Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею, Одеської кіностудії та Львівського палацу Мистецтв.
Одеська кіностудія має понад 115 років досвіду у сфері кінематографії, є однією з найстаріших кіностудій світу і є знаковим для України та успішним підприємством державного сектору економіки. Фільмофонд кіностудії налічує понад 500 кінострічок, які люблять в усьому світі. Сьогодні Одеська кіностудія є одним з лідерів кіногалузі в Україні.
До та після події гостинно пригощатиме Кава Старого Львова. Традиційно дякуємо нашим інформаційним друзям Агенції інформації та аналітики “Гал-інфо” та Українське радіо. Львів за активний розголос.
У середу, 24 січня, о 19.00 у «Малевичі» львів’яни та гості міста заспівають легендарні пісні разом із Віктором Павліком — співаком-романтиком, на хітах якого виросло ціле покоління.
Великий концерт, найромантичніші культові пісні, краса голосу і віртуозної живої гри запальних музикантів гурту Віктора Павліка «Тарам там», а також нові потужні прем’єри, написані за непрості 2 роки повномасштабної війни.
— Цей концерт наповнить світлом усіх! Приходьте зігріватися серцем і заодно — підтримувати захисників, — запрошують львів’ян організатори туру. — Новий тур 2024 «Різдвяні історії», із яким Віктор Павлік приїде у Львів, пройде на підтримку ЗСУ, тож ваші квитки стануть донатами і підтримкою воїнів, які щодня оберігають нашу Україну.
Віктор Павлік
У середу разом із львів’янами народний улюбленець розділить свої відчуття та враження, спричинені досвідом крайніх двох років, а також зробить усе можливе, аби драйвом своїх пісень запалити кожного глядача, відновивши ваші моральні сили та віру у краще.
«Шикидим», «Ні обіцянок, ні пробачень», «Ти подобаєшся мені», «Яна», «Афіни, Київ і Стамбул», «Знайди мене», «Кохайте жінку», «Тарам там нема з ким» — заспіваємо разом всі хіти Віктора Павліка, що вже стали культовими, а також улюблені українські пісні «Білі черемхи», «Два кольори», «Чорнобривці» й «Червона калина», яку, до речі, Віктор Павлік із друзями співав ще з кінця 1970-х років.
Віктор Павлік — музична легенда української сцени і народний улюбленець, який уже понад 38 років утримує титул головного романтика країни.
За свою багату творчу кар’єру Віктор Павлік виходив на найбільші сцени країни, брав участь та перемагав у престижних конкурсах та фестивалях, реалізував яскраві авторські проєкти, подарував шанувальникам десятки стовідсоткових хітів.
Сьогодні в арсеналі Віктора Павліка близько 30 альбомів, а кількість проведених сольних концертів перевищує позначку в 4000 виступів в Україні та за кордоном.
Старі пісні — краще нових, вважає співак, втім зізнається, що навіть у нинішній важкий час війни народжуються глибокі прем’єри, які спонукають вірити у власні сили, рідну землю, світло, добро і Перемогу.
— Співаючи пісень, я лікую душі людям. За той час, що йде війна, я дав дуже багато концертів у різноманітних гуманітарних центрах, серед бійців… Я розумію, що це — моє покликання, моя місія, — говорить Віктор Павлік.— Дякую всім, хто у цей складний час знаходить можливість прийти на зустріч із піснею. Це дуже важливо. Адже коли ми разом, ми – сила! І разом наближаємо нашу Перемогу. А Перемога обов’язково буде за нами! Адже з нами Бог. А якщо з нами Бог, то хто проти нас?!
Віктор Павлік
Приходьте наповнюватися романтикою і світлом, співати улюблені пісні та отримувати незабутні враження від спілкування з легендарним артистом у середу, 24 січня, о 19.00 у «Малевичі» на концерті Віктора Павліка у Львові.
В новому кліпі Андріани буде і велике кохання, і шалена пристрасть, і велике розчарування, зазначили у пресслужбі артистки.
Прем‘єра кліпу «Незнайомка» мала б відбутися ще 26 лютого 2022 року. В Україні розпочалась війна, дата 24 лютого стала найстрашнішою в історії держави , на нас напав лютий ворог і звичайно, нам усім стало не до таких пісень та кліпів.
«Тому ми були вимушені перенести усе на невизначений термін. Сингл «Незнайомка» мав бути першим з мого нового альбому, який мав так і називатись, а вийшло так що «Незнайомка» стала крайнім треком до моєї платівки «Мої люди», реліз якої відбувся в листопаді минулого року. Тож сьогодні, з вимушеною відстрочкою у майже два роки, я вам все ж таки презентую мою нову відеороботу з назвою «Незнайомка», – розповіла Андріана.
Згідно з сюжетом кліпу, що стане двадцять четвертим в доробку артистки, Андріана зіграла роль дівчини, яка дуже шалено кохає свого мужчину, але він одружений. Дівчина його любить наскільки сильно, що після проведеної ночі разом, вона одягає на нього сорочку, зав’язує на шиї краватку і навіть одягає на палець обручку, щоб він сам цього часом не забув зробити, тому що вона хоче, щоб її коханий повернувся додому до своєї дружини бездоганним у всьому. Але коли він покидає поріг її квартири, засмучена дівчина у відчаї виходить з дому, довго ходить вулицями нічного міста, і в якийсь момент їй на очі потрапляє щаслива сім‘я, надзвичайно красиві чоловік, дружина та їхні дітки, які весело про щось розмовляють та просто насолоджуються кожною хвилиною проведеною постійно разом. Розчарована дівчина проводить їх поглядом, прекрасно розуміючи, що як би сильно вона не любила свого хлопця, але стосунки з ним ні до чого не приведуть, вони не мають майбутнього, і якщо вона не прийме вольове рішення, вона ніколи не буде такою щасливою, як ця чудова сім‘я. Вона вирішує раз і назавжди припинити будь-які стосунки зі своїм коханим.
Вперше на сцені Львівської опери легендарні хіти геніального італійського композитора «Ennio Morricone. Tribute» у виконанні симфонічного оркестру та хору. Подія відбудеться 5 лютого о 19:00 год, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Ennio Morricone справді неперевершений талант, композитор-легенда та один із найбільших диригентів нашого часу.
У його аранжуваннях переплетено безліч жанрів музики: класика, джаз, рок-н-рол та навіть фольклорні елементи.
А в скарбничці безліч престижних нагород, починаючи з Греммі до Оскара.
соломії крушельницької
«На Вас чекає чарівний вечір легендарної музики із улюблених кінофільмів: «Недоторканні», «Місія», «Хороший, поганий, злий» , «Професіонал», «За жменю динаміту», «Новий кінотеатр «Парадиз», «Одного разу в Америці», «Приходь одного вечора повечеряти», «На декілька доларів більше», – запрошують організатори VINIL Concert agency.
Приготування до появи малюка в сім’ї – це завжди захопливий і водночас відповідальний процес. Одним з ключових питань є вибір засобу для прогулянок на свіжому повітрі – дитячий візок. Це не просто засіб пересування, а ваш помічник на кілька років, тому до його вибору варто підійти з усією серйозністю. Сучасний ринок пропонує безліч моделей, які відрізняються за функціональністю, дизайном, вартістю та якістю. У цій статті ми розглянемо основні аспекти, на які слід звернути увагу при виборі візочка для вашої дитини.
Функціональність та безпека
Перш за все, візочок має бути безпечним і комфортним для дитини. Обирайте моделі з надійними ременями безпеки, стійким шасі та амортизацією, щоб забезпечити малюку максимальний захист під час прогулянок. Колеса повинні бути маневровими та легко адаптуватися до різних типів поверхонь. Також зверніть увагу на матеріали, з яких зроблено коляску: вони мають бути екологічно чистими та гіпоалергенними.
Комфорт та зручність для батьків
Не менш важливою є зручність візочка для батьків. Вибирайте моделі з регульованою ручкою, щоб зручно керувати візком незалежно від вашого зросту. Великим плюсом буде наявність просторого кошика для покупок та особистих речей. Також перевірте, наскільки легко складається коляска, адже це важливо для її транспортування та зберігання.
Врахування віку та потреб дитини
Обираючи коляску, враховуйте вік та потреби вашої дитини. Для новонароджених ідеально підійдуть коляски-люльки з плоским ложем для правильного формування хребта. Для дітей старшого віку підійдуть трансформери або прогулянкові моделі, які більш маневрові та легкі. Якщо ви ведете активний спосіб життя і не уявляєте своєї дитини без прогулянок по лісу чи парку, то зверніть увагу на всюдиходи з великими колесами.
