30-річні львів’яни, мабуть, із захватом згадують відвідини львівського Природознавчого музею, коли їм, маленьким, показували мамонта і носорога. На початку дев’яностих будинок закрили на реконструкцію, і замість очікуваних 3-5 років вона тривала… 18. Виросло покоління, яке навіть не здогадується про існування таких рідкісних і унікальних експонатів у Львові.
У 2012 році реконструкція завершилась, і природознавчому поталанило стати переможцем проекту благодійного фонду Ріната Ахметова “Розвиток України” “Динамічний музей” та отримати грант – 10 млн грн. На відвідувачів уже чекає тимчасова експозиція, а на початку 2016 з’явиться основна.
Дивлячись в майбутнє, оглядаємось у минуле. Колектив музею люб’язно поділився із “Фотографіями старого Львова” архівними світлинами музейних буднів і унікальним відео екскурсії 1990 року.
Кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу біотичного та ландшафтного різноманіття Андрій Бокотей розповів “Фотографіям старого Львова” історію музею:
“Музей не має якоїсь конкретної дати заснування. Це творіння графа Володимира Дідушицького, який був закоханий у природу, був затятим мисливцем і мисливствознавцем. Свої колекції він збирав ще з юнацьких років. Спочатку вони нагромаджувалися у приватному будинку. Пізніше, коли у палаці Дідушицьких багато кімнат наповнились експонатами, виникла необхідність придбати окремий будинок і обладнати його під музейне приміщення.
Такий будинок знайшли у центральній частині міста, це був житловий палац, який Дідушицький викупив у 1868 році. Протягом двох років відбувалися перебудови, щоб обладнати кімнати для потреб виставкових залів. У 1870 році музей вперше публічно відкрили для відвідувачів. Лише в один день тиждня львів’яни мали можливість прийти сюди і подивитися колекції Дідушицьких.
Але вже через 10 років, у 1880 році, коли до Львова приїхав австро-угорський цісар Франц-Йосиф, Дідушицький публічно передав свій музей Львову і його мешканцям. Протягом п’яти днів на тиждень львів’яни мали змогу відвідувати музей, оглядати його колекції.
Так музей проіснував до 1939 року. Він був повністю забезпечений коштами, які Дідушицький йому заповідав. Це була дуже велика сума – 12 тисяч австрійських крон, які щороку виплачувалися музею з прибутків маєтку самого Дідушицького і його родини.
У 1940 році колекції музею Дідушицьких об’єднали з колекціями Природничого музею Наукового товариства імені Шевченка, яке було розформоване у тому ж році, і всю установу передали Національній академії наук України. Відтоді наш музей – Державний природознавчий музей Національної академії наук України.
У повоєнний період інституція розвивалася переважно як науково-дослідна, і певна увага приділялася експозиційній роботі.
Тепер музей – це велика науково-дослідна установа, у якій працюють три наукові відділи, що вирішують фундаментальні наукові завдання. Крім того, ми працюємо над відновленням основної експозиції і сподіваємося, що через два роки, на початку 2016, ми зможемо запросити всіх львів’ян до нашого музею”.
Перше авто (фірми “Бенц”) у Львові з’явилося влітку 1897 року. Його власником був нафтовий магнат Казимір Одживольський.
Щоб переконатися, що новинка безпечна для львів’ян, створили спеціальну комісію. Тестували авто на вулиці Сакраменток (тепер – Туган-Барановського). Під час випробовувань першим легковиком Львова кермував Леопольд Пшемлоцький, який за вказівками комісії то набирав швидкість, то пригальмовував, а то і зовсім зупинявся. Комісію результати випробування задовольнили, відтак у місті розпочалася автомобільна ера.
“Кур’єр Львівський” скептично описував перше авто: “Трясеться, як стара баба у лихоманці, сопе, наче слон-астматик, бекає, мов недорізаний баран… Може, колись і буде хліб із цього борошна, але наразі це лише забавна цяця”.
Перший львівський легковик розвивав швидкість 17-20 км/год. Двигун споживав 20 літрів бензину на 100 км. пробігу, а для охолодження потребував аж 160 літрів води.
Спеціально для фанатів ретротранспорту Державний архів Львівської області поділився старими фотографіями із фондів Львівського воєводського управління.
Кадр зі звукового анімаційного фільму “Пук” (“Puk”, 1932 р.)
Від сучасних кліпів – до старих фільмів, а їх у Львові почали знімати ще у 1897 році.
Як пише Оксана Лепак, у 1897 році у Львові був знятий перший фільм – “У львівській кав’ярні” (W kawiarni lwowskej). Показували його не у кінотеатрі, адже на той час ще не було стаціонарних кінотеатрів у Львові. Кінострічку демонстрували у “Континентальному Еден-театрі” (Kontynentalny Eden Teatr), який діяв у “Літньому театрі” на Губернаторських Валах. Фільм давав змогу львів’янам побачити себе в іншому вимірі – на кіноекрані, поспостерігати за собою та іншими міщанами Львова.
Іншим фільмом, знятим у Львові, був фільм про відкриття пам’ятника Адамові Міцкевичу (Adam Mickiewicz). Це була хронікальна кінострічка, знята на замовлення віденської фірми “Уранія” (Urania). Покази цього фільму відбувались у кінотеатрі “Уранія” у пасажі Міколяша (початок вул. Коперника, тепер не існує) у листопаді 1904 року. Крім того, сеанси цієї кінострічки поляки організовували і в інших містечках Галичини (з патріотичною метою).
У 1912 році у Львові було утворено кіностудію “Кінофільм” (Kinofilm) (спочатку на вул. Потоцького, 23 (тепер – вул. Генерала Чупринки, 23), а потім – вул. Фрідріхів, 5 (тепер – Л. Мартовича, 5). Ця кіностудія зняла у Львові кілька коротких фільмів, які демонстрували у львівських кінотеатрах. Так, у червні 1913 року у львівських кінотеатрах було показано фільм “Ювілейні урочистості 15 Полку Піхоти у Львові” (Uroczystości jubileuszowe 15 Pułku Piechoty we Lwowie).
