіанні твори з нового альбому “Ultimatum” львівської піаністки Тетяни Чайковської.
Ідея виставки: «Бути в миті собою»
Заплющіть очі на одну мить, на сітківці ваших очей залишиться відтінок світла що оточує вас, рефлексія поверхні під повіками, спогад світла до настання миті темряви.
Наші відчуття в цей нескінченно малий проміжок часу, одну точку яку ми пройдемо миттєво і не можемо повернути назад, те що визначає та об’єднує нас усіх – “мить життя” і її фінальна безповоротна точка “мить смерті”.
Живучи в часи напруги та страхів у сьогоденні, війни, пандемії та нестабільності, хочеться вийти за межі звичного бачення та наповнитись спокоєм та внутрішньою гармонією.
Для когось це буде незрозумілий хаос кольорових мазків та форм, а хтось побачить в них танець кольору, мелодію світла та контрастних форм, між точок створених дотиками простого пензля, гами знайденої не випадковістю, а відчуттями в яких ми живемо та нюансів з глибини та поверхності полотна, тіла та душі.
Концепція: Ми бачимо, ми відчуваємо, ми проектуємо відчуття та емоції в кольорі: нашої віри та страхів, нашого світла та темряви, прагнень та цілей, пошуків меж та безмежжя, променів внутрішньої надії та боротьби з безсиллям.
Полотна це пережиті відчуття через призму кольору.
Картини розповідають про злети та падіння, надію та розчарування, про натхнення, про історії з життя кожного з нас, про що ми хочемо мовчати чи кричати, про світло, про сподівання та пошуки себе, про тисячі наших запитань, що залишаються без відповіді.
Життя кожного з нас сповнене відчуттів та контрастів, наших щоденних емоцій, все це передано палітрою внутрішніх експресій на полотна, в пошуку мелодії кольору та його взаємодій з глядачем.
Реалізація: В експозицію входить більше 20 полотен, деякі з них є представлені гармонійною серією.
В рамках виставки прозвучать композиції Тетяни Чайковської з її дебютного альбому Ultimatum.
Альбом задумувався як терапевтичний комплекс для музичних терапій, котрі Тетяна проводить з військовими і волонтерами з 2015 року.
Кожна з 11 композицій налаштовує на певну тему, роздумуючи над якою слухач має змогу прожити наново чи згадати власні моменти з життя на задані теми. Найцінніше те, що слухачі проживають конкретні емоції під час прослуховування і діляться своїми роздумами та щирими переживаннями безпосередньо на терапіях.
У 2020 році був презентований відеокліп на композицію Expanse, а також записані композиції стали доступними на всіх цифрових платформах.
Марія Мамчур народилася 8 січня 1993 р. в с. Летня Дрогобицького району Львівської області.
У 2006-2010 рр. навчалася у Львівському державному коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша на відділі художньої вишивки.
В 2010-2017 рр. навчалася у Львівській національній академії мистецтв на кафедрі моделювання одягу.
Є співзасновницею та вокалісткою музичного гурту «Аніма».
Басейн річки лежить у межах трьох країн: Польщі, України та Молдови. Більша його частина розташована в Україні. Тут він займає значну частину територій семи областей південно-західної України (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Вінницька та Одеська області).
Варто також згадати «Національний природний парк «Дністровський каньйо́н» — це природоохоронна територія в Україні, в межах Борщівського, Заліщицького, Бучацького та Монастириського районів Тернопільської області. Парк створений з метою збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об’єктів лісостепової зони в районі середньої течії річки Дністер.
Львів'ян запрошують на VI Благодійний етно-фест у садибі Франка в Нагуєвичах
В неділю, 28 серпня 2022 року, в селі Нагуєвичі пройде VI Благодійний етно-фест у садибі Франка на підтримку збройних сил України.
Протягом дня на гостей фестивалю чекають близько п’ятдесяти виняткових локацій серед яких:
«Присадибні локації» від ДІКЗ «Нагуєвичі («Франко-сік», «Франко-мед», «Ковальська кузня Якова» від музейного хранителя Володимира Буцяка з Нагуєвич, а також виставка-продаж музейної книжкової та туристичної продукції) /
«м’які іграшки і майстер-класи бойківського в’язання від цеху дрогобицької майстрині Анни Лукянчук
«Аптека» від музею Йоганна Зеха – куратор Ігор Романяк (м. Борислав)
мистецька зона «Франко-фото»
«Франко-ровер»
«Франко-квас» від Ігоря Верещака (м. Дрогобич) / бджолярські вироби від цеху родини Лисик (с. Попелі)
Виставка-продаж книжкових видань серії «Бібілотека Дому Франка»куратор заступник директора Дому Франка – Ігор Медвідь
Локації від «Дрогобиччина SOS – Допомога Армії»: виставка продаж книг видавництва «Коло», а також майстер-клас «Знайомтесь: друзі, герої та родина Франка»
«Квіткові композиції» і «Ткацький цех» за бойківськими традиціями від майстрині Галини Гром (с. Нагуєвичі)
Майстер-клас гончарських виробів з кераміки від майстрині Оксани Когут (Борислав)
Майстер-клас у стилі «Канзаші» від майстрині Ольги Задорожної (Нагуєвичі)
Локація «Декоративних прикрас і виробів ручної роботи» від майстрині Олі Пристай
Виставка квадрокоптерів П. Нікітіна
Майстер-клас «Бойківський розпис вуликів у саду І. Франка» (Підбузька Мала академія мистецтв імені Е. Миська, художній керівник, директор – Валерій Вовк)
Майстер-клас виробів із соломи «Вухата сова» від майстрині Галини Данило
«Франко-куліш», аквагрим і тату від майстрині Марії Пильо
гачковані іграшки і майстер-клас амігурумі від майстрині Лесі Ємельянової (Стебник)
Пряники за рецептами родини Пархуць (м. Львів)
Іграшкова толока солом’яних та ватних іграшок від Музею іграшок (м. Львів)
склопластика від Максима Гончарука (м. Борислав)
Квести у садибі Франків
Виставка-продаж картин та сувенірів авторства Віри Савки (Трускавець)
“Франко-гайдалка», «Франко-батути» з Ясениці-Сільної: турнікети, солодка вата, попкорн, ватербол та ін.