Стиль та дизайн
Вибір коляски – це не лише про функціональність, а й про стиль. Сучасні виробники пропонують широкий асортимент кольорів та дизайнів, тому ви з легкістю зможете підібрати модель, яка гармонійно впишеться в ваш образ та відповідатиме вашим естетичним уподобанням.
Вибір місця покупки
При виборі місця для покупки коляски, важливо звернути увагу на репутацію магазину. Магазин allo.ua пропонує широкий асортимент дитячих транспортних засобів, які відповідають усім вищезазначеним критеріям. Їхні консультанти завжди готові допомогти вам вибрати ідеальну модель, що відповідає вашим потребам та очікуванням.
Забезпечення комфортних прогулянок
Підбиваючи підсумки, правильний вибір коляски – це запорука комфортних та безпечних прогулянок для вашої дитини. Враховуючи всі вищевказані рекомендації, ви зможете знайти ідеальний транспортний засіб, який буде радувати вас та вашого малюка протягом багатьох років. Не забувайте також про регулярний догляд за коляскою та своєчасне обслуговування, щоб забезпечити її довговічність та надійність.
Переглядаючи старі газети, що виходили на початку ХХ століття, знайшов цікаву статтю у львівському дводеннику “Наш прапор”. Хоч стаття й не має прямого стосунку до Львова, але все ж таки, разом з незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, хочу поділитися своєю газетною знахідкою.
Ця розкішна стаття була надрукований в двотижневику “Наш прапор” від 3 серпня 1936 року. Тижневик виходив під орудою Іван Тиктора. Стаття розповідає про початки історії страхової компанії Льойда в Лондоні. Для збереження атмосферності залишаю текст без змін і правок.
Іван Тиктор – видавець
Біржа випадків
Січень, 1936 р. Помер англійський король. Англія окуталася в жалобу.
У підприємстві Льойда факт смерти короля викликав велике стурбування. Адже торговці тканин заасекурувалися в Льойда на випадок смерти короля. Вони ж добре знають, як впливає жалоба на їх інтерес. Підчас жалоби перестають люди купувати взористі та білі матеріали й купці втратили б на них великі гроші, якщо не заасекурувалися б проти цього…
Одні плачуть, другі скачуть
Червень, 1936 р. Америка й Европа цікавиться боксерським мечом між Шмелінгом і Люїсом. Від часу славного мечу Карпентієра з Демпсеєм ще не булого такого зацікавлення.
Янкі-Стедіум
Адже це змагатисьме білий із чорним. Боротьбу заповіли на 18 червня в Єнкі Стадіюм, на вільному воздусі. Та в останній хвилині злива не дає влаштувати змагань і їх відкладають на одну добу. Різні торговці свіжих „артикулів”, що їх приготовили для глядачів є зруйновані. Тільки один чоловік радіє: Міке Якобс, організатор змагань. Він обезпечився проти дощу на 100 тисяч долярів у Льойда…
Весілля й молитвенники
В англійських часописах появилася новинка:
„Англійські видавці книжечок, до молитви дуже стурбувалися вістками про можливе подружжя короля Едварда VІІІ.”
Король Едвард VIII
Ця згадка коротка, але для того, що розуміє її, дуже красномовна. Річ у тому, що швидко вийдуть із друку нові молитвенники, де імя покійного короля Юрія заступить імя теперішнього короля Єдварда VIII. Коли Едвард VIII. оженився 6, то весь наклад молитвенників треба б знову зміняти, бож треба б ще покласти біля ймення короля теж і ймення його дружини…
Та декотрі видавці забезпечили себе заздалегідь проти… подружжа короля Едварда VIII. в Льойда! Як бачимо, то в фірмі Льойд можна забезпечити себе від усього й на все, крім життя.
У малій каварні
1690 р, містер Едвард Льойд мав каварню при Товр Стріт над Темзою (в Льондоні). Вона була таки в його власному двоповерховому домі. Каварня Льойда була як інші, тільки що він для вигоди своїх гостей видавав своєрідний бюлетен п. н. «Льойд Нюс». У каварні Льойда сталими гістьми були моряки й корабельні підприємці. Льойд подавав їм до відома в свойому «Льойд Нюс» відомості про те, коли який корабель куди пливе, що бере зі собою, коли й з чим інший наспіє, тощо. Крім того була ще в каварні своєрідна трибуна, що з неї мав право кожен гість, що тільки хотів подати до загального відома.
Кава
Карієра
Згодом-перегодом “Льойд Нюс” став щоденником. Є підприємства, що ростуть наче на дріжджах. Таким «інтересом» були й “Льойд Нюс”. Льойдове видавництво перенеслося швидко з бульвару над Темзою до біржової дільниці.
З літами Льойд що раз дужче вбивається в силу.
1760 р. появляється на поличках усіх моряків на світі грубий том, славний „Льойд Реджістер”. У цій книжці є відомості про всі кораблі, що тільки плавають денебудь по водах. 1928 р. Льойд будує велетенський власний дім, найгарніший у Сіті, поблизу „Ломбард Стріт” і є найбільшою асекураційною фірмою на світі.
Таблиця катастроф
Годиться відмітити, що Льойд сам не переводить асекурації. Він тільки посередничає. А все таки обертає міліярдами.
У куті великої залі в домі Льойда є мала таблиця. Це таблиця катастроф. Всі нещастя на землі наче сходяться тут на „стрічу”. Як задрижить земля в Токіо, як потопає якийсь малий корабель біля Кап Горн, як завалиться шиб у копальні в Трансвалю, або вибухне пожежа в Рур, або як до копальні на Сахаліні добувається вода, то фірма Льойд перша знає про це.
Затонулий корабель
Очевидно морські обезпечення є в Льойді на першому пляні. Та бувають і інші.
Можна тут обезпечитися проти підвищення податку, проти дощу підчас прогульки, проти відзискання нормального зору…
Осьтак забезпечився в Льойді актор Бен Турнін, що є своєрідно зизоокий, чому завдячує свій успіх. Від Льойда запозичили назву великі корабельні й асекураційні товариства.
Ось так, в кав’ярні народжувалися великі проєкти та компанії світового рівня. Допиваючи філіжанку своєї улюбленої кави, озирніться – раптом за сусіднім столиком твориться компанія, що змінить світ.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Біржа випадків // Наш прапор. – 1936. – 3 серпня (ч. 88). – С. 7.
Живий ланцюг в Івано-Франківську 21.01.1990. Світлив Богдан Гладун
21 січня 1990 року в Україні відбулась небачена за масштабом акція Українська Хвиля.Мільйони людей взявшись за руки утворили живий ланцюг, що символізував Єдність українських земель.
Живий ланцюг в Івано-Франківську 21.01.1990. Світлив Богдан Гладун
Акція була присвячена Акту Злуки Західно-Української Республіки і Української Народної Республіки в “Одноцільну Суверенну Народню Республіку”, який був урочисто проголошений в Києві на Софіївській площі 22 січня 1919 року.
Живий ланцюг в Івано-Франківську 21.01.1990. Світлив Богдан Гладун
“Ланцюг” починався в Івано-Франківську і через Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир простягнувся до Києва. Те що ланцюг починався в Івано-Франківську не випадково. Саме тут в той час тут перебував уряд ЗУНР, який 3 січня 1919 року ратифікував передвступний договір про об”єднання двох держав і направиkа делегацію для ведення переговорів з урядом УНР.
Живий ланцюг в Івано-Франківську 21.01.1990. Світлив Богдан ГладунЖивий ланцюг в Івано-Франківську 21.01.1990. Світлив Богдан Гладун
Свій початок ланцюг брав від Народного Дому на вул.Шевченка 1, де в 1919 р перебував Уряд ЗУНР, і прямував до Стрия. Відповідальними за організацію акції на цьому відтинку була Крайова Рада Народного Руху Івано-Франківської області, зокрема голова Ради Микола Яковина, заступник Степан Волковецький, активісти – Богдан Борович, Петро Арсенич, Олег Вівчаренко, також активісти Руху, Товариства української мови імені Тараса Шевченка і Гельсінської спілки.
Живий ланцюг в Івано-Франківську 21.01.1990. Світлив Богдан Гладун
Масовість, ентузіазм і піднесення людей на акції в Івано- франківську ви можете побачити на світлинах активіста і учасника події Богдана Гладуна.
