Із історії Львівського водогону та каналізації: від княжої доби дотепер. Частина 1. Давні гравітаційні водогони Львова

7213
Із історії Львівського водогону та каналізації: від княжої доби дотепер. Частина 1. Давні гравітаційні водогони Львова

Муніципальне підприємство водопостачання працює із 1901 р. На початку воно називалося «Міський заклад водопостачання у Львові». У часи СРСР питаннями водопостачання і каналізації займався Львівський водоканалтрест. Сучасне ЛМКП «Львівводоканал» створене 31 серпня 1992 р. наказом № 78 Управління комунального господарства Львівського міськвиконкому.

Однак історія водопостачання міста Львова сягає доби Середньовіччя, княжої доби. Довший час вважалося, що перший гравітаційний водогін був побудований у перші роки XV століття, але зараз встановлено, що перший водогін з’явився у Львові іще в кінці ХІІІ ст. Отож, Фотографії Старого Львова починають публікацію циклу матеріалів про історію водопостачання та каналізації у нашому місті.

Панорама давнього Львова кінця XVI – початку XVII ст. Мідерит Абрагама Гогенберга за рисунком Авреліо Пассароті
Панорама давнього Львова кінця XVI – початку XVII ст. Мідерит Абрагама Гогенберга за рисунком Авреліо Пассароті

«Львів, розташований на європейськім вододілі, мав із природи некорисні водні умови. Із хвилиною, як місто знайшлося серед оборонних мурів, треба було забезпечити місто водою. Тому що численні в середині міста криниці та зашкірні (ґрунтові) води не могли забезпечити постійного запасу здорової води, чи то в мирний час, чи то на випадок війни. Вирішено побудувати водопроводи на взір західноєвропейських міст. Підготовчі роботи в тій цілі розпочалися в 1404 р. Пляни розбудови збірників і водопроводів виготовив німець Петро Штехер», – так пише про початки водопостачання у Львові Олена Степанів у своїй книжці «Сучасний Львів».

Про німця Петера Штехера, який був львівським будівничим на межі XIV – XV ст., відомо мало. Відомо, що він походив із родини львівських патріціїв, у 1382 – 1384 та 1388 р. він був обраний лавником; у 1396 – 1409 р. Штехер був міським райцею, а також бургомістром Львова. Петер Штехер керував будівництвом Латинської катедри, а у 1404 – 1407 рр. займався будівництвом львівського водогону. Помер Петер Штехер у 1409 р.

Макет Львова княжої доби, який відтворює вигляд міста на 1340 р. Автори макету – Ігор та Любов Качор
Макет Львова княжої доби, який відтворює вигляд міста на 1340 р. Автори макету – Ігор та Любов Качор

Навіть сьогодні достеменно невідомо, де знаходився водозбірник водогону Петера Штехера. Бартоломій Зиморович у хроніці «Потрійний Львів» пише наступне: «1407… Петро Штехер, міський наглядач [будівництва], джерельну воду з лану шпиталя Св. Духа першим до [міста] серед мурів запровадив глиняними трубами».    Але пізніші дослідники, в т.ч. і Роман Могитич, вказували на джерела в районі Личакова чи Погулянки. Тут треба згадати, що однією із перших ґрунтовних розвідок про найдавніші водогони м. Львова була книжка Люції Харевичової «Водогони старого Львова 1404 – 1663», яка вийшла друком у 1934 р.

Коли Львів належав до Галицько-Волинського князівства, містяни переважно брали воду із колодязів. Крім того воду в місто привозили у великих діжках, проте така вода вартувала недешево, а її якість була низькою. Львівські водовози згадуються в документах XIII – XIV століть. Перша згадка про водогін у Львові за часів Галицько-Волинського князівства датується 1292 р., вона міститься в грамоті Льва І. Археологічні розкопки в центральній частині міста Львова (1990-2010-ті рр.) виявили водогони, прокладені іще в XIV столітті із керамічних труб. Тут треба зауважити таку річ – центр княжого Львова, який почали розбудовувати іще за часів Данила Галицького, знаходився в районі сучасної площі Старий Ринок. У 1349 році, коли Львів був захоплений поляками під проводом Казимира ІІІ, центр міста було перенесено на південь – на сучасну площу Ринок. Відповідно гідрологічні умови на теренах Львова княжої доби, були іншими, більш сприятливими.

