У вівторок, 14 листопада 2023 року, о 17.00 у Львівському палаці мистецтв (вул. Коперника, 17) відбудеться лекція «Феномен о. Лева Джулинського» від Миколи Проціва – заступника директора з наукової роботи Бережанського краєзнавчого музею.
Коли не було фейсбуку…
…то інформаційний простір Бережанщини (і не тільки) кінця ХІХ – поч. ХХ ст. «тримав» священник, церковний і громадський діяч, видавець, підприємець, меценат, учень Бережанської гімназії Лев Джулинський, який проживав «в селі Лапшин, пошта Бережани». Щомісяця виходила «Книжочка міссійна» (перше число вийшло накладом 10000 примірників!!!). Двічі на місяць – часопис «Посланник». Видав монументальне великоформатне (790 стор.) багато ілюстроване «Житіє Святих». А ще – різні книжки, документи, поштові картки…
Продукція поширювалася не лише в Галичині, але і в Європі, за океаном. Про нього писав Іван Франко…
Галицький Сейм, «вбачаючи корисність його видань», надав йому субвенцію 3000 зл…
У «Посланнику» свою першу працю «Рукомиш» надрукував академік Володимир Гнатюк…
Денис Січинський оперу «Роксоляна» написав у селі Лапшин на пропозицію о. Лева Джулинського…
Більше про все це – на лекції «Феномен о. Лева Джулинського» від Миколи Проціва – заступника директора з наукової роботи Бережанського краєзнавчого музею.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
В рамках Осіннього салону «Високий замок» 12 листопада о 15 год. в приміщені Палацу мистецтв (вул. М. Коперника 17, ІІ поверх) відбудеться презентація альбому вітражів «СВІТЛОКОЛЬОРОРУХ. ВАЛЕРІЙ ШАЛЕНКО» та кураторська екскурсія персональною виставкою цього митця.
До уваги глядачів буде представлена перша персональна ретроспектива творчої спадщини Валерія Шаленка (1947 – 2020), що охоплює період від кінця 60-х до 2020 року, зокрема вітражі, живописні полотна, акварелі, графіка та скульптура. Валерій Шаленко, як зазначив Андрій Кісь: «… цілком нетиповий митець, навіть посеред представників свого «цеху», ба навіть серед покоління «сімдесятників» … художник часто залишався в тіні мистецьких процесів, адже прагнув бути незалежним, не йдучи на жодні компроміси зі своєю совістю зовнішніми викликами чи спокусами».
Середовище у якому формувався світогляд митця – це Григорій Чубай, Олег Лишега, Юрій Винничук, Орест Яворський, Володимир Богуславський, Юрко Бойко. Тісне спілкування, мало результатом не лише інтелектуальне збагачення та обмін думками, а й творчу співпрацю, зокрема літературно-художні видання і спільна виставка з Олегом Лишегою.
Як зазначав свого часу сам Олег Лишега про Валерія Шаленка та Грицька Чубая «Хоч як дивно вони мали в собі трошки інший скажімо погляд, аніж я звик бачити у Львові… вони були інакші, можливо знали іншу стихію, стихію відкритого кольору… Це люди, які не стрибали в мистецтво, як голий в гречку (чи як там кажуть), а йшли дуже поважно, ступали поважно на цю стезю».
Групове фото у дворі Греко-католицької духовної семінарії у Львові. На тлі першого пам'ятника митрополитові Андрею у Львові, 1932 р.
1929 року у Львові на базі семінарії Святого Духа з ініціативи Андрея Шептицького було відкрито Богословську академію. Саме на її подвір’ї в честь 30-річчя обіймання митрополитом його кафедри було вирішено поставити йому пам’ятник. Розробником його проекту став скульптор Андрій Коверко і в жовтні 1932 року пам’ятник Андрею Шептицькому було встановлено в напіввідкритій капличці у дворі семінарії.
9 листопада 1932 року в газеті “Діло” (№ 249) український мистецтвознавець, доктор філософії Михайло Драґан опублікував статтю під назвою “Перший український памятник у Львові” про цю важливу для українського Львова подію. Текст публікації подаємо оригінальним.
Будинок греко-католицької семінарії, 1895 р. Фотограф Натан Крігер
Перший український памятник у Львові.
Умовини житя не дали нам змоги досі поставити якийнебудь памятник нашим заслуженим людям на прилюднім місці у Львові. Навіть для одиниць, що жили і працювали у Львові, яких надбання є достойною вкладкою в скарбницю загально людської культури, а тимбільше культури народу, що становить переважну більшість цьої провінції, нема місця під памятник.
Перший український памятник мусів станути у межах будинків, недоступних кожночасно для загалу. Маємо на думці памятник відкритий недавно в парку греко-кат. Духовної Академії, а здвигнений в честь Великого Мужа Галицької Землі, Добродія безчисленних культурних установ і князя нашої Церкви митр. Андрія Шептицького. Духовна Академія, що завдячує йому своє повстання і скорий та багатий розвиток перша сплатила частину довгу вдячности за заслуги покладені для добра народу.
Митрополит Андрей на освяченні каплиці (1929). Крайній ліворуч – Йосиф Сліпий
Памятник цей є одночасно одною з ланок у мистецькій діяльності теперішнього проводу Духовної Академії, що від ряду літ старається заповнити недоцінювану досі у нас, а також і в мурах цієї установи, ділянку мистецькими вчинками, що далеко переходять вагу і значіння для домашніх потреб самої установи, але є одночасно немаловажним вкладом у культуру нашого народу. Згадаймо тут хочаб каплицю кисти П. Холодного, вже знану і славну, недокінчені ще декорації стін залі П. Ковжуна, відтак Музей Академії, який ледви за кілька місяців свого істнування вже може похвалитися експонатами першорядної мистецької і історично-культурної вартости. Останнім покищо ділом Духовної Академії, а радше його ректора о. д-ра Й. Сліпого, що перший у мурах цієї установи належно поставився до мистецьких справ таких потрібних для заокруглення світогляду кожної культурної людини, є отсе памятник митр. А. Шептицького.
Семінаристи на фоні пам’ятника Андрею Шептицькому. Фото 1930-х рр.
Памятник виконав з вапнякового полянського каміня арт.-різьбар А. Коверко, який ще й інші праці виконував в Академії, нпр. іконостас у каплиці Холодного. Завдання різьбаря не було легке. Бо коли наше малярство має вже багато визначних мистців, то різьбарство, що звичайно до свого розвитку потребує великих матеріяльних засобів, ставить щойно перші кроки, які не завсіди виходять зовсім удатними. У тих умовинах треба великої напруги і праці, щоби різьбарський твір досягнув мистецького рівня. І треба признати, що А. Коверко поставився до справи відповідально і з належним зрозумінням, у висліді чого маємо теперішній памятник.
Андрій Коверко (фото https://zbruc.eu/node/60293)
Могутня монументальна постать на трьох ступнях, оперта на лівій нозі і руці, у важких складках одежі, що надають цілій поставі великої сили і могутності, з глибоко задуманою головою натхненого пророка, якого думки обертаються довкола хреста, що його держить у правій руці на грудях. Стилістично памятник треба зачислити до нового мистецтва, яке в різьбарстві хоче ділати будовою мас, відважним заломанням світла і тіни, ясним незложеним укладом ліній. Це Коверкові зовсім удалось. Деякі труднощі виринули лише при композиції голови, яка з причини реалістичних вимог портретної подібности мусіла стилістично дещо віддалитись від решти корпусу. Стояла дилема: або добувати форму і тоді подібність пересунути на другий плян, або робити портрет зі шкодою для вимог стилю. Переважила концепція друга, бо до першої концепції нема у нашого загалу ще повного зрозуміння. Компроміс цей мусів статися, щоби твір, який має бути доступний для глядачів, не дуже радикально подавав їм незвичні мистецькі тенденції. Одначе відхил стилю голови не є настільки далекий, щоб цілість затрачувала одностайність мистецької концепції. Форма та зрештою ще не є остаточна і може бути ще кожної хвилини перемінена, бо й так на викінчення різьби до речинця відкриття не вистарчило різьбареві потрібного часу.
Йосип Сліпий на фоні каплиці з пам’ятником Андрею Шептицького. Фото 1932-35 рр.
