Кажуть, що навіть ті, хто ніколи не малював, опинившись у Львові бере в руки олівець, фарби, крейду, балончик з фарбою чи щось інше, та починає передавати свої враження від нашого міста різноманітними способами, техніками та найнесподіваніших поверхнях.
Костянтин Нагорний. Львів, Храм Свв. Ольги і Єлизавети. 23.08.2016
Костянтин Нагорний. Львів, Музей етнографії та художнього промислу. 07.02.2017
Таке магічне враження справляє Львів на творчу натуру, яка, зрештою, живе у кожному з нас. Досвідченні митці приїжджають до Львова за натхненням, за новими враженнями, за цікавими панорамами та несподіваними сюжетами.
Костянтин Нагорний
Наш сьогоднішній митець Костянтин Нагорний народився в місті Ізюм Харківської області. Навчався в Харківському будівельному інституті, де здобув освіту архітектора. На даний час живе в Києві, а малює по всій Україні.
Костянтин Нагорний. Львів, вуличне кафе. 21.08.2016
Перший раз Костянтин приїхав до Львова ще 15 років тому, але набрався духу малювати місто тільки близько року назад.
Костянтин Нагорний. Львів, вид на вулицю Руську. 5.11.2016
Костянтин Нагорний. Львів, церква святого Андрія Первозванного . 22.08.2016
Зараз Львів став улюбленим містом Україні для малювання, а серед європейських міст на даний час художник віддає перевагу Кракову.
Костянтин Нагорний. Львів, дворик біля вірменської церкви. 20.08.2016
Костянтин Нагорний. Львів, дворик біля вірменської церкви. 08.02.2017
В майбутньому художник планує видати альбом малюнків присвячених Львову, зараз готує до друку альбом присвячений Чернігову.
Костянтин Нагорний. Львів, Домініканський собор. 21.08.2016
До цього часу свої львівські роботи Костянтин не продавав, за винятком трьох, які були продані на благодійному аукціоні і гроші передані в дитячій будинок.
У суботу, 2 вересня 2017 року, в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 7) відбулося відкриття виставки “#Львів#Бруківка#Бандери”.
Виставка “#Львів#Бруківка#Бандери”
У фотопроекті взяли участь дев’ять фотографів: Ірина Бердаль-Шевчик, Тарас Бичко, Тетяна Буняк, Любомир Криса, Роман Метельський, Володимир Монець, Сергій Талочко, Ігор Філатов, Роман Шишак. У своїх роботах автори зосередилися на долі бруківки з вулиці Бандери.
Євген Булавін
“Задум фотопроекту «#Львів #Бруківка #Бандери» визрів близько місяця тому. Було задумано задіяти певну кількість фотографів, яким небайдужа львівська спадщина. Тема з бруківкою не нова, ми були на зустрічах по реконструкціях вулиць, спілкувалися з молодими хлопцями, котрі нам розповідали про асфальтове покриття та його переваги. Все це чудово, але ми хочемо жити в своєму місті і не хочемо таких радикальних змін із заміною бруківки. Адже сьогодні їм не подобається бруківка на вулиці Степана Бандери, а завтра, можливо, не сподобається архітектурний ансамбль цієї вулиці і вони його просто зруйнують, доводячи нам, що так краще. Маю надію, що цей фотопроект приверне увагу і я радий, що стільки людей прийняло в ньому участь і таким чином висловило свою громадську позицію” – розповів власник кав’ярні-галереї “Штука” Євген Булавін.
На відкритті виставки присутні автори світлин розповіли про те, як створювали фото та поділилися своєю думкою щодо долі бруківки з львівських вулиць.
Євген Булавін та Роман Метельський
“На проекті кожен фотограф представив дві свої світлини. Насправді, це дуже мало, щоб відкрити цю вулицю, цю бруківку, цю тему. Але старалися всі, тому виставка унікальна та неповторна. Щодо моїх світлин, то їх основна філософська ідея – це бруківка на вулиці Бандери має перспективу”, – поділився учасник проекту, керівник краєзнавчого інтернет-ресурсу “Фотографії Старого Львова” Роман Метельський.
Тетяна Буняк
«На моїй фотографії показано шматочок життя, але бруківка є невід’ємним аксесуаром нашого міста. І на фото видно, що життя життям, а бруківка має бути у нашому місті. Друге фото зроблене не у Львові – це Гданськ і це ще раз показує, що в Європі ніхто не знімає бруківку. Там, де вона лежала, там має лежати», – розповіла фотограф Тетяна Буняк.
Ірина Бердаль-Шевчик
«Наше життя – це дорога. В когось – це маленька вулиця, в когось – дуже довга дорога, в когось – це Городоцька, в когось – вулиця Коперника. І в кожного вона різна. Дуже хочеться, щоб на цій дорозі ми зустрічали неповторних людей, щоб наші друзі переслідували нас впродовж всього життя», – побажала майстер народної творчості, фотограф Ірина Бердаль-Шевчик.
Тарас Бичко
«Крім того, що львівська бруківка надзвичайно фотогенічна, має прекрасну текстуру, вона ще й є візитівкою нашого міста. Можливо тому ми, навіть не задумуючись, вносимо її в фотокадр, адже це наша чорна перлина», – поділився фотограф Тарас Бичко.
Євген Булавін та Любомир Криса
«Для мене цей проект став несподіваним, все вийшло якось випадково. І хоча це спонтанний проект, але він є потрібним. Тому, навіть не маючи часу, я викроїв пару хвилин, щоб сфотографувати вулицю Бандери. Думаю, що проект буде мати резонанс, маю надію, що позитивний, тому що розголос все ж таки буде і це дасть результат», – розповів фотограф Любомир Криса.
Володимир Монець та Євген Булавін
«Я 40 років фотографую Львів. Я знімаю три теми – квіти, кобіти і архітектуру. Оскільки, є архітектором за освітою. Але архітектура, це не професія, це образ мислення. В мене тисячі кадрів Львова, які можна виставляти. І нехай нам говорять все що хочуть, але бруківка у Львові була, є і буде», – зауважив фотограф Володимир Монець.
Ігор Філатов
«Коли виникла проблема з бруківкою на вулиці Бандери, я одразу почав дуже активно в фейсбуці піднімати цю тему. І коли Євген сказав, що хоче зробити такий проект я з радістю відгукнувся. Я думаю, що будь-який розголос, будь-який шум навколо цього питання буде тільки на благо нашого міста і можливо ми дійсно разом зможемо це зупинити”, – розповів співорганізатор проекту, фотограф Ігор Філатов.
Олександр Шамов
«Я дуже шкоду, що дізнався запізно про проект та не взяв участі у ньому. Але я теж уже довший час фотографую бруківку та Львів, маю цікаві роботи. У мене пропозиція – тут зібралися люди з таким потенціалом, що їм буде до снаги створити з цієї теми сторінку у фейсбук. Зібрати достатньо старих та сучасних фото бруківки і зробити виставку уже на вищому рівні і уже там можна висвітлити всі проблеми значно ширше», – поділився фотограф Олександр Шамов.
Представлені на виставці фото дуже різні за стилем. Кольорові та чорно-білі, динамічні та спокійні, романтичні та аскетичні, філософські, зі своєю ідеєю та думкою. Але всіх їх об’єднує бруківка з вулиці Степана Бандери. Бруківка, якої може не залишитися…
Кав’ярня-галерея «Штука»
Побачити світлини, перейнятися їхнім посилом та, можливо, зрозуміти щось важливе для себе можна у кав’ярні-галереї «Штука», за адресою: вул. Котлярська, 7. Виставка триватиме по 15 вересня, вхід вільний.
Однією із переконливих лінгвістичних приваб української мови є широкий спектр доброзичливих і витончено хороших слів. Тих, якими зазвичай звертаємося до батьків, коханих, друзів, колег і просто гарних людей. Надаємо словесної подоби своїм позитивним почуттям та емоціям, висловлюємо щире захоплення, підкреслюємо важливість близької людини в нашому житті.
Втішним є те, що добрі слова у нашому вжитку, на відміну від лайливих, не запозичені з іншої мови. Вони питомо наші – українські.
Яскравим підтвердженням тому слугують звертання, що прочитуються у різних епізодах з історії повсякдення мешканців Волині та луцьких міщан ХVІ–ХVІІ століть. Як саме люди того часу виявляли проникливе тепло своїх почуттів спробуємо нині коротко з’ясувати.
Життя волинян тієї епохи, про яку нині йтиметься, рівно як і щодення сучасної людини, минало за звичним життєвим циклом. Вони народжувались, зростали у своїх родинах, закохувались, одружувались, виховували дітей. На схилку літ покірно чекали смерті. Розуміли, що то найпевніша у світі річ.
Про перелік життєвого позитиву наших пращурів можемо судити, послуговуючись нешироким спектром документів. Хороші справи та вчинки доброчесних обивателів Волинської землі, на відміну від ганебних та підступних, на жаль, часто-густо лишалися у пам’яті тих, кого вже давно нема.
Вони не потребували запису в судових документах, тісно пов’язаних з криміналом, як то звістки про пограбування чи побиття якогось шляхетного шляхтича чи славетного міщанина. Водночас слова шани й щирого захоплення якраз і висловлювались на противагу вчиненій кривді чи лиходієві. Оті «світлі» мовні звороти волинської минувшини відтак відкриваються сучасному читачеві.
