додому Блог сторінка 584

Третю книжку з серії “Львів po polsku” під назвою “Знак якості” презентували у Львові

Третю книжку з серії "Львів po polsku" під назвою "Знак якості" презентували у Львові
Третю книжку з серії "Львів po polsku" під назвою "Знак якості" презентували у Львові

23 січня 2016 року в приміщенні Центру міської історії Центральносхідної Європи (вул. акад. Богомольця, 6) відбулася презентація третьої книжки з серії “Львів po polsku” під назвою “Знак якості” Ксенії Бородін та Іванни Гонак.

Львів – виняткове місто, що вдячно пам’ятає своїх будівничих, зберігаючи їхні підписи на одвірках брам, на кахляних килимах сходових кліток, у різнобарвних вітражах та металевих склепіннях. Усюди – від покривок каналізаційних люків до елітних мармурів, від решіток на підвальних вікнах до храмових скульптур і фресок – можна віднайти назви підприємств та прізвища митців як своєрідні знаки якості. Кожен з них у міру можливостей і талантів творив Львів своєї мрії, власним іменем гарантуючи високий рівень виконаної праці.

 Третя книжка з серії "Львів po polsku" під назвою "Знак якості"
Третя книжка з серії “Львів po polsku” під назвою “Знак якості”

“Книга з якою ми вас сьогодні хочемо познайомити – це частина більшого проекту . Вже багато років ми займаємося польськими написами і першопочатково ми дуже мріяли і хотіли замахнутися на енциклопедію польських довоєнних написів у Львові. Тільки що «енциклопедія» це дуже серйозно звучить тому ми всі ці написи, які зберегли і фото задокументували поділили на шість частин і сьогодні ми раді вам показати тертю частину.

Частина перша – «Ім’я дому та інші написи» побачила світ у 2012 році і ми там торкалися найближчої для кожної людини теми – до написів, які збереглися у житлових будинках. Тобто у будинках, де досі мешкають, або століття тому мешкали люди і залишали по собі певні такі пам’ятки. Не тільки класичні написи виробників, про які ми говоритимемо сьогодні, але й, наприклад, оголошення, що стосувалися оренди квартири, або просто переліки мешканців.

Друга книга, яка з’явилася рік пізніше – це «Львів на повсякдень» і ця книга вже торкалася інституцій та організацій, товариств, які присутні в житті кожної людини, починаючи зі школи, через банки, освіту, бізнеси аж до відпочинку.

Плануємо ще три і «Діалог з Богом», і «Таємниці монограм», а також інші плани. Це все вже є зібрано, але ще потребує опрацювання. Тому ми не гаючи часу випускаємо цю і працюємо далі.” – розповіла Іванна Гонак на презентації.

Презентація третьої книжки з серії "Львів po polsku" під назвою "Знак якості"
Презентація третьої книжки з серії “Львів po polsku” під назвою “Знак якості”

Анонсувавши третю книжку «Знак якості», Ксенія Бородін розповіла кілька цікавих історій про людей чиї імена в минулому символізували якість та які долі чекали на них та їхні родини.

“Наша третя книжка – «Знак якості», присвячена написам, які залишали виробники задля того, щоб задекларувати якість своєї праці. Це могли бути сигнатури, тильди, клейма, підписи виробників. Хтось залишав підписи тільки одним словом, наприклад, прізвище, але це прізвище вміщав в довжину півтора метри, а хтось міг написати ціле рекламне оголошення, яке складалось з понад двадцяти слів. В деяких написах є навіть помилки, але ми намагалися не тільки проаналізувати безпосередньо виробничі підписи. Ми хотіли також за ними побачити людські долі і кількома історіями ми хотіли би поділитися з вами зараз.

Перша історія – «Історія народження». Львівські написи часами поєднують в собі такі речі, які здавалося б зовсім непоєднувані на перший погляд. Скажімо кахлину у львівському під’їзді на підлозі і виникнення чи народження всесвітньо відомого бренду. Поєднує цю історію в собі засновник фабрики – Йозеф Гартмуд. Гартмуд пішов на роботу у будівництво ще зовсім молодим хлопцем без освіти, але він був надзвичайно наполегливий, працездатний і його кар’єра просувалася дуже швидко і вже у 1790 році він мав фабрику з виробництва порцеляни, кахлів, плиток.

Тим не менше, він завжди прагнув вдосконалення і експериментував. Шукав як покращити технологічні процеси, а також якість своєї продукції. В такий спосіб він проводив хімічні експерименти. Зокрема, змішував графіт з глиною і запікав їх. Для плитки це не було придатним, але це було надзвичайно корисним відкриттям, бо поклавши цей стержень у дерев’яну обгортку він запатентував олівець і в такий спосіб йог сини отримали у спадок вже дві фірми – фабрику, яка виготовляла плиточки, а також фабрику, яка виготовляє олівці «Koh-i-Noor» – досі відома і надзвичайно потужна фірма.” – розповіла зокрема авторка Ксенія Бородін гостям презентації.

Іванна Гонак та Ксенія Бородін на презентації третьої книжки з серії "Львів po polsku" під назвою "Знак якості"
Іванна Гонак та Ксенія Бородін на презентації третьої книжки з серії “Львів po polsku” під назвою “Знак якості”

Також письменниці висловили подяку спонсорам, завдяки яким книжка побачила світ, а зокрема Генеральному консульству Республіки Польща, та туристичному бюро «Квант». До слова, на презентації був присутній Генеральний консул Республіки Польщі з питань культури у Львові Мар’ян Орліковський.

“Я хочу підкреслити одну річ – дуже гарно звучить «Львів по-польски», але бачимо прізвища з різних національностей, бо багатством Львова було те, що тут кожен зміг знайти свій напрямок. І цим відрізнявся Львів від різних міст у світі. Можливо тут вони не були найбагатшими людьми, але вони були завжди горді і завжди індивідуальні. Тут у Львові зародилася традиція пишності собою. Львів був для кожного індивідуальною столицею культури. Таким і залишився.

Зараз у Львові, той дух каменю , дух міста, який записався у всіх цих написах і каменях , домах дуже подобається людям. І сьогодні молоді люди , які живуть у Львові вони горді Львовом. І якщо раніше відбивали всі написи, то зараз вони знову прикріплюють ці речі.” – сказав консул та подарував квіти авторкам книги.

Генеральний консул Республіки Польщі з питань культури у Львові Мар’ян Орліковський дарує квіти Іванні Гонак та Ксенії Бородін
Генеральний консул Республіки Польщі з питань культури у Львові Мар’ян Орліковський дарує квіти Іванні Гонак та Ксенії Бородін

Серед гостей презентації можна було побачити багатьох львівських істориків та львовознавців, екскурсоводів і просто мешканців міста, котрі люблять його історію. Тому другою частиною презентації стало жваве обговорення не тільки самої книги, але й питання охорони та збереження історичних знаків на будинках та вулицях міста.

“Це велике щастя жити в місті, де ти можеш бачити написи з інших епох. Чому є таке велике зацікавлення Львовом? Моя особиста теза – «Львів помирився зі своєю історією». Це дуже для мене великий феномен, як для історика спостерігати.  Я дуже добре пам’ятаю 90-ті роки, я дуже добре пам’ятаю злам, який стався в районі 2000-них років. Нове покоління, яке прийшло, перестало дивитися на Львів, тільки як на місце роботи. Адже всі ми присутні тут пам’ятаємо, як на Різдво та Пасху 70 %  жителів Львова їхали додому, тобто за межу цього міста. Ситуація змінилася, і це означає, що прийшли нові люди, котрі цінують те що вони мають і завдяки вам, і вашій книзі вони будуть відкривати нове місто і будуть бачити як його можна досліджувати.

Я хочу нагадати шановній публіці, що спільно з інститутом на Богомольця, Львівський університет проводив дослідження. Наприклад, з жителями, котрі живуть в будинках центральної частини міста. Просто, коли ви вишукуєте ці написи прошу пам’ятати, що певний період часу їх спеціально знищували тому що, це є свідчення того, що, можливо, колись квартиру доведеться повертати назад тим, хто там жив.

Львівський історик і журналіст, Ігор Лильо на презентації третьої книжки з серії "Львів po polsku" під назвою "Знак якості".
Львівський історик і журналіст, Ігор Лильо на презентації третьої книжки з серії “Львів po polsku” під назвою “Знак якості”.

І там був ще один момент, про який також у нас люблять цнотливо мовчати, по тій причині, що науковці нашого університету говорили, що люди, які жили в квартирах починаючи від 44-року, нащадки не дуже хотіли йти на контакт. Я принаймні з такими речами досить часто зустрічався.
А вже тепер, коли знищують ці речі – це пояснюється, як на мене, дуже простими приземленими речами. По-перше, є група людей, так звані «антиквари», які цим займаються і багато цих речей можна знайти зараз в Києві. Це я точно знаю, бо ці канали є достатньо відомі.

Друге – Я би вже аж так не нарікав постійно на владу, бо цю владу вибираємо ми, бо всі ми ходимо на вибори.

І третій момент – коли ми зараз говоримо про відновлення цих речей, я би не казав, що це певна мода на те, щоб це мати. Це щось більше, оскільки достатньо відкрити газету в якій продається помешкання і ви знайдете там написи, які я ніде в світі не зустрічав, тільки у Львові: «Продаю польський люкс» чи «Продаю австрійську квартиру». Що, коли ти працюєш з іноземцями, в них викликає такий самий шок , як «Маршрутка на Санта-Барбару». Тому ці написи мають певну додану вартість і маклери коли працюють з такими будинками, то дуже часто клієнтам наголошують, що «тут ще австрійська цегла в середині стоїть». Так що зберігаймо їх, бо це теж підвищує загальну капіталізацію міста.” – поділився своїми думками львівський історик і журналіст, автор ексклюзивних екскурсійних маршрутів, Ігор Лильо.

Довідково:

Ксенія Бородін – кандидат філологічних наук, доцент, професор Міжнародної кадрової академії, викладач Українського католицького університету та Прикарпатського інституту ім. М. Грушевського МАУП.

Іванна Гонак – гід-екскурсовод Львовом, викладач Прикарпатського інституту ім. М. Грушевського МАУП, успішно захистила кандидатську дисертацію з економіки туризму.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Пасіка в палаці, або ж палац Туркулів-Комелло

Цікаво, чи здогадуються студенти Львівського ветеринарного університету, що їм випав шанс навчатись в справжньому неоготичному палаці, який півтора століття тому був одним із улюблених місць світських посиденьок. Мова іде про непримітну з дороги будівлю за адресою вул. Пекарська 50а, в котрій сьогодні розміщується кафедра технології виробництва продукції дрібних тварин Ветеринарного університету, хоча історично ця споруда відома під назвою палац Дідушицьких або ж палац Туркулів-Коммелло.

Палац Туркулів-Комелло. Фото 1910-1914 рр.
Палац Туркулів-Комелло. Фото 1910-1914 рр.

Історія палацу починається набагато раніше, ніж історія згаданого університету, але щодо точної дати його побудови точаться суперечки. Дослідники розходяться у двох датах: 1810 рік та 1841-1843 рр.. Яка ж причина розбіжності в датуванні майже в тридцять років сказати важко. Очевидно, що 40-ми роками XIX ст. датовані перші згадки про палац. Хоча на планах міста Львова від початків XIX ст., на місці палацу, уже нанесена якась будівля, котра в плані збігається з обрисами палацу. На тих же планах поруч будівлі розташовується впорядкований сад. Врахуємо ще той факт, що першим власником палацу вважається Генрик Дідушицький, котрий народився 1795 року. Тому більш ймовірним є, що він почав володіти палацом у 1840-х роках, а не в п’ятнадцятирічному віці. Розібравши всі факти, правдивим видається припущення, що в 40-х рр. XIX ст. палац для графа Дідушицького постав, очевидно, в ході перебудови, на місці більш давнішої будівлі.

Внутрішній інтер'єр палау Туркулів-Комелло. Фото 1920-х рр.
Внутрішній інтер’єр палау Туркулів-Комелло. Фото 1920-х рр.

Більшість джерел наголошують, що вже в 1842 році палац дістався вдові графа Дідушицького. Однак, тут має місце певна плутанина фактів, оскільки Генрик Дідушицький помер аж в 1845 році, тож палац його дружині дістався ще за його життя. Плутанину в датах ми відкидаємо, оскільки є свідчення, що в 1844 році власниця палацу, Теодозія Дідушицька, відкрила на ставі в палацовому парку купальну. В той час було досить популярне місце для відпочинку, і купальня користувалась шаленим попитом. На свята та у неділю відвідувачі могли насолодитись ще й живою музикою, яку грав оркестр біля купальні.

Палац Тукркулів-Комелло до перебудови. Фото першої пол. XX ст.
Палац Тукркулів-Комелло до перебудови. Фото першої пол. XX ст.

Наступною власницею палацу стала Феліція Комелло. Як описує дослідник Мєчислав Орловіч, ще сто років тому, коли палацом володіла графиня Феліція Комелло, її садиба була вкрита ґонтом і виглядала як справжній приміський маєток. Після графині Комелло палац змінив ще кілька власників, зокрема ним володіли роди Туркулів, Мейєрів, Полетилів, аж поки у 20- роках XX ст. він не став власністю Євгена Батицького.

