Різдво Христове є одним із найголовніших християнських свят. В Україні це свято особливо вирізняється унікальними народними звичаями та традиціями, які передавалися з покоління у покоління.

Напередодні Різдва Фотографії старого Львова спільно з Гал-інфо та Музеєм народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького пропонує ознайомитись із традиціями бойківського Різдва.

Хто такі бойки?

«Ой  піду я межи гори, межи тиї бойки;
Там музика дрібно грає, скачут полегойки».

Бойківську культуру вважають чи не найархаїчнішою. Походження назви «бойки» створило неабиякі проблеми у його тлумаченні. Науковці навіть жартували, що вже й бойків стільки нема, скільки витратили чорнила на тлумачення їхньої назви.

Насправді є кілька варіантів походження цієї назви:

• від польського «бояк» – віл; від власної назви Бой;
• від характерного звертання до Бога: «Богойку»,
• від слова, часто вживаного бойками: «Бойє» – тільки так.

У своїх естетичних уподобаннях бойки були прихильниками не надто яскравих барв, чи надто складних візерунків. Вони надавали перевагу стриманим кольорам та гладким поверхням. Інтер’єр бойківської хати не вражає особливою оздобою, але господарські споруди та їх організація говорять про надзвичайну  хазяйновитість і практичність бойків.

Підготовка до Різдва

У день перед Різдвом вставали щонайраніше. Кажуть: «Як господиня встане скоренько на Святий вечір, то вона буде цілий рік скоро вставати, не буде ніколи засинати до роботи».

До Вечері намагаються все попорати та прибирати в хаті. Сама хата набуває святкового вигляду: сволоки на свята побілені, світлиця прикрашена паперовими квітами, а також спеціальними різдвяними прикрасами: солом’яними ланцюжками і, так званими, «павуками».

Роботи було багато. Кожен з родини мав свої обов’язки. Господиня починає ладнати їсти. Господар порається по господарству.

Перед Вечерею господар повинен нагодувати худобу. Вона має бути доглянута, а стайня –  вичищена, бо є повір’я, що в ніч на Різдво відкривається небо, худоба говорить людською мовою і може поскаржитися Богові на господаря.

За бойківськими віруваннями саме на Різдво активізуються відьми і всяка нечисть, яка може нашкодити і людям, і худобі. Тому господар бере освячений мак і тричі обходить своє господарство, обсіваючи його. При цьому говорить: «Абисте мені, злі люди, зло вчинили тоді, коли визбираєте це зерня».

Господиня ж на Святий Вечір замовляє воду на збільшення молока в худоби. Для цього набирає у корець води, виходить на двір і каже: «Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий. Добрий вечір, зірниці дівиці, є вас три сестриці: одна вечірня, друга північна, третя світова. Спустіть манку, густу сметанку, силу молока, жовте масло, білий сир».

Далі промовляє «Отче наш», «Богородице Діво» і дає заговорену воду коровам.

Якщо у садку є неродючі плодові дерева, то перед вечерею йдуть їх «лякати», щоб родили. Господар бере сокиру і каже: «Я рубаю – в’на не родит», а діти просять: «Не рубай, в’на буде родити», – і в’яжуть невеличкі перевесла, скручені з отави чи соломи, щоби «дерева не упускали цвіт і родили». І господар тоді примовляє: «Ісус Христос народився – і ти аби родило».

Обхід хати, «Дідо»

Надвечір’я Різдва називають «Світий вечир», чи «Вечеря, Коліда». На Сколівщині перший Святий вечір називають «дідовим».  Вся родина, крім маленьких дітей, постить цілий день – до першої зорі, аж поки не вип’ють свяченої води.

