Львівський національний академічний театр опери та балету ім. С. Крушельницької запрошує найближчим часом відвідати низку вистав та концертів.
Про це повідомили організатори.
25 лютого о 17:00 відбудеться концертне виконання однієї із найвідоміших опер В. А. Моцарта “Дон Жуан”. Як розповіли у театрі, оновлена опера захоплює новітнім режисерським трактуванням легендарного сюжету: вражаючі костюми, декорації та яскраве візуальне оформлення.
Напередодні першої річниці російського повномасштабного вторгнення Львівська національна опера спільно з Міністерством культури та інформаційної політики України запрошують долучитися до вшанування пам’яті полеглих воїнів-захисників України та усіх невинно убієнних, чиї життя забрала росія на концерті-реквіємі «Памʼяті нескорених» 22 лютого о 18:00.
У виконанні солістів, хору та оркестру Львівської національної опери прозвучить “Реквієм” Джузеппе Верді – одна із найдраматичніших композицій світової класики, сповнена лірики, болю та віри.
Також у програмі – твір української композиторки Вікторії Польової “Буча. Lacrimosa”, створений у пам’ять безневинним жертвам, що трагічно загинули від рук російських окупантів у Бучі.
За диригентським пультом виступить всесвітньо відома Кері-Лінн Вілсон – канадська диригентка українського походження. Саме під її орудою влітку 2022-го відбувся світовий тур «Ukrainian Freedom Orchestra» / «Українського оркестру свободи», під час якого українські музиканти виступили у найбільших містах Європи та Америки.
Більше інформації про вистави та квитки на сайті Львівської опери http://opera.lviv.ua/
Victoria Niro – молода співачка музичного лейблу Papa Music. Вона закохує у себе своїм неперевершеним голосом, янгольською зовнішністю і має багатотисячну аудиторію у Tik Tok. Українські військові Вікторію називають своїм талісманом, а прихильники у соцмережах безперервно очікують від неї нових хітів та відео.
Victoria Niro отримала просто шалену популярність і мільйони переглядів у Тік Тоці, виконуючи відомі кавери і підтримуючи бойовий дух наших захисників. Проте варто сказати, що артистка має і свої власні пісні.
І сьогодні Victoria Niro представила третій унікальний сингл “Віра” у співавторстві з Євгеном Тріпловим та Сергієм Рановим.
Основний меседж роботи – показати незламність духу українців. Пройшов майже рік зі дня повномасштабного вторгнення росії. Та, незважаючи на обставини, на щоденні турботи, та, інколи відчай, люди не втрачають віри у перемогу. Кожен вірить у відродження України та її світле майбутнє.
Треком “Віра” Victoria Niro хоче підтримати кожного українця, нагадати, що нас неможливо спинити. У нас є віра, яка надає крила.
“Пісня “Віра” має особливе значення. “Віра” – це реальна історія про дівчинку Віру, яка народилась в перші дні війни в бомбосховищі. Саме тому батьки дали це гарне ім’я їй, бо ми всі віримо у перемогу нашу. Інший сенс пісні. Ми Віримо у Збройні сили, у себе, в перемогу і мир! Найчастіше згадуємо про віру у молитвах. Тому ця пісня має особливий сенс, який показує нас справжніх і демонструє світу незламність нашого духу”, – говорить Victoria Niro.
Навіть, коли важко, то народжується у серці молитва, і “нас не спинити, бо у нас точно є віра” і крила. І тому “світло не згасне у наших вікнах” ніколи!
У сучасному світі 14 лютого – День Святого Валентина є одним із найпопулярніших днів для весіль, освідчень у коханні та зміцнення стосунків. Це західна традиція, яка набула популярності в останні кілька десятиліть.
Проте на території України є свої давні традиції, пов’язані із весіллями. До прикладу, можна згадати гуцульські весілля.
Гуцульське весілля, 1920-ті роки.Гуцульське весілля, 1920-ті роки.Гуцульське весілля, 1920-ті роки.
Cпеціально до свята ми підготували атмосферну добірку світлин на тему весіль на Гуцульщині. Фото датуються 1920-ми роками. На світлинах можна побачити молодят, їх родичів, гостей та священнослужителів, які проводять таїнство вінчання. В день весілля нареченого і наречену супроводжують бояри, дружби, дружки, світилки, свати, старости.
На цих світлинах вражає все. Від одягу молодят до святкової весільної ходи на конях.
Чи знали ви, що за давньою карпатською традицією, весілля може тривати щонайменше чотири дні. Напевно, така подія запам’ятовується надовго.
Гуцульське весілля, 1920-ті роки.Гуцульське весілля, 1920-ті роки.Гуцульське весілля, 1920-ті роки.
Весілля починається із вбирання весільного деревця у гуцульські китиці.
Досить цікавим є коровай в гуцулів. Він за традицією може складатись із двох калачів, які між собою перев’язані стрічкою. Зверху часто кладуть барвінок та сіль.
Переглядаючи фото, не можна не звернути на ті, де бачимо молодят та гостей на конях. Досі на Гуцульщині молодята часто до храму на вінчання їдуть на конях, замість автомобільного кортежу.
Гуцульське весілля, 1920-ті роки.Гуцульське весілля, 1920-ті роки.Гуцульське весілля, 1920-ті роки.
Чи знаєте ви скільки гостей кличуть гуцули на весілля? Кількість вражає. Це може бути від кількох сотень до тисячі.
На такому весіллі обов’язково мають бути музики, які виконують традиційні мелодії та створюють весільний настрій.
Головний елементом одягу молодої є віночок, оздоблений барвінком, часником і монетами.
Гуцульське весілля, 1920-ті роки.Гуцульське весілля, 1920-ті роки.Гуцульське весілля, 1920-ті роки.
На одному із фото бачимо, як молодята дивляться в отвір калачів. Це не випадково. Вийшовши з церкви, молоді дивляться на сонце через отвір весільних калачів, розривають їх та частують всіх присутніх на вінчанні. Тому таке фото було зроблене, що показати традицію.
Після перегляду таких фото хочеться хоча раз теж побувати на такому весіллі та відчути його незабутню атмосферу свята та автентичних традицій предків.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
Меморіальний музей-садиба родини Бандерів створений на родинному обійсті дідуся та бабусі Степана Бандери. У цьому будинку впродовж 1919−1927 років під час навчання у Стрийській гімназії проживав Степан Бандера, а також його брати та сестри.
Створення музею розпочалося з упорядкування скверу перед родинним будинком Бандерів (проєкт розробила архітекторка, культурно-громадська діячка Дарія Михаць) Стрийським Товариством садиби-музею родини Бандерів, активними членами якого були: Володимир Чабан, Петро Бандера, Любов Грицак та інші. Кошти на впорядкування скверу пожертвувала родина Бандерів, особливо долучився Володимир Бандера з Філадельфії, двоюрідний брат Степана Бандери, син Осипа Бандери, родина якого останньою покинула будинок 1944 року. Сквер як рекреаційна зона та місце проведення національно-патріотичного дозвілля відвідувачів став важливою частиною майбутнього Меморіального музею-садиби.
Відновлений сквер було відкрито 24 серпня 2001 року в день святкування десятиріччя Незалежності України. На урочистості прибула вся велика родина Бандерів. Чин його освячення здійснив Владика Юліян Ґбур.
Другим важливим етапом створення меморіалу була дворічна робота виконавчого комітету Стрийської міської ради, пов’язана з поверненням будинку Бандерів, позаяк після націоналізації будинок перебував в обласному підпорядкуванні, а відтак його передали у власність територіальної громади Стрийського району й розмістили в ньому інкубаторну станцію. Унаслідок наполегливих клопотань будинок Бандерів було повернуто у власність територіальної громади міста Стрия для створення музею.
Упродовж тривалого часу наукові працівники музею «Верховина» докладали чимало зусиль, щоб зібрати експонати для нового музею.
Проєкт експозицій та їхнє оформлення виконав художник Орест Скоп зі Львова.
Експозиції розміщено в шести окремих кімнатах:
– Лани – передмістя Стрия, мала батьківщина Бандерів;
– родовід Бандерів;
– сім’я о. Андрія Бандери;
– життя та діяльність Степана Бандери;
– пластовий рух та Степан Бандера;
– вшанування пам’яті Провідника.
Відвідуючи музей, можна помандрувати стежками дитинства Степана Бандери, а також познайомитися з усіма членами його родини. У музеї міститься величезна кількість особистих речей, документів і фотографій, ретельно зібраних і систематизованих працівниками краєзнавчого музею «Верховина».
Музей родини Бандерів було відкрито 1 січня 2010 року з нагоди 101-ї річниці від дня народження Степана Бандери.
Крім зазначених постійно діючих експозицій музею, відвідувачам пропонується тематичні теми:
– Степан Бандера та проголошення ЗУНР;
– Степан Бандера і Акт Злуки;
– Голодомор і Степан Бандера;
– Степан Бандера і вшанування Героїв Крути та ін.
Важливою складовою музейний фондів є відео матеріали: фрагменти з кінохроніки про перебування Степан Бандера на 20-х роковинам з дня смерті полковника Євгена Коновальця; похорон Степана Бандери; промова С. Бандери з нагоди 25-річчя створення ОУН (1954 р.); промова Степана Бандери записана в Мюнхені (1959 р.) тощо.
