Вже зовсім скоро, 5 травня 2018 року, у Львові відбудеться встановлення Національного Рекорду України – виготовлення найбільшого мила. Про це повідомили організатори.
«Львівська Майстерня Мила», що знаходиться за адресою: вул.Бр. Рогатинців 30 виготовить «Найбільше Мило ручної роботи в Україні вагою 60 кг».
Для виготовлення цього мила буде залучено 5 Майстрів миловаріння 2 та 3 категорії , вони використають давній карпатській рецепт варіння мила на основі меду, деревинної золи, лляної олії та трав’яного настою.
Вага мила 60 кг, для його виготовлення буде використано: 30 кг лляної олії, 11 кг соняшникової олії, 2 кг обліпихової олії, 5 кг Карпатського Меду, 3 кг суміші Карпатських трав (Липа, Календула, Ромашка), 6.5 літрів джерельної води з смт. Східниця, 2.5 літрів лужного попелового розчину.
Рекорд буде зафіксовано Експертами «Національного Реєстру Рекордів України».
Експозиція виставки мистецького проекту Ірини Сорокіної «EthnoЛялька»
У вівторок, 24 квітня 2018 року, в Львівському Палаці мистецтв розпочав роботу мистецький проект Ірини Сорокіної «EthnoЛялька». У цьогорічному фестивалі участь беруть близько 40 авторів із Дніпропетровщини, Харківщини, Полтавщини, Тернопільщини, Київщини та Львівщини.
Відкриття виставки мистецького проекту Ірини Сорокіної «EthnoЛялька»
Головною місією фестивалю, кажуть його організатори, є створення позитивного настрою для відвідувачів і поціновувачів красивого і дивовижного!
Експозиція виставки мистецького проекту Ірини Сорокіної «EthnoЛялька»
“Мистецький світ Львова настільки різноматнітний, настільки багатогранний, що навіть важко його комплексно охарактеризувати. Але однозначно, якщо б в цьому світі раптом не стало виставок “Ляльки”, напевно він став би набагато біднішим.
Орест Голубець
Я завжди кажу, що справжні художники це ті, хто не вийшли з дитинства, бо та щирість творчості може зберегтися лише тоді, коли ти залишаєшся певною мірою дитиною. “Лялька” зародилася давно і захопила мене, мабуть тому, що я теж не вийшов з дитинства. EthnoЛялька є дуже важливою, адже пов’язує нас із прадавніми часами, з чимось, що ми не можемо зрозуміти і дуже добре, що є така “Лялька”, – сказав доктор мистецтвознавства, керівник інформаційно-мистецького центру Орест Голубець на відкритті виставки.
Експозиція виставки мистецького проекту Ірини Сорокіної «EthnoЛялька»
Головними «моделями» експозиції є ляльки, виконані в різних техніках та матеріалах.
На виставці також можна ознайомитися із живописними роботами, які представили в рамках проекту «EthnoЛялька 2018» художниці Олена Жеребецька та Любов Демцю.
За словами Олени Жеребецької, на виставці представлені 25 її живописних робіт. Вони відображають ті етномотиви, які є притаманними для України.
Олена Жеребецька
“Я працюю в техніці живопису і мені було дуже приємно побачити свої роботи в такому прекрасному оточенні ляльок, в яких збережені наші традиції, якими бавилися наші бабусі та прабабусі. Свої роботи я старалася вписати в цей чарівний світ традицій, народного мистецтва”,- поділилася враженнями художниця Олена Жеребецька.
Експозиція виставки мистецького проекту Ірини Сорокіної «EthnoЛялька»
Полотна в техніці батика подала на експозицію в рамках проекту «EthnoЛялька 2018» і художник Любов Демцю. Мисткиня зазначає, що квіти, які є на її картинах, є яскравими символами багатства української землі, її різнобарв’я.
Експозиція виставки мистецького проекту Ірини Сорокіної «EthnoЛялька»
Сама ж засновник і автор мистецького проекту «EthnoЛялька» Ірина Сорокіна розповідає, що започатковано такий захід було ще в 2009 році. Відтоді майстри із різних областей України, а також з-за її меж могли представити свої оригінальні роботи, які передають всю повноту і різнобарв’я етносу.
Ірина Сорокіна
“Дуже рада бачити в наших залах багато гостей, нових і старих учасників, всіх, хто підтримує. Хочу сказати, що чим далі, тим все важче дивувати. Це уже дев’ятий рік “Лялькового світу”, ХVІІІ “EthnoЛялька” і кожного року хочеться чогось нового. Але я думаю, що нам вдається дивувати глядачів, задовільняти смаки найбільших поціновувачів. Дуже приємно , що наші учасники з року в рік підтримують Фестиваль, приймають активну участь , а ми завжди раді вітати старих та нових друзів”, – зазначила Ірина Сорокіна відкриваючи фестиваль.
Скористатися можливістю та побувати на цьому дивовижному заході відвідувачі можуть до 6 травня 2018 року.
Вже сьогодні, 27 квітня 2018 року, о 14.00 Львівській обласній бібліотеці для юнацтва відбудеться творча зустріч з письменницею Ніною Фіалко, авторкою книг книг «Небезпечна межа», (роман 2008), «Зламані жоржини» (роман 2008), «Родинні гріхи» (роман 2008), «Повертайтесь, журавлі, додому» (роман 2008) «Дві обручки» (роман 2009) та ін.
Ніна Фіалко народилася на Черкащині у родині сільських інтелігентів. Здобула фах техніка-технолога. Працювала у Тернополі в сфері громадського харчування. Обраній професії присвятила тридцять шість років життя. Зараз вийшла на заслужений відпочинок. У 2015 році стала членом ТОО Національної Спілки Письменників України.
Теми романів Ніни Фіалко є актуальними для сьогодення. Тому нині книги авторки користуються широким попитом і у неї вже є багато шанувальників. У романах: «Зламані жоржини», «Дві обручки», «Небезпечна межа», «Повертайтесь, журавлі, додому», «Родинні гріхи» та інших піднімаються суспільні та особисті проблеми. Бажання Ніни Фіалко – висловити свої думки, поділитися життєвим досвідом, духовно самовиразитися. Та особливо приваблює читача та непідробна простота, з якою вона достукується до душі кожного читача не шукаючи гучних слів чи якихось сумнівних прикрас.
Отож, запрошуємо Вас на творчу зустріч з поетесою, на якій ви зможете детальніше ознайомитись з її творчістю, задати запитання, зробити фото на пам’ять та придбати книги.
Суїцид – умисне спричинення власної смерті, часто вчинене з відчаю. Таке визначення можемо прочитати у довідниках. Як ставитися до факту самогубства та до людей, котрі вчинили замах на своє життя кожен вирішує згідно своїх морально-етичних принципів та релігійних традицій. Одначе не заперечним є те, що акти самовбиства були у всі часи. Фотографії Старого Львова уже писали про декадентські настрої на зламі ХІХ та ХХ ст. у Європі, що призвели до низки самогубств, зокрема у Львові.
Сьогодні ж ми перенесемося у Львів 30-х років ХХ ст. і дізнаємося, хто, з яких причин та як намагався накласти на себе руки. І допоможе нам в цьому періодика того часу, а саме газета “Українські вісті” за 1936 р.
“Українські вісти”, 1936 р.
Повідомлення про акти самовбиства чи замаху на своє життя містилися у рубриці “Поліційна хроніка”, що друкувалася на останній сторінці газети, поруч з фактами вбиств, залишених напризволяще дітей, грабунків, злодійства тощо. Часами повідомлення мали свою окрему назву, але в більшості випадків називалися лаконічно “Самовбиство”.
Дуже часто намагалися покінчити із життям дівчата легкої поведінки, здебільшого аби не потрапити за ґрати:
“Нехоче до тюрми
Вчора провадив поліціянт до тюрми вуличну дівчину, Феліцію Скопівну. Дівчина ніяк не хотіла з ним іти. Просила, благала, але сторож права й порядку був, як мур. Дівчина тому протяла собі на лівій руці жилєткою жили”.
