Від сьогодні рівно тиждень залишився до того моменту як з 1 по 6 травня 2017 року у Львові розпочнеться знакова подія в музичному житті України – Перший Всеукраїнський Фестиваль класичної гітари у Львові під назвою Guitar Vik. Про історію цього унікального і водночас відомого всім музичного інструменту в світі і в Україні зокрема в організатора фестивалю Петра Брюхіна дізнавалася Тетяна Фішер.

– Як і коли виникла гітара?

– Точних відповідей на запитання: хто, де і коли винайшов гітару – не знайдете. Гітара належить до великого сімейства струнних музичних інструментів. ЇЇ «родичами» є цитра, цимбали, фортепіано, ліра, арфа, скрипка і багато інших. За способом звуковидобування гітара належить до щипкових, разом з цитрою, лютнею, домрою, балалайкою, банджо,  бандурою і цей перелік доволі багатий. Найдавнішими серед них є ліра і кіфара. Існує ще давньогрецька традиція зображати Орфея з лірою, а  бога Аполлона – з кіфарою. Саме останній інструмент нас цікавить більше, оскільки від нього гітара успадкувала назву.

– Тільки назву?

– В процесі еволюції кіфара трансформувалась у різні інструменти: псалтиріон, гуслі, цимбали, цитру. Конструктивною особливістю гітари є резонаторна коробка з витягнутою довгою шийкою. Найдавніші зображення такого інструменту датуються другим  тисячоліттям до нашої ери. Їх знайдено в Месопотамії. Це інструмент із невеликим корпусом із панцира черепахи або з обтягнутого шкірою гарбуза. Подібні інструменти збереглися до наших днів та успішно побутують: в Ірані – сітар, в Туреччині  – сас, в Греції – бузукі, в Індії – дутар. Їхні аналоги були популярними  також в Китаї (юань, юкін), в Давньому Єгипті (нетер, що означає краса). Всі прототипи гітари виникали в різних куточках земної кулі, практично незалежно одне від одного, тому визначити точне місце її  «народження» майже неможливо. Проте дослідники  визначають спільний ареал виникнення – Центральна Азія.

– Яким чином гітара перекочувала до Європи?

– Існує дві версії. Перша – набіги арабів принесли не тільки спустошення, а й свою культуру і гітаро подібні інструменти як її складову. Інша версія – торговці принесли її з Єгипту. Коли це сталося достеменно невідомо. Перша європейська згадка про інструмент датується 830 роком. В Штудгартському Псалтирі є зображення інструментів, які впевнено можемо назвати «гітарою». Лише з 13 століття починає вимальовуватися точна історія гітари. Ці відомості мають іспанське походження і з них можемо прослідкувати хоч довготривалий, але впевнений шлях до популярності.

– Якось так історично складається, що одні інструменти практично з моменту виникнення мають славу «аристократичних», а іншим відведено роль «низового» інструменту, засобу приємного проведення часу в більш камерному колі аматорів. Як це було у випадку гітари?

– В пору зрілого середньовіччя існувало дві гітари. Остаточно поділ на «аристократичний» та «народний» різновиди закріпився в добу бароко. Мавританська гітара (або більш пізніша її назва гітара баттенте) мала металеві струни, грали на ній за допомогою плектру (невеличкої пластинки з грубої затверділої шкіри тварин), що в результаті давало доволі різкий зате гучний тембр. Її вважають народною, проте, як не дивно, зародилася гітара баттенте і здобула широке розповсюдження в придворному середовищі Італії в ролі супроводжуючого інструменту до співу. Натомість латинська гітара мала жильні струни, які щипали пальцями, тому звучання інструменту було вишуканішим, м’якшим. На роль супроводжуючого інструменту вона не надавалася однозначно і мала свій успіх у вужчому колі шанувальників справжнього музикування. Саме вона була попередницею класичної гітари.

– Чи зберігся цей поділ до наших днів?