Сяк чи так, памятник митр. Андрея Шептицького є вкладом у нашу мистецьку культуру, не лише тим, що він наш перший памятник у Львові, але й своїми мистецькими прикметами, А. Коверко дав доказ, що у сприятливих умовинах для мистецької праці він може випускати зі своєї робітні непересічні мистецькі твори. Духовній Академії належиться подяка, що створює ті умовини, бо це вийде на пожиток не лише Академії, але й нації.
Завтра, 10 листопада 2023 року, о 15:00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20)відбудеться відкриття виставки естампу студентів кафедри графічного дизайну Львівської національної академії мистецтв.
Виставка об’єднує твори близько двохсот авторів за останні 25 років. Усі роботи виконані лише у класичних графічних техніках – лінориту, монотипії, техніки «сухої голки». Також буде представлено й авторські артбуки.
Основне завдання проєкту – демонстрація творів у класичних графічних техніках. Усі композиції є самостійними творчими роботами, які не пов’язані з літературними текстами й не мають вузького практичного значення. Основна мета – вияв та декларація індивідуальності, творчої манери автора (авторки).
«Працюючи у класичних техніках, треба присвятити певний час тому, щоб перебороти матеріал. Усі твори – це колекційні речі, вони не тиражовані», – розповідає куратор виставки, викладач станкової графіки ЛНАМ Богдан Пікулицький.
Пісні, написані мовою душі, де кожен рядок чітко передає всю сутність людських почуттів. Саме так можна охарактеризувати творчість нової української зірки – Golubenko. Його сольний концерт відбудеться 17 листопада у Будинку культури, що у Бориславі. Початок о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Golubenko – нове ім’я українського шоу-бізнесу. Це щирий романтик, який своїми піснями закохує наче вперше. Його творчість запам’ятовується з перших нот, а харизма показує, що він не боїться експериментувати.
Пісні Golubenko, серед яких “Знову”, “Дотики”, “Просто”, “Холодна весна”, “Якби ти була піснею”, “Не шукай”, ‘Мила”, вже встигли завоювали любов слухачів та стали неймовірно популярними. Його відеороботи показують всю суть пісень, намагаючись передати глядачу кожен рядок, кожен тремтячий погляд.
“Творчість Golubenko продовжує набирати шалені перегляди у мережі TікTок, а на кожну його пісню вже знято тисячі найрізноманітніших відео. Не пропустіть великий сольний концерт нової зірки українського шоу-бізнесу!” – запрошують на концерт організатори VINIL Concert agency.
Українська міфологія, як в дохристиянські часи, так і після них, була сповнена найдивовижнішими легендами, казками та міфами. Надзвичайні істоти, за переказами предків, населяли кожен куточок рідної землі: від будинку до озера, від лісу до болота – все було сповнено добрими чи злими потойбічними силами.
Що з цього вигадка, а що правда, ми вже мабуть і не дізнаємось ніколи, але легенди про деяких міфічних істот, хоч і дещо змінились, та все ж дійшли до наших часів. Тож ми маємо можливість дізнатись, які міфічні створіння раніше наводили жах на наших предків, а які їх оберігали:
1. Вій — мабуть найпопулярніший персонаж української міфології. Про нього ходили легенди, про нього писали книги, про нього знімали кіно. І не дарма, адже від розповідей про нього дійсно йдуть мурашки по тілу.
Вій
Вія описували як потворну істоту з величезними очима, густими бровами, довгими віями та важкими повіками. Сам він був не в силах розплющити очі, тож йому з цим допомагали два силача. Але коли все ж його очі піднімались, то погляд ставав вбивчим для всього, що опиниться на його шляху: гинули люди, знищувались цілі села та міста.
Можна припустити, що така легенда виникла як наслідок віри у нищівну силу «зурочення», дії «злого ока» він догляду якого все псується.
Ймовірно, ім’я цього чудовиська походить від слова «вії», які були у нього неприродньо довгі.
2. Лихо — це істота не пожалкує нікого, згубить і багатого, і бідного, і винного, і невинного. Лихо – уособлення злої та нерозбірливої долі, яка може скосити найкращу, найдобрішу та найчеснішу людину, оминувши стороною останнього негідника.
Так часто і трапляється в житті, що страшна недуга забере зненацька дитину, а злодій і вбивця зможе не тільки уникнути покарання, а й жити в достатку і здоров’ї. Люди, не розуміючи такої несправедливості, вигадали собі злу істоту, винну в несподіваному горі.
3. Магура — донька слов’янського бога грому та блискавки, війни та воїнів, Перуна, небесна діва — прекрасна, крилата, войовнича. Магура – це українська, слов’янська інтерпретація скандинавської Валькірії. Серце її навіки віддане воїнам, котрі полягли в бою.
На полі битви Магура підтримує тих, хто б’ється самовіддано і завзято, з криками та із захопленням. Вона вселяє в серця воїнів надію та радість.
За легендою, воїн, котрий впав у бою, отримує поцілунок Магури та відправляється до Вирію – райських чертог.
4. Блуд — за легендою, це злий дух, якого Бог скинув із неба за злі діяння. Тепер він блукає по світу і чіпляється за кожного, хто випадково до нього доторкнеться.
Блуд може обернутись в будь-яку подобу: чоловіка, жінку, птаха, кота чи вітру. Підстерігає він людину, а потім водить її за собою до повного знесилення, по колу, або заводить у хащі чи болото.
Аби блуд тебе оминув, потрібно було пригадати, коли твій день народження та хрестини, на який день припав минулий Святвечір, які страви були тоді на столі, хто стояв від тебе по праву сторону. Також одним із способів «порятунку», було перевернути на собі сорочку.
Зникав блуд із першим співом півнів, тобто із наближенням світанку.
5. Вовкулака — це популярна фантастична істота з української міфології. Не можна сказати, що вовкулака асоціювався з абсолютним злом, адже він був «перевертнем», тобто людиною, яка перетворилась у вовка.
Існувало багато легенд про те, як можна стати вовкулаком: тебе могла зачарувати відьма, як з твоєю згодою, так і без неї. Тоді людина блукала декілька років у вовчій подобі. Це могла бути вроджена риса, тоді людина жила вдень своїм життям, а на повний місяць, вночі, перетворювалась на звіра. Ходила легенда, що якщо вагітна жінка побачить вовка, то у неї народиться дитина-вовкулак.
А повернути звіру людську подобу можна було, розірвавши шнурок, що висить на його шиї, або ж навіть здерти з нього шкуру.
Ці легенди існують ще з дохристиянських часів, коли люди вірили у перевертнів, чарівників, та в те що злі і добрі сили можуть приходити на землю у вигляді звірів чи людей.
6. Водяник — істота, котра існувала у міфах багатьох народів, як уособлення нечистої сили. За українською ж легендою, Водяник походить від самого чорта. Рибаки боялись цього духа, тому приносили йому частування у вигляді вареної риби, хліба та солі.
Проте демонологічних рис Водяник набув вже у християнський період. У язичників він радше був духом, що оберігає спокій річки, як ліс охороняє Лісовик, а болота – Болотяник. А задобрювання їх – це звичайнісінька традиція приносити пожертвування божествам у знак вдячності.
Водяник – володар всіх водоймищ, був старший над усіма русалками, опікувався життям усіх мешканців водоймищ. Та попри його турботливість, злити його все ж не слід, адже за легендою, саме він, розізлившись, міг зруйнувати млин, підняти річку та затопити село, або втопити людину.
7. Доля — образ вітчизняної міфології, який у народних повір’ях асоціювався зі щастям. Доля описувалась у образі молодої, гарної дівчини, або ж доброї бабусі, в тому разі, якщо вона щаслива. Якщо ж нещасна, то це була жебрачка в рваному та брудному одязі.
За уявленнями предків, кожна людина має свою долю, яка безповоротно диктує, скільки їй жити і як їй жити. Як стануть зірки та планети у час, коли народиться людина – так і спланують їй подальше життя.
Доля – це не містична істота, не потойбічна сила, а так би мовити – двійник кожної людини, який вже знає, чим їй треба займатись у житті і як жити. Тому коли людина займається не своєю справою, вона виходять погано, адже це не до душі її долі.
Тим, кому випала щасливіша доля, радили не хизуватись нею, а приймати із вдячністю, в інакшому ж випадку, ризикуєш її втратити. А тому, кому випала нещаслива доля, радили її шукати – у іншому занятті, іншому місті та за інших обставин. Адже якщо тут і зараз ти почуваєшся нещасливим – значить твоя доля блукає десь у іншому місці.