Серед рідні
Як і сьогодні, способом зв’язку із родиною в часі про який ідеться, була пошта. Не електронна, одначе. Система надсилання тогочасних листів овіяна куди більшою романтикою, аніж декілька блискавичних кліків на сучасних ґаджетах. Діти заможних міщан та шляхти інколи залюбки «гризли граніт науки» в університетах віддалених від домівки. Міщани-купці у своїх торговельних справах часто від’їздили за сотні кілометрів. Тож звісточки, за умови вміння писати, можна було передати голубом, гінцем чи земляком, який повертався до рідних теренів швидше від відправника.
Побачення закоханого канцеляриста Луцька, 1662 рік
Форми звертань до рідних людей у тогочасних листах дуже промовисті: «милостивий мій родителю», «милостива мені матінко-добродійко», «наймилостивіший мій отче», «сердешний брате-благодійнику», «мій великомилостивий пане-куме», «любий мій пане-зятю», «наймиліша мені пані-дружино» та ін.
Напрочуд симпатично, з огляду на словесні засоби вияву почуттів, виглядають тогочасні дарчі записи – своєрідні шлюбні угоди ХVІ століття. Їх, до слова, могли укладали як перед одруженням, так і після певного часу, прожитого подружжям разом. У жовтні 1569 року володимирський війт (тобто головний міський урядник) Михайло Дубницький відписав своїй дружині Томилі Попелевичівні маєтки Дубники та Ворчин.
Одним із аргументів такого вчинку, за словами чоловіка-благодійника, були «доброта, вірність та цнотливість» коханої. Останній термін варто інтерпретувати як природну скромність та добре виховання.
Забутим нині є милозвучне слово «облюбениця», застосовуване впродовж ХVІ–ХVІІ століть на означення коханої дівчини, бажаної майбутньої дружини. Так, наприклад, ідентифікував свою невістку Полагію Хрінницьку шляхтич Тит Хом’як Смордовський у червні 1584 року, коли дарував сину Киндину третину власних маєтків з нагоди щасливого одруження молодої пари.
Тогочасні хлопці й чоловіки зверталися до своїх обраниць ніжним «моє серденько». Про це свідчить аматорський малюнок, виконаний помічником луцького ґродського писаря – підписком у 1662 року. На ілюстрації зображена закохана пара – підписок та його наречена. Біля обличчя молодички видніється означений напис польською мовою.
Із душевним теплом про рідних волиняни розмірковували на смертному одрі. Усвідомлюючи близьке й неминуче завершення земного шляху, люди того часу в заповітах (тестаментах, духівницях) відписували статки й відзначали моральні достоїнства членів сім’ї виразами «сину моєму милому», «жоні моїй вірно милій», «велице ласкавому дядькові моєму милому», «доньці й зятю моїм милим».
Тестамент Пелагії Колмовицької. 1579 р., 23 серпня. ЦДІАК України, ф. 26, оп. 1, спр. 3, арк. 681. Мова староукраїнська. Фото з archives.gov.ua
У такий спосіб акт останньої волі вчинив знаний на Волині ХVІ століття лікар Раймундус Каркасон. «Милій жоні» Ганні він по смерті залишив п’ятсот польських злотих, орне поле та стадо худоби. «Милий зять» Каркасона Петро Умястовський отримав від тестя-небіжчика книги з медицини, лікарське приладдя, дві кобили з лошатами та дві корови з телятами.
У дружньому колі
Слова-відповідники сучасного поняття «друг» нам, здебільшого, відомі. Рівень їхнього застосування у щоденному спілкуванні сучасного волинянина-вкраїнця, однак, не є високим. Найбільш вживаними були поняття «приятель», «приятелька», «панове приятелі», «добродій», «товариш». Приятелів, як людей, наближених до сім’ї, просили бути опікунами малолітніх дітей, дбати про виконання умов заповіту після смерті міщанина чи шляхтича.
Сиґнет-печатка. Фото з Вікіпедії
Своїми сиґнетами (іменними печатками-перснями) та особистими підписами вони засвідчували важливі юридичні документи того часу. Для підсилення чеснот цих осіб у ХVІ–ХVІІ столітті поряд з їхніми іменами волиняни загалом і лучани, зосібна, вживали епітети «зацний» (гідний, доброчесний),«учтивий» (шанований), «цнотливий» (скромний, порядний), «прелюб’язний».
Люди професії
Характерною рисою часу, про який ідеться, була корпоративність. Люди об’єднувались у професійні, релігійні, культурні спільноти – корпорації, які відігравали важливу роль у їхньому житті. З шаною й належною повагою людина корпорації, приміром, міський урядник чи ремісник якогось цеху ставились до очільників того чи іншого об’єднання, а також до своїх колег.
Міські урядники ХVI століття
Слово «колега», яким нині послуговуємось, було поширеним і впродовж ХVІ–ХVІІ століть. Наприклад, своїми «колегами» членів самоврядного уряду – маґістрату Луцька у липні 1638 року іменував один із них – райця Ян Гепнер.
Ще один термін на позначення «своєї» людини примандрував до нас із повсякденної лексики ремісників. Вони традиційно іменували один одного «братчиками», а увесь колектив цеху, в якому трудилися – «братією».
Робота в цеху. Зображення з сайту medievalists.net
Цікаво, що навіть опинившись у конфліктній ситуації, відчуття єдності цеху зберігалося. Так, в грудні 1638 року луцький ремісник Карпо Швець позивався до міського суду. Відповідачами у справі про побиття несухоїзького міщанина Романа Ковановича були майстри луцького шевського цеху. Та навіть в часі судового процесу, Карпо іменував опонентів «своїми братчиками».
Тож бачимо, що на Волині ХVІ–ХVІІ століть уміли гарно говорити. Вдало, а головне – доречно підкреслювати чесноти рідних людей, цінувати й поважати колег.
Юрій Кох. Тут був інструктор (портрет Дашкевича), 2001
У вівторок, 5 вересня 2017 року, о 16.00 в приміщенні Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки Юрія Коха під назвою “Фактор Львова. Малярство”.
На виставці буде представлено понад вісімдесят живописних творів із циклів СТІНОПИС, АРДЕКОХ, КОХаний Львів та ін. (1989 -2017). Проект триватиме до 1 жовтня 2017 року.
Юрій Кох. Падіння Ікара, 1994
Упродовж кількох десятиліть Юрій Кох є провідним митцем у висвітленні найрізноманітніших аспектів життя Львова. Чільною темою його творчості є МІСТО в історичних, еротичних та метафізичних проявах, із невід’ємною психоделічною субстанцією — ПЕРСОНОЮ.
Афіша виставки Юрія Коха під назвою “Фактор Львова. Малярство”
“Фактор Львова” є етапною виставкою художника, спричиненою появою кілька років тому нових ідейно-тематичних напрямів, означених автором як “СТІНОПИС” та “АРДЕКОХ”. У кількох галереях Львова та Києва, а також за кордоном вже експонувались окремі твори названих циклів.
Малярський цикл “АРДЕКОХ” виник на ґрунті “порожнин”, недороблених митцями 20-30-х років ХХ ст. Використавши співзвучність відомого стилю зі своїм прізвищем, художник отримав водночас підказку і підтримку для своєрідного мистецького “доповнення”.
Юрій Кох. Літунка Ольга, 1992
“Крізь стіни я краще бачу…”, — цієї репліки Юрка Коха було б достатньо для характеристики тепер вже повномасштабного напряму творчості, який для обізнаних виглядає закономірним і послідовним розширенням смислового діапазону, відкриттям нового “формального” фактору для глибшого проникнення у космос МІСТА. Примітним і приємним є той факт, що й тепер автор не полишає виваженого роками “сюжетного” портретування знаних і незнаних ПЕРСОН міста, “портретів” будинків та вуличних сценок, ширяючи над Львовом з минулого у майбутнє…
Юрій Кох. Антикваріат, 2008
Довідково: Юрій Кох народився 1958 року у Львові. Закінчив Львівське училище прикладного мистецтва ім. Івана Труша (1978) (тепер –– Львівський державний коледж декоративно-ужиткового мистецтвам Івана Труша) та Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова (1986) (тепер –– Українська академія друкарства).
Працює в галузі малярства, графіки, плакату та книжкового дизайну. Учасник понад 200 виставок у 30-ти країнах. Автор 18 персональних виставок.
В неділю, 3 вересня 2017 року, в Ботанічному саду ЛНУ ім. Івана Франка, що на вул. Черемшини, 44, відбудеться день відкритих дверей.
День відкритих дверей у Ботанічному саду
Усім, хто з 14.00 до 18.00 год. завітає до Ботанічного саду обіцяють квіти з особливим шармом – жоржини.
День відкритих дверей у Ботанічному саду
“Так, вони неймовірно барвисті та пишні, але поява жоржин – це завжди дзвіночок: осінь поруч… І це чудовий привід організувати День відкритих дверей! Запрошуємо вас на затишну прогулянку. Може нам вдасться задобрити осінь? ))” – йдеться на сторінці Ботанічного саду «Facebook».
Величезні полотна, які заполонювали зали, глибинна концепція творів, у які можна було вдивлятися годинами, відчитуючи багатство інформації дають усвідомлення величності української культури експонувалися тут ще з 24 червня 2017 року і кожного дня збирали сотні поціновувачів мистецтва Валентини Роєнко-Сімпсон.
Валентина Роєнко-Сімпсон
“Так склалося,що це останні дні експонування виставки Валентини Роєнко. Чимало було зустрічей та діалогів з нею, вона завжди була присутня в залах і спілкувалася із нашим глядачем. Чимало засобів інформації висвітлило цю подію. Бачимо, що зацікавлення і далі є, люди прагнуть цього діалогу.
