додому Блог сторінка 503

В Бібліотеці на Ринку презентують книжку Віктора Винника «90/60/90»

В Бібліотеці на Ринку презентують книжку Віктора Винника «90/60/90»

В середу, 28 лютого 2018 року, о 16:00 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться презентація книги Віктора Винника «90/60/90».

Віктор Винник український музикант, вокаліст, лідер рок-гурту «МЕРІ» та екс-учасник гурту НЕМО.

Книга Віктора Винника «90/60/90» це низка ненудних і не зовсім сентиментальних спогадів про 90-ті від, так би мовити, очевидця та учасника подій. Ті часи припали на студентські роки автора. І він з позиції молодої незаангажованої людини розповідає про них. Книжка багато в чому автобіографічна, щоправда, автор зазначає, що не мав на меті написати автобіографію чи мемуари. Він просто розповів деякі моменти свого тодішнього життя, а також тенденції та речі, які мали вплив тоді, і які зрештою стали ілюстрацією 90-х. Це і музика, і література, і побутові речі, які тоді вважалися нормою, а зараз щонайменше викликають подив.

Людмила ПУЛЯЄВА-ЧИЖОВИЧ

Польські мрії про Луцьк, або що приховали історики

Польські мрії про Луцьк: що приховали історики

В історії ми часто стикаємося з загадками, таємницями, наче літописець навмисно залишив недосказане, розставив натяки, зробив лише мазки, аби майбутні не втрачали інтересу до старовини. А що, коли вдається знайти втрачені крізь століття відомості, факти, якими володіли давні покоління, але не донесли їх до сьогодення?

Ця розповідь саме про це. Ми вже писали подібний матеріал про приховані і забуті дослідниками скарби. Проте раніше це були російськомовні джерела ХІХ століття. Сьогодні – про польськомовних авторів. Вони також приховують те, що практично не можна знайти в працях сучасних хронікерів.

У ХІХ столітті Луцьк досліджували й описували кілька десятків авторів. На відміну від російськомовних, які були зазвичай імперієцентричними, польськомовні іноді відображали дух «романтичної войовничості». Цей дух не визнавав відсутності власної держави і мотивував мрію, що зрештою втілилася у реальність відновленої Польщі на початку ХХ століття.

Для цієї статті ми уважно перечитали, проглянули, обдумали, пошукали всі відомі і доступні польськомовні дослідження, описи, нариси, нотатки про Луцьк довгого ХІХ століття і знайшли цілий міх загадок, таємниць, невідомих фактів. І ось вони.

Польські мрії про Луцьк: що приховали історики

Єврей-кабаліст рятує Луцьк

Моторошна історія з кінця середньовіччя загубилася поміж популярних описів сотень з’їдених кабанців і випитої мальвазії під час з’їзду у 1429 році. Однак з’їзд монархів у Луцьку – лише одна картина із цілої оповіді про ті події. Ще одна така картина – луцька війна 1431 року. Вороже військо оточило місто і тримало його в облозі досить довго.

Щоб урятувати Луцьк, місцевий єврей-кабаліст сказав воякам зробити один ритуал, аби відігнати ворогів. Цю історію описав Юзеф Крашевський у своїх «Спогадах з Полісся, Волині і Литви» 1840 року. Якби відомий медієвіст Умберто Еко знав цю історію, то неодмінно налив би собі 50 грам віскі з думкою, чи не тягнеться слід розенкройцерів ще й у Луцьк. Далі слово Крашевському.

«…Ще важчим було взяття замку, хоча вже частина його мурів була повалена. Два рази орудар зумів видурити по три дні перемир’я у поляків, котрі шамрали з нетерпцю… Якийсь жид-кабаліст нарадив їм, щоб у чорнокнижний спосіб зробити замок неприступним, живцем четвертувати молодого хлопця, а труп його по кавалках з усіх боків порозвішувати на мурах і баштах. Зроблено це на очах у поляків, що дивилися з розпачем на таку жорстокість, не можучи нічого вдіяти».

Замок тоді не взяли.

Де в місті відбувалися бали 200 років тому

У 1962 році у Вроцлаві вийшла друком книга лікаря, учасника Листопадового повстання Олександра Козерадського. Книга має назву «Спогади зі шкільких років 1820-1831». Автор навчався у луцькій повітовій школі і залишив свої спогади про цей період і про місто. В одному місці він описує бали.

«Царську впаду в місті представляли призначені городничий і різні «стряпчі» городничого правління. Крім того, в місті була значна кількість різного духовенства.

Поважну частину тодішньої луцької еліти становили офіцери одного з полків Литовського корпусу. Офіцерське зібрання цього полку, як і дворянське зібрання, проводило часто танцювальні бали в одному зі значних будинків на Ринку, а в манежі – показові виступи кінної їзди, що збирали немало глядачів зі всього міста, в тому числі і учнів школи.»

Шляхта дивилася на Луцьк у телескоп

У 1859 році надрукували спогади польського поета і перекладача Франциска Ковальського. Навчався чотири роки у Кременецькому ліцеї, знався з місцевою публікою, потім брав участь у Листопадовому повстанні.

Під час канікул у навчанні відвідав маєток Флоріана Чарнецького у Заборолі. Там його вразив сад в англійському стилі, готична каплиця і руїни якогось замку. У саду були павільйони для відпочинку гостей. А з вікна палацу відкривався гарний краєвид.

«З вікна великої кімнати як на долоні видно Луцьк з усіма костелами, яких можна нарахувати кільканадцять; а через досконалий телескоп, який завжди стояв біля одного вікна, можна було виразно бачити людей (і практично їхні обличчя), які проходили і проїжджали вулицями. Якби Луцьк мав стільки добротних будинків і кам’яниць, як церков і монастирів, був би найгарнішим і найбільшим містом на Волині: особливо якщо врахувати дуже миловидні околиці, змієподібно оперезані Стиром, і довгий, великий, завжди наповнений людьми міст, який додає цьому вигляду поважності».

Місто вражало фруктовими садами

Відомий польський письменник Болеслав Прус (справжнє ім’я Олександр Гловацький) має волинське коріння. Тут була садиба родини Гловацьких, а до нашого часу зберігся навіть дуб Болеслава Пруса – велике гарне дерево з товстим від старості літ стовбуром, під яким Прус задумував свої твори. Щось таке, як Лесин ясен. У 1910 році Болеслав Прус здійснив мандрівку до Луцька. У тому ж році в «Ілюстрованому тижневику» побачили світ його нотатки.

«Старе місто, де стоять католицький собор, державна школа, пошта, залишки замку, в’язниця і група двориків, має не найгірший брук і бетонні бордюри, які виглядають досить чисто. Свіжого повітря тут не повинно бракувати через велику кількість садів, особливо фруктових. Цей провінційний вигляд не перешкоджає Луцьку мати електричне освітлення, хоч не знаю, чи не було б корисніше використовувати газове.

Нескінченно довгою вулицею ми їхали до найстарішої частини Луцька. Минули міст, потім трохи підгору між двома рядками магазинів, потім озирнулися й побачили незвичну картину. Направо – великий білий костел, при ньому великий майдан, наліво – десь у глибині висока червона башта і мури замку, в якому колись Вітольд приймав Ягайла, цезара Зиґмунта, великого князя московського і короля данського. Словом на великому просторі – драма, ідилія й молитва.»

Польські мрії про Луцьк: що приховали історики

Луцькі суди засідали у корчмах

Наприкінці XVIII, а потім і на початку ХІХ століття на Волині перебував драматург, поет і історик, співавтор Конституції 3 травня, а також масон кількох лож Юліан Урсин Нємцевич.

У 1858 році, після смерті автора, була видана книга «Історичні подорожі польськими землями у 1811-1828 роках», в якій зібрано його мандрівні нотатки. Відвідуючи Луцьк у 1816 році, він побачив, як багато руйнувань місту завдало квартирування російських військ.

«Пожежа 1803 року, яка почалася з вини квартированих, спалила домініканський монастир з коштовною бібліотекою. Така величезна армія, яку утримують для оборони краю, у стані спокою нищить працю і старання цілих поколінь. І замість того, щоб одне століття передавало іншому щось для покращення, воно лиш передає для руїни. Що може гіршого вчинити неперервана війна і ворог? Місто настільки розквартироване, що навіть земські і ґродські суди відбуваються у єврейських корчмах.»

Замість пива – пожертва для божевільних

Хоча культура п’ятниці зародилася тільки в модерні часи, але можемо уявити, що завжди був день, після якого люди видихали з полегшенням, бо завтра – вихідний. Тим цікавіше, коли вдається знайти свідчення про міські побутові традиції.

Тадуеш Єжи Стецький був письменником і, як годиться для доброго поляка, учасником повстання – січневого у 1863. А ще він відомий тим, що є автором ґрунтовної історичної праці про Луцьк. Стецький видав її у Кракові в 1876 році під назвою «Луцьк старожитний і сьогоднішній». І ось що він пише про місцевих католиків-боніфратів.

«Боніфрати утримували в Луцьку шпиталь на багато місць і притулок для божевільних. На цю інституцію щоп’ятниці вони збирали пожертви у місті».

У Луцьку обезголовили відьму

Серед цілого ряду мандрівників – авантюристів, письменників, військовиків і малярів – які стали вчащати до Луцька щойно у ХІХ столітті (раніше мандрувати для душі було не так модно) є Оскар Кольберг. Етнограф, фольклорист та композитор, автор багатотомних видань у цих галузях. Десь в середині ХІХ століття Оскар Кольберг відвідав Луцьк в рамках своїх етнографічних пошуків. Він пише таке.

«У луцьких судових актах має бути декрет про відьму, який висвітлює наступний випадок. Одного разу баба місила тісто на хліб, коли їй ту важливу роботу перебило теля, яке вільно походжало по хаті. Вона крикнула зі злості: «бодай ти пропало!» Теля одразу й здохло. Бачачи це, баба побігла до вікна і позначила на ньому вугіллям тінь від сонця і постановила: скільки разів сонце буде відкидати таку ж тінь, стільки ж її слова будуть справджуватися.

Коли потім сонце відкидало ту саму тінь, в ту ж пору вона проклинала усіх своїх неприятелів. І таким способом багато їх згубила, як потім сама зізналася. Зрештою, бабу викрили і обезголовили.»

В боулінг грали на Омелянику

Уже згадуваний Франциск Ковальський в іншому місці пише про те, де ж у Луцьку був боулінг в середині ХІХ століття. У статті про приховані скарби в російськомовних джерелах ішлося про те, що на Омелянику в той час ще бачили липи з вензелем Петра І. Боулінг був у корчмі десь біля тих лип.

«Між Заборолем і Луцьком вздовж поштового тракту лежить мальовничий хутір Чарнецьких Омеляник. Посередині того хутора на пагорбі стоять посаджені рядами вікові липи. Серед них – акуратний будиночок з різними напоями і зручностями, серед яких кілька гойдалок і боулінг. Тут у святкові дні збирається нижча громадськість Луцька для відпочинку, що приносить власникові значний прибуток».

Кармеліти щороку згадували міську пожежу

Про те, як горіли міста в давнину, всім відомо. Луцьк – не виключення. Найбільш руйнівна серія пожеж сталася на зламі XVIII-XIX століть. Одна з них трапилася у 1781. На західній околиці острівної частини міста стояв новенький костел ордену кармелітів. За описами, він був одним із найгарніших у місті. Сталося так, що пожежа його оминула. Кармеліти дуже зраділи і вирішили щороку проводити траурну службу в пам’ять спалення всього міста в 1781 році.