“Софія Зайонц дівчина легких обичаїв намагалася вчора втруїтися на пл. Теодора, між страґанами. Самовбивчий замах виконала в стані цілковитого пянства. Її відвезли до лічниці”.
На площі св. Теодора, пер. пол. 1930 – х рр.
“Поліція спровадила вчора на комісаріят Юлію Гетнарович, дівчину легких обичаїв, за те, що викликала в місті авантюру. На комісаріяті вона зажила кілька порошків сублімату, в намірі самовбивства. Рат. Погот. перевезло її до лічниці”.
Здебільшого на самовгубство наважувалися молоді дівчата та жінки. Найперше причиною замаху на власне життя була нещаслива любов:
“Надоїло жити
Так сказала собі 35-літня служниця Евгенія Хмельник (вул. Яблоновських 35). Покинув її хлопець і тому напилася йодини. На щастя її врятували.
Приємнішу невдачну подорож на той світ хотіла мати якась молода жінка. На лоні природи, бо на Високім Замку випила собі більшу порцію денатурату. Прізвища її поки що не устійнили. Тепер вона лежить у Загальній Лічниці”.
Газета «Українські вісти». Львів, 1936 р.
Пробудження весни
Вікторія Вільман, молоденька учениця гімназії, замешкала при вул. Ясній ч.32 у Львові, закохалася в гімназиста 8 кляси. Між закоханою парою пройшло до якихсь непорозумінь, наслідком чого ця учениця скочила вчора з 2 поверху на вулицю, бажаючи, видно, умерти.
Але вона не вмерла, тільки зломила собі ліву руку, міцно потовклась на цілому тілі й тепер лежить у лічниці.
“Два випадки намаганого самовбивства
Анна Рачинська, хоч має тільки 23 роки, а вже втомилася життям і вчора, скрившись при вул. Збіжевій 1 випила сільний квас, щоби вмерти. Лікарі взяли її до львівської лічниці, переполокали шлунок квасним молоком і Рачинська тішиться, що живе та каже, що більше не буде пробувати труїтись, бо від того дуже болить в шлунку.
Таксамо Софія Суликівна, 19 літня панна з вул. Берестейської Унії хотіла отруїтись, але її урятували”.
Газета «Українські вісти». Львів, 1936 р.
Бували випадки і подвійного самогубства:
Два трупи в авті під Куликовом
Вчора до львівської поліції зголосився Віктор Міллєр, (Львів, вул. Богуславского 6) і заявив, що його наречена, Марія Мільчко виїхала автом з його братом Андрієм в напрямі Кульпаркова, і там правдоподібно, обидвоє заподіяли собі смерть. Здогад був правдивий, бо за хвилину поліція в Куликові зателєфонувала, що на шляху Львів-Куликів стоїть авто, в якім є труп Марії Мільчко, а Андрій Міллєр умирає. Міллєр за пару хвилин помер.
Виявилось, що Марія Мільчко, хоч і була нареченою Віктора Міллєра, потайки кохала його старшого брата Андрія. Андрій був жонатий, мав дитину, і це було на перешкоді закоханим, тому вони після численних непорозумінь з родиною і жінкою Андрія, рішили отруїтись в авті, що і сталось. День перед самовбивством, М.М. говорила з товаришками, що скоро помре, і відїзджаючи автом до Куликова пращалась з родиною зі сльозами в очах.
Вулиця Казимирівська. Поштівка початку XX ст.
“І в наші часи бувають закохані
Фрацішок Петрас із вул. Городецької ч. 131 і Казя Козик із Браєрівськсї 8, любились хоч вона мала 38 літ, а він тільки 28. На дорозі до подружнього щастя тієї закоханої пари стояли різні перешкоди матеріяльного характеру та родичі панни Казі, тому Казя пішла вчора з нареченим до ресторану Новака при вул. Казимирівській, і там обидвоє зїли “когутиків”, але не таких когутиків, які можна їсти печені і потовстіти від них, тільки таких “когутиків” з аптики, якиим можна отруїтись (ред. – таблетки від головного болю). Та Рятункове поготівля відвезло закохану пару до шпиталю, де панна Казя і Францішок дістали по літрі квасного молока, рицину, після чого їм випомпували шлунки, тому є наія, що і Казя і Францішок будуть жити і навіть поженяться”.
Більше про трагедії на любовному грунті читайте тут.
Та не завжди причиною самогубства ставали романтичні почуття, а ще нужда і безвихідь:
“Молода жінка під колесами поїзду
Якась молода, вродлива, моде 25-літна жінка, в селянськім убранні скочила вчора на товаровій станції у Львові під поїзд. Колеса поїзду відрубали їй голову і поломили руки Досі не вдалось вияснити, що це за жінка, і чому так скоро зненавиділа світ і людей.
Слідство усталило, що жінка, яка вчора згинула під Львовом під колесами поїзду називається Анна Білоус, має 23 роки і родилась в Малишковицях. Вона служила в жидів, терпіла нужду й скінчила життя самовбивством”.
Товарна станція і зруйнований Чернівецький вокзал
“Жінка кинулась з дитиною до води
Вчора вполудне ті мешанкці Львова, які мешкають при кінці вулиці “Львовських Дзєці”, були свідками несамовитої події. Катерина Плацида, 49 літня жінка, безробітна, прийшла з 4-літньою дитиною на беріг ставу, якийсь час походила на поберезі, поцілувала синка, потім разом з цією дитиною скочила до ставу, щоби втопитися. Люди витягнули нещасливу жінку й дитину з води, але хто дасть її і синові шматок хліба і теплий кут та працю?”
Але траплялися і випадки самогуства вчинені чоловіками, щоправда здебільшого причиною їх ставали матеріальна скрута чи трафунки на службі або в родині:
“Самовбивство жовніра
В лісі оподалік Лисенич знашли вчора тіло жовніра, що вмер самовбивчою смертю, саме від револьверового пострілу. Слідство виявило, що денат, це 33-літній рядовик Франц Яблоновські, телєфоніст одного з львівських полків. Причина самовбивства: хатні неполадки”.
Вулиця Різницька ( нині вул. С. Наливайка ), фрагмент поштівки, до 1914 року
“Самовбивство в готелі
В середу вечором до готелю “Контіненталь” при вул. Різницькій ч. 7, прийшов якийсь Марк Кернер, літ 26 і зажадав кімнати. Коли вчора рано не давав ніяких признак життя, служба виважила двері кімнати й застала Кернера, що лежав на ліжку в непритомному стані. Візваний лікар рят. погот. ствердив що Кернер зажив дві постильки альональо, насонного засобу. Завдяки заходам лікаря стан хворого покращав. Поліція ствердила, що Кернер це син ювеліра, який має склеп у “Марійській Галєрії”. До самовбивчого замаху штовхнуло його непорозуміння з батьком на фінансовому тлі”.
“Траґедія доброго сина
Генрик Трубе з вул. Городецької 43 був дентистичним практикантом при вул. Казимира 33 . Він мав хвору матір, щзо жила в нужді, якій хотів помогти, але сам заробляв так мало, що ледве міг вижити. Довідавшись, що його мати голодує, Генрик Трубе з розпуки отруївся, але його врятували”.
Парк Кілінського (Стрийський), 1911 р. (з колекції Софії Легін)
“80-літній самовбивник
В Стрийськім парку, повісився якийсь 80-літній старик. При ньому не знайшли ніяких особистих документів, окрім пращального листа, в якім вияснює, що відбирає собі життя по причині безвихідної нужди. Прізвища дената — не устійнено”.
“Повісився урядовець
Криштоф Домарадські, залізничий урядовець, замешканий у Львові при вул. Сапіги ч. 65 під впливом різних службових і родинних прикростей, попав у такий нервовий розстрій, що замкнувся в своїй кімнаті й повісився на власних шлийках.
Поліція виважила двері й найшла Домарадського вже мертвим. Самовбивник лишив жінку й дитину на ласку долі.”
Вулиця Льва Сапєги (сучасна С. Бандери) на листівці, 1916 рік.