Експозиція виставки Валентини Роєнко-Сімпсон (Каліфорнія, США) RECYCLED — „Повторний цикл“
І сьогодні ми запросили Валю для того, аби провести завершальну зустріч. І сьогодні ми пропонуємо та спонукаємо всіх до того, щоб ця зустріч відбулася не у форматі монологу Валентини, а до діалогу, щоб зустріч стала цікавішою”, – зазначила заступниця генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла.
Експозиція виставки Валентини Роєнко-Сімпсон (Каліфорнія, США) RECYCLED — „Повторний цикл“
На завершення свого виставкового проекту мисткиня провела прощальну авторську екскурсію експозицією виставки та розповіла про невідомі сторони та таємниці виникнення окремих творів та мистецьких композицій.
Експозиція виставки Валентини Роєнко-Сімпсон (Каліфорнія, США) RECYCLED — „Повторний цикл“
“Я дуже тішуся тим, що маю можливість виставити свої роботи у цих фантастичних залах. Адже в моєму житті Львів займає визначальне місце, бо це місце моєї Альма-матер. Місце, куди я приїхала в 18 років, поступила вчитися в Інститут прикладного мистецтва. І з цього часу я починаю відлік своєї творчої діяльності.
Експозиція виставки Валентини Роєнко-Сімпсон (Каліфорнія, США) RECYCLED — „Повторний цикл“
Коли я приїхала поступати для мене цей музей був як храм і тоді я навіть не могла мріяти, що прийду з виставкою у ці зали. Але пройшло багато років і таке чудо трапилося.
Експозиція виставки Валентини Роєнко-Сімпсон (Каліфорнія, США) RECYCLED — „Повторний цикл“
Виставка ретроспективна, вона висвітлює приблизно 40 років моєї творчої праці. І, оскільки, кожен митець розвивається, змінюється і ці зміни відтворюються в його творчості, то виставити роботи за 40 років дуже важко, адже вони концептуально різні. Та й зробити виставку — це саме по собі є мистецтвом. Але у цьому музеї є перевага — амфіладне планування, яке дає можливість розкривати перед відвідувачами певні проміжки часу чи роздуми над якоюсь тематикою та багато іншого”, – поділилася враженнями мисткиня.
Валентина Роєнко-Сімпсон народилася в с. Луків Турійського р-ну Волинської області.
1978 – закінчила Львівский інститут декоративного та прикладного мистецтва, факультет художнього ткацтва. Викладач Київського національного університету культури. З 1998 року член НСХУ. З 1991 року живе і працює в Каліфорнії (США). Ексклюзивний контракт с brendscamb’s Galery в Каліфорнії. Роботи знаходяться в приватних колекціях в Україні, Німеччини, США та Англії.
Упродовж трьох днів, 27–29 серпня, світове українство та найактивніші українські діячі напрацьовували стратегічні напрями, які сприятимуть розвитку нашої країни, а також допоможуть нам, які живуть в Україні, осягнути величезну працю та зусилля наших земляків у різних куточках світу. Провідною темою відзначення 50-річчя заснування Світового конґресу українців було повернення захоплених ворогами територій нашої держави, лобіювання українських інтересів та обстоювання їх на світовому рівні.
Знаково, що відкриття ювілею СКУ відбулося на площі біля пам’ятника Митрополитові Андрею Шептицькому, який своєю мудрістю, безнастанною любов’ю до України провадив наш народ через найскладніші випробування. Не менш важливо й те, що учасники заходів отримали благословення владики Ігоря (Возьняка) на добру справу та плідну працю.
Відкриття Світового конґресу українців
— Це дуже визначна подія в історії СКУ та України. Це буде нова сторінка, на якій пропишемо наші нові кроки для спільної праці на благо України. Знаково, що відзначаємо півстолітній ювілей Світового конґресу українців саме в рік, коли вшановуємо 125-ліття Патріарха Йосифа Сліпого, який присвятив своє життя єднанню українців у світі. Важливим є і те, що ця подія відбувається на площі Святого Юра, біля пам’ятника Митрополитові Андрею Шептицькому, який був не лише будівничим, а й провідником української нації. Впродовж свого архиєрейського служіння він завжди переймався долею українських мігрантів та радив українцям на чужині передовсім не втрачати віру і триматися Божого закону. Згадаймо слова Митрополита Андрея: „Їдьте з Богом і з Богом повертайтеся, здорові душею і тілом. Вертайтеся кращими, як ви виїхали, вертайтеся з Божою ласкою“. Від імені багатотисячної академічної спільноти Львівської політехніки вітаємо кожного, хто своєю працею і працею своїх батьків жертовно плекав українство в країнах свого поселення, утверджував Україну в часи її бездержавності, а сьогодні бореться за її свободу, як найвищу людську цінність. Вірю, що з такою потужною підтримкою двадцятимільйонної діаспори здійсниться ще одне пророцтво Андрея Шептицького: „Україна увільниться від упадку і стане державою могутньою, об’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати іншим високорозвинутим державам“¸ — привітав учасників заходів ректор Львівської політехніки професор Юрій Бобало.
Відкриття Світового конґресу українців
Три дні праці — впродовж цього часу підсумовували напрацьоване впродовж багатьох років у різних українських громадах у цілому світі та тут, безпосередньо в Україні, у Львові. А особливо у Львівські політехніці — в Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків із діаспорою на чолі з директором Іриною Ключковською, де провадять невтомну працю для того, щоб об’єднати всіх наших земляків задля єдиної цілі — розвитку нашої держави. Це безліч опрацьованих документів і матеріалів, які стали основою для цікавого проекту до півстолітнього ювілею СКУ — цитат видатних українців; залучення молодого покоління, зокрема студентів кафедри журналістики ІНПП нашого університету до створення відеофільму для більшої популяризації діяльності світового українства та ще багато іншого.
На відзначенні ювілею СКУ представили результат тривалої роботи — виставку „Світовий конґрес українців: вчора, сьогодні, завтра“, яка сприятиме піднесенню рівня обізнаності про діяльність СКУ серед широкого кола громадськості. З нею та своїми проектами МІОК мандруватиме Україною, щоб у кожному куточку знали і розуміли, що все українство об’єднане невтомною працею на благо Батьківщини. Ірина Ключковська зокрема наголосила на значному вкладів реалізацію проекту свого заступника Андрія Яціва та всього колективу МІОКу. Найближчим часом про діяльність СКУ дізнаються в Полтаві, Дніпрі, Запоріжжі, а потім і в інших містах України.
Адже, як зауважив Президент світового конгресу українців Евген Чолій:
— СКУ багато робить, але про цю працю мало знають українці в Україні. Та завдяки Львівській політехніці та МІОКу про масштаби діяльності СКУ дізналися мільйони українців.
Упродовж всього дня 28 серпня учасники V Міжнародного конгресу „Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті“ та Міжнародної науково-практичної конференції „Світовий конґрес українців: вчора, сьогодні, завтра“ обговорювали напрями співпраці наступних півстоліття. Відбулося чотири сесії,під час яких проаналізували посилення українських громад у формуванні громадської думки в країнах проживання, українську освіту як чинник збереження національної ідентичності за кордоном, просування іміджу нової України у світі та захист людських прав: гуманітарні виклики перед Україною. Зокрема працювали над створенням дорожньої карти діяльності СКУ на наступні 50 років.
— Ми сьогодні прагнемо бути не мостом між ЄС та СРСР, а форпостом на Східному фронті. Я би була дуже вдячна, якби СКУ інформував про зміни в Україні і надалі протистояв дезінформації, яку веде Росія. Це може бути інформування громадськості держав-членів НАТО про Україну, протидія дезінформації, спрямованій на дискредитацію НАТО та відносин України з НАТО, підвищення рівня розуміння у державах-членах НАТО ролі та значення України як надійного партнера у сфері підтримання безпеки євроатлантичного простору. Наголошую, Україна уже сьогодні є надавачем безпеки. Несіть це у свої країни, — наголосила у своєму виступі на пленарній сесії конференції віце-прем’єр-міністр із питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цінцадзе.
У своєму виступі Евген Чолій запевнив, що Світовий конґрес усіляко боротиметься із російською пропагандою за кордоном. А пріоритетним завданням для подальшої діяльності СКУ, як зазначив Евген Чолій, є допомогти Україні повернути свою територіальну цілісність, вигнати всі ворожі сили зі Сходу України.
Не менш насиченим заходами був останній день відзначення ювілею СКУ. Зрештою, він був найбільш емоційним. Передовсім представники діаспори віддали шану загиблим синам України — полеглим героям Небесної Сотні та воїнам сучасної російсько-української війни на Личаківському цвинтарі. Для багатьох із них можливість вклонитися могилам тих, хто віддав за рідну землю все, побачити згорьованих матерів і батьків — стали надзвичайно зворушливими і навіть до певної міри переусвідомленням значення героїзму.
У межах вшанування поклали квіти та лампадки до могили Івана Франка та до пам’ятника Тарасові Шевченкові.
Представники української діаспори також доєдналися до акції „Українці разом — майбутнє за нами“, розвісивши стрічки країн, які вони представляють, на яблуневих деревах,висаджених у Саду світового українства.
Завершилися триденні заходи, присвячені діяльності СКУ, концертною програмою в Оперному театрі „Наша історія: шануємо минуле — творимо майбутнє“. Шоу-балет „Життя“ (режисер та автор проекту — Ірина Мазур) разом зі співаками Брією Блессінг, Іриною Долею, Лілією Ваврін, Софією Фединою, Петром Радейком і канадським скрипалем Василем Попадюком представили „Ремінісценції“ — історично-музичне мультимедійне дійство, що розкриває маловідомі сторінки історії нашого народу від нищення мови — „украінского язика не било, нєт і бить не может“, стирання модерної української культури, вихолощення всього українського, винищування нашої інтелігенції та національно-свідомого прошарку громадян. Провідна думка вистави — „Пізнайте істину і вона визволить вас“. І, як висновок: тернистий, сповнений несамовитого болю шлях до європейської Української держави пролягає через повернення до своєї мови, історії — іншого дороги не існує.
