Незвично  писати про Возницького  в минулім часі.  Так само як незвично не зустрічати по вулиці Коперника, – коли йшов з головного корпусу галереї до відділу – Палацу Потоцьких чи на чергову нараду, – його високу сутулувату постать  в піджаку з Зіркою Героя України на лацкані. Єдина нагорода, яку носив постійно, а мав їх багато. В кабінеті його можна було застати не часто – курсував між ним і численними філіями музею. 

Двері  кабінету були завжди  відчинені, тут  вирішувалось безліч справ,  і тут можна було запросто   випити з ним  чаю;  приймав кожного, однаково пильно підписуючи  документи стосовно роботи відділів музею  і  вислуховуючи прохання  різноманітних відвідувачів. Завжди намагався допомогти, телефонував кому потрібно, навіть, якщо справа  не мала стосунку до його безпосередньої роботи.  Допомогу ніколи  не афішував,  коли, наприклад, вкладав свої сили і кошти для створення пам’ятників на місцях  визначних битв  УПА.  Був патріотом, котрий  не говорив про свою любов до України,  – а лише про те, як його болить та чи інша зруйнована чи спалена церква, викрадені в котромусь музеї полотна, неможливість пробити чиновницьку броню в справі збереження чергової пам’ятки. Возницький не вмів скаржитись, а якщо  якась подія його  зачіпала – спочатку  схвильовано це переживав, але згодом, все обміркувавши,  знав як діяти далі, знаходячи в дискусіях потрібні аргументи і силою своєї харизми  переконував опонентів. Запалюючись новою ідеєю – все  підпорядковував її здійсненню, нервував, коли здавалось, що працюємо поволі – його ж  працездатність вражала.   Протягом усього  життя, головною заповіддю  котрого було: “Не бійся!” – ніколи не відступав від задуманого, випереджаючи час і далеко заглядаючи в майбутнє, йшов на ризик, іноді  на непопулярні  дії, часто не зрозумілі і не підтримувані. Сенсом його життя, котре він пройшов неторованим і ризикованим шляхом, став порятунок, відбудова  і збереження пам’яток  нашої історії та культури.  Рано усвідомивши своє покликання,  добровільно  обрав  життя аскета, поклавши все на вівтар служіння.

Борис Возницький –  Герой України, володар Відзнак Президента ІІ-го та ІІІ-го Ступенів, Заслужений працівник культури України та Польщі, Лауреат премій ім. Тараса Шевченка та Яна Кохановського, Лауреат  Всеукраїнської премії «Визнання» в галузі гуманітарних наук, культури та мистецтва, доктор Honoris Cauza Вищої педагогічної Академії у Кракові та Варшавській Академії мистецтв, Почесний член ICOM Польщі,  Член-кореспондент Академії мистецтв України, голова Ради директорів музеїв Львова, Почесний громадянин міст Дубно та Львова, Президент фондів “Відродження Підгорецького замку” та прихильників Золочівського замку – трагічно загинув травневим ранком 2012 року, 23 числа, у середу. Через  п’ять місяців – у грудні 2012 року виповнювалось  50 років  його праці  на посаді директора теперішньої Львівської національної галереї мистецтв, яка віднедавна носить його ім’я.

У грудні 1962 року Возницький прийняв директорство над занепадаючим музеєм – Львівською Державною картинною галереєю. Невідомо, як  би склалась  доля  музею, коли б не призначення  цього молодого спеціаліста, одного з перших мистецтвознавців нової генерації у післявоєнному Львові. Невідомо, якою була б доля  самого  Бориса Возницького, коли б він обрав інший шлях і  поїхав на  рідну Волинь,  де завжди мріяв жити і працювати. То була його батьківщина, тут він народився  16 квітня 1926 року в селі Ульбарів, що між   Дубно і Рівним. Завжди дуже тепло згадував  родину своє матері  –  діда Нестерчука, дядьків, особливо дядька Сашка, якого почергово арештовували, починаючи з 1939 року  і поляки, і  Совєти, і німці, який помер  молодим у 1942 р., перебуваючи в Рівненській тюрмі.  Уроки справжнього, не книжкового,  патріотичного виховання дістав саме  від нього, коли  разом закопували у 1939 р. бібліотеку “Просвіти”. А  його мама  Тетяна   була активісткою на селі,  брала участь у всіх заходах “Просвіти”, співала, їздила з виставами по довколишніх селах.  Дуже побожна,   привела  й  свого малого сина до церкви св. Луки, де він кілька років прислуговував  під час Богослужінь.  Вона ж перша  привела його і до музею – це був Дубнівський краєзнавчий музей.