Пелчинський став, який знаходився в районі сучасної вул. Д. Вітовського. Світлина Кароля Блейма. Початок 1890-х рр.
Пелчинський став, який знаходився в районі сучасної вул. Д. Вітовського. Світлина Кароля Блейма. Початок 1890-х рр.

Львів доби Середньовіччя фактично стояв на воді. Відомий львівський краєзнавець Борис Мельник так описував сучасний проспект Свободи на початку XVIII століття: «Вулиці, як такої іще немає. На місці сучасного правого ряд будинків стоїть оборонний мур із бойовими вежами. Там, де тепер проїзна частина – глибокий рів, наповнений водою із Полтви. На місці газону – оборонний вал. Перед ними тече бурхлива Полтва. А далі, до того місця, де зараз пошта і університет, тягнеться болото, густо заросле деревами і чагарниками. У трьох місцях його розсікають вулиці Широка, Сикстутська та Єзуїтська дорога (сучасні вулиці Коперника, Дорошенка та Гнатюка). Це вже не територія міста, а Галицьке передмістя». Містяни не могли використовувати для приготування їжі воду із оборонного рову, адже там розводили рибу і туди виливали нечистоти. На території Львова (в межах кінця ХІХ ст.) було чимало водойм. Річка Полтва протікала сучасному пр. Шевченка (перша згадка про нього датується 1569 р., тоді це була вул. Грабарська), тут був невеликий ставок, куди впадали потоки Сорока і Пасіка, які зараз несуть свої води у трубах під землею. На місці сучасної вулиці Дмитра Вітовського аж до початку ХХ століття були чималі Пелчинський  та Панєнський стави. Ставок Шума був при сучасній вул. Костя Левицького на місці сучасної будівлі Личаківської районної адміністрації. На цих ставках у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. взимку активно організовували ковзанки.

Панєнський став, який знаходився в районі початку сучасної вул. Д. Вітовського. Світлина Кароля Блейма. Початок 1890-х рр.
Панєнський став, який знаходився в районі початку сучасної вул. Д. Вітовського. Світлина Кароля Блейма. Початок 1890-х рр.

До початку ХV ст. невеликий ставок був навіть на Ринковій площі, а проблема підтоплення підвалів у Середмісті була дуже актуальною в часи Серелньовіччя. На початку 1990-х краєзнавець Борис Мельник писав: «Не секрет, що однією із найболючіших проблем сучасного Львова є водопостачання. А між тим ця проблема має вже 600 років. Попри те, що середмістя Львова стоїть на воді, вже документами від 1407 року згадується перший водогін, яким йшла джерельна вода із-за міста. Річ у тім, що вода середмістя непридатна для вживання». Одним із факторів, який робив ґрунтові води Середмістя непридатними для пиття, були численні цвинтарі біля церков у межах міських мурів. Ці цвинтарі були остаточно зліквідовані лише після того, як Львів потрапив під владу Австрії.

Грот-водозбірник «Прибило» на Погулянці після реконструкції 1839 р. Рисунок Павла Гранкіна
Грот-водозбірник «Прибило» на Погулянці після реконструкції 1839 р. Рисунок Павла Гранкіна

У 2007 році на теренах міста Львова налічувалося біля 40 водойм, 100 джерел, а також потоки та річки загальною довжиною біля 51 км. Це, зокрема, джерела у парку «Залізна вода», місця витоків Полтви: потік Сорока на Кульпаркові та Пасіка на Погулянці, притоки Полтви Ортим, Снопківський потік з притокою Залізна вода; Вулецький; Клепарівський та Голосківський потоки; витоки річки Маруньки; Піскові озера (стави Франца), озерця «Зелене око» в районі вул. Кримської та ін.

У XV – XIX ст. у Львові було збудовано цілу низку гравітаційних (самопливних) водогонів, якими вода текла від джерел на львівських пагорбах до центру міста. Оскільки джерела знаходилися вище, а ніж середмістя, вода плинула під дією сили земного тяжіння. І сьогодні дослідникам невідомі усі джерела, які напували водою середньовічний Львів. Це і не дивно – в епоху Середньовіччя, коли Львів часто потрапляв в облогу, розташування джерел і водозбірників, а також траси водогонів тримали в таємниці. Під час археологічних розкопок на території міста знаходять труби (дерев’яні і керамічні) і, відповідно, дослідники роблять припущення про траси давніх водогонів.

