Сьогодні, у Всесвітній день вишиванки, на сторінках Фотографій старого Львова публікуються матеріали про видатних особистостей, пов’язаних з містом Лева та вишиванкою. Родина Грушевських, безперечно, теж належить до визначних постатей в історії Львова, але чи носили у сім’ї історика вишиванки?
Іван Труш. Портрет професора Михайла Грушевського. 1900 р. Полотно, олія.
А розпочнемо ми з дружини Михайла Грушевського Марії з Вояковських, котра походила з Тернопілля. Народилася Іванна-Марія у 1868 році в селі Підгайчики Золочівського повіту (зараз Зборівський район) в родині місцевого пароха отця Сильвестра Вояковського.
Дівчинка рано осиротіла, тому опіку над нею взяв о. Александр-Костянтин Левицький – чоловік старшої сестри Олімпії.
У 1885-1887 рр. Марія навчалася в учительській семінарії у Львові, а після отримання свідоцтва була скерована на вчительську працю в містечко Скала над Збручем, де парохом місцевої церкви Святого Миколая був о.Александр Левицький.
Марія Вояковська (в заміжжі – Грушевська). Й. Едер. Станіславів,1890-ті рр. (Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника)
За час свого перебування в містечку юна Марія цікавилася життям скалецької громади, допомагала в усіх зачинаннях о. Левицького. За її активної участі було відкрито при читальні «Просвіти» бібліотеку, також вона часто виступала на різних ювілейних вечорах, співала в місцевому, що свідчить про неабияку національну свідомість дівчини.
У Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника зберігається світлина, зроблена на початку 1890-х у Станиславові, на якій зображена молода Марія у національному строї.
У зв’язку з реорганізацією школи у Скалі в 1893 році, Марія переїздить до Львова, де починає працювати вчителькою в першій польській жіночій виділовій школі імені королеви Ядвіги.
У Львові дівчина знайомиться з молодим професором Львівського університету Михайлом Грушевським. У 1896 році вони одружуються. Вінчає їх о. Левицький у Скалі над Збручем.
В 1900 році в подружжя народжується донечка – Кулюня. Катрусю Грушевську безумовно можна назвати львів’янкою, адже народилася вона у нашому древньому місті.
Катерина Грушевська. Львів, [1907-1908] р. (Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові)У майбутньому, уже Катерина Михайлівна, стане самобутнім вченим, етнографом, фольклористом, дослідницею примітивної культури. Але у Львові – це маленька професорівна, «солодка потішечка» батька. Проте, уже в такому віці Катруся, перебуваючи на вакаціях у Криворівні спостерігає за колоритними гуцульськими обрядами, одягом та промислами, цікавиться місцевими легендами та міфологічними героями, що згодом вилилось в поважні наукові інтереси.
Від 1906 року Марія Грушевська з донькою щороку кілька осініх і зимових місяців жили у Києві. Особливо веселими були новорічні й різдвяні свята: Марія Сильвестрів з Катрусею ледве встигали відповідати на всі привітання і запрошення “на ялинки” до Черняхівських, Перетців, Стешенків, Лисенків.
Через це Катруся дуже стомлювалася, а першого січня, після святкування ялинки у Лисенків, захворіла остаточно й зустрічала перший день нового 1907 року в ліжку. Щоб звеселити дівчинку і зробити їй приємність, батьки у “Кустарному товаристві” купили для неї альбомчик, маленьку вишиванку й мережану краваточку, а пізніше в цьому вбранні її сфотографували [2].
Михайло та Марія Грушевські. Китаїв, 1928 р.Фото В.Павловського. МІК КВ-62609 Фо-11058.
Що ж до Михайла Грушевського та вишиванки, то в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського у Києві зберігається фото, зроблене в Китаєві у 1928 році, на якому зображено подружжя Грушевських. Михайло Сергійович на світлині у вишиванці.
Відомо, що Іван Франко «відрізнявся од загалу своїм костюмом – вишиваною сорочкою серед пишних комірців і краваток». Вишиваних сорочок у письменника «було завжди під достатком, – розповідала донька Анна. – Це були майже все дарунки його приятелів, приятельок, співпрацівників не тільки із Західної України, але й з Великої України. Між цими сорочками була сорочка від Олени Пчілки, від Трегубової, Альбрант, Алчевської, Кобринської, Уляни Кравченко, Бохенської і багато інших». Причому любив одягати вишиванку і в будні, і в свята. «Майже завжди носив вишивану сорочку», – писав Петро Франко. «Святковий одяг Франка завжди був темно-синій і до нього вишивана сорочка», – свідчив Михайло Яцків.
Іван Франко. 1896 рік.
Письменник виніс цю традицію з отчого дому і не зраджував їй упродовж усього життя. «…Так як його мати та члени родини носили прекрасно вишиті сорочки, так і він на ціле своє життя лишився вірний традиції свого народу». Водночас чоловічу вишивану сорочку, оцей обов’язковий елемент українського національного строю, Іван Франко носив з європейським костюмом-трійкою. І це був новаторський підхід до трансформації образу українського інтелігента, у якому поєднувалися прадавня українська традиція і модерні запити нової епохи.
Іван Франко. 1904 рік.
…За іронією долі, Іван Франко, який так любив носити вишиванки впродовж усього життя і виховав у цій традиції своїх дітей, похований був у чужій сорочці. Ольга Роздольська (дружина українського фольклориста і етнографа Осипа Роздольського) згадувала, що, коли заходились готувати покійного в останню путь, то «показалося, що нема ні однієї порядної сорочки. Тоді Бандрівський [шкільний приятель Івана Франка та адвокат, що був опікуном поета з часу його хвороби. – Н. Т.] послав когось до (покійної вже) Герміни Шухевичевої, що зараз-таки прислала гарну вишивану сорочку свого померлого мужа. В ту сорочку і стареньке вбрання вдягнули студенти покійника». Це було 28 травня 1916 року. Тоді, як і сьогодні, у повітрі пахло весною, війною і порохом…
Іван Франко
Проте, незважаючи на цей прикрий факт, образ Франка у нашій національній свідомості і досі невіддільний од вишиванки. Таким він постає перед нами не тільки на прижиттєвих фото, а й на численних графічних та малярських портретах; навіть у скульптурних зображеннях класика часто-густо прозирають обриси українського орнаменту. Геній планетарного мірила, він завжди підкреслював своє національне єство, зумівши гармонійно поєднати прадавні узори народної вишиванки з костюмом модерного покрою західного взірця. Так само, як успішно поєднав своє глибинне, органічне українство – з рафінованою, іманентною європейськістю.
Серед українських митців, творчість яких мала визначальний вплив на художні процеси в образотворчому мистецтві першої третини ХХ ст., Олена Кульчицька займає особливе місце. Митець універсального обдарування, блискучий графік-новатор, живописець, майстриня ужиткового мистецтва, педагог, вчений-етнограф, громадський діяч- усі ці грані поєднала особистість Олени Кульчицької.
Олена Кульчицька. Автопортрет. Олія. 1917
Новаторська за формою і змістом творчість художниці базувалася на стилістичних засадах європейського модерну, органічно поєднаних із традиціями народного українського мистецтва. Народна творчість, особливо декоративно-ужиткове мистецтво, цікавило О. Кульчицьку із молодих років. Згодом це дещо романтичне захоплення переросло у серйозний науковий інтерес і вилилося у ґрунтовне вивчення надбань народного декоративного мистецтва. Багаті традиції рідного народу, особливо в орнаментальній культурі, надихнули художницю на створення численних творів у різних видах мистецтва- станковій гравюрі, книжковій ілюстрації, олійному малярстві, ужитковому мистецтві. Олена Кульчицька делікатно вплітає етнографічні мотиви у художню канву творів, надаючи їм національного звучання.
Олена Кульчицька. Ярмарок у Косові. 1904-1908 рр. Полотно, олія.
Це простежується творах раннього періоду- кольорових ліноритах “Жнива”, “Женці”, “Весною в полі”, “Пастушок”(усі 1903-1906рр.) та живописних полотнах “Діти на леваді” (1908), “Пастушок з гусьми”, “Ярмарок у Косові” (1908), де художниця в імпресіоністичній манері зображає колоритні народні типи у традиційному вбранні. Народні мотиви набувають символічного звучання у творах релігійного характеру, як-от “Богородиця “Золотий Колос” (1910-ті рр., полотно, олія) чи у пізнішій гравюрі “Гуцульська Мадонна” (1935р., кольоровий лінорит). Тут одягнена у вишиванку Богродиця одночасно є і простою, земною жінкою з народу, і Берегинею українського жіноцтва.
Олена Кульчицька. Гуцул-газда. Із циклу “Гуцульщина. 1935р. Папір, лінорит.
Виразно звучать етнічні мотиви у циклі гравюр “Гуцульщина” (1935), в якому Олені Кульчицькій вдалося створити поетичний образ Гуцульського краю. У майстерних графічних аркушах художниця відтворила багатство та самобутність культури і звичаїв гуцулів, з любов’ю змалювала їхній побут, вбрання. Так, у чорно-білих ліноритах “Гуцульська Мати”, “Гуцул-газда”, “Гуцульська забава” детально передає розкішно декоровані кептарі, вишиті сорочки, головні убори, металеві прикраси гуцулів. Тему Гуцульщини продовжують і станкові кольорові гравюри “Гуцулка”, “Гуцул-сопілкар”, “Гуцул, що танцює” (усі-1935), у яких декоративне звучання підсилюється застосуванням локальних плям насичених кольорів – червоного, жовтого, синього, чорного, що перегукуються із колоритом народної вишивки.
Олена Кульчицька. Гуцульська Мати. Із циклу “Гуцульщина”. 1935р. Папір, лінорит.
На початку ХХ ст. Олена Кульчицька стала одним із провідників руху творчої інтелігенції за збереження народного мистецтва. Художниця доклала титанічних зусиль до збирання, збереження та популяризації здобутків народної культури, зокрема дерев’яного церковного будівництва та народної ноші. Протягом 1910-х-1950-х рр. вона створює серію документальних акварельних малюнків, у яких фіксує зразки народного вбрання різних етнографічних регіонів (Гуцульщини, Покуття, Бойківщини, Поділля), а також земель в околицях Перемишля та на Лемківщині, що після Другої світової війни увійшли до складу Польщі.
Олена Кульчицька. Святковий одяг жінки. с. Вербовець, Косівський р-н, Іван-Франківська обл. 1931р. Папір, акварель.
Замальовки вбрання доповнює ескізами орнаментів у вишивці і ткацтві. Акварелі із зображенням давніх зразків народної ноші (їх більше 400), стали безцінним матеріалом для дослідників народного мистецтва – не лише сучасників О.Кульчицької, але й етнографів нашого часу. Згодом, із метою популяризації цієї праці, О.Кульчицька відтворює окремі малюнки у техніці ліногравюри.
Олена Кульчицька. Гуцул, що танцює. 1935р. Папір, кольоровий лінорит.
Після заснування у 1931 р. музею народного мистецтва “Стривігор” у Перемишлі Олена Кульчицька активно долучається до поповнення його фондів. Вона збирає солідну колекцію творів народного мистецтва, вагому частину якої становила збірка народної ноші різних регіонів. Серед експонатів були розкішні сорочки із Гуцульщини (Косів, Космач) та Покуття (Снятинщина). Колекцію вбрання доповнювали альбоми зразків вишивок, упорядковані за етнорегінальним принципом. Згодом частина цієї колекції стала надбанням Національного музею у Львові ім.А.Шептицького (далі НМЛ).
Олена Кульчицька. Гуцулка. 1935р. Папір, кольоровий лінорит.
Вагомий внесок художниця зробила й у розвиток української моди, вважаючи її засобом пропаганди національних ідей. Вивчаючи народний одяг, Олена Кульчицька зробила детальні малюнки крою та орнаментів, які згодом використала упроектах власного вбрання та численних ескізах. У фондах НМЛ зберігаються речі художниці: вишитий жакет на зразок кабата з Яворівщини, жакет та спідниця з набивної тканини за мотивами бойківської вибійки, шкіряна торбинка в гуцульському стилі. У 1920-х-1930-х роках сестри Олена та Ольга Кульчицькі співпрацювали із журналом “Нова Хата”, на сторінках якого в рубриці “Ручні роботи” публікували стилеві проекти жіночого і дитячого вбрання, торбинок, предметів інтер’єру (рушників, гардин, подушок тощо) з використанням мотивів народної вишивки.
Олена Кульчицька. Гуцульська Мадонна. 1935р. Папір, кольоровий лінорит.
З ініціативи сестер Кульчицьких у Перемишлі у 1936 році було організовано показ народної ноші з найближчих сіл- Торки, Добра, Чернево. Для свята народної ноші у цьому ж році Олена Кульчицька створила проект сучасного вбрання за мотивами одягу Київщини та реконструювала одяг українських шляхтянок. Для популяризації української вишивки, вбрання Олена Кульчицька організовувала в краї численні виставки своїх творів, зокрема акварелей народної ноші.
Олена Кульчицька. Гуцулка Параня. 1942 р. Фанера, олія.
Любов до рідної землі, народу вела Олену Кульчицьку крізь усе її нелегке творче життя, сповнене праці на ниві мистецтва. Шляхетна українка за походженням і за духовними якостями, Олена Кульчицька стала уособленням художника-патріота і громадянина.
Надія ЛЕНЬКО-КІНАШ молодший науковий співробітник ХММ Олени Кульчицької
Самобутній український художник і педагог Олекса Новаківський (1872–1935), який народився на Східному Поділлі, навчався в Краківській академії образотворчих мистецтв і 1913 р. на запрошення митрополита Андрея Шептицького переїхав до Львова, часто зображав на своїх символічних барвистих полотнах національне вбрання.
Олекса Новаківський з дружиною Анною-Марією Пальмовською.
Зокрема, на монументальних алегоричних панно «Мистецтво», «Наука», «Виховання», «Музика», які митець створив для Музичного інституту імені Лисенка (тепер — приміщення Львівського державного музичного училища імені Станіслава Людкевича), жінка і діти одягнені в національні строї, характерні для різних регіонів України (Гуцульщина, Яворівщина…). «Вони… пульсували потужною сецесійною ритмікою ліній і контурів та сяяли декоративною звучністю чистих кольорів» [1]. Ці медальйони замовили О. Новаківському відразу після переїзду митця до Львова. Вони мали прикрасити концертну залу щойно зведеної тоді будівлі (архітектор — І. Левинський) Музичного інституту.
Овал О. Новаківського «Народне мистецтво»
Доленосний «Автопортрет із пензлем» (1911), на якому митець зобразив себе у вишиваній сорочці, вперше експонувався на виставці Приятелів красних мистецтв у Кракові 1911 р. Цю виставку, на якій було представлено близько сотні полотен художника, відвідав митрополит А. Шептицький. Після цього владика запросив митця до Львова, запропонувавши йому працювати й жити в колишній майстерні польського художника Яна Стики навпроти собору Святого Юра у Львові, де нині міститься музей О. Новаківського. «Митрополит був захоплений його мистецтвом, силою експресії та надзвичайною красою колірної гармонії.
Новаківський Олекса. Автопортрет. 1911.
Особливо вразив “Автопортрет” довершеною технікою виконання та драматичною глибиною виразу, а вишивана сорочка, в якій себе зобразив Новаківський, дала зрозуміти причину шуму і шовіністичних виступів проти нього та розкрила стійку несхибність позицій художника» [2]. У цьому автопортреті О. Новаківський «висловив усю складність своїх почуттів: тут і скорботна дума, і впертий виклик, і тверде усвідомлення своєї значущості» [2]. Цей автопортрет можна оглянути в експозиції Національного музею у Львові «Українське мистецтво XX ст.» (вул. Драгоманова, 42).
Овал О. Новаківського «Наука» («Освіта»)
Далекоглядний меценат української культури митрополит А. Шептицький збагатив мистецьке життя Галичини новим самобутнім талантом. З переїздом до Львова у творчості художника розпочався зрілий період. Саме тоді О. Новаківський почав утверджувати нову естетику національного мистецтва. У своїй творчості художник зумів синтезувати багаті традиції української народної формотворчості, фольклору та міфології з модерними здобутками західноєвропейського мистецтва. Його полотна вирізняються темпераментністю пензля, експресією барв, сміливістю й масштабністю образних задумів.
Ірина РІЗУН завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Волошин Л. Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського: путівник / Національний музей у Львові ім. А. Шептицького ; [авт. тексту Л. Волошин, наук. ред. О. Біла]. — Львів, 2012. — 39 с.
Серед відомих громадських та культурних діячів Львова кін. ХІХ — поч. ХХ ст., котрі пропагували українську народну культуру у міському середовищі та побуті, вагоме місце належить дійсному члену НТШ, професору Володимиру Шухевичу (1849 -1915 рр.). Цей, сповнений невгамовною енергією до праці чоловік, був дотичним чи не до всіх відомих процесів, пов’язаних з наукою, освітою, музикою, народним мистецтвом, етнографією та музейництвом у Галичині.
Володимир Шухевич. Колядники у с. Космач, 1901 р. Зліва направо: Василь Коб’юк (зі скрипкою), Михайло Палійчук (з хрестом) (Арсенич П. Володимир Шухевич (1849–1915) : Життя і культурно-громадська та етнографічна діяльність. До 150-річчя від дня народження. – Івано-Франківськ, 1999)
Його захоплення у студентські роки Гуцульщиною переросло з часом у свідоме вивчення побуту та мистецтва цього краю та стало початком систематичного збирання старовини. Шухевича цікавила народна вишивка та вбрання, жіночі та чоловічі прикраси, писанки, витинанки, художньо оздоблені вироби з дерева та металу, кераміка. Завдяки своїм щорічним подорожам Гуцульщиною та Покуттям Володимир Йосипович мав змогу фіксувати у світлинах народні типи у святковому та буденному вбранні, способи одягання певних елементів строю та пов’язування головних уборів.
Володимир Шухевич (1891)
Професор тонко відчував проблему зменшення з кожним роком народних промислів через витіснення їх фабричною продукцією. Оцінивши економічну ситуацію кінця ХІХ ст., Шухевич добре розумів невідворотній процес: селяни все менше виготовлятимуть натуральну продукцію, менше ткатимуть, вишиватимуть, декоруватимуть своє вбрання. Традиції прикрашати свої сорочки вишивкою поступово зникатимуть. Тому він неодноразово звертався до жіноцтва у тогочасній періодиці (“Діло”, “Руслан”) з проханням збирати та надсилати вишивки, ґердани, головні убори, відтворювати зачіски, які були поширені у певній місцевості. В. Шухевич добре відомий також як музейник та співорганізатор багатьох виставок у Львові (1885, 1887, 1894), Відні (1890 р.) Тернополі (1887 р.), Стрию (1909 р.), Коломиї (1912 р.). Професор співпрацював з музеєм Дідушицьких, музеєм Наукового товариства ім. Шевченка та Національним музеєм у Львові. Свою збірку народного мистецтва Шухевич наприкінці життя заповів музеєві, засновником якого був митрополит Андрей Шептицький.
Володимир Шухевич
Володимир Йосипович виявляв та підкреслював свою любов до народного також і своїм зовнішнім виглядом. На публіці з’являвся у вишитій сорочці, підперезаній широким шкіряним чересом, у кептарі та сердаку з порохівницею та табівкою через плече. Цю його позицію підтримувала дружина Герміна Шухевич (1852-1939 рр.). Відомі світлини, де вона позує у народному вбранні: у вишиванці, прикрасах та хустині. На іншому постановочному фото вона з дітьми у святкових строях з Покуття.
Любава СОБУЦЬКА
завідувач відділу народного мистецтва НМЛ ім. Андрея Шептицького
Жанрові роботи Івана Труша засвідчують життєствердну позицію автора, відчуття гармонії з природою, традиціями й побутом мешканців краю. Головним ідейно-змістовим акордом багатофігурних композицій виступають динамічні вирішення гуцулів, зображених у повсякденні чи під час християнських свят. Відчувається, що маляр переживав якусь особливу естетичну насолоду, спостерігаючи за життям і звичаями своїх сповнених невичерпного життєвого оптимізму творчих прототипів, коли вони брали участь у колоритних обрядах, співали пісень і танцювали.
Іван Труш малює квіти у своєму саду. Львів. Фото 1935 р.
Однак така художня концепція аж ніяк не зводилася до етнографізму чи надмірної ідеалізації художнього образу, а, навпаки, пробуджувала в громадськості повагу до мешканців цього краю та захоплення їхньою самобутністю.
Іван Труш. Портрет професора Михайла Грушевського. 1900 р. Полотно, олія.
Мотивом одного з перших етюдів серії стали “Гагілки” з сюжетом великодньої народної обрядової гри в “Жучка”, що символізує безкінечний рух і вічне відродження життя. Тема сповненої життя й руху обрядової гри молоді, що зазвичай відбувалася на церковному подвір’ї після освячення пасок, набула розвитку в численних полотнах І. Труша, виконаних упродовж трьох десятиліть.
Іван Труш. Дві гуцулки. Початок 1920-х рр. Картон, олія
Нехтуючи докладністю рисунка, маляр ледь схематизовано компонує групи людей, виконаних на тлі краєвидів, пластично трактує лише постаті першого плану й більш ескізно, за допомогою узагальнених кольорових плям, – фігури в перспективі. Живописна манера митця тяжіє до пленерного малярства, а спосіб трактування світлоповітряного об’єму наповнює жанрову сцену особливим настроєм і відчуттям свята. Сцена загалом набуває динаміки та сили художнього вислову.
Іван Труш. Гуцулки біля церкви. 1920-ті рр. Картон, олія
Про таємниці своєї малярської лабораторії І. Труш пише в статті “З малярської робітні. Як постає образ”, у якій розкриває нюанси поетапного народження образу: “Ні, це не квіти. То перший проєкт образу «Гагілки». То ті барвні плями – то лиця, руки людські, запаски, киптарці гуцульські та вишиванки на рукавах. Кажу, перший проєкт, бо маю намір зробити таких кілька, як не кільканадцять, заким прийду до малювання образу…”.
Іван Труш. Портрет Івана Франка. 1940 р. Картон, олія.
Іван Труш активно працює у портретному жанрі, в якому реалізовує власні мистецькі устремління художника, що має хист прискіпливого психолога й прагне розгадати на полотні глибини внутрішнього світу своїх моделей. Художник виконує портрети дорогих і близьких йому людей. Серед них – портрети Михайла Грушевського, І. Франка.
Оксана БІЛА заступник генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького
“Гуцульська ноша панит, красит і кольору додає” (Г. Хоткевич, Камінна душа). Чи тільки гуцульська? Українська вишивка як музика – гармонія, ритм, барви, почуття. В кожному селі своя, неповторна мелодія…
Соломія Крушельницька народилася на Поділлі, прекрасному українському Поділлі, багатому не тільки піснями і народними звичаями, а також розмаїттям вишивок, коралів і силянок.
Соломія Крушельницька в юності
У домі Крушельницьких народна пісня, звичаї українського народу були у великій пошані, а народний стрій завжди був одягом особливим, святковим.
Родина Крушельницьких, поч. 1900-х рр. Стоять: Володимир і Соломія.Сидять в центрі: батьки Теодора, о. Амвросій. Нижче: Олена з донькою Марією-Соломією, Марія, Емілія, Анна.
Велику частину життя українська співачка прожила в Італії, і хоч полюбила цю сонячну країну всім серцем, все ж відчувала тугу за рідним Поділлям.
Соломія Крушельницька в народному подільському строї. Фото кінця ХХ століття
Зі спогадів племінниці Соломії Крушельницької Соломії-Марії Скорик: “ Мама вислала тітці Люні в Італію заліщицький народний одяг, в якому один італійський художник намалював її портрет олійними фарбами…”
Соломія Крушельницька в заліщицькому строї. Художник Ґ. Рісті
Цей портрет прикрашав вітальню вілли “Salome” у Віареджо, привертаючи увагу багатьох знаменитих гостей Соломіїного дому. А приятелька співачки, піаністка Джуліана Вентурі навіть сфотографувалася у народному строї. Ця фотографія сьогодні експонується в Музеї Соломії Крушельницької.
Джуліана Вентурі, 1920-ті рр
.
Соломія Крушельницька – українська оперна і камерна співачка, яка виступала на найвідоміших сценах світу. Перед її талантом схилялися Мілан і Варшава, Рим в Париж, Каїр і Мадрид, Санкт-Петербург і Буенос-Айрес. Публіка захоплювалася її винятковим голосом і яскравою драматичною грою. Неперевершена Аїда, єдина у світі Джоконда, ідеальна Ельза, найчарівніша і найпривабливіша Баттерфляй, войовнича Брунгільда, ніжна Лорелея… – такою залишилася Соломія Крушельницька в пам’яті сучасників, яку вони мали щастя чути і бачити на сцені.
Галина ОГОРЧАК Науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Музей Соломії Крушельницької давно вже став центром музичного життя Львова. В його затишному “Музичному салоні” експонуються тематичні виставки, відбуваються презентації, конференції, семінари, зустрічі, і звичайно, концерти. Головним “героєм” музичних акцій в музеї виступає кабінетне фортепіано фірми “C. Bechstein”, що займає центральне місце в цій кімнаті. Бехштайн, напевно, відчуває своє привілейоване становище і потай тішиться: адже він не “німий” музейний експонат, а справжній музичний інструмент, що продовжує своє концертне життя.
Фортепіано фірми “C. Bechstein” Модеста Менцинського в експозиції львівського Музею Соломії Крушельницької
Німецька фірма з виготовлення фортепіано і піаніно заснована в Берліні у 1853 році Карлом Бехштайном. Дуже швидко інструменти цієї фабрики здобули європейську славу завдяки високій оцінці знаменитих композиторів-піаністів, серед яких були Ференц Ліст, Йоганнес Брамс, Ріхард Штраус, Клод Дебюссі, Феруччо Бузоні, Антон Рубінштейн. А німецький диригент і піаніст Ганс фон Бюлов висловився так: “Бехштайн для піаністів означає те саме, що Страдіварі й Аматі для скрипалів”.
Фортепіано фірми “C. Bechstein” Модеста Менцинського в експозиції львівського Музею Соломії Крушельницької
Компанія “C. Bechstein” займається не лише виготовленням музичних інструментів, але й своєю діяльністю сприяє розвитку фортепіанного мистецтва. В різних країнах Європи відкрито концертні зали “C. Bechstein”, проводяться конкурси молодих піаністів. Не стала винятком і Україна. У 2017 р. вже вчетверте відбувся Всеукраїнський конкурс піаністів премії фірми “C. Bechstein”. Національна музична академія України імені Петра Чайковського вже багато років співпрацює з цієї фірмою: в музичній академії є понад 30 інструментів “C. Bechstein”, які використовуються в навчальному процесі і концертному житті навчального закладу.
Фортепіано фірми “C. Bechstein” Модеста Менцинського в експозиції львівського Музею Соломії Крушельницької
А музична історія нашого Бехштайна пов’язана з далекою Швецією…
Початок ХХ ст. Талановитий український оперний співак, отримує несподіване запрошення на гостинні виступи у Стокгольмську Королівську оперу. Справа в тому, що фінська Примадонна Айно Акте відмовилася виступати в опері Р. Ваґнера “Лоенґрін” зі шведським партнером Арвітом Етманом і дирекція змушена була замінити виконавця партії Лоенгріна. Так, у 1903 р. виступ в опері Р. Ваґнера змінив творчу й особисту долю Модеста Менцинського. Швеція тепло прийняла українця, даруючи йому щиру любов публіки, особливу прихильність королівської родини, і… приготувала особливий дарунок… Шукаючи місце проживання, співак облаштувався в готелі, власницею якого була пані Дегн. Її донька Клері виявилася тонкою цінителькою музичного мистецтва – чим не привід для знайомства?…
Фортепіано фірми “C. Bechstein” Модеста Менцинського в експозиції львівського Музею Соломії Крушельницької
Минуло два роки і пара побралася. Модест Менцинський оселився у Швеції, продовжуючи активну гастрольну діяльність містами Європи. Шістнадцять років поспіль (1910-1926) був солістом Опери в Кельні (Kőln) (напис з внутрішнього боку передньої кришки фортепіано з інформацією про постачальника вказує на те, що інструмент був куплений саме там) З другої половини 1920-х рр. М. Менцинський провадив педагогічну діяльність у Стокгольмі, фактично став засновником шведської вокальної школи.
Модест Менцинський у своєму помешканні. Стокгольм, 1932 р.
Модест Менцинський ніколи не забував своєї Батьківщини, відвідував Галичину з гостинними виступами, а після повернення ділився враженнями про мандрівки зі своїми рідними – дружиною Клері і синами Іваном та Юрієм. Бехштайн був свідком цих розмов і в той час навіть не міг припусти, що у в кінці ХХ ст. сам здійснить далеку подорож в Україну і отримає нове місце “проживання” – у Львові, в музеї творчої “хресної мами” Модеста Менцинського (як називав її співак) – Соломії Крушельницької.
Фортепіано фірми “C. Bechstein” Модеста Менцинського в експозиції львівського Музею Соломії Крушельницької
А сталося це так…
Завдяки старанням голови Української громади у Швеції Богдана Залуги, великого шанувальника таланту Модеста Менцинського працівники музею Соломії Крушельницької познайомилися з онуком співака – Гансом Менцинським (1938-2017). Восени 1996 року Ганс Менцинський вперше приїхав до Львова, на батьківщину свого діда. Тоді, в подарунок Музею Соломії Крушельницької він привіз (взявши на себе також витрати транспортування) особистий інструмент Модеста Менцинського – кабінетний рояль відомої фірми “С. Bechstein”. З того часу щирий, шляхетний, емоційний Ганс Менцинський став близьким приятелем колективу музею. Його яскрава особистість заслуговує на окрему розповідь…
Ганс Менцинський біля портрету діда Модеста Менцинського в експозиції львівського Музею Соломії Крушельницької
А “Бехштайн” Модеста Менцинського вже третє десятиліття милує своїм звучанням численних гостей Музею Соломії Крушельницької у Львові, зберігаючи в таємниці історії зі свого славного минулого…
Роксоляна ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Модест Менцинський. Спогади. Матеріали. Листування / авт.-упоряд. М. Головащенко. — К. : Рада, 1995. — 461 с.
Якщо колись по дорозі до невідомого міста або вже у ньому ми шукали хороший путівник (та бодай карту, щоб навіки не заблукати в лабіринтах кварталів), то тепер частенько користуємося банальною Вікіпедією чи туристичними сайтами.
«Книги − морська глибина: Хто в них пірне аж до дна, Той, хоч і труду мав досить, Дивнії перли виносить», − писав Іван Якович Франко. Часи змінилися. Ми змінилися – у ритм життя ввійшли різноманітні гаджети. Але книжка не втрачає своєї ролі, особливо якщо це хороша книжка. А якщо вона ще й про Львів, то взагалі мови нема.
Зараз Ви побачите список із кількох видань різних років і жанрів але у них всіх є спільна риса – центром, головним героєм розповіді є Львів. Його неповторний колорит, сформований віками, розстріляний гарматами війни та відроджений із новим, ще не до кінця сформованим, обличчям присутній у цих книгах. Деякі з них уже глибоко втягнули в себе гіркуватий дух часу, а інші ще пахнуть друкарнею. Із світлин на їх сторінках на нас дивляться ті хто будував це місто до нас. Їхні палітурки захоплено розглядатимуть ті кому ми залишимо наше місто. Книжки про Львів…
Іван Крип’якевич
Перше видання «Історичних походів по Львову»
Одне із сучасних видань книги (видавництво «Каменяр»)
Іван Крип’якевич «Історичні проходи по Львові». Так називається історико-краєзнавча праця одного з кращих учнів Михайла Грушевського, видатного українського історика, яка побачила світ у 1932 р. Книга знайомить нас з сторінками сивої давнини Львова, найважливішими подіями в житті міста протягом XIII – XX ст.
Юзеф Вітлін. Джерело: Biblioteka Uniwersytecka w Toruniu
Станіслав Лем – фантаст зі Львова. Джерело: https://zbruc.eu
Станіслав Лем і його Львів над яким стоїть Високий Замок. Джерело: https://zbruc.eu
Юзеф Вітлін «Мій Львів» (Józef Wittlin «Mój Lwów»). Книга у якій класично відтворено, а може її публікацією частково і породжений (хто зна?), міф про «старий, прекрасний Львів», «місто якого уже нема», «наш (тобто періоду австрійського і польського панування, польський) Львів». Так само застиглий, пропущений крізь свідомість підлітка, образ Львова містить книга Станіслава Лема «Високий Замок». Її автор, фантаст із світовим іменем (чого варто згадати хоча б його шедевр «Солярис») до 1946 року мешкав у Львові, залишивши нам уявні картини, описи міста таким, яким він його запам’ятав. Бо іншого він вже не бачив – виїхавши після Другої світової війни до Кракова Лем більше ніколи не повернеться до Львова.
Обкладинка іноземного видання «Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто» Я.-П. Гінріхса.
Образи Львова від Вітліна та Лема, а також спогади про це місто інших діячів німецькомовної та польської літератури (З. Герберта, А. Заґаєвського, Б. Шульца, Б.-І. Антонича, А. Дьобліна) дбайливо зібрав у своїй книзі нідерландський дослідник Ян Пауль Гінріхс. Його книга носить заголовок «Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто». Місто у ній показане таким, яким його бачать (чи хочуть бачить?) з-за кордону, із неповторними, втраченими довоєнними образами та шармом, важкою реальністю пострадянської України затиснутої між сходом і заходом.
Львів давній і Львів сучасний. Фото Сергія Гуменного
«Автор книжки пояснює, що вибрав такий підхід до опису міста, бо в путівниках по Львову дуже мало інформації про неприємні приємні сторінки львівської історії…, − читаємо у часописі «Критика» (число 5/6, травень-червень 2011 року), − жоден із туристичних буклетів, доступних за кордоном, не дає вичерпної картини трагедії єврейського населення. Тож у цій книжці можемо побачити столицю Галичини очима євреїв та поляків» .
Сергій Гуменний
Список джерел:
Крип’якевич І. Історичні походи по Львову. Львів «Каменяр», 1991.
В четвер, 18 травня 2017 року, до Всеукраїнського Дня вишиванки, у Львові з ініціативи студентської молоді, під гаслом “Вишиванка – наш генетичний код” відбудеться парад вишиванок.
Львів’ян та гостей міста запрошують одягнути вишиванку і долучитись до святкової ходи, яка о 12.00 вирушить з центру міста до Личаківського кладовища. Там вшанують пам’ять Героїв України.
Львів’яни у вишиванках
«Історична пам’ять – це те, що об’єднує суспільство, а вишиванка – традиція, яку треба берегти. Це наше з Вами обличчя. Тому запрошуємо усіх бути свідомими та долучитися до параду вишиванок. Дуже важливо, аби приходили не лише студенти, а також літні люди, які особливо пишаються своїми колекціями вишиванок, що передаються з покоління в покоління», – розповідає Юлія Сапацінська, співорганізатор заходу.
Львів’яни у вишиванках
Парад вишиванок у Львові проводять з метою популяризації національного одягу, шанування українських народних звичаїв та поширення культурних традицій в Україні й в усьому світі. За словами студентського мера Руслана Сагановського, очікують, що до святкової ходи долучиться понад 1000 студентів Львова. На Личаківському кладовищі до могил учасників АТО учасники прикріплять вишивані стрічки, а також спільно з духовенством помоляться за бійців. Завершать захід спільним виконанням національного Гімну України.
Львів’яни у вишиванках
Парад вишиванок пройде за маршрутом: пл. Ринок – вул. Руська – вул. Підвальна – вул. І. Франка – вул. Пекарська – вул. Шімзерів – вул. Мечнікова (центральний вхід на Личаківське кладовище). За маршрутом параду ситуативно перекриють рух транспорту, тому, щоб не створювати заторів, водіїв просять у зазначений час оминати вулиці, якими йтиме парад. Також водіїв просять не паркувати автомобілі вздовж вулиць, які зазначені у маршруті, аби не створювати незручностей та перешкод.
В п’ятницю, 19 травня 2017, о 19.30, в музеї міста-курорту Трускавця (м. Трускавець, Майдан Січових Стрільців, 2) з нагоди Міжнародного Дня музеїв, 190 роковин курорту та Днів Європи в Україні відбудеться велика мистецька акція, що об’єднає в собі три події. В першу чергу музей презентуватиме та в найближчі місяці буде мати приємну нагоду експонувати у своїх стінах виставку графічних зображень Львівського історичного музею “Курорт Трускавець та галицька літографія середини ХІХ ст.”, серед яких п’ять унікальних літографій з історії трускавецького курорту та перших наочних зображень галицького села ХІХ століття.
Трускавець. Вид зі Сходу, автор А. Тітц, 1854
Сучасний колоритний бальнеологічний курорт – місто здоров’я і краси постане перед нами через об’єктив трускавчанина фотохудожника Петра Закусила у фотовиставці “Трускавець очима романтика”, де основний акцент падає на мальовничу та багату природу самого Трускавця і околиць.
Трускавець. Вид зі Сходу – На світанку, автор П. Закусило, 2017
Також музей буде мати гарну нагоду приймати в цей день гостей з сусідньої Республіки Польща з фотовиставкою “Краєвиди озер у Дравську Приморському”, відкриття якої відбудеться в рамках святкування фестивалю польської культури у Трускавці, що експонуватимуться в музеї кілька днів.
Якщо писати історію Львова в легендах, там точно мала би бути оповідь про Ядвіґу Лушковську. Магія, інтриги, кохання, розлука та позашлюбні діти – це далеко не повний перелік того, що могло би бути обігране в сюжеті цієї оповіді. Коли дві бідні і самотні жінки ледве зводять кінці з кінцями, а потім купують кам’яницю на площі Ринок, питань мабуть виникає багато. Або навпаки – не виникає жодних, адже і так всі все знають. Ця історія про те, чому дівчатам варто частіше посміхатись, визираючи у вікно, адже в цьому безпрограшний варіант, за якого вони у будь-якому випадку знайдуть свого принца. Принца, а може навіть і короля. Як це було у Ядвіґи Лушковської.
Пізніша спроба відтворити (створити) образ Лушковської. Фото з http://hintti.deviantart.com/art/Jadwiga-Luszkowska-413033502
У львівського купця Яна Лушковського та його дружини Анни близько 1616 року народилась донечка. Назвали її Ядвіґою. В той час складно було прогнозувати, що в неї на руках через кілька десятків років помиратиме король Речі Посполитої Владислав IV Ваза, а вона сама буде матір’ю його єдиного сина. Але доля – це штука непередбачувана. Перечити їй не варто (так, принаймні, вважали давні греки).
Король Владислав IV. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ядвізі Лушковській аби вплутати себе у великі неприємності, або навпаки зробити своє життя забезпеченим і щасливим, вистачило просто дивитись у вікно однієї з кам’яниць на площі Ринок і посміхатись. Такою її вперше побачив король Владислав і одразу до нестями покохав. Так говорить легенда. Хочеться вірити, що таким чином наша героїня поводила себе лише інколи, а не постійно, оскільки якби вона кожного дня сиділа у вікні і невпинно посміхалась, то це викликало би у перехожих зовсім не таке враження, як у Владислава IV. Тим не менше, король закохався.
Владислав Константин, син Ядвіги і короля (на колінах). Фото з https://commons.wikimedia.org
Це сталося орієнтовно біля 1634 року. На той момент Ян Лушковський вже відійшов до кращого світу і життя панночок Лушковських складно було назвати забезпеченим і щасливим. Жили вони біднувато і на самоті. Але тут сталося диво. Мало того, що після казкового знайомства Ядвіґи з чарівним принцом на білому коні (перепрошую, у королівській короні), мати виплатила борг у 2000 злотих, так пізніше сімейство Лушковських взагалі викупило для себе частину кам’яниці. Далі дивопад продовжувався – двох самотніх жінок звільнили від виплат окремих податків, а також, за дивним збігом обставин, вони мали привілейоване право на заготівлю деревини.
Королівський замок у Варшаві. Фото з https://uk.wikipedia.org
Біля 1635 року померла і Анна Лушковська. Король Владислав забрав Ядвіґу до себе в Королівський замок у Варшаві. Там вона ніби навіть мала у своєму розпорядженні окремі приміщення. Також цього року у них народився син – Владислав Константин, єдиний син Владислава. У 1636 році Владислав разом з Ядвіґою їздив до Ґданська. Ця інформація, перш за все, цікава тим, що тоді було зроблено один з записів, який стосувався львівської володарки серця короля. Шарль Огєр у своїх щоденниках подорожі по Польщі зробив наступний запис: “Після сніданку мав змогу бачити…обраницю короля…дуже гарна вона, повна чарівності…темні очі і волосся…але не має свободи…бо біля неї…охорона з чоловіків і жінок ”. Так король оберігав свою львівську обраницю.
Перша дружина Владислава. Цецилія. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Але, як це часто відбувається у фільмах, у той момент мусить прийти інша. Або, якщо точніше, від хорошого короля погані “дядіньки” і “тьотіньки” починають вимагати щось нехороше, що руйнує ідилію та казку відносин багатого героя і простої провінціалки. Такими “дядіньками” став Сенат, який вимагав від короля одруження і припинення “публічної розпусти”, а тією іншою стала Цецилія Австрійська, з якою Владислав одружився у 1637 році.
Уяздовський замок. Фото з https://commons.wikimedia.org
Ядвіґу Лушковську король тоді перевіз до Уяздовського замку. Нібито через те, що під час урочистостей дуже голосно сміялась на боях диких тварин. Цим самим вона звернула на себе увагу королеви, яка і попросила Владислава вивезти Ядвіґу геть. Пізніше її видали за хорунжого Яна Виписького. На той момент Ядвіґа була вагітна вдруге і згодом народила королю донечку. Навіть після другого одруження з Марією Ґонзаґою, Владислав не забував про Ядвіґу і часто їздив до неї до Мерича. Офіційно він їздив на полювання, але фактично до неї. На її руках, за легендою, у розпал Хмельниччини, він і помер 20 травня 1648 року. У одного з хроністів, Йоахима Єрлича, навіть зафіксовано версію смерті короля, хоч вона, м’яко кажучи, видається сумнівною. Нібито на полюванні король біг за оленем і його з лука поцілив хтось зі слуг. Чому саме король мав бігти, а слуга стріляти, невідомо. Невідомо також чому саме олень. Тому історія мабуть вигадана. Офіційно Владислав помер від проблем з жовчним міхуром.
Друга дружина Владислава. Марія Гонзага. Фото з Epodreczniki.pl
Ядвіґа Лушковська пережила свого коханого, але коли саме померла, достовірно невідомо. Після смерті короля її слід зникає. За те, наскільки вона узалежнила від себе короля і як прив’язала його до себе, їй приписували магічні дії та багато інших інфернальних й ірраціональних практик.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Latopisiec, albo kroniczka Joachima Jerlicza, z rekopismu wydal ks. Wl. Wojcicki. – Warszawa, 1853. – t. I. – 61 – 62.
Lubosz B. Opowieści o sławnych kochankach. – Katowice: KAW, 1987.
Ogier C. Dziennik podróźy do Polski 1635 – 1636 / prz. Zenon Gołaszewski. – Gdańsk: Maszoperia Literacka, 2010
Український художник Леопольд Левицький творив у Львові, де він жив з 1946-о року; надихався цим містом, його історіями та образами. Тепер у місті – по вулиці Устияновича, 10 – працює Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького (з 1984-о року). Також музей імені художника у 1996-у році відкрився в його рідному селі Бурдяківці.
Леопольд Левицький
Працював Леопольд Іванович у різних жанрах, але найцікавіша – його графіка. В середині 1950-х років він багато працював у галузі книжкової графіки, створюючи ілюстрації на історичні теми.
Андрій Калин. Закарпатські казки. Ілюстрації Леопольда Левицького.Ужгород, 1955 р.
У 1955-у році Левицький виконав ілюстрації до збірки “Закарпатські казки” українського народного казкаря Андрія Калина. Згодом книга перевидавалося чотири рази, але вже під назвою “Казки Верховини”.
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Леопольд Левицький мав змогу вільно обирати теми для своїх ілюстрацій – до кожної казки художник виконав по одному малюнку у вигляді заставки, завершуючи кожну казку лаконічною, але оригінальною кінцівкою.
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Близько двохсот таких ілюстрацій зробив майстер до цієї збірки, і всі вони відзначаються оригінальним сюжетом, простою композицією, лаконічною мовою та сміливим володінням технікою пера.
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Малюнки Левицького та казки Андрія Калина, який у 7 років залишився сиротою, а до 37-и років був неписьменним, утворюють надзвичайну гармонійну єдність.В яскравих індивідуальних образах Калин втілює найкращі національні риси українського народу – це майстер Іванко, Староста, Мандрівничок, Гарасим, Ружа, Премудра Дуляна і багато інших.
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Щодо композиції, казки Калина можна поділити на такі, які зберігають традиційну сюжетну схеми; казки, що виникли шляхом самостійного сполучення традиційних мотивів з “калинськими”, і казки оригнінальні, створені самим Калиним.
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Сюжети не перевантажені побічними мотивами, епізодами, деталями. Композиція відзначається стрункістю і цільністю.
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Ілюстрації Леопольда Левицького до збірки “Закарпатські казки” українського казкаря Андрія Калина
Казки динамічні, з соковитим місцевим колоритом, який присутній і у фантастичних елементах. В казках ми зустрічаємо велетнів Сучигору, Кривихащу, опришків, які беруть на долоню героя казки, Мертвий ліс тощо. Леопольд Левицький зображає усіх цих героїв та ситуації так, наче бачив їх на власні очі…
Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові
18 травня 2017 р., у Всесвітній день вишиванки та Міжнародний день музеїв, о 16.00 Музей Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) запрошує усіх охочих на Файне хусткування та майстер-клас із створення зернових кораликів.
Обов’язковими елементами народного одягу у наших пращурів були головні убори. За жіночим головним убором найчастіше визначали статки родини, її соціальний статус, вік власниці. Різновидів цього елементу національного костюму та способів його пов’язування є досить багато, в залежності від регіону, де їх носили. Це і очіпок, і вінок, і кептур, бавниця, намітка, фацелик та інші, але безперечним лідером у цьому різноманітті традиційного одягу є хустка, що пройшла крізь віки, як незамінний предмет нашого побуту.
Українські жіночі коралі
Вишита чи ткана, розкішно декорована, прикрашена квітами, бісером, намистинами, яскрава, квітчаста хустка в Україні мала побутове й обрядове значення. Вона здавна була оберегом. До сьогодні зберігся звичай „покривання” молодої хусткою, після чого вона стає заміжньою жінкою, господинею в домі. А хустинки, якими на весіллі покривали руки, в кінці обряду зав’язувалися одна з одною та зберігалися у скрині як оберіг сім’ї.
Українські жіночі хустини
Зрештою, хустина символізує й вірне кохання, адже ще за часів козаччини існував звичай, коли дівчина дарувала вишиту хустку своєму нареченому, або ж шовкову хустку дарував козак своїй милій. Чоловік дарував дружині хустку на знак любові, довір’я, злагоди та поваги.
А ще український національний костюм не може існувати без аксесуарів. Це одна з основних особливостей нашого традиційного одягу. Давнім українцям доводилося досить часто виготовляти прикраси власноруч. Для цього використовувалися найрізноманітніші природні матеріали.
Українські жіночі хустини
Тож, 18 травня о 16.00 майстрині Віра Олеш, Надія Гнат і Оксана Рудавська проведуть в Музеї Михайла Грушевського файне хусткування та майстер клас із створення кораликів.
Усім охочим пов’яжуть хустину за давніми зразками, а ще навчать творити зернові прикраси, які так пасуватимуть нашим дівчатам та жінкам у цю весняно-літню пору.
Тож будемо раді вітати Вас в домі Грушевських на Софіївці (вул.Івана Франка, 154).
Вчора, 15 травня 2017 року, у Львівському історичному музеї (пл.Ринок, 6, 1 поверх) в рамках ІХ-го Міжнародного фестивалю єврейської музики «LvivKlezFest – 2017» відбулося відкриття виставки «Раритети єврейської спадщини».
Директор ВЄБФ “Хесед-Арье” Адель Діанова на відкритті виставки «Раритети єврейської спадщини»
На виставці представлені цікаві раритетні предмети іудаїки релігійного і побутового призначення (вироби із срібла, металу, кераміка, стародруки, рукописи, тканини, твори живопису і графіки, монети, медалі та ін.) з фондів львівських музеїв (Львівського історичного музею, Львівського музею історії релігії, Національної галереї мистецтв ім.Бориса Возницького), Львівської національної наукової бібліотеки України ім. Василя Стефаника та приватних колекцій.
Директор Львівського історичного музею Роман Чмелик на відкритті виставки «Раритети єврейської спадщини»
Виставка присвячена Максиміліану Гольдштейну – відомому мистецтвознавцю і колекціонеру, ініціатору створення й останньому директору Єврейського музею у Львові, який існував з 1934 до 1941 р. і пам’ятки якого були врятовані музейниками-українцями.від знищення німецьким й радянським окупаційними режимами.
Куратор виставки старший науковий співробітник ЛІМ Тетяна Лозова
“Тут можна побачити предмети іудаїки із приватних колекцій та фондів львівських музеїв, які рідно виходять у світ”, – розповіла куратор виставки Тетяна Лозова.
1 з 12
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Експозиція виставки «Раритети єврейської спадщини»
Також організатори виставки повідомили, що для огляду представлено понад 150 найрізноманітніших оригінальних предметів релігійно-культового призначення та предметів широкого вжитку єврейської громади.
Серед раритетів, які є на виставці, — дерев’яні скульптури ін. 17-18 ст. «Леви-юдеї», які прикрашали Арон га Кодеш в синагозі «Золота Роза»; декоровані шлюбні контракти з Італії, датовані 18 ст., графіка Яна Піварського та інші.
Руслан КОШІВ старший науковий співробітник Львівського історичного музею
Одним з найцікавіших львівських архітекторів «австрійського періоду» є Ігнацій Хамбрез. Уродженець Чехії, з 1812 року він на кілька десятиліть пов’язав своє життя зі Львовом. Тут він викладав і творив і зрештою значною мірою приклався до формування того образу архітектури старого Львова, якою сьогодні так захоплюються відвідувачі міста. Отож Ігнацій Хамбрез, хто він?
Ратуша у Цешині
Народився Ігнацій 31 липня 1758 року в Голешові (сучасна Чехія). Початково він навчався у свого батька Яна Хамбреза, який був маляром. Пізніше його наставником став Ян Штурм. Нам відомо, що у 1776–1783 роках він відвідав Священну Римську імперію, Францію, та територію сучасної Італії. 5 жовтня 1784 року в Цешині, у місті яке шановному читачу варто запам’ятати, він одружився з Терезою, донькою будівничого Юзефа Драхного. 1792 року оселився в тому є Цешині, де 7 липня 1792 року отримав посаду вчителя рисунку в місцевій школі. У той же час він був радником міста у справах будівництва.
Один з корпусів Ягеллонського університету
Цешин у наші дні
У 1803 році Хабрез був призначений викладачем рисунку нормальної школи у Кракові. А уже від 1807 року він стає професором надзвичайним філософського факультету Ягеллонського університету, де він викладав архітектуру та рисунок. У цей же час його ймовірно вперше запрошували до Львова, проте він відкинув цю пропозицію. У 1810 році він покидає Яґеллонський університет і починає викладати при краківській школі Св. Варвари. Можливо, у цей час він провадив і будівничу діяльність, проте наразі дослідникам важко реконструювати деталі цього періоду його життя.