Навчання Борис Возницький почав у сільській школі, потім продовжував у Дубно, Рівному, Здолбунові. З 1942 р. вчився у Рівному в будівельному училищі (будівництво мостів та доріг) з українською та німецькою мовами навчання.  Навчаючись в Дубно у польській школі, де їх було тільки два українці – він і Ю. Рафальський, відпрошуючись з уроків релігії і  мотивуючи це тим, що йдуть до церкви, – насправді йшли до Дубнівського замку. Прочитавши “Тараса Бульбу” М. Гоголя, вони вірили, що знайдуть там  підземний хід, яким циганка провела Андрія, сина Тараса Бульби.

Весною 1943 року залишив училище разом з іншими хлопцями, бо довідався, що їх усіх   відправляють на роботу до Німеччини.

Восени 1943-го  року, коли  були втрачені усі ілюзії про самостійну Україну, коли  у волинських лісах  створюються численні загони УПА, Борис Возницький робить  спробу вступити у підпільну школу  старшин УПА, та його не беруть за віком. Начальник організаційно-мобілізаційного відділу, котрий проводив набір, залишив Возницького в штабі Волинь-Південь зв’язковим. Отримав псевдо “Пугач”. В останні місяці 1943 року у зв’язку з підходом радянських військ, керівник відділу відіслав Возницького додому, де після облави його разом з батьком мобілізували на фронт. Пройшов навчання у сержантській школі, потім потрапив у штрафну роту, де йому чудом вдалось вижити. Війну закінчив у Кенігсбергу – тут  попри страшні бої, бомбардування, особливо  запам’ятався своєю жорстокістю бій проти  німецького жіночого батальйону.

Після закінчення війни Возницького ще залишили в армії, де у нього був товариш  родом з Донбасу – Сергій Радіонов. Він  добре малював, а  молодий  Возницький приглядався, як той малює,  розпитував і сам пробував рисувати, робити копії. У 24 роки повернувся додому, де постало питання – що ж робити далі? Його долю вирішила мати, яка  побачивши рисунки, зроблені в армії,  сказала, що він повинен вчитись на художника.  У Львівське художнє училище приїхав  взимку, коли іспити складати було вже пізно. Та директором училища був також фронтовик В. Тарасов і Возницькому влаштували окремо іспити, після яких  зарахували на друге півріччя першого курсу відділу монументального мистецтва.  Його вчителями були  К. Звіринський, О. Шатківський, В. Масюткін,  але найбільше захоплювали лекції Володимира Овсійчука з історії мистецтва і, після закінчення з червоним дипломом училища, Борис Возницький продовжує навчання на мистецтвознавчому відділі Інституту ім. І. Рєпіна Ленінградської Академії мистецтв.  Пояснював це рішення тим, що тверезо оцінюючи свої здібності як художника, зрозумів, що більше користі на ниві культури зможе принести як мистецтвознавець і як музейник. Свій перший музей Борис Возницький  відкрив у м. Винники коло Львова. Після закінчення училища він викладав малювання і креслення у школах Винник, а також вів художній та краєзнавчий гуртки в будинку піонерів.  У своїх спогадах  писав:  “Досліджували винниківські ліси, Чортові скелі,  ходили в давньоруський Звенигород, в Карпати до Тустані, по Кримському узбережжі. Краєзнавство дало поштовх до створення краєзнавчого музею на веранді Будинку піонерів. І так був створений мною перший музей. Експонувалися  речі із Звенигорода, городища, а один з учнів приніс хрестик на шнурі з коралами. Це був енколпіон, велика рідкість – адже цілі покоління проносили його на шиї”.