Грот-водозбірник «Прибило» на Погулянці. Сучасна світлина Віктора Гальчинського
Грот-водозбірник «Прибило» на Погулянці. Сучасна світлина Віктора Гальчинського

Історичні документи, які збереглися у львівських архівах, допомагають встановити темпи розбудови самопливних водогонів Львова: в 1411 році було прокладено 250 труб, а через два роки від головного водогону проклали чисельні відгалуження. У 1471 році завершене будівництво трьох водозбірників, у 1505 р. прокладено 241 трубу, а у 1535 р. – іще 504. В середині XVI століття у Львові діяло 59 великих і 42 менших трубопроводів. Вода надходила із пагорбів, які оточували середньовічний Львів, у тому числі із Личакова і Погулянки.

Зображення німфи-нереїди на фасаді гроту-водозбірника «Прибило». Сучасна світлина Віктора Гальчинського
Зображення німфи-нереїди на фасаді гроту-водозбірника «Прибило». Сучасна світлина Віктора Гальчинського

У парку Погулянка досі зберігся водозбірник «Прибило» із барельєфами русалок. Цей водозбірник був споруджений орієнтовно у XVII ст., а у 1839 році його реконструювали. Від водозбірника «Прибило» було прокладено водогін до міста із дерев’яних труб (рур), відповідно до 1885 р. ця вулиця мала назву На Рурах. Водозабір в районі Погулянки функціонував іще у 1950-х рр. Водозбірник німецькою мав назву «Brunnenstube», тобто водяна комора. Водозбірник розташований на крутому схилі пагорбу, зліва від дороги до колишнього винзаводу, поруч із Центром творчості дітей та юнацтва Галичини. «Водна комора» глибокок врізана у схил, фасад із боків підпирають два масивні контрформи, складені, які вся споруда із каменю. Споруда прикрашена рельєфними зображеннями морських німф-нереїд у вигляді напівжінок-напівриб, які тримають у руках дари моря: мушлі та гілки коралів.

Давні керамічні труби львівського водогону XV ст. Експонат виставки «Львів і вода» Львівського історичного музею. Світлина Юлії Ліщенко
Давні керамічні труби львівського водогону XV ст. Експонат виставки «Львів і вода» Львівського історичного музею. Світлина Юлії Ліщенко

Авторами цих рельєфів, ймовірно, є львівський скульптор Пауль Ойтеле (1804 – 1889). Фасад і рельєфи створені у 1839 році – саме цю дату вирізьблено на замковому камені склепіння комори, куди можна потрапити через вузьку арку. Проте 1839 р., скоріш за все, це рік реконструкції, а не будівництва водозбірника, який є значно давнішим. Невелике приміщення 5,4 х 3,5 м. має склепінчасте перекриття, складене, на відміну від фасаду, із необробленого ламаного каменю. Всередині комори є басейн-відстійний розміром 3,8 х 1,9 м., колись його глибина сягала півтора метри. Приблизно посередині довжини басейну знаходилася зруйнована зараз перемичка. Тут накопичувалася і відстоювалася вода з навколишніх джерел, яка потім по трубах надходила до міста. Ззовні склепіння комори додатково було захищене кам’яними плитами, які частково збереглися.

На початку 2000-х рр., під час реконструкції вулиці Івана Франка були виявлені давні дерев’яні труби водогону, отож львівський краєзнавець Павло Гранкін зробив висновок, що місто в XVII ст. отримувало воду із джерел на територіях сучасного Стрийського парку і парку Залізна вода.