Вхід Вільний. До та після лекції традиційно пригощатиме Кава Строго Львова.
“Червона рута”, “Водограй”, “Пісня буде поміж нас”, “Два перстені” – пісні Володимира Івасюка зараз знає, мабуть, кожен. До дня народження легендарного композитора, співака та поета, відомі українські музиканти підготували ексклюзивний проект – “Івасюк. Відомий і невідомий!”
Унікальна подія відбудеться 16 березня у Львівській національній філармонії. Початок о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Уродженець Буковини Володимир Івасюк у другій половині 1960-х став зачинателем нової вітчизняної естради, а його твори і до сьогодні є одними серед найпопулярніших українських пісень усіх часів. Хоч прожив він усього 30 років, але встиг написати 107 пісень і 53 інструментальні твори. А ще писав музичний супровід до спектаклів.
У день народження композитора на сцені Львівської філармонії виступлять кращі голоси Львова – SHUMEI, Зіновій Карач, Марія Стоколяс, Fiji Band, Jazz Combo та Симфонічний оркестр Музичної академії імені Лисенка!
“Запрошуємо на незабутній вечір улюблених пісень Володимира Івасюка, чимало з яких вже стали народними. І нехай пісня буде поміж Нас!” – запрошують на концерт організатори VINIL Concert agency.
Муніципальне підприємство водопостачання працює із 1901 р. На початку воно називалося «Міський заклад водопостачання у Львові». У часи СРСР питаннями водопостачання і каналізації займався Львівський водоканалтрест. Сучасне ЛМКП «Львівводоканал» створене 31 серпня 1992 р. наказом № 78 Управління комунального господарства Львівського міськвиконкому.
Однак історія водопостачання міста Львова сягає доби Середньовіччя, княжої доби. Довший час вважалося, що перший гравітаційний водогін був побудований у перші роки XV століття, але зараз встановлено, що перший водогін з’явився у Львові іще в кінці ХІІІ ст. Отож, Фотографії Старого Львова починають публікацію циклу матеріалів про історію водопостачання та каналізації у нашому місті.
Панорама давнього Львова кінця XVI – початку XVII ст. Мідерит Абрагама Гогенберга за рисунком Авреліо Пассароті
«Львів, розташований на європейськім вододілі, мав із природи некорисні водні умови. Із хвилиною, як місто знайшлося серед оборонних мурів, треба було забезпечити місто водою. Тому що численні в середині міста криниці та зашкірні (ґрунтові) води не могли забезпечити постійного запасу здорової води, чи то в мирний час, чи то на випадок війни. Вирішено побудувати водопроводи на взір західноєвропейських міст. Підготовчі роботи в тій цілі розпочалися в 1404 р. Пляни розбудови збірників і водопроводів виготовив німець Петро Штехер», – так пише про початки водопостачання у Львові Олена Степанів у своїй книжці «Сучасний Львів».
Про німця Петера Штехера, який був львівським будівничим на межі XIV – XV ст., відомо мало. Відомо, що він походив із родини львівських патріціїв, у 1382 – 1384 та 1388 р. він був обраний лавником; у 1396 – 1409 р. Штехер був міським райцею, а також бургомістром Львова. Петер Штехер керував будівництвом Латинської катедри, а у 1404 – 1407 рр. займався будівництвом львівського водогону. Помер Петер Штехер у 1409 р.
Макет Львова княжої доби, який відтворює вигляд міста на 1340 р. Автори макету – Ігор та Любов Качор
Навіть сьогодні достеменно невідомо, де знаходився водозбірник водогону Петера Штехера. Бартоломій Зиморович у хроніці «Потрійний Львів» пише наступне: «1407… Петро Штехер, міський наглядач [будівництва], джерельну воду з лану шпиталя Св. Духа першим до [міста] серед мурів запровадив глиняними трубами». Але пізніші дослідники, в т.ч. і Роман Могитич, вказували на джерела в районі Личакова чи Погулянки. Тут треба згадати, що однією із перших ґрунтовних розвідок про найдавніші водогони м. Львова була книжка Люції Харевичової «Водогони старого Львова 1404 – 1663», яка вийшла друком у 1934 р.
Коли Львів належав до Галицько-Волинського князівства, містяни переважно брали воду із колодязів. Крім того воду в місто привозили у великих діжках, проте така вода вартувала недешево, а її якість була низькою. Львівські водовози згадуються в документах XIII – XIV століть. Перша згадка про водогін у Львові за часів Галицько-Волинського князівства датується 1292 р., вона міститься в грамоті Льва І. Археологічні розкопки в центральній частині міста Львова (1990-2010-ті рр.) виявили водогони, прокладені іще в XIV столітті із керамічних труб. Тут треба зауважити таку річ – центр княжого Львова, який почали розбудовувати іще за часів Данила Галицького, знаходився в районі сучасної площі Старий Ринок. У 1349 році, коли Львів був захоплений поляками під проводом Казимира ІІІ, центр міста було перенесено на південь – на сучасну площу Ринок. Відповідно гідрологічні умови на теренах Львова княжої доби, були іншими, більш сприятливими.
Пелчинський став, який знаходився в районі сучасної вул. Д. Вітовського. Світлина Кароля Блейма. Початок 1890-х рр.
Львів доби Середньовіччя фактично стояв на воді. Відомий львівський краєзнавець Борис Мельник так описував сучасний проспект Свободи на початку XVIII століття: «Вулиці, як такої іще немає. На місці сучасного правого ряд будинків стоїть оборонний мур із бойовими вежами. Там, де тепер проїзна частина – глибокий рів, наповнений водою із Полтви. На місці газону – оборонний вал. Перед ними тече бурхлива Полтва. А далі, до того місця, де зараз пошта і університет, тягнеться болото, густо заросле деревами і чагарниками. У трьох місцях його розсікають вулиці Широка, Сикстутська та Єзуїтська дорога (сучасні вулиці Коперника, Дорошенка та Гнатюка). Це вже не територія міста, а Галицьке передмістя». Містяни не могли використовувати для приготування їжі воду із оборонного рову, адже там розводили рибу і туди виливали нечистоти. На території Львова (в межах кінця ХІХ ст.) було чимало водойм. Річка Полтва протікала сучасному пр. Шевченка (перша згадка про нього датується 1569 р., тоді це була вул. Грабарська), тут був невеликий ставок, куди впадали потоки Сорока і Пасіка, які зараз несуть свої води у трубах під землею. На місці сучасної вулиці Дмитра Вітовського аж до початку ХХ століття були чималі Пелчинський та Панєнський стави. Ставок Шума був при сучасній вул. Костя Левицького на місці сучасної будівлі Личаківської районної адміністрації. На цих ставках у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. взимку активно організовували ковзанки.
Панєнський став, який знаходився в районі початку сучасної вул. Д. Вітовського. Світлина Кароля Блейма. Початок 1890-х рр.
До початку ХV ст. невеликий ставок був навіть на Ринковій площі, а проблема підтоплення підвалів у Середмісті була дуже актуальною в часи Серелньовіччя. На початку 1990-х краєзнавець Борис Мельник писав: «Не секрет, що однією із найболючіших проблем сучасного Львова є водопостачання. А між тим ця проблема має вже 600 років. Попри те, що середмістя Львова стоїть на воді, вже документами від 1407 року згадується перший водогін, яким йшла джерельна вода із-за міста. Річ у тім, що вода середмістя непридатна для вживання». Одним із факторів, який робив ґрунтові води Середмістя непридатними для пиття, були численні цвинтарі біля церков у межах міських мурів. Ці цвинтарі були остаточно зліквідовані лише після того, як Львів потрапив під владу Австрії.
Грот-водозбірник «Прибило» на Погулянці після реконструкції 1839 р. Рисунок Павла Гранкіна
У 2007 році на теренах міста Львова налічувалося біля 40 водойм, 100 джерел, а також потоки та річки загальною довжиною біля 51 км. Це, зокрема, джерела у парку «Залізна вода», місця витоків Полтви: потік Сорока на Кульпаркові та Пасіка на Погулянці, притоки Полтви Ортим, Снопківський потік з притокою Залізна вода; Вулецький; Клепарівський та Голосківський потоки; витоки річки Маруньки; Піскові озера (стави Франца), озерця «Зелене око» в районі вул. Кримської та ін.
У XV – XIX ст. у Львові було збудовано цілу низку гравітаційних (самопливних) водогонів, якими вода текла від джерел на львівських пагорбах до центру міста. Оскільки джерела знаходилися вище, а ніж середмістя, вода плинула під дією сили земного тяжіння. І сьогодні дослідникам невідомі усі джерела, які напували водою середньовічний Львів. Це і не дивно – в епоху Середньовіччя, коли Львів часто потрапляв в облогу, розташування джерел і водозбірників, а також траси водогонів тримали в таємниці. Під час археологічних розкопок на території міста знаходять труби (дерев’яні і керамічні) і, відповідно, дослідники роблять припущення про траси давніх водогонів.
Грот-водозбірник «Прибило» на Погулянці. Сучасна світлина Віктора Гальчинського
Історичні документи, які збереглися у львівських архівах, допомагають встановити темпи розбудови самопливних водогонів Львова: в 1411 році було прокладено 250 труб, а через два роки від головного водогону проклали чисельні відгалуження. У 1471 році завершене будівництво трьох водозбірників, у 1505 р. прокладено 241 трубу, а у 1535 р. – іще 504. В середині XVI століття у Львові діяло 59 великих і 42 менших трубопроводів. Вода надходила із пагорбів, які оточували середньовічний Львів, у тому числі із Личакова і Погулянки.
Зображення німфи-нереїди на фасаді гроту-водозбірника «Прибило». Сучасна світлина Віктора Гальчинського
У парку Погулянка досі зберігся водозбірник «Прибило» із барельєфами русалок. Цей водозбірник був споруджений орієнтовно у XVII ст., а у 1839 році його реконструювали. Від водозбірника «Прибило» було прокладено водогін до міста із дерев’яних труб (рур), відповідно до 1885 р. ця вулиця мала назву На Рурах. Водозабір в районі Погулянки функціонував іще у 1950-х рр. Водозбірник німецькою мав назву «Brunnenstube», тобто водяна комора. Водозбірник розташований на крутому схилі пагорбу, зліва від дороги до колишнього винзаводу, поруч із Центром творчості дітей та юнацтва Галичини. «Водна комора» глибокок врізана у схил, фасад із боків підпирають два масивні контрформи, складені, які вся споруда із каменю. Споруда прикрашена рельєфними зображеннями морських німф-нереїд у вигляді напівжінок-напівриб, які тримають у руках дари моря: мушлі та гілки коралів.
Давні керамічні труби львівського водогону XV ст. Експонат виставки «Львів і вода» Львівського історичного музею. Світлина Юлії Ліщенко
Авторами цих рельєфів, ймовірно, є львівський скульптор Пауль Ойтеле (1804 – 1889). Фасад і рельєфи створені у 1839 році – саме цю дату вирізьблено на замковому камені склепіння комори, куди можна потрапити через вузьку арку. Проте 1839 р., скоріш за все, це рік реконструкції, а не будівництва водозбірника, який є значно давнішим. Невелике приміщення 5,4 х 3,5 м. має склепінчасте перекриття, складене, на відміну від фасаду, із необробленого ламаного каменю. Всередині комори є басейн-відстійний розміром 3,8 х 1,9 м., колись його глибина сягала півтора метри. Приблизно посередині довжини басейну знаходилася зруйнована зараз перемичка. Тут накопичувалася і відстоювалася вода з навколишніх джерел, яка потім по трубах надходила до міста. Ззовні склепіння комори додатково було захищене кам’яними плитами, які частково збереглися.
На початку 2000-х рр., під час реконструкції вулиці Івана Франка були виявлені давні дерев’яні труби водогону, отож львівський краєзнавець Павло Гранкін зробив висновок, що місто в XVII ст. отримувало воду із джерел на територіях сучасного Стрийського парку і парку Залізна вода.
Давня дерев’яна рура (водогінна труба) – експонат Львівського історичного музею. Світлина Юлії Ліщенко
Після смерті першого будівничого водогонів Петера Штехера, його замінив органіст Петрус, який не був фахівцем в цій справі. Але за кілька років з’явилися майстри-професіонали. Для будівництва водозбірників та гравітаційних водопроводів влада міста нерідко запрошувало фахівців із інших міст та країн, які досконало володіли технологією будівництва водогонів. Так, у 1460 р. до Львова із Пльзеня прибув майстер Пйотр, а у 1464 році з’являється «рурмістр» (керівник будівництва водогону) Ганнес. У 1466 році посаду «рурмістра» обіймає Хорхе Бух, а у 1469 р. – Ян Тешер, а у 1470 р. – магістр Ян Нюренберзький. Над будівництвом львівських водогонів працював також німець Ян Тевтонік. Місто повністю забезпечувало майстрів водогону всіма необхідними матеріалами і оплачувало заробітну плату майстрам та їх помічникам. В якості премії майстрам із будови водогону та їх помічникам видавали сукно. Місто оплачувало лікування «рурмістрів», а в разі їх смерті брало на себе витрати на поховання, а родина фахівця отримувала допомогу. Пізніше «рурмістри» перебували на посадах протягом тривалого часу, місто щедро віддячувало їм за роботу. Зокрема у 1630 р. «рурмістр» Кшиштоф отримав від міста потрійне довічне утримання (воно розповсюджувалося на його дружину Дороту і сина Яна), а також шматок міського лану для влаштування пасіки.
Фрагмент дерев’яної водогінної труби XVII ст. Експонат виставки «Львів і вода» Львівського історичного музею. Світлина Юлії Ліщенко
Розмір винагороди фахівцям із будівництва і обслуговування водопроводів був чималим по тим часам. У міських книгах XVI століття зарплата трубника стоїть на третьому місці серед міських чиновників. Роботи із будівництва нових водогонів оплачувалися додатково, а роботу постійних і тимчасових помічників «рурміста» оплачували із міської казни. У 1624 – 1626 р. зарплата «рурмістра» складала 2 злотих на тиждень, а у 1627 – 1628 рр. – 2 злотих 9 грошів. Наприкінці XVII століття винагорода зросла до 3 злотих. Окрім того «рурмісти» отримували від міста дрова та свічки для опалення і освітлення своєї оселі.
Фонтан «Нептун», споруджений на місці давньої «водної скрині» (криниці) у кінці XVIII ст. Світлина початку ХХ ст.
Самопливні середньовічні водогони, за словами Бориса Мельника, сходилися на Ринку в криницю, яку називали «водною скринею» (басейн) зі східного боку ратуші. Криниця була влаштована у 1471 р. і потім прикрашена бронзовою скульптурою німфи Мелюзини та називалася на її честь. Уже із цієї криниці дерев’яні рури несли воду в будинки найбагатших містян. Станом на 1634 р. водопостачання здійснювалося до 86 будинків. Наприкінці XVII століття однієї криниці стало замало, отож у 1697 році спорудили іще одну – на південно-західному розі площі і прикрасили її статуєю Нептуна. Менш ніж за 50 років, у 1744 році з’явилася і третя криниця – на південно-східному розі Ринку. Вже за австрійських часів, у 1793 р. на площі Ринок спорудили чотири фонтани. Для двох із них використали старі криниці («Діана» і «Нептун»). Кожен фонтан дістав восьмигранну чашу, увінчану скульптурою персонажа давньогрецької міфології. Фонтани на Ринку створив відомий скульптор Гартман Вітвер. Окрім «водних скринь» на пл. Ринок, у 1482 р. криниця була влаштована біля Краківської брами, у 1490 р. в кінці вулиці Краківської та біля жіночої лазні, у 1492 р. – перед монастирем Божого тіла. «Водні скрині» були також споруджені і в передмістях. Відомо про «водні скрині», які розміщувалися на пл. Старий Ринок біля синагоги Темпль, на розі сучасного пр. Свободи і вул. Грушевського, на сучасній пл. Маланюка та в інших місцях.
Залишки криниці («жидівської скрині») на пл. Векслярській (нині – Коліївщини), відкриті археологами при реконструкції площі. Світлина Анни Чистякової, «Твоє місто», 2021 р.
У давні часи вода із міських водогонів була доступна не усім львів’янам. Павло Гранкін писав, що «водоводи призначалися для повноправних, згідно з маґдебурзьким правом, городян-католиків, які підлягали міській юрисдикції. В доступі до водоводів обмежувалися інші категорії мешканців, в тому числі ті, що жили під юрисдикцією замку або старости (практично уся єврейська передміська громада), і єврейська громада міста». У доступі до міського водогону обмежували також представників руської (української) та вірменської громад та навіть духовенство та шляхтичів, які не платили податків місту. Навіть вода із міських скринь (криниць) не була безкоштовною. Щоб її набирати в цих скринях потрібно було сплачувати спеціальний річний податок, який був доволі високим і змінювався відповідно до обсягів робіт по будівництву та ремонту водопроводів та інших потреб міста. Отож міська біднота мала пити воду із криниць (студень), викопаних на території міста, а ця вода була малопридатна для пиття не в останню чергу через те, що на території міста, біля храмів, в часи Середньовіччя були влаштовані цвинтарі.
Залишки криниці («жидівської скрині») на пл. Векслярській (нині – Коліївщини), відкриті археологами при реконструкції площі. Світлина Анни Чистякової, «Твоє місто», 2021 р.
Потрібно зазначити, що вода із міських криниць («скринь») теж не була безкоштовною. Щоб набирати воду в цих криницях, містянам потрібно було сплачувати однаковий для усіх річний податок. Річна плата була доволі високою і коливалася пропорційно обсягам ремонтних робіт на водогонах, інших потреб міста та ін. Отож, воду із цих криниць могли брати не усі, а лише найзаможніші львів’яни, бідняки ж пили воду із криниць, викопаних на території міста. Ця вода була малопридатна для пиття.
Але вже на початку XVII ст. найбагатші мешканці юдейського гетто отримували дозволи на підведення водогонів до своїх кам’яниці – відповідні контракти збереглися в архівах міста. У 1634 р. під час ревізії «водних цугів» виявлено, що вода подається у 18 кам’яниць єврейської дільниці, які були у власності 15 осіб. Водогоном також були обладнані синагога та обрядові лазні (мікви). Крім того на теренах середньовічного гетто із 1554 р. діяла т.зв. «жидівська скриня» (польською «skrzynia żydowska»), із якої могли набирати воду бідніші євреї. До кінця XVIII століття ця скриня була на перехресті сучасних вул. Івана Федорова та Староєврейської. Потім її було перенесено на площу Векслярську (Коліївщини), де вона проіснувала до початку ХХ ст. За подачу води в «жидівську скриню» магістрату сплачувала єврейська громада. У 1761 р. львівський магістрат вирішив підвищити плату за користування цією криницею із 80 золотих до 380, а євреї відмовилися платити таку грабіжницу ціну. Отож влада міста «замкнула руру». Євреї намагалися набирати воду із криниць на Ринку, але натовп християн не дозволяв цього, більше того кількох сміливців побили, а міська сторожа замкнула їх до «цюпарні».
Відновлена криниця на пл. Коліївщини. Світлина Романа Балука, пресслужба ЛМР, 2021 р.
До наших часів зберігся один із давніх водозбірників міста Львова – це «скриня» (криниця) поряд із рогом вулиць Бандери та Коперника. Довший час чаша водозбірника була порожня – водогін давно вийшов із ладу, отож в чаші криниці облаштували клумбу. Поруч із криницею – фігури двох левів, які служили консолями Львівської ратуші, що завалилася у 1826 році. Про цю криницю існує легенда, що у цій криниці напував своїх коней такий собі Антось, який під час епідемії чуми вивозив померлих із міста. Він був останнім, хто помер тоді у Львові від чуми – смерть застала його біля тої криниці, коли із неї пили воду коні.
Забезпечення міста питною водою було дуже важливим обов’язком міської влади, отож, як пише дослідниця Люція Харевичова у книжці «Водотяги старого Львова 1404 – 1663», про водопостачання йшлося в урочистій клятві бургомістра. Бургомістр, зокрема, зобов’язувався «робити все, що в моїх силах і здібностях, щоб принести місту чисту воду і достаток води», бути охоронцем і творцем водогонів, а також тримати в таємниці джерела водопостачання та траси водогонів.
– Костел св. Лазаря при вул. Коперника. Внизу праворуч видно криницю із левами, воду до якої постачав гравітаційний водогін, а ліворуч – будка стрілочника, який переводив трамвайну стрілку. Світлина початку ХХ ст. Ю. Явоського-Косчєша
Незважаючи на секретність водозбірників та водогонів, кілька раз Львів таки залишався майже без води. Зокрема у 1648 р., під час облоги міста військами Богдана Хмельницького, «мешканці грецької віри» із Краківського передмістя виказали козакам водозбірники та водогони і ті перерізали рури водогонів. Через це місто відчуло брак води, проте на території міста залишалися монастирській криниці із власним водопостачанням. Таку криницю в 1620 році збудували праворуч від головного входу в костел Св. Андрія, який належав монахам-бернардинцям. Ця криниця виникла на тому місці, де був похований Св. Ян із Дуклі. Цей монах-бернардинець прославився побожним життям і був беатифікований у 1733 р. і канонізований у 1997 р. Після його смерті у 1484 р. його могила стала місцем паломництва. У 1620 р. його тлінні останки вирішили перенести до костелу із цвинтаря, що прилягав до монастиря. Коли могилу розрили, сталося чудо – із землі виступило настільки багато води, що на цьому місці спорудили криницю – спочатку дерев’яну, а у 1748 – 1755 рр. уже кам’яну. Над криницею збудували ротонду, яка зберіглася до наших днів і складається із чотирьох стовпів, увінчаних куполом із статуєю Св. Яна із Дуклі. Вода із цієї криниці вважалася цілющою. Із цією криницею пов’язані численні легенди, зокрема про те, що в цій криниці топили дітей, народжених від зв’язків монахинь-кларисок та монахів-бернардинів, а також про ніби то утоплених тур козацьких парламентарів. Але це – не більш ніж вигадка, адже ця криниця була єдиним джерелом води в обителі. На жаль, у ХХ столітті ця криниця пересохла. В кінці 2021 р. керівниця управління охорони історичного середовища ЛМР Лілія Онищенко розповіла про плани реконструкції криниці Св. Яна.
Занедбана криниця із левами на вул. Коперника. У чаші криниці деякий час облаштовували клумбу. Світлина початку 2017 р.
Найглибша криниця Львова була на Високому Замку – майже 100 метрів завглибшки, воду звідтам діставали діжками. У XVII столітті стіни цієї криниці завалилися, отож на замку збирали дощову воду і завозили джерельну воду.
Окрім міських самопливних водогонів у Львові, вочевидь, існували й приватні водогони такого типу. Відомо, наприклад, про т.зв. «Домініканський водогін», який живили водою джерела на Личакові. Цей водогін діяв і у ХІХ ст. і раніше належав Домініканському монастирю. Відомо про кілька королівських привілеїв, датованих XV – XVI століттями, щодо будівництва у Львові окремих від міського водогонів та лазень, які, скоріш за все, мали власні водогони.
Криниця із левами на вул. Коперника після відновлення. 2018 р.
Гравітаційні (самопливні) водогони забезпечували водопостачання Львова ж до кінця ХІХ століття. Ось що пише про них Олена Степанів у «Сучасному Львові»: «З часом поширилася мережа гравітаційних водопроводів, прибули нові збірники, які із близьких горбів постачали чисту джерельну воду для міста, розташованого в улоговині. Годі нині означити розміщення водопроводів у середньовічному Львові. З початку ХХ ст. гравітаційних водопроводів було 16 (від 1888 р.). Деякі із них діють і до сьогодні (початок 1940-х рр.), наприклад Венглінський із Погулянки».
Тут треба зазначити, що напірні водогони із механічною (насосною) подачею води в містах Європи будували вже у кінці ХІІІ – на початку XIV століття. На теренах Польщі напірні водогони з’являються у кінці XIV століття: у Вроцлаві 1386 року, а у Кракові у 1399 р. У Львові ж такий водогін з’явився лише на початку ХХ століття, ймовірно через відсутність поблизу міста великої ріки (Полтва в окремі роки майже пересихала), а також достатньою кількістю джерел на пагорбах, що оточували центральну частину міста.
Криниця Св. Яна із Дуклі у дворі бернардинського монастиря. Сучасне фото
В Науково-дослідному центрі «Рятівна археологічна служба» встановили, що найдавніші водогони Львова було влаштовано не із дерев’яних, а із глиняних (керамічних) труб. Ймовірно, що перший водогін Штехера був саме із керамічних труб. В Європі використання керемічних труб було рідкістю, крім Львова такі труби використовувалися у Вроцлаві та на півночі Франції. Львівські керамічні труби водогону більше схожі за зовнішнім виглядом до тих, які використовувалися в містах Золотої Орди в Північному Причорномор’ї. Однак, на відміну від Півдня України, керамічні труби не прижилися у Львові – замість них почали використовувати дерев’яні. Фрагменти керамічних труб давніх водогонів львівські археологи віднайшли на пл. Старий Ринок у 1997 р., на пл. Ринок, 2 (2004), пл. Ринок (2006), вул. Лесі Українки, 29 (2012) і під час реконструкції вул. Богдана Хмельницького у 2013 р. Керамічні труби водогону, як і дерев’яні, стали експонатами виставки «Львів і вода», яку із кінця вересня 2022 р. експонує Львівський історичний музей. Дерев’яні труби для водогону (рури) виготовляли із рівних прямих колод, висвердлюючи в середині круглий отвір. Дерев’яні рури з’єднували за допомогою металевих втулок та клямр. Стики конопатили та смолили. Такий екологічний водогін служив львів’янам протягом десятиліть, аж поки не згнивав. Для виготовлення дерев’яних водогінних труб використовували стовбури ялиці, ялини, модрини, рідше дуба. Дерев’яні водогони служили львів’янам аж до останньої чверті ХІХ століття – лише у 1880-х рр. львівський магістрат вжив заходів, щодо заміни дерев’яних труб на металеві, виготовлені методом литва. У давніх міських документах Львова також зустрічаються згадки про використання мідних труб для влаштування водогонів.
«Водна скриня» (криниця) на пл. Академічній (сучасний ріг пр. Шевченка і вул. Грушевського). Світлина М. Гольдберга кінця ХІХ ст. із колекції Ігоря Котлабулатова.