Концертний виступ, без перебільшення, вразив усіх. Концентрація емоцій, талановиті виступи та правильні акценти на всіх найболючіших сторінках нашої історії акумулювали відчуття власної гідності, патріотизму, гордості і любові до свого народу. За менш ніж дві години артисти зуміли показати, як безжально стирали нашу націю, історичну пам’ять, але нам, українцям, вдавалося знову воскресати і щоразу зміцнювати власні коріння. Надзвичайно! — епітет, яким означували цю концертну програму всі, від кого доводилося чути відгуки про побачене.
Впродовж двох днів заходи СКУ супроводжував Народний камерний оркестр „Поліфонія“ (художній керівник та диригент оркестру — Роман Крисленко) Народного дому „Просвіта“ Львівської політехніки під керівництвом Степана Шалати.
12 вересня о 18.00 у день народження «фантастичного» львів’янина Станіслава Лема екскурсовод Наталя Зубик запрошує на екскурсію «Тіні забутих львів’ян. Станіслав Лем», під час якої можна буде поглянути на наше місто через призму його творчості і прогулятися тими вулицями, якими він міг пройти навіть із заплющеними очима.
А в якості заохочення до прогулянки пропоную для прочитання фрагмент екскурсії, який ідеально пасує до сьогоднішнього свята.
Станіслав Лем
В день 1 вересня поговоримо про школу. Але, щоб не занудити Вас, поговоримо про школу, якою вона була 70-100 років тому. Якими були тогочасні учні – ангелами чи маленькими чудовиськами?; якими були викладачі, і які зусилля вони прикладали, щоб цивілізувати учня. Поговоримо про гімназійну культуру і субкультуру і ще багато про що…
В якості віртуального провідника візьмемо знаменитого письменника – Станіслава Лема. Вибір не випадковий: своїм шкільним рокам він присвятив декілька розділів в книзі «Високий замок». Його гімназія до сьогодні знаходиться на вулиці Підвальній. І хоча Лема вже немає серед нас, все ж хотілося б згадати, що саме у вересні «фантастичному» львів’янину виповнилося б 96-років.
Обкладинка книги Станіслава Лема “Високий Замок”
Гімназія, в якій навчався Станіслав Лем сьогодні відома у Львові, як школа № 8. До 1939 року була названа на честь польського історика Кароля Шайнохи, котрий також був її випускником. Від самого заснування (у 1818 р.) у школі викладали німецькою мовою, пізніше польською. Предмети навчання: латинська та грецька мови, історія й географія, математика й природознавство. Вчили також українську, якою Лем вільно володів до кінця життя. До речі, дивувався і обурювався, чому українські журналісти беруть у нього інтерв’ю російською.
Навчання було дорогим — плата за півріччя виносила 110 злотих — вартість вбрання чи п’яти пар черевиків.
Німецька гімназія на вулиці Підвальній. Фото бл. 1890-го року
В гімназії навчалися лише хлопці. Для львівського шкільництва початку ХХ ст. це було нормою. З ученицями жіночих гімназій пересікалися лише на офіційних відвідуваннях театру. І хоча, за спогадами чотирнадцятилітнього гімназиста їх «водили на всілякі страшні занудства», все ж хлопці могли розраховувати на розкішне сусідство… Зустрітися з представницями прекрасної статі можна було ще на «танцюльках, які влаштовував …батьківський комітет». Але оскільки малий Стась не вмів танцювати і лише підпирав стіну (а точніше шведську стінку, бо танцювали в гімнастичному залі), то був на тих танцульках виключно спостерігачем.
Стась Лем, 1933 р.
Відсутність дівчат давалася взнаки. Легко уявити собі галасливу хлопчачу орду, яка «карбує графіті на стінах вбиральні, топить мух у чорнилі, мочить крейду й дере губки, домальовує національним героїням вуса, а їхнім чоловічим відповідникам бюсти»… Людина часів палеоліту карбувала на камені, – пише Станіслав Лем – гімназисти — на парті. Надписи видряпували сталевими перами, вістрями ножиків, просто нігтями, а хтозна, може, й зубами. Таємні знаки пластами накладалися один на другий, адже кожна наступна генерація поглиблювала працю попередньої. Але й це ще не все. Поштива парта мала два не дуже глибокі отвори для каламарів. Призабуте слово, зрозуміліше – чорнильниця. Була вона скляною з досить глибоким лійкуватим отвором, завдяки якому чорнило не повинно було виливатися при перевертанні. «Запевняю вас, – писав Лем, – виливалося, а коли не хотіло, то йому допомагали».
Портфелі — з витертої до брудної чорноти шкіри, в декого напіврозвалені, з давно обдертими ручками, з дірками на місці скобок, схудлі з боків, бо в них не було нічого, крім сніданку. Ці портфелі бували й футбольними ворітьми під час прогулів, і подушками під голову на Кайзервальді, і навіть снарядами. …Такий портфель-ветеран не зашкодило б умістити в музейній вітрині, поряд із партою.
Стась Лем, 1934 р.
Авторучок ще не існувало, тож школярі писали сталевими п’юрками, якими можна було і кидати в ціль, і дзьобати сусідів по парті. Як ви розумієте на уроках явно було присутнє «Божество Великої Дурійки», зрештою, не тільки на уроках.
Перерви проходили на невеликому шкільному подвір’ї, яке одночасно було стадіоном. Виходити за його межі було суворо заборонено. Тож гімназисти використовували цей замкнутий простір, не оминаючи ні сантиметра… «Якби можна було сконцентрувати енергію всіх гімназистів світу, напевно, вдалося 6 перевернути землю й висушити океани, але спершу треба було б це якнайсуворіше заборонити».
Але гімназія часів Лема – це не тільки некерована стихія. Вона була суспільством. Як і кожне суспільство, учні мали легальне право демократично обирати орган самоврядування зі старостою на чолі, зі скарбницею, скарбником і черговими на уроках. В шкільній ієрархії були ще дві чітко визначені посади — штурпака і класного блазня. Штурпак призначався за вироком класу. Ідеальним кандидатом був хтось товстий, з щічками, ідеальними для щипання, кого можна було легко й несмертельно цькувати. Незграбний і взагалі гладкий, Станіслав Лем підходив на роль штурпака, але ніколи ним не був. А от функції скарбника в шкільному уряді виконував. Правда, через свою роззявкуватість завжди мав бюджетний дефіцит. Штурпаком ставали за вироком і загальним присудом, натомість блазнем — завдяки особистим заслугам та активності. Блазнем ставав той, хто вмів розвеселити клас одним недбало зроненим словом, приліпити влучне прізвисько,… і зіграти вар’ята під час відповіді.
Учні Академічної гімназії
Чим захоплювалися ровесники наших школярів? Наймудріші з старшокласників грали в брідж. Лемові ця гра видавалася страшнішою за невідмінювані латинські дієслова. Він ніколи не міг запам’ятати, які карти вийшли, а які ще на руках, чим бити і як ходити, тому дав бріджеві спокій раз і назавжди. Щодо шахів, то якось виграв в одного свого ровесника, «проте вже видатного шахіста, довівши його тим до повного остовпіння». Цього успіху, правда, повторити більше не зміг. Популярними були і простіші забави: гра в ґудзики, кидання у стелю змоченими слиною гільзами від папіросів або кидання у дошку спеціальним снарядом із корка. Змагались на вміння свистіти на пальцях і плювати на відстань. Колекціонували марки і солдатиків. Серед спортивних ігор найпопулярнішим був футбол. Поважна вага Стася ставала в пригоді, коли грав у захисті. Адже його важко було відштовхнути й перемогти у поєдинку «тілом». З допомогою свого однокласника вивчав прийоми джіу-джітсу… у передсінях кльозету на другому поверсі гімназії.
Шкільна форма. Виявляється вона була і тоді. У кожної гімназії – інша. У початкових класах носили бріджі. Лем заявляв батькам, що не піде до гімназії, бо вони гризуть його під коліном. Але кого це цікавило. На головах гімназистів були цупкі конфедератки з жовтим оксамитовим верхом, за які їх прозивали канарками. Пізніше їх замінили м’які картузи. Змінили і вбрання. Мундир став темно-синім, зі штанцями з блакитним кантом і з блюзою, відкритою біля коміра, як цивільний піджак. Шкільна форма мала ще й обов’язкову емблему, з якою у гімназистів точилася справжня війна.
Високий Замок. Фото міжвоєнного періоду
Прогульники. Були. Але не Лем. Він не насмілювався, у чому зізнавався з деяким соромом. Утім, уроки часом відміняли, і тоді гімназисти ходили на поблизький Високий Замок, на Кортумову гору, на Кайзервальд. Там вони безпечно западали в хащі і донесхочу смалили найдешевші цигарки. Поза хащами палити було надто небезпечно — адже на алейках, між лавками й деревами можна було зустріти когось із наставників. Щодо Станіслава Лема, то його перша легальна папіроса була викурена на честь закінчення школи.
Шпаргалки. До речі, Станіслав Лем жодного разу не зважився ними скористатися. Ясна річ, не всі з його колег вважали, що приготування домашнього завдання є їх найпершим обов’язком. Тож вони внесли чимало новинок до скарбниці всіх тих винаходів, завдяки яким учні споконвіку намагаються боротися з педагогами.