– Так. Переконатися в цьому досить просто. В кожному магазині музичних інструментів вам запропонують дві гітари: акустичну шестиструнну гітару та класичну. Якщо ви хочете поспівати пісень в поході біля вогнища, то вам варто придбати акустичну гітару з металевими струнами та гучнішим тембром. А для серйозних занять потрібна класична гітара, з нейлоновими струнами.

– Чи популярність гітари в Європі завжди була однаковою?

– Зовсім ні. В 16-17 століттях на пік популярності виходять струнно-смичкові інструменти: віола, з якої з плином часу проростає ціла група струнно-смичкових.  Скрипкове сімейство блискавично поширюється на теренах сучасних Італії, Чехії, Франції, Німеччини та  конкурує з клавесином, органом. Натомість в Іспанії популярною серед аристократії стає віуела да мано. Серед щипкових  головним опонентом для віуели є лютня, яка утверджується в Німеччині та Австрії. Відомими віуелістами того часу були: Луїс де Мілан, Луїс де Нарваес, Алонсо Мударра, Енріке де Вальдеррабано та інші. Статус віуели як «інструменту для музичних гурманів» підтримує королівський двір, який на той час є законодавцем естетичних смаків. Королі самі грають на віуелі:    Філіп Шостий був віуелістом, а Карл П’ятий зібрав чудову колекцію цих інструментів. Навіть католицькі священики супроводжували спів під час релігійних процесів грою на віуелі!

– Чи репертуар з тих часів звучить у концертних програмах сучасних виконавців?

– Дуже багато творів виконується з успіхом. І це не тільки репертуар для віуел, а й для лютні. Наприклад, Йоганн Себастьян Бах написав чотири сюїти для лютні, і вони зараз досить популярні серед гітаристів.

– Коли сформувалася гітара у сучасному розумінні?

– З 1470  р. зовнішній вигляд гітари залишається майже незмінним. Але уніфікованого варіанту ще немає. Конструктори експериментують –  змінюють розміри,  кількість струн (використовували  п’ять пар струн  і одинарну шосту), стрій. Поріжки на струнах також чітко не фіксують: їхню роль відіграє зав’язана струна і стрій легко можна скоригувати перемістивши поріжок. Літописання історії  класичної гітари починається від 1775 року, коли француз Франсуа Люпо додав шосту басову струну і настроїв свій інструмент по квартах. Завершив процес формування гітари Антоніо Торрес, який в 19 столітті додав віялоподібні пружини під корпусом, що збільшило гучність резонаторної коробки. З тих пір гітара незмінна.

– Яке століття можемо назвати «золотим віком» панування гітари в Європі?

– Таких періодів було декілька. Хоч би й 16 століття. Інструмент був меґа популярним внаслідок двох подій: перша – європейська подорож іспанського короля Карла П’ятого в супроводі оркестру гітаристів. Це викликало зацікавлення в Італії, Франції, Англії. Відомо, що відомий скрипковий майстер Антоніо Страдіварі робив також і гітари. Другим фактором є те, що Герцог Орлеанський опановував гітару, аби справити враження на іспанську принцесу. Особливим цей період є тому, що маємо перші друковані збірки для гітари. В середині 16 століття світ побачили твори Алонсо Мударри: фантазії, гальярди, павани. Але це ще не нотні записи, а табулатури (прим. Т.Ф.: спосіб фіксації музичних творів, в якому замість нот (чи поряд з нотами) використано  букви або цифри; у типовій гітарній табулатурі мелодія показана на кількох горизонтальних лініях, що відповідають струнам гітари; ноти позначені цифрами ладів і розташовані послідовно за долями).

Ще один період розквіту – 17 століття. Гітара здобуває свої позиції в Франції. Маємо низку відомих творців гітарного репертуару: Робер де Візе (вчитель Людовіка Чотирнадцятого), Франциско Корбетта (друг Жана Батиста Люллі), а також іспанський гітарист-священик Гаспар Санс. Далі спостерігаємо певний спад. Можливо гітара не витримала конкуренції з клавесином та фортепіано, яке з’являється на зорі 18 століття. Інструмент знову «ховається в підпілля» – побутує серед аматорів. Саме вони своїми пошуками готують новий розквіт гітари в другій третині 18 століття. Вдосконалюється техніка, збагачується репертуар, посадка гітариста набуває знайомого нам вигляду (зі стільчиком під ліву ногу), грають без нігтів і, нарешті, відмовляються від подвійних струн.