Живий ланцюг в Івано-Франківську 21.01.1990. Світлив Богдан ГладунЖивий ланцюг в Івано-Франківську 21.01.1990. Світлив Богдан Гладун
На завершення акції в Івано-Франківську та в інших містах відбулися віча і молебні. До слова, фотографії публікуються вперше і можливо багато хто з франківчан зможе впізнати себе.
Живий ланцюг в Івано-Франківську 21.01.1990. Світлив Богдан ГладунЖивий ланцюг в Івано-Франківську 21.01.1990. Світлив Богдан Гладун
Гладун Богдан 1957 року народження, син репресованих. Закінчив Львівський політехнічний інститут, за фахом – інженер-електрик.
Живий ланцюг в Івано-Франківську 21.01.1990. Світлив Богдан ГладунЖивий ланцюг в Івано-Франківську 21.01.1990. Світлив Богдан Гладун
Активний учасник національно-демократичного руху кінця 1980-х-початку 1990-х рр. 1 листопада 1975 р. затриманий на Янівському цвинтарі на могилах УСС. 1 вересня 1988 року затриманий і на 15 діб за участь в мітингу коло Університету.
Розбираючи автентичну бойківську хату, щоб перевезти в історико-культурний заповідник “Тустань”, у таємному сховку було знайдено записку.
Про це повідомляють на сторінці заповіднику “Тустань”.
“Розбираючи бойківську хату з с.Плав’я, ми знайшли записку часів українського визвольного руху середини ХХ століття! Записку, складену у декілька разів, витягли з таємного сховку з конструкцій даху. Розкрити та розчитати її одразу було неможливо, бо папір розсипався в руках”, – йдеться в повідомленні.
Розгорнути та законсервувати пам’ятку вдалося завдяки реставраторам із Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка.
І тепер, через півроку після знахідки, ми знаємо її зміст! Це – Декалог ОУН з однієї сторони, а з іншої – прикмети характеру (в жіночому роді) – відважна, рішуча, чесна, витривала … тощо. Текст написаний від руки, олівцем і сьогодні ледь помітний”, – пишуть на сторінці історико-культурного заповідника.
Декалог ОУН
У “Тустані” запрошують до співпраці науковців, які можуть допомогти дізнатися більше про історію цього артефакту.
Декалог ОУН
“У розпал російсько-української війни, такі знахідки мають особливе значення. Вони нагадують, що сьогоднішня війна є продовженням боротьби наших попередніх поколінь!”, – йдеться в повідомленні.
110 років тому у двотижневику «Ілюстрована Україна», що протягом нетривалого часу виходив у Львові, було надруковано розвідку студента відділення філософії Львівського університету, співробітника музею Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка (НТШ) Володимира Гребеняка, присвячену історії караїмської громади міста Галича.
Тоді ж, у 1913 році, Володимир Гребеняк уклав перший каталог археологічного відділу НТШ. Крім «Ілюстрованої України», дослідник публікував статті про мистецькі й археологічні пам’ятки Галичини у львівському часописі «Діло» та науковому виданні «Записки НТШ». Свого часу він брав участь в археологічних та етнографічних експедиціях Львівського університету та НТШ.
Після початку І Світової війни у 1914 році Володимир Гребеняк був мобілізований до австро-угорського війська як «кадет-аспірант». 7 червня наступного року він, перебуваючи у лавах легіону Українських січових стрільців, загинув у боях із військами Російської імперії, що відступали, в селі Слобідка (нині Калуського району Івано-Франківської області). Молодого науковця, якому доля відміряла неповних 23 роки, поховали у рідному Львові на Личаківському цвинтарі.
Караімський цвинтар в Галичі
Цікавитися галицькими караїмами дослідники почали у ХІХ столітті – після того як у 1811 році Галич придбав перший архіпастир відродженої греко-католицької Галицької митрополії Антоній Ангелович, який сам виявив інтерес до місцевої караїмської громади. На той час історіографія мала три теорії її появи та формування: 1) поселення кількох десятків родин караїмів, переважно з Солхата (сучасний Старий Крим), а також Мангупа, Кафи (сучасна Феодосія) тощо, у Галичі в середині XIII століття (1242, 1246 або 1247 рік) відповідно до угоди короля Данила з ханом Батиєм; 2) переселення кількох десятків караїмських родин литовським князем Вітовтом під час його походу на Крим наприкінці XIV століття; 3) прибуття караїмів з території, підконтрольної Османській імперії, на початку XVI століття.
Крім Галича, значна громада караїмів була також в містечку Кукизові (нині село Кукезів Кам’янко-Буського району Львівської області) – втім, її історія обірвалася до 1830 року. Від назви цього населеного пункту своє друге прізвище – Кокізов – дістав дослідник і популяризатор караїмської мови та культури, засновник і видавець громадського та літературного часопису «Karaj Awazy» («Голос караїма», 1931–1939) Олександр Мардкович. Він згадував, що в Кукизові по караїмах лишився тільки занедбаний цвинтар, на якому станом на 1932 рік збереглися тільки три мацеви (надгробки), а також топонім «Підкараїмщина», яким називалися землі, що ними колись володіли караїми. Того року активісти караїмських громад віднайшли на кладовищі надгробок дружини шофета (громадського судді) Шемоеля Лобановського, встановлений у 1711 році, «на 19-му році після появи караїмів у Кукизові». Цей пам’ятник дозволив визначити 1692 рік як час заснування місцевої караїмської громади. Батько Шемоеля Лобановського Авраам за часів Яна ІІІ Собеського також мав титул шофета і був проголошений «старшим над караїмами всієї Литви»: саме він на прохання короля переселив до Кукизова кілька караїмських родин з Литви та Луцька. Станом на 1775 рік у містечку налічувалося всього 12 караїмських родин.
«Як Австрія зайняла Галичину і Лодомерію, то імператор подарував Кукизів одному зі своїх сановників. Той став утискати караїмів, грабувати їхню землю. Він аж так їх пригнічував, що вони більше не могли витримати і тому стали втікати звідти, хто до Галича, а хто до Луцька. Сьогодні там залишився всього один караїм, що стереже кенасу», – згадував на початку ХІХ століття мешканець Галича Шимон Шулімович. Тим одинцем був дід Олександра Мардковича Нісан, що до останнього дня залишався в Кукизові, намагаючись «оновити й оживити занепалу караїмську спільноту». Опікуючись місцевою кенасою, єдиним служителем і парафіянином якої він залишився, Нісан Мардкович нізащо не погоджувався передати її майно представникам караїмської громади Галича – яке ті змогли забрати лише по смерті останнього караїма Кукизова. Олександр Мардкович припускав, що наполегливі «гості» задля досягнення своєї мети могли отруїти його діда. Втім, вивезений до кенаси в Галичі майстерно вирізьблений гехал (вівтар) пробув там недовго: у 1830 році храм згинув у пожежі, що охопила місто.
У 1912 році краєзнавець Богдан Януш стверджував, що 1831 року караїмська громада Кукезова буцімто переселилася до Галича. Згадуючи «конгрес» караїмів, що відбувся в липні 1911 року в Євпаторії, дослідник припустив, що караїмам Галичини було б краще подібним чином для порятунку своєї ідентичності переселитися до своїх одновірців у Криму.
Наступного, 1913 року Володимир Гребеняк, посилаючись на сучасні йому дослідження і включивши до своєї розвідки чималу частину матеріалів Януша, піддав сумніву кримське походження галицьких караїмів на підставі відмінностей їхнього діалекту (галицько-луцький діалект караїмської мови, який більше не має носіїв, відрізнявся не лише від кримського, а й від тракайського, що побутував на території Литви). Також він повідомляв, що в Галичі станом на 1913 рік мешкали «ледве кільканадцять» караїмських родин, по яких мали залишитися хіба що назва Караїмської вулиці, кенаса і зерет (цвинтар). Фотографії двох останніх пам’яток, додані до статті Гребеняка в «Ілюстрованій Україні», є вельми цінними, оскільки на них було зафіксовано стан святинь караїмів Галича незадовго до І Світової війни. Варто додати, що у 1913 році кенасу в Галичі було відреставровано після пожежі, яка сталася наприкінці жовтня.