«Давня Дрогобицька Солеварня» від Дрогобицького солеварного заводу
Виставка-продаж картин авторства Ірини Карп‘як (Борислав)
Гончарі від Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша
Майстер-клас з вінкоплетіння від майстрині Галини Лагдан (Нагуєвичі)
Майстер-клас з живопису від Романа Ющака (Борислав)
Майстер-класи соломоплетіння та ниткоплетіння «Ангел-оберіг» та «Українська пташка» від цех-майстрині Ірини Грубріної (Самбір)
Виставка-продаж живопису та графіки від Лідії Крипак-Уварової (Дрогобич)
Спеціальні локації від Київського Благодійного Фонду «Коло» на чолі із Олександром Юрковим: майстер-клас від майстрині-писанкарки Ольги Ровецької та майстер-клас від художника Андрія Чеботару
Спеціальні локації від Об’єднання народних майстрів та художників-аматорів при КЗ ЛОР Навчально-методичному центрі культури і мистецтв Львівщини, а саме лемківські кризи та вироби з бісеру від майстрині Ольги Кріль, авторські прикраси від Інни Колос, авторська кераміка від Олега Колоса, валяння з вовни та олійний живопис від майстрині Лідії Кучми, бісероплетіння, декупаж та вишивка від майстрині Лідії Боженко, бісероплетіння та авторські прикраси від Наталії Слободюк, бісероплетіння та авторські прикраси від майстрині Наталії Казютинської, вишивка хрестиком та бісером від майстрині Оксани Спас-Прус, авторські вироби з металу від цех-майстра Андрія Михалика
Унікальний майстер-клас з інтуїтивних технік живопису від одеської художниці Світлани Черкавської, а також благодійний аукціон і виставка-продаж робіт на підтримку ЗСУ випускників Львівської Національної Академії Мистецтв та Львівської художниці, викладача кафедри академічного живопису ЛНАМ Наталії Цедуляк «Мистецтво ЄДНАЄ» спільно із культурно-освітнім центром імені Івана Франка м. Дрогобича
Спеціальні локації від Львівського Фото-музею та Українського фотографічного Товариства: фото-зона «Львівське ретро» та благодійний виставка-продаж «Фото-сушка для ЗСУ»
Арт-терапія від художниці Людмили Арт (Самбір) та ще багато патріотичного і цікавого.
Вперше в історії музею-садиби Івана Франка та історії фондосховища Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі» презентуватимемо унікальну колекцію відомого Бойка і краєзнавця Любомира Сікори, яка складає не тільки понад 3 000 наукової літератури з найрізноманітніших галузей науки і культури, але й рідкісні прижиттєві видання Івана Франка та його друзів, стародруки Львівського ставропігійного братства XVII-XVIII ст., видання Почаївської Лаври, а також рідкісні перемишльські друки кишенькового формату. Серед іншого ми побачимо датовану люльку XV ст., періодичну ілюстровану періодику 1912-1913 рр., франкознавчі вироби з кераміки та колекцію значків ХХ ст. В атмосфері рідкісних меблів та книжок усі разом реконструюватимемо атмосферу книжкової бібліотеки і архіву Івана Франка.
Усе – це безоцінний дарунок Любомира Сікори фондам Музею-садиби Івана Франка Нагуєвичах у часі битви з кацапами 2022р.
Завершить фестивальне дійство Благодійний патріотичний концерт шостого етно-фесту у садибі Франка на підтримку ЗСУ.
Перший Бандеромобіль від Дударика вже прибув на фронт. Назвали «Дударик».
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» оголошує збір коштів на черговий (4-ий) автомобіль для побратимів в ЗСУ. Долучитися до ініціативи просять усіх небайдужих. Вартість автомобіля становить 3500 фунтів, або 153 тис. грн.
«Користуючись нагодою, хочемо подякувати усім благодійникам, які вже долучились до заходів на підтримку прихистку святого Лазаря та нашого Воїнства. За шість місяців війни ми разом з Вами інвестували у перемогу понад 1,3 млн. гривень», – повідомили у капелі.
Переказати кошти на придбання автомобіля можна за реквізитами:
Громадська організація «Мистецьке об’єднання «Дударик»
ГО «Мистецьке об’єднання «Дударик» (скорочена назва)
«DUDARYK» Art Association – англійською
Ідентифікаційний код ЄДРПОУ: 13800104
Поточний рахунок (у гривнях): UA583253650000000260070026132
Для будь якої валюти: 763253650000000260040026133
Призначення платежу – «Благочинний внесок»
iPay.ua (у «пошуку» ввести слово Дударик, або ж перейти за лінком:
З ускладненням військово-політичної ситуації в Європі на початку ХХ ст. в навчальних закладах Австро-Угорщини запроваджено військово-прикладну підготовку.
В Академічній гімназії у Львові, де викладав Іван Боберський, «наука стріляння» інтенсивно провадилася упродовж 1912–1914 рр. Як правило, раз на тиждень, гімназисти навчалися стрільби під керівництвом професійних військових і професора гімназії. У програму навчання входили теоретична і практична підготовка, зокрема ознайомлення зі зброєю, порохом і набоями, правилами поводження зі зброєю, стрільби (в гімназії або на малому стрільбищі полку піхоти). Зокрема, 21 березня 1914 р. в таких стрільбах узяли участь 37 гімназистів Академічної гімназії. Збереглася фотографія з цих змагань, на якій як глядач та один з організаторів заходу зафіксований Іван Боберський.
Ідея стрілецького руху швидко поширилася в українському середовищі Галичини. 16 грудня 1912 р. у Львові зібрався міжпартійний комітет за участі Льонґина Цегельського, Степана Томашівського, Івана Боберського, Константини Малицької, Івана Чмоли, Миколи Балицького, Степана Гайдучка, Степана Індишевського, Романа Дашкевича та ін., на якому було обговорено питання створення організації під назвою «Українське стрілецьке товариство», розробку її статуту, налагодження фахового військового вишколу української молоді та ін. Однак через тактичні розбіжності створити єдиний керівний орган для вирішення цих питань не вдалося. Як наслідок стрілецький рух розвивався паралельно в «Українському січовому союзі» (під керівництвом Кирила Трильовського), «Соколі-Батьку» (Івана Боберського) та ще в деяких самостійних осередках, непідконтрольних ні «Українському січовому союзу», ні «Соколу-Батьку».
