Перша леді львівського джазу

21. 01. 2016

1930-ті роки, Львів і музика, яка стрімко розвивається. Вподобання публіки змінюються моментально: від ревелєрсів, постановок ревю — до поширення танго, «легких» пісень, а опісля і джазу. Повсюди звучать пісні як польських виконавців (Мар’яна Демара, Стефана Вітаса, Мєчислава Фоґґа), так і українських (Богдана Весоловського, Ореста Курочки, Анатолія Кос-Анатольського).

Із усього музичного розмаїття колективів упевнено виділяються фаворити: суто український «Ябцьо-Джаз» та «Теа-джаз», сформований із артистів, яких війна пригнала до Львова і змусила кардинально змінити уклад свого життя – тут були українці, поляки та переважно польські євреї. Ці два колективи об’єднувала одна жінка – солістка Ірена Яросевич, яка завдяки прекрасним вокальним даним стала одним із символів повоєнної Польщі.

Ірена Яросевич народилася 12 травня 1917 року в австро-угорському місті Фройденталі (сучасна Чехія) у родині греко-католицького священика Миколи Яросевича, який тоді був капеланом українських січових стрільців в австрійській армії, й Олени з дому Нижанківських. У 1926 р. родина переїжджає до Львова. Середовище, в якому зростала Ірена, вплинуло на вибір професії (братом матері був композитор Остап Нижанківський).

2.Концертний зал Музичного інституту ім. Миколи Лисенка, де навчались учасники «Ябцьо-Джазу» — Концертний зал Музичного інституту ім. Миколи Лисенка, де навчались учасники «Ябцьо-Джазу»

Початок її кар’єри припадає на першу половину 30-х рр. ХХ ст. Ще коли Ірена Яросевич навчалась у Вищому музичному інституту імені М. Лисенка, вона була солісткою «Ябцьо-Джазу» — групи, в яку входили студенти інституту: Богдан Весоловський («Бонді»), Степан Гумінілович, Анатоль Кос-Анатольський. Засновником капели був Леонід Яблонський.

Джаз-капела «Ябцьо-Джаз» — Джазкапела «Ябцьо-Джаз»

За час перебування у «Ябцьо-Джазі» Ірени Яросевич група випустила чимало хітів, найвідоміший із них – «Прийде ще час», опублікований 1937 року (за різними версіями, автором слів пісні був або Б. Веселовський, або ж поет С. Чарнецький).

Композитор Богдан Весоловський, перше кохання Ірени Яросевич, після Другої світової війни емігрував до Канади (помер 1971 р.)

Діяльність гурту завершилась у 1938 р. – Б. Веселовський переїхав на Закарпаття, щоби взяти участь у творенні Карпатської України (другою вищою освітою «Бонді» була юриспруденція), а далі вирушив до Відня.

Засновник «Ябцьо-Джазу» Леонід Яблонський, 1942 р. виїхав із родиною до Чехії, 1948-го емігрував до Аргентини, а згодом переїхав у Канаду (помер 1966 року).

Після розпаду капели Яблонського джазова кар’єра Ірени Яросевич не завершилася. Німецька окупація восени 1939 року змусила багатьох польських митців із єврейським корінням шукати прихистку на підрадянській частині Галичини. Таким чином 1940 р. до Львова переїхало чимало тогочасних знаменитостей, серед них – Генрик Варс, надзвичайно популярний композитор, який написав музику до багатьох фільмів (наприклад, до кінострічки «Волоцюги» 1939 р., у якій вперше прозвучала його знаменита пісня «Tylko we Lwowie»).

У Львові Варс заснував музичний колектив «Теа-джаз» (театральний джаз), що поєднував музичні номери з театральними, оперетою, велику роль надавав вокальним виступам. Колектив, що складався із двадцяти однієї особи, сформувався при Львівській філармонії (яка на той час розташовувалася у приміщені театру Скарбека) та виконував такі твори Г. Варса, як «Umówiłemsię z nią na dziewiątą» («Домовився з нею на дев’яту»), «Zakochany złodziej» («Закоханий злодій»), та, безсумнівно, найвідоміший — «Tylko we Lwowie» («Тількові Львові»).

Польський композитор Генрик Варс, керівник «Теа-джазу». По завершенні Другої світової переїхав до США, де від 1954 р.співпрацював з кіностудіями ParamountPictures, WarnerBros., Metro-Goldwyn-Mayer — писав музику до фільмів. Помер 1977 р. в Лос-Анджелесі. — Польський композитор Генрик Варс, керівник «Теа-джазу». По завершенні Другої світової переїхав до США, де від 1954 р.співпрацював з кіностудіями Paramount Pictures, WarnerBros., Metro-Goldwyn-Mayer — писав музику до фільмів. Помер 1977 р. в Лос-Анджелесі.

Разом із Генриком Варсом до Львова переїхав його давній знайомий – відомий у Польщі артист і конферансьє Евґеніуш Бодо і став солістом «Теа-джазу».

Актор, співак Евґеніуш Бодо. Його доля була найтрагічнішою – був в’язнем радянськогоконцтабору, де помер від голоду та виснаження 1943 р. — Актор, співак Евґеніуш Бодо. Його доля була найтрагічнішою – був в’язнем радянського концтабору, де помер від голоду та виснаження 1943 р.

Сюди потрапила й Ірена Яросевич – вона стає солісткою новоствореного «Теа-джазу», обравши псевдонім «Рената Богданська» (на честь Богдана Велосовського – її першого кохання). Солістами гурту також були Ґвідон Боруцький, Альберт Гарріс, Адам Астон та Стефан Боб.

Радянська платівка із записами «Теа-джазу»

Успіх колективу був настільки великим, що його неодноразово запрошували на гастролі містами СРСР. У серпні 1940-го «Теа-джаз» гастролював за маршрутом Одеса – Київ – Курськ – Москва – Ленінград – Ярославль – Львів (у Києві Ірена одружилась із солістом гурту Ґвідоном Боруцьким), а у березні 1941-го – Тбілісі – Єреван – Баку – Москва – Свердловськ – Челябінськ.

Виступи колективу активно висвітлювала тогочасна радянська преса. Якщо віртуозність виконавців сумніву не підлягала, то щодо репертуару були доволі серйозні зауваження. Так, у газеті «Вільна Україна» (№131, 06.06.1940) можна прочитати таке: «Як значний недолік у репертуарі джазу є те, що в ньому надто мало радянських масових пісень…Репертуар мусить бути очищений від ресторанних номерів і поповнений новими, радянськими піснями».

Перший чоловік Ірени Яросевич Ґвідон Боруцький

Останній концерт «Теа-джазу» перед нападом Німеччини на СРСР відбувся 20 червня 1941 р. у Києві. Артисти вже не могли повернутись до Львова. Так закінчилася і львівська сторінка життя української джазової співачки Ірени Яросевич.

Згодом частина колективу «Теа-джазу», в тому числі й Ірена Яросевич, приєдналася до створеного 1942 року для вояків 2-го Польського корпусу (т. зв. армія Андерса, сформована в СРСР) ансамблю-театру «Польський парад».

Ірена Яросевич із чоловіком Владиславом Андерсом та донькою Анною-Марією

Ірена Яросевич після війни одружується із генералом Андерсом, гастролює у Великій Британії, Франції, Ізраїлі. 1948 року вона знялася у фільмах «Велика дорога» та «Незнайомець у Сан-Марино». Жила із чоловіком в Англії, де й померла 2010 р.

Христина БАЗЮК

Джерела :

Ігор Осташ. Бонді, або повернення Богдана Весоловського. — К.: «Дуліби», 2013.
Оля Гнатюк. Відвага і страх. – К.: «Дух і літера», 2015.
Симоненко В. «Українська енциклопедія джазу». – К.: Центромузінформ, 2004.
http://zbruc.eu/taxonomy/term/17926
http://meest-online.com/culture/rozpovid-pro-spivachku-irenu-yarosevych/
http://www.chasipodii.net/article/12435/
http://zbruc.eu/node/37634

Фотографії :

Історія львівського «алло», або чи телефонував до Львова цісар

20. 01. 2016

Перший телефонний дзвінок прозвучав на Україні саме у Львові. Телефонна служба знаходилася на третьому поверсі сучасного театру імені М. Заньковецької, тоді ж з’явився перелік перших «абонентів Товариства телефонів». Замовлення на зв’язок приймалися тільки в конкретні години, а з’єднувати одного абонента з іншим могли до 15-ти хвилин.

Існують суперечності щодо років, коли відбулася ця подія, коливаючись в 1883-1886 роках, а також місця, де відбувся перший телефонний дзвінок. Зокрема, наприклад, з початку січня 1886 року в «Газеті Львівській» («Gazeta Lwowska») вверху на титульній сторінці можна уже побачити номер телефону редакції. Перші номери були двозначними та тризначними.

Титульна сторінка «Газети Львівської» («Gazeta Lwowska») за 5 січня 1886 року з номером телефону редакції

Окрім «Газети Львівської» в переліку абонентів Товариства були ще редакції «Dziennik Polski», «Gazeta Narodowa», а також 7 установ адміністративної влади (суди, прокуратура, поліція, обласний відділ), 3 установи культури, два підрозділи пожежної охорони, 7 лікарів, дві лікарні, 6 банків, дві контори, 6 торгових домів, 5 фабрик, 3 об’єкти залізниці, 3 готелі, 8 адвокатів та 16 приватних осіб.

Як розповів Ілько Лемко для Фотографій Старого Львова, тема першості телефонного зв’язку обросла міфами, зокрема, польський письменник Ришард Чарновський в книзі «Легенда завжди вірна» розповідає буцімто до Львова зателефонував сам австро-угорський цісар, розмова відбулася з ректором Львівської політехніки Юліаном Захаревичем і це був перший телефонний дзвінок у Львові. Хоча за основу першості в основному беруть 1883 рік, коли ратуша була сполучена з пожежною частиною та іншими державними установами. Згадується в історичних статтях і 1885 рік.

Франц Йосиф І. 1880 рік.

Ректор Львівської політехніки Юліан Захаревич

Станом на 1896 рік Львів та передмістя уже було повністю телефонізовано. В поштових відділеннях та при вокзалах почали розміщувати телефонні кабінки. Оплата за трихвилинну розмову становила від 60-ти геллерів до 3-ьох крон. В 1932 році з’являється телефонний довідник під назвою «Kogo szukasz?», читаючи який можна зрозуміти про існування 10 700 власників телефонних номерів. В 1939 році – це уже 13 500 номерів.

З 1946-го року одним з перших в Україні нові телефонні станції почав випускати Львівський завод телефонно-телеграфного обладнання, що розташовувався на вулиці Тургенєва, 72. В 50-их роках з’являються таксофони: 1954 р. їх налічується близько 90, а в 1959 році уже 165. Розміщують їх крім відділень зв’язку також і в кінотеатрах, клубах, лікарнях, банках, магазинах, вокзалах та вулицях. Використовуються спершу монетки, а потім жетони. Дехто з львів’ян почав вдаватися до хитрощів – замість жетонів в автомат можна було вставити звичайну жіночу пилочку для нігтів чи інші тонкі металеві предмети – і це забезпечувало зв’язок без оплати.

Телефонна будка на вул. Кілінського (сучасна вул. Памви Беринди). Світлина бл. 1955р

З кінця XIXст телефонна станція знаходилась в приміщенні Головної пошти. Перед Першою світовою війною на телефонній станції працювало 38 телефоністок, які вручну з’єднювали абонентів. Телефонна служба до 1922 року підпорядковувалася Дирекції пошт і телеграфів у Львові, з 1922 року це був вже львівський філіал Польського телефонного товариства під назвою Управління львівських телефонів. З 1925 року з вулиці Коперника, 34 товариство перемістилося на вулицю Дорошенка, 26.

Будинок Головної пошти на ділянці вулиць Словацьокого-Коперника. Фото Тетяна Жернова 2016 рік

Зовсім скоро на заміну жетонам прийшли телефонні карточки. Пік популярності таксофонів – 2003 рік, коли чіп-картки «Укртелекому» обслуговували більш ніж 70 тисяч діючих апаратів. Але і вони віджили своє – разом з домашніми телефонами, що не були вже розкішшю як колись та знаходились майже в кожній домівці. Все це поступилося мобільному зв’язку, про який кілька десяток років тому можна було тільки писати фантастичні книги. На сьогодні домашніми телефонами користуються більше літні люди, рідко кого можна зустріти біля таксофону навіть безкоштовного.

