Кінних монументів в Україні є досить багато. Верхи на коні чи поруч із ним зображено багато відомих українців та легендарних постатей. Сьогодні мова піде про 5 таких скульптурних композицій Львова.
Фігура святого Юрія Змієборця на аттику фасаду собору Св. Юра.
Собор Святого Юра – багатовікова резиденція греко-католицьких архієпископів та патріархів. Більшість фахівців вважають собор Святого Юра – найкращим бароковим храмом Львова, вершиною барокового мистецтва столиці Галичини.
Будувався собор протягом двадцяти років (1744-1764 рр.). Ініціатором будівництва був греко-католицький митрополит Атанасій Шептицький. Керував будівництвом архітектор Бернард Меретин. Головний творець собору, архітектор Бернард Меретин помер у 1759 році. Добудовувати храм доручили архітектору та скульптору німецького походження Клеменсу Фесінгеру.
Архикатедральний собор Святоого Юра у Львові
Собор освятили у 1764 році, але оздоблювальні роботи тривали ще вісім років. На фасаді храму розміщена скульптурна композиція «Юрій-змієборець». Автором роботи є відомий львівський скульптор, майстер експресивної пластики Йоган Пінзель, роботи котрого вважають кращим зразком західноукраїнської барокової скульптури ХVІІІ століття
В серпні 1888 року президент Львова Едмунт Мохнацький від імені міської ради замовив скульптору Тадеушу Барону виконання монументу на честь польського короля Яна ІІІ Собєського, а у 1893 році рада міста уклала з скульптором договір на виготовлення пам’ятника.
Монумент передбачалося відкрити у 1896 році, до двохсотріччя від дня смерті короля. Проте роботи затримувалися і лише у 1897 р. Тадеуш Баронч у своїй віденській майстерні завершив працю на скульптурою.
Пам’ятник Яну ІІІ Собеському. Тепер знаходиться у польському Гданську. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
Відкрили пам’ятник 20 листопада 1898 р. Затримка з церемонією урочистого відкриття сталася через жалобу в Австро-угорській імперії за цісаревою Єлизаветою, вбитою 10 вересня 1898 р.
Після відкриття монументу заговорили про підвищення його постаменту . У 1911 р. було розроблено план підвищення п’єдесталу на 1,25 м. У 1920-1930-х рр. його використовували як трибуну.
Після приходу до Львова радянської влади, через схожість пам’ятника Яну ІІІ Собєському з київським монументом Богдану Хмельницькому його хотіли переробити на пам’ятник козацькому гетьману. Для цього достатньо було змінити лише написи на п’єдесталі.
Пам’ятник королю Яну III Собеському у Гданську
Але влада Польщі неодноразово прохала радянську владу про передачу їй польських пам’ятників, що містилися у Львові. У березні 1949 р. Міністерство зовнішніх справ УРСР остаточно вирішило задовольнити прохання про передачу монументу Яну ІІІ Собєському Польщі. Головною причиною стало те, що він був несумісним з пам’ятником Лєніну, який будувався в той час.
У березні 1950 р. пам’ятник Яну ІІІ Соєському було перевезено до Варшави, а в 1965 р. до Ґданська, де він стоїть до сьогодні.
На площі Генерала Григоренка, поруч з будинком Міністерства внутрішніх справ України, 22 серпня 1999 року було встановленого пам’ятник «Правоохоронцям, які загинули під час виконання службових обов’язків». Іншу назва – пам’ятник Святому Юрію Змієборцю.
Пам’ятник Св. Юрію Змієборцю у Львові на площі Григоренка
Працювали над створенням монументу архітектор Олександр Ярема, скульптори Андрій та Володимир Сухорські. В основі роботи митців – символічна постать Св. Юрія Змієборця на коні, що не випадково, оскільки цей свтий з давніх-давен вважається покровителем усіх воїнів-захисників.
Увічнена у бронзі постать засновника міста Львова, сина творця Галицько-Волинського князівства Романа Мстиславовича, відомого політичного діяча і полководця, князя із королівською короною Данила Галицького прикрашає одну з найдавніших площ Львова – Галицьку від жовтня 2001 року.
Пам’ятник князю-королю Данилу Галицькому у Львові. Фото 2015 року
Його авторами є скульптори Василь Ярич і Роман Романович, архітектор Ярема Чурилик. Пам’ятник являє собою бронзову фігуру Данила Галицького на коні, що підноситься на гранітному постаменті, який прикрашає барельєф корони. Загальна висота монумента 10 метрів.
5. Пам’ятник ветеринару.
29 серпня 2016 р. на території Львівського національного університету ветеринарної медицини ім. Степана Гжицького відкрили перший український пам’ятник ветеринарному лікарю.
Пам’ятник ветеринару
Авторами пам’ятника є львівський скульптор Юліан Савко та архітектор Іван Тимчишин. Композиція має три основних елементи: кінь, як пацієнт, поруч стоїть ветеринарний лікар і подає йому ліки у чаші. Пам’ятник є даниною вдячності всім ветеринарним лікарям, які від 1784 року працювали у Львові і лікували своїх пацієнтів.
Кінь. Йоганн Шімзер. Арсенал Сенявських. Вул. Бібліотечна, 2
Також, фігури коней у Львові можна побачити: на фасаді готель «Жорж» (рельєф «Св. Юрій Змієборець»), на фасаді будинку по вул. Горської (рельєф, на якому зображено Тадеуша Косцюшку на коні), на будинку арсеналу Сенявських по вул. Бібліотечній, 2 (фігура лежачого коня), а з правої сторони головної брами палацу Семенських-Левицьких, в’їзд до стаєнь маєтку прикрашають голови коней.
Софія ЛЕГІН
Джерело:
Мельник І. Масик Р. Пам’ятники та меморіальні таблиці міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012.
Вчора, 9 серпня 2017 року, в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. Драгоманова, 42) відбулося відкриття виставкового проекту Моніки Костржевої “Структури творення” та Александри Верешки “Між лінією і формою” у форматі ХХ Міжнародного пленеру художнього текстилю “Етнокультура – реалії сьогодення”.
“Сьогодні ми радо вітаємо в нас у Львові, в Україні відомих польських мисткинь пані Моніку-Ізабеллу Костшеву та пані Александру Верешку. Власне їх виставковий проект, який ми сьогодні пропонуємо львів’янам і гостям нашого міста, входить у формат ХХ Міжнародного пленеру художнього текстилю “Етнокультура – реалії сьогодення”.
Пленеру, який взяв початок ще у 1996 році і власне відтоді цей проект відбувається у Львові щорічно”, – сказала заступниця генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла відкриваючи виставку.
Заступниця генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла
Пленер проходить в рамках Міжнародного етно-мистецького проекту «Екологічний ракурс», який започатковано у 1996 році акцією «Відродимо глинянський килим», а свою назву він отримав під час Міжнародного симпозіуму художнього текстилю у Львові (1998). Симпозіуму передував Міжнародний пленер «Від чорного до білого –– не фарбуючи», який відбувся під орудою його ініціаторки та ідейного натхненника – Зеновії Шульги, доцента кафедри художнього текстилю Львівської національної академії мистецтв.
Експозиція виставкового проекту Моніки Костржевої “Структури творення” та Александри Верешки “Між лінією і формою”
“Виставка дизайнерів костюму – це завжди подія у Львові, бо дуже складно виставляти костюм. Явище непросте, функціональне і мистецьке одночасно, воно потребує динаміки, людини.
Кандидат мистецтвознавства, професор кафедри дизайну костюму Львівської національної академії мистецтв Зеновія Тканко
Автори – це мисткині, художниці і одночасно педагоги. Люди, які заангажовані в особистій творчій праці і шукають шляхи навчання молодшого покоління. Хочу відзначити, що для наших польських колег дуже характерні досить вільні інтерпретації , які не є упередженими до традиції як такої. Працюють вони дуже вільно і з матеріалом , і з конструкцією в пошуках форми, можливо десь трохи нівелюючи декоративні елементи, якими особливо захоплюємося ми. Фактично це проникнення в матеріал, його структуру, фактуру, пошуки кольорової гами, що в цілому характеризує колекції наших шановних художниць як мінімалістичні, але створені багатющими художніми засобами”, – зазначила кандидат мистецтвознавства, професор кафедри дизайну костюму Львівської національної академії мистецтв Зеновія Тканко.
Відкриття виставкового проекту Моніки Костржевої “Структури творення” та Александри Верешки “Між лінією і формою”
Одна з мисткинь Моніка-Ізабелла Костшева – професор, доктор мистецтвознавства, завідувач майстерні художнього моделювання на Мистецько-педагогічному відділенні Університету ім. А. Міцкевича (УАМ) в м. Каліші (Польща); художник та модельєр одягу.
Експозиція виставкового проекту Моніки Костржевої “Структури творення” та Александри Верешки “Між лінією і формою”
Випускниця Академії мистецтв ім. Владислава Стшемінського в Лодзі (відділення тканини та одягу, напрямок дизайн, спеціалізація – моделювання одягу і біжутерії), та Університету моди (UNIVERSITE dela MODE) в Ліоні (Франція). З 2001 р. працює на Мистецько-педагогічному відділенні Університету ім. Адама Міцкевича в Каліші, проводить заняття в майстерні станкової та журнальної графіки і проектування одягу. З 2012 р. працює на посаді професора УАМ. У 2012–2016 рр. була заступником декана з наукового та мистецького напрямків на Мистецько-педагогічному відділенні УАМ у м. Каліші.
