У Головному архіві давніх актів у Варшаві знаходиться цінна колекція ретро світлин, які стосуються історичної спадщини Волині. Серед них – родинні світлини князів Радзивіллів із Олики.
Олицька резиденція Радзивіллів.
Сьогодні хочемо познайомити читачів Хронік Любарта із фотографіями членів родини останнього Олицького ордината Януша Францішека Радзивілла.
Януш Радзивілл
Януш був молодшим сином князя Фердинанда-Фредеріка Радзивілла і Пелагеї Сапіги. Він народився в 1880 році в Берліні, закінчив престижну гімназію Каролеум в Оснабрюку. Потім вивчав лісове господарство в Еберсвальді. Згодом відвідував факультети з права в Берлінському університеті. У 1903 році Януш купив Неборівський маєток, що згодом став його резиденцією. Пізніше Януш Радзивілл увійде в історію як впливовий політичний діяч і дипломат.
Януш Радзивілл із донькою Христиною
У подружжя Анни і Януша Радзивіллів народилось четверо дітей: Едмунд Фердинанд (1906-1971), Христина Марія Пелагея (1908-1930), Людвик Фердинанд (1911-1929) і Станіслав Альбрехт (1914-1976). Анна і Януш часто мандрували, адже мали кілька резиденцій в Європі. Найбільше вони мешкали в родинних маєтках у Шпанові, Олиці на Волині та Неборуві (сучасне Лодзинське воєводство, Польща). Відомо, що першу дитину Анна народжувала в Берліні. Двадцять четвертого вересня 1906 року на світ з’явився князь Едмунд Фердинанд Радзивілл.
Едмунд та Людвік Радзивілли
У роки Першої світової війни родина Радзивіллів мешкала в Олицькому маєтку на Волині. Після революції 1917 року вони тимчасово переїхали до Стокгольму (Швеція), адже Януш Радзивілл не знав, чого очікувати від революції, вболіваючи за долю дружини і дітей.
Едмунд Радзивіл у 18-му віці
У 1945 році життя родини кардинально змінилося назавжди. Саме тоді НКВС заарештувало представників родини Радзивілл.
Едмунд Радзивіл
25 січня 1945 року до палацу у Валевичах (сучасна Польща) під’їхало два чорні лімузини з радянськими офіцерами всередині… Анна Марія Любомирська померла 16 лютого 1947 року у в’язниці міста Красногорськ, що під Москвою, в Росії. Поховали її на місцевому кладовищі поблизу місця ув’язнення.
Едмунд Радзивіл
У жовтні 1947 представників родини Радзивілл було звільнено, і вони повернулися до Польщі. Але повернення до країни не означало, що Радзивіллів та інших представників аристократії залишать у спокої. З рук НКВД їх передали до Міністерства громадської безпеки. Жінок і дітей звільнили порівняно швидко, але князя Януша затримали на кілька тижнів для допитів.
Христина Радзивілл
Помер Януш Францішек Радзивілл у 1967 році. Спочатку його поховали у костелі бернардинців, але у 1972 році перепоховали у склепі Радзивіллів у Вілануві.
Христина Радзивілл
Як склалась доля дітей Януша Радзивілла? Відомо, що двоє, Христина та Людвік, померли у дуже молодому віці.
Станіслав Альбрехт Радзивілл
Едмунд Фердинанд Радзивілл був старшим сином Януша Радзивілла. За життя він прославився як громадський та соціальний діяч, військовий Війська Польського, 14-й Олицький ординат. Був нагороджений кількома орденами за участі в боях Другої світової війни.
Станіслав Альбрехт Радзивілл
В 1945 Едмунд Радзивілл разом з родиною був арештований НКВС. До вересня 1947 року він перебував в Красногорській в’язниці під Москвою. В 1947 році повернувся до Варшави, але через три тижні після повернення знову був затриманий Міністерством Громадської Безпеки. Після звільнення оселився з дружиною в Варшаві. Помер після невдалої операції в Лондоні. Похований в родинній усипальниці на кладовищі в Вілянуві (район міста Варшави).
Анна Марія Любомирська
Його дружиною була Ізабелла Радзивілл, донька Кароля Миколая Радзивілла. В подружжя було двоє дітей. Син Фердинанд Криштоф Януш народився 4 квітня 1935 року в Олиці, а донька Христина Анна Марія 22 червня 1937 року також в Олиці.
У вівторок, 19 лютого 2019 року, о 13.30 Музей Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) запрошує усіх охочих вшанувати подвиг Героїв Небесної Сотні, котрі віддали своє життя під час Революції Гідності у лютому 2014-го року, відстоюючи європейське майбутнє України.
Скульптурно-мистецька інсталяція “Небесна Сотня”
У цей день в музеї відбудеться презентація скульптурно-мистецької інсталяції “Небесна Сотня”, яку виконали ліцеїсти 10-х класів Львівського художнього ліцею при ЛНАМ під керівництвом Світлани Булки: Юстя Пікула, Ростислав Андріївський, Анастасія Дигдалович, Юлія Роїк, Богдана Синько.
Євромайдан, Київ, грудень 2013 року. Фото Романа Метельського
Окрім того у музеї відкриється виставка світлин Романа Метельського, зроблених у Києві під час Євромайдану. На експозиції представлено 20 фотографій, які відображають учасників Єврореволюції.
Цими днями на камерній сцені Театрі імені Марії Заньковецької (вулиця Лесі Українки, 1) активно триває робота над постановкою вистави за п’єсою польського драматурга Славомира Мрожека “Емігранти”.
Над виставою працює режисер-постановник заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський. Художник-постановник – Наталія Тарасенко, помічник режисера – В’ячеслав Жуков. Головні і єдині ролі виконують заслужений артист України Юрій Хвостенко та заслужений артист України Василь Коржук.
Репетиційний момент постановки “Емігранти”
П’єса Мрожека «Емігранти» є діалогом двох чоловіків — АА і ХХ, які, щоб прогодувати родини, їдуть від них, позбавляючи себе радості батьківства і дітей спілкування з батьками. Вони живуть у підвалі ресторану. Через їхню кімнату проходить труба, якою гучно спускаються до смітника недоїдки з багатих столів.
“Якщо читати аналітику, то твір досить прямолінійний. Він про емігрантів, присутня тут і політична складова. Але насправді матеріал твору набагато цікавіший і складніший. Адже еміграція є різною. Буває, що люди живуть навіть в еміграції від себе, від своєї голови, почуттів, можна бути сам в собі емігрантом. І не тільки. Можна бути емігрантом в сім’ї, друзях, в колективі на роботі. Можна бути емігрантом від свого міста, країни, навіть від планети Земля.
Репетиційний момент постановки “Емігранти”
І ця п’єса, якраз і провокує на таку розмову. Тому й відноситься до однієї з кращих і ввійшла в історію світового театру. Це безкінечний психоаналіз на прикладі двох , котрі опинилися в певному просторі і в певний час, з певних причин. Як будуються їхні стосунки? Чому вони такі, а не інакші? Чому нам повинно бути цікаво з того як вони проживають певний період? І чому ми провоковані на те, щоб потім договорити, додумати цю розмову.
Найбільше хочеться, щоб це було цікаво людям, щоб ті, хто прийшов співпереживали , щоб ми вийшли на таку поважну розмову “А які ми ?. Для чого ми є ? Що це за така планета Земля і чому тут діють саме такі закони? А що там за Космосом Космоса?” – поділився творчими задумами Вадим Сікорський.
Вадим Сікорський
«Емігранти» – одна з найвідоміших п’єс польської драматургії та світового театру загалом. У ній автор – Славомир Мрожек – сміливо говориться про те, що зазвичай намагаються тримати в таємниці. Тема свободи, сім’ї та справжніх людських страхів стають головними у бесідах двох чоловіків-емігрантів, які через різні обставини змушені разом мешкати в невеличкій кімнаті-комірчині під сходами.
Один із них інтелігент, що мріє написати книгу про свободу, а інший – простий робітник. На сцені театру запрезентують відверті розмови, ідейні конфлікти, а відтак розуміння сутності свободи, закону та розумного суспільства.
Репетиційний момент постановки “Емігранти”
Це неймовірна постановка, – зауважує провідний редактор літературної частини театру Леся Кічура. – У ній Славомир Мрожек сміливо говориться про те, що зазвичай намагаються тримати в таємниці. Тема свободи, сім’ї та справжніх людських страхів стають головними у бесідах двох чоловіків-емігрантів, які через різні обставини змушені разом мешкати в невеличкій кімнаті-комірчині під сходами. Нам дуже хочеться, аби прем’єрні покази відвідало щобільше людей, тож уже в березні вистава пройде тричі – 17, 21 та 24.
Режисер вистави Вадим Сікорський переконаний, що ця п’єса з роками не втрачає своєї актуальності, а все більше стає близькою для кожного народу.
Рівняни були серед перших на теренах міжвоєнної Волині, хто почав грати у хокей на льоду. Хоча великої хокейної слави наше місто не зажило, однак історія появи цієї захоплюючої гри на території нашого краю привідкрила ще одну цікаву сторінку минувшини Рівного.
Рівне стадіон «Колгоспник», 1950-і рр. Фото з родинного архіву Молчановських
Хокейна історія Рівного ще потребує дослідження, однак навіть те, що вдалося розшукати в польських джерелах міжвоєнного часу, дає підстави вважати, що Рівне в минулому мало неабиякий потенціал для цього виду спорту. Інформація про захоплюючу зимову спортивну гру ширилася до східних кордонів Польщі через систему спортивних організацій товариств “Сокіл”, “Хасмонея”, молодіжної військово-патріотичної організації “Стрілецький союз”. Про хокейні баталії захоплено писала преса: “Ехо Волинське”, “Ехо Ровенське”, “Волинь”, “Янова Долина”, загальнопольські часописи “Przegląd Sportowy” (“Спортивний огляд”) і ”Rocznik Sportowy” (“Спортивний щорічник”).
Команда «Хасмонеї», 1938 рік. Фото з ювілейної брошури до 20-річчя товариства «Хасмонея»
Лідери першого хокейного сезону в Рівному — поліціянти
У період з 1932-го по 1934-й роки в Рівному налічувалося шість хокейних команд: “Хасмонея” (секція при єврейському товаристві “Хасмонея”), “Сокіл” (секція при одноіменному польському гімнастичному товаристві), Волинський клуб спортивний “Погонь”, “Хакоах”, Військовий клуб спортивний “Галлєрчик” (при військовому гарнізоні Рівного), ПКС (Поліційний клуб спортивний). Назви хокейних команд в основному дублювали назви футбольних дружин, а гравцями здебільшого були ті ж самі футболісти, які взимку міняли бутси на ковзани, а м’яч — на ключку і шайбу. Яка з команд з’явилася в Рівному першою, ще потрібно досліджувати. Адже ще в 1920-і роки при єврейському товаристві “Хасмонея” існувала хокейна секція.