–  Отже, з вище сказаного можемо зробити висновок, що до 20 ст. сформувалося щонайменше три гітарних школи Європи: італійська, французька та іспанська …

– Найвпливовішою була і залишається іспанська. Не даремно гітара є музичним символом цієї країни. Справді вже в 19 ст. можемо віднайти низку впливових іспанських та італійських гітаристів-композиторів: «Бетовена гітари» Фернандо Сора, Діонісіо Агуадо, який  першим почав використовувати нігті; блискучого італійського гітариста-віртуоза та віолонеліста Мауро Джуліані, що  створив перші концерти для гітари; друга Ніколо Паґаніні Луїджі Віньяні; Матео Каркассі, Антоніо Діабеллі; Фернандо Каруллі і багато інших. Їхні твори  – це так званий «класичний» репертуар сучасного  гітариста. Спад інтересу до гітари, традиційно відбувається вкінці століття. Проте маємо яскравого творця-експериментатора: іспанця Франциско Таррега. Надзвичайно цікаво звучить п’єса «Спогад про Альгамбру» з використанням специфічного гітарного тремоло, яку ми почуємо на відкритті Першого Всеукраїнського молодіжного фестивалю класичної гітари у виконанні Азарія Чадай-Фесика.

Але справжній тріумф в 20 ст. – справа рук патріарха гітари Андреса Сеговії. За 93 три роки життя він зробив для гітари дуже багато. Його грою захоплювалися брати Рубінштейни; Артуро Тосканіні, якому «Чакона» Баха в перекладі для гітари сподобалася більше ніж оригінал;  скрипаль Ієгуді Менухін. Найбільш цінним є те, що Сеговії вдалося зацікавити гітарою чимало видатних композиторів свого часу. Це допомогло їй інтегруватися до світу вже визнаних в галузі академічної музики інструментів.

З подачі Сеговії гітарний репертуар поповнили: іспанці Ейтор Вілла-Лобос та Федеріко Марено Торроба, Мануель де Фалья та Хоакін Відре Родріго; музикант з Мексики Мануель Пунце; велет англійської композиторської школи Бенджамін Бріттен  та низка інших композиторів. Таким чином Андрес Сеговія знівелював кліше, що написати добре для гітари може тільки той, хто нею володіє віртуощно.

– Також варто згадати про гітарну школу, яку започаткував Сеговія…

– Його учні сьогодні очолюють національні гітарні школи в різних куточках світу: «король гітари» Джон Вільямс у Великобританії, Марія Анідо в Арґентині,  Аліріо Діас в Іспанії, Оскар Ґілья в Італії. А я особисто можу вважати себе внуком Сеговії, бо мав честь навчатися в знаменитого гітариста сучасності, учня Сеговії, американця Еліота Фіска в Зальцбурґському Моцартеумі. Також навчався в представників новоіспанської школи Рікардо Ґаллєна та Марко Тамайо.

– На Вашу думку, в чому секрет світового успіху гітари?

– Існує версія, що музику винайшли нащадки горезвісного Каїна біблейського, щоб таким чином заглушити голос власної совісті, який легше почути в тиші. Якщо погодитись, то зараз класична музика «працює» навпаки – вона рятує людину з шуму середовища, допомагає уникнути тенет науково-технічного прогресу та повернутися до тиші. В цьому аспекті бачу великий потенціал гітари, бо її тонкий, нюансово багатий тембр та спектр виразових засобів є чи не найкращим способом повернутися до тиші, вслухатися в неї і врешті «дочекатися музики». Сучасні виконавці довели, що немає репертуару недоступного для гітари. Наприклад, відомий японський соліст Кацухіто Ямашита виконує на класичній гітарі «Картинки з виставки» Модеста Мусоргського, Дев’яту симфонію Антоніна Дворжака. Еліот Фіск записав всі 24 каприси Паґаніні, які звучать не менш захоплююче ніж оригінал.

