Сьогодні, в нашій традиційній недільній кавовій рубриці, з нашим незмінним партнером Торговою маркою Кава Старого Львова, помандруємо в давнє минуле нашого міста і дізнаємося що писав німенький мандрівник про львівські каварні та про неймовірну романтику Краєвої виставки.
Німецький мандрівник Коль у 1841 р. дивувався з великої кількості каварень і цукерень, що існували у Львові, та твердив, що Львів має кращі й елегантніші каварні, ніж його рідний Дрезден чи інше німецьке місто такої ж величини. Найкращою каварнею він вважав заклад Вольфа, який складався з кільканадцяти сальонів, переповнених відвідувачами у будь-яку пору дня чи ночі. А ще він відмітив певну особливість львівських кнайп. Незважаючи на те, що там сиділа публіка вбрана на французький чи німецький манір, на кнайпових шильдах зазвичай красувалися шляхтичі в кунтушах і з горнятком кави в правиці.
Кав’ярня “Шкотська” на проспекті Шевченка. Фото першої пол. XX ст.
Інша особливість львівських каварень та, що власники намагалися наввипередки охрестити свої заклади якимись конче помпезними іменами – як не “Імперіял”, то “Ройял” чи “Гранд”. Тим часом серед кількасот паризьких каварень, які зазвичай розташовувалися на кінцевій зупинці трамваю чи автобуса, зустрічалися дуже скромні назви: “Під автобусом”, “Під трамваєм” або “Café du Metro”.
Кав’ярня “Віденська”. Інтер’єр
Інші теж не відзначалися особливою фантазією -“Каварня геніїв” чи “Каварня під котом, що ловить рибу” або ще й так: “Все йде чудово”, “Чом би й ні?”, “На хвильку”. І якщо в Парижі каварня могла називатися “Café du Paris”, а у Відні — “Каffее zur Stadt Wien”, то у Львові жодна кнайпа не називалася “Львівська”, бо то б звучало вже не з таким розмахом. І як уже мало бути в назві якесь місто, то принаймні Варшава чи Відень, а ще краще Рим або Палермо.
Галицька крайова виставка, Львів 1894 рік
І коли у Львові відбувалася у 1894 р. Виставка Крайова, то на терені Стрийського парку повідкривалося безліч більших і менших ресторанчиків з претензійними назвами. Особливим успіхом на Виставці тішився невеликий, але вишуканий павільйон під назвою “Ресторан французький”, бо кожна виставка, в якій би частині світу вона не відбувалася, мусила мати свій французький ресторан, де місцеві кулінари влаштовували справжні демонстрації кулінарного мистецтва. Ці обіди, що їх подавали прекрасної літньої пори на відкритій веранді під гру військової оркестри і з видом на кольорово підсвічені фонтани, справляли незабутнє враження.
Файний подкаст про Палац Прушинських-Оржевських – це 25-й випуск про замки та палаци історичної Волині. Розташована пам’ятка у Новій Чорториї. Сьогодні це Любарський район Житомирської області.
Наш гість подкасту, краєзнавець Ігор Довбиш розповів про:
історію давнього містечка Нова Чортория
поява палацу і хто такі Прушинські-Оржевські
як зберіглася садиба і парковий комплекс до наших днів
чому у палаці зупинявся Симон Петлюра у 1919 році
інші цікаві локації, які можна відвідати неподалік.
«Завдяки розміщенню на території садиби навчального закладу цей унікальний палацово-парковий ансамбль зберігся до нашого часу у первозданному вигляді. Але, на жаль, останнім часом будівля зазнає руйнування. Потребує негайного ремонту», – розповідає наш гід.
Він також зазначив, що у самому палаці збереглися давні сходи, прикрашені відбитками каштанового листя та геральдичним драконом. А також великий вітраж на античну тему. Вціліли два венеціанські дзеркала на бокових стінах.
Запрошуємо почути нашу історію про пам’ятку архітектури національного значення: linktr.ee/volyncastles
Файний подкаст замками Волині – проєкт, що втілюється ГО «Волинська фундація» за підтримки Українського культурного фонду.
Мережа ресторанів азійської кухні “Yoki” з 26 по 29 жовтня гостинно запрошує усіх поціновувачів відмінного звуку, якісного відпочинку та конфіденційного сервісу на DJ сети від резидентів @yoki_lviv!
Зокрема: 29.10 19:30 Нд. DJ SUNSET
“Yoki – це мережа ресторанів азійської кухні зі своєю історією, культурою та дуже особливою атмосферою! Бо саме тут зустрілись вони: схід – захід, традиції та технології, міфи та сучасність! Завітайте та переконайтеся самі, Ви точно не пожалкуєте!”, – розповіли організатори.
Локація: YOKI Lviv, вул. Академіка Гнатюка, 12а
Вхід безкоштовний.
Професор Ігор Набитович у книжці «Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький». (Київ: Дух і Літера, 2023. 792 с.; серія «Постаті культури»), можливо, вперше в українській біографістиці звертається до небуденної постаті в історії Галичини – Івана Шептицького.
Іван Кантій Реміґій Шептицький був на пів року старший від Софії Фредро, його майбутньої дружини. Він народився у Прилбичах. Батьки його були однолітками, народженими 1808 року. Батько – Петро Павло Лєопольд, засідав від 1839 року як шляхтич, разом зі старшим братом Юзефом, у Становому сеймі, провадив господарство у своїх маєтках у Прилбичах та Дев’ятниках і Кологурах біля Ходорова.
Прилбичі стали головною родинною садибою Шептицьких від початку XVIII віку. У кінці того століття єпископ Атаназій Шептицький зафондував тут будівництво греко-католицької церкви¹. Тому у храмі в Прилбичах над царськими воротами була поміщена єпископська митра Атаназія Шептицького, на філярах вівтаря були вирізьблені його герби. У вівтарі праворуч від образу Матері Божої були мальовидла представниць роду Шептицьких, а ліворуч – його представників².
Атанасій Шептицький (1686–1746)
Батько Івана помер, коли йому було всього сім літ. Початкову освіту, як це було традиційно у шляхетських родинах, Іван отримав удома. Сестра Михайлина була старшою від нього на рік. Брат і сестра проживуть однакову кількість років, Іван помре від неї на рік пізніше.
Мати Івана, Рузя [Розалія] Тереза, походила зі шляхетського роду Коссєцьких. Власне маєток у Дев’ятниках був її дівочим віном. Родинна історія передає, як мати Івана виховувала свого сина-півсироту: «…Він був вихований мамою у суворих умовах, які вимагали багато власних зусиль, самопосвяти й особистої дисципліни. Таке виховання витворило його сильний характер, радше владний, що вимагав від себе самого й свого оточення ставити за головне обов’язки, які виникали зі справ його стану – як справ особистих, так і публічних, маєткових чи родинних. Він амбітно прагнув запевнити своїм синам високі кар’єри і високі стандарти життя – але одночасно притримувався засади, що молода людина не може стати самостійною занадто рано і що обов’язок батька – допоки йому вистачить сил, не випускати з рук як управління, так і виховання»³.
Стрий Івана Шептицького Юзеф Ґабрієль (Йосиф Гаврило), старший від Іванового батька на два роки, теж був дідичем. Він народився у Брухналі (нині – Терновиця на Яворівщині).
Дід Івана по батькові, Ян (Іван) Баптист, та бабуся померли за 5 літ до його народження. Ян Баптист Шептицький був доктором права, членом Станового сейму, а його дружина Анеля – донькою члена Станового сейму Евзебіюша Ліпського.
Після смерти Яна Баптиста його сини отримали поділену порівну спадщину. Молодший Петро Павло викупив у старшого брата належні йому частини маєтку у Прилбичах, Тулковичах і Ганьковичах біля Перемишля. Йосиф Шептицький натомість купив у 1835-му маєток у Великих Шумлянах біля Бережан і там замешкав. Через два роки він одружився з Амелією Ліпською, однак досить швидко цей шлюб розпався.
Коли помер Петро Павло Шептицький, у власність його старшого брата перейшов Лащів біля Томашова Любельського. Йосиф Шептицький провадив взірцеве господарство, утримував рибні ставки, був членом галицьких господарських товариств і спілок⁴.
Про те, що він був справжнім gente Ruthenus, natio Polonus (себто був українцем за походженням і поляком за національністю), свідчить те, що коли почалася Весна народів, він допомагав польській Центральній народній раді, а коли її розігнали, почав співпрацю з Окружною руською радою у Бережанах, щоби «причинитися до добра [українського] народу»⁵. Йосиф Шептицький, засвідчено в протоколі цієї Окружної ради, «під впливом поляків довго з Радою не лучився, але в серці завжди був русином [себто українцем, – І. Н.]. Се бувший дідич, повертається до того народу, з якого походив. Шептицький виступив по-руськи, згадав про свого предка-єпископа, свій диплом руського шляхетства, просив прийняти його до кола братньо-руського. Він перший вернувся до своїх. Він дав 10 злр. [золотих ринських, – І. Н.] для Ради, обіцяв закупити для продажі школярам 100 екз[емплярів] граматок руських, а виручку – Раді. 4.ІІІ.1849. Голова Шушкевич, секретар Павликів»⁶.
У костелі в Брухналі (куди щонеділі їздили Шептицькі) зберігся неорококовий надгробок батьків ґрафа Івана Шептицького: «D[EO] O[OPTIMO] M[AXIMO] / PAMIĘCI / PIOTRA PAWŁA LEOPOLDA Z SZEPTYC / SZEPTYCKIEGO / URODZONEGO 1808 R. ZMARŁEGO 1843 R. / I ŻONY JEGO ROŻY TERESY EWY / Z RAWITÓW KOSSECKICH SZEPTYCKIEJ / URODZONEJ 1808 R. ZMARŁEJ 1888 R. / NIEWYGASŁĄ DLA RODZICÓW / CZĘŚĆ CHOWAJĄC W SERCU / WDZIĘCZNA TEN POMNIK STAWIA CÓRKA»⁷. На цоколі – напис: «PSZECHONIU WSPOMNIJ, ŻE KIEDYŚ GDY CIAŁO TWOJE / W PROCH SIĘ OBROCI, DUSZA MODLITWY ZIEMIAN ŁAKNĄC BĘDZIE / NIE POSKĄPŻE WIĘC TERAZ TEJ JAŁMUŻNY DUSZOM PIOTRA I RÓŻY»⁸.
У 1848–1856 роках Іван Шептицький навчався у Вищій академічній ґімназії у Львові, а далі, після матуральних іспитів, розпочав навчання на дворічному курсі філософії Львівського університету імени Франца І, який був пропедевтичним для університетських студій⁹. Однак оскільки після смерти бездітного стрия Йосифа у 1855 році його спадкоємцями стали діти його молодшого брата, Іван Шептицький змушений був через рік закинути університетське навчання й братися до господарювання у маєтках, розкиданих по Східній Галичині і в Королівстві Польському.
Іван Шептицький, 24.12.1901
Ґраф Іван Шептицький вихований був на ідеалах колишньої Речі Посполитої. Частина галицьких аристократів, що походили з давніх руських родів, які сполонізувалися і стали католиками, мали за обов’язок підтримувати освіту, займатися меценатством та економічним розвитком Галичини.
Іван Шептицький політично належав до однієї з груп подоляків – східно-галицького політичного клану великих маґнатів, консервативного галицького зем’янства, входив до Галицького господарського товариства, яке займалося запровадженням новітніх методів господарювання, та до Галицького кредитного товариства.
Однак із середини 1890-х років він починає дрейфувати до краківських консервативних політичних кіл – станьчиків, поміркованіших у польсько-українських відносинах, готових іти на певні поступки національним прагненням українців. Ця поступовий рух на позиції краківського консерватизму відбувався, очевидно, під впливом близького приятелювання з одним із лідерів групи станьчиків Павлом Попєлєм.