3 січня 1914 року відбулася прем’єра фільму “Костюшко під Рацлавіцами” (Kościuszko pod Raclawicami) у кінотеатрі “Коперник” (Kopernik) на вул. Коперника, 9. Кінострічка була виготовлена іншою львівською кіностудією – “Леополія” (Leopolia). Фільм знімали у Львові та Кракові. Було залучено значну кількість статистів. Однак фільм виявився невдалим, і його зняли з екрану. Польська дослідниця Доброхна Даберт (Dobrohna Dabert) зазначає про цей фільм таке: “Однак починання, яке мало, згідно з задумом творців, будити національний дух, врешті принесло розчарування. Бездарні зйомки, нецікава гра акторів прирекли фільм на невдачу”.
Під час Першої світової війни демонстрували хронікальні стрічки, зняті місцевими операторами, про події, що відбувались у Львові. Так, наприкінці 1915 року у кінотеатрі “Еліт” (Еlit) (вул. Третього Травня, 11, тепер – вул. Січових Стрільців) відбувалась демонстрація стрічки “Завоювання Львова” (Zdobycie Lwowa). Також у львівських кінотеатрах показували фільми “Марш військ” (Przemarsz wojsk), “Види Львова” (Ogólny widok Lwowa).
У 1931 році у Львові було засновано кіностудію “Оріон-Фільм” (Orion-Film). Перші фільми цієї кіностудії – комедію “Пук” (Puk) і фільм “За кулісами Х музи” (Za kulisami X. Muzy) – глядачі мали змогу побачити на спеціальному показі у кінотеатрі “Копернік” наприкінці січня 1932 року. “Пук” – це перша польська анімаційна комедія, режисером якої був Станіслав Скода (Stanisław Skoda), інженер, а малюнки виконав студент Львівської політехніки Ян Ярош (Jan Jarosz). Цей фільм був створений за допомогою камери для звукової зйомки Ярослава Слоневського (Jarosław Słonіewski). “За кулісами Х музи” – звуковий фільм, режисером якого був Станіслав Скода. Участь у зйомках цього фільму брала також Софія Батицька (Zofia Batycka) – львівська акторка, що у 1930 році стала Міс Полонія, вигравши конкурс краси. “За кулісами Х музи” був останнім фільмом у її кар’єрі.
Софія Батицька (Zofia Batycka) та М. Брияно під час озвучення фільму “За кулісами Х музи” (“Za kulisami X. Muzy”).
У листопаді 1932 року у кінотеатрах “Аполло” (Apollo) (вул. Хоронщизни, 7, тепер – вул. Чайковського, 7) і “Палац” (Palace) (вул. Легіонів, 3, тепер – просп. Свободи) було показано кінострічку, зняту у Львові Ярославом Слоневським і Вацлавом Радульським (Wacław Radulski), “Як працює львівський театр” (Jak pracuje teatr lwowski). Спочатку, під час зйомки, стрічка називалася “Генеральна репетиція” (Próba generalna), але згодом її було перейменовано. Фільм демонструвався як додаток до основної програми.
У січні 1939 року у кінотеатрі “Стильний” (Stylowy) (вул. Шашкевича, 5) відбувався показ фільму Юліана Дороша “До добра і краси”, який був створений у 1937 році. Це був перший український повнометражний фільм, створений на Галичині. За своїм змістом цей фільм був рекламним роликом, що представляв українську галицьку продукцію. Ініціаторами зйомок були керівники “Центросоюзу” та “Маслосоюзу”. Сценарій до фільму написав Василь Софронів-Левицький і Роман Купчинський.
Львівські кінематографісти знімали й інші фільми, проте інколи демонстрації цих фільмів були закритого характеру (наприклад, лише для членів певного кіноклубу), й до масового глядача ці картини так і не доходили. Звісно, у Львові також відбувалися зйомки й інших фільмів немісцевих режисерів. Зокрема двома найяскравішими кінострічками були “Буде краще” (Będzie lepiej, 1936) та “Волоцюги” (Włóczęgi, 1939), які знімало Варшавське кінематографічне бюро “Фенікс” (Feniks). Головними героями цих фільмів були учасники львівського комедійного дуету Щепко (Казимир Ян Вайда (Kazimierz Jan Wajda)) і Тонько (Генрик Фоґельфанґер (Henryk Fogelfanger)).
Вузенькі вулички старого Львова манять кінематографістів. Та, якщо про зйомки “Стариків-розбійників” і “Трьох мушкетерів” у нашому місті відомо всім, у кліпах Львів впізнають нечасто.
До Вашої уваги – добірка кліпів, для яких Львів став яскравим емоційним фоном.
Лара Фабіан – Зимовий букет (2011)
“Зимовий букет” – один із кліпів-кіноновел музичного фільму “Мадмуазель Живаго” відомого українського режисера Алана Бадоєва – знімали у Львові.
У кліпі – коротка і трагічна історія кохання 30-річної француженки (Лара Фабіан) і молодого російського солдата (Макс Барських).
Весняний Львів Бадоєв на кілька днів перетворив у зимовий Париж 1940 років. Уважний глядач обов’язково впізнає засніжений пасаж Пасаж Андреоллі.
Океан Ельзи – Холодно (2002)
На засніжених вулицях і дахах старого Львова режисер Віктор Придувалов створив візуальний ряд для пісні гурту “Океан Ельзи” “Холодно”.
Придувалов згадує, що застудився на зйомках, бо грудневий Львів дійсно був дуже холодним.
Руслана – Шалала (2011)
Руслана для зйомок кліпу на один день перетворила площу Ринок на великий танцювальний майданчик.