– Думаю саме час наблизитись до нашої батьківщини. Наскільки популярною була гітара в  Східній Галичині?

– Часовий поріг поширення гітари в Східній Галичині  – 19 століття. Тоді значна частина нині української території Галичини перебувала у складі Австро-Угорської імперії. Ми не були ані відсталими,ані прогресивними у світлі загально-європейських культурних процесів. Сприятливим для поширення гітари став «галицький» бідермаєр. Звісно, що це був  інструментом для любителів, що посідав  свою нішу в домашньому музикуванні. Проте варто пам’ятати, що сьогодні в поняття «аматор» ми вкладаємо іншу суть, адже тодішній «аматорський» репертуар далеко не завжди «по зубах» сучасним аматорам! В цей час з’являється чимало композицій, порівняно нескладних: для гітари соло, ансамблів, для гітари і голосу. Серед них багато обробок народних пісень, які користувалися високою популярністю.

– У творчості якого з галицьких композиторів вперше з’явились композиції для гітари?

– Порівняно недавно Вікторія Сидоренко віднайшла гітарний зошит Михайла Вербицького. Відомо, що автор нашого гимну, священик Вербицький зажив собі недоброї слави бунтівника ще в роки навчання у Львівській духовній семінарії. Кажуть, що його захоплення гітарою долило масла в вогонь. Віднайдена збірка п’єс має назву «Гітара № 16», отже є надія і сенс шукати ще 15 зошитів. Вербицький був автодидактом. І серед його опусів традиційний салонний репертуар: польки, марші, мазурки, пісні та романси у супроводі гітари. Всього «Гітара № 16» об’єднує 32 твори. Вирізняються серед них варіації «Венеціанський карнавал», які під силу не учням шкіл, а студентам-випускникам музичних коледжів. Вербицький надзвичайно гармонійно поєднує риси мелодики і гармонії характерні для музики Європи того часу з питомо українськими елементами. Ці твори успішно записали на компакт-диск Ольга Попович і  гітарист Лєшек Сушицький. Альбоми «Михайло Вербицький – вокальна лірика та гітарні твори», «Михайло Вербицький, Ґітара 16 – вокальна лірика» були видані Товариством «Перемиський Центр Культурних Ініціатив «Митуса».

– Проаналізувавши твори Вербицького, чи можемо назвати його гітаристом-віртуозом?

– В певному сенсі, так. На той час твори Вербицького виходять далеко за межі аматорства. Але у світлі сучасних досягнень гітарного виконавства – ні.

– Коли стався перелом і гітара звільнилася з–під ореолу слави «салонного» інструменту?

– Після Другої світової війни були створені класи гітари  у навчальних закладах чи не всіх рівнів: від музичних шкіл до консерваторії.  На решті території Сучасної України,на той час  частини Радянського Союзу, відкриття класів гітари відбулось в 20-30 роках, а в Східній Галичині   – значно пізніше.

– Дозвольте з Вами посперечатись. Ця версія подій – офіційна, але документи епохи свідчать про інше. В газеті «Львівські вісті» ( 1941-1944 р.) мені вдалося відшукати цікаві факти. Чи відомо вам що під час Другої світової війни при Інституті Народної Творчості у Львові ( вул.. Францишканська / Короленка, 7; керівник о. Северин Сапрун), який на час німецької окупації перетворився у потужний мистецько-освітній центр діяла школа-студія. Так от, у цій музичній школі був клас гітари, який, якщо мені не зраджує пам’ять, вів відомий бандурист та автор повстанського гимну «Гей степами» Степан Малюца-Пальчинецький. Львів не був поодинокою точкою поширення цього інструменту.  В вересні 1943 р. відбувалася благочинна акція: Великий Радієвий Концерт Побажань на сцені Львівського Оперного Театру. На фото серед учасників бачимо Капелу мандоліністів з Печеніжина, в якій партію басів виконували гітари!