Таксофон на вулиці Т. Шевченка в старій дерев’яній будці. Фото Тетяна Жернова 2016 рік

Таксофон на вулиці Дорошенка в старій дерев’яній будці. Фото Тетяна Жернова 2016 рік

Сьогодні старі телефонні апарати – це раритет. Заходимо в ресторан-музей «Пошту на Друкарській» і бачимо цілу колекцію таких телефонів. Не менш цікаві засоби зв’язку і в відділі Львівського історичного музею на Площі Ринок, 2.

Старовинні телефонні апарати в ресторації «Пошта на Друкарській» вулиця Друкарська, 3. Фото Тетяна Жернова 2016р

Старовинні телефонні апарати в відділі Львівського історичного музею на Площі Ринок, 2. Фото Тетяна Жернова 2016р

Цікаво – може колись раритетними стануть і мобільні телефони.

Тетяна ЖЕРНОВА

Джерела:

http://jbc.bj.uj.edu.pl/dlibra/publication/12814?tab=1
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B2%27%D1%8F%D0%B7%D0%BE%D0%BA_%D1%83_%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D1%96
http://www.lvivcenter.org/uk/uid/search/?q=%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%84%D0%BE%D0%BD
http://lvov.kp.ua/lvov/217647-pervye-telefony-vo-lvove-poiavylys-u-torhovtsev-vrachei-y-advokatov

Де наші предки набивали собі синці або ковзанки старого Львова

20. 01. 2016

Традиційним атрибутом зимового міста, а особливо в святкову різдвяну пору, є ковзанка. Що правда, з розвитком технологій уже не обов’язково чекати зими та лютих морозів, щоб понабивати собі синців ковзаючись по льоді. Навіть осінню чи весною можна випробовувати свої вміння на штучних ковзанках, а на тих, що в приміщеннях – то хоч цілий рік. Та цікаво куди ж необхідно було піти львів’янину століття тому, аби спробувати приборкати лід залізними ножами.

План міста Львова 1877 року, на котрому позначений Лижв'ярський став - одна з перших облаштованих ковзанок у Львові — План міста Львова 1877 року, на котрому позначений Лижв’ярський став – одна з перших облаштованих ковзанок у Львові

Мабуть найдавнішим, письмово засвідченим місцем для ковзання, є Шуманівський, він же ж Лижв’ярський, став. Навіть одна з цих назв свідчить про його призначення, оскільки лижв’ярами колись називали ковзанярів. Зараз від цього ставку, як і від багатьох інших, і сліду не залишилось. Розташовувався ж він по вулиці К.Левицького, на місці сучасної Личаківської районної адміністрації та кількох наступних за нею будівель. У 1846 р. на ставі Шумана було відкрито купальню. Тут була роздягальня з 20 кабінками, а інструктор навчав відвідувачок плаванню. Зимою ж ця водойма перетворювалася на каток Лижв’ярського товариства, з котрим і пов’язана популяризація ковзанярства в тогочасному Львові.

Ковзанка на Панєнському ставі. Фото 1904 року.

У 1870 pоці ковзанку Товариства було перенесено на Панєнський став (на місці будинків № 9а-23 по вул. Вітовського). Згодом це ковзанка стала одним з найпопулярніших місць зимового Львова. І очевидно, що не дерма, адже тут облаштували теплу роздягальню з буфетом та електричним освітленням. У вихідні дні музичний супровід на ковзанці забезпечував оркестр. 15 січня 1905 року тут відбувався перший хокейний матч на території України. Ось як про нього відізвались тогочасні газети: «Фестин на ставах Панєнських випав дуже гарно…Атракцією став хокей, який продемонстрували учні Реальної школи. Через неприбуття суперника, яким мала бути команда Товариства Лижвярського, реалісти зіграли між собою…Публіки було багато, яка весело вітала нову гру на леді, а що мороз «скварчав» (-12 градусів), то було випито чимало гарячої гербати».

Ковзанка на ставі Собка на Кастелівці. На фото помітно дерев’яні “ходулі”, які використовували новачки на ковзанах. Фото 1901 року

Облаштована ковзанка на ставі Собка на Кастелівці. Фото 1910 року

На початку століття, у Львові діяло одночасно не менше двох облаштованих ковзанок. Окрім Панєнського ставу, ще одна ковзанка з’явилася на ставі Собка на Кастелівці. Діяла вона, очевидно, до знищення ставу в 1930-х роках. З невідомих причин у 1910 році Лижв’ярське товариство переносить свою ковзанку з Панєнського на сусідній Пелчинський став. Однак її історія була короткою, оскільки вже після війни став припинив своє існування. Та це не завадило Товариству спорудити поруч цього місця нову штучну ковзанку, яка до того ж являлась найбільшою з поміж усіх та була обладнана електричним освітленням. Діяв тут навіть прокат ковзанів Після війни ковзанка припинила своє існування і зараз на цьому місці розташований спорткомплекс «Динамо».

Пелчинський став взимку. З 1910 року сюди перенесли ковзанку. Фото 1908 року

Популяризація хокею в міжвоєнний період сприяла появі нових змагальних ковзанок. Одна із них виникла ще на початку XX ст. на ставку Світязь (теперішній «Медик»). Спочатку тут проводились змагання з фігурного катання, а в 1926 року започатковано розіграш першості Львова з канадського хокею. Штучна хокейна арена з 1924 року облаштовувалась на стадіону «Легії» (тепер стадіон «Юний школяр»), що на вулиці Вахнянина. А легкоатлетичні доріжки навколо арени взимку використовувались для перегонів на ковзанах.

Імпровізована хокейна арена в Парку культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького. Фото 1957-1962 рр.

В радянський час ковзани стали більш доступнішими, тому в якості ковзанки використовувались усі замерзлі водойми міста. Однак спеціально облаштованих ковзанок було не так і багато. Зі старих продовжила, а точніше відновила свою роботу ковзанка на «Медику». Після побудови в 1950-х роках парку Культури, ковзанки стали облаштовувати там. Зокрема, для катання ковзанки заливали навколо круглого ресторанчику та біля літньої естради. А для хокею спочатку використовували імпровізовану ковзанку позаду павільйонів рільничої виставки, а після відкриття в 1967 стадіону «Юність» хокейні матчі відбувались там.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Новорічна ковзанка // http://www.prolviv.com.ua/993/
Зимовий спорт у Львові // http://lviv.travel/ua/index/2022olympics/wintergames
Ґранкін П. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.
Крип’якевич І. Історичні Проходи по Львові. – Львів, 1932.
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів, 2009. – 528 с.
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
Інтернет-портал www.lvivcenter.org
Інтернет-ресурс polona.pl

Як львів’яни пірнали в ополонки, або Водохреща по-львівськи (відео)

20. 01. 2016

Вчора, 19 січня 2016 року християнський світ відзначав свято Водохреща, яке ще називають Йорданом. У православних країнах у цей день є звичай купатися в ополонці. Вважається, що на Водохреща, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби.

В цей день у всіх містах і селах, де є церкви, святять воду. Віддавна в народі освячену на Водохреще воду вважають своєрідним спасінням від багатьох недуг. Її дають пити тяжкохворим, нею освячують храми, домівки і тварин.

Купання в ополонці озера на Погулянці у Львові 19 січня 2016 року

Львів’яни активно долучилися традиції купатися в ополонці і вже з самого ранечку окупували всі можливі водойми в місті та ближніх околицях. Пропонуємо переглянути як вони купалися в озері на Погулянці.

В ополонку занурювалась переважно молодь, хоча й люди середнього і старшого віку також “не пасуть задніх”. Дехто зізнається, що скупався у крижаній воді вперше. Для когось зимові купання вже стали доброю традицією. Усі без винятку діляться емоціями від водної процедури. Дописувачі кажуть, що після занурення відчувають себе на всі сто. Головне, як додають люди, перед купанням зробити кількахвилинну зарядку.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Де знайшла смерть «людина-муха», або у гостях у «мами» Теличкової

19. 01. 2016

Сьогодні мало кого можна здивувати розповідями про легендарні кнайпи давнього Львова, особливо про ті, які розташовувались у самісінькому центрі міста Лева і давно увійшли як обов’язкові об’єкти у розповіді львівських екскурсоводів. Однак часто за “сухими” оповідками про міські будівлі чи заклади “губляться” люди, які ще якихось років 80 тому були ледь не міськими легендами. Наприклад, такі як “мама”Теличкова.

Кнайпу Софії Теличко відкрили ще наприкінці XIX ст. у будинку під№ 6 на розі Академічної (сьогодні – просп. Шевченка) і Хорунщини (нині – вул. Чайковського).

Схожі до цього заклади у Львові називали “покоями сніданковими”. При цьому, там можна було не тільки пообідати, але й випити рому, чи бурґундського вина. Під час сніданків, що тривали аж до обіду, який споживали вдома, вирішувались різні справи. Сучасники згадують їх як явище винятково львівське.

Вулиця Академічна (тепер – проспект Шевченка), початок XXст.

Покоїв сніданкових у Львові була велика кількість. Лише в околиці Академічної їх містилося кілька. Крім двох льокалів пані Теличкової під № 6 (на початку століття належав Йозефу Пясецькому) і № 12, містилася неподалік на Хорунщині, 6 кнайпа Яна Якобі, на Хорунщини, 9 – заклад Казимира Максимовича (згодом – В. Ваґемана), а трохи далі на Академічній,18 славний льокаль Володислава Мусяловича, а раніше Яна Крулікевича, і нарешті вкінці вулиці під № 24 на початку віку покій “Закопане” Антонія Моора, а між війнами – “Поморянка” Яна Ґурняка.

Вулиця Академічна на поштовій листівці, 1909 рік

Серед цієї маси сніданкових кнайп, заклад “мами”Теличковоїособливо вигідно виділявся не тільки завдяки своїй вишуканості, але й доступним для різних соціальних прошарків цінам.

Вулиця Академічна включно із будинком № 6 на поштовій листівці, початок XXст.

Сам “покій сніданковий” містився у глибині приміщення, і спочатку відвідувач потрапляв до крамниці товарів, привезених із екзотичних країн-колоній європейських імперій, де можна було купити чай, каву, різні приправи, спеції і прянощі та сушені заморські смаколики. До речі, вже тоді в закладі продавали чай “Ліптон”, до кожної пачки якого додавалася безкоштовно срібна ложечка.

Фрагмент цінника закладу “цьоці”Теличкової — Фрагмент цінника закладу “цьоці” Теличкової

У невеличкому закладі“цьоці”Теличкової загалом працювала двадцять одна особа. У відділі вудженини обслуговували троє дівчат, а у відділі делікатесів працювало троє хлопців. Ще було чотири кельнери, два кухарі і три буфетники, які працювали на зміну. На касі ж клієнтів працювала сама власниця Софія Теличко, а оскільки заклад працював із 7-ої ранку і аж до півночі, то інколи Теличкові заміняла її ж донька. Такий персонал публіку обслуговував блискавично.

Фотопортрет львівських панянок, початок XXст. — Фотопортрет львівських панянок, початок XX ст.

Львів’янка Гелена Ольшевська, яка ще дитиною проживала у 1920-х рр. у будинку по Академічній, 11, пригадувала: “Усі знали, що тут величезний рух упродовж цілого дня. Чудовий оселедець на різні способи, яйця з ікрою, салати, паштети, канапки і инші смаколики відомі усім, як зрештою, і огрядна постать завжди гарно зачесаної пані Зоф’ї Телічкової, і делікатна уважність її доньки, яка, навпереміну з матір’ю, сидить при касі біля входу. Тут завжди можна було перекусити чимось смачненьким і закропитися чимось добрим, а при тій оказії зустріти знайомих і навіть залагодити з важливими людьми важливі справи. Цьоця Телічкова не знала конкуренції у якості і виборі пропонованих страв. Обслуга працювала справно, швидко і ґречно. Взагалі не могло бути й мови про якусь помилку чи недолік в обслуговуванні клієнтів, адже кожна така похибка могла призвести до звільнення”.

Реконструкція кнайпи Софії Теличко у Кресовому Дворі “Хавіра” (Польща)

До пані Теличкової заходила публіка хоч і різна, але не будь-яка: професори, доктори, художники. Любив тут бувати світоч львівської математичної школи Стефан Банах. Щоденно відвідував заклад й граф Віктор Баворовський, який завжди замовляв свої улюблені канапки з бринзою і сардинками. Пригадували, що, граф так поспішав до трапези, що ледве переступивши поріг, одним порухом плеча скидав важке хутро, і нехай-но лиш кельнер не встиг би підскочити й піймати його!

Граф Віктор Баворовський

Стефан Банах

Гостинність та охайність Софії Теличко приваблювала до закладу не лише місцеву богему, але і людей середнього на невеликого достатку.За її доброту та вишукане ставлення до клієнтів як до рідних її так і називали “мамою”або“цьоцьою”Теличковою.

Вулиця Академічна на поштовій листівці, 1906 р.

До речі, маємо відомості, де проживала власниця цієї напів легендарної кнайпи. Ще до Першої світової війни сім’я Теличкової мешкала на Замарстинові (вул. Огродницька, 13 (тепер – вул. Городницька)), а по смерті чоловіка Адольфа у 1920 р. вона зі своїми вісьмома дітьми (шістьма доньками та двома синами) переїхала на вул. Охоронок, 3 (тепер – О. Кониського).

Будинок по вулиці Кониського, 3. 2015 рік

Ім’я Софії Теличко несподівано було увічнене у львівській баладі, через події, які трапились у місті у 1928 році. Саме тоді приїхав до Львова акробат-линвоходець із Кракова, що був рекламований як людина-муха. Сам цей факт уже в пізніший час став легендою, і як кожна легенда обріс чутками, котрі одна одну заперечували. За одним з джерел його прізвище було Полінський, а згідно ізіншими – Назаркевич, хтось вказував, що це дві різні людини, хтось – що одна. Більше того, досі можна знайти відомості, що приїзд акробата припав на як на 1928-й, так і на 1929 р.

Людина-муха на вулицях Кракова

“Людина-муха ві Львові, – писала газета “Wiek Nowy” у жовтні 1929 р. – Раді повідомити, що адміністрацією Львова зроблено перші кроки для дозволу на незвичну публічну демонстрацію. Такий собі Назаркевич, мешканець Кракова, котрий має повне право іменуватися “людиною-мухою”, має намір найближчим часом представити ві Львові два акробатичних покази, що полягають у видряпуванні гладкою стіною триповерхової камениці на дах та виконанні скоку з цього даху”.

Людина-муха” на линві між кам’яницями вулиці Академічної № 4 і 6 за кілька миттєвостей до трагічної смерті.

Зібрався великий тлум – подивитися, як він буде ходити по линві, що напнулася між двома наріжними будинками вул. Академічної № 4 і 6 на перетині останньої із початком вул. Хорунщини. Акробат успішно пройшовся по линві і, коли під бурхливі оплески глядачів зіскочив на дах кам’яниці, в партері якої містився заклад Теличкової, то послизнувся і впав на бруківку, забившись на місці. За кілька днів загиблого відспівали у каплиці на вулиці Пекарській. Нікого із рідних на похороні не було.

Некролог присвячений загиблій “людині-мусі” – Стефанові Полінському

У Львові було традицією оспівувати усі найзнаменніші випадки з життя міста. Тому не дивно, що згодом і ця пригода попалу в основу кількох пісень львівського фольклору. Так, незабаром після цього випадку серед вуличних музик набула популярності пісня зі словами: “Приїхав до Львова акрубата-муха, вліз на Тилічкову і визіхнув духа”.

Перетин вулиці Чайковського та проспекту Шевченка – місце смерті “людини-мухи”, січень 2016 р.

На жаль, історію цієї славної кнайпи перервав початок Другої світової війни, яка принесла у сім’ю Теличкових чимало горя. Із восьми дітей пані Софії, комерційний хист перейняв лише наймолодший син Станіслав, який деякий час продовжував родинну справу.

Однак вже у квітні 1940 року усю родину було вивезено до Казахстану в Семипалатинську область. Пані Софія потрапила в селище Барадуліха, де була цегельня і швацька майстерня, в якій вже немолодій жінці довелося важко працювати.

Вулиця Академічна (Академіштрассе) у час німецької окупації, фото 1941-1944 рр.

Коли полоненим полякам було дозволено сформувати свою дивізію, чимало добровольців, не лише поляків, записалися туди, аби лиш вирватися із пекла. У серпні 1942 року пані Софія разом з військом виїхала до Ірану. Але вимучена тяжкою працею, схуднувши на 30 кілограмів, знепритомніла в дорозі і померла в Пахлеві у віці 62 років, де її і поховали біля місцевого костелу. Її син Станіслав до закінчення війни перебував в армії генерала Андерса, а після війни оселився у Варшаві, де жив із дружиною аж до смерті у 1996 р.

Будинок, де містився заклад Софії Теличко, січень 2016 року.

Відтак, із війною Львів не лише втратив на довгий час свій європейський шарм, але й одну із найвідоміших у довоєнний час львівську господиню – “маму” Теличкову.

Павло АРТИМИШИН

Список використаних джерел:

Винничук Ю.Кнайпи Львова. – Львів: Піраміда, 2005. – С. 124 – 126.
2. Ольшевска-Пазижина Г.Мій Львівський мікрокосмос Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n52texts/olszewska.htm
3. Kulewski А., WłodekP.Lwów: przewodnik. – Pruszków: Rewasz, 2006. – S. 140.
www. delcampe.net
facebook.com/
kresy.pl
lvivcenter.org
http://www.lwow.com.pl
http://www.nto.pl

Як вишколені у Львові інтелектуали козакам кілт приміряли

19. 01. 2016

Якщо ми бачимо чоловіка в спідниці, то не вважаємо того психічно хворим (ну хіба інколи), а одразу ж асоціюємо його з Шотландією. Якщо, при цьому, він ще й грає на волинці – всі сумніви одразу ж, наче корова язиком злизує. Але в цей момент приходять деякі історики і починають говорити дивну “єресь”, що дико ріже нам вухо: кілт не є традиційним одягом шотландців з правіків, а малюнки і кольори на ньому зовсім не означують кланової приналежності. Доки ми проклинаємо істориків за руйнування чудового міфу нашого дитинства, вони добивають інформацією, що на волинці предки шотландців також не грали, а використовували зовсім інший інструмент. Що би там не було, історикам ми не віримо: все одно брехуни. Вони ж, тим часом, розказують нову казку, що козаки, насправді, не козаки бо…

Один із найбільш традиційних та поширених образ козака. Фото зhttps://uk.wikipedia.org — Один із найбільш традиційних та поширених образів козака. Фото зhttps://uk.wikipedia.org

Коли частина сучасних українських земель опинилась у складі Речі Посполитої (точніше спочатку Великого князівства Литовського і Польського королівства), перед представниками еліти постала серія викликів. Одним з них був блок питань, пов’язаних з ідентичністю: хто ми є, звідки прийшли, куди йдемо і чого хочемо? Часу на вирішення проблеми було не так багато, бо життя йшло, кожного разу змушуючи представників “gente Rutheni” червоніти. Але як вирішити це питання, вони знайшли і більше того, їхнім “зліпком” ми досі неймовірно тішимося й гордимося, вважаючи його чи не найсвітлішою сторінкою та лінією нашої історії.

Зображення козака і титульна сторінка твору Касіяна (Саковича) "Вірші на жалосний погреб..." — Зображення козака і титульна сторінка твору Касіяна (Саковича) “Вірші на жалосний погреб…”

“Інструментом” в руках тогочасних інтелектуалів стали козаки, які вже починали “світитись” і притягувати до себе увагу всієї Речі Посполитої. Для того, аби в ранньомодерний період показати правдивість та давність ідеї, варто було зробити одну річ: простежити її коріння від давніх часів. Якщо ви можете знайти її підтвердження в автентичних давніх документах і легалізувати її через сакральну християнську традицію, ваша ідея напевне буде в виграші. Отут на арену і виходять такі діячі, як архімандрит Києво-Печерської лаври Захарія (Копистенський), митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Йов (Борецький), ректор Київської братської школи Касіян (Сакович) і ін., які козаками не були, але зробили для міфу козацтва не менше, аніж Петро Сагайдачний, Іван Сірко, чи Богдан Хмельницький. Не вірите? Давайте подивимось!

архімандрит Захарія (Копистенський) і митрополит Йов (Борецький)

В Києві, у 1621 році, було переписано “Повість минулих літ”. Здавалося б, не така вже й значима подія. Багато книг тоді переписували і писали, а в наш час, той поготів. Але як згодом з’ясувалось, цей перепис мав особливо велику вагу. У “Повісті минулих літ” пропонувалась відмінна від польської версія перебігу історичного процесу на наших територіях. В цьому літописі нічого не згадувалось про завоювання Русі польськими королями. Відтак, це давало можливість вченим-духівникам спробувати “заповнити” цю прогалину власною сконструйованою версією історії, альтернативною панівній польській. І вони намагались це зробити. Більше того, робили це, в переважній більшості, дотичні до Львівського Успенського братства і Львова діячі, які на той момент, правда, перебрались до Києва.

"Повість минулих літ...", Радзивіллівський літопис. Фото з https://uk.wikipedia.org — “Повість минулих літ…”, Радзивіллівський літопис. Фото з https://uk.wikipedia.org

Опираючись на переклад “Повісті минулих літ” 1621 року, але також і ряд інших джерел, згадані вище інтелектуали пишуть власні праці. Такими творами як “Густинський літопис” (імовірно Захарії (Копистенського)), “Синопсис” 1674 року (імовірно Інокентія (Гізеля)), “Вірш на жалобний погреб…” Касіяна (Саковича), “Хроніка літописців стародавніх…” Феодосія (Софоновича), “Палінодія…” Захарії (Копистенського), було започатковано нову сторінку історії, яку ці автори намагались писати не у звично похмурих тонах. Ці мислителі пропонують версію, за якою руські землі Речі Посполитої – це не поодинокі завойовані силою території, а частина ширшої і колись міцної держави. Більше того, правителі цієї держави також були активними учасниками процесу творення Речі Посполитої. Вони – це не завойований пасивний елемент, а творці і архітектори, на рівні з поляками і литовцями. Фактично, це була претензія на право політичного народу в складі Речі Посполитої, намагання добитись ширших прав для себе.

Інокентій Гізель та "Синопсис" 1674 року — Інокентій Гізель та “Синопсис” 1674 року

За логікою авторів, руські воєводства Речі Посполитої ввійшли до цієї держави добровільно, на підставі договорів з королем. За згаданими угодами, після такого входження ці території мали зберігати самобутність власної традиції, а їх населення: свої права і привілеї у новоутвореній державі.

"Хроніка..." Феодосія (Софоновича) і "Палінодія..." Захарії (Копистенського) — “Хроніка…” Феодосія (Софоновича) і “Палінодія…” Захарії (Копистенського)

Надалі така версія “своєї історії” ідеально накладалась на війну Хмельницького. З точки зору того часу, ця війна – не зовсім допустима, з усіма характеристиками громадянської і з елементами посягання на владу короля, вершителя волі Божої. Але якщо сказати, що війна виникла через порушення прав, які укладались з руським населенням, коли воно добровільно входило до складу Речі Посполитої, про сприйняття і трактування війни вже можна дискутувати. Очевидно, ідею витягнути цей козир з рукава, в голові тоді тримав не один представник інтелектуального середовища “gente Ruthenі”.

Бій козаків і поляків. Микола Самокиш, 1934 р. Фото з https://uk.wikipedia.org

Відтак, причину повстання можна було пробувати відстояти. Лишалося наступне питання: як пояснити, що козаки, які не є представниками ні Церкви, ні тогочасних суспільних станів, взяли під свій контроль частину території країни. Але, так виглядає, що і тут були напрацювання. Про них нам розповість один з авторів.

Петро Конашевич-Сагайдачний. Фото з uk.wikipedia.org

Отож, Касіян Сакович і кілька фрагментів з його твору “Вірш на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного…”. “Войско Запорозькоє вольності набило // Тим, же вірне ойчизні і кролюм служило…”, “ Кройники о їх мензстві старії писали…”, “ Плем’я то єст з насіння оного Яфета…”, “За Олега, росського монархи, пливали // В човнах по морю і на Царгород штурмували…”, “…їх то продки з росським ся монархою крестили // Владимером, і в вірі той статечне жили…”, “А где запорозцов ніт, татарин впадаєт…”.