Перша кенаса у місті з’явилася орієнтовно у XVI столітті. У 1830 році, як вже згадувалося вище, Галич охопила масштабна пожежа, в якій зник дерев’яний караїмський храм; за шість років було збудовано новий, кам’яний. Під час І Світової війни внаслідок «брусіловського прориву» в 1916 році місто зазнало значних пошкоджень через артилерійські обстріли: дісталося й кенасі, яка на додачу була дощенту розграбована. У 1924–1926 роках з ініціативи консерваційних служб Польської Республіки храм було відновлено у тому вигляді, який можна бачити на світлинах, що часто супроводжують матеріали про караїмську громаду Галича: квадратна у плані будівля з настінним декором у стилі класицизму презентувала адаптацію польської архітектури, притаманної Малопольщі.
У 1959 році, за совєтської окупації, міська влада Галича заборонила богослужіння у кенасі й відібрала її будівлю під господарські потреби, тож своє духовне життя малочисельна караїмська громада перенесла у домівки. В середині 1980-х кенасу було зруйновано – задля будівництва дев’ятиповерхівки. Караїмам, яких про демонтаж їхньої святині попередив тогочасний голова районного виконавчого комітету Іван Галущак, вдалося врятувати майно. Архів громади було вивезено до литовського міста Тракай – одного з основних караїмських центрів. Чотириметровий заввишки гехал, у якому містився сувій Тори, було по частинах переміщено до Малої кенаси у Євпаторії – разом із молитовниками, двома люстрами та караїмським гербом, а ще одна люстра, кришталева, прикрасила відреставровану кенасу у Вільнюсі. Чимало богослужбових предметів та елементів інтер’єру знищеного храму караїмські родини після багаторічного зберігання передали до Музею караїмської історії та культури, створеного майже два десятиліття тому при Національному заповіднику «Давній Галич». У листопаді 2019 року на місці, де століттями розташовувався храм караїмів, було встановлено знак на спомин про нього.
У присілку Гробиська села Залуква в передмісті сучасного Галича, на правому березі Дністра, залишився єдиний вцілілий у Галичині караїмський цвинтар, який наразі займає територію у 0,4 га. Вважається, що перші його поховання датуються XVI століттям. Багато намогильних каменів було знищено через бойові дії І і ІІ світових воєн та вандалізм; до того ж, територію цвинтаря підмиває річка. Нині приблизно на 50 старих кам’яних надгробках XVIII–XX століть можна розгледіти караїмські символи у вигляді корон Тори, глечиків, поламаних дерев, менор, двох долонь, що символізують благословення газзана (священника), зірок Давида, оленів, левів, а також рослинні орнаменти; при цьому відзначається також наявність майже 80 стел із барельєфами.
У 1997–2000 роках були проведені дослідження цвинтаря у Залукві, за результатами яких було відчищено епітафії на надгробках, скопійовано тексти та зображення, зроблено переклади і впорядковано унікальний каталог 219 поховань. Є серед них і могила видатного караїмського поета Захарії Абрагамовича, який прожив лише 25 років. Народився він у селі Лани біля Галича, навчався у гімназії Станіславова (нині Івано-Франківськ), з якої був виключений нібито за «неблагонадійність», після чого деякий час був підмайстром шевця, а згодом поновився на навчанні та брав активну участь у зустрічах караїмської молоді. Юнаком почав писати вірші – рідною караїмською, а також українською та польською, перекладав караїмською українські пісні. Значне місце у тематиці творів поета мали патріотичні мотиви: зокрема вірш «Карай едім, карай бармен» («Караїмом був, караїмом залишаюся») став своєрідним національним гімном караїмів. 5 травня 1903 року Захарія Абрагамович, що повернувся з війська Австро-Угорської імперії хворий на сухоти, відійшов у засвіти.
На превеликий жаль, нині караїмської громади Галича як такої не існує. Її останнім репрезентантом станом на початок 2020-х років залишався Семен (Шимон) Морткович 1940 року народження.
Розвідка Володимира Гребеняка про стан караїмської громади Галича незадовго до І Світової війни пропонується у двох варіантах – в адаптації сучасною українською літературною мовою та в оригіналі.
Караімська святиня в Галичі
Володимир Гребеняк
КАРАЇМСЬКА ОСЕЛЯ У ГАЛИЧІ
Від найдавніших, ще доісторичних часів Україна завдяки своєму географічному розташуванню була одним торговельним трактом, що пов’язував Європу з Азією: сюди йшли численні каравани найрізноманітніших народів, а Львів, осередок цілого цього руху, справді можна було назвати багатомовним. Торговельні інтереси схиляли не одного з-поміж чужинців осідати тут назавжди, міняти свою давню вітчизну на нову. Цей процес еміграції до нас репрезентантів численних народів був значним; наприклад, в історії Львова такі переселенці відіграють доволі важливу та почесну роль. Цьому рухові завдячує своїм початком і переселення до нас одного, можна сказати, екзотичного народу, а саме караїмів. Про їхнє поселення на галицькій Україні не маємо ніяких достовірних джерел – лише легенди дещо оповідають про це. Один переказ говорить, що їх привіз із собою литовський князь Вітовт під час одного походу на Крим, де вони віддавна були поселені в більшій кількості. Другий, глузливий, розповідає, що галицький князь подарував кримському ханові два пси, за що той прислав йому цілу караїмську громаду. Ці оповідання не мають історичного значення, і тому найвідповідніше буде пов’язати початок переселення караїмів до нас зі згаданим вище торговельним рухом. Від самого початку тут, можливо, існувала невелика торговельна факторія, яка остаточно розрослася і стала окремою громадою.
Караїми – це релігійна єврейська секта, дуже зненавиджена євреями. Її становлення припадає на VIII століття від народження Христа: частина єврейського населення Вавилонії під проводом Анана, нащадка Давида, зірвала з рабанітською традицією, з цілим Талмудом – цією заплутаною неясною інтерпретацією святих книг, повною найрізноманітніших забобонів, і повернулася до властивого чистого тексту Мойсея. Цим вона налаштувала проти себе нещадних рабинів і цілу масу їхніх неосвічених послідовників, що почали вести з караїмами боротьбу на смерть і життя, яка триває дотепер. Незважаючи на той рішучий виступ рабинів, на який наразилася караїмська секта, вона не лише не розпалася, а навпаки почала розростатися. Її колонії виросли на величезних просторах землі – у цілій Палестині, Єгипті та Греції, у південній Аравії, на берберському узбережжі, в Іспанії та Криму. До нас, за традицією, мали прибути караїми з Криму, однак це не є цілком певним – навпаки, дуже сумнівним, хоча переважна частина дуже поважних дослідників погоджується з цією теорією. Як показали дослідження д-ра Ґжеґожевського, галицькі караїми становлять собою окрему мовну групу, відмінну від кримської. Їхня мова – це турецько-татарський діалект із домішкою численних арабських, перських, єврейських, українських і польських слів. Отже, до нас вони прийшли з Азії, однак якими дорогами – не знаємо.
Історія галицьких караїмів дуже неясна, у ній можна знайти багато темних місць. Причина цього лежить у їхньому відокремленому житті, яке вони мусили вести століттями. Зі всіх боків оточені ворогами, вони замкнулися в собі, утворили громаду, недоступну для чужих; зі сторонніми народами перетиналися виключно у торговельних або подібних справах, критично потрібних для підтримки їхнього існування. Таке відокремлене життя мало видатися сусідам дуже підозрілим, якимось неясним, незрозумілим: з ним почали пов’язуватися різного роду легенди, які оточили цілу караїмську громаду німбом таємничості. Ще нині можна почути поміж католицьким або єврейським населенням усілякі оповідання про дивні релігійні практики караїмів і про цікаві та неймовірні події з їхнього минулого. Такі казки, звісно, жодним чином не в змозі висвітлити історію цього екзотичного народу – навпаки, вони її ще більше затьмарюють, однак у той же час роблять і дуже цікавою, бо все овіяне запахом легендарності видається нам цікавішим.
У першій половині XIII століття караїми вже мешкали у Галичі. За їхніми ж підрахунками, вони прибули туди у 1247 році. Це є дуже правдоподібним; побутує загальна думка, що насправді вони осіли у Галичі близько 1240 року, за часів князя Данила. Після перенесення столиці краю до Львова велика частина караїмів також переселилася туди і зайняла частину міста неподалік від теперішньої так званої Караїмської вулиці. Втім, доля дозволила їм перебувати у цьому осередку торговельного та культурного життя недовго. У 1475 році через невпинні єврейські інтриги вони мусили залишити мури негостинного міста і шукати притулку, ймовірно, в одній із місцевостей поблизу Львова, у Кукезові, де також існував караїмський осередок. У Кукезові караїми мешкали до 1831 року; на той час їхня громада була вже настільки нечисленною, що не могла залишатися самостійною групою і остаточно злилася в одне ціле зі своїми галицькими братами. Таким чином Галич, найстарша вітчина караїмів на тутешній Україні, став і найдовшим їхнім місцем перебування, де й нині вони продовжують своє незавидне життя.
