В четвер, 22 березня 2018 року, о 16 годині у приміщенні Львівського музею історії релігії, (площа Музейна, 1) відбудеться відкриття виставки «Антимінси і плащаниці у збірці Львівського музею історії релігії» .
У фондовій колекції Львівського музею історії релігії зберігається чимала колекція культових предметів. Свого часу вони були виготовлені для релігійних потреб і призначені виконувати основну сакральну функцію. Водночас – це зразки мистецтва і представляють наукову та історичну цінність. Для ознайомлення широкого кола відвідувачів із невеликою частиною культових предметів музейники підготували виставку «Антимінси і плащаниці у збірці Львівського музею історії релігії».
Антимінс освячений Андреєм Шептицьким. Тк-127. 1901 рік.
Антимінс (грецьке слово, що означає «замість престолу») – прямокутний особливий лляний чи шовковий плат, на тканині якого – відбитки зображення найчастіше сцени «Покладення Христа до гробу» і в яку вшиті мощі святого.
Богослужіння в церквах звершується завжди з використанням освячених речей, які мають певну мету і місце використання. Віряни можуть бачити Хрест Господній, Чашу, Дискос, Святу Євангелію та інші культові предмети, потрібні на літургії. Водночас антимінс, без якого звершення літургії є немислиме і заборонене постановами церкви, у поле зору мирянина не потрапляє під час його використання. Він вживається лише у вівтарі, на престолі.
Плащаниця. Полотно. Темпера. XVIII ст.
Музейна збірка антимінсів нараховує 50 одиниць. Їх відносять до XVIII – XX століть. Найдавніший – виготовлений на замовлення Юрія (Георгія) Винницького єпископа Перемишльського, адміністратора Володимирського і Львівського, митрополита Київського, фундатора Перемишльської духовної семінарії. Будуть антимінси, освячені для церков, вівтарів каплиць Георієм Винницьким, Атанасієм, Левом і Андреєм Шептицькими, Сильвестром Сембратовичем, Михайлом Левицьким, Томою Полянським, Констянтином Чеховичем. На виставці представлять і новітні антимінси. Зокрема, два антимінси «Оплакування Ісуса Христа», які освятив кардинал Мирослав Іван Любачівський у Львові 21 липня 1991 року в часі, коли вийшла з підпілля Українська греко-католицька церква.
Антимінс освячений Мирославом Іваном Любачівським. Тк-1490. 1991 р.
Проекти освячених антимінсів виготовляли відомі на той час майстри гравюри: церковно-культурний діяч Іван Щирський, львівський друкар Іван Филипович, почаївський друкар Йосип Гочемський, польський художник і реставратор Юліан Макаревич. Кліше останнього зберігається в колекції Музею.
Привертають увагу й плащаниці – чотирикутне полотнище великого розміру із зображенням відбитка Ісуса Христа. Їх використовують під час Богослужіння напередодні свята Воскресіння Господнього – у Великодню П’ятницю і Суботу. Це речі з фондової групи «Живопис».
Плащаниця. Полотно. Олія. XX ст.
Доповненням до виставки антимінсів і плащаниць будуть матриці, живописні полотна, скульптури та інші речі з музейної колекції.
Куратори виставки – наукові співробітники Лідія Савчук і Лідія Довгань. Експозицію виставки «Антимінси і плащаниці у збірці Львівського музею історії релігії» можна оглянути у приміщенні Львівського музею історії релігії, (площа Музейна, 1) до 7 травня 2018 року.
Лідія САВЧУК, Лідія ДОВГАНЬ та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
У самому центрі Львова розміщений Державний природознавчий музей Національної академії наук України. Він вважається одним з найстаріших і найбагатших за науковими природничими фондами серед музеїв Європи. Заснував його відомий меценат та природознавець граф Володимир Дідушицький.
Фасад музею графа Дідушицького. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України.
Для відвідувачів Природничий музей у Львові відкрився з 1870 року. Про людей, які створювали цей музей, розвивали та наповнювали його, а також зуміли зберегти в роки окупації, розповів провідний експерт, завідувач відділу ландшафтного та біотичного різноманіття, кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник Державного природознавчого музею Національної академії наук України Андрій Бокотей.
Володимир Дідушицький
Засновник музею, граф Володимир Дiдушицький (1825-1899 рр.) – вiдомий орнітолог, зоолог, етнограф i археолог, член-кореспондент Академiї наук у Краковi, який значну частину своїх доходiв спрямовував на придбання експонатiв i утримання музею.
Власне, основу музейних колекцiй становлять приватнi природничi та етнографічні збори Володимира Дiдушицького. Колекцiї постійно поповнювалися, i 1868 року Дiдушицький придбав теперiшнiй будинок музею на вул. Театральнiй, 18, куди пiсля його реконструкцiї в 1869 році і були перевезенi всi колекції.
Граф Володимир Дідушицький. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України.
«10 вересня 1880 року до приїзду австро-угорського цісара Франца Йосифа музей передали міському магістрату, тобто – у користування громадянам міста. З умовою, що Дідушицький залишається директором, так званим ординатом, який має опікуватися установою і фінансувати її. Згодом Дiдушицький оформив довiчне утримання для музею у розмiрi 12 тисяч крон на рiк. Цей акт було зафiксовано в «Ординацiї Поторицькiй» – в неподільній спадщині, яку юридично оформив Дідушицький. Документ був затверджений 20 грудня 1893 року парламентом у Вiднi, а музей дiстав першу офiцiйну назву – «Природничий музей iмені Дідушицьких». Згiдно з Ординацiєю, майном і справами музею мав опiкуватися представник родини Дiдушицьких, так званий «ординат». Власне, першим ординатом і став сам Володимир Дiдушицький», – розповів Андрій Бокотей.
Таким чином, офiцiйною датою заснування музею слiд вважати 1870 р., коли було вперше підготовлено експозицiю та розпочато прийом вiдвiдувачiв. Тоді ж Львiвський музей за науковою цiннiстю прирiвнювався до Лондонського нацiонального музею Британської академiї наук.
Владислав Зонтак
З графом Дідушицьким співпрацював препаратор-таксидерміст Владислав Зонтак, який фактично був його правою рукою.
Володимир Дідушицький і Владислав Зонтак. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України.
«Вони обидва замолоду їздили до Парижа та Відня вивчати препараторство (таксидермію). Вони обидва чудово володіли цією майстерністю. Треба сказати – це рідкісний хист. Більшість експонатів птахів і ссавців музею Дідушицьких зроблені Владиславом Зонтаком, і зроблені вони бездоганно. І сьогодні викликає захоплення знання анатомії, вміння працювати з матеріалом, адже буквально кожне перо треба поставити на своє місце. А пташки є надзвичайно маленькі – це ювелірна робота. Вони з цим справлялися чудово, і нині ми маємо надзвичайно гарні колекції світового рівня за якістю виконання», – зазначив Андрій Бокотей.
Людвік Цейшнер
Дотичним до музею і одним із тих, хто допомагав у формуванні унікальної збірки, був геолог Людвік Цейшнер.
Геолог Людвік Цейшнер. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
«Це та людина, з колекції якої, фактично, почався наш музей. Ще у 1830 році батько Дідушицького, Юзеф Дідушицький, замовив Цейшнеру зібрати колекцію геологічних порід та мінералів. Пізніше цю колекцію викупили. І тепер палеонтологiчнi i мiнералогiчнi збори професора Варшавського унiверситету Людвіка Цейшнера є найранішою збіркою нашого музею», – розповів Андрій Бокотей.
Мар’ян Ломницький
Мар’ян Ломницький. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
Мар’ян Ломницький – це відомий галицький науковець-натураліст. У 1905 році він обіймав посаду куратора відділу зоології Музею імені Дідушицьких.
Зал із рибами. Мар’ян Ломницький проводить екскурсію для панянок. 1912 рік. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України.
Дослідник передав музею всі свої колекційні збори – результат його роботи за 35 років.
1907 рік, с. Старуня. Делегація Музею Дідушицького біля решток мамонта. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
Також у 1907 році Мар’ян Ломницький був у складі делегації, яка поїхала до с. Старуні та привезла до Львова славнозвісного мамонта та волохатого носорога.
Едмунд Хартель і Францішек Калькус
Едмунд Хартель і Францішек Калькус. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
Два музейні таксидермісти найвищого рівня, які співпрацювали з Природничим музеєм Дідушицького. Їхні роботи мали справжнє мистецьке наповнення. Саме Францішек Калькус займався викопними рештками волохатого носорога, які були знайдені в с. Старуня.
Францішек Калькус у своїй майстерні. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
Віденець Францішек Калькус був здібним учнем Владислава Зонтака та самого графа Дідушицького. Окрім роботи у музеї, Францішек Калькус у Львові мав свою приватну майстерню. Він також доклав усіх зусиль, аби зберегти і залишити збірки у Львові максимально неушкодженими за часів німецької окупації.
Ян Кінель
Ян Кінель. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
Польський ентомолог, доктор філософії у галузі зоології Ян Кінель був директором музею у воєнний час і дуже багато доклався, щоб музей не був розграбований під час німецької окупації Львова.
