Про появу караїмів на Волині існує кілька версій. Найпоширеніша – це караїмська традиція, яка говорить, що наприкінці XIV ст. великий князь литовський Вітовт, воюючи з татарами, вчинив набіг на кримські міста, привіз звідти майже півтисячі сімей караїмів як військовополонених і поселив їх у литовському місті Троки (тепер Тракай); після другого походу Вітовт поселив караїмів у Галичі та Луцьку. Вперше широкому загалові про це розповів відомий польський просвітитель Тадеуш Чацький у своїй праці „Rozprawa o Żydach i Karaitach” („Трактат про євреїв і караїмів”), яка побачила світ у 1807 р.

Детальніше переказ про Вітовта викладено у творі Мордехая Султанського на івриті „Пам’ять праведників”, більш відомому під назвою „Zecher Caddikim”, або „Зехер цаддiкім”.

Книга довгий час була тільки в рукописному вигляді. Щойно 1920 року її надруковано у Варшаві. До цього подробиці караїмської легенди про Вітовта друкували А. Гаркаві у виданні «Меассеф Ніддахім», додатку до газети «Га-меліц» (Санкт-Петербург, 1878), та І. Сінані в книзі „История возникновения и развития караимизма” (Санкт-Петербург, 1889).

У переказі знаходимо чимало історичних помилок: похід Вітовта датовано 1246 р., він син королеви Бони, об’єднав Литву з Польщею, друге ім’я його було Владислав та ін. Зрозуміло також, що Вітовт не міг поселити караїмів у Галичі, як йдеться у переказі, адже туди не поширювалася його влада. Хоч „Зехер цаддiкім” і є не зовсім надійним джерелом, однак цей твір не суперечить актам XV і XVI століть, коли вони називають караїмські громади у Великому князівстві литовському такими, що давно існують (перша документальна згадка про караїмів у Луцьку − приблизно 1450 р.). Караїми розселилися по Великому князівству Литовському, в тому числі з’явилися в Луцьку, згодом у Деражному та інших поселеннях. Подаємо уривок із «Зехер Цаддікім» як першоджерело найпопулярнішої версії походження волинських караїмів.

Спосіб і час переселення караїмів з Криму до Польської держави

40.

І сталося, що року 978 п’ятої тисячі, він же рік тисяча 218 християнський, великий князь Литовської держави на ім’я Вітольд Ягайло, син королеви Бони, пішовши війною проти татар, що в Кримському царстві, і, перемігши їх, напав на Крим, і взяв велику здобич та багато бранців з татар, і, вийшовши звідти, взяв і вивів також з караїмів, що в Солхаті, названому Старим Кримом, 483 хазяїв, що їхньою мовою називаються «фамілія», і привів їх у свою країну, Литву, оснував і поселив з них 330 хазяїв у місті Троки, за 4 парса від міста Вільно, давши їм землі і документ на великі вольності, а решту, тобто 153 хазяї, поселив і оснував у місті Поневеж, надавши їм охоронну грамоту і вольності такі, як ті, що їх дав троцьким.

41.

І в році п’ять тисяч шостому після створення світу, він же рік тисяча 246 християнського числення, той самий згаданий князь Вітольд, об’єднавши і злучивши князівство Литви з Польським королівством, назване польською мовою Корона Польська, піднявся сісти на престол Польського королівства за умови, що приймає він сам і його народ віру християнську (до цього вони поклонялися вогню), і в такий спосіб  прийняли польські люди його над собою королем, змінили йому ім’я й назвали його Владислав Ягайло. Цей король у вищезгаданому році пішов удруге війною на татарське військо, яке вийшло з Криму і напало на Польську державу, щоб знищити її за одвічним звичаєм, і, перемігши їх в країні Мультанія на Чорних озерах, що польською мовою називаються «Чорні болота», поклав з них 84 тисячі жертвою за один день, а саме 15-й день місяця, що зветься вересень (російською мовою «сентябрь»), напав також тоді на Крим і захопив велику здобич. Повертаючись назад, цей король взяв по дорозі з караїмів, що в Солхаті, ще 380 хазяїв і поселив 180 з них у Галицькій землі, в місті Галичі на річці Дністер, кедарською мовою Турла. Ті з них, 200 хазяїв, що залишилися, поселив у Волинській землі, в місті Красна Гора («Гарна гора»), на пагорбі по той бік річки Стир, напроти луцької фортеці, давши їм поля і землі навколо міста в радіусі півтори милі (і так само дав караїмам, поселеним у місті Галичі), давши їм право на всяку вільну торгівлю і проїзд та переміщення по дорогах без будь-якого мита, захистивши їм усе в документах на вольності, що мали вічну силу і міць, названі «Залізні листи» (тобто «залізні» документи мали міць заліза), і наказав їм берегти й переховувати документ цих вольностей в архіві, що називається їхньою мовою «архіріум», який розташований у країні Лодомерія у великому місті, що польською мовою зветься Львів, а мовою ашкеназів Лемберг, під номером 15, для того щоб не сталося їм збитку. І в караїмів залишилися їхні версії, скопійовані в році тисяча 267 християнському дня 8 грудня («декабрь»).