Експозиція виставкового проекту Моніки Костржевої “Структури творення” та Александри Верешки “Між лінією і формою”
“Моя колекція показує певну еволюцію – спочатку була шкіра, потім з’явився пергамент. Ці речі несуть певну інформацію, бо люди на них записували те, що було найважливішим. Пізніше з’явився папір і сьогодні маємо стопки паперу для переказування певної інформації. Тому я і вирішила створити колекцію зі шкіри і паперу. Це вбрання швидше художнє, але колекція є дуже функціональною. Її ідея – створення унікального одягу, бо в сучасному швидкоплинному світі одяг не може бути швидкозмінним. Він мусить нести інформацію про культуру і підкреслювати особистість”, – зазначила Моніка-Ізабелла Костшева.
Експозиція виставкового проекту Моніки Костржевої “Структури творення” та Александри Верешки “Між лінією і формою”
Співавтор виставкового проекту, художниця Александра Верешка, народилася 1974 року в м. Пйотркові Трибунальському (Польща). У 1999 році закінчила Академію мистецтв імені Владислава Стшемінського в Лодзі (відділення тканини та одягу). З 2010 року працює на посаді ад’юнкта в Інституті текстильної архітектури Лодзького політехнічного університету, де в 2014 році захистила докторат із мистецтва (дисципліна – моделювання). Викладає моделювання одягу на відділі дизайну.
Відкриття виставкового проекту Моніки Костржевої “Структури творення” та Александри Верешки “Між лінією і формою”
“Я працюю з трикотажними виробами і технологія, яку ми використовували є дуже актуальною сьогодні, адже працюючи саме з такими матеріалами ми самі можемо спроектувати виріб. Ця колекція є акторською і в ній ми показуємо симбіоз між технологією та мистецтвом”, – поділилася враженнями Александра Верешка.
Експозицію виставки можна буде побачити з 9 до 25 серпня 2017 року в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. Драгоманова, 42).
Інеса Братущик та Орест Хома – сімейно-творчий дует, який сміливо можна назвати найуспішнішим і найщасливішим співочим тандемом в Україні, адже понад чверть століття вони крокують життєвим і творчим шляхом нога в ногу і, якби у добі було не 24, а 25 годин, їм і того було б замало, аби «набутися разом». Успішні співаки, щасливі і люблячі батьки і неймовірно закохані один в одного чоловік і жінка – погодьтеся, у сьогоднішньому нестабільно-кризовому часі це рідкість. А ще Інеса та Орест – відкриті, щирі, життєрадісні і товариські. На запрошення відвідати Львівську обласну бібліотеку для юнацтва і взяти участь у розмові «ЗаЖиве» відгукнулися відразу.
Інеса Братущик та Орест Хома у проекті «ЗаЖиве». Фото Віри Шоколадзе
Затишна і простора читальна зала Бібліотеки на Ринку, 9 (так іще її називають) вмістила усіх охочих поспілкуватися з улюбленими співаками і волонтерами. І, хоча подружжя уже багато років живе і працює у Києві, не зраджує рідному Львову. Вони були і залишаються Львів’янами з великої літери.
Інеса Братущик та Орест Хома у проекті «ЗаЖиве». Фото Віри Шоколадзе
Як усе починалося?
Львівська обласна філармонія викохала і випустила у широкий світ чимало нині відомих і титулованих артистів. Саме там починали свою творчу діяльність і наші герої. Інеса Братущик у гурті «Мальви», Орест Хома – у «Ватрі». А потім їх дороги злилися в одну і сталося це під час запису пісні «Три дороги», з якої і народився спочатку творчий, а потім і сімейний дует. У столицю подружжя переїхало на запрошення тодішнього Президента України Леоніда Кучми. Проте квартира у центрі Львова завжди чекає на повернення своїх господарів. І вони повертаються. Хай на кілька днів чи тижнів, але без відвідин рідного міста їм не твориться і не дихається на повні груди. Об’їздивши з гастролями весь світ, Інеса та Орест найкращим і найкрасивішим містом вважають рідний Львів. Та от уже понад три роки їх творчі маршрути спрямовані не лише на Європу чи Америку, а в основному, на Схід України, у так звану зону АТО. Але свою волонтерську діяльність вони не афішують і скільки уже дали там концертів, не рахують.
Інеса Братущик та Орест Хома в зоні АТО. Фото з архіву Інеси Братущик та Ореста Хоми
«Ми були там, куди ніхто не їздив майже рік»
Активні учасники Євромайдану, Інеса Братущик та Орест Хома так само активно включилися у волонтерські поїздки на фронт. Виступали перед хлопцями, які вийшли з Іловайського та Дебальцевського котлів, у місцевостях, які прострілювалися ворожими найманцями. 24 солдати із 270, які залишилися живими після Іловайська, під час виконання Інесою пісні, присвяченої батькові, встали на коліна.
Інеса Братущик та Орест Хома в зоні АТО. Фото з архіву Інеси Братущик та Ореста Хоми
Був випадок, коли, зробивши крок з машини, Інеса Братущик по коліна загрузла в болоті. Повернулася в машину, почала відчищувати болото з чобіт і думати про те, як добратися до місця, де мав відбутися концерт, як раптом, визирнувши з вікна, побачила, що шлях від машини встелений сосновими гілками. Це зробили солдати.
«Ви їдьте, а з нами все буде гаразд»
Орест Хома, який у складі гурту «Смерічка» свого часу два місці був в Афганістані, а згодом і у Чорнобилі, добре знає, що таке війна. Тому, коли постало питання поїздок на Схід, не могло бути й мови про те, щоб не їхати. Звісно, вдвох. Вдома залишалися їхні дві донечки – п’ятнадцятирічна Мар’яна (зараз їй 19-ть) і трирічна Соломійка. Дідусів і бабусь немає, тому дівчатка залишалися самі. Старша сказала батькам: «Ви їдьте, а за нас не хвилюйтеся, з нами усе буде гаразд».
Інеса Братущик та Орест Хома в зоні АТО. Фото з архіву Інеси Братущик та Ореста Хоми
Тепер уже Мар’яна – студентка третього курсу факультету політичної журналістики Національного університету ім. Тараса Шевченка, а Соломійка – другокласниця. З вересня піде у музичну школу, школу танцю Вірського і на плавання. «Хай собі щось обирає, – кажуть батьки і додають: Її неймовірну енергію треба скерувати у корисне русло».
Інеса Братущик та Орест Хома у проекті «ЗаЖиве». Фото Віри Шоколадзе
Постскриптум
Після розмови у бібліотеці Інесу та Ореста оточили вдячні шанувальники їхньої творчості. Дякували, фотографувалися, обмінювалися контактами… Ще майже годину тривало «неофіційне» спілкування. А Інеса Братущик та Орест Хома сказали, що такий формат розмови про наболіле у бібліотеці – дуже вдала і потрібна ідея. «Мені телефонували з Києва, шкодували, що не мають змоги приїхати до Львова на цю зустріч, – зізналася Інеса, – і запитували, чи можлива така розмова у якійсь столичній бібліотеці»… Що ж, столиці іноді теж є чому повчитися у так званої «периферії» і не зайве перейняти такий корисний і потрібний усім досвід.
“24 грудня 1906 року “Саломе” тріумфує в Міланському “La Scala” завдяки магії Тосканіні і чарам Крушельницької”, – писав італійський музикознавець Рінальдо Кортопассі. Мова йла про італійську прем’єру однієї з найскандальніших опер початку ХХ століття, написану німецьким композитором Ріхардом Штраусом (1864-1949).
Біблійна історія про Саломею (Саломе), яка попросила в Ірода за свій танок голову Іоанна Хрестителя, завжди притягала увагу митців таємничою екзотикою та жорстокістю. До цієї теми, починаючи від раннього середньовіччя, зверталися відомі художники та музиканти, трансформуючи образ царівни при дворі тетрарха Галілеї Ірода Антипи біблійних часів до образу жінки-вамп ХХ століття. Особливо вона захоплювала письменників-декадентів кінця ХІХ ст., які плекали у своїй творчості надчуттєвість і перверзії. У 1893 році англійський письменник Оскар Вальд під впливом повісті Флобера “Іродіада” та відомої картини Моро “Танок Саломе”, написав для знаменитої актриси того часу Сари Бернар драму “Саломе” французькою мовою. Саме цей твір послужив сюжетом для опери Ріхарда Штрауса.
Німецький композитор Ріхард Штраус (1864-1949)
Зміст опери такий. Прекрасна Саломе, донька Іродіади та пасербиця Ірода, палає шаленим, всепоглинаючим почуттям до ув’язненого християнського пророка Іоканаана. Вона не може добитися взаємності і жорстоко мстить коханому: знаючи, що цар Ірод виконає будь-яке її бажання, за свій танок вимагає смерті Іоканаана. Пророка страчують. Одержима пристрастю принцеса цілує відрубану голову. Ця сцена жахає навіть звироднілого Ірода, і він наказує своїм воїнам вбити Саломе.