Розповідає про це лікар, учасник Листопадового повстання Олександр Козерадський у своїх «Спогадах зі шкільних років, 1820-1831».

Луцький храм – матір костелів на Русі

Коли заснували католицьке луцьке єпископство, воно дуже швидко ширило вплив далеко за межі Волині. Навіть на початку ХХ століття статський радник і член Луцького братства Олексій Мердер писав, що навіть у його час Луцьк ще вважався католицьким центром південно-західного краю імперії. Власне, імперія і похитнула становище міста у цьому контексті. Згадуваний уже Тадеуш Стецького розкриває цей важливий аспект минулого, пишучи про раніші століття.

«Після перенесення до Луцька починається потужність, блиск і пишність католицької кафедри. Тут вона, обдарована значними привілеями королів і сеймів, починає нитку своєї вагомої історії, стає матір’ю костелів на Русі, вільна від нападів і утисків, під опікою міцного замку і його князя. То були визначні часи для католицької церкви загалом і для луцької дієцезії зокрема. П’ять воєводств або провінцій – волинське, подільське, брацлавське, брестське і значна частина Русі – підлягали юрисдикції того єпископства. Містило воно у собі 12 князівств і графств, більш чи менш потужних».

Польські мрії про Луцьк: що приховали історики

Російська імператриця нагородила лучанку медаллю

Десь на зламі 1780-1790-х років до Луцька приїхала Юзефа Поляновська. У місті було багато людей, які потребували допомоги і притулку. В різних куточках і будівлях Луцька вона організовувала для них кімнати. В цьому її підтримували заможні мешканці та посадовці міста.

У 1794 році вона очолила давній притулок, якій діяв у кафедральних спорудах. Жінка зуміла організувати сиротинець «Ангеліка», де почала діяти школа для дівчат і де постійно покращували рівень викладання. «Ангеліка» була єдиною вищою школою для дівчат на Волині. На пожертви вона придбала в Луцьку будинки під шпиталь для хворих, калік та окрему будівлю для хворих на венеричні захворювання. Щорічно там лікували 100-125 людей.

У варшавському католицькому тижневику «Czytelnia Niedzielna» в 1859 році описується, що і дружина російського імператора Павла І (мати імператора Миколи І) Марія Федорівна також не оминула увагою Поляновської.

«З поширенням розголосу по краю про блаженні плоди праці Поляновської, посипалися пожертви з найдальших провінцій: з Поділля, з Київського, з Литви, з Королівства і з Галичини. Найясніша Марія Федорівна (царева мати) також стала опікуватися Поляновською. Пожертвувала їй 1000 рублів і вручила орден за заслуги. Поляновська прийняла дарунки з вдячністю, але через свою скромність ордену ніколи не носила».

 

Іхтіоліти на замку Любарта?

Юзеф Крашевський у згадуваній вище праці згадує ще один факт. Він пише про те, що деякі автори до нього бачили на стінах замку іхтіоліти. Це відбитки риб у давніх природних породах, наприклад, каменях. Організми давніх епох, які застигли в матеріалі, а потім з якоїсь причини оголилися і їх стало помітно. Ось що пише Крашевський.

«Марно я шукав на мурах тих іхтіолітів з відбитком рибок і водяних хробачків, які згадує наш Жончинський, а за ним Дунчевський».

Ці автори – з XVIII століття. За цілий вік перед Крашевським щось могло і втратитися.

Казино, казино, казино у̶ ̶В̶а̶с̶и̶л̶я у тринітарів

…То в принципі жилося непогано. Ще діяли монастирські корчми і різні «питейныя​ заведенія», на Омелянику був боулінг, а в самому місті – казино з танцями. І в якому інтер’єрі! І це якщо не згадувати «Пекла» на Ринковій. Про це пише Тадеуш Стецький.

«Тепер стоїть він (ідеться про костел тринітарів, – ХЛ) пусткою, а в монастирі, де кілька років тому сиділи політичні в’язні, міститься зараз якась урядницька установа і помешкання урядників, а в прекрасній бібліотечній залі, оздобленій гарними фресками, влаштовано міське казино з вощеною підлогою, на якій танцюють сучасні мешканці Луцька. Незвичне враження напевне мають танцюристи, які споглядають стелю з алегоричними малюнками Мудрості, її храму з сімома колонами, сімома персоніфікованими цнотами та іншими зображеннями».

Вам не хочеться сісти в машину часу, читаючи такі описи про місто?

Лучанкам роздавали вінки в пам’ять про Рецеса, який врятував місто

Ми почали цей огляд з єврея-кабаліста, який врятував Луцьк. Завершимо його інформацією про інший порятунок від не менш згубного лиха – заразних хвороб. Автор, який описав це – за рамками ХІХ століття. Стаття Тадеуша Свіщовсього надрукована у часописі Ziemia Wołyńska у 1939 році. Там він пише про цікавий звичай, пов’язаний з геральдикою і моровим повітрям XVII віку.

«Ніхто донині не пояснює причини, у зв’язку з якою було зображено вінки в руках постаті, що стоїть у човні. Таке пояснення з’являється у зв’язку з наявним до сьогоднішнього дня звичаєм, що існує в Луцькому костелі. У першу неділю липня в костелі відправляється богослужіння в пам’ять про мученика-лицаря Святого Рецеса. Реліквію святого привіз до Луцька з Риму у 1630 році тогочасний єпископ Ґроховський для того, щоб просити Бога відвернути «смертоносне повітря», яке нищило жителів міста. У зв’язку з богослужіннями, священик роздає дівчатам невеликі зелені вінки у пам’ять про день, коли до Луцька привезли реліквію та припинилася чума», – пише автор.

Олександр КОТИС

Джерело: http://www.hroniky.com/

“Нацфест” – порядок, сила, звитяга

Упродовж кількох днів у різних містах України відбувається „Нацфест“ — фестиваль, який, як кажуть його організатори, „показав силу та національний дух українського народу, і довів, що для нас немає нічого неможливого“.

Вже пройшли заходи у Харкові, Дніпрі, Запоріжжі, а сьогодні, 25 лютого, — у Києві. У межах „Нацфесту“ відбуваються виставки військової зброї, майстер-класи зі самозахисту, конкурси, розіграші, діють️ тату-зони, викладачі різних українських вишів читають науково-пізнавальні лекції на історичну тематику, філософію, про зброярство та ще багато чого цікавого.

“Нацфест” у Дніпрі

У Львові 24 лютого, через об’єктивні обставини, фестиваль пройшов за скороченою програмою. Та про те, чим важливі такі заходи розповів керівник осередку Національної дружини Львівщини Андрій Брондар:

— Ідея нашого фестивалю — показати, хто ми і що робимо, донести, які наші переконання. Ми позиціонуємо себе, як тих, хто стежить за національним порядком у містах на вулицях. Зараз чимало спекуляцій довкола Національної дружити. На жаль, і ЗМІ спотворюють часто інформацію і показують нас у не найкращому світлі. А через такі заходи як „Нацфест“ хочемо стати ближчими до людей і дати зрозуміти, що робимо насправді та які наші ідеї.

“Нацфест” у Дніпрі

Кожна людина прагне кращого. На жаль, старше покоління втратили надію через низку подій. Та молодь — вірить у власні сили, тому й приходить до нас — сили, яка позиціонує себе з позиції правди і порядку. Та й узагалі, з нами є ті, хто дійсно хоче змінити ситуацію.

“Нацфест” у Дніпрі

Адже ми працюємо в конкретному полі, де ми бачимо проблематику, а її, на жаль, дуже багато, починаючи від різних незаконних ігрових закладів, наливайок, наркоманії, протиправної вуличної поведінки, нашестя ромів у нашому місті. Ми стараємося навести порядок, убезпечити наші вулиці, міста, країну.

“Нацфест”
“Нацфест”

Є поняття індивідуальної свідомості. Ті, хто шукають порядку, хто розуміє його важливість — знаходять можливості для цього. А ті, хто цього не хоче , то й не змусиш і їх важко перевчити, можливо, їм вигідний такий хаос чи безпорядок. У нас такі люди довго не затримуються, бо це чітка структура, правила, організаційна ієрархія і відповідальність. Більше того, жодної фінансової вигоди. Тож ті, хто думають, що до нас приходять через особисту вигоду — її нема. Хіба в тому, що людина, яка шукає порядку, знаходить його в нас.

Наталія ПАВЛИШИН

Світлини: Нацфест

“Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER” уже у Львові

Львів очікує на прем’єру всесвітньо відомої stand-up комедії "Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER"
Львів очікує на прем’єру всесвітньо відомої stand-up комедії "Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER"

Вперше найуспішніше бродвейське One Man Show поставлено українською мовою! Львівська прем’єра stand-up комедії «Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER» відбудеться 8 березня в Першому Театрі (вул. Гнатюка, 11), а у понеділок, 26 лютого 2018 року, організатори запрошують журналістів на закритий допрем’єрний показ вистави.

Постер прем’єри всесвітньо відомої stand-up комедії «Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER»
Постер прем’єри всесвітньо відомої stand-up комедії «Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER»

Популярний український актор, заслужений артист України Олексій Гнатковський зіграє у «Дикуні FOREVER» головного і єдиного персонажа, який замислюються над стосунками між чоловіком та жінкою та, врешті, розповість глядачам – про що ж мовчать чоловіки!

Ористарх БАНДРУК

Степан Кубів відвідав Музей Героя Небесної Сотні Івана Бльока

Степан Кубів відвідав Музей Героя Небесної Сотні Івана Бльока

Вчора, 23 лютого 2018 року, в межах робочої поїздки на Львівщину Перший віце-прем’єр-міністр України Степан Кубів та голова Львівської ОДА Олег Синютка  відвідали Музей Героя Небесної Сотні Івана Бльока у Городку.

Степан Кубів ознайомився із експозицією музею, яка складається із стендів, присвячених Майдану, світлин та особистих речей Івана Бльока. Перший віце-прем’єр-міністр України подарував книжки Музею.

У музеї знаходяться такі експонати особистих речей Героя  України Івана Бльока: воєнний білет, мисливський білет, гаманець, особиста  сумка, окуляри, саморобний бронежилет, каска, зірка Героя України, медаль від Філарета, книги про Небесну  Сотню тощо.

Степан Кубів в Музеї Героя Небесної Сотні Івана Бльока
Степан Кубів в Музеї Героя Небесної Сотні Івана Бльока

Зазначимо, музей відкрили 24 серпня 2017 року до Дня Незалежності України.

Довідково:

Іван Бльок – підприємець, учасник Євромайдану. Помер від кулі снайпера на вулиці Інститутській, є одним із загиблих протестувальників, названих «Небесною сотнею». Герой України.

Наталка РАДИКОВА

Копаний м’яч, або англійський сувенір професора Едмунда Ценара

Населення міст західної України – Галичини, – перебуваючи на федеративних правах у складі Австро-Угорської монархії, були свідками змагань у грі в «копаний м’яч» у 1894–1895-му роках. Так, громадськість Галичини уже в 1891 році вперше ознайомилася з описом та правилами гри в англійський футбол завдяки монографії «Гімнастичні ігри шкільної молоді».