“Ґімназист самовбивник
Адам Стаськевич , 16-літній ґімназист, син б.начальника стації замешкалий в Кривчицях під Львовом, дістав у ґімназії злу ноту з поступів у науці. Молодий хлопчина так узяв собі це до серця, що пішов у кущі при вул. Бічна Пасічна й там застрілився. Люди переходили Пасічною вул., найшли труп ґімназиста та повідомили про те ййого родиіч”.
Нерідко самовбивцями ставали люди, котрі мали проблеми із психічним чи фізичним здоров‘ям та не могли більше терпіти свої страждання:
“Самовбивство божевільного
В реальності при вул. Городецькій 69, знайшли тіло старшого, невідомого прізвища мужчини. Льокатори подають, що це умохворий кравець, який мабуть отруївся. Дільницевий лікар поручив відставити тіло дената до Інст. Суд. Медицини”.
Винники, початок ХХ ст.
“Траґедія каліки
Мин. тижня трапився у Винниках випадок самовбивства. Оце 17-літня дівчина Францішка Болдівна, кравчиня, перетяла собі жилєткою на руках жили. Випадок трапився під час неприявності батьків у хаті. Як причину самовбивства подають те, що Болдівна, як каліка (горбата), дуже терпіла морально. Денатку у важкому стані відвезли до лічниці”.
Найчастіше самогубці різали собі вени, або труїлися, найчастіше випивали йодину (розчин йоду в спирті).
“Вперта самовбивниця
30-літня Зофія Фершляйсер вже кількакратно нагамагалася виконати самовбивство. Вчора рано перетяла собі, в намірі самовбивства жили на руках. Рят. Погот. заосмотрило їй рани. Після того вона пішла на Ринок 11 і там випила йодину. Рят. Погот. перевезло її до лічниці”.
“Пробував умерти
Михайло Клімчак, 31-літній робітник з вул. Барської ч. 4 у Львові, купив собі гарну жилєтку “Льотос” і замісць гарненько підголити собі бороду, щоби подобатись дівчатам, Клімчак підрізав собі жили, щоби вмерти. Але він не вмер, тільки полежав день у шпиталі й тепер стидається свого хвилевого песимізму”.
Газета «Українські вісти». Львів, 1936 р.
“Родинні непорозуміння довели Самуеля Фрідмана, зам. в Голоску Великім до самовбивства. Деперат випив більшу кількість йодини. В тяжкому стані йогоперевезли до лічниці”.
“Самовбивство на цвинтарі
Вчора пополудні, Стефанія Олеськів служниця, намагалася покінчити з життям. В тій ціли пішла на Личаківський цвинтар і тут в затишші гробів, випила більшу кількість йодини. Але всеж таки знайлися люди, що її запримітили й відставили до лічниці. Дівчина не хоче подати причини замаху на своє життя”.
“Вчора вночі Анна Мональчик, літ 42, зам. Пєрацкого 44, випила в намірі самовбивства фосфорову мішанку. Причина самовбивства невідома. Десператку перевезли долічниці.”
Пляшечка для йодини
“Не хотіла жити
Павліна Пйотровська, маючи заледве тридцять два роки, прийшла до сумного переконання, що має досить життя і його розкошів, тому випила якусь отрую і хотіла вмерти. Але добрі люди завважали це і в пору урятували панну Павліну й обіцяли що як буде жити, то заопікуються нею в горю. Все це діялось на вул. Личаківській ч. 190”
Це далеко не всі повідомлення про самогуства, що містилися у підшивці “Українських вістей” за 1936 р., але вони свідчать про те, що причини цього акту здебільшого тіж, що і сьогодні. І, звичайно, радує те, що більшість повідомлень закінчуються словами про порятунок самовбиць.
22 травня 2018 року о 16.00 , на другому поверсі у вестибюлі культурно-мистецького центру “Львівський Палац мистецтв” (вул. Коперника, 17) відбудеться відкриття благодійної виставки “Віршовані Картини”.
Автори виставки: поет Сліпецький Юліан і художниця Богоніс Оксана за участі БФ “Сестри Даліли”.
Незвичність проекту полягає у поєднанні живопису та віршів, які наноситься на додаткове полотно картини. В такий спосіб – це буде повноцінна картина з віршами на полотні.
На виставці буде представлено 22 картини. В тему виставки включено картини з серій «Ангели», «Жінки», «Підсвідомість». Кожне полотно – демонструє світ глибинних почуттів очищених від ілюзорних матеріальних форм. Усі вони – намальовані олійними фарбами з використанням техніки малювання пальців і долонь.
Постер благодійної виставки “Віршовані Картини”
Також, планується доповнити виставку восьмою збіркою віршів Юліана Сліпецького з фотографіями картин, за сприяння друкарні Західно Український Консалтинг Центр. Для тексту створюються окремі підрамники і натягується полотно вже з надрукованими текстами.
Найважливіше – основна частина коштів з продажу збірки буде передано на благодійність у ЛМБФ «Сестри Даліли» для допомоги дітям і дорослим із легеневою гіпертензією (захворювання легень ,що призводить до серцево-судинної недостатності, а при не своєчасному лікуванні до потреби у трансплантації або ж смерті). Один місяць лікування коштує від 40000 до 12000 грн..
Команда талановитих митців раді запросити Вас на незвичайну художню виставку-презентацію «Віршовані Картини» на тему «Відчуття підсвідомості».
Експозицію виставки можна буде оглянути в приміщенні культурно-мистецького центру “Львівський Палац мистецтв” (вул. Коперника, 17) до 31 травня з 11.00 по 18.00.
Улюблені фільми запам’ятовуються надовго не лише через сюжети, а й через музику. 25 квітня Львів захопило музичне фентезі від Lords of the Sound. Одразу після гастролей у Чехії, Литві, Латвії та Білорусі оркестр виступив на сцені Державному академічному театрі ім. Марії Заньковецької.
Lords of the Sound
Концертна програма — різні кінематографічні та ігрові проекти, об’єднані тематичною назвою MUSIC IS COMING.
Сказати, що виступ сильний — не сказати нічого! Музика не просто заполонювала, а переносила у фантастичний світ.
Lords of the Sound
Lords of the Sound зіграв саундтреки з культових кінострічок: „Гра Престолів“, „Вікінги“, „Аватар“, „Володар Кілець“ та багатьох інших культових фільмів і популярних комп’ютерних ігор — Skyrim, World of Warcraft, Assassin’s Creed, Mortal Kombat, The Witcher, League of Legends.
Lords of the Sound
Lords of the Sound демонструють нову якість музики та інше уявлення про симфонічний оркестр. Таланти музикантів вражають Україну і світ. Їхні музичні програми цікавлять і молодь, яка шукає щось незвичне і покоління, яке любить класичні твори.
У концерті взялиучасть музиканти оркестру Lords of the Sound (диригент: Віталій Саражинський), хорова капела Academia та соліст — володар унікального Ярослав Радіоненко.
11 травня популярні актори, улюбленці із серіалу «Школа» вирушать на фан-зустріч до Львова у рамках всеукраїнського туру.
Фанати матимуть змогу зустрітися, особисто поспілкуватися, зробити селфі, взяти участь в інтерактивних конкурсах та взяти автограф у виконавиці ролі вчительки економіки Яніни Андреєвої, популярної блогерки Лізи Василенко, улюбленця дівчат Олександра Петренка, півфіналістки Голосу країни-8 Анни Трінчер та юної акторки Карини Чернявської.
Частину коштів від продажу квитків буде перераховано до благодійного фонду 1+1 Медіа Ти не один на реалізацію ініціатив проекту Наталії Мосейчук «Право на освіту».
11 травня – Львів, КЦ ім. Довженка,18.00 год! Квитки у касі КЦ ім. Довженка або онлайн тут.
Брати Шептицькі навчаються у Кракові. 1 вересня 1882 року Казимир Шептицький також розпочинає науку в гімназії св. Анни. Нині це загальноосвітній ліцей ім. Бартоломея Новодворського за адресою: пл. На Гроблях 9. В архівах збереглись щорічні звіти шкільної дирекції під назвою «Sprawozdania szkolne Gimnazjum św. Anny / Nowodworskiego w Krakowie», які є цінним джерелом інформації про Казимира Шептицького.