Як уже кутя готова, господар бере свячену воду, під пахву хліб, який називають «василіник», і йде до стодоли. Там він бере «файний», «стрійний» вівсяний чи житній сніп, якого вже прибирали стрічками, «васильком» та іншим зіллям, освяченим на Спаса. Це має бути перший, останній або ж найкращий сніп, зжатий у полі. Крім снопа, господар бере ще й оберемок гарної вівсяної соломи, сіна і косу. По цьому скидає капелюха і з молитвами «Отче наш» і «Богородице, Діво» починає обхід хати. Тричі «за сонцем» обходить хату, дзенькаючи косою «по трьох вуглах: східному, полудневому і західному». Дзенькати косою необхідно, «аби грім не попадав в хату», а торкати кута, щоб «проходили косовиці, жнива благополучно» і «відігнати нечисту силу від обійстя».

При цьому між господарем і господинею відбувається діалог: «Кури несутсі?», а жінка з хати каже: «Несутсі, несутсі». Господар: «Корова доїтсі?», «А молоко є?», «А масло є?». На кожне питання жінка відповідає ствердно.

Після обходу приносить «Діда» до хати. Але не вольно переступати голий поріг. Тому аби той «дідо» був багатий і вівці велися, під порогом лежить кожух і сокира – захист від злого духа.

Господар говорить: «Добрий вечір». А далі тричі: «Дай, Боже, щастя на хліб, на худобу, на птицю, на всяке добро!» Йому тричі відповідають: «Дай, Боже, здоров’я». Тоді господар кладе «діда» на місце під образами – Покуть.

Сіно на долівці, стіл

По всій долівці розкидають вівсяну чи житню соломи, стіл застеляють гарною зеленою отавою, бо «Божа Мати Христа родила на сіні, на соломі».

Для дітей у солому сиплять лісові горішки та монетки. Діти, збираючи їх, тішаться, качаються по тій соломі, сідають насеред хати і «кохтають», кудкудакають, «шоб кури неслися». А ще при цьому приказують: «Квок, квок, йден когут на сто курок!». Це сіно заберуть зі столу на третій день свят, 8 січня, і підкладуть під квочку, «шоби файно курята сі вели», скропивши свяченою водою, даватимуть корові після отелення, або, навіть, підкурюватимуть вагітну жінку, щоб були легшими пологи.

Під сіно на чотири кути стола кладуть часник. Його вважають помічним, і, наприклад, прикладають дітям до ніг від застуди. Крім часнику, на стіл сиплять зерна пшениці, «щоб родила», кладуть гроші, «щоб цілий рік були», цукор.  Зверху усе це накривають білим обрусом.

Ніжки стола обв’язують ланцюгом, «щоби родина трималася купи». Під столом, на соломі, чи сіні кладуть «залізо» – сокиру, серп чи косу без «кісся». З цією косою перед цим господар обходив хату. Діти обов’язково мають торкнутися того заліза, щоб ноги були здорові. Батьки їм говорять: «Йдіт ноги товчіт, ’би вам не збирали».

Кутю готує господиня або невістка, дочка. Ще день перед Святвечором висипають пшеницю в дерев’яну ступу, трошки скроплюють водою і відбивають головачем, щоб зійшла «луска». Після цього зерно висипають на стіл, щоб до ранку просохло, а тоді провіюють, промивають і варять. Безпосередньо перед Вечерею варене зерно заправляють олією, додають до нього тертий у макітрі мак, горіхи, мед. Кутя може бути й без меду чи маку. Замість меду іноді дають цукор, однак можуть кутю й солити. У давніші часи кутя могла бути не з пшениці, а з «лугази» – пшеничної чи ячмінної крупи.

Перед Вечерею ідуть на цвинтар і запалюють на могилах своїх померлих родичів свічки. Біля свічки залишають трохи куті.

Керечун

На Святвечір або на Різдво печуть керечун. Його ще називали: гуски, крачун, гериджан, василєник, василь. Цей спеціально випечений ритуальний хліб є оберегом та провісником урожаю, приплоду худоби, здоров’я родичів.