"Міс Польща" Софія Батицька, донька останнього світського власника палацу Туркулів-Комелло Генрика Дідушицького. Фото 1930 року
“Міс Польща” Софія Батицька, донька останнього світського власника палацу Туркулів-Комелло Генрика Дідушицького. Фото 1930 року

Євген Батицький був звичайним галицьким адвокатом, проте його донька, Софія Батицька, актриса театру і кіно, у 1930 році стала першою володаркою титулу «Міс Польща». У тому ж році вона додала до своєї колекції титули «Віце-міс Європи», а на наступний рік ще й «Міс-Парамаунт». Однак, на цьому її зіркове життя завершилось. Акторського успіху в США, куди вона емігрувала, їй так і не вдалось досягти, тож заробляти на життя Софії доводилось викладанням іноземних мов. На старості років колишня зірка опинилась у домі для пристарілих, де і померла у 1989 році, забута усіма. Цікаво, що в 1931 році конкурс «Міс Польща» не проводився саме через Батицьку, яка вивезла з собою до США почесну корону, заявивши, що вона і так найгарніша дівчина у цілій Польщі.

Палац Туркулів-Комелло після часткової перебудови. Фото 1960-х рр.
Палац Туркулів-Комелло після часткової перебудови. Фото 1960-х рр.

Після Батицьких, у 1937 році, будівлю палацу було передано під потреби факультету ветеринарії медичного університету. Після цього здійснено перебудову даху, в ході котрої він набув свого сучасного вигляду. Зазнав перебудови і внутрішній інтер’єр палацу, котрий було підлаштовано під аудиторії.

Палац Туркулів-Комелло після перебудови даху. Сучасне фото
Палац Туркулів-Комелло після перебудови даху. Сучасне фото

Не витримав випробування часом і парк палацу. Від нього, зокрема, залишився лиш ріденькій сквер, в котрому тепер ще й міститься пасіка університету. Став, де колись була розкішна купальня, засипано.

Проект реставрації палацу Туркулів-Комелло та прилеглої території. Автор проекту Остап Готь
Проект реставрації палацу Туркулів-Комелло та прилеглої території. Автор проекту Остап Готь

До речі, існує досить цікавий проект реставрації палацу та прилеглого парку, автором котрого є молодий архітектор Остап Готь. Проект є досить привабливим, однак розроблявся він як дипломна робота студента, а тому навряд чи найближчим часом можна сподіватись на його реалізацію.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

  1. Ґранкін П.  Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.
  2. Львів непопсовий. Палац Туркулів-Комелло // http://haidamac.org.ua/2010/03/ln-tkpalace/
  3. Палац Туркулів-Комелло // http://www.castle-way.com.ua/2014/04/blog-post_26.html
  4. Палац Туркуллів-Комелло // http://www.travelua.com.ua/lvivshhina/lviv-lvivshhina/vul-pekarska/palac-turkulliv-komello.html
  5. Топ-5 ідей, як покращити Львів: від музею електрифікації до зоосаду // http://tvoemisto.tv/news/top5_idey_dlya_pokrashchennya_lvova_vid_muzeyu_elektryfikatsii_do_zoosadu_65413.html
  6. Інтернет-портал www.lvivcenter.org
  7. Інтернет-портал www.travelua.com.ua

Табаков – мавпа, Гайтана – мавпа, Дзідзьо – мавпа, зрештою, інші теж мавпи

20 січня у ресторані імпровізацій «Грушевський сinema jazz» (проспект Шевченка, 28) відбулося відкриття виставки-продажу дружніх шаржів на селебритиз «Українська МавпаDoll», серед яких лялька Гайтани, Руслани, Осадчої та ін. 

Майстрині створили незвичні образи відомих українців, аби популяризувати мистецтво авторської ляльки. Об’єднання лялькарів та художників, а це – Лана Малкова-Мостова, Катерина Кирилова, Оксана Весна, Олена Цілуйко та Саша Лозинська-Ярошевич, засноване у Львові в липні 2015 року. Метою клубу є поширення та піднесення мистецтва авторської ляльки не лише в Україні, а й за її межами. Мисткині впевнені, що мистецтво ляльки не дає чітких відповідей, проте ставить відверті питання. На виставці можна побачити кількадесят унікальних експонатів, прототипами яких є знані українці.

«На таємному зібранні мистецької секти LADin CLUB п’ятеро жінок вирішили сотворити невідому науці мавпаdoll. Вони пішли шляхом експерименту. І хоч мавпа красива, як мавпа, а людина – як людина, мистецтво долає межі», – наголошують організатори.

«Хоча зображення людини в образі мавпи не є новим навіть для українського мистецтва, у тривимірному форматі авторської ляльки наш проект є дебютом. Більша подібність до мавпи чи, навпаки, до людини визначалась кожним автором індивідуально. Я працюю над створенням образу улюбленого письменника Юрія Андруховича. На кого він більше схожий? О, це точно альфа-самець!», – розповідає мисткиня Катерина Кирилова.

З часу відкриття виставки її постійно відвідують “прообрази” мавполяльок і навіть влаштовують фотосесії зі своїми ляльковими двійниками. Так відомому українському співаку Павлу Табакову дуже сподобався…. він сам у зменшеному вигляді. На жаль, на саме відкриття виставки Павло потрапити не зміг, але наступного дня одним з перших завітав у «Грушевський сinema jazz».

Співак Павло Табаков зі своєю мавполялькою
Співак Павло Табаков зі своєю мавполялькою

Експозиція триватиме у «Грушевський сinema jazz» до 20 лютого 2016, або до повного розпродажу мавполяльок.

Ористарх БАНДРУК

Вулиця Олександри Парахоняк, або оперна діва світового рівня

Вулиця Олександри Парахоняк, або оперна діва світового рівня

Одна із затишних вуличок міста Винники носить ім’я української співачки Олександри Парахоняк (1892-1977). Тут на першому поверсі будинку архітектора Є. Еліашевського (тепер № 3) упродовж 1934-1984 рр. мешкала родина Парахоняків.

“Голос легкий, м’який, наскрізь ліричний і нагадує спів соловейка”. “Дуже гарно співає, а грає просто захоплююче”. “Культура співу, дуже сумлінне опрацювання ролей, рівність голосу у всіх регістрах, незабутні піаніссімо, щирість і безпосередність”. – так писали про оперну, опереткову і камерну співачку Олександру Любич-Парахоняк (справжнє прізвище – Парахоняк). Понад двадцять років вона виступала на сцені та концертній естраді, привертаючи до себе увагу європейської публіки і преси. Українські й польські критики із захопленням відзначали її гарний голос, музикальність, інтелігентність та артистичний темперамент у поєднанні з принадою жіночої краси.

Олександра Любич-Парахоняк
Олександра Любич-Парахоняк

Народилася Олександра Парахоняк 14 березня 1892 р. в місті Станіславові у сім’ї залізничного службовця. Дитячі роки майбутньої співачки пройшли в Копичинцях, у Тернополі. З дитинства Олександра полюбила спів і часто виступала з аматорським хоровим гуртком, який провадив її батько – Іван Парахоняк.

У 1905 р. родина переїжджає на постійне проживання до Львова. Тут Олеся бере уроки співу у приватній школі Володислава Баронча. Опісля продовжує освіту у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка, де навчається у класі Софії Козловської.

Свої вокальні студії О. Парахоняк поєднувала з виступами в аматорських виставах, концертною діяльністю як солістка хорів “Боян”, “Бандурист”. Вона часто брала участь у святкових заходах української громадськості, зокрема, у традиційних Шевченківських вечорах, музичних академіях з нагоди ювілейних дат.

Олександра Любич-Парахоняк
Олександра Любич-Парахоняк

Красу голосу, артистичну обдарованість, сценічну привабливість О. Парахоняк гідно оцінили як львів’яни, так і мешканці інших міст Галичини. Перші успіхи окрилили молоду співачку, яка твердо вирішила присвятити себе сцені.

У 1912-1914 рр. О. Парахоняк вдосконалювала майстерність в О. Мишуги, який викладав у Вищій музичній школі ім. Ф. Шопена у Варшаві. Артистка завжди із пієтизмом згадувала свого вчителя: “Це був справді видатний педагог. Попри всі інші прикмети, в нього було золоте серце, особливо для студентів, і зокрема для бідних. Тому студенти любили його, просто обожнювали, слухали та пильно виконували всі його вказівки. Він про своїх вихованців піклувався дуже сердечно, часто допомагав їм матеріально… Саме Олександру Мишузі я завдячую своєю постановкою голосу і тією легкістю, з якою я могла співати.”

Свідоцтво професора Олександра Мишуги про навчання в нього Олександри Парахоняк
Свідоцтво професора Олександра Мишуги про навчання в нього Олександри Парахоняк

Після повернення до Львова (1914 р.) О. Парахоняк продовжила вокальні студії у професора Чеслава Заремби, а сценічну майстерність вдосконалювала під керівництвом Кароліни Клішевської.

У квітні 1917 р. відбувся дебют О. Парахоняк у львівському Міського театру в опереті К. Целлера “Штиґар” (“Der Obersteiger”) в ролі Графині. Тоді ж артистка обрала собі сценічне ім’я – Олександра Любич.

Опісля О. Любич-Парахоняк стала солісткою львівського театру, де виступала з невеликими перервами до 1925 р. як в операх, так і оперетах.

Перебуваючи у Львові, співачка часто брала участь у концертах, в яких виконувала вокальні твори українських і західноєвропейських композиторів, українські народні пісні в мистецькому опрацюванні. Постійно в камерному репертуарі О. Парахоняк були солоспіви С. Людкевича та В. Барвінського, з якими співачку єднала довголітня творча та особиста дружба.

Театральні афіші постановок за участю Олександра Любич-Парахоняк в експозиції історико-краєзнавчого музею міста Винники
Театральні афіші постановок за участю Олександра Любич-Парахоняк в експозиції історико-краєзнавчого музею міста Винники

У ті ж роки О. Парахоняк співпрацювала з театральними трупами товариства “Українська Бесіда”, гостинно виступаючи у музично-драматичних п’єсах і операх (зокрема, вона виконала партії Наталки і Панночки в операх М. Лисенка “Наталка-Полтавка” і “Ноктюрн”, Оксани у “Запорожці за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, Катерини в однойменній опері М. Аркаса).

У 1925-1932 рр. О. Любич-Парахоняк була солісткою Поморської опери (яка давала вистави у Торуні, Ґрудзьондзі й Бидґощі), оперних театрів у Катовицях, Познані.

У репертуарі співачки були партії: Гальки та Графині (однойменні опери С. Монюшка), Маженки та Вандульки (“Продана наречена” і “Поцілунок” Б. Сметани), Аїди (однойменна опера Дж. Верді), Чо-Чо-Сан, Мюзетта й Мімі (“Мадам Батерфляй” і “Богема” Дж. Пуччіні), Мікаели (“Кармен” Ж. Бізе), Маргарити (“Фауст” Ш. Гуно), Анни та Агати (“Вільний стрілець” К. Вебера), Іоланти (однойменна опера П. Чайковського), Суламіф (“Цариця Савська” К. Гольдмарка).

Олександра Любич-Парахоняк — Чіо-Чіо-Сан в опері «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні
Олександра Любич-Парахоняк — Чіо-Чіо-Сан в опері «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні

Варто зупинитись на деяких тогочасних рецензіях. Ось відгук на виступ О. Любич-Парахоняк в опері Дж. Верді “Аїда”: “Голос цієї надзвичайно культурної і музикально обдарованої артистки звучав прекрасно впродовж всієї партії, а її акторська гра, щира, з великим чуттям художньої міри, становила зі співом одну цілість”.

У партії Чо-Чо-сан (опера Дж. Пуччіні “Мадам Баттерфляй”), за словами одного з музичних оглядачів, “артистка зуміла виявити силу свого таланту. Глибока експресія, витончене фразування, виразна дикція чудово поєднувались із сценічною грою; все це творило не просто трагедію японської гейші, а загальнолюдську драму”.

Про втілення Олександрою Любич образу Мікаели (“Кармен” Ж. Бізе) писали, що артистка “поєднувала чарівність і наївність селянки з певною дозою кокетства, створила живу, захоплюючу постать. Тим винесла свою партію з другорядної на перший план, поряд із Кармен і Хозе”.

Сцена з опери Енгельберта Гумпердінка "Гензель і Гретель", де Олександра Любич-Парахоняк в ролі Гретель
Сцена з опери Енгельберта Гумпердінка “Гензель і Гретель”, де Олександра Любич-Парахоняк в ролі Гретель

Таку ж високу оцінку артистка отримала за виконання партії Гальки в однойменній опері С. Монюшка. “За грою п. О. Любич усі слідкували із затамованим подихом – такою правдивою і мистецькою вона була. Міміка й рухи – глибоко переконливі. Чудове сопрано артистки, особливо в ліричних моментах, створювало враження безпосередності, й слухачі майже зливалися з долею бідної дівчини”.

Окремий розділ творчості О. Любич-Парахоняк становлять виступи в жанрі оперети. Серед них: “Циганський барон” та “Лилик” (“Летюча миша”) Й. Штрауса, “Пташник з Тиролю” К. Целлера, “Жайворонок” і “Королева танго” Ф. Легара, “Мікадо” А. Саллівена, “Орфей у пеклі” Ж. Оффенбаха, “Барон Тренк” Ф. Альбіні.