Станіслав Лем, 1947 р.
Вчителі. Між іншим, гімназійних учителів за тих часів називали професорами. Саме вчителям було призначено цивілізувати гімназійну стихію і впакувати до учнівських голів максимум інформації. Протилежна сторона всіляко при цьому пручалася. Тому педагогічні баталії становили широке поле для екзаменаційних поєдинків та масових побоїщ, себто контрольних. Кожна парта правила там за редут, крейда часом ставала снарядом, а останнім рятівним притулком — і то часто — був кльозет.
Хтось з вчителів мав чуття детектива, що ускладнювало списування. Дехто виховував у дітях самостійність та сумлінність, намагаючись нав’язати класові невимушену дискусію. А хтось перетворював уроки на сеанси жаху. Деякі вчителі для погамування надмірної активності користувався дзвіночком, а деякі могли зацідити поміж очі так, щоб аж іскри сипалися. Але з плином часу, як і в кожній, великій чи малій, історії викладачі виявилися звичайними і часто дуже добрими людьми.
Станіслав Лем
Більше про улюблені львівські місця, про численні закоханості і єдину пристрасть майбутнього фантаста, про книги, кінотеатри, бруківку, школу, вчителів-диваків … та про тлуми інших дрібниць, які до кінця життя приходили у сни Станіслава Лема можна дізнатися 12 вересня 2017 р. о 18.00 під час екскурсії.
Місце зустрічі: головний вхід до бібліотеки ім.Стефаника. Тривалість екскурсії – 2,5-3 год Вартість екскурсії – 50 грн./ос. Попередня реєстрація за телефоном 067-984-99-59.
В останні дні літа 1935 року українська громадськість Львова і цілої Західної України дізналася про передчасну кончину Олекси Новаківського – однієї з найяскравіших постатей українського мистецтва першої третини ХХ століття. Не стало самобутнього художника і педагога, очільника Мистецької школи, вихователя й наставника нового покоління митців, які гідно продовжували справу протягом наступних десятиліть. «Творець перелетів шляхом життя, наче метеор, що блиснув ясним полум’ям, прудким огнем протяв небосхил і погас у незнаних водах далеких океянів.» – підсумовував близький приятель Новаківського Іван Голубовський.
Олекса Новаківський на пленері в Дорі
Олекса Новаківський відійшов у розквіті творчих сил, в розпал праці над запрестольним образом Богородиці («Матері Милосердя») для архикатедрального собору Святого Юра. «Святоюрська Мадонна» могла увійти в історію одним з найкращих зразків новочасного українського релігійного малярства, проте смерть митця через важку хворобу вранці 29 серпня 1935 року перекреслила всі сподівання побачити цей magnum opus у святилищі головного греко-католицького храму.
Домовина з тілом Олекси Новаківського
Втім витрачені час і зусилля не пропали надаремно, позаяк залишився великий графічний ескіз, над яким художник востаннє працював за місяць до смерті. Свій фінальний, як виявилось, твір Маестро малював для апробації головним замовником проекту, добрим товаришем і щедрим меценатом, митрополитом Галицьким Андреєм графом Шептицьким. Поціновувачі високого мистецтва змогли вповні оцінити масштаб задуму вже на посмертній виставці художника, влаштованій стараннями Українського товариства прихильників мистецтва (УТПМ) у музеї НТШ наприкінці 1936 року. Для недокінченого шедевру «святоюрського мага» тут виділили окремий зал.
Траурна процесія з домовиною Олекси Новаківського рухається у напрямку Личаківського цвинтаря
Та це станеться згодом, а через два дні по відходу майстра, 31 серпня багато людей прийшли попрощатися з ним до Преображенської церкви, де заупокійну службу відправляв владика Іван Бучко, єпископ-помічник Львівський. Віддавали шану покійному під спів храмового хору «Сурма» на чолі з Тадеєм Купчинським. Опісля велелюдна похоронна процесія на чолі з отцем-мітратом Олексієм Базюком рушила в напрямку Личаківського цвинтаря. «Роздзвонилися дзвони усіх наших церков в місті. – оповідав Іван Голубовський. – Похоронний кондукт займає цілу ширину вулиці і тягнеться недоглядною довжиною. Скоропостижна смерть наче б отворила очі всім – приятелям і ворогам». Слідом за домовиною із тілом Новаківського, тримаючи за руки осиротілих синів митця – 15-літнього Ярослава й 13-літнього Ждана, – йшов Михайло Мороз, один з найулюбленіших вихованців Маестро. Дощ, який лив того дня, підсилював відчуття загальної скорботи. Не лишень малі діти художника, але й цілий український Львів, українське мистецтво назагал, ціла українська громада осиротіли тими серпневими днями.
Траурна процесія з домовиною Олекси Новаківського рухається у напрямку Личаківського цвинтаря
Під час поховання великого художника із промовами, присвяченими заслугам покійного виступили: з боку святоюрської парафії отець Леонтій Куницький, від імені учнів Мистецької школи Михайло Мороз, від Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ) критик Микола Голубець, а зі сторони Національного музею (митрополичої фундації, з котрою довший час був тісно пов’язаний Маестро) – його довголітній директор, професор Іларіон Свєнціцький. «У справедливому і праведному осуді нашому його творчого життя – мертвий житиме і німий промовлятиме до Нації, з якої вийшов і серед якої стільки літ у злиднях жив, щоби для неї творити. – говорив доктор Свєнціцький. – Діяльність Новаківського в Галичині продовж довгого часу 23 літ, була постійним ступнюванням нашого до мистецтва відношення. Образи його дали нам зовсім іншу літературну й мистецьку тематику, як та, що її ми знали на переломі ХІХ – ХХ віку. […] В образах Новаківського кожний глядач спостерігає живу душу та дійсне обличчя мистця, що тільки в образі може виявити істоту свого єства. […] Великим сином своєї Нації був Покійний, нехай-же його й наші нащадки вчинять своїми творчими осягами Українську Націю великою серед найбільших».
Похорон Олекси Новаківського на Личаківському кладовищі. Від імені учнів Мистецької школи промовляє Михайло Мороз.
Осмислення спадщини Генія мусило відбуватися поступово. «Багато води спливе іще рідними річками, заки стане Новаківський зрозумілий і знаний широким кругам суспільности і заки інша полум’яна душа підойме і докінчить працю, зачату в його офірному життю». – попереджав Іван Голубовський. Олекса Новаківський покинув нас понад вісімдесят років тому, одначе печать його духа досі незримо лежить над цілим українським мистецтвом новітньої доби, нагадуючи про драматичну і по-своєму героїчну епоху творення кращих його зразків.
Олекса Новаківський із синами та учнями Мистецької школи у майстерні
У неділю 3 вересня 2017 року о 15.00, з нагоди днів пам’яті українського художника і педагога Олекси Новаківського, відбудеться кураторська екскурсія оновленою експозицією Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського (вул. Листопадового Чину,11). Під час екскурсії матимете можливість прослухати розповідь про життєвий і творчий шлях митця, ознайомитися із його живописними полотнами і графічними композиціями, оглянути фотопортрети О. Новаківського, його рідних, друзів та учнів. Також, у програмі мистецького заходу – музичні композиції у виконанні струнного тріо у складі: Михайло Крижанівський (скрипка), Ірина Сичак (скрипка), Теодор Крижанівський (альт). Вхід вільний.
Олександр ШЕЙКО (молодший науковий співробітник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського)
Голубовський І. Розмахом могутніх крил: Повість-есе. – Львів, 2002;
Овсійчук В. Олекса Новаківський. – Львів, 1998;
Свєнціцький І. Памяті Олекси Новаківського/Літопис Національного музею за 1935 рік//Літописи Національного музею за 1934 – 1938 роки. – Львів, – С.30 – 31.
1-3 вересня у Львівському Палаці мистецтв (вул. Коперника, 17) на другому поверсі в кінозалі покажуть альманахи “Україна_Голоси”, незалежний погляд на реалії життя в Україні.
Збірки, знятих у 2013-2017 роках коротких документальних фільмів, є результатами щорічної роботи лабораторії документального кіно для молодих митців Інді Лаб, яка відбулась за кураторства Дмитра Тяжлова та Елли Штики. Документальні фільми альманаху «УКРАЇНА_ГОЛОСИ» показують життя громадян України у Києві та інших містах у спосіб, що дозволяє дослідити та віддати належне різним складовим динамічного громадянського суспільства в Україні.
1 вересня о 20:00 — Україна_Голоси
Кадр з документального фільму альманаху “Україна_Голоси”
Познайомтеся з життям православного священика, який бореться за збереження парку національного значення («Не просто Микола»). Як працює Європейський суд з прав людини та як громадяни України відстоюють у ньому свої права — у фільмі «Пенальті правосуддя». Відчуйте життя міського кочівника – чоловіка, який не має громадянства у фільмі «Без паспорту», та станьте свідком роботи архієпископа, колишнього атеїста, який присвятив себе служінню громади, яку не визнає традиційна церква («Екзарх»). У фільмі «Право на протест. Початок» показані події, які відбулись після того, як Мустафа Найєм закликав людей вийти на Майдан Незалежності 21 листопада 2013 р.
2 вересня о 20:00 — Україна_Голоси 2.0
Кадр з документального фільму альманаху “Україна_Голоси”
Спроби протидіяти незаконній забудові у «Все іде за планом», виборчий процес в українському селі після революції 2014 року у фільмі «Довірена особа». «Вова, герой революції» досліджує мотиви учасника проросійських мітингів у Донбасі, а погляди міліціонерів на Майдані розкриваються у фільмі «Уніформа». Козак Михайло Гаврилюк – центральний персонаж фільму «Джура». «Повернення» розповідає трагедію кримськотатарського народу, а «Війна та тіло» показує, як відображається початок війни на житті в Харкові, а у фільмі «Схід/Діти» війна приходить до найменш захищений осіб. «Пісня бійця» – про те, як створюється мистецтво на війні. «Художник Шибалинської землі» – фільм про сучасного художника Василя Павука.
3 вересня о 20:00 — Україна_Голоси 3.0
Кадр з документального фільму альманаху “Україна_Голоси”
Як розпочати фермерство в Чорнобильській зоні, коли ти повернувся з полону, і не можеш більше працювати в рідному Луганську, покаже фільм «Син Донбасу». Відчайдушні студенти за свій кошт будують гоночну машину для участі в міжнародних змаганнях у фільмі «Від колеса». Експериментальний художній проект по роботі з громадою одного київського подвір’я — це «До столу!». «Експедиція» – фільм-розкоп і подорож в археологію сьогодення, а «Хто таКая?» — портрет поетки і бунтарки. У фільмі «Між пеклом та раєм» відбувається відстоювання екологічних прав жителів шахтарського міста, а «Наука переможе» відповідає на питання,чи(м) живе українська наука.
Однією з цікавих архітектурних пам’яток Львова є будівля колишнього костелу Непорочного Зачаття Діви Марії Кларисок, вежа якого є домінантою початку вулиці Личаківської та площі Митної. Сьогодні 15 цікавих фактів про цей храм.
Колишній костел та монастир Кларисок, 2017 р.
Кларисками у Речі Посполитій називали монахинь бернардинок, які прибули до Львова з Кракова та стали першими католицькими черницями у місті. Запросив їх до Львова настоятель чоловічого монастиря с. Ян з Дуклі і існує дві можливі дати їх появи у місті — 1460 та 1482 рр.
2. Під монастир черниці отримали ґрунти недалеко від чоловічого монастиря ордену францисканців-обсервантів (бернардинів), де спочатку було зведено дерев‘яні будівлі, а в 1583 році архієпископ Ян Соліковський посвятив першу муровану будівлю монастиря — каплицю св. Анни.
Костел та монастир Кларисок. Кінець ХVІІІ ст.
3. Будівля костелу кларисок була зведена у 1607 р. Документальних свідчень про її автора не збереглося. Дослідники вважають споруду твором Бернарда Авелідеса та Павла Римлянина.
4. В костелі налічувалось 11 вівтарів, а в монастирі перебувало 50 черниць, котрі займались гаптуванням та вихованням шляхтянок.
Костел Кларисок. Проект хорів, 1898 р.
Костел Кларисок. Проект амвону, 1898 р.
5. Монастир Кларисок постраждав під час трьох облог Львова у ХVІІ ст. Одна з облог навіть стала причиною неправдивої легенди: у 1672 р. яничари здобулим монастир, звідки почали рити підкоп під монастир бернардинівю Завдяки сильній зливі підкоп завалився разом із саперами, що врятувало монастир і місто. Майже через триста років під час упорядкування площі Митної було випадково виявлено рештки підземної галереї і людські кістки тих, хто тоді загинув. Одразу ж Львовом пішли чутки, що знайдено таємний підкоп від чоловічого монастиря Бернардинів до жіночого Кларисок. Ця абсолютно неправдива легенда збереглася до нашого часу і обростає новими подробицями, зокрема про те, що клариски при народженні дітей робили їм на спині два надрізи, а потім стверджували, що це сліди від крил і що це янголи, народжені від Святого Духа.
Площа Митна на початку 1930-х років. Автор Ludwik Piotr Wieleżyński (взято з https://www.facebook.com/)
6. У ХVІІІ ст. до костелу добудували будівлю колишнього монастиря. В цей час розібрали вежу на західному фасаді.
7. У 1740 р. було проведено реконструкцію костелу у бароковому стилі
Костел та монастир Кларисок. До 1936 р.
8. У 1760-х рр. склепіння храму прикрасили розписи Мартина Строїнського (збережені), а у 1898 р. у південній наві окремі сюжети малював Тадеуш Попель.
9. У 1780-х , після проведення “йосифінської касати”, у храмі розмістили склад тютюну, а в монастирі – митний уряд. Відтоді площа отримала свою, звичну нам, назву — Митна.
Костел та монастир Кларисок. Проект перебудови А.Лобоса, 1936 (?) р.
10. В 1899 р. костел був перебудований та відновлений коштом гміни м. Львова, після цього призначений для шкільної молоді. Перед І світовою війною його повернули віруючим, тут відбувалися служби Божі для гімназіальної молоді.
11. Ще на початку ХХ ст. костел відділяв від вулиці високий цегляний мур.
Костел та монастир Кларисок. Проект перебудови А.Лобоса, 1936 (?) р.
12. Вежа дзвінниці, яку ми одразу уявляємо при згадці про костел ордену Кларисок, з‘явилася не так давно. Вона була споруджена у 1938-1939 рр. за проектом Антонія Лобоса. За його ж проектом з боку пресбітерію костелу прибудували передпоховальну каплицю з окремим входом з вулиці Личаківської.
Спорудження вежі-дзвіниці костелу Кларисок. Фото 1938-1939 рр.
13. У кінці 1940-х костел знову стає складом, а з 1970-х рр. його реставрують.
14. В радянський час в монастирських приміщеннях розташували поліграфічний технікум.
Колишній костел та монастир Кларисок, 2017 р.
Колишній костел та монастир Кларисок, 2017 р.
15. У 1980-х храм використовують як виставковий зал сучасного мистецтва. Зараз тут Музей сакральної барокової скульптури ХVІІІ ст. ім. Йоганна Ґеорга Пінзеля Львівської гелереї мистецтв.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Качор І., Качор Л. Львів крізь віки. Львів: Центр Європи, 2004
Лемко І. Легенди старого Львова. – Львів: “Апріорі”, 2008
Мельник І. Загайська Р. Личаківське передмістя та східні околиці Королівського столичного міста Львова. Львів: Центр Європи, 2013
Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. Kościoły i klasztory Lwowa z okresu przedrozbiorowego. Część I. Kraków 2011.
У суботу, 2 вересня 2017 року, о 16:00 кав’ярня-галерея «Штука» (вул. Котлярська, 7) запрошує на відкриття виставки фото, чиї автори зосередились на долі бруківки з вулиці Бандери.
Серед фотографів – Ірина Бердаль-Шевчик, Тарас Бичко, Тетяна Буняк, Любомир Криса, Роман Метельський, Володимир Монець, Сергій Талочко, Ігор Філатов, Роман Шишак. Виставка триватиме з 1 по 15 вересня, вхід вільний.
У минулому часто знаходимо розраду, ґрунт, на який опираємось, приймаючи важливі рішення. Це єдиний час, що нам підвладний, бо теперішнє невловиме, а майбутнє далеке і тривожне.
Боротьба між досвідом та необхідністю поступу триває постійно, і хоч «найгірше жити в часи змін», найважливіше – це діалог і вміння чути співрозмовника. І тема збереження бруківки на Бандери – хороша нагода попрактикувати ці навички.
4 вересня 2017 року мусульманська громада Львова запрошує на урочисті заходи, приурочені до відзначення одного з найважливіших мусульманських свят – “Курбан Байраму”, повідомляє Форпост.
Організація свята стала можливою завдяки підтримці ДУМ АР Крим, Меджлісу кримськотатарського народу, ГО «Релігійна громада мусульман м. Львів», Конгресу азербайджанців України, культурного центру кримських татар у Львові, узбецької діаспори Львіва, культурної громади казанських татар, ГО «Кримській дім у Львові», ГО «Селям», БФ «Хайтарма», БФ «Hasene» (Німеччина) та Державного Управління у справах релігій Республіки Туреччина.
Святкова страва на Курбан-байрам
У заході в якості гостей візьмуть участь представники органів місцевої влади і партнерських громадських організацій, а також львів’яни з різних культурно-національних об’єднань міста.
В рамках свята планується організація розважальних заходів для дітей за участю акторів-аніматорів, різноманітні конкурси та атракціони, приготування та частування національними стравами, майстер-класи з прикладних мистецтв.
Святкова страва на Курбан-байрам
В результаті агресії з боку Російської федерації і подальшої анексії Кримського півострова навесні 2014 року понад 20 тисяч кримських татар змушені були покинути Батьківщину. Близько півтори тисячі з них знайшли тимчасовий прихисток на Галичині.
З моменту переселення на Львівщині було ініційовано створення низки громадських об’єднань, діяльність яких спрямована на збереження релігійної та національної ідентичності, а також успішну інтеграцію разом з місцевої спільнотою.
Святкова страва на Курбан-байрам
Курбан Байрам – (Ід аль-Адха) – свято мусульман, пов’язане з обрядом паломництва в Мекку (хадж) до Будинку Господа. Хадж є одним із стовпів Ісламу і символізує єдність і рівність мусульман, покірність Богу і прощення гріхів.
Місце проведення заходу: вулиця Болгарська, 4, центральний парк культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького (літня сцена в центральної частині парку). Початок заходу – 15.00
Святкова страва на Курбан-байрам
Час початку святкового намазу свята Курбан-Байрам у Львові – 1 вересня о 8.00 в “Культурному центрі кримських татар у Львові” за адресою: вул. Саксаганського, 20, 3 поверх. ( код “1”).