Давня дерев'яна рура (водогінна труба) – експонат Львівського історичного музею. Світлина Юлії Ліщенко
Давня дерев’яна рура (водогінна труба) – експонат Львівського історичного музею. Світлина Юлії Ліщенко

Після смерті першого будівничого водогонів Петера Штехера, його замінив органіст Петрус, який не був фахівцем в цій справі. Але за кілька років з’явилися майстри-професіонали. Для будівництва водозбірників та гравітаційних водопроводів влада міста нерідко запрошувало фахівців із інших міст та країн, які досконало володіли технологією будівництва водогонів. Так, у 1460 р. до Львова із Пльзеня прибув майстер Пйотр, а у 1464 році з’являється «рурмістр» (керівник будівництва водогону) Ганнес. У 1466 році посаду «рурмістра» обіймає Хорхе Бух, а у 1469 р. – Ян Тешер, а у 1470 р. – магістр Ян Нюренберзький. Над будівництвом львівських водогонів працював також німець Ян Тевтонік. Місто повністю забезпечувало майстрів водогону всіма необхідними матеріалами і оплачувало заробітну плату майстрам та їх помічникам. В якості премії майстрам із будови водогону та їх помічникам видавали сукно. Місто оплачувало лікування «рурмістрів», а в разі їх смерті брало на себе витрати на поховання, а родина фахівця отримувала допомогу. Пізніше «рурмістри» перебували на посадах протягом тривалого часу, місто щедро віддячувало їм за роботу. Зокрема у 1630 р. «рурмістр» Кшиштоф отримав від міста потрійне довічне утримання (воно розповсюджувалося на його дружину Дороту і сина Яна), а також шматок міського лану для влаштування пасіки.

Фрагмент дерев'яної водогінної труби XVII ст. Експонат виставки «Львів і вода» Львівського історичного музею. Світлина Юлії Ліщенко
Фрагмент дерев’яної водогінної труби XVII ст. Експонат виставки «Львів і вода» Львівського історичного музею. Світлина Юлії Ліщенко

Розмір винагороди фахівцям із будівництва і обслуговування водопроводів був чималим по тим часам. У міських книгах XVI століття зарплата трубника стоїть на третьому місці серед міських чиновників. Роботи із будівництва нових водогонів оплачувалися додатково, а роботу постійних і тимчасових помічників «рурміста» оплачували із міської казни. У 1624 – 1626 р. зарплата «рурмістра» складала 2 злотих на тиждень, а у 1627 – 1628 рр. – 2 злотих 9 грошів. Наприкінці XVII століття винагорода зросла до 3 злотих. Окрім того «рурмісти» отримували від міста дрова та свічки для опалення і освітлення своєї оселі.

Фонтан «Нептун», споруджений на місці давньої «водної скрині» (криниці) у кінці XVIII ст. Світлина початку ХХ ст.
Фонтан «Нептун», споруджений на місці давньої «водної скрині» (криниці) у кінці XVIII ст. Світлина початку ХХ ст.

Самопливні середньовічні водогони, за словами Бориса Мельника, сходилися на Ринку в криницю, яку називали «водною скринею» (басейн) зі східного боку ратуші. Криниця була влаштована у 1471 р. і потім прикрашена бронзовою скульптурою німфи Мелюзини та називалася на її честь. Уже із цієї криниці дерев’яні рури несли воду в будинки найбагатших містян. Станом на 1634 р. водопостачання здійснювалося до 86 будинків. Наприкінці XVII століття однієї криниці стало замало, отож у 1697 році спорудили іще одну – на південно-західному розі площі і прикрасили її статуєю Нептуна. Менш ніж за 50 років, у 1744 році з’явилася і третя криниця – на південно-східному розі Ринку. Вже за австрійських часів, у 1793 р. на площі Ринок спорудили чотири фонтани. Для двох із них використали старі криниці («Діана» і «Нептун»). Кожен фонтан дістав восьмигранну чашу, увінчану скульптурою персонажа давньогрецької міфології. Фонтани на Ринку створив відомий скульптор Гартман Вітвер. Окрім «водних скринь» на пл. Ринок, у 1482 р. криниця була влаштована біля Краківської брами, у 1490 р. в кінці вулиці Краківської та біля жіночої лазні, у 1492 р. – перед монастирем Божого тіла. «Водні скрині» були також споруджені і в передмістях. Відомо про «водні скрині», які розміщувалися на пл. Старий Ринок біля синагоги Темпль, на розі сучасного пр. Свободи і вул. Грушевського, на сучасній пл. Маланюка та в інших місцях.