Едмунд Ценар (1856-1913), один з піонерів львівського футболу
Едмунд Ценар (1856-1913), один з піонерів львівського футболу

У наступному році професор Едмунд Ценар, прибувши з подорожі з Англії до Львова, привіз перший футбольний м’яч, а група вчителів продемонструвала на практиці гру за чисто англійськими правилами. Ці чинники дали поштовх до включення гри в «копаний м’яч” до програми другого зльоту гімнастичного товариства «Сокіл», що мав відбутися в липні 1894-го року. 14-го липня 1894-го року у Львові відбувся матч між сокільськими командами міст Львова та Кракова в рамках другого зльоту спортивного товариства «Сокіл».

Кадр першої в історії України футбольної зустрічі та автора єдиного голу - Володимира Хомицького. Фото 1894 року
Кадр першої в історії України футбольної зустрічі та автора єдиного голу – Володимира Хомицького. Фото 1894 року

Першу письмову згадку про той матч знаходимо і в часописі «Львівська газета» від 17 липня 1894-го року. Судив футбольний матч професор Виробек із Кракова. Цей матч (14-го липня 1894-го року) хоч і продовжувався всього 6 хвилин… до першого забитого м’яча, був першим, що відбувся за чинними на той час правилами на етнічних українських землях і за участю місцевих громадян в присутності понад 3-х тисяч українців. Ця дата ввійшла в історію як початок літопису футболу в Україні. Символічно, що на тому історичному місці, де відбувся перший матч, з 1911-го року професор Іван Боберський започаткував збір коштів для викупу тієї території, щоб збудувати великий
спортивний майдан «Сокола-батька» (площею 5 га) для проведення на повітрі
руханкових вечорів, фестин, забав.

Перша дружина (команда) копаного м’яча Українського спортового кружка при Академічній гімназії у Львові. Зліва направо: 1-й ряд: Василь Косаревич, Анатоль Лукашевич, Гриць Лучаківський; 2-й ряд: Василь Остапчук, Ананій Степанів, Антін Зелений, 3-й ряд: В’ячеслав Льомоз (тренер УСК), Петро Франко, Степан Цимбала, Михайло Заворотюк, Степан Кизима, професор Іван Боберський, Степан Гайдучок. Львів, “площа циклістів”, 26 вересня 1909 р. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).
Перша дружина (команда) копаного м’яча Українського спортового кружка при Академічній гімназії у Львові. Зліва направо: 1-й ряд: Василь Косаревич, Анатоль Лукашевич, Гриць Лучаківський; 2-й ряд: Василь Остапчук, Ананій Степанів, Антін Зелений, 3-й ряд: В’ячеслав Льомоз (тренер УСК), Петро Франко, Степан Цимбала, Михайло Заворотюк, Степан Кизима, професор Іван Боберський, Степан Гайдучок. Львів, “площа циклістів”, 26 вересня 1909 р. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів).

Футбольне пожвавлення у Львові наступає з 1900-го року. Частково це було пов’язано з приїздом до Львова чеха Йозефа Вейтруба, який проводив футбольні тренування для бажаючих. Володимир Лаврійський вперше опублікував футбольні правила українською мовою. Це додатково посприяло утворенню футбольних гуртків, клубів. В 1900-1903 роках учні першої 15 реальної школи об’єднувалися в невеликі групи, щоб грати у м’яч ногами. А восени 1903-го року вони заснували Перший львівський футбольний клуб «Слава». У 1904 році клуб «Слава» розпочав свої виступи в чорно-червоній формі і змінив назву на ЛФК «Чорні». Капітаном команди був вибраний В. Папірус. У травні 1904-го року завдяки професору Івану Боберському у Першій Українській академічній гімназії утворився Український Спортивний Гурток (УСГ). Від нього починається нова ера українського спорту в Галичині. Уже в 1907-му році була створена перша українська футбольна команда «Україна».

Іван Боберський – голова українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”. Львів, листопад 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Іван Боберський – голова українського гімнастичного товариства “Сокіл-Батько”. Львів, листопад 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).

Поява у 1905-му році книги професора Івана Боберського «Копаний м’яч» дала новий поштовх для розвитку футболу. У ті роки футбольні команди УСГ проводили поєдинки з польськими, єврейськими, чеськими командами не тільки у Львові, а й у містах Галичини. Перший футбольний матч на Тернопіллі документально зафіксовано 21-го серпня 1909-го року між командами «Креси» і «Поділля». А у жовтні 1909-го року УСГ- «Україна» провела показовий матч у Тернополі з командою місцевої гімназії. Це дало поштовх до створення спортивного гуртка «Поділля». Починаючи з 1906 року львівські клуби робили візити до містечок Львівщини, Станіслава, Тернополя, що дало поштовх розвитку футболу в цих містах.

Члени команди "Гасмонея", 1935 р.
Члени команди “Гасмонея”, 1935 р.

В 1907 році був створений Львівський спортивний клуб «Погонь», а «Лехія» відродилася, як самостійний клуб. В тому ж році був створений єврейський спортивний клуб під назвою «Жидовський Клуб Спортивний» –– ЖКС, пізніше відомий під назвою «Гасмонея». В 1910-му році – засновано клуб «Спарта».

Перший міжнародний матч організував львівський футбольний клуб «Погонь» з угорською командою «Кассаї АК». Обидві зустрічі футболісти погоні програли з рахунком 0-5 і 1-4. Команда «Погонь», маючи певний міжнародний досвід, проводить серію міжнародних товариських матчів з футбольними клубами Австрії та Угорщини. В складі «Погоні» дебютує в центрі нападу шістнадцятирічний Вацлав Кухар, який стає найпопулярнішим львівським футболістом, виступає на VII Олімпійських іграх 1924 році.

В 1910-1911 роках у Тернополі існували футбольні клуби: «Креси», «Бурса-ТСП», «Поділля -1 і 2», «Єгуа», «Руська бурса – 1 і 2». Найсильнішою на той час вважалася команда «Поділля». У 1911-12 роках у Тернополі нараховувалося уже сім гімназійних дружин.

25-го червня 1911-го року у Львові був заснований загальнокрайовий футбольний Союз Галичини, який з 3-го вересня 1911 року став автономним членом австрійського футбольного Союзу. Головою футбольного Союзу Галичини 1912 року було обрано львів’янина Хрістелбауера.

На світлині: угорі - "Поґонь" (1910), унизу - "Чарні" (1929)
На світлині: угорі – “Поґонь” (1910), унизу – “Чарні” (1929) – фото https://football24.ua/

1913-го року відбувся перший офіційний чемпіонат Галичини з футболу. В ньому взяли участь клуби «Краковія», «Вісла» і «Погонь».

1914-го року в рамках Чемпіонату Галичини, залежно від сили, клуби були поділені на три класи «А», «Б» і «С».

Початок першої світової війни залишив незавершеним другий чемпіонат Галичини, у якому взяли участь клуби: «Краковія», «Чарні», «Погонь» і «Вісла». На той час футбольний Союз Галичини нараховував чотири команди класу «А» та двадцять команд класу «Б».

На початку 1920-го року створено львівський окружний футбольний Союз (ЛОФС), який організував перший чемпіонат ЛОФС у класі «А»: «Погонь», «Чарні», «Полонія» (Перемишль) і «Рів’єра» (Станіслав); у класі «В» – ЖКС, «Лехія», «Спарта», стрийський спортивний клуб, а також резервні команди «Погонь» і «Чарні».

Гарбень (стоїть 4-й від ліва) і його зіркова "Погонь". Світлив Марек Мюнц, 1924 р.
Гарбень (стоїть 4-й від ліва) і його зіркова “Погонь”. Світлив Марек Мюнц, 1924 р.

На початок сезону 1923 року у Львові нараховувалося 47 клубів (6 – класу «А», 12 – класу «Б» і 29 – класу «С») із майже тисячею футболістів. Це свідчило про всенародну любов до гри в копаний м’яч. У 1925 році у Львові вже нараховувалося 1730 футболістів і 59 клубів. Львівська «Погонь» здобула чемпіонський титул у Першості Польщі. В 1926 році чемпіоном Польщі вчетверте поспіль стала команда «Погонь» (Львів).

У 1929 році в Станіславі був створений український клуб «Пролом». В 1930-му році клуб «Пролом» вперше зіграв з одним з найсильніших клубів міста – КС «Гурка». Матч закінчився з рахунком 0:0. А 1932-го року з ініціативи «Пролому» у вересні відбувся турнір за участю станіславців, «України» (Львів), «Довбуша» (Чернівці), «Ревери» (Станіслав). Перемогу святкувала «Україна».

"Україна". Світлина 1929 року
“Україна”. Світлина 1929 року (фото https://football24.ua/)

В 1931 році «Цитадель» ветерани «Погоні» і «Гасмонеї» провели матч при штучному освітленні. Це був перший і єдиний (до 1939-го року) матч у Польщі при штучному освітленні. На 1932-й рік у Львові нараховувалося вже 85 футбольних команд і 5800 футболістів. Практично кожний завод, фабрика, організація, цех мали свою команду.

У 1931-му році у Станіславі було 12 статутних клубів: 8 польських, 3 жидівських і 1 український.

У 1932-му році тернопільський воєвода Казимир Мошинський започаткував Кубок LNP для тернопільських команд. Першим володарем срібного кубка став клуб ПКС «Легіон».

Футбольна команда «Легіона» (1935)
Футбольна команда «Легіона» (1935)

30-го квітня 1933-го року у Тернополі був організований Тернопільський футбольний пів-округ, президентом якого став Вацлав Жиборський. До пів-округа вступило 11 статутних клубів із Тернополя, Чорткова, Теребовлі, Збаража, Золочева.

До II світової війни Галичина адміністративно була поділена на три воєводства: Львівське, Тернопільське і Станіславське, але всі футбольні клуби були об’єднанні в один Львівський футбольний округ. Створений у 1934-му році, СТ ОСФ встиг провести 6 чемпіонатів.

За цей період чемпіонами ставали CWKS «Rewera» (Станіслав) – 4 рази, WKS «Родон» (Стрий) – один раз і KS «Gorka» (Станіслав) – один раз.

Андрій ВЕРЦІМАГА та Володимир ЛЕВЧУК

  1. Список літератури:
    Б.О.М. Згадуючи голі ЛєняСкоценя // Спортивне товариство «Україна» (Львів). До
    80 річчя заснування: Альманах. Ред. Кол. Й. Лось та ін. – Львів: Світ, 1991. – С. 20––
    21.
  2. Вацеба О. Нариси з історії західно – українського спортивного руху / О. Вацеба.
    «Лілея» – НВ», 1997. – 230 с.
  3. Легкий Л. Футбол Тернопілля / Л. Легкий. – Тернопіль: Лілея, 2002. – 169 с.
  4. Михайлюк Ю. Секція футболу (копаного м’яча) / Ю. Михайлюк, І. Яремко. //
    Спортивне товариство «Україна» (Львів). До 80 річчя заснування: Альманах. Ред. Кол. Й. Лось та ін. – Львів:Світ, 1991.– С. 26-39.
  5. Федерація футболу України. Футбол в Україні. Витоки, традиції, перспективи.
    Львів – Київ – 2004. – 312 с.
  6. Яремко І. 100 футболістів Львова (персони львівського футболу). / І. Яремко –
    Львів: «Тріада плюс», 2012. – 380 с

Пані лягли і просють, або нова постановка Заньківчан

Пані лягли і просють, або нова постановка Заньківчан
Пані лягли і просють, або нова постановка Заньківчан

Уже цими вихідними,  24-25 лютого 2018 року,  всі театральні поціновувачі матимуть змогу подивитися  сучасну версію «За двома зайцями» в режисерському прочитанні заслуженого діяча мистецтв України Ореста Огородника.

Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”

Попри те, що режисер наголошує, що його постановка не матиме нічого спільного із відомою кінострічкою, гадаю, кожен подумки буде порівнювати персонажів з кіно та театру поміж собою.

Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”

А дивитися таки буде на кого. Серед акторів – кращі з кращих. Зараз не називатиму імен, лише скажу, що деякі образи настільки вправно створені костюмами та гримом, що своїх улюбленців так не відразу й упізнаєш!

Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”

Актуальна тематики п’єси про брехню, русифікацію та мовне питання серед населення Києва таки створила ажіотаж довкола цієї вистави. Квитки на кілька прем’єрних показів уже розкуплені!

Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”

По-іншому бути й не могло. Адже текст належить перу українського класика. Та й ціле покоління українців виросло на художньому комедійному фільмі режисера Віктора Іванова, який вийшов на Київській кіностудії імені Довженка в далекому 1961-му році.

Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”

Поринути в історію любовного трикутника  Свирида Петровича Голохвостого, Проні та Галі зможете вже цими вихідними! Комедійна п’єса українського драматурга, написана ще 1883 року, користується величезною любов’ю в публіки вже понад сотню років й відтепер буде на Заньківчанській сцені!

Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”

Дійові особи та виконавці:

  • Прокіп Свиридович Сірко, міщанин, має крамницю – з. а. України Ігор Гаврилів, н. а. України Януш Юхницький
  • Явдокія Пилипівна, його жінка – н. а. України Дарія Зелізна, з. а. України Ірина Швайківська
  • Проня, дочка їх – Інна Калинюк, Юлія Михайлюк
Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”
  • Секлита, сестра Сірчисі, перекупка – Марта Кулай, н. а. України Людмила Никончук
  • Галя, її дочка – Світлана Мелеш, Наталія Поліщук, Анастасія Дєлайчук
  • Голохвостий, промотаний цилюрник – Андрій Войтюк, з. а. України Юрій Хвостенко
  • Настя, Наталка – Христина Гриценко, Христина Гузиль, Мар’яна. Кучма, Марія Шумейко, Галина Далявська
  • Химка, наймичка у Сірків – Оксана Самолюк, з. а. України Валентина Щербань
  • Степан Глейтюк, слюсар – Юрій Волинський, Роман Гавриш, Олесь Федорченко
  • Марта, бублейниця – з. а. України Валентина Мацялко, Надія Шепетюк
  • Устя, черевичниця –  з. а. України Наталія Лісова, з. а. України Олександра Люта, Тетяна Павелко
Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”
  • Меронія, живе при монастирі, гості у Лимарихи – Ольга Бакус, Анна Матійченко
  • Баси – з. а. України Василь Коржук, з. а. України Назарій Московець, з. а. України Андрій Сніцарчук, Сергій Гоменюк
  • Йоська, жид – Максим Максименко, Олег Сікиринський, з. д. м. України Орест Огородник
  • Квартальний – Віталій Гончаренко, н. а. України Олександр Кузьменко
  • Парубки – Василь Баліцький, Юрій Волинський, Роман Гавриш, Олесь Федорченко, Орест Ягиш
Сцена з вистави "За двома зайцями"
Сцена з вистави “За двома зайцями”
  • Музики – духова група оркестру
  • Жебрак – Дмитро Каршневич, Роман Мартин
  • Режисер-постановник –  з. д. м. України Орест Огородник
  • Художник-постановник – народний художник України Мирон Кипріян, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка
  • Танці – Олена Балаян
  • Хормейстер – Оксана Ржепецька
  • Помічники режисера – В’ячеслав Жуков, Костянтин Шелест

Наталка РАДИКОВА

Меморіал Небесній сотні, або 107 лип і жодного пам’ятника

Частина меморіалу з боку Майдану: ліворуч – стели у пам'ять про полеглих, удалині – алея
Частина меморіалу з боку Майдану: ліворуч – стели у пам'ять про полеглих, удалині – алея

У вівторок, 20 лютого, якраз на роковини розстрілів на Майдані, конкурсна комісія оголосила переможця конкурсу проектів Меморіального комплексу Героїв Небесної сотні. Згідно з вердиктом журі, оприлюдненим в Адміністрації президента під час аудієнції, першу премію здобув проект архітектурного бюро MIstudio двох випускниць «Львівської політехніки» Ірини Волинець (Львів) та Марії Процик (Роттердам).

Меморіал розташовуватиметься на алеї Героїв Небесної сотні, вздовж місць масових розстрілів активістів Революції гідності на колишній вулиці Інститутській. Частиною загального комплексу буде музей Майдану. Утім, конкурс на проект музею ще триває – це друга номінація творчого змагання.

«Ми мали дуже цікавий, насичений день вчора з дуже багатьма дискусіями, які надихали нас і наших українських партнерів», – розповів під час презентації голова журі Матіас Зауербрух. Незважаючи на те, що фінальне засідання комісії було дискусійним, однак підсумок виявився одностайним: «Журі одноголосно погодилося з позицією, що він є найкращим проектом», – сказав Зауербрух.

У фіналі журі розглядало 9 проектів. Другу й третю премії отримали проекти німецьких авторів.

Оголошення результатів конкурсу в Адміністрації президента
Оголошення результатів конкурсу в Адміністрації президента

«Ми були неймовірно раді почути, що наш проект отримав перше місце, – розповідають у коментарі Z Ірина Волинець та Марія Процик. – Ми чекали цього з нетерпінням. І дуже щасливі, що матимемо змогу реалізувати якісний громадський простір у центрі Києва».

Ірина зізнається: в неї увесь час було відчуття, що проект переможе. Марія ж намагалася не зазирати наперед. «Цей проект був дуже складний, у нас постійно щось траплялось. Але ми вважали, що це шлях, який треба пройти до перемоги», – кажуть переможці.

Ірина Волинець і Марія Процик
Ірина Волинець і Марія Процик

Проект Ірини і Марії складається з кількох елементів, які будуть розташовані вздовж нижньої частини Інститутської. Центральним елементом комплексу стане власне сама алея. Вздовж доріжки висадять 107 лип – у пам’ять про кожне життя, що обірвалося на Майдані.

Про композицію проекту та його замисел найповніше розповідає анотація, котра супроводжувала конкурсну оферту:

«Меморіальний комплекс Героїв Небесної сотні є простором, який допомагає зрозуміти історію української боротьби за світле майбутнє. Меморіальний комплекс є криволінійним шляхом. Така його форма відображає шлях боротьби українського народу за свободу. На початку цього шляху зі сторони Майдану та Хрещатика розташована меморіальна стела, яка аркою врізається в пагорб. Плита за плитою, на яких згадані імена кожного з Небесної сотні, накладаються одна на одну, утворюючи суцільну стіну. Ця стіна є символом української єдності. Нинішня бруківка продовжується до стели пам’яті, а поміж нею з’являються світлові квадрати, які маркують продовження шляху. Міст над Алеєю Героїв Небесної сотні є умовною межею початку нового простору – паркової зони. Ідея створення алеї, по обидва боки якої висаджені липи, підкреслює особливу атмосферу меморіалу, але також і особливість самого шляху – 107 дерев нам нагадують про таку ж кількість Героїв Небесної сотні. У найвіддаленішій точці алея відгалужується та відмежовує місце тиші та мовчання, де збережена існуюча каплиця».

Проект меморіального комплексу з висоти
Проект меморіального комплексу з висоти

Ірина Волинець і Марія Процик розповідають Z, що однією з перших виникла ідея інтеграції меморіальної стели у пагорб – створити своєрідний hill of memory. Цей елемент розташовуватиметься ближче до Майдану, приблизно під квітниковим годинником. Уранці 20 лютого на цьому пагорбі полягли перші майданівці.

«Стела складається з 107 плит, на яких будуть імена Героїв Небесної сотні, але всі плити об’єднані в єдину смугу, яка символізує єдність нації – феномен Євромайдану, – розповідають архітекторки. – Стела входить у пагорб – подібно до того, як кількість жертв відображається на нашій історії».

Алея лип огорне останній шлях Небесної сотні
Алея лип огорне останній шлях Небесної сотні

Щодо алеї, то криволінійність має функціональне значення, та водночас і символічне, кажуть Ірина з Марією: стрімкий підйом угору, а також «ламані» лінії означають складний шлях українців до свободи.

Обабіч алеї стоятиме сад. Одразу за садом – майбутній музей Майдану. «В саду будуть криволінійні стежки та пагорби, засаджені білими квітами», – описують мисткині.

Чому липи? «Липи цвітуть білим цвітом, це також нагадуватиме про Героїв Небесної сотні – в позитивному розумінні. Також липи добре приживаються в урбаністичному середовищі», – пояснюють Ірина та Марія.

Варіація на тему саду, головним елементом якого будуть білі квіти
Варіація на тему саду, головним елементом якого будуть білі квіти

Переможниці кажуть, що намагалися не зупинятися лише на акценті жертовності, а насамперед прагнули створити простір, котрий був би спрямований у майбутнє, і «який би хотіли бачити люди, які віддали своє життя за майбутнє нашої країни».

Загалом проект Ірини Волинець та Марії Процик виглядає як дуже легкий. В їхній ідеї багато простору, неба, зелені, світла. Їхня творча пропозиція не впадає в гігантоманію і монументалізм.

«У своєму проекті ми хотіли відійти від монументальностей, а навпаки, створити комфортний простір, який, у той же час, буде простором вшанування пам’яті Героїв Небесної сотні», – пояснюють архітекторки.

Алея Героїв Небесної сотні у поздовжньому перерізі
Алея Героїв Небесної сотні у поздовжньому перерізі

Ще одне розчарування для прибічників великої та «багатої» архітектури – проект не передбачає встановлення на території меморіалу таких звичних нам пам’ятників.

При цім під час зведення нового комплексу, очевидно, доведеться демонтувати елементи «народного меморіалу», встановленого у різних місцях Інститутської. Нагадаємо, простір під готелем «Україна» після кривавих розстрілів вкрився саморобними інсталяціями – табличками, пам’ятниками у вигляді нагробних плит, хрестами тощо.

Відповідаючи на питання про майбутнє «народного меморіалу», Ірина Волинець з Марією Процик кажуть: «Ми з повагою ставимося до меморіалів, які розташовані у цей час на Інститутській. Проте рано чи пізно прийшов би час їхнього впорядкування. У нашому розумінні, частину меморіальних пам’ятників можна зберігати у Музеї як частину експозиції», – пропонують архітекторки.

Водночас один фрагмент зі старого меморіалу ввійшов до нового комплексу – капличка, встановлена нагорі вулиці біля верхнього виходу з метро «Хрещатик», стане центральним елементом «місця тиші та мовчання».

Схема з основними елементами меморіалу
Схема з основними елементами меморіалу

Міністр культури України Євген Нищук під час вівторкової прес-конференції, присвяченої підсумкам конкурсу, заявив, що на наступній стадії організатори збиратимуть пропозиції громадськості до проекту-переможця. Відтак частина з цих пропозицій, якщо погодиться авторський колектив, увійде до фінальної версії.

Зі слів Нищука, після підбиття підсумків та громадського обговорення конкурсних пропозицій результати конкурсу будуть затверджені, із переможцем укладуть договір, а згодом розпочнуть роботу з розробки проектно-кошторисної документації. Проведення публічної презентації проекту-переможця за участі авторів планують провести в березні.