Також вважалось, що люди, котрі заздрять чиїйсь хорошій долі, можуть її відвернути, за допомогою чарів, або навіть привернути до себе.
Люди були наскільки впевнені у тому, що доля пророкує їм певне, вже відоме у світі майбутнє, що часто звертались до мольфарів, ворожок та відьом, аби дізнатись яка доля їх чекає. І чи не відвернув її часом якийсь недруг.
Поетизований образ долі часто зустрічався в українських народних піснях та оповідях, адже це те, що турбувало людину протягом усього життя.
8. Мавки — міфічні істоти жіночої статі, що уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. Також побутувало повір’я, що мавки — це вкрадені нечистими силами діти. Такі образи як мавки, німфи, русалки, нявки – існували як в легендах інших народів, так і в українських. За легендами, вони виглядають як надзвичайно гарні молоді дівчата, котрі залишають після себе сліди босих дитячих ніжок. Полюють мавки на привабливих молодих хлопців, а хто піде за ними – заблукає і ніколи не знайде дороги додому. Також існував міф про те, що вони «залоскочують» свою жертву, як і русалки.
Мавка
Щоб вберегтись від їх чар, треба було взяти з собою як оберіг часник, цибулю або полин. А ще, вивернути на собі сорочку.
Виглядали мавки прекрасно-моторошно: довге лляне волосся, сорочка, яка ледь покриває тіло, блідий колір шкіри. Волосся також могло бути з лится, адже це істоти лісові. Тоді як русалки мали волосся із водоростей, але також відзначались надзвичайною красою.
9. Песиголовці — це люди-велетні, одні із найжорстокіших істот в українській міфології. Вони, немов вампіри, пили людську кров. Виглядали ці велетні страшно: рослі, з шкірою ведмедя, одним оком посередині та одним рогом. За деякими легендами також мають одну руку та одну ногу і пересуваються по-двоє, тримаючись одне за одного. Переважно мають собаку голову, що і спричинило таку назву істоти. Траплялись також розповіді про песиголовців жіночої статі, котрі їли людей.
Песиголовець
Такі легенди, про велетнів-людоїдів, існували у різних народах та віруваннях. Існували легенди про Олександра Македонського, де він бився з песиголовцями, а Одіссей побував на цілому острові однооких циклопів.
Існує припущення, що кровожерливі песиголовці, це гіперболізоване та містифіковане уявлення про ворожі народи, які приходили з війною на рідні землі. Так, за деякими легендами, песиголовці прийшли «десь із Туреччини».
Тобто історії про жорстоких невідомих істот були пов’язані із нашестями чужоземних завойовників.
Цей міф був поширений на Західній Україні та за його мотивами нещодавно був знятий однойменний український фільм жахів.
10. Чугайстер — надприродний образ в українській демонології. У легендах та міфах Чугайстер зустрічається у вигляді високого «лісового чоловіка», покритого довгим волоссям та вбраного у білий одяг. За своїм походжнням та описом нагадує лісовика. Хоча це не потойбічна істота, а зачаклований злими відьмами чоловік, котрий блукає лісом. Там він шукає лісовий нявок і їсть їх. Проте до людей Чугайстер ставиться вкрай обачливо і шкоди їм не завдає. Навпаки, як зустріне людину, то поспілкується, побажає гарної дороги та відпустить неушкодженим. Тож для людини цей персонаж не ніс ніякої шкоди і просто гармонійною частиною міфічного світу перевертнів та інших надприродних істот.
Чугайстер
Можливо – ці істоти, це наслідок багатої уяви наших предків та намагання надати усьому, що відбувається у світі, надати «вищого сенсу». А може навпаки, ці міфічні істоти і досі блукають між нами, лісами і озерами, перехрестями і закутками будинків. Просто ми звикли знаходити усьому в світі логічне, обґрунтоване пояснення. У всякому разі, у існування Долі, котра визначає майбутнє кожної людини, багато хто із нас вірить і до сьогодні, чи не так?
Вікторія ДЕМИДЮК спеціально для vsviti.com.ua
ілюстрації з книги “Атлас монстрів та привидів”
Завтра, 9 листопада 2023 року, о 14.00 в Музеї історії України (пл. Ринок, 24, ІІІ поверх) відбудеться відкриття виставки “Голодомор 1932-1933 рр. Геноцид українського народу”. Автор виставки Оксана Куценяк.
Геноцид — цілеспрямовані дії з метою повного або часткового знищення груп населення чи народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами. Цим словом український народ називає національну катастрофу 1932—1933 років.
“Цим виставковим проєктом ми вчергово нагадуємо унікальну історію Голодомору, бо впевнені, що її мають знати не лише в Україні, але й у цілому світі. Також, прагнемо донести громадськості, чому ми вважаємо Голодомор геноцидом, та чому світове співтовариство повинно його визнати,” – говорить Оксана Куценяк.
Голодомор — одна із найтрагічніших подій в історії не лише України, але й світової історії поч. ХХ ст. Не осягнувши його масштабів та наслідків, не можливо зрозуміти природу та злочини тоталітарного радянського режиму.
Ця подія в широкому розуміння мала свою передісторію та наслідки, саме тому в хронологічному розрізі матеріали виставкового проєкту охоплюють майже ціле століття: тридцять років до початку трагедії, і завершуються подіями визнання та вшанування жертв у сучасній Україні.
“Ми впевнені, що говорити про це важливо, особливо тепер, після повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року, адже не маємо права тішитись надією, що новітній Голодомор може не повторитися. Навпаки, як бачимо з подій за останні майже два роки, ознаки геноциду спостерігаємо дедалі частіше. Історія Голодомору 1932—1933року вчить нас як уникнути подібних злочинів та протистояти ворогу, який вкотре планує та організовує ці злочини. Злочини, що залишають невиліковні рани…
Наш обов’язок — говорити про них, називати речі своїми іменами та протистояти усіма способами!” – зазначає авторка виставки.
Сьогодні, 8 листопада 2023 року, о 15:00 у галереї ЛНАМ (вул. Кубійовича, 35б (подвір’я ЛНАМ)) відкриється концептуальний арт-проєкт «Шлях пошуку» молодих художників сакрального мистецтва, які створили власне творче об’єднання «Херувим».
Ключовою ідеєю виставки є процес «пошуку Божого образу», складний шлях, який проходить кожен іконописець у своїй творчій практиці.
Як зазначають автори: «…Звичайно, ми не сподіваємось знайти відповідь чи дійти до того єдиного правильного висновку про “образ”, але це те, чим ми щоденно живемо. Кожен з нас творить ікони, кожен створює свій “образ”. Як його знайти? Саме ці думки провадили нас в організації спільного виставкового проєкту, що трансформувалась в щось більше, ніж просто відповіді на це питання. Ви можете спостерігати перед собою шлях пошуку. Він різний – індивідуальний та спільний, творений руками на папері, дошці, полотні та втілений в експозиційний простір. Пошук, що виходить за рамки зображуваного, ставить ще більше запитань та ніколи не припиняється. Запрошуємо шукати разом з нами…»
Автори проєкту – випускниці кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ Анастасія Устіянич Христина Максименко та студент магістерської програми Wormwood vine.
Куратор проєкту – Тарас Новак, художник-іконописець, викладач кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ.
Творче об’єднання “Херувим” – засноване ще у 2021 році, проте через карантин та війну, розпочинає свою діяльність саме цією виставкою. Метою є співпраця та творення спільних проектів в напрямку сучасного сакрального мистецтва. В даній виставці беруть участь: Максименко Христина, Устіянич Анастасія та Wormwood vine, що є його засновниками. Інші учасники: Чабан Ігор – студент кафедри СМ, Данильчук Максим – випускник кафедри художнього металу ЛНАМ.
Герой цього тексту народився 5 листопада 1810 року у Калуші і досі не помер – тобто пам’ять про нього живе до сьогодні. У 1871 році він ледь не став президентом Львова, але програв конкурентові лиш у декілька голосів. Цю персональну трагедію підсилили чималі борги і він вирішив звести рахунки з життям, наклавши на себе руки.
Досвід показав, що перерізати горло лезом бритви не найкраща ідея – врятували лікарі. За життя він багато і постійно скандалив – навіть з імператором. Скандал був і довкола появи у Львові його пам’ятника. Врешті, пам’ятник все ж зник з вулиць міста і невідомо де він зараз, а про Францішека Смольку ми досі згадуємо. Інколи.