Шептицькі під час навчання (у гімназії № 5 імені св. Анни та з 1883 року в гімназії № 3 імені Яна ІІІ Собеського) проживали на третьому поверсі у палаці Водзіцьких — дім на вул. Святого Івана Хрестителя, 11 у Кракові. Будинок зберігся.
Подвірря гімназії Святої Анни, де вчився Казимир Шептицький.
Найменший серед братів, Казьо одразу був зарахований у четвертий клас. У шостому класі гімназії навчався старший брат Станіслав, а у восьмому — Роман. Гімназія була особливим закладом: серед її учнів та випускників — представники видатних польських родів, нащадки відомих осіб та просто здібні діти. Однокласниками Казя були такі згодом знамениті особи, як Станіслав Естрайхер (1869–1939) — видатний бібліограф, історик і один з ректорів Ягеллонського Університету; Юзеф Мегоффер (1869–1946) — видатний художник і вітражист, один зі значущих діячів епохи в історії культури польського народу, відомого під назвою Молода Польща; Станіслав Виспянський (1869–1907) — один із славетних художників не лише Польщі, але і тогочасної Європи; Войцех Шукевич (1867–1944) — публіцист та перекладач, громадський і політичний діяч; Казимир Скроховський (1870–1946) — випускник Інженерного факультету Військової технічної академії у Відні, а також приятель зі студентських часів Станіслава Шептицького (у міжвоєнний період Юзеф Пілсудський призначив Скороховського інспектором праці Міністерства праці і соціального захисту); Станіслав Врублевський (1868–1938) — пізніший голова Польської Академії Знань, політик та науковець.
Попри те, що Казимир долучився до науки, а більшість гімназистів вчилися тут від першого класу, він демонструє блискучі знання та закінчує четвертий клас з відзнакою і третім місцем у загальному рейтингу. Слід зазначити, що брат Роман навчальний рік 1882/1883 закінчує з шостим результатом у класі, а Станіслав — з восьмим.
Будівлі краківських гімназій у XVII-му столітті.
Згаданий вже Станіслав Естерайхер пізніше напише спогади про учнівські роки, які присвятить пам’яті художника Виспянського. Серед них знаходимо згадку і про Казимира Шептицького. Коротко також передамо його опис класу:
«Наше учнівське гроно щупліло з кожним роком, оскільки не всі могли знести залізну (хоч і в рукавицях) руку Кранза [вчитель — І. М.]. До І-го гімназійного класу увійшло нас 200, поділених на 4 відділи — до матури сіло нас ледве 30. Багато «repetowalo» [залишилось у цьому класі на наступний рік — І. М.], іншу перейшли до інших шкіл, або відмовились від навчання. Багато померло, оскільки не вміли лікувати сухоти (як, на приклад, великих сподівань мій приятель Адам Повідай). Зате між тими, які спільно перебули всю вищу гімназію, виробилась тісна гармонія (…)
Список учнів класу, в якому навчався Казимир Шептицький. Джерело: «Sprawozdania szkolne Gimnazjum św. Anny / Nowodworskiego w Krakowie». — 1883 р. — С. 61.
(…) Казимир Шептицький, брат пізнішого митрополита Романа, веселий, вічно зі сміхом хлопчина — хто ж тоді міг подумати, що цей веселий і усміхнений студентик закриється на все життя у василіанській келії [насправді, у студитській — І. М.] і віддасться виключно праці для Церкви на Русі. Щоправда, вже у гімназії багато роздумував над трагедією польсько-руських стосунків і часом нам звірявся з того»
[Stanisław Esteraicher, Lata szkolne Stanisława Wyspiańskiego // «Przegląd Współczesny». — рік ХІ — XLIII (листопад–грудень 1932). — С. 301–302]
Особливим для Казимира рік 1882 був ще з однієї причини: померла бабуся Софія Фредрова.
Повідомлення преси про смерть Софії графині Фредро.
15 травня 1882 року у Прилбичі з’їхалась вся родина, щоб відсвяткувати іменини бабусі. Про це Казимир згадує у цитованому вище листі, повідомляючи, що, крім бабусі, іменини святкували ще три Софії: мама Софія та тітка Софія з дочкою Софією. Софія Фредрова вже рік як була прикута до ліжка і самостійно не ходила, «мала 82 роки і вишивала орнати і стули» [Fredro i fredrusie / Bogdan Zakrzewski. — Wrocław, 1974. — C. 397]. 10 жовтня цього ж року Казимир отримав від неї листа, в якому був срібний медалик «з емальованим гербом Хреста, серця та якоря» [Листи Софії Шептицької. — Т. ІІІ. — С. 63]. Останні її слова до внука Казимира були такі:
«Посилаю Тобі, мій Казю, медалик, який повинен би був дістати, як і Твої брати, коли вперше вилетів із гнізда — але я спізнилась, оскільки мусила послати його на модель для Леося [наймолодшого брата Леона — І. М.], до Відня. Отож посилаю його Тобі сьогодні, просячи Бога, щоб Тебе натхнув своєю ласкою, щоб Ти зрозумів і оцінив важливість трьох слів (їх вигравірувано всередині медалика), які вам усім даю як гасло і правило життя. Релігія підносить людину, ушляхетнює її, без неї стаєш ледве чи не твариною. Старайся зрозуміти, що Праця дає, а чим Чистота нагороджує у житті й у смерті.
Софія з Яблоновських графиня Фредро — бабуся братів Шептицьких. Портрет авторства дочки Софії графині Шептицької.
Дай Тобі Бог добру пам’ять і здібність до науки, дякуй Господові Твоєму, але й не гордися цим, бо лише вжиті на славу Бога й користь ближнього ті якості мають цінність, інакше є порожньою блискіткою. Молися, працюй, остерігайся спокуси у важливих і дрібних випадках, а Бог Тебе напевно не залишить, для чого благословляю Тебе у своїй старості й зичу — бабця, яка пережила важкі випробування — Бог і спокій із всіма вами» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 24].
Померла бабуся Софія 1 листопада о «3/4 на 6-ту» після сімнадцяти днів конання в день всіх Святих, коли латинська Церква починає вечірню перед поминками за померлих. За заповітом, її серце було вмуроване у стіну каплиці роду Шептицьких у Прилбичах. На похоронах 6-го листопада була вся родина. Казимир Шептицький в коментарях до маминих листів пізніше так напише:
«В тій капличці залишилось її серце: «Серце Софії Фредрової з Вами за життя і після смерті» — як звучить напис на урні, яку ще за життя була замовила, а яка є вмурованою у стіну прилбицької каплиці. Для молодшого покоління символ і виразний знак любові, якою це серце для нас всіх било. Тіло коханої Бабусі ми відпровадили у понурий листопадовий день до Рудок, до родинного гробів ця Фредрів, нині вже єдиного в тамтих краях місця, де можемо ще чутись до нині між «своїми», в себе» [Fredro i fredrusie / Bogdan Zakrzewski. — Wrocław, 1974. — C. 397].
Каплиця-усипальниця родини Шептицьких де було вмуровано в стіну серце Софії з Яблоновських графині Фредро.
Після похорону Казимир повертається у Краків, щоб продовжити навчання. 17 листопада йому виповнюється 13 років. У листі від 23 листопада 1882 року мама Софія Шептицька напише:
«Моя дорога дитино. Як довго я з Тобою не розмовляла! Минули Твої уродини, 14 рік. Ти розпочав майже останній етап свого дитинства, мій любий, і я лише в моєму серці Тебе обняла, благословила, молила бути вірним Богові, Твоєму обов’язку!! Ах, любий, любий, життя таке важке, Ти мусиш озброїти душу чистотою, послушністю, вірою, терпеливістю, мудрістю, яка походить від Бога, силою, яка походить від розп’ятого Бога! А Твоє серце мусиш озброїти великою любов’ю, як вчить Він любови, а розум знаннями, які доказують, що знання Бога й самого себе випереджують усі інші знання, які закривають і барикадують працями великих добрий і гарний вхід, який лінивство й бездіяльність так широко відкривають всякого роду злу. Ось, що треба робити, дитино моя, ось що я хотіла би викарбувати моїм благословенням, яке даю Тобі сьогодні, оскільки не дала Тобі його 17-го цього місяця. Уся тремтіла від моєї любови, вся сяяла від безсмертного життя Христа у Твоїй душі, у Твоєму розумі, у Твоєму серці. Хай вказується тобі шлях через пам’ять всього того, що я Тобі посилаю, як побажання у році, коли закінчується Твоє дитинство, яким починається Твоя юність. Ти маєш добре розуміти це, мій найдорожчий Калю…» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 27].