Дослідженням звичаїв та історії караїмів у Галичі зайнявся один з молодих єврейських літераторів п. Рубін Фан¹, і ми завдяки його праці можемо подати дещо з історії нашої найстаршої оселі цього дивного народу.
Початкова її доба все-таки лишається невисвітленою, і такою, мабуть, буде вже завжди. Сама традиція розповісти про неї нічого не може; також з тих часів не залишилося жодних письмових джерел. Причиною такого цілковитого браку даних є відокремлення галицьких караїмів від своїх одновірців та їхній великий занепад – як релігійний, так і суспільний. Достатньо сказати, що близько 1649 року вони не були в змозі обрати з-поміж себе настоятеля (газзана) і вже цілком не володіли єврейською мовою, незрозумілою для них у святих книгах і молитвах.
У ці часи (1640-ві рр.) до Галича прибув кантор Давид Хазан з Єрусалима. Його дуже вразив занепад братів, з якими він не міг навіть порозумітися; вони говорили татарською², а він – єврейською. Він поїхав до Литви і розповів тамтешнім караїмам про «здичавіння» їхніх одновірців на галицькій Україні. Незабаром до Галича вирушили два брати-«апостоли», старший з яких, Йосиф, став газзаном громади і зреформував її на зразок литовських громад. Відтоді почалася нова ера у житті галицьких караїмів: залучені до числа громад цілої давньої Польщі, вони піднеслися і почали видавати з-поміж себе здібніших людей, що мають деякі заслуги перед їхньою історією.
В нагороду за працю над релігійним і культурним відродженням галичан³ вони дали Йосифові прізвище Га-Машбір (той, хто роздає знання⁴), яке перейшло і на його нащадків. По смерті Йосифа газзаном став його син Мойсей, після нього – другий син, Самуїл, потім – син Самуїла Мардохай, і т. д. Караїмською галицькою громадою аж до 1801 року без перерви керувала родина Га-Машбір. Згодом газзаном став Абрагам Лєонович, зрештою, також з нею споріднений: він належним чином виконував свої обов’язки до 1851 року. Його заходами побудовано у 1870⁵ році дотепер існуючий храм та реформовано похоронний звичай. До того померлих караїмів ховали євреї, які часто зневажали небіжчика; відтоді цю роботу, раніше визнану нечистою, виконували самі караїми. Самуїл⁶ розвинув взагалі дуже живу діяльність, як у релігійному, так і в суспільному житті своєї невеликої громади; він займався також єврейською літературою. Його гідним наступником був Йосиф Лєонович, якому вдалося отримати в австрійського цісаря дозвіл для караїмської молоді нести при війську лише санітарну службу. Після нього газзаном став Зорах Лєонович, зять Йосифа; наступним був Сімха Лєонович, чоловік великого знання і добрий педагог.
Ось коротенька історія найстаршої караїмської громади в Галичині, і на факти вона небагата, не відрізняється, напевно, нічим від історії нашого звичайного провінційного містечка. Все-таки вона цікава тому, що караїмська, що стосується життя-буття єдиних у нас репрезентантів цього екзотичного народу. Нині ж мешкають у Галичі ледве кільканадцять караїмських родин, кількість яких з року на рік меншає – і недалекий вже, певно, час, коли і тут вимруть останні їхні нащадки. Як у Львові, в Кукезові, так і в Галичі єдиною пам’яткою після них залишиться назва Караїмської вулиці, а можливо, щонайбільше, їхня святиня і цвинтар: лише вони колись нагадуватимуть, що тут давніше жила невеличка група цього народу азійського походження – яку доля закинула в далекі українські землі.
Караімська оселя в Галичи.
Від найдавнїйших, бо ще передісторичних часів, завдяки свому ґеоґрафічному положеню, була Україна одним торговельним трактом, звязуючим Европу з Азією. Туди йшли численні каравани найріжнороднїйших народів, а Львів, осередок сего цїлого руху, справді можна було назвати многоязичним. Торговельні інтереси наклонювали неодного з поміж чужинців осідати тут і на завсїгди, міняти давну свою вітчину на нову. Сей процес еміґрованя до нас репрезентантів численних народів цїлком не був малим; пр. в історії Львова такі переселенці преважну і почесну відгривають ролю. Сему рухови завдячує свій початок і переселенє до нас одного, еґзотичного – можна сказати – народа, іменно Караімів. О поселеню їх на галицькій Українї не маємо нїяких достовірних жерел, лише лєґенди дещо про се оповідають. Оден переказ говорить, що їх привіз зі собою литовський князь Витовд в часї одної виправи на Крим, де вони від давна поселені були в більшій скількости. Другий – насьмішливий – розказує, що галицький князь подарував кримському ханови два пси, за що сей прислав йому цїлу караімську громаду. Сї оповіданя історичного значіня не мають, і тому найвідповіднїйше буде звязати початок переселеня до нас Караімів зі згаданим висше торговельним рухом. З самого початку істнувала тут може лише невелика торговельна факторія, яка остаточно розросла ся і стала окремою громадою.
Караіми, се релїгійна жидівська секта, дуже зненавиджена Жидами. Уконституованє її припадає на VIII в. по Хр.; частина жидівського населеня Вавилонїї, під проводом Анана, потомка Давида, зірвала з рабанїцькою традицією, з цїлим тальмудом, з сею замотаною, неясною інтерпретацією святих книг, повною найріжнороднїйших забобонів, і повернула до властивого, чистого тексту, Мойсея. Сим наразила собі безпощадних рабінів, і цїлу масу неосьвічених їх приклонників, котрі зачали вести з ними боротьбу на смерть і житє, продовжувану по нинїшні днї. Без огляду на так рішучий виступ, з яким стрінула ся караімська секта у рабінів, не то що не розпала ся, а противно зачала розростати ся. Кольонїї її виросли на величезних просторах землі, в цїлій Палестинї, Египтї і Греції, в полудневій Арабії, на берберійськім побережу, в Еспанїї і Кримі. До нас по традиції мали прибути Караіми з Криму; цїлком певне се не є, противно, навіть дуже сумнївне, хоча переважна часть дослїдників, і то дуже поважних годить ся з сею теорією. Як виказали дослїди д-ра Ґжеґожевського галицькі Караіми творять окрему язикову групу, ріжну від кримської. Їх мова, се турецько-татарський диялєкт, з примішкою численних слів арабських, перських, гебрейських, українських і польських. До нас прийшли вони отже з Азії, якими одначе дорогами – не знаємо.
Історія галицьких Караімів дуже неясна, богато темних місць найти тут можна. Причина сього лежить в їх відокремленім житю, яке мусїли вони вести сотки лїт. Зі всїх сторін окружені ворогами, замкнули ся в собі, утворили громаду недоступну для чужих. 3 посторонними народами стикали ся виключно в справах торговельних, чи їм подібних, а конче потрібних для удержаня їх істнованя. Таке відокремлене житє мусїло видати ся сусїдам дуже підозрілим, якимсь неясним, незрозумілим, з ним почали вязати ся ріжного рода лєґенди, які цілу караімську громаду окружили нїмбом таємничости. Нинї ще почути можна поміж католицьким, чи жидівським населенєм всїлякі оповіданя про дивні релїґійні практики Караімів, та про цїкаві а неімовірні події з їх минувшини. Такі казки, зрозуміла річ, нїяким способом не в силї осьвітлити історію сего еґзотичного народа, противно вони її ще більше затемнюють, рівночасно одначе роблять і дуже інтересною, бо все овіяне запахом лєґендаристи нам видаєть ся тим цїкавійше.
В першій половині XIII в. Караіми жили вже в Галичи. Після рахуби їх самих приеміґрували вони тут в 1247 р.; Се дуже правдоподібне і загально утримуєть ся думка, що справді осїли вони в Галичи около 1240 р. за часів князя Данила. По перенесеню столицї краю до Львова велика часть Караімів також там переселила ся, де заняла часть міста недалеко нинї т зв. Караімської вулицї. Не довго одначе судьба позволила їм перебувати в сїм осередку торговельного і культурного житя. В 1475 р. з причини безнастанних жидівських інтриґ мусїли вони опустити мури негостинного міста та шукати по всїлякій імовірности в одній з підльвівських місцевостий, в Кукузові, де істнувала також караімська оселя. В Кукузові жили Караіми до 1831 р.; в тім часї громада їх була вже так нечисленна, що самостійною ґрупою лишити ся не могла, вона остаточно зляла ся в одну цїлість зі своїми галицькими братами. Сим способом Галич, найстарша вітчина Караімів на тутешній Українї, став ся і найдовшою їх остоєю, де ще нинї продовжають вони своє незавидне житє.