Францішек Ян Смолька (1810 — 1899) — політик, правник, президент австрійської Державної ради (парламенту) у 1880-х рр. Очолив комітет, який висунув пропозицію пропозицію спорудити курган на Замковій горі
Що за пам’ятник без скандалу?
Площа, де колись був пам’ятник Францішеку Смольці (сьогодні пл. Генерала Григоренка), з’явилась відносно недавно – на початку ХІХ століття. У 1885 році, ще за життя Смольки, її назвали в його честь. Нічогеньке задоволення – жити в будинку, вікна якого виходять на площу, що названа у твою честь. Добре, що хоч з пам’ятником цьому політику львів’яни так не поспішали – дочекалися смерті Смольки, а вже тоді увічнили його на постаменті. Ідею з монументом в його честь озвучили одразу після смерті цього одіозного діяча – у 1899 році. Проте конкурс провели лиш у 1912 році. А що поява львівських пам’ятників не обходиться без скандалів та публічних ср… дискусій, то пам’ятник Смольці також пройшов через чистилище всенародної “любові”.
Пам’ятник Францішеку Смольці у Львові. Фото з https://photo-lviv.in.ua/
Проте повернемося до конкурсу. Перше місце тоді віддали проекту краківського скульптора Яна Рашки. Далі все за звичною схемою. Комусь щось не сподобалося, комусь щось не підійшло, конкурс відбувався не чесно… Врешті, яка “рашка”, тобто який Рашка у Львові? Умови проведення конкурсу не сподобалися архітекторам та скульпторам. Тому, після тривалих дискусій, вирішили віддати перевагу проекту пам’ятника авторства Тадеуша Блотницького. Той особисто знав Смольку, а своєю роботою вшанував Львів, найбільшу львівську ініціативу цього політика, навіть про самого Смольку не забули. Францішека Смольку показали у ролі Францішека Смольки – політика і промовця. Однак, пам’ятнику не судилося пережити приходу “других совітів”.
“…мав розумінє … практичних доріг і стежок, які ведуть до великої ціли”.
Очевидно, що Францішек Смолька не думав про площу і пам’ятник у Львові в свою честь, коли різав собі горло. Сумнівно, що він мав подібні думки і раніше, коли, через участь у революційних подіях, почув вирок “смертна кара”. Проте доля завжди все знає краще. У другому випадку його помилували і він зумів побудувати карколомну політичну кар’єру – був депутатом Галицького Сейму, президентом Державної ради у Відні. У першому випадку його врятували лікарі, а з боргами допоміг розрахуватися граф Володимир Дідушицький. Це сьогодні видається, що Смолька був китом міської та загальнодержавної політики тих часів, виступив ініціатором створення на Високому замку Кургану Люблінської унії – до 300-ої річниці цієї події. Проте його шлях на небо, у прямому і переносному значенні, був не таким простим.
Граф Володимир Дідушицький. Фото з https://uk.wikipedia.org/
З іншого боку, заслуги, рівень, наполегливість та професійність цього політика визнавали навіть його вороги. У часописі “Діло”, у зв’язку з ідеєю поставити у Львові пам’ятник Смольці, останнього звинувачували у нелюбові до українців, австрійців та фанатичній відданості польському рухові. При цьому, не мовчали і про сильні сторони Смольки: “…було в особі сього польського полїтика щось із клясичної твердости й величи в стремлїню до поставленої мети. Він умів житєм своїм ризикувати в оборонї національної ідеї, якій віддав ся. Був мужем і характером – в повнім значіню сього слова. Мав великий жест, мав відвагу мав силу і сьвідомість сили. І мав великий полїтичний розум; мав здібність сотворити собі величню концепцию полїтичну на далеку мету, і мав розумінє безчисленних практичних доріг і стежок, які ведуть до великої ціли”.
Вуса проти імператора
Францішек Смолька, який народився 5 листопада 1810 року у Калуші і пам’ятник якому від 1913 і до 1940-х рр. стояв у Львові, був надзвичайно цікавою особистістю. Його родинна історія – це мозаїка з німецьких, угорських та чеських складових. Він навчався у Львові, тут почав адвокатську практику. По тому з головою поринув у революційну діяльність, приєднався до польського національного руху. За свої переконання відсидів майже 5 років у в’язниці. Ледь не отримав вирок смертної кари, але був помилуваний. Хоч і без права продовжувати власну адвокатську практику.
Францішек Смолька. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Відтак Смолька переключився на політичну діяльність і став одним із неформальних лідерів польського руху в регіоні. У цьому статусі також не все було легко. Енциклопедичною стала історія про Смольку та його пишні вуса. На аудієнції їх запримітив імператор і львівського політика змусили змінити зовнішній вигляд. Відростив вуса знову він лише тоді, коли регіони отримали ширшу автономію.
Новостворене Українське фотографічне товариство – це, насамперед, відновлення історичної спілки українських фотоаматорів Західної України, створеної у Львові з метою об’єднати українських фотографів і пропагувати мистецтво та техніку фотографії серед українського населення, яка уклалася 93 роки тому – 9 листопада 1930 р.
Засновники та члени товариства вели навчально-просвітницьку діяльність, щороку, за час свого існування, організовували виставки української фотографії та видавали каталоги. Друкований орган товариства – єдиний на західних теренах український журнал «Світло і тінь», навколо якого об’єднувалися фотомитці Галичини та у якому звертали увагу на ті ділянки фотографії, що мали значення для національного розвитку.
Саме цим двом датам присвячена розповідь Софії Легін “Місця УФОТО у Львові і не тільки…” під час якої ми разом віртуально помандруємо Львовом, і не тільки, та побачимо де ж провадило свою діяльність Товариство, з якими труднощами стикалося, з ким співпрацювало та що мало на меті.
Також у програмі святкування посвята нових почесних членів товариства і багато інших несподіванок.
Львівський художник Євген Равський, який з першого дня повномасштабної війни захищає державу у лавах 103 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, виставив на онлайн-аукціон 29 акварелей із краєвидами українського сходу, на який зазіхає росія. Роботи створив на основі документальних фото з війни. Про це повідомив голова Львівської ОВА Максим Козицький.
«Євген Равський з першого дня повномасштабної війни захищає державу у лавах нашої 103 окремої бригади ТрО ЗСУ. У його акварелях руїна поєднується з життям. Тим життям, за яке цілодобово стоять та борються наші захисники і захисниці. Придивіться до робіт, погляньте на українські краєвиди очима наших воїнів, підтримайте важливий збір», – поділився начальник Львівської ОВА.
Ініціатива має благодійну мету – зібрати 400 тисяч гривень, щоб придбати 20 FPV-дронів для Євгена та його побратимів зі 103 бригади. Завершується аукціон 18 листопада. Уся інформація – за посиланням.
Якщо ви бажаєте здійснити пожертву не купуючи картину, ви можете перерахувати кошти на рахунок БО «Благодійний фонд Св. Миколая» скориставшись посиланням.
Або реквізитами:
Рахунок: UA 323252680000026007147912001
Валюта: гривня
Рахунок: UA 503252680000026006147912002
Валюта: долар США
Рахунок: UA 683252680000026005147912003
Валюта: євро
АТ АКБ «Львів»
ЄДРПОУ/МФО: 09801546 / 325268
Картковий рахунок: 5169335104305780
В Бродівському районі Львівської області знаходиться село Підгірці, яке щороку відвідують тисячі туристів, для того, щоб побачити унікальну пам’ятку – Підгорецький замок.
Підгірці, 1916 р.Підгірці, 1916 р.Підгірці, 1916 р.Підгірці, 1916 р.
Серед представлених світлин, які були зроблені австрійськими військовими фотографами також можемо побачити як виглядав замок в Підгірцях в 1916 році.
Підгірці, 1916 р.Підгірці, 1916 р.Підгірці, 1916 р.Підгірці, 1916 р.
Окрім того на фото є церква блаженного Миколая Чарнецького та новомучеників УГКЦ, яка раніше носила назву Воздвиження Чесного Хреста і Святого Йосифа. Ця архітектурна пам’ятка була споруджена у 1752—1766 роках.