Перші спортивні змагання зі стрільби, проведені товариством «Сокіл-Батько» у Львові. Зліва направо: Омелян Гузар – начальник, Іван Боберський – голова «Сокола-Батька». На білому полі світлини примітки Івана Боберського, внизу під ними автографи суддів змагань Нискоклона, Бачинського та Івана Боберського. Львів, вул. Руська, 20; 10 лютого 1913 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Поширенню стрілецького руху в українському гімнастичному товаристві «Сокіл» у Галичині, сприяв голова «Сокола-Батька» Іван Боберський за підтримки таких сокільських діячів, як Сень Горук, Роман та Зенон Носковські, Євген Перфецький, Олександр Довбенко, Людомир Огоновський, Клим Гутковський, Лев Лепкий, Степан Гайдучок та ін. Так, у Бориславі в листопаді 1912 р. Лев Лепкий і Клим Гутковський активно провадили «стрілецьку науку і вправи», заохочуючи до неї українських робітників. Невдовзі стрілецький гурток набув «3 верндлї, 1 манліхер, 2 кропачки».
Із розвитком стрілецького руху в сокільських організаціях й поширенням «вправ в стріляню» постала проблема закупівлі крісів та виготовлення «поцілок». У лютому 1913 р. з ініціативи Івана Боберського та за його кошти було видано «влучу для стрільців», або «поцілку» (мішень), для стрільби з крісів накладом 1 тис. примірників. На «поцілці», що мала розмір 28,5х22 см, після завершення стрільби записували дату і місце проведення змагань, результати стрільця і засвідчували їх підписами членів суддівської колегії. Іван Боберський також закупив для соколів за власні гроші дві бельгійські гвинтівки системи Комблена, щоб ті могли вправлятися у стрільбі. Планувалося також спорудити «стрільницю» (тир) для занять. Старшина «Сокола-Батька» закликала сокільські осередки провадити польові вправи та вправи зі стрільби, для цього були закуплені «фльоберти» з патронами калібру 6 мм (карабін Флобера), гвинтівки типу Манліхер М1895 і Верндль, облаштовували стрільниці тощо.
Учасники Других спортивних змагання зі стрільби, проведених товариством «Сокіл-Батько» у Львові. Зліва направо – 1-й ряд: Йосиф Сироїд, Роман Мотлюк, Казимир Врублевський, Іван Панич, Василь Ціховляз, Василь Остапчук, Роман Носковський, Осип Навроцький, Н, Петро Пньовський, Н, Олександр Сопотницький, Олександр Довбенко, Н, Микола Левицький; 2-й ряд: два учні ремісничого відділу “Сокола-Батька”, Іван Криницький, Анатоль Лукашевич, Свірський, Зиновій Дума, Іван Боберський, Василь Паліїв, Н. Внизу світлини примітка Івана Боберського. Львів, вул. Руська, 20; 19 квітня 1913 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Роз’яснювальну роботу щодо організації тренувань зі стрільби для сокільських осередків Іван Боберський і старшина «Сокола-Батька» провадили і на сторінках часопису «Вісти з Запорожа». Так, у числі 77–78 за 28 лютого 1913 р. читаємо: «Устав стрілецьких товариств відкинуло Мінїстерство для поправки деяких точок. Він буде пізнїйше затверджений. Покищо можуть філії «С[окола]-Б[атька]» вправляти ся в стріляню на підставі § 5. свого уставу. Нехай куплять собі фльоберти калїбру 6 мілїметрів (15–50 к[орон]) і стріляють до влучі в комнатї. Сто патронів коштує 1 корона. Коли Т[оварист]во уладить малу стрільницю, добре обезпечену, то можна стріляти з такого фльоберту на свобіднім воздусї. Хто хоче на стрільницї товариства стріляти з більшої ручницї або карабіна, то мусить мати на стрілянє дозвіл староства і оружну карту (ваффенпас). Стрільницю треба уладити так як військову а дозвіл на ню дає староство. Військові кріси (карабіни) дістануть наші товариства «С[окола]-Б[атька]» тодї, наколи головна команда полагодить прихильно поданє «С[окола]-Б[атька]», яке відносить ся до всіх філїй. Хто хоче собі купити кріс взору Манлїхера, той дістане єго за 104 корон разом з баґнетом і ременем. Коли команда полагодить поданє «С[окола]-Б[атька]», тодї дістануть товариства якесь число військових крісів і будуть могли вчити ся стріляня на військових стрільницях. Патрони платить ся».
Пластовий доріст товариства “Сокіл ІІІ” під час вправ з крісами. Львів, 1914 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
У 1913 р. Іван Боберський написав навчально-методичний посібник «Стрілянє до влучі», у якому подав коротку інформацію про зброю, методику стрільби, описав правила змагань зі стрільби, техніку безпеки тощо. Серед іншого там було зазначено: «В уставі філїй «Сокола-Батька» наведене є між руханковими вправами також стрілянє. Є се вправа, яка виробляє бистрість ока і підготованє до оборони. […] Кожда вправа в стріляню мусить відбувати ся під доглядом начальника чи там отамана або їх заступників. Стрілянє з 6-мілїметрового фльоберту не вимагає окремого дозволу державних властий. Наколи би товариство хотїло стріляти з більших ручниць, в такїм разї мусить уладити собі стрільницю після війскового взору і постарати ся о право стріляня з ручниць».
Іван Боберський розробив та уніфікував термінологію зі стрільби. Завдяки йому у словнику української молоді з’явилися терміни «стрілянє до влучі», «поцілка», «влуча», «стрілець», «стрілиця», «стрільниця», «степінь», «постава» тощо. Наступного 1914 р. він планував видати ґрунтовнішу працю зі стрільби, однак його ініціативам завадила Перша світова війна.
Пластовий доріст товариства “Сокіл ІІІ” під час вправ з крісами. Львів, 1914 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
27 грудня 1913 р. відбулися загальні збори стрілецького куреня, який діяв при товаристві «Сокіл-Батько». Сокільський часопис «Вісти з Запорожа» на початку 1914 р. змінив назву з «Вісти з Запорожа. Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств» на «Вісти з Запорожа. Руханка, Змаг, Пожарництво, Мандрівництво, Пласт, Стрілецтво».