Досліджуванєм звичаїв і історії Караімів в Галичи, заняв ся один з молодих жидівських лїтератів п. Рубін Фан* і ми дякуючи його трудам можемо подати з історії найстаршої у нас оселї сего дивного народа.
Початкова її доба все таки лишаєть ся невисьвітленою, і такою мабуть буде вже завсїгди. Анї сама традиція розка[за]ти про неї нїчого не вміє, анї також не полишили ся з сих часів нїякі письменні жерела. Причиною такої цїлковитої недостачі відомостий є відокремленє галицьких Караімів від своїх одновірцїв, та великий їх занепад, так релїґійний, як і суспільний. Вистарчить сказати, що коло 1649 р. не були вони в силї вибрати з поміж себе настоятеля (хазана) і цілком вже не володїли гебрейською мовою, незрозумілою для них в сьвятих книгах і молитвах.
В сїм часї (1640 р.) прибув до Галича Давид Хазан, кантор, з Єрусалима. Його вразив дуже занепад братів з якими не міг навіть порозуміти ся; вони говорили по татарськи, а він по гебрейськи. Він поїхав на Литву і розказав тамошним Караімам о «здичіню» їх одновірцїв на галицькій Українї. В короткім часї вибрали ся до Галича два брати «апостоли», з поміж котрих старший Йосиф зістав хазаном громади і зреформував її на зразок литовських громад. Ві[д] тодї зачинає ся нова ера в житю галицьких Караімів. Втягнені до числа громад цїлої давної Польщі піднесли ся і зачали видавати з посеред себе людий здібнїйших, що мають деякі заслуги для їх історії.
В нагороду за працю над релїґійним і культурним відродженєм Галичан подали вони Йо[си]фови призвище Гамашбір (роздавець знаня), котре перейшло і на дальше його потомство. По смерти Йосифа хазаном зістав син його Мойсей, по нїм другий син Самуіль, опісля син Самуіла Мардохай і т. д. Караімською галицькою громадою аж до 1801 р. без перерви правила родина Гамашбір. Що йно в тім часї хазаном зістає Абр[агам] Лєонович, з рештою також з нею споріднений. Знаменито справував він свій уряд до 1851 р. Його заходами побудовано в 1870 р. ще нинї істнуючу божницю та зреформовано похоронний звичай. Давнїйше померших Караімів хоронили Жиди, які часто зневажали мерця; від тодї сю роботу, перше нечистою признану, робили самі Караіми. Самуїл розвинув в загалї дуже живу дїяльність, так в релїґійнім як і суспільним житю своєї невеликої громади; він займав ся також гебрейською лїтературою.
Гідним наслїдником його був Иосиф Лєонович, якому удало ся виєднати в австрійського цїсара дозвіл, аби караімська молодїж сповняла при війску лише санїтарну службу. Хазаном по нїм зістав Зорах Лєонович, зять Иосифа: опісля слїдував Сімха Лєонович, чоловік великого знаня і добрий педаґоґ.
Гробова караімська плита в Кукизові
Ось коротенька історія найстаршої караімської громади в Галичинї і фактами вона не богата, не ріжнить ся певно нїчим від історії звичайного нашого провінціонального місточка; все таки вона цїкава тому, що караімська, що доторкає ся житя-бутя одиноких у нас репрезентантів сего еґзотичного народа. Нинї жиє в Галичи ледви кільканайцять караімських родин, число котрих з року на рік меншає і недалекий вже певно час, коли і тут вимруть останні їх нащадки. Подібно як у Львові в Кукизові так само і в Галичи одиноким по них памятком лишить ся назва караімської вулиці, а може що найбільше їх святиня і цвинтар. Лише вони пригадувати колись будуть, що тут давнїйше жила невеличка група сего азійського походження народа – котру судьба кинула в далекі, українські землї.
Волод. Гребеняк. [Ілюстрована Україна. Ч. 21 і 22. Львів, дня 15 падолиста 1913 р. Рік І. С. 16–17.]
*До історії Караімів в Галичинї, Часоп. Гакедем Петербург 1910 (по гебрей). Обговоренє сеї працї див.: Б. Янув⁷. «Na ziemi naszej» Львів 1911. ч. 5.
¹ За даними Богдана Януша, Рубін Фан «віддавна постійно мешкав у Галичі».
² Так в оригінальному тексті.
³ Тут маються на увазі караїми Галича.
⁴ Інший варіант перекладу – «той, хто постачає хлібом»; можливо, тут ужито метафору.
⁵ Цю дату подано в оригінальному тексті; в інших джерелах роком побудови вказується 1836-й. Абрагам Лєонович помер у 1851 році.
⁶ Описка: йдеться далі про Абрагама Лєоновича.
⁷ Одрук: Януш.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Пісня для українського народу впродовж віків була і залишається потужним інструментом боротьби за свободу і незалежність. Це дуже добре усвідомлювали завойовники України і всілякими способами намагалися знищити українську культуру, в тому числі і пісню. Яскравим прикладом розправи над українською піснею та її творцями у ХХ ст. стало намагання совєтського режиму стерти з пам’яті поколінь пісні періоду національно-визвольних змагань перших десятиліть ХХ ст. – пісні Українських Січових Стрільців.
Хотіли, та не змогли… Навіть крізь заборони і репресії стрілецька пісня не пішла в забуття, вистояла і передалася нам як символ нескореності духу українців у прагненні до волі і державності.
Що допомогло стрілецькій пісні вижити? Хто вони, творці стрілецької пісні? Як сьогодні звучать пісні, створені понад 100 років тому…
Аби отримати відповіді на ці питання, дізнатися більше про авторів стрілецьких пісень, запрошуємо на лекцію, яка відбудеться 23 січня 2024 р., вівторок, о 17.00 год. і буде присвячена Роману Купчинському – поету, прозаїку, журналісту, громадському діячу, автору найпопулярніших стрілецьких пісень.
Також в рамках цієї події усі присутні зможуть послухати в аудіо записі лекцію Романа Купчинського «Вплив української музикальности на політику». Запис здійснив наприкінці 1930-их років Олександер Пежанський.
31 січня, до свята Стрітення Господнього, у клубі Малевич відбудеться концерт Заслуженого артиста України Зеновія Гучка у супроводі бенду та балету «Життя».
Особливою окрасою концерту стане участь легендарного народного ансамблю «ЧЕРЕМОШ».
«Дика ружа» і «Черемхова Віхола», «Біла лілея» і «Дівчино-зоре»! Його знають мільйони, а сценічний стиль є воістину неповторним! Легенда української естради та улюбленець усіх поколінь, представник золотої плеяди поп-виконавців на зорі української Незалежності — заслужений артист України ЗЕНОВІЙ ГУЧОК! Співаймо разом Золоті хіти!», — запрошують організатори VINIL Concert agency.
Метод історико-предметної атрибуції старої чорно-білої фотографії музейні працівники часто використовують у своїй роботі. Гарним зразком є аналіз фотопластини із фондів Стрийського краєзнавчого музею «Верховина».
Полковник Галицької армії Костянтин Слюсарчук в Дроговижі, зима 1919 року.
Перед нами групова фотографія цивільних та військових у різнорідній уніформі, що вказує на період зими-весни 1919 року, коли строкатість мундирів в Галицькій армії набула масового характеру (лише з головних уборів присутні кілька видів австрійського кепі, папаха та «мазепинка», що буде встановлена в якості головного убору для Галицької армії Розпорядом Державного секретаріату військових справ № 46 від 22 квітня 1919 року). Привертає увагу пропагандистський знак, виготовлений під час Першої світової війни, «Не ридать, а добувать» на головних уборах однієї з жінок і старшини у нерегламентованому кітелі типу «карлблуз». А також біло-сіра шапка із синім шликом завернутим усередину та жовтою кокардою синьожупанників.
Кокарда «Не ридать а здобувать» і її використання на головних уборах.
Обриси на перший погляд невідомої будівлі особливо спонукають до пошуку. Навіть той, хто цікавиться архітектурними пам’ятками Галичини не відразу впізнає, шо це Заклад для сиріт та убогих у Дроговижі – благодійна установа графа Станіслава Скарбека, заснована в 1843 році, що розпочала роботу з 1875 року, забезпечуючи утримання та освіту знедолених верств Галичини. Нині в районі села Заклад біля Миколаєва. Об’єкт не експлуатується. Місце виявилось популярним і відображене на кількох різночасових світлинах.
Заклад сиріт графа Скарбка у Дроговижі, сучасне фото.Заклад сиріт графа Скарбка у Дроговижі, сучасне фото. Збережений напис «Психіатрична лікарня».Заклад в Дроговижі на поштівці початку ХХ ст.
Ключовою та найінформативнішою є центральна постать в однострої Галицької армії. Кітель типового австрійського крою з тримисковими клапанами на кишенях, зубчатка на комірі та характерні пружки на рукавах вказують, що перед нами полковник ГА. Перебір персонажів підказує – це кадровий військовий Костянтин Олексійович Слюсарчук (1868 – 1919)[1], який розпочав службу кадетом 67-го Угорського піхотного полку в м. Пряшів (Еперджес) 1 вересня 1889 року.
Група поляків біля входу, 1920-ті роки.Урочистості за участі представників польської влади і адміністрації, 1920-ті роки.Оркестр вихованців Закладу, 1930-ті.
Спробуємо відновити хронологію проходження Костянтином Слюсарчуком служби у австро-угорському війську.
1889 – кадет
1891 – Offiziersstellvertreter
1893 – 1 травня присвоєно звання лейтенанта
1896 – 1 листопада Слюсарчуку присвоюють звання обер-лейтенанта
1906 – 1 листопада присвоєно звання гауптмана (Hauptleute) і переведено до 66-го піхотного полку зі штабом у м. Ужгород (Унгвар)
1912 – переведений до 15-го піхотного полку в Тернополі
1915 – 1 травня отримує звання майора
1917 – 1 серпня, відставка у званні оберстлейтенанта.
За час своєї військової служби у Австро-Угорських збройних силах оберстлейтенант Костянтин Слюсарчук, як свідчить портретне фото, був нагороджений:
Пам’ятним хрестом 1912-1913 років (Erinnerungskreuz 1912–1913)
Ювілейним хрестом на честь 60-ти річчя правління Франца Йосифа (Militär-Jubiläumskreuz 1908).
Ювілейною бронзовою медаллю на честь 50-ти річчя правління Франца Йосифа (Bronzene Jubiläumshofmedaille für die bewaffnete Macht (SIGNUM MEMORIAE).
Офіцерським знаком за службу 3-го ступеня (Militärdienstzeichen 3. Klasse für Offiziere).
Військовим хрестом імператора Карла (Karl-Truppenkreuz).
Бронзовою медаллю військових заслуг на стрічці Хреста військових заслуг (Bronzene Militärverdienstmedaille am Bande des Militärverdienstkreuzes).
Хрестом військових заслуг 3-го ступеня з військовими декораціями (Militärverdienstkreuze mit Kriegsdekoration).
Костянтин Слюсарчук в однострої оберстлейтенанта австро-угорських збройних сил, 1917 рік.
Перша світова війна застала гауптмана Слюсарчука у 15-му піхотному полку в Тернополі. Він потрапляє на Східний фронт, біля села Корнелечі, у вересні 1914 року, отримує 5 кульових поранень в ноги та опиняється у гарнізонному шпиталі. Вже в званні майора прикріплений до Легіону УСС з січня 1917 року. В серпні вийшов у відставку за вислугою років у ранзі підполковника.
Керівник Вишколу УСС у с. Розвадів. Організатор урочистого прийому в таборі УСС митрополита А. Шептицького та посвячення ним прапора вишкільного куреня. У червні 1918 року іменований комендантом м. Кам’янець-Подільський.
З листопада 1918 року підполковник ГА, командуючий групи “Щирець” (“Південь-2”), згодом перетвореної на 7-му Стрийську бригаду.
12 січня полковник Слюсарчук передав командування групою “Південь” отаману А. Бізанцу. А вже 20 січня очолює урочистий парад українського війська у ході святкувань Злуки ЗУНР та УНР в м. Миколаїв, у яких, за окремими свідченнями, взяло участь понад 10000 осіб. Припускаємо, що саме до цього часу належить фото. Ймовірно у Дроговижі діяв вишкіл ГА, яким командував полковник Слюсарчук.
Фото зроблено не раніше січня 1919 року, коли Костянтину Слюсарчуку присвоєно звання полковника ГА.
…Наприкінці лютого Слюсарчук буде присутній на переговорах з місією Бартелемі у Львові, куди прибуде українська делегація у складі В. Охримовича, О. Бурачинського, С. Витвицького, М. Лозинського, В. Темницького, Ф. Бонна, полковників К. Гужковського та К. Слюсарчука, підполковника В. Фідлєра й отамана Т. Рожанковського. Основна дискусія розгорталася навколо демаркаційної «лінії Бартелемі».
Учасники переговорів у Львові в лютому 1919 року, під №11 Костянтин Слюсарчук.
Начальник штабу утвореної з групи Кравса в березні1919 року 3-ї дивізії ГА під командуваннями генерала Генбачова, до складу якої входили: 7-й Львівський, 8-й Самбірський, 11-й Стрийський полки та група «Глибока».
Далі командир вишколу 3-го корпусу ГА. Наказом НКГА від 26.08.1919 року призначений командиром вишколу ГА в с. Грушка[2]. І врешті – голова екзаменаційної комісії, перед якою склали випускний іспит курсанти 1-го курсу старшин, школи піхоти ГА в с. Гута Чугорська. Захворів на тиф, помер 26 жовтня і похований в с. Грушка на сьогоднішній Хмельниччині.
Микола ЗАКУСОВ директор Стрийського краєзнавчого музею “Верховина”
[1] Старик В. Слюсарчук Костянтин Олексійович. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Енциклопедія : До 100-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки. Т. 3 : С-П. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2020. С .458-59.
[2] Кривизюк Л. П. Військовий вишкіл у Галицькій Армії. Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. 2000. № 408 : Держава та армія. С. 190–197.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Музею Гідності у Львові, Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Згадаємо, яким був Юрій, поговоримо про його захоплення, роботу, участь у Майдані, а також про викрадення, вбивство і розслідування цього злочину. Хто винен і чи був покараний хтось за вбивство, яке десять років тому шокувало всю країну?
Спікером виступить наукова співробітниця Музею Гідності у Львові і дослідниця біографії Юрія Вербицького Олена Чебелюк.
Юрій був переконаним гуманістом, інтелігентом, різносторонньою і дуже цікавою особистістю. Мав багато захоплень, головним з яких був альпінізм, яким він займався з молодості. Вербицький став одним із перших програмістів у Львові. Займався розробкою програмного забезпечення і особисто написав більше сотні програм, багато з яких використовуються на сейсмічній станції у Львові, а також на станціях спостереження в Карпатських горах.
На лекції можна буде побачити особисті речі, які належали Юрію, зокрема унікальний кінобокс для підводної зйомки, зроблений братами Юрієм і Сергієм Вербицькими.
Будуть продемонстровані численні фото, в тому числі оцифровані зі старих слайдів та відео. Почуємо спогади рідних і близьких Юрка.
Експозиція виставки дипломних робіт випускників магістерських освітніх програм ЛНАМ 2023 р.
З 10 січня 2024 року у галереї Львівської національної академії мистецтв (вул. Кубійовича, 35б (подвір’я ЛНАМ))триває експозиція дипломних робіт випускників магістерських освітніх програм ЛНАМ 2023 р.
Виставка має на меті продемонструвати актуальний зріз творчих практик студентської молоді та високий фаховий рівень підготовки, яку забезпечує Академія.
Серед експонатів – твори живопису, скульптури, художнього скла, кераміки, текстилю, металу, сакрального мистецтва та дизайну костюма. В мультимедійному форматі представлено окремі дипломні проєкти випускників кафедр реставрації творів мистецтва, дизайну середовища, графічного дизайну а також процес захистів.
Експозиція виставки дипломних робіт випускників магістерських освітніх програм ЛНАМ 2023 р.
Загалом, у 2023 р. ЛНАМ випустила 137 магістрів за чотирма спеціальностями (022 «Дизайн», 023 «Образотворче мистецтва, декоративне мистецтво, реставрація», 028 «Менеджмент соціокультурної діяльності», 034 «Культурологія»). Захисти відбувалися з 27 по 29 грудня 2023 р. та були відкритими для відвідувачів.