Це свідчить про певну популярність інструменту і в інших регіонах дистрикту Галичина. Капела мандоліністів під орудою Дмитра Якуб’яка (рідного брата диригента і композитора Василя Якуб’яка, батька відомого музикознавця Яреми  Якуб’яка) в серпні цього ж року здобула впевнену перемогу у Конкурсі самодіяльних солістів, який пройшов під егідою ІНТ, що подарувало їй перепустку на сцену ЛОТу.

– В мене також виникало чимало запитань з цього приводу. Якщо гітара мала певну позицію хай в салонному музикуванні українців Східної Галичини, то куди вона раптово зникла на початку  20 століття? Маємо чимало «білих плям» в історії гітарного виконавства нашого краю.

– Як відбувалось поширення і утвердження інструменту на решті території сучасної України?

– До Радянського Союзу гітару в 1926 році привіз особисто сам Андрес Сеговія. До 1930 року музикант здійснив чотири гастрольних поїздки у різні міста. Не обмежився концертами, а й провів цикли майстер-класів. Олександр Іванов-Крамской, як гітарист сформувався під його безпосереднім впливом. До цього ж періоду належить діяльність ще одного співзасновника гітарної школи Союзу – Петра Агафошина. Тоді ж гітара входить у навчальну практику ВНЗ. Впровадження почалося  з Києва, де в 1920-тих клас гітари відкрив засновник кафедри народних інструментів Марк Гєлєс.

Марк Геліс

Пам’ятна дошка на його честь Марка Геліса в НМАУ ім.. П.Чайковського

Згодом там викладав Ян Пухальський, учні якого почали відкривати класи гітари в інших містах: Харкові, Донецьку. А львівський клас гітари, вже після Другої світової заснував педагог-мульти інструменталіст Георгій Казаков.

– Чи можемо виділити якісь українські гітарні школи?

– Звичайно. Навіть хоч би львівську школу, у якій впливи європейської школи значно сильніші. Наприклад, в наше виконавство природно влилися надбання ново іспанської виконавської школи. В цьому є велика заслуга професора гітари в м. Ґрац Лео Вітошинського. Після проголошення незалежності він постійно приїжджав до Львова з концертами, проводив майстер-класи. Він прорубав нашим музикантам «вікно в Європу». Також успішними є київська, харківська, дніпропетровська та донецька школи. Всі вони мають свої напрацювання і суттєві відмінності у поглядах на естетику гітарного інтерпретаторства. Одні роблять акцент на віртуозності, інші більше дбають про образність, багатство нюансовості, ще інші школи – прагнуть досягти золотої середини.

– Чи вдалося бодай одній з наших шкіл досягти європейського рівня?

– Об’єктивно ще ні. Низка історично зумовлених обставин не дозволяють нам йти в ногу з часом. Поки що. Всі здобутки європейських шкіл виконавства докочується до нас резонансом. Особливо велика прогалина в музикознавчому аспекті: не маємо праць з педагогіки, серйозних історичних досліджень, аналізу репертуару тощо. Підвищенню рівня виконавства на заході сприяє також конкуренція і значно більший інтерес до інструменту: наприклад, у Моцартеумі є окремий факультет (не клас!) гітари. Там викладають п’ять самобутніх  викладачів і ці «школи» в середині одного навчального закладу постійно конкурують! Крім того, наші студенти ще не можуть дозволити собі придбання справді добрих інструментів, а це дуже важливо.

– Свідченням рівня розвитку виконавства в межах конкретної національної чи локальної школи  є наявність якісного сучасного репертуару. Сприяє розширенню виконавських горизонтів наявність композиторів виконавців, що знають інструмент «з середини» і в своїх експериментах випробовують рівночасно свої можливості і можливості самого інструменту. Кого з таких українських авторів можете назвати?

– Більшість з молодих композиторів, які активно творять для гітари – вихідці з класу Вікторії Сидоренко. Це рівненський автор Юрій Стасюк, голова рівненської Асоціації Гітаристів,учень Мирослава Скорика, який може похвалитися величезним доробком, серед якого багатий дитячий репертуар, вісім сонат для гітари, два концерти з оркестром. Також варто згадати Михайла Вігулу, який зараз працює в Будапешті. І львів’янин Андрій Андрушко. В списку його творів концерти для гітари з симфонічним та камерним оркестром, для двох гітар з оркестром, партити, сонати, різноманітні п’єси. Його твори мають успіх в Європі.