Працівники музею. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
«Він був фольксдойче, тобто німецького походження, і використав таке своє становище, щоб врятувати експонати від вивезення до Німеччини. Онук засновника музею Володимир Дідушицький молодший, коли німці почали зазіхати на колекцію і постала загроза вивезення експонатів, також робив усе, щоб уникнути цього. Він, як і дід, був орнітологом і звернувся до президента Міжнародного орнітологічного союзу, який був німцем, з проханням про допомогу. Той безпосередньо звернувся в канцелярію Гітлера та добився захисту музею у Львові. Таким чином наші колекції були врятовані і їх не вивезили», – зазначив Андрій Бокотей.
Юзеф Гроллє
Банкір Юзеф Гроллє. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
Заможний банкір та колекціонер тропічних комах Юзеф Гроллє також долучився до розширення музейної збірки. Він збирав ентомологічну колекцію комах з цілого світу.
Працівники музею. Фото з архіву Державного природознавчого музею Національної академії наук України
«Оскільки Гроллє був дуже заможною людиною, то фінансував цілі експедиції. Зараз ми маємо його колекцію, але не він її передав до Львова. Її пробували контрабандою вивезти з України, але на митниці вантаж зупинили, повернули та передали нам у музей. Завдяки цьому ми маємо розкішну колекцію комах світової фауни», – зазначив Андрій Бокотей.
21 березня 2018 р. професор, народний художник України, академік НАМУ Андрій Бокотей святкує своє 80-річчя. З нагоди ювілею, маестро гутного скла запрошує на виставку однієї композиції, яка буде представлена у залах Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького.
В рамках ювілею також засновано першу премію професора Андрія Бокотея для молодих художників-склярів. Нагородження переможців відбудеться під час відкриття виставки в Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького.
Андрій Бокотей. Фото: Ксенія Янко
Лауреат І премії матиме змогу взяти участь у ІІ Міжнародній конференції художників-склярів у м. Нінгбо, КНР (покриття витрат на подорож та побут на території Китаю). Переможці ІІ та ІІІ премії отримають грошові винагороди у розмірі 20 000 грн. та 10 000 грн. відповідно. Конкурсні роботи всіх трьох переможців увійдуть до колекції Музею скла в Нінбо, КНР.
Постер “Виставки однієї композиції” Андрія Бокотея
Андрій Андрійович Бокотей народився 1938 р. в селі Брід на Закарпатті. 1965 р. закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (тепер ЛНАМ), кафедра кераміки. Дійсний член Національної академії мистецтв України (2000), Лауреат національної премії України ім. Тараса Шевченка (2002), народний художник України (2007), заслужений діяч мистецтв України (1989), професор (1996).
З 1965 р. – викладач кафедри художньої кераміки ЛДІПДМ. У 1972-1988 рр. – на творчій роботі. У 1991–1992 рр. – голова Львівської організації Спілки художників України. З 1993 р. – доцент кафедри художнього скла ЛДІПДМ. У 1992–1996 рр. – завідувач кафедри художнього скла ЛДІПДМ. У 1996–2000 рр. – проректор з навчальної роботи ЛАМ. У 2000-2015 рр. – ректор ЛНАМ. З 2015 р. керівник Західного науково-мистецького центру Національної академії мистецтв України. Голова міжнародних симпозіум гутного скла у Львові (1989, 1992, 1995, 1998, 2001, 2004, 2007, 2010, 2014). Учасник численних персональних і групових виставок в Україні, Китаї, США, Франції, Бельгії, Ізраїлі, Польщі, Росії, Литві, Естонії, Латвії, Угорщині, Голландії, Данії, Фінляндії, Норвегії.
Нагороди: 1989 р. – Срібна медаль Академії мистецтв СРСР; 2009 р. – Кавалерський хрест Ордена «За заслуги» Республіки Польща; 2013 р. – Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (2013), Орден князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2016).
В середу, 21 березня 2018, о 16.30 запрошуємо в Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського (відділ Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького; вул. Листоподового Чину, 11; навпроти Собору Святого Юра) у рамках проекту «Музичні вечори у творчій майстерні Олекси Новаківського», відбудеться Концерт скрипкової музики.
У програмі концерту прозвучать твори
Й.С.Бах – Партіта Nr 3 E Dur BWV 1006
Ф.Пуленк – Імпровізація №15
Г.Форе – “Après un rêve”
Р. Шуман – Три фантастичні п’єси Ор. 73
Н. Паганіні – Кантабіле
Б. Барток – “Румунські народні танці”
В. Барвінський – Мелодія
Творчі керівники та концертмейстер:
Олеся Менцінська – клас скрипки
Наталія Рішко – клас камерного ансамблю
Юрій Фоменко – фортепіано
Виконавці:
Лев Менцінський
Міріам Тайлер
Лев Менцінський належить до талановитих скрипалів молодої ґенерації. Навчається у ЛССМШІ ім.С.Крушельницької в класі скрипки – Менцінської О.Л. та у класі камерного ансамблю – Рішко Н.М.
Навчаючись у школі активно приймає участь у конкурсах та фестивалях: фестиваль “Karpaty ART”(2012), “Ніч музеїв”(2012). Є лауреатом ХІІ Всеукраїнського конкурсу “Класичний меридіан” (м.Київ 2017р. номінація “Скрипка”). Виступає в ансамблі з братом-віолончелістом Модестом Менцінським з мініатюрами для струнного дуету європейських композиторів. Виступає як соліст та камерний виконавець.
Міріам Тайлер З 2008 р. навчається у ЛССМШІ ім.С.Крушельницької в класі фортепіано – Ржешнівецької Л.М. та у класі камерного ансамблю – Рішко Н.М. З 2013р. у класі Павенського В.М. навчається композиції.
Активно приймає участь у конкурсах та фестивалях: ім. Ісидора Вимера “Золота троянда” (м.Львів) – 2011, 2014, 2015. На Першому Міжнародному конкурсі піаністів “Feurich –Virtuoz” (м.Львів 2017), була нагороджена дипломом учасника. В рамках 13 Міжнародному Форумі піаністів “Bieszczady bez granic” (Poland, Sanok, 2018), брала участь у концертах та мастеркласах.
Дует скрипаля Лева Менцінського та піаністки Міріам Тайлер існує вже третій рік. Під творчим керівництвом викладача Рішко.Н.М. цей ансамбль навчається та збагачує свій репертуар класичними зразками камерної літератури. В цьому складі вони стали лауреатоми на ХІІ Всеукраїнському конкурсі “Класичний меридіан” (м.Київ 2016р. номінація “Камерний ансамбль”). Також цей ансамбль є стипендіатом “Michael Stricharz Foundation – Dall’Arco Hamburg”.
Ірина РІЗУН завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
В Сокальському районі Львівської області знаходиться село Скоморохи. Існує легенда про те, що назвали село на честь перших поселенців – митців-скоморох, котрі ходили по Україні та веселили людей. У ХVІ ст. поселення складалось з кількох хат, а пізніше село Скоморохи розкинулось по всьому березі річки Західний Буг.
с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.
В колекції Австрійського державного архіву знаходяться фото зроблені на території села Скоморохи в часи війни (1914-1918).
с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.с. Скоморохи Сокальського району Львівської області (1914-1918). Фото з Австрійського державного архіву.
У 1914 році австрійська влада вчинили жорстоку розправу над жителями Скоморох за їх симпатії до російських військ, що тимчасово перебували тут на початку Першої світової війни. Було вбито 25 селян, а 46 – відправлено до концтабору Талергоф.
Сумна і весела, серйозна і вітряна, закохана в славу та невідома ні для кого, трагічна і … – цей перелік творчих образів цієї непересічної актриси можна продовжувати до безкінечності. Але захоплюватися її акторською грою можна вічно, адже вона – народна артистка України Наталія Лань.
Наталія Лань закінчила акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (тепер Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого). Її педагогом був доцент (з 1991р. – професор кафедри акторської майстерності і режисури драми), заслужений артист УРСР Борис Петрович Ставицький (1927-2003), який навчався у Олександра Івановича Сердюка, народного артиста України – учня Курбаса.
Заслужена артистка України Наталія Лань у виставі «Та, котру любили».
Нещодавно актриса мала цікавий досвід роботи у моновиставі «Тринадцята жінка» за п’єсою Теодозії Зарівної на камерній сцені Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Сценічне прочитання твору належить режисеру та н. а. України Аллі Бабенко.
У розмові Наталія Лань зізналася, що моновистава – один із складніших жанрів театрального мистецтва. Величезна відповідальність лежить на плечах акторки, яка одна на сцені і тільки від неї, в кінцевому підсумку, залежить, чи виявить глядач подальший інтерес до цієї постановки.
– Наталю, не так давно на камерній сцені театру ім. М. Заньковецької відбулася прем’єра моновистави «Тринадцята жінка». Як Ви підходили до образу голлівудської актриси і просто жінки?