Мікеланджело Мерізі-да-Караваджо (1571-1610), Саломе з головою св. Івана Хрестителя (1607)
Події в опері розвиваються надзвичайно стрімко, тому дія відбувається на сцені продовж двох годин без антрактів. Надзвичайно складні вокальні партії та величезний оркестр (103 музиканти) змальовують похмуре царство чуттєвості та жорстокості. Сам композитор назвав музику “Саломе” “психологічною симфонією в драматичній формі”. А німецький музикознавець Е. Краузе зазначав: “З п’єси Вальда “Саломе” Штраус зробив драматичну музичну поему, красиву і благозвучну, за дивними поняттями того часу, коли потворне вважалось гарним, а дисонанс – благозвучним”.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Прем’єра вистави відбулася 9 грудня 1905 року на сцені Дрезденської придворної опери і викликала величезний резонанс у мистецьких колах Європи. “Саломе” вражала, захоплювала, відштовхувала, не залишаючи нікого байдужим – артистів, публіку, критиків, колег композитора. Ромен Роллан, приятель Штрауса, який допомагав йому перекладати драму Вальда з французької на німецьку мову, писав у листі до композитора: “Ваш твір подібний до метеору, сила і блиск якого вражає всіх, навіть тих, кому він не подобається.” А в щоденнику зазначив: “Цю оперу можна порівняти з потоком, що несе впереміш бруд, уламки, піну… Опера мене відштовхує і в той же час я нею захоплююсь… Вважаю “Саломе” найвизначнішим музично-драматичним твором нашого часу”.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Дж. Пуччіні, який не належав до шанувальників творчості Р. Штрауса, після перегляду “Саломе” в театрі “San Carlo”, з характерною для нього іронією писав до Дж. Рікорді: “Здобуто успіх… Скільки ж, однак буде в цьому переконаних? Оркестрове виконання – щось на зразок російської салатки (тут – мішанина), погано приправленої, але брав участь автор і всі говорять, що було досконало. Штраус на репетиціях, заохочуючи оркестр до жорсткої і раптової гри, говорив: “Панове, тут не йдеться про музику. Це повинен бути зоопарк. Отже, сміливо, і дуйте в інструменти”. Історично.”
Оперний театр в Мілані “Ля Скала”
Лише через рік “Саломе” дісталася Аппенінського півострова. Артуро Тосканіні, який оцінив високі музичні якості твору німецького композитора, його новаторство, хотів, щоб італійська прем’єра опери відбулася на сцені “La Scala”. Але, на той час Р. Штраус вже продав право першої постановки опери театру в Турині. Диригент спеціально їздив до композитора в Німеччину з проханням дозволити “La Scala” першому випустити виставу. Штраус відмовлявся, посилаючись на контракт, проте натякнув, що міг би поступитися прем’єрою Мілану за суму набагато більшу, ніж йому запропонували в Турині. Обурений Тосканіні “грюкнув дверима”, сказавши, що перед Штраусом-музикантом він знімає капелюха, а перед Штраусом-людиною одягає десять капелюхів.
Італійський диригент Артуро Тосканіні (1867-1957)
Та видатний диригент звик домагатися свого і вирішив схитрувати. Він з подвоєною енергією взявся за репетиції “Саломе”, вивчивши напам’ять партитуру цього надскладного твору за … два дні! Напередодні прем’єри опери в Турині Тосканіні влаштував у “La Scala” генеральну репетицію, на яку були запрошені представники преси, критики і постійні відвідувачі театру. Публіка, яка вщент заповнила залу, ложі, прикрашені квітами, розкішні туалети дам – усе це створювало святкову атмосферу. Фактично, це була прем’єра, а не генеральна репетиція.
Соломія Крушельницька в ролі Саломе в однойменній опері Ріхарда Штрауса
Суворий і вимогливий маестро Тосканіні для виконання головної партії у своїй виставі запросив Соломію Крушельницьку, яку глибоко поважав за талант, працьовитість і дисципліну. Виступ співачки викликав беззастережне, одностайне захоплення слухачів і критиків. Кореспондент газети “La Prensa” писав: “Порочність Саломе завдяки талантові Крушельницької була ніби прикрита завісою, яка лише відтінювала її жорстокість, але при цьому образ не втратив своєї правдивості, експресивності і драматичності”.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Італійський музикознавець Ґвідо Маротті згадував: “Вже на першій виставі вона сама виконала танок “Семи серпанків” не скориставшись з можливості заміни професійною танцівницею. Це було сенсацією і справжнім тріумфом”. Справді, Крушельницька, одна з небагатьох співачок, сама виконувала цей танок, який був одним з центральних епізодів опери, і який, зазвичай, виконували солісти балету. На думку відомого музично-театрального діяча Дж. Ґатті-Казацци, С. Крушельницька “створила неперевершений образ, набагато кращий, ніж усі виконавиці цієї ролі”.
Медальйон роботи італійського скульптора Фарнезі з зображенням Соломії Крушельницької в ролі Саломе в однойменній опері Ріхарда Штрауса
Без перебільшення можна стверджувати, що Саломе у виконанні нашої співачки стала видатним досягненням в оперному мистецтві початку ХХ століття. На честь цієї події відомий італійський скульптор Фарнезі викарбував медальйон із профілем Крушельницької у цій ролі та словами “Per ricordo” (“На пам’ять”). Символічно також, що вілла артистки у Віареджо мала назву “SALOME” на згадку про одну з найяскравіших перемог її власниці на світових сценах.
Галина ТИХОБАЄВА директор Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Використана література:
Зубеляк М. Соломія Крушельницька в операх Ріхарда Штрауса // Соломія Крушельницька Шляхами тріумфів. – Тернопіль: Джура, 2008.
Искусство Артуро Тосканини. Воспоминания. Биографические материалы. – Ленинград, 1974.
Краузе Эрнст. Рихард Штраус: образ и творчество. – М., 1961.
Waldorff Jerzy. Diabƚy i anioƚy. – Kraków, PWM, 1975.
Вже цієї неділі, 13 серпня 2017 року, смт Поморяни (площа Ринок в Поморянах) святкують 580 років та запрошують на Ювілейні фестини “Слідами забутої слави”.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 2015 року
Програма святкування:
14:00 – екскурсія пам’ятками архітектури (замок-палац, костел, ратуша, дерев’яна церква);
15:00 – спільний молебень за селище, його мешканців і гостей;
16:00 – урочиста частина;
17:00 – 20:00 – святковий концерт за участі місцевих талантів та запрошених гостей. На вас чекають: – цікаві конкурси та номінації; – пригощання смачною поморянською випічкою; – майстер-класи ( аквагрим, твістинг, лялька-мотанка, саморобки з текстилю); – козацькі забави;
Після 20:00 – жива музика, танці.
Під час святкувань буде зорганізовано плетіння маскувальних сіток для воїнів АТО. Розваги для дітей доповнюватимуть облаштовані веселі каруселі.
Маленька публіка фестивалю “Поморяни 2016”. Фото: Ксенія Янко
Організатори/співорганізатори: Oksana Drabchynska Золочівська районна рада; Василь Ляшовський – депутат Золочівської районної ради; Поморянська селищна рада; Станіслав Клосовський; ГО “Україна-Європа-Світ”. Інформаційний партнер: ІП “Золочів-Нет”.
П’ять років без Бориса Возницького. Як жив і розвивався за цей час чи не найбільший в Україні музей – Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького говорили 7 серпня 2017 року на прес-конференції.
“Те, що відбувається впродовж останнього року у Львівській національній галереї мистецтв ім. Бориса Возницького – це злочин. Злочин щодо цілісного майнового комплексу, відділів галереї, які зараз закривають – з галереї надсилають листи прохання про передачу їх в органи місцевого самоврядування. Це злочин стосовно багаторічного колективу, фахівців музейної справи, які своєю працею приносили велику користь нашій культурі. Йде зачистка колективу – одні звільнені з роботи, інші доведені до відчаю і самі подають заяви на звільнення. На їхнє місце ніби навмисно були набрані люди, далекі від музейної діяльності – не мистецтвознавці і не історики. Заступника директора з наукової роботи Володимира Пшика поставили перед вибором – або їдеш у Жидачів, або звільняєшся. Зробили так, що мусила звільнитися Галина Корнєєва – завідувач відділу музею Маркіяна Шашкевича «Русалка Дністрова», яка працювала разом з Борисом Григоровичем плекала музеї, збільшувала їх, відкривала нові. Можливо, таким чином пан Возняк прикривається, що не є фахівцем – він інженер-механік технології машинобудування. Як пояснити, чому таке робиться?” – розпочала свою розповідь екс-директор Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького Лариса Разінкова-Возницька.
Лаариса Разінкова-Возницька
Член правління Українського фонду культури, екс-директор відділу охорони культурної спадини ЛОДА Валерій Потюк вважає, що події, які сьогодні відбуваються у Львівській національній галереї мистецтв ім. Бориса Возницького і довкола неї, зокрема, щодо Лариси Разінкової-Возницької, свідчать про те, що людина на прізвище Возняк захотіла стати Возницьким.
“На сьогоднішній день є шість кримінальних справ, два суди – з відновлення Лариси Разінкової-Возницької на посаді та незаконному її звільненню, а в Адміністративному суді у Києві триває розгляд справи про визнання конкурсу недійсним у зв’язку з тим, що були допущені і зафіксовані на відео усі фальсифікації, які були у цьому процесі. Валерій Потюк зауважив на ненормальності такого факту, що від громадськості у конкурсі брали участь представники від декількох організацій, засновником яких є Тарас Возняк”, – розповів Валерій Потюк.
Валерій Потюк
Вбачає загрозливі тенденції у нинішній ситуації в Галереї і Мирослава Бабінська, депутат Львівської обласної ради.
«Я тут як людина, якій випала честь бути у команді Бориса Возницького. 13 років я пропрацювала науковим працівником Львівської національної галереї мистецтв у Золочівському замку… Останнім часом мені на думку часто приходить притча, як Ісус Христос виганяв торгівців з храму, зараз ми бачимо захоплення храму мистецтва торгівцями, які, на жаль, мислять якимось комерційними категоріями.
Мирослава Бабінська
Коли Борис Григорович будував картинну галерею, то робив це у комплексі – будував і музей, і колектив – брав молодих людей, що приходили з вузів, виліплював з них єдину команду. Їздили мотоциклами, вантажними машинами, ночували у скиртах сіна, які називали готелями Возницького. Досліджували руїни, якими багата наша земля і збирали збірку. А це було зробити не легко, особливо що стосується сакрального мистецтва, оскільки це не толерувалося радянською владою. Це не мало нічого дотичного до соцреалізму і треба було боятися, щоб тобі не інкримінували ще чогось антирадянського. Борис Григорович це робив. Він витягав з вогню скульптури Пінзеля, рятував артефакти з води, боліт, зі стрихів. Він міг створити собі приватну колекцію, знаючи справжню вартість тих речей, і ніхто не мав би йому це за зле. Зараз це була б найбагатша колекція України… Натомість нині Лариса Борисівна змушена захищати і себе, і спадщину свого батька, яка не є особистою, а державною», – наголосила Бабінська.
А директор представництва американського об’єднання комітетів для євреїв в Україні Мейлах Шейхет сказав, що в Україні відбувається деструктивний процес знищення культурної спадщини взагалі. “Впродовж останніх років ми були свідками впровадження чотирьох законів у Верховній Раді, якими намагалися нівелювати попереднє законодавство, щоб можна було гендлювати культурною спадщиною. Це відбувається завдяки депутатам, зокрема львів’янам. Тарас Возняк опинився частиною цього руйнівного процесу. Він не з’явився просто так, він є частиною тієї групи людей, які дивляться на культурну спадщину інакше”, – сказав Мейлах Шейхет.
Мейлах Шейхет
У зв’язку з цим, лідер єврейської громади Львова Мейлах Шейхет запропонував створити робочу комісію з провідних борців за збереження культурної спадщини в Україні. Згідно з задумом, комісія повинна звернутись до Євросоюзу, Президента України, Генпрокуратури і попросити втрутитися в ситуацію, що зараз склалася навколо Галереї. Окрім цього, львівські музейники прагнуть ініціювати круглий стіл, в якому окрім них візьме участь сам Тарас Возняк, а також представники правоохоронних органів та влади міста.
Нагадаємо, нещодавно правоохоронці проводили в помешканні Лариси Возницької обшук, що був пов’язаний із зникненням з фондів Музею давньої книги понад 500 стародруків. Про зникнення цінних пам’яток у травні 2017 року заявив Тарас Возняк. На підставі цього була заведена кримінальна справа.
Кохання, шлюб, родина залишаються вічними цінностями нашого життя. Проте для різних людей ці цінності мають різну емоційну, а інколи й цілком конкретну вартість. Впродовж століть на бруківці Львова народжувались та розбивались тисячі історій кохання, зради чи просто меркантильного інтересу та вигоди.
Частина з них, за певної умови, цілком можуть стати предметом зацікавлення митців чи людей, котрі полюбляють укладати міфи.
Сімейна пара з різницею у віці
Повсякчас, коли у Львові молода, гарна дівчина виходила заміж за підстаркуватого кавалера, «захисники» суспільної моралі, скрушно зітхаючи, коментували: «нерівний шлюб». Мовляв, на схилок років старий купив собі молоду дружину. Львівські ринкові перекупки та панусі пліткували про те, що прагматична та спритна молодичка вдало облаштовувала власне сьогодення та майбутнє. Підморгуючи та інтригуючи, точили неголосні розмови, чи було такій виплачено знамените Morgengabe — традиційну винагороду, яку порядні австрійські пани інколи дарували панні молодій за втрату цноти під час шлюбної ночі. Свого часу привід для таких поголосків подав сам цісар Франц Йосиф, котрий заплатив своїй дружині аж 12 000 свіжобитих золотих дукатів за демонстрацію порядності. Щоправда, все попсула нетактовна свекруха, яка вимагала від невістки докладного звіту про шлюбну ніч. Зрештою, вона його так і не отримала.
Франц Йосиф І з династії Габсбургів
Так чи інакше, але на третій день така любовна афера вже зникала з пам’яті людей. Проте значно цікавіше розгортався любовний сценарій у випадку, якщо молодий та перспективний красень одружувався із значно старшою від себе партнеркою. О, тут вже ті ж таки львівські пліткарки не давали їй та особливо йому проходу. Чи тому, що такий зв’язок значно гірше презентував себе з огляду на «мораль загалу», або ж всією ситуацією володіла банальна жіноча заздрість. У більшості таких випадків молодик отримував звання альфонса. Цікаво, що в багатьох мовах Альфонс — це звикле чоловіче ім’я, яке походить від старонімецького Adalfuns, тобто — «шляхетний і сміливий». Насправді таких чоловіків мали б називати «жиголо». Себто той, хто за матеріальні блага ставав коханцем багатої жінки. І таких у львівській історії не бракувало.
Золотий час для мисливців за статками настав після приєднання міста до Австрії. Щоправда, більшість «віденських вигнанців» таки намагались шукати собі радше посаг, ніж спадок. З часом вдячні панянки та їх татусі купували цим улюбленцям помешкання, коней та щедро забезпечували грошима.
Франц Ксаверій Герстенбергер. Бал у редутовій залі (1805)
На початку XIX ст. поблизу міста з’явився особливо цікавий персонаж світського життя. Згідно з його версією, він був принцем та особою королівської крові. В окремих мешканок провінційного краю із розміреним життям із закутків імперії лише перерахування його титулів — індійський принц, цісаревич Аракану та королевич Пегу — викликало запаморочення голови та екзальтованість найвищого рівня.
Соломон Юстин Бальзамін розпочав свою жиголовську мандрівку Галичиною з маєтку пані Урбанської неподалік Львова. Після того як він там підхарчувався та нарешті змінив пошарпаний одяг на щось пристойне, то вирішив перебратись до столиці коронного краю. Добродійка Урбанська, схвильована емоційними розповідями Соломона про його пригоди та далекі краї, надала йому гроші та рекомендаційні листи. Решта вже залежала від самого авантурника.
Панорама Львова, др. половина XVIII ст. (1929) Зиґмунда Розвадовського і Станіслава Яновського
Його прибуття до Львова супроводжувалось інтригами та чутками, які він вельми вміло модерував. Перекочовуючи з одного салону до іншого, Соломон збуджував уяву місцевих пань та довірливих дівчат. Через їх покровительство та наявний талант спілкування з людьми він швидко заручився потрібними знайомствами. Дійшло до того, що місцева влада навіть організувала йому офіційний прийом. Після такої легітимізації справи пішли значно швидше.
Соломон просто перекочовував з одного сімейного прийняття на інше. Урочисті обіди, вечері, запрошення на бали та світські раути перетворили його життя на справжню карусель, феєрверк та свято. Під все це дійство була створена та постійно підтримувалась спеціальна легенда. 25-річний молодик вигадував бозна-що, а погано обізнані з географією пані звертали увагу радше на його гарну поставу та манери, ніж на питання, коли ж він поверне позичені гроші.
Пластична панорама Львова 1775 року Януша Вітвіцького (Janusz Witwicki)
Для посилення загального ефекту Соломон носив східний одяг та зброю, а ще оточив себе якимись підозрілими та від цього ще загадковішими персонажами. Всі позики брались під чесне слово, що гроші, які йому вислав батько, вже в дорозі, але ж шлях з Індії до Львова не близький. Коли ж кредитна історія стала до непристойності великою, молодик просто зник, розпустивши чутки про своє викрадення. Для нащадків так і залишилось таємницею його справжнє ім’я та походження. Ті ж, хто легковажно купились на його чари та втратили значну кількість своїх грошей, могли потішити себе думкою, що де-факто заплатили за пригоду, яку самі собі й організували.
Ігор ЛИЛЬО
Джерела:
Гастрономічні шляхи Каменяра // Лильо І. Львівська кухня / Ігор Лильо. – Харків : Фоліо, 2015. – С. 197-200.
В середу, 9 серпня 2017 року, о 17. 00 в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. Драгоманова, 42) відбудеться відкриття виставкового проекту Моніки Костржевої “Структури творення” та Александри Верешки “Між лінією і формою” у форматі ХХ Міжнародного пленеру художнього текстилю “Етнокультура – реалії сьогодення”.
Пленер проходить в рамках Міжнародного етно-мистецького проекту «Екологічний ракурс», який започатковано у 1996 році акцією «Відродимо глинянський килим», а свою назву він отримав під час Міжнародного симпозіуму художнього текстилю у Львові (1998). Симпозіуму передував Міжнародний пленер «Від чорного до білого –– не фарбуючи», який відбувся під орудою його ініціаторки та ідейного натхненника – Зеновії Шульги, доцента кафедри художнього текстилю Львівської національної академії мистецтв. Відтоді пленери відбуваються щорічно.
Експозиція виставкового проекту художнього текстилю “Етнокультура – реалії сьогодення”.
Організатори проекту: Львівська національна академія мистецтв, Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького, Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень у м. Львові, Національний музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського, ГО «Центр суспільних інновацій»
Експозицію виставки можна буде побачити з 9 до 25 серпня 2017 року в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. Драгоманова, 42).
Постер виставкового проекту Моніки Костржевої “Структури творення”
Моніка-Ізабелла Костшева – професор, доктор мистецтвознавства, завідувач майстерні художнього моделювання на Мистецько-педагогічному відділенні Університету ім. А. Міцкевича (УАМ) в м. Каліші (Польща); художник та модельєр одягу.