– Привернути увагу до гітари в середовищі не музикантів Ви вирішили завдяки фестивалю, який присвятили фундаторці сучасної львівської школи Вікторії Сидоренко.

– Вікторія Сидоренко – постать унікальна. Саме вона, за моїм глибоким переконанням. Вивела львівську гітарну школу на сучасний рівень, високопрофесійний рівень. Хоч сама Вікторія Леонідівна вийшла з класу домриста (в першу чергу) Георгія Казакова, можу впевнено сказати, що вона була першою справжньою гітаристкою. Її просто кипуча творча енергія допомогла створити майданчик для творчого спілкування українських музикантів-вихідців чи не з усіх шкіл та налагодити міжнародні контакти. Методичними розробками Вікторії Сидоренко користуються в різних містах україни. Вона змогла витворити неповторну педагогічну манеру на перехресті власного стилю, сформованого Казаковим, та знань запозичених від західних колег, у майстер-класах яких постійно приймала участь. Не хочу говорити про факти і дати в житті цієї фанатки гітари – біографія доступна кожному інтернет користувачу. Натомість хочу поділитися власними спогадами. Вона віддала для гітари всю себе. Навіть будучи важко хворою, борячись з важкою недугою, останніх десять років свого життя Вікторія Леонідівна залишалася дуже активною. Для мене вона приклад незламності духу і людини закоханої у свої справу до безконечності.  За доброзичливою посмішкою ховався цілий вулкан енергії. На той час лікарі прогнозували їй рік життя, але вона прожила десять багатих на подій років: це захист дисертації, організація Всеукраїнського конкурсу, постійні заняття з учнями. Її енергія шокувала навіть ізраїльських медиків-онкологів, які організували для неї зйомки фільму «Гітара – любов моя». Нагородою є її учні, що продовжують її справу: Юрій Курач, викладач класу гітари в ЛНМА ім.. М.В.Лисенка, троє її випускників працюють в ЛМК ім.. С.П.Людкевича, відкрито клас в ЛССМШІ ім.. С.Крушельницької в 2006 р., де працює теж її учень, Вадим Войтович. Про її учнів в інших містах я вже згадував раніше. Але, я  певен, всі разом ми не робимо і половини того, що встигала наша Педагог!

– Дуже добрим каталізатором  розвитку виконавства є конкурс і вони користуються великим попитом серед виконавців, адже це дуже спокусливий виклик позмагатися з рівними собі. Чому в Вас виникла ідея організації саме фестивалю, а не конкурсу?

– Зізнаюсь чесно, спочатку я таки думав про конкурс імені Вікторії Сидоренко. У свій час, рівно десять років тому подібний Всеукраїнський конкурс гітаристів з легкої руки Вікторії Леонідівни відбувся у Львові. Конкурс відбувався в три тури, головою журі був Віктор Камінський. А виграв тоді Остап Семенишин, який зараз працює як викладач у м. Ґрац.  За задумом конкурс мав бути постійним з інтервалом у два роки. Однак, можливо, стан здоров’я не дозволив організаторці провести наступного, тому конкурс залишився першим і поки єдиним. Приклад мого Педагога був натхненням спробувати повторити цей факт. Але вже в процесі підготовки, я зрозумів, що значно важливішим є не заснувати ще один музичний марафон змагання гітаристів (які також є дуже важливим моментом для підтримання професіоналізації), а створити майданчик для спілкування молодих виконавців. Дати їм можливість висловитися на сцені для нової публіки, поспілкуватися зі своїми однолітками, перейняти досвід одне одного.

– Дата початку також символічна …

– Так, саме першого травня три роки тому серце Вікторії Леонідівни Сидоренко зупинилося. Цей фестиваль – данина її пам’яті і акт вдячності справжньому Педагогу. Тож запрошуємо на фестиваль.

Розмовляла Тетяна ФІШЕР