– По-перше, це «зустріч» одразу з трьома особистостями – Марлен Дітрих, Хемінгуеєм та самою авторкою, нашою сучасницею. Кожна з них – це вже той матеріал, який варто відкрити для себе. По-друге, я не грала голлівудську актрису, зірку, конкретно Марлен Дітрих. Я не робила портретної схожості, не вдягала перуки. Жодного слова не сказано, що це вона. Так, звучить її голос, пісні у її виконанні. Я не знаю, як можна грати легенду, а вона – легенда, що створила саму себе. Вона навіть книжки писала та багато чого про себе вигадувала. Це була людина з чистим серцем. ЇЇ життя було насиченим і різним. Була слава, були гроші, багато знімалася. Потім у Голівуді вийшла постанова, за якою їй і ще де-яким акторам заборонено було зніматися. Звичайно, то був тяжкий період. Але Марлен Дітрих сильна натура. Вона знайшла себе у піснях. Почала їздити з концертами та виступати у великих містах по всьому світу, поки не сталася трагедія – на одному з концертів, вона впала в оркестрову яму і зламала шийку бедра. Після чого, усамітнилася в своїй квартирі на довгі роки. бо не хотіла, щоб її бачили немічною. Це збірний образ жінки і актриси в одній особі. Обставини загнали її в коло – замкнутий простір.
Наталія Лань у виставі “Тринадцята жінка”
– Навіть у музичному оформленні відчувається напруження, наближення біди. Наче натягнута струна, напружена дія.
– Так. Не знаю, чи звернули Ви увагу на те коло. Спочатку воно, як відбиток від ліхтаря. Поступово стає виразнішим. Це те коло, куди людина себе заганяє.
– Цікаве вирішення, з точки зору сценографії. Метафора заборони повертатися у минуле. Воно зіграло ключову роль у виставі?
– Так, оце коло мені дуже допомогло. Вона сама себе замикає у цьому колі. Кожна людина сама вирішує як їй жити.
–А ще у сценографії є зображення самої Марлен Дітрих, постать Е. Хемінгуея виникає через книжку, яку Ви відкриваєте. Які відносини були між двома особистостями?
– Так, там було схоже на неї зображення. І я цитую уривки з його роману «Острови в океані». Між ними була любов, що продовжувалася майже 30 років. Це чиста, платонічна любов. З різних причин вони ніколи не були разом. Тому й такий прийом – усе через листи.
Наталія Лань у виставі “Тринадцята жінка”
– А троянда у колі, одночасно, – їїславаікохання?
– Знаєте, я подумала про актрис, що залишили сцену з тих чи інших обставин. Особливо про тих, самотніх… Про що вони думають? Про їх насичене, цікаве життя?
–Що залишилося там, на сцені. Доречі, те коло, у цьому сенсі, стає метафорою арени, на якій йде боротьба. Боротьба, за постійне підтвердження звання актриси.
– Так. І якби не Алла Бабенко, моя мрія залишилась би мрією. Це її віра в мене, як в актрису, це вона дала мені можливість зіграти в моновиставі «Тринадцята жінка».
–Я Вас бачив у виставах режисера А. Бабенко «Святомиколаївський вечір» та «Тринадцята жінка». Але під орудою режисера А. Бабенко ви зіграли ще ролі?
– Так склалося, що перші чотири роки, коли я перейшла працювати з ТЮГу до театру ім. М. Заньковецької, ми з Аллою Бабенко багато чого зробили. Я зіграла Доротею у п’єсі «Чудова неділя для пікніка» Т. Вільямса. На превеликий жаль, вистава дуже мало йшла. Виникли якісь проблеми з авторськими правами. У виставі «Жіночий дім» (Ціна любові) за п’єсою польського драматурга Зоф’ї Налковської я зіграла Йоанну Нелевічову. Чотири покоління жінок і у кожної своя історія. Ще одна вистава режисера Алли Бабенко «Знак у вікні» американського драматурга Лоррейн Хенсберрі і ще одна роль – Айріс. У виставі піднімається питання чи здатна людина, не зважаючи на поразки йти далі, а не йти за течією. Я любила свою героїню. Актриса, яка ніяк не могла себе віднайти, постійно ходила на кастинги, а працювала офіціанткою. Ця вистава теж мало йшла.
За п’єсою Романа Горака про легендарну жінку, прототипом якої стала відома письменниця Марко Вовчок. А. Бабенко поставила виставу «Та, котру любили» і довірила мені роль головної героїні, надзвичайної жінки, я б сказала світової людини. Письменниця і жінка, яку любила не одна видатна особистість.
Наталія Лань у виставі “Тринадцята жінка”
– А як Вам працюється з партнерами? Зокрема, з народними акторками, України Олександрою Бонковською та Олександрою Гуменецькою у виставі «Святомиколаївський вечір»?
– Ми знаходимо спільну мову. Дозволю собі відзначити, що ми володіємо професією і знаємо, що таке партнер на сцені. Це, перш за все, сприйняття партнера. Вміння «чіплятися» один за одного.
– Те, що Станіславський назвав «внутрішньою зчіпкою»?
– Так, так.
– Хочу підкреслити, що Ольга Дучимінська і Марлен Дітрих у Вашому виконанні зовсім різні. Не тільки тому, що одна – українська письменниця, а друга – актриса Голівуду. Ви зіграли різні долі тих жінок. Обидві непересічні і обидві такі самотні наприкінці життя.
Наталія Лань у виставі “Тринадцята жінка”
– Можна згадати про виставу «Неаполь – місто попелюшок» Н. Коваль у постановці Народного артиста України, нашого художнього керівника Федора Стригуна. Вистава про життя українських заробітчан. І сьогодні ця тема актуальна для України. У виставі я зіграла Марію, одну з таких жінок, що виїхали на заробітки.
–Я дивився відеофільм, знятий на ТРК на основі вистави. У телевізійній версії є документальні кадри, а також хлопчик, який розлучений з матір’ю, яка мусила виїхати до іншої країни, щоб заробити на життя.
– Доречі, хлопчик був дуже хороший. І сьогодні багато таких сімей. Господи, коли усе це скінчиться!
– Ви зіграли не одну жінку. Яка з них ближча особисто Вам?
– Знаєте, у мене вже довгий шлях. Ти одержуєш роль, щось тебе у ній зачіпає…Ти починаєш порпатися у своїй душі, думках. Дуже важливе взаєморозуміння з режисером. Мені здається, що з Аллою Бабенко воно існує. Адже робота над роллю – це колективна творчість. Тут важливо усе. Не тільки внутрішній підхід до образу, який створюєш, але й зовнішній, тобто костюм, пластика, грим… Кожна роль – це досвід. Крім того, кожна роль тебе збагачує як людину.
Наталія Лань у виставі “Тринадцята жінка”
–Якій літературі Ви віддаєте перевагу? Класичній чи сучасній, психологічній чи філософській, прозі чи поезії?
– Мені подобається сучасна література. Наприклад, твори Теодозії Зарівної. В неї дуже цікаві романи – «Полювання на птахів небесних», «Вербова дощечка». Недавно у видавництві Старого Лева вийшла її книжка прози «Сходження на Кайзервальд». З точки зору сучасності, вона відтворює атмосферу життя різних періодів.
–А з класиків?
– Вільям Шекспір. Теми його п’єс актуальні й сьогодні. Це і боротьба за владу, і ворожнеча.
– У нас зараз дуже складна ситуація з культурою України загалом і театральною культурою. Як Ви відноситесь до театральної реформи?
– Не дуже добре продумали цю систему. Не може бути в рамках державного театру «трошки приватний»… Це неправильно. Ця система до кінця не продумана.
– З яким режисером, може світового значення, Ви хотіли б попрацювати?
– З литовським режисером Римусом Тумінасом. Зараз він художній керівник, головний режисер театру ім. Вахтангова. У його постановці я бачила виставу «Маскарад» за Лермонтовим. З цією виставою вони приїздили до Львова. Це треба бачити.
Денис ГУГНИН студент факультету культури і мистецтв
В середу, 21 березня 2018 року, в головному корпусі Національного університету «Львівська політехніка» (вул. Бандери, 12 кімн. 226 ) о 13.00 вперше у Львові відбудеться показ фільму «Золота підкова Бориса Возницького». Фільм відзнятий земляками Бориса Возницького, написала на своїй сторінці у Фейсбук Лариса Возницька-Разінкова.
Народний художник України, професор Володимир Одрехівський, сьогодні ректор ЛНАМ, народний художник України, професор Скакун Я.І., Герой України Борис Возницький, президент України Віктор Ющенко, народний художник України, професор Іван Самотос. (ознайомлення з дипломними проектами, зокрема пам’ятника «Повстанець» авторства викладача Володимира Гончарука).
Ініціатором створення стрічки є відомий архітектор, просвітянин міста Дубно Олег Супрун. Він звернувся з ідеєю написання сценарію та участі у зйомках до краєзнавців та письменників Миколи та Любові Пшеничних, режисера народної кіностудії «Дубно» Миколи Величковського. Створення фільму підтримали Райдержадміністрація та мерія міста Дубно. Кошти на реалізацію фільму надав Екс голова Львівської облдержадміністрації Микола Кміть.
У місті Золочеві на Львівщині відкрили меморіальну таблицю Борису Возницькому. Фото: ZIK
Значна кількість людей ділилася своїми незабутніми спогадами про видатного патріарха музейництва, Героя України Бориса Возницького, допомагали фотоматеріалами, документами. У фільм увійшли матеріали з особистого архіву Бориса Возницького, які надала його донька Лариса Разінкова Возницька.