Відомо, що свої зауваження до конкурсної роботи планують подати родичі загиблих на Майдані. Про це заявив голова ГО “Родина Героїв Небесної сотні” Володимир Бондарчук. Зокрема, близькі закликатимуть зберегти дерев’яний хрест, розташований на верху Інститутської.

Хрест і капличка (позаду, із засніженим дахом) "народного меморіалу" на Інститутській
Хрест і капличка (позаду, із засніженим дахом) “народного меморіалу” на Інститутській

“Ми роздивлялися ці роботи разом, обговорювали проекти, і саме проект-переможець вважаємо найбільш світлим. Кожен з героїв надзвичайно любив життя та хотів змін в країні. Саме цей квітучий сад втілює ту ідею України як квітучого саду майбутнього, про який мріяли наші рідні, наші герої”, – прокоментував Володимир Бондарчук.

“Ми маємо певні зауваження і говоритимемо з переможцем щодо можливості доопрацювання, але цей проект надзвичайно гармонійно дозволяє вбудувати вже існуючі елементи – хрест та капличку, які для нас є дуже важливими, бо увібрали в себе весь наш біль. Ми прагнемо, щоб цей проект став місцем, куди б кожен захотів прийти сам і привести з собою родину. Це проект, який надихає, і ми сподіваємось, що, попрацювавши разом з переможцями конкурсу, ми дійсно створимо меморіал, гідний пам’яті наших героїв”, – сказав пан Бондарчук.

Макет розсадження дерев на алеї Героїв Небесної сотні
Макет розсадження дерев на алеї Героїв Небесної сотні

Другу премію на конкурсі отримало архітектурне бюро blauraum (Гамбург); авторський колектив: Рудіґер Ібель (Rudiger Ebel), Волкер Гальбах (Volker Halbach), Карстен Венус (Carsten Venus) – архітектори.

Основна ідея цього проекту – стіна, яка проходить центральною частиною алеї Героїв Небесної сотні, розділяючи простір на дві складові, та веде в напрямі майбутнього музею. Згідно з задумом авторів, у самій стіні розміщені ніші, в яких можна покладати квіти, ставити свічки, залишати записки та вшановувати пам’ять загиблих. Журі відзначило особливість цього проекту – інтерактивність, яка залучає відвідувачів до взаємодії.

Третію премію здобуло архітектурне бюро Atelier Schmelzer. Weber (Дрезден); авторський колектив: Пітер Вебер (Peter Weber), Пауль Шмельцер (Paul Schmelzer) – архітектори, Андреас Тойрер (Andreas Theurer) – скульптор.

Їхня ідея – теж побудувати символічну стіну вздовж алеї. Зображення – портрети героїв – в нішах стіни з нічним підсвітленням. Основний символізм проекту – стіна, яка ототожнюється зі шляхом, сходженням на гору. На бруківці можна бачити тіні героїв, яких із нами вже немає. Прогулюючись алеєю, можна бачити власну тінь поруч з тінями героїв – таким чином, за задумом авторів, мав відбуватися певний діалог.

Володимир СЕМКІВ
Джерело: Збруч

 

Львівські храми у графіці Антіна Пилиховського

Львівські храми у графіці Антіна Пилиховського

Сьогдні хочемо познайомити вас із постаттю львівського графіка і живописця Антіна Пилиховського, по творах якого „ ви­вчали в Галичині історію давньоминулих літ, саме вони допомагали зберег­ти пам’ять про славні часи державності і уникну­ти денаціоналізації народу в умовах чужоземного поневолення і тим несли особливе виховне значення“.

Антін Пилиховський, 1899 р.
Антін Пилиховський, 1899 р.

Народився майбутній художник 7 червня 1860 р. у селі Нова Гребля Ярославського повіту (нині Польща) у сім’ї Павла і Катерини Пилиховських  – міщан з Перемишля. Малював ще з дитинства, а що мав неабиякий хист, то на талановитого хлопчика звернули увагу вчителі, а згодом і впливові особи, завдяки чому він одержав спеціальну стипендію від міста Перемишля на студії у Краківській академії мистецтв, де і навчався у 1877-1880 рр.

Антін Пилиховський. Собор Юра
Антін Пилиховський. Собор Юра

На той час академію очолював знаменитий живописець Ян Матейко, який теж помітив молодого талановитого художника. За свої твори Антін отримує дві премії, завдяки чому художника посеред навчального року переводять на вищий курс.

Антін Пилиховський. Церква руської семінарії
Антін Пилиховський. Церква руської семінарії

По тому  молодий художник вирушає за кордон – Відень, Венеція, навчання у Флорентійській школі мистецтв. У 1881 р. повертається до Галичини, стає активним учасником мистецького життя Львова і краю.  У 1882 р. він вирушає у цілорічну поїздку у підросійську Україну, а також Росію та Білорусь.

Антін Пилиховський. Церква Параскеви
Антін Пилиховський. Церква Параскеви

З 1886 р. Антін Пилиховський постійно проживає у Львові, плідно працює. Створює картини на побутові, історичні та релігійні теми, а також портрети. Разом з Іваном Трушем був організатором «Товариства для розвою руської штуки» у Львові – першої в Галичині української організації, що була заснована у 1898 році у Львові та мала дбати про розвиток «руської штуки взагалі, а зосібна малярства, різьбарства і золотарства».

Львів, вул. Котляревського, 27
Львів, вул. Котляревського, 27 (фото http://haidamac.org.ua/)

У Львові мешкає за різними адресами: Котляревського, 7;  Уласа Самчука, 15. У 1906 – 1912 роках Антін Пилиховський має свою майстерню у Львові за сучасною адресою: вул. Котляревського, 27  (кол. Набеляка, 15) у віллі художника Зигмунта Розвадовського. У 1909-1914 рр. живе на вул. Лісній, 17.

Титульна сторінка альбому „Рисунки знаменитих церков Малої, Великої і Білої Руси“
Титульна сторінка альбому „Рисунки знаменитих церков Малої, Великої і Білої Руси“

Багато творів художника поширювалось літографічним способом. В 1896 р. робітня А. Андрейчина у Львові видає цикл літографій, виконаних на основі картин Антіна Пилиховського „Рисунки знаменитих церков Малої, Великої і Білої Руси“. Альбом містить  40 арк. із зображеннями храмів Києва, Чернігова, Херсону, Почаєва та інших укра­їнських міст.

До­повнює цикл 10 арк. літографій, на яких зображені львів­ські храми: Онуфріївський монастир, каплиця Трьох святителів, церкви св. Параскеви, св. Миколая, св. Петра і Павла, св. Юра, церква „руської семінарії“, церква при Народному домі та ін.

Антін Пилиховський. Церква при Народному домі
Антін Пилиховський. Церква при Народному домі

Виконував Антін Пилиховський і мистецькі замолення для церков. Зокрема, для Преображенської церкви у Львові створив ескізи дев’яти вітражів із зображенням найпопулярніших в українській традиції святих, які на жаль до сьогодні не збереглися: «Св. Володимир і Ольга», «Св.Кирило і Мефодій», «Борис і Гліб», «Великомучениця Параскевія», «Великомученик Георгій», «Св. Антоній і Феодосій», «Великомученик Димитрій», «Великомучениця Варвара» та вітраж із зображенням благословляючого Спасителя.

Антін Пилиховський. Церква Миколая
Антін Пилиховський. Церква Миколая

Відійшов у вічність Антін Пилиховский  24 червня 1940 р. До кінця свого життя він мешкав у Львові. В останні роки був майже забутий, працював бухгалтером та жив на вул. Лісній, 19.

Львів, будинок по вулиці Лісній, 19
Львів, будинок по вулиці Лісній, 19

Співробітниками наукового відділу музею “Личаківський цвинтар” вдалося з’ясувати, що Антін Пилиховський був похований на полі № 83 Личаківського цвинтаря, номер могили 213. Орієнтуючись на сусідні могили їм вдалось встановити точне місце поховання, на якому встановлено пам’ятний знак.

Софія ЛЕГІН

Джерела:

  1. Дзюбан О. Антін Пилиховський – львівський графік і живописець // Галицька брама, 2002. – № 4-6
  2. Купчинська Л. Художник Антін Пилиховський:сторінки біографії // Вісник “НТШ”. Львів, 2011. – № 45.
  3. Антонович О. Андрій Андрейчин і твори його літографічної робітні у Львові
  4. http://lviv-lychakiv.ukrain.travel/

“Вигнані з Раю”, або драма-концерт лемківської пісні (відео)

"Вигнані з Раю", або драма-концерт лемківської пісні

1 березня 2018 року, о 19:00 в залі Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької, в рамках гастролей Франківського драмтеатру, відбудеться драма-концерт лемківської пісні Галини Баранкевич “Вигнані з Раю”. Режисер-постановник – народний артист України Ростислав Держипільський. Автор сценарію – Таїсія Люта. Диригент – Богдан Ткачук.

“Приїзд цього колективу і саме з такою п’єсою і саме з таким матеріалом і саме з лемківськими піснями, з відчуттям лемківської трагедії і дуже страшної біди є особливо важливим в нинішній час.  Театр Марії Заньковецької теж дуже багато робить для того щоб розповісти українському суспільству про те що відбувалося на певних етапах історії нашого українського народу.  А тут настільки чуттєва п’єса. Тому я б хотів побажати свої колегам успіху, багато глядача і я хотів би глядачу побажати щоб він ще раз осмислив в якому світі ми живемо і яким великим народом ми є”, – сказав Генеральний директор театру Марії Заньковецької Андрій Мацяк на пресконференції з нагоди драми-концерту “Вигнані з Раю”.

Прес-конференція з нагоди драми-концерту лемківської пісні Галини Баранкевич "Вигнані з Раю"
Прес-конференція з нагоди драми-концерту лемківської пісні Галини Баранкевич “Вигнані з Раю”

Автор ідеї – актриса і виконавиця пісень драми-концерту “Вигнані з Раю” заслужена артистка України Галина Баранкевич є спадковою лемкинею: материнська лінія родини походженням з села Верховня Велика Новосончівського повіту. Культура пращурів є для неї не просто етнографічним раритетом, це її життя, її сьогодення, а пісні Лемківщини – це повітря, на якому вона зростала і яким дихає понині. У своєму унікальному проекті Галина Баранкевич  поєднала драматичну історію людських доль, жертв депортації  лемків  1947 року,  з оригінальним  переспівом перлин пісенної спадщини цього поетичного етносу.

Розпочинався проект п’ять років тому з запису альбому лемківських пісень у виконанні заслуженої артистки України Галина Баранкевич, але з часом переріс у щось більше.

Галина Баранкевич
Галина Баранкевич

“Для мене це є проект душі, тому що згадуючи як п’ять років тому я писала цей альбом, я не була обмежена в часі і я собі обирала ті пісні, які я хотіла.  До альбому  увійшли як добре відомі пісні, так і маловідомі,” – зазначила Галина Баранкевич.

Мета цього проекту – згадати трагічну історію депортації лемків та  зануритись у прекрасний світ Лемківщини до виселення. Сюжет драми-концерту дасть змогу глядачам повернутися у минуле і відчути себе частиною цього народу, заглибитись таємничими стежками у Карпати, замилуватися шедеврами любовної лірики, побувати на лемківському весіллі та у гострому гуморі відчути непокірний характер цього стародавнього українського етносу. У драмі-концерті звучить близько 20 автентичних пісень у супроводі оркестру і хору молодих акторів Франківського драмтеатру, а також гімн Лемківщини у виконанні Лемківської хорової капели «Бескид» під керівництвом Петра Чоловського.