«Хасмонея» (Львів) і ПКС (Рівне), 1933 рік. Льодовий майданчик біля руїн палацу Любомирських. З родинного архіву футболіста Гордія Філіповича
Однак перша згадка про льодові баталії з шайбою в Рівному з’явилася 24 січня 1932 року в газеті “Ехо Волинське”. У замітці “Хокей на Волині” репортер писав про те, як рівняни поспішали до спортивного поля, щоб подивитися на незвичну для міста цікаву гру — хокей на льоду. Репортер писав про тренувальні змагання двох новостворених команд Поліційного клубу спортивного, які відбулися в січні. “Поліційний Клуб Спортивний в Рівному, дякуючи енергії його президента надкомісара Антонія Заржицького і аспіранта п. Кулеші, утворив дві дружини хокейні, екіпіровані амуніцією необхідною для того великого спорту”, — зазначалося в газеті. Слід зазначити, що польська влада приділяла неабияку увагу фізичній підготовці поліційних кадрів. Усю територію Другої Речі Посполитої було поділено на 16 округів, у яких створено поліційні клуби спортивні з різноманітними секціями. Рівне входило до Волинського (Луцького) округу. Рівненський ПКС мав секції боксу, лижну, атлетичну, футбольну і хокейну.
Корти у військовому містечку, які взимку використовували як хокейне поле, 1934 рік
У наступних числах “Еха Волинського” репортери описували перші в Рівному міжклубні хокейні поєдинки, які поклали початок просуванню цієї захоплюючої гри не лише в нашому місті, а й теренами усього Волинського воєводства. Це були матчі між ПКС і Військовим клубом спортивним “Галлєрчик”. Перша гра відбулася 23 січня на майданчику ПКС. Наступного дня, 24 січня, відбулася гра-відповідь уже на майданчику військових, який розташовувався на території казарм у військовому містечку. У польських джерелах вказується, що льодове поле заливали на тенісних кортах військового містечка й було воно невеликим за розмірами. Саме маленький розмір поля називало “Ехо Волинське” основною причиною програшу військових хокеїстів спортсменам-поліціянтам. Обидві гри закінчилися перемогою поліційного клубу з рахунками 3:1 і 3:0. На жаль, імен учасників тих історичних для Рівного поєдинків ми досі не знаємо, бо газетярі чомусь не назвали бодай когось із піонерів-хокеїстів.
«Хасмонея» і ПКС, 1933 рік, стадіон, Рівне
За кілька днів, 30-31 січня 1932 року, до турніру приєдналася команда спортивного товариства “Хасмонея”, яка зіграла з клубом поліціянтів. І знову перемога була за останніми. Згадки про чергові хокейні поєдинки рівненських команд можна знайти в березневих числах “Еха Волинського”. Газета писала про поєдинки 27-28 лютого між ВКС “Галлєрчик” і командою ПГТ “Сокіл”, де перемогу в першій грі здобули військовики, в другій — “Сокіл”. А тим часом рівненський ПКС в лютому вирушив у турне містами Волині з метою популяризувати новий вид зимового спорту. До міні-турніру приєдналися команди з Кременця (ПКС), Львова (“Хасмонея”), Луцька (ПКС), Ковеля (Державної гімназії та ПКС). І вже 27 лютого 1932 року відбулися перші в Луцьку хокейні змагання між командами ПКС Рівного і Луцька. Рівняни здолали сусідів-одноклубників з рахунком 3:0. Як писала газета “Ехо Волинське”, у цьому виїзному турнірі рівненським поліціянтам не було рівних. Нічиєї з ними вдалося добитися лише одноклубникам з Ковеля. А сюрпризом сезону стала гра 21 лютого — рівненські хокеїсти-початківці з ПКС примудрилися переграти на власній ковзанці клуб “Хасмонея” зі Львова з рахунком 2:0.
Хокейна команда «Погонь» (Львів)
Морозна і сніжна зима 1932 року в Рівному дозволила продовжити перший хокейний сезон у березні. Незаперечним фаворитом була команда Поліційного клубу. Цікавість до нового виду спорту в Рівному з кожним матчем зростала, про що свідчила й зростаюча кількість глядачів. Якщо перші ігри дивилися 100-200 глядачів, то на матчі 13 березня між ПКС і ВКС “Галлєрчик” вболівальників було майже 400.
Львівська «Погонь» (у білій формі) змагається з суперником
Як львів’яни розгромили рівнян
Наступний хокейний сезон у Рівному розпочався в січні 1933 року. Лави рівненських хокеїстів поповнила нова команда — “Погонь”, яка провела дві зустрічі з ВКС “Галлєрчик”, спромігшись навіть виграти у військовиків один матч. Чутки про рівненських хокеїстів докотилися до Львова, який у ті часи був своєрідною хокейною столицею Західної України, адже там у хокей грали ще з початку ХХ століття. Львівські команди «Погонь» і «Чарні» були учасниками чемпіонату Польщі. А львівські хокеїсти в 1932 році входили до складу польської збірної, яка посіла четверте місце на зимовій Олімпіаді в американському Лейк-Плесиді. Львів’яни забажали помірятися силами з рівненськими хокеїстами, і до Рівного 28 січня 1933 року приїхала одна із найсильніших команд Львова “Погонь”.
«Погонь» (Львів), 1934 рік
Протистояли їй команди ВКС “Галлєрчик” і рівненська “Погонь”. Щоправда, про результати цих поєдинків відомості знайти не вдалося. А от про поєдинки 11-12 лютого, коли на рівненському полі зійшлися іменитий львівський клуб “Чарні” з місцевими “Галлєрчиком” і “Погонню”, писав навіть загальнопольський часопис “Спортивний огляд”. “Погонь” здалася з подвійним “сухим” рахунком 13:0 і 19:0, а військові спромоглися бодай на один гол 13:0 і 18:1.
Одна з найсильніших команд міжвоєнного Львова «Чарні», 1926 рік
Жорсткий розгром не применшив ентузіазму рівненських хокеїстів, і вони вирішили в березні, доки дозволяла погода, провести чемпіонат Волині. У турнірі 4-5 березня взяли участь чотири команди: “Погонь”, “Хакоах”, ВКС, ПКС. Переможцем турніру стала “Погонь”, друге місце посіли хокеїсти Поліційного клубу, третє — військові ВКС, останніми стала команда “Хакоах”.
«Чарні» Львів, 1936 рік
Рівне — центр волинського хокею
Двадцять четвертого жовтня 1933 року рішенням Польської спілки хокею на льоду Волинський підокруг хокею реорганізовано у Волинську окружну спілку хокею з головним офісом у Рівному. Відтоді чемпіон Волині мав право на участь у змаганнях чемпіонату Польщі. Очолив Волинську спілку Юзеф Воробей.
Чергову згадку про хокей у Рівному вдалося знайти в “Щорічнику спортивному” за 1934 рік, де йшлося про першість Волинського воєводства за участі команд ПКС, ВКС, “Погонь”. Чомусь не названо ще одну команду з Рівного — “Хакоах”. Хоча є відомості про матчі цієї команди 4 і 5 березня 1934 року (якраз тоді, коли відбувалася першість воєводства) з “Погонню” і ВКС. Обидва матчі “Хакоах” програла. А чемпіоном Волині 1934 року знову став клуб “Погонь”. Чи пробилася таким чином рівненська команда до чемпіонату Польщі, відомостей про це поки що не знайдено.
Полковник Пругар-Кетлінг, фото салону Долінко, Рівне, 1932 рік
Те, що центром волинського хокею в 1932-1934 роках стало Рівне, не в останню чергу заслуга військових. Зокрема командира 45-го полку стрільців прикордоння, що базувався в Рівному, полковника Броніслава Пругар-Кетлінга, відомого своєю благочинністю та тим, що вважав фізкультуру і спорт обов’язковими дисциплінами для військовиків.
У 1932-33 роках його навіть обрано президентом Волинської спілки футболу. За його сприяння і наполягання у військовому містечку Рівного збудовано футбольне поле, тенісні корти, а також відкриті плавальні басейни на території міста. Підтримував він і військову команду з хокею “Галлєрчик”, зокрема, віднаходячи кошти на дорогу в ті часи хокейну амуніцію.
Занепад рівненських команд і нові чемпіони
У 1935 році головний офіс Волинської окружної спілки хокею на льоду переїхав з Рівного до Ковеля. І очолив її член Варшавської колегії суддів Юзеф Бачковський також з Ковеля. Вочевидь, з якихось причин розвиток хокею у Рівному пішов на спад. Хоча в газетах до 1937 року вряди-годи згадується про матчі рівненських “Погоні” і ВКС, а також про новий клуб “Стрілець” з робітничого селища Янова Долина Костопільського повіту (селище знищене в роки Другої світової, нині на його місці село Базальтове). Спортивний клуб “Стрілець” створено на базі польської воєнізованої організації “Стрілецький союз”, він мав футбольну і хокейну команди.
Львівська команда «Україна» одноіменного товариства, 1935 рік. Її називали прообразом української хокейної збірної
Хокеїсти “Стрільця” вибороли чемпіонство Волині в 1937-1938 роках, про що можна знайти відомості в галузевій газеті “Янова Долина”, яку випускало підприємство з видобутку базальту. А тим часом у 1938 році припинила своє існування хокейна команда рівненського Військового клубу спортивного. Газета “Волинь” (від 31 січня 1937 року) в статті “Про розвиток хокею на Волині” написала про причини занепаду цього виду спорту у Волинському воєводстві. Насамперед, це нестача льодових майданчиків, побудова і утримання яких були надто дорогими для провінційних команд. Через короткі і теплі зими останніх років підготувати належним чином поле було неможливо, писали газетярі. Хоча в ті часи в Європі уже користувалися штучним льодовим покриттям, для рівненських хокеїстів це було нездійсненною мрією. Вони могли розраховувати лише на майданчики, які взимку заливали водою — стадіон у військовому містечку і поле на новозбудованому стадіоні “Хасмонеї” поруч із руїнами палацу князів Любомирських. Щоправда, газетярі інколи згадували ще льодовий майданчик Поліційного клубу спортивного. Ще одна причина занепаду хокею на Волині — надто дороге екіпірування для гри. Наприклад, на одного польового гравця потрібно було близько ста злотих. Ключка коштувала 7-9 злотих, ковзани – від 40-а. А щоб належним чином екіпірувати воротаря потрібно було в середньому 500 злотих.