Лариса Борисівна Возницька-Разінкова
Автори фільму хотіли увіковічнити пам’ять земляка, розповісти про нього, як про людину унікальну, що усе своє життя присвятив порятунку національної спадщини. Борис Возницький належить до тої плеяди музейних працівників, діяльність яких помітною сторінкою увійшла в історію культури, де посідає чільне місце. Неординарність, віртуозність і далекоглядність підходів у розбудові музейної справи знайшли своє втілення в цілому ряді зреалізованих проектів.
Проект пам’ятної медалі до ювілею Бориса Возницького
За 50 років діяльності Бориса Возницького, який очолював галерею, музей став одним з найбагатіших музеїв України, колекція якого збільшилася в одинадцять разів творами світового та національного мистецтва, від найдавніших до наших днів. Борис Возницький – постать знакова, завдяки таким зберігаються пам’ятки епохи, плекається культура, забезпечується майбутнє.
Ми вже публікували неформатну історію Луцька, яка знайшла широкий відгук і цікавість у читачів. Добрий і незабутній текст, написаний на початку нового тисячоліття. Та вся ця історія була б неповною, якби не було іншої сторони медалі – історії міста в чемному форматі.
Тож перед вами інший варіант. Найкоротша історія Луцька, яка вміщується у 10 абзаців. Стисло і загально про Луцьк за останню тисячу років. Текст підходить для огляду найбільш масштабних трансформацій міста і за 3 хвилини дозволить осягнути всю його історію.
Луцьк проглядається з-під товщі століть. Анімація автора
З’явившись на сторінках літописів десь за часів Володимира Великого, Луцьк протягом історії то згоряв до тла, то зазнавав столичної слави Великого князівства. Найбільшого розквіту Лучеськ Великий сягнув за часів Вітовта.
Маючи неофіційний статус південної столиці Великого князівства Литовського, місто прийняло відомий з’їзд монархів Європи, де вирішувалося важливе питання – чи стане Литва королівством, а Вітовт королем литовських і українських земель. Не судилось. З тих часів до наших днів зберігся хіба що замок. Проте залишилось чимало різних свідчень про ту добу – це і народні пісні і топографічні назви.
Вітовт Великий
В епоху Відродження Луцьк можна було назвати «Римом Сходу» через велику кількість культових споруд. Від найдавнішої луцької церкви 12 століття збереглися тільки руїни, проте до них водять екскурсії. Спочатку в місті було багато православних церков, а з плином часу стали з’являтися католицькі. Ще Вітовт допоміг ордену домініканців збудувати на околиці міста мурований монастир в 14 столітті. Один за одним в Луцьку виникали монастирі інших католицьких орденів. Найзначніший із них – єзуїтський. Колегіум єзуїтів був ще одним потужним освітнім закладом Луцька поряд з церквою православного Луцького братства.
У крипті під церквою Луцького братства
Важлива особливість міста часів Речі Посполитої та, що тут проживали різні національності, які внесли вклад у його розвиток. Наприклад, вірмени були свого роду фінансовою елітою міста і навіть допомагали мурувати замок. Караїми проживали окремою громадою і дали світові відомих діячів, як Абрам Фіркович. Євреї у 17 столітті збудували оборонну синагогу з підземеллями, які існують і досі. Пізніше з’явилися чехи і німці. Спадщина останніх – кірха на нинішній вулиці Караїмській. Більшість пам’яток Луцька відображають історію різних національностей і релігійних груп.
Фіркович Авраам
Ключова подія для розуміння нинішнього стану міста і його відмінності від обласних центрів західної України сталася у 1795 році. Тоді відбувся третій поділ Речі Посполитої, після якого Волинь приєднали до складу Російської імперії. Луцьк перестав бути центром Волині. Таким зробили Житомир. Це був період руйнації, занепаду і деградації. Замок на той час уже давно втратив своє оборонне значення, почав поволі перетворюватися на руїну. Місто потопало в болоті. Більшість інших обласних центрів західної України у той час стали частинкою Австрійської імперії. Це кардинально вплинуло на подальший розвиток міст, що належали до різних імперій.
Луцьк. Поштівка поч. ХХ ст.
На зламі ХІХ-ХХ століть Луцьк не минають ритми індустріалізації. До міста прокладають залізницю, влаштовують першу електростанцію і електричне освітлення вулиць, телефонний зв’язок, прокладають каналізацію і водогін. Незмінний колорит тогочасного Луцька пов’язаний із євреями, адже за різними даними, тоді тут проживало 70-90% єврейського населення. Крім головної Великої синагоги з вежею, по місту діяли десятки малих синагог і молитовних будинків. Найбільші будівлі, розважальні і культурні заклади, фабрики міста належали євреям. Поряд з українськими, польськими, чеськими гімназіями та школами було кілька єврейських навчальних закладів.
Зображення луцької синагоги
Два десятиліття перед Другою світовою війною Луцьк як центр Волинського воєводства тоді відновленої Речі Посполитої розвивався за європейським зразком. Активно брукувалися вулиці, зводилися різні адміністративні, громадські і приватні будівлі, які й сьогодні є найкращими спорудами міста. Особливою віхою стали тридцяті, які вписали місто в контекст європейського модернізму.
Найпомітніші споруди тих часів: Укртелеком і головна пошта на Кривому Валу, Національний банк на Градному узвозі, Земельний банк на Винниченка, Волинський краєзнавчий музей на Шопена, цілі райони так званих урядової та офіцерської колоній та багато інших. На головній вулиці Ягеллонській (Лесі Українки) було чимало редакцій періодичних видань, книгарень і видавництв.
У радянський час Луцьк суттєво відрізнявся від того, яким він був безпосередньо перед війною. Місто зазнало справжнього буму соціалізму. Будувалися промислові райони, великі фабрики, заводи, створювалися цілі житлові квартали, бурхливо розвивався транспорт. У 1973 році в Луцьку здали першу чергу заводу синтетичних шкір, де використали нову на той час технологію виробництва. Першу продукцію в 1972 році дав завод виробів із пластмас. А пізніше – шовковий комбінат і підшипниковий завод. За одне десятиліття сімдесятих населення Луцька збільшилося майже в півтора рази: з 93 тисяч до 137 тисяч. Тоді ж і з’явився на вулицях міста перший тролейбус. А трохи згодом архітектори-новатори збудували в 33 кварталі самобутній будинок-соти.
Сучасний Луцьк – це пострадянське і постмодерне місто, в якому глобальні натиски стикаються з локальними ідентичностями. А це породжує більш-менш схожі проблеми для міст світу: куди далі рухатися, хто правий, як будувати і зберігати водночас, що є цінним у морі поглядів і думок. Це ставить нові виклики, але й відкриває нові перспективи. Після нашої доби хтось підсумує: о, місто змінилося. Яким воно буде, ніхто не знає. Ми ж впевнені тільки в одному: перед нами ще багато не написаних сторінок.
Про те, що до Львова приїде Литовський театр із виставою „Борис Годунов“, режисера світового масштабу — Еймунтаса Някрошюса, говорили досить багато. Якою вона буде доводилося хіба здогадуватися. І ось, нарешті 16 березня 2018 року на сцені Театру імені Марії Заньковецької відбувся показ цього спектаклю.
Львів’яни справді чекали на цю виставу — в театральній залі фактично не було вільного місця. Але те, що не всі були готові до такого дійства, стало зрозуміло мало не від початку, коли спершу окремі глядачі почали виходити, а після антракту — ще більше. В кулуарах можна було почути: „заскладно“, „не готові дивитися таку виставу“, „емоційно надто важко“, „не розумію“ і ще багато іншого. Зрештою, це нормально. Ще напередодні під час брифінгу актори говорили про те, що ця постановка не для всіх.
Режисер вистави “Борис Годунов” Еймунтас Някрошюс
Тож, найперше, що варто сказати — вистава надзвичайно глибока і складна. Розслабитися чи відпочити — не вдалося. Та поміж тим, понад тригодинний спектакль приковує увагу до дійства настільки, що складно відвести погляд, щоб не пропустити чогось. Адже майже впродовж усієї вистави на сцені паралельно розвивається декілька дійств, які доповнюють одні одних. І не завжди те, що на передньому плані є головним. Спектакль йшов литовською мовою із перекладом, хоча цінність полягала й в інтонаціях акторів.
Фрагмент вистави Литовського театру “Борис Годунов” , режисера Еймунтаса Някрошуса
Еймунтас Някрошус відомий своєю увагою до деталей. Тож на сцені нема нічого зайвого. А кожен, навіть найдрібніший предмет, жест, рух є невід’ємними у цілісності постановки. Щодо декорацій, то вони в певних сценах стають центральними і підкреслюють символізм того чи іншого моменту.
Взагалі „Борис Годунов“ Някрошуса наповнений символами, які дають можливість відчитати зміст сказаного. Їх надзвичайно багато. Це і сходи, які в темряві сцени виглядають безкінечними. А що вище, то вужчими стають, тож ними не так легко піднятися вгору — чи то до влади, чи до слави, чи до Бога. І ніжки трону, які в певний момент вистави обгортають до половини багряними шматинами, — виглядають, ніби замоченими в кров. І ковзання Годунова по мокрій підлозі саме в момент, коли він гордовито каже про те, що досяг апогею своєї влади. Та й сама держава — символ влади, у вигляді кришталевої вази, яку Годунов то носить під пахвою і мало не розбиває, то її з рук у руки передають приближені до царя, ніби приміряючись, як і до трону.