Меморіальний куточок присвячений Олександрі Любич-Парахоняк в експозиції історико-краєзнавчого музею міста Винники
Меморіальний куточок присвячений Олександрі Любич-Парахоняк в експозиції історико-краєзнавчого музею міста Винники

По закінченні контракту з Познанською оперою О. Любич-Парахоняк деякий час виступала в опереті у Любліні. Згодом повернулась до Львова, а невдовзі разом із мамою та сестрами Іриною, Василиною і Ольгою переїжджає до Винник. Тут родина винаймає помешкання у будинку архітектора Є. Еліашевського. Скромних доходів заледве вистачало на прожиття, тому Олександра Парахоняк влаштувалась працювати на тютюновій фабриці. Працювала з усією відповідальністю інтелігентної людини. Сімейні концерти, імпровізовані вистави за участю сусідських дітей були однією з небагатьох окрас її тодішнього життя.

23 лютого 1977 р перестало битися серце Олександри Любич-Парахоняк. Спочила вона вічним сном на винниківському цвинтарі.

Родинний архів Парахоняків зберегли активісти місцевого культурологічного товариства “Спадщина” і невдовзі він започаткував фондову збірку Історико-краєзнавчого музею у Винниках, створеного 1991 року. У наступні роки колекція поповнювалась завдяки надходженням від приватних осіб, які колись знали цю родину. В одному із залів Музею побудована експозиція, присвячена О. Любич-Парахоняк. Тут демонструються документи, фотографії, концертні програми й театральні афіші, нотні видання, особисті речі артистки.

Мар’яна ЗУБЕЛЯК
старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

Джерела:

Стаття побудована на архівних матеріалах з фондів Історико-краєзнавчого музею м. Виники, Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, а також – на рецензіях з українських і польських періодичних видань, що зберігаються у львівських наукових бібліотеках

Де шукати раритети у Львові, або “блошині” ринки сучасного міста

Де шукати раритети у Львові, або "блошині" ринки сучасного міста

У Львові є такі місця, де можна знайти практично все. Ось тобі дитячі іграшки, а ось раритетна література. Тут навіть можна не знати, що шукаєш, а все одно щось прийдеться до смаку: як не унікальний олов’яний солдатик, то рідкісна книга за “смішні” гроші. Найкраще шукати на блошиних ринках, їх у Львові не так багато, і найчастіше – це окремий куточок звичайного ринку, де пропонують цікаві речі ті, хто займається антикваріатом чи букіністикою. Якщо зупинитися в центрі міста, то пошуки краще вести на львівському «Вернісажі» та книжковому ринку біля Федорова.

Раритетні речі на львівському «Вернісажі»
Раритетні речі на львівському «Вернісажі»

Саме тут вже давно «осіли» торговці старовини. Здається, вони торгують не речами, а ностальгією. Ось старі плівкові фотоапарати та об’єктиви до них. Одразу навіюють спогади про власні сімейні світлини, зроблені такою ж технікою. А ось ціла колекція підстаканників, здається з таких ви чаювали в гостях у бабусі? Красивий старий посуд, статуетки, підсвічники, картини. Чого тільки не побачиш у таких вуличних музеях.

«Вернісаж» у Львові на вулиці Театральній
«Вернісаж» у Львові на вулиці Театральній

Для багатьох це стає справою життя, а для когось – хобі. Хтось шукає цікавий сувенір, щоб не везти зі Львова китайських магнітів, хтось видивляється унікальний подарунок, а комусь хочеться просто згадати минуле чи підібратись щось для власної колекції.

На антикварних ринках можна почути багато цікавих історій
На антикварних ринках можна почути багато цікавих історій

Є й ті, хто приходять у такі місця навіть тоді, коли точно знають, що не будуть нічого не купувати, а йдуть просто з цікавості, як у музей. До того ж, тут можна поспілкуватися з дуже цікавими людьми, які готові годинами розповідати про унікальні знахідки, цікаві історії та Львів, якого більше немає.

Торговці старовинних речей на львівському «Вернісажі»
Торговці старовинних речей на львівському «Вернісажі»

«Вернісаж» у Львові – це своєрідна вулична галерея, місце, де можна придбати не тільки картини, а й сувеніри, художні вироби, антикварні речі. Цей ринок, що оселився поруч із театром ім.. М. Заньковецької позаду церкви Преображення, часто радять в туристичних путівниках. Однак, не тільки туристів приваблює це місце, часто тут можна зустріти колекціонерів, які щось обмінюють, купують або ж просто ведуть жваві розмови з продавцями старовини.

Торговці старовинних речей на львівському «Вернісажі»
Торговці старовинних речей на львівському «Вернісажі»

Історія ринку починається від часів перебудови, тоді він розташовувався на місці колишнього дитячого майданчика на перетині Вірменської та Краківської. Згодом мистецький ринок перемістився на вулицю Театральну. З 2008 року тривали спроби знести «Вернісаж», одним з приводів була побудова готелю на його місці. Це викликало обурення громадськості, і знесення вдалося уникнути. А у 2013 році міська рада прийняла рішення про облаштування стихійного ринку, тож тепер він функціонує цілком законно.

Букіністичний ринок біля Федорова у Львові
Букіністичний ринок біля Федорова у Львові

Наступний осередок раритетних речей у Львові – букіністичний ринок біля пам’ятника Івану Федорову. Він функціонує тут 16 років, і за цей час асортимент ринку дещо розширився. Тут можна знайти не тільки вживані книги, а й платівки, касети, колекційні марки, монети, посуд і навіть прикраси. Львів’яни по-різному ставляться до такої зміни, хтось не бажає, аби букіністичний ринок перетворювався на звичайну барахолку, втрачаючи авторитет інтелектуального осередку, а комусь подобається таке різноманіття.

«Це моє улюблене місце у Львові. І не тільки тому, що я люблю старовинні речі. Тут можна пригадати молодість, поспілкуватися з колекціонерами, зануритися в історію. Візьмеш до рук книгу 1900 року, і вже ніби й сам у тому Львові минулого сторіччя. Це особливі відчуття» –ділиться часта гостя букіністичного ринку – колекціонер пані Ольга.

Серед товарів антикварних ринків – старовинний посуд.
Серед товарів антикварних ринків – старовинний посуд.

Пошукати щось рідкісне можна і біля Привокзального ринку, але тут треба більше везіння і уважності, адже поруч із стоптаними кросівками можна знайти оригінальний набір виделок чи справжню глиняну макітру. Це ускладнює пошуки, але й додає азарту. До того ж, можна добряче скинути ціну, якщо вміти торгуватися.

Серед місць для шукачів старовини – ринок «Провесінь» на вулиці Княгині Ольги та ринок «Торпедо» на вулиці Б. Хмельницького. На їх території є маленькі «блошині» ринки, де може пощастити придбати від радянських листівок до вінтажного телефонного апарату.

Такі ринки – це справжня лотерея. Часто тут можна знайти унікальні речі, які стануть експонатом домашнього музею, адже навіть горнятко, виготовлене 40 років тому – це вже історія, вже раритет.

Олена ВИСОКОЛЯН

Джерела:

  1. http://gdebaraholka.com.ua
  2. https://uk.wikipedia.org/

Третє Міське Свято Наливок у Львові в 13 апетитних фотографіях

Третє Міське Свято Наливок у Львові в 13 фотографіях

23 січня 2016 року у подвір’ї Музею ідей (вул. Валова 18А) відбулося 3-тє Міське Свято Наливок у Львові. На Святі на безкоштовну дегустацію наливок та настоянок запрошували: Delicateka, Ресторан “Гридниця” , Ресторація Бачевських – Baczewski Restauracja, Підпільний Кіндрат, Вулик Медовий ресторан, П’яна Вишня, Трапезна Ідей, Наливки зі Львова. Серед професіоналів своїми міцними напоїми хизувалися аматори: Пані Стефа, Львівський кульїнарний клюб «Zdorowja I Spoki’j», Соломії Братах, Оксани Височанської, Анджея Кудліцкого, Ірини Сандуляк.

А крім наливок були наїдки, були співи й веселощі, а також потужне жюрі з крутими журналістами (Ігор Лильо, Олег Онисько, Андрій Чемес, Богдан Куфрик, Андрій Жолоб, Роман Шмідт) та суперовим діджеєм (Юра Середич) у складі для визначення найкращих напоїв. Ведучий дійства – Володимир Беглов.

З подачі волонтера Ірини Миронової на Святі виступав авторський вертеп від Майстерні “Мистецький простір” та актора і бійця АТО Романа Кривдика. Колядували на авто для санчастини 58 окремої механізованої бригади.

Вертеп від Майстерні "Мистецький простір" та актора і бійця АТО Романа Кривдика
Вертеп від Майстерні “Мистецький простір” та актора і бійця АТО Романа Кривдика

Завдяки Ірині Масленіковій і всій спільноті Страви Файних Господинь, які влаштували під час свята міні-ярмарок домашніх закусок відвідувачі не залишилися голодними, адже змогли просто на місці придбати недорогі закусочки.

А смаколики господинь з проекту «Шкварка» – соуси, шкварочки, паштет, маринований язик з томіжьо і домашнє вуджене сальце – були не тільки смачними, а й милували око гостей.

Організаторами забави витупили – Клуб Галицької Кухні/Klub Kuchni Galicyjskiej/Galician Cuisine Club та Музей Ідей (Museum of Ideas).

Наталка СТУДНЯ

Львівські пасіки, або найсолодша частина міста

Львівські пасіки, або найсолодша частина Львова

Хоч наша держава посідає перше в Європі і четверте в світі місце по виробленню та експорту меду, ми мало знаємо про виготовлення цього продукту. Наші предки були знаними бджолярами у всьому Старому світі. Їхню продукцію експортували ще в 16 столітті до Італії, Австрії, Німецьких земель.Галичина в ті часи була одним з центрів європейського бджільництва.

Яків Іванович Бровар. Пасіка. 1903 рік
Яків Іванович Бровар. Пасіка. 1903 рік

Бджільництво в людській історії відоме з давніх часів. Ще у древньому Єгипті займались цим промислом. В Європі одними з перших пасічників були мешканці острова Крит, бджільництво тоді називали мінойським ремеслом. Греки зброджений напій з меду почали вживати раніше за вино.

На Русі бджільництво починає свій шлях(принаймні той, який можна прослідкувати) з 10 століття. Історики говорять, що слов’яни найдосконаліше з поміж усіх оволоділи майстерністю пасічників. Варто згадати що батьком раціонального рамкового бджільництва є українець Петро Іванович Прокопович.

Пам’яттник Петру Прокоповичу селі Пальчики Бахмацького району Чернігівської області.
Пам’яттник Петру Прокоповичу селі Пальчики Бахмацького району Чернігівської області.

 До нього, бджіл розводили в колодах, а щоб добути мед бджолину сім’ю доводилось знищувати. Прокопович розробив рамковий вулик. Який в рази полегшував роботу на пасіці і дозволяв слідкувати за розвитком бджолиної сім’ї.

У Галичині в 15 столітті існувало два види пасік: природні та домашні. Природні – це такі, де бджіл розводили в дуплах дерев. Домашні ж пасіки розташовувались на території двору чи бджолярського господарства. А такі також були в ті часи, комахи мешкали в колодах (перші версії вулика) «стояках» чи «лежаках».

Кам’яниця Шимоновича (площа Ринок 15)
Кам’яниця Шимоновича (площа Ринок, 15)

Найбільшими пасіками Львова, в пізньому середньовіччі, володіли два львівські вірменські роди Шимоновичі та Бернатовичі. Вони, починаючи з 16 століття, заклали на околицях міста великі бджолярські господарства, що починались у той час в районі де сьогодні вхід у лісопарк Погулянку.

Кам’яниця Бернатовичівська (площа Ринок, 8).
Кам’яниця Бернатовичівська (площа Ринок, 8).

Ці пасіки дали назву цілій місцевості у Львові – «Пасіки». Частини сучасних районів Личаківського та Сихівського. Вулиця Пасічна свою офіційну назву отримала в 1871 році, тоді вона називалась «Пасічна дорога» і простягалась до місця, де нині знаходиться перехрестя з вулицею Медової печери.

Галичани були любителями звеселяючих напоїв з меду. Бджолиний мед переварювали з горілкою(якої до речі виготовлялось дуже мало у Львові) і закопували в діжках у землю(щоб діжка не трісла, бо обручі могли не витримати). Львівські городяни мали виключне право на виробництво і продаж горілки в радіусі 3-ьох миль від центру міста.

Вулиця Пасічна. Львів. Фото взято з uk.wikipedia.org
Вулиця Пасічна. Львів. Фото взято з uk.wikipedia.org

Бортництво (лісове бджільництво) розведення бджіл в бортях проіснували на території Галичини до кінця 19 століття. Так у селі Тур’є на Львівщині наприкінці 19 століття налічувалось 4.5-5 тисяч бджолиних роїв.

Наприкінці 40 років 19 століття в Галичині фіксується спад бджільництва. В 1847 році на 5 засіданні галицького господарського товариства піднімалось питання про занепад бджільництва краю.