У кліпі, режисером якого була сама співачка, знялися понад 400 танцюристів. У пісні використаний мотив популярної “Циганочки”.
Джамала – Find Me (2011)
Для зйомок кліпу на пісню “Find Me” з дебютного альбому Джамали “For Every Heart” вибрали живописні місця Львова: Оперний театр, Будинок вчених, Площу Ринок, Марсове поле.
Романтична історія, за словами режисера кліпу Джона Ікс Керрі, своїм настроєм нагадує фільм “Труднощі перекладу”.
Єва Бушміна – Религия (2013)
Зйомки чорно-білого кліпу Єви Бушміної відбувалися у Львові, зокрема, на Личаківському кладовищі та Залізничному вокзалі.
Режисер кліпу – Ігор Стеколенко.
Еріка та група “Мотор’ролла” – Душа (2011)
Режисер кліпу “Душа” львів’янин Тарас Химич переніс його героїв у Париж 30-х років минулого століття. І ним вкотре став Львів.
Олександр Маршал, Маша Новікова – Музей имени тебя (2007)
Режисер Алан Бадоєв зняв кліп за мотивами класики – “Майстра і Маргарити” Михайла Булгакова, відтак Олександр Маршал перетворився на Воланда.
Містична історія між героями кліпу розвивається на фоні Домініканського собору у Львові.
ВІА Гра – Поцелуи (2007)
Львівський Будинок вчених став знімальним майданчиком для вісімнадцятого кліпу групи ВІА Гра, а його режисером – незмінний шанувальник кіно-Львова Алан Бадоєв.
Гарік Кричевський – Привокзальная (1995)
Старенька “Привокзальна” львівського барда Гаріка Кричевського – ностальгія для мешканців району.
http://youtu.be/kbjbShQzzg4
Аркадій Войтюк – Алло, алло (2014)
Вузькі львівські вулички органічно вплелися у канву кліпу молодого виконавця, фіналіста “Нової хвилі” Аркадія Войтюка, який він представив цьогоріч.
Хоча пройшло лише століття, тепер пересічні львів’яни й не згадають (і навіть не вгадають), хто такі фондансерки. Про них – частину таємної львівської романтики – оповідають туристам екскурсоводи, а зі щоденного вжитку слово “фондансерка” вже вийшло.
Хто ж вони такі, ці таємничі львівські панянки, дізнаємося завдяки відомому історику Ігореві Лилю:
“Лише сто років тому львівські фондансерки вважались одними з найкращих у Центрально-Східній Європі. Ну, може, лише їх колеги за фахом із самого Парижу робили їм гідну конкуренцію. Історія більшості з них починалась однаково і на початку виглядала, як чудовий сон. Сон, у якого завжди було різне закінчення.
Інколи дівчина з провінції, з родини не дуже заможних, проте амбітних батьків, потрапляла на навчання у найкращу школу Львова. Закритий пансіон давав чудову освіту. Знання кількох іноземних мов. Танці та література. Вміння поводити себе у товаристві та гідно підтримати розмову з гостями чи партнерами майбутнього чоловіка на будь-яку тему. Ідеальна дружина та коханка.
Проте пансіон не забезпечував цих дівчат посагом. А без нього важко за будь-яких часів. Тому після закінчення багато дівчат опинялись перед важким вибором: повернутись на рідні села чи вибороти своє місце серед клієнтів численних ресторацій і танцювальних клубів. Сотні панів з усієї Європи з’їжджались до Львова, щоб провести час з розумною та гарною жінкою. Такою, що могла вислухати, розрадити і навіть дати добру пораду.
Не одна фондансерка врятувала підписання важливої угоди чи зрештою вивела клієнта з глибокої депресії. Власне за це спілкування клієнти й платили їм великі гроші. А вже за кілька років розумна фондансерка сама могла перетворитись на заможну жінку. А тоді вистачало лише заховатись у далеких від Галичини містечках чи у столичному Відні, де вони легко перетворювались на вірних дружин і матерів із добропорядних сімей. А всі таємниці їх минулого життя залишались надійно сховані у великих коробках з-під капелюшків та білизни, що їх передбачливо було запроторено у темні кутки гардеробних шаф”.
Проілюстровано роботами французького салонного живописця Жана Беро (Jean Béraud).
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької
Коли 28 березня 1842 року відчинив свої двері для глядачів театр графа Станіслава Скарбека, його одразу ж назвали “галицьким “Ла Скала”. На момент відкриття він був третім за розмірами театром Європи (поступався, власне, міланському “Ла Скала” та придворному театру у Дрездені).
Існує дві версії, якою виставою дебютував театр. Польські джерела твердять, що це були “Дівочі обітниці” Олександра Фредра, а львівські пишуть про п’єcу “Життя – як сон” австрійського драматурга Грільпарцера.
Театр стоїть на болоті, на 16 тисячах дерев’яних палях, привезених із маєтку Скарбека під Миколаєвом. Назва “Театр Скарбека” походить від імені фундатора. Граф, меценат і землевласник Скарбек був також директором цього театру.
Станіслав Скарбек
Театр зайняв площу 95,45×76,25 м. Мав 1460 місць, 54 ложі, оркестрова яма вміщувала 40 музикантів. Глядацький зал мав форму підкови. Місце у партері коштувало 1-2 золотих, у ложах — від 2,5 до 4,5 золотих (для порівняння корову тоді можна було купити за 14 золотих).
У 1892 році театральний будинок перестав використовуватися за призначенням, але продовжував бути власністю Скарбеків. Граф заповів, щоб після його смерті будинок театру став власністю міста. Від 1900 до 1939 року у будівлі розміщувалась філармонія, а згодом – кінотеатр. Від 1944 року і до тепер у цьому приміщенні працює трупа театру імені Марії Заньковецької.