Останнім гравітаційним водогоном, спорудженим у Львові в 1885 – 1886 рр. став Вулецький. Його назва походить від назви передмістя Вулька. Тут, на території маєтку Дубсівка (за іменем власника Моріса Дубса), приблизно там де стоять будинки по вул. Сахарова, 27 і 29 був ставок, який наповнювався водою із сусідніх джерел. У 1880 р. маєток перейшов у власність міста. Оскільки став знаходився на 18,25 м. вище рівня площі Ринок за рекомендацією Політехнічного товариства звідси до центру міста було прокладено гравітаційний водогін, який давав біля 200 – 270 кубометрів води на добу. На Дубсівці вода збиралася у п’яти мурованих криницях і одному резервуарі; водогін було влаштовано із сталевих труб діаметром 200 мм., які були прокладені вулицями Вулецькою (Сахарова), Коперника та Сикстутською. Основна траса водогону йшла вулицями 3 мая (Січових Стрільців) та Яггелонською до пл. Св. Духа (Івана Підкови), де знову розгалужувалася: одне відгалуження йшло вулицею Театральною до вул. Вірменської, де з’єднувалося із Венглінським водогоном із Погулянки, а інше давало воду для гідрантів на вул. Боїмів (Староєврейській) та Собєського (Рогатинців). Іще одне відгалуження Вулецького водогону йшло вулицею Карла Людвіга (пр. Свободи), Шпитальною та Соняшною (Куліша) до старої міської різні. Відгалуження від Вулецького водогону забезпечували водопостачання низки вулиць вздовж його основної траси. Загалом водою Вулецького водогону живилося 16 криниць і 32 гідранти.
Фонтан-криниця із фігурою Матері Божої на пл. Марійській, який живився гравітаційним водогоном. Світлина Ю. Едера, 1880-ті рр.
Іще в часі проєктування водогону із Дубсівки, Політехнічне товариство рекомендувало Львівському магістрату розпочати будівництво напірного водогону із паровими насосами. На думку вчених та інженерів, без спорудження напірного водогону неможливо було вирішити питання дефіциту води в місті. Але у 1880-х рр. цю настанову проігнорували і обмежилися влаштуванням у місті численних артезіанських свердловин із помпами-качалками.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік основних джерел:
Гранкін П. Статті (1996 – 2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.;
Історія Львова. Короткий нарис. / Ред. кол.: Гербільський Г. Ю., Лазаренко Є. К. (відп. ред.), Осечинський В. К., Цибко О. Г. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1956. – 296 с.;
Історія Львова. / Під ред. Сливки Ю., Стеблія Ф. та ін. – Київ: Наукова думка, 1984. – 414 с.;
Історія Львова у документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. / Упоряд.: Єдлінська У. Я. та ін. – Київ: Наукова думка, 1986. – 424 с.;
Крижанівський А. Історія електрифікації Львівщини. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2006. – 224 с.;
Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 1. – Львів: Вільна Україна, 1990 – 64 с.;
Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 2. – Львів: Вільна Україна, 1990 – 48 с.;
Мельник І.В. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості королівського столичного міста Галичини.а – Львів: Центр Європи, 2008. – 384 с.;
Степанів О. Сучасний Львів. – Краків, Українське видавництво, 1943;
Тархов С.А. Історія львівського трамвая. – Львів: УПІ ім. І. Федорова, Фенікс ЛТД, 1994 – 128 с.;
Ухвала Львівської міської ради № 1696 «Про затвердження Програми покращання водозабезпечення споживачів м. Львова та переходу до системи цілодобового водопостачання у 2008 році» від 3 квітня 2008 р.;
Вже у цю суботу, 18 лютого 2023 року, о 18:00, в рамках концертної серії «Музи не мовчать», на відвідувачів Львівської національної філармонії (вул. Чайковського, 7) чекає виступ Kyiv Piano Duo (Олександра Зайцева та Дмитро Таванець).
Інструмент, яким володіють виконавці, вважається найдоступнішим для початку навчання — і чи не найважчим для опанування на найвищому рівні. Адже фортепіано здатне зображати цілий оркестр, спроможне висловлювати найпотаємніше у майстерних руках… А також дає змогу торкатись відкритих струн, глісандувати, виконувати складні ритмічні конструкти та вражати віртуозністю.
Що, як ці та інші можливості фортепіано будуть випробувані у 4 руки? Виконавці паралельно гратимуть ще й на ударних інструментах? Використають у програмі свистіння соловейків? Саме звідси назва проєкту «розширені можливості»: звучатиме музика діапазону ХІХ–ХХІ століть, створена зі сміливим прагненням розсувати межі звукового та образного сприйняття. У програмі — перевірена часом музика французьких класиків Дебюссі та Равеля, вишуканого італійця Респігі та найновіші дуетні композиції наших сучасників-українців: Михайла Шведа, Олега Безбородька, Золтана Алмаші та Богдана Сегіна.
Концертна серія «Музи не мовчать», що з’явилась у березні 2022 року як мистецька відповідь на російське вторгнення в нашу державу, продовжує дивувати слухачів різноманітними програмами з української музики.
Симфонічний оркестр Львівської філармонії із концертом у Карнеґі-холі
15 лютого на сцені славетного Карнегі Голу виступив Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика. В рамках двомісячного турне колектив провів концерт у провідному залі Америки, повному глядачів.
“Відбулася велика історична подія. Ось пройшло сторіччя, відколи в Карнегі Голі звучав Щедрик і ось зазвучала Львівська національна філармонія, зазвучав симфонічний оркестр з України. Ми бачили гаряче прийняття публіки, її високий рівень. Ми стали учасниками масштабного представництва України, бачили нашого президента, який звертався до аудиторії та відчули підтримку різнонаціональних гостей, гостей світу, тому що Нью-Йорк — центр світу.
Симфонічний оркестр Львівської філармонії із концертом у Карнеґі-холі
Ми стали свідками таких живих емоцій не тільки тому, що Україна зараз є центром уваги через війну і всі об’єднуються довкола нас, але і через те, що ми, українці, є носіями високої культури, яскравої національної ідентичності й сьогодні це було особливо видно. Я пишаюсь тим, що ми українці, тим, як сьогодні в Нью-Йорку ми себе показали”, — одразу після виступу розповів генеральний директор Львівської національної філармонії Володимир Сивохіп.
Ведучим вечора був відомий актор, кіносценарист Лієв Шрайбер. загальну піднесену атмосферу доповнило звернення українського президента Володимира Зеленського, яке перед концертом почули відвідувачі.
Симфонічний оркестр Львівської філармонії із концертом у Карнеґі-холі
“Оркестр залишив колосальне враження — це зі слів слухачів та президента Carnegie Hall. Після завершення виступу мене викликали на сцену оплесками 5 разів, аж поки ми не заграли на біс — та і після нього я виходив на сцену 5 разів. Я певний, що з часом усі усвідомлять, що сьогоднішній вечір набагато важливіший, ніж просто виконання Станковича, Брамса і Дворжака — насправді, це можливо, найважливіший вечір у сучасній українській історії. Це був колосальний вечір в контексті усього, що Carnegie Hall презентує та виходить, що презентує і Львівська національна філармонія”, — промовив головний диригент колективу Теодор Кухар.
Виступ відкрився Камерною симфонією №3 корифея української класичної музики Євгена Станковича. Наступним номером програми звучав Перший фортепіанний концерт Йоганнеса Брамса, де соло виконав відомий українсько-американський піаніст Станіслав Христенко. Третім твором програми стала Дев’ята симфонія Антоніна Дворжака «З Нового Світу», яка після світової прем’єри тут, у Карнегі Голі, стала всесвітньо знаменитою.
Симфонічний оркестр Львівської філармонії із концертом у Карнеґі-холі
Соліст вечора, флейтист та директор оркестру Михайло Сосновський: “Оркестр йшов до цього моменту 120 років і тепер ми на цій сцені — це радісна і хвилююча мить водночас. Це прямий етер для нас. Я радий вітати кожного музиканта з цим виступом і надзвичайно гордий за усіх”.
Юліана Цибульського ніколи не зараховували до числа видатних львівських архітекторів кінця XIX – поч. ХХ ст., таких як Юліан та Альфред Захарєвичі, Ю. Гохбергер, Г. Бізанц, З. Горголевський або В. Равський, хоч ім’я цього архітектора згадується у кожному солідному опрацюванні історії архітектури Львова цього періоду. Щоправда, про нього згадують, здебільшого, як про будівничого палацу Потоцьких; іноді – про збудований за його проектом Крайовий банк або будинки на сучасній вулиці Глібова.
А Цибульський за майже 40 років діяльності як будівничий і понад 30 років як архітектор зробив багато. Та його творчість до сьогоднішнього дня покрита імлою.
Юліуш Кароль Цибульський народився в Ланьцуті 28 січня 1859 року. Після закінчення “Львівської Політехніки” у 1882 році він рік проходив практику у архітектурному бюро В. Равського, а потім працював асистентом у проф. Г. Бізанца. Але молодого архітектора не приваблювала наукова кар’єра, і вже у 1885 р. він отримує ліцензію будівничого. Від цього часу діяльність Цибульського пов’язана головним чином з будівництвом у Львові.
Головна пошта, 1894
Утворивши спілку з Людвіком Рамултом, Цибульський бере участь у спорудженні будинку Дирекції Пошт (вул. Словацького, 1) за проектом інженера Намісництва С. Гавришкевича. За проектом того ж С. Гавришкевича спілка Рамулта і Цибульського збудувала і сусідній з поштамтом будинок греко-католицької семінарії.