У суботу 28 квітня кав’ярня-галерея «Штука» (вул. Котлярська, 8 ) запрошує на першу із циклу зустрічей з поетом, дисидентом, громадським діячем і літературознавцем Ігорем Калинцем. Музичним доповненням вечора стане виступ Михайла Мануляка – композитора і засновника ВІА «Ватра». Початок о 18:00, вхід вільний.
Під час зустрічі почуємо особисту історію про інтелектуальний спротив радянській владі у Львові в 1960-их роках та переглянемо біографічний фільм про поета.
Афіша зустрічі з Ігорем Калинцем “Пробуджена муза”
«Пробуджена муза» – перша частина поетичної творчості Ігоря Калинця, створена до ув’язнення в 1972 році. Була офіційно видана щойно 1991 року у Варшаві.
Модеруватиме зустріч Роман Метельський, засновник проекту «Фотографії старого Львова».
Два дні у Львові минули під знаком геніальності видатного львів’янина, польського поета, афориста Станіслава Єжи де Туша-Леца (літературне ім’я Станіслав Єжи Лец).
У суботу, 21 квітня, в Палаці Потоцьких відбулося обговорення міжнародному проекту „ЛЕЦ. XX століття“. Ця зустріч була особлива з багатьох причин. Звичайно, найважливіше, це те, що обговорювали творчість генія. Та важливими були й ті, хто обговорював. Найперше — це сини письменника Томаш і Ян. А також автор проекту „ЛЕЦ. ХХ століття“ російський дисидент, письменник і та правозахисник Віктор Шендерович, відомий польський журналіст, видавець, громадський і політичний діяч Адам Міхнік, український історик та перекладач Андрій Павлишин.
У межах зустрічі обговорили й нове видання збірки афоризмів Станіслава Єжи Леца „Незачесані думки“, яке вийде трьома мовами — українською, російською та польською. Принагідно видадуть і німецькою мовою. Ці геніальні думки називають літописом ХХ ст. До книги увійшло понад дві сотні світлин та ще шістдесят афоризмів, які раніше ніде не публікували — їх надав син письменника.
Ця зустріч була своєрідним ретроспективним зануренням у життя письменника. Сини ділилися спогадами про батька. Говорили зокрема й про те, що батьків геній з одного боку окрилював, а з іншого тиснув і не давав розвивати власні творчі здібності, бо завжди рівнялися на тата.
Відкриття меморіальної таблиці Станіславу Єжи Лецу у Львові
В неділю, 22 квітня, відкрили меморіальну таблицю, встановлену на будівлі, де у 1920-1934 і 1939-1941 роках мешкав — вул. Словацького,6. На таблиці вміщене фото, текст українською й англійською мовами, і один із його найцікавіших афоризмів.
— Це неймовірно, що ми вшановуємо пам’ять великого польського письменника, мислителя, філософа в українському Львові з ініціативи знаного, відомого приятеля України Віктора Шендеровича. У різний спосіб можна було відповідати на виклики тоталітарних ідеологій та режимів. Станіслав Лец відповідав через прийняття постави іронічного спостерігача, скептика, критика. Думаю, що ця урочистість тут, у Львові, це не тільки символ великого повернення Леца і його творчості, але й символ посмертної перемоги — Лец переміг, на противагу тим усім, хто отруював його життя, — наголосив Адам Міхнік.
Відкриття меморіальної таблиці Станіславу Єжи Лецу у Львові
Томаш Лец подякував Львову, що так швидко і в добрій атмосфері, без дискусій, важких тем, в толерантності до усіх народів та мов реалізували цей проект.
— Батько відчував себе більше поетом, аніж афористом. Саме в цьому будинку він створив перші свої вірші. Він був дуже дружній до людей, не мав ворогів, окрім одного — тих, хто використовує слова у фальшивих цілях. Важливо, що ми тут разом можемо показати — ці слова можуть бути у потрібному місці, тоді будемо вірні Лецові, – розповів Томаш Лец.
Відкриття меморіальної таблиці Станіславу Єжи Лецу у Львові
Віктор Шендерович наголосив, що для нього цей день надзвичайно важливий. Бо переконаний, що його, як людину, як діяча сформували саме думки Леца.
— Якщо говорити про літературних родичів, то Лец — один із тих, хто створив моє розуміння інтелектуального гумору. Тож коли кілька років тому я приїхав до Львова і побачив, що тут нема меморіальної дошки, то з’явилася ідея — альбом із поглядом на ХХ століття через афоризми Леца. Саме тоді й визріла думка, що він має бути чотирма мовами. Бо Львів — центр Європи і в ХХ столітті це місто сім разів змінювало громадянство. Лец — львів’янин, син єврейки і австрійського графа, писав польською, але був людиною світу. Тому саме у Львові мала відбутись презентація цього альбому. Моя мрія збулась, — акцентував ініціатор проекту „ЛЕЦ. XX століття“ Віктор Шендерович.
Довідка
Станіслав Єжи де Туш-Лец народився у Львові у 1909 році, помер у Варшаві в 1966 році. Навчався у Львівському університеті, тут дебютував поезіями, співпрацював у різних довоєнних часописах. Упродовж 1947-1966 років створив близько 5 тис. філософських парадоксів-афоризмів, об’єднаних загальною назвою «Незачесані думки», частково перекладені українською ще за життя поета його приятелем Ігорем Костецьким і опубліковані в журналі української діаспори «Сучасність». Афоризми Станіслава Єжи Леца вважаються у сучасній Європі класичними зразками жанру, публікуються щороку багатотисячними накладами.
Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові
У п’ятницю, 27 квітня 2018 р. о 16:00 Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові та Комісія тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ запрошують усіх охочих до Львівської вілли Грушевських (вул. І. Франка, 154).
Оксана Суховерська в руханковому строї товариства «Сокіл-Батько». 1910-ті роки. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
У цей день в рамках проекту “Музейні посиденьки за горнятком гербатки” відбудеться лекція Роксолани Гавалюк та Андрія Сови “Невідома історія Оксани Суховерської”.
Учасники заходу зможуть ознайомитися з малознаними сторінками руханкового та спортового минулого Львова та Галичини; взаєминами Оксани Суховерської з “Батьком українського тіловиховання” Іваном Боберським, синами Івана Франка – Петром, Тарасом і Андрієм, професором тіловиховання Степаном Гайдучком, географом та громадською діячкою Оленою Степанів та іншими знаними постатями ХХ століття.
Членкині Спортового клубу українських дівчат та ІІ-го пластового куреня ім. М. Борецької при гімназії сестер Василіянок у Львові. Сидять: зліва – учениця Івана Боберського, учителька фізичного виховання Оксана Суховерська, справа – шкільний лікар Ірина Лежогубська. Львів, кінець 1920-х років. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
Оксана Суховерська (8.04.1891 р., село Зашків Золочівського р-ну Львівської обл. – 13.01.1977 р., Львів) – педагог, громадська та культурно-просвітня діячка, провідний фахівець тіловиховання, автор теоретико-методичних праць присвячених різним аспектам тіловиховання, руханки і ритміки для жінок («Рухові забави й гри з мелодіями й примівками», «Роля жінки у фізичному вихованні», «Ритміка» у 2-х томах та ін.); одна з організаторок і активних діячок руханкових і спортивних товариств («Сокіл-Батько», «Пласт», «Жіночий український спортовий кружок»), керівник першої в Галичині школи ритмопластики; організаторка щорічних виступів молоді на площі «Сокола-Батька»; учениця і послідовниця професора Івана Боберського.