Причини занепаду пов’язували з багатьма факторами: нераціональне господарювання, медова десятина(мед з кожного 10 вулика віддавався власнику землі) проіснувала до кінця 19 ст. та ін.

В 1806 році у Львові була запроваджена посада вчителя бджільництва для майбутніх священників. Ним став Мартін Куральт (професор Львівського університету, масон). Його курс став першим в такому роді на території України. В 1807 році він перевидає посібник, відомого в той час словенського пасічника Антоніна Янші «Трактат про роїння бджіл».

Герб міста Перемишляни. Львівська обл.
Герб міста Перемишляни. Львівська обл.

Бджільництво у Львові та на Львівщині загалом було важливою складовою сільського господарства. Тогочасна преса неодноразово піднімала різноманітні питання з цієї сфери, зокрема про економічно вигідне ведення самого господарства. Етнографи, Білявський, описували безліч пасік і різноманітних способів ведення бджолиного господарства в Галичині.

На 1857 році в Перемишлянах було засновану бджолярську школу, яка стала однією з перших не тільки на території Галичини, але й у Європі. Глибоке коріння бджільництва у цих краях засвідчує герб міста на якому зображено вулик.

У Львові проходить фестиваль «Свято меду» та багато інших культурних заходів, де представлені вироби народного господарства та ремісників і все це важко уявити без пасічників та їхньої продукції.

 Максим СЕРЕДА

Джерела.

  1. Ярослав Пастернак. Галич / Енциклопедія українознавства : Словникова частина : в 11 т. / Наукове Товариство ім. Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк ; Львів : Молоде життя, 1954–200
  2. Історія Львова. У трьох томахІн-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України . — Львів : Центр Європи, 2006.
  3. http://lnu.edu.ua/slavistyka/n55/025.pdf

В Музеї Михайла Грушевського презентували фільм

В Музеї Михайла Грушевського відбулася презентація фільму

У п’ятницю, 22 січня 2016 року, у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул.І.Франка, 154) відбулася презентація документального фільму «Галицька весна української ідеї», присвяченого 150-річчю від дня народження Михайла Грушевського.

Тарас Каляндрук та Марія Магунь
Тарас Каляндрук та Марія Магунь

Презентував фільм режисер та сценарист картини Тарас Каляндрук, який розповів, що спонукало його до зйомок та чому у фільмі зроблено акцент саме на львівський період життя та творчості Михайла Грушевського, який припадає на 1894-1914 рр.

Консультантами фільму під час зйомок були Михайло Гнатюк, Іван Сварник та Марія Магунь, які також виступили під час представлення картини.

Марія Магунь
Марія Магунь

Заслужений працівник культури, директор Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові Марія Магунь розповіла про те, як відбувалися зйомки у музеї та наголосила, що 2016 рік проголошено роком Михайла Грушевського і дуже важливим є те, що у музеї він розпочався презентацією фільму саме про львівський період життя вченого.

Михайло Гнатюк
Михайло Гнатюк

Доктор філологічних наук, професор кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства ЛНУ ім.І.Франка Михайло Гнатюк зауважив, що символічно, що фільм про Михайла Грушевського презентується саме 22 січня, у День Соборності України, адже ця непересічна особистість уособлює собою українське єднання. Розповів про передумови приїзду вченого до Львова у 1894 році, як викладача на кафедру історії України Львівського університету, а також про відносини двох Геніїв українського народу – Михайла Грушевського та Івана Франка.

Іван Сварник
Іван Сварник

Кандидат історичних наук, голова Археографічної комісії Наукового Товариства ім.Шевченка Іван Сварник повідав про Михайла Грушевського, як творця модерної української нації, про учнів його Львівської історичної школи та про найбільшу працю вченого – «Історію України-Руси», написання якої він розпочав у Львові.

Після перегляду фільму усі охочі висловили свої думки з приводу побаченого, обговорили можливості подальшої праці, а також побажали творчого поступу авторові картини в майбутньому.

Софія ЛЕГІН
вчений секретар Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові

«Живий ланцюг» 1990-го року у Львові

22 січня є особливою датою в історії нашої держави. Саме цього дня 97 років тому українські землі, вперше, після багатьох століть роз’єднаності, поєднались в одну державу. І хоча, вже незабаром, їх знову силоміць розділили, та цей день не стерся з пам’яті українців. Доказом цього став так званий «Живий ланцюг» між Львовом та Києвом, що простягнувся зусиллями сотень тисяч, а то і мільйонів людей, у переддень 71 річниці відзначення цієї історичної події.

Мітинг з нагоди підписання Акту Злуки між ЗУНР та УНР в Києві. Фото 1919 року
Мітинг з нагоди підписання Акту Злуки між ЗУНР та УНР в Києві. Фото 1919 року

22 січня, як день, коли відбувалось возз’єднання ЗУНР І УНР, не було випадковою датою. За рік до того, 22 січня 1918 року, Центральна Рада УНР видала свій славнозвісний IV Універсал, що проголошував незалежність Української Народної Республіки. Тож проголошення «Акту Злуки» цього ж числа мало стати символічним святкуванням річниці загаданого Універсалу. Ці події, уже майже 100-літньої давності, бережуть кілька цікавих та маловідомих фактів. Зокрема, ініціатором об’єднання виступала саме ЗУНР, а не УНР, яка контролювала більшу частину українських земель. Про це свідчить той факт, що перші переговори про об’єднання велися представниками ЗУНР ще з урядом Української Держави гетьмана Скоропадського. Також, усім любителям історії відоме фото мітингу на Софійській площі в Києві, яке датоване 22 січням 1919 року. Та чомусь, не має аналогічних світлин зі Львова. Та це і не дивно, оскільки Львів у тих подіях участі тоді вже не приймав, адже перебував під контролем поляків, а столицею ЗУНР на той час став Станіславів (Івано-Франківськ). Цікавим є і факт про юридичну сторону «Акту Злуки». Де-юре, він не проіснував і року, оскільки був денонсований Західною Областю УНР (так тепер звалась ЗУНР) 4 грудня 1919 року, через неузгоджені дії Симона Петлюри.

Учасники "Живого ланцюга" на вул. Стрийській у Львові. Фото 1990 року. Взято з "Історична Правда"
Учасники “Живого ланцюга” на вул. Стрийській у Львові. Фото 1990 року. Взято з “Історична Правда”

Перше ж офіційне святкування дня Соборності відбулося не у 1990 році, а ще в 1939-му. Святкували тоді 20 річницю знакової події в Карпатській Україні. А от в 1990 році відбулося перше масове святкування. І передував цьому святкуванню «Живий ланцюг».

День Соборності 1990 року у у Львові. Фото 1990 року
День Соборності 1990 року у у Львові. Фото 1990 року

Ідея «Живого ланцюга» між містами не була чимось новим, адже за два роки до того подібна акція відбулася в Прибалтиці. Там «живий ланцюг» об’єднав три столиці – Вільнюс, Ригу та Таллінн. Ініціаторами ж повтору такої акцію в Україні були члени Народного руху України, зокрема брати Горині. Ідея не виглядала утопічною, оскільки вже кілька років в УРСР відбувалися різноманітні масові мітинги.

Кілька шеренг "Живого ланцюга" на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з ЦДВР
Кілька шеренг “Живого ланцюга” на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з ЦДВР

Можливо, когось цікавить питання, чому ж ланцюг був 21 січня, а не 22-го. Причина була цілком практична. 22 січня припадало на понеділок, а ось 21-го була неділя. Задіяти таку велику кількість людей у будній день було б неможливо, тож подію і змістили на день. Саме завдяки такій зміні організаторам вдалося залучити, за різними підрахунками, від 500 тисяч до 3 млн українців.

Так званий "вузол живого ланцюга" на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з Укрінформ
Так званий “вузол живого ланцюга” на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з Укрінформ

В 1990 році Україна простягалася не тільки від Львова до Києва, але і далі на Схід, проте організатори акції були реалістами. Якщо в західній частині України ідея підтримувалася майже всіма, то вже навіть на Житомирщині і Київщині ентузіастів було менше. Під час самої акції це проявилось в тому, що у Львові, до прикладу, люди стояли в кілька шеренг, в той час як між Києвом і Житомиром проміжки між людьми досягали 10 метрів. Проте, представники зі східної частини України не були пасивні, і багато делегацій прибуло до Києва, щоб долучитися до акції.

Хоча офіційно «Живий ланцюг» іменувався «між Львовом і Києвом», та починався він не у Львові. Офіційним початком основного «ланцюга» вважалося місто Стрий на Львівщині. Але від нього простягалося ще два «ланцюги» до Івана-Франківська та на Закарпаття. Доєднати до «ланцюга» Івано-Франківськ було важливо, оскільки саме це місто було столицею ЗУНР в 1919 році. Таким чином «живий ланцюг» простягався практично на 700 км.

Учасники "Живого ланцюга" на вулиці Підвальній у Львові. Фото 1990 року. Автор Андрій Книш
Учасники “Живого ланцюга” на вулиці Підвальній у Львові. Фото 1990 року. Автор Андрій Книш
Учасники "живого ланцюга" на вул. Личаківській. Фото 1990 року. Взято з "Територія терору"
Учасники “живого ланцюга” на вул. Личаківській. Фото 1990 року. Взято з “Територія терору”

Акція «Живий ланцюг» відбувалася у ще тоді радянській Україні, та панував на ній вже дух незалежності. Це засвідчувала велика  кількість синьо-жовтих прапорів, що майоріли по всій протяжності «ланцюга». І влада на це змушена була закривати очі. Цікаво, що організатори акції фактично не відчули жодної протидії влади. Свій внесок до реалізації задуму зробили й профспілки, які забезпечили акцію транспортом, який розвозив учасників по трасі, до тих місць де бракувало людей.

Мітинг біля Ратуші з нагоди дня Соборності. Фото 1990 року. Автор Андрій Книш
Мітинг біля Ратуші з нагоди дня Соборності. Фото 1990 року. Автор Андрій Книш

У Львові дана акція завершилася ще й масовим мітингом. Його учасники переживали емоційне піднесення. Лунали розмови про незалежність України. І очевидно не дарма, адже уже за півтора року після «Живого ланцюга» Україна і справді стала незалежною.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

«Живий ланцюг»: Галичина + Київ // http://zbruc.eu/node/31823

“Ланцюг Єднання” у січні 1990 року. Родинні ФОТО // http://www.istpravda.com.ua/artefacts/2013/01/23/109614/#13

Виповнилося 25 років “Живому ланцюгу” між Львовом та Києвом до дня Соборності // http://www.memory.gov.ua/news/vipovnilosya-25-rokiv-zhivomu-lantsyugu-mizh-lvovom-ta-kievom-do-dnya-sobornosti

У 1990 році мільйони ще “радянських” українців побудували “живий ланцюг” від Києва до Львова // http://vikna.if.ua/news/category/politics/2015/01/22/28589/view

25 років тому “живий ланцюг” до Дня Соборності з’єднав Київ та Львів // http://gazeta.ua/articles/history/_25-rokiv-tomu-zhivij-lancyug-do-dnya-sobornosti-zyednav-kiyiv-ta-lviv/605257

Музичні вулиці Львова. Вулиця Михайла Вербицького

Музичні вулиці Львова. Вулиця Михайла Вербицького

Життя й діяльність Михайла Вербицького (1815-1870) – автора національного гімну України, проходили в різних частинах Західної України: народився майбутній композитор на Лемкiвщинi в селі Явірник Руський, вчився у Перемишлі та Львові, кілька років переїжджав з однієї сільської парохії на іншу, а в 1852 р. осів у селі Млини на Яворівщині (тепер – Республіка Польща).

Львів у цьому переліку посідає важливе місце, адже саме у Львові відбувалося становлення Михайла Вербицького як музиканта і громадянина. Вступивши у 1834 р. до Львівської духовної семінарії, він активно займався музикою: керував хором семінарії, опановував гру на гітарі, яка супроводжувала його протягом усього життя. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. Він є автором першого в Україні посібника “Поученіє Хітари”.

О. Михайло Вербицький
О. Михайло Вербицький

У другій половині сорокових років ХІХ ст. Михайло Вербицький звернувся до духовної музики – і в цей період написав повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створив знаменитий великодній концерт “Ангел вопіяше” та інші церковні композиції.

Коли наприкінці сорокових років ХІХ ст. налагодилося активне театральне життя, М. Вербицький поринув і в цю сферу, створюючи музичні номери до українських театральних вистав. Завдяки музиці М. Вербицького ці п’єси здобували велику популярність. У цей час М. Вербицький створив музику до таких вистав як “Верховинці”, “Козак і охотник”, “Проциха”, “Жовнір-чарівник” тощо.

Церква у с. Явірник-Руський (нині - Польща), де народився М. Вербицький
Церква у с. Явірник-Руський (нині – Польща), де народився М. Вербицький

Однак політичні події повернулися так, що 1848-49 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом декількох років М. Вербицький не писав музики до п’єс. У 60-х роках з відкриттям у Львові театру товариства “Руська Бесіда” композитор знову повертається до жанру співогри. Для цього театру М. Вербицький написав побутову мелодраму “Підгіряни”, одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом “Сільські пленіпотенти”, “Простачку”, “В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана”, “Школяр на мандрівці” тощо.