Палац Потоцьких, збудований у стилі бароко 1880 року за проектом французького архітектора Луї Альфонса Рене Доверн’є
Взірцеве виконання цих об’єктів послужило однією з причин для призначення Ю. Цибульського керівником будівництва палацу Потоцьких (вул. Коперника, 15) за планами Луї д’Овернь. У1887–1892 рр. зодчий керує будівництвом палацу, відповідно перероблюючи і пристосовуючи плани французького архітектора, одночасно за власним проектом будує дім управління маєтків графа Р. Потоцького (вул. Стефаника, 7). Розташовані біля палацу, витриманому у формах раннього французького бароко, будинки управи творять, однак, окремий ансамбль і, відповідно, отримали декор, запозичений з французької архітектури епохи Людовика XIII. Скромний фасад з боку вулиці Стефаника розчленовано по горизонталі пасами тиньку, накладеного на відкриту цегляну кладку. Єдиним декоративним акцентом є брама, портал якої завершено трикутним фронтоном з гербом Потоцьких “Пілява”. Дворовий фасад вже у проекті був трактований як головний. У середньому ризаліті знаходиться сходова клітка, а головний акцент створює вікно, завершене гербовим картушем і гостроверхий пірамідальний дах з шпилем і флюгером, який замінив первісно проектований аттик з годинником. Подвір’я замикають стайні, Г-подібні у плані, і прибудований до них двоповерховий житловий павільйон під наметовим дахом.
Вілла на вул. Глібова, 15.
Ще більш живописною є стайня у подвір’ї власного будинку архітектора (вул. Глібова, 15), збудована з ламаного каміння з цегляними вставками. Сам дім, побудований у 1890 році, своїм фасадом деякою мірою нагадує палац Потоцьких. Наметовий дах над слабо вираженим центральним ризалітом, фланкований з одного боку гостроверхим дашком, завершеним флюгером, який акцентує зміщену від центру в’їзну браму. Сіни і сходова клітка будинку оздоблені барельєфами, розписами і кольоровими шибами з витравленими орнаментами.
Вілла на вул. Глібова, 15
Виконана у 1890-х рр. переважна більшість будинків, збудованих за проектами Ю. Цибульського, витримана у стилі французького ренесансу і бароко, їх характерними ознаками є високі дахи, багатий декор, часто накладений на фасад з відкритою кладкою з клінкерної цегли. В цьому відношенні Ю. Цибульський не був новатором, бо і до нього ці мотиви використовувалися в усій тогочасній Європі і навіть в Америці та Японії. Однак важко назвати іншого львівського архітектора, який так послідовно використовував форми раннього французького бароко у часи повної свободи використання форм історичних стилів. Варто також відзначити поміркованість у застосуванні архітектором необарокового декору, що є однією з характерних рис львівської архітектурної школи кінця ХІХ – поч. ХХ ст., що дуже помітно при порівнянні з іншим прихильником необароко, – Каролем Боубліком.
Павільйон графа Романа Потоцького на виставці. Фото 1894 року
90-ті рр. XІX ст. стали для Цибульського періодом інтенсивної професійної та громадської діяльності. Він був членом підготовчого комітету будівельної виставки 1892 року, а у 1893–1895 рр. – депутатом міської ради, де брав участь у роботі III секції (громадських робіт). У1893–1895 рр. Ю. Цибульський був скарбником, а у 1904–1905 рр. – віцепрезидентом інженерської палати. Одночасно він будує цілий ряд дохідних кам’яниць. Для Загальної Крайової виставки 1894 року споруджує павільйон “для приміщення взірців фабрики ланьцутських лікерів і сукна” графа Р. Потоцького. За проектом Ю. Цибульського павільйон збудовано теслярським майстром Передяткевичем.
Будинок №9 у Львові по вулиці Глібова. Фото Романа Метельського
У 1896–1898 рр. Цибульський продовжує забудову сучасної вулиці Глібова. Там він будує ще один власний будинок (під №9), 4-поверхову кам’яницю з центральним ризалітом до висоти 3-го поверху з наметовим завершенням. Верхня частина фасаду по боках ризаліту викладена жовтою клінкерною цеглою, а завершувався фасад дахом з двома куполами.
Будинок на вул. Глібова, 3
Наступною спорудою Ю. Цибульського на цій вулиці стали два будинки зі спільним фасадом (№3 і 5) для Нухіма Грюнсберга, в яких застосовано відкриту цегляну кладку фасаду, центральна частина акцентована високим “французьким”, а бічні крила – наметовими дахами. Разом з вищезгаданими кам’яницями №9 і 15, цей будинок визначає ансамбль усієї вулиці.
Подібні високі дахи і багатий декор характерні і для інших реалізацій Ю. Цибульського цього періоду. Досить згадати тільки будинки на вул. Ів. Франка, 43 і проспекті Шевченка, 26 (1898 р.). Тут поряд з необароковим орнаментальним декором використано скульптуру – фігури атлантів і каріатид.
Проспект Шевченка, 26
Такий невимушений перехід від одних стильових форм до інших є дуже характерним для архітектури історизму. Творчість Ю. Цибульського не є винятком. Разом зі згаданими вище необароковими будинками він у 1895–1903 рр. споруджує за власним проектом Крайовий банк на розі вулиць Костюшка і пл. П. Григоренка, витриманий у типових формах неоренесансу. Основним декоративним елементом тут виступає рустування фасаду, завдяки чому будинок гармонійно поєднується з сусідньою спорудою колишнього Крайового відділу (арх. Ю. Гохбергер). Цікаво вирішено операційний зал банку з двоярусними галереями і скляним дахом. Скульптурний декор, частково втрачений, виконав Антоній Попель.
Банк Крайовий у Львові. Фото кін. XIX ст.
Початок XX ст. став часом проникнення до Львова нового стилю – сецесії, перші прояви якого з’являються близько 1900 р. Ю. Цибульський – як будівельний підприємець – здобував визнання замовників, і у його проектах замість необарокового декору з’являється декор сецесійний. Однак в реалізаціях все більше проявляється поміркованість у застосуванні орнаментики. Так, Ю. Цибульський ніколи не використовував надзвичайно популярну тоді майоліку в оздобленні фасадів. Одночасно архітектор не відмовляється від улюблених архітектурних форм – високих дахів, русту, виступаючих ризалітів і еркерів.
Оздоблення на колишня будівля Крайового Банку, зараз – головний корпус Львівського державного інституту фізичної культури ім. Івана Боберського
Це помітно у власних будинках Ю. Цибульського на вул. Ген. Чупринки, 26-30 (1904–1905 рр.). Центральний будинок з виступаючим еркером у центрі, який підтримують напівфігури атлантів, має оздоблений фризом фасад з квітів соняшника на рівні 2 поверху. Такий самий мотив використано у оформленні кутої брами, яка веде у подвір’я зі стайнею в глибині. Квіти соняшника використано і в декорі сусідніх домів. Мотиви оформлення фасадів повторюються, хоч самі вони мають різний вигляд.
Павло ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
1 березня у Львівській національній опері відбудеться концерт «Любов в Маленькому Парижі» у виконанні Зіновія Карача, Марії Стоколяс, Богдана Дашака, FIJI band та Симфонічного оркестру ЛНМА ім. Лисенка.
У програмі – всесвітньо відомі шедеври французької музики з репертуару Едіт Піаф, Джо Дассена, Мішеля Леграна, Патрісії Каас, Поля Моріа, Міреї Матьє, Лари Фабіан та багатьох інших.
«Львів часто називають «Маленьким Парижем», містом роматичних побачень! Адже тут є місця, де Ви зустрілися і покохали, де у вас «свої» вулички, «своя» лавочка у парку, «своє» кафе… «Любов в Маленькому Парижі» – чудовий спосіб зізнатися у почуттях мовою французької музики. Саме так звучить романтика! Запросіть коханих на побачення у перший день весни!», – запрошують організатори VINIL Concert agency.
Розписи у місцевому храмі села Ладанці, які виявили реставратори – є первинними, періоду 1820-х років. Тобто, після побудови храму. Про це йдеться на сторінці реставраційної майстерні Гарда, пишуть Фотографії Старого Львова.
Розписи в храмі святого Юрія с. Ладанці
Іконостас, який є зараз в церкві, зроблений у 1930-х роках. Він є класичним для того періоду. Але перший іконостас, зазначають реставратори, тут був одноярусним, тобто не було верхньої частини.
Розписи в храмі святого Юрія с. Ладанці
“Не було апостольського, празничкового рядів, були тільки образи першого ярусу. І тому стіна зверху первинного іконостасу розписана. І ми відкрили там зараз дуже цікавий сюжет “Подяка Ноя”. Це коли закінчився потоп, ковчег Ноя зупинився на тверді земній, і Ной зійшов та приніс Богу жертву і подякував за порятунок. Намальованим такий сюжет, щей на такому чільному місці в храмі, я бачу вперше в житті. Ми вчили про нього теоретично, але він ніколи мені не зустрічався. І ось я побачила його тут наживо. Старозавітні сюжети, переважно, на такому чільному місці у храмах не зображуються. І ще цікаво: церква носить ім’я святого Юрія, але над іконостасом маємо старозавітній сюжет з Ноєм”, – розповідає художниця-реставратор Ірина Гірна.