Починаючи з 1812 року, Ігнацій оселився у Львові. 1814 року він очолив кафедру вищого будівництва у Львівському університеті. У 1818 році він намагався отримати статус професора звичайного, який би забезпечив його відносно стабільним прибутком на найближчий час. Ігнацій викладав курс архітектури, а також будівництва мостів та доріг. За час педагогічної практики, ним було видано цілий ряд книг, які задумувались як посібники для студентів, проте так і не отримали цього статусу. 1834 року він вийшов на пенсію. Протягом усього часу родина Хамбреза перебувала в Цешині, за винятком сина Леопольда, про якого відомо, що у 1844 році проживав у Львові.
Фрагмент оздоблення будинку на вулиці Князя Романа
Свої ранні споруди Ігнацій проектував у стилі бароко з елементами класицизму, пізніше перейшов повністю до стилістики класицизму. Займався живописом, яким захоплювався особливо у молоді роки. Серед створених ним споруд особливо вирізняються наступні. Ратуша в Цешині в стилі бароко з елементами класицизму. Збудована 1800 року. Сьогоднішній вигляд відрізняється від початкового внаслідок кількох перебудов. Ще однією спорудою стала Католицька гімназія в Цешині, споруджена у 1802 році.
Арсенал Сенявських
Йому належить перебудова корпусу Львівського університету, яка тривала у 1826–1828 роках. Під час революції 1848 року і обстрілу австрійцями міста, ця споруда була знищена. Перебудова львівського арсеналу Сенявських на бібліотеку. Сьогодні ця споруда є одним з корпусів Національно наукової бібліотеки імені В. Стефаника.
Проект Палацу Потоцьких, 1822 рік
Хамбрезом була спроектована та зведена стара будівля палацу Потоцьких у Львові, розібрана на початку 1860-х. Вигляд палацу відомий зі збереженого проекту 1822 року.
Будинок на вулиці Князя Романа
Будинок на вулиці Князя Романа. Фрагмент декору
Можливо, як припускає Юрій Бірюльов, за його проектом було зведено будинок Юзефа Кілана, зведений 1828 року на вулиці Зеленій, 25-27 у Львові. Ще одним таким гіпотетичним проектом, на думку того ж Ю. Бірюльова є будинок на вулиці Князя Романа, 24 у Львові. Збудований у 1829–1830 роках.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Архітектура Львова: Час і стилі. ХІІІ-ХХІ ст. – Львів, 2008.
Вже VII Фестиваль ретро автомобілів у Львові під назвою “Leopolis Grand Prix 2017” проходитиме в цьому році з 2 по 4 червня на території Парку культури та відпочинку ім. Б. Хмельницького. В програмі фестивалю попри традиційне відновлення перегонів історичною трасою “Львівський трикутник”, виставки ретро авто, конкурсу елеганції , організатори обіцяють багато несподіванок та цікавинок.
Пропонуємо вашій увазі повну програму фестивальних заходів та локації. Якщо в програмі будуть зміни – ми обов’язково вас повідомимо.
П’ятниця, 2 червня Парк культури та відпочинку імені Б.Хмельницького
11.00 Відкриття виставки ретро автомобілів під відкритим небом
12.00 – 22.00 Кулінарні шедеври країн світу
12.00 — 20.00 Дитячі розваги (дитяча зона)
12.00 – 20.00 Реконструкція військового табору (військова зона)
12.00 – 22.00 Виступи музичних колективів
Фестиваль Leopolis Grand Prix 2016
Субота, 3 червня Парк культури та відпочинку імені Б.Хмельницького, «Львівський трикутник»
10.00 – 22.00 Виставка ретро автомобілів під відкритим небом
10.00 – 15.30 Перегони трасою «Львівський трикутник»
15.00 – 20.00 Виступи музичних колективів
12.00 – 16.00 Змагання для дітей «Формула 001» (дитяча зона)
10.00 – 22.00 Кулінарні шедеври країн світу
11.00 – 20.00 Реконструкція військового табору (військова зона)
Фестиваль Leopolis Grand Prix 2014
Неділя, 4 червня Парк культури та відпочинку імені Б.Хмельницького
10.00 – 20.00 Виставка ретро автомобілів під відкритим небом
12.00 – 16.00 Конкурс елеганції
12.00 – 16.00 Змагання для дітей «Формула 001» (дитяча зона)
10.00 – 20.00 Реконструкція військового табору (військова зона)
12.00 – 20.00 Музична програма 20.00 Закриття виставки.
У столиці Південної Кореї – Сеулі фінішував конкурс краси «Міс Європа». Вперше успіху на міжнародному конкурсі краси досягла львів’янка. Так, титул віце-міс Європа-2017 здобула топ-модель Ніна Горинюк. Вона також увійшла у п’ятірку кращих учасниць конкурсу, отримала титул четвертої віце-Miss Supertalеnt of the World (за цю корону змагалися 45 дівчат).
Зокрема, в рамках фестивалю Supertalеnt of the World відбулися такі заходи – Seul Fashion Week, «Міс Європа-2017» та Miss Supertalеnt of the World. Про це повідомила продюсер Ніни Горинюк – Гражина Чаплін (Гражина з 2004 по 2009 рік була генпродюсером “Міс Львів». Після судових спорів конкурс пройшов ребрендинг – Miss TV).
Корону «Міс Європа-2017» одягнули красуні із Латвії Діані Кубасовій. Діана – успішна топ-модель, займається фітнесом та здоровим способом життя, любить подорожувати. Торік фортуна на цьому конкурсі усміхнулася українці Діані Старковій, яка представляла Францію.
Віце-міс Європа-2017 топ-модель Ніна Горинюк
Ніна Горинюк не вперше стає переможницею різноманітних конкурсів краси. У 2015 році – перше місце у соцпроекті «Міс Львів», згодом – Miss Internalional Ukraine 2015. Представляла Україну на Miss International у Японії та у Німеччині на конкурсі «Топ-модель». Сьогодні Ніна успішно робить у рідному Львові телевізійну кар’єру, є ведучою каналу City Life.
Ніна гідно представила Україну на «Міс Європа-2017». Її дрес-код оцінили журі та чимало учасниць конкурсу – вечірню сукню від дизайнера Зоряни Кириленко та розкішну сукню зі шлейфом від Стелли Шаховської. Образ красуні доповнила біжутерія від французького бренду De Tiara.
Переможниці «Міс Європа 2017»
«Мене переповнюють позитивні емоції! Чергова перемога у конкурсі краси є для мене стимулом не зупинятися на досягнутому, а впевнено йти до нових висот, – розповіла Ніна Горинюк. – Для мене цей титул дався доволі легко. Я виступала впевнено, усміхалася, просто була собою. Вірила у те, що не поїду до дому без стрічки. Моя мрія здійснилася. На «Міс Європа-2017» познайомилася не лише з багатьма красивими і харизматичними учасницями, а й більше дізналася про стиль життя і культуру Південної Кореї. Організатори влаштували нам різноманітні екскурсії визначними місцями країни, були також офіційні зустрічі, акції».
1989 рік став справді переломним у суспільно-політичному житті України та у свідомості її громадян. Започатковані Михайлом Горбачовим процеси "перебудови" та "гласності" відкрили шпарину в...
![Катерина Грушевська. Львів, [1910-1911] р.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2015/06/613-496x900.jpg?resize=496%2C900)