Світоглядно Шептицький був gente Ruthenus, natio Polonus. Він належав до тих руських / українських родин, які розмовляли «руською [себто українською, – І. Н.] (або й польською) й були вірними греко-католицької Церкви, але вважали себе не тільки русинами, а й також поляками і мріяли про незалежну Польщу (або радше Річ Посполиту трьох народів: поляків, литовців і русинів (себто українців і білорусів)). Це була дворівнева тотожність, яка складалася з двох компонентів, де руська етнічність підпорядковувалася вибраній польській національності»¹⁰. До цього ґрона слід долучити ще сполонізовану білоруську еліту, яка для себе бачила таку ж перспективу. Рід Шептицьких на той час уже належав не до греко-католицької, а до римсько-католицької Церкви.
Шептицький став у 1871 році послом до нижньої палати Державної Ради (до 1873-го) й із вересня почав виїжджати до Відня – на сесію Райхсрату. Улітку 1872-го Івана Шептицького було обрано депутатом до Галицького сейму від яворівського повіту. І в Державній раді, й у крайовому сеймі він входив до Польського кола.
Майже постійно, упродовж чотирьох десятиліть, він засідав у Яворівській повітовій раді, був послом до Галицького сейму від Яворівського повіту (із перервою у 1877–1882 роках), куди вперше його було обрано до у листопаді 1869-го. У 1880-х і до 1894 року Іван Шептицький входив до одного із не надто чисельних (до 10 депутатів) консервативних клубів послів у Галицькому сеймі, яким заправляв Авґуст Ґорайський, тодішній директор Крайового нафтового товариства в Галичині. Ще одним відомим членом цієї групи послів був князь Евстахій Сангушко¹¹.
У 1899-му ґрафа Шептицького найясніший цісар номінував довічним членом верхньої палати Райхсрату – Палати вельмож (Палати панів).
Із другої половини 1860-х років Іван Шептицький поступово входить у політичний і суспільно-економічний простір Галичини, стає помітною постаттю у різних царинах громадського і культурного життя.
Ґрафський герб Шептицьких
У квітні 1870-го Іван Шептицький отримує почесну номінацію підкоморія цісарського двору, а в 1871-му – титул ґрафа. Для Росії диплом ґрафа для Шептицьких був підтверджений року 1898-го. Усі ці номінації мали підтверджувати й посилювати суспільний статус й Івана Шептицького, і його синів, які від того часу теж мали право на спадковий ґрафський титул. Лише наймолодший із синів Шептицьких, Лєон, отримає ґрафський титул уже при народженні.
Ґраф Шептицький був одним зі співавторів закону про освіту в Галичині 1872-го року. За цим законом навчання польської мови стало обов’язковим в усьому шкільництві в Галичині. Кілька разів у Галицькому сеймі він підтримував запровадження руської / української мови в освітні заклади: в 1871 – до академічної ґімназії у Львові; 1887-го проголосував за створення в Перемишлі української ґімназії.
1853 року у Відні була створена Центральна комісія охорони пам’яток. 1887 року Галичину було поділено на п’ять консерваторських округів, а ще через три роки утворено було два галицькі консерваторські центри – у Львові та Кракові. Тоді ж за поданням намісника Галичини Філіпа Залєського найясніший цісар Франц Йозеф І призначив Івана Шептицького цісарсько-королівським консерватором пам’яток мистецтва та історії Східної Галичини¹², охоронцем культурної спадщини у Перемишлі. Ця почесна посада була високим визнанням зацікавлення Шептицького культурною спадщиною Галичини.
Родина Шептицьких у Кракові (квітень 1887 року)
Ґраф Шептицький долучився до порятунку від руйнування й до реставрації барокового костелу Найсвятішого серця Ісусового в Перемишлі у 1904 році, який збудували отці-єзуїти на місці української церкви, зруйнованої в останній чверті XIV віку¹³. Нині це катедральний собор Святого Івана Хрестителя Української греко-католицької церкви.
Іван Шептицький мав украй «широкі історичні, літературні й музейні зацікавлення. Збираючи інформацію про свою родину, він проводив розшуки в архівах, купував стародруки й документи. Він зібрав бібліотеку, яка мала біля чотирьох тисяч томів, колекцію картин, пам’ятки з часів польських повстань»¹⁴.
Через роки донька синовиці Шептицьких писала, що дім у Прилбичах «був маленьким музеєм найцінніших реліквій, королівських і родинних документів, які збирав вуйко Ян, збірки масонських відзнак, давніх портретів і тих новіших, чудових», намальованих Софією Шептицькою¹⁵. Патріях Йосиф Сліпий ніби доповнює історію цієї колекції ґрафа Шептицького, що «залюбки збирав старинні пам’ятки». Він нав’язував контакти з відомими галицькими діячами і вченими – професорами Ізидором Шараневичем, Омеляном Огоновським, крил[ошанином] Антонієм Петрушевичем, Євгеном Олесницьким, «бував у василіянських монастирях і копіював акти відносно своєї родини і Унії, а також у римських архівах і бібліотеках»¹⁶.
Колекція ґрафа Шептицького починає викликати зацікавлення у вчених, мистецтвознавців. Улітку 1878-го до Прилбичів приїжджав професор Львівського університету Ксаверій Ліске, щоб оглянути «історичні пам’ятки» з колекції Івана Шептицького. У 1879-му тут двічі побував мистецтвознавець Казімєж Хлендовський, який хотів записати спогади про Фредра. Він запевняв, що «пані Фредро [мама Софії Шептицької, – І. Н.] зробила на мене надзвичайно миле враження: делікатна старша пані, з чудовою пам’яттю, вміла дуже логічно вести розповідь». Щодо Софії Шептицької він додає, що це «дуже розумна жінка, яка присвятила себе цілковито вихованню синів» – «гарних і сміливих хлопців».
Софія Шептицька (кінець 1880-х років)
Спогади Хлендовського пронизані іронічними, іноді гострими й насмішливими, часом сардонічними характеристиками багатьох його сучасників. Він оглядав колекцію ґрафа Шептицького і досить саркастично зауважував: «Найменш приємним із усього дому був сам Шептицький, гарний, високий чоловік, добрий, як бачиться, господар, який помножував маєток – що рідко у нас [у Галичині, – І. Н.] бувало, але голосний, як порожня бочка. Мовив так поважно, що певно усіх мишей із дому виполохав, а так завжди рішучо й із такою самовпевненістю, ніби всі розуми поїв. При сім був надзвичайно гордий єпископами зі свого роду, спорідненістю із Красіньськими, а через них, ясна річ, з італійським [королівським] двором. Він обвішав свій покій тільки ґенеалогічними деревами – так, що мені видавалося, що я перебуваю у стайні коней для перегонів. Пан Шептицький мав стільки розуму, скільки необхідно для досягнень усіх повітових і депутатських обов’язків. Його розум не будив заздрощів; його було достатньо для щоденного вжитку»¹⁷. Звичайно ж така характеристика – украй суб’єктивна і не надто справедлива.
Можливо, що таке зацікавлення Івана Шептицького минулим свого роду було одним зі способів підвищення свого суспільно-політичного статусу в шляхетському таборі в Галичині¹⁸.
Дідич Іван Шептицький заснував два дитячі садочки, виховательками в яких були черниці: у Прилбичах – греко-католицькі, у Брухналі – римсько-католицькі, дофінансовував у цих двох селах народні школи, був фундатором нагород для найкращих їх учнів.
У 1876 ґраф Шептицький домігся створення фонду для допомоги греко-католицьким священникам, що їх вигнано було з захопленої росіянами Холмщини.
Один із таких священників став учителем у домі Шептицьких. Про отця С. Панасинського К. Шептицький згадував: «холмський греко-католик, учитель моїх братів, чудово малював»¹⁹. Він намалював портрети чотирьох єпископів Шептицьких, які висіли в будинку Шептицьких у Прилбичах.
Отець Панасинський намалював також портрет Алєксандра Фредра (1878), який став основою для скульптури мистця, створеної Ципріяном Ґодебським, що її було встановлено перед Міським театром у Кракові 1900 року. До слова, у 1905-му той же мистець створив скульптуру Тараса Шевченка для площі Галицької у Львові. Однак Львів дочекався Шевченкового пам’ятника аж у кінці того ХХ століття.
Ципріян Ґодебський, пам’ятник Алєксандра Фредра у Кракові
Іван Шептицький був фундатором школи художніх ремесел у Яворові, яку збудовано за кошти родини Шептицьких. Освятив приміщення цієї школи в жовтні 1897 року греко-католицький єпископ Костянтин Чехович.
Задумом ґрафа Шептицького було перетворення рукомесла забавлянок із дерева, з якого на Яворівщині жило багато поколінь ремісників, у конкурентне промислове виробництво – з обов’язковим збереженням найкращих традицій цих українських іграшок.
Іван Шептицький і надалі займався цією школою. На засіданні Галицького сейму на початку березня 1899-го було оголошено його петицію про виділення коштів на відбудову ремісничих шкіл у Яворівському повіті. У петиції твердилося, що яворівські іграшки змогли дуже швидко витіснити забавки, які ввозили з-поза Галичини.
1905 року, після розширення програм навчання у спеціялізації створення іграшок, токарської справи, столярства і різьбярства, ця школа отримала статус Державної школи деревообробного промислу. Її вироби конкурували з іграшками подібної школи у Закопаному та іграшками, які майстрували у Чехії.
Яворівські іграшки вже у першому десятилітті ХХ віку почали сприйматися у міському інтер’єрі як елементи декору та художньої галантереї. Їх ставили й на меблях, на ватранах²⁰.
На межі століть, поруч із ґрафом Іваном Шептицьким, і його сини поступово виходитимуть на історико-політичний, економічний та культурний кін Галичини, стаючи важливими постатями та провідниками на її політичній мапі.
Ставши митрополитом, владика Андрей не поривав зв’язків із родиною. З батьком він багато розмовляв про українсько-польські взаємини, про загрозу москвофільства і для української Церкви, і для Галичини загалом. Написавши пастирський лист до греко-католиків польською мовою, він роздумував над тим, щоби звернутися до москвофілів російською. Однак батько відрадив.
Ґраф Іван Шептицький до останніх своїх літ впливав на політичне життя в Галичині. Тит Ревакович, суддя і громадський діяч, співредактор «Зорі», у листі до свого двоюрідного брата, греко-католицького єпископа Костянтина Чеховича, писав на початку листопада 1909 року про «ворожі заходи» яворівського повітового маршалка Шептицького-старшого проти яворівської ґімназії, якій виділяли менше коштів, ніж утраквістичній ґімназії (себто тій, в якій навчання велося двома мовами): «Певно є, що і наші посли будуть ходити за справою [себто слідкуватимуть за фінансуванням української ґімназії, – І. Н.], але […] іменем русинів всего Яворівського повіта започну в Тебе, Преосьвячений, наступну просьбу: […] Будь ласкав, вплинути, але “без інтервенції Е[сцеленції] Е. о[тця] Митрополита” на старого ґрафа Шептицького, маршалка і посла повіту, щоби [йо]го настроїти прихильно до руської ґімназії і щоби поділити субвенцію повіту на ґімназію руську і утраквістичну на рівній части…»²¹.
Дім родини Шептицьких у Прилбичах. Знищений російськими займанцями
11 листопада 1911 року до Прилбичів приїхала делегація відомих українських галицьких політиків, щоби привітати Івана Шептицького із 75-річчям. Вони подарували ґрафові великий портрет його сина-митрополита, який замовили українські посли до Палати представників Райхсрату у відомого українського маляра Івана Труша. Після вітальної промови Кирила Студинського «старенький ґраф Шептицький, сильно зворушений, зачав промову: “Простіть, панове, що не промовляю по-руськи; але впевняю вас, що я є русин”. Потім подякував щиро за дар, висловив свою гордість, що походить із українського роду, та додав: “Справді, я дав вам те, що у мене було найкращого та найдорожчого” [себто сина Романа Марію, – І. Н.]»²².