Популяризації стрільби серед членів «Сокола», руханкових, спортових, парамілітарних товариств і широкої громадськості сприяли спортивні змагання зі «стріляня до влучі»: перше відбулося 10 лютого 1913 р., друге – 19 квітня 1913 р., третє – 8 листопада 1913 р., четверте – 7 березня 1914 р. (п’яте заплановане на 29 червня 1914 р. не відбулося). Змагання проводилися в рухівні «Сокола-Батька». Незмінним організатором і головою суддівської колегії на них був Іван Боберський. Найкращими стрільцями «Сокола-Батька» на першому «стрілянні до влучі» були Володимир Неділка (перше місце), Юрій Вінцковський (друге), Семен Магаляс (третє).
Володимир Неділка (здобув перше місце), Юрій Вінцковський (друге), Семен Магаляс (третє) – переможці Перших спортивних змагань зі стрільби, проведених товариством «Сокіл-Батько» у Львові. Львів, вул. Руська, 20; 10 лютого 1913 р.
На надзвичайних загальних зборах «Сокола-Батька», 25 квітня 1914 р. в сокільській рухівні, за поданням Івана Боберського було схвалено зміну назви товариства з гімнастичного на «руханково-стрілецьке товариство «Cокіл»». Це було зроблено з огляду на те, що в організації упродовж 1912–1914 рр. активно провадився парамілітарний вишкіл членів. У травня 1914 р., після тривалих дискусій та обговорень, з’явився правильник однострою для стрілецьких куренів під керівництвом «Сокола-Батька», а також постанови для стрілецьких старшин.
З поширенням парамілітарного вишколу серед членів сокільських товариств у Галичині постало чимало питань стосовно організації стрілецтва. З цього приводу у липні 1914 р. на сторінках часопису «Вісти з Запорожа» опубліковано роз’яснення: «Не потрібно закладати осібні стрілецькі товариства, бо через се роздїлюєм наші сили, наші гроші і наш час. Коли маємо товариство «Сїч» або «Сокіл», то се товариство має заняти ся руханкою, пожарництвом, пластом а також стрілецтвом. Котра «Сїч» або котрий «Сокіл» хотять поширити стрілецтво, то пригадуємо, що в уставі товариств «С[окола]-Б[атька]» стоїть від 20 лїт параграф, що товариство занимає ся вправами в стріляню до цїли. Після закону можуть війскові власти позволити до науки війскову стрільницю лише товариствам, що мають назву «Schützenverein». Длятого треба на загальні збори товариства поставити «зміну уставу» і додати в назві товариства слово «стрілецький». Тодї буде назва звучала: Стрілецьке і руханкове товариство «Сїч» («Сокіл») або Стрілецьке пожарне і руханкове товариство «Сїч» («Сокіл»). В точцї про вправи товариства треба додати «полеві вправи», а в точцї про салю товариства додати «стрільницю». Є се зміни, потрібні лише в відносинах до війскових властий. Товариство з таким уставом носить виразно назву «Стрілецьке товариство» «Schützenverein» а війскові круги після закона можуть на відповідну письменну просьбу позичити до науки кілька крісів і позволити на стрілянє до влучі в війсковій стрільниці».
Поцілка (свідоцтво результативності стрільби), видане учаснику Четвертих спортивних змагань зі стрільби Сеню Горуку. Документ завірено суддівською колегією. Серед них підпис Івана Боберського. Львів, 7 березня 1914 р.
Своєрідним підсумком діяльності стрілецьких куренів при «Соколі-Батьку» під керівництвом Івана Боберського став Шевченківський здвиг у Львові, на якому були представлені: від «Сокола» – 78 осіб в одностроях, від «Січі» – 146 осіб. «Українські січові стрільці» виконали вправи вільноруч, зі списами та крісами. Про поширення парамілітарних товариств січовий стрілець Андрій Баб’юк писав: «І по цілій Галичині почали наші люде засновувати товариства «Січові Стрільці» – в яких учили молодих хлопців військових вправ. До товариства вписувався кождий, хто хотів. Впротягу одного року таких товариств було вже 86 по цілій Галичині і то не тільки в містах, але й по селах. Молоді хлопці радо вписувалися до «Січових Стрільців» і кождий навіть гордився тим, що належить до них».
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268с.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
14 серпня на сайті Фотографії старого Львова опубліковано статтю про відреставровану, зусиллями місцевої громади та за фінансової підтримки органів влади і окремих фундаторів, ‒ дерев’яну церкву в с. Черепин Давидівської ОТГ.
Маленьке село Жирівка, яке розкинулось за кілька кілометрів від Черепина, також має у своєму історичному надбанні одну з унікальних дерев’яних церков регіону. В 2020 році церковна громада святкувала 250-літній ювілей з часу побудови храму Архистратига Михаїла.
Про першу церкву в Жирівці, яка передувала теперішній, є згадки в джерелах, датовані 1550 роком (2). Про рік зведення у галицькому стилі наявної церкви в селі (не бойківському, як пишуть деякі автори – прим. І. С.) свідчить надпис на надпоріжнику її західних дверей.
Цей надпис переклав Василь Слободян, історик архітектури, один із авторитетних дослідників дерев’яних храмів: «Благословінням Отця і Сина і Святого Духа збудована ця церква Року від народження Христового 1770 дня 1 травня за пресвітера Андрія Снігоревича». Доцент кафедри реставрації архітектурно-мистецької спадщини Національного університету «Львівська політехніка» Юрій Дубик, який бере участь у теперішній реставрації храму, стверджував, що є три надгробки на сільському цвинтарі поруч з церквою. Один з них належить, правдоподібно, власнику села, який, за припущенням п. Юрія, міг бути водночас і фундатором дерев’яної церкви в Жирівці (2). В 1865 році її відремонтували. Як дослідив краєзнавець В. Лаба, в 1901 році в Жирівці мешкало 914 парафіян, в 1931 році їх було тільки 950. Перед початком Першої світової війни громада села почала збирати кошти на будівництво нової церкви, яку так і не звели (1).
До речі, уродженцями Жирівки в минулому столітті була ціла плеяда ченців різних монаших спільнот УГКЦ: Чину Найсвятішого Ізбавителя (Згромадження отців редемптористів) ‒ Стефан Шавель, рідні брати, отці Григорій Шавель і Степан Шавель, брати, отці Дмитро та Іван Леб’як, брат Мар’ян Галан, мученик за віру; Студитського Уставу – схимонах Мар’ян Пигель, брат Йосафат Пигель; Чину св. Василія Великого – брат Маркіян Матей Моспан та ін. Також вихідцями із Жирівки були монахині Чину св. Василія Великого і Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія. Серед патріотичних постатей варто згадати Любов Комар, українську підпільницю, радистку УПА.