Випускниця Академії мистецтв ім. Владислава Стшемінського в Лодзі (відділення тканини та одягу, напрямок дизайн, спеціалізація – моделювання одягу і біжутерії), та Університету моди (UNIVERSITE dela MODE) в Ліоні (Франція). З 2001 р. працює на Мистецько-педагогічному відділенні Університету ім. Адама Міцкевича в Каліші, проводить заняття в майстерні станкової та журнальної графіки і проектування одягу. З 2012 р. працює на посаді професора УАМ. У 2012–2016 рр. була заступником декана з наукового та мистецького напрямків на Мистецько-педагогічному відділенні УАМ у м. Каліші.
Експозиція виставкового проекту художнього текстилю “Етнокультура – реалії сьогодення”.
Внаслідок багаторічної співпраці з промисловими підприємствами, колекції одягу Моніки Ізабелли Костшевої було впроваджено у виробництво. Художниця не раз брала участь у міжнародних виставках моди в Польщі та за її межами, отримувала медалі та відзнаки. Мисткиня працює також у галузі станкової та комп’ютерної графіки, проектує художні тканини, одяг, мистецькі об’єкти, є автором наукових публікацій та дописів про моду й орнаментику.
Колекції робіт художниці і в образотворчому мистецтві, й у мистецтві проектування було репрезентовано на кількох десятках збірних виставок у Польщі та за кордоном, а також на 24 персональних виставках у Польщі, Португалії, Туреччині, Франції, Іспанії, Болгарії, США.
Експонати виставки «Структури творення», представленої в Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького, виконані зі шкіри, з ручного черпаного паперу та з тканин, якими художниця захоплюється вже багато років. Колекція є результатом пошуків нової форми під час створення авторського персонального вбрання.
Постер виставкового проекту Александри Верешки “Між лінією і формою”
Александра Верешка- художник, модельєр, педагог.
Народилася 1974 року в м. Пйотркові Трибунальському (Польща). У 1999 році закінчила Академію мистецтв імені Владислава Стшемінського в Лодзі (відділення тканини та одягу). З 2010 року працює на посаді ад’юнкта в Інституті текстильної архітектури Лодзького політехнічного університету, де в 2014 році захистила докторат із мистецтва (дисципліна – моделювання). Викладає моделювання одягу на відділі дизайну.
З 2000 року художниця поєднує творчий досвід із професійною роботою, яка пов’язана з індустрією одягу. Власні художні й дизайнерські практики розвиває, створюючи композиції, що концентруються на людському тілі, яке перебуває у постійному взаємозв’язку зі своїм найближчим зовнішнім оточенням, тобто з одягом, а також із внутрішнім станом, іншими словами – з психологією споживача.
Експозиція виставкового проекту художнього текстилю “Етнокультура – реалії сьогодення”.
Учасниця багатьох виставок і показів моди в Польщі (Лодзь, Вроцлав, Ґданськ, Ченстохова) та за її межами: в Португалії, США й Данії. Брала участь в наукових конференціях, член організаційних комітетів і конкурсних комісій.
У неділю, 6 серпня 2017 року, поціновувачі класичної музики мали нагоду насолодитися концертом молодого, але уже добре відомого в музичних колах Львова скрипаля Назара Федюка, який відбувся у Музично–меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові (вул. С. Крушельницької, 23).
«Я би сказала, що до нас пана Назара привів Станіслав Людкевич, оскільки він готує наукову працю по скрипкових творах композитора. І це цілком невипадково, бо вокалістів до нас приводить Соломія Крушельницька, а тепер ще Станіслав Людкевич приводить до нас молодих, талановитих музикантів» – поділилася головний зберігач фондів музею Ірина Криворучка.
У програмі концерту прозвучали: 5 із 24 каприсів для скрипки соло Нікколо Паганіні, Адажіо соль мінор із циклу 6 сонат і партіт для скрипки соло Йоганна Себастьяна Баха та Адажіо з ІІ концерту для скрипки Кароля Ліпінського.
Назар Федюк
«Завдяки своїм каприсам Паганіні став одним з дуже відомим композиторів і зробив вклад в багатство творів для скрипки. Написав він їх майже у 30 років і кожен з каприсів має особисту присвяту артистам. Виконані сьогодні твори, присвячені: відомому французькому скрипалю П‘єру Арту, австрійському віртуозу Вільгельму Ернсту, бельгійському композитору Анрі В’єтану , одному з найвідоміших піаністів Ференцу Лісту, а також каприс, який Паганіні присвятив самому собі.
Так склалося, що ім’я Паганіні було настільки відомим, що кожного музиканта, котрий досягав якихось успіхів називали його ім’ям. Тож був Паганіні зі Львова – один з кращих польських композитів в історії Кароль Ліпінський, який жив тут у ХІХ ст., працював в нашому театрі . Його вважали рівним суперником Паганіні, а дехто казав, що він був навіть кращим за останнього», – розповів Назар Федюк.
https://youtu.be/DVxeYwwi1mA
Довідково:
Назар Федюк (народився 1992 р.) – молодий український скрипаль. У 2010 році закінчив Львівську середню спеціалізовану музичну школу-інтернат ім. С. Крушельницької (клас Володимири Шургот). У 2015 році – з відзнакою Львівську національну музичну академію ім. М. Лисенка.
Зараз Назар навчається в магістратурі HEMU – Haute École de Musique de Lausanne (Вища школа музики Лозанни, Швейцарія) у класі всесвітньо відомого професора Павла Вєрнікова – українця з Одеси, учня школи Столярського та легендарного скрипаля XX століття Давіда Ойстраха.Виступав з концертами в рамках різних музичних конкурсів та фестивалів в багатьох містах України , Швейцарії , Бельгії, Голландії, Франції , Австрії , Німеччини, Іспанії, Латвії, Польщі, з оркестрами Львівської , Закарпатської, Волинської і Хмельницької філармонії, «Київської камерати», камерного оркестру «Віртуози Львова», Національного латвійського симфонічного оркестру, Сербського оркестру радіо та телебачення.
Назар Федюк
Виступав в складі європейського міжнародного оркестру «I`culture»2015 як другий концертмейстер симфонічного оркестру.
Навчався на майстер-класах у всесвітньо відомих скрипалів: Борис Кушнір, Дональд Вайлерштайн, Олег Криса , Світлана Макарова , Ігор Волошин , Петру Мунтяну, Ігор Озім, Ірина Бочкова, Роман Ласоцкі.
Виступав з такими диригентами як Юкка-Пекка Сарасте (головний диригент радіо BBC і Кельнської філармонії), Джошуа Вайлерштайн, Ян Домбжелевскі, Кирило Карабиць, Валерій Матюхін, Юрій Бервецький , Сергій Бурко, Йосип Созанський , Зінаїда Остафійчук , Тетяна Лисенко.
Львів є щасливим містом, яке має безліч приводів пишатися своїми мешканцями різних часів. Але серед імен політиків, художників, композиторів, літераторів, священників, спортсменів майже не згадуються майстри музичних інструментів. А дарма, тому що і у цій ділянці маємо видатних львів’ян і навіть цілі майстрові династії, на кшталт славетних італійських родин Аматі, Гварнері і Страдіварі.
Одним з найбільш показових у цьому гроні, є рід майстрів скрипок та інших музичних інструментів Нєвчиків. Їх родинний бізнес був започаткований у 1885 року у Познані в час пруського володарювання. Францішек Нєвчик (Franciszek Niewczyk, 1859-1944) був сином диригента аматорського оркестру, де сам грав на кларнеті, а в період служби в пруському війську заміняв капельмейстера військового оркестру і невдовзі сам став керувати колективом.
Францішек Нєвчик
Молодий поляк виявився талановитим учнем знаного німецького майстра Генріха Лянга у Загожельці і згодом відкрив власну майстерню. Він ремонтував і виготовляв інструменти для аматорських і полкових оркестрів, оркестрів Музичних товариств в Познані та Кракові і церковного оркестру монастиря в Ясній Гурі. Відверті патріотичні позиції родоначальника скрипкової майстерні Францішка Нєвчика призвели до бойкоту його діяльності, політичних переслідувань з боку влади і, зрештою до вимушеного виїзду з міста. Новою батківщиною від 1906 року і на наступних 38 років для нього став Львів. Вже в той час один з клієнтів його майстерні писав у рекомендації: «Виробникові інструментів панові Францішку з Познані (…) засвідчую, що інструменти (його) в усіх відношеннях перевершують продукцію відомих і знаменитих німецьких заводів …».
В свою чергу його учень – Тадеуш Снятала, який працював з ним до 1914 р., навчав ряд майстрів з правобережної України, де також були поширені скрипки його роботи (переважно у фольклорних виконавців), а його духові інструменти були відзначені нагородами на виставках Європи.
Скрипка роботи Ф. Нєвчика
Початково сам майстер спеціалізувався виключно на виготовленні скрипок. Прекрасної якості, з добрим звуком, ефектним виглядом, вони здобули добру славу у виконавців й до сьогодні високо цінуються на аукціонах музичного інструментарію.
Найдовше його майстерня знаходилась за адресою вул. Городоцька, 2 б. На початку ХХ століття вулиця з цією назвою починалась від храму й монастиря св. Анни, а № 2 належав будівлі теперішнього Львівського драматичного театру імені Лесі Українки (Католицькому дому), який мав і має безліч прибудов з тильної сторони. В одній з них було розміщено виробництво, займаючи приміщення в цокольному поверсі з боку монастиря.