Хокей у Рівному за часів перших “совєтів”
З приходом у Рівне радянської влади всі існуючі спортивні клуби було розформовано. Декотрі з гравців зазнали репресій, потрапили в табори і тюрми, декотрі емігрували. Замість уже відомих клубів було створено так звані добровільні спортивні товариства — “Спартак”, “Буревісник”, “Динамо”.
Про спартакіаду збройних сил, січень 1940, газета » Вільна Україна»
У цифровому архіві газети “Вільна Україна” за 1939-1941 роки, що видавалася у Львові, можна знайти невеличкі замітки про товариські хокейні турніри за участі команд Західної України, в тому числі й Рівного. На газетному фото з “Вільної України” — фрагмент одного з матчів турніру 1939 року у Львові (джерело фото: ice-hockey-stat.com).
Про спартакіаду збройних сил, січень 1940, газета » Вільна Україна»
Як інформує Вікіпедія, у лютому 1941 року радянське керівництво вирішило провести українську першість серед команд з приєднаних територій. Фінал змагань мав відбутися у Києві. До участі запросили вісім команд: дві зі Львова (збірна міста і тогочасний чемпіон Львова команда “Спартак”), по одній з Чернівців, Тернополя, Станіслава, Дрогобича, Рівного, Луцька.
З газети «Вільна Україна», про участь рівнян у першості 1941 року
Чвертьфінальні та півфінальні матчі відбулися у Львові на стадіоні “Спартак” з 9 по 16 лютого. Фінал першості відбувся 23 лютого 1941 року в Києві. Однак результати першості Вікіпедія подає як невідомі. Відсутня й остаточна інформація щодо переможця турніру. Хоча деякі джерела називають львівський “Спартак”.
Хокей у повоєнному Рівному«Динамо» РівнеКоманда «Динамо» з Рівного на старому стадіоні «Колгоспник»Трибуни порожні, однак гра запекла
Що ж до Рівного, то про подальший розвиток хокею в нашому місті поки що відомо мало. Щоправда, якщо судити з унікальних фотографій, які зберігаються в родинному архіві відомого рівненського футболіста Леоніда Молчановського, то в хокей у Рівному грали і в повоєнні роки. На цих світлинах — невідомі змагання на старому рівненському стадіоні “Колгоспник” (фото надані Галиною Данильчук).
P.S. При підготовці публікації в основному використано польські архівні і сучасні джерела, публікації в ЗМІ. У багатьох з них інформацію подано так, що вони суперечать одне одному. В українському сегменті інформація практично відсутня. Тому все викладене ще потребує допрацювання і уточнення.
Джерела інформації та фото: публікації в газетах “Eхо Волинське”, “Ехо Ровенське”, “Волинь”, “Огляд спортивний”, “Щорічник спортивний”, інші відкриті польські інформаційні джерела, uk.wikipedia.org/wiki/ЧемпіонатУкраїнськоїРСРзхокею_1941; NAC, jbc.bj.uj.edu.pl, wolyn.freehost.pl, ice-hockey-stat.com
Експозиція виставки "Три королі в моєму житті" Зоряни Гарбар
На сам день всіх закоханих, 14 лютого 2019 року, в “Арт галереї мадам Пальмгрен” (вулиця Івана Федорова, 8) відбулося відкриття виставки “Три королі в моєму житті” абстрактного, експресивного, фігуративного живопису львівської художниці Зоряни Гарбар.
Відкриття виставки “Три королі в моєму житті” Зоряни Гарбар
“Зоряна Гарбар – це епатажна, дуже знана художниця. Правда знана більше в Німеччині, ніж Україні. Але 28 її робіт зараз належать Музею сучасного мистецтва в Києві.
Зоріана Мірус
Сьогоднішню виставку ми хотіли присвятити темі кохання. Роботи, які знаходяться експозиції галереї, а це більш ніж тридцять творів – картини різного періоду творчості мисткині. Це і абстрактний живопис, який представлялася і за кордоном, а також фігуративний живопис на який ми хотіли зробити сьогодні акцент”, – сказала куратор виставки Зоріана Мірус у вступному слові.
Експозиція виставки “Три королі в моєму житті” Зоряни Гарбар
Свою авторську виставку Зоряна Гарбар присвячує темі кохання, яке, на її думку усюди, в кольорах, домінантом яких є червоний, в експресії, коли певною, зокрема чорною лінією підкреслюються ті чи інші акценти переживань. Великий вплив на її творчість зробили німецькі експресіоністи, відомі світу мистецтва як Ернст Людвіг Кірхнер, Еміль Нольде, Макс Пехштайн.
Вікторія Рибак
“Ми уже багато років співпрацюємо з Зоряною Гарбар. І для мене художниця є різною. Коли познайомились, то здавалося маленька, скромна, тендітна жінка, коли принесла свої роботи, то виявилося, що це жінка з великою силою, з сильним характером. І для мене це було відкриттям. Не вірилось, що такі емоції, такий вулкан, така сила може бути в такій тендітній жінці. І ми дуже тішимося присутності Зоряни в нашій роботі”, – зазначила директор галереї Вікторія Рибак.
Відкриття виставки “Три королі в моєму житті” Зоряни Гарбар
Експозиція налічує більше ніж тридцять робіт різного періоду творчості. Цікаві самі назви картин «Холодно без Тебе», «Хочу Тебе більше», « Ти прекрасна, це правда», «Візьми мене в свої обійми», «Три королі в моєму житті» і т.д. , в яких відчувається і пристрасть, і нові почуття ,і закоханість. Яскраві картини ,як казав колись мистецтвознавець А.Дорош «написані з чоловічим темпераментом і хуліганською жилкою , уповні професійно витримані, композиційно і колористично, і…сугубо індивідуальні».
Зоряна Гарбар
“На виставці зібрано твори різних періодів, об’єднані темою «Три королі у моєму житті», або ще можна назвати «Наодинці з собою». І одна і друга тема є мені близькими. Адже, добре як є любов, ал коли її немає, то теж є переживання такі, що треба вміти собі з тим дати раду. І тоді залишаєшся наодинці з собою. І на цій виставці показано, що все це було”, – ділилася художниця Зоряна Гарбар.
Виставка “Три королі в моєму житті” Зоряни Гарбар
Романтичний настрій на гітарі створював Тарас Мазур. А оглянути експозицію виставки Зоряни Гарбар “Три королі у моєму житті” можна буде в “Арт галереї мадам Пальмгрен” (вулиця Івана Федорова, 8) до кінця лютого.
До кінця зими, тобто до 24 лютого 2019 року львів’яни та гості міста ще можуть встигнути потрапити до львівського цирку на веселу та розважальну програму під назвою “Цирк яскравих емоцій”.
Дресировані свинки під керівництвом Олександра Фалалєєва
У програмі багато номерів з дресурою тварин. Це не подобається зоозахисникам, але дуже подобається дітям. Основа програми сформована родинною цирковою династією Главацьких. У їх виконанні аж вісім номерів – дресура тварин (пуделі, верблюди, шимпанзе, шотландські та африканські корови і тибетські яки), «комічні велосипеди» та «колесо сміливості».
Група тварин під керівництвом Юрія Главацького
«Стараємося поєднувати, дівчата – це вже третє покоління артистів цирку Главацьких в такій сфері, працюють в різних жанрах. Залучаємо з дитинства», – розповів артист Юрій Главацький.
Еквілібрист Григорій Каменський
А еквілібрист Григорій Каменський тримав глядачів у напрузі впродовж усього виступу на канаті. Балансувати на тонкому дроті та ще й на пластмасовій посудині наосліп – заняття для справжнього професіонала.
Групові жонглери під керівництвом Віталія Ковтуна
А от вміння викликати сміх у серйозних дорослих та кумедних малюків це талант помножений на харизму. Плюс імпровізація і залучення глядачів.
Килимний – Олег Ліостаєв
«Буває таке, що люди виходять як сьогодні чоловік з таким животиком. Ну як це хвилю не зробити. Під кожен сюжет мусиш підлаштовуватись, це дуже важливо коли знаходиш якісь маленькі нюанси, які приносять успіх», – каже килимний комік Олег Ліостаєв.
Група тварин під керівництвом Юрія Главацького
Найбільш яскраві емоції на прем’єрі від дресированих тварин. Шотландські корови, яки, свинки, верблюди та норовливі коти.
Дресирувальник котів Віктор Кошман
«Коти самі по собі. Їх заставити силою не можна, їх можна привчити до ласки, щоб якщо коти будуть довіряти тобі, тоді коти будуть виконувати те, що їм подобається», – поділився дресирувальник котів Віктор Кошман.
Колесо сіра – артист Євген Крот
А ще чотири години цирку яскравих емоцій це жонглери, акробати під куполом, колесо сміливості та запальний шоу-балет Атлантік під керівництвом Тетяни Мазуркіної.
Шоу-балет Атлантік під керівництвом Тетяни Мазуркіної
Циркова програма “Цирк яскравих емоцій” триватиме до 24 лютого 2019 року. Дізнатися про графік вистав можна на сайті цирку або за телефоном +38 (032) 238-53-30 . Вартість квитків від 60 гривень, незабутні враження йдуть у подарунок.
Його дід Герой Радянського Союзу. Свою мужність, прагнення до вільного життя він передав і онукові. Одним з перших, киянин Юрій Темченко прийшов на майдан. Він не ховаючись стояв на найважчих ділянках цієї передової Української свободи та незалежності. Отримав три складних поранення. Тривалий час лікувався в Польщі. І пройшовши реабілітацію добровільно прийшов до військового комісаріату, де попросився мобілізувати його.
У військкоматі хлопцю відразу показали на двері. Мовляв йому, після важких поранень в армії робити нічого. Однак, Юрко довів, що гідний одягнути військовий однострій. І не просто камуфляж піхотинця. А біло-блакитну тільняшку десантника. Так він став бійцем 80-ї окремої аеромобільної бригади.
Юрій Темченко
– Я просто не розумію, як в таку важку годину українські чоловіки можуть спокійно спостерігати з зручних диванів за бойовими діями на сході нашої держави, – зазначив десантник. – Дізнавшись, що є набір до Львівської 80-ї окремої аеромобільної бригади, я прийшов до військкома і сказав, що чув про те, як якісно і на високому рівні готують в цій частині бійців. Зрештою мені пішли на зустріч.
Незважаючи на важкі поранення, наш герой нір азу ніколи не поскаржився. Він сумлінно виконує всі важкі нормативи притаманні воїнам-десантникам, та розділяє зі своїми бойовими побратимами всі негаразди війни. Від служби у ВДВ Юрій отримує задоволення. А тут ще й збулась його дитяча мрія – бути механіком водієм, як прославлений дідусь.
Юрій Темченко
– Це був просто якийсь «вибух мозку», коли я взнав про захоплений у сепаратистів танк. Я дуже просився в екіпаж механіком водієм, – розповів Юрій. – І мене взяли.