Після ліквідації УГКЦ в 1946 році дерев’яний храм Архистратига Михаїла в Жирівці спіткала трагічна доля, як і у всіх довколишніх селах, ‒ його зачинили, а громада змушена була перейти в підпілля. Люди тримали ключі від храму в себе, не допустили того, щоб в ньому совєтська влада облаштувала якісь господарські приміщення, як це мало місце в інших сакральних спорудах такого типу. Час від часу віряни відкривали, доглядали її, але оскільки храм був не діючим, то руйнувався, навіть перехилявся… Врятувало те, що церкву Архистратига Михаїла в Жирівці відкрили в 1989 році, одну з перших в регіоні після виходу УГКЦ з підпілля. До речі, за підпілля тут служив о. Богдан Білинський (1928-2011), який з 1993 року виконував уряд пароха села, одночасно викладав догматику в Львівській духовній семінарії, похований на цвинтарі в с. Жирівка.
На початку 1990-го року під керівництвом місцевого дяка Євгена Дробенка жирівська церква Архистратига Михаїла була укріплена у фундаменті (2). Ось як описав її стан до реставрації краєзнавець В. Лаба: «Тризрубний триверхий храм зовні реставрований в кінці 2010-х років (крім покриття куполів). До північної та південної стін вівтаря прибудовані ризниці. По периметру будівля має широке піддашшя, яке заодно суміщене з покриттям ризниць. До храму, який має розмір 17,9 м x 9,7 м існує два входи ‒ із заходу та півдня. На південь від церкви стоїть триярусна дзвіниця, … нижній ярус якої відкритий» (1).
В 1990-х будівлю храм покрили бляхою. Це було швидким і оптимальним рішенням для того, аби споруда вистояла. Пізніше почались дискусії, що далі робити з покриттям для жирівської церкви. Декілька років тому громада почала будувати новий мурований храм, який стоїть неподалік старовинного. З відкритих джерела в інтернеті відомо, що в Жирівці зараз зареєстровано біля 600-та мешканців.
«Зазвичай, у таких випадках про стару церкву забувають і вона доживає останні роки. Але не тут», ‒ переконана журналістка Мирослава Іваник (3).
В 2020 році почалась реставрація дерев’яного храму в Жирівці. Її основним ініціатором стала місцева громада, яка за підтримки свого пароха о. Юрія Нецька та за благословенням митрополита Ігоря (Возьняка) розпочала збір коштів на реставрацію. Лише за неповний рік храм кардинально змінився: майстри з Косівщини замінили ззовні покриття стін з металу на ґонт. Ідея повернути церкві первісний вигляд об’єднала чимало людей. Кошти шукали звідусіль, місцеві мешканці допомагали не лише грошима, але й працювали спільно з майстрами із Гуцульщини. Вони прислухалися до думки фахівців в ході відновлення свого храму, що не так часто бувало в інших місцевостях, де проводили такі роботи. «У цій історії також важливо те, що церква в Жирівці є частиною системних змін, що відбуваються у ближніх селах. Мешканці чесно зізнаються: на реставрацію наважились, бо побачили приклад та отримали підтримку від громади села Вовків, де відновлення храму почали роком раніше (в 2019 – прим. І.С.). Ті ж своєю чергою надихались прикладом ініціативи з порятунку дерев’яного храму у сусідньому Кугаєві», ‒ наголошує журналістка М. Іваник (3). Була організаційна підтримка львівського реставратора Юрія Дубика, Товариства охорони пам’яток і фінансова підтримка Фонду збереження сакральної спадщини зі США. Президентка названого Фонду Христина Лев, правнучка знаного архітектора Василя Нагірного пожертвувала немалу суму грошей на це благородне діло у Жирівці. Зі свого боку Львівська ОДА також дала кошти на протипожежні засоби, а нещодавно начальник Управління культурної спадщини п. Василь Петрик доповнив «безпеку» церкви сучасними вогнегасниками.
Відреставрований храм Архистратига Михаїла в с. Жирівка, збудований в галицькому стилі
За словами архітектора Юрія Дубика, реставраторам важко було оцінити технічний стан зрубу під бляхою. «Тому ми допускали, що він може бути в складному стані. Водночас проєкт передбачає не лише заміну одного покриття на інше, а й укріплення стін», – наголосив Ю. Дубик (2). Коли вдасться зібрати кошти, то замінять і бляху, яка є на куполах. Очевидно, в умовах теперішньої жорстокої війни це буде важче зробити.
Відреставрована дзвіниця біля храму в Жирівці
Інтер’єр храму Архистратига Михаїла також є унікальним з погляду наявних сакральних елементів. Спочатку звернемо увагу на вівтар із кивотом особливої краси. За словами священника храму о. Юрія, кивот відкривається на Великдень і в такому стані перебуває до свята Вознесіння Господнього.
Архітектор Ю. Дубик зауважує, що, скоріш за все, за структурою і способом виконання, вівтар виконаний для церкви латинського обряду, зокрема для одного з костелів, хоча польський дослідник Гембарович висунув гіпотезу, що його перевезли з латинської катедри, що на площі Ринок у Львові (2).
Вівтар храму Архистратига Михаїла в с. Жирівка
За царськими воротами, за вівтарем на колонах «містяться» красиві ангели, дуже подібні до своїх прототипів у церкві св. Андрія, що на пл. Соборній. Внизу, за кивотом, є різьблена композиція «Сотворення Адама». Адам зображений у вигляді чоловіка з вусами, разом із кількома ангелами, він відпочиває в Едемському саду. Всі елементи з різьби за вівтарем зроблені на дереві, поліхромні», ‒ переконаний Ю. Дубик (2).
Композиція за вівтарем «Сотворення Адама»
Окрему увагу молільника і звичайної людини привернуть також ікони дерев’яного храму в Жирівці. Архітектор Ю. Дубик вказує на нетрадиційний за своєю структурою іконостас: хоч звично помічаємо чотирьох євангелістів, але пророки Мойсей та Ілля розміщені вгорі (на традиційних іконостасах вони є внизу). Загалом дослідникам важко наразі встановити конкретні роки виготовлення іконостасу, вівтаря, багатьох елементів за вівтарем, та всі вони точно належать архітектурі стилю бароко XVIII ст. За словами пароха о. Юрія, під час великого посту запрестольну ікону Богородиці піднімають вгору і заміняють на Розп’яття Христове (воно ж має однаковий розмір з іконою).
Іконостас у стилі бароко
Ікони на бічних вівтарях були закриті «пізнішими» іконами. Під час реставрації храму восени 2020 року їх зняли. Відповідно з’явилися справа – ікона св. архистратига Михаїла, зліва ‒ ікона воскреслого Христа. Вони після їх несподіваної «появи» в часі реставрації були в задовільному стані, це по суті стало відкриттям для фахівців-реставраторів.
Відновлена ікона Воскреслого Христа після реставрації
На відміну від традиційних іконостасів, тут ряди пророків, апостолів розміщені в існуючій архітектурній споруді, тим самим не закривають самого вівтаря.
Полотно-композиція «Хресна дорога»
Коли ввійти через бічний вхід справа, обов’язково приверне увагу полотно-композиція «Хресна дорога», яка, на думку, Ю. Дубика, була свого часу принесена до храму, можливо, хтось її купив чи пожертвував.
Чудотворна ікона Богородиці з 1816 року
Справа помітна чудотворна ікона Богородиці 1816 року (фундатор ‒ Василій Лис), вона відновлена ще до реставрації храму. На зворотньому боці цієї ікони зображено Архистратига Михаїла з іншими ангелами.
Хори жирівського храму
Є ще одна сакральна цінність храму в с. Жирівка, яка недоступна зору подорожнього чи молільника ‒ найдавніша збережена українська плащаниця-воздух з семифігурним зображенням Оплакування Христа. Жодна із вцілілих плащаниць не зображає руки Христа складені на грудях, так як бачимо на цій плащаниці. Вона є гаптована на малиновому шовку і походить з XV ст., зберігається в фондах Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького. Сюди її привіз із с. Жирівка перший директор цього культурного закладу Іларіон Свенціцький, в обмін на іншу, нову плащаницю.
Плащаниця-воздух із церкви с. Жирівка, яка зберігається в Національному музеї у Львові. Фото: Гал-інфо.
Крім Богородиці та св. Івана, на жирівській плащаниці зображено чотири ангели з рипідами (своєрідні літургійні віяла у вигляді металевих або дерев’яних кругів). «За тілом Спаса зображено киворій з лампадою, що символізує напрестольний киворій у храмі. Таким чином сцена має також символічне євхаристійне значення», ‒ наголошує мистецтвознавиця Роксолана Косів (4).
Ця плащаниця унікальна не тільки сюжетом, символізмом, а й матеріалами, які лежать в її основі – шовк, металеві нитки, тощо. Ще перед зміною свого місцязнаходження ця сакральна річ експонувалася на першій виставці українського церковного мистецтва у Львові, яку організував Ставропігійський Інститут в 1899 році.
Загалом ікони та інші сакральні речі жирівської церкви чекають свого дослідника і відтворення цікавих фактів з архівних документів.
Незважаючи на складні часи в нашій державі, церковна громада в с. Жирівка продовжує будівництво нової церкви і підтримує стару. Вона звертається до усіх охочих підтримати фінансово цю справу задля збереження сакральної спадщини нашого краю.
Отримувач: УГКЦ с. Жирівка
ЄДРПОУ 40125305
р/р UA 51325796000002600300483722
Львівське обласне управління АТ «Ощадбанк» м. Львова,
також:
ЄДРПОУ ІНН 40125305
UA 523252680000026002118728003 (ам.дол.)
UA 163252680000026004118728001 (гривня)
Призначення платежу: благодійний внесок
Цими днями в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) експонується розкішна виставка графіки Діни Турук під назвою “Антураж”.
Чудові лінії, майже об’ємні зображенні на мінімалістичному тлі створюють ілюзію вишуканих робіт японських майстрів. Важко уявити, що це перша авторська виставка художниці в цій техніці.
Діна Турук
“Якщо не враховувати колективні виставки, то це перша моя виставка в такому стилі. Графіку я не виставляла. Виставляла фотографію, зокрема художні фотографії, – каже Діна.
Захоплення графікою прийшло до мисткині відносно недавно і досить випадково. Але, дивлячись на її роботи, цього не скажеш.
Діна Турук. Літній День. Папір, кулькова ручка
“У 2016 році мені випадково прийшло повідомлення про проект київського галериста Карася «А4, кулькова ручка» і з того часу трошки малювала для нього. Але з початком ковіду проект закрився, а я в цю тему втягнулася. Малювала для себе, щось дарувала друзям – от так наскладався стосик робіт. Друзі радили зробити виставку, ну і зв’язалися з Євгеном Булавіним та й узгодили. Тим більше, що з кав’ярнею “Штука” у нас давня історія – ще з фотоконкурсу на кращого львівського кота”, – розповідає мисткиня.
Власник кав’ярні “Мазурек” вирізняється тим, що вміє знайти справжні родзинки, відкрити нові грані і показати творчість митців у зовсім новому світлі. Так і в цьому випадку від відкрив в Діні Турук її давнє студентське захоплення графікою, а результатом стала чудова виставка.
Діна Турук. Пташка. Папір, гелева, кулькова ручка
“Виставка називається “Антураж”. Коли я вчилася в інституті на архітектурі, то нас там вчили малювати антураж. Тобто, спеціально не вчили, але коли оформляли проекти, то треба було малювати людей, дерева, машини. З того часу я займаюся графікою, як є вільний час і душа просить”, – зазначає художниця.
Виставку Діни Турук під назвою “Антураж”можна оглянути в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) до 21 вересня.
В неділю, 28 серпня 2022 року, о 16:00 у Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського (вул. Листопадового Чину, 11) відбудеться презентація документального фільму «Кольорові сни Олекси Новаківського». Подія приурочена до 150-річчя від дня народження Маестро.
«Кольорові сни Олекси Новаківського» є частиною серіалу «Гра долі», створеного за підтримки Українського культурного фонду. Під час заходу Ви матимете нагоду поспілкуватися із творцями фільму, дізнатися секрети складного і захопливого процесу створення кінострічки.
Над фільмом працювала команда студії “Віател”:
ведуча – Наталка Сопіт
авторка сценарію – Галина Криворчук
режисер – Василь Вітер
оператор – Арсеній Бортник
звукооператор – Олег Головьошкін
Наукова консультантка – завідувачка ХММ Олекси Новаківського Ірина Різун.
Фільм розкриває сторінки життєпису і творчості самобутнього українського художника Олекси Новаківського. Тож, це чудова нагода «зустрітися» із митцем напередодні дня пам’яті про нього!
Кінострічку будуть демонструвати у майстерні Олекси Новаківського, де фільмували основну частину вищезгаданої роботи. Творчу атмосферу заходу доповнять музичні композиції Миколи Лисенка і Василя Барвінського. Піаністи Віталій Дворовий і Христина Бенюк виконають твори на роялі з дому родини Колесс. Вхід – вільний.
Великий театр (Львівська Опера). Львів. Автор Станіслав Тондос.
Сьогодні продовжуємо розповідати про історію зведення Львівського оперного театру. Першу частину можна прочитати тут.
Конкурс
Конкурси на плани тої чи іншої споруди були характерною ознакою архітектурного життя Європи другої половині ХІХ – поч. XX ст. Проводились вони і у Львові. Саме за конкурсними проектами збудовано Галицький сейм (зараз університет), промисловий музей (пр. Свободи, 20), костел Св. Єлізавети, дирекцію залізниці тощо.
Будівля Галицького Сейму (1923 р. буде передана університету). Фото 1898 р
Тому не дивно, що на проект такої визначної споруди, як міський театр, було оголошено конкурс, результати якого визначало журі. У його складі були президент міста Львова М.Мохнацький, делегат Крайового Відділу (виконавчого органу самоурядових влад Галичини) і ще 9 членів, шестеро з яких – архітектори, обрані міською радою. Такими стали Форстер, Дзєконьський, Одживольський, Яновський, Гохбергер (директор міської будівельної управи) і Захарієвич.
Згідно з умовами конкурсу, їх прізвища були оголошені тільки за два місяці до закінчення терміну внесення проектів, який припадав на 1 січня 1896 року.
Передбачалися премії – 6 тисяч зл.р. за 1 місце, 4000 за друге і 3000 за третє. Крім того, згідно з умовами конкурсу в ньому могли брати участь тільки “архітектори польської та руської національності”, що виключало участь чеських, австрійських, угорських та інших зодчих. Через суворі умови конкурсу на розгляд журі надійшло усього два проекти, а третій (під девізом “Fredro”) залишився поза конкурсом. Пізніше ця обставина стала предметом гострої критики самого конкурсу і його результатів, а один з членів театральної комісії магістрату (яка укладала умови для конкурсу) архітектор В. Равський змушений був виправдовувати це тим, що нефахівці “переголосували” в ній архітекторів.
Вінсентій Ян Равський
Але на 12 годину 1 січня 1896 року до конкурсного комітету надійшло лише два проекти: перший під девізом “Ludendo monet”, другий – “Justitia”. Тому журі в першу чергу перевіряло відповідність проектів умовам конкурсу у художньому і практичному сенсі. Оскільки відповідь була позитивною, то журі продовжило свою роботу і почало детально оцінювати кожен проект.
До переваг проекту “Ludendo monet” журі зарахувало вдале вирішення вестибюлю, сходів, імператорської ложі, практичне розв’язання сцени і куліс.
Макет оперного театру у Львові. “Tygodnik illustrowany” № 26, 1899 р.
Однак були зауваження щодо розмірів глядацького залу та сцени, конструкції перекриттів і пропорції поверхів. Акцентувалося на монументальному характері архітектури і вдалому вирішенні вигляду споруди.
В проекті “Justitia” схвально відзначили менші габарити будови, що заощадило б кошти на виконання, критий портик перед входом, розпланування залу, сходів і сцени. Однак критиці було піддано розміри вестибюлю, вирішення закулісних приміщень та імператорської ложі. Негативно сприйнялося і вирішення екстер’єру споруди, зокрема, дріб’язковість декору, потрійне членування та вирішення дахів, особливо “мансардного” над глядацьким залом.
Зигмунт Горголевський (1845-1903)
Порівнюючи обидва проекти, журі дійшло висновку, що жоден з них не надається до безпосереднього виконання. Але більшість переваг, в першу чергу у вирішенні зовнішнього вигляду споруди, згідно з рішенням журі, мав проект “Ludendo monet”, який і отримав перше місце. Його автором був Зигмунт Ґорґолевський (1845-1903). Другу премію, відповідно, дістав проект “Justitia” краківського архітектора Яна Завейського (1854–1922).
Павло ҐРАНКІН, Євген СОБОЛЄВСЬКИЙ
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
Продовжуємо публікувати відеопоради, записані спеціально для українських музеїв працівниками Канадського інституту консервації (Canadian Conservation Institute) в рамах ініціативи допомоги в умовах війни.
Сьогодні у відео ви дізнаєтесь про зберігання архівних документів, графіки та фотографій. Відео, в першу чергу, стане у пригоді невеликим громадським і приватним музеям, для збереження та транспортування своїх фондів.
В неділю, 28 серпня 2022 року, з 12:00 на площі Маланюка Львівська Національна філармонія та оркестр INSO-Lviv організовують вже другий солодкий ярмарок на підтримку ЗСУ.
На гостей чекають автентичні гурти, гурт Band.iT, солодощі, мистецькі твори, крафтова випічка, – повідомили організатори.
«Наші захисники зараз на передовій воюють за нашу з вами незалежність, захищаючи нас від окупанта. Ми тут, в тилу, маємо зробити все, аби допомогти їм здобути перемогу. Кожен своєю щоденною працею і більше, посильним внеском на їхню підтримку. Переможемо спільними зусиллями, — кажуть організатори, — маємо за ціль цього разу зібрати 202 000 на потреби для наших захисників», – розповіли музиканти.
На першому ярмарку було зібрано 144 716 гривень. Усі кошти передані воїнам, які боронять нашу з вами незалежність.
Кожен, хто ходив на гору Парашку, пам’ятає останню галявину перед виходом на хребет. Але мало хто знає, що до війни тут був туристичний притулок або схроніско (з польської мови “schronisko“).