Коротко працював в Управлінні культури, але  йому подобалась  жива  робота, тому просився у музей. У 1960 р. почав працювати заступником директора в Українському музеї (тепер Національний музей у Львові ім. А. Шептицького). Спочатку стара генерація мистецтвознавців  косо дивилась на нього, та  він хотів зразу ж у всьому навести лад – переніс 58 картин зі спецфонду до основних фондів, завів інвентарні книги.  Возницький почав серйозно займатись українським мистецтвом, так він, фактично, відкрив  Йова Кондзелевича і ввів його ім’я у науковий обіг. Подорожуючи по Волині в пошуках матеріалу для дипломної роботи в  Інституті ім. І. Рєпіна Ленінградської Академії мистецтв, в селі Білосток він знайшов іконостас Йова Кондзелевича, який перевіз до музею. Під час іншої експедиції у селі  Годовиця відбулась перша зустріч Бориса Возницького з Іоаном Пінзелем.  Привіз звідти дві скульптури: “Жертвоприношення Авраама” та “Самсон, що роздирає пащу лева” і  скликав Вчену раду.  Вчена рада перетворилась у справжній хаос, частина науковців вважала, що це католицька скульптура і не потрібно її везти в музей українського мистецтва. Один із членів парторганізації полковник у відставці Сергій Монджелє казав: “До каких пор Возницкий будет свозить эту католическую рухлядь?”. Ці дві скульптури Пінзеля не прийняли на постійне збереження, не поставили на них інвентарних номерів і вони залишились стояти у реставраційній майстерні Петра Лінинського. Коли у 1962 році  звільнили тогочасного директора Картинної галереї,   на його місце було запропоновано поставити Бориса Возницького, незважаючи на його відмови. Причини відмови, за словами самого Бориса Григоровича були такі: він хотів займатись українським мистецтвом, своє майбутнє бачив на Волині, а крім того колектив галереї був важким – постійні інтриги і скарги. Та все марно – у грудні 1962 року  Бориса  Григоровича Возницького “тимчасово”  призначають директором  Львівської картинної галереї і всі  наступні  роки  його життя  пов’язані  з життям  цього музею.

Ще у 1960 році Возницький  взяв під охорону свій перший об’єкт – Бернардинський костел у Львові, у якому знаходився склад і  після виселення його залишилась справжня руїна, розкидані та розбиті вівтарні скульптури. Потім, коли перейшов працювати до Картинної галереї, він забрав і своє «придане»: скульптури Пінзеля та Бернардинський костел.  До 90-х років, поки не було віддане громаді, приміщення Бернардинів утримувалось і  використовувалось як фондосховище галереї для численних експонатів, привезених з експедицій.  Як згадував  Борис Григорович,  1960-1970-ті роки – це  час великих експедицій, найцікавіший час, найбільш плодовитий для колективу, коли були врятовані від загибелі тисячі творів мистецтва. В закритих костелах та церквах робили в кращому випадку склади, а іконостаси та скульптура   викидались, нищились і палились.  Коли Возницький почав їздити в експедиції,  його дуже в цьому підтримав і П. Жолтовський і М. Гембарович.  Вони  завжди приходили та ознайомлювались з привезеними речами, давали поради, іноді підказували, куди ще потрібно поїхати.