Звичайно вчитись потрібно було, як то кажуть «з нуля». Про те йому в короткий термін вдалось опанувати майстерність водіння важкої, потужної броньованої машини. І тепер він впевнено керує своїм танком, та вірить в те, що йому, як і його прославленому дідусеві вдасться відстояти свою державу від загарбників.
Зброя XVIII-XXІ століть, яку Львівська митниця передала Львівському історичному музею
Вчора, 14 лютого 2019 року, Львівська митниця передала Історичному музею 39 одиниць зброї XVIII-XXІ століть, які найближчим часом поповнять експозицію. Найстаршому предмету – англійській піхотній шпазі понад 220 років.
Зброя XVIII-XXІ століть, яку Львівська митниця передала Львівському історичному музею
“Важливою ділянкою роботи усіх державних органів, включаючи передусім митницю, СБУ та інші правоохоронні органи є виявлення культурних цінностей, які перебувають у незаконному обігу або вони були вкрадені чи незаконно переміщуються. І надзвичайно важливо, що усі ці пам’ятки повертаються до музейного фонду України. Тобто поповнюється скарбниця нашої держави, нашого народу. Історичний музей протягом кількох років досить тісно співпрацює з Львівською митницею. Досить сказати, що тільки за минулий рік ми провели 746 експертиз у співпраці з львівською митницею. І сьогодні ми стали учасниками вінця цієї величезної роботи,проведеної як на пропускних пунктах, так і експертів Львівського історичного музею. А вінець роботи – це передача пам’яток, надзвичайно цікавих, які становлять культурну та історичну цінність”, – сказав Роман Чмелик.
Передача Історичному музею у Львові колекції зброї XVIII-XXІ століть
Всі ці предмети були вилучені або конфісковані в осіб, які намагались їх незаконно перевезти через державний кордон України або ж відправити поштою, починаючи від 2012 року. Минулого року працівники історичного музею провели близько 750 експертиз вилучених митниками предметів. Найчастіше цю зброю митники вилучали у поштових відправленнях, які йшли за кордон.
Начальник Львівської митниці ДФС Левко Прокіпчук
“Ми передаємо вилучені експонати не виключно львівським музеям, ми передаємо всій Україні, сьогодні ще передавали у Київський музей історії Другої світової війни, знову найближчим часом будемо у бібліотеку Стефаника передавати книги. Ми тішимося з того, що наша робота не пропадає дарма”, – додав начальник Львівської митниці ДФС Левко Прокіпчук.
Зброя XVIII-XXІ століть, яку Львівська митниця передала Львівському історичному музею
Передана зброя є важливою частиною історії нашої держави і дуже важливо щоб, в цей нелегкий для України час, ми змогли зберегти нашу історичну і культурну спадщину.
Начальник відділу департаменту з питань культури, національностей та релігій Василь Гладкий
“Львівський історичний музей – це один із провідних музейних закладів у нашій державі. І надзвичайно важливо, що саме у ньому зосереджена велика кількість експонатів, які є безцінним джерелом нашої історії, а також спадщини Європи і всього світу. Сьогоднішня подія засвідчує, що музей буде надалі розвиватися і поповнюватися безцінними пам’ятками”, – наголосив начальник відділу департаменту з питань культури, національностей та релігій Василь Гладкий.
Зброя XVIII-XXІ століть, яку Львівська митниця передала Львівському історичному музею
В збірці представлена зброя різних країн: чимало європейської, є й з Чилі, Аргентини та Бразилії. Це різновиди багнетів, церемоніальні шпаги, револьвери. Є й кишеньковий велодог, яким у XIX столітті велосипедисти відлякували собак.
Науковий співробітник історичного музею Тарас Рак
“Чудові зразки, як щодо хронології, так і географії. Гарно представимо тепер зразки зброї з Британії, Швейцарії. Найстарший предмет, який нам передала митниця, це англійська піхотна шпага 1796 року, є кілька чилійських багнетів, аргентинських. Цікава модель зброї, розробленої для захисту велосипедистів від собак, використовувалась і для самозахисту загалом, бо поміщалась у гаманець. Це була популярна зброя”, – розповів науковий співробітник історичного музею Тарас Рак.
У середу, 13 лютого 2019 р. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154) відбулося відкриття виставки пам’яті художника Миколи Горди.
Микола Горда. Автопортрет
Вшанувати пам’ять митця у музеї зібралися родина, друзі та знайомі художника, а також усі, хто шанує його творчість. У теплому колі близьких зворушливо згадали, яким був Микола Горда, поділилися спогадами про спільне минуле та оживили у пам’яті цікаві випадки з життя художника.
Ольга Горда-Цибко
“Мій батько – людина, яка все життя залишалася дитиною, з дитячими цінностями, щирою людиною. Тато страшенно не любив несправедливості і дуже любив щирих людей та християнські цінності. Він малював і хотів бути потрібним людям” – поділилася донька художника Ольга Горда-Цибко.
Виставка Миколи Горди у Львівському музеї Грушевського, 2019 р.
“З Миколою було добре жити, спілкуватися, бо був дуже добра, безкорислива людина. За двадцять років знайомства з ним я не мав негативу. Не було неповаги, брехні. А ще Микола дуже любив Батьківщину” – сказав Іван Шклярський.
Відкриття виставки пам’яті Миколи Горди у Львівському музеї Грушевського, 2019 р.
На виставці представлено 26 робіт художника, серед яких: автопортрети, портрети Михайла Грушевського, Володимира Івасюка, Левка Лук’яненка, цикл творів “Поетичний календар Галини Гордасевич”, “Іван Богун під Берестечком”, “Мої батьки” .
Софія Легін
“Ближче художника ми запізнали у 2004 році, під час експонування його авторської виставки у музеї. Дуже пам’ятним є те, що саме для цієї експозиції Микола Горда намалював портрет Михайла Грушевського на фоні Гуцульської кімнати музею, який, до речі, представлено і на сьогоднішній виставці. Згодом портрет нашого Патрона митець подарував до фондів музею. І з того часу – це один з цінних творів нашої збірки” – розповіла учений секретар музею Софія Легін.
Наталя Разнічук
На зваершення затишну атмосферу вечора доповнили музичні твори у виконанні Наталії Разнічук (гітара) та Тараса Гривула (бандура).
Тарас Гривула та Ромчик Цибко
Виставку щирого та світлого художника Миколи Горди можна буде оглянути у музеї до 28 лютого 2019 р.
Раніше на сторінках Фотографій Старого Львова уже йшлося про табір інтернованих частин УГА у Німецькому Яблонному (Чехословаччина). Ще один табір інтернованих діяв у Ліберці (від вересня 1920 року). У квітні 1921 близько 4 тис. інтернованих осіб з Ліберця і Німецького Яблонного було переведено до Йозефова. Згодом табори інтернованих почали ліквідовувати. Останнім, у 1926 році, припинив своє існування табір у Йозефові.
Враження від останніх днів життя цього табору описав український педагог, військовик, публіцист, член Наукового Товариства ім. Шевченка, командант УСС Михайло Галущинський. Його публікацію під назвою “Ліквідація останнього табору в Чехії” було надруковано у журналі “Світ”(№ 15-16 за 15 серпня 1926р.), текст якої подаємо в оригіналі.
Після ліквідації таборів в Німецькому Яблонному, Ліберци прийшла черга на Йозефів, через реєстри якого перейшло більше двох тисячів стрільців і старшин Української Галицької Армії. Дехто повернув у Галичину; три більші транспорти відійшли на Велику Україну, чимало розбрилося по чеській землі, кілька десятків лягло кістьми у чужу домовину, а осталося ще біля 65 люда в таборі зі своїм вірним командантом, сотником д-ром Іваном Козаком.
Ліквідація табору переводиться таким чином, що з 1 серпня замикають кухню, а з 15 серпня мають усі опустити табор. Що їм далі робити, того ніхто не відає.
Так зложилося, що я мав ще змогу побувати дня 29 липня в йозефівському таборі, щиро витаний його мешканцями. На двірці застав я ще транспорт 28 інвалідів, котрі саме відїздили до Праги до німецького дому інвалідів. Їм, а далі всім оставшим передав я слова поздоровлення від рідного краю.
Польове Богослужіння в таборі в Йозефові (з приватної колекції Романа Метельського)
У таборі мущини, жінки і діти, старші, що ходять до школи, і ті маленькі, які що йно недавно прийшли на світ. Розмови з “таборитами” передам на иншому місці. Тут тільки зазначу, що одні вижидають дозволів на поворот до рідного краю, а другі на виїзд на Велику Україну.
Д-р Іван Козак опроваджує мене по таборі, показує житла родин і більших гуртів, пояснює де були школи, де кипіло культурно-освітнє життя, веде до кухні, до кооперативи, що підтверджує місцеве культурне життя і щедрою рукою наділювала “Рідну школу” та инші установи в краю, а далі показує лікарську амбуляторію, де знайомимося з лікарями, котрі виконували свою опіку в таборі. Вкінці спільна світлина всіх тих, які в цю пору находилися в таборі.
Школа неграмотних в таборі (з приватної колекції Романа Метельського)
Остає нам ще троха часу. Його треба нам присвятити памяти тих , котрі вже більше не повернуть до своїх. Ми на цвинтарі в Йозефові , а потому на другому в сусідному місті Яромежи (Jaroméř), де також похоронено кількох старшин і стрільців, що своє страждальне життя покінчили в місцевому шпитали.
На Йозефівському таборі світлина біля гробів. Як видно зі світлини, гроби удержані в порядку. А це велика заслуга команди табору.
Скитальці українського табору в Йозефові з професором М. Галущинським посередині, 1926 р.
Ми прощаємося. Ще кілька побажань, дуже скромний осуд майже ніякого заінтересування з боку краю рідними скитальцями. Тепле тиснення рук, яке багато говорить. У першу чергу, щоби якнайшвидше зійтися при спільній праці .
Я в поїзді… На пероні сотник д-р Козак і двох членів ліквідаційної комісії, пп. Л. і К. Ще раз обмінюємося поглядами. Гудок засвистів і… частина української історії уже поза мною…
Диск Софії Федини «А я живий», присвячений захисникам України
Про це повідомила відома волонтерка та співачка Софія Федина під час брифінгу, який відбувся на базі 58 Будинку офіцерів міста Львова. Офіційний реліз волонтерського музичного проекту відбудеться 18 лютого у Національному академічному українському драматичному театр імені Марії Заньковецької.