Розписи в храмі святого Юрія с. Ладанці
Церкву у Ладанцях побудували за підтримки Потоцького. За словами краєзнавців, в сусідніх селах є подібні храми, але в таких малих церквах рідко де є збережені і відкриті розписи періоду початку 19 століття.
Розписи в храмі святого Юрія с. Ладанці
“Переважно, якщо й збереглися, то вони вже перемальовані кількома шарами, замальовані різними фарбами у різні періоди. Тобто до автентики треба ще добратися, якщо вона там є. Тому це дуже рідкісний приклад відкриття розписів у таких малих мурованих сільських церквовцях, які не є пам’ятками. Фактично, у такому маленькому селі ми відкриваємо великий скарб. І сподіваємося, що вдасться разом з отцем та парафією знайти кошти, щоб завершити цю реставрацію”, – додають реставратори.
Це справжній кусочок Європи в диких Українських горах! Такої споруди в Карпатах більше немає ніде! А Ви знали що недавно на горі Цюхів відкрили сучасну оглядову вежу? Краєвиди з неї вражаючі. Та й сама вежа дуже так навіть нічого! Ще й підйом на неї цілком безкоштовний.
Вежа на горі ЦюхівВерх вежі на горі ЦюхівКраєвиди з Вежі на горі Цюхів, видно гору Параска
Хоч вежу і збудували зовсім недавно, але місцеві мешканці вже добре знають це місце. Звідки ще можна одночасно побачити Трускавець, Східницю, гору Параска та долину річки Стрий? Тільки з цієї вежі! Хребет Цюхів завжди славився своїми краєвидами, а тепер тут ще й стоїть справжній карпатський маяк! Гляньте відео звідти та переконайтеся в цьому самі.
Потрапити до вежі (ось координати) можна двома шляхами. З траси «Стрий – Сколе» звертаємо на с. Нижня Стинава та їдемо десь 25км в кінець до села Орів. Останні 6 км підйом на гору. Дорога тут так собі, прийдеться перекочуватися з ями на яму. Інший шлях є з с.Східниця. Туди є нормальний асфальт, а на саму гору веде вторована ґрунтова дорога. Легкове авто проїде. Як альтернатива, є ще ВелоБескиди та піший туристичний маршрут.
Під’їжджаємо до вежі на горі ЦюхівПоруч є парковка для легкових авто. То ж, як бачимо, вежа доступна не лише для позашляховиківДо вежі навіть проклали веломаршрут!На джипах на цю стежку зась. Для них є інші дороги
Висота вежі, разом з горою, становить 946м. Споруда повністю металева, на верх ведуть зручні та надійні сходи. Ззовні вежа має впізнавану естетику маяка. А з даху такого “маяка” можна насолодитися цілим океаном краси навколо. Якщо ж ти зголоднів, то неподалік є ресторан і готель.
Карпатський Маяк!Підйом на верх “маяка”Оглядовий майданчик вежі або “дах” маякаВид на Прикарпаття та місто ТрускавецьТут класно!“Карпатський маяк” це чудове місце для селфі напам’ять!
Дорогою до вежі можна наробити купа класних карпатських фоток!Поруч вежі все ще стоїть будівельна техніка. Теж непогане місце для фотографування!Вежа красива, але хочеться приїхати сюди ще взимку коли не було листя на кущах що навколо. Тоді ефект від навколишніх гір буде ще сильніший!Ще навіть не дійшли до верху вежі, а краєвиди вже зашкалюють!Оглядовий майданчик вежі. Хороший бінокль тут точно стане у нагоді.Карпатський маяк це гарне місце для фоток на фоні Сколівських Бескидів
Ми ж вирішили спробувати сплав річкою Стрий! З такого ракурсу ці гори я ще не бачив! Сплав – це чотири години неспішного веслування, плюс фоткання, смаження ковбасок та купання в річці. Кого зацікавило, ось контакти організаторів.
Початок сплаву з села ТишівницяІнструктаж та рятівні жилети для всіхПливемо до села ГірнеКоли знайомі попросили сплавити кудись собаку на вихідні 🙂Хто гріб, а хто і вигрібав. Але мені дуже сподобалося!
Ну і вертаючись до теми “Карпатського маяка”, зацініть які краєвиди з вежі в Цюхові. Хіба воно того не вартує, щоб сюди приїхати!
У п’ятницю, 17 лютого 2023 року, о 17.30 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) директор Науково-дослідного центру “Рятівна археологічна служба” Інституту археології НАН України Олег Осаульчук виголосить лекцію “Археологія “великого будівництва”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
Матеріальна спадщина попередніх поколінь є предметом дослідження археології та джерелом наших знань про минуле, основою нашої самоідентичності. Давні і сучасні поселення стали осередками цивілізаційних процесів, а розгалужена дорожня мережа, яка поєднує їх, – своєрідним м’язовим скелетом економіки.
Обидві сфери неодмінно мали би перетнутись у своєму розвитку, зійтися на уявному перехресті інтересів. До таких точок дотику належать території де розташовані археологічні пам’ятки і які потрапляють у смугу будівництва нових доріг. Неминучість цього добре відчувається в рамах реалізації «великого будівництва».
24 лютого назавжди увійде до історії України як день початку нової війни за нашу Незалежність з одвічним ворогом – росією. Ця дата поставила крапку у багатьох наших планах і сподіваннях та відкрила лік великим і болісним втратам. Проте ми знаємо, за що боремось, а наша Перемога – питання часу. Своїм героїзмом народ України змусив повірити в це увесь цивілізований світ.
Уже цілий рік наші Збройні Сили боронять Країну і дають гідну відсіч окупантам. В тилу розгорнуто безпрецедентних масштабів волонтерську діяльність. Культурний співочий фронт тримають українські артисти.
Віктор Винник і МЕРІ протягом року видали кілька пісень на військово-патріотичну тематику – «рускій ваєнний карабль…», «Герой», «Victoria», а також альбом «Так, я з України». Як і усі свідомі українці, команда активно дає благочинні концерти зі збору коштів та виступає для наших вояків.
Нова пісня, яку презентують музиканти, отримала назву «Коли твоя земля в війні». Віктор Винник написав її нещодавно, і сама назва промовисто свідчить про зміст пісні. Простими словами автор описав наше сьогодення, наші надії й сподівання і непохитну віру у Перемогу. Трек увійде до нового альбому Віктора Винника і МЕРІ, який, цілком можливо, побачить світ вже цієї весни.
Також на пісню було відзнято відеокліп, режисером, як і у кількох останніх роботах, виступив сам Віктор Винник. За задумом відео має передавати почуття, які ми переживали протягом року – тривогу, сум. Але у фіналі головному героєві трапляється давня могила воїнів УПА – як нагадування та символ того, що наша війна є продовженням їхньої боротьби. І ми не маємо права зрадити пам’ять Героїв, полеглих за нашу Свободу.
2 лютого 1695 року волинський воєвода Ян Станіслав Яблоновський був у львівському костелі єзуїтів. Він молився, сповідався та причастився. Як і будь-хто інший, цей високопосадовець навіть приблизно не міг уявити, що очікує його та місто за лічені дні.
Далі були бенкети, весілля, а 5 лютого Яблоновський поїхав до кам’яниці архієпископа – під вечір, разом із батьком, коронним гетьманом Речі Посполитої Станіславом Яблоновським, а до того ж – ще й на санях. Так би й минула тихо та спокійно зима 1695 року, у буденних справах та в біло-сніжно-морозяній урочисто-святковій ідилії, якби не татари.
Руський і волинський воєвода Ян Станіслав Яблоновський. Фото з https://pl.wikipedia.org
Увесь день на мерзлому снігу
Уже 6 лютого місцеві знали, що татари наближаються до Золочева. Тому гетьман Станіслав Яблоновський сів у сідло й цілі дні проводив, оглядаючи довколишні терени і збираючи інформацію. Проте не всіх безпосередньо, на цю мить, стосувалась загроза татарського нападу. Як і завжди, люди продовжували жити, займатися своїми справами. Можливо були і такі, що заперечували загрозу і готувалися до шашликів у травні. Не можна назвати тривожними чи панічними і будні родини Яблоновських. Скажімо, Ян Станіслав Яблоновський розпочав день 6 лютого із богослужіння у тринітаріїв, а по тому довго читав пошту. Так дізнався про смерть англійської королеви – Марії ІІ.
Королева Марія ІІ. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Пізніше він піднявся на замкову гору, оглянув околиці. Також допомагав батькові стягувати до Львова війська й організовувати їх, коли стало очевидним, що татари міста не оминуть. День 9 лютого обоє Яблоновських провели верхи на конях. Оглядали місцевість, планували оборонні дії. Піднімаючись на підвищення, вони бачили вогні в районі Гологір. Додому Яблоновські повернулися пізно вночі: щоб поїсти, написати необхідні листи і продовжити організовувати оборону – бій хотіли дати на підступах до Львова. Тому будували та укріплювали оборонні конструкції, зміцнювали передмістя, підтягували війська. Яблоновські мали лиш декілька тисяч військових. Їх розподілили на шляхи і підступи до Львова. Гетьман Станіслав Яблоновський поїхав на Глинянський гостинець, де провів увесь день на морозі та снігу. Вдалося полонити декількох татар, але за це заплатили високу ціну.