Його сини Роман і Казимир, майбутній митрополит Андрей і блаженномученик отець Климентій, і Станіслав, ґенерал Війська польського, були рушіями історії України та Польщі. Ще двоє синів були дідичами, меценатами польської й української культури.
Родинний склеп Шептицьких у Прилбичах. Збудований Іваном Шептицьким (Світлина Ігоря Набитовича)
Ґраф Іван Кантій Шептицький помер через рік після цих відвідин – 13 листопада 1912 року. При ньому був наймолодший син Лєон із дружиною. Ні митрополит, ні троє інших братів не встигли прибути до батькового ложа смерти. Владика Андрей через місяць після похорону відкривав тугу своєї душі до похресниці: «Я дуже болію серцем після смерти батька – стільки сторінок у нашому житті закінчилося з нею. Дякувати Богові, що він помер по-християнськи й що мав легку смерть – принаймі довго не хворів […]. Я сповнений муки, що не був у Прилбичах у його останні хвилі…»²³.
Його відспівали в костелі у Брухналі й поховали у збудованому ним родинному гробівці у Прилбичах.
Пам’ятний камінь на місці знищеного будинку родини Шептицьких у Прилбичах (Світлина Ігоря Набитовича)
¹ Jan Kazimierz Szeptycki, W kręgu rodziny Szeptyckich, [w:] MetropolitaAndrzejSzeptycki. Studia i materiały / Pod red. Andrzeja A. Zięby, Kraków 1994, s. 18.
² Andrzej A. Zięba, W sprawie genezy decyzji Romana Szeptyckigo o zmianie obrządku, [w:] MetropolitaAndrzejSzeptycki. Studia i materiały / Pod red. Andrzeja A. Zięby, Kraków 1994, s. 68.
³ Jan Kazimierz Szeptycki, Gdy w rodzinie ważyły się losy syna, [w:] Polska – Ukraina. 1000 lat sąsiedztwa / Pod red. Stanisawa Stępnia, Przemyśl 1990, Tom 1, s. 185.
⁴ Stanisław Stępień, Szeptycki Józef Gabriel, [w:] Polski słownik biograficzny, Tom XLVIII/2, Zeszyt 197, Warszawa Kraków: Instytut Historii PAN 2012, s. 238-239.
⁵ Головна Руська Рада (1848–1851): протоколи засідань і книга кореспонденції / За ред. О. Турія. Упорядники У. Кришталович та І. Сварник, Львів 2002, с. 192, 199.
⁶ Петро Шкраб’юк, Релігійно-духове життя в Галичині у спогадах західноукраїнських письменників другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття, [y:] Стратегії мемуарної та мандрівної літератур західноукраїнських письменників другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття / Ред. Тарас Пастух, Львів: Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича Національної академії наук України 2020, с. 68.
⁷ Бог всемогутній / Пам’яти / Петра Павла Лєопольда з Шептиць / Шептицького, / що народився 1808 року і помер року 1843 / і дружини його Рузі Терези Еви / з Равітів Коссецьких Шептицької, / народженої 1808 року, що померла року 1888. / Невигаслу для родичів / честь бережучи у серці, / вдячна сей пам’ятник поставила донька [Михайлина Коморовська (Шептицька). – І. Н.]. – латинськ., польськ.
⁸ Перехожий, згадай, що коли тіло твоє / перетвориться у порох, душа молитви живих прагнутиме. / Не поскупися, отож, тепер сієї милостині душам Петра і Ружі. – польськ.
⁹ Magdalena Nowak, Dwa światy. Zagadnienie identyfikacji narodowej Andrzeja Szeptyckiego w latach 1865–1914, Gdańsk: Wydawnictwo Uniwersytetu Gdańskiego 2018, s. 47.
¹⁰ Adam Świątek, GenteRutheni, nationePoloni. Z dziejów narodowości polskiej w Galicji, Kraków: Księgarnia Akademicka 2014, s. 11.
¹¹ Ігор Чорновол, Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861 – 1901 (нарис з історії українського парламентаризму), Львів: Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича Національної академії наук України 2002, с. 77.
¹² Magdalena Nowak, Stanisław Stęmpień, Szeptycki Jan Kanty Remigiusz, [w:] Polski słownik biograficzny, Tom XLVIII/2, Zeszyt 197, Warszawa Kraków: Instytut Historii PAN 2012, s. 237.
¹³ Magdalena Nowak, Dwa światy. Zagadnienie identyfikacji narodowej Andrzeja Szeptyckiego w latach 1865–1914…, s. 47.
¹⁴ Magdalena Nowak, Stanisław Stęmpień, Szeptycki Jan Kanty Remigiusz…, s. 236–238.
¹⁵ Sister Maria Krysta Szembek and her Memories / Published by Andrzej A. Zięba, “Harvard Ukrainian Studies” 1991, Volume XV, №1–2, p. 138.
¹⁶ Йосиф Сліпий, Про молодечий вік нашого Митрополита, [y:] “Богословія” 1926, Том IV, Книга 1–4, с. 7.
¹⁷ Kazimierz Chłędowski, Pamiętniki, Tom 1: Galicja (1843–1880), Wrocław: Zakład Narodowy im. Ossolińskich 2006, s. 425–426.
¹⁸ Andrzej A. Zięba, W sprawie genezy decyzji Romana Szeptyckigo o zmianie obrządku…, s. 56–57.
¹⁹ FredroiFredrusie / Opracował Bogdan Zakrzewski, Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk: Zakład Narodowy im. Ossolińskich 1974, s. 418.
²⁰ Ростислав Шмагало, Мистецька освіта в Україні середини ХІХ – середини ХХ ст.: структурування, методологія, художні позиції, Львів: Українські технології 2005, с. 200–201.
²¹ Василь Сокіл, Епістолярій Тита Реваковича, Львів: Інститут народознавства Національної академії Наук України 2019, с. 608–609.
²² Кирило Студинський, Спомин, “Богословія” 1926, Том IV, Книга 1–4, с. 246–248.
²³ Sister Maria Krysta Szembek and her Memories…, pp. 141–142.
1 листопада о 16 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться відкриття виставки «Над тліном. Перетворення», де будуть представлені відпрацьовані гільзи снарядів, розписані мисткинями: Лесею Бабляк-Тетерук, Лілею Гнатиків, Юлією Долинською, Зоряною Опанащук, Ольгою Опанащук та Наталкою Шуст- Цимбалюк
“Війна … Страшне слово, яке із поняття з далекого минулого перетворилось на реальність.
Війна навіть на відстані від лінії активних дій вносить корективи в наше життя,впливає на емоційний стан, створює побутові проблеми, змінює звичне, сіє тривогу, примушує миритися із втратами… І кожен шукає якийсь сховок, свою нішу для порятунку своєї зраненої психіки…
Тому творчість часто і буває таким рятівним колом, а особливо коли до рук потрапляють відпрацьовані частини снарядів, гільзи чи футляри від набоїв і усвідомлюєш, що ці речі – не просто докази нашого опору, не просто атрибути цієї священної визвольної війни, а й артефакти, які викликають цілу палітру емоцій.
Розуміння того, що кожна гільза,кожен футляр від сняряду в свій час побував в руках наших воїнів і завдяки їм захистив нас, вирвані куски металу свідчать про шалені ризики і неймовірну мужність і самопожертву наших захисників.
Зброя – це тлін і руйнація. Мистецтво – життєстверджувальна сила краси. Тому перемагає життя і в руках львівських (і не тільки) художників гільзи розцвітають квітами, орнаментами, словами і символами. СЛАВА УКРАЇНІ І СЛАВА ЗСУ! “, – пишуть організатори у події на фейсбук сторінці музею.
“Пісню “Гайдамака” обрали для візуалізаціі альбому “Тріумф Слова” не випадково.Бо у 1918 році автор поезіі Володимир Сосюра переписав власний вірш, змінивши гайдамаку на комсомольця, а комісара на курінного, а саме в цій версії вірш потрапив до підручників Української літератури радянської школи, і був відомий всім.
Ми мали повернути вірш “Гайдамака” новим поколінням у його чесній версії зі справжнім сенсом” – Олександр Ярмола, фронтмен гурту Гайдамаки.
Оригінальний вірш “Гайдамака” Володимир Сосюра написав під враженням від власної участі в Українських визвольних змаганнях 1918-1919 років у складі Армії УНР.
Кадр з відео на сингл “Гайдамака”
Пізніше, в час великого терору і репресій Української інтелігенції, поета зламали і він працював на окупаційну радянську владу, тому уникнув нещасливої долі своїх побратимів й лишився живим.
“Гайдамака” – другий сингл з альбому “Тріумф Слова”, створений гуртом Гайдамаки на вірші поетів “Розстріляного відродження”.
Музику до пісні записали в київській “Пропеллер Студіо”. Перші рифи запропонував басист Олексій Курбаков, Сашко Ярмола поклав на них слова та мелодію, аранжували всі музиканти гурту разом.
Пісня має радіоверсію, яку зробили разом з з продюсером Романом Кальмуком.
Кліп “Гайдамака” створили Віктор Придувалов та Олександр Корєшков.
Віктор Придувалов – давній друг гурту, київський режисер, тепер вже класик Українського кліпмейкерства, з яким Гайдамаків пов’язують довгі роки творчих стосунків та кілька успішних кліпів. Віктор працював над відео “Гайдамака” разом з графіками-аніматорами, команда поєднала хроніку визвольних змагань часів УНР з сучасною графікою.
Обкладинка синглу “Гайдамака” – картина сучасного українского художника Віталія Кравця з серії “Краєвид”. Роботи з цієї серіі частиною концепції альбому “Тріумф слова” – обкладинками альбому й двох синглів.
Віталій Кравець, художник: “Наша колаборація з Гайдамаками- це щасливий збіг обставин. Спочатку я довго не міг зрозуміти, що саме я можу запропонувати для оформлення “Тріумфу Слова”, адже просто якесь дизайнерське рішення було б не релевантне темі альбому. Згодом, коли я писав концепцію для своєї серії “Краєвид”, я побачив фабулу завдяки якій мої робити стали пліч-о-пліч з віршами поетів “Розстріляного Відродження”. Образ побитої землі уособлюється в персонаж, починає бути тілом, що фактично болить крізь час та простір, як біль що лишився від репресій сторічної давнини.
Кадр з відео на сингл “Гайдамака”
Мережива оĸопів, орнаменти вирв, шрами і рани, що весь час вĸривають це «тіло» нашого ĸраю – відображення спільного внутрішнього стану, раніше ці емоції висловлювали наші обличчя, а тепер і земля. Пейзаж під обстрілами та гусеницями перетворюється у абстрактну картину, око перестає його ідентифікувати.”
Віталій Кравець працює з живописом, графікою, театральним мистецтвом та кіно. Його роботи були представлені на виставках в Україні, Польщі, Італії, Франції, Туреччині, США. Твори зберігаються у приватних зібраннях в Україні та за кордоном. Його проект “Анатомія Безхребетних” був номінований на премію імені Тараса Шевченка.
Сингл та відео “Гайдамака”
Режисери: Віктор Придувалов та Олександр Корєшков.
Анімація: Олександр Корєшков.
Директор: Віктор Сема.
Виробництво: re:evolution film / mental dRive studio
Слова :Володимир Сосюра
Музика: Сашко Яромола, Олексій Курбаков
Запис: “Пропеллер Студіо”
Альбом “Тріумф Слова”на стрімінгових платформах з’явиться за кілька днів – у вівторок, 24 жовтня
Треклист:
«ЛЕБЕДІ» (М.Драй-Хмара – А.Слєпцов, О.Ярмола)
«МОЛОДІ СЕРЦЯ» (Д.Загул – О.Ярмола, А.Слєпцов)
«ВЕСЛЯР» (М.Хвильовий – О.Курбаков, О.Ярмола)
«ЕЛЬДОРАДО» (О.Влизько – О.Курбаков, О.Ярмола)
«РІВНОВАГА» (Є.Плужник – О.Ярмола)
«ТІНІ» (М.Семенко – А.Слєпцов)
«ДУМА» (Т.Осьмачка – А.Слєпцов, О.Ярмола)
«МОНОМАХ» (П.Філіпович – О.Ярмола)
«ГУЛЯЙ-ПОЛЕ» (І.Багряний – А.Слєпцов)
«ГАЙДАМАКА» (В.Сосюра – О.Курбаков, О.Ярмола)
Сингл “Гайдамака” на стрімінгах – https://orcd.co/haydamaka
Проект реалізовано за підтримки Українського Культурного Фонду.
«Експресія. Скульптура львівського рококо», королівський замок Вавель, фот. Sylwia Penc / Agencja Wyborcza
Ми могли б ніколи не побачити шедеври Йоанна Ґеорґа Пінзеля, якби свого часу директор Львівської галереї мистецтв так завзято не шукав ці скульптури, не вивчав їх і не розповідав світові про унікального митця.
Борис Возницький – Герой України, академік Академії мистецтв України – присвятив життя створенню музеїв, відновленню та реставрації замків. Збирав твори мистецтва, які могли б бути втраченими назавжди. Саме завдяки Борису Возницькому ми не лише знаємо про твори Йоанна Ґеорґа Пінзеля, а й можемо їх побачити. Його роботи український музейник рятував у селах західних областей України. Він шукав і знаходив скульптури Пінзеля на цвинтарях, складах, а також буквально вихоплював їх із дрів на багаття. На щастя, Борис Возницький зміг врятувати, зібрати та зберегти для нащадків скульптури Сьогодні ж мистецтво Йоанна Ґеорґа Пінзеля, таємничого майстра, чиє ім’я тепер набуло світової слави.
Януш Пульнар (тоді директор Музею Мальчевського в Радомі) та Борис Возницький, 1999, фот. Adam Urbanek / PAP
Старенька вантажівка й барокові скульптури
З 1962 по 2012 роки Борис Возницький був директором Львівської галереї мистецтв, у той час йому вдалося врятувати від знищення понад 20 000 пам’яток мистецтва. Кожну експедицію протягом майже 50 років своєї діяльності Возницький науково обґрунтовував і ретельно продумував. Часом привезені ним експонати докорінно змінювали погляд не тільки на творчість окремих митців, а й загалом на процес розвитку українського мистецтва.
У реставраційній майстерні при Львівській картинній галереї майстрам вдалося врятувати іконостас П’ятницької церкви у Львові, історичні батальні полотна Мартіно Альтамонте, ікону Львівської Богородиці XІV століття, ренесансні надгробки, дерев’яну скульптуру XV–XVІІІ століть, твори Пінзеля та інші шедеври.
Борис Возницький теж був реставратором пам’яток архітектури. Тут він виступав одночасно в кількох іпостасях: замовником і виконавцем робіт, археологом, дослідником і автором проєкту, керівником робіт. Він підняв з руїн Олеський замок, колиску польського короля Яна ІІІ Собеського, відтворив саму споруду та її інтер’єри, наповнив їх експонатами. Відродив замок у Золочеві, який з 1872 до 1954 років служив в’язницею. Саме Борис Возницький визначив вірогідне авторство низки творів, зокрема Йова Кондзелевіча, Йоанна Ґеорґа Пінзеля, Жоржа де Латура та інших митців.
Борис Возницький під час монтажу виставки у скульптурній залі. Музей Олеського замку. Світлину 1970-х років надала Тетяна Сабодаш, головна зберігачка фондів музею «Олеський замок»
Він вважав, що 1960–70-ті роки були найцікавішими роками його життя. Це був період експедицій, під час яких вдалося зібрати величезні колекції. Співробітники галереї на старенькій вантажівці, яку їм передав Львівський оперний театр, їздили Львівською, Тернопільською, Івано-Франківською областями, рятуючи твори мистецтва. Сховищем для знахідок був Бернардинський костел. У ньому мистецтвознавці складали, іноді навіть без інвентаризації, врятовані твори.
Музейники намагалися об’їхати всі храми, де збереглися ренесансні надгробки, готичні та барокові скульптури. Йшлося про надзвичайно важкі кам’яні скульптури. У Возницького не було жодного технічного обладнання, лише кілька помічників і примітивний транспорт.
Скульптури з церкви в селі Годовиця. Виставка «Експресія. Скульптура львівського рококо» у королівському замку Вавель. фот. Королівський замок Вавель
Розгледів генія
Порятунок творів Йоанна Ґеорґа Пінзеля – справа життя Бориса Возницького. Українському музейнику вдалося врятувати роботи майстра і прославити його ім’я. До цього Пінзель не посідав якогось особливого місця в історії польського та українського мистецтва, його згадували лише побіжно. Заслуга Бориса Возницького полягає в тому, що, маючи дуже погані репродукції, які не давали повного уявлення про рівень майстерності Пінзеля, він зрозумів значущість цього непересічного майстра. Саме тому він розпочав масштабну акцію з порятунку його творів.
Бориса Возницького зацікавила «Львівська скульптурна школа». Цей термін дослідники ввели ще в 1930-х роках. Проаналізувавши тогочасні дослідження польських істориків мистецтва, зокрема Адама Бохнака, Тадеуша Маньковського та Збігнева Горгунга, Борис Возницький зробив такі висновки:
«Львівська скульптурна школа» об’єднує пам’ятки дерев’яної барокової пластики, створеної в усьому регіоні, центром якого у XVIІІ ст. було місто Львів. Усі ці пам’ятки мають певні спільні ідейно-стилістичні риси. Це сакральні твори, які створили з середини 1740-х років для культових споруд, переважно костелів, а іноді й для уніатських церков. Їх об’єднує глибока духовність образів, напруга відвертих почуттів та надзвичайно експресивна форма, яка втілюється завдяки декоративному та живописному трактуванню драпіровок з різкими заломами складок. Було зроблено припущення, що джерела Львівської пластики беруть початок з південних німецьких земель.
Пінзель був одним із представників львівської барокової пластики. Вперше його ім’я згадується у 1906-му році – як автора кам’яних фігур на фасаді Собору св. Юра у Львові. Згодом аналогами скульптури з фасаду цього собору назвали фігури з аттика ратуші у місті Бучач на Поділлі. З того часу виникали різні гіпотези з приводу походження майстра, його постаті та творчості.
Костел у селі Горовиця. фот. Wikipedia
Врятувати усіх святих
У селі Годовиця, що неподалік Львова, за проєктом архітектора Бернарда Меретина у 1758 році збудували Костел усіх святих. Пінзель створив головний вівтар для нього і – разом з учнями – амвон. Композиція вівтаря складалася з «Розп’яття» з фігурами ангелів під ним та розташованими нижче зображеннями Святої Марії та Святого Яна. Завершували композицію скульптурні групи «Самсон, що роздирає пащу лева» та «Жертвоприношення Авраама». Годовицькі скульптури вважаються найдосконалішими творами Майстра Пінзеля.
У 1961 році Борис Возницький разом із реставратором Петром Лінинським уперше приїхали до Годовиці. Тоді, з дозволу місцевої влади, із закритого костелу вони взяли на збереження до музею скульптурні групи. Наступного разу Возницький приїхав до Годовиці вже зі співробітниками галереї в середині 1960-х років. Двері костелу були відчинені, а в центрі сакральної будівлі було залишки багаття. Поряд лежала пошкоджена частина рельєфу з амвона, його другу частину знайшли в одному з кутів костелу. Того дня учасники експедиції зібрали з підлоги скульптури та фрагменти, зокрема і зображення Святої Марії та Святого Яна, які ще нещодавно прикрашали головний вівтар. Через декілька років у цьому костелі сталася пожежа, вогонь знищив склепіння та інтер’єр.
Скульптура «Самсон, що розриває пащу лева», фрагмент. Виставка «Експресія. Скульптура львівського рококо» у королівському замку Вавель. Фот. Леокадія Анчишкіна
Ще одним храмом, де раніше були роботи Пінзеля, був костел у Монастириськах. Коли співробітники галереї туди потрапили, то замість барокових вівтарів побачили там … склад. Ані місцеві жителі, ані працівники того складу не змогли нічого сказати про зниклі твори. Проте Борис Возницький не втрачав надії та час від часу приїжджав до Монастириська, сподіваючись знайти сліди творів Пінзеля. У 1980-х роках Возницький побачив на місцевому цвинтарі фігуру Святої Анни роботи Пінзеля, закопану по пояс у землю, як надгробок до одного з поховань. Скульптуру пошкодили та майже позбавили поліхромії. Возницький на своєму мотоциклі привіз її до Львова.
А ось у костелі в місті Городенці Івано-Франківської області барокові скульптури розпилювали на дрова. Коли співробітники галереї приїхали до цього костелу, то побачили разючу картину. У центрі храму одна на одну скинули рештки дерев’яних скульптур. Під уламками лежала відбита голова зі скульптури Святої Єлизавети, яка була прикрасою головного вівтаря. Голівки та фрагменти янголів лежали на підлозі. Врятовані скульптури музейники завантажили у галерейну вантажівку, переклавши кожну з них гілками. У костелі Городенки з вісімнадцяти скульптур, які прикрашали колись п’ять вівтарів, учасникам експедиції вдалося зібрати тільки п’ять. Сам Возницький часто згадував цей епізод:
“Якби ми спізнились на місяць, то я впевнений, що й цього не вдалося б урятувати. Сьогодні дуже важко уявити втрату цих фрагментів, які мають таке величезне значення для пізнання творчості геніального скульптора”.
Чутки про те, що Борис Возницький збирає Пінзеля, поширювалися далеко за межі Львівської області. Так, у середині 1990-х років до нього звернулись із пропозицією придбати стару скульптуру. Борис Григорович не повірив своїм очам, коли побачив, що це фігура пророка Аарона роботи Пінзеля з вівтаря костелу в Монастириськах.
З експедиції в Сокальський район на початку 1980-х років співробітник галереї Ігор Мицько привіз «Розп’яття» XVIІІ сторіччя, яке знайшов на дзвіниці неподалік села Лопатин. Первісно скульптура була у парафіяльному костелі Лопатина, але в радянський час в костелі зробили склад, а скульптуру перевезли в церкву сусіднього села.
«Експресія. Скульптура львівського рококо», королівський замок Вавель, фот. Sylwia Penc / Agencja Wyborcza
Загалом Львівська галерея мистецтв нараховує понад 40 врятованих експонатів, які вважаються творами Пінзеля. Музеєфікація робіт майстра, зосередження його спадщини в одному місці та її дослідження Борисом Возницьким, дали змогу провести ряд виставок, які привернули увагу до шедеврів скульптора. Хвиля зацікавленості творчістю майстра призвела до нових відкриттів. Польські дослідники Петро Красний та професор Ян Островський знайшли та опублікували архівні матеріали зі збережених церковних книг міста Бучач. Знайдені записи дали важливу інформацію: визначили Бучач як місце проживання скульптора, виявили взаємозв’язок скульптора з архітектором Бернардом Меретином та з фундацією Миколи Потоцького, як замовника, а ще – приблизну дату смерті майстра.
Наступні відкриття зробили у Мюнхені. Там наприкінці 1990-х років на баварському антикварному ринку знайшли шість моделей скульптур, які вважалися чеськими за походженням. Їх придбав до своєї колекції Баварський національний музей. Дослідники віднесли їх до творчості Пінзеля, але для остаточної атрибуції запросили Бориса Возницького. Він підтвердив, що моделі справді належать різцю майстра. Ці ескізи до вівтарних скульптур Пінзель виконав для костелу в Монастириськах.
Борис Возницький мріяв про виставку Пінзеля у Луврі. Його мрія здійснилася: виставка з успіхом пройшла у 2012 році, але він її, на жаль, вже не побачив.
У вівторок, 31 жовтня 2023 року о 17.00, у Львівському палаці мистецтв (вул. Коперника, 17) відбудуться показ та розмова про фільм “Тіні забутих предків”. Фільм буде показано в рамках проєкту «Живе кіно у Львові» з кіноплівки з приватної колекції Олександра Мандрика.