А тих, хто у цей день завітає до музею очікує невеликий сюрприз)))
Продовжуємо спробу дивитися на світ очима львівського підкоморія Войцеха М’ясковського. Отож, побачивши місто імператора Констянтина та центр східного християнства, наш герой та його делегація поверталися додому. У майбутньому їх чекатимуть нові випробовування та небезпека, їх держава буде на межі розвалу і в повітрі буде тхнути не те що смаленим, а мертвизною й смертю. Але поки все відносно спокійно і мандрівники тихенько повертаються після виконаного завдання. Вони тріумфатори, бо багато досягнули – про мир домовились, бранців з полону визволили і навіть досі залишаються живими. Але дорога додому також не діамантами встелена, а в голові, наче мухи, роїлись надокучливі думки. Про що саме думали подорожні і що їм загрожувало – читаємо нижче.
Константин (мозаїка у Св. Софії). Фото з https://uk.wikipedia.org
Як ми пам’ятаємо з попередньої частини, попри теплий прийом і вдалі дипломатичні перемовини, польську делегацію з Константинополя (Стамбула) попросили – надто багатьох невільників вони визволили, а тим самим позбавили багатьох благ турецьких вельмож. І мабуть таки дійсно кількість та склад визволених виглядали вражаюче, бо в звіті М’ясковського зазначалось, що усі дуже дивувалися, коли бачили, що з батьками та родичами відпустили навіть малих дітей, які народилися у Константинополі. Дуже сумнівно, що М’ясковський і ко аж такі лицемірні і робили би собі піар на такому питанні.
Гравюра Г. Якутовича для збірки творів М. Пригари. Фото з https://mala.storinka.org
Усіх колишніх невільників посадили на човни і відправили додому. Посли ж поїхали окремо і в дорогу їх ніби сам цезар (тобто султан) проводжав. Як зазначено в тексті, виїжджали польські посли з “тої столиці бусурманської” Адріанопольською дорогою. Вона, на думку автора джерела, довша і краща, що давало нагоду забути про обов’язки, перетворитись у “туристів” і ще раз подивитися місто.
Харисійські (Адріанопольські) ворота. Фото з http://www.wikiwand.com
З Константинополя додому делегація добиралась довго і важко. Як зазначено у тексті опису М’ясковського, голодували і по кілька днів не їли. При цьому, ще й йшли сухою і випаленою сонцем землею. Ні трави, ні води, ні рік на своєму шляху не бачили. Великий посол описує, як одного дня його запросили до намету одного з місцевих правителів, де прямо на землі, на брудній шкірі, подали понад десять страв. Жодна зі страв, на відміну від представників приймаючої сторони, йому до рота не лізла.
Запорожці на чайках нападають на турецькі галери. Фото зhttps://uk.wikipedia.org
Описує М’ясковський і одну неприємну для нього історію – як напередодні, на одне з місцевих поселень, напали шість човнів запорозьких козаків. Тепер паша зганяв увесь місцевий люд, аби показати, у тому числі польському послові, який саме проїжджав його володіння, що може дати відсіч ворогові. Ви лише уявіть собі, що в той час думав М’ясковський. Ще вчора він переконував візира, що козаки на прив’язі, а король Речі Посполитої – друг султана, а вже сьогодні запорожці пустошать узбережжя турецьких володінь.
Паша (Мухаммед Алі-паша). Фото з https://uk.wikipedia.org
Треба визнати, що М’ясковський дуже цікавий та колоритний оповідач і це простежується у кількох моментах. Зокрема, коли описує як його приймав один місцевий паша. Оцінюючи військо останнього, польський посол вказав, що лише кілька воїнів можуть зрівнятися з козаками, а все інше – це мотлох. М’ясковський відзначив, що намет місцевого паші кращий і вишуканіший ніж у візира, натомість сам паша мінливий і дурний. Говорили вони про війська, козаків і прикордонні фортеці.
Сутичка з татарами. Фото з https://uk.wikipedia.org
Дорога – штука складна. Послам короля Речі Посполитої також було непросто. Як зазначає М’ясковський, якось вийшло проти них 400 чоловік турків. Між противниками було й кілька обмундированих воїнів, а далі, за висловом автора реляції, “мотлох”, “хлопці такі, що як мій хлопець”. Сумніваюсь, що стоячи у полі, перед ворогом, М’ясковський так само думав, але у тексті написав, що 100 польських воїнів цей молох могли би у ніщо перевернути – бо на головах у них чалма, а якщо голову зняти, то ті хлопи утричі зменшилися би. Може тому М’ясковський так все описав, що до битви не дійшло – його відвели до місцевого паші, вони переговорили і на тому все закінчилося. По останньому польський посол також “пройшовся” і сказав, що у того комплекція, яка більше пасує Венері, аніж Марсу.
Кабанель А. Народження Венери, 1863. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ще один перл Войцех М’ясковський видав у напрямку Василія Лупу, молдовського господаря. Сутичка між ними трапилася, коли польські посли їхали до Константинополя, що було описано в першій частині цієї історії. Дорогою додому М’ясковський наперед відрядив до господаря делегацію і просив, аби його прийняли інакше, ніж першого разу. Василій Лупу знову ж проігнорував комунікацію з польською делегацією і удостоївся просто таки шедевральної характеристики від М’ясковського: “не хоче господар з курника вилазити”.
Василій Лупу на стіні Атенеума у Бухаресті. Фото https://uk.wikipedia.org
Свою мандрівку до Константинополя і повернення додому Войцех М’ясковський підсумував ще однією “соковитою” фразою: “хвала Богу, живий і здоровий вийшов з Ясс і перейшов Прут та Дністер до Кам’янця”. У першу неділю, після повернення на територію Речі Посполитої, великий посол одразу ж пішов до костелу, де подякував Богу, що все так щасливо склалося. Вже згодом прозвітував королю – подав перелік із 210 викуплених, а також детальніше розповів про умови миру з новим правителем Османської імперії – султаном Ібрагімом.
Султан Ібрагім. Фото з https://viraluck.com
Якби Войцех М’ясковський жив у наш час, то напевне виклав би гнівний пост у мережі фейсбук, звернений до перекладачів. У свій же час єдине, на що він спромігся – це критикувати останніх у своїй реляції. Таким чином, посол притримувався думки, що міг би зробити значно більше, але на заваді стали саме перекладачі. Їх, відповідного рівня, він не мав при собі – бо перекладачів “поганських мов” у Речі Посполитій – дефект. Іноземці ж перекладати для нього не хотіли, навіть коли обіцяв заплатити. Відповідали, що він поїде, а їх повісять за першої оказії.
Зображення одного з великих візирів Османської імперії XVI століття. Фото з https://upload.wikimedia.org
Особливо цікаво читати у тексті М’ясковського оповіді на кшталт тієї, яка буде наведена нижче – де посол не приховує власних поразок і невдач. Так, попереджаючи короля і двір, що татари не завжди слухають турків і діють самовільно, він передав свою розмову з візиром з цього приводу. Зокрема, свою погрозу, що якщо татари і далі будуть так себе поводити і нападати, то король з військом піде на Крим, забере усіх в’язнів і витне татар. На цю погрозу візир відповів дуже впевнено і спокійно – що поляки не мають такої сили. Аби йти на Крим – треба мати 200 тисяч надійного війська. Інакше там немає чого робити. Складно собі уявити, як такі слова мав би сприйняти король, але це тема для зовсім іншої історії.
Король Владислав IV Ваза. Фото з https://uk.wikipedia.org
У пригодах Войцеха М’ясковського, львівського підкоморія і посла короля Речі Посполитої, після цього можна поставити три крапки …
Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – XVII ст. / Наталя Яковенко. – Київ: Критика, 2002. – С. 58, 219.
Relacya legacyi p. Miaskowskiego, podkomorzego Lwow do Ibraima I Amuratha Cesarzów Ottomańskich. Roku 1641 // Zbiór pamiętników o dawnej Polszcze. – W Lipsku: Drukiem Breitkopfa I Haertela, 1840. – T. V. – С. 48 – 54.
Вже зовсім скоро, а саме 21 травня 201 року, о 17.00 та 20.00 в приміщенні Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької справжні поціновувачі зможуть насолодитися новою програмою «THE BEST WORLD HITS & SOUNDTRACKS» єдиного в Україні професійного Національного академічного оркестру народних інструментів НАОНІ.
“50 музикантів на понад 40 народних інструментах влаштують неймовірне шоу звуку і сили! Музика двох століть – це нова програма «THE BEST WORLD HITS & SOUNDTRACKS»! Безсмертні творіння THE BEATLES, DEPECHE MODE, METALLICA, EUROPE, PINK FLOYD, AC/DC, DEEP PURPLE, ДРУГА РІКА, ТІК, СКРЯБІН, РУСЛАНА, ОКЕАН ЕЛЬЗИ, саундтреки з фільмів ПІРАТИ КАРИБСЬКОГО МОРЯ, МИСЛИВЦІ ЗА ПРИВИДАМИ, МІСІЯ НЕЗДІЙСНЕННА, ТАКСІ, ТИТАНІК зазвучать у неймовірному оркестровому виконанні уже 21 травня у Львові!”, – зазначають організатори.
Шедеври світової музики виконають на незвичних інструментах: зозулька, теленка, бербениця, рубель, кувиця, тулумбас, бугай, береста, бухало, козобас. За словами організаторів, подібного набору інструментів не має жоден професійний колектив у світі. Окрім того, будуть фірмові хіти на цимбалах від НАОНІ, гра на косах – своєрідна візитівка оркестру. Спеціальний гість концерту – Аніс. Керівник НАОНІ Оrchestra – народний артист України, професор Віктор Гуцал.
Постер концерту Національного академічного оркестру народних інструментів НАОНІ
В середу, квітня 2018 року, о 17.00 у Львівському музеї історії релігії (вул. Музейна, 1) презентують виставку «Четвертий вимір» творчої групи «Арт-Хотин».
В експозиції виставки картини – «Чаша добра» і «Кульбабки» Івана Кириленка, «Мій янгол» і «Натхнення» Валентини Козяр, «Замріяна» і «Лірична» Миколи Кириленка та багато інших.
Іван Кириленко. Подих весни
Творча група «Арт-Хотин» (саме так художники назвали свій мистецький колектив) професійно відображає характерні риси живопису одеської і львівської шкіл у поєднанні з колоритом Буковини, своїм світоглядом митця. Це своєрідна художня мова сучасного мистецтва.
Іван Кириленко. Чаша добра
Проект «Четвертий вимір» – це вимір духовності, де кожна робота змушує глядача замислитися над окремими аспектами життя, це звернення до внутрішнього світу людини, до пізнання свого Я.
Іван Кириленко. Замріяна
Художники є учасниками всеукраїнських і міжнародних арт-фестивалів, симпозіумів, виставок, аукціонів. Їхні твори зберігаються у приватних колекціях, музеях України і за кордоном.
Валентина Козяр. Натхнення
Експозицію виставки «Четвертий вимір» творчої групи «Арт-Хотин» можна буде оглянути у Львівському музеї історії релігії (вул. Музейна, 1) до 14 травня 2018 року.
Військова розвідка в Карпатах. Фотограф Аркадій Шайхет
8 вересня – 28 жовтня 1944 року відбулась Східно-Карпатська стратегічна військова операція радянських військ проти армії Німеччини під час Другої світової війни. В ході операції радянські війська спільно з 1-м чехословацьким армійським корпусом оволоділи Дуклінським перевалом і звільнили Закарпатську Україну.
Карпати. Подолання гірського перевал військами 1-го Українського фронту важкою технікою. Фотограф Аркадій ШайхетКарпати. Подолання гірського перевал військами 1-го Українського фронту. Фотограф Аркадій ШайхетПодолання гірського перевалу військами 1-го Українського фронту. Фотограф Аркадій ШайхетПодолання гірського перевалу військами 1-го Українського фронту. Фотограф Аркадій ШайхетМедична допомога на фронті. Фотограф Аркадій ШайхетВійськова розвідка в Карпатах. Фотограф Аркадій Шайхет
Загальна чисельність військ Червоної Армії становила 246 тис. чоловік. З боку німців протистояли армійська група генерала Г. Хейнріці в складі німецької 1-ї танкової армії та 13-ї піхотної дивізії 1-ї угорської армії, всього близько 300 тис. чоловік.
Війська 1-го Українського фронту. Фотограф Аркадій ШайхетВійська 1-го Українського фронту. Фотограф Аркадій ШайхетКарпати. Подолання гірського перевал військами 1-го Українського фронту важкою технікою. Фотограф Аркадій ШайхетКарпати. Подолання гірського перевал військами 1-го Українського фронту важкою технікою. Фотограф Аркадій Шайхет
Бойові дії в Східних Карпатах складались з двох операцій. Перша — Карпатсько-Дуклінська — проводилася, щоб допомогти Словацькому повстанню, яке розпочалось 29 серпня. Друга — Карпатсько-Ужгородська — для прориву на Угорську рівнину і оточення німецьких військ у Трансільванії.
Німецькі та угорські військовополонені. Фотограф Аркадій ШайхетНімецькі та угорські військовополонені. Фотограф Аркадій ШайхетНімецькі та угорські військовополонені. Фотограф Аркадій Шайхет
У результаті проведення Східно-Карпатської операції радянські війська, прорвавши укріплення Лінії Арпада, перейшли Карпати, зайняли територію Закарпатської України і створили умови для подальшого просування в Чехословаччину.
Прихід радянських військ до Закарпатської України. Фотограф Аркадій ШайхетПрихід радянських військ до Закарпатської України. Фотограф Аркадій ШайхетМісцеве населення зустрічає визвольну радянську армію. Фотограф Аркадій Шайхет
Представлені світлини були зроблені радянським фотографом Аркадієм Шайхетом якраз під час Східно-Карпатської операції.
Вже незабаром, 13 травня 2018 року, в День матері, хорова капела «Дударик» підготувала для львів’ян святковий концерт «МАМІ». Про це Фотографіям старого Львова повідомили організатори.
Музиканти, створили найкращу музику, виконають її разом із найкращими солістами. В обрамленні симфонічного оркестру, рок-групи і капели «Дударик» звучатимуть найвидатніші українські та європейські музичні творіння у виконанні неперевершених солістів львівської, київської та європейської сцени – Соломії Приймак, Софії Соловій, Тетяни Вахновської, Назара Тацишина та Оксани Мухи.
«Білозір, Івасюк, Гулак-Артемовський, Білаш, Поклад, Деліб, Пучіні, Росіні, Моцарт та ін.. – їх музика прекрасна, така, яку можна подарувати Найріднішій», – розповідають організатори.
Відкривати заборонену, забуту, незнану Україну наших земляків — митців, науковців, патріотів, які змушені були виїхати за межі рідної землі — те, чому присвячує свою діяльність Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою. 19 квітня стартував новий проект — „Українська мистецька Прага міжвоєнного періоду“, який відкриє ще чимало невідомих сторінок і поверне імена людей до свого народу.
Дослідниця, науковиця, славістка, мистецтвознавиця Оксана Пеленська та консул із питань економіки і культури Генерального консульства Чеської Республіки у Львові Ігор Шедо. Львівська політехніка 19 квітня
Цього разу до Львівської політехніки завітала відома дослідниця, науковиця, славістка, мистецтвознавиця Оксана Пеленська та консул із питань економіки і культури Генерального консульства Чеської Республіки у Львові Ігор Шедо. Найпершим привітав гостей проректор Львівської політехніки Роман Корж.