У Львівській філармонії продовжується цикл теплих та затишних концертів при свічках. Зокрема, 11 листопада відбудеться подія «Вівальді при свічках». Музика відомого італійського композитора та інша популярна класика прозвучить у виконанні камерного оркестру “Віртуози Львова”. Початок о 18:00, повідомили організатори Zahid Concert Agency.
Програма вечора буде різноманітною – від композиторів епохи бароко Й.С.Баха і А.Вівальді, геніального класика – В.А.Моцарта до романтичної і танцювальної музики наступних епох.
Родзинкою вечора стане музика А.Вівальді, а саме його подвійний скрипковий концерт, симфонія №3 і перлина світової класики — відомий цикл концертів для скрипки з оркестром “Пори року”.
Антоніо Вівальді — чи не один із найбільш популярних і виконуваних композиторів епохи бароко. Сфера його діяльності вражає: він і композитор-новатор, скрипаль-віртуоз, диригент, педагог і католицький священник. Саме тому його музична творчість вирізняється своєю духовністю та наповнена глибоким філософським змістом. Крім того, за однією із версій Вівальді є автором сонетів, які починають кожну частину “Пір року”.
У другій частині вечора також звучатимуть романтичні твори Шуберта, танцювальні пристрасні нотки М. Родрігеса та Я.Гаде.
Твори прозвучать у виконанні улюбленців львівської публіки, камерного оркестру “Віртуози Львова”. Солістами вечора стануть: Володимир Дуда, Володимир Бойчук, Андрій Кушнір, Катерина Шалайська, Антоніна Лісогорська. Диригент – Тарас Вергун.
Цей концерт стане наступною подією із масштабного циклу «тихих» проєктів – подій без яскравих світлових чи шумових ефектів, наповнених музикою, яка дозволить у наш складний час «перезавантажитись», знайти час для себе та хоч трішки переключитися.
Організатор події – концертна агенція Zahid Concert Agency.
Палац Жевуських-Лянцкоронських в Роздолі, березень 2021 р.
У середу, 1 листопада, в палаці Жевуських-Лянцкоронських, що в місті Розділ, почалися відновлювальні роботи. Фахівці з реставраційної майстерні “Гарда” хочуть обстежити те, що залишилася від автентичного інтер’єру цієї пам’ятки XVIII–ХІХ століть. На першому етапі досліджують поліхромію стін будівлі, повідомили на сторінці палацу у соцмережах.
Палац Жевуських-Лянцкоронських в Роздолі, березень 2021 р.
Наявні архівні матеріали та історичні світлини свідчать про існування розкішних інтер’єрів палацу, в тому числі – художні розписи в багатьох покоях цієї пам’ятки історії. Однак за часів УРСР в палаці було здійснено капітальний ремонт та перепланування з пристосуванням під санаторій “Роздол”, тож значну частину рідних перегородок із розписами демонтовано, а стіни покрито олійною фарбою. Після того, як санаторій ліквідовано, а будівлю залишено без догляду на кілька десятиліть, стіни почав атакувати грибок. Це призвело до втрати багатьох автентичних малюнків.
Маєток Лянцкоронських в Роздолі, поч. ХХ ст.
“Маємо амбітну мету відкрити навесні на локації «Палац Розділ» туристичний сезон, а також ще до завершення реставрації та пристосування палацу, незалежно від його майбутньої функції, створити в частині просторів споруди музейні кімнати, що знайомитимуть відвідувачів з історією палацу та стануть простором для публічних подій, відтак підготовка низки приміщень до подібних цілей є одним із наших пріоритетів сьогодні”, – відзначили на сторінці палацу у мережі Фейсбук.
Сьогоднішнього листопадового недільного ранку запрошую вас, разом з незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, дізнатися трохи більше про кавові напої, та як їх правильно готувати.
Щоб детально розібратись у тонкощах приготування і вживання напою, що бадьорить і дарує заряд енергії з самого ранку, варто першочергово враховувати види кавових напоїв. До найпопулярніших відносяться наступні:
Еспресо. Це легендарний напій, який характеризується насиченим смаком і ароматом. Щоб відчути максимальну насолоду, випивати його слід відразу після приготування, не чекаючи, поки він стане теплим. Подається еспресо в спеціальному горнятку – демітассе. Такий посуд переважно виробляється з товстої порцеляни з маленьким діаметром дна. Разом з еспресо прийнято подавати воду кімнатної температури, яку потрібно вживати перед дегустацією напою для активації смакових рецепторів.
Кава по-віденськи. Вона представляє собою еспресо з додаванням збитих вершків. Подавати напій потрібно відразу після приготування, щоб вершки не втратили своєї пишності. Перемішувати каву перед вживанням не потрібно.
Капучіно. Якщо вас цікавить кава в зернах чи мелена з ніжним присмаком, оберіть капучіно. Завдяки тому, що напій готується з додаванням молока, цукрувати його додатково немає необхідності. Піну також не потрібно перемішувати, її краще випити в комплексі. Подається капучіно при температурі 60-65 градусів.
Романо. Якщо бажаєте скуштувати нестандартні різновиди кавових напоїв, зверніть увагу на позицію з додаванням лимону. Романо вживати можна не лише гарячим, а й охолодженим. Готується напій на основі традиційного еспресо. Лимон додається на декілька секунд, після чого забирається, щоб уникнути зайвої гіркоти.
Коретто. Вирішили купити мелену каву та приготувати її за особливим рецептом – спробуйте коретто. Цей напій представляє собою класичний еспресо, після приготування якого додається міцний алкоголь, переважно, віскі чи коньяк. Найкраще його вживати в холодну пору, адже кава, створена таким чином, чудово зігріває.
Альтернативна кава. Якщо вам захотілось замовити каву в зернах чи мелену та потішити себе новинкою, спробуйте приготувати slow coffee. Для цього потрібно використати не кавомашину чи турку, а сифон, аеропрес або пуровер. Судячи з назви, напій потрібно пити довго і помаленьку. Коли slow coffee після заварювання трішки постоїть, він насититься киснем і у ньому розкриються нові смакові нотки.
Найкращою для приготування перелічених вище напоїв стане кава робуста або бленди. Така продукція характеризується чітким аромоксамитом і насиченим смаком.
18 листопада у !FESTrepublic з концертом із нагоди свого 35-річчя виступить культовий гурт КОМУ ВНИЗ. Початок о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Як відомо, КОМУ ВНИЗ — український рок-гурт, створений 1988 року в Києві. Його стилістику фахівці визначали як готичний фольк-індастріал. Його творчість на 100% наповнена Україною: її традиціями, культурою, музикою, шаною нашим героям та українським духом. Саме це можна почути у кожній улюбленій композиції КОМУ ВНИЗ.
Своєю творчістю колектив значно вплинув на подальший розвиток київської та загальноукраїнської сцени готичного металу та фольк-металу, а також сприяв появі вітчизняних виконавців державною мовою. Протягом тривалого часу — учасник українських та міжнародних музичних фестивалів, зокрема «Червона рута», «Рок-Екзистенція», «Бандерштат», «Wave-Gotik-Treffen» та багатьох інших.
«Квитки розходяться дуже швидко, тому не зволікайте, бо це гурт, який збирає шанувальників з усієї України і не тільки! Приходьте привітати з 35-річчям легендарних музикантів!», — зазначили організатори VINIL Concert agency.
Оксана Забужко отримала диплом Почесного доктора Львівського університету
У пʼятницю, 3 листопада, у Львівському національному університеті імені Івана Франку відбулося урочисте засідання Вченої ради. Під час заходу диплом Почесного доктора (Doctor Honoris Causa) вручили українській письменниці та активістці Оксані Забужко. Про це йдеться на сайті ЛНУ.
Зазначають, що звання докторки Оксані Забужко присвоїли за видатний внесок в українське письменство та активну культурну дипломатію.
В урочистій промову письменниця поділилась спогадами про батьків, а також згадала ті складні часи, у які вони були змушені здобувати освіту. Адже її батька, Стефана Забужка, заарештували на 5 курсі, за півроку до захисту диплома. Відтак диплом Львівського університету він отримав лише через 5 років, повернувшись із сибірського «вічного поселення» та після реабілітації.
Оксана Забужко отримала диплом Почесного доктора Львівського університету
«Це були повоєнні роки, коли на курс вступало 100 душ, а закінчувало 50, бо саме такий був відсоток зачистки української інтелігенції. Але попри це я виростала у світлі їхніх спогадів і в глибокому переконанні, що нічого кращого на світі не може бути за Львів і Львівський університет у ньому», – зізналася Оксана Забужко.