Про фільм розповідатиме Олександра Салій – кандидатка філологічних наук, наукова співробітниця Інституту Івана Франка НАН України, викладачка на філологічному факультеті ЛНУ ім. Івана Франка.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Легендарний фільм «Тіні забутих предків», як відомо, знятий за мотивами однойменної повісті Михайла Коцюбинського. Тож спочатку поговоримо про те, як вінничанин Коцюбинський опинився в гуцульських Карпатах, де бував, з ким спілкувався і які враження мав від краю.
Далі Олександра Салій спробує порівняти фільм і саму повість. Наскільки художній текст Коцюбинського узгоджений з кінострічкою Параджанова? Що режисер додумав, що увиразнив, а що й зовсім зігнорував? В контексті розмови згадаємо й кілька найцікавіших історій знімального процесу…
За період з 24 серпня по 15 жовтня у всеукраїнському прокаті пригодницько-історичний екшн «Довбуш» Олеся Саніна зібрав 60,7 млн грн. Водночас лише у Львові станом на 18 жовтня фільм зібрав 13,1 млн гривень. Усього у львівських кінотеатрах фільм переглянуло 86 425 людей. Про це Tvoemisto.tv повідомила PR-директорка стрічки Катерина Костенко.
1. Каплиця Боїмів
Каплиця Боїмів
Польська пані, яку зіграла польська актриса Агата Бузек, у кінофільмі «Довбуш» приїжджала молитися до маленького храму, а локацією для зйомок стала каплиця Боїмів. Каплиці понад 400 років. Зводили її як родинну усипальницю на замовлення львівського купця Георгія Боїма. Детальніше про каплицю дізнайтесь у матеріалі.
2. Церква Святого Юра в Дрогобичі
Церква Святого Юра в Дрогобичі
В церкві Святого Юра, що в Дрогобичі, та біля неї знімали чимало сцен для «Довбуша». Її звели у 17 столітті, це одна з найстаріших дерев’яних церков Львівщини. Вона є об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Наразі її реставрують. У храмі проводять підмурування підвалин, замінюють підлогу на другому поверсі, сходи, реставрують бруси, а також замінюють гонти на середньому куполі. Роботи виконують з дотриманням автентики, бо в храмі потрібно максимально зберегти архітектуру того часу.
3. Дрогобицька солеварня
Дрогобицька солеварня
Дрогобицька солеварня славиться тим, що тут вдалось зберегти унікальну технологію видобутку солі, що робить її кришталево чистою та корисною для здоров’я, без сторонніх домішок. А в час повномасштабної війни, коли заводи з виробництва солі постраждали від ворожих обстрілів, Дрогобицька солеварня залишається одним зі стратегічно важливих в країні підприємств. А завдяки поважному віку та унікальності виробництва Дрогобицька солеварня є одним з важливих туристичних магнітів міста. Для зйомок «Довбуша» там постелили нову дерев’яну підлогу над відстійниками, яка надійно тримала на собі всю знімальну команду. За сценарієм у ропу кинули сина лихваря.
4. Свірзький замок
Свірзький замок
Значна частина епізодів знята на подвір’ї цього замку та навколо. Він розташований у селі Свірж на Львівщині. За сценарієм фільму, у замку жила польська князівна. Саме на території замку зняли фінальну битву Олекси Довбуша та полковника Пшелуцького. Замок побудували князі Свірзькі у XV ст. Більшість джерел датує першу згадку про укріплення 1530 роком. Однак охоронна табличка на в’їзній брамі вказує на 1482 рік. Сучасного вигляду він здобув, коли перейшов у власність графа Цетнера, – у ХVІІ сторіччі. У той час його укріпили й перебудували. Можливо, реконструкцією займався архітектор Павел Гродзіцький, відомий зведенням у Львові королівського арсеналу.
5. Шевченківський гай
Шевченківський гай
У Музеї народної архітектури та побуту «Шевченківський гай» імені Климентія Шептицького проходили зйомки фільму «Довбуш». Експозиція музею налічує 124 пам’ятки архітектури, котрі об’єднані в 54 садиби. В музеї функціонують 4 виставкових зали. Два з них мають постійну експозицію. У постійній експозиції та сховищах музею міститься близько 20 тисяч предметів щоденного побуту та ужиткового мистецтва. Територія музею площею 36 га умовно розділена на шість етнографічних зон. Кожна зона – це міні-село, що складається з 15‒20 пам’яток народної архітектури.
Нагадаємо, що зйомки фільму стартували у 2018 році. Тоді зйомки відбувались на території Шевченківського Гаю у Львові. Виробництвом стрічки займається кінокомпанія «Пронто Фльм» за підтримки Держагенства України з питань кіно. Події стрічки розгортаються у першій половині XVIII ст. у Карпатських горах та розповідають про драму життя Олекси Довбуша, його кохання та боротьби.
Більшість споруд, які запроектував Роман Фелінський у Львові, тим чи іншим чином пов’язані з торгівлею. Це стосується найбільш відомих його споруд на чолі з “Магнусом” (1913 р.). Магазини відразу були запроектовані у більшості чиншових кам’яниць авторства Р. Фелінського. Натомість широкому загалу майже нічого не відомо про одну з перших реалізацій Р.Фелінського, в якій було поєднано і магазини, і кав’ярню, і кінотеатр. Воно і не дивно, адже ця будівля була знищена під час ІІ-ї світової війни. Залишилися тільки архівні матеріали, плани та нечисленні фотографії.
Творець “Магнуса” арх. Роман Фелінський (1886-1953)
Йдеться про т.зв. “Базар Грьодлів”, що знаходився на вул. Сапіги (зараз Бандери), 34, там, де зараз сквер з недіючим фонтаном та дитячий майданчик. Територія незабудована, як і понад 100 років тому, коли розпочалася передісторія “Базару”.
Тоді ділянку між закладом св. Терези, вул. Сапіги і площею Солярні (Кропивницького) займав склад деревини, що належав графу Євгену Кінському. Деревину сюди поставляли з лісів та тартаків графа в околицях Сколього. Однак у 1885 р. усі ліси і тартак граф Кінський продає підприємцям з Будапешта, братам Герману, Бернарду і Альберту Грьодлям, які вже тоді займалися лісорозробками на Закарпатті.
Момент для придбання лісових масивів біля Сколього був обраний вдало. Тоді тривало спорудження залізниці Стрий – Бескід – Мукачеве, після закінчення якої (4 квітня 1887 р.) експорт деревини до Європи через Угорщину ставав надзвичайно вигідним бізнесом. І Грьодлі не помилилися: вже через 10 років вони не тільки збільшили свій маєток, але і здобули баронський титул (baron Groеdel von Gyulafalva und Bogdań). Подібно середньовічним феодалам, ці свіжоспечені барони утворили із своїх маєтків справжню “державу в державі”, що простяглася по обидва боки Карпат. Там існувала їх столиця (Сколе-Грьодлево), від якої починалися лісові вузькоколійки. Їх обслуговували залізничники, що керувалися окремим службовим статутом і носили спеціальну уніформу з гербом власників – три стовпи і корона – на ґудзиках. Подібну уніформу мали численні лісничі та сторожа тартаків, які були практично приватною поліцією братів Грьодлів. Вони завжди ходили у супроводі ельзаських вівчурів. Ці пси були призначені не для полювання на лісових звірів, а для вистежування браконьєрів, а також дітей, які захотіли б збирати гриби або ягоди у володіннях баронів. Спеціальна водна сторожа пильнувала, щоб ніхто, окрім господарів, не смів ловити рибу в ріках та потоках. Існували приватні грьодлівські мости, на яких сторожа збирала оплату за проїзд. А мисливські резиденції охороняли єгері, які були елітним підрозділом, щось на взірець лейб-гвардії монархів. І звичайно, були свої грошові знаки – марки (номіналом 100,20 і 4) – які видавалися у розмірі чверті платні робітникам і за які можна було купити будь-який товар у магазинах тих же баронів Грьодлів. Цей типовий прояв капіталізму у баронських вотчинах не був поодиноким, так само як і типово феодальне ставлення до міських влад. Але щоб довідатись про це докладніше, повернемося до Львова.
Сколівський палац Гредлів (Грьодлів) на листівці-лепорелло з перших років ХХ ст.
Разом з лісорозробками у Карпатах Грьодлі придбали у графа Кінського і склад деревини на вул. Сапіги. Тоді це була майже околиця міста, але вже від початку 1890-х рр. цей район інтенсивно забудовується. На площі Солярні від 1905 р. триває будівництво костелу св. Єлизавети. Довкола кількаповерхові чиншові кам’яниці виростають там, де ще кілька років перед тим тягнулися “ряди домів, помальованих полуничною або гріншпановою фарбою, обхляпані знизу болотом, де-не-де майже врослі у землю” (Ян Болоз Антонєвич). Дільниця стає престижною, ціни на землю зростають, а парцеля Грьодлів надалі залишається мало прибутковою. її орендують під склад різних будівельних матеріалів, і навіть для розміщення намету цирку братів Труцці (Truzzi). Тому барони-підприємці вирішили належним чином загосподарювати ділянку та спорудити тут будівлю т.зв. базару, що складався із магазинів з окремими входами від вулиці, ресторану, кав’ярні і кінотеатру.
Опрацювання проекту і будівництво доручили фірмі Міхала Уляма; він же взяв на себе залагодження усіх бюрократичних формальностей. Проект виконав Роман Фелінський. Це була одна з перших самостійних реалізацій молодого, 25-річного архітектора, який ще не мав повноважень самостійного будівничого.
Будівля отримала план у вигляді витягнутої по горизонталі літери “Ш”. Посередині знаходився двоповерховий павільйон кінематографу, акцентований висунутим вперед овальним у плані ризалітом і високим дахом з заломами, м’які лінії котрого повторювали менші за розмірами дахи бічних одноповерхових павільйонів. Композицію бічних крил будинку визначали стандартні секції торгівельних приміщень. Повторення їх вітрин разом з аналогічними віконними прорізами бічних павільйонів задає горизонтальний ритм фасаду. Подібні вітрини з хвилястим завершенням Р. Фелінський використав пізніше в композиції другого ярусу “Магнуса”. Так само цю будівлю нагадує і внутрішнє розпланування “Базару Грьодлів”: ряд боксів з окремими входами, відділені один від одного тонкими перегородками. Усього таких боксів було 14 (6 у лівому крилі і 8 у правому); кожен бокс складався із торгівельного приміщення (від вулиці) і тильного складу. В бічних павільйонах містилися ресторан (у лівому) і кав’ярня (у правому). Посередині знаходився кінотеатр на 213 місць (189 у партері і 24 у ложах на балконі), з фойє і буфетом на 2 поверсі.
Базар Грьодлів, початок ХХ ст.
Та на відміну від капітальної будівлі торгівельного дому “Магнус”, базар проектували як тимчасову будівлю. Тому декор будинку обмежувався прорізами вітрин, членуванням вікон центрального ризаліту тонкими імпостами та формою дахів над павільйонами. Загалом будівля нагадувала бароковий павільйон, хоча справжнім джерелом натхнення була мюнхенська архітектура початку XX ст.; з нею Р. Фелінський добре ознайомився під час навчання у столиці Баварії в 1905–1908 рр. Споруда базару Грьодлів нагадує павільйон ресторану на виставці 1910 р. у Мюнхені.
Але до зовнішнього вигляду будівлі та її внутрішнього розпланування у будівельному департаменті магістрату не мали жодних застережень. Натомість місце розташування зовсім не влаштовувало міську владу. Насамперед, згідно будівельного статуту Львова, на головних вулицях заборонялося будувати одноповерхові будинки фасадом по червоній лінії; виняток дозволявся тільки для “вілл гарної архітектури”. Тому магістрат вимагав, щоб будинок було відсунуто на 6 м від існуючої лінії забудови. Міхал Улям обійшов цю умову, заявивши, що будівля матиме характер вілли “з огляду на гарну архітектуру”. Зрештою, це освідчення він склав 10 грудня 1911 р., а дозвіл на
будівництво був виданий ще 22 червня цього ж року. Грьодлі, як і належить справжнім феодалам, просто зігнорували цю вимогу магістрату і розпочали будівництво згідно первісних планів.
Натомість іншу умову міських влад про демонтаж будинку через 5 років, 1 червня 1917 р. – проігнорувати не вдалося. Уповноваженим представникам баронів довелося навіть звернутися до магістрату з проханням внести у дозвіл на експлуатацію будинку слова “якщо цього вимагатимуть публічні інтереси”, які фігурували у дозволі на будівництво, але були відсутні у виданому 31 травня 1912 р. дозволі на використання.
Стурбованість власників мала реальні підстави. Розташована між трьома головними вулицями, ділянка базару рано чи пізно стала би на заваді регуляції і розширенню вулиць. Відповідно, могли знести і сам базар. Щоб запобігти цьому, Грьодлі чинять відповідні превентивні кроки. Вже у липні 1912 р., менш ніж через місяць після отримання дозволу на використання будівлі, вони через своїх уповноважених пропонують безкоштовно відступити магістрату 207 кв. сажен (744,41 м2) своєї парцелі на регуляцію вулиць, за умови перенесення терміну демонтажу споруди базару з червня 1917 р. на кінець 1924 р. Оскільки на той момент проект регуляції прилягаючих вулиць тільки починали опрацьовувати, ця пропозиція залишалася без відповіді, хоч переговори тривали до початку І Світової війни. Пропозицію Грьодлі повторили у
квітні 1916 р., доповнивши, поруч з відступленням ґрунтів, сумою 5.000 корон на проведення робіт з регуляції вулиць. Грьодлі були настільки впевнені в успіху, що одночасно з пертрактаціями у магістраті вели переговори про оренду кінотеатру. І вони не помилилися у розрахунках – благоустрій навколишніх вулиць провели, не руйнуючи будівлі базару. Досягнувши свого, власники взялися за старе: незважаючи на численні нагадування, не виставили огорожі навколо своєї парцелі, а навіть не внесли до міської каси обіцяної суми.
вул. Сапєги (нині – С.Бандери ) у Львові, на задньому плані – базар Грьодлів, фото 20-х років XX ст.
Та магістрат не забув про обіцянку Грьодлів. Оскільки вони явно не збиралися вносити гроші добровільно, міські влади, посилаючись на “публічні інтереси”, у 1929 р. почали вимагати демонтажу базару. Власникам довелося виконувати свої зобов’язання, однак справу ускладнювали обидвом сторонам повоєнна зміна валют і інфляція: сума 5000 корон у 1916 р. дорівнювала, згідно представника Грьодлів, 125000 повоєнних польских марок, а магістрат не погоджується з такою калькуляцією. Остаточно було досягнуто компромісне рішення: замість грошей Грьодлі доставили місту 5000 штук бруківки (один такий камінь у 1916 р. коштував 1 корону). Ця операція з бартеру
дозволила знову відсунути термін демонтажу до кінця 1930 р. Щоправда, на цьому тертя з магістратом не скінчилися: власників змусили повернути гроші за виставлену коштом міста огорожу і висаджені вздовж неї кущі жасмину. Вони затуляли від перехожих тимчасові складські споруди різних фірм, яким Грьодлі надавали місце для будівництва на своїй парцелі.
Ще кілька разів в 1930-ті рр. справа ліквідації споруди ставала на порядку денному, однак юридичні представники баронів навчилися швидко залагоджувати цю проблему. В свою чергу міські влади мали більше клопотів з благоустроєм приєднаних, в зв’язку з утворенням “Великого Львова”, приміських громад, все менше уваги звертали на справу зносу базару Грьодлів. Нарешті, магістрат дійшов до висновку, що, хоча “термін консенсусу закінчився, однак означений будинок не загрожує публічній безпеці і немає
підстав для видання наказу про розборку” (1938 р.).
Будівельний план кінотеатру “Гражина”у пасажі Грьодлів
Така тривала боротьба власників за збереження будівлі базару була викликана насамперед прибутковістю оренди приміщень у ній. Недарма вже у 1927 р. у цьому ж районі, власник ділянки на вулиці Вишньовецьких, (Русових), 3, архітектор Юзеф Йоахім Тіш (Józef Joachim Tisch) збудував за своїм проектом подібну за призначенням будівлю. Однак ані розміри, ані зовнішній вигляд “базару Тіша” годі і порівнювати з базаром Грьодлів: він складався тільки з п’яти секцій (проти 14 у Грьодлів), хоча і двоповерхових.
Однак початково здавалося, що фортуна сприяє конкуренту Грьодлів: 12 лютого 1929 р. пожежа знищила ліве крило їх базару. Однак цей випадок став причиною тільки для чергового перенесення терміну демонтажу будинку. А невдовзі будинок було відбудовано, за іронією долі, тим самим М. Улямом, який керував спорудженням базару. З високими дахами і куполом центрального павільйону будівлі Грьодлів не могли конкурувати скромні вікна-ліхтарі базару Тіша, який так і залишився другорядним.
Зруйнований базар Грьодлів, в котрому діяв кінотеатр Гражина. На фото також видно понищений костел Ельжбети. Фото 1939-1944 рр.
Окрім різниці у габаритах та зовнішньому оформленні, базар Тіша посідав тільки торгівельні приміщення, в той час як у Грьодлів до послуг відвідувачів були і ресторан, і кав’ярня, і кінотеатр. В результаті тут утворився, вживаючи сучасну термінологію, торгівельно-розважальний комплекс. Подібні споруди у Львові знаходилися у центрі міста (наприклад, пасажі Міколяша, Германів або Грюнерів), тому базар Грьодлів був справжнім магнітом для околиці.
Особливо приваблював публіку кінотеатр. Адже навколо не бракувало ані магазинів, ані кав’ярень чи ресторанів, натомість кінотеатр був тільки один. Тільки наприкінці 1920-х рр. з’являється кіно на Богданівці, а ще через десяток років – “Rоху”, назва якого донині живе в локальній топоніміці.
Львів, 1941 р. вул.Сапєги (Бандери). Зруйнований бомбардуванням базар Грьодлів і кінотеатр “Гражина”.
“Гражина” (таку назву мав кінотеатр весь час свого існування) особливого розквіту досягає під керівництвом Йоахіма Шалля (Joachim Schall). Тоді було проведено реконструкцію залу, під час якої операторську перенесли з балкону на партер (1929 р.). В 1931 р. купол прикрасила неонова вивіска, а ще через 2 роки у залі з’явилася сцена, де щовечора виконували “танцювальний та музичний номер, на взірець подібних, вже запроваджених програм у кількох львівських кінотеатрах”. Наступна реконструкція була вимушеною, бо проводилася згідно наказу комісії з перевірки технічного стану кінотеатрів. І хоча у результаті кількість місць у залі зменшилася на 25 крісел, та до самого кінця керівництва Й. Шалля кіно належало до “добре просперуючих” .
Прихід “перших совітів” вніс певні зміни у використання приміщень базару. Поряд з філією універмагу тут розмістилися різні контори, автотрест тощо; одне з тильних приміщень пристосували під “червоний уголок”. Фасад “прикрасили” бляшані димарі.
Кінотеатр «Маяк» («Дзвін»)
Все це ніби передвіщало скору загибель будинку. І дійсно, споруда базару Грьодлів не пережила воєнних часів. Її руїни ще існували на початку 1950-х рр. Пізніше на їх місці було облаштовано сквер і (о, специфічний genius losi!) кінотеатр просто неба “1-й Літній”, який згодом поступився місцем критому кінотеатру “Маяк”.
Цієї осені Благодійний Фонд «Майбутнє України 2050» оголошує Всеукраїнський Благодійний Тур за участю легендарної української співачки, народної артистки України Ірини Білик та талановитого Сергія Мироненка. 3 листопада артисти виступлять у Львівському цирку у Львові. Початок події о 18:00, повідомили промоутери події VINIL Concert agency.
Мета туру — збір коштів на автомобілі, необхідні українським військовим з 95-ої окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ, яка з перших днів війни бере участь у найзапекліших боях за Україну.
«Головна ціль туру — закупити автівки для 95 ДШБ. А також подарувати слухачам якісну й приємну музику, познайомити з новими піснями та заспівати старі добрі україномовні хіти», — каже Ірина Білик.
«Зараз, як ніколи, наші захисники й захисниці потребують підтримки, від якої залежить їхнє життя та якнайшвидша перемога України. Куплені квитки прискорюють досягнення цієї мети. Окрім цього, можна буде задонатити під час концерту, скориставшись QR-кодом, а також під час благодійного аукціону», — наголошує Сергій Мироненко.
Благодійна організація БФ «Майбутнє України 2050» в концертному турі «Українська Душа» за підтримки українців планує зібрати близько 2 500 000 гривень. Ці кошти будуть направлені на закупівлю 10 автомобілів для 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
“Команда нашого БФ почала займатися організацією благодійних концертів ще навесні 2022 року спільно з «Командою А» — це артисти, які об’єдналися, щоб підтримувати ВПО, медиків, дітей, військових та всіх українців у найважчі часи. Завдяки зібраним коштам закуплено 27 автомобілів. Разом із «Командою А» ми провели понад сто благодійних концертів, відвідали 23 області України та надали посильну допомогу тим, хто цього потребував найбільше”, – зазначили організатори туру.
У час, коли чільне місце для України та українців займає якісна високотехнологічна медична допомога, всі установи цієї галузі повинні найпершими консолідуватись та працювати в синергії й взаємопідтримці задля досягнення максимально ефективного результату. Установа благодійного фонду «Центр медичних інновацій» (Медичний центр NOVO) одним з найперших відреагував на виклики сьогодення та почав надавати безоплатні медичні послуги соціально вразливим верствам населення з початкуповномасштабного вторгнення країни-окупанта на нашу землю.
З квітня 2022 року NOVO виступив ініціатором та координатором міжнародної благодійної програми #CharityHelpUA. Ця програма, запроваджена спільно з фінансовим партнером, отримала назвуNovoHelp: https://www.novo.lviv.ua/novohelp/.
До 1 вересня 2022 року в «Центрі медичних інновацій» безкоштовно проходили обстеження діти із районів ведення бойових дій, а дорослі – з 50% знижкою. На сьогодні акцію для осіб до 18 років та інвалідам І-ої групи усіх вікових категорій продовжено, а для учасників бойових дій та ветеранів війни вже більше року діє програма на пільгових умовах. З 10 квітня 2023 р. в Установі благодійного фонду надають послуги МРТ, КТ, УЗ-діагностики, ендоскопії та консультацій лікарів для даної категорії військовослужбовців безкоштовно! Також згідно із підписаними Меморандумами з трьома військовими госпіталями м.Львова у NOVO мають можливість пройти безкоштовну діагностику військовослужбовці, котрі зазнали травм та перебувають на лікуванні у цих медичних установах.
Медичний центр NOVO
З 1 серпня 2023 року завдяки укладеному Меморандуму з КЗ ЛОР «Будинок воїна» в Установі благодійного фонду діє ще одна безоплатна програма обстежень для членів родин військових, зниклих безвісти за особливих обставин.
Неабияким кроком для можливості надавати безкоштовні послуги населенню стало впровадження з 01 липня 2023 року програми“Надання високотехнологічних інноваційних медичних послуг соціально вразливим категоріям суспільства”, що отримала назву “NOVO_helpforpeople”: https://www.novo.lviv.ua/novohelp/socially-vulnerable-categories/ завдяки отриманому гранту від Міністерства закордонних справ і справ Співдружності націй та розвитку Великої Британії.
Ідея програми полягає в тому, що, надаючи якісну медичну допомогу, колектив Медичного центру NOVO набув неабиякого досвіду у роботі з особливими категоріями пацієнтів, і разом з іншими зацікавленими громадськими та державними організаціями, розробив механізм забезпечення якісної та доступної медичної допомоги особам, постраждалим від військової агресії росії.
Воїн ЗСУ
Проєкт «NOVO_helpforpeople» передбачає надання медичних діагностичних послуг, а саме: магнітно-резонансну томографію (МРТ),
комп’ютерну томографію (КТ), ультразвукову діагностику (УЗД) та ендоскопічні дослідження.
Скористатись послугами програми можуть:
Учасники бойових дій та ветерани війни.
Військовослужбовці, котрі перебувають на лікуванні у військових госпіталях.
Внутрішньо переміщені особи до 18 років та інваліди І-ої групи усіх вікових категорій.
Члени родин осіб, зниклих безвісти за особливих обставин (рідні першої лінії споріднення (батьки, чоловік або дружина, діти, у тому числі усиновлені) за скеруванням від «Будинку воїна».
Загалом з квітня 2022 року і до 7 жовтня 2023 року в УБФ «Центр медичних інновацій» надано 1300 обстежень учасникам бойових дій, 380 обстежень військовослужбовцям з трьох львівських госпіталів, майже 820 обстежень внутрішньо переміщеним особам, в т.ч. і дорослим, безкоштовна програма діагностики для яких діяла до вересня 2022 року, а також 55 обстежень родичам зниклих за особливих обставин військовослужбовців.
Щоб стати учасником програми, насамперед потрібно мати скерування від лікаря на МРТ чи КТ-діагностику, із зазначенням її виду та попереднього діагнозу. Важливо також мати копії усіх необхідних документів згідно із категорією соціально вразливих верств населення.
Воїн ЗСУ
Попередній запис на обстеження є обов’язковим. Для цього необхідно звернутись до контакт-центру NOVО, аби попередньо узгодити з адміністратором можливість, день і час прийому згідно із графіком роботи Установи. У день обстеження потрібно завітати до NOVO за 20 хвилин до призначеного часу для оформлення візиту.
Будьте здоровими! Любіть жити! А Медичний Центр NOVO сприятиме тому, щоб Ви отримали фахову, вчасну та якісну медичну допомогу!
Довідково. Цей проєкт створено Установою благодійного фонду «Центр медичних інновацій» завдяки отриманому гранту від Програми «Підтримка організацій громадянського суспільства (ОГС)» в Україні у межах фінансової підтримки Міністерства закордонних справ і справ Співдружності націй та розвитку Великої Британії. Програма реалізується Crown Agents у партнерстві з International Alert і у співпраці з Crown Agents in Ukraine. Зміст публікації не обов’язково відображає погляди Міністерства закордонних справ і справ Співдружності націй та розвитку Великої Британії, погляди Crown Agents, International Alert та Crown Agentsin Ukraine.
Львів у 1950 році. Джерело: http://varjag-2007.livejournal.com/4294958.html
50-ті роки ХХ століття були часом русифікації і індустріалізації нашого міста, проте тоді ще цілковито не знищили побутової культури екс-європейського міста.
Про ці вже досить давні часи своїми спогадами з “Поступом” поділився його адміністративний директор Ярослав Барбара.
Ознака епохи – дефіцит
Я приїхав з батьками до Львова 1948 року з маленького, колись німецького містечка на польському Помор’ї, мені було шість років. Це був, ніби переїзд з меншого міста до більшого, але такого самого, бо схожими були архітектура, будинки, дороги, тротуари: там була Європа і тут я також відчув її.
Наша бабця мешкала в самому центрі Львова на Краківській, і мої перші два-три роки перебування у Львові пов’язані з Вірменським собором, у закутках якого я бавився зі своїми однолітками.
Полиці напівпорожні, натомість є Сталін
Повоєнні часи були дуже важкими. Всі товари були страшенним дефіцитом. Пам’ятаю, як у магазині “Тканини” на Площі Ринок біля універмагу натовп у шинелях штовхався у черзі за матерією. Розлючені “визволителі” вже напали на продавця з криками: “Ми вас асвабаділі, ми вам жизнь спаслі, а ви от нас матєріал прячете!”. Добре, що підбіг міліціонер, а то бідного продавця побили б.
З харчів усе було дефіцитом, окрім бичків у томатному соусі, пам’ятаю, що в магазині на Шевченка продавали таку дивину, як голубине м’ясо. Пригадую, у середині 50-х років мама звечора займала чергу за мукою, потім серед ночі будила нас, і ми всю ніч стояли, щоб купити цю муку.
Асортимент так званого кооперативного магазину був набагато ширшим, аніж у державному, от тільки не всім по кишені
Мій батько тоді працював на Залізничній у механічній майстерні університету і отримував заробітну платню триста карбованців. У той час, як пачка сигарет коштувала сто-сто двадцять карбованців. Можна собі уявити, як тоді люди виживали.
Коли на сходах у брамах лежали килимові доріжки
У повоєнні роки у Львові збереглося багато польських вивісок, бо поляки любили писати свої реклами на стінах. Ці реклами поступово замальовували, але тепер, коли припинили ремонтувати будинки, їх можна побачити у багатьох місцях.
Дуже добре мені запам’яталося те, як тоді, на початку 50-х років минулого століття, працювали у Львові двірники, вишкіл яких зберігався ще з польських часів. До нас довгий час приходила жінка з села з тлумаками, так званими “парашутами” за плечима і приносила молоко, сир, сметану, картоплю. Так ось вона розповідала, що в них у селі є легенда, ніби у Львові ще сніг не встиг упасти на землю, а він вже на лопаті у двірника.
Головний павільйон Другої обласної сільськогосподарської виставки в м. Львові. Архітектори: І. Персиков, О. Максимов. Фото Е. Беліка. 1951 р
Згодом ми мешкали на вулиці Шевченка, вище від трикотажної фабрики, і я пам’ятаю, що навпроти стояв будинок, збудований за Польщі, і який ще, власне, не встигли поштукатурити. А двірничкою у цьому будинку влаштувалася колишня його власниця. Треба було бачити, як вона там все підмітала, мила, сварилася з мешканцями, бо вона була впевнена, що москалі тут не надовго, через декілька років до Львова повернеться польська влада і таким чином будинок їй повернуть. Я знав також ще декількох колишніх власників, які пішли працювати двірниками у свої колишні будинки, щоби їх якнайкраще зберегти.
Не було рідкістю, коли на сходах у брамах ще лежали килимові доріжки. Львівські двірники тих часів мили цоколі будинків і натирали до блиску брами. Виникало враження, що двірники взагалі не спали, бо коли раптом вночі падав великий сніг, то зранку його на вулицях вже не було. Влітку у спеку декілька разів на день у визначені години поливали тротуари. Тоді майже на кожній вулиці стояли колонки, з яких набирали воду. Поливальні машини з’явилися вже з шістдесятих років.
Храм Єзуїтів, 1940-1950-ті рр.
Совєтсько-селянська культура знищила Львів
Львівські двірники були дуже культурними. І мешканців Сходу вражала ця культура і одягу і поведінки, а особливо те, що двірнички зверталися одна до одної “пані”. Рівень побутової культури у Львові з роками зменшувався. Всю колишню львівську інтеліґенцію – польську, українську, єврейську – знищили або розпорошили, і на середину 50-х років населення міста здебільшого складалося з приїжджих росіян і східняків. Але ще тоді прибульці бачили, яким чистим було місто, декілька разів на день виметене і поливане, і це спонукало їх дотримуватися цієї культури, принаймні брутально не смітити і не плювати на вулиці.
Коли у Львові почали будувати великі заводи, не вистачало робочих рук і на будівництва залучали людей із сіл. Були часи, коли щоранку до Львова на роботу із сіл приїздило двісті тисяч людей. Потім їм давали прописку і заселяли ними новобудови, на кшталт Сихова. Таким чином Львів почав втрачати свій міський дух. Переселенці 60-70-х років із навколишніх сіл подавали один одному поганий приклад. За Польщі вихідцеві з села смітити і захаращувати місто ніхто би не дозволив. А тут один дивиться на другого і думає: а чого й мені не можна свинячити?
Оперний театр, 1940-1950-ті рр.
Тепер, дай Боже, щоби хоча щодесятий мешканець нашого міста був справжнім львів’янином. Більшість з тих, які сюди приїхали, вважають Львів лише місцем, де вони живуть і заробляють гроші – це не їхня Батьківщина. А вихідці з села не мають перед собою гідного прикладу, і саме галицьке село багато втратило за совєтських часів через політику Москви. Усіх культурних людей, усі традиції знищили. Де ті товариства “Просвіта”, товариства тверезості, які були за Польщі? Сучасна “Просвіта”, фактично, перетворилася на “фількіну грамоту”, і її осередки не провадять жодної діяльності.
Газони перетворилися на затоптану землю
Зі свого дитинства пам’ятаю, що мені дуже подобалися львівські газони вздовж тротуарів: усі вони були загороджені акуратними металевими парканчиками. Ніхто тоді газонів не топтав, там росли трава, квіти, кущі, і це все мало європейський вигляд. Ці парканчики були низенькими, близько тридцяти сантиметрів, їх легко можна було перескочити, проте вони мали, радше, моральне значення, і ніхто за них не переступав.
Згодом, у шістдесяті роки, коли постало питання, що Львів не виконує плану зі збирання металобрухту, якийсь партійний керівник на рівні області дав указівку ці всі огорожі зняти і здати на металобрухт. Буквально за кілька років газони перетворилися на затоптану землю.
Львів, 1940-1950-ті рр.
Справжнім дивом здавалося у Львові велике зображення Тараса Шевченка, викладене з живих квітів на місці теперішнього пам’ятника Грушевському. А під мурами Бернардинського собору, коли ще не було реставровано брами з боку вулиці Личаківської зі входом на подвір’я, стояв великий годинник, повністю викладений квітами, причому стрілки на ньому рухалися і завжди показували точну годину.
На початку п’ятдесятих Львовом ще їздили фіри з трофейними німецькими кіньми (їх називали бітюги), які з пивзаводу розвозили бочки з пивом. На фірах підвозили до крамниць продукти, але найбільше їх приїжджало з села.
У ті часи Краківський базар був розташований в іншому місці: на площі Теодора за теперішнім “Міленіумом” і туди приїздило багато селян і просто з фір продавали свої товари. Транспорту у ті часи на вулицях Львова було вкрай мало і тому, напевне, частково через те й були вулиці і тротуари такими впорядкованими.
Міжміський автобус ЗіС, що курсував за маршрутом Львів – Київ. 1950-ті рр.
Пригадую, як ми, малі хлопчаки, взимку сідали на великі сани, згори вулиці Шевченка з’їжджали аж до колишніх міських кас, і за цей час вулицею не проїхала жодна машина чи трамвай.
У ті часи у Львові всі вулиці були викладені винятково бруківкою. Наприклад, на усьому теперішньому проспекті Чорновола аж до Замарстинівської була бруківка. Львів почали масово асфальтувати з шістдесятих років.
Лівий бік проспекту Чорновола, забудований потім висотними будинками, був тоді здебільшого пустирем зі ставками на тлі індивідуальної забудови вулиці Варшавської. За Оперним був заболочений став Місто тих часів виглядало трохи інакше. На місці сьогоднішнього готелю “Львів” за якихось сто метрів від Оперного до початку 60-х років був заболочений став, зарослий очеретом.
Від батьків я чув, що колись на теренах Львова було близько 60-ти водойм, які потім майже всі були знищені і на їхньому місці поставали забудови. У кінці вулиці Шевченка в бік Кам’янки і Рясної з лівого боку були ставки, в яких ми ловили рибу, зараз там залишилися тільки невеличкі болітця. Потім на цьому місці видобували торф, а припинили цей видобуток лише у дев’яності роки.
Автокран ЛАЗ-690, який у 1950-ті роки випускався Львівським автоскладальним заводом
За мехсклозаводом на вулиці Шевченка у мої дитячі роки до вулиці Золотої тягнувся так званий “попівський” сад. Ми перелазили через паркан і під самим парканом росли такі великі абрикоси, які тепер лише привозять з Півдня України. Вище від церкви за вулицею Скляною аж до Золотої тягнулося велике міське сміттєзвалище, на місці якого люди собі потім поробили городи.