Фрагмент вистави Литовського театру “Борис Годунов” , режисера Еймунтаса Някрошуса
Окремої уваги заслуговує юродивий Миколка. Він, наче між іншим з’являється впродовж усієї вистави, дивно вбраний у білу футболку поверх пальта-шинелі чи у широкі білі шани й сорочку. Та насправді, саме ця роль — головна і стає своєрідним лакмусом всього, що відбувається на сцені. Цей абсурдний образ підкреслює абсурдність поведінки і царя та його оточення, і самозванця Лжедмитрія, і самого народу — натовпу, який миттєво змінює свою думку. Зрештою, наприкінці свого життя й Годунов виходить вбраний так само як юродивий.
Фрагмент вистави Литовського театру “Борис Годунов” , режисера Еймунтаса Някрошуса
Натовп з’являється на сцені періодично і теж має більше символічне значення, аніж якось причетний до розвитку дії. Їхнє вбрання з латками на колінах, демонструє, що цьому народові притаманно ходити на колінах. Взуття — дерев’яні колотки, нагадують валянки, якими вони гучно гупають по сцені. А їхня цікавість до царя — більше, як до можливості отримати пляшку, щоб веселитися чи привід для обговорень. Вся їхня поведінка демонструє недалекоглядність і темноту. Навіть ангела, який впав у натовп, вони залоскотали, а потім обскубли для подушок. Це підкреслює — для них нема нічого святого.
Фрагмент вистави Литовського театру “Борис Годунов” , режисера Еймунтаса Някрошуса
Режисер Някрошус особливий тим, що не дає відповідей, а лише можливості для роздумів, інтерпретацій. Жодна зі сцен не є однозначною, їх можна прочитувати по-різному, знаходячи відображення і часів Годунова, і сталінської Росії й сучасних днів. Взагалі все, що є на сцені та й вбрання акторів-бояр і наближених до царя, більше нагадують саме сталінські часи. Зрештою, й манера їхньої поведінки — сидіння на корточках, змовницькі перемовини, з боязкими огляданнями, щоб раптом хто не почув, сталінська висотка та кремлівська стіна з надгробними плитами — все віддає духом тих часів.
Фрагмент вистави Литовського театру “Борис Годунов” , режисера Еймунтаса Някрошуса
Вистава „Борис Годунов“ — показує весь трагізм людини, яка володіє найвищою владою, але насправді не здатна навіть покерувати власним життям. І, перебуваючи в постійному страху, врешті втрачає абсолютно все.
Фрагмент вистави Литовського театру “Борис Годунов” , режисера Еймунтаса Някрошуса
Про цей спектакль можна ще багато говорити, його можна переглядати багато разів, і, переконана, — щоразу знаходитиметься і заново відкриватиметься щось нове і з мистецького боку, і в глибинах змісту. Та те, що залишатиметься незмінним — захоплення надзвичайно сильною акторською грою, незвичним і потужним підходом до постановки та розуміння, чому світ захоплюється роботами Еймуноса Някрошуса.
У вівторок, 20 березня 2018 року, о 14:30 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) в рамках проекту «Театр в бібліотеці» відбудеться зустріч з Олександрою Гуменецькою та Євгеном Федорченком.
Олександра Гуменецька – акторка театру, Народна артистка України. Працює в Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Відома за ролями Одарки («Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Старицького), Марусі («Житейське море» І. Карпенка-Карого), Рити («Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В. Винниченка), Емілії («Отелло» В. Шекспіра), Леді Егтерворд («Дім, де розбиваються серця» Б. Шоу) та багатьох інших.
Євген Федорченко − артист Національного театру імені Марії Заньковецької, народний артист України. Художній керівник та режисер-постановник мистецького творчого об’єднання «Ретро шлягер», у програмі якого: духовна та класична музика, пісні ретро, обробка народних пісень, гумор, колядки. Автор книги гумору «Я так думаю!».
Запрошуємо на зустріч з талановитими акторами! Дізнайтеся про творчість, життєвий шлях, доторкніться до захоплюючого світу театру, задайте запитання та насолодіться чудовою атмосферою з непересічними особистостями.
У Львівській політехніці 14 березня 2018 року, у межах зустрічі з громадською діячкою, волонтеркою з Познані Анною Хранюк говорили на тему — „Волонтерство як духовна потреба“. Ініціювала захід директор Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків із діаспорою Ірина Ключковська.
Волонтерський рух, що так активно „вистрелив“ під час Революції Гідності та ще більшого розмаху і масштабів набрав від початку війни на Сході України, й досі триває, хоча і в менших масштабах. Феномен українського волонтерства в тому, що він зумів запалити людей по цілому світі, а особливо активував вихідців із України.
“Волонтерство як духовна потреба”. Громадська активістка, волонтерка з Познані Анна Хранюк та проректор Львівської політехніки Роман Корж
Анна Хранюк від 2014 року допомагає тим, хто постраждав у найкривавіші дні на Майдані, вдовам і сиротам героїв Небесної Сотні та українських воїнів, які загинули на Донбасі, сприяє та підтримує тих, хто потребує реабілітації після поранення.
Зустріч “Волонтерство як духовна потреба”.
— Для нас величезна приємність вітати пані Анну Хранюк у Львові й у стінах Львівської політехніки. Адже сьогодні маємо нагоду говорити про особливо важливу для України справу — волонтерство. За роки неспокою в нашій державі, бачимо надзвичайну відданість українців із багатьох країн світу своїй історичній батьківщині та як вони здійснюють допомогу українському народові. Всі працюють на спільну мету — перемогу у війні, яку розв’язав російський агресор. Волонтерська діяльність — це духовна потреба, — зазначив на початку зустрічі заступник директора МІОК Андрій Яців.
Зустріч “Волонтерство як духовна потреба”.
На зустріч із Анною Хранюк з’їхалися ті, кому волонтерка допомагала, кого підтримувала у найскладніші моменти їхнього життя. Ці люди стали живим свідченням того, як готовність діяти, відвага брати на себе відповідальність, здатні змінювати світ.
Також були присутні студенти Познанького університету ім. Адама Міцкевича, які зараз перебувають на практиці у Львові. Їм теж було цікаво послухати про діяльність своєї землячки.
Зустріч “Волонтерство як духовна потреба”. Анна Хранюк і Андрій Яців
— Нещодавно я прочитала думку одного психіатра про те, що проблеми, як собаки — нападають на тих, хто їх боїться. Тому не треба нічого ніколи боятися, а твердо протистояти усім проблемам, які виникають, — розпочала свій виступ пані Анна. — Нинішня зустріч має чудову назву — „Волонтерства як духовна потреба“. І справді, волонтерство — це не професія, волонтерами ми не народжуємося, а стаємо. Це входить у твоє життя і стає нормою. Я така ж, як усі, можливо, трохи більше часу присвячую іншим.
Зустріч “Волонтерство як духовна потреба”.
Свідченням того, наскільки українці в світі перейняті проблемами в нашій державі стало відеозвернення авторки поезії, яка вперше прозвучала під час Революції Гідності, а зараз вже стала народною — „Мамо, не плач“, Оксани Максимишин-Корабель із Португалії.
Зустріч “Волонтерство як духовна потреба”. Надія Любомудрова
Про те, наскільки волонтерство стало справою честі для багатьох політехніків, як воно визрівало і розвивалося в часи Майдану та набирало сили з початку бойових дій на східних теренах і скільки студентів, викладачів долучилися до цього руху, розповіла доцент кафедри менеджменту персоналу та адміністрування Інституту економіки та менеджменту Львівської політехніки, заступник голови Товариства „Просвіта“ цього університету, волонтерка Надія Любомудрова.
Зустріч “Волонтерство як духовна потреба”. Отець Тарас Михальчук
Військовий капелан Львівської архиєпархії УГКЦ та душпастир Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла у Львові отець Тарас Михальчук із власного досвіду розповів, яку важливу роль відігравало і відіграє волонтертсво та й загалом готовність людей допомагати один одному.
— Людина має дві волі: волю любити і робити особистий вибір і волю робити добро. Коли ці дві волі перетинаються, людина стає щасливою, — додав священик.
Зустріч “Волонтерство як духовна потреба”. Роман Савчак
Журналіст-волонтер Роман Савчак, який є ініціатором видання книги-реквієму „Небесна Сотня“ зазначив, що волонтерство — це явище, що здатне здолати зло та втілити українську ідею.
Завершуючи захід, працівники МІОК подарували гостям книги „Життя — Тобі…“.
Наталія ПАВЛИШИН
Довідка:
Анна Хранюк — українка за походженням, що народилася і виросла у Польщі, при цьому завжди зберігаючи дуже сильний і безперервний духовний зв’язок з Україною. Тривалий час пані Хранюк викладала українську мову в Познанському університеті імені Адама Міцкевича, а трагічні події 2014 року в Україні стали поштовхом до того, що Анна Хранюк почала займатися волонтерством. Справою її життя стала допомога пораненим захисникам України, сім’ям героїв Небесної Сотні, вдовам і сиротам українських військових, що загинули, обороняючи Батьківщину.