Один з міфів про Соломію Крушельницьку, народжений у радянські часи, звучить так: проста сільська дівчина з бідної родини досягла вершин світової слави. Очевидно, у ті часи, необхідною умовою для вшанування видатної артистки мало стати її “пролетарське” походження, адже усе що стосувалося буржуазного чи аристократичного було “суспільним злом”. Насправді, Соломія Крушельницька з боку батька і матері походила з українських шляхетських родин.
Соломія Крушельницька. Варшава, кін. ХІХ ст.
Крушельницькі – одна з давніх і відомих галицьких родин герба Сас. Шляхетський рід Сасів, як вважають дослідники, виводиться від Грифичів, які в кінці І тисячоліття володіли землями в межиріччі Одри і Лаби. У Х-ХІІ столітті їхні нащадки, взявши участь в одному з перших Хрестових походів, на запрошення Угорської корони осідають в Марамоші – на землях сучасного Закарпаття. Тут вони стають відомими як Драґ-Саси, символом яких був знак стріли в польоті.
Батьки Соломії Крушельницької – Теодора та о. Амвросій
Так починається українська історія роду. У 1236 році мараморський воєвода Гуйда переходить на службу до Данила Галицького. Хоругва новоприбулого загону має родовий знак воєводи – стрілу в польоті, покладену на синє поле щита з півмісяцем і двома золотими зірками на його ріжках. Гуйда за його успішні воєнні кампанії отримав від короля Данила землі на північних схилах Карпат та одружився з його небогою.
Герб Сас
Таким чином він заклав перший осередок шляхтичів герба Драґ-Сас в Галичині. Впродовж наступних десятиліть тут сформувалися родини Даниловичів, Дрогомирецьких, Княгиницьких та ін., кожна з яких послуговувалася родовим знаком стріли. У ХІV-ХVІ століттях шляхту герба Сас польські королі регулярно запрошували для захисту кордонів і торгівельних шляхів, надаючи їм землі та привілеї за вірну службу.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Тоді ж сформувалися нові сасівські родини, і, серед них – Крушельницькі. Свого часу походження цього роду вивчала історик і археолог Лариса Крушельницька. У своїй книзі “Рубали ліс… Спогади галичанки”, вона, зокрема пише: “Коріння роду Крушельницьких сягає 1395 року, коли Володимир Ягайло дав йому шляхетські привілеї. Цей акт був підтверджений у ХVІ ст. “Володислав з Божої милості Король Польський і Литовський і Руський, а також багатьох інших земель господар повідомляємо даним Листом про те, що даємо нашим вірним слугам Івану і Дем’яну, а також їхнім синам, що нам служать, бажаючи від них кращої служби, село в Тустанській волості Крушельницю …”. Згодом у Крушельниці виділяються два великі роди – Чулевичі та Ставниковичі. Рід дідуня (Лариси Крушельницької – Г.Т.) походить з перших, рід Соломії Крушельницької – із других.”
Василь Крушельницький (1806-1889), дідусь Соломії з боку батька
Шляхетне походження батька Соломії Крушельницької також зафіксоване у свідоцтві про його народження, де зокрема записано: “Року Божого 1841 у будинку під номером 65 в Озерянах народився і того самого дня, місяця й року був охрещений і зареєстрований хлопець Амвросій, греко-католик, царевич Крушельницький, законний син Василя і Олександри, дочки Дмитрія-Григорія Мариновича – обоє знатного роду”.
Свідоцтво про хрещення Соломії Крушельницької
У свідоцтві хрещення Соломії у графі про батьків та їхній суспільний стан записано: “Всч. Амвросій де Крушельницький … і Теодора, дочка всч. Григорія Савчинського і Анни з роду Готтеровських – nobiles (титуловані, знатні – Г. Т.).
Герб родини Шептицьких
Найвидатніші представники культурної, релігійної та політичної еліти України належать до родин герба Сас, серед них – Кирило Терлецький, Іван Вишенський, Петро Конашевич-Сагайдачний, Максим Березовський, Андрей Шептицький, Юрій Федькович, Іван Франко, Андрій Чайковський, Олена Кульчицька,Ольга Кобилянська та інші.
Григорій Савчинський (1802-1888), дідусь Соломії з боку матері.
Перекази про походження роду Савчинських збирав і зберігав отець Григорій, дідусь Соломії по матері,багатолітній парох у с. Звенигород на Львівщині, а також відомий письменник, суспільний і культурний діяч свого часу. Він розповідав, що їхній далекий предок походив зі села Савчин в Наддніпрянщині, був осавулом у козацькому війську і після битви під Сулимою дістав шляхетство і герб Сулима. Його син, що також мав ім’я Григорій, був священиком у цьому ж селі. З якихось причин Савчинські покинули свої краї та переселилися на Волинь, а згодом “розсіялися” Тернопіллям і Галичиною.
Герб “Сулима”, відтворений за описом печатки, згідно родинних переказів.
У 1867 році Яків Савчинський (1825-1891), небіж о. Григорія, відомий у Львові адвокат і суспільний діяч, дійсний член Ставропігійського Інституту, їздив до Києва і привіз документи, що підтверджували шляхетство родини, а також герб – велику і малу печатки. Лев Савчинський (1872-1946) згадував:“Це був великий сигнет (перстень з печаттю – Г.Т.), якого стрийко носив при годиннику як дармовіс (брелок –Г.Т.), і мала печатка, котрою лакував (опечатував розплавленим сургучем – Г.Т.) листи”. Сам герб, за його описом, виглядав так: “Був це щит, під котрим два дула гармат, з боків по три прапори, угорі козак з витягнутою шаблею в руці, а всередині щита три риби. Дуже скомплікований (складний – Г.Т.), отже не з найстарших гербів”.
Герб “Сулима”
Якщо питання про шляхетство Савчинських не викликає сумнівів, то питання, яким гербом вони користувалися, потребує додаткового дослідження. Вищезгаданий опис печатки відрізняється від герба Сулима, який згідно геральдичних досліджень походить із Сілезії, відомий ще з Х ст. і нічого спільного з козацькою символікою не має. Єдине, що їх об’єднує, це ім’я козацького гетьмана Івана Сулими, рід якого послуговувався цим гербом.
Реконструкція герба війська запорізького
Тому існує кілька версій щодо герба родини Савчинських: дехто з дослідників згадує герб Погоня, інші (П.Медведик) пишуть про герб “Козак з шаблею, у ногах якого ящірка”. Працівники Музею Соломії Крушельницької у Львові будуть вдячні геральдистам, які зможуть дослідити це питання з наукової точки зору.
Галина ТИХОБАЄВА директор Музею Соломії Крушельницької у Львові.
Література:
Крушельницька Л. Рубали ліс…: (Спогади галичанки). – Львів, 2001
Служинська З. Генеалогія. – Львів2003.
Тарнавський Л.О., Тарнавський В. Л. Родовід Савчинських. – Львів, 2011.
Фільц Б., Гусар Л. Генеалогічна гілка Іванни Савчинської та Павла Нуда // Матеріали третьої міжобласної генеалогічної конференції “Український родовід”, 23-25 листоп. 2001 – Львів, 2003.
Віночок Соломії Крушельницької: Поезії і музичні твори. Висловлювання визначних діячів культури. Репертуар співачки / Зібрав і упорядкував Петро Медведик. – Тернопіль, 1992.
1 вересня у Львові та Львівській області розпочнуться зйомки повнометражного художнього фільму “Ефір” режисера Кшиштофа Зануссі, повідомляє Українська правда.
“Ефір” – це історія про військового лікаря, який на початку ХХ століття проводить наукові експерименти з метою отримати владу над іншими людьми, повідомляє Держкіно.
Дія фільму розгортається в часи Першої світової війни на кордоні між Україною та Австро-Угорською імперією, на теренах української Галіції та Поділля.
Головні ролі у фільмі виконують відомі європейські актори Яцек Понедзялек (Jacek Poniedziałek) з Польщі, Жольт Ласло (Zsolt László) з Угорщини та молодий український актор Остап Вакулюк.
Для зйомок у стрічці також запрошені українські актори Станіслав Колокольніков, Марія Рябошапка, Олександр Логінов, Остап та Дмитро Ступка.
В Україні будуть проведені складнопостановочні зйомки з використанням спецефектів, піротехнічних ефектів, тварин, каскадерів і великої кількості акторів масових сцен.
Проект “Ефіру” став одним із переможців Дев’ятого конкурсного відбору Держкіно та отримав підтримку від української сторони розміром 16 млн 650 тис. грн.
Загальна вартість виробництва фільму становить 61 млн грн.
Фільм створюється також за підтримки Польського Інституту та Міністерства культури Польщі, Угорського й Литовського кіноінститутів.
Продюсери стрічки: Януш Вахала (Польща), Олена Фетісова та Володимир Козир (Україна, “Кіностудія Інтерфільм”), Джудіт Тус (Угорщина), Уляна Кім (Литва).
Вчора, 29 серпня 2017 року, о 16.30 в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького (пр. Свободи, 20) в рамках святкування 50-річчя створення Світового Конгресу Українців, відбулося відкриття виставки “Українські художники діаспори у зібраннях Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького”.
“Відкриття цієї виставки – це особлива подія, яка завершує цілу низку заходів, присвячених 50-літтю Світового Конгресу Українців. Презентована виставка проходить під гаслом – «Українські митці діаспори».
Відкриття виставки “Українські художники діаспори у зібраннях Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького”.
Від початку свого існування Національний музей у Львові був зорієнтований на те, що почав формувати колекцію новітнього мистецтва.