Експозиція виставки дипломних робіт випускників магістерських освітніх програм ЛНАМ 2023 р.
Львівська національна академія мистецтв – лідер вищої мистецької освіти України, що готує фахівців у сфері образотворчого та декоративного мистецтва, реставрації, дизайну, арт-менеджменту, культурології та мистецтвознавства на трьох рівнях вищої освіти. У 2023 ЛНАМ досягла рекордних показників набору студентів, розширила міжнародну співпрацю, провадить активну фандрейзингову діяльність. В умовах війни Академія продовжує активно працювати на розбудову української культури та якісної мистецької освіти.
Завтра, 19 січня 2024 року, о 18.00 в Будинку Воїна (вул. Тараса Бобанича “Хаммера”, 1а) відбудеться зустріч із Дзвінкою Торохтушко – авторкою знаменитої “Молитви воїна”, яка оберігає наших захисників на фронті і текст якої зберігається у вівтарі Гарнізонного храму у Львові.
Поетеса, письменниця, блогерка. Діапазон її творів від дитячих віршиків до романів та гострої політичної сатири. Роман ” Масік” (2016) став першим твором, який не просто розкрив нутро судової системи та показав рівень деградації суспільства, а й одночасно дав поштовх до світла, до виходу з кризи моралі.
Новели Дзвінки Торохтушко – це, як говорить Ада Роговцева – світлини між пеклом і раєм, де у фіналі перемагає добро. Її вірші- це і громадянська поезія високого гатунку, і тонка, душевна лірика на грані інтимності. Дитячі казки – це світи, в яких живуть дивні і, водночас, такі зрозумілі персонажі: котики, зайчики, їжачки.
Гуморески Дзвінки Торохтушко – це той зразок питомо українського гумору, де висміюються людські вади і москалі. І це не просто смішно, ці тексти змушують задумуватись і робити висновки. Отже: зустріч у Будинку воїна – це : багато добра, світла, гумору, діалогу й порозуміння, багато лірики й любові.
Львів — місто надзвичайне, не таке, як усі інші. Хто б сумнівався? Навіть клімат у цьому місті незвичний, загадковий і непередбачуваний. Тут чи не кожен куточок має свій особливий мікроклімат.
Фридерик Папе писав на початку XX століття, що в низині Полтви повітря завше лагідніше, аніж на відкритих навколишніх височинах, а метеорологічні спостереження у Львівському університеті виявляли завжди менш спекотне літо, менш холодну зиму і менш різкий вітер, аніж аналогічні спостереження на Політехніці. Але ж між будівлями двох найповажніших вишів Львова всього-на-всього десять хвилин пішої ходи! З іншого боку, важко не помітити, прогулюючись Погулянкою восени, що повітря тут значно вогкіше, важче і холодніше, аніж на трохи вище розташованій Пасічній, куди можна піднятися металевими сходами буквально за одну хвилину. У старому центрі міста завжди на декілька градусів спекотніше літо і тепліша зима: улітку скупчення розігрітого сонячним жаром каміння створює ефект «лазні на вулиці», тимчасом як на зелених, подекуди лісистих околицях тягне прохолодою, а взимку у тісному кам’яному лабіринті середмістя затишніше, аніж на відкритих зимним вітрам широких просторах Наукової, Кульпарківської чи Сихова.
Винники, початок ХХ ст.
Загалом помірно континентальний клімат Львова (перехідний від вологого морського до сухого континентального) доволі лагідний, але кількасот років тому був, імовірно, іще лагіднішим, позаяк ліс на львівських пагорбах був густіший і зелена стіна надійно охороняла затишні місцини від вітрів, пом’якшуючи взимку мороз, а влітку спеку. Недарма південні схили львівських пагорбів від Високого Замку і аж до Винників ще три століття тому були рясно вкриті виноґрадниками. Вони давали щороку до двохсот діжок місцевого вина, яке було таким смачним, що несумлінні продавці часто-густо
видавали його за привезене з Криту чи Іспанії. Натомість на високій, скелястій, ще не залісненій Замковій горі взимку дмухали такі пронизливі вітри, що, як стверджує хроніст Бартоломей Зиморович, князь Лев у Високому Замку довго не витримав і наказав збудувати собі для життя більш комфортний Низький Замок в долині над Полтвою. Прадавні густі ліси з усіх боків оточували місто, і вовки могли розшматувати необачного перехожого, чи навіть вартового самого короля Яна III Собеського під самими мурами.
Низький замок на пластичній панорамі Львова Я. Вітвіцького (http://www.lwow.com.pl/panorama-1/1938/panorama.html)
Загалом клімат Львова вологіший і тепліший, аніж за Збручем, хоча порівняно зі Західною Галичиною — суворіший, бо, наприклад, у Кракові цвітіння дерев починається на два тижні раніше, аніж у Львові. За Фридериком Папе, найнижча температура була зафіксована у Львові в лютому 1870 року — мінус 30,5 градусів за Цельсієм, а найвища — плюс 37 — у серпні 1921 року.
Копець Люблінської унії, 1915 р.
Місто, що, як і Рим, розташоване на семи пагорбах, не лінувалося цілковито оновлювати свій імідж. Упродовж другої половини X IX століття Львів став унікальним європейським містом, яке кардинально змінило своє ландшафтне обличчя: було зрізано Княжу, або Лису, гору (Mons Calvus), насипано до висоти 413 м над рівнем моря штучну гору (Kopiec Unji Lubelskiej), або Могилу, чи Пагорб Люблінської Унії — як кому подобається), пущено під землю річку Полтву — так місто отримало одну з найдосконаліших каналізаційних систем у Європі і незрівнянний оглядовий майданчик.
Обгорілі будинки після катастрофічної пожежі в Стрию. Neue Illustrirte Zeitung, 1886 рік
З Високого Замку було видно, як свідчить Галицько-Волинський літопис, і пожежу Холма у 1256 році, і пожежу Станіславова (Івано-Франківська) у 1868, і пожежу Стрия у 1886 році. Кажуть, що сто років тому у погідні вересневі дні, коли повітря максимально прозоре, з Копця на Високому Замку можна було милуватися відрогами Карпат, що розташовані за сто кілометрів від Львова на південь. Зараз це вдається вкрай рідко, зате завжди можна розглядати горби Гологорів і Вороняків на сході.
Ілько ЛЕМКО
Джерело: Лемко Ілько. Цікавинки з історії Львова. — Львів: Апріорі, 2011.
На підтримку України! Зірка української сцени, надзвичайна Zlata Ognevich, готує найочікуванішу подію цієї зими. 30 січня співачка виступить у Львівській національній опері із концертом “ВІДДАЮ”. Початок події о 19:00, повідомили організатори VINIL concert agency.
Zlata Ognevich, відома своїм потужним голосом та харизмою, підготувала спеціальну концертну програму до святкування свого 15-річчя на музичній арені. Вечір обіцяє бути наповненим неймовірними емоціями та неперевершеним виконанням найкращих та найвідоміших хітів, серед яких “Зозуля”, “Солодка Кара”, “Танцювати”, “Світло”, “Як мені бути”, “Янгол” та інші.
Також виступ артистки буде присвячений підтримці України. Це буде неймовірна можливість насолодитися майстерністю Zlata Ognevich та її музичної творчості.
У рамках концерту співачка презентує свій новий альбом “ВІДДАЮ”, тож фанати матимуть можливість почути її нові композиції. Виконає їх Zlata Ognevich у супроводі струнного квартету та бенду.
“Я чекаю нашу зустріч! Хай вона стане моментом єдності й сили! Бенд, струнний квартет, улюблені пісні та презентація нового альбому «ВІДДАЮ»”, – запрошує на концертZlata Ognevich.
Крім того, подія відбудеться попри дії аферистів, які нещодавно поставили під загрозу усі найближчі концерти співачки. Тож всі попередньо придбані квитки на 30 січня залишаються дійсними.
“Для нас справа честі допомогти нашим артистам та глядачам, котрі стали жертвами аферистів, що спекулюють на війні. Тож не пропустіть найочікуваніший музичний захід сезону та долучайтеся до вечора, наповненого яскравими емоціями та неперевершеним звучанням!” – запрошують на подію нові організатори VINIL Concert agency.
Нагадуємо: Попередній організатор концерту Тарас Доненко (компанія StarLabel__) зник напередодні свят з майже усіма коштами, отриманими з продажу квитків на концерти, що унеможливило оплату оренди концертних залів, апаратури та оплати персоналу.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