— Для нас ця зустріч дуже важлива. Оксана Пеленська робить велику справу — на чужій землі шукає серце України… Коли я прочитала одну з праць нашої гості — „Український портрет на тлі Праги“, то не мала сумніву, що наш інститут проведе серію зустрічей, присвячених цьому націєтворчому періоду. Сьогоднішня зустріч — це лише один із перших кроків, — наголосила на початку зустрічі директорка МІОК Ірина Ключковська. — Основи, закладені у міжвоєнний період у Чехословаччині, стали підґрунтям для розвитку української науки, освіти, культури за межами нашої країни. З приходом комуністичного режиму з України емігрували не лише люди, а й ідеї, які проросли в різних країнах світу, дозволивши втримати і виплекати українську ідею та українську еліту. Це те, що не відбулося перед нашою визвольною революцією 1918-21 років і призвело фактично до її поразки. Саме тому період нашої незалежності — лише 25 років, а не сто, як у країнах Балтики. Та за міжвоєнний період Прага стала місцем, де формувалося серце нашої нації, нашої еліти.
Директор Міжнародного нституту освіти, культури і зв’язків із діаспорою Ірина Ключковська
Оксана Пеленська до Праги приїхала на запрошення першого посла України в Чехословаччині Романа Лубківського у 1993 році. Відтоді вона сторінка за сторінкою відкривала для себе і для нашої держави українську Прагу. Потужним імпульсом її пошуково-дослідницької праці стала осінь 1998 року, коли в Слов’янській бібліотеці віднайшли мистецьку збірку Музею визвольної боротьби України, що містила майже тисячу робіт та понад шістдесят імен митців, серед яких — Олександр Архипенко, Георгій Нарбут, Іван Кульць, Юрій Вовк та інші. Твори багатьох із них в Україні було знищено.
Зустріч із Оксаною Пеленською – „Українська мистецька Прага міжвоєнного періоду“
Гостя продемонструвала віднайдені роботи Тетяни Княгиницької, Ярослава Фартуха, Юліана Буцманюка, Галини Мазепи, Михайла Михалевича, Василя Петрука, Івана Сардена та інших художників.
— Прага стала місцем зустрічі сподвижників, натхненних ідеєю відновлення Української держави. Там відбувалася акумуляція національної енергетики, яку ретранслювали на окуповані українські землі. Тогочасна Прага — місце творення українського національного митця європейської культури. Але, на жаль, ця спадщина ще не осмислена в повному обсязі. Та вона здатна створити нову якість нашого мислення у ХХІ столітті, — додав мистецтвознавець, дослідник історії мистецтва, проректор Львівської національної академії мистецтв Роман Яців.
Звершення заходу теж було присвячене українському мистецтву, яке творилося в Празі. Струнний квартет Народного камерного оркестру „Поліфонія“ (керівник колективу Роман Кресленко) зіграв композицію „Молитва“ Василя Барвінського. Дсоповнити свої знання про видатних українців, які творили в Празі, можна було, оглянувши виставку, яку підготували працівники МІОК.
Вшанування пам'яті першого командира УПА на Волині Василя Івахіва
У неділю, 22 квітня 2018 року, у с. Подусільна Перемишлянського району представники громадськості та влади вшанували пам’ять першого командира УПА на Волині Василя Івахіва.
Заходи, що розпочались Службою Божою у місцевому храмі святої Параскевії, зібрали сотні людей.
По завершенню богослужіння духовенство, представники громадськості та влади перейшли до пам’ятника Василеві Івахіву, поруч з яким відбулось покладання квітів, молитва за Україну та її героїв, а також громадське віче.
Вшанування пам’яті першого командира УПА на Волині Василя Івахіва
“Маю честь сьогодні усіх нас привітати зі 110-ю річницею від дня народження Василя Івахіва, українського героя національно-визвольних змагань. Україна завжди славилась своїми героями. Василь Івахів прожив коротке, але яскраве життя, повне героїчних і трагічних подій. З довгого списку його заслуг хочеться виділити одне – об’єднання усіх патріотичних сил для спільної боротьби із загарбником, – наголосила заступник голови ЛЬвівської облдержадміністрації Оксана Стоколос-Ворончук. – Хочу звернутись до молоді, пам’ятайте, тільки ми самі знаємо, чого ми варті, що ми можемо, тож вірмо в себе, у свої сили. Тільки віра, надія і любов допоможе нам побудувати вільну, незалежну, сильну Україну”.
Вшанування пам’яті першого командира УПА на Волині Василя Івахіва
Опісля розпочалась мистецька частина заходу за участі колективів народної самодіяльності Перемишлянщини.
Довідково:
Василь Івахів (1908-1943) – військовий референт ОУН на Північно-Західних Українських Землях, перший командир відділів УПА на Волині. Народився в с. Подусільна Перемишлянського повіту 18 квітня 1908 р. Початкову освіту здобув у школі в рідному селі. Згодом навчався у Рогатинській гімназії. Був активним членом «Пласту», проводив вишколи, організовував діяльність пластових гуртків. Згодом Василь вступив до Української військової організації. Після служби в польському війську за дорученням ОУН активно працював у громадських організаціях «Сокіл», «Просвіта».
Вшанування пам’яті першого командира УПА на Волині Василя Івахіва
У період німецької окупації, влітку 1941 р. Василь Івахів організовує і керує підстаршинською школою ОУН(б) у Поморянах (тепер Львівської обл.), яка розташовувалась у колишньому замку графа Потоцького. У ній навчалось 300 юнаків. Після арешту Гестапо командного складу школи, він стає в’язнем німецької тюрми (1941–1942 рр.). З тюрми на Лонцького у Львові Василя, разом з іншими, викупив митрополит Андрей Шептицький. З літа 1942 р. Василь Івахів – військовий референт проводу ОУН(б) на ПЗУЗ і член підпільного військового штабу, створеного при проводі ОУН(б). На першій Військовій конференції ОУН(б), що проходила на початку грудня 1942 р. у Львові (в буд. № 45 на вул. Городоцькій), Василь Івахів у своїй промові розповідав, що на Волині польські озброєні загони нападають на українські села, а німці створили каральні відділи. Власне тут він і висловив ідею про необхідність створення на базі повстанських загонів єдиної повстанської армії, яку підтримали більшість членів конференції.
Вшанування пам’яті першого командира УПА на Волині Василя Івахіва
15 лютого 1943 р. у с. Піддубці (тепер Луцького р-ну Волинської обл.) Василь Івахів проводить нараду з питань створення націоналістичних повстанських загонів. Саме тоді місцеві провідники ОУН отримали конкретні вказівки щодо організації майбутньої повстанської армії. Задля об’єднання націоналістичного руху опору 9 березня 1943 р. Василь Івахів як командуючий військовими підрозділами ОУН(б) провів переговори з головним командиром УПА «Поліська Січ» отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем, в результаті чого прийняли рішення про створення спільного штабу, а також про те, що вся національна армія виступає під єдиною назвою – Українська повстанська армія.
Вшанування пам’яті першого командира УПА на Волині Василя Івахіва
Діяльність по розбудові структур УПА, яку розгорнули на Волині Василь Івахів разом з Юліаном Ковальським та Семеном Снятецьким значною мірою вплинула на темпи і якість формування національного підпілля, однак невдовзі була перервана. 13 травня 1943 р. усі троє старшин потрапили у влаштовану німецьким підрозділом засідку біля с. Черниж (тепер с. Чорниж Маневицького р-ну Волинської обл.) на підступах до міста Колки і загинули у прийнятому бою разом із ще 7 повстанцями, які складали їхню нечисельну охорону.
Вшанування пам’яті першого командира УПА на Волині Василя Івахіва
Посмертно Василь Івахів нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу, йому присвоєно звання підполковника УПА. Смерть Василя Івахіва і членів його штабу стала відчутним ударом по організації відділів УПА. Загиблі командири були поховані у братській могилі в с. Бечаль (тепер Костопільського р-ну Рівненської обл.). У 2004 р. там відкрили та освятили пам’ятник героям.
Для деяких кмітливих злочинців міжвоєнного часу шахрайствo було своєрідним мистецтвом. Вони підходили до цього свого гобі з розмахом, зі смаком і гумором. Недарма описи...