Залишки криниці («жидівської скрині») на пл. Векслярській (нині – Коліївщини), відкриті археологами при реконструкції площі. Світлина Анни Чистякової, «Твоє місто», 2021 р.
Залишки криниці («жидівської скрині») на пл. Векслярській (нині – Коліївщини), відкриті археологами при реконструкції площі. Світлина Анни Чистякової, «Твоє місто», 2021 р.

У давні часи вода із міських водогонів була доступна не усім львів’янам. Павло Гранкін писав, що «водоводи призначалися для повноправних, згідно з маґдебурзьким правом, городян-католиків, які підлягали міській юрисдикції. В доступі до водоводів обмежувалися інші категорії мешканців, в тому числі ті, що жили під юрисдикцією замку або старости (практично уся єврейська передміська громада), і єврейська громада міста». У доступі до міського водогону обмежували також представників руської (української) та вірменської громад та навіть духовенство та шляхтичів, які не платили податків місту. Навіть вода із міських скринь (криниць) не була безкоштовною. Щоб її набирати в цих скринях потрібно було сплачувати спеціальний річний податок, який був доволі високим і змінювався відповідно до обсягів робіт по будівництву та ремонту водопроводів та інших потреб міста. Отож міська біднота мала пити воду із криниць (студень), викопаних на території міста, а ця вода була малопридатна для пиття не в останню чергу через те, що на території міста, біля храмів, в часи Середньовіччя були влаштовані цвинтарі.

Залишки криниці («жидівської скрині») на пл. Векслярській (нині – Коліївщини), відкриті археологами при реконструкції площі. Світлина Анни Чистякової, «Твоє місто», 2021 р.
Залишки криниці («жидівської скрині») на пл. Векслярській (нині – Коліївщини), відкриті археологами при реконструкції площі. Світлина Анни Чистякової, «Твоє місто», 2021 р.

Потрібно зазначити, що вода із міських криниць («скринь») теж не була безкоштовною. Щоб набирати воду в цих криницях, містянам потрібно було сплачувати однаковий для усіх річний податок. Річна плата була доволі високою і коливалася пропорційно обсягам ремонтних робіт на водогонах, інших потреб міста та ін. Отож, воду із цих криниць могли брати не усі, а лише найзаможніші львів’яни, бідняки ж пили воду із криниць, викопаних на території міста. Ця вода була малопридатна для пиття.

Але вже на початку XVII ст. найбагатші мешканці юдейського гетто отримували дозволи на підведення водогонів до своїх кам’яниці – відповідні контракти збереглися в архівах міста. У 1634 р. під час ревізії «водних цугів» виявлено, що вода подається у 18 кам’яниць єврейської дільниці, які були у власності 15 осіб. Водогоном також були обладнані синагога та обрядові лазні (мікви). Крім того на теренах середньовічного гетто із 1554 р. діяла т.зв. «жидівська скриня» (польською «skrzynia żydowska»), із якої могли набирати воду бідніші євреї. До кінця XVIII століття ця скриня була на перехресті сучасних вул. Івана Федорова та Староєврейської. Потім її було перенесено на площу Векслярську (Коліївщини), де вона проіснувала до початку ХХ ст. За подачу води в «жидівську скриню» магістрату сплачувала єврейська громада. У 1761 р. львівський магістрат вирішив підвищити плату за користування цією криницею із 80 золотих до 380, а євреї відмовилися платити таку грабіжницу ціну. Отож влада міста «замкнула руру». Євреї намагалися набирати воду із криниць на Ринку, але натовп християн не дозволяв цього, більше того кількох сміливців побили, а міська сторожа замкнула їх до «цюпарні».

Відновлена криниця на пл. Коліївщини. Світлина Романа Балука, пресслужба ЛМР, 2021 р.
Відновлена криниця на пл. Коліївщини. Світлина Романа Балука, пресслужба ЛМР, 2021 р.