Саме тоді  в галереї працювали : Анатолій Попов, Є. Потапова, Марія Лещинська, Володимир Полянський, Олена Ріпко, Марія Видашенко та три Володимири – Володимир Овсійчук, Володимир Любченко та Володимир Вуйцик.  Ця група найчастіше виїжджала  разом з Возницьким   в експедиції, спочатку по Львівській, а потім Франківській та Тернопільській областях.  Своєї машини не було, доводилось позичати,  тільки через декілька років виділили якусь списану з Оперного театру  вантажівку, а в  1970-му році Возницькому подарували мотоцикл. Не завжди встигали вертатись додому, ночували в полі, в стіжках сіна, які називали “Готелем Возницького”.  Дехто з працівників звільнявся, не витримуючи напруженого ритму роботи, якого задавав Возницький. У 1959 році вперше відвідавши Польщу, Возницький побачив як там використовуються замки та культові споруди і в 1967 році  відкрив перший музей у культовій споруді – каплицю Боїмів. Ця каплиця використовувалась як склад при катедрі, тут лежали на підлозі побита скульптура Богоматері, що стояла в центрі Львова над фонтаном та скульптура Христа з катедри. Ці фігури  Возницький вивіз до Бернардинського костелу.

Саме тоді у Львівській області було закрито коло 800 церков і  єдиноможливим способом  врятувати ці пам’ятки  архітектури та  історії  був варіант відкриття у них музеїв. Б.  Возницький бере під свою опіку  костел в Олеську, церкву в Кутах, Сихівську церкву, церкву монастиря  Бенедектинок та церкву Михайла у Львові, дерев’яну церкву у Підгірцях, яку він реставрував разом з І. Кудіним, котрий очолював в той час Товариство  охорони пам’яток. У 70-х роках в галерею  прийшли нові люди:  Ігор Мицько, Роман Бучко, Євген Кармаков, Юрій Попович, Ігор Хомин,    Анна Банцекова, Роман Федина, Лариса Разінкова, Віра Фрис, Сергій Фрухт, Стася Шимчук, Оксана Козинкевич, Світлана Стець,  Софія Малець, Дмитро Шелест, Людмила Молчанова, Наталія Опанасенко, Богдан Горинь – всі вони ще застали час експедицій  і періодично їздили в ті  десять районів, котрі були закріплені за галереєю.  Галерея вже отримала автобус “Кубань” і незамінним у всіх виїздах був його шофер Мирон Ценкін. З перших своїх експедицій Возницький привозив  ренесансні надгробки – він вважав, що це одні з найцінніших експонатів. Так, коли приїхали в Бережани, там у замку Сенявських в  каплиці – в родовій усипальниці знаходилось п’ять  дуже цінних надгробків кінця XVI – поч.  XVII ст. родини  Сенявських.  Застали їх розбитими і понівеченими, частина навіть була знайдена в ріці. Справа в тому, що поряд у Бернардинському монастирі знаходилась колонія для малолітніх, їх іноді в неділю відпускали і вони йшли в замок, розбиваючи та скидаючи надгробки,  –  шукали скарби.  Галерейники  забрали звідти все – навіть маленькі кавальчики.  Надгробок Анни Сенявської  (нев.скульптор, близько 1574 р.) зараз експонується в Олеському замку, тут є постійно діюча виставка надгробних пам’ятників 16-17 ст.

З експедицій  привозились цілі вівтарі, наприклад вівтар “Стрітення” з с. Ланівці, який колись знаходився у  Самбірському  Бернардинському костелі,  де раніше було багато першорядних речей  кінця XVI – поч.  XVII ст. Коли галерейники приїхали туди, то частини стіни костелу вже не було, а вівтар лежав на землі. М. Гембарович, який видав книжку: “Studia nad dziejami  kultury artystycznej późnego Renesansu w Polsce” (Toruń, 1962), датував цей вівтар 30-ми роками XVII ст.,  та  під час реставрації наш реставратор Юрій   Попович   знайшов дату – 1608 рік  та монограму “М.Т.”.  Б. Возницький вважав цей вівтар  дуже важливим – це одна з перших європейських робіт на наших землях,  створена, судячи зі стилю, фламандським майстром, котрий зробив вівтар на замовлення Львівського єпископа для Самбора.