Рекламне оголошення майстерні Нєвчика в адресній книзі
Попит на інструменти був дуже значним. Поряд зі скрипками, майстерня Нєвчика опанувала виготовлення неймовірно популярних у міжвоєнному Львові мандолін і гітар, адже в той час окрасою естрадних програм були виступи так званих неаполітанських оркестрів, складених саме з цих інструментів. А відносна доступність в опануванні і невелика ціна зробили їх улюбленими інструментами львівської вулиці та молодіжних вечірок.
Мандоліна, роботи майстерні Ф. Нєвчика
Серед інструментарію, який числиться на гарантійному обслуговуванні львівської фабрики серед струнно-щипкових інструментів згадуються лише концертні цитри (очевидно більш доступні, а отже й демократичні інструменти – гітари, мандоліни і тамбуріци, подібних послуг не передбачали).
Наступним кроком стало виготовлення мідних духових інструментів для військових, пожежних, гімназійних оркестрів. Потреба в них була дуже великою і інструменти Нєвчика знову себе чудово зарекомендували. Його труби, тромбони, валторни залюбки замовляли численні військові колективи з Росії, Австрії і Прусії (яка, зневаживши майстра, не погордувала його здобутками).
Корнет, роботи Нєвчика
З часом виробництво розрослось, з’явились станки, електричне устаткування, майстер окрім учнів залучив до роботи 20-25 робітників.
Ф. Нєвчик з сином у майстерні
Його майстерня набула характеру масштабного виробництва і з часом стала іменуватися Фабрикою оркестрових, струнних і духових інструментів, а також мандолін і гітар (Pierwsza Krajowa Wytwórnia Instrumentów Orkiestrowych, Smyczkowych i Dętych oraz Mandolin i Gitar).
Згодом тут виготовляли також фортепіано. При фабриці був магазин музичних інструментів за тією ж адресою. Окрім інструментів, магазини Нєвчика реалізували (та ремонтували) грамофони і платівки для них.
Рекламне оголошення з новою назвою
А у 1930-ті роки рекламні оголошення і адресні книги вказують ще одну майстерню-філію з магазином і прокатом інструментів за адресою Хоронщизни, 7 (тепер – вул. Чайковського, 7).
Адреса філії на вул. Чайковського
Це будівля Львівської Обласної філармонії, а в його часи – найдавнішого львівського музичного вишу – Консерваторії Галицького музичного товариства з великим концертним залом – осередком мистецького життя міста. Документально зафіксовано, що послугами фабрики Нєвчиків користувався й український осередок підготовки професіоналів – Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка.
З 1922 року струнні інструменти в магазин фабрики постачалися з Бидгоща, де сином майстра, Станіславом була заснована філія: виробництво та склад музичних інструментів.
Вхід у філію в Бидгощі
Львівське відділення надалі спеціалізувалась на духових інструментах з прекрасним дизайном, з посрібленими і позолоченими мундштуками, з власним товарним знаком. Згодом до них додалась філія в Познані.
Товарні знаки родинних майстерні і фабрики зі Львова і Познані на духових і струнних інструментах (фото всередині корпусу через отвір ески)
Товарні знаки родинних майстерні і фабрики зі Львова і Познані на духових і струнних інструментах (фото всередині корпусу через отвір ески)
Товарні знаки родинних майстерні і фабрики зі Львова і Познані на духових і струнних інструментах (фото всередині корпусу через отвір ески)
Ця фабрика вважається першою музичною фабрикою Львова. Її співробітники займалися заготовкою сировини, виготовленням окремих елементів та монтажем, а креслення інструментів робив лише сам майстер. Крім цього Францішек Нєвчик самостійно конструював верстати для свого виробництва. Об’єктом гордості майстра і заздрості інших був особливий універсальний верстат, який заміняв собою 6 тогочасних спеціалізованих машин.
Фабрика виготовляла інструменти і футляри до них, надаючи їм гарантійне обслуговування, надавала послуги з ремонту, реставрації, конструктивних змін, прокату (що в умовах до ери звукозапису і зорі радіотрансляцій було дуже запотребованим). Школярам і професійним музикантам надавалися знижки. Онук майстра жартував, що в дідові часи на його інструментах грало ¾ Польщі.
Інструменти роботи родини Нєвчиків здобули чимало нагород на конкурсах музичних інструментів і виставках: Промислова й сількогосподарська виставка в Ченстохові, Загальнодержавна виставка в Позані (P. W. K., велика золота медаль), Виставка в Парижі (золота медаль і Grand Рrix), Карлсбаді (золота медаль), Львові (золота медаль і почесний диплом) та ряд інших нагород і почесних дипломів.
Реклама з часів найвищого розквіту діяльності фабрики
Реклама з часів найвищого розквіту діяльності фабрики
Реклама з часів найвищого розквіту діяльності фабрики
На Східних торгах у Львові кращий з військових духових оркестрів країни – оркестр 14 Полку Уланів Язловецьких (14 Pułk Ułanów Jazłowieckich) концертував, укомплектований виключно інструментами Ф. Нєвчика. Серед унікальних музичних інструментів, які виставлялися на Східних торгах, майстер зауважив старовинну скрипку, виготовлену 200 років тому, і яку він свого часу реставрував, а також розкішну трубу (так званий «cesarski bas»), зроблену ним кілька десятиліть тому, і за яку він свого часу в Парижі був відзначений Grand Рrix.
Генеалогічні дерева майстрів з родини Нєвчик
Генеалогічні дерева майстрів з родини Нєвчик
Характеризуючи роботу майстра, тогочасна преса писала: «Багатолітня спеціалізація, безсумнівна солідність виготовлення і, водночас, просто фанатична учтивість, забезпечили п. Нєвчикові всезагальне визнання в сфері музичних інструментів. Однак це визнання не є пропорційним до державних потреб, які досі у значній мірі покриваються зарубіжним товаром, що очевидно прикро, як для музикантів, так і для країни. Інструменти фірми Нєвчика користуються популярністю і в Америці, і залишається лише шкодувати, що не досі не налагоджено експорту польських музичних інструментів до Америки».
Логотип інтернет-сторінки родини Нєвчиків
У 1939 році представники радянської влади знищили фабрику, націоналізували верстати, метал і приміщення. Заклад, з давніми і глибокими традиціями, який знаходився у своєму розквіті – перестав існувати. До 1949 року працювала ще невеличка майстерня, якою завідувала його донька Міхаліна. А з поверненням радянських військ до Львова у 1944 році у старого майстра просто не витримало серце…
Станіслав – спадкоємець батькового бізнесу в своїй майстерні в Познані
Майстер Францішек Нєвчик був першим з п’яти поколінь скрипкових майстрів, які працювали у Бидгощі та донині виготовляють інструменти у Познані.
Відзнаки інструментів родини
Відзнаки інструментів родини
У повоєнний час, коли в цьому місті було відновлено один з найпрестижніших у світі Міжнародний скрипковий конкурс Г. Венявського, саме майстерня Нєвчиків (очолювана сином львівського майстра Францішка – Стефаном) була запрошена опікуватися інструментами учасників мистецького змагання.
Представники різних поколінь майстрів
«Sic transit gloria mundi» («Так минає слава світу») – казали древні. Після зоряного злету, сучасним львів’янам практично невідомо про славетного майстра і зачинателя династії, нема меморіальної таблички на стіні його майстерні, невідома й могила людини, яка принесла славу львівському інструментобудуванню. І лише іноді, на інтернет-аукціонах спливають його ім’я та фото його давніх шедеврів.
Роксоляна ГАВАЛЮК музикознавець, викладач КЗ ЛОР ЛМК ім. С. Людкевича
Література:
Скрипкові майстри України : короткий довідник / [укл. С. Голубокий]. – К. : Конус – Ю, 2006. – 44 с.
Baca K. Kochają skrzypce od pięciu pokoleń / Karolina Baca. – Rzeczpospolita. – – 22. 08.
Z rewji przemysłu I handlu a Targach Wsghodnich. Francishek Niewczyk // – 1932. – № 4764. – 29.06. – s. 4.
Panufnik T. Sztuka lutnicza: w dwóch tomach (z 6-ma tablicami i 232 rysunkami w tekście / Tomasz Panufnik. – Ministerstwo Przemysłu i Handlu, 1934. – 244 s.
Panufnik T. Przemysł muzyczny w Polsce / Tomasz Panufnik // Rzemiosło. – 1932. – zesz. 6, 7. – pażdziernik. – S. 144-145.
Reiss J. W. Polskie skrzypce i polscy skrzypkowie /Józef W. Reiss – W. : Czytelnik, – 200 s. – (cykl “muzyka i muzycy polscy” – zeszyt IX).
SwirekLutnictwo / Jozef Swirek. – Krakow : PWN, 1972. – 285 s.
Szulc Z. Słownik lutników polskich / Z. Szulc. – Poznań : Poznańskie Towarzystwo Przyjaciol Nauk, 1953. – 264 p.
Z Wystawy kościelnej // Gazeta Lwowska. – 1909 – № 160.
У неділю зранку сталася приємна несподіванка. До редакції Фотографій старого Львова зателефонував чоловік з Києва, який представився Васильківським Олегом Анатолійовичем.
п. Олег розповів, що володіє фотоархівом батька, котрий у 1950-х побував у Львові та зазнимкував наше місто. А також запропонував поділитися цими фото із нашими читачами.
Львівський оперний театр та пам’ятник Леніну. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Вид Львова та руїни Високого Замку. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Вид Львова. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Пам’ятник Адаму Міцкевичу. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Вид Львова. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Звісно, ми не могли не погодитися на таку пропозицію і попрохали Олега Анатолійовича розповісти декілька слів про батька та обставини його побуту у Львові. Тож сьогодні можемо познайомитися вас із фотографіями Львова, який у 1956 р. побачив у своєму об’єктиві киянин.
«Мій батько Васильківський Анатолій Григорович (1925-2009) довгий час працював на Українській студії хронікально-документальних фільмів (Укркінохроніка). У 1956 році був у відрядженні в м.Львові, де зробив ці світлини, якими з радістю ділюся з поціновувачами історії міста Лева. Рік тому я відсканував його фотоархів за 1955-1989 роки (біля 6 тисяч негативів, в основному сімейні).
Вид Львова. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Львівський державний університет імені Івана Франка.Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Пам’ятник Яну Кілінському в Стрийському парку .Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Головний залізничний вокзал Львова.Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Парк імені Івана Франка. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Батько – корінний киянин (з середини-кінця ХVІІІ ст. по матері і з середини ХІХ ст. по батьку). З 1942 до осені 1944 року працював на сільгоспроботах у Німеччині, потім, після звільнення наступаючою армією, – учасник бойових дій у діючій армії. Демобілізувався у 1947 році. Декілька років працював на підприємствах м.Києва, потім біля 40 років на Укркінохроніці.
За роботу у знімальній групі в період ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС отримав 2 категорію учасника. Виховав двох синів, один з яких я» – розповів Олег Анатолійович.
Вид Львова. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Львівський оперний театр. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Преображенська церква. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Гора князя Лева (Лиса гора). Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Фонтан на проспекті Леніна (тепер Свободи).Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
Більшість із нас мають, якщо не фотоархів, то декілька світлин на яких зображений старий Львів. І кожен з нас має свою, неповторну родинну історію, пов’язану з містом Лева. Це надзвичайно важливо, адже саме сімейні історії є невід’ємною частиною минулого Королівського міста.
Тому Редакція Фотографій старого Львова спробує проекспериментувати та запровадити публікації на тему «Родинні фотоісторії Львова». Тож, якщо маєте старі фото та бажання поділитися своєю історією, надсилайте світлини та інформацію на електронну адресу
photolvivnews@gmail.com. Усі авторські права зберігаються за вами. Долучайтеся!)
«Вчора був цікавий коп. За що я люблю цю справу, що ніколи не знаєш, що вилізе. Коли пересвідчився, що це не міна, а схоже на кришку від великого алюмінієвого бідона, відразу майнула здогадка, що буде всередині – тому що в цьому лісі колись зустрів старого копача, і він хвалився, що, серед іншого, і таке знаходив. І не помилився – бідон з архівними документами УПА!», – про свою знахідку у соцмережах поділився Юрій Д.
У лісі біля Львова знайшли бідон з архівними документами УПА
«Вдома я, звісно, не втримався від спокуси переглянути вміст, хоча папери досить крихкі. Декілька фотографій додаю. Зараз, коли я пишу цей пост, бідон із усім вмістом переданий в музей “Тюрма на Лонцького”, особисто в руки директору Руслану Забілому, за побажанням Володимира В’ятровича, з яким я зв’язався за рекомендацією нашого колеги, якого всі знають. У вівторок або середу пообіцяли передати акт приймання-передачі із детальнішим описом, а пізніше і диск з оцифрованими документами», – розповів чоловік.
У лісі біля Львова знайшли бідон з архівними документами УПА
Також він додав, що бідон був знайдений у лісі під Львовом. «Я переглянув лише частину документів, щоб не пошкодити, і з того, що побачив, вони стосуються періоду 1948-1950-ті рр., географічно різні регіони – і Буковина, і Франківська, і Львівська області. Після оцифровки документи мають також виставлятись в інтернет, так мені сказали. Ще якусь публічну презентацію також готують», – зазначив Юрій Д.
Геолог Павло Тутковський хоча й не народився на Волині, проте значний відрізок свого життя провів тут, навіть проживав та працював в Луцьку та досліджував Волинь. Він першим дізнався про поклади бурштину на Волині і нарив його більше від усіх. І нікому не сказав. Це жарт, звісно.
Павло Аполлонович Тутковський народився 1 березня 1858 року в селищі Липовці сучасної Вінницької області в родині службовця. В 1877 році закінчив Житомирську чоловічу гімназію зі срібною медаллю та став студентом природничого відділення фізико-математичного факультету Київського університету.
Павло Тутковський (праворуч) з старшим братом Миколою під час навчання в гімназії
На першому курсі Павло одружився, за кілька років в молодого подружжя народилась донька. Так склалось, що через участь у студентському заколоті Павло Тутковський був відрахований з лав студентів, проте з часом його поновили і він все ж таки отримав диплом Київського університету в 1882 році.
В 1883 році Тутковського обирають почесним членом Київського товариства природознавців, згодом — дійсним членом Петербурзького мінералогічного товариства, членом Бельгійського товариства геології і палеонтології в Брюсселі, почесним членом товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті.
Потім в 1884-1895 роках Павло працював консерватором мінералогічного та геологічного кабінетів цього ж університету. Далі була його педагогічна діяльність в середніх школах міста Києва.
В 1904 році Павло Тутковський прийняв пропозицію і став інспектором народних училищ Луцького повіту Волинської губернії. В Луцьку він продовжує польові роботи, розпочаті ще 1900 року, як позаштатний працівник геологічного комітету. Саме в Луцьку він проводив геологічні дослідження вздовж залізниці Київ-Ковель, що тоді проектувалася.
В його праці «Бурштин в Волинській губернії» (1911 р.) можемо прочитати цікаві факти про знахідки бурштину на території Луцького повіту. Для цього Тутковський проводив анкетування серед місцевих лісників та вчителів. Тутковський подає топографічну карту частини Луцького повіту Волинської губернії, де знайдені сильні самобутні джерела «вікна», описує походження назви Оконських джерел.
Залишки будинку Тутковського в 2010. Зараз їх уже нема
В Луцьку Тутковський підняв питання про необхідність розширення приміщення Луцького двокласного міського училища, в якому отримували початкову освіту діти найбідніших родин міста. На думку науковця, училище в Луцьку було переповнене учнями настільки, що в класах було важко дихати і не вистачало крісел. Також він подав ідею відкриття при училищі вечірніх курсів рукоділля. Будинок Тутковського в Луцьку знаходився на пагорбі біля сучасного будинку по вул. Кривий Вал, 37.
В 1909 році він з усією родиною переїздить до Житомира, де його призначили директором народних училищ Волинської губернії. Будучи інспектором, Павло Аполлонович багато мандрував і спостерігав природу улюбленої Волині. У Житомирі він прожив дев’ять років. І цей період його життя був пов’язаний з Товариством дослідників Волині.
Могила Павла Тутковського
Вважається, що найпродуктивнішими для П. Тутковського були 1906–1915 роки, коли він дуже багато працював у Товаристві. З 1909 року Товариство дослідників Волині регулярно публікувало його праці. 2 жовтня 1910 року Товариство обрало Павла Тутковського віце-головою, тобто фактичним керівником.
У 1911 році Тутковський захистив докторську дисертацію на тему «Викопні пустелі північної півкулі» при Московському університеті. В тому ж році отримав вчене звання доктора географії.
Із 1913 року він починає свою викладацьку діяльність в Університеті святого Володимира та обіймає посаду приват-доцента географії, а з 1914 року — професор кафедри географії.
Тутковський брав активну участь у створенні Української Академії Наук та був один із перших її дійсних членів.
Більшість монографій Тутковського стосуються переважно Волині й Полісся, зокрема «Краткий географический очерк истории центрального и южного Полесья» (1910); «Зональность ландшафтов и почв в Волынской губернии» («Почвоведение», 1909, ч. 3); «Словечансько-Овруцький кряж та узбережжя ріки Словечни» (1923).
Наприкінці 1920-х років вченому прикріпили ярлик «націоналіста», крамольного вченого не раз викликали в ДПУ. Врятувала від ГУЛАГу Тутковського його природна смерть 3 червня 1930 року. Похований в Києві на Лук’янівському цвинтарі.
Павло Тутковський в останні роки життя
Цитати з книги Павла Тутковського «Бурштин в Волинській губернії» (1911) про Луцький повіт
«До числа цінних мінералів, що зустрічаються у Волинській губернії, відноситься бурштин, – копалина дуже цікава, як з наукової, так і з технічної точки зору. На жаль, наявні донині в літературі дані про знахідки бурштину в межах Волинської губернії вкрай розкидані, уривчасті, неповні і випадкові; більш-менш систематичного зводу цих даних зовсім немає; умови геологічного залягання бурштину та ступінь благонадійності його родовищ зовсім не з’ясований».
«У Луцькому повіті, за повідомленням лісничого М.О. Гусєва, бурштин зустрічається в межах Бережницького лісництва, на поверхні і на незначній глибині; його знаходили іноді робочі при проведенні осушувальних каналів. Про розміри і властивості шматків відомостей немає».
«В Луцькому повіті, за повідомленням вчителя Бережницького училища Г. Тарасюка, знаходили колись (року 3 тому) невеликі шматки бурштину в озерці біля с. Зульня, в 6 верстах на північний захід від містечка Бережниця».
«Село Велике Ведмеже, Луцького повіту, був знайдений самородок бурштину в піску на поверхні «Гори Сірнухи», на захід від названого села. Самородок має неправильну округленої форму з діаметрами 3,8×2,7×2,1 сантиметри. Вага його дорівнює 11,09 грами».
У вівторок, 8 серпня 2017 року, о 17:00 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться зустріч з Інесою Братущик – лауреат Першого конкурсу «Червона рута» (1989 р.), колишня солістка львівського жіночого гурту «Мальви», чернівецького ансамблю «Смерічка» та Орестом Хомою працював музикантом у гуртах «Ватра», «Черемош», «Смерічка», театрі пісні «Не журись».
На початку 1991-го Інеса та Орест створили сімейний творчий дует. Найпопулярніші пісні – «Три дороги», «Білий рояль», «Дай мені тепла» – швидко полюбилися глядачам в Україні і за кордоном. Пісні у їхньому виконанні «крутили» на всіх радіостанціях і телебаченні. У 1996-му подружжю присвоєно звання заслужених артистів України. Нині успішно і багато гастролюють. Українську пісню представляють у міжнародних турне по Італії, Німеччині, Польщі, США, Канаді, Бельгії, Ірландії, Франції. Їхні пісенні твори увійшли до Золотого фонду Національної радіокомпанії України, – подружжя працює її солістами. Живуть і працюють у Києві.
Постер зустрічі з Інесою Братущик та Орестом Хомою в проекті «Розмова: #За Живе»
Проект «#За Живе» вже не вперше надає можливість читачам та гостям бібліотеки поспілкуватись з відомими людьми та поставити їм цікаві запитання.
Двом школам Львова планують присвоїти імена відомої співачки Квітки Цісик та правозахисниці Ірини Калинець. Про це повідомляє відділ громадського партнерства Львівської міської ради.
«Ми отримали два звернення від львівських шкіл. У школі №54 вже багато років діє єдиний музей Квітки Цісик, туди приїжджали делегації з інших країн, щоб його відвідати. Вчителі пишаються цим музеєм і вирішили назвати іменем Квітки й саму школу», – розповіла ZAXID.NET начальниця управління освіти Львівської міської ради Зоряна Довганик.
Квітка Цісик
Квітка Цісик – американська співачка українського походження, популярна виконавиця рекламних джинґлів у США, оперна і блюзова співачка, виконавиця українських народних і популярних пісень. Родина співачки походить з Львівщини. У 2011 році у школі №54 відкрили музей Квітки Цісик, в кімнаті є диски, чобітки, рукавички, ноти та інші персональні речі. Музей включено у список туристичних місць Львова.
Звернення до управління освіти написали і вчителі школи №87, там Ірина Стасів-Калинець вчилась з 1947 до 1957 року. За словами її чоловіка, дисидента Ігоря Калинця, саме тут вона написала свої перші твори.
Ірина Калинець, 1960-ті
За словами Зоряни Довганик, якщо на слуханнях підтримають ідею присвоєння імен, то восени школи вже перейменують.
Громадські обговорення щодо присвоєння назв львівським школам триватимуть до 18 вересня. Пропозиції та зауваження можна подавати у відділ громадського партнерства управління «Секретаріат ради» Львівської міської ради через Центр надання адміністративних послуг за адресою: м. Львів, пл. Ринок, 1.
В неділю, 6 серпня 2017 року, о 14:00 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться презентація книги Геннадія Самолюка «Як приручити фотоапарат».
Книжка розрахована як для дітей, так і для дорослих і описує у пізнавальній формі як поліпшити своє вміння фотографувати власне бачення зовнішнього світу. У книжці є багато ілюстрацій, карикатур а також мікро рубрик “А чи знаєте ви…?”
Постер презентації книги Геннадія Самолюка «Як приручити фотоапарат»
Вам сподобається стиль написання, оскільки автор намагається вести з читачем діалог, як також стимулює робити рішення.
Романтична та водночас трагічна історія львівського кохання оспівує одну із найголовніших страв львівської кухні. Пісню про це кохання частенько співали у передвоєнному Львові. Її можна було почути на весіллях, у кнайпах або ж зимовими вечорами поблизу родинного вогнища.
Панорама Львова з Гори Страт, за деревами простягається вулиця Клепарівська, 1915 рік
Все це почалось у районі Клепарова за так званими «Рогатками». Віддавна тут мешкали «конкретні» львівські хулігани-батяри та різноманітний трудовий люд. Характер мешканців, їх заняття та звички впливали і на місцеві гастрономічні вподобання. Проста, смачна та натуральна галицька їжа надійно утримувала першість у численних кнайпах та «мордовнях», яких тут було вдосталь.
Панорама Львова з Гори Страт. Біля підніжжя вулиця Клепарівська. Фото Марек Мюнц, 1920 рік
У недільне надвечір’я збирались навіть сусіди, щоб під гарну перекуску перехилити чарчину-другу «бачерувки» чи якоїсь наливки власного виробництва. Проте дещо простакуватий вигляд навколишніх теренів не означав, що тут не могли з’явитись історії, які ставали легендами міста. Мабуть, саме десь у затінку садочків верхнього Клепарова і народилось кохання молодого перукаря та дочки місцевого різника — панни Францішки.
Закохана пара, фото початку ХХ століття
Її батько, огрядний та моторошний на вигляд чолов’яга, був відомим своєю важкою рукою та вдачею. Ходили непідтверджені чутки, що цьому татусеві було байдуже, чи майстерно відіслати в інший світ свиню, чи людину. А різав він свинок так, що навіть пікнути не встигали. Зі свіжини він робив шинки, ковбаси та… знамениту клепарівську кишку.
Кишка кров’янка
Ну а мамця панни все це вправно розпродувала. Про саму панну Францішку розповідали всяке. Доволі огрядна, вона й сама трохи нагадувала ту славну кишку, але ж мала добре серце та гарну вдачу. Ну і як всім відомо, кохання — то страшна сила. Занурений у нього по вуха, перукарчик не звертав уваги на особливі риси характерів членів родини панни Францішки та намагався всілякими шляхами отримати прихильність майбутнього тестя. Щодня, щоб лише побачитись з дівчиною, купував у крамниці у її мами ту кляту кишку.
Ярослав Пстрак. Львівські типи: “Недільний відпочинок”
Чи їв сам, чи ділився нею з товаришами — історія мовчить. Проте, коли батько дівчини дізнався, що перукар має серйозну надію стати його зятем, відмовив категорично. Ось що нам кажуть про цей трагічний момент історії слова з пісні: «Щоб ти на щодень купував цюю кишку, та все ж не отримаєш панну Францішку!»
Розпач охопив закоханих. Тікати? Погодитись з долею? Таємно одружитись? Варіантів було багато. Проте доля вирішила інакше. Під час чергової зустрічі закохані прийняли найгірше з можливих рішень: разом піти із життя, отруївшись стрихніном, який помістили в два метри тієї самої триклятої кишки. Як каже гарна та романтична легенда, на могильному камені, під яким їх разом поховали на Янівському кладовищі, вся історія була описана наступними словами: «Тут лежить він та панна Францішка. Причина смерті — затрутая кишка».
Ігор ЛИЛЬО
Джерела:
Гастрономічні шляхи Каменяра // Лильо І. Львівська кухня / Ігор Лильо. – Харків : Фоліо, 2015. – С. 169-171.
Поринути в світ особливого багатства українського фольклору, народної пісні, міфології, відображених у живописі та різьбленні мають можливість львів’яни та гості міста в Музеї етнографії та художнього промислу. Тут від 3 серпня експонують виставку „Долина писаної пісні“ митця з Горішніх Плавнів, що на Полтавщині, Вадима Іщенка.
Вадим Іщенко – художник та різьбяр із м. Горішні Плавні, Полтавська обл. представив свою виставку „Долина писаної пісні“
— Із цих полотен звучить українська пісня. Ці твори цікаві й надзвичайно потрібні, особливо зараз, коли в країні така складна ситуація. Ми мусимо пізнавати свою культуру, власне коріння. Вадим Іщенко особливий своєю самобутністю. А також тим, що він — митець-самоук. До Львова зі своїми роботами він приїхав вже вдруге. Цього разу представив понад чотири десятки картин — живописних і різьблених, — зазначив завідувач сектору експозиції музею Андрій Колотай.
Думками про художника та його творчість поділилися також друзі митця —поет Сергій Коломієць та іконописець із м. Рівне, член Національної Спілки іконописців України Андрій Цимко. Вони зокрема наголосили на особливому таланті та працелюбстві автора. А також ми зазначили, що для нас важливо, аби світ відкривав Україну через талановитих людей. Тому потрібно, щоб ці роботи якомога більше мандрували Європою.
Відкриття виставки художника Вадима Іщенка „Долина писаної пісні“
Живописом Вадим Іщенко захопився порівняно недавно — з 2011 року. Трохи раніше — з 1998 року — почав різьбити. Феноменальність цього митця в тому, що він самоук у цих двох напрямах. Каже, що змалку дуже любив ліпити різні фігурки з пластиліну. А свій мистецький талант розвинув у дорослому віці. Зараз хоче поглибити свої вміння в монументалістиці.
— До роботи мене надихають українські народні пісні. Я їх слухаю і працюю. Нещодавно мені трапилася книга про українську міфологію і я захопився обрядовими піснями — вони надзвичайно глибокі, відображають сутність нашого народу, — розповів Вадим Іщенко.
Роботи митця зазвичай мандрують Україною. Різьблені картини презентував також в Англії, в Лондоні.
Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, сьогодні розкажу про найцікавіші кавові традиції нашого міста.
Львів і кава – це як бруківка...