До наших часів зберігся один із давніх водозбірників міста Львова – це «скриня» (криниця) поряд із рогом вулиць Бандери та Коперника. Довший час чаша водозбірника була порожня – водогін давно вийшов із ладу, отож в чаші криниці облаштували клумбу. Поруч із криницею – фігури двох левів, які служили консолями Львівської ратуші, що завалилася у 1826 році. Про цю криницю існує легенда, що у цій криниці напував своїх коней такий собі Антось, який під час епідемії чуми вивозив померлих із міста. Він був останнім, хто помер тоді у Львові від чуми – смерть застала його біля тої криниці, коли із неї пили воду коні.

Забезпечення міста питною водою було дуже важливим обов’язком міської влади, отож, як пише дослідниця Люція Харевичова у книжці «Водотяги старого Львова 1404 – 1663», про водопостачання йшлося в урочистій клятві бургомістра. Бургомістр, зокрема, зобов’язувався «робити все, що в моїх силах і здібностях, щоб принести місту чисту воду і достаток води», бути охоронцем і творцем водогонів, а також тримати в таємниці джерела водопостачання та траси водогонів.

– Костел св. Лазаря при вул. Коперника. Внизу праворуч видно криницю із левами, воду до якої постачав гравітаційний водогін, а ліворуч – будка стрілочника, який переводив трамвайну стрілку. Світлина початку ХХ ст. Ю. Явоського-Косчєша
– Костел св. Лазаря при вул. Коперника. Внизу праворуч видно криницю із левами, воду до якої постачав гравітаційний водогін, а ліворуч – будка стрілочника, який переводив трамвайну стрілку. Світлина початку ХХ ст. Ю. Явоського-Косчєша

Незважаючи на секретність водозбірників та водогонів, кілька раз Львів таки залишався майже без води. Зокрема у 1648 р., під час облоги міста військами Богдана Хмельницького, «мешканці грецької віри» із Краківського передмістя виказали козакам водозбірники та водогони і ті перерізали рури водогонів. Через це місто відчуло брак води, проте на території міста залишалися монастирській криниці із власним водопостачанням. Таку криницю в 1620 році збудували праворуч від головного входу в костел Св. Андрія, який належав монахам-бернардинцям. Ця криниця виникла на тому місці, де був похований Св. Ян із Дуклі. Цей монах-бернардинець прославився побожним життям і був беатифікований у 1733 р. і канонізований у 1997 р. Після його смерті у 1484 р. його могила стала місцем паломництва. У 1620 р. його тлінні останки вирішили перенести до костелу із цвинтаря, що прилягав до монастиря. Коли могилу розрили, сталося чудо – із землі виступило настільки багато води, що на цьому місці спорудили криницю – спочатку дерев’яну, а у 1748 – 1755 рр. уже кам’яну. Над криницею збудували ротонду, яка зберіглася до наших днів і складається із чотирьох стовпів, увінчаних куполом із статуєю Св. Яна із Дуклі. Вода із цієї криниці вважалася цілющою. Із цією криницею пов’язані численні легенди, зокрема про те, що в цій криниці топили дітей, народжених від зв’язків монахинь-кларисок та монахів-бернардинів, а також про ніби то утоплених тур козацьких парламентарів. Але це – не більш ніж вигадка, адже ця криниця була єдиним джерелом води в обителі. На жаль, у ХХ столітті ця криниця пересохла. В кінці 2021 р. керівниця управління охорони історичного середовища ЛМР Лілія Онищенко розповіла про плани реконструкції криниці Св. Яна.

Занедбана криниця із левами на вул. Коперника. У чаші криниці деякий час облаштовували клумбу. Світлина початку 2017 р.
Занедбана криниця із левами на вул. Коперника. У чаші криниці деякий час облаштовували клумбу. Світлина початку 2017 р.

Найглибша криниця Львова була на Високому Замку – майже 100 метрів завглибшки, воду звідтам діставали діжками. У XVII столітті стіни цієї криниці завалилися, отож на замку збирали дощову воду і завозили джерельну воду.

Окрім міських самопливних водогонів у Львові, вочевидь, існували й приватні водогони такого типу. Відомо, наприклад, про т.зв. «Домініканський водогін», який живили водою джерела на Личакові. Цей водогін діяв і у ХІХ ст. і раніше належав Домініканському монастирю. Відомо про кілька королівських привілеїв, датованих XV – XVI століттями, щодо будівництва у Львові окремих від міського водогонів та лазень, які, скоріш за все, мали власні водогони.