Життєві обставини склалися так, що лише у 1850 році М. Вербицький отримав єрейські свячення. Кілька років йому доводилося переїжджати з однієї сільської парохії на іншу, аж поки 1852 року він не оселився у Млинах, де прожив решту свого життя. В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику.

Отець Михайло Вербицький. Фото кін. 1860-х років. Фонди Музично-меморіального музею С.Крушельницької у Львові.
Отець Михайло Вербицький. Фото кін. 1860-х років. Фонди Музично-меморіального музею С.Крушельницької у Львові.

Останні два приїзди М. Вербицького до Львова 1869 і 1870 рр. були пов’язані з лікуванням в одній з львівських лічниць (у нього був рак). І навіть перебуваючи на лікарняному ліжку, М. Вербицький весь свій час присвячував музиці: давав уроки молодому українському композитору Віктору Матюку, який став першим літописцем життя і творчості о. Михайла Вербицького. Перенесена операція не дала бажаних результатів і 7 грудня 1870 року серце Михайла Вербицького зупинилося. Його поховали у Млинах.

Обкладинка нотного видання "Ще не вмерла Україна" з фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича.
Обкладинка нотного видання “Ще не вмерла Україна” з фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича.

У радянський період ім’я Михайла Вербицького було заборонене саме через гімн “Ще не вмерла Україна” і лише у Незалежній Україні почалося відродження музичної спадщини видатного українського композитора.

У 1992 році вулицю М. Даргомижського, що з’єднувала вулиці Коперника і Степана Бандери, було перейменовано на честь Михайла Вербицького.

Вулиця Михайла Вербицького у Львові, фото 2015 року.
Вулиця Михайла Вербицького у Львові, фото 2015 року.

Ця вулиця з 1888 р. називалася Хшановською на честь Софії Хшановської, дружини коменданта Теребовлі, яка відзначилася мужністю під час турецької облоги міста 1675 року, в часи німецької окупації – Фоґельвайдельґассе, з 1946-го – Даргомижського на честь російського композитора ХІХ століття. Забудови виконані у стилях класицизму і сецесії. Окрасою вулиці є колишня вілла архітектора Людвіка Бальдвіна-Рамулта (Вербицького,4), споруджена за його власним проектом у 1890 р., один із характерних зразків неоґотичної архітектури Львова з елементами мальовничого стилю. Будівля є пам’яткою архітектури (ох. № М-74).

У перші роки ХХІ століття львівське суспільно-культурне товариство «Надсяння» виступило з ініціативою спорудити за доброчинні пожертви у Львові пам’ятник о. Михайлові Вербицькому. Ідею Товариства підтримали як представники громадськості Львова, так і влада. Виконавчий комітет Львівської міської ради 25 січня 2013 року, після попереднього розгляду питання про місце встановлення пам’ятника на засіданнях профільних депутатських комісій та після проведених громадських слухань, ухвалив рішення про встановлення пам’ятника отцю Михайлові Вербицькому у сквері на розі вулиць Михайла Вербицького та Генерала Чупринки. На товариство «Надсяння» цим рішенням було покладено функції замовника на проектування, виготовлення та встановлення пам’ятника. Журі проведеного Всеукраїнського відкритого конкурсу на кращу концептуальну ідею пам’ятника, на який було подано 21 проект, визнало переможцем проект відомих львівських скульпторів Андрія і Володимира Сухорських.

“Наші предки за свої гроші, зароблені важкою працею, будували Народні Доми, читальні «Просвіти», церкви. Ми вирішили продовжити цю славну традицію”, – зазначив голова товариства «Надсяння» п. Володимир Середа.

І ось, 27 грудня 2015 р. на завершення ювілейного року Михайла Вербицького відбулося урочисте відкриття пам’ятника, в якому взяли участь чоловічий хор “Гомін” (керівник Руслан Ляшенко) і мішаний хор товариства «Надсяння» (керівник Володимир Гнідь). В їхньому виконанні прозвучали твори Михайла Вербицького.

Пам'ятник о.Михайлу Вербицькому, 27 грудня 2015 року
Пам’ятник о. Михайлу Вербицькому, 27 грудня 2015 року

Минуло більше вісімдесяти років, як С. Людкевич написав оці рядки, які й сьогодні залишаються актуальними: “Ким є для нас Михайло Вербицький? Яке місце займає він в розвою нашої музики? Оце питання, на які повинна би дати відповідь кожна українська дитина, про що повинні б уже співати горобці на українських хатах. Але, здається, на жаль, не буде зайвим і в цім місці цю справу ще раз коротко з’ясувати. Михайло Вербицький – це перший піонер української музики на Галицькій Україні в 40-х роках минулого століття, себто в часах, коли у нас ще не було ні Лисенка, ні “Запорожця за Дунаєм”…; він є найбільшим нашим після Бортнянського духовним хоровим композитором, творцем хорового стилю в Галичині…

Вербицький є нашим симфоніком, а десяток його т. зв. симфоній (а радше увертюр) – першою талановитою спробою української симфонічної музики в Галичині й на Україні взагалі, тим наріжним каменем, від якого починає творитись ця література.

Станіслав Пилипович ЛЮДКЕВИЧ
Станіслав Пилипович Людкевич

У Вербицькім ми маємо першого галицького плідного оперетиста, якого оперети та мелодрами, числом понад 10, становили у нас відповідник до “Наталки Полтавки” та “Марусі”…

У Вербицькім ми маємо й останнього композитора-гітариста, для якого гітара була фортепіано, який написав кільканадцять зшитків пісень з гітарою і гітарових творів…

Вербицький для нас є не тільки музикою, але також символом нашого національного відродження в Галичині”.

Підготувала Роксоляна ПАСІЧНИК
старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

Джерела:

  1. Володимир Середа, голова товариства «Надсяння»: Гідно вшануймо пам’ять отця Михайла Вербицького http://gorodok-rada.org.ua/node/4938
  2. Прадідівська слава. Українські пам’ятки http://www.pslava.info/LvivM_VerbyckogoVul,215031.html

У день обіймів усі охочі змогли пообійматися з львівськими “зірками” (відео)

У день обіймів усі охочі змогли пообійматися з львівськими "зірками"

Вчора 21 січня 2016 року, в Міжнародний день обіймів, у ТЦ «Скриня», що у Львові вулиці Городоцькій, 179 , всі охочі могли зовсім вільно пообійматися з відомою львівською співачкою Лілею  Ваврін, скрипалем-віртуозом Олександром Божиком, ведучою радіо ФМ Галичина Ерікою Шановною та багатьма іншими відомими львів’янами.

“Обійми зігрівають, надихають, оберігають від самотності. Тому я з великою радістю поділюся шматочком свого тепла з усіма відвідувачами торгового центру”, – розповіла Ліля Ваврін.

Загалом відвідувачі ТЦ “Скриня”  дуже позитивно, не зважаючи на вік, реагували на пропозицію обійнятися. Були тут і львів’яни і приїжджі, і молодь і старші. Всім обійми дарували хороший настрій і посмішку на обличчі.

Міжнародний день обіймів — щорічне свято, що відзначають 21 січня. За традицією, цього дня можна дружньо обіймати навіть незнайомих людей. Свято виникло 21 січня 1986року в Каро (Мічиган), США, у 70-х роках XX століття, сформувавшись в студентському середовищі західноєвропейської молоді, але точні обставини його появи невідомі. Саме в цей день хлопці та дівчата обіймали один одного без жодного інтимного натяку. За своєрідним «повір’ям», під час дружніх обіймів люди обмінюються душевним теплом. Існують і «наукові» обґрунтування корисності обіймів: доброзичливі дотики підвищують імунітет, стимулюють центральну нервову систему, підвищують у крові рівень гемоглобіну, а також іншого гормону – окситоцину, що викликає доброзичливе ставлення до інших людей.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Будівля яка втілила Галичину, або що зображено на головному корпусі Франкового Університету

Колишній будинок Галицького сейму (тепер головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка) окрім своєї утилітарної мети, несе ще й значний пласт більш глибоких смислів. І втілювали їх як скульптури на фасаді, так і цілий ряд елементів інтер’єру. Чимало з нас, проходячи повз будівлю Університету, не звертає на це увагу. А дарма. Адже і у наші дні, полишивши на мить свої буденні турботи, достатньо лише підняти голову, щоб полинути у таємничий світ скандалів, таємниць та символів ХІХ століття.

Проект будівлі Галицького сейму розробив директор львівського міського будівельного управління Юліуш Гохберґер у 1876–1877 рр. Роботи зі спорудження розпочались 1 квітня 1878 р. і основні роботи завершили влітку 1881 р. У липні цього ж року будівлю освятили, а через два місяці в її стінах розпочала роботу чергова сесія сейму. У 1906–1907 рр. архітектор А. Каменобродський керував надбудовою четвертого поверху і розширенням будинку сейму. Галицький сейм займав приміщення до 1914 р., а у 1923 р., туди було перенесено Університет ім. Яна Казимира.

Будівля Галицького сейму.
Будівля Галицького сейму.

За цими сухими фактами ховається складна історія українсько – польських взаємин та державних стратегій Габсбургів у ХІХ столітті. В силу певних обставин, від 70-х рр. ХІХ ст., польський національний рух отримав найсприятливіші умови для свого розвитку. Тому скульптурне оздоблення будівлі було одним з найбагатших у Львові, але й несло в собі цілий ряд символічних елементів. До роботи над ним долучилися Леонард Марконі, Теодор Ріґер, Тадеуш Баронч, Зиґмунт Трембецький, Фелікс Мікульський, Зиґмунт Ґорґолевський.

По обидва боки від центральної осі всередині будинку, на рівні галереї, перед входом до зали засідань, раніше були розміщені дві скульптурні групи, що їх виконав Зиґмунт Трембецький і які, звісна річ, були невипадковими. Вони представляли чотирьох польських і давньоруських правителів: князів Мєшка І та Володимира Великого, які символізували хрестителів українців і поляків, а також короля Казимира III та князя Ярослава Мудрого. Під час Другої світової війни, ці скульптури зникли.

На другому поверсі будинку розташовувалась сама зала засідань Крайового сейму і т. зв. “зала маршалів”. Залу засідань прикрашали полотна відомого Яна Матейка – залу засідань – картина “Люблінська унія”, залу маршалів — “Конституція 3 травня 1791 p.”. Зараз вони знаходяться у Варшаві. В залі маршалків висіли портрети маршалків крайового сейму. Таке оздоблення також було невипадковим і всіляко підкреслювало польський характер того, що відбувалося усередині.

Головна скульптурна група має назву “Опікунський дух Галичини”, і була створена у 1880–1881 рр. скульптором Теодором Ріґером в Італії. У центрі композиції ми бачимо жіночу постать — Галичину, яка простягає руки до розміщених з обох сторін Дністра і Вісли, які символізували українці і поляків. За майстерно виконану роботу він отримав звання почесного члена Флорентійської академії мистецтв. Традиційний для академічного мистецтва характер мають фігури створені Зиґмунтом Трембецьким та Феліксом Мікульським. Вони виконали постаті, які символізують Віру і Справедливість, та Освіту і Працю. Дев’ять левів навколо вінця будинку, що тримали щити з гербами міст королівства Галичини, ймовірно, авторства Тадеуша Баронча.

Отже, в черговий раз проходячи повз будівлю головного корпусу ЛНУ імені Івана Франка, зверніть свою увагу на речі яких ви раніше не помічали. Вони несуть на собі відгомін буремних подій минулих епох і не такі прості як здається на перший погляд.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела:

  1. Вул. Університетська, 1 – головний корпус ЛНУ ім. І.Франка (Режим доступу:http://www.lvivcenter.org/uk/lia/objects/?ci_objectid=293)
  2. Урбаністичні образи (Режим доступу: http://www.lvivcenter.org/uk/uid/)
  3. Uniwersytet Jana Kazimierza we Lwowie (Режим доступу: http://www.lwow.home.pl/ujk.html)

Львівська вулиця, будинки якої починаються з 20 номера

Львівська вулиця, будинки якої починаються з 20 номера

У Львові є дуже багато вуличок та закамарків. І всі вони мають свою особливість. Сьогодні мова піде про одну з них. Якщо піднятися вгору від кінцевої зупинки трамваю № 4 (кільце “Вулиця Мушака”) можна потрапити на вулицю, яка ніби перерізає пагорб. Вона плавно «виходить» з вулиці Іларіона Свєнціцького і простягається над вулицею Василя Стуса.

Кільце "Вулиця 30-річчя Перемоги" (Кільце "Вулиця Мушака"), вересень 1978 р
Кільце “Вулиця 30-річчя Перемоги” (Кільце “Вулиця Мушака”), вересень 1978 р

Це вулиця Юрія Мушака і її особливістю є те, що нумерація будинків на ній починається одразу з 20 номера. Щоправда тут вона не одна така. Трішки далі в неї вливається вулиця Миколи Лемика, яка теж не має початкових номерів.

Вулиця Інститутська (сучсна Мушака), 1950-1960 рр.
Вулиця Інститутська (сучсна Мушака), 1950-1960 рр.