Молочарська кооперація, майже забута сьогодні, ще не так давно успішно розвивалася на західноукраїнських землях, забезпечуючи реформування сільського господарства, культурне зростання та підвищення національної свідомості селян.
У 30-ті роки минулого століття вона розвивалася найбільш динамічно з поміж усіх галузей галицької української кооперації завдяки систематичному плануванню діяльності та організаційній розбудові і, звичайно, завдяки невтомній наполегливій праці її творців та керівників. Наслідки праці її провідників переконували в доцільності кооперативних зусиль, успіхи сповнювали гордістю членів молочарської кооперації, працівників її структур, усю національну спільноту і водночас викликали заздрість та утиски з боку конкурентів.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Прикладом для організації молочарської кооперації в Західній Україні послужив зразок чеських та данських кооперативних молочарень. Саме за схемою кооперативного молочарства Чехії та Данії в Стрию, неподалік Львова, виникли перші молочарські кооперативи на теренах Східної Галичини.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
На початку 1900 р. Маслосоюз діяв при філії товариства «Просвіта» в Стрию, але дата заснування Маслосоюзу, як окремої одиниці (Повна назва «Крайовий Молочарський Союз «Маслосоюз») припадає на 1907 рік.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Серед піонерів молочарської кооперації тих часів треба відзначити відомого громадського та кооперативного діяча Є. Олесницького, священика, композитора і хорового диригента о. О. Нижанківського, греко-католицького священика Л. Горалевича та инших.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
До 1914 року «Маслосоюз» об’єднував близько 100 невеликих молочарських спілок, до яких селяни доставляли молоко.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Вихор Першої світової війни, який пронісся над Західною Україною, завдав величезної шкоди молодим паросткам молочарської кооперації. Після економічного занепаду, спричиненого війною, до справи відновлення молочарської кооперації в Східній Галичині взялися колишні вояки Української Галицької Армії, які, перебуваючи у полоні в чеських таборах, досконало вивчили як теоретичні, так і практичні основи молочарства.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Починаючи з 1924 року «Маслосоюз» реорганізовано, змінено статут, який був прийнятий у 1925 році на загальних зборах. Після прийняття статуту змінилася й назва молочарської кооперації – вона стала називатися «Крайовий молочарський союз кооперативний з обмеженою порукою в Стрию». До керівництва прийшли нові люди, здебільшого колишні старшини УГА, які закінчили фахові школи за кордоном. Серед них: О. Бачинська, А. Мудрик, А. Палій, М. Хронов’ят, Т. Коник та инші.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Завдяки зусиллям нового керівництва у 1924 р. Союз об’єднував 39 молочарень, які виготовили понад 41,5 тис. кг. масла, було відкрито власні крамниці Союзу в Станіславові, Стрию і у Львові.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
«Маслосоюз» впевнено ставав на ноги і почав завойовувати ринки збуту не тільки в краї, а й в Европі – Голландії, Англії, Німеччині. У 1925 році «Маслосоюз» вперше виходить на світовий ринок, пропонуючи для продажі масло. Щоправда, кількість проданої української продукції була незначною, однак це був вагомий показник, що свідчив про здатність українських кооперативних молочарень виробляти конкурентоспроможну продукцію.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Маслосоюз висилав масло до Німеччини, Австрії, Чехо-Словаччини, Данії, Франції, Швейцарії і навіть до Маньчжурії, конкуруючи з місцевими виробниками, що було нелегко. Але експортна діяльність українських кооператорів не приносила значних доходів. Зовнішні ринки були для них запасними на випадок посилення тиску з боку польської держави, яка, де тільки могла, чинила шкоду українським кооператорам, вбачаючи у них небезпечних конкурентів для польських виробників.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
До 1939 року у «Маслосоюзі» нараховувалось 500 тис. з 800 тисяч господарств всієї Західної України. Практично кожне українське господарство було членом «Маслосоюзу», бо решта 40% були неукраїнськими.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Особливу увагу «Маслосоюз» приділяв фінансовому забезпеченню своєї діяльности, розбудові кооперативного молочарства. Для цього було створено спеціальний фонд у «Центробанку», куди направлялася вільна готівка з усіх молочарень.
Торговий відділ Маслосоюзу був розташований у Львові за адресою вул. Косцюшка 1а, а з 1932 р. переселився до власного приміщення по вул. Б. Гловацького (тепер вул. Я. Головацького).
Бюро Головної Торговельної Аґентури “Маслосоюз”, Львів, вул. Костюшка ч.1 а. 1927 р.
Масло було головним продуктом, який виробляли підприємства «Крайового молочарського союзу». Існувало чотири категорії (або класи) якости масла. Найвищою та найдорожчою були масла першої категорії – так звані «Знамениті масла». Друга категорія називалася «Дуже добрі масла», третя – «Добрі» і четверта «Погані». Всі вироби «Маслосоюзу» продавалися під його фірмовим знаком. Цей знак мав прямокутну продовгасту рамку, в середині якої між буквами «М» і «С» була зображена зелена чотирилисткова конюшина.
Будинок у Львові по вулиці Костюшка, 1а, фото 2018 року
Надзвичайно великого значення у своїй діяльності «Крайовий Союз «Маслосоюз» надавав організації реклами своєї продукції. Періодично «Маслосоюз» брав участь у конкурентних виставках, на яких демонструвались ліпші зразки продукції. Для прикладу, на виставці в Катовіцах у 1927 році, делегація українських кооператорів за високу якість представлених зразків отримала срібну винагороду. Вироби «Маслосоюзу» періодично рекламувались у тогочасних часописах. З нагоди Різдвяних та Великодніх свят фірма вітала своїх покупців та запрошувала до своїх крамниць.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
Розширюючи мережу надання послуг, Маслосоюз з 1937 р. почав відкривати невеликі крамниці-бари, у яких за помірковану ціну можна було придбати смачні канапки з маслом та різними сирками, посмакувати иншими молочними продуктами, медом, кавою.
Зрештою, про популярність крамниць «Маслосоюзу», про чесність, порядність, працьовитість його працівників, свідчило те, що український театр під проводом М. Бенцаля у 1938 році поставив музичну п’єсу «Дівча з Маслосоюзу», музику до якої написав Я. Барнич, лібретто Р. Павлусевич.
Реклама Маслосоюзу в пресі початку ХХ століття
З приходом большевицького режиму «Маслосоюз» був зліквідований. У 1944 році українська молочарська кооперація, як і весь український кооперативний рух, перестала існувати як самостійний господарський сектор.
Після проголошення Незалежности у 1991 році в Україні знову гостро назріла проблема відродження «Маслосоюзу». Тож скористаймося з досвіду діяльності кооперативного молочарського руху в Галичині першої половини ХХ ст., адже як говорив К. Левицький: «Чужинці приходять і відходять, в хаті залишається господар».
Вже сьогодні, 16 березня о 18 годині, шанувальники глибокої філософії матимуть нагоду поринути у творчий світ відомого литовського режисера Еймунтаса Някрошюса. На сцені Театру імені Марії Заньковецької відбудеться представлення вистави Литовського театру „Борис Годунов“.
Сцена з вистави “Борис Годунов”
Литовський актор театру та кіно Маріус Репшіс, який гратиме роль Лжедмирія, поділився враженнями від Львова — тут він вдруге: місто дуже красиве, а також сподобалося, що тут на вулиці люди грають у шахи.
Маріус Репшіс
Маріус Репшіс — визнаний кращим актором 2012 та 2017 років. Батько актора — українець, та й він народився й прожив три роки в Києві, а після аварії на Чорнобильській АЕС батьки з ним виїхали в Литву.
Прес-конференція з нагоди вистави Литовського театру „Борис Годунов“
Говорячи про виставу „Борис Годунов“ актор наголосив, що вона дуже важлива й актуальна для України. Тому їм цікаво, як глядачі сприймуть цей спектакль. Загалом зазначив, що постановка дуже цікава й особлива. В ній дуже багато символів, багато сюжетних ліній. У Литві цей спектакль не дуже популярний, бо виставу творить складний театр.
— Репетиції тривали вісім місяці по шість годин щоденно. Це дуже важко і довго, але в режисера Еймунтаса Некрошица такий метод роботи. Він обдумує кожну деталь, створює сцену, а тоді дозволяє імпровізувати. Щоб грати у нього треба бути дуже гнучким і вміти швидко усвідомити, що він хоче, — зазначив Маріус Репшіс. — У своїх виставах він ставить багато запитань, але не дає відповіді, даючи можливість для власних інтерпретацій. Езистенційний театр Некрошица якраз і полягає у використанні, наче й звичайних щоденних речей, то через них можна заглибитися у метафізику. Ніхто інший у світі цього не робить.
Тільки 29 березня 2018 року у Львові зустрічайте зірок аргентинського танго Simone Facchini & Gioia Abballe. До всесвітнього Дня театру за підтримки Посольства Аргентинської Республіки в Україні 29 березня 2018 року о 19.00 на сцені театру імені Марії Заньковецької – світові зірки аргентинського танго!
Одна з найвідоміших пар танцюристів і викладачів світового класу, учні засновників Tango Rouge Company, чемпіони Європи та світу – Simone Facchini & Gioia Abballe у супроводі італійського танго-оркестру «Tango Spleen Orquesta» покажуть такі пристрасті на паркеті.
Simone Facchini & Gioia Abballe – молода, харизматична пара, яка упродовж багатьох років є фіналістами чемпіонатів світу з аргентинського танго. Недарма зал та судді чемпіонату світу минулого року аплодували стоячи та заслужено віддали їм найвищий титул – чемпіони світу з аргентинського танго.
Родзинка свята – Emilio Cornejo. Цей незрівнянний майстер аргентинського фольклору багато років є найкращим у досконало володіє технікою malambo (танець аргентинських гаучо).
Tango Spleen – не менш відомий у світі танго італійський оркестр під керівництвом Мар’яно Сперанза (Аргентина). Насичений звук і пронизливий вокал – саме те, що треба для супроводу аргентинського танго!
Постер концерту зірок аргентинського танго
Концерт відбудеться за підтримки посольства Аргентинської Республіки в Україні до 25-річчя встановлення дипломатичних відносин між країнами в рамках міжнародного туру.
Найтяжчим наслідком поразки української революції стала втрата щойно здобутої державності. По-різному склалася життєва і політична доля активних учасників тих подій, зокрема військових формувань, помітне місце серед яких займала Українська галицька армія. Значна частина її складу опинилася не за своєю волею в ряді країн Європи, в тому числі й в ЧСР. Першими військовими загонами, які потрапили у травні 1919 р. на терени Чехословаччини, були “Гірська бригада” отамана Перського та частини груп “Старий Самбір”, “Глибока” і “Крукеничі”, очолювані відповідно отаманом Мацейовичем сотником Средиком і полковником Средоровичем.
Загальний вид Німецького Яблонного. Світлив пор. С. Смолинський
Після завершення боїв на угорському фронті військові частини УГА перевели у невеличке містечко – Німецьке Яблонне, що знаходилося в Судетах, неподалік від чесько-німецького кордону, і мало близько 3 тис. жителів. За містом уже існував табір, збудований для російських військово-полонених ще за часів Першої світової війни. Тут і були інтерновані бійці УГА, яких налічувалося понад 4 тисячі, в тому числі 400 старшин. У цьому таборі також перебувало 100 жінок і 120 дітей. Галицькі військові частини дістали офіційну назву «Українська бригада в Німецькім Яблоннім». Її очолив полковник А. Варивода, якого з листопада 1920 р. замінив генерал В. Курманович.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. Вид табору. Світлив пор. С.Смолинський
Впродовж першого року інтернування мешканці табору у Німецькім Яблоннім плекали надію на його тимчасовість і прагнули пристати до об’єднаних сил Є. Петрушевича і С. Петлюри. Така нагода випала декому із них восени 1919 р., коли за дорученням Є. Петрушевича для скріплення антибільшовицького фронту з Німецького Яблонного було направлено 50 старшин, кілька підстаршин і стрільців під проводом полковника Федоровича і отамана Черського. На місце бойових дій вони вирушили через територію Румунії, але коли на початку грудня дісталися до Буковини, більшовики підійшли вже до кордонів Румунії. За цих умов бійці УГА були інтерновані румунською владою.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Полева Служба Божа на таборовій площі дня 3.VІІІ.1919. Світлив пор. С.Смолинський
Проте українці в Німецькім Яблоннім все ще сподівалися повернутися на батьківщину , докладно не відаючи про про військові невдачі УГА, пошесть тифу, що скосила її ряди, і витіснення військових угруповань С. Петлюри і Є. Петрушевича за межі України.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Поворотці з сербського полону складають присягу на вірність Україні дня 3.VІІІ.1919. Світлив пор. С.Смолинський
Влітку 1920 р. до Німецького Яблонного прибувають втікачі із польського полону, найбільше з табору в місті Тухолі, біженці з Галичини та 900 колишніх військовополонених – українців за походженням – із італійського міста Кассіно. Перенаселення табору змусило чехословацьке командування відокремити цей контингент від Української бригади і перевести його до табору колишніх російських військовополонених в місті Ліберцях, що знаходилося в 20 км. від Німецького Яблонного. Для керівництва ним 10 серпня 1920 р. відкомандировується отаман Мацейович з кількома старшинами та «переходовим відділом», з якого постала опісля булавна сотня. Від того часу він почав офіційно називатися «Український робітничий табір у Ліберцях».
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Апотеоза України” Живий образ Шевченківського свята дня 13 і 14 марта 1920. Світлив пор. С.Смолинський
Українські інтерновані перебували фактично на становищі, максимально наближеному до статусу чехословацьких військовиків. За чехословацьким воєнним зразком на інтернуванні відбулося переоформлення українських військових частин, які з курінної системи перешли на полкову. Ця ж система поширювалася і на частини, інтерновані у Ліберцях.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Воскресна Служба Божа дня ІІ.ІV.1920. Світлив пор. С.Смолинський
Всі вони знаходилися на самоврядуванні і самообслуговуванні. Вояки безпосередньо підпорядковувалися командуванню. В свою чергу, українська таборова адміністрація мала подвійне підпорядкування: українське – уряду ЗУНР з осідком у Відні і дипломатичному представництву ЗУНР у Празі та чехословацьке – Міністерству народної оборони і міському коменданту. У Німецькім Яблоннім ним був майор Янза, у Ліберцях – підполковник Ільч.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Похід Укр. Бригади з церкви до табору”.. Світлив пор. С.Смолинський
Вся ж виконавча влада знаходилась у руках українського командування – українського коменданта табору та його канцелярії. Без їх дозволу українська охорона нікого не пропускала до табору і не випускала з нього. Вони видавали і перепустки для виходу з міста. Оскільки таборити мали можливість виходу у місто, то відправляли Службу Божу як у місцевих храмах, так і власних таборових каплицях. Із українських вояків складалася охорона арешту, пожежна частина. Вони ж працювали на кухні, у пральні, лазні, майстернях, зокрема шевських і кравецьких. У Німецькім Яблоннім останні мали досить великий штат (12 кравців і 16 шевців) і добре обладнання (7 машин). Медична допомога подавалася у таборових шпиталях (лічницях) власним медичним персоналом. Тяжко хворі направлялися до чехословацьких військових шпиталів, а оздоровлювалися у санаторії в Штенбергу.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Йорданське Свято в році 1921”. Світлив пор. С.Смолинський
У таборах діяли суд честі для старшин і армійський суд. Тут розглядалися і кримінальні справи стосовно розкрадання грошей, пропажі коней тощо. Старшини і одружені мали право жити на приватних квартирах у місті. Практикувалися службові відрядження, причому не лише у межах Чехсловаччини, але й за кордон, зокрема до Відня, з метою зв’язку з урядом ЗУНР, придбання книжок тощо. Військовослужбовці також мали право на відпустку, вступу до навчальних закладів Чехословаччини. Так, впродовж 1920-1922 рр. на студії подалося 507 таборитів.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Сокільські вправи стрільців на таборовій площі”. Світлив пор. С.Смолинський
Міністерство народної оброни забезпечувало інтернованих помешканням, харчуванням, обмундируванням та всім необхідним для існування, видавало їм платню нарівні з чехословацькими військовослужбовцями.
Українська бригада в Німецькім Яблоннім. “Цвинтар”. Світлив пор. С.Смолинський
Текст – фрагменти статті М.І. Павленко “Перебування угруповань Української галицької армії на території Чехословаччини (1919-1923)”, опублікованої в “Українському історичному журналі” № 2 за 1999 р. Режим доступу до публікації – http://history.org.ua/JournALL/journal/1999/2/10.pdf
Серія поштівок “Картини з життя Української бригади в Німецькім Яблоннім” випуск 1 – з приватної колекції Софії Легін
Вчора, 14 березня 2018 року, о 16.00 в експозиції Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського (вул. Листопадового Чину, 11; навпроти Собору Святого Юра) відбувся концерт “Митець з Україною в серці”, приурочений до 130-літнього ювілею композитора Василя Барвінського (1888 – 1963) та дня народження його близького приятеля художника Олекси Новаківського (1872 – 1935).
В експозиції музею у робітні митця, серед барвистих полотен О. Новаківського, викладач-методист Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича Роксоляна Гавалюк розповідала про визначного представника української музичної культури XX ст. Василя Барвінського та давала коментарі до його творів.
Роксоляна Гавалюк
Віолончельні композиції відомого українського композитора, піаніста, музичного критика і педагога Василя Барвінського виконували відомий львівський музикант Ярослав Мигаль (віолончель) та викладач Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича Галина Курилич (фортепіано), а заключну частину з «Української сюїти» – лауреат міжнародних конкурсів Надія Граб (фортепіано). Романси на слова українських поетів прозвучали у виконанні Заслуженої артистки України Наталії Дитюк (сопрано) та Галини Курилич (фортепіано).
Концерт “Митець з Україною в серці”
На завершення концерту завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірина Різун щиро подякувала пані Роксоляні Гавалюк і усім учасникам концерту за чудовий вечір в товаристві Валися Барвінського у домі Олекси Новаківського.
Завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірина Різун
“Ми хочемо сердечно подякувати вам за таке чудове фахове виконання творів Василя Барвінського. Дякую пані Роксоляні, яка так гарно супроводжувала словом ці твори і ми мали змогу краще їх зрозуміти. Дякую всім музикантам, ви просто блискуче виконали ці музичні композиції, які власне пролунали тут, в майстерні Олекси Новаківського, близького приятеля Василя Барвінського, в день народження Олекси Новаківського. Я думаю що це є чудовий подарунок і для нас і для митця і для Василя Барвінського”, – сказала пані Ірина.
Після чудового концерту глядачі ще довго не хотіли відпускати артистів зі сцени. Але навіть після цього, як бурхливі оплески вщухли, приємне спілкування в чудовому товаристві тривало ще довго.
Сьогодні, 15 березня о 16:30 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться бесіда зустріч «Годинка поетичної ніжності з Марією Козиренко».
Марія Козиренко − харківська художниця і письменниця. Дипломантка міжнародного конкурсу «Гранослов», лауреатка обласного конкурсу «Молодіжний лідер року-2004» у номінації «Поет, письменник», переможниця та призерка багатьох місцевих та всеукраїнських літературних конкурсів, у тому числі мережевих.
У середині ХІХ століття в Галичині через шлюб поєднались два могутні графські роди: Фредрів та Шептицьких. Перш ніж описати рід Шептицьких у ХІХ ст., коротко представимо дім Фредрів герба Боньча, з якого вийшла Софія, дружина Яна Кантія Реміґіана графа Шептицького, батька Казимира (о. Климентія).
Фредри герба Боньча оселились у перемиській землі за панування короля Казимира Великого (1310–1370). Родовий герб Боньча, як вважають історики, італійського походження. Зображення являє собою щит блакитного кольору, на якому розташовано білого єдинорога. Рід мав свій бойовий клич — «Friede Herr». З цієї причини деякі історики вважають, що в околиці Львова Фредри прийшли з Сілезії чи Моравії, які в Середньовіччі були під великим впливом германців.
Родовий герб Боньча
1797 року один з Фредрів, Яцек (1770–8 лютого 1828), одружений з Терезою Мар’яною Дембінською герба Равич, оселився під Львовом — у селі Бенькова Вишня, що нині називається Вишня і адміністративно належить до Городоцького району. До цього моменту Фредри мешкали біля міста Ярослав, що нині у Польщі.
Родовий герб Рович
Старший син Ян Максиміліан з 1806 року служив у ІІ полку піхоти, який сформувався з числа шляхти після вторгнення армії Наполеона Бонапарта на польські землі, що перебували у складі Прусії та Росії. Це була одна з бойових одиниць Війська Польського, утворена у Варшавському Князівстві під французьким протекторатом. На чолі полку стояв Станіслав Флоріан граф Потоцький герба Пілава, якого за малий зріст називали фамільярно Стасем Потоцьким. Вже 1807 року молодий Фредро отримує одну з найвищих військових відзнак — орден Virtuti Militari. В цьому полку у ранзі підпоручника служив і брат Яна Максиміліана — Северин Фредро. Обидва брати у військових наполеонських кампаніях швидко здобули не тільки повагу серед вояків, але й високі військові нагороди та ранги полковників. Северин Фредро також був відзначений золотим хрестом ордену Virtuti Militari.
Северин Фредро
1809 року під прапор Наполеона стає шістнадцятилітній Александр Фредро. У Львові він записується до 11-го уланського полку війська Варшавського Князівства. 1812 року, разом з братами Александр воює на російських теренах і входить у переможену Москву. В боях також отримує орден Virtuti Militari. Потрапляє до російського полону, звідки тікає. Перебравшись селянином, пішки долає відстань від Вільнюса до родинного Перемишля. Після короткого відпочинку повертається до Наполеона у Францію, де залишається до кінця, аж до заслання імператора на о. Ельбу.У французькій армії Александр граф Шептицький виконував функції офіцера-ординарця Наполеона Бонапарта.
Портрет Наполеона Бонапарта. Фрагмент картини Джозефа Чаборда 1786-1848. Музей Наполеоніко, Рим, Італія
Молодші Едвард і Генрик Фредро не відставали від братів. Після 1818 року вони здобули блискучу славу у військових формація Польського Королівства під протекторатом російського царя. Були нагороджені золотими хрестами ордену Virtuti Militari. Всі, як один, беруть участь у Листопадовому повстанні шляхти проти російської імперії у 1830–1831 рр.
Вінцентій Віктор Леон Шептицький герба Власного (пол. Wincenty Wiktor Leon Szeptycki; 5 квітня 1782 — 22 січня 1836) — генерал, учасник листопадового повстання 1830 проти Російської імперії на окупованих нею землях ( Wincenty Szeptycki – Karta pocztowa wydana Nakładem S.W.Niemojowskiego, Lwów 1910. Malował S.Sęk.
В цих військових баталіях брати Фредро нога в ногу йшли з представником родини Шептицьких — Вінцентієм Леоном Шептицьким герба Власного (1782–1936). Як і Ян Максиміліан Фредро, молодий Шептицький вступив у лави ІІ полку уланів Варшавського Князівства. Від поручника — до генерала, таким був шлях цього видатного галичанина. За бойові заслуги був нагороджений орденом Virtuti Militari.
Шляхтич Яцек Фредро герба Боньча з рук цісаря отримує 1822 року титул графа та право на власного герба, названого Граф Фредро. Титул з гербом родині надали довічно з правом успадкування синами. З того часу всі його діти входять у аристократичні кола австро-угорської імперії, до якої належала Галичина.
Александр Фредро. 1858 рік.
Александр Фредро по війні стає однією з найвідоміших постатей суспільства. Окрім слави, з якою повернувся з наполеонівських воєн, він береться за перо і починає писати комедії. Перша з них написана 1818 року під назвою «Пан Ґельдхаб». На театральній сцені цей твір поставлено 1821-го, але й зараз він популярний в репертуарах театрів, як і комедійні п’єси «Дами та гусари», «Пан Йов’яльський», «Сім мішків гречаної вовни» та ін. Нинішні польські школярі вивчають дотепні байки славетного автора.
Софія з Яблоновських Фредро
1828 року Александр Фредро одружився з Софією із Яблоновських графинею Скарбек (1798–1882). Шлюб обговорювали в усій імперії. Причиною стало те, що Софія з Яблоновських вже була заміжня, а її перший чоловік Станіслав Марцін граф Скарбек герба Абданк не тільки був одним з найбагатших осіб Галичини, але відомим меценатом та знаним поціновувачем мистецтва. 1817 року молодий Фредро познайомився з Софією графинею Скарбек і закохався. Нічого дивного, що Скарбекова, молодша на 18 років за свого чоловіка, відповіла офіцеру штабу Наполеона Бонапарта взаємністю. Однак проти них був не тільки ображений граф Скарбек, але і весь рід Яблоновських, де за невістку була одна з сестер Александра. Одинадцять років тривала передісторія шлюбу і двобій трьох могутніх родів: Скарбеків, Фредрів та Яблоновських, із закоханими. Ні грошима, ні вродливими нареченими не вдалось вмовити Александра покинути Софію. Нарешті, 1828 року, подружжя Скарбеків отримало розлучення від Папи Римського — і Софія з Александром відгуляли пишне весілля. Нареченій було тридцять п’ять, нареченому — тридцять років.
Станіслав Скарбек
Зраджений граф Скарбек, розлютившись, збудував у Львові власним коштом найбільший театр у Європі. З Фредрами він помирився, і під час відкриття театру, названого «Театр Скарбека», 28 березня 1842 року на сцені представив комедію пера Александра Фредри. Перша п’єса під час відкриття була поставлена німецькою мовою на вимогу цісарського двору у Відні. Це був твір відомого Франца Ґрільпарцера під назвою «Сон — життя». А вже наступного дня королем сцени був, власне, Фредро — автор поставленої польськими акторами п’єси «Шлюби панянські». Це не була єдина прем’єра комедіографа Фредри на сцені театру, який сьогодні називається Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. Довгі роки творчий доробок талановитого митця мав успіх на сцені графа Скарбека. У молодій сім’ї Фредрів зростало двоє дітей: син Ян Александр (1829–1891), якого близька родина називала Олесем, та дочка — Софія Цецилія Людвика (1837–1904). Ще двоє померли немовлятами: Ґустав (1830–1831) та Ян Непомуцен Генрик Яцек (нар. 1832).
Приміщення Галицького крайового сейму. Фото: kameniar.lnu.edu.ua
Сім’я Александра Фредри 1846 року переїжджає до Львова і живе на тзв. «Хорущині» (теперішній вул. Петра Чайковського). З 1861 року Александр Фредро неодноразово обирався депутатом Галицького Крайового Сейму. Також він організував Земське Кредитове Товариство та Галицьку Ощадну Касу. На теперішній вулиці Петра Дорошенка (колись ця вулиця називалася Сикстутська) — навпроти вулиці Банківської (Сиктстутської бічної), стояв дім, який належав також Фредрам. Тут у них народилась дочка Софія.
Для деяких кмітливих злочинців міжвоєнного часу шахрайствo було своєрідним мистецтвом. Вони підходили до цього свого гобі з розмахом, зі смаком і гумором. Недарма описи...