Ростислав Держипільський
Ростислав Держипільський

“Я намагаюся в свої режисерській творчості наші найбільш важливі, традиційні вистави подавати сучасними європейськими театральними виражальними засобами. Ми повинні думати які шляхи шукати до сердець нашої молоді і не втрачати їх. ТОму я намагаюся наші українські сокровенні речі не спопсивши подавати в сучасному контексті”, – розповів режисер-постановник  драми-концерт лемківської пісніна, родний артист України Ростислав Держипільський.

Проект здійснюється за підтримки Благодійного фонду “Україна Інгогніта”. Митці висловлюють особливу подяку Анатолію Матвієнку, Торгово-промисловій палаті і президенту Андрію Левковичу. Велика подяка за натхнення родинам: Дзюбинських, Репелів, Галиків, а також відомому дизайнеру одягу Любові Черніковій за створення образу.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

“Знайомі обличчя” можна побачити в Мистецькій галереї Гері Боумена

Експозиція виставки малярства Петра Гуменюка "Знайомі обличчя"
Експозиція виставки малярства Петра Гуменюка "Знайомі обличчя"

У вівторок, 20 лютого 2018 року, в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбулося відкриття виставки малярства Петра Гуменюка “Знайомі обличчя”.

Мистецька галерея Гері Боумена завжди завжди пропонувала своїм відвідувачам  інтелектуальне мистецтво, не стала винятком і виставка Петра Гуменюка.

Петро Гуменюк
Петро Гуменюк

Несподівані портрети відомих всім людей заставляють по-іншому подивитися на “оригінали” і спробувати вловити те невловиме, що зафіксував художник. Попри це портрети дуже впізнавані і максимально виразні.

Відкриття виставки малярства Петра Гуменюка "Знайомі обличчя"
Відкриття виставки малярства Петра Гуменюка “Знайомі обличчя”

Театральний гротесковий підхід Петра Гуменюка до портрету не тільки не ріже око, а й часом розкриває ті глибини особистості, які побачити неозброєним оком дуже важко.

Відкриття виставки малярства Петра Гуменюка "Знайомі обличчя"
Відкриття виставки малярства Петра Гуменюка “Знайомі обличчя”

Гуменюк Петро народився у Львові 28 листопада 1957 року. Після закінчення середньої школи та служби в армії навчався у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва, який закінчив 1985 року. Під час навчання виїздив у карпатські села, де оглядав давні дерев’яні церкви, старі гуцульські хрести й ікони (зокрема, на склі). Знання переймав від своїх викладачів І.Остафійчука, В.Ігнатенка, В.Лободи, Д.Довбушинського.

Експозиція виставки малярства Петра Гуменюка "Знайомі обличчя"
Експозиція виставки малярства Петра Гуменюка “Знайомі обличчя”

Як особистість формувався у львівському мистецькому середовищі. В 1985-1986 рр. працював художником-реставратором у Національному музеї у Львові під керівництвом Віри Свєнцицької. У 1988 став одним із засновників мистецького товариства «Шлях» у Львові. У 1998-2000 створив іконостас українського греко-католицького храму св. Богородиці Триручниці в Таллінні (зокрема, мало поширений в іконографії образ Богородиці Триручниці).

Експозиція виставки малярства Петра Гуменюка "Знайомі обличчя"
Експозиція виставки малярства Петра Гуменюка “Знайомі обличчя”

Від 1990-х років і дотепер працює художником у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса. Восени 2007 року був учасником II Міжнародного симпозіуму зі скульптури з каменя та малярства «Український степ» (Донецьк).

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Таємниці герба роду Шептицьких. Частина перша

Таємниці герба роду Шептицьких. Частина перша

До двору князя Лева, сина Данила Романовича, названого пізніше Галицьким, 1236 року прибуло лицарство з Угорщини. На чолі його стояв комеc Гуйд, на чиєму гербі, як пише польський історик Бартош Папроцький: «у блакитному полі — золотий півмісяць, обернений ріжками вгору, над ним, між двома золотими шестираменними зірками — срібна стріла, скерована гострим кінцем угору».

Герб називали Сасом, що українською означає — Саксонець. Лицарі, що прибули з графом Гуйдом, теж визнали Сас своїм гербом [«Herby rycerstwa polskiego. Przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r. p. 1584. Wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego. — Краків, 1858. — С. 695]. Військо примандрувало не випадково:роком раніше, 1235-го, князь Михайло ІІ Всеволодович, званий Чернігівським, напав на Галич та проголосив сина свого Ростислава (Славонського) галицьким князем. Трон було відвойовано двома роками пізніше. Так починалась галицька історія родів Драго-Сасів, серед яких могли були і предки Шептицьких, адже Федір з Шептич, якого вважають протопластом роду і який, надаючи відомості про себе 1469 року, задекларував приналежність до родин герба Сас.

Герб Сас
Герб Сас

Перш ніж перейти до огляду літератури та версій щодо походження Шептицьких, дамо короткий образок до історії родів, символом яких був півмісяць, стріла та дві шестираменні зірки. Бартош Папроцький у праці «Gniazdo cnoty…» [Gniazdo cnoty, Zkąd Herby Rycerstwa sławnego Królestwa Polskiego, Wielkiego Księstwa Litewskiego, Ruskiego, Pruskiego, Mazowieckiego, Żmudzkiego, y inszych Państw do tego Królestwa należących Książąt y Panów, początekswoy maią. — Краків,1578. — С.  1108], описуючи герб Сас, стверджує, що лицар, прибулий до Данила Романовича, розмовляв саксонською мовою і належав до роду названого герба. Автор згадує, що рід походив з Саксонії, звідки лицарі вирушили у хрестовий похід, а в Галичину  прийшли з Угорщини. Оперуючи цими фактами, Папроцький посилався на невіднайдену хроніку Альберта Стрепи, відомого також ще як Войцех Стрепа.

Король Данило Галицький. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Король Данило Галицький

В Угорщині, а точніше, у Трансильванії, справді мешкали саксонці. До краю прибули на запрошення короля Гези ІІ, який правив Угорщиною між 1141 і 1161 роками. Король Геза ІІ був пов’язаний з Руссю, оскільки одружився з донькою київського князя Мстислава Володимировича — Єфросинією.

Колишня Трансільванія нині в межах Румунії, а в Середньовіччі це була провінція, яка входила в склад угорського королівства, де саксонці мешкали у семи фортецях, тож цю частину Трансільванії було названо Семигороддям (нім. Siebenbürgen).

Геза ІІ (Ґеза II, угор. II. Géza; 1130—1162) ― угорський король між 1141 та 1161 роками з династії Арпадів.
Геза ІІ (Ґеза II, угор. II. Géza; 1130—1162) ― угорський король між 1141 та 1161 роками з династії Арпадів.

Друга хвиля саксонської еміграції в Угорщину відбулась в часи правління короля Андраша ІІ (бл. 1177–1235), коли він запросив на службу лицарів-саксонців з Тевтонського ордену, які повертались з IV Хрестового походу. Особливо вподобали саксонці карпатські перевали, де і будували фортеці. Пам’яткою тих часів залишається румунське місто Брашов, засноване тевтонцями. Про участь роду Драго-Сас у хрестових походах свідчить і герб. Шестираменна зірка, згідно з легендою, була зображена на щитах воїнів царя Давида — захисників Єрусалима. Дві зірки та стріла на гербі, розміщені над сарацинським півмісяцем, символізували перемогу оборонців Сіону.

Герб Великих магістрів Тевтонського Ордену
Герб Великих магістрів Тевтонського Ордену

Згодом, 1225 року, лицарям Тевтонського ордену довелося залишити Угорщину. Причиною цього була їхня надмірна незалежність. Можливо, це стало наслідком внутрішніх конфліктів між тевтонцями і угорською шляхтою, до якої належали і саксонці старшої генерації. Підтвердження знаходимо у повідомленні польських істориків про початки саксонського роду у Галичині.

Андраш II (Ендре II чи Андрій II; 1775 чи бл. 1177 — 1235) — угорський король (1205—1235) з династії Арпадів, носій титулу короля Галичини та Володимирії
Андраш II (Ендре II чи Андрій II; 1775 чи бл. 1177 — 1235) — угорський король (1205—1235) з династії Арпадів, носій титулу короля Галичини та Володимирії

Граф Гуйд прибув у Галичину після смерті угорського короля Андраша ІІ. Бартош Папроцький у згаданій праці стверджує, що «граф (комес) Гуйд з немалим військом до руського князя Лева прибув і, зв’язавшись з Литвою, Мазовію спустошив, за що в нагороду за свої лицарські справи, крім дарунків різних, ще й близьку родичку князя взяв собі за жону, осів у Руських краях і для своїх нащадків з різними назвиськами, які печаталися тим гербом, став батьком» [«Herby rycerstwa polskiego. Przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r.p. 1584. Wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego. — Краків, 1858. — С. 695]. Дві ключові фрази — «зв’язавшись з Литвою» та «Мазовію спустошив» — свідчать про військовий напад на землі Конрада Мазовецького (1187–1247), союзника тевтонського ордену. Взаємини Литви з Тевтонським орденом, який насаджував свою політику вогнем і мечем, були не найкращими. Отож тривала ворожнеча з тевтонцями, діяльність яких лягала чорною тінню на саксонців з ранішніх еміграційних хвиль,могла відновлюватися й пізніше.

Польський хроніст Ян Длугош (1415 - 1480). Фото з https://uk.wikipedia.org
Польський хроніст Ян Длугош (1415 – 1480). Фото з https://uk.wikipedia.org

Польський історик і літописець Ян Длугош 1438 року чітко окреслив походження роду Драго-Сасів, як волоське. У своїй праці «Insignia seu clenodia Regis et Regni Poloniae» він писав так:

«Сас. Драги або Саси. На блакитному полі розміщено півмісяць жовтого або золотистого кольору з двома зірками такого ж кольору над ріжками півмісяця, посередині півмісяця вістрям догори розміщена стріла. Рід Волоський з гір і лісів Руської провінції, займав гірські полонини, князівського походження, мужі правдиві, вправні, хоробрі, мужні, посад не випрошують, але посадові за кров’ю» («Dragovie alias Sassovie. In campo celestino coloris (s) lunam fulvi aut aurei coloris deferentes, in cuius utroąue cornu stella aurea depingitur, et ex medio luna sagita cuspide sursum erecta. Genus Valachicum, ex montibus et silvis provinciarum Russie, qui Połoniny nuncupantur, ducens originem. Gens sui agrestis mores generis pro maioris parte imutans, ad potacionem proclivi. Quia vidimus unum bene potantem cum optimo magno poculo alias sklienicza. Hec familia post nactam nobilitatem in Riboticze Premisliensi territorio, primam sue nobilitatis constituit domum, e quibus vir illustris et egregius Raphael, nostris temporibus eloquencia claruit 1570, victor in theatro Bachi (Łęt. 119, — Mucz. 105») [Цитата за: Franciszek Piekosiński, Heraldyka polska. — Nakł. Akademii Umiejętności; skł. gł. w księg. Spółki Wydawn. Polskiej. — Краків, 1899. — С. 452]. Згадані Яном Длугошом волохи є спільнотами,з якими вчені асоціюють романізовані народи на території нинішньої Румуні та на Балканському півострові. Їх корені слід шукати серед дакських племен в епоху панування тут Римської імперії або ж в епоху існування на Балканах Ілірійської держави.

Портрет короля Лева Даниловича, автораства Луки Долинського
Портрет короля Лева Даниловича, автораства Луки Долинського

Відкритим є питання про конфесійну приналежність. Волохи у ХІІІ-XIV столітті, зазвичай, були православними. Питання про те, чи після надання їм земель представниками польської королівської династії (еміграція волохів на терени Галичина тривала до половини ХVII ст.) вони приймали католицизм, чи й надалі залишались православними, потребує глибокого дослідження. Тобто, отримуючи вкотре підтвердження привілею на шляхетство, як це було у випадку з Шептицькими аж два рази, а у випадку з представниками інших родій могло бути і більше, ми не знаємо, чи їхня релігійна приналежність до католиків, чи православних, відігравала роль у їхньому статусі у суспільстві. Дані про релігійну приналежність появились значно пізніше, а порядок зміни обряду з латинського на православний був урегульований тільки у XVIII ст., а у Галичині аж у ХІХ ст.

(далі буде)

Іван МАТКОВСЬКИЙ

У Львові відкрили пам’ятник Герою України Ігорю Костенку

У Львові відкрили пам’ятник Герою України Ігорю Костенку

Вчора, 20 лютого 2018 року, у внутрішньому дворику географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка відкрили погруддя Герою Небесної Сотні,  Герою України Ігорю Костенку.

Вшанувати пам’ять Героя прийшли представники влади, духовенство, академічна спільнота, рідні і друзі Ігоря Костенка.

Відкриття пам’ятника Герою України Ігорю Костенку
Відкриття пам’ятника Герою України Ігорю Костенку

Почесну місію відкриття пам’ятника Героєві України виконали сестра Ігоря Костенка Інна Костенко та випускник географічного факультету, бойовий побратим, учасник Революції Гідності Володимир Дітчук. Опісля священики провели чин освячення пам’ятника. Присутні поклали квіти.

Відкриття пам’ятника Герою України Ігорю Костенку
Відкриття пам’ятника Герою України Ігорю Костенку

“Більшість із нас тут невипадково. Але по-справжньому, що таке втрата, знають тільки матері. У материнських очах по-справжньому видно, що чорне – це чорне, а біле – це біле. Кожен для себе таким чином зможе прийняти рішення, що він робить не так і що треба робити далі. Адже відповідь ми даватимемо перед Богом та перед нашими матерями. Щоб кожен з нас не розміняв своє життя на дрібниці. Пам’ятаймо про тих, хто поклав свої життя за наше майбутнє”, – наголосив голова Львівської ОДА Олег Синютка.

Відкриття пам’ятника Герою України Ігорю Костенку
Відкриття пам’ятника Герою України Ігорю Костенку

Із присутніми спогадами про сина поділилась мати  Героя Небесної Сотні Оксана Костенко.Хор Народного ансамблю пісні і танцю «Черемош» виконав пісню “Не пора”.

Наталка РАДИКОВА

В Бібліотеці на Ринку презентують “Тенета” Віктора Янкевича

В Бібліотеці на Ринку презентують "Тенета" Віктора Янкевича

Сьогодні, 21 лютого 2018 року, о 17:30 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться презентація книги Віктора Янкевича «Тенета» за участі автора та спеціального гостя – українського прозаїка, поета, літературознавця, краєзнавця, журналіста Сергія Синюка.

Соціальний детектив Віктора Янкевича «Тенета» не тільки розкриває небезпечні сторони віртуального світу, але й показує шляхи порозуміння між поколіннями, людської і людяної взаємодопомоги.

Володар Гран-прі конкурсу «Коронація слова − 2013» Богдан Коломійчук відгукнувся про рукопис так: «Дебютний роман Віктора Янкевича має всі ознаки якісного детективного твору: напружений сюжет, який час від часу добряче лоскоче читачеві нерви, правдиві реалії та несподівана розв’язка. «Тенета» − це також зразок, так би мовити, «чоловічої» прози, де сильні персонажі змагаються з жорстокими обставинами, перемагають чи програють, але не здаються і йдуть далі. Сучасний світ технологій і нових засобів комунікацій породжують сучасних героїв і сучасних негідників. Для їхнього протистояння вже давно не годяться майже наївні методи, якими послуговувались Шерлок Голмс і професор Моріарті. Небезпека набула нових форм і може чатувати де завгодно. Скажімо, у вашій улюбленій соціальній мережі…».

Людмила ПУЛЯЄВА-ЧИЖОВИЧ

Львів на кінохроніці 1940 року (відео)

В мережі Інтернет вдалось натрапити на два короткометражних відео на яких можемо побачити як виглядав Львів під час радянської окупації в 1940 році.

На першому відео бачимо вулиці міста Львова; будівлі, сквери, пам’ятники; міський транспорт, перехожих на вулицях та львівських двірників. Далі кадри, де вулицею проходить піонерський загін із прапором та барабаном, по парку проходять радянські військові. У пропонованому відрізку є також вулиці Львова, що були зняті з верхньої точки. Тут також є легендарні львівські трамваї. Останні кадри показують нам львівського лікаря в процедурному кабінеті.

Друге відео 1940 року кадрами панорам будинків міста Львова та розповіддю про те, що «новоприбулі» робітники будуть переселяються в упорядковані квартири.

Далі бачимо Працівників кондитерської фабрики ім. Кірова. Відео продовжують кадри історичних пам’яток Львова.

В цьому відрізку кінохроніки є кадри зйомок фільму «Мрія» (1940), режисером якого є Михайло Ромм. Це був радянський пропагандистський фільм, про те як важко жилось на Західній Україні в 1933 році. Сюжет фільму розповідає про те, як з бідних сіл Західної України, що належали в ті часи Польщі, тяглися в міста тисячі людей в пошуках роботи і щастя. Серед них така собі Анна. Пропрацювавши всю ніч швейцаром в місцевому ресторанчику, під ранок поверталася вона до своїх обов’язків прислуги в пансіоні під гордою назвою «Мрія».

Також в кінохроніці бачимо новоприбулих радянських суддів, які виголошують вироки; студентів львівських вишів, а саме, медичного інституту, Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка, Львівського державного університету.

До вашої уваги кадри з письменницею В. Василевською в робочому кабінеті, будинки Львівської консерваторії, театру опери та балету та засідання Львівської міської ради.

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

Януш Юхницький, або львівський Бельмондо

Януш Юхницький, або львівський Бельмондо

Сьогодні, 20 лютого 2018 року, о 14:30 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться зустріч з Янушем Юхницьким в рамках проекту «Театр в бібліотеці».

Януш Володимирович Юхницький — український театральний актор. Актор Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької у Львові. Народний артист України (2009).

Закінчив Драматичну студію при Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка в Києві. З 1975 року — актор Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької у Львові. У 1991 році удостоєний звання Заслуженого артиста України (1991). З 2009 – Народний артист України.

Серед ролей: Семен («Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького), Малахій («Народний Малахій» Миколи Куліша), Король Дункан («Макбет» В. Шекспіра), Маюфес («Ханум» Авксентія Цагарелі), Мак Мерфі («Політ над гніздом зозулі» Дейла Вассермена) та інші.

На зустрічі з непересічною особистістю Януша Юхницького можна буде  дізнатися про творчість, життєвий шлях, доторкнутись до захоплюючого світу театру, задати питання та насолодитись чудовою атмосферою.

Людмила ЧИЖОВИЧ

Тиха акція «Ангели памʼяті» і спільна молитва, або як Львівщина вшанує Героїв Небесної Сотні

10 пісень львівських виконавців про Майдан та Небесну Сотню

У вівторок, 20 лютого, о 18:00 на площі перед памʼятником Тарасові Шевченку відбудеться віче Памʼяті, присвячене 4-ій річниці вшанування Героїв Небесної Сотні.

Вшанування розпочнеться спільною молитвою. Опісля на площі, де 4 роки тому повстав львівський Євромайдан, відбудеться Всеукраїнська тиха акція «Ангели памʼяті», для якої діти Герої Небесної Сотні разом з учнями мистецьких шкіл Львівщини створили паперових ангеликів як символ памʼяті.

У знак вшанування Героїв Небесної Сотні також відбудеться акція «Запали свічу». Передбачені виступи Дзевислави Мамчур-Калинець, Софії Федини, Ірини Долі, Максима Перевʼязка.

Нагадаємо, 20 лютого на Львівщині відбудеться ще низка заходів із вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні.

Зокрема, о 10.00 відбудеться покладання квітів та запалення лампадок на могилах осіб, що загинули під час Революції Гідності, генерала С. Кульчицького, полковника А. Соколенка та борців за волю України на полі почесних поховань № 67 Личаківського кладовища та панахида.

О 12.00 – відкриття погруддя Герою Небесної Сотні Ігорю Костенку у внутрішньому дворику географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Запрошуємо усіх небайдужих долучитись, аби спільно вшанувати пам’ять новітніх Героїв України.

Наталка РАДИКОВА

Як жилося євреям та циганам Галичини 150 років тому?

Як жилося євреям та циганам Галичини 150 років тому?
У нашій свідомості з дитинства закладено, що слова “циган” та “єврей” мають певний негативний відтінок. “Цигани” (роми) асоціюються з якимись “маргіналами” (ізгоями), а “євреї” (жиди) з дуже багатими людьми, які колись “експлуатували” українців. Але чи справді це так?

Ці недолугі асоціації ми хочемо розвінчати завдяки спогадам найвідомішого французького прем’єр-міністра Жоржа Клемансо, який разом із своїм єврейським другом Моррісом Шепсом поїхав на батьківщину останнього в Буськ, щоб відвідати могилу батька Морріса. Ця подорож й лягла в основу роману Жоржа Клемансо “У підніжжі Синаю” (“Au Pied du Sinaï”), який він опублікував у 1898 р., розповідаючи про злиденне життя простих євреїв, циган та русинів Галичини кінця ХІХ ст.

Нижче подано вільний переклад частини твору Жоржа Клемансо:

Єврейська родина у міжвоєнний період
Єврейська родина у міжвоєнний період

[…] На краю Галичини знаходиться закинуте село Буськ, де на додаток до русинів (українців), поляків, лелек, гусей і качок містечком бродять й євреї. Це неохайні, неспокійні, але ввічливі люди, які працюють у різних галузях промисловості та торгівлі. Бідність цих людей зашкалює. Ніхто не знає, чи вони усвідомлюють її чи ні. Вбогі та сумні, але з невеликою посмішкою на обличчі. Можливо, вони й справді є щасливими.

Жорж Клемансо
Жорж Клемансо

Євреї проживають в окремому кварталі цього містечка. Це великий паралелограм зеленого болота забудований маленькими халупами [хижами] з яких долинає огидний шум і гамір. Через відкриті двері їхніх убогих осель видніються жалюгідні “ліжка”, зроблені з напівгнилої соломи, навколо яких лежало перегниле сміття, а на окраїні кварталу (штетлу) жовтошкірі єврейські діти з пейсами та великими очима від радості бавляться качками на купі гною.

[…] Після такого першого знайомства з містечком ми вирішили направились до єврейського кладовища, де нас вже чекали. Взагалі, у Буську ми супроводжували одного нашого друга – Морріса Шепса (1834–1902), який зробив блискучу кар’єру журналіста у Відні та вирішив приїхати сюди, щоб відвідати могилу свого батька – лікаря Лео Шепса.