Єдина нумерація будинків для цих вулиць збереглася через те, що всі три (Свєнціцького, Мушака та Лемика) раніше були однією вулицею, яку з 1885 року перейменовували сім разів: Двєрніцького (1885 р.), Голонівська (1941 р.), Двєрніцького (з липня 1941 р.), Бадґассе (1943 р.), Двєрніцького (1944 р.), Інститутська (1946 р.), 30-річчя перемоги (1975 р.). У 1991 році частині великої вулиці змінили назву на честь відомого латиніста, перекладача, педагога Юрія Мушака.

Початок вулиці Мушака. Таблиця на будинку № 20
Початок вулиці Мушака. Таблиця на будинку № 20

Юрій Мушак народився в 1904 році у бойківському селі Брєза. Закінчив гімназію в Долині, згодом навчався у Віденському університеті. Повернушись до Галичини спочатку викладав у Тернопольській гімназії, а з 1939 року працює на кафедрі класичної філології Львівського університету.

Саме Юрій Мушак вперше переклав з давньогрецької на українську мову твори античного байкаря Езопа, а також фрагменти філософських творів Геракліта, “Поетику” Арістотеля, а ще твори Платона та Плутарха. Окрім того був автором підручника з латинської мови.

Юрій Мушак
Юрій Мушак

“Ходяча енциклопедія” – так називали його семінаристи у яких професор викладав грецьку мову та літературу, а ще називали його Гефайстом – на честь бога, якого живив вогонь і який вічно трудився у вогненній кузні, виковуючи із заліза дорогоцінні клейноди. Його унікальна інтелектуальність полягала в тому, що був добре обізнаний з усіма сферами літератури, мистецтва і науки. Не було такого питання, на яке не дав би вичерпної відповіді. Його безмежно любили студенти та й він почувався в їх середовищі просто і невимушено. Мав свою методу викладання, а ще на його заняттях студенти співали латиною в інтерпретації викладача і «диригента» «Розпрягайте хлопці коні».

Помер Юрій Мушак у 1973 році у Львові. Поховали його на 19-му полі Личаківського цвинтаря. На могилі встановлений пам’ятник із чорного габро з бронзовим барельєфом роботи Емануїла Миська.

Тож не дивно, що у 1991 році вулицю, поблизу якої Юрій Мушак проживав з родиною, назвали в честь його імені.

Кам'яниця за сучасною адресою Мушака 22, поч. ХХ ст.
Кам’яниця за сучасною адресою Мушака 22, поч. ХХ ст.

Забудована вулиця у стилях сецесія і конструктивізм та має кілька цікавих архітектурних об’єктів. Одразу ж на її початку звертає на себе увагу будинок з кількома вежами та різними оздобами, серед яких — фреска Божої Матері. Це кам’яниця під номерами 22-24, яка збудована у 1905 році за проектом І.Долинського.

Будинок по вулиці Мушака 22, 2016 рік
Будинок по вулиці Мушака 22, 2016 рік

Будинки №№ 48, 50, 52 (архітектори Г. Заремба та М. Хшановський), побудовані протягом 1913 року в стилі пізньої сецесії, мають неокласицистичний декор, і в їх архітектурних деталях спостерігається зародження функціоналізму, який базувався на відповідності форми споруди її утилітарному призначенню.

У будинку № 48 до 1944 року були адміністративні та житлові приміщення товариства монахів-місіонерів св. Вінсента де Пауло. А поблизу, на сусідній вулиці (тепер В. Стуса, 2), у 1937 — 1939 рр. за їх сприяння розпочато будівництво костелу. Після війни в недобудованій будівлі містилися склади вина. А у 1970-х на його фундаментах збудували спортивний комплекс “Трудові резерви”.

У сусідньому будинку №50 мешкали відомі митці: різьбяр Зиґмунт Курчинський (1886-1953) та архітектор і живописець Вєслав Ґжимальский (1881-1941). Перший — скульптор, який плідно працював з архітектором Альфредом Захаревичем та прикрасив своїми барельєфами багато будинків Львова. Другий- професор Львівської Політехніки , у 1920-х роках викладав “науку художнього оформлення” у Художньо-промисловій школі.

"Химера" на будинку по вулиці Мушака 48, 2016 рік
“Химера” на будинку по вулиці Мушака 48, 2016 рік

Будинки під №№ 48 та 50 оздоблені особливо. Вони прикрашені барельєфами Владислава Яроцького “Химера” (правда більше подібну до грифона) та “Війна” ( в образі екзотичного воїна).

А сам живописець мешкав у будинку під № 52, який належав братам Яну та Стефану Свйонтковським, поруч з санаторієм для душевно хворих, яким керували ті ж брати Свйонтковські.

Терапевтичне відділення 4-ї міської клінічної лікарні, 2016 рік
Терапевтичне відділення 4-ї міської клінічної лікарні, 2016 рік

Будинок санаторію розташований під № 54, в затишному місті на природному підвищенні. Проект передбачав зручний під’їзд до вхідних дверей, також можна було піднятися сходами коротшою дорогою. Тепер у цьому приміщенні терапевтичне відділення 4-ї міської клінічної лікарні.

Скульптура роботи Валентина Подольського, 2016 рік
Скульптура роботи Валентина Подольського, 2016 рік

Перед будинком скульптура роботи Валентина Подольського – юнак, який сидить і тримає в одній руці змію, а в другій – чашу – символ медицини. Скульптуру встановлено у 1970-х роках ХХ ст.

Український Католицький Університет, 2016 рік
Український Католицький Університет, 2016 рік

У верхній частині вулиці Мушака за № 17 (інша адреса Свенціцького 17) розташована будівля Українського Католицького Університету. Це монументальна споруда зведена за проектом львівського архітектора Владислава Дердацького у 1924–1926 рр. як VІІІ гімназія ім. Короля Казимира Великого (в радянський період – середня школа № 14). У середині 1996 р. будинок було передано Львівській Богословській академії, заснованiй у 1928 р. митрополитом Андреєм Шептицьким i відновленій у 1994 р., з 2002 року – університет.

Каплиця Українського Католицького Університету, 2016 рік
Каплиця Українського Католицького Університету, 2016 рік

Будинок гімназії зведений у стилі пізнього модерну. Чотириповерховий, цегляний, тинькований, з трьома ризалітами на головному фасаді. Внутрішнє планування коридорного типу. Центральний ризаліт завершений трикутним фронтоном. Споруда покрита високим чотирисхилим дахом з люкарнами, критим червоною дахівкою.

До будинку примикає каплиця з апсидою і фігурним рельєфом на південному фасаді. Пам’ятка – характерний приклад громадської споруди Львова 1920-х рр.

Закінчується вулиця на підйомі до вулиці Дібровної та коло спуску до вулиці Стуса. Колись тут були садиби львівських міщан, адже близькість парку Залізні Води створювали мальовничу місцину для відпочинку. І сьогодні вуличка залишається ще одним цікавим куточком Львова.

Софія ЛЕГІН

Джерела:

  1. Роксоляна Загайська. Вулиця Юрія Мушака у Львові. http://postup.brama.com/usual.php?what=44675
  2. Ігор Мельник . Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012
  3. Тихон Лещук. Унікальний вчений-енциклопедист http://postup.brama.com/dinamic/i_pub/usual.php?what=23077
  4. http://www.lvivcenter.org/uk/uid/picture/?pictureid=169
  5. https://www.facebook.com/lviv1256/photos

 

 

Перша леді львівського джазу

Перша леді львівського джазу

1930-ті роки, Львів і музика, яка стрімко розвивається. Вподобання публіки змінюються моментально: від ревелєрсів, постановок ревю — до поширення танго, «легких» пісень, а опісля і джазу. Повсюди звучать пісні як польських виконавців (Мар’яна Демара, Стефана Вітаса, Мєчислава Фоґґа), так і українських (Богдана Весоловського, Ореста Курочки, Анатолія Кос-Анатольського).

Із усього музичного розмаїття колективів упевнено виділяються фаворити: суто український «Ябцьо-Джаз» та «Теа-джаз», сформований із артистів, яких війна пригнала до Львова і змусила кардинально змінити уклад свого життя – тут були українці, поляки та переважно польські євреї. Ці два колективи об’єднувала одна жінка – солістка Ірена Яросевич, яка завдяки прекрасним вокальним даним стала одним із символів повоєнної Польщі.

Співачка Ірена Яросевич
Співачка Ірена Яросевич

Ірена Яросевич народилася 12 травня 1917 року в австро-угорському місті Фройденталі (сучасна Чехія) у родині греко-католицького священика Миколи Яросевича, який тоді був капеланом українських січових стрільців в австрійській армії, й Олени з дому Нижанківських. У 1926 р. родина переїжджає до Львова. Середовище, в якому зростала Ірена, вплинуло на вибір професії (братом матері був композитор Остап Нижанківський).

2.Концертний зал Музичного інституту ім. Миколи Лисенка, де навчались учасники «Ябцьо-Джазу»
Концертний зал Музичного інституту ім. Миколи Лисенка, де навчались учасники «Ябцьо-Джазу»

Початок її кар’єри припадає на першу половину 30-х рр. ХХ ст. Ще коли Ірена Яросевич навчалась у Вищому музичному інституту імені М. Лисенка, вона була солісткою «Ябцьо-Джазу» — групи, в яку входили студенти інституту: Богдан Весоловський («Бонді»), Степан Гумінілович, Анатоль Кос-Анатольський. Засновником капели був Леонід Яблонський.

Джаз-капела «Ябцьо-Джаз»
Джазкапела «Ябцьо-Джаз»

За час перебування у «Ябцьо-Джазі» Ірени Яросевич група випустила чимало хітів, найвідоміший із них – «Прийде ще час», опублікований 1937 року (за різними версіями, автором слів пісні був або Б. Веселовський, або ж поет С. Чарнецький).

Композитор Богдан Весоловський, перше кохання Ірени Яросевич, після Другої світової війни емігрував до Канади (помер 1971 р.)
Композитор Богдан Весоловський, перше кохання Ірени Яросевич, після Другої світової війни емігрував до Канади (помер 1971 р.)

Діяльність гурту завершилась у 1938 р. – Б. Веселовський переїхав на Закарпаття, щоби взяти участь у творенні Карпатської України (другою вищою освітою «Бонді» була юриспруденція), а далі вирушив до Відня.

Засновник «Ябцьо-Джазу» Леонід Яблонський, 1942 р. виїхав із родиною до Чехії, 1948-го емігрував до Аргентини, а згодом переїхав у Канаду (помер 1966 року).
Засновник «Ябцьо-Джазу» Леонід Яблонський, 1942 р. виїхав із родиною до Чехії, 1948-го емігрував до Аргентини, а згодом переїхав у Канаду (помер 1966 року).

Після розпаду капели Яблонського джазова кар’єра Ірени Яросевич не завершилася. Німецька окупація восени 1939 року змусила багатьох польських митців із єврейським корінням шукати прихистку на підрадянській частині Галичини. Таким чином 1940 р. до Львова переїхало чимало тогочасних знаменитостей, серед них – Генрик Варс, надзвичайно популярний композитор, який написав музику до багатьох фільмів (наприклад, до кінострічки «Волоцюги» 1939 р., у якій вперше прозвучала його знаменита пісня «Tylko we Lwowie»).

Колектив «Теа-джазу»
Колектив «Теа-джазу»

У Львові Варс заснував музичний колектив «Теа-джаз» (театральний джаз), що поєднував музичні номери з театральними, оперетою, велику роль надавав вокальним виступам. Колектив, що складався із двадцяти однієї особи, сформувався при Львівській філармонії (яка на той час розташовувалася у приміщені театру Скарбека) та виконував такі твори Г. Варса, як «Umówiłemsię z nią na dziewiątą» («Домовився з нею на дев’яту»), «Zakochany złodziej» («Закоханий злодій»), та, безсумнівно, найвідоміший — «Tylko we Lwowie» («Тількові Львові»).

Польський композитор Генрик Варс, керівник «Теа-джазу». По завершенні Другої світової переїхав до США, де від 1954 р.співпрацював з кіностудіями ParamountPictures, WarnerBros., Metro-Goldwyn-Mayer — писав музику до фільмів. Помер 1977 р. в Лос-Анджелесі.
Польський композитор Генрик Варс, керівник «Теа-джазу». По завершенні Другої світової переїхав до США, де від 1954 р.співпрацював з кіностудіями Paramount Pictures, WarnerBros., Metro-Goldwyn-Mayer — писав музику до фільмів. Помер 1977 р. в Лос-Анджелесі.

Разом із Генриком Варсом до Львова переїхав його давній знайомий – відомий у Польщі артист і конферансьє Евґеніуш Бодо і став солістом «Теа-джазу».

Актор, співак Евґеніуш Бодо. Його доля була найтрагічнішою – був в’язнем радянськогоконцтабору, де помер від голоду та виснаження 1943 р.
Актор, співак Евґеніуш Бодо. Його доля була найтрагічнішою – був в’язнем радянського концтабору, де помер від голоду та виснаження 1943 р.

Сюди потрапила й Ірена Яросевич – вона стає солісткою новоствореного «Теа-джазу», обравши псевдонім «Рената Богданська» (на честь Богдана Велосовського – її першого кохання). Солістами гурту також були Ґвідон Боруцький, Альберт Гарріс, Адам Астон та Стефан Боб.

