Ім’я Тараса Шевченка добре відоме не лише в Україні, але й далеко за її межами. Для нашого народу спадщина Великого Кобзаря ще при його житті відкрила новий ступінь національної свідомості, розуміння потужності власного потенціалу, який надалі розвинувся в найрізноманітніших аспектах українотворення.

Цього року Україна відзначатиме 210-літній ювілей Т. Шевченка, в один з найскладніших періодів нашої історії. Тому ми звірятимемо свої помисли з його думками та посланнями до нас. Кобзареве надбання, акумулюючи в собі минуле, сучасне та майбутнє України, є своєрідним дороговказом, що допомагає в горі та радості, біді та щасті. Торуючи шлях до перемог в усіх напрямках нашої діяльності, ми звертаємося до Т. Шевченка й дякуємо йому за щиру любов до Батьківщини, міцну віру в Україну, а отже в усіх нас, тверду надію, що ми будемо гідними нащадками наших батьків, дідів та прадідів і зробимо все для того, щоб виконати їх заповіти – жити чесно, бути господарями рідної землі.

Волині випала щаслива доля приймати Кобзаря восени 1846 р. Відомо, що перебування Т. Шевченка на волинських теренах пов’язане з його участю в роботі тимчасової комісії з розбору стародавніх актів та в Археографічній комісії з вивчення пам’яток старовини. Залучив його до цієї роботи професор, історик і археограф Київського університету Св. Володимира Микола Іванишев. В обов’язки членів комісії входило вивчення та опис фортифікаційних споруд, храмів, курганів, поховань, монастирів, а також збір народних пісень, легенд, переказів, писемних джерел [1].

Виконуючи доручення Археографічної комісії, Т. Шевченко влітку-восени 1845 р. здійснив поїздку на Полтавщину та Київщину, де став ще й учасником археологічної експедиції по дослідженню давньої могили Перепетихи, яку очолював М. Іванишев. Другу наукову подорож на Полтавщину та Чернігівщину Т. Шевченко провів у грудні 1845 – квітні 1846 рр. У липні–серпні 1846 р. він знову долучився до роботи вищезазначеної археологічної експедиції [2, с. 45–50].

Восени 1846 р. Т. Шевченко здійснив третю наукову поїздку по Україні, на цей раз на Правобережжя. 21 вересня він отримав від Археографічної комісії доручення з програмою етнографічних і художніх робіт, яке підписав генерал-губернатор Дмитро Бібіков. Ось його текст:

«Доручаю Вам відправитися в різні місця Київської, Подільської та Волинської губерній та постаратися зібрати такі відомості:
1. Про народні перекази, місцеві повісті та оповіді та пісні та все, що Ви дізнаєтесь, скласти опис, а пісні, оповідання та перекази скільки можна списати у тому вигляді, як вони є.

2. Про чудові кургани та урочища, де і в якому місці вони є і які щодо власне їх існують на місці перекази та оповідання, а також і історичні відомості. З цих курганів зняти ескіз щодо їх форми та величини та списати кожен за зібраними відомостями.

3. Оглянути чудові монументальні пам’ятки та стародавні будинки та скласти їм опис, щоб можна було розпорядитися зняти з них наступного року малюнки. Якби де Ви мали змогу дістати якісь старожитності, письмові грамоти та папери, то такі доставити до мене, або дізнавшись, де вони знаходяться, і про те донести. 

4. Крім цього, вирушите до Почаївської Лаври і там зніміть: а) загальний зовнішній вигляд Лаври, б) загальний внутрішній вигляд храму та в) вид на околицю з тераси.
Всі зібрані Вами відомості, описи та малюнки, після повернення Вашому до Києва, подати до мене.

Подорожню і приблизно на прогони та кормові 150 руб, сріб[лом] при видатковому зошиті Ви отримаєте з моєї канцелярії» [2, с. 50–51].

Отримавши кошти та кілька пакетів у канцелярії генерал-губернатора, Т. Шевченко виїхав з Києва на Поділля та Волинь. Пакет № 7248 призначався подільському губернаторові, пакет № 7250 – подільському архієпископові, пакет № 7249 – волинському губернаторові, а пакет № 7251 – волинському архієпископові. У документах, які знаходились у пакетах, генерал-губернатор Д. Бібіков наказував вищезгаданим особам сприяти Т. Шевченкові у виконанні завдань [1].

У Житомир – центр Волинської губернії – після поїздки Поділлям  Т. Шевченко прибув 7 жовтня 1846 року та особисто вручив згадані пакети волинському губернаторові і волинському архієпископові. Вони досить оперативно відреагували на ці документи. Зокрема, у «Журналі засідань Волинської духовної консисторії» (протокол від 15 жовтня 1846 р.), який зберігається в Державному архіві Житомирської області (Ф. 1, од. зб. 50, спр. 164), йдеться про важливість завдань, поставлених перед Т. Шевченком, та сприяння йому в роботі: «Наказали: Про точне виконання надісланої вимоги генерал-губернатора Бібікова послати з консисторії всім монастирям, духовним правлінням та благочинним Житомирського та Кременецького повітів, а також благочинному житомирських міських церков, економу Волинського архієрейського дому та благочинному Кременецьким міським церквам правління та Духовний собор Почаївської Лаври» [1].

Т. Шевченко в Житомирі перебував недовго. Йому необхідно було виконувати завдання Археографічної комісії. Найбільш вірогідно, що не пізніше 10 жовтня 1846 року він виїхав у напрямку Новоград-Волинський − Корець − Острог − Дубно − Кременець − Почаїв.

У Державному архіві Тернопільської області зберігається документ, направлений з Волинської Консисторії в Духовний собор Почаївської лаври, де вказується: “Консисторія слухала…документ П. Генерал-Губернатора Бібікова від 21 минулого вересня № 4251, яким повідомляє, що Співробітникові заснованої при ньому, Генерал-Губернаторі, тимчасової Комісії для розгляду давніх актів, – вільному художнику Шевченку, доручено зібрати у Волинській губернії різні відомості про народні перекази, оповіді про кургани, визначні місцеві пам’ятники…, а також доручено побувати в Почаївській Лаврі та зняти її види та околиць…, просити зробити розпорядження, щоб П. Шевченку приділено було, з боку Духовних осіб належне сприяння” [3, арк. 1–1зв.].

Почаївська лавра особливо цікавила Археографічну комісію у зв’язку з тим, що лише п’ятнадцять років перед тим вона перейшла в юрисдикційну належність Православної Церкви. Повернення монастиря до православних традицій, які панували на Почаївській горі з 1597 по 1712 рр., відбувалося з певними труднощами. Кількісний склад монастирських насельників, у порівнянні з 1833 роком зменшувався. Про це свідчать відомості, надані Успенською обителлю Волинській Консисторії для надсилання в Синод. 1846 року, коли тут перебував Т. Шевченко, в Лаврі “усіх ченців…було 27 осіб та послушників 23, по штату належить ченців – 40, послушників – 45” [4, арк. 2–2 зв.].

Перебуваючи в монастирі Т. Шевченко виконав чотири акварельні роботи. Це: “Почаївська лавра з півдня”, “Вид на околиці з тераси Почаївської лаври”, “Почаївська лавра зі сходу” і “Внутрішній вигляд Почаївської лаври”. Також зробив два ескізи олівцем: “Почаївська лавра зі сходу” і “Собор Почаївської лаври. (Внутрішній вигляд)”. Як наголошують дослідники: “Окрім прекрасного поліхромного акварельного письма, малюнки відзначаються бездоганним композиційним вирішенням – вдало обраною точкою огляду, чіткою розробкою просторових планів, світлових та кольорових акцентів” [5]. Шевченкові образотворчі роботи, зроблені восени 1846 р., відкрили обитель для наукового та мистецького світу, а також популяризували її як православну святиню. Про значення цих творів наголошувалося через п’ятдесят років після їх створення. 1897 р. у часописі “Київська старовина” зазначалось: “Окрім художнього значення, названі акварелі представляють, на нашу думку, інтерес й історико-археологічний: не забудемо, що вони зображують Почаївську Лавру в тому вигляді, який вона мала півстоліття тому” [6, с. 348]. Сьогодні значення цих робіт є не менш важливим.

Окрім написання художніх робіт, перебуваючи в Почаєві, Т. Шевченко записав від жителів цього містечка кілька народних пісень “Ой у саду, саду”, “Ой пила, вихилила”, “Гиля-гиля, селезень”. Про це свідчить підпис під текстами цих творів, із вказівкою місця та дати їх запису: “У Почаєві 1846 жовтня 20-го” [2, с. 52].

П. Кралюк небезпідставно вважає, що волинська Лавра залишила неоднозначне враження у Шевченка: “З одного боку, місцевий манастир був для Кобзаря святинею традиційної української релігійности. І в цьому сенсі поет шанував його. Але, з другого боку, він не міг не бачити, що ця святиня перетворилася в інституцію російського офіційного православ’я зі всіма його вадами – формалізованою обрядовістю, сумнівною інтерпретацією біблійних текстів, ігноруванням церковних правил тощо” [7, с. 139].

Також необхідно зазначити, що художні роботи Шевченка могли використовуватись не лише з науковою, мистецькою та пізнавальною метою. Місцезнаходження Почаївської лаври на кордоні з Австро-Угорщиною, з якою Російська імперія стала межувати лише півстоліття перед тим, було привабливим з точки зору геополітичної. Тому Шевченкові роботи, а особливо “Вид на околиці з тераси Почаївської лаври” (територія австрійської держави) викликали інтерес не лише науковий, але й політично-стратегічний.

Виконавши поставлене завдання, Т. Шевченко, ймовірно, відвідав місце Берестецької битви 1651 р. Про нього він міг чути від свого друга М. Костомарова, який побував там 1845 р. На можливі відвідини Шевченком “Козацьких могил” вказує його твір “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле”.  Відвідини Волині знайшли відбиток і в поетичній творчості Кобзаря. У поемі “Невольник”, Т. Шевченко, зокрема,  згадує Почаївську лавру разом із Києво-Печерською, до якої прямувала героїня цього твору Ярина:

“…Ідуть люде в Київ
Та в Почаїв помолитись, –
І вона йде з ними.
У Києві великому
Всіх святих благала;
У Межигорського Спаса
Тричі причащалась;
У Почаєві Святому
Ридала-молилась…”
[8, с. 205].

Виконавши поставлене завдання, Т. Шевченко, найімовірніше, повертався до Києва тим же шляхом – через Вербу до Дубна, далі на Острог, Корець і Житомир. Він завершив  свою мандрівку наприкінці жовтня. У «Волынских губернских ведомостях» за 2 листопада 1846 р. повідомлялося, що Т. Шевченко під час другого приїзду в Житомир довго там не затримувався і 28 жовтня 1846 року повернувся до Києва [1].

У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» устами героя цього твору  Дармограя автор розповідає про завершення подорожі по Поділлю і Волині: «Измеривши вдоль и поперек Волынь и Подолию и дождавшись в Житомире осенней грязи, мы возвратились благополучно в Киев.

Из Житомира послал я пачку огородных и садовых семян Степану Осиповичу, собранных мною у волынских и подольских агрономов, а юным прекрасным друзьям моим тетрадку малороссийских песень, записанных мною от подолян и волынян» [9, с. 385].

У місцях якими Кобзар подорожував Волинню, в пам’ять про Шевченкове перебування, встановлено пам’ятники в яких постав молодий 32-річний Тарас. У Дубні, відкритий 16 липня 1991 р. – автор  Олександр Скобліков. У Почаєві 1996 р. – автор Ігор Крочак.

У Свято-Успенській лаврі на будівлі колишнього архієрейського будинку встановлено меморіальну дошку про перебування Кобзаря в обителі. Уперше, пам’ять Т. Шевченка Почаївська лавра вшановувала 1922 року. Тоді місцева українська семикласна школа разом з монастирем проводили спільні заходи з нагоди 108-ї річниці з дня його народження [10, арк. 40,42].

Осіння подорож 1846 року, знайомство з Свято-Успенською Почаївською лаврою безумовно збагатила тридцяти дворічного художника та поета, надихнула його на створення нових літературних творів, у яких неодноразово звучали волинські мотиви.

Для самої Волині постать Кобзаря була є і буде тією силою, яка завжди об’єднуватиме здорові сили краю, усіх тих, хто берегтиме і розбудовуватиме Україну, заради якої Шевченко жив, творив, якій бажав доброї долі, яку любив понад усе.

Успенську лавру відкривали для себе та для Великої України відомі українці. Вони вводили в наукову та мистецьку площини інформацію про волинську чернечу общину, найперше як історико-архітектурну перлину, де зберігались три святині, які ще більше приваблювали усіх тих, хто сповідував християнські цінності.

Олександр БУЛИГА

1. Монастирецький Л. Творчість Т. Г. Шевченка в контексті літературного життя Волині // nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/vg/2010_21/15_21.pdf.
2. Сергієнко Г. Я. Діяльність Т. Г. Шевченка у Київській археографічній комісії (1845–1847 рр.). Український історичний журнал, 1991. № 3. С. 43–54.
3. Державний архів Тернопільської області (ДАТО). Ф. 258. Оп. 1. Спр. 1312. 3 арк. Розпорядження Волинської Духовної Консисторії про дозвіл художнику Т. Г. Шевченку на малювання видів Лаври та її околиць. 30 листопада 1846–2 грудня 1846 рр.
4. ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 1364. 4 арк. Розпорядження Волинської Духовної Консисторії про надання відомостей щодо кількості монахів. 16 червня 1847 р.–18 червня 1847 р.
5. Акварелі Шевченка. Шевченківська енциклопедія. http://shevchcycl.kiev.ua/statt-pro-lteraturnu-ta-malyarsku-tvorchst/74-akvarel-tgshevchenka.html
6. Вид Почаевской Лавры акварель Т. Г. Шевченка (1846 г.). Киевская старина, 1897. Т. 61. C. 347–350.
7. Кралюк П. Волинь у житті і творчості Тараса Шевченка: Відвідання Почаєва. Почаївська лавра у сприйнятті Шевченка. Визвольний шлях. № 7–8. С. 120–139.
8. Невольник . Шевченко Т. Кобзар. Київ, 1989. 541 с.
9. Прогулка с удовольствием и не без морали. Шевченко Т. Повне зібрання творів у шести томах. Київ, 1963. Т. 4. С. 247–
10. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 306. 103 арк. (Пасхальне послання Варшавського митрополита Георгія, листування з Волинською Духовною консисторією про духовні школи і заяви емігрантів та інших осіб з проханням про прийняття їх до Лаври. Грудень 1921 – грудень 1922 рр.).