Господар обв’язує хлібину прядивом навхрест й кропить свяченою водою. Далі з хлібом і свяченою водою обходить три рази подвір’я, кропить водою і примовляє: «Водице-світлице, як очищаєш береги і луги, очисти моє поле, царинку, мою челядинку».

На Різдво опівночі або рано-вранці,  взявши з собою коновку, 2-3 необмолочені вівсяні снопи, вся родина йде «купати» Керечуна до потоку. Тут господар три рази набирає долонею воду і навхрест вмиває хліб водою. Повертаються до хати, ставлять Керечуна на ребро і пускають від порогу до стола котитися: якщо падає верхом – всі будуть здорові і господарство вестиметься, якщо низом, підошвою, – на неврожай і покійника. Казали: «Як впав лицем – то добрий рік буде, а як випав в той бік, від ватри, відки ся пече, то вже се не хвалят. То вже не буде добрий рік». Далі у коновку з водою, якої набрали у потоці під час купання Керечуна,  кидають копійки і вмиваються, щоб бути здоровими і багатими. Вмиваються у грошах «’би було на той рік всього», «шоби гроші до хати приходили», а ще копійки притуляють до очей, «шоби очі не боліли і шоби здорові були». Витираються «красним» полотном, «щоб красні були». Копійки забирають наймолодші або той, хто останнім вмився. По цьому стають молитися. Далі господар вводить до хати «полазника» – худобу, яку пригощають усім, що залишилося після вечері.

«Полазником» звали того, хто першим заходив до хати, і саме від нього залежало щастя родини упродовж року. Тому на Різдво намагалися не заходити першими до хати, а ввести в дім домашніх тварин — вола, вівцю, теля, коня, лоша, остерігаючись, щоб люди не відібрали «полаз», тобто щастя і добробут.

Додамо, що звичай «купати Керечуна» і заводити полазника-тварину перестав існувати у середині ХХ століття.

Вечеря, запрошення до вечері, страви

Вечеряти сідають, як зірниця перша зійде. Намагаються сісти чимшвидше: «’Би скоро сі було оброблене на поли». До вечері сідає, як правило, лише родина, проте іноді запрошують до вечері бідних, або подорожнього, що зайшов перед вечерею до хати: «Його ся не випускає – мусит ся кликати його до вечери».

Господар запалює свічку. Всі клякають, хрестяться і моляться, змовляючи «Отче наш» та «Богородиця Діво».

Далі господар благословляє усіх, благословляє вечерю: «Аби Бог дав, [а]бисмо дочекали другого року, а це, шо ми спожиємо, най Бог приймає за помершими».

На Вечерю обов’язково вголос запрошують померлих предків, бо саме на Різдво, кажуть, Господь відпускає їх на землю. То ж як хтось з рідних є «у світі», або далеко від дому, то господар виходить з хати перед вечерею й кличе: «Всі святі хрещені, прошу вас до вечері. Злого як не виділи нині, так не виділи бим до кінця року. Ходіт з нами вечеряти» і називає імена.

Також кличе вовка чи ведмедя: «Вовче, вовче, ходи до нас вечеряти з оброку, а якщо не прийдеш з оброку, то , би с не йшов до моєї худобини до року».

Оскільки душі померлих злітаються на вечерю, то кожен боїться їх «присісти» на лаві: «Там, де сідає, три рази фукне – аби душі си просували, шоб йому місце було».

«Для всіх спочиваючих» на столі кладуть ложку. Окрему ложку ставлять і тим, хто «в дорозі», на службі у війську, або далеко від дому. А ще на столі має бути окрема посудина «для полазника»: в неї упродовж вечері кидають по ложці з кожної страви, а вранці віддадуть це худобі, котові чи курям.

Зачинає вечерю батько. Першу ложку куті він підкидає до стелі над столом: «Шоб родилася на другий рік пшениця» чи «’Би худоба ся парувала». Підкидаючи, примовляє: «Пшениця як кутя, росте як пруття» і «Гоц-кец, бички-телички!». Кажуть, що добре на худобу буде, як пшениця прилипне до стелі. А хто має пасіку, то кидає, щоб бджоли роїлися. Чим більше зерен пристане до стелі, тим багатшою буде господарка.