Перед приходом Бориса  Возницького у галерею, було добудовано частину корпусу  по вул. Стефаника, 3.  Експозиція старого європейського  мистецтва  знаходилась у старій частині будинку, у нових же залах експонувалось  мистецтво Росії  та  радянське мистецтво. Возницький все почав робити по-своєму. Він вже тоді мав змогу багато їздити – був віце-президентом радянського ICOM (Міжнародної ради музеїв), заступником І. Антонової – президента і директора музею ім. Пушкіна у Москві. Бачив європейські музеї і хотів, щоб галерея хоч трохи дорівнювалась їм.  Львівська картинна галерея була колись  найменшим музеєм  у Львові, до війни тут нараховувалось приблизно 6 тисяч експонатів, а  в радянський час, звичайно, галерею поповнили  творами російського та радянського мистецтва.  Вже в перші роки роботи Возницького   нараховувалось 11 тисяч експонатів, а зараз 55 тисяч.  Всі інші Львівські музеї  мали першу категорію, лише  галерея – другу. Борис Григорович почав активну боротьбу за присвоєння  їй  першої категорії,  хоча це була  нелегка  справа. Він потрапив на прийом  до міністра культури СРСР К. Фурцевої  і за п’ять відведених  хвилин  йому вдалось переконати її в тому, що Львівська картинна галерея – музей, що заслуговує першої категорії.

В галереї і раніше велась виставкова робота, – ще перший повоєнний директор музею Олена Збронцева намагалась поміж “потрібних” виставок представляти й українське мистецтво. У 1965 році в картинній галереї відкривається виставка  львівського  портрету XVI-XVШ ст.  Ініціатором її був В. Овсійчук, його підтримав Б. Возницький. Виставку  відкрили у залах нової частини галереї і експонувалась вона чотири дні, бо чиновники з обкому партії зробили зауваження: “Що ви тут портрети панів розвісили?”. Возницький зробив хитрий хід, повідомивши, що ця виставка відкрита тільки для спеціалістів – переніс її в підвали галереї, де тепер знаходиться фондосховище і там вона експонувалась ще два місяці. І спеціалісти дійсно приїжджали – це і  Григорій Логвин, і Лариса  Міляєва.

Серед багатьох виставок, котрі відкривались в галереї, експозиції котрих часто робив сам Возницький, особливо  важливою для нього була  виставка, присвячена  І. Мазепі.  На початку 90-х років Міністерство культури України запропонувало зробити таку виставку.  Музейники віднеслись до цієї ідеї  з ентузіазмом, почали готувати експонати, але раптом з невідомих причин Міністерство оголосило, що  не має коштів.   Можливо, виставка б і не відбулась, та Возницький сказав, що він знайде  кошти  і що можна зробити її у Львові.  Участь у виставці взяло багато українських музеїв, котрі охоче випозичали свої експонати. Шаблю Б.Хмельницького було привезено для експонування з  музею на Вавелі з Кракова.  Цікавий сценарій відкриття – з козаками, гарматами та кулішем на подвір’ї галереї, поважні гості з цілої України, і звичайно ж – експозиція з  експонатами української доби Гетьманства, більшість з котрих виставлялись вперше –  ця виставка увійшла не тільки в історію галереї,  але й в історію музейництва України.