Криниця із левами на вул. Коперника після відновлення. 2018 р.
Криниця із левами на вул. Коперника після відновлення. 2018 р.

Гравітаційні (самопливні) водогони забезпечували водопостачання Львова ж до кінця ХІХ століття. Ось що пише про них Олена Степанів у «Сучасному Львові»: «З часом поширилася мережа гравітаційних водопроводів, прибули нові збірники, які із близьких горбів постачали чисту джерельну воду для міста, розташованого в улоговині. Годі нині означити розміщення водопроводів у середньовічному Львові. З початку ХХ ст. гравітаційних водопроводів було 16 (від 1888 р.). Деякі із них діють і до сьогодні (початок 1940-х рр.), наприклад Венглінський із Погулянки».

Тут треба зазначити, що напірні водогони із механічною (насосною) подачею води в містах Європи будували вже у кінці ХІІІ – на початку XIV століття. На теренах Польщі напірні водогони з’являються у кінці XIV століття: у Вроцлаві 1386 року, а у Кракові у 1399 р. У Львові ж такий водогін з’явився лише на початку ХХ століття, ймовірно через відсутність поблизу міста великої ріки (Полтва в окремі роки майже пересихала), а також достатньою кількістю джерел на пагорбах, що оточували центральну частину міста.

Криниця Св. Яна із Дуклі у дворі бернардинського монастиря. Сучасне фото
Криниця Св. Яна із Дуклі у дворі бернардинського монастиря. Сучасне фото

В Науково-дослідному центрі «Рятівна археологічна служба» встановили, що найдавніші водогони Львова було влаштовано не із дерев’яних, а із глиняних (керамічних) труб. Ймовірно, що перший водогін Штехера був саме із керамічних труб. В Європі використання керемічних труб було рідкістю, крім Львова такі труби використовувалися у Вроцлаві та на півночі Франції. Львівські керамічні труби водогону більше схожі за зовнішнім виглядом до тих, які використовувалися в містах Золотої Орди в Північному Причорномор’ї. Однак, на відміну від Півдня України, керамічні труби не прижилися у Львові – замість них почали використовувати дерев’яні. Фрагменти керамічних труб давніх водогонів львівські археологи віднайшли на пл. Старий Ринок у 1997 р., на пл. Ринок, 2 (2004), пл. Ринок (2006), вул. Лесі Українки, 29 (2012) і під час реконструкції вул. Богдана Хмельницького у 2013 р. Керамічні труби водогону, як і дерев’яні, стали експонатами виставки «Львів і вода», яку із кінця вересня 2022 р. експонує Львівський історичний музей. Дерев’яні труби для водогону (рури) виготовляли із рівних прямих колод, висвердлюючи в середині круглий отвір. Дерев’яні рури з’єднували за допомогою металевих втулок та клямр. Стики конопатили та смолили. Такий екологічний водогін служив львів’янам протягом десятиліть, аж поки не згнивав. Для виготовлення дерев’яних водогінних труб використовували стовбури ялиці, ялини, модрини, рідше дуба. Дерев’яні водогони служили львів’янам аж до останньої чверті ХІХ століття – лише у 1880-х рр. львівський магістрат вжив заходів, щодо заміни дерев’яних труб на металеві, виготовлені методом литва. У давніх міських документах Львова також зустрічаються згадки про використання мідних труб для влаштування водогонів.

«Водна скриня» (криниця) на пл. Академічній (сучасний ріг пр. Шевченка і вул. Грушевського). Світлина М. Гольдберга кінця ХІХ ст. із колекції Ігоря Котлабулатова.
«Водна скриня» (криниця) на пл. Академічній (сучасний ріг пр. Шевченка і вул. Грушевського). Світлина М. Гольдберга кінця ХІХ ст. із колекції Ігоря Котлабулатова.