Ректор ЛНУ імені Івана Франка Володимир Мельник сказав, що присвоєння звання Почесного доктора – це одна із найзнаменніших подій у житті закладу, адже свідчить про зростання і зміцнення університетської академічної спільноти.
…Вони народились у впливових і знатних європейських родинах в один рік з різницею в чотири місяці. Але доля звела їх лише через 24 роки потому. Щастя їх було коротким. А історія кохання — стала легендою, яка ось уже кілька століть бентежить уяву дослідників.
Один з головних персонажів цієї оповіді хоча й дав певний імпульс для подальшого розвитку Рівного в далекому минулому, але в цілому мало з ним пов’язаний. Маленьке містечко — одне із сотень у його володіннях… Утім, королю Сигізмунду ІІ Августу (саме про нього ідеться) довелося на деякий час взяти управління Рівним у свої руки, доки між черговими спадкоємцями точились баталії за майно. Це були непрості часи для Рівного, яке тільки спиналось на ноги як, власне, місто, руйноване стихійними лихами і набігами завойовників. А номінальні власники рівненської дідизни радше переймалися процесом заволодіння статків, аніж розвитком самого міста.
Король Сигізмунд ІІ Август. Збірка Національної цифрової бібліотеки Польщі
Сигізмунд ІІ Август — це той король, який затвердив Люблінську унію 1569 року, що об’єднала Королівство Польське і Велике князівство Литовське в єдину державу — Річ Посполиту. Спадкова монархія змінилася виборною.
Художник Ян Матейко “Унія”. У центрі з розп’яттям Сигізмунд ІІ Август. Збірка Національного музею у Варшаві
Частина українських земель, у тому числі й Волинь, відійшли до Речі Посполитої. Сигізмунд увійшов у історію як король-реформатор. На українських землях укріплювали прикордонні замки, освоювали незаселені південні території, надавали земельні наділи українській і литовській шляхті. Регіональна ж влада зосереджувалась в основному в руках місцевих князівських та шляхетських родин, яких час від часу король мусив розбороняти під час їхніх майнових баталій. Король Сигізмунд вперше в історії держави законодавчо закріпив права і обов’язки селян. Кожен хлібороб, отримавши наділ, повинен був два дні щотижня відпрацювати ще й на королівській землі.
У червні 1572 року Сигізмунд своїм універсалом узяв на службу 300 козаків, записавши їх до спеціального списку — реєстру. Так було створено перший полк Реєстрових козаків. Для України роки правління Сигізмунда ІІ Августа стали часом мирного співіснування на українських землях православних, протестантів, католиків, чого так гостро бракуватиме в подальшому.
Однак ця оповідь не про монарші заслуги і політику Сигізмунда ІІ Августа. У королівських осіб, окрім державних обов’язків, виявляється, бувають ще й палкі почуття, і людські трагедії, і цілком непідробні сльози…
Сигізмунд і Барбара. Доля
Коли народився королевич Сигізмунд, у майбутньому король Сигізмунд ІІ Август, його матір амбіційна, свавільна і, безперечно, політично далекоглядна королева Бона Сфорца плекала свої плани на майбутнє сина.
Королевич Сигізмунд у підлітковому віці. Художник Ян Матейко
Коли в родині могутнього литовського магната князя Юрія (Єжи) Радзівіла на прізвисько Геркулес народилась князівна Барбара, її майбутнє також було передбачуваним. У ті часи титулованих нащадків не запитували, про що вони мріють, ким хочуть бути, і тим паче, з ким хочуть поєднатися у шлюбі. Майно, династія, політика правили їхніми життями. Але доля інколи і королям підносить сюрпризи.
Один з найбільш відомих портретів Барбари Радзівіл намальований у середині XVI ст. невідомим художником зі школи Лукаса Кранаха. Збірка Національного музею у Варшаві
Князівна Барбара отримала найкращу за тими часами освіту і виховання. Успішно займалась музикою, танцями, співом, мала чудові навики верхової їзди, володіла трьома мовами. Серед багатьох благородних дам вирізнялась не лише вродою, але й вишуканим смаком, грацією і прагненням до чистоти, що в ті часи не надто було прийнято в аристократичному світі. Руки надзвичайної красуні прагнули чимало потенційних наречених, але не про них вона була.
Барбара Радзівіл. Художник Ян Матейко, Напіональний музей у Варшаві
Династичні інтереси Радзівілів змусили 17-річну Барбару стати під вінець з сином впливового литовського магната Альбрехта Гаштольда Станіславом. Але вже через чотири роки вона стала вдовою.
А Сигізмунд Август, який був також гарний на вроду і подобався жінкам, лише в 1543-у одружився вперше. І також не через кохання.
“Молодість Сигізмунда Августа”, художник Юзеф Сіммлер
Ще коли королевичу виповнилось усього шість років, а в імператора Фердинанда І Габсбурга народилась донька Єлизавета, монархи домовились одружити дітей. Проте королівський шлюб, на який покладали такі надії їхні батьки, тривав усього два роки. Єлизавета померла від епілепсії. Щоправда, ще довго точились чутки, буцімто зжила зі світу 18-річну невістку королева-матір Бона Сфорца, отруївши її.
Перша дружина Сигізмунда Августа Єлизавета Габсбурзька
Свавільна свекруха постійно прискіпувалась до Єлизавети, побоюючись зростання її впливу на сина. А йому постійно нашіптувала усілякі плітки про Єлизавету. Зрештою добилась того, що Сигізмунд загалом перестав зважати на дружину. Сигізмунд Август став вдівцем у неповні двадцять п’ять років. Здавалось, саме провидіння веде Сигізмунда і Барбару назустріч одне одному.
Знайомство і кохання з першого погляду
Опікунами Барбари, що овдовіла невдовзі після смерті батька, крім матері, стали рідний брат, підчашій литовський і майбутній Великий Гетьман Микола Радзівіл, прозваний Рудим, і двоюрідний брат, також Микола Радзівіл на прізвисько Чорний, тодішній Великий Маршал Литовський.
Сигізмунд ІІ Август. Невідомий художник, Національний музей у Варшаві
У 1544 році Сигізмунд Август прибув до Вільна (сучасний Вільнюс) – столиці Великого Князівства Литовского в якості Великого Князя Литовського і намісника свого батька – короля Польщі Сигізмунда І Старого. Обидва Радзівіли, як найвпливовіші місцеві магнати, одразу взяли королевича “під опіку”. На честь нього влаштували пишний бал, де він і зустрів (як припускають історики, не без сприяння тих самих братів) красуню Барбару. Це було кохання з першого погляду, причому взаємне. Сигізмунд був зачарований не лише красою молодої вдови, а й її манерами, розумом, освіченістю.
Барбара Радзівіл. Художник Краєвський
Закохані почали таємно зустрічатися. Невдовзі Сигізмунд і згадувати забув про свою далеку законну дружину. А Барбара переїхала в замок Миколи Радзівіла Чорного, де регулярно бачилась із Сигізмундом. За легендою, Сигізмунд буцімто наказав зробити таємний перехід від свого замку до замку Барбари. Так тривало доти доки з Польщі не прийшла звістка про смерть дружини Сигізмунда Єлизавети. Відтоді закохані вже практично не ховалися.
“Сигізмунд і Барбара в замку у Вільно”. Художник Ян Матейко, збірка Національного музею у Варшаві
Амбітні Радзівіли вдоволено потирали руки: треба оженити овдовілого королевича на Барбарі. Одначе сам Сигізмунд, розуміючи негативні політичні наслідки такого кроку, не наважувався це зробити, хоча й життя свого без Барбари не уявляв. А брати тим часом насідали: або шлюб, або — більше жодних зустрічей. І вивезли сестру до одного з родових замків. Якийсь час закохані не бачились. Хитрі ж Радзівіли вичікували, переконані, що чари їхньої сестри таки змусять Сигізмунда порушити обіцянку більше не бачити Барбару. І час від часу влаштовували засідки біля замку, щоб упіймати королевича “на гарячому”. І таки дочекались. Королевич не витримав розлуки і таємно, як йому здавалось, поїхав відвідати Барбару. У розпал зустрічі брати Радзівіли “випадково” опинились у замку і поставили питання руба: або, або…
“Сигізмунд ІІ Август і Барбара Радзівіл”. Художник Артур Гротгер (1860 рік), Національний музей у Варшаві.
Між політикою і коханням
Серце розпаленого пристрастю молодого Сигізмунда Августа розривалося між політичною доцільністю і бажанням бути поруч із коханою жінкою. Чи може дозволити собі король прислухатись до веління власного серця? Тим паче, що матір’ю цього короля була сама Бона Марія Сфорца д’́Арагона — жінка, суперечити якій було небезпечно для життя. Недаремно вона увійшла в історію як одіозна правителька, яка не зупинялась ні перед чим задля досягнення своїх цілей.
Королева Бона Сфорца. Робота Яна Матейка
Утім, “кровожерні” подробиці біографії Бони Сфорци, страшні легенди, якими вона обросла, вочевидь, були радше плодами домислів і припущень численних опонентів королеви. Просто вона була продуктом свого часу і мусила опікуватись передусім інтересами роду, династії, королівської влади. Однак тут її влада відступила перед коханням. У кафедральному соборі святих Станіслава і Владислава у Вільно в Королівській каплиці (пізніше перебудована і названа Воловічовською) в серпні 1547 року Сигізмунд і Барбара таємно обвінчалися. Але на цьому поневіряння закоханих по-справжньому лише починалися.
Каплиця Воловичовська (або Непорочного зачаття) Віленської катедри, де вінчались Сигізмунд і Барбара. Сучасний виглядВільно часів Сигізмунда і Барбари. У центрі – катедра і королівський палац
Коли у 1548 році помер старий король і Сигізмунд Август мав пройти обов’язкову процедуру затвердження на троні сеймом, розкрилась таємниця його шлюбу. Політикум вибухнув обуренням. Сейм ухвалив рішення про… розлучення Сигізмунда ІІ Авґуста з Барбарою Радзівіл. Однак король був непохитним.
“Вільно кожному собі обирати дружину, а не хто інший має йому обирати. Я також за Божою настановою її собі вибрав, і не є пристойним її нині зрікатись, бо то образило б моє сумління…”, – заявив він під час сеймових дебатів у Пйотркові в 1548 році.
Сигізмунд ІІ Август. Невідомий автор. Збірка Національного музею у ВаршавіБарбара Радзівіл. Невідомий художник. З музейної колекції Національного музею у Варшаві
Проігнорував він і закиди щодо зневаги королівського сану шлюбом з підданою короля, “особливо такої фамілії і з такого народу взявши собі малжонку, котрий допіру від півтора ста літ із стану варварства віру правдиву християнську пізнав і в такий же короткий термін стан рицарський і герби від нас, поляків, допіру прийняли”. Тут був натяк на те, що Микола Радзівіл Чорний щойно перед сеймом отримав від уже, так би мовити, віртуально існуючої Священної Римської імперії князівський титул для Радзівілів. У свою чергу, Сигізмунд погрожував зректися престолу, або укласти союз з Габсбурґами. Змагання між королем і шляхтичами тривало до 1449 року. І нарешті шляхта поступилась.
Портрет Сигізмунда ІІ Августа в лицарських латах, 1550-і роки. Невідомий автор, Національний музей у Варшаві
Нехай живе королева!
Доки король боровся за визнання його молодої дружини, сама вона мешкала в маєтку Радзівілів Дубингяй, що неподалік Вільна. Це був похмурий замок в оточенні озер і лісів, на високій горі. Він був забезпечений усіма зручностями для життя. Майбутню королеву охороняли, поруч був придворний лікар і навіть королівський блазень розважав Барбару. Однак дні, які вона провела в тому замку, були найгіркішими в її житті. Закритий від світу він перетворився для неї на монастир.
Замок у Дубінгяй. Малюнок Наполеона Орди, 1870 рікЗаконсервовані під накриттям руїни замку в Дубінгяй, де Барбара Радзівіл очікувала вирішення своєї доліЗамкова гора і руїни під накриттям у Дубінгяй
У ньому засмучена, вбрана в чернечий одяг Барбара проводила нестерпно довгі дні очікування. Невідомість тримала її в стані постійної тривоги — між страхом і надією. Барбара знала про недоброзичливе ставлення до неї польської верхівки.
Раптом у замку почали траплятись містичні речі — то пожежа невідомого походження, то обвалилися крокви під однією з кімнат королеви… “Дбайливі” фрейліни одразу почали пліткувати, мовляв, у короля нова пасія і за його дорученням організовано замах на королеву.
Барбара Радзівіл
За переказами, через переляк Барбара, яка очікувала первістка, передчасно народила мертву дитину. Плітки доводили нещасну мало не до божевілля. Хоча Сигізмунд не забував про Барбару, посилаючи гінців з листами і подарунками коханій.
Опубліковані деякі з листів з переписки Сигізмунда і Барбари
І от нарешті настав день 17 жовтня 1549 року, коли Барбара увійшла в залу Литовського сенату у Вільно, і Сигізмунд ІІ Август представив її як свою законну дружину. Урочиста ж церемонія коронації Барбари відбулася 9 грудня 1550 року в Краківському кафедральному соборі.
“Сигізмунд ІІ Август і Барбара Радзівіл у сенаті”, Ян Матейко, Краківський музей
Скрізь, де з’являлась молода королева, її оточували блиск і велич, навколо неї товпились люди, висловлюючи їй любов і шану. Учорашні недоброзичливці демонстрували дивовижну прихильність, вірність і покірність, визнаючи Барбару своєю володаркою. Декотрі благали знатне подружжя ощасливити їх, відвідавши їхні маєтки.
“Барбара в товаристві чоловіка і придворних після коронації”. ілюстрація Яна Матейка“Сигізмунд і Барбара в замку Петра Кміти”, художник Леонард Страшинський
Чи були щирими їхні помисли? Хтозна… Принаймні одна особа точно була щирою — у своїй ненависті й безсилій злобі. Подумки обіцяла знищити Барбару й перетворити на жах сімейне життя власного сина. Це була королева-матір Бона Сфорца. Змирившись із шлюбом сина лише про людське око, вона й надалі вважала шлюб мезальянсом через некоролівську кров невістки й загалом катастрофою для польської корони. Добре знаючи характер своєї матері, Сигізмунд Август стежив за всіма її діями. Утім, тоді він ще не знав, що на його кохану дружину чатує страшніший ворог, аніж навіть королева Бона. Про нього здогадувалась головна героїня урочистостей, і наче керуючись якимось трагічним передчуттям, під час коронації зазначила:
“Господь скоро покличе мене до іншого вінця… Помоліться до нього, нехай пошле милому чоловікові розраду в його печалі після моєї смерті”.
Барбара Радзівіл. Копія з коронаційного портрету, невідомий автор. Національний музей у ВаршавіБарбара в одязі коронаційному. Невідомий художник“Сигізмунд і Барбара у Краківському замку”, Ян Матейко, Національний музей у Кракові
Смерть Барбари
Король Сигізмунд був закоханий і щасливий, а тому не помічав, що здоров’я коханої дружини похитнулося. Та й сама Барбара, понад усе бажаючи бути поруч із любим чоловіком, відмовлялась вірити в непереборну недугу. Спочатку списувала все на ліки від безпліддя, які готував із трав її особистий лікар. Та й згодом, коли її стали переслідувати нестерпні болі, молода королева ані словом не обмовилась чоловікові.
Ще один варіант коронаційного портрету Барбари Радзівіл. Збірка Національної цифрової бібліотеки Польщі
Однак вже скоро прогресуючу хворобу приховувати стало складно. Один з перших дослідників причин смерті Барбари Радзівіл польський історик ХІХ століття Юліан Бартошевич писав:
“ У Барбари довгий час було якесь затвердіння на боці, яке так швидко почало розростатися і набрякати, що незабаром перетворилось на велику виразку”.
Сигізмунд Август готовий був віддати все своє майно, аби тільки знайти лікаря, який би врятував його кохану. Невдовзі біля ліжка хворої королеви зібралось вісім найвідоміших медиків, але всі вони лише безсило розвели руками…
Хвороба безжально нищила молоду жінку. Невдовзі вже жодна з доглядальниць не хотіла залишатися поруч із нею. Барбара й сама просила, щоб до неї нікого не пускали, навіть лікарів, завзято відстоюючи своє право на гідність і на спокійну смерть. Не здавався лише король. Ночі і дні він проводив із вмираючою дружиною.