Співачка та волонтерка Софія Федина
– 18 лютого для мене є особливою датою, – сказала співачка.– Це мій день народження, який я не святкую вже впродовж п’яти років. Адже в 2014 було не до цього. На ці дні припав початок силового протистояння між учасниками Революції Гідності та режимом Януковича. Згодом, це була участь у волонтерській діяльності, збір коштів для допомоги українському війську. І саме тоді, в 2014 році, я почула на Майдані слова поетеси Лідії Яр, які глибоко запали в душу і стали символом нашої боротьби. А згодом, і піснею у моєму новому альбомі «А я живий».
…А я живий, матусенько, живий,
І не питай мене, чи я боюся…
Нехай бояться наші вороги,
А ти молись…
Я ж, матінко, борюся!..
Прес-конференція щодо презентації благодійного проекту та авторського диску Софії Федини «А я живий»
Софія Федина підкреслила, що у її творчому доробку, як співачки, це буде п’ятий альбом. Він міститиме 11 пісень. Диск «А я живий», присвячений захисникам України. Це своєрідна інвестиція у силу держави, оскільки всі кошти отримані від реалізації будуть спрямовані на підтримку бійців на передовій та у госпіталях.
– Пісні покликані «розворушити» наше суспільство, яке демонструє певні риси «стомленості» від війни, від боротьби, від побудови вільної демократичної країни, – говорить співачка. – А що буде, якщо «стомляться» бійці, які захищають Україну? Тому час подвоїти наші зусилля у справі захисту Батьківщини.
Учасники брифінгу (зліва направо): полковник ЗСУ, начальник 58 Львівського будинку офіцерів Віталій Провозін, співачка та волонтерка Софія Федина, капелан 80 одшбр, священик храму св. Миколая ПЦУ о. Андрій Дуда та керівник Західного регіонального медіа-центру Міністерства оборони України Олександр Поронюк.
Крім диску з піснями, до альбому «А я живий» буде додаток у вигляді книжечки з усіма текстами пісень та акордами для акомпанування на гітарі. До того ж, у диску. Між піснями, зібрано живі спогади та пряма мова бійців різних підрозділів українського війська та добровольчих батальйонів, записаних Софією Фединою у різні роки на різних ділянках фронту. Тому диск «А я живий» – це ще й своєрідний живий щоденник боротьби україни за незалежність.
Також у заході взяли: полковник ЗСУ, начальник 58 Львівського будинку офіцерів Віталій Провозін, капелан 80 одшбр, священик храму св. Миколая ПЦУ о. Андрій Дуда та керівник Західного регіонального медіа-центру Міністерства оборони України Олександр Поронюк.
Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ Інформаційне агентство МО України (м. Львів)
14 лютого – не лише День Валентина, але й міжнародний день дарування книг. Рівно 2 роки назад львівська письменниця та журналістка Леся Кічура започаткувала свій соціально-книжковий проект «Добрі мамині казки», написавши перший пост у соціальних мережах.
Авторка мріяла видати власну збірку казок і популяризувати дитяче читання. Відтоді минуло 2 роки. Що вдалося здійснити і, про що нині мріє вже відома казкарка, ми спробували дізнатися.
Леся Кічура
– Коли вперше озвучили свою мрію в соціальних мережах, чи очікували на такий успіх проекту?
– Направду ні… Просто дуже хотіла мати свої власні казки окремою збіркою, гарно їх проілюструвати та видати. Гадала, що маючи цю книгу на своєму столі врешті заспокоюся і думатиму: «Ну от, ще одна мрія здійснилася. Можна братися до чогось іншого». Але… не так сталося як гадалося. Перший наклад книги (а це 2000) розійшовся за 3 місяці. Тож ми його додрукували ще двічі додруковували. Відтак наклад у 6 000 для дебюту дитячого письменника, як на мене, дуже вдалий!
Казкарка Леся Кічура
– Ви багато мандруєте з казками. Що вражало?
– Казкові мандри – це особливий вид авторського пізнання та читацької любові. Два роки у знайомствах та поїздках Львівщиною – це дуже особливий досвід. Було несподівано, коли цілком незнайомі люди писали мені з Івано-Франківська, Миколаєва, Жидачева, Тернополя, Жовкви, Рави-Руської й запрошували у гості. Щемко на душі від того як дітки в маленьких школах чекали цієї зустріч і як сиділи немов мишенятка, коли ми проводили читання.
Леся Кічура
– Що спонукало продовжити проект?
– Ймовірніше запитати, не що, а хто! Бо вся заслуга за моїми читачами! Щоразу на зустрічах діти запитували – коли приїдете нову? А нова книжка буде? Скільки матиме розмальовок? А казки про що там? Ці запитання лунали сотнями і саме вони примушували та спонукали працювати з новим натхненням та фантазією!
Леся Кічура та її “Добрі мамині казки”
– У чому полягає соціальна складова вашого проекту?
– У тому, що наші книги є доступними. За ці 2 роки ми подарували понад 4000 (з накладів усіх 3 збірок) примірників школам, бібліотекам, дитячим центрам та малозабезпеченим. Я досі не вірю, що 3 мої збірки будуть видані шрифтом Брайля. «Магія Різдва» була презентована на свята, робота над двома іншими зараз триває. Розуміння того, що спеціалізовані бібліотеки всієї України матимуть по примірнику моїх брайлівських казок (а це дуже коштовна річ, позаяк совівартість однієї такої книги сягає 1000 грн) щоразу нагадують, що диво можливе! Я дуже радію, що маю нагоду зазнайомитися та спілкуватися з такими людьми, які так чи інак уміють здійснювати мрії. У цьому випадку йдеться про Оксану Потимко – директора Ресурсного центру НУ «Львівська політехніка», у співпраці з якою вдалося здійснити цей задум.
Збірка казок львівської письменниці Лесі Кічури “Добрі мамині казки. Магія Різдва”
– Будні казкарки, які вони?
– Неодмінно в пошуках нових сюжетів. Намагаюся відшуковувати гарні місця у нашому місті як от, «Музей іграшок». Цей дивовижний заклад мене надихнув на творення неймовірної казкової пригоди. Її презентація відбудеться вже цієї осені у наступній нашій збірці.
Презентація 3-ї книги львівської казкарки та журналістки Леся Кічури «Добрі мамині казки. МАНДРИ».
Проте зараз ми ще творимо книгу, яку будемо презентувати в березні – з кращими своїми казками, які будуть зібрані в одній збірці. Бачите, казкові події просто нас переслідують і навіть не думають припинятися. А хіба інакше буває, коли ти сам – творець казки?!
Восени 1930 року Митрополит Андрей Шептицький у пресі розповів про плани створення політично-громадської організації, яка мала на меті об’єднати українських політиків в одну понадпартійну групу. Цією структурою мав стати «Український Католицький Союз». Очевидно, що це був виклик на політичну роздробленість, відсутність чіткої політичної позиції і, як наслідок, бездіяльність українських політиків у польському парламенті й низинних радах.
Перш ніж вказати на роль о. Климентія у цій ініціативі, подамо інтерв’ю Митрополита на цю тему, опубліковане 30 жовтня 1930 року газеті «Діло»:
«Панове, питаєте мене, чи «Католицький Союз», у мойому розумінні, має бути новою політичною партією, відповідаю ось що: «Якщо політичною партією називаєте те, що звичайно під тією назвою розуміють, тобто партію, протиставлену всім іншим вже існуючим партіям, і політичну її програму, протиставлену всім іншим програмам, то такою партією Союз не повинен і не може бути. Але якщо партією називаєте групу людей, що хочуть і на політику мати вплив, і в цілій низці політичних справ хочуть в єдности поступати, і в таких справах мають свою спільну точно означену плятформу, то такою партією «Католицький Союз» повинен бути. Вій ставляє собі за завдання оборону віри та Церкви й усі ті національні, суспільні та політичні принципи, на які всі католики без виїмку мусять годитися. В усіх тих політичних справах, у яких не нарушена віра та мораль і загально всіми католиками прийняті національні й суспільні принципи, — лишає своїм членам цілковиту свободу, — то значить, позволяє їм чи то належати до якихсь існуючих уже партій, чи творити нові партії. «Католицький Союз» своїми принципами стоїть немов би понад партіями. Так треба би, думаю, означити відношення «Католицького Союзу» до існуючих партій, або до тих, які могли б утворитися. Члени «Католицького Союзу» могли би бути рівночасно і членами інших партій, очевидно не таких, які у своїх програмах або у практиці йшли би проти Церкви та її науки, могли б також лучитися в якісь нові групи, під тими самими умовами.
Володимир Децикевич (1865–1949). український галицький громадсько-політичний та освітній діяч, урядник.
Тим також пояснюється ріжниця. яка заходить між «Католицьким Союзом» і католицькою акцією. Словом «католицька акція» означується звичайно цілком аполітичні організації католицької суспільності. Очевидно, католицька акція може мати тих самих членів, що «Католицький Союз», і в численних справах взаїмно собі помагати. Вважаю католицьку акцію за один із важніших постулатів теперішньої хвилі, над якими працюємо і в праці тій дальше поступати будемо».
[Діло. — № 242. — 30 жовтня 1930 р. — С. 1]
1 січня 1931, у четвер, в найбільшій залі Духовної Семінарії на вул. Коперника відбулись Установчі Збори «Українського Католицького Союзу». Пригадаємо тільки, що про плани об’єднання політиків на ґрунті католицизму у 1906 році заявляв о. Климентій, а тоді Казимир граф Шептицький.
Під гаслами католицької віри розпочато об’єднання розсварених і розділених за партійною належністю українських політиків. Як і в інших випадках, офіційні повідомлення засвідчують провідну роль Митрополита Шептицького у цій події. Ми не заперечуємо такої думки, адже навіть найкраща ідея без Галицького Владики не могла б втілитись у життя в тодішньому українському середовищі. Його величезний авторитет, безкорисність та посвята творили чудеса. І вчорашні політичні опоненти, навіть і не католики, ставали в ряди цієї політично-громадської структури, присягаючи під час вступу працювати пліч-о-пліч на благо свого народу. Згідно статуту, привселюдну обіцянку слід було голосно закінчити словом «Прирікаю». Саме заснування УКС ретельно висвітлене у пресі, звідки й дізнаємося про далеко не другорядну роль о. Климентія: при виборі членів Головної ради його ім’я стоїть на першому місці.
«У Зборах взяли участь: Ексц. митр. Шептицький, Преосв. єп. Бучко, Преосв. єп. Будка, багато духовної і світської інтелігенції обох полів зі Львова і з краю, поважне число акад. молоді і представники нашої преси. Всіх присутніх було понад 200 душ. Збори створив митр. Шептицький, що привитав зібраних і подав до відома, що зробив досі Ініціативний Комітет під проводом єп. д-ра Бучка для підготовлення організації Українського Католицького Союзу. При цій нагоді митрополит зазначив, що члени У. К. С. можуть ріжнитися між собою в інтерпретації поодиноких квестій ідеольоґічного характеру, головне, аби всі вони завсіди держалися цупко й боронили католицької віри та моралі. Із черги всі присутні зложили урочисте приечення, що, вступаючи в члени У. К. С., будуть придержуватися в житті поданих вище принципів. Відбувалося це в той спосіб, що на поіменний заклик кожний(а) з присутніх заявляв(а): «Прирікаю».
Зустріч греко-католицьких єпископів у Львові. Сидять зліва направо: Апостольський адміністратор Пряшівської єпархії Діонісій Няраді, єпископ Станіславівський Григорій Хомишин, Архиєпископ Львівський Андрей Шептицький, єпископ в Канаді Никита Будка, єпископ Перемиський Йосафат Коциловський. Стоять: генеральний вікарій зі США Йосиф Гануля, Апостольський екзарх США Василь Такач, єпископ з Чехословаччини Петро Гебей, єпископ Кирило Куртев (Болгарська греко-католицька Церква), Павло Гойдич — греко-католицький єпископ Пряшівської єпархії, генеральний вікарій зі Львова Олександр Бачинський. Грудень 1927 р. Фото з колекції «Narodowe Archiwum Cyfrowe».
(….) Дир. Сінгалевич, обнявши провід, вказав на вагу моменту і на ту велику ідею, яка всіх зібрала, після чого уділив голосу през. Децикевичеві, який зреферував іменем Ініціативного Комітету статут У. К. С. Із того реферату ми довідалися, що правною основою, на якій спиратиметься У. К. С. буде форма політ. партії. У. К. С., до якого могтимуть належати і не-католики, оскільки підчиняться його постановам та будуть спочувати його ідеї, розвиватиме діяльність на цілій території Польщі. При кінці референт предложив схему цілої організації від льокальних кружків через організації окружні аж до організації централі і вказав на обов’язки членів У. К. С.
…Вибрано през. Вол. Децикевича (через аклямацію), членами Головної Ради стали одноголосоно: о. ігумен Климентій Шептицький, о. ректор д-р Йосиф Сліпий, проф. д-р Микола Чубатий….».
[Діло. — № 3. — 3січня 1931 р. — С. 3]
Цю подію не оминула увагою і польськомовна преса. Часопис «Przyjaciel Ludu» (№ 2.— 11 січня 1931 р. — С. 5 ) згадав тільки двох членів президії Організації: її президента Володимира Децикевича (1865–1949) і о. Климентія, вказуючи на «найважливіших осіб». Натомість «Górnoślązak» (№ 7. — 10 січня 1931 р. — С. 6) дав досить помірковану характеристику, зазначивши, що «У. К. С.» зареєстрований як партія, оскільки громадська організація підлягала б контролю місцевої влади. Виокремлено основні напрями діяльності із зазначенням, що певні прізвища серед засновників вказують на поміркованість у майбутніх діях. Наголошено було на рішенні про вислання Святішому Отцю від учасників Зборів вітальної телеграми. «Подія першорядної ваги, яка має поважні шанси на розвиток в українському суспільстві головно завдяки авторитету, яким є Митрополит Шептицький, творець цієї організації» — так охарактеризовано створення «Українського Католицького Союзу» у польському таємному рапорті про діяльність національних меншин.
[Sprawozdanie z życia mniejszości narodowych za I kwartał 1931 r. — Warszawa, 1931. — C. 6]
о. Климентій (Казимир) Шептицький, Олександр Шептицький, Митрополит Андрей (Роман) Шептицький, Станіслав Шептицький, Леон Шептицький. Лабуні (Польща). Весна 1930 р. Фото з колекції «Archiwum Szeptyckich» (Власність «Fundacji Rodu Szeptyckich»).
19 березня 1931 року обидва Шептицькі — Митрополит і о. Климентій — взяли участь у Святій Літургії та процесі облечин дочки Леона Шептицького Софії (1904–1958), яка вступила до Згромадження Сестер Францисканок Місіонерок Марії і прийняла ім’я Йосафати.
Не меншою подією, тільки у духовному вимірі, було посвячення влітку 1931 року церкви у Свято-Іванівській Лаврі Студитського Уставу:
«Львів, 7. липня 1931. Торжественне посвячення церкви оо. Студитів, перенесеної, як уже нашим читачам відомо, з села Кривки, пов. Турка, на узгір’я Знесіння відбулося нині, у вівторок 7. ц. м. при численній участи духовенства й українського громадянства Львова та його передмість. На посвяченні явився особисто Ексц. митр. Шептицький, Преосв. о. д-р Бучко, кількох членів львівської капітули, ченці-Студити з Унева, а також процесія з церкви св. Петра і Павла на Личакові під проводом свого пароха. Чину посвячення довершив Ексц. митр. Шептицький в год. 9. рано, після чого в год. 10. розпочалася архієрейська Служба Божа, що її відправив Преосв. єп. д-р Іван Бучко в асисті о. пралатів Куницького й Пясецького. Співав хор братчиків Студитського чину з Унева…
Ексц. Шептицький виголосив надворі проповідь до вірних, в якій підніс вагу свята й значіння чину оо. Студитів у нашому церковно-національному житті. Церква Студитів, що обслуговує вже від осени мин. року також потреби нашого населення з Кривчиць (кольонії), посвячена Св. Премудрости Божій для нав’язання й збереження нашої старої традиції ще з княжих часів, коли то перші київські церкви були посвячені Св. Премудрости Божій (прим. Св. Софія в Київі). Вагу тої традиції підчеркнув Ексц. митрополит дуже сильно у своїй проповіди. Після закінчення свята вірні ще довго товпилися в церкві і біля неї, подивляючи її красу знадвору і старий, прегарно відновлений іконостас усередині, а з тим і великий мистецький хист нашого народу, творця всіх тих цінностей. Святоіванська Лавра оо. Студитів у Львові, що є власником цієї церкви, збогатилася завдяки о. ігуменови Климентієві Шептицькому високо мистецьким твором, яким можемо сміло гордитися і перед своїми, і перед чужими.
[Діло. — № 150. — 9 липня 1931 р. — С. 3]
Митрополит Андрей Шептицький, Олекса Новаківський, українська інтелігенція. Відкриття виставки Школи Олекси Новаківського. 25 жовтня 1928 р.
У самий день посвяти храму Святої Софії — Премудрости Божої в газеті «Діло» появилася фахова стаття, в якій автор майстерно описав історію церкви та історію її перенесення до Львова, розповів про зусилля над зібранням до храму старовинних ікон, виокремив роль у цій важливій справі о. Климентія:
«З нагоди посвячення церкви Студитів у Львові дня 7. ц. м. Місто Львів, таке богате в ріжнородні пам’ятники старовини, збогатилося ще одною цінною памяткою нашої культури. Є нею прегарна деревляна церква на полях (узгір’ях) Кривчиць-кольонії, прилучених недавно до Львова, кілька хвилин ходу від Личаківського двірця. Церкву цю перевезено з села Кривка, пов. Гурка, з кінцем липня мин. року й уставлено на вирівняній з тією метою площі біля монастиря Студитів у часі від серпня до кінця жовтня того ж року. В цьому вже році церкву обведено відповідним парканом, зроблено від сторони залізничого тору входову браму й цілу церковну площу обсаджено молодими деревцями. А в останніх днях церква та дістала ще одну дорогоцінну прикрасу: старий, стилевий іконостас, прегарну пам’ятку нашого малярства кінця XVII. й початку XVIII. століття.
Церква з Кривки, що обслуговує тепер не тільки потреби мешканців монастиря Студитів, але й потреби широких кругів нашого населення, яке з року на рік густішою громадою посилюється в сусідстві на полях Кривчиць та узгір’ях Знесіння, є спражньою перлиною бойківської архітектури. Збудована вона, по всій правдоподібности, в половині XVIII. століття. Як усі бойківські церкви, є й ця церква тридільна, значить вона складається з трьох квадратів, які творять пресвитерію, наву й бабинець. Одночасно ця церква є триверха, при чому кожний з тих верхів має кількакратні заломання, так, що верхи виглядають, наче індійські пагоди. Перший з тих верхів, що покриває собою квадрат над бабинцем, є одночасно дзвіницею, що видно зі створених голосників під банею. Другий верх (над навою) є, очевидно, найбільший, третій (над пресвитерією) подібний до першого, тільки дещо, може, стрункіший і шляхетніший. В цілости всі три верхи творять прекрасну гармонійну цілість і людське око не може ними досхочу налюбуватися.
Не менше гарна також декоративна частина церковної будівлі. Передовсім дуже інтересний ґанок із заходу, на якому слідні впливи барока, дальше різьба церковних одвірків і чудова, наскрізь оригінальна галерійка, що обігає бабинець з полудня, заходу і півночи. Варто звернути також увагу на профілі випустів, на яких опираються піддашшя, в першій мірі на ґанку, а в середині церкви перехід з бабинця до нави, де на верхах видно чудові хрести простої ковальської роботи.
Церква Святої Софії – Премудрості Божої. Належить до комплексу Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу УГКЦ
Коли ціла та будівля є, безперечно, великою цінністю сама по собі і вказує на високу культуру й інтелігенцію нашого селянства, бо ж та церква (як, зрештою, всі наші деревляні церкви) є твором селянських майстрів, то не меншу цінність уявляє з себе й іконостас, що його уставлено в цій церкві заходами о. ігумена Студитів Климентія Шептицького й управи Національного Музею. Іконостас той якогось незнаного творця-маляря зложено вже в Музею з двох основних частей: І. частина походить із села Воля Жовтанецька (парохія Желдець, пов. Жовква) і, як вказує на це дата, намальована 1675 р.; 11. частина (намісні ікони) походить з іконостасу в селі Боянець (пов. Жовква) з початку XVIII. століття. Царські ворота і діяконські двері (у стилі барока) додано зі складів Музею, а походять вони з Коломийщини.