Кожен львів’янин і не тільки, якщо його спитати – яку він пісню знає про Львів, одразу відповість “Тільки у Львові”. Так ця композиція завжди буде музичним символом Львова ХХ століття. Але за останні роки було написано теж чимало чудових пісень про Львів, які сміливо можуть позмагатися за титул найкращої.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі збірку з семи найкращих пісень про Львів, написаних у ХХІ столітті.
1 . Гурт “Монте Крісто” – “Знову дощ на вулицях Львова”
Точкою відліку групи Монте Крісто слід вважати початок 1999 року. Лідер та засновник гурту Юрій Лемчук разом з молодим і перспективним аранжувальником Олександром Коцюбою починають створювати композиції за допомогою комп’ютерних програм і записувати вокал, використовуючи мікрофон вітчизняного виробництва ціною в декілька десятків гривень.
Зрозуміло, що якості в таких умовах досягти було складно, але вже тоді в їхніх піснях відчувалась особлива духовність та енергетика. За допомогою друзів, а їх було досить багато, пісні миттєво розійшлися по місту Червонограду (Львівська обл.), В якому вони проживали з самого дитинства. Такої популярності в рідному місті до них досягала тільки одна місцева група “Трек”, але це було, коли Юрію та Олександру було всього лише по кілька років.
Перша пісня, яка стала хітом – композиція “Горять мости”. Важливою подією для того, щоб на них звернули увагу люди більш старшого віку, ніж їхні ровесники, стала пісня “Мама”, яку Юрій Лемчук присвятив своїй мамі. А потім пісні почали народжуватися одна за одною і вже поширювалися по всій західній Україні.
2. Гурт “Мері” – “Місто”
Пісня “Місто” стала офіційним гімном святкування 750-ї річниці міста Львова. Тоді у безпрецидентних за масштабом та статусом дійствах взяли участь Горан Бреговіч, переможниця Євробачення співачка Руслана, гурти “Мері” і “Таліта Кум”.
В рамках святкування 750-ї річниці Львова багато із телевізійних компаній створювали свої промо-ролики про місто Лева, а композицію групи «Мері» використовували як аудіо ряд. Однак, на думку автора Віктора Винника та музикантів гурту “Мері”, жодна із зарисовок не передавала у повній мірі стиль та енергетику, шарм та історичну загадковість Львова.
Тож під час зйомок цього відео команда відійшла від звичної концепції і в основу роботи лягли зйомки з “живих” концертів, а також плани і зарисовки Львова. Режисером виступив кліпмейкер Олег Бачинський («Кіностудія Провінція»).
Кліп «Місто» перебував у ротації загальноукраїньких музичних каналів. Схвальні відгуки про нього можна знайти в мережі Інтернет.
3. Оксана Білозір – “Пісня про Львів”
Про цю пісню можна нічого не говорити, достатньо сказати, що її виконує Оксана Білозір. Неперевершене відчуття міста в душі назавжди львів’янки з чудовими словами і прекрасною музикою залишають незабутні враження. Музика: Р.Недзельський, вірші: Г. Канич, оранжування: Д. Гершензон
Студія “Олекса” 2006 рік.
Ця чудова вокальна композиція увійшла до альбому під назвою “Етюди” і побачила світ порівняно недавно, у 2009 році. А кліп, який ви маєте нагоду бачити до цієї пісні, став режисерською роботою Тараса Химича і з’явився вже 2010 році.
5. Гурт “Скрябін” – “То є Львів”
Гурт виник 1989 року в містечку Новояворівську Львівської області. «Скрябін» є першим україномовним гуртом у жанрі альтернативної електроніки. Станом на сьогодні гурт видав сімнадцять студійних альбомів, два збірники, дев’ять макси-синглів, один концертний альбом та багато інших музичних проектів.
Пісня “То є Львів” ввійшла до нового альбому гурту СКРЯБІН – “Добряк”, який побачив світ порівняно недавно, у 2013 році.
6. Чоловічий вокальний ансамбль “La VIVo” – Пісня про Львів
Ансамбль створили взимку 2009 р. на той час студенти Львівського державного музичного училища ім. С. Людкевича. До складу колективу входять молоді професіонали, студенти Львівської національної музичної академії ім. М. В. Лисенка, лауреати міжнародних вокальних конкурсів.
Пісня про Львів (слова Л.Долик, музика та аранж. О.Саратського) Звукорежисер – Богдан Стефура Відеорежисер – Олександр Кулик Male vocal ensemble La VIVo – Song about Lviv (lyrics by L.Dolyk, music and arr. by A.Saratsky)
7. Гурт “Los Colorados” – “Only in Lemberg” (Тільки у Львові)
На початку 2012 року хлопці з тернопільського гурту Los Colorados переспівали відомий хіт про Львів початку XX століття – “Тільки у Львові” і зняли на нього цікавий кліп.
Впродовж трьох днів на початку травня хлопці проводив зйомки цього кліпа у різноманітних локаціях Львова – від площі Ринок до об’їзної дороги . “За сюжетом, четверо членів гурт різними шляхами дістаються до Львова, долають труднощі, блукають і їздять на “Харлей-Девідсонах”, щоб разом заспівати на Високому Замку про таке гарне місто як Львів”, – розповів гітарист гурту Ростик Фук.
“Хлопці не лише переспівали її у власному польковому баченні, а й адаптували англійською мовою.
Мандруючими звивистими вуличками, що ведуть до львівської Цитаделі, кілька хвилин присвятіть величній віллі-палацу “Палатин”. Їй вдалося затримати час, щоб перенести випадкових прохожих у середньовічну епоху.
Польський дворянський герб Ціолек (Ciołek)
У 1875 році для родини Чарновських за проектом Едмунда Кьолера на перетині сучасних вулиць Глібова та Каліча Гора звели двоповерхову віллу “Затишок” у неороманському стилі (основою стилю є романська архітектура XI-XII століть).
Вілла “Затишок” до реставрації, 1893
У 1893-1894 роках будинок, що отримав завдяки новому власнику – професору Львівської політехніки Петрові Хмельовському назву “Палатин”, перебудували за проектом відомого архітектора Альфреда Каменобродського.
Дослідники гадають, що віллу на Калічій Горі, на пагорбі, переназвали невипадково, оскільки Палантин (Palatino) – один із семи пагорбів Риму.
1906 року, через два роки після смерті Хмельовського, вулицю Голубину (тепер Глібова) перейменували на його честь, а власником вілли став редактор журналу “Мистецтво”, письменник, економіст, віце-президент Львова (від 1905 року), ініціатор створення Львівської картинної галереї Тадеуш Рутовський.
Дерев’яні сходи.Дерев’яні сходи.
Архітектурний опис вілли від Ігоря Жука:
“Споруда різноповерхова, цегляна, тинькована, у плані складної конфігурації. Наріжні об’єми триповерхові, оформлені у вигляді веж ґотичного замку. Поверхи поділені тягами, аркатурними пасками, вікна арочної та прямокутної форм, у широких обрамленнях. Фасад від вул. Козака (нині – вул. Каліча Гора) акцентує арка під псевдоґотичним причілком з поміщеною у нішу статуєю Діви Марії.
Внутрішнє планування мішаного типу, п’ятирядне; великі зали розміщені у північно-східній частині будівлі, менші – у південно-західній його частині.
Приклад вілли палацового типу, вирішеної у формах середньовічної архітектури”.
Вілла з боку Калічої ГориВілла з боку Калічої Гори
“Не ходи у воду за птицею, а в ліс за рибою” – говорить народна мудрість. Кожен знає, що різні тварини мають свій унікальний «дім», пристосувавшись до життя в певному середовищі. Всі особливості тварин і їхньої поведінки насправді зовсім не випадкові і мають важливе значення для життя у природі. Завдяки спеціальним пристосуванням, що формувалися впродовж тривалого часу, тварини розвинули дивовижне мистецтво виживання. Ідеї природи ж виявилися настільки досконалими, що впродовж віків людина намагалася розгадати таємниці пристосувань тварин і використати їх для свого повсякденного життя.
Так анонсує виставку “Мистецтво виживання” Державний природознавчий музей НАН України у Львові. Впевнені, наші читачі вже встигли її відвідати, а тим, хто цього ще не зробив, – наполегливо радимо.
Музейні працівники час від часу оновлюють експозицію (“Фотографії старого Львова” мали нагоду спостерігати за зміною експонатів), тому навіть для тих, хто виставку вже бачив, вона може бути цікавою за якийсь час.
Для колективу музею “Мистецтво виживання” – експериментальна лабораторія перед основною експозицією, яка має з’явитися на початку 2016 року. “Ми експериментуємо з дизайном і подачею інформації та бачимо, що працює, а що ні”, – каже кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник, керівник проекту “Динамічний музей” Наталія Дзюбенко.
За її словами, виставка присвячена мистецтву виживання тварин і частково рослин у середовищі. “Основне завдання – показати, чому так небезпечно, коли людина втручається у середовище і змінює його. Адже не всі тварини встигають пристосуватися до змін. Набір пристосувань, які вони отримували під час еволюції, формувався протягом мільйонів років. А зміни, які робить людина у середовищі, можуть відбуватися протягом 50 років”, – каже пані Дзюбенко.
Особливо цікавими відвідини експозиції будуть для учнів. Музей планує до кінця року запустити програму “Експедиційна валіза” для вчителів і школярів. Це спеціальний набір завдань до “Мистецтва виживання”. Вчитель на їх основі може проводити заняття у залах музею.
Один із найдавніших у Європі механічних ліфтів знаходиться у Державному природознавчому музеї НАН України на вулиці Театральній у Львові.
У 1870 році відомий зоолог, етнограф і археолог, один із найбагатших галичан, граф Володимир Дідушицький відкриває у викупленому в міста у 1868 році будинку Природничий музей, якому присвячує весь свій час.
Володимир Дідушицький у похилому віці
У похилому віці граф Дідушицький мав паралізовані ноги і музеєм пересувався за допомогою інвалідного візка, – розповідає кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу біотичного та ландшафтного різноманіття Андрій Бокотей.
На першому поверсі у графа був особистий кабінет, де він навіть міг заночувати на гуцульському бамбетлі. Та оскільки основні колекції, з якими працював Дідушицький, були на другому і третьому поверхах, спеціально для нього спорудили дерев’яний механічний ліфт.
Противага, за допомогою якої кабіна підіймалася, була збалансована з вагою графа і його візка. Тому заїжджаючи у ліфт, Дідушицький міг легко підняти сам себе за допомогою шнурів на потрібний поверх.
Тепер ліфту бракує тільки мотузки. Він діючий, і музейники планують зробити з нього цікавий атракціон.
Унікальну фреску знайшли на стіні Державного природознавчого музею НАН України, коли демонтували стару експозицію. На ній зображені руїни монастиря францисканців.
Костел Святого Хреста і монастир францисканців
Андрій Бокотей, кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу біотичного та ландшафтного різноманіття, розповів “Фотографіям старого Львова“, що оскільки зображені на фресці руїни уже поросли травою, а костел був розбомблений австрійськими урядовими військами у 1848 році під час революції, фреска датується 1850-1852 роками. Її творець міг бачити руїни, дивлячись у вікно, оскільки костел знаходився навпроти сучасного музею на Театральній.
За словами пана Бокотея, фреска прикрашала сцену міського казино, яке у 1847 році перенесли до приміщення на Театральній, 18 з дому на просп. Свободи, 13.
Унікальне творіння приховували… лосі. Його побачили, коли відсунули одну із найбільших шаф музею, у якій знаходились троє рогатих. Фреска була у поганому стані, тому протягом півроку цьогоріч її реставрували фахівці Львівської академії мистецтв. Реставрація стала можливою завдяки проекту “Динамічний музей”.
Поки музей готується до відкриття основної експозиції (а його анонсують на початок 2016 року), фреску побачити не можна. Андрій Бокотей каже, що шафа з лосями повернеться на старе місце, але у ній зроблять розсувні задні стінки. Тому на час свят і спеціальних заходів фреска буде доступною для огляду всім відвідувачам.
Передрук статті Ігора Мельника із інтернет-газети “Збруч“. До кінця вересня 1914 року росіяни в ході Першої світової війни зайняли більшу частину Галичини та всю Буковину та встановили окупаційний режим. Вони проводили політику приєднання краю до Російської імперії.
Щоби запобігти можливим репресіям, поважні громадяни міста звернулися 3 вересня до українських мешканців Львова із закликом до спокою.
Автор – Георгій Нарбут.
Вже 4 вересня 1914 року було створене Галицьке військове генерал-губернаторство, розділене на 4 губернії: Львівську, Перемиську, Тернопільську та Чернівецьку. Губернатором став генерал-лейтенант граф Григорій Бобринський (1863–1928), який прибув до Львова 18 вересня (тут і далі дати – за «новим стилем»). До речі, його рід походив від нешлюбного сина Катерини ІІ та Григорія Орлова.
Костянтин Маковський, “Портрет Г.Бобринського” (у молодості)
До цього у галицькій столиці урядував військовий губернатор полковник Сергій Шеремєтьєв. Спочатку його резиденцією була ратуша, потім він перебрався до будинку Австро-Угорського банку на вул. Міцкевича (тепер вул. Листопадового Чину) №8.
З перших днів окупаційна влада запровадила жорсткий режим і нові правила, щоби – принаймні зовні – надати Львову російський характер. На ратушевій вежі повісили російський триколор. Середньоєвропейський час змінили на петроградський. Усі вивіски на крамницях, установах і трамваях переписувалися російською мовою. В обіг запроваджено російські карбованці за заниженим курсом (1 австрійська крона = 30 копійок, реально ж вона оцінювалася вище). Встановлено комендантську годину з 10-ї вечора до 4-ї ранку, посилено режим прописки у готелях. Заборонено продаж алкогольних напоїв (за винятком пива на розлив). І навіть заборонили… грати катеринярам на вулицях і подвір’ях.
Деякі русифікаторські заходи довелося потім скасовувати. Наприклад, у Львові, як і по всій Росії, терміново запровадили правосторонній вуличний рух на вулицях. Але трамвайна мережа була пристосована до австрійського лівостороннього руху. Тож довелося повернутися до нього.
Щодо транспорту, то великою проблемою стала невідповідність ширини залізничних колій – російських (1524 мм) і європейських (1435 мм), використовуваних у Австро-Угорщині. Саме потреба перешивання залізничної колії, яке тривало кілька місяців, створювало проблеми з постачанням фронтових частин та запілля.
Градоначальником Львова призначено російського генерала Ейхе. Натомість практичною роботою з функціонування муніципального господарства продовжував займатися віце-президент міста Тадеуш Рутовський.
Вже 19 вересня, до генерал-губернатора звернулося 19 представників москвофільських кіл на чолі з головою «Русского народного совєта Прікарпатской Русі» Володимиром Дудикевичем. Вони висловили свої вірнопідданські заяви російському імператору, сподіваючись на участь в управління Галичиною й отримання урядових посад.
Але росіяни не надто довіряли москвофілам і намагалися негайно створити власний адміністративний і поліційний апарат. Тисячі цісарсько-королівських службовців втратило роботу та заробіток, а на їхні місця прибували урядовці з-за Збруча.
Військова контррозвідка інтенсивно вишукувала шпигунів. Кілька місяців шукали міфічний підземний таємний кабель, через який зі Львова нібито телефонували до Перемишля і далі – до Відня, щоби передавати військову інформацію.
Як писали в ІІ томі “Історії Львова” Орест Мазур та Іван Патер, “впродовж кількох місяців у Львові арештовано 1200 українських патріотів, в глибину Росії було вивезено 578 українців, з них 34 священики. Крім того, з листопада 1914 по червень 1915 року жандармське управління військового генерал-губернаторства провело у Львові ще 400 обшуків і арештувало 800 осіб без т. зв. “переписки в порядку воєнного стану”, тобто офіційно незареєстрованих” [1].
Насамперед намагалися знешкодити духовного лідера галичан. Російська окупаційна влада вирішила усунути Митрополита Андрея, який став би на перешкоді поширення в краю православ’я. Приводом стала проповідь у церкві Успіння Богородиці у Львові 9 вересня, у якій Андрей Шептицький закликав до вірності Апостольському Престолу, проти насильницького насаджування православ’я та проти молитов за російського царя.
“У них відправа така сама, як у нас, вони називають себе “православні”, і ми “православні”. Наше Православіє є церковне, їх православіє державне, що так скажу: “казьонне”, то єсть вони опирають своє православіє на державній силі, ми черпаємо ту силу в єдності з Святою Католицькою Церквою, через котру спливає ласка Божа і в котрій є правдиве джерело спасення”, – проповідував Митрополит Андрей.
Три дні – 12-14 вересня – проводили обшук у Митрополичих палатах на Святоюрській горі. Шукали насамперед за “Меморандумом до австрійського уряду про майбутній устрій Української Держави”, написаним Андреєм Шептицьким у серпні 1914 року, та за іншими документами, що мали би свідчити про “шпигунську та підбурюючу діяльність”.
15 вересня Митрополита повідомили, що він перебуває під домашнім арештом, а 19 вересня його вивезли до Києва, де тимчасово оселили у готелі “Континенталь”. Справу Андрея Шептицького розглядали навіть на засіданні російського уряду 23 вересня. Зокрема, міністр іноземних справ Сергій Сазонов був проти арешту та вивезення Митрополита до Росії.
“Сумний арешт Андрея Шептицького. Його треба вислати з Росії. Але не треба робити з нього мученика, граючи на руку унії. Він гірший за єзуїта, він розбійник, його треба вигнати. Вислати за межі Росії, крім Австрії, куди завгодно”, – арґументував свою позицію Сазонов. Але, за наполяганням обер-прокурора Синоду Саблера, уряд вирішив утримувати Шептицького в Росії під арештом.
За звинуваченням у “ворожій шкідливій діяльності і шпигунстві”російська влада заарештувала також 20 греко-католицьких і 13 римсько-католицьких священиків, 12 монахів. П’ятьох із них вислали до Сибіру, а 14 – в інші російські губернії.
“Поголовно висилано українських священиків, або всю інтеліґенцію, цілі маси свідомих селян і міщан. Все те самим нелюдським способом хапали в чім застали, арештували, волочили по в’язницях і етапами висилали в Сибір без ріжниці жінок, дітей, старців, хорих і калік. Скільки таким способом забрано і знищено людей, се переходить всяку ймовірність”, – писав Михайло Грушевський, який сам був висланий до Казані, в “Ілюстрованій історії України”.
У Києві 23 вересня Митрополит Андрей висвятив о. Йосифа Боцяна на Луцького греко-католицького єпископа, а о. д-ра Д.Яремка – на єпископа для Острога. Щоби перешкодити екуменічній діяльності Андрея Шептицького на Великій Україні, 26 вересня його вивозять до Нижнього Новгорода, а згодом – до Курська, де він перебував під посиленою охороною до весни 1916 року. Звідти Андрея Шептицького перевезли в Суздальський Спасо-Євфиміївський монастир, перетворений на в’язницю для запідозрених у “зраді Синодальної російської Церкви” священиків. Приводом для загострення репресій стало донесення російського міністра внутрішніх справ Штюрмера цареві про знайдення в Митрополичих палатах у Львові “Меморандуму до австрійського уряду про майбутній устрій Української Держави”. У цьому проекті Андрей Шептицький пропонував вивести православні українські єпархії з-під влади Святішого Синоду, заборонити поминати російського царя, внести зміни до церковних календарів.
З вимогою звільнення Андрея Шептицького не раз виступали дипломати, релігійні та громадські діячі. Проте лише після зречення Миколи ІІ від престолу Тимчасовий уряд Росії у березні 1917 року надав свободу Митрополитові Андрею.
Тим часом у Галичині восени 1914-го закривали товариства та часописи. Редакція щоденної газети “Діло”, перенесла своє видання до Відня, а в друкарні “Діла” почали видавати “Армейский Вѣстник”, “Львовское Военное Слово”, “Львовскій Вѣстник”.
Від початку окупації тривали заходи з русифікації освіти. Російську мову мали викладати не менше 5 годин щотижня у кожному класі, навчання українською мовою було заборонене. Натомість діяли польські школи, виходило чимало газет, польська мова функціонувала на рівні з російською. Була заборонена діяльність НТШ, “Просвіти” та інших “мазепинських” організацій. Проводилися арешти їх активістів.
Російське військо вороже ставилося також до галицьких юдеїв. 27 вересня 1914 року у Львові стався великий антисемітський погром.
З іншого боку, росіянам вдалося забезпечити достатнє продовольче постачання зруйнованої війною Галичини. Ще довго потім старші люди згадували білий хліб і безкоштовні кухні часів російської окупації. Очевидно, царський уряд намагався здобути прихильність серед широких мас населення, з наміром втілення краю до своєї імперії. “Нехай буде єдина, могутня, неділима Русь ” – промовляв 22 квітня 1915 року з балкону намісництва під час свого візиту до Львова імператор Микола ІІ.
Велику увагу приділяли наверненню галичан на православіє. Цю акцію доручили архієпископу Волинському та Житомирському Євлогію (Георгієвському), який розпочав хресний похід на Галичину з Почаївської лаври. На звільнені втікачами та заарештованими австрійською чи російською владою парафії надсилали православних попів. Але, попри підкуп, тиск і репресії, з 1874 греко-католицьких парафій на православіє перейшла до весни 1915 року лише 81.
У самому Львові лише запровадили православні відправи по неділях у Преображенській церкві та переобладнали під московські храми склад біля Головного двірця та військовий манеж при нинішній вул. Грекова.
Але вже 22 червня 1915 року російське військо залишило Львів перед австрійсько-німецьким наступом.
ПРИМІТКИ
[1] Мазур О. Патер І. Перша світова війна // Історія Львова: У 3 т. – Т. 2. – Львів, 2007. – С. 513.
27 липня 1944 року радянські війська увійшли до Львова, і місто перейшло під контроль Червоної армії.
Хоч Львів звільнили від нацистів, історики твердять, що це було “визволення” одним окупантом від іншого.
Радянські війська львів’яни зустріли стримано, без ейфорії. Інтелігенція масово виїжджала на Захід, однак багато простих людей зраділи соціальними гарантіями, які отримали, — безплатній медицині, освіті, житлу за кошт держави.
Понад 70 юних саксофоністів та їх дорослих наставників сьогодні, 6 листопада, у 200-ту річницю від дня народження легендарного винахідника саксофону Адольфа Сакса, зібралися разом, щоб виконати відомий музичний твір.
“When the Saints Go Marching In” (“Коли святі марширують”), яку зіграли учні львівських музичних шкіл посеред вулиці, – це народна американська пісня жанру спіричуел. Від другої половини ХХ століття пісню записували багато виконавців у різних жанрах. Також вона стала стандартом у джазовому репертуарі.
Метою дійства, задля якої фестиваль “Jazz Bez” та “ДжазКлуб. Львів” об’єднали львівських саксофоністів, є знайомство діток з 11 музичних шкіл між собою.
Адольф Сакс народився 6 листопада 1814 року у м. Дінант у Бельгії.