44.

І сталося, що в році 237 шостої тисячі, який є роком тисяча 477 християнським, зав’язали міцну і сміливу змову сільські люди невірні, що російською мовою звуться «мужик», або «хохол», в країні Україні на чолі з двома воєначальниками невірними. Перший – Нечай-лиходій, другий – Гавай – Богда-лиходій. Вони всі повстали, щоб сильною рукою знищити і погубити польських людей знатних (мірза) і всіх євреїв, що в країнах Поділля, Галичина, Волинь. І в дні короля Польщі на ім’я Зигмунд Август накинулися ці воєначальники невірні і розрушили та змили, як могутня вода, багато міст дощенту, а також місто Галич зруйнували так, що з караїмів врятувалося втечею лише кілька сімей, а решту, що залишилися, повбивали шаблею без жалю. А звідти пішли ці невірні з оголеною шаблею і дійшли до міста Красна Гора, і зруйнували місто незаймане, і спалили вогнем, нічого не залишаючи. З караїмів також залишилося кілька сімей, що врятували життя втечею. На чутку про це король Зигмунд прийшов зі своїми людьми і напав на невірних з одного краю, а воєначальник, що їхньою мовою називався гетьман польний коронний Калиновський, напав на них з другого краю, оточили і розбили їх шаблею. Також і Нечай зі своїми товаришами там загинув. Військо короля переслідувало після цього залишок невірних аж до міста Чуднів і не залишило їх живими ні одного. Тоді повернувся король Зигмунд на шостий день місяця листопада (ноябрь) з війни з невірними, зібрав залишки караїмів, ті кілька сімей, що врятувалися втечею від шаблі невірних, пожалів їх, зміцнив їхні руки подарунками. Але через те, що місто Красна Гора дуже обезлюдніло, він узяв залишок караїмів, переправив через річку Стир, поселив їх з другого боку луцької фортеці, на березі річки, де вони живуть і дотепер, підтвердив і зберіг їм на письмі власною рукою попередні вольності, закріпивши поля, що вони їх утримували віддавна, залишивши їм право на всяку торгівлю і рівність у всьому з християнами; і наказав їм зберігати підтвердження даних вольностей в архіві міста Лемберга під згаданим номером 15, а копії залишити у себе.

45.

І сталося, що йшли дні і розплодилися й розмножилися караїми, що в згаданому Луцьку, і стали декотрі з них прагнути більше місця для проживання і вибрали вони собі місто Деражню за шість парса від Луцька і поселилися там. Тобто в місті Деражня, вибудованому на річці Горинь. Близько шістдесяти хазяїв, побудували собі будинки для проживання і храм для молитви (який залишається в руках рабанітів), і там також не було місця для них, тому що сільський чоловік, Гонта-лиходій, зібрав у селах величезний загін і поєднався на ляхів та на євреїв, щоб остаточно згубити, і вийшов зі своєї країни, України, з малим народом, і багато народу добавилося до нього із сіл, і змив сильною рукою без жалю, зруйнував багато міст, аж дійшов до міста Деражня і так зруйнував, що не було ні людини ні худоби, крім тих, що врятувалися, а тоді залишки караїмів повернулися до своїх братів, частина до Луцька, частина до Галича.

Перекладено за виданням: סולטאנסקי מרדכי. זכר צדיקים. – ווארשא, תר”פ )Zecher Caddikim. – Warszawa, 1920). З івриту переклав Володимир Шабаровський.

Володимир ШАБАРОВСЬКИЙ

Джерело: Хроніки Любарта