Зараз на Львівщині огірки і помідори ростуть лише під плівкою. А тоді в абсолютно природних умовах виростали у Львові чудові огірки і помідори. Раніше, вочевидь, кращою була селекція, та й клімат був зовсім іншим: зими у Львові були морозними, а літо жарким.
Стихійний ринок, Барахолка на Рясне
Знаменита львівська барахолка в кінці вулиці Шевченка неподалік Рясної існувала від повоєнних часів. Все, чого бракувало в магазинах, можна було купити на барахолці. У неділю на барахолку приходило і приїздило тисячі людей. Ще у кінці сімдесятих років Рясна була дуже популярним районом, і там можна було вигідно продати чи обміняти квартиру, тому що навпроти будинків була барахолка.
Теперішній район Рясне-1 – це була Рясна Польська, а Рясна Руська розташована далі на території Яворівського району біля кільцевої дороги. На місці новозбудованого мікрорайону Рясне-2 була колись заболочена місцевість і пасовиська.
У вівторок, 31 жовтня 2023 оку, о 18:30 на слухачів чекатиме унікальна інтерпретація легендарної “Кармен” Жоржа Бізе, яку слухачам представить один з провідних сучасних оркестрів – Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії, Львівський камерний хор “Gloriа” та солісти – знані львівські оперні виконавці: Анна Шумаріна, Лілія Нікітчук, Роман Трохимук та Володимир Шинкаренко. Шедевр французького композитора прозвучить під орудою Володимира Сивохіпа.
Під час репетицій нам вдалось поспілкуватись з солісткою – меццо-сопрано Лілією Нікітчук, яку слухачі побачать в образі самої Кармен. Співачка поділилась своїми враженнями від роботи над оперою.
“Для мецо-сопрано Кармен є однією з найбільш омріяних та знакових ролей. Ця опера про молоду циганку, яка вільна у своїх вподобаннях, у своєму житті та, найголовніше, у своєму коханні. Події опери розгортаються на початку ХІХ ст. і тогочасному суспільству важко було собі уявити героїню опери жінку не з бомонду, а саме контрабандистку з Севільї. Часи змінилися, ми стали інакшими й тому персонаж Кармен продовжує бути актуальним. Тепер вона нам не здається ретроградною, а постає сучасною жінкою з впевненим баченням себе в патріархальному суспільстві.
Музична мова твору — вже шедевр перевірений часом. Усі потрібні мені, як виконавиці, нюанси вже були прописані в партитурі композитором.
З особливого, наше виконання буде, як кажуть закордоном, “semi-stage performance”, тобто напівконцертне, але з акторською грою. Ми виконаємо дещо скорочений варіант – екстракт найпопулярніших номерів з опери, при тому не втрачаючи сюжетної лінії.
Я щиро запрошую на цей концерт, запрошую почути геніальну музику в інтерпретації Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії та Камерного хору “Gloriа” під батутою Володимира Степановича Сивохіпа та, звісно ж, солістів. Це той сюжет і та музика, що вражають як давніх прихильників філармонійних концертів, так і непідготованих слухачів. Що не дивує, бо справжній шедевр світової Опери.”
Солістка Львівської національної філармонії та виконавиця партії “Кармен”, Лілія Нікітчук. Квитки наподію.
«Дрогобич – у ньому вся сіль» – саме такий слоган обрали кілька років тому для міста Котермака, в якому працює найстаріше в Європі безперервно діюче підприємство «Дрогобицький солевиварювальний завод», яке є важливим виробничим та туристичним об’єктом міста.
Сьогодні управлінням культури та розвитку туризму Дрогобицької міської ради ведеться робота над внесенням дрогобицької солі до національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Про це повідомляють на сайті Дрогобицької міської ради.
Відповідний лист, спільно з обліковою картою, фотоматеріалами та листами згоди носіїв нематеріальної спадщини, було скеровано до Департаменту культури Львівської ОВА. Після опрацювання, отримані матеріали буде передано до Міністерства культури, при якому діє відповідна експертна рада.
Дрогобицька солеварня славиться тим, що тут вдалось зберегти унікальну технологію видобутку солі, що робить її кришталево чистою та корисною для здоров’я, без сторонніх домішок. А в час повномасштабної війни, коли заводи з виробництва солі постраждали від ворожих обстрілів, Дрогобицька солеварня залишається одним зі стратегічно важливих в країні підприємств. А завдяки поважному віку та унікальності виробництва, Дрогобицька солеварня є одним з важливих туристичних магнітів міста.
Багато і постійно говорять, що історію треба вчити, вчитися на уроках минулого. Проте, спостерігаючи за поведінкою та буттям людей, не полишає враження, що основою одного й іншого є ігнорування минулого та байдужість до історії. Хоча завжди знаходяться “зануди”, які систематично порпаються у “колись” і копають споживацько-меркантильний загал заявами на кшталт “без вчора немає сьогодні”, “сьогодні визначає завтра” тощо.
Одним з таких був професор та ректор Львівського університету Казимир Твардовський. 20 жовтня минула річниця від дня його народження. Є нагода пригадати, до прикладу, намагання Твардовського актуалізувати/популяризувати римського імператора Марка Аврелія.
Імператор-філософ, імператор-воїн і вчений антикознавець
Якщо нам важко, варто читати Марка Аврелія: “Якщо вас дратує якийсь предмет, то винний у цьому не він сам, а ваше судження про нього. І у ваших силах змінити це судження”. Якщо хочемо підкорити світ чи змінити його на краще, варто читати Марка Аврелія: “Мрійте про велике: лише великі мрії можуть торкнутися людських душ”. Якщо ми нічого не хочемо – лише бути на “ти” з собою, навіть тоді треба читати Марка Аврелія: “Твої думки стають твоїм життям”.
Казимир Твардовський. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Казімеж_Твардовський
Марк Аврелій – не філософ. Точніше не просто філософ і не лише філософ. Він правитель Римської імперії в пізній період її існування. Тобто філософ-імператор, філософ-стоїк. Більша частина життя цього правителя пов’язана з війнами та гартуванням духу. Як завжди в таких випадках, є непростим питання співвідношення артикульованих ним ідей та життя, яке проводив імператор. Водночас, не викликає сумніву, що ці ідеї не варто занедбувати. Їх варто знати – потрібно бути з ними знайомими, їх варто аналізувати та обговорювати. Був такої думки і філофос Казимир Твардовський. Професор та ректор Львівського університету, засновник Львівської школи філософії.
Філософія і “Роздуми”
Казимир Твардовський був однією з найбільш знакових фігур наукового життя Львова на межі ХІХ-ХХ століть. Він вважається засновником “Львівської школи філософії”, або “школи Твардовського”. Таким чином, у першій половині ХХ століття Львів був одним з найвідоміших філософських осередків у регіоні – на рівні з Віднем, Грацом та Прагою. Серед учнів Казимира Твардовського та представників львівського філософського середовища Ян Лукасевич, Роман Інґарден, Владислав Татаркевич і ін. Проте приходили на його семінари різні люди. При цьому, з великим задоволенням. Надамо слово археологу Казимиру Міхаловському: “Лекції професора Твардовського були, мабуть, найліпшими з усіх, що я слухав у своєму житті. Він мав дивовижний дар представлення найскладніших питань у настільки простий і зрозумілий спосіб, що кожному, хто його слухав уважно, здавалося, що це прості речі”.
Роман Інгарден в молоді роки. Фото з http://www.roman-ingarden.phils.uj.edu.pl/ang/galeria.php
Один з базових принципів роботи Казимира Твардовського – це ретельна праця з джерелами, з античною спадщиною зокрема. При цьому, з текстами мовою оригіналу. Тому Канта на його семінарах читали німецькою, Аристотеля грецькою, Декарта французькою, а Локка – англійською. Це багато каже про рівень, світогляд та професійні можливості і самого Твардовського, який був шанованим вченим, популяризатором науки та засновником/членом багатьох товариств і осередків.
Львівське видання “Роздумів” Марка Аврелія (1913 р.). Фото з https://polona.pl/
Серед заслуг Казимира Твардовського і популяризація античної спадщини. У різний спосіб. Зокрема, це і через переклади. Скажімо, творів згаданого вище римського імператора Марка Аврелія. Саме Твардовський був ініціатором першого перекладу “Роздумів” Марка Аврелія польською. Польською римський імператор-стоїк “заговорив” у 1913 році. Цей переклад вийшов у світ в серії “Симпозіум”. Автором перекладу був Мар’ян Рейтер, а редактором – поет і перекладач Леопольд Стафф.
Завтра, 25 жовтня 2023 року, о 15 год. 30 хв. у Львівському музеї історії релігії презентують благодійну виставку-продаж на підтримку ЗСУ «Коли ми єдині». Це 50 мистецьких творів, які створили українські військові під час арт-терапевтичних майстер-класів.
Ще навесні музейні художниці Оксана Гірняк і Лідія Григель запропонували військовослужбовцям, які проходять реабілітацію в ДНП «Центрі комплексної реабілітації «Галичина»», за допомогою мистецтва духовно відновитися, покращити свій психоемоційний стан. Відтоді, один раз на тиждень, відбувалось лікування малюванням. Спочатку хлопці розмальовували брелки, писанки на дерев’яній основі. Згодом почали створювати живописні твори на полотні, склі, папері. Малювали природу, квіти, пейзажі і, навіть, ікони. Роботи різні: з темними кольорами і сумними сюжетами, а також яскраві, світлі. Це зрозуміло. У військових різні історії, різні характери. Однак усіх об’єднує жага до життя у вільній країні. Перебуваючи на реабілітації вони долучаються до благодійності. Виконані військовими картини продадуть. На виручені кошти придбають квадрокоптери Мавік – 3Т для 33 ОСБ (окремий стрілецький батальйон-авт.).
Меценатом заходу є директор ДП НТЦ Уарнет Процикевич Ігор Андрійович (із власних заощаджень). Виставка триватиме місяць. Згодом – аукціон.
Концерт та благодійний аукціон "Сила мистецтва VOL.2"
У неділю, 22 жовтня, Львівська філармонія прийняла захоплюючий івент — концерт та благодійний аукціон “Сила мистецтва VOL.2,” організований за ініціативи Академічного симфонічного оркестру INSO-Lviv спільно з галереєю “Home of Arts Lviv” та “Ветеран Медіа.”
Концерт та благодійний аукціон “Сила мистецтва VOL.2”
На заході вдалося зібрати 2 200 000 мільйони гривень. Ці кошти підуть на закупівлю розвідувального апарату “FreeUa” для 103-ї окремої бригади сил територіальної оборони України.
Концерт та благодійний аукціон “Сила мистецтва VOL.2”
“Наша бригада з третього місяця війни перебуває на передовій лінії та, звичайно, потребує підтримки своїх сил аеророзвідки, і всього, що пов’язано зі знищенням ворогів з повітря. Цей захід дуже важливий, ми показуємо, що підтримувати бригаду можна і через мистецтво. Тобто, підтримкою мистецтва, підтримкою художників, підтримкою симфонічного оркестру, який виконує музику. І таким чином, наша бригада, яка і відображає соціальний зріз нашої області, залишається у такому інтелектуальному тренді. Такий спосіб допомоги армії є продуктивним, він працює. Він дає сили тим, хто тут залишається, пам’ятати, що головне завдання всіх, хто в тилу, підтримувати тих, хто на передовій.”,- поділився капітан 103-ї окремої бригади ТрО Олег Яськів.
Концерт та благодійний аукціон “Сила мистецтва VOL.2”
Благодійний аукціон відображає бажання та можливість громади до підтримки українських військових та показує, як мистецтво може об’єднати людей для досягнення благородних цілей. Організатори та учасники заходу висловлюють щиру подяку усім, хто взяв участь у “Силі мистецтва VOL.2” і вніс свій внесок у цю важливу справу.