Радянська платівка із записами «Теа-джазу»
Радянська платівка із записами «Теа-джазу»

Успіх колективу був настільки великим, що його неодноразово запрошували на гастролі містами СРСР. У серпні 1940-го «Теа-джаз» гастролював за маршрутом Одеса – Київ – Курськ – Москва – Ленінград – Ярославль – Львів (у Києві Ірена одружилась із солістом гурту Ґвідоном Боруцьким), а у березні 1941-го – Тбілісі – Єреван – Баку – Москва – Свердловськ – Челябінськ.

Виступи колективу активно висвітлювала тогочасна радянська преса. Якщо віртуозність виконавців сумніву не підлягала, то щодо репертуару були доволі серйозні зауваження. Так, у газеті «Вільна Україна» (№131, 06.06.1940) можна прочитати таке: «Як значний недолік у репертуарі джазу є те, що в ньому надто мало радянських масових пісень…Репертуар мусить бути очищений від ресторанних номерів і поповнений новими, радянськими піснями».

Перший чоловік Ірени Яросевич Ґвідон Боруцький
Перший чоловік Ірени Яросевич Ґвідон Боруцький

Останній концерт «Теа-джазу» перед нападом Німеччини на СРСР відбувся 20 червня 1941 р. у Києві. Артисти вже не могли повернутись до Львова. Так закінчилася і львівська сторінка життя української джазової співачки Ірени Яросевич.

Виступ «Теа-джазу» у Тегерані
Виступ «Теа-джазу» у Тегерані

Згодом частина колективу «Теа-джазу», в тому числі й Ірена Яросевич, приєдналася до створеного 1942 року для вояків 2-го Польського корпусу (т. зв. армія Андерса, сформована в СРСР) ансамблю-театру «Польський парад».

Ірена Яросевич із чоловіком Владиславом Андерсом та донькою Анною-Марією
Ірена Яросевич із чоловіком Владиславом Андерсом та донькою Анною-Марією

Ірена Яросевич після війни одружується із генералом Андерсом, гастролює у Великій Британії, Франції, Ізраїлі. 1948 року вона знялася у фільмах «Велика дорога» та «Незнайомець у Сан-Марино». Жила із чоловіком в Англії, де й померла 2010 р.

Христина БАЗЮК

Джерела :

  1. Ігор Осташ. Бонді, або повернення Богдана Весоловського. — К.: «Дуліби», 2013.
  2. Оля Гнатюк. Відвага і страх. – К.: «Дух і літера», 2015.
  3. Симоненко В. «Українська енциклопедія джазу». – К.: Центромузінформ, 2004.
  4. http://zbruc.eu/taxonomy/term/17926
  5. http://meest-online.com/culture/rozpovid-pro-spivachku-irenu-yarosevych/
  6. http://www.chasipodii.net/article/12435/
  7. http://zbruc.eu/node/37634

Фотографії :

  1. http://staremelodie.pl/piosenkarze/101/Renata%20Bogda%C5%84ska
  2. http://www.ukrmusic.org/entsyklopediya/v/bohdan-vesolovskyj.html
  3. http://zbruc.eu/node/36956
  4. http://zbruc.eu/node/42598
  5. http://www.filmweb.pl/person/Henryk+Wars-49419
  6. http://petrleschenco.ucoz.ru/publ/1-1-0-158
  7. http://www.lvivcenter.org/uk/uid/picture/?pictureid=8416
  8. http://cosmopolitanreview.com/how-the-cabaret-went-to-war/
  9. http://kresy-siberia.org/people-of-the-polish-second-corps/all-people/anders-irena/post-war-life-in-england/
  10. http://www.ogrodywspomnien.pl/index/showd/71412

Історія львівського «алло», або чи телефонував до Львова цісар

Історія львівського «алло», або чи телефонував до Львова цісар

Перший телефонний дзвінок прозвучав на Україні саме у Львові. Телефонна служба знаходилася на третьому поверсі сучасного театру імені М. Заньковецької, тоді ж з’явився перелік перших «абонентів Товариства телефонів». Замовлення на зв’язок приймалися тільки в конкретні години, а з’єднувати одного абонента з іншим могли до 15-ти хвилин.

Існують суперечності щодо років, коли відбулася ця подія, коливаючись в 1883-1886 роках, а також місця, де відбувся перший телефонний дзвінок. Зокрема, наприклад, з початку січня 1886 року в «Газеті Львівській» («Gazeta Lwowska») вверху на титульній сторінці можна уже побачити номер телефону редакції. Перші номери були двозначними та тризначними.

Титульна сторінка «Газети Львівської» («Gazeta Lwowska») за 5 січня 1886 року з номером телефону редакції
Титульна сторінка «Газети Львівської» («Gazeta Lwowska») за 5 січня 1886 року з номером телефону редакції

Окрім «Газети Львівської» в переліку абонентів Товариства були ще редакції «Dziennik Polski», «Gazeta Narodowa», а також 7 установ адміністративної влади (суди, прокуратура, поліція, обласний відділ), 3 установи культури, два підрозділи пожежної охорони, 7 лікарів, дві лікарні, 6 банків, дві контори, 6 торгових домів, 5 фабрик, 3 об’єкти залізниці, 3 готелі, 8 адвокатів та 16 приватних осіб.

Як розповів Ілько Лемко для Фотографій Старого Львова, тема першості телефонного зв’язку обросла міфами, зокрема, польський письменник Ришард Чарновський в книзі «Легенда завжди вірна» розповідає буцімто до Львова зателефонував сам австро-угорський цісар, розмова відбулася з ректором Львівської політехніки Юліаном Захаревичем і це був перший телефонний дзвінок у Львові. Хоча за основу першості в основному беруть 1883 рік, коли ратуша була сполучена з пожежною частиною та іншими державними установами. Згадується в історичних статтях і 1885 рік.

Станом на 1896 рік Львів та передмістя уже було повністю телефонізовано. В поштових відділеннях та при вокзалах почали розміщувати телефонні кабінки. Оплата за трихвилинну розмову становила від 60-ти геллерів до 3-ьох крон. В 1932 році з’являється телефонний довідник під назвою «Kogo szukasz?», читаючи який можна зрозуміти про існування 10 700 власників телефонних номерів.  В 1939 році – це уже 13 500 номерів.

З 1946-го року одним з перших в Україні нові телефонні станції почав випускати Львівський завод телефонно-телеграфного обладнання, що розташовувався на вулиці Тургенєва, 72. В 50-их роках з’являються таксофони: 1954 р. їх налічується близько 90, а в 1959 році уже 165. Розміщують їх крім відділень зв’язку також і в кінотеатрах, клубах, лікарнях, банках, магазинах, вокзалах та вулицях. Використовуються спершу монетки, а потім жетони. Дехто з львів’ян почав вдаватися до хитрощів – замість жетонів в автомат можна було вставити звичайну жіночу пилочку для нігтів чи інші тонкі металеві предмети – і це забезпечувало зв’язок без оплати.

Телефонна будка на вул. Кілінського (сучасна вул. Памви Беринди). Світлина бл. 1955р
Телефонна будка на вул. Кілінського (сучасна вул. Памви Беринди). Світлина бл. 1955р

З кінця XIXст телефонна станція знаходилась в приміщенні Головної пошти. Перед Першою світовою війною на телефонній станції працювало 38 телефоністок, які вручну з’єднювали абонентів. Телефонна служба до 1922 року підпорядковувалася Дирекції пошт і телеграфів у Львові, з 1922 року це був вже львівський філіал Польського телефонного товариства під назвою Управління львівських телефонів. З 1925 року з вулиці Коперника, 34 товариство перемістилося на вулицю Дорошенка, 26.

Будинок Головної пошти на ділянці вулиць Словацьокого-Коперника. Фото Тетяна Жернова 2016 рік
Будинок Головної пошти на ділянці вулиць Словацьокого-Коперника. Фото Тетяна Жернова 2016 рік

Зовсім скоро на заміну жетонам прийшли телефонні карточки. Пік популярності таксофонів – 2003 рік, коли чіп-картки «Укртелекому» обслуговували більш ніж 70 тисяч діючих апаратів. Але і вони віджили своє – разом з домашніми телефонами, що не були вже розкішшю як колись та знаходились майже в кожній домівці. Все це поступилося мобільному зв’язку, про який кілька десяток років тому можна було тільки писати фантастичні книги. На сьогодні домашніми телефонами користуються більше літні люди, рідко кого можна зустріти біля таксофону навіть безкоштовного.

Сьогодні старі телефонні апарати – це раритет. Заходимо в ресторан-музей «Пошту на Друкарській» і бачимо цілу колекцію таких телефонів. Не менш цікаві засоби зв’язку і в відділі Львівського історичного музею на Площі Ринок, 2.

Цікаво – може колись раритетними стануть і мобільні телефони.

Тетяна ЖЕРНОВА

Джерела:

  1. http://jbc.bj.uj.edu.pl/dlibra/publication/12814?tab=1
  2. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B2%27%D1%8F%D0%B7%D0%BE%D0%BA_%D1%83_%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D1%96
  3. http://www.lvivcenter.org/uk/uid/search/?q=%D1%82%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%84%D0%BE%D0%BD
  4. http://lvov.kp.ua/lvov/217647-pervye-telefony-vo-lvove-poiavylys-u-torhovtsev-vrachei-y-advokatov

Де наші предки набивали собі синці або ковзанки старого Львова

Традиційним атрибутом зимового міста, а особливо в святкову різдвяну пору, є ковзанка. Що правда, з розвитком технологій уже не обов’язково чекати зими та лютих морозів, щоб понабивати собі синців ковзаючись по льоді. Навіть осінню чи весною можна випробовувати свої вміння на штучних ковзанках, а на тих, що в приміщеннях – то хоч цілий рік. Та цікаво куди ж необхідно було піти львів’янину століття тому, аби спробувати приборкати лід залізними ножами.

План міста Львова 1877 року, на котрому позначений Лижв'ярський став - одна з перших облаштованих ковзанок у Львові
План міста Львова 1877 року, на котрому позначений Лижв’ярський став – одна з перших облаштованих ковзанок у Львові

Мабуть найдавнішим, письмово засвідченим місцем для ковзання, є Шуманівський, він же ж Лижв’ярський, став. Навіть одна з цих назв свідчить про його призначення, оскільки лижв’ярами колись називали ковзанярів. Зараз від цього ставку, як і від багатьох інших, і сліду не залишилось. Розташовувався ж він по вулиці К.Левицького, на місці сучасної Личаківської районної адміністрації та кількох наступних за нею будівель. У 1846 р. на ставі Шумана було відкрито купальню. Тут була роздягальня з 20 кабінками, а інструктор навчав відвідувачок плаванню. Зимою ж ця водойма перетворювалася на каток Лижв’ярського товариства, з котрим і пов’язана популяризація ковзанярства в тогочасному Львові.

Ковзанка на Панєнському ставі. Фото 1904 року.
Ковзанка на Панєнському ставі. Фото 1904 року.

У 1870 pоці ковзанку Товариства було перенесено на Панєнський став (на місці будинків № 9а-23 по вул. Вітовського). Згодом це ковзанка стала одним з найпопулярніших місць зимового Львова. І очевидно, що не дерма, адже тут облаштували теплу роздягальню з буфетом та електричним освітленням. У вихідні дні музичний супровід на ковзанці забезпечував оркестр. 15 січня 1905 року тут відбувався перший хокейний матч на території України. Ось як про нього відізвались тогочасні газети: «Фестин на ставах Панєнських випав дуже гарно…Атракцією став хокей, який продемонстрували учні Реальної школи. Через неприбуття суперника, яким мала бути команда Товариства Лижвярського, реалісти зіграли між собою…Публіки було багато, яка весело вітала нову гру на леді, а що мороз «скварчав» (-12 градусів), то було випито чимало гарячої гербати».

На початку століття, у Львові діяло одночасно не менше двох облаштованих ковзанок. Окрім Панєнського ставу, ще одна ковзанка з’явилася на ставі Собка на Кастелівці. Діяла вона, очевидно, до знищення ставу в 1930-х роках. З невідомих причин у 1910 році Лижв’ярське товариство переносить свою ковзанку з Панєнського на сусідній Пелчинський став. Однак її історія була короткою, оскільки вже після війни став припинив своє існування. Та це не завадило Товариству спорудити поруч цього місця нову штучну ковзанку, яка до того ж являлась найбільшою з поміж усіх та була обладнана електричним освітленням. Діяв тут навіть прокат ковзанів Після війни ковзанка припинила своє існування і зараз на цьому місці розташований спорткомплекс «Динамо».

Пелчинський став взимку. З 1910 року сюди перенесли ковзанку. Фото 1908 року
Пелчинський став взимку. З 1910 року сюди перенесли ковзанку. Фото 1908 року

Популяризація хокею в міжвоєнний період сприяла появі нових змагальних ковзанок. Одна із них виникла ще на початку XX ст. на ставку Світязь (теперішній «Медик»). Спочатку тут проводились змагання з фігурного катання, а в 1926 року започатковано розіграш першості Львова з канадського хокею. Штучна хокейна арена з 1924 року облаштовувалась на стадіону «Легії» (тепер стадіон «Юний школяр»), що на вулиці Вахнянина. А легкоатлетичні доріжки навколо арени взимку використовувались для перегонів на ковзанах.