Радзивіллівський літопис про похід Олега на Константинополь. Ви впізнаєте там козаків???))) — Радзивіллівський літопис про похід Олега на Константинополь. Ви впізнаєте там козаків???))

Про що говорять ці фрагменти? Відповідь очевидна: з запорожців намагались зробити щось набагато більше, аніж вони були насправді. Виявляється, за логікою твору, вони є нащадками Яфета, тобто сина Ноя, вони ходили з Олегом у похід на Візантію, вони хрестили з Володимиром Русь, а де їх немає – там приходить біда і нещастя. Якщо перефразувати це все на мову ідеології: з козаків робили нащадків київських князів чи хоча б причетних до історії Київської Русі, їх намагались пов’язати з сакральною традицією, а також показати як таких, хто віддавна є прихильником “Володимирової віри”, а відтак і її захисником. Погодьтеся, що після такого навіть король Речі Посполитої виглядатиме останнім негідником. Це подумати лише: порушити права нащадків Адама, які здобували Константинополь і охрестили Русь.

В'їзд Хмельницького до Києва. Символічний знак початку державотворення. Фото з https://uk.wikipedia.org — В’їзд Хмельницького до Києва. Символічний знак початку державотворення. Фото з https://uk.wikipedia.org

Таким чином, образ козаків-оборонців віри стає звичним. В окремих творах навіть робляться спроби порівняти 12 полководців Хмельницького з 12 синами Володимира. Можливо у Володимира “було” 12 синів не через те, що він їх дійсно народив, а через те, що в Ісуса було 12 апостолів, а в народу Ізраїлевого 12 колін, але це все символіка, яка важила для людей того часу дуже багато і якій не можна вірити до кінця, навіть якщо автор “зуб дає”)))). Але повернемось до козаків в кілтах.

Козацькі літописи: Величка, Самовидця, Грабянки.

Навіть якщо церковні інтелектуали та Богдан Хмельницький і дійсно мали ідеї подібної легітимізації своїх дій, це все не пройшло. Такі думки з’явились у творах кількох авторів (десь чіткіше як в Саковича, десь більш тонко і завуальовано), але наступного розвитку не набули і офіційною ідеологією держави так і не стали. Пізніше їх згадали автори козацьких літописів (Грабянка, Величко), аби висловити ідею, що ха…г-г-г…цар Московії також укладав з козаками договір, а потім порушив їхні права. Але це вже зовсім інша історія, бо хіба можна вірити правителю авторитарного азіатського зразка, для якого всі піддані, “гришки” і “івашки”, його власність?

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

Величенко С. Володарі і козаки: замітки до проблеми історичної легітимності і тяглості в українській історіографії XVII – XVIII століть // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – Київ: МП Полімед, 1992. – Т. 1. – С. 117 – 121.
Захарія Копистенський // Українці в світі [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ukrainians-world.org.ua/peoples/191015051ae120ba
Українська література XVII століття: Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетрисстика / Упоряд., приміт. і вступ. стаття В. І. Крекотеня. – К.: Наукова думка, 1987. – С. 102 – 107, С. 220 – 222.

Червона кам’яниця на Залізняка, або школа, яка «врятувала поляків»

19. 01. 2016

Про «листопадовий чин», або ж «листопадовий зрив» 1918 року, коли українці захопили владу у Львові написано чимало, так само як і про польсько-українську війну, яку він ознаменував. Проте майже нічого невідомо про один із головних польських опорних пунктів – школу імені Генрика Сенкевича.

Восени 1918 р. стало очевидним, що Перша світова війна наближається до свого кінця, так само й існування Австро-Угорської імперії. Протягом жовтня 1918 р. від держави Габсбургів відокремилися Австрія, Чехія, Словаччина, утворилася Чехословацька республіка, Королівство Сербів, Хорватів і Словенців, Угорська республіка.

На територію Східної Галичини, яка входила до складу монархії Габсбургів претендували поляки та українці. Останні створили 18 жовтня 1918 р. Українську національну Раду з представницькими функціями, на чолі з Євгеном Петрушевичем. УНРада наступного дня оголосила намір створити Українську державу, яка б об’єднала західноукраїнські землі.

Євген Петрушевич, український громадсько-політичний діяч, голова УНРади, президент і диктатор ЗУНР

28 жовтня 1918 р. у Кракові було сформовано польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в Галичині, призначено польського коменданта Львова – полковника Владислава Сікорського. 31 жовтня полковник В. Сікорський провів нараду на якій А. Камінського призначено комендантом міста, а капітана З. Тресньовського командиром батальйону. А наступного дня в Ратуші ці капітани мали оголосити про приєднання Львова до Польщі. Цього ж дня комендант міста оголосив мобілізацію військових.

Передовсім поляки розміщувалися в південній околиці міста – в школі імені Генрика Сенкевича (колишній цех заводу «Кінескоп»), Будинку техніки на вул. Іссаковича (тепер Горбачевського). Місцем мобілізації польських студентів став Академічний польський дім «Лозинець» (тепер вул. Герцена 8).

Чеслав Мончинський, (1881-1935),польськийвійськовий, командувачзбройних сил під час оборони Львова в листопаді 1918 р., фото 1920-х років.

Польські офіцери усвідомлювали необхідність об’єднання загонів ПОВ (Польська організація військова) та ПКП (Польський Корпус Допомоговий),і вечері 31 жовтня 1918 р.призначили їх керівником Чеслава Мончинського. У зв’язку з активізацією українських сил Ч. Мончинський провів нараду з керівниками польських мілітарних організацій. Під час зборів, які затягнулися аж до другої ночі, лунали пропозиції про негайне захоплення Львова, проте Ч. Мончинський і А. Камінський сумнівалися в життєздатності українського повстання. Тому було вирішено очікувати на Польську ліквідаційну комісію, а в разі виступів українців зайняти опорні пункти.

Майор ЗдіславТрешньовський (псевдо «Татар») (1868-1921), один з найвідоміших польських оборонців Львова, керівник пункту опору в школі мені Генрика Сенкевича; фото 1920-х років

Уночі 1 листопада поляки дізналися про повстання українців. Командування віддало наказ про мобілізацію усіх організацій та пошук зброї. Також було потрібно негайно зайняти та підготувати оборону школи імені Генрика Сенкевича, Дому техніків, казарм на Янівській, Акедемічного дому та Головної пошти.

Перший загін захисників Львова біля школи ім. Г. Сенкевича, листопад 1918 р.

Лікарняний віз редуту школи ім. Г. Сенкевича, листопада 1918 р.

Нагорода «Хрест за оборону Львова» Vпідрозділу оборони Львова (школи ім. Г. Сенкевича)

Зброярня школи ім. Г. Сенкевича, листопад 1918 р.

Польова кухня в школі ім. Г. Сенкевича, листопад 1918 р.

Пункт опору в школі імені Генрика Сенкевича організував майор ЗдіславТрешньовський (псевдо «Татар»), учасник Першої світової війни, родом з Жидачівщини.Цей офіцер не лише організував пункт опору, а й керував обороною школою, і відбивав атаки українців. Згодом в школі було організовано місце постою V підрозділу оборони Львова. Всередині школи знаходилася зброярня та польова кухня. Школа Сенкевича була одним з найважливіших стратегічних об’єктів, які займали поляки адже неподалік неї розташований Залізничний вокзал. Учні цієї школи брали активну участь в обороні Львова. Разом з іншими бійцями, які несли службу в її стінах вони були нагороджені медалями («Хрест за оборону Львова»).

Група ветеранів біля школи імені Генрика Сенкевича, фото 1928 р.

Школа імені Генрика Сенкевич (сучасна вул. Залізняка 21), фото 1918 р.

Школа імені Генрика Сенкевича (сучасна вул. Залізняка 21), фото 1918 р.

Сучасний вигляд будівлі школи імені Генрика Сенкевича, фото 2014 р.

Будинок школи імені Генрика Сенкевича, який розташований на вулиці Залізняка 21 зберігся до наших днів, але через те, що донедавна тут ще існував цех заводу «Кінескоп» всередині нічого не залишилося від тих часів.

Юлія ПАВЛІВ

Список використаної літератури:

Кондратюк К. Новітня історія України 1914–1945 рр. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – С. 75.
Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. – Львів: Інститут українознавства НАНУ; Інститут Центрально-Східної Європи, 1998. – С. 51–53.
http://zaxid.net/news/showNews.do?ukrayinskopolski_boyi_na_mapi_lvova_1918_roku_zustrich_iz_mihaylom_slobodyanyukom&objectId=1299495
http://zbruc.eu/node/8216
http://blog.surgepolonia.pl/2012/10/powstanie-lwowskie-1918-r/
http://lwow.pl.ua/szkola-imienia-sienkiewicza/
http://www.ogrodywspomnien.pl/index/showd/65079
http://www.ogrodywspomnien.pl/index/showd/64904

Городоцький цвинтар та пошуки могили митрополита Ангеловича

18. 01. 2016

Повертаючись знову до теми заміських Львівських кладовищ, не можливо оминути історію Городоцького цвинтаря, який будучи колись останнім пристанищем навіть для митрополитів, просто зник у часі й просторі, і зараз по ньому не залишилось і сліду.

Пам'ятна колона на честь коронації Чудотворної ікони Матері Божої, що стояла на Городоцькому кладовищі у Львові. Фото 1908 — Пам’ятна колона на честь коронації Чудотворної ікони Матері Божої, що стояла на Городоцькому кладовищі у Львові. Фото 1908

Городоцький цвинтар розташовувався колись в межах сучасних вулиць Городоцької, Федьковича, Смаль-Стоцького та Горської. Про час появи в цьому місці перших поховань є різні думки. В багатьох джерелах можна зустріти розповідь, що цвинтар закладено 1682 року під час зборів війська короля Яна III Собєського. Історик Владислав Цесельський повідомляв, що згідно з актовими книгами костелу св. Анни на цвинтарі біля вулиці Городоцької ховали жовнірів, оскільки біля самого костелу уже забракло місця. Зовсім іншої думки дотримувався Францішек Яворський, який вважав, що Городоцьке кладовище виникло аж після декрету імператора Йосифа II 1784 року, котрий стосувався заборони поховань померлих в межах міста. Свою точку зору Яворський аргументував відомими йому планами міста до 1784 року, на котрих цвинтар не було позначено.

Гробівець Маріани Шван (вигляд спереду) на Городоцькому кладовищі у Львові. Фото 1908

Надгробок Маріани Шван (вид зі сторони) на Городоцькому кладовищі у Львові. Фото 1908

Не зважаючи на час виникнення Городоцького цвинтаря, важливою датою в його історії чи передісторії став 1751 рік. Саме тоді на полях Білогорщі (так звалася ця територія передмістя) отці-домініканці провели коронацію Чудотворної ікони Божої Матері. Це було грандіозне і пишне дійство. Історики Львова засвідчують, що жодна наступна подія, навіть прийоми імператорів, не проходили так помпезно як коронація ікони. Більше ніколи як тоді місто не було на стільки нарядним. А вже в 1756 році домініканці вирішили спорудити в місці, де відбувалася урочиста процесія, пам’ятну колону, яку і було зведено, ймовірно, в 1763 році. Це був чотиригранний кам’яний постамент, висотою 12 метрів, шириною — 2,52 метра з трьома сходинками. На ньому стояла триярусна піраміда з нішами у формі таблиць, на яких розміщалися образи святих. Під ними знаходились родинні герби Потоцьких та Мнішків. Колона вінчалася позолоченим верхом, на якому поміщалася бляшана позолочена корона, а з неї виблискувала на всі сторони шестипроменева золотиста зірка.

Надгробок Яна Махана на Городоцькому кладовищі у Львові. Фото 1908

Після отримання Городоцьким кладовищем офіційного затвердження як одного з чотирьох заміських цвинтарів, він почав розростатися саме навколо згаданої колони. Свій останній спочинок тут знаходили жителі Краківської дільниці Львова. В перші роки існування кладовища велика кількість поховань була німецькими, що позначилося на його вигляді. Проте, в наступних роках національна диференціація нівелюється. Збереглося достатньо відомостей про осіб, що були поховані на Городоцькому цвинтарі. До найвизначніших з них можна віднести греко-католицьких митрополитів Ангеловича, Яхимовича і Литвиновича, ректора руської семінарії Андрія Дуткевича, шляхтичів Цецилію Яблоновську (сестра Олександра Фредра), Софію Фредро (бабка Андрея Шептицького), Кароля та Антонія Дідушицьких.

Гробівець таємного радника та президента Львівського Крайового суду Георга Ойхснера на Городоцькому кладовищі у Львові. Фото 1908

Гробівець таємного радника та президента Львівського Крайового суду Георга ОйхснераГробівець таємного радника та президента Львівського Крайового суду Георга Ойхснера на Городоцькому кладовищі у Львові. Фото 1908

Гробівець родини Шафстадтер на Городоцькому кладовищі у Львові. Фото 1908

Останнім похованим на Городоцькому кладовищі був Фердинанд Граф, котрий помер 31 серпня 1875 року, за день до закриття цвинтаря. Жоден дослідник не називає причини припинення його функціонування. Очевидно, що просто закінчились вільні місця для нових захоронень. Вже наступного року львівський магістрат звернувся з проханням до власників 300 гробівців, котрі ще залишалися на кладовищі, перенести їх за рахунок міста на інші цвинтарі Львова в термін до 1880 року.

Гробівець Мація Квіжали на Городоцькому кладовищі у Львові. Фото 1908

У 1880 році з Городоцького кладовища було урочисто перепоховано греко-католицьких митрополитів, єпископів та отців-каноніків. Однак, перепохована на Личаківському кладовищі труна Антона Ангеловича була лише кенотафе. Річ у тім, що реального захоронення митрополита виявити не вдалося, оскільки після смерті над його могилою навіть не звели пам’ятник. Митрополит помер ще 1814 року від скарлатини, яка на ті часи була важкою інфекційною й невиліковною хворобою. Через це, на думку Ф.Яворського, Ангеловича могли поховати в безіменній могилі, від котрої в пізнішім часі не залишилось жодного сліду.

Гробівець Йоганна Нікітша на Городоцькому кладовищі у Львові. Фото 1908

Гробівець Вітольда Малаховського на Городоцькому кладовищі у Львові. Фото 1908

У 1897 році була здійснена спроба усе таки відшукати мощі митрополита. Таке завдання отримав крилошанин Мартин Пакиж. Оскільки жодних документальних засвідчень хоча б приблизного розташування могили Англеовича не знайшлось, Пакиж почав розпитувати старожилів міста про можливе місце розташування захоронення. Такий підхід не надто полегшив йому роботу, оскільки усі свідчення досить різнилися. Найреалістичнішим свідченням йому видавалось те, що вказувало на могилу поруч з пам’ятним стовпом. В цьому була певна логіка, оскільки усі наступники Ангеловича були похоронені саме поруч цього місця. Ексгумація могили відбулася вночі 3-4 серпня 1897 року. Розкопки виявили зруйнований гробівець і череп молодого чоловіка, а також залишки вапна, котрим була посипана труна або ж тіло покійного. Експертна комісія відмовилась визнавати знайдені останки за мощі митрополита.

Гробівець борця за відродження Польщі Євгеніуша Улатовського на Городоцькому кладовищі у Львові. Фото 1908 року — Гробівець борця за відродження Польщі Євгеніуша Улатовського на Городоцькому кладовищі у Львові. Рисунок 1908 року

У 1908 році вже неодноразово згаданий Францішек Яворський видав опис Городоцького цвинтаря. Він запропонував перетворити кладовище на публічний парк, однак ніхто до нього не дослухався. В цьому ж році на частині кладовища зі сторони вул. Федьковича постала будівля польського спортивного товариства «Сокіл 2», а з другого боку цвинтаря його територію зайняв заклад невиліковнохворих Анатолія та Вікторії Білінських. У 1909 році Владислав Абрагам виконав ситуаційний план цвинтаря, а також розробив проект відпочинково-меморіального парку на його місці. За цим проектом уцілілі надгробки повинні були залишатись на своєму місці, а понищені бути розібрані. Колона Матері Божої мала реставруватися і також залишатися посеред парку. Однак, і цей проект не був реалізований. У наступні роки кладовище перебувало у край жалюгідному стані. Огорожа була розібрана на дрова, метал з могил теж десь позникав, а на колишніх гробівцях влаштували базар.

В 20-х роках постав останній проект, що мав на меті врятувати останні залишки Городоцького цвинтаря. Зокрема, планувалося відреставрувати пам’ятну колону та перенести її до палацу Архієпископів під Високим Замком. А давні надгробки вважали за потрібне перенести на Личаківське кладовище. Однак і цей проект залишився всього лиш проектом. В той же час територія цвинтаря все більше забудовувалась. На початок Другої світової війни вільною від будівель залишалась лиш ділянка, де був сквер перед палацом Залізничників та частина площі Липневої на котрій згодом виник базар. Пам’ятна колона і залишки надгробків остаточно зникли після закінчення війни, назавжди припинивши історію Городоцького кладовища.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Чорновол І. Як шукали могилу митрополита Ангеловича на Городоцькому цвинтарі у Львові // http://risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/61041/
Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові / Іван Крип’якевич; авт. передм. Я. Ісаєвич; упоряд., текстолог., опрац. і приміт. Б.Якимовича; упоряд. іл. матеріалу Р.Крип’якевича; худож. В.Павлик. — Львiв: Каменяр, 1991. — 167 с.
Jaworski F. Cmentarz Gródecki we Lwowie / Franciszek Jaworski. — Lwów: nakl. T-wa miłośników przeszłości Lwowa, 1908. — 62 s.
Харчук Х. Городоцький цвинтар у Львові: основні причини виникнення, розвиток та занепад (друга половина ХVII — кінець ХІХ ст.) // Народознавчі зошити. № 6 (114), 2013

Як цісар у Львові гостював

18. 01. 2016

Серед монархів, які відвідували Львів протягом його історії однією з найяскравіших є постать Франца-Йосифа І. Для мешканців монархії Габсбургів, особистість цього правителя стала більш ніж культовою і ще за його життя виявилась оповитою ледь не фанатичним захопленням та повагою. Саме тому, його третій візит до Львова, у вересні 1880-го, став для міста непересічною подією.

Вперше місто вітало імператора 16 жовтня 1851 року на площі Фердінанда (тепер Міцкевича), де спорудили Тріумфальну арку. Кілька років після того, у червні 1855-го, цісар знову відвідав Львів. Монарх піднявся нижньою терасою Високого Замку, звідки оглянув панораму міста. Ще 1851 року замкову гору перейменували на гору Франца-Фосифа.

Перший візит Франца-Йосифа до Львова у 1851 році

У суботу, 11 вересня 1880 року до Львова, з боку Перемишля прибув потяг. 101 постріл з Цитаделі, о дев’ятій ранку сповістив: імператор у місті. Він подорожував спеціальним потягом залізницею Карла Людвіґа, яка від 1861 року пов’язала Львів з Краковом, Віднем та іншими містами.

Франц Йосиф І. 1880 рік.

Зустріч цісаря в Галичині.

На пероні цісаря вітали найвизначніші достойники столиці королівства Галичини та Володимирщини, а напроти вокзалу, при в’їзді на сучасну вулицю Чернівецьку, збудували Тріумфальну арку. Франц Йосиф вирушив до тріумфальної арки, і дорогою, його карету ледь не перекинув натовп, який прорвав кільце охорони й кинувся засвідчити монархові свою відданість. Міська сторожа мусила розганяти його палицями.

Зустріч імператора у Львові.

Тріумфальна арка на честь Франца-Йосифа. Фрагмент.

На будинках уздовж шляху кортежу вивісили прапори – австрійські жовто-чорні або галицькі червоно-сині. Українці прикрашали свої помешкання синьо-жовтими. Вікна оздобили квітами, портретами цісаря та його дружини, транспарантами. Щоб гасла не повторювалися, магістрат просив львів’ян попередньо узгоджувати текст у комітеті. Оглядати імператорський кортеж можна було з кількох трибун.

Радість з приводу приїзду цісаря у Галичину.

Кортеж імператора.

Це була інспекційна подорож монарха до Королівства, яка розпочалась 1 вересня 1880 року у Кракові, а завершилась 19 вересня на Лупківському перевалі на Лемківщині. У Львові резиденція цісаря розмістилась у новозбудованій будівлі намісництва на вулиці Чарнецького (теперішня будівля облдержадміністрації і облради на вулиці Винниченка). Цісар приймав делегації та давав аудієнції приватним особам. Кожний мешканець Галичини міг подати Францові Йосифу прохання, скаргу чи побажання. Увечері 11 вересня, на Губернаторських валах біля будинку намісництв відбувся прийом. Хор із 450 співаків виконав дві кантати на честь імператора – польською й українською.

Будівля намісництва.

Будівля намісництва. Сучасне фото.

Зберігся опис обідів за участі Франца-Йосифа. Франца Йосифа обслуговував особистий кухмістер граф Кінський. Список продуктів заздалегідь надіслали з Відня. На столі лежав список страв французькою, музична програма німецькою та картка з іменами сусідів по столу. Гостя попереджали, що під час обіду не можна голосно розмовляти чи проголошувати тостів. Цісар, не звертаючи ні на кого уваги, прямував через відчинені лакеями двері до обідньої зали. Після того як він сідав, гості без жодного шелесту, займали місця, вказані їм перед цим. На двох гостей був призначений один лакей. Страви міняли так швидко, що присутні не встигали їсти. Після таких обідів відбувались бесіди гостей з монархом. При бесіді цісар не оминав нікого.

У неділю 12 вересня, ввечері в міській ратуші влаштували бал на який було запрошено 1700 осіб. Цісар прибув о 20.15 у супроводі дружини галицького намісника графині Потоцької під музику австрійського гімну. Оркестр заграв полонез, а за 5 хв. – мазурку. Танцювали 32 пари. Після мазурки знову була “коротка бесіда” – спілкування імператора з гостями.

Під час свого візиту, Франц-Йосиф відвідав також Галицький сейм, собор Святого Юра, Лісову школу. 13 вересня відбулась святкова вистава у театрі Скарбека (теперішнє приміщення Театру ім. М.Заньковецької), 14 вересня – бал у міщанському касині на вулиці Академічній (тепер проспект Шевченка, 13). 15 вересня, він залишив Львів і продовжив свою подорож.

Франц-Йосиф у Лісовій школі.

Франц-Йосиф у Галицькому сеймі.

Франц-Йосиф відвідує собор Св. Юра.

Завершення подорожі Франца-Йосифа на Лемківщині.

Імператор після цього відвідував Галичину у 1894-му, тоді він прожив у Львові шість днів, та у 1904, коли спостерігав за військовими маневрами біля Городка. Проте візит 1880 р., у сприйнятті сучасників залишався чи не найголовнішим. Отож такою вона була – одна з найзнаковіших подій в історії Львова ХІХ століття.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела

Trzemeski E. Karty pamiątkowe z podróży cesarza Franciszka Józefa I po Galicyi r. 1880. – Lwów: Zakład Artystyczno-Fotograficzny E. Trzemeskiego, post 1880. (Режим доступу: http://polona.pl/item/299669/22/).
Franz Joseph I of Austria in 1880 (Режим доступу: https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:Franz_Joseph_I_of_Austria_in_1880).
Мандзюк Д. Жебраків вивезли з міста на таку відстань, щоб за три дні пішки не дійшли назад // Газета по-українськи (Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/history-journal/_zebrakiv-vivezli-z-mista-na-taku-vidstan-schob-za-tri-dni-pishki-ne-dijshli-nazad/354212).
Гор І. Візит Найяснішого цісаря // Поступ (Режим доступу: http://postup.brama.com/000912/151_9_1.html)

«Віл та осел при яслах», або філософська притча у Львівському театрі імені Лесі Українки

18. 01. 2016

Минулий тиждень у Львові несподівано став багатим на театральні прем’єри. В середу, 13 січня 20015 року глядачі мали змогу потрапити на прем’єру вистави «Empty Trash, або спалюємо сміття» Першого українського театру для дітей та юнацтва, а вже наступного дня, 14 січня 2015 року Львівський театр імені Лесі Українки подарував поціновувачам свою прем’єру мудрої притчі «Віл та осел при яслах».

Знайома всім різдвяна історія про Немовля Ісуса. Мудра притча про доброту і чесність, проте розказана вона зовсім по-новому, адже мало хто знає, про що думали і що робили двоє друзів, які стали свідками справжнього дива. Друзі ж ці – віл і осел.

Виставу «Віл та осел при яслах» у Львівському театрі імені Лесі Українки поставив переселенець із Донецька – режисер Євген Чистоклетов.

Через війну Євген Чистоклетов змушений був покинути рідний Донбас і оселився у Львові. Тут заново знайшов себе. Нині режисер працює у Першому українському театрі для дітей та юнацтва, а тепер співпрацює і з театром імені Лесі Українки.

У роботу Євген Чистоклетов взяв оповідання французького автора Жюля Сюперв’єля «Віл та осел при яслах». Твір перекладено спеціально для вистави, тому цей матеріал вперше з’явиться на український сцені.

Сцена з вистави «Віл та осел при яслах»

Хочеться також особливо звернути увагу на цікаву сценографію та розкішні костюми, над якими працювала талановита художниця Олена Зотова. Сценічне вирішення вистави вона не прив’язала до конкретного етносу, а швидше реалізувала наше уявлення про шопку і вертеп.

«Є якийсь натяк на певний фольклор, тому що це все ж різдвяна тема, одночасно і українське, і класичне, і навіть біблійне», – розповідає Олена Зотова.

Вистава «Віл та осел при яслах» для сімейного перегляду.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Сторінка з історії книгарні НТШ

17. 01. 2016

Часом варто підводити очі на будинки, повз які проходиш, на назви вулиць, якими пролягає щоденний маршрут з дому – на роботу, на меморіальні таблиці, що висять десятки років. Чому? Бо за ними часто ховається цікава і незнана історія, яка змушує змінити ставлення до звичних буденних речей і побачити своє місто новим.

Книгарня Наукового товариства ім.Т. Шевченка у Львові

Книгарня Наукового товариства ім. Т. Шевченка, що поселилася на проспекті Шевченка 8 (колишній вулиці Академічній) має особливу історію. Про це свідчить меморіальна дошка, що розміщена на фасаді будинку. Ось, що на ній можна прочитати: «У цьому будинку протягом 1892-1898 року знаходилося Наукове товариство імені Т. Шевченка, засноване у 1873 році».

Сьогодні тут розміщена книгарня НТШ, а ще 120 років тому, вело активну діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Меморіальна дошка на проспекті Т.Г. Шевченка 8 — Меморіальна дошка на проспекті Шевченка 8

Заснувала його небайдужа до культури і науки національно свідома інтелігенція у відповідь репресіям, яким піддавалося українське друковане слово. Організація виникла під назвою Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка, і обрала собі за мету: «Вспомагати розвою руської (малоруської) словесності». Згодом діяльність фокусується на науці, на перевагу культурно-просвітницьким питанням.

Приміщення на проспекті Шевченка 8 пов’язане саме з другим етапом розвитку Товариства, коли воно реорганізовується у виключно наукову установу, як підґрунтя для майбутньої Академії наук України. Тоді діяльність Товариства розгортається у трьох напрямках: філологічному, історично-філософічному та математично-природописно-лікарському. Розпочалася організація бібліотеки і музею НТШ. З 1892 р. виходив головний друкований орган товариства – “Записки НТШ”. Головою організації був Юліан Целевич (1892-93), а з 1893 на цій посаді – Олександр Барвінський.

Портрет Михайла Грушевського. Художник В.Косінов

1894 року до Львова переїжджає Михайло Грушевський. За три роки він очолює НТШ. Будинок на Академічній 8 служив Товариству до 1898, тож пам’ятає і Михайла Сергійовича. Саме за його головування закріплюється академічний статус Товариства, великого розмаху набрав випуск численних серійних і монографічних видань, розпочато створення музеїв, бібліотеки та архівів.

Тоді на Академічній 8 знаходилася адміністрація “Літературно-Наукового Вістника” а також музей.

Діячі НТШ та інша інтелігенція у 1898 р «Учасники з’їзду українських письменників з нагоди 100-річчя виходу в світ «Енеїди»

1898 року професор хірургії Павло Пелехін подарував 80 000 корон Товариству на наукову працю. За ці гроші було придбано кам’яницю на вул.Чернецького 26 (сучасна вул. Винниченка), у якій далі діяло НТШ, мало друкарню, а згодом переплетню.

Що ж до історії самої будівлі на Академічній, то з 1912 року в лівій частині приміщення почав функціонував один з найстарших львівських кінотеатрів, з радянських часів і до сьогодні він відомий львів’янам під назвою «Київ».

Вітрина книгарні НТШ на проспекті Т.Г. Шевченка 8 у Львові

Сьогодні книгарня на проспекті Шевченка 8 – корисне місце для тих, хто цікавиться науковою, довідковою та художньою літературою, адже тут багатий вибір книг різних українських видавництв та справжня наукова атмосфера з більше ніж 120-літньою історією.

Олена ВИСОКОЛЯН

Джерела:

Брія Блессінг та її друзі на концерті “Світло” (відео)

17. 01. 2016

14 січня 2016 року, в приміщенні EVENT HALL KIHO (проспект В’ячеслава Чорновола, 2) відбувся сольний різдвяний концерт Брії Блессінг «СВІТЛО».

Хоча місце для Різдвяного концерту, на якому звучали пісні та колядки про Бога, було досить незвичним, але глядачі, що зібралися в приміщенні EVENT HALL KIHO, дуже гарно сприймали сценічне дійство.

У виконанні Брії прозвучали пісні знайомі з дитинства та улюблені мільйонами: “Вона з’явилася в ночі”, “Тиха ніч” (“Silent Night”), “По всьому світу”, “Земле радій” (Joy to the World/Unspeakable Joy), “Чи знала Ти, Маріє” (Mary, Did You Know?), “Спи, Ісусе, спи”, “The Prayer”, “На небі зірка ясна засяла”, “Jingle Bells”, “Go Tell it on the Mountain”,” Oh, Holy Nigh”t, “Let it Snow”, “Зозуленька”.

До концерту Брії долучився Остап Панчишин (Лідер поп-рок групи «Патриція») та її друзі і фіналісти проекту «Голос країни. Перезавантаження» В’ячеслав Рибіков та Aняня Удонгво.

Довідково: Брія Блессінг – українська співачка американського походження, композитор, переможниця проекту «Люди Львова-2015» у номінації «Співачка року». Стала відомою в Україні після участі в четвертому сезоні талант-шоу «Голос країни» (команда Святослава Вакарчука). Учасниця проекту «The Ukrainians».

Американська українка працює в жанрах: поп, рок-н-рол, джаз, фолк. В репертуарі присутні європейські, американські, авторські композиції, а також українські народні пісні та пісні Квітки Цісик.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Дві коляди – два символи, або чому в Радянському Союзі боялися Різдва

16. 01. 2016

“Ви таки зуміли зберегтись. У цьому Ваша сила”, – такими словами Василь Стус зустрів групу колядників на засніжених вулицях Львова у 1972 р. Найкраща інтелігенція зібралася того року, щоб вшанувати українські традиції, щоб своїми співами прославити народження дитятка Божого, щоб підтримати одне одного у важкій боротьбі з “червоною чумою”… Через декілька днів їх було покарано, вони поплатилися своєю волею. Здавалось, що українська коляда вже ніколи не буде лунати на вулицях, проте 1989 р. у Львові знову зібралися представники інтелігенції, котрі заколядували на повний голос…

Група колядників у помешканні Олени Антонів, що фотографуються перед вирушенням на вулиці міста. Фото 1972 р.

Ініціатором проведення вертепу у Львові стала дисидентка Олена Антонів. У її домі (вул. Спокійна, 13) проводилися не тільки репетиції Різдвяної коляди, тут знаходили тимчасовий притулок люди, котрі поверталися з ув’язнення.

Учасники коляди проводять репетицію. Сфотографовані, зліва направо: 1 – Любов Попадюк; 2 –невідома; 3 – поет Василь Стус; 4 – лікар Олена Антонів; 5 – психолог Михайло Горинь.

Колядники в помешканні Олени Антонів. На фото: перший зліва – Михайло Горинь, на дивані, сидить в солов’яному капелюсі Мар’ян Гатала, перед ним, в капелюсі та гримі Стефанія Шабатура.

Славнозвісна коляда 1972 року

Під час вертепів організатори намагалися не привертати до себе значної уваги з відомих причин, тому прогулювалися містом пізно вночі, відвідуючи, в основному, своїх же побратимів. Колядники, таким способом, намагалися показати свою українську ідентичність та шану своїм рідним традиціям. Крім того, вони зуміли заколядувати 250 рублів. Ці гроші вони планували скерувати на допомогу тодішнім політв’язням.

Спецповідомлення КҐБ УРСР першому секретарю ЦК КПУ Петрові Шелесту про новорічні вертепи дисидентів Львова та Києва (документ зі справи “Блок”, архів ГДА СБУ).

Проте, радянські спецслужби не забарилися. Протягом 12-14 січня у всіх учасників коляди були проведені обшуки, а декого з них навіть ув’язнено: “за виготовлення, розповсюдження, зберіганнія літератури наклепницького характеру, участі у вертепах, ворожому ставленні до радянської соціалістичної системи”.

Насправді рух дисидентів, який щоразу ставав сильнішим, псував імідж держави, яка якраз готувалася до святкування 50-тої річниці створення СРСР. Тому спецслужби були особливо пильні, вистежуючи кожного, хто б міг напередодні святкування хоч якось зіпсувати репутацію наддержави. Імперська влада, також, намагалася демонстративно показати, що буде карати всіх, хто якимось чином не підкорятиметься ідеалам радянської пропаганди, за якою релігія не вписувалася в систему державотворення.

Радянський антирелігійний плакат 1929 р.

В Радянському Союзі навмисно проводилось нівелювання такого поняття як релігія. Табу накладалося на святкування всіх церковних празників, наприклад, на Різдво всі мали обов’язково працювати. Замість звичних колядок складали інші, на комуністичний лад:

“ Добрий вечір тобі, вільний пролетарю!
Нова радість стала, яка не бувала:
Довгождана зірка волі в Жовтні засіяла.
Де цар був зажився, з панством вкорінився,
Там з голотою простою Ленін появився!”

Парад Вертепів 1988-1989 рр., Львів. Автор фото: Михайло Курило

Переодягнені львів’яни беруть участь у вертепі. Автор фото: Михайло Курило

Ідеально витиснена ідеологема не допомогла встояти ще недавно могутній імперії, в середині 1980-р. стало відчутно, що СРСР доживає свої останні дні. Користаючиси цим, у січні 1989 р. на вулиці Львова знову вийшли колядники, проте, цього разу їх було набагато більше.

Львівський вертеп 1989 р. Автор фото Михайло Курило

Якщо уважно переглянути фотографії коляди 1972 р. та коляди 1989 р., то чітко можна відчути атмосферу, яка тоді панувала. Якщо у першому випадку пронизує щирість та відвага, то в другому – спокій та впевненість.

Наталія ДАНИЛІВ

Список використаної літератури:

Григор’єва О. Червоні колядки. Як СРСР міняв Ісуса на Леніна. [Електронний ресурс] / Історична правда // Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/01/5/106843/
Гриців М. Арештована коляда, або Погром 12 січня 1972 р. [Електронний ресурс] / Історична правда // Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/01/12/13866/
Голубєв О. Ім’я Бога має бути забуте на всій території СРСР. [Електронний ресурс] / Credo // Режим доступу: http://www.credo-ua.org/2013/05/83058
Інформаційний ресурс Центр міської історії Центрально-Східної Європи: http://www.lvivcenter.org/uk/

«Empty Trash, або спалюємо сміття» в Першому українському театрі для дітей та юнацтва

16. 01. 2016

Тиждень, що минає, подарував нам цікаву та дуже неоднозначну прем’єру вистави «Empty Trash, або спалюємо сміття» Першого українського театру для дітей та юнацтва. 13 та 14 січня 2016 року, в театрі (вул. Гнатюка, 11) вперше побачила світ ця театральна постановка українського драматурга, нашої сучасниці, Тетяни Іващенко.

Важко зрозуміти чому театр, який останні роки демонстрував серйозний професійний ріст і тішив глядачів дуже цікавими постановками, звернувся до відверто слабенького драматичного матеріалу. Примітивний сюжет та погано вималювані образи компенсувалися хіба чудовою роботою професійного колективу театру.

Події в комедії «Empty Trash» відбуваються в приватному «Центрі психології та рольових ігор». На сцені проходить “рольова гра”, участь в якій беруть люди зі своїми проблемами, болями, збоченнями та “мухами”. Нібито завдання гри очистити себе і позбутися свого внутрішнього сміття.