Майструванню духових навчився у батька, Жозефа Шарля Сакса, придворного музиканта. 1836 Адольф Сакс емігрував у Францію та відкрив у Парижі фабрику духових інструментів, де одержав широку популярність як винахідник і проектувальник.
Найвідомішим винаходом Адольфа Сакса став саксофон, запатентований 1846 року. Саксофон отримав визнання серед провідних композиторів Франції, і 1857 Сакс був запрошений викладати саксофон у Паризькій консерваторії. Проте конкуренти звинувачували творця у плагіаті, і постійні судові витрати розорили Сакса. Він помер у бідності і був похований на кладовищі Монмартр у Парижі.
На місці, де тепер розташована Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника, у 1638 році заклали монастир “взутих” (нереформованих) кармеліток із костелом Св. Агнеси.
Через 145 років монастир закрили. Пізніше тут були пекарня та військовий склад.
Після пожежі 1804 і 1812 років від колишнього монастиря залишились руїни, які у 1817 купив відомий бібліофіл, граф Йозеф Максиміліан Оссолінський, префект Цісарської Народної Бібліотеки у Відні, який почав їх перебудовувати під науковий заклад з бібліотекою та музеєм.
У 1817-1819 роках архітектор П. Нобіле готував плани нового закладу, які пізніше змінив і спростив інженер Юзеф Бем, який від 1827 до 1830 керував будівництвом. Усі роботи завершили лише у 1851 році.
Споруда є яскравим прикладом архітектури класицизму у Львові. У ХІХ – першій половині ХХ ст. весь науковий заклад мав назву Оссолінеум. Його основу становили бібліотечна збірка і колекція рукописів Оссолінських.
Сюди ж увійшли архіви Любомирських, а пізніше Сапегів, князів Яблоновських, Радзимінських, бібліотеки князів Понінських, Павліковських, графа Станіслава Бадені, графів Фредра, Скарбка і Владислава Козловського. У бічному східному крилі був розміщений музей ім. Любомирських, в якому експонувалися зброя, живопис, нумізматика.
Оссолінеум мав найбагатшу в Польщі збірку гравюр і малюнків (понад 22 тисячі одиниць), 720 карт ХVI-XVIII ст., а також свою друкарню.
У 1939 році до бібліотеки долучили фонди інших львівських книгозбірень, у тому числі бібліотек НТШ, Народного дому. В Оссолінеумі зберігалися 23 оригінальні роботи видатного німецького живописця доби Відродження Альбрехта Дюрера, які у перші дні гітлерівської окупації викрали гітлерівці.
Від 1945 у будівлі розташовувалася Наукова бібліотека АН УРСР, їй присвоїли ім’я українського письменника Василя Стефаника. У 1971 перед входом до бібліотеки йому встановили пам’ятник (скульптор – В. Сколоздра, архітектор – М. Вендзелович).
Унікальний в Україні музей однієї книги та єдиний у світі музей “Русалки Дністрової” – першого західноукраїнського альманаху, виданого у 1837 році членами гуртка “Руська трійця” Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем, знаходиться у на вулиці Коперника, 40, у Львові.
Альманах став явищем в українській літературі та рушійною силою для її розвитку, найвизначнішою книгою галицьких українців. У передмові до “Русалки Дністрової” підкреслена краса української народної мови та народної словесності.
Іван Франко вважав, що збірка “була свого часу явищем наскрізь революційним”, тому недарма невеликій книжці присвячений музей.
Експозиція музею розміщена у дзвіниці церкви святого Духа. Саму церкву 15 вересня 1939 зруйнувала німецька авіабомба, залишилась тільки дзвіниця. Це пам’ятка архітектури національного значення, зведена у бароковому стилі. У 1783 році церкву передали греко-католицькій Духовній семінарії, в якій навчалися учасники “Руської Трійці” – Шашкевич, Вагилевич та Головацький. Тому приміщення для музею обрано не випадково. Під час навчання у семінарії Маркіян Шашкевич молився у церкві Святого Духа.
У музеї, який є філією Львівської галереї мистецтв, – два зали. Перший присвячений епосі, у яку побачив світ альманах, другий – самій “Русалці Дністровій” та її творцям.
Передувала альманахові рукописна поетична збірка “Син Русі”, укладена близько 1833 за ініціативою та участю Маркіяна Шашкевича вихованцями Львівської греко-католицької духовної семінарії.
Саме Шашкевич став ініціатором видання альманаху, а в історію ввійшов, як зачинатель нової української літератури у Галичині.
У 1833 він організував гурток “Руська трійця”, з діяльності якої починається національне та культурне відродження у Галичині. У 1835 Шашкевич виголошує у семінарії українською мовою (факт безпрецедентний) промову. А у 1836 будитель слова робить новий сміливий крок – починає виголошувати проповіді українською.
Сьогодні, 6 листопада, у день народження Маркіяна Шашкевича відвідини музею будуть дійсно доречними.
У музеї зберігається унікальне третє перевидання (1665 рік) першого в Україні підручника з гомілетики – науки про церковне проповідництво “Наука, або Способ зложення казаня”. Видав його у Львові Іоаникій Галятовський. Стародрук надрукували у друкарні Михайла Сльозки, власником якої колись був перший друкар Іван Федоров. Коштувала книга від 30 до 70 золотих і була дуже дорогою.
До музею приходять не тільки мешканці Західної України. Зачастили й гості зі сходу України і навіть з-за кордону. Якось трапився казус. Музей відвідала журналістка з-під Москви, правда, шукала вона “русскую тройку”. Екскурсоводам годі було пояснити, у якому музеї вона знаходиться.
Адреса: Львів, вул. Коперника, 40. Тел.: (032) 298-74-82 Працює щоденно, крім понеділка. У літній період: з 11.00 до 18.00 год. У зимовий період: з 10.00 до 17.00 год. В неділю: з 12.00 до 17.00 год. Каса зачиняється за годину до закриття музею.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