“Пам’ятний день життя” і перервана меса
Можна прочитати про 60 і 70 тисяч татарського війська, яке насувалося на Львів у лютому 1695 року. Когось ця ворожа потуга підняла з ліжка, іншим завадила дослухати месу 11 лютого, а були й такі, що дивувалися чисельності татарського війська. Ворог насував на Львів зі Збоїщ, підтягуючи сили, які гніздилися в околицях. Дим від полум’я було видно в напрямку Малехова, Кривчиць, Підбірців тощо. Волинський воєвода Ян Станіслав Яблоновський, щойно призначений на посаду, на той момент не мав ні належного політичного, ні відповідного військового досвіду. Тому, мабуть, після битви ще довго оповідав на бенкетах, що йому ніколи не доводилося бачити такої кількості людей одночасно, а також – що це один із найбільш “пам’ятних днів його життя”.
Станіслав Яблоновський. Фото з http://www.wikiwand.com/pl/Stanisław_Jan_Jabłonowski
Гетьман Станіслав Яблоновський, який мав за плечима участь у Віденській битві 1683 року, а також багато інших кампаній, мав би дивитись на це інакше. Безумовно, на аудієнціях чи бенкетах він не заперечував, що татар було аж 70 тисяч, але в особистій розмові, без зайвих вух, зізнався б королю Яну ІІІ, що не більше 30 тисяч. Врешті, це зовсім не применшувало погвиг, який він зробив, маючи не більше 5 тисяч війська.
Орда рушила
11 лютого ледь світало, а “орда рушила” на Львів. Ворожі війська напирали з кількох напрямків. Зокрема, був наступ на Краківське передмістя. При цьому, всюди було чутно дикий і нестерпний крик. Сутички між нападниками та оборонцями спалахували у різних районах одночасно. Бої були затяті й криваві. Декілька разів оборонці Львова ризикували потрапити у оточення, але минулося. Через жорстокість боїв, з обох боків багато втрат, ще більше поранених. У певний момент вдалося полонити сотню ворожих бійців, але за ними повернулися і відбили. Ординці також полонили декількох шляхтичів і навіть захопили коругву Яблоновського. Врешті, вони відступили і в ніч з 11 на 12 лютого відійшли на ночівлю в Сокільники.
Краківське передмістя. Реконструкція Ігора Качора
Захисники Львова витягували стріли з поранених бійців і заліковували рани. При цьому, спостерігали за загрозливим вогнем, який було видно з Сокільників. Згодом з’явилась інформація, що ординське військо повертається. Їх поїхали зустрічати на Стрийську дорогу. Хотіли чи ні місцеві знову вступати з татарами у бій, але один з очевидців подій пізніше писав, що цілий день вони стояли у озброєнні, “виглядаючи тих псів». Згодом дізнались, що татари спалили Сокільники, але, очевидно, добре биті, пішли з-під Львова. Увесь наступний день воїни не полишали Львова, але по тому їх все ж розпустили. Можливо, що перед тим вони виконали останнє розпорядження гетьмана Яблоновського в цій кампанії – позбирали татарські стріли і поскладали їх на вози. Таких, за переказами очевидців, було дванадцять. Відтак гетьман Яблоновський відправив дванадцять возів з татарськими стрілами до Варшави чи Кракова. Козацький літописець Самійло Величко, який записав цю історію, сам вагався куди ж поїхали ці вози. Проте, стріли – не джавеліни! З них користі не так багато. Можна собі уявити, що думав король про Яблоновського, коли закопував десь під Варшавою 12 возів вживаних татарських стріл, які йому прислали зі Львова.
Герб Прус ІІІ Яблоновських. Фото з https://uk.wikipedia.org/
13 лютого Яблоновські, герої оборони Львова від татар у 1695 році, ходили на месу до кармелітів, а потім – ще до єзуїтів. В костелі останніх проповідь виголошував отець Тома Перкович, також не чужа для згаданого роду людина. Гетьман Станіслав Яблоновський впродовж цього часу не переставав працювати. Комусь писав він, хтось писав до нього. Ще він постійно приймав якихось посадовців, не рідше “язиків”. Від останніх дізнався, що військо ординців дійсно відійшло від Львова і рушило в напрямку Роздола. При цьому, дорогою вони нічого не грабували і не чинили кривд місцевому населенню. Таким був останній напад татар на Львів. Принаймні, десь так його бачили представники родини Яблоновських.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Величко С. Літопис. Т. 2. / Пер. В. Шевчука. – Київ: Дніпро, 1991 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://litopys.org.ua/velichko/vel53.htm
Сьогодні, 14 лютого 2022 року, о 16:00 у Галереї ЛНАМ (вул. Кубійовича, 35) відбудеться презентація робіт, створених в рамках проєкту «Arma Christi» – «Зброя Христа» , що розпочався на кафедрі сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв 9 лютого.
Викладачі, випускники та студенти кафедри створили ікони за власною композицією, яка символічно чи асоціативно відображає події сучасної російсько-української війни через призму значення страстей і жертви Христа.
За назву проекту взято метафоричну іконографію «Arma Christi», яка наголошує, що зброєю Христа стали знаряддя Його страстей. Своєю смертю Христос переміг смерть і зло; це дає певність, що зло в будь-якому вигляді буде переможене. У християнській іконографії, особливо в східнохристиянській традиції та вченні Церкви, хрест і знаряддя страстей символізує тріумф Христа та перемогу Церкви, адже Христос воскрес. Про це говорить Слово св. Івана Золотоустого на Пасху: «Де твоє, смерте, жало? Аде, де твоя перемога? Христос воскрес і ти повалений!».
Іконописці звернулися до різних тем та образів християнської іконографії, однак переважає образ страсного Христа у різних варіантах або ж тема страстей Христа, представлена через асоціативні знаки. Колорит ікон здебільшого стриманий, або ж домінують червоні кольори, що в іконописі є символом пролитої крові та жертви. Всі ікони об’єднує уламок російського снаряду, вмонтований у композицію. Тут він символізує зло та руйнацію — знаряддя людських страждань, ран і смерті, а також звертає увагу на події, які сьогодні переживає Україна.
Результатом проєкту буде виставка у Музеї Ватикану, яка відкриється в день початку Великого посту 22 лютого.
Співачка ARTEANA із відомим українським тіктокером та блогером Єгором Malibash презентують трек “Полюбила”.
Для обох артистів цей момент є знаковим: для Malibash – дебютна пісня, а для ARTEANA – перший дуетний трек.
Пісня “Полюбила” була записана у найромантичнішому місті – Парижі. Вона про найсильніше в світі почуття – кохання.
Співачка ARTEANA і блогер MALIBASH
“Коли любов приходить – серце не питає. Це почуття, яке прагне відчути кожен з нас. Воно як повітря, як джерело життя. Сьогодні ми мусимо берегти кохання у своїх серцях, бо тільки воно здатне вберегти нас. Але любов буває різна, іноді вона приносить неймовірне щастя, а іноді робить боляче до сліз. Саме про це наша нова пісня, яку ми вирішили подарувати всім закоханим”, – розповідає ARTEANA.
Єгор Malibash, для якого цей трек став дебютним, ділиться своїми відчуттями: “Для мене дуже важливо, які емоції я відчуваю, занурюючись у всесвіт кохання. Це цілий спектр почуттів не схожих ні на що інше. Все це наповнює нас, надає силу або дарує натхнення. Але іноді кохання змушує робити вибір і головне тут не помилитися. До речі, в творчості так само як і в коханні треба часто робити вибір. Для мене це дуже відповідальний крок, це моя перша пісня і вона дуетна, на мій погляд у нас все вийшло, але оцінку дадуть лише слухачі”.
В цій пісні ARTEANA показала свій потужний вокал який вдало поєднала з етнічними елементами та сучасним драйвовим звучанням.
Український фольклор – частина української ідентичності. А українська народна музична етніка стала новим трендом, яку органічно підхопили українські виконавці нової хвилі, почавши творчі експерименти і переосмисливши народну айдентику, зробивши її стильною та сучасною.
На фото 1910-1939 років можемо побачити палац XVII століття та будівлі маєтку в Стронибабах. Це село зараз знаходиться в складі Золочівського району Львівської області.
Палац в Стронибабах, 1910-1939 р.Палац в Стронибабах, 1910-1939 р.
Маєток в Стронибабах, 1910-1939 р.
Власниками палацу та маєтку довгий час була родина Обертинських. Відомо, що в 1830 році стронибабинські землі перейшли у власність Леопольда Обертинського. Ця родина володіла ними до 1939 року.
Палац в Стронибабах, 1910-1939 р.Палац в Стронибабах, 1910-1939 р.Палац в Стронибабах, 1910-1939 р.Маєток в Стронибабах, 1910-1939 р.
Ймовірно, перший палац в цій місцевості звели попередні власники, представники родини Яблоновських, а саме Юзеф Яблоновський.
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і...