” Смерть Барбари Радзівіл”, художник Юзеф Сіммлер
В останні тижні її життя він несамовито роздавав милостиню, уповаючи на Божу ласку. Навіть просив Радзівілів знайти наймогутнішу відьму, щоб вдатися до її допомоги…
У час, коли Барбара була між життям і смертю, відбувся її маленький тріумф. Одного дня перед ліжком хворої постав сповідник королеви Бони, який передав Барбарі листа від неї і вголос засвідчив, що вона “повеліла визнавати і шанувати Вашу Королівську Величність як свою дочку та найулюбленішу невістку”. Чи було це щире визнання, а чи фарс, розіграний підступною Боною, впевненою, що нелюба невістка доживає останні дні, знає лише вона…
Раптово стан хворої дещо покращився, зародивши в Сигізмунда марні надії. Але це було покращення перед кончиною… Коли Барбару залишали останні сили, вона попросила чоловіка перевезти її до королівського замку в Неполоміце (місто в південній частині Польщі, 25 км на схід від Кракова), а після смерті поховати у Вільно. Нещасна не хотіла помирати серед непривітних поглядів і зловтішних перешіптувань придворних.
Палац у Неполоміце, листівка. Збірка цифрової бібліотеки Польщі
За наказом короля було побудовано спеціальний фургон з величезним ліжком. Оскільки він не міг проїхати крізь ворота, то король наказав розібрати частину стіни. Однак нічого цього зробити не встигли, бо напередодні від’їзду, 8 травня 1551 року, між дванадцятою і другою годинами дня королева Барбара відійшла в кращий світ у королівському замку на Вавелі в Кракові.
“Смерть Барбари Радзівіл”, художник Александр Лессер. Національний музей у Варшаві
Брати Радзівіли дуже хотіли, щоб сестру, королеву, як це було заведено, поховали в королівській усипальниці на Вавелі. Проте Сигізмунд, зважаючи на останню волю померлої, вирішив відвезти тіло до Вільна. “Невдячна земля не годна володіти її прахом”, – заявив він, натякаючи на ті образи, які терпіла Барбара від його підданих за життя.
Ксилографія замку на Вавелі, 1617 рік
Поховальна церемонія відбувалась у тодішніх традиціях Pompa Funebris (з латини — поховальна велич), і оскільки передбачала тривалий час, тіло покійної для захисту від тління покрили спеціальним вапняним розчином із попелом. Труну з вбраною відповідно до королівського титулу Барбарою на два тижні виставили в замку на Вавелі для публічного прощання. Лише 25-го травня процесія, яка налічувала майже 200 осіб убраних у чорне, з каретами, возами з добром вирушила до Вільна. За труною їхав верхи спустошений і вбитий горем Сигізмунд Август, не ховаючи сліз, у кожному місті й селі сходячи з коня і йдучи пішки. Прибули до Вільна 22 червня.
Сигізмунд ІІ Август. Портрет короля періоду смерті Барбари невідомого художника
У Вільно Барбару Радзівіл поховали в крипті каплиці Святого Казимира в кафедральному соборі Святого Станіслава поруч із першою дружиною короля Єлизаветою.
Каплиця Св. Казимира в крипті якої поховані Барбара і Єлизавета
Це мало бути тимчасовим місцем поховання, бо Сигізмунд почав будувати родинний мавзолей, але так і не довів справу до кінця. Цікаво, що під час розпуску жіночого двору Барбари придворним фрейлінам не було роздано її одягу чи особистих речей, як це належало. Король до кінця життя зберігав їх у власній скарбниці.
Художник Войцех Герсон “Сигізмунд Август вдівець”, робота 1866 року
Легенда Несвізького замку
За давніми переказами, король Сигізмунд після смерті коханої так сумував, що вирішив при допомозі чарівників-алхіміків викликати її дух. Для цього вирушив до брата Барбари Миколи Радзівіла Чорного в Несвіж, узявши з собою відомого чарівника пана Твардовського. Останній за допомогою магічного дзеркала пообіцяв викликати дух померлої.
Сигізмунд Август після втрати коханої дружини. Художник Флоріан Цинк
… У напівтемній залі було все підготовлено, щоб за допомогою дзеркал, на одне з яких було нанесено зображення Барбари у весь зріст у білому одязі, виконати обіцяне дійство. Короля посадили в крісло, суворо наказавши не рухатись, навіть хотіли прив’язати руки до билець, щоб він ненароком не торкнувся примари. Сигізмунд пообіцяв, що сидітиме спокійно і тільки запитає в коханої, як йому жити далі. Однак, щойно з’явилась примара Барбари, король, від хвилювання забувши обіцянку, з криком “Басенько моя!..” схопився з крісла, намагаючись обійняти кохану. Тієї ж миті кімнату осяяв яскравий спалах, гучний вибух струсонув стіни, і поширився смердючий трупний запах. Примара почорніла і розчинилась у повітрі…
Войцех Герсон “Примара Барбари Радзівіл”Появу примари Барбари Радзівіл зображали на своїх картинах багато художників. Ще одна – КрашевськогоЯн Матейко “Твардовський викликає дух Барбари для Сигізмунда Августа”
Після цього душа Барбари не могла знайти дорогу назад, і була приречена поневірятися у світі живих. Пан Твардовський сказав королю, що якщо він помре в цьому ж місці, їхні душі з’єднаються назавжди. Той був невимовно радий і твердо вирішив, що так воно і буде. Однак смерть наздогнала Сигізмунда в одній з його резиденцій у містечку Книшин (північно-східна Польща). А поховали його в королівській усипальниці на Вавелі.
“Смерть Сигізмунда Августа в Книшині”, Ян МатейкоВавель, кафедральний соборВідновлений надгробок Сигізмунда Августа на Вавелі
Відтоді привид Барбари, прозваний Чорною Дамою, лякає людей у Несвізькому замку. Не знайшла спокою і душа Сигізмунда Августа, яка самотньо блукає Краківським замком, сподіваючись возз’єднатися з коханою.
Триста років потому. Археологічна сенсація
Отрута в середньовічні часи була “ліками” від усіх проблем. Численні дослідники біографії і королеви Бони, і Барбари Радзівіл припускали, що раптова смерть молодої королеви була наслідком саме отруєння. Однак цю версію остаточно спростували в 1935 році. А було так. Поховання двох дружин Сигізмунда — Єлизавети і Барбари — спеціально замурували в окремій ніші в підземеллі віленського костелу, рятуючи від плюндрування російськими військами, які захопили Вільно в 1655 році.
Вільно, катедра, 1910 рік
Костел тоді московити розграбували, але королівських поховань не знайшли. Згодом через різні історичні перипетії про це місце забули. А виявити його через майже 300 років потому допомогла …повінь.
Повінь У Вільно 1931 року. Вода підступила під стіни костелуКоли вода трохи спала приступили порятунку підземель
Коли в квітні 1931 року вода підступила під стіни катедри, а підземелля вже були затоплені, було створено комітет порятунку Віленської базиліки під керівництвом професора Юліуша Клоса. Коли вода спала, приступили до пошуково-рятувальних робіт. І от 21 вересня 1931 року сталась, як пишуть польські історики, археологічна сенсація. У підземеллі виявили маленьку крипту розміром 3на4 метри, де й знайшли поховані останки польського короля Олександра Ягеллона і обидвох дружин Сигізмунда ІІ Августа.
Відкриття королівського поховання, 22 вересня 1931 року. На фото члени комісії, духовенство, представники громадськості
Пізніші дослідження вчених дозволили встановити як виглядала королева Барбара. Однак, найцікавіше — було встановлено причину її смерті. Окрім отруєння, висували версії і венеричної хвороби, і побічної дії ліків від безпліддя, але крапку в 1935 році поставив польський медик професор і дослідник Вітольд Зємбіцький: королева померла від раку.
Віленська катедра, каплиця Святого Казимира. На стінах – епітафії похованим титулованим особам, праворуч Барбарі РадзівілКрипта з труною Барбари Радзівіл у підземеллі Вільнюсської базиліки. Сучасне фото
Так закінчилась ця карколомна історія, яка стала основою для багатьох літературних, драматичних і художніх творів, обросла легендами і міфами. Однак, попри численні домисли, спростовані й неспростовані, справжнім у цій історії є одне — трагічне кохання Сигізмунда і Барбари.
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і...