Діти ловлять зерна, які падають вниз, і кажуть: «Я зловив корову», а той: «.. а я тилєтко…»

Далі господар куштує кутю, після нього – господиня, а тоді й інші, від старшого й до молодшого. Належить з’їсти по три ложки куті.

Одразу після куті їдять паляницю з часником і сіллю –  «шоби ся блуд ни чіпав, шоби нияке зло ни приступало». Часник їдять не лущений і говорять: «Не лупи ня до живого, відкуплю тя від всього злого!». Далі споживають решту страв: капусту (варену чи тушковану), горох, біб чи квасолю, заправлені олією, бульбу в лупині, гриби, мачанку, потраву, «киселицю», чи «квасівку», з вівсяного борошна, «чир» – обов’язково з грубої муки, перемащені підсмаженою на олії цибулею «голубці» з ячмінної, вівсяної чи пшеничної крупи, або з тертої бульби. Хліб на Святвечір, як і паляницю, різати не вільно – лише ламати.

Трапезуючи, усі поводяться без шуму й галасу. Заборонено човгати під столом ногами, щоб не образити «присутні померлі душі».

З-за столу не встають, доки всі не повечеряють: «’Бись ся худоба тримала вкупці, ’би ся не розходила». Встати має право тільки господиня, якщо подає на стіл страви по одній. Якщо всі страви подано відразу, то не встає з-за столу й вона: «’Би файно курка на курєтах сиділа».

Після закінчення вечері всі страви залишають на столі для душ предків, які приходять вночі на гостину, бо ж Свята Вечеря є спільною для всього роду.

Хто має наступного року пастушити, як правило, діти, по вечері перев’язують «повереслами» з сіна ложки і запихають їх під отаву під обрус на столі: «Шоби ся худоба не росходила, шоби не губила, шоб держала купи».

Цілу ніч перед Різдвом на столі світить свічка.

Різдвяна ніч

Вночі йдуть до церкви молитися, бо все, чого попросять в цю ніч у Господа, має здійснитися. Зранку у церкві правиться Служба Божа. Дівчата кидають барвінок перед порогом дзвіниці і перед дверима церкви. Відтак дивляться: хто наступить на барвінок – той одружиться з нею.

Вважають, що на Різдво, як і на Великдень, не годиться вдень спати, «бо сівба буде падати». У цей день не кладуть нічого з одягу на стіл, «щоби кертина не точила землі».

Бойківська коляда

Зі Святвечором та Різдвом пов’язане колоритне явище – «Коляда». Вона розпочинається від «Введенея», коли заколядували першу колядку, і триває до Стрітення.

Давні старосвітські пісні називають «колядами», а церковні – «христосанками». Коляда майже завжди має музичний акомпанемент: один грає на скрипці, а інший «базує» – грає на басі.  Найбільше колядують від першого Святвечора до другого.

Колядувати ходять «всі, хто є живий», але, як правило, молодь. Є й жіноча коляда, але рідко, переважно коляда у бойків – «хлопська». Жінкам заборонено колядувати, бо «кури не будуть нестися». І навіть там, де жінки ходять з колядою, кажуть: «На Різдво – не дай, Боже, аби жінка першою прийшла». Тому дівчата пильнують, аби не прийти колядувати поперед хлопців. Колядники не минають жодної хати. Колядують спочатку під вікном, а далі, як запросять, то й у хаті. Вінчували колядою кожного присутнього: господаря, господиню, хлопця, дівчину.

Колядники можуть жартівливо погрожувати господарям, вимагаючи кращої плати. Їх обдаровують і пригощають усім, «що є на столі». Чоловіки чи жінки колядують на церкву. Молодь – збирає на танці.

Леся ГАРАСИМ
заступниця директора Музею народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького