Брідщина з кінця XVIII ст. і до 1918 р. була прикордонням Австрійської (з 1867 р. Австро-Угорської) та Російської імперій. На ці часові рамки припадає не лише дія привілею вільного торгового міста Броди (1779-1880), про що написано вже чимало статей, розвідок і навіть ґрунтовних досліджень. Це є також період «тіснішого знайомства» мешканців нашого краю з Російською імперією, її законами, порядками (в тому числі й негласними), підданими, бюрократичним апаратом та іншим.
Прикордонне розташування дуже сильно впливало на соціально-економічне та політичне життя краю, його мешканців. Ось одна з багатьох історій, які траплялися колись в нашому краї – на давньому австро-російському пограниччі. Ця бувальщина могла б бути основою для сюжету одного з творів нашого земляка Йозефа Рота (1894-1939), який дуже любив описувати це прикордоння та різні події, що тут відбувалися.
Пригода трапилася влітку 1903 року з мешканцем недалекого від Бродів села Гаї Дітковецькі, що знаходилося при самому австро-російському кордоні, Петром Рип’янським. Він був власником мисливської рушниці, яку хотів продати. Як покупець зголосився до нього його кум Андрій Бохенек з Гаїв Лев’ятинських, розташованих по іншу сторону кордону, на російській території. Бохенек запропонував продавцю два рублі за рушницю, на що той згодився. Рип’янський мав отримати гроші через тиждень, тоді й рушниця мала перейти у власність покупця. Під час угоди був присутній російський солдат Саніков, який уважно слідкував за перебігом процесу купівлі-продажу.
Через тиждень російський солдат, втаємничений у цю справу, прибув до Рип’янського, ніби від Бохенека, і сказав, щоб той взяв рушницю і приніс покупцеві, за що одразу мав би отримати гроші. Не підозрюючи нічого поганого, Рип’янський послухав об’їжджчика (так називали російських прикордонників, від «об’їжджчик» – той, хто об’їжджає певну територію, ділянку, охороняє її) і в його товаристві відправився до місця, від якого до пограничного стовпа віддаляло їх кроків чотири. В цій хвилі Саніков зняв з плечей карабін і завдав Рип’янському кілька сильних ударів, що той аж упав на землю, забризканий кров’ю. За допомогою інших солдатів, які прибігли йому на допомогу, Саніков переніс його на російську сторону. Там один із російських прикордонників всівся Рип’янському на груди, інший зараз же скочив у жито і приніс звідти сховану пляшку горілки, яку поклав біля селянина. Таким чином вони мали намір сфабрикувати затримання селянина за контрабанду горілки з Австрії до Росії.
Тим часом Рип’янський, прийшовши трохи до тями, побачивши, до чого йде справа, зібравшись зі силами, скинув з себе солдата Андрєєва-Юдкіна, який сидів на грудях, і утік від своїх мучителів та перебіг на австрійську сторону. Але росіяни повторно схопили свою жертву, незважаючи на те, що вдруге порушили кордон і викрали громадянина іншої держави.
Численними ударами прикордонники позбавили притомності селянина й перенесли його до «Веселого посту», де перебували російські офіцери. Цей пункт пропуску був розташований неподалік Гаїв Лев’ятинських. Пролежавши на землі всю ніч, Петро Рип’янський зранку прийшов до тями і набрався трохи сил, щоб у супроводі патруля з кількох об’їжджчиків зміг приплентатися до Радивилова. Тут слідчий суддя заявив йому, що він є обвинувачений у контрабанді й через те його відправляють в тюрму до Кременця. Даремно просив житель с. Гаї Дітковецькі про помилування, посилаючись на втрату сил, спричинену нелюдськими побоями. Марно він покликався на висновок лікаря, який обстежував його стан. Наказали йти і поволокли його далі.
Після п’яти місяців слідчої тюрми в Кременці Рип’янського було доставлено до Луцька, де він постав перед військовим судом, який виніс вирок – півтора року ув’язнення. З того часу для нещасного в’язня розпочалася нова одіссея. З луцької тюрми його потягом перевезли у Радивилів, звідти до Дубна, а далі до Рівного, Одеси, Миколаєва. Через три місяці Рип’янського доставили до Москви, а після кількох днів перевезли до Володимира-Волинського, де його нарешті звільнили.
Як зазначали в тогочасній пресі, «Ці поневіряння бідного селянина по різних в’язницях – це загадка, над розв’язанням якої ломлять голову навіть російські чиновники. Можливо, вважали, що жертві набридне життя і він сам собі його вкоротить».
Звільнений Петро Рип’янський вирішив добитися справедливості й подати скаргу на Санікова, Юдкіна та їхніх поплічників. Однак, як написав журналіст, котрий висвітлив (зі слів потерпілого) ці поневіряння селянина з Гаїв Дітковецьких, «здається, що його лист, як то зазвичай відбувається в подібних випадках, скерують на Бердичів*».
* Фразеологізм «писати на Бердичів» використовується у випадку, коли листи не доходять до адресатів, тобто «писати в нікуди», «не отримати відповіді».
Василь СТРІЛЬЧУК
Джерело: Історична спадщина Бродів