Останнім гравітаційним водогоном, спорудженим у Львові в 1885 – 1886 рр. став Вулецький. Його назва походить від назви передмістя Вулька. Тут, на території маєтку Дубсівка (за іменем власника Моріса Дубса), приблизно там де стоять будинки по вул. Сахарова, 27 і 29 був ставок, який наповнювався водою із сусідніх джерел. У 1880 р. маєток перейшов у власність міста. Оскільки став знаходився на 18,25 м. вище рівня площі Ринок за рекомендацією Політехнічного товариства звідси до центру міста було прокладено гравітаційний водогін, який давав біля 200 – 270 кубометрів води на добу. На Дубсівці вода збиралася у п’яти мурованих криницях і одному резервуарі; водогін було влаштовано із сталевих труб діаметром 200 мм., які були прокладені вулицями Вулецькою (Сахарова), Коперника та Сикстутською. Основна траса водогону йшла вулицями 3 мая (Січових Стрільців) та Яггелонською до пл. Св. Духа (Івана Підкови), де знову розгалужувалася: одне відгалуження йшло вулицею Театральною до вул. Вірменської, де з’єднувалося із Венглінським водогоном із Погулянки, а інше давало воду для гідрантів на вул. Боїмів (Староєврейській) та Собєського (Рогатинців). Іще одне відгалуження Вулецького водогону йшло вулицею Карла Людвіга (пр. Свободи), Шпитальною та Соняшною (Куліша) до старої міської різні. Відгалуження від Вулецького водогону забезпечували водопостачання низки вулиць вздовж його основної траси. Загалом водою Вулецького водогону живилося 16 криниць і 32 гідранти.

Фонтан-криниця із фігурою Матері Божої на пл. Марійській, який живився гравітаційним водогоном. Світлина Ю. Едера, 1880-ті рр.
Фонтан-криниця із фігурою Матері Божої на пл. Марійській, який живився гравітаційним водогоном. Світлина Ю. Едера, 1880-ті рр.

Іще в часі проєктування водогону із Дубсівки, Політехнічне товариство рекомендувало Львівському магістрату розпочати будівництво напірного водогону із паровими насосами. На думку вчених та інженерів, без спорудження напірного водогону неможливо було вирішити питання дефіциту води в місті. Але у 1880-х рр. цю настанову проігнорували і обмежилися влаштуванням у місті численних артезіанських свердловин із помпами-качалками.

Антон ЛЯГУШКІН

 Перелік основних джерел:

  1. Гранкін П. Статті (1996 – 2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.;
  2. Історія Львова. Короткий нарис. / Ред. кол.: Гербільський Г. Ю., Лазаренко Є. К. (відп. ред.), Осечинський В. К., Цибко О. Г. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1956. – 296 с.;
  3. Історія Львова. / Під ред. Сливки Ю., Стеблія Ф. та ін. – Київ: Наукова думка, 1984. – 414 с.;
  4. Історія Львова у документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. / Упоряд.: Єдлінська У. Я. та ін. – Київ: Наукова думка, 1986. – 424 с.;
  5. Крижанівський А. Історія електрифікації Львівщини. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2006. – 224 с.;
  6. Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 1. – Львів: Вільна Україна, 1990 – 64 с.;
  7. Мельник Б.В. З історії львівських вулиць. Випуск 2. – Львів: Вільна Україна, 1990 – 48 с.;
  8. Мельник Б.В. Вулицями старовинного Львова. – Львів: Світ, 2001 – 272 с.;
  9. Мельник І.В. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості королівського столичного міста Галичини.а – Львів: Центр Європи, 2008. – 384 с.;
  10. Степанів О. Сучасний Львів. – Краків, Українське видавництво, 1943;
  11. Тархов С.А. Історія львівського трамвая. – Львів: УПІ ім. І. Федорова, Фенікс ЛТД, 1994 – 128 с.;
  12. Ухвала Львівської міської ради № 1696 «Про затвердження Програми покращання водозабезпечення споживачів м. Львова та переходу до системи цілодобового водопостачання у 2008 році» від 3 квітня 2008 р.;
  13. Alexandrowicz S. Wodociąg Lwowski. – Lwow: Zwiazkowa drukarnia, 102. – 24 s.;
  14. Charewiczowa L. Wodociągi starego Lwowa 1404 – 1663. – Lwow: Ksiąznica-Atlas, 1934. – 74 s.

1 коментар

  1. Щодо Вулецького водогону: тобто ставок Дубсівки знаходився вище Вулецького потоку, який виходив на Сахарова з Бойківської і сам потік не використовувався в якості водогону до центру?

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.