У 1959 році Борис Возницький вперше поїхав до Польщі – у Люблін з виставкою українського народного мистецтва, де побачив, як працюють музеї за кордоном, і  як використовуються там замки  та палаци. В Росії він також бачив чудові, відбудовані після війни  палаци, у яких відкривались музеї  інтер’єрів.  Став серйозно задумуватись над тим, що і в нас є замки, є занедбані церкви і палаци, котрі  використовувались як інфекційні лікарні, будинки для божевільних або, в кращому випадку, у них знаходились  профтехучилища;  всі  вони чомусь часто горіли,  ще трохи – і пам’яток з нашого історичного минулого не залишиться. Йому було зрозумілим, що це політика формування нової радянської людини, котрій не потрібна була історична пам’ять.  Першим замком, у якому Возницький вирішив відкрити музей, був замок у Свіржі – чудовий зразок архітектури 16-17 ст.  на тлі такого ж  чудового ландшафту.  Він вже був частково відновлений, ним ще від 1962 року займався начальник управління архітектури, архітектор  Андрій Шуляр.  Були плани зробити у Свіржі будинок творчості архітекторів  з усього  Союзу. Та  Возницький настільки захопився цим замком, що навіть почав збирати підписи серед інтелігенції Львова , щоб його передали картинній галереї.  І, коли тодішній голова облвиконкому Семен Стефаник вже був готовий на цей крок, відбулась розмова між Б. Возницьким та  А. Шуляром.  Андрій Шуляр запропонував йому  допомогу у відновленні  замку  в Олеську, хоча  в порівнянні із Свіржем,  Олеський замок був руїною. Возницький згадував, що  він вперше побачив ці руїни , коли їздив залізницею з дому до Львова в училище.  Хтось в поїзді сказав, що в цьому замку народився  Богдан Хмельницький.

В кінці 1969 року С. Стефаник підписав наказ  про передачу Олеського замку в оренду Львівській картинній галереї.  Роботи по відновленню замку почались навесні 1970 року, багато робіт виконувалось своїми силами, в тому числі і самим директором та працівниками галереї, але  була постійна допомога А. Шуляра і головного архітектора Львівських міжобласних реставраційних майстерень Івана Могитича. З грошима не рахувались, в достатній кількості  їх виділяли на реставрацію пам’ятки, але важко було купити цеглу, вапно, та інше.  Олеський замок реставрували п’ять років – це невеликий термін, але такий темп був заданий  Обласним управлінням архітектури.  Це  був дуже складний час  і Возницький знав, що займається небезпечною справою, і для того, щоб її здійснити  необхідний був дозвіл обкому партії.   Але там  і не дали б такого  дозволу, пам’ятаючи про великий скандал у Литві в 1962 році, коли був реставрований перший в СРСР замок – Тракайський.  Литовці підняли його майже від фундаменту, та за це  звільнили   з роботи першого  секретаря  ЦК Литви.

Довкола відкриття Олеського  замку запала  повна мовчанка – всі щось знали, але  вичікували.  В ЦК партії йшли листи про те, що готується до відкриття замок, де збираються показувати ідеологічно шкідливі речі. Возницький ризикував, та його кредо було таким: якщо хочеш, щось зробити – не потрібно ні в кого питати дозволу, інакше ти ніби перекладаєш свою відповідальність на чужі плечі. І він залишав цю відповідальність за собою. Більшість людей не розуміло, з якою метою він робить певні речі   – навіщо  відкриває замки, навіщо їздить в експедиції. Іноді крутили пальцем коло чола, а іноді говорили, що – може це й добре, що Возницький забирає  релігійні речі з церков  та костелів – тоді вони вже ніколи не відкриються.

Під час підготовки експозиції  замку виникло ряд проблем. Стало зрозумілим, що експозиція не вкладається у радянську схему, коли мусило бути представлено 60% матеріалів  про радянську дійсність, а 40%  про минуле. Борис Возницький придумує хитрий хід – для заспокоєння  влади  вирішує поставити у подвір’ї бюст Леніна і написати слова з декрету  радянської влади про те, що мистецтво належить народові.  В той самий час  біля Олеська на місці загибелі бійців Першої кінної армії  встановили пам’ятник скульптора В. Борисенка “Коні”. Цей пам’ятник було урочисто відкрито  21 грудня 1975 року  і в цей же день відбулось відкриття Олеського замку.  На відкритті  “Коней”  були присутні  кілька тисяч людей, багато військових, салюти, а на відкритті замку – Борис Возницький з колективом та представники Обкому і райкому партії, військове керівництво.

Внизу під замком знаходився колишній монастир  капуцинів, в той час у ньому було профтехучилище № 10.  Б. Возницький домігся  відселення училища, для якого збудували нові корпуси, а приміщення  монастиря почали пристосовувати під фондосховище. Це фондосховище вирішило багато проблем із збереженням експонатів.  На 4 тисячах квадратних  метрів розмістились, так звані,  відкриті фонди, фактично ще одна експозиція.  Щось подібне Возницький бачив у Вільнюсі, де можна було вільно оглянути речі. Він сам планував розвіску експонатів у фондосховищі (і розвішував їх), так само як  і експозицію в замку, сам розбивав  довкола нього парк.  Скрізь в таких  музеях, подібних до Олеського  замку, представлені  експозиції інтер’єрів і  Б.  Возницький вирішує в Олеську також зробити інтер’єри.  Пізніше він будуватиме експозиції інтер’єрів в Золочівському замку, в Палаці Потоцьких, проектуватиме їх  для майбутньої експозиції в Підгорецькому замку. Експонатами стають речі, привезені з експедицій, закуплені унікальні шпалери 16 ст. Брюссельської мануфактури, меблі, світильники,  каміни. Кількість зібраних речей  дозволяє не тільки створювати   будь-які  інтер’єри , але й позичати  експонати  іншим музеям, так як, наприклад, у свій час галерея  допомагала у відкритті  музею в Батурині, де експозиція також була створена Борисом Возницьким.

В наступні роки Борис Григорович Возницький створює нові філії галереї, котрі постають у  відбудованих та реставрованих  пам’ятках архітектури. Кожен новий відділ-музей – це окрема історія.  Та на прикладі відбудови Олеського замку  та створення  у ньому музею, стає  більш  зрозумілим, чому Возницькому все вдавалося. Він ніколи не зупинявся перед труднощами, бо мав твердо окреслену мету – порятунок та збереження пам’яток української історії та культури. Вбачав у цьому свою місію. Він був людиною свого часу і місію свою виконував так, як було єдино можливим у тому часі. Очевидно були й компроміси і хитрощі, та рятували його – вперта вдача  та дивовижна здатність знаходити вихід з любої ситуації. Натомість – з маленького другорядного музею, галерея перетворилась на велику музейну імперію з тисячами першорядних експонатів.

Борис Возницький був не тільки визначним музейником, автором експозицій майже усіх філій,  але й талановитим дослідником вітчизняного мистецтва. Він – автор багатьох наукових виставок, серед найголовніших: «Львівський портрет XVI-XVIII ст.», «Майстер Пінзель: легенда і дійсність», «Розп’яття», «Іван Виговський. Постать і доба», «Гетьман Іван Мазепа. Погляд крізь століття» та багато ін. Він став першовідкривачем творчості українського іконописця XIV ст. Іова Кондзелевича, автором атрибуцій найдавнішої львівської ікони «Львівська Богоматір» (XIV ст.), привернув увагу до барокової скульптури XVIII ст. результатом дослідження котрої стало відкриття імені скульптора Іоана Пінзеля, виставка творів котрого відбулась у 2012 р. в Луврі (але вже без Бориса Возницького). У 2005 році у видавництві «Центр Європи» вийшла  його книжка, матеріал до котрої збирав довгі роки: «Микола Потоцький, Бернард Меретин, Іоан Пінзель».

Про свій нелегкий шлях, на якому були злети і падіння, досягнення і помилки, про свої думки і враження – про це в  кінці життя Возницький почав писати спогади. Ті кілька   записів Возницького, котрі були процитовані на експозиції його посмертної виставки  (у квітні 2015 р.), ще більше підсилили  образ його   могутньої й глибокої особистості, справжнього патріота, людини  з романтичною та ранимою душею,  котрій дуже  боліло те, що культура в Україні  так і залишається десь на маргінесі її історії.

P.S. Текст підготовано  на основі  чисельних інтерв’ю автора статті з Борисом Возницьким  та спостереженнями за час багатолітньої співпраці. Фотографії з особистого архіву автора та архіву ЛНГМ ім. Б. Возницького.

Наталка ФІЛЕВИЧ
старший науковий працівник Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Григоровича Возницького