Ця галявина називається Черенище і на ній дуже зручно перепочивати після довгого лісового переходу. Деколи туристи з наметами ставлять тут біваки, позаяк на хребті досить часто дують сильні вітри, а тут завжди затишно, та ще й неподалік є джерело.
Як було би добре в наш час мати такий прихисток на маршруті “Сколе – Парашка”. Він безумовно користався би значною популярністю серед туристів.
Трошки історії
У 1930 році було створено Дрогобицько-Бориславський Відділ Польського Татранського Товариства (ПТТ) і в тому ж році було відкрито нічліжну інфраструктуру з використанням вже існуючих об’єктів: в Орові під Цюховим Ділом у будинку фірми Gazolina S.A. (на 29 туристів) та біля Майданського Потоку (в Мальмансталі) у будівлі фірми Godulla (на 23 особи). У 1932 році Відділ орендував у спілки братів Ґредлів п’ять мисливських будинків і облаштував у них незагосподаровані туристичні притулки: на Зелеміні, на Магурі, під Магієм, на Буковинках біля Тухлі і на галявині Черенище, прямо на маршруті зі Сколього на Парашку.
Незагосподарованими притулками називались будинки для туристів, в яких не було обслуги і постійно ніхто не проживав, наприклад, опікун або сторож. Натомість власник або орендар (приватна людина чи туристична організація) мусив дбати про стан будинку і піклуватись про наявність в ньому усього, що потрібно туристам – ліжка або нари, пічка, дрова, казанки, посуд тощо.
Мапа 1935 року, на якій буквами “Schr” позначено схроніско. На доданих фото – галявина Черенище і оголошення про відкриття притулку.
Сколівське Коло Дрогобицького Відділу ПТТ провело ремонти деяких будиночків з метою розвитку ще й зимового туризму: було змінено підлогу, дахи, нари і пічки. В результаті у 1933 році на Черенищі було відкрито повноцінне цілорічне загосподароване схроніско.
Схроніско ПТТ на Черенищі під хребтом Парашки (фото з колекції М. Орловича)
На цій світлині не видно, як саме виглядала будівля притулку, але нічого особливого в ній не було, оскільки це був типовий мисливський будинок, подібний до схроніска на Тростяні, яке також було влаштоване в хатці ґредлівської лісової служби і відкрито у лютому 1934 року.
Схроніско на Тростяні. Світлина Романа Пухальського, друга половина 1930-х років
Попри невеликі розміри в будинку було 10 ліжок і 20 сінників на нарах. Взимку в ньому могло заночувати 10 туристів. В 1935 році з’явилась інформація, що ПТТ вирішило провести ремонт і підвищити категорію об’єкту. Але роком пізніше ці плани було відкинуто. З того часу притулок стояв незагосподарованим, а ключі до нього туристи могли отримати в бюро ПТТ в Скольому, яке в той час знаходилось в будинку Польського Гімнастичного Товариства “Сокіл”.
Будинок Польського Гімнастичного Товариства “Сокіл”
На жаль, як і усі інші високогірні туристичні об’єкти в Українських Карпатах, схроніско на Черенищі зникло у воєнному лихолітті. Мало того, після Другої світової війни було впроваджено бездушне слово “турбаза”, а назва схроніско потрапила під заборону, оскільки асоціювалася з бандерівським рухом. Зрештою це не було далеким від правди, оскільки різні високогірні колиби, хатки і будинки часто використовувались вояками УПА, яких в околицях гори Парашки не бракувало!
Вид на Парашку. Поштівка 1930-х років
З часом про притулок на Черенищі усі забули, аж раптом у 1986 році в Лондоні вийшла друком збірка поезій Войцеха Ліса-Ольшевського (1905 р., Львів – 1986 р., літературний псевдонім Войцех Леополіта), який у 1932 році працював сколівським міським суддею. І хоча його поезія не надто високого рівня, однак вона безумовно цінна, як кожні ностальгічні спогади людини, яка була закохана в гори і викладала пережиті емоції на аркушах паперу. У цій збірці є вірш “Черенище над Сколем”, уривки з якого варто привести (переклад дослівний, повний вірш польською мовою – тут). Коли читаєш цей вірш, складається враження, що ти йдеш разом з поетом – і бачиш, і чуєш, і відчуваєш те саме, про що він так влучно написав.
Вид на Парашку. Поштівка 1930-х років
Черенище над Сколем
“Скільки ж спогадів пов’язано з цією назвою. Я бачу Сколе! Та стрімка доріжка, що веде вгору Над яром глибоким, крізь вітроломи, Що бурі творили роками – А над Опором містечко і будинки, Що понад рікою присіли півколом – Залізнична колія, що повзе по долині. Відголос потягу, що сопе десь в далині, І це сопіння луною з гір вертається, І від Парашки схилів відбиваючись, поволі свій ритм і силу втрачає, Хвилями десь у світі широкому зникає. Ідемо разом тою дорогою по схилу до Черенища. Шум ріки допливає І заспокоює серце своєї музики чаром. І тиша навколо! Така собою чарівним І так чудесним для людини є даром. /…/
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Львівський монетний двір (ЛМД)– один із небагатьох центрів монетного карбування, що діяли на території теперішньої України впродовж всієї її історії. Перший тривав найдовше – з 1354 до 1412 року. У 1412 році Львівський монетний двір припинив свою діяльність.
Відновив свою роботу львівський монетний двір у 1656 році підчас окупації військами Швеції майже всієї території Польщі. У лютому 1656 року король Ян Казимир прибув до Львова, а 1 березня видав універсал про перекарбування церковного срібла на монети.
У 1660 році у Львові розпочався третй етап монетної емісії і викликаний він був економічним станом держави – змучена козацькими та шведськими війнами економіка Польщі вимагала нової емісії. Вона завжди приносила вигоду тим, хто карбував монети з певним зиском. Тоді у Львові випускали золоті дукати і дводукати, талер, орти, шестигрошовики і півторагрошовики.
Вже традиційно частуватиме всіх гостей Торгова Марка Кава Старого Львова. Вхід безкоштовний.
Встановлений восени 2015 р. у Львові пам’ятник митрополитові Андрею Шептицькому має свою цікаву історію, що сягає початку 1930-х років. Тоді ініціатором створення у місті...