Карикатура на Морріса Шепса та його демократичну газету “Tagblatt” (Відень), головним редактором та власником якої він був.
Карикатура на Морріса Шепса та його демократичну газету “Tagblatt” (Відень), головним редактором та власником якої він був

Його батько прожив усе своє життя у Буську доглядаючи і допомагаючи хворим та нужденним різних релігій та народностей. Він безкорисно служив людству, як максимально це було можливим, зважаючи на бідність цього містечка, де точно не можна було отримати хороших прибутків, будучи цілителем тих незліченних недуг, які Бог послав місцевим біднякам.

Єврейський квартал у Бузьку у міжвоєнний період
Єврейський квартал у Бузьку у міжвоєнний період

Хочу признатися, що я лише раз в житті відвідував єврейський цвинтар і було це у Празі, адже всі гіди рекомендували його туристам. Празький кіркут подібний на лавину старих надгробків, котрі були розкидані ураганом історії. Старі кущі, які століттями ніхто не підрізав, повністю накривали старі мацеви (надгробні плити) своїми темними листками. Дуже складно було найти стежину крізь ці хащі.

Найстаріший єврейський цвинтар Європи знаходиться у Празі
Найстаріший єврейський цвинтар Європи знаходиться у Празі

Біля деяких надгробків лежали невеликі купи каміння, які поставили рідні в честь померлого. Це був давній пустельний звичай, коли подорожній, висловлюючи свою повагу до померлого, кладе камінчик на надгробок людини [тим самим демонструючи те, що про померлого пам’ятають і його могилу відвідують].

Каміння на єврейських могилах
Каміння на єврейських могилах

Найцікавішим є те, що я не знайшов слідів вищеописаного звичаю у Буську. Взагалі, єврейське кладовище у Буську – це незайманий ліс, непрохідні джунглі дерев, де бур’яни та колючі кущі ожини ростуть у повній свободі. Тут усюди суцільні зарості беріз, гілки яких перепліталися між собою створюючи вигляд суцільної стіни, яка не дозволяла мандрівнику пройти далі.

Цей некрополь [місто мертвих; цвинтар] справив на мене набагато більше враження, ніж наші [західноєвропейські кладовища], де на надгробках зображуються різні гримаси людей та брехливі епітафії.

Мацеви на єврейському цвинтарі (кіркуті) у Буську. “Ці примітивні картинки ніби оживляють старі надгробки”
Мацеви на єврейському цвинтарі (кіркуті) у Буську. “Ці примітивні картинки ніби оживляють старі надгробки”

Нарешті ми дійшли до чотирьох кам’яних плит, які вже були очищені нашим гідом від заростей виноградної лози та ожини. Люди почали здирати пальцями лишайники з написів, щоб прочитати хто саме з [родини Шепсів] тут похований. Опісля кількох хвилин всі присутні вказали на похилений надгробок, сказавши: “Це він”.

Один із них, якийсь рабин чи його помічник, одягнений у стару хутряну шапку [штраймл], авторитетним голосом почав виголошувати промову, якою захоплювалися усі оточуючі люди.

Сучасний вигляд штреймелю
Сучасний вигляд штреймелю

“От ми перед твоєю могилою, друже. Ми привели з собою твого сина, який не з’являвся тут з дня твого похорону. Твої зусилля не пропали даремно, вони живуть у твоєму сину, який крутиться у вирії життя прославляючи тебе. Тому твій син й прийшов сюди, щоб подякувати тобі за все [адже] давним-давно ти відійшов у вічність. Народження твого сина відірвало його від тебе, давши йому окреме життя. Але тепер він прийшов до тебе, щоб возз’єднатися з тобою і відродити у собі пам’ять про тебе […]”. Ця частина промови, яку мені переклали, викликала у мене суцільну ейфорію та сльози.

Сучасний вигляд єврейського кладовища (кіркуту)
Сучасний вигляд єврейського кладовища (кіркуту)

Віддавши найвищу шану померлим ми, з певними труднощами, вибрались крізь хащі та вийшли за межі кладовища до якоїсь стодоли, де на землі тулилися один до одного жінка, дитина та старець. Певно, це найбідніші люди у цьому селі. Зазвичай, прийнято давати їм милостиню, що й зробив мій друг, кинувши кілька монет у їхні простягнуті долоні. Морріс й справді був видатним меценатом.

Як тільки ми вийшли [з кладовища] перед нами з’явився натовп бідняків, який почав нас швидко оточувати. Як виявилося, вони дізнались про повернення до Буська з нечуваними скарбами їхнього земляка та сина Ізраїля [мого друга Морріса Шепса], котрий щедро ділився милостиню з усіма бідними. Це було справжнє змагання щодо того, хто є ближчим до Морріса [в плані родинних чи інших зв’язків]. 12 племен Ізраїлевих зібралися тут шукаючи можливості покращити своє матеріальне становище.

Бідний єврей
Бідний єврей

З натовпу постійно лунали крики приблизно такого змісту: “Я знав тебе, коли ти ще був малим”, “Я твій родич зі сторони тата…” або “Я подруга якоїсь-там людини, яку колись твій батько вилікував” і т.д. Дехто почав говорити, що у нього померло теля, а інший, що кінь здох. Вони благали, просили, тягнули його в різні боки, розповідаючи сотні історій зі свого життя. Всі ці люди були жертвами якихось нещасних випадків. Я ніколи не чув стільки людських катастроф за такий короткий проміжок часу. Думаю, що подібного роду благодійність створює претензії в оточуючих на усе багатство благодійника, його нащадків та оточуючих.

Старий єврей
Старий єврей

Ми проривалися крізь натовп нещасних людей штовхаючи їх своїми ліктями, щоб добратися до свого помешкання. Ледь дійшовши до воріт будинку нас чекав уже новий сюрприз. Усі прихожани синагоги зібралися тут на чолі з великим рабином, який виглядав як статуя Мойсея авторства Мікеланджело. Він мав густу бороду, в якій чергувалися сиві та чорні волосини, а його голова була увінчана хутряною шапкою [штраймлем].

Почалося довге обговорення. Проблема полягала в тому, що тогочасна будівля синагоги була недобудованою [1], тому єврейська громада дуже делікатно просила Морріса, щоб той зробив невелику пожертву на користь храму, що дозволило б його швидше добудувати.

Будівля колишньої синагоги. Частину будівлі сучасна міська влада передала молитовному дому Євангелістів. У правій частині будівлі, яка не є реконструйованою, знаходиться багатоквартирний будинок
Будівля колишньої синагоги. Частину будівлі сучасна міська влада передала молитовному дому Євангелістів. У правій частині будівлі, яка не є реконструйованою, знаходиться багатоквартирний будинок

Я змушений зауважити, що мій друг не виявився сильним прихильником нової пожертви на благо Єгови [Бога] і синагоги. Тим не менше, його дитячі спогади та природне відчуття солідарності з рештою єврейського народу примусили його скласти пожертву на благо храму, де молилися його предки.

Ворота дому нарешті були замкнені. Ми старалися перевести подих від недавно пережитих подій, в той час як балакучий натовп жебраків розходився, розчарований тим, що мрії про збагачення щезли так само раптово як і з’явилися.

Реставрований інтер'єр синагоги
Реставрований інтер’єр синагоги

Неподалік від нашого дому розміщувався циганський табір, який мене дуже зацікавив і я запропонував відвідати його перед нашим від’їздом. У моїй пам’яті зберігся образ молодої циганки 10-річного віку, яка відчайдушно бігла за нашою колісницею, щоб отримати мідну монету.

Трішки відпочивши ми тихо вийшли за межі міста і швидко добрались до палаток циганського табору, які були розташовані на околицях лісу. Нас одразу ж оточили циганські діти, які смикали за одяг надіючись отримати кілька мідних монет від нас. У їхніх очах ми виглядали як пани, через незвичну для них розкіш нашого одягу. “ДАЙ, ДАЙ, ДАЙ!” це спільне гасло усіх жебраків. А ті хто дають, ніколи не дають достатньо.

Циганка
Циганка

Порівняно з євреями, з якими ми сьогодні ближче познайомились, цигани жили щасливим та безтурботним життям. Будучи ізгоями, вони без зайвих хвилювань та жорстокості мандрують світом отримуючи задоволення від життя. Коли їм випадає можливість, вони зупиняються на невеликий пустій галявині, відпускають пастись своїх маленьких коней, а самі встановлюють палатки і їхній “палац” (табір) є готовим. Після цього, одягнувши жилети з мідними ґудзиками, цигани починали шукати якийсь підробіток ходячи “від хати до хати” в пошуках зламаних чайників та каструль, які вони б могли відремонтувати.

Циганська сім’я
Циганська сім’я

Циганські діти віком від 10 до 12 років повністю голі лежали на травичці, а вітер колихав їхнє довге та грубе волосся. На галявині збоку сиділи жінки, які скоса поглядали на нас. Їхні сіяючі коси закінчувалися намистом із срібних монет, викликаючи у мене асоціацію з яскраво прикрашеними ідолами.

Під однією з палаток, на килимі фіолетового кольору, лежала якась красива чорна постать. З її трубки піднімалися кільця диму огортаючи її так красиво, неначе у сні. Біля неї лежала дівчинка шести років, яка бавилась маминою трубкою, отримуючи від цього безмежну радість.

Висновки

Свій твій автор закінчує філософськими роздумами про те, чому в Європі кінця ХІХ ст. набирає популярності антисемітизм, а саме слово “семіт” (єврей) асоціюється із “владою грошей”. Цим твором Жорж Клемансо хотів показати, що люди бувають різними, а узагальнюючі гасла типу: “усі євреї – погані/багаті” є безглуздими.

Єврейка з апельсинами – картина Олександра Геримського (1880 р.). Яскравий колір апельсинів повинен був символізувати радість та інші позитивні емоції на фоні втомленого обличчя єврейки-торговки
Єврейка з апельсинами – картина Олександра Геримського (1880 р.). Яскравий колір апельсинів повинен був символізувати радість та інші позитивні емоції на фоні втомленого обличчя єврейки-торговки

Ромофобія та антисемітизм мають ще античне коріння і були спричинені “інакшістю” тих людей, які не хотіли інтегруватися в оточуюче суспільство. Лише частина євреїв справді була багатою, але через їхню “інакшість” зі всього народу зробили цапів-відбувайлів. Як противник антисемітизму французький прем’єр-міністр писав, що “бідні християни Парижу та євреї з Буська однаково нещасливі”. Причиною цьому є різного роду багачі, яким дозволено “нищити, домінувати та зловживати владою”. Далі він говорить, що “якщо виправити ці проблеми, тоді не потрібен буде й антисемітизм…”.

Ця теза є актуальною й сьогодні.

[1] Скоріш за все її просто ремонтували, адже синагога була збудована ще у 1842–1843 рр., а сам приїзд Клемасно мав би відбутися наприкінці ХІХ ст.

Дмитро ДИМИДЮК

Джерело: https://galinfo.com.ua

1...502503504...707сторінка 503 з 707

Популярні статті:

м. Миколаїв, Львівщина, 1938 р.

Місто Миколаїв на Львівщині на унікальних світлинах 1938 рік

На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області. На кадрах бачимо панораму міста,...
Сколе, 1937. Світлив Юзеф Тежицький

Яким було Сколе на унікальних фото 1937 року

Залізнична станція і замок в Старому Селі. Світлина 1868 р.

Замок Острожських в Старім Селі. Стаття Миколи Голубця 1933 року

Вулиця, що з'явилась раніше за Львів. Історія у десяти зображеннях

Вулиця, що з’явилась раніше за Львів. Історія у десяти зображеннях

Українська кутя

Рецепти 12 страв на Святий вечір

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?