Розуміється, іконостас як цілість треба було змонтувати і зреконструвати його мальовила й різьби так, щоб він по змозі нічого не стратив зі своєї первісної краси. Все те треба було робити обережно і, розуміється, наскрізь фахово. Цього нелегкого завдання піднялися: арт. Магалевський, що відновляв і доповняв усе темперною технікою, і пані С. Паращук, що виконала консервацію, відчищення і доставлення іконостасу з великим умінням. Усе те відбувалося, очевидно, під постійним доглядом управи Нац. Музею. Крім іконостасу, є ще в церкві інші цінні пам’ятки старовини. Так, прим., над навою висить дуже оригінальний деревляний павук (походить з Турчанщини), який теж треба було основно відреставрувати. Знов же, перед іконостасом, по обох сторонах царських воріт, стоять також старі, оригінальні свічники з дерева, які, подібно, як павук, приспособлено до вжитку зі зборів Нац. Музею. Як царські ворота й діяконські двері, так теж і павук і згадані свічники споруджені у стилі барока. За відступлення церкви з Кривки для Львова належиться прилюдна подяка парохові і мешканцям того села, що, збудувавши у себе нову, більшу церкву, відступила свою стареньку церковцю оо. Студитам. За придбання такого мистецького скарбу для Львова належиться повне признання ігуменові о. Кл. Шептицькому, що, йдучи за фаховою порадою співробітника Нац. Музею п. Михайла Драґана, не пожалував ні труду, ні коштів на довершення цього прегарного діла. Для повноти зазначимо ще, що догляд над збереженням усіх археольогічних особливостей церкви мав від першого до останнього дня при уставлюванні будівлі даний п. М. Драган, який і довів до того, що церкву поставлено зовсім докладно у тій самій формі, що її вона мала в Кривці.
[Діло. — № 149. — 7 липня 1931 р. — С. 2; Див. також: [Діло. — № 142. — 28 червня 1931 р. — С. 1]
Євреї оселилися у Львові ще у XIII ст., невдовзі після заснування міста, і займалися виключно торгівлею та ремеслами. Львів був найбільшим ремісничим осередком в Україні. Так, за переписом населення 1773 року в усій Галичині проживало 44 тисячі ремісників, з них 16 тисяч — ремісників-євреїв.
Серед найпоширеніших єврейських ремесел були професії, які служили задоволенню потреб споживання: кравці, шевці, ткачі, кушніри, гончарі, бляхарі, різники, аптекарі, ювеліри, мідники, миловари, пекарі, друкарі тощо. Виробами, створеними єврейськими майстрами, користувалися не тільки євреї, але й люди інших національностей, які проживали в Галичині.
Тора з експозиції музею “Слідами галицьких євреїв”
Про великий пласт єврейської культури Галичини можна дізнатися якщо відвідати музей “Слідами галицьких євреїв”, що працює при всеукраїнському єврейському благодійному фонді “Хесед-Ар’є” (вул. Котляревського, 30). Музей описує історію львівських євреїв, зокрема, в ньому представлені такі розділи експозиції: “Відділ жертв НКВС та нацизму”, “Історія львівських синагог та рабинів”, “Банкіри та ремісники передвоєнного періоду”, “Єврейські госпіталі” та ін.
Друкарська машинка з буквами на ідиш з експозиції музею “Слідами галицьких євреїв”
Колись музей був кімнатою, де жила єврейська родина, яка загинула в гетто, чи в концтаборі. Вони пішли… А речі залишились. І скатертина на круглому столі, над яким маленький абажурчик колись тепло і по-домашньому збирав усіх мешканців цієї маленької квартирки. І плюшева шторка на дверях, відсунувши яку можна почути звуки старої платівки з єврейською мелодією… Можна побачити старі фотографії сучасних будівель, почути цитати із творів класиків, що пов’язані з нашим містом, насолодитись музикою, написаною у Львові.
Посуд з експозиції музею “Слідами галицьких євреїв”
Розповісти про цікаві експонати музею погодилась його керівник Ольга Лідовська. Її екскурсія була цікавою, легкою для сприйняття і дуже інформативною. Не буду повністю переказувати всю екскурсію, а зупинюся тільки на найбільш знакових експонатах. Далі цмтую слова Ольга Лідовської.
Цдака з експозиції музею “Слідами галицьких євреїв”
Цдака. Така скринька була практично в кожній родині сіоністів, які були настроєні виїжджати на землю предків і будувати майбутню державу Ізраїль. До скриньки складалися гроші, які згодом носили у відповідний центр. Зібрані кошти відправлялися тоді ще на територію Палестини і викуплялася земля, на якій потім створювалися кібуци, де селилися євреї. І ця земля на сьогодні є у державній власності, і завжди буде у державній власності, оскільки була куплена на гроші людей з цілого світу.
Чорнильниця з експозиції музею “Слідами галицьких євреїв”
На скриньці є напис івритом, що вона привезена з Палестини. Знайдена вона була на вулиці Замарстинівський, під час ремонту будівельники знайшли її на горищі, принесли його нашій підопічній, а вона передала нам.
Картина Фредеріка Клейнмана «Після вистави» з експозиції музею “Слідами галицьких євреїв”
Картина Фредеріка Клейнмана «Після вистави». Це художник – карикатурист, та сценограф. Його карикатури на завсідників каварні Атляс прикрашали стіни закладу, а оформлені ним вистави можна було побачити у різних театрах Львова та інших міст. Мав цікаві роботи, але, на жаль, збереглося їх дуже мало і це один з небагатьох оригіналів, який зберігся та є доступним і його можна побачити у нас в музеї. Подарувала нам його наша підопічна. Роботу ми від реставрували, бо вона була порізана в двох місцях. Хоча пані Лідія, котра подарувала нам цю роботу казала що реставрувати не треба, бо її порізав сам художник. А сам Кляйман загинув під час повстання ткачів у Янівському таборі.
Стаканчики та пляшка фабрики Бачевіса на Песах з експозиції музею “Слідами галицьких євреїв”
Стаканчики фабрики Бачевіса. Це для дітей на Песах. Звичайно, дітям вино не давали, а водичку в яку капали кілька крапель і вони так само приймали участь у пасхальному обряді. Діти обов’язково були задіяні у цьому святі, щоб знати та розуміти з дитинства з чим свята пов’язані.
Праска із зіркою Давида з експозиції музею “Слідами галицьких євреїв”
Цікаві предмети побуту: праска із зіркою Давида – цікава тим, що окрім того, що туди треба було покласти вугілля і почекати поки вона нагріється, можна було нею помахати, щоб роздути і швидше нагріти; великий книжковий прес із зіркою Давида; машинка для виготовлення взуття, машинка для виготовлення капелюшків; друкарська машинка з буквами на ідиш.
Ключ від синагоги з експозиції музею “Слідами галицьких євреїв”
Ключ від синагоги. Цей ключик купила одна із американських дослідниць, Рейчел Стівенс , котра приїжджала до Львова. Потім було зроблено 75 таких Скляних ключів, які у Міській раді вручали людям, котрі допомагають зберегти єврейську історію в Західній Україні. Скляні вони нагадують про те, що людське життя є дуже крихким.
Ханукія – підсвічник на свято Хануки з експозиції музею “Слідами галицьких євреїв”
Ханукії – підсвічники на свято Хануки, які маю 9 свічок, вісім на кожен день свята та дев’ята від якої запалювалися всі інші. Такі ханукії були популярними та доступними.
Лампа професора Якова Хонігсман з експозиції музею “Слідами галицьких євреїв”
Лампа. Вона звичайна, але належала професору Яківу Хонігсман, котрий працював у Львівській політехніці, а також був одним з перших краєзнавців,що досліджував тему Голокосту у Львові, написав багато книжок, досліджуючи історію євреїв Львова та регіону. Під цією лампою було багато написано.
Копії театральних афіш з експозиції музею “Слідами галицьких євреїв”
Копії театральних афіш, довоєнний період, 1940-і роки, коли уже був змішаний театр – львівський театральний колектив, привезений для підсилення колектив з Дніпропетровська, і дуже багато біженців з Польщі. В кожного з них була своя театральна школа і потрібно було це все звести до купи, щоб могли разом працювати. Цікаво те, що афіші українською мовою та ідишем.
А цей експонат, що його тримає в пуках Ольга Купчинська-Лідовська, спеціально називати не буду. Ви можете спробувати відгадати його призначення, а можете завітати до музею і дізнатися набагато більше.
Загадковий експонат з експозиції музею “Слідами галицьких євреїв”
Це далеко не всі експонати музею, і навіть не найцікавіші. Експозиція поповнюється мало не щодня, адже хорошою традицією єврейської культури є жертовність і ця жертовність стосується всього. Тому музей уже не поміщається в маленькій кімнаті і потроху перебирається ще й у сусідню. Адже жертвують усі, навіть ті, хто сам має дуже мало. То ж до зустрічі уже в оновленій експозиції музею “Слідами галицьких євреїв”, що працює при всеукраїнському єврейському благодійному фонді “Хесед-Ар’є” (вул. Котляревського, 30).
На фото стоять: Барвінський, Бережницький, Людкевич, сидять: Антін Рудницький, дружина П. Козицького і він сам у Львові, 1927 р.
В неділю, 17 лютого 2019 року, о 16.00 в Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського (вул Листопадового Чину, 11) відбудеться Музичний вечір у творчій майстерні Олекси Новаківського “Музика для братів по духу”.
У програмі вечора слово про визначного представника української музичної культури XX ст., композитора Василя Барвінського (1888 – 1963) та коментарі до його творів викладачки-методистки Львівського музичного коледжу ім. С. Людкевича Роксоляни Гавалюк.
У програмі концерту віолончельна соната і варіації на народну тему для віолончелі і фортепіано Василя Барвінського. Виконавці – львівський музикант Ярослав Мигаль (віолончель) та викладач ЛМК ім. С. Людкевича Галина Курилич(фортепіано).
Афіша Музичного вечора у творчій майстерні Олекси Новаківського “Музика для братів по духу”
20 лютого 2018 року виповнилося 130 років від дня народження видатного українського митця, піаніста, композитора, диригента, публіциста, громадського діяча Василя Барвінського, однієї з центральних фігур музично-мистецького життя Галичини першої половини ХХ століття.
На особливе місце заслуговує його доробок для віолончелі, адже митця справедливо іменують засновником української віолончельної літератури. Більшість цих творів постала завдяки дружбі та тісній творчій співпраці з другом дитинства – відомим українським віолончелістом Богданом Бережницьким. Цей яскравий музикант отримав блискучу фахову освіту, працював концертмейстером віолончелей Volksoper у Відні, а також виступав з сольними програмами та у складі струнного квартету Ґоттесмана. Саме Б. Бережницький був і першим виконавцем Сюїти, Сонати, Варіацій, Думки – творів, які на думку С. Людкевича, були “справжніми перлинами української віолончельної літератури”.
1899 рік. Шкільне фото. Третій зліва – Василько Барвінський, перший справа – Богдан Бережницький
Протягом 1924-1929 рр. Барвінський та Бережницький підготували декілька обширних та складних концертних програм і здійснили низку гастрольних турів Галичиною. Восени 1928 року відбулася творча подорож до радянської України за попередньою домовленістю з головою Вищого музичного комітету Наркомосу УРСР Пилипом Козицьким, даючи резонансні концерти у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі і єднаючи музикою розділену кордонами Україну. Згодом, в еміграції у Відні, віолончеліст послідовно пропагував музичне мистецтво своєї країни, а Василь Барвінський, перебуваючи в ув’язненні в Мордовських таборах написав Ліричний концерт для віолончелі з оркестром, присвятивши його другові. В програмі «Музика для братів про духу» у виконанні віолончеліста Ярослава Мигаля та піаністки Галини Курилич прозвучать дві наймасштабніші віолончельні композиції з доробку митця – Соната і Варіації на українську тему. Ці чудові твори виконуються доволі рідко, оскільки ставлять до виконавців дуже високі вимоги, а тому є гідним дарунком пам’яті композитора на завершення його ювілейного року.