Можна довго сперечатися стосовно доцільності, актуальності чи виправданості цієї постановки, можна безкінечно довго заперечувати чи перекручувати очевидні речі, але… краще один раз побачити і скласти власну думку.

Сцена з вистави «Empty Trash, або спалюємо сміття»

Над постановкою працювали:

Режисер-постановник Володимир Борисюк
Сценографія Андрій-Стефан Паньковський
Пластика Ольга Сємьошкіна
Балетмейстер Людмила Пернепесова
Костюми Віоліна Даренська
Художник зі світла Світлана Коренькова
Асистент режисера Людмила Пернепесова

В головних ролях грають:

Шеф Василь Когут, Олександр Чешеров
Шериф Василь Баліцький, Ігор Гулюк
Елвіс Василь Василик, Михайло Понзель
С’юзен Богдана Бончук, Наталія Мазур
Елен Лариса Діденко, Олена Крилова
Софія Ірина Кухарська, Тетяна Максимюк
Росана Оксана Бачинська, Христина Сапа

Ористарх БАНДРУК

Чому першого короля Русі назвали Данилом?

15. 01. 2016

До Данила не було Данила. Таким тавтологічним зворотом можна охарактеризувати ситуацію довкола імені правителя Галицького і Володимирського князівств Данила Романовича. Адже до нього ніхто з Рюриковичів такого імені не носив. Після нього: траплялося, але він був першим, хто “ввів моду” на це ім’я. Звідки в Рюриковичів виникає традиція найменування синів саме таким іменем і куди спроба відповісти на це питання може завести, зараз побачимо.

Король Русі Данило Романович. Фото з www.uamodna.com

Чи існує зв’язок між Північною Сирією часів ІV – V століть та Галицько-Волинським князівством? З точки зору логіки, цей контакт уявити собі досить важко. Вони знаходять в різних площинах як в хронологічному, так і територіальному плані. Але історія інколи дозволяє собі бути алогічною, або такою нам видаватись. Й зважаючи на цей нюанс, спробуємо поглянути, чому ж ці території таки пов’язані. Розглянемо це на основі зв’язку, який утворився між сирійським монахом-аскетом та правителем Галицького і Володимирського князівств. Тепер про кожного по черзі.

У V столітті на території сучасної Сирії виникає вкрай специфічний вид аскетизму, який сьогодні відомий під назвою стовпництво. Суть цієї аскетичної практики полягала в тому, що монах-аскет більшу частину свого життя проводив на високому (або не дуже) стовпі. Зі стовпа він повчав учнів, звідти спілкувався з тими, хто до нього приходив. Це був особливий вид усамітнення і зосередження на молитві.

Першим до цієї практики вдався, як вважається, Симеон Стовпник, який у 423 році зійшов на стовп. Він користувався великим авторитетом серед віруючих. Багато людей прибувало аби послухати його, а інколи до нього звертались за порадою навіть впливові правителі. Пізніше у нього з’явились учні: преп. Іоанна, преп. Симеона Стовпника Молодшого, преп. Аліпія і преподобного Даниїла. Останній нас цікавить найбільше, адже саме він і є одним з головних винуватців появи цієї статті.

Вежа у Столп'є (Холмщина). Зверху знаходилась капличка. Фото з https://uk.wikipedia.org — Вежа у Столп’є (Холмщина). Зверху знаходилась капличка. Фото з https://uk.wikipedia.org

Є всі підстави вважати, що першого коронованого монарха на Русі, тобто Данила Романовича, назвали саме на честь цього монаха-аскета. В період правління Данила про Даниїла Стовпника вже знали і навіть, як виглядає, вшановували культ цього святого. Можливо, на його честь навіть називали міста: йдеться про літописні Cтолп’є та Данилів.

Вежі-стовпи у Кам'янці (Берестейська область) і в Белавіно (Люблінське воєводство) — Вежі-стовпи у Кам’янці (Берестейська область) і в Белавіно (Люблінське воєводство)

Так виглядає, що на честь цього святого Данило Галицький збудував монастир. Це був перший на Русі монастир в його честь. В Галицько-Волинському літописі під 1268 повідомляється, що місцем розташування цієї сакральної споруди був Угровськ, що на Західній Волині. Місто, на жаль, по-сьогодні не ідентифіковане й існує лише на папері та у здогадках науковців.

Кам'янецька вежа на малюнку Наполеона Орди. Фото з https://uk.wikipedia.org — Кам’янецька вежа на малюнку Наполеона Орди. Фото з https://uk.wikipedia.org

Якщо ж йти далі за літописом, натрапляємо на факт про “абата з Гори Святого Даниїла” Григорія, який брав участь у посольстві Данила до Риму у 1264 році. Якщо тут йдеться про той самий монастир, то він міг мати досить вагомий статус і вагу у зовнішній і внутрішній політиці Данила. На підкріплення цієї думки, наступний фрагмент з літопису: під 1259 роком є запис, що Данило “созда град Угореськ і поставі в немь піскупа”. Таким чином, не виключено, що для нас сьогодні нічого не означає місто, яке для короля Данила могло значити дуже багато.

Варіанти реконструкції комплексу у Столп'є. Фото з http://forum.zamki-kreposti.com.ua — Варіанти реконструкції комплексу у Столп’є. Фото з http://forum.zamki-kreposti.com.ua

На імовірну популярність стовпництва як аскетичної практики на Русі, вказують і наступні аргументи. У Холмі, який був столицею держави Данила Галицького, вчені вже віднайшли і досліджують достатньо велику кількість башт-стовпів. Якісь з них стоять на самоті, інші поруч з монастирями. Тут одразу напрошується паралель з баштами-донжонами, військово-оборонними спорудами, характерними для тих часів. Але в світлі останніх знахідок, від цієї думки мабуть можна відмовитись. Скажімо, на верхньому ярусі однієї з таких башт, що знаходиться у Столп’є, що під Холмом, було знайдено залишки келії. З іншого боку, є відомості, що в XV столітті у цій вежі жив “піп Вавіла”. Ці аргументи вказують радше на сакральне, а не військове значення об’єктів.

Польський хроніст Ян Длугош (1415 - 1480). Фото з https://uk.wikipedia.org — Польський хроніст Ян Длугош (1415 – 1480). Фото з https://uk.wikipedia.org

Раз-по-раз зустрічаємо і ряд інших цікавих згадок в літописах. Так, в оповіді про побудову Холму, знаходимо дані про високу вежу, яку зводили в центрі міста. Хроніст Ян Длугош, описуючи прихід Данила в Люблін, подає наступну характеристику: “Він, прийшовши в Люблін, захоплює як замок, так і місто…і забирає всю землю Люблінську і будує у Середньому замку круглу вежу…”. А як вам такий уривок з Галицько-Волинського літопису, коли під час військових дій в Любліні, князь Конрад Земовитович, відчуваючи небезпеку, “..вибіг на стовп до монахів з боярами своїми і слугами…”. Очевидно, всі наведені фрагменти підтверджують не просто наявність на Русі уявлень про стовпників, але й їх немалу популярність. Так виглядає, що шанував стовпників і Данило, який у 1223 році, перед однією з битв, “…поклонився Богу і святому Симеону…”. Відтак, це наштовхує на думку, що Даниїл Стовпник дійсно міг бути патроном князя, який, швидше за все і був названий на його честь.

Печатки з зображенням Даниїла Столпника. Фото з dspace.nbuv.gov.ua

Імена тоді давали, опираючись на кілька традицій. Перша з них: називати на честь святого, день якого припадав на час хрещення немовляти. Другий: іменем святих, яких вшановували або в день народження дитини, або на протязі одного-двох тижнів від дня народження. Найімовірніше, друге і мало місце в випадку з Данилом Галицьким. Отака незвичайна історія короля, який “зійшов зі стовпа” на престол.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

Майоров А. О происхождении имени и уточнении даты рождения Даниила Галицкого. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/xmlui/bitstream/handle/123456789/58415/30-Mayorov.pdf?sequence=1
Стовпництво // Українська релігієзнавча енциклопедія. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://ure-online.info/encyclopedia/stovpnytstvo
Стовпництво як вид християнського аскетизму // Кіріос. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://kyrios.org.ua/literature/articles/2863-stovpnitstvo-jak-vid-hristijanskogo-asketizmu.html

«Місто-сад» Кастелівка або де заможні міщани тримали своїх «коханок»

15. 01. 2016

У 80-х роках XIX ст. у провідних архітекторів Львова з’явився задум організувати на околиці міста дільницю, забудова котрої відповідала б концепції «Міста-саду», де б поодинокі вілли були оточені пишними зеленими насадженнями. Таким чином повинен був сформуватись невеличкий затишний елітний район, ім’я котрому повинно було бути «Кастелівка».

Проект плану забудови Кастелівки з позначенням на ньому усіх 64 вілл, які планувалося тут звести. Проект 1889 року

«Аве, ті що йдуть на смерть вітають тебе», – так, на думку Адама Краєвського, у XIX ст. могли б вітатися жителі південно-західних околиць Львова, що носили назву «Байки» або ж «На байках». Тепер тут розкинувся Франківський район Львова, а ще 150 років тому, це передмістя мало сільську забудову з хатами із солом’яним перекриттям та дерев’яним плотом замість огорожі. Життя цієї ділянки міста було неначе законсервоване в часі, частково чому сприяла закритість Байок від іншого світу. Зокрема південною межею даного передмістя був Вулецький став з його розливами, східною – фільварок домініканців, на півночі протягалось Городоцьке кладовище, а західну сторону огортали Кульпарківські болота. А єдиною гордістю «байчан» у ті часи були їхні дівчата, які славилися своєю красою серед усіх львів’ян.

Одне з найдавніших зображень Кастелівки. Фото 1894 року

Життя цього «Дикого Заходу» Львова докорінно змінили у 1880-х рр. два славетні львівські архітектори Іван Левинський та Юліан Захаревич. В енергійних будівничих з’явився задум втілити у Львові нову на той час урбаністичну концепцію «Міста-саду». Оптимальною ділянкою для реалізації цього плану стали саме «Байки». Причин цьому було кілька. По-перше, місцевість мала досить цікавий та привабливий ландшафт, що не міг не привабити архітекторів. По-друге, замкнутість цього району та його заболоченість робила вартість землі тут нижчою, а ніж в інших частинах міста. До того ж, архітектори тоді помилково вирішили, що «Байки» знаходяться достатньо віддалено він основної частини міста, і загальна розбудова Львова не стане на заваді реалізації їхньої будівничої концепції.

План міста Львова 1895 року, на якому Кастелівка позначена як окрема зелена зона міста

Рішення було прийнято, тож архітектори викупили частину земельних ділянок, які охрестили окремим ім’ям «Кастелівка». Ця назва не була випадковою. Походить вона від родини італійських будівничих Кастеллі, які були одними з численних ентузіастів, що приїхали в кінці XVI ст. розбудовувати понищений численними пожежами Львів. Уже в кінці XVI ст. родина Кастеллі володіла маєтком в районі сучасної вулиці Сахарова, котрий на мапах позначався під назвою «Кастелівка». І хоча маєток Кастелівка не був в межах новоствореної архітекторами дільниці, та назва їм все одно припала до душі.

"Магдуся" школа ім. Марії Магдалени. Звідси починалася Кастелівка. Фото кінця XIX ст. — “Магдуся” школа ім. Марії Магдалени. Звідси починалася Кастелівка. Фото кінця XIX ст.

Забудову Кастелівки вирішено було розпочати зі східного краю Байок. Відправним пунктом стала так звана «Магдуся» – школа Марії Магдалени споруджена 1883 на перехресті сучасних вул. С. Бандери та Чупринки. Основною віссю для Кастелівки стала вулиця «На Віллах» (Котляревського). До наших днів зберігся проект забудови та облаштування дільниці Кастелівка (Plan sytuacyjny Kastelówki), на котрому візуалізовано увесь задум Захаревича та Левинського. Згідно з проектом тут було заплановано спорудити 64 вілли та ще кілька допоміжних будівель, котрі б мали забезпечувати самостійне функціонування цього «Міста-саду». Природною окрасою цієї ділянки мав бути став Собка (очевидно колишній Вулецький став), котрий на плані позначений як дві розділені водойми.

Собків став - природна окраса Кастелівки, що зимою перетворювався на ковзанку. Фото 1910 року — Собків став – природна окраса Кастелівки, що зимою перетворювався на ковзанку. Фото 1910 року

Очевидно, що реалізація плану архітекторів здійснювалася досить стрімкими темпами. На плані 1890 року Кастелівка уже позначена як окремішній від Байок район Львова. А вже на плані 1895 року вона виділена в окрему зелену зону міста. Нерухомість в цьому районі в той час була найдорожчою у Львові. Але на жаль, ідею про «Місто-сад» не вдалось таки до кінця реалізувати.

Собків став в час свого осушення. На його фоні помітно уже чиншові кам'яниці, що заполонили Кастелівку, замість віл. Фото 1930-х рр. — Собків став в час свого осушення. На його фоні помітно уже чиншові кам’яниці, що заполонили Кастелівку, замість віл. Фото 1930-х рр.

Поки Захаревич з Левинським забудовували східну частину Байок, за західну взявся підприємець Антоні Франц, який відкрив гіпсове підприємство братів Франців та сприяв прокладенню нинішньої вулиці Коновальця. Однак, на відміну від Кастелівки, забудова так званої Францівки (так звалася західна частина Байок) здійснювалася переважно не віллами, а чиншовими кам’яницями. Місцеві «байчани», не витримуючи натисків з обох сторін, взялись за стрімкий продаж власних земельних ділянок. Вже в перше десятиліття XX ст. Байки мали зовсім інше обличчя, ніж ще кілька десятиліть до того. У 1907 році сюди від Центру прокладено трамвайну лінію, після чого нерухомість в цьому елітному районі вдвічі впала в ціні. В міжвоєнний період припинив своє існування став Собка, на місці котрого зараз стадіон «Львівелектротрансу».

Кастелівка. Вілла на вул. Котляревського 27, в котрій в міжвоєнний час містилося радянське консульство. Фото 30-х рр.

А тепер про коханок. Особливістю прекрасних віл, збудованих на Кастелівці, було те, що їхні власники давали їм власні імена, наприклад «Марія», «Евуся», «Марта», «Юлієтка», «Яга». Відтоді й з’явилися чутки, що назви ці виникають не спроста, а насправді заможні міщани зводять вілли для своїх коханок і будівлі називають саме в їхню честь. Та це, не більше ніж всього лише міські чутки й легенди. Давати віллам імена було модою серед заможного міщанства кінця XIX – початку XX ст.. Та й імена вілл були не тільки жіночі. Зокрема, була вілли «Гражина», «Спокійна», «Подолянка». До речі, на фасадах багатьох збережених до нашого часу вілл можна побачити їхні назви, для чого лиш варто прогулятись по цьому, і досі затишному куточку міста, котрий однак так і не став «Містом-садом».

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Krajewski Adam. Lwowske przedmieścia.— Lwów: Towarzystwo miłośników przeszłości Lwowa, 1909
Що приховують львівські вілли? // http://www.lvivpost.net/lvivnews/n/27489
Котлобулатова І. На Костелівці, за Новим Світом // http://postup.brama.com/000715/119_10_1.html
Львів непопсовий. Вулицею Набєляка-Котляревського // http://haidamac.org.ua/2013/01/ln-nabielaka/
Гупало Г. Невідомий Львів: Кастелівка, палац Сосновського та вілла на «Хресті» // http://lviv.vgorode.ua/news/dosuh_y_eda/250578-eklektychna-kastelivka-i-budynok-zamok
Інтернет-портал www.lvivceter.org

Щорічний різдвяний проект Уляни Горбачевської «Мозаїка» запрошує поціновувачів (відео)

15. 01. 2016

В рамках щорічного різдвяного проекту Уляни Горбачевської «Мозаїка» 15 Січня о 20.00 в гарнізонному храмі апостолів Петра і Павла (вул.Театральна 11) відбудеться концерт «Музика Віри і Надії» за участі зірок європейського фріджазу!

З цієї нагоди учасники проекту зустрілися з представниками медіа. На запитання з журналістів відповідали: Уляна Горбачевська – голос (Україна), Петрас Вішняускас- саксофон (Литва), Клаус Кугель – перкусії (Німеччина), Крістіан Рамонд – контрабас (Німеччина), Домінік Вішняускас -труба. флюгельгорн (Литва), Остап Сливинський – голос (Україна).

Також разом з зірками у проекті «Мозаїка» співатимуть діти, учасники зимової щорічної студії автентичного співу від проекту «Мозаїка»:Уляна Бондарець, Меланія, Лука і Ярина Олещуки, Ярина Терлецька, Ярина Здирко, Марічка Вербяна, Ярина Олещук.

На концерті в імпровізаціях звучатимуть давні духовні наспіви, автентичні коляди, щедрівки, вінчування, архаїчні тексти Різдва.

«Тема Різдва– багата на образи і асоціації, тож може органічно об’єднувати в собі дуже різне: від суворо-аскетичних духовних наспівів до джазових мотивів. Тут є місце і сакрально-драматичному, і народно-карнавальному. Духовні наспіви, коляди, вінчування, тексти, музичні теми – це неначе шматочки кольорової смальти, з яких ми будемо складати мозаїку Різдва. Попри підготований матеріал і вибудовану внутрішню структуру цілого, музика в великий мірі буде творитись тут і зараз – інтуїтивно, імпровізаційно. І це є можливим завдяки унікальній чутливості і віртуозності всіх виконавців. Це продукт співтворення.” – розповідає Уляна Горбачевська.

До речі, потрапити на концерт можна абсолютно безкоштовно. То ж не пропустіть нагоду, бо наступної доведеться чекати цілий рік.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Як львів’янин душу дияволу продавав, або «Найганебніший людський вчинок за всю історію міста…» (відео)

14. 01. 2016

В матеріалах судової справи це охарактеризували як “найганебніший людський вчинок за всю історію міста…”. У 1641 році, кримінальний суд Львова звинуватив у богохульстві монаха Альберта Вироземського. Що ж він вчинив? Він уклав договір з дияволом, яким віддавав своє тіло разом з душею. Проте що змусило його піти на такий крок? І чому Юрій Андрухович звернувся саме до цієї постаті в одному зі своїх творчих проектів?

Ранньомодерний Львів. 1618 рік.

Бернардинський монастир на пластичній панорамі Львова Я. Вітвіцького.

Почалось усе з того, що Вироземський, маючи намір стати монахом (перебуваючи у новіціаті), викрав у настоятеля Бернардинського монастиря, де він тоді жив, печатку і підробив документи, що він є священником і може здійснювати таїнства шлюбу, сповіді, причастя і хрещення. Зразок для підробки він також вкрав. Користуючись фальшивкою, він почав їздити по селах довкола Львова й правити там службу. Попри те, що було відомо близько десятка таких епізодів, проте згодом, вдалося довести лиже один такий випадок.

Бернардинський монастир у Львові. ХІХ століття.

Коли фальшивку викрили, лжесвященник почав ховатись, проте бернардинці схопили його та помістили до монастирського карцеру. Церковний суд, з огляду на те, що він не був духовною особою, передав справу до лавничого суду міста, де за світським законодавством йому загрожувала страта, що очевидно й спровокувало подальші події.

Бернардинський монастир у Львові. Сучасне фото.

Альберт вирішив укласти угоду з дияволом (цирограф). На стіні своєї в’язниці він кров’ю написав: “Я своєю кров’ю ставлю підпис і піддаюсь під владу князя Люцифера. Взамін за це прошу двадцять років життя, після чого він має право взяти мене з душею і тілом. Згідно з цим контрактом, зрікаюсь Бога і Матері Божої. Цей контракт підписую з Вегліком, який винесе мене з в’язниці. На підтвердження підписуюсь власною кров’ю і віддаюсь під владу всім Дияволам, зобов’язуюсь їм служити та їх прославляти. Вони повинні мені дати все, що поребую. Я їм буду служити, передаю за цим контрактом душу Веглікові Боруті й усім іншим, за що прошу звільнити мене з в’язниці цієї ночі…”. Коли наглядачі зранку побачили угоду, вони не повірили що Вироземський написав її і лише оглянувши тіло, побачили слід на пальці, з якого він брав кров для написання тексту. На одному з судових засідань, Вироземський описав зовнішній вигляд та постать загадкового Вегліка. Молодий хлопець, за його словами, до в’язниці приходив просто через стіну. Спочатку, він намовляв Альберта заперечувати звинувачення, згодом запропонував вчинити самогубство.

Приклад тексту угоди з дияволом. XVII століття.

Суд визнав Вироземського винним у богохульстві і у підробці документів. Диявол не допоміг нещасному. Його спалили на площі Ринок, як вважається, на місці, де зараз стоїть фонтан зі скульптурою Нептуна.

Площа Ринок. Нептун. Сучасне фото.

Ратуша перед 1826 роком, малюнок Єжи Глоговського

У наш час, за цей призабутий епізод львівської історії взявся Юрій Андрухович. У 2008, він написав оповідання про Альберта, а у 2013-му, виникла ідея театрально-літературно-музично-мультимедійного перформенсу “Альберт, або Найвища форма страти”. Згодом, виставу виконали на кількох фестивалях і у лютому 2014 повинен був розпочатись тур кількома містами, проте вистава відбулась лише в Івано-Франківську. У травні 2014 історія про Альберта дійшла і до Львова. Сам автор описував її так: “Вистава — про те, що хоч як продаватимеш свою душу, все одно продешевиш… Теми покарання, репресій, гріха переплітаються, і маємо надію, що тут, у цьому природному середовищі, ця історія оживе…”. Це вистава-виклик, мистецька провокація з елементами імпровізації, де враховуються настрої публіки і самих акторів, є місце для експериментів, а в глядача – для роздумів та переосмислення.

Юрій Андрухович під час львівського виконання «Альберта»

Фрагмент виконання перформенсу у Івано-Франківську у лютому 2014.

https://youtu.be/33va61qfEZA

Намагаючись врятувати себе від смерті, Вироземський лише зробив її неминучою. Людина у відчаї здатна здійснити найбільш відчайдушний крок. І хоч Альберта стратили, проте він подарував нам один з найбільш загадкових і містичних епізодів в історії Львова, який і сьогодні надихає, дивує і змушує творити.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела

Козицький А., Білостоцький С. Кримінальний світ старого Львова. – Львів, 2001.
Федоляк І. Альберта спалили у п’ятницю (Режим доступу: http://zbruc.eu/node/33830)
Андрухович Ю. Перемир’я. Альберт (Режим доступу: http://tsn.ua/analitika/peremir-ya-albert-333635.html)
Козирєва Т. У Львові представили виставу за оповіданням Юрія Андруховича (Режим доступу: http://m.day.kiev.ua/uk/article/kultura/koli-ozhivaie-istoriya)

Фотографії старого Львова

Перша леді львівського джазу

Історія львівського «алло», або чи телефонував до Львова цісар

Де наші предки набивали собі синці або ковзанки старого Львова

Як львів’яни пірнали в ополонки, або Водохреща по-львівськи (відео)

Де знайшла смерть «людина-муха», або у гостях у «мами» Теличкової

Як вишколені у Львові інтелектуали козакам кілт приміряли

Червона кам’яниця на Залізняка, або школа, яка «врятувала поляків»

Городоцький цвинтар та пошуки могили митрополита Ангеловича

Як цісар у Львові гостював

«Віл та осел при яслах», або філософська притча у Львівському театрі імені Лесі Українки

Сторінка з історії книгарні НТШ

Брія Блессінг та її друзі на концерті “Світло” (відео)

Дві коляди – два символи, або чому в Радянському Союзі боялися Різдва

«Empty Trash, або спалюємо сміття» в Першому українському театрі для дітей та юнацтва

Чому першого короля Русі назвали Данилом?

«Місто-сад» Кастелівка або де заможні міщани тримали своїх «коханок»

Щорічний різдвяний проект Уляни Горбачевської «Мозаїка» запрошує поціновувачів (відео)

Як львів’янин душу дияволу продавав, або «Найганебніший людський вчинок за всю історію міста…» (відео)

Популярні статті:

Вепр на фасаді: Таємниця єдиного «кабанячого» будинку у Львові

Рецепти 12 страв на Святий вечір

Вулиця, що з’явилась раніше за Львів. Історія у десяти зображеннях

Топ-10 найвідоміших храмів Львова

Усик в Маямі подарував Джошуа вишиванку (відео)

Найпопулярніші статті:

Храми Львова на 11 офортах початку ХХ ст. Ванди Коженьовської

Історія авіакатастроф у Львові

Вже бачили наші відео?