Заступниця генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла
Практично першим великим презентативним виявом цієї позиції була виставка 1933 року, яка відбулася в стінах Національного музею у Львові, яка презентувала творчість українських митців «паризької групи». Саме тоді Національний музей придбав до колекції їхні твори і вони стали однією із складових частин великої збірки музею у Львові. Але так склалося,що у 1952 році, з огляду на суспільно-політичні події , ці твори були вилучені, перевезені до приміщення сучасної Бібліотеки ім. В.Стефаника, де злочинно нищилися під гаслом творів, які мали національний характер. В силу цього збірка Національного музею надзвичайно збідніла, але вже в часи Незалежної держави ми мали можливість почати і закуповувати, і приймати дари тих художників, які хотіли представити свою творіть саме в Україні, і саме у Львові”, – зазначила заступниця генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла відкриваючи виставку.
Експозиція виставки “Українські художники діаспори у зібраннях Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького”.
Експозиція виставки “Українські художники діаспори у зібраннях Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького”.
Експозиція виставки “Українські художники діаспори у зібраннях Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького”.
Експозиція виставки “Українські художники діаспори у зібраннях Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького”.
Експозиція виставки “Українські художники діаспори у зібраннях Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького”.
Директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» Ірина Ключковська звернула увагу на титанічну працю, яка була покладена для формування колекцій шедеврів українського мистецтва і на важливості та потрібності цієї праці.
Директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» Ірина Ключковська
“Сьогодні це одна з численних акцій, які відбуваються впродовж трьох днів. Впродовж цього часу ми проробили величезну роботу. Це були не лише відзначення, а й важка, наполеглива праця. І я тішуся, що сьогодні ми матимемо змогу оглядати ці шедеври. Шедеври не лише українського мистецтва, шедеври – світового мистецтва. І наше завдання як педагогів, як науковців, як діячів культури аби ці здобутки стали інтегральною частиною культури України. Аби ці знання з культури, як творилася у діаспорі були інтегровані на повну силу в наші освітні процеси, щоб наші діти розуміли, що Україна не закінчується нашими кордонами, а продовжується по цілому світі і охоплює нашу цілу планету”, – сказала Ірина Ключковська.
Відкриття виставки “Українські художники діаспори у зібраннях Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького”.
Голова Ради з питань культури Світового Конґресу Українців Анна Кісіль наголосила на важливості індивідуальної місії кожної людини і на об’єднанні українців заради майбутнього.
Голова Ради з питань культури Світового Конґресу Українців Анна Кісіль
“Кожен з нас в житті має певну місію – одні малюють, другі творять, інші співають, але разом ми є велика Україна, яка дійсно не закінчується межами України. Ми є в багатьох країнах світу і ми є для того. Щоб підтримувати один одного, підтримувати нашу культуру, тому що тільки в єдності наша сила»”, – наголосила Анна Кісіль.
Експозицію виставки формують два розділи: перший репрезентує твори, що здебільшого надійшли до музею впродовж 1990-х років і в 2010-х роках; другий — роботи з колекції Галини Горюн-Левицької (Канада).
У лютому й березні 1905 р. львів’яни мали нагоду побачити гру видатної української акторки Марії Заньковецької. Її порівнювали з найвідомішими акторками- сучасницями — Елеонорою Дузе і Сарою Бернар, Єрмоловою і Комісаржевською, а Толстой, Чайковський, Репін бачили в ній близького за духом митця.
Вже після першої вистави «Наймичка», де акторка виконала роль Харитини, львівська газета «Діло» у захваті писала: «Сей виступ був її справжнім тріюмфом, бо так знаменитої гри руска публіка, певно, ще не бачила. Спазматичний напад, потрясаючий всіма нервами артистки і видців при характерним ламані рук і видираючих з грудей стонів віддала пані Заньковецька так чудово, що видці слідили за ходом події з очевидним напруженням. Її викликали безліч разів, а по третім акті вручено їй великий вінець живих квітів у доказ признання».
Львів, вул. Театральна, Народний Дім та площа перед ним, 1894 рік
Море квітів й захоплені відгуки супроводжували гастролі великої акторки. «В комедії «Дзвін» вона своїм незрівняним гумором та добре відданою наївністю сільської наймички розсьмічувала публіку до утоми… Штука Карпенка-Карого «Суєта» не була досі грана у Львові, тож наша публіка вже пару днів наперед розшибалась за білетами, отже, саля була битком заповнена… «Батькова казка» Карпенка-Карого в пописі Заньковецької і Садовського є справжнім духовим пиром для численно зібраної публіки…» — писали часописи.
Марія Заньковецька
Акторка виступала в залі «Ядхарузим» з трупою львівського театру «Руська бесіда», грала також у виставах «Чорноморці» Лисенка, «Лісова квітка» Яновської, «Безталанна» Карпенка-Карого. Кілька вистав було дано з метою зібрати гроші на будову церков.
Марія Заньковецька
Українська преса була не завжди задоволена публікою. «Замічуємо, що руська публіка часом байдуже відноситься до театру, бо на вчорашньому перегляді було до сорока осіб. Погано!» — скрушно резюмувало «Діло».
Марія Заньковецька
Натомість величезне враження справила М. Заньковецька на акторів Галичини. Основні риси її таланту — істинна народність та вишукана простота вони сприйняли як справжнє відкриття в мистецтві. Львів бачив чимало відомих акторів — польських, німецьких, французьких, але саме українській акторці випало показати, що таке правда в мистецтві і що таке справжній темперамент…
Іван Франко
Наша гостя відвідала І. Франка, отримала від нього на пам’ять томик зі зворушливим написом. Франко вважав Заньковецьку геніальною, незрівнянною, а ще додав кілька рядків про велику роль істинного таланту: «Велика сила справжньої штуки, Горлиця розправляє крила і летить у блакить неба, і хижий вовк затуляє пащеку свою, розтулену «воєже пожрати кого», і зтомлений подорожній, на шляху до могили, враз оживає і проти розуму, голосом серця промовляє: А життя все-таки чудове!»
Книжечка з цим записом пропала. Однак місто Лева пам’ятає видатну акторку: іменем М. Заньковецької названі вулиця і театр — один з найдавніших в Україні…
Георгій МАЦЕНКО
Джерело: Маценко Г. Славетні гості Львова. Львів: Апоріорі, 2010
Бандура — це візитна картка України і Львова, такого інструменту немає більше ніде у світі. Безліч струн, потуга і ніжність звуку, давня історія і мільйони асоціацій — це все є в бандурі. Саме зараз для бандури є вирішальний час — вона активно розвивається і опановує все нові й нові стилі музики.
7-10 вересня на 4 концертних майданчиках, 15 бандур-гуртів зіграють бандур-музику. Відбудуться майстер-класи на Сихові та в центрі Львова, концерти у сихівському трамваї #bandurSYHIVtram, та інші цікаві заходи чекають на слухачів вже за 2 тижні у Львові.
Постер Першого фестивалю сучасної бандури “LVIV BANDUR FEST”
Львів, як місто з багатою історією, також має особливі заслуги і перед бандурою — саме тут Василем Герасименком у минулому столітті було створено одну з найпопулярніших у світі моделей бандури — Львівську. Загалом майстер створив понад 30 різних моделей бандури і декілька з них серійно вироблялись багато років поспіль. Зараз у Львові працюють досвідчені майстри, які творять нові сучасні майстрові інструменти.
“Lviv Bandur Fest покликаний надихати і дивувати слухачів, адже здебільшого ми очікуємо від бандури традиційного звучання та патріоричних пісень. Натомість на нашому фестивалі ми пропонуємо етно, джаз, соул, електроніку, інді (і це не повний перелік). Я впевнена, цей фестиваль переконає багатьох змінити свою думку про бандуру і полюбити її не тільки на словах — але й на ділі: у Львові має побільшати класних сучасних бандур-гуртів, і має бути більше майданчиків де такі гурти будуть виступати” – розповідає ініціаторка та арт-директор фестивалю, Анастасія Войтюк.
Рекламне фото Першого фестивалю сучасної бандури “LVIV BANDUR FEST”
Важливою частиною фестивалю є його Сихівська платформа. Найбільший концерт — БАНДУРНЕ ШОУ, у якому візьмуть участь колективи зі Львова та Києва відбудеться у культурно-освітньому центрі ім. О. Довженка. Це буде 4 години музики від 5 колективів: Troye Zillia, Три кроки в ніч, Чарівні струни, Krut та DGP-pro. Крім того гості фестивалю на Сихові зможуть спробувати зіграти на бандурі, взяти участь у інтерактивному бандур-арті і намалювати свою бандуру. А всі пасажири сихівської трамвайної лінії зможуть почути бандуру на живо у трамваї протягом дня, а саме — 9 вересня. Також на Сихові відбудуться 2 майстер-класи для учнів сихівських музичних шкіл — від Івана Ткаленка, винахідника електробандури, та Анастасії Войтюк — виконавиці сучасної музики на бандурі.
Рекламне фото Першого фестивалю сучасної бандури “LVIV BANDUR FEST”
Крім того відбудуться ще 2 концерти у центрі Львова від джазових гуртів Crossed Parallels та KoloYolo. А 8 вересня, на малій сцені Львівської обласної філармонії, зіграють бандур-гурт.
6 вересня, перед відкриттям фестивалю, для любителів клубної музики відбудеться pre-part lviv bandur fest, на платформі сучасного мистецтва у Львові – Fredra 61, де відомі діджеї творитимуть музику разом з бандуристами. Ви здивуєтесь, але таке поєднання є дуже класним і колоритним.
Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, сьогодні розкажу про найцікавіші кавові традиції нашого міста.
Львів і кава – це як бруківка...