Люди сьогодні з радістю та захопленням обзивають давній Львів центром торгівлі. При цьому, мало хто може пояснити, чи дійсно місто таким було. Ще важче – якщо доведеться розказати чим і з ким тут торгували. Затятим та наполегливим прибічникам цієї тези прийдуть на допомогу давні мандрівники та торговці. Вони ж не тільки закуповувались, або проїжджали місто – також придивлялися до нього, вивчали, описували. Звідси і означення у дусі, що Львів – це “альтана посеред раю”, або наче він розташований поруч з портом – надто велелюдним і мультинаціональним бачився Львів відвідувачам. Цікаві й живі образи торгівельного Львова знаходимо у художній літературі. Зокрема, у романі “Аптекар” Юрія Винничука. Перераховане “оживляє” сухі розповіді про право складу, ярмарки і маґдебурзьке право. Можливо для когось, у якості м’язів для кістяка, буде і інформація, яка розглядається у цій публікації.
Торгова площа. Фото з https://www.thinglink.com/scene/857822684199780352
У 1656 році у Львові побував турецький мандрівник Евлія Челебі. Йому видалося, що жителі міста мають багато одягу з шовку та інших коштовних тканин, який, до того ж, ще й оздоблений багатьма прикрасами. Гіпотетично, до його поля зору могли потрапити чоловічі і жіночі капелюхи з оксамиту і шовку, або червоні шаровари з турецького атласу чи жіночі адамашкові сарафани, ще фартухи і спідниці, жіночі і чоловічі пояси, килими, ковдри тощо. Може навіть потрапили дивовижні чоловічі шапки, виготовлені з шовкових тканин і прикрашені пір’ям птахів. У 1589 році тільки магнатові Миколаю Остророгу таких привезли 10 штук. Це все разом взяте, безперечно, могло вразити турецького мандрівника у Львові і його жителях.
Турецький мандрівник Евлія Челебі. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Евлія_Челебі
Але перераховане – насправді лише початок. Як зазначають дослідники, покликаючись на джерела, львівський купець у XVI – XVII столітті міг поїхати до Константинополя, купити там кілька возів шовку та інших коштовних товарів і відправити це все добро до Львова. Сам на цьому не зупинявся, а продовжував свій шлях. Скажімо, до Ангурії, тобто сучасної Анкари. До прикладу, у 1596 році Томан і Якуб Задиковичі послали в Ангурію своїх факторів Захаріаша Норсесовича і Стецька Армурасовича. Через якийсь час ті привезли до Львова 1320 літрів різнокольорового шовку.
Панорама Львова Гогенберга / Пассаротті. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Панорама_Гоґенберґа
У щось подібне може і складно повірити, адже відносини мешканців наших теренів з Османською імперією у той час ми сьогодні сприймаємо винятково “політично” і через призму конфліктів. Але рівень буденного демонструє, що зіткнення християнства та ісламу, побутування стереотипів одне про іншого, було радше на рівні політичних та релігійних трактатів. Хитрі ж купці завжди вміли знаходити спільну мову. Ще би – у XVI – XVII століттях світ розкоші та багатства було складно уявити без ісламських Османської імперії та Ірану. Торгівля шовком та іншими дорогоцінними тканинами й товарами відбувалась в основному саме на їхніх територіях. Вірмени, менше євреї, а потім і європейці – починаючи від англійців, були найбільше заангажовані у цю торгівлю. Торгували і львівські купці – у Константинополі, Бурсі, Адріанополі і ін.
Купці і ремісники. Фото з http://photo-lviv.in.ua/10-zapysiv-pro-zhyttya-lvivskoho-kuptsya-xvii-stolittya/
При цьому, теренами Османської імперії їхні “мандрівки” не обмежувалися. Львівські купці бували на теренах сучасного Ірану, в Індії тощо. Така мобільність пояснювалась тим, що у турецьких містах ціни на товари були суттєво завищеними. Якщо уникати турецьких посередників і виходити безпосередньо на іранські ринки, окремі товари можна було придбати за вигіднішою ціною. Відтак і заробити більше. У далекому 1613 році група львівських купців через Константинополь та Ангурію дісталась до Ірану. Члені цього об’єднання торгували у Тебрізі і Казвіні.
Ремісники. Майстерня. Фото з http://photo-lviv.in.ua/10-zapysiv-pro-zhyttya-lvivskoho-kuptsya-xvii-stolittya/
У такий спосіб шовк, атлас та багато інших дорогих та розкішних речей і потрапляли до Львова. А без них складно, адже весільний одяг, плащі, одяг для магнатів, патриціату і духовенства – все робили з цих матеріалів. Звичайно, що не кожен міг, але кожен хотів так, як єврей Давид Хаміс зі Львова, якому брат прислав з Константинополя 336 хусток. Шовкові вони були чи білі, прості, або вишиті шовком і золотом, але кількість є досить промовистою і вражаючою. Отже, попит був.
Владислав Лозинський. Фото з https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Владислав_Лозинський_(1843-1913).jpg
Характерно, що як львівські купці їздили далеко за товарами, так і турецькі купці з товарами приїжджали до Львова. Владислав Лозинський згадував про купця турецького султана Мустафу Челебі, який торгував у Львові. Львівський купець Еразм Хаз накупив у того дуже багато шовку. Були у Львові і дуже екзотичні купці – записані у документах як “перси”: Балі Гірагосович, Гевонт Кіркорович і ін. Як можна здогадатися з імен перерахованих, своїх “персів” у Львові також було достатньо. Львівська колонія “персів” навіть вважалась однією з найбільших у Європі на той час.
Машини зі сфери шовкової текстильної промисловості, Англія ХІХ століття. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Історія_шовку
Безперечно, що не всі привезені львівськими купцями дорогоцінні товари осідали у давньому Львові. Щось, може навіть і більшість, відправлялося ще далі – до чеських, польських та німецьких міст. Інколи свої тривалі і виснажливі авантюри торговці провертали власне не заради Львова – вони навіть не зупинялися вдома, а одразу ж їхали до Любліна, Ярослава і Кракова. У такому випадку, купці мусили рахувати з тим, коли у зазначених містах проходять ярмарки і цілеспрямовано везти товар під цю дату.
Етапи шовківництва і виготовлення шовку в Енциклопедії Дідро і д”Аламбера. Фото з https://uk.wikipedia.org/wiki/Історія_шовку
Описане виглядає манливо і видається легкою авантюрою, у якій хочеться взяти участь – не лише заради заробітку. Тим не менше, описане – це лиш вершина айсберга, адже насправді торгівля у ті часи – це важко, небезпечно і ризиковано. Виклик втрати, або прорахунку, виклик не встигнути, або образити клієнта – не найбільше зло, яке загрожувало купцям. Але для нас сьогодні ця тема – це ще один штрих для кращого розуміння Львова як торгового і транзитного центру. Штрих, який дозволяє по-іншому поглянути на відносини з мусульманським світом і на співіснування людей – поза стереотипами (чи з ними), у ділових і побутових умовах.
Василь Тертека з Городка сконструював свій електромобіль. Зараз дивує усіх, хто бачить це авто.
«Я займаюся бджолярством і часто треба їздити розставляти пастки на бджіл. А на пасіку досить далеко — 25 кілометрів. Мені тяжко туди добиратися велосипедом, бо я інвалід. Спочатку думав про автомобіль, але то дорого, та й ціна на солярку тоді підскочила — була поза 30 гривень. То я вирішив зробити невеличкий електромобіль,” — розповідає Василь Тертека.
Електромобіль Василя Тертеки з Городка, що на Львівщині
Спершу чоловік шукав інформацію в інтернеті, як і що потрібно для такого авта. Але її там дуже мало. Тож навички, здобуті за життя, стали в пригоді.
Електромобіль Василя Тертеки з Городка, що на Львівщині
«Я зварювальник-самоук, електронник, займався колись ремонтами телевізорів. Зараз вже не ремонтую, бо техніка змінилася та й руки вже не ті. Але закон Ома ніхто не відміняв: електрика нині така, як і колись», — додає винахідник.
Електромобіль Василя Тертеки з Городка, що на Львівщині
Двигуни з контролерами і колеса Тертека замовляв в Одесі. Профіль купив у магазині, залишки полікарбонату взяв у сусіда. І за три місяці роботи виїхав на власному електромобілі. При чому зранку встигав ще обійти господарку, а потім аж до вечора працював над своїм винаходом. Каже, ще не все завершено, дещо хоче змінити, підправити. Але їздити вже можна.
Електромобіль Василя Тертеки з Городка, що на Львівщині
І це не перший винахід пана Василя. Сміючись каже, що має ідей на два життя. Але бракує коштів, бо пенсіонер — 9 березня виповниться 57 років. Якби хтось підтримав, то ще багато створив би.
«Я щороку мушу щось для себе зробити нове. В мене є маленький тракторець. Зробив роторний плуг, якого в Україні ще нема, бачив в інтернеті хіба в Італії. Ще раніше зробив із пралки таку машинку, щоб скубти кури, бо маю артрит і болять пальці. Взагалі маю багато різних приспособлень. Не збираюся на цьому зупинятися, бо як нічого не роблю, то хворий», — додає.
Пані Лариса, дружина Василя, всіляко підтримує чоловіка.
«У житті кожної людини приходить чаc, коли хочеться і ще можеться робити щось цікаве, незвичайне і корисне. Це про мого Василя. Я підтримую майже кожну його технічну фантазію. Хоча бачу, що все начебто нереальне в його руках матеріалізується. Василь заслуговує на повагу і підтримку».
У вівторок, 19 лютого 2019 року, о 16:00 у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука (пл. Ринок, 9), у зв’язку з 30-ю річницею виведення військ з Афганістану та зважаючи на історичну та соціальну важливість цієї дати для України та її громадян, відбудеться зустріч з українським військовим, ветераном чотирьох воєн – Олександром Рожком.
Ця людина пройшла: Афганістан, Дагестан, Югославію, Придністров’я, а тепер воює на теренах нашої землі. Також Олександ Рожко є автором частини композицій, які увійшли в альбом “Пісні війни”, написаних українськими бійцями про свої переживання на війні.