Імпровізована хокейна арена в Парку культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького. Фото 1957-1962 рр.
Імпровізована хокейна арена в Парку культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького. Фото 1957-1962 рр.

В радянський час ковзани стали більш доступнішими, тому в якості ковзанки використовувались усі замерзлі водойми міста. Однак спеціально облаштованих ковзанок було не так і багато. Зі старих продовжила, а точніше відновила свою роботу ковзанка на «Медику».  Після побудови в 1950-х роках парку Культури, ковзанки стали облаштовувати там. Зокрема, для катання ковзанки заливали навколо круглого ресторанчику та біля літньої естради. А для хокею спочатку використовували імпровізовану ковзанку позаду павільйонів рільничої виставки, а після відкриття в 1967 стадіону «Юність» хокейні матчі відбувались там.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

  1. Новорічна ковзанка // http://www.prolviv.com.ua/993/
  2. Зимовий спорт у Львові // http://lviv.travel/ua/index/2022olympics/wintergames
  3. Ґранкін П.  Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.
  4. Крип’якевич І. Історичні Проходи по Львові. – Львів, 1932.
  5. Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів, 2009. – 528 с.
  6. Котлобулатова І. Львів на фотографії-2:  1860-2011. – Львів, 2011.
  7. Інтернет-портал www.lvivcenter.org
  8. Інтернет-ресурс polona.pl

Як львів’яни пірнали в ополонки, або Водохреща по-львівськи (відео)

Як львів'яни пірнали в ополонки, або Водохреща по-львівськи

Вчора, 19 січня 2016 року християнський світ відзначав свято Водохреща, яке ще називають Йорданом. У православних країнах у цей день є звичай купатися в ополонці. Вважається, що на Водохреща, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби.

В цей день у всіх містах і селах, де є церкви, святять воду. Віддавна в народі освячену на Водохреще воду вважають своєрідним спасінням від багатьох недуг. Її дають пити тяжкохворим, нею освячують храми, домівки і тварин.

Львів’яни активно долучилися традиції купатися в ополонці і вже з самого ранечку окупували всі можливі водойми в місті та ближніх околицях. Пропонуємо переглянути як вони купалися в озері на Погулянці.

В ополонку занурювалась переважно молодь, хоча й люди середнього і старшого віку також “не пасуть задніх”. Дехто зізнається, що скупався у крижаній воді вперше. Для когось зимові купання вже стали доброю традицією. Усі без винятку діляться емоціями від водної процедури. Дописувачі кажуть, що після занурення відчувають себе на всі сто. Головне, як додають люди, перед купанням зробити кількахвилинну зарядку.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

 

Де знайшла смерть «людина-муха», або у гостях у «мами» Теличкової

Де знайшла смерть «людина-муха», або у гостях у «мами» Теличкової

Сьогодні мало кого можна здивувати розповідями про легендарні кнайпи давнього Львова, особливо про ті, які розташовувались у самісінькому центрі міста Лева і давно увійшли як обов’язкові об’єкти у розповіді львівських екскурсоводів. Однак часто за сухими оповідками про міські будівлі чи заклади губляться” люди, які ще якихось років 80 тому були ледь не міськими легендами. Наприклад, такі як “мамаТеличкова.

Кнайпу Софії Теличко відкрили ще наприкінці XIX ст. у будинку під№ 6 на розі Академічної (сьогодні – просп. Шевченка) і Хорунщини (нині – вул. Чайковського).

Реклама закладу Софії Теличко
Реклама закладу Софії Теличко

Схожі до цього заклади у Львові називали “покоями сніданковими”. При цьому, там можна було не тільки пообідати, але й випити рому, чи бурґундського вина. Під час сніданків, що тривали аж до обіду, який споживали вдома, вирішувались різні справи. Сучасники згадують їх як явище винятково львівське.

Вулиця Академічна (тепер – проспект Шевченка), початок XXст.
Вулиця Академічна (тепер – проспект Шевченка), початок XXст.

Покоїв сніданкових у Львові була велика кількість. Лише в околиці Академічної їх містилося кілька. Крім двох льокалів пані Теличкової під № 6 (на початку століття належав Йозефу Пясецькому) і № 12, містилася неподалік на Хорунщині, 6 кнайпа Яна Якобі, на Хорунщини, 9 – заклад Казимира Максимовича (згодом – В. Ваґемана), а трохи далі на Академічній,18 славний льокаль Володислава Мусяловича, а раніше Яна Крулікевича, і нарешті вкінці вулиці під № 24 на початку віку покій “Закопане” Антонія Моора, а між війнами – “Поморянка” Яна Ґурняка.

Вулиця Академічна на поштовій листівці, 1909 рік
Вулиця Академічна на поштовій листівці, 1909 рік

Серед цієї маси сніданкових кнайп, заклад “мами”Теличковоїособливо вигідно виділявся не тільки завдяки своїй вишуканості, але й доступним для різних соціальних прошарків цінам.

Вулиця Академічна включно із будинком № 6 на поштовій листівці, початок XXс
Вулиця Академічна включно із будинком № 6 на поштовій листівці, початок XXст.

Сам “покій сніданковий” містився у глибині приміщення, і спочатку відвідувач потрапляв до крамниці товарів, привезених із екзотичних країн-колоній європейських імперій, де можна було купити чай, каву, різні приправи, спеції і прянощі та сушені заморські смаколики. До речі, вже тоді в закладі продавали чай “Ліптон”, до кожної пачки якого додавалася безкоштовно срібна ложечка.

Фрагмент цінника закладу “цьоці”Теличкової
Фрагмент цінника закладу “цьоці” Теличкової

У невеличкому закладі“цьоці”Теличкової загалом працювала двадцять одна особа. У відділі вудженини обслуговували троє дівчат, а у відділі делікатесів працювало троє хлопців. Ще було чотири кельнери, два кухарі і три буфетники, які працювали на зміну. На касі ж клієнтів працювала сама власниця Софія Теличко, а оскільки заклад працював із 7-ої ранку і аж до півночі, то інколи Теличкові заміняла її ж донька. Такий персонал публіку обслуговував блискавично.

Фотопортрет львівських панянок, початок XXст.
Фотопортрет львівських панянок, початок XX ст.

Львів’янка Гелена Ольшевська, яка ще дитиною проживала у 1920-х рр. у будинку по Академічній, 11, пригадувала: “Усі знали, що тут величезний рух упродовж цілого дня. Чудовий оселедець на різні способи, яйця з ікрою, салати, паштети, канапки і инші смаколики відомі усім, як зрештою, і огрядна постать завжди гарно зачесаної пані Зоф’ї Телічкової, і делікатна уважність її доньки, яка, навпереміну з матір’ю, сидить при касі біля входу. Тут завжди можна було перекусити чимось смачненьким і закропитися чимось добрим, а при тій оказії зустріти знайомих і навіть залагодити з важливими людьми важливі справи. Цьоця Телічкова не знала конкуренції у якості і виборі пропонованих страв. Обслуга працювала справно, швидко і ґречно. Взагалі не могло бути й мови про якусь помилку чи недолік в обслуговуванні клієнтів, адже кожна така похибка могла призвести до звільнення”.

Реконструкція кнайпи Софії Теличко у Кресовому Дворі “Хавіра” (Польща)
Реконструкція кнайпи Софії Теличко у Кресовому Дворі “Хавіра” (Польща)

До пані Теличкової заходила публіка хоч і різна, але не будь-яка: професори, доктори, художники. Любив тут бувати світоч львівської математичної школи Стефан Банах. Щоденно відвідував заклад й граф Віктор Баворовський, який завжди замовляв свої улюблені канапки з бринзою і сардинками. Пригадували, що, граф так поспішав до трапези, що ледве переступивши поріг, одним порухом плеча скидав важке хутро, і нехай-но лиш кельнер не встиг би підскочити й піймати його!

Гостинність та охайність Софії Теличко приваблювала до закладу не лише місцеву богему, але і людей середнього на невеликого достатку.За її доброту та вишукане ставлення до клієнтів як до рідних її так і називали “мамою”або“цьоцьою”Теличковою.

Вулиця Академічна на поштовій листівці, 1906 р.
Вулиця Академічна на поштовій листівці, 1906 р.

До речі, маємо відомості, де проживала власниця цієї напів легендарної кнайпи. Ще до Першої світової війни сім’я Теличкової мешкала на Замарстинові (вул. Огродницька, 13 (тепер – вул. Городницька)), а по смерті чоловіка Адольфа у 1920 р. вона зі своїми вісьмома дітьми (шістьма доньками та двома синами) переїхала на вул. Охоронок, 3 (тепер – О. Кониського).

Будинок по вулиці Кониського, 3. 2015 рік
Будинок по вулиці Кониського, 3. 2015 рік

Ім’я Софії Теличко несподівано було увічнене у львівській баладі, через події, які трапились у місті у 1928 році. Саме тоді приїхав до Львова акробат-линвоходець із Кракова, що був рекламований як людина-муха. Сам цей факт уже в пізніший час став легендою, і як кожна легенда обріс чутками, котрі одна одну заперечували. За одним з джерел його прізвище було Полінський, а згідно ізіншими – Назаркевич, хтось вказував, що це дві різні людини, хтось – що одна. Більше того, досі можна знайти відомості, що приїзд акробата припав на як на 1928-й, так і на 1929 р.

Людина-муха ві Львові, – писала газета “Wiek Nowy” у жовтні 1929 р. – Раді повідомити, що адміністрацією Львова зроблено перші кроки для дозволу на незвичну публічну демонстрацію. Такий собі Назаркевич, мешканець Кракова, котрий має повне право іменуватися “людиною-мухою”, має намір найближчим часом представити ві Львові два акробатичних покази, що полягають у видряпуванні гладкою стіною триповерхової камениці на дах та виконанні скоку з цього даху”.

Людина-муха” на линві між кам’яницями вулиці Академічної № 4 і 6 за кілька миттєвостей до трагічної смерті.
Людина-муха” на линві між кам’яницями вулиці Академічної № 4 і 6 за кілька миттєвостей до трагічної смерті.

Зібрався великий тлум – подивитися, як він буде ходити по линві, що напнулася між двома наріжними будинками вул. Академічної № 4 і 6 на перетині останньої із початком вул. Хорунщини. Акробат успішно пройшовся по линві і, коли під бурхливі оплески глядачів зіскочив на дах кам’яниці, в партері якої містився заклад Теличкової, то послизнувся і впав на бруківку, забившись на місці. За кілька днів загиблого відспівали у каплиці на вулиці Пекарській. Нікого із рідних на похороні не було.

Некролог присвячений загиблій “людині-мусі” – Стефанові Полінському
Некролог присвячений загиблій “людині-мусі” – Стефанові Полінському

У Львові було традицією оспівувати усі найзнаменніші випадки з життя міста. Тому не дивно, що згодом і ця пригода попалу в основу кількох пісень львівського фольклору. Так, незабаром після цього випадку серед вуличних музик набула популярності пісня зі словами: “Приїхав до Львова акрубата-муха, вліз на Тилічкову і визіхнув духа”.

Перетин вулиці Чайковського та проспекту Шевченка – місце смерті “людини-мухи”, січень 2016 р.
Перетин вулиці Чайковського та проспекту Шевченка – місце смерті “людини-мухи”, січень 2016 р.

На жаль, історію цієї славної кнайпи перервав початок Другої світової війни, яка принесла у сім’ю Теличкових чимало горя. Із восьми дітей пані Софії, комерційний хист перейняв лише наймолодший син Станіслав, який деякий час продовжував родинну справу.

Однак вже у квітні 1940 року усю родину було вивезено до Казахстану в Семипалатинську область. Пані Софія потрапила в селище Барадуліха, де була цегельня і швацька майстерня, в якій вже немолодій жінці довелося важко працювати.

Вулиця Академічна (Академіштрассе) у час німецької окупації, фото 1941-1944 рр.
Вулиця Академічна (Академіштрассе) у час німецької окупації, фото 1941-1944 рр.

Коли полоненим полякам було дозволено сформувати свою дивізію, чимало добровольців, не лише поляків, записалися туди, аби лиш вирватися із пекла. У серпні 1942 року пані Софія разом з військом виїхала до Ірану. Але вимучена тяжкою працею, схуднувши на 30 кілограмів, знепритомніла в дорозі і померла в Пахлеві у віці 62 років, де її і поховали біля місцевого костелу. Її син Станіслав до закінчення війни перебував в армії генерала Андерса, а після війни оселився у Варшаві, де жив із дружиною аж до смерті у 1996 р.

Відтак, із війною Львів не лише втратив на довгий час свій європейський шарм, але й одну із найвідоміших у довоєнний час львівську господиню – “маму” Теличкову.

Павло АРТИМИШИН

Список використаних джерел:

  1. Винничук Ю.Кнайпи Львова. – Львів: Піраміда, 2005. – С. 124 – 126.
  2. 2.     Ольшевска-Пазижина Г.Мій Львівський мікрокосмос Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n52texts/olszewska.htm
  3. 3.     Kulewski А., WłodekP.Lwów: przewodnik. – Pruszków: Rewasz, 2006. – S. 140.
  4. www. delcampe.net
  5. facebook.com/
  6. kresy.pl
  7. lvivcenter.org
  8. http://www.lwow.com.pl
  9. http://www.nto.pl

Популярні статті: