Сьогодні читачам пропонуємо фотомандрівку по півночі Рівненщини періоду першої половини ХХ століття, а саме Поліссям. У мережі Інтернет вдалося розшукати “атмосферні” світлини мальовничої природи Полісся та його мешканців.
Село на Поліссі. 1930-і рр.Мешканка Сарненського повіту, 1920-і рр.
Полісся – це історико-культурна і фізико-географічна область, розташована на території Поліської низовини. Так історично склалось, що Полісся знаходиться на території чотирьох держав: України, Білорусі, Польщі та Росії. Загальна площа регіону становить близько 130 тисяч квадратних кілометрів. Безумовно, нині в ХХІ столітті на Рівненському Поліссі багато що змінилося з тих часів, але, побувавши там одного разу, ви полюбите його так само, як люблять свою батьківщину самі мешканці регіону – поліщуки.
Поліські жінки з дітьми, 1910-і рокиМешканки села Люхча, Рівненське Полісся, 1930-і рр.Мешканки села Люхча, Рівненське Полісся. 1930-і рр.
До речі, в міжвоєнний період Полісся було дуже популярним місцем для відпочинку туристів. У туристичних путівниках регіон порівнювали із Тундрою і Амазонкою, а розповіді про унікальну природу та її мешканців підкріплювали колоритними фото рибалок, жінок в народному одязі та неймовірних озер, лісів та річок. Як наслідок, до Полісся приїздили багато фотографів у пошуках унікальних кадрів незайманої природи.
У поліській хаті, поч. ХХ ст.
Нині на сайтах онлайн архівів можна зустріти чимало гарних фото Волинського Полісся 1920-1930 років, які були зроблені якісно і професійними фотографами. На цих світлинах зображена казкова природа нашого Волинського краю, поліщуки в автентичному одязі. Сцени здебільшого носять побутовий характер.
Туристична мапа Полісся, 1930-і роки
Паралельно із світлинами в туристичних путівниках вдалося віднайти туристичні мапи, виготовлені для зручності мандрівників. Карти, зокрема, допомагали подорожувати водними артеріями Полісся. На одній із таких туристичних мап вказано, що одним із відправних пунктів подорожей Поліссям був Пінськ (сучасне місто на півдні Білорусі), а вже звідти формувалися різні туристичні маршрути по всьому Поліссю.
Невідомий скрипаль з села Майків Гощанського району. Фото з фондів РОКМПастушки з дудками, рівненське Полісся, 1930-і рр.Рибалки на Поліссі. 1930-і рр.Поліський краєвид, 1920-і рокиВечір на Поліссі, 1920-і рр.Поліські краєвиди, 1920-і роки
Щоб зацікавити туристів та краєзнавців, в оголошеннях Полісся називали Поліською Тундрою. Для відпочивальників на пароплаві пропонували оркестр, танці, буфет, пляжі, риболовлю. Вартість такої подорожі становила один-два злотих.
Героям Слава: у львівському сквері "На валах" відкрити фотовиставку. Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
Вчора, 29 серпня 2019 року, в Україні вперше відзначали День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держави, повідомляє Гал-інфо.
Героям Слава: у львівському сквері “На валах” відкрити фотовиставку. Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
Відтак, з цієї нагоди у сквері «На валах» відбулась презентація фотовиставки «Героям Слава!». Зазначимо, що переглянути виставку можна було з 10:00 до 18:00 години.
Героям Слава: у львівському сквері “На валах” відкрити фотовиставку. Фото Гал-інфо, Олена Ляхович
Нагадаємо, що Президент України Володимир Зеленський заснував 29 серпня День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність і територіальну цілісність країни. Про підписання відповідного Указу №621/2019 Глава держави повідомив на святкуванні Дня Незалежності України, 24 серпня.
Перемишль вважається одним з найдавніших на галицьких землях центром українських єпископів. У Перемишлі протягом усієї його історії були резиденції православних, греко-католицьких та римо-католицьких єпископів.
В період Київської Русі це місто було важливим адміністративним, духовним та торгівельним центром. У XIV ст. його в насильницький спосіб приєднали до Королівства Польського. В пізньому середньовіччі Перемишль розвивався як торговельний та ремісничий центр. Після Першого поділу Польщі в 1772 році місто увійшло до складу Австрійської імперії та відродженого в її рамках Королівства Галичини та Володимерії. Новий поштовх для розвитку Перемишль отримав у зв’язку із будівництвом в XIX ст. знаменитої фортеці. У 1887 році почала діяти українська Перемишльська гімназія, після чого місто отримало неформальну назву «Галицьких Афін». В 1918 році українці намагалися взяти владу у свої руки, та поляки у воєнний спосіб цьому перешкодили [3, С. 39-42].
В 1920 році, після падіння Української Народної Республіки, Перемишль разом з іншими українськими етнографічними територіями увійшов до складу Польської держави. По закінченні Другої світової війни опинився у складі «Польської Народної Республіки», якою керували з Москви до розвалу соціалістичного табору в 1989 році.
Сьогодні при безвізовому режимі для багатьох наших громадян Перемишль є транзитним місцем для подальшої подорожі Польщею, немало їдуть на «вікенд» на «закупи» у супер- та гіпермаркети, але є частка й тих, хто як турист оглядає історичні пам’ятки й духовні святині. Автор цих рядків не раз гуляв старою частиною міста і ділиться з читачами сайту «Фотографії старого Львова» цьогорічними серпневими світлинами.
Дослідник Богдан Білий в історичному нарисі «Церкви Перемишля на протязі віків» пише: «Не було кварталу у Перемишлі, де б не була українська церква.». Він наводить таку статистику: протягом IX-XX ст. побудовано в самому місті й околицях більше 30-ти церков. Новішу статистику про святині Перемишля подає журналіст Павло Солодько: «Оскільки Перемишль був регіоном, де постійно змагалися Польща і Русь (Україна), королівська влада постійно будувала костели, щоб звеличити католицьку віру. У сьогоднішньому місті ‒ 27 костелів, 2 храми УГКЦ і 2 православних. Це на 70 тисяч мешканців. Відсотково костелів на душу населення більше хіба що у Ватикані, за що Перемишль і отримав титул «другого Ватикану».
Вулиця Салезіянська у Перемишлі, що веде до монастиря. Фото Ігоря Скленара
Три з кількох збережених греко-католицьких церков були позначені у моєму маршруті «старим» Перемишлем. З монастирською церквою отців василіян на вул. Салезіянській, 2 на Засянні я “запізнався” в спекотну обідню пору. Головний орієнтир на цю святиню – костел Згромадження отців салезіян, який помітний своєю величиною, а обабіч діє місцева школа.
Вхід до монастиря отців Василіян у Перемишлі. Фото Ігоря Скленара
Дослідник Юрій Стецик в одній зі своїх статей уточнює, що в XIV-XVIII ст. в Перемишлі діяли сім монаших обителей візантійського обряду, де богопосвячені особи жили за Правилами св. Василія Великого [5]. З 1671 року вони стали унійними, а з 1739 року – василіянськими. У XVIII ст., згідно з дослідником василіанських монастирів о.Михайлом Вавриком (ЧСВВ), вони попали під ліквідацію за часів австрійського імператора Йосифа, зрештою, як і багато таких монастирів в самій Галичині [6]. Ченці-василіяни не пропали в лихолітті, тільки вже жили за новим монашим уставом. До речі, їх залучали до служіння у старому катедральному соборі, який сьогодні належить місцевому ордену кармелітів-босих.
Монастир і церква Співстраждання Матері Божої
В 1893 році виникла ідея побудувати василіянську церкву, однак лише в 1913 році зусиллями греко-католицького єпископа Констянтина Чеховича на Засяння приїхало кілька ченців з Галичини. Потім була збудована каплиця для місцевих вірних, а храм не вдалося збудувати через початок Першої світової війни. В 1923 році з нагоди 300-літнього ювілею мученицької смерті св. свящмуч. Йосафата Кунцевича монахи-василіяни задумали збудувати святиню на честь «апостола Унії», але місцеві поляки чинили супротив цій ідеї з причини можливого затінення салезіянського костелу. Тому обмежилися, як зазначає о. М. Ваврик, набагато «скромнішим» планом будови. Проектантом став інженер Василь Нагірний, а перший кутовий камінь майбутнього храму посвятив владика Григорій Лакота, єпископ-помічник Перемишльської єпархії, майбутній блаженний. Увесь український загал Перемишля включився в будівництво монастирської церкви. Вірні допомагали чим могли у будівництві – якщо не грошима, то бодай працею своїх рук.
Загальний вигляд на церкву отців Василіян у Перемишлі. Фото Ігоря Скленара
В 1935 році єпископ Перемишльський Йосафат Коциловський, майбутній блаженний, який також належав до ЧСВВ, посвятив церкву отців василіян на честь Співстраждання Матері Божої за участі ведикої кількості вірних. В монастирі на той час проживало біля 10-ти монахів. З першим приходом комуністів у Західну Україну монастир отців василіян на Засянні, за твердженням о.М. Ваврика, став місцем прихистку для тих, хто утікав з «червоного раю».
Теперішній інтер’єр храму Співстраждання Богородиці у Перемишлі. Фото Ігоря Скленара
В історичному нарисі про Перемишльський монастир на офіційному сайті Провінції отців василіян у Польщі зазначено, що «Друга світова війна принесла діаметральні зміни. В 1945 році Служба Безпеки приказала отцям василіянам звільнити монастир. Отця Романа Юстина, який не зважаючи на наказ залишився в монастирі, арештовано 6 квітня 1947 року на вулиці і передано в руки представників радянської влади, які вислали його на Сибір.». З 1945 року василіянський монастир був під опікою монахинь латинського обряду, а пізніше був переданий державній владі і призначений під Воєводзький Державний Архів в Перемишлі. В приміщенні монастиря було розміщено бюро Архіву, а в церкві знаходилися склади Архіву. Одночасно в інтер’єрі церкви було здійснено «модернізацію». Попри це, отці василіяни купили інший будинок в Перемишлі і з 1960 року розпочали релігійну діяльність, відправляючи Літургії в храмі Ісусового Серця. Тут залишився тільки один василіянин ‒ о. Борис Балик, який до 1989 року обслуговував греко-католиків в Ярославі.
Теперішній інтер’єр храму Співстраждання Богородиці у Перемишлі. Фото Ігоря Скленара
В жовтні 1991 року нова влада прийняла рішення про повернення Чину св. Василія Великого церкви і монастиря у Перемишлі. В 1996 році архіву на території монастиря і церкви вже не було, а після виконання необхідного ремонту і пристосування до потреб в 1997 році в монастир став придатним для чернечого життя. Реставрацію храму Співстраждання Матері Божої завершили під кінець 1999 року [4]. Було ліквідовано три залізобетонні перекриття, внутрішні сходи і ліфт, повністю відремонтовано церкву в середині. «Назовні відбудовано сходи, які ведуть до святині, відремонтовано фасад і впорядковано прилеглу територію. Церква отримала чудові ікони в українському стилі та кам’яний іконостас» [7]. Ікони в церкві малювали львівські художники Андрій Дудка і Андрій Винничок. Великий внесок у відбудову церкви і монастиря вніс о. Тимотей С. Феш (ЧСВВ), який служить зараз у місійній станиці отців василіян в смт.Дземброня Верховинського району Івано-Франківської області.
Сповідальниця у храмі отців Василіян в Перемишлі. Фото Ігоря Скленара
В травні 2000 року відбулася урочисте друге посвячення монастирського храму. У 90-их роках минулого століття і на початку 2000-их років українські студенти з ЧСВВ навчалися у Вищій духовній семінарії в Перемишлі. На недільні і святкові богослужіння тут приходить біля 40 осіб, а також сестри василіянки й сестри служебниці НДМ. Миряни тут є переважно людьми старшого покоління, а свідків тих трагічних років повоєнних років стає все менше.
Архикатедральний собор св. Івана Хрестителя
В старій частині Перемишля (поляки означують такі місця як «старувка») по обіді помітна туристична активність, водночас, як згадував на початку статті, «густота» сакральних споруд тут зашкалює. З площі Ринок достатньо підняти голову вгору і святині мов витягують свої шпилі і притягують до себе, щоб зайти до них і наповнити душу благодаттю. До українських церков (нової і старої катедри) можна йти з різних боків, я обрав бічну вулицю, яка вивела на найстарішу святиню Перемишля – римо-католицьку архикатедру міста, яка до 1412 року була православною церквою, а потім стала власністю латинників. За її бічною стіною відкривається вигляд на відновлену архикатедру греко-католиків.
Головна катедра римо-католиків у Перемишлі. Фото Ігоря Скленара
Катедра УГКЦ – це колишній костел отців єзуїтів, який був збудований у XVII ст. в стилі раннього бароко. Австрійський цісар Йосиф II пропонував його греко-католикам облаштувати під катедру, але оскільки вони отримали давній костел монахів кармелітів (босих), то костел св. Ігнатія залишився без духовної опіки [4]. З середини XIX ст. храм отців єзуїтів був опущений, діяв військовий магазин за часів австрійської влади, а в 1903 році його повернули римо-католикам. Після здійснення грунтовного ремонту святиня отримала назву «костел Пресвятого Ісусового Серця» і стала «філією» головної римо-католицької святині Перемишля.
Головна архикатедра греко-католиків у Перемишлі. Фото Ігоря Скленара
Драматичні події після Другої світової війни у стосунку до українців-греко-католиків в Польщі пов’язали їх з колишнім єзуїтським костелом. Комуністична влада ліквідувала осідок єпископа Перемишльської єпархії і заарештувала тодішніх владик – блаж. Йосафата Коциловського (ЧСВВ) і блаж. Григорія Лакоту (перший помер у в’язниці в Києві, а другий – на засланні в Сибіру), а сотні тисяч українців в 1946-1947 рр. попали під каральну операцію «Вісла» і були вивезені якщо не до УРСР, то, принаймі у віддалені регіони Польщі. В 50-их роках греко-католики спробували відновити своє релігійне життя, отримали підтримку з боку настоятеля костелу отців єзуїтів о. Атамана, про це пише Б. Білий: «майже 50 років наші душпастирі в скрутних умовах, на правах комірника, ревно служили українській греко-католицькій спільноті» [4].
В посткомуністичній Польщі настала релігійна свобода. З того часу греко-католицьке духовенство Польщі домагалося повернення старої архикатедри в Перемишлі, тобто теперішнього костелу св. Терези при монастирі кармелітів (босих). Місцеві поляки всіляко противилися цьому. В часі гострого протистоння з місцевими українцями в 1991 році під час свого паломництва до Польщі, зокрема, маршрут пролягав через Перемишль, св. папа Іван Павло II «переказав цю святиню (костел Пресвятого Ісусового Серця – прим. авт.) греко-католикам на катедру і виключне користування» [4]. Про це нагадує пам’ятна таблиця при головному вході в нашу святиню.
Лише за особистого втручання св. папи Івана Павла II греко-католики отримали катедру в Перемишлі…. Фото Ігоря Скленара
В 1993 році сюди передали гарний іконостас з Любачева (XVIIст.), який суттєво відновили. Проект для його збільшення під масштабні розміри архикатедри розробив львівський скульптор Іван Могитич.
Вгору по сходах до катедри УГКЦ – справа зустрічають святі просвітителі слов’ян. Фото Ігоря Скленара
Становлення нового українського храму в Перемишлі активізувалося завдяки розвитку греко-католицьких структур в 90-их роках минулого століття. В 1996 році Ватикан підніс єпархію УГКЦ в Перемишлі до статусу архиєпархії, яку очолив владика Іван Мартиняк. Його після зречення в 2015 році замінив владика Євген Попович. Ще в 1996-1999 рр. за проектом митців Івана Могитича та Наталі Сліпченко зі Львова цей священик доклався до організації ремонтних робіт в колишньому костелі Пресвятого Ісусового Серця та його переоблаштування під потреби храму східного обряду. Ремонт внутрішнього фасаду і фресок були зроблені родиною Скрентовичів під керівництвом Андрія Скрентовича. Єпископське сідалище, встановлене біля престолу, належало відомому українському єпископу Констянтину Чеховичу. В інтер’єрі храму представлена низка ікон українських святих (свв. Антонія і Теодозія Печерських, св. свщмуч. Йосафата Кунцевича та ін.) і образів блаженних новомучеників УГКЦ (блаж. свщмуч. Йосафата Коциловського, блаж. свщмуч. Миколая Чарнецького, блаж. свщмуч. Омеляна Ковча і блаж. свщмуч. Григорія Лакоти).
Інтер’єр митрополичого собору св. Івана Хрестителя у Перемишлі. Фото Ігоря Скленара
Звертаю ліворуч від архикатедри св. Івана Хрестителя, впадає у вічі велична дзвіниця, встановлена за проектом архітектора Юрія Левосюка. В 2001 році вмонтували два історичні дзвони – св. Івана, св. Петра і один новий – св. Стефана. Внизу дзвіниці вміщено відновлені постаті св. Ольги і св. Володимира, які знаходилися в старій катедрі греко-католиків Перемишля. З неї також в 2003 році перенесли, як зазначає у своєму дослідженні Богдан Білий, останки місцевих єпископів Максиміліана Рилла та Івана Снігурського і поклали у крипту нової катедри [4].
Дзвіниця, встановлена за проектом архітектора Юрія Левосюка у Перемишлі. Фото Ігоря Скленара
Справа від архикатедрального собору, на повороті знову бачу шпиль найстарішої церкви Перемишля – латинську архикатедру. За дзвіницею височіє колишня стара катедра греко-католиків.
Стара катедральна церква греко-католиків (1785-1946) – костел святої Терези
Історія теперішнього костелу отців кармелітів (босих) пов’язана зі становленням унійної Церкви на цих землях. Як зазначає дослідник Б. Білий, протягом віків «українська церква у Перемишлі, так православна як й греко-католицька, ніколи не зазіхали на латинські храми. … будова нової катедри була б здійснена якби не політика австрійської влади.». Згідно з постановою австрійської адміністрації в 1784 році відбулося передання греко-католицькій Церкві костелу св. Терези та прилеглих до нього монастирських будівель.
Вхід до костелу св. Терези у Перемишлі. Фото Ігоря Скленара
Зі свого боку тодішня влада в місті забрала в греко-католиків площу і матеріали під будову храму на Владичу, а також привласнила зібрані гроші на її спорудження. Єпископ Максиміліян Рилло був змушений перебрати колишній костел кармелітів (босих). Розпочалася його перебудова під потреби храму східного обряду, а переосвячення відбулося у липні 1886 року. В 1925 році, згідно з конкордатом Польщі з Ватиканом, власність цієї святині греко-католикам була визнана беззастережною як катедральна церква перемишльського владики УГКЦ. В міжвоєнний час XX ст. ніхто не ставив цього під сумнів…
Загальний вигляд на костел св. Терези у Перемишлі. Фото Ігоря Скленара
Не можна не згадати постатей цього періоду, зокрема, о.мітрата Василя Пинила, домового прелата папи (високий титул для священнослужителя), який служив у колишній катедрі і в момент нападу прокомуністичного бандитського угрупування молився на колінах. Загалом повнішу картину про духовенство Перемишльської єпархії можна відтворити з допомогою монографії ректора УКУ о. д-ра Богдана Праха, який наводить таку статистику: Перемиська єпархія тоді налічувала 45 деканатів, 640 парафій та 1 159 380 вірних; духовні послуги несло 746 священиків і керували нею два владики. Катедральна капітула нараховувала 5 крилошан-прелатів, 3 – соборних і 7 – почесних крилошан [10].
Після знищення ієрархії УГКЦ в Перемишлі, греко-католицька катедра перейшла у власність ордену монахів-кармелітів (босих), які почали ліквідовувати «сліди східнього обряду» [4]. При вході до катедри демонтували статуї святих українського народу, а також св. Василія Великого, св. Івана Золотоустого, свв. Кирила і Методія (ці просвітителі слов’ян «стоять» при вході нової катедри).
Сьогодні в костелі св. Терези на табличках викарбувані імена польських офіцерів – жертв енкаведистського розстрілу в Катині, натомість сліди релігійної історії українців, яких теж переслідувала комуністична влада, знищені…. Фото Ігоря Скленара
В середині храму зняли іконостас, стягнули ікони й ліквідували усі українські таблиці, серед них пропам’ятну – з нагоди 100-ліття від дня народження українського поета о. Маркіяна Шашкевича). В 70-их роках минулого століття демонтували золоту митру на каплиці св. Миколая. До речі, під час паломництва до Перемишля названого вище папи затяті активісти «оборони» не пустили його до костела св. Терези…
Теперішній інтер’єр костелу св. Терези у Перемишлі. Фото Ігоря Скленара
В подальшому стару катедру Ватикан передав у власність ордену монахів кармелітів, які продовжили «боротьбу» із залишками східних елементів, зокрема, зняли купол, на якому демонтували хрест вагою 150 кілограмів, який містив 50 (!) кілограмів золота. Б.Білий з болем констатує, що цього виявилося замало і ще повішали таблиці антиукраїнського змісту.
Згідно з найновішими дослідженнями істориків, барокові елементи костелу св. Терези, зокрема, й проповідальницю, створив учень відомого скульптора Йоана Ґеорга Пінзеля, який вважався одним з найкращих в XVIII ст. в Європі і творив свої сакральні шедеври у костелах Західної України. Фото Ігоря Скленара
Мрію про той час, коли старі рани минулого відійдуть в небуття і два сусідні народи не знатимуть конфронтації на будь-якому ґрунті – національному, релігійному, тощо.
Ігор СКЛЕНАР
Використані джерела:
Солодько П. Мандрівка до Перемишля і околиць. Екскурсія вихідного дня [Електронний ресурс ] // Сайт «Історична правда». – 07.06.2013. – Режим доступу до статті: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/06/7/125232/
Пахолків С. Українська інтелігенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації. – Львів: Піраміда, 2014. – С. 232-241.
Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. ‒ Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. ‒ 368 с., іл.
Білий Б. Церкви Перемишля на протязі віків [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Перемишльсько-Варшавської архиєпархії УГКЦ: cerkiew.org
Cтецик Ю. Василіанські монастирі міста Перемишля (XIV-XVIII ст.) // Актуальні питання гуманітарних наук: міжвузівський збірник наукових праць молодих вчених Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка. ‒ Ч. 4. ‒ Дрогобич, 2014. – С. 55-62.
Ваврик М. Монастир оо. василіян у Перемишлі / По василіанських монастирях. – Торонто, 1958.
Нарис про монастир Співстраждання Пресвятої Богородиці [Електронний ресурс]// Офіційний сайт Провінції Покрови Пресвятої Богородиців Польщі. – Режим доступу до статті: http://old.bazylianie.pl/index/klasztory/uk_przemysl.php
Ляхович М. Летючий голландець українства [Електронний ресурс] // Сайт «Тиждень.ua». ‒ 12.02. 2010. ‒Режим доступу до статті: http://tyzhden.ua/Publication/3583
Archidiecezja Przemysko-Warszawska Kościoła Greckokatolickiego, Przemyśl 2003, s. 21-23.
Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини: у 2-х томах. Том 1: Біографічні нариси (1939-1989). Том 2: Документи і матеріяли (1939-1950). Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2015. –722 c.
16 вересня 2019 р. у Львові відбудеться благодійний концерт «Усміхайся, малюй, живи!» задля порятунку життя художниці та волонтерки Тетяни Думан, у якої медики діагностували гліосаркому. Місце проведення – Палац культури залізничників «РОКС» (вул. Федьковича, 54). Початок – о 19 год.
Афіша благодійного концерту
У благодійному концерті візьмуть участь переможці телепроекту «Голос країни» Оксана Муха і Tabakov, Віктор Винник із групи «Мері», вокальна формація «Піккардійська Терція» і українські воїни – учасники соціально-мистецького проекту #ПісніВійни Олександр Рожко, Зиновій Медюх та Максим Перев’язко, а також ТанцТеатр «Життя». Ведучі вечора – Ярина Капітан і Роман Федоришин. У рамках концерту відбудеться благочинний аукціон: усі виручені кошти також будуть спрямовані на лікування Тетяни Думан.
Тетяна Думан
Тетяна Думан-Скоп народилася 8 листопада 1981 року у містечку Миколаїв, що на Львівщині, у селянсько-вчительській родині. Талант до малювання у дівчині розкрила мама ще у молодших класах: тоді Таня намалювала для школи виделку і зробила це настільки майстерно й натуралістично, ніби це була робота вмілого художника. З того часу майбутня художниця всерйоз захопилася малюванням. Щоправда, спершу думала, що стане дизайнеркою одягу, але Господь закерував інакше: у 2005-му вступила до Львівської академії мистецтв, де отримала диплом магістра сакрального мистецтва.
Татяна Думан – дружина відомого українського художника-іконописця Лева Скопа. Творче подружжя знане в Україні і далеко за її межами завдяки своєму мистецтву, громадянській позиції і волонтерській діяльності. За роки російсько-української війни завдяки своїм картинам Таня з Левком акумулювали для нашого війська понад три мільйони гривень. А тепер допомоги потребують самі…
Тетяна Думан та Лев Скоп
Наприкінці липня цього року Тетяна захворіла. Обстеження показало пухлину мозку. Подальші аналізи підтвердили, що це гліосаркома. Зараз художниця-волонтерка у Польщі, де медики уточнюють методи терапії. Та вже достеменно відомо, що лікування Тетяни Думан потребує значних коштів – понад 30 тисяч доларів США.
Запрошення-подяки на благодійний концерт «Усміхайся, малюй, живи!», який відбудеться 16 вересня, можна замовити і придбати за телефоном: +38 068 420 88 74.
Також усі небайдужі можуть перерахувати пожертву на картку ПраватБанку: 5168745322182384 (одержувач платежу – Думан Василина Михайлівна, рідна сестра Тетяни).
23 серпня 2019 р. у Перемишлянах в Районному Народному Домі відбулося відкриття виставки «400 на 400. Місто Перемишляни та його мешканці на світлинах ХХ століття. Знайомство» , а також представлено ідею проекту «Міська колекція світлин».
Фото з виставки “400 на 400. Місто Перемишляни та його мешканці на світлинах ХХ століття. Знайомство”
Перемишляни. Осередок із майже чотирьохсотлітньою міською традицією. У 1623 р. розташоване на шляху зі Львова до Бережан село Перемишляни, яке вперше згадується у джерелах ще в 1437 р., отримало магдебурзьке (міське) право. Місто та його жителі за свою багатовікову історію залишили по собі слід у будівлях, документах, споминах, а в останні сто років і у фотографіях.
Фото на поштівці з виставки “400 на 400. Місто Перемишляни та його мешканці на світлинах ХХ століття. Знайомство”
Готуючись до ювілею 400-ліття надання Перемишлянам магдебурзького права, організатори фотовиставки Анатолій Шкляренко та Олег Дух представили кільканадцять світлин міста та його мешканців у ХХ ст., а також окреслили ідею проекту «МІСЬКА КОЛЕКЦІЯ СВІТЛИН».
Фото на поштівці з виставки “400 на 400. Місто Перемишляни та його мешканці на світлинах ХХ століття. Знайомство”
Фотографії, що представлені на виставці, значною мірою походять з колекцій перемишлянців. Захід відбувся за підтримки Перемишлянського міського голови Олександра Зозулі та ГО Фундація «Галичани».
Сьогодні, 29 серпня виповнюється 150 років від дня народження Мирона Тарнавського – українського полководця, генерала-четаря УГА. Сьогоднішню нашу публікацію присвячуємо його постаті.
Народився Мирон Тарнавський 29 серпня 1869 року в селі Барилові Радехівського повіту (тепер це Радехівський район) в сім’ї греко-католицького священика отця Омеляна. Спочатку навчався у Барилівській сільській школі, після закінчення якої батько готував його до вступу в німецьку гімназію у Бродах.
Про роки навчання у вищезгаданій гімназії майбутній генерал так згадував у спогадах : ‘‘Місто, станція, німецька мова, чужі люди. Життя нецікаве, безбарвне. З’явилась у мене нехіть до всього, а головно до науки в трудних, чужих мовах – німецькій та польській’’. Математика та фізика були єдиними предметами, які подобалися хлопцеві. У зв’язку з неуспішністю сина, батько перевів його до гімназії у Львові. Про навчання у Львівській гімназії Мирон Тарнавський згадує так: ‘‘Велике місто, чуже окруження дорешти притупили охоту вчитися. А професори, як то водиться, зовсім не хотіли потурати моїм недостачам. З – під граду двійок по році науки я чкурнув геть зі Львова та опинився в рідному Барилові’’. Вдома вчитель підготував Мирона та він склав іспити до шостого класу Бродівської гімназії. ‘‘Тепер на диво наука йшла мені зовсім легко, і я не оглянувся, як застукала мене матура, а там і п’янлива свобода після восьми літ то сумних, то веселих днів гімназиста’’.
Після навчання хлопець проходив однорічну військову службу ( півроку у старшинській школі кадетів у Львові, а наступних 6 місяців у 30 – му батальйоні у Бродах), наприкінці якої йому присвоїли звання лейтенанта (четаря) запасу. Закінчивши службу, Тарнавський повернувся додому, працював дрібним урядником, але через 7 місяців повернувся до війська. Мирон Тарнавський все своє життя присвятив військовій справі. У 1898 році отримав чин поручника, у 1907 – сотника, у 1916 – отамана, 1918 – сотника, а у 1919- полковника і генерала-четаря УГА.
Генерал Мирон Тарнавський. Фото з ресурсу http://na-skryzhalyah.blogpost.com/2016/05/blog-post 14html
У 1896 р. Тарнавський склав військовий іспит у Відні та остаточно вирішив присвятити себе військовій справі. Цього ж року його було переведено до Самбора. У віці 33 – х років одружився, мав четверо дітей – двоє синів та двоє доньок.
Після служби у Самборі проходив службу у Золочеві. Тут став капітаном і тут застала його Перша світова війна. У перші дні війни разом із сотнею в Бродах розвідував кількість зосереджених ворожих військ у напрямі на Радивилів. Завдання було виконано добре, супротивник залишив місто. Наступну перемогу сотня М.Тарнавського отримала приблизно у той самий час під Ярославичами, поблизу Олієва. Згодом були бої під Буськом, Львовом, Гороховом, Яновом, Перемишлянами.
26 жовтня 1914 р. у бою під Строновичами капітана важко поранено. Повернувся на фронт весною 1915 року, тоді його призначили командантом вишколу одного з куренів 35 – го полку стрільців у Стрию. 9 травня 1915 р. цей курінь брав участь у бою під Славськом. Над Золотою Липою познайомився з Дмитром Вітовським. Наприкінці січня 1916 р. Тарнавського призначили до команди і вишколу УСС, які перебували у с. Свістільниках Рогатинського повіту. Згідно з наказом, Мирон перебрав над ними командування. Через декілька місяців вишкіл перенесли до Розвадова, де Тарнавський перебував до середини 1917 р. Тут він і отримав чин отамана (майора).
Мирон Тарнавський та Старосольський
У Розвадові було освячено стрілецький прапор главою УГКЦ Митрополитом Андреєм Шептицьким. Також тут засновано Орден Залізної Остроги. Згодом майбутній генерал опинився на фронті. За перемогу у бою під Куропатниками нагороджений орденом австрійської Залізної Корони і німецьким Залізним Хрестом.
Наприкінці червня 1917 року Командант УСС Франц Кікаль разом з великою групою стрільців та старшин потрапив у полон, а командування над Легіоном, в якому залишилось 450 осіб, прийняв Мирон Тарнавський. Націоналістичні настрої стрільців викликали невдоволення у австрійського командування. Це посприяло переведенню Тарнавського на попереднє місце. А послужив цьому наступний випадок.
Мирон Тарнавський
Як згадує Мирон Тарнавський : ‘‘Перенесення приготовила подія, що розсварила мене зі шефом бригади. Було це так : здохла в якомусь відділі бідолашна конина. Мабуть, на носатину. До команди УСС звернулися з канцелярії бригади з домаганням післати одного чоловіка з гострим ножем до помочі ветеринарові при секції. Таке домагання мене дійняло до живого. Я метнувся до телефону, получився з канцелярією бригади, викликав шефа кап. Йона і заявив йому, що доручення вислати з ножем стрільця не виконаю.
– Чому? – здивовано запитав той.
– Мої стрільці не гицлі, і поки я їх комендантом, не дозволю, щоби хтось робив з них козолупів, – відповів я схвильовано і повісив слухавку.
Наслідки цієї короткої розмови не дали на себе довго ждати. На моє місце прийшов сот. Микитка, а я дістав приділ знову до 35-го п. піхоти. Ця маловажна подія стала безпосередньою причиною до мого перенесення. На ділі причини були куда глибші’’.
27 березня 1918 року Мирон Тарнавський став командантом табору австрійських солдатів, що повернулися з полону. Табір розташувався у Дарниці під Києвом; у ньому перебувало близько 14 тисяч осіб. Командант формує окремі загони українців та відправляє їх до січових стрільців. Згодом з них сформувався корпус полковника Євгена Коновальця.
У жовтні цього ж року вже підполковник Тарнавський командує австрійський полком, що стояв на Поділлі та здебільшого складався із поляків. Мирон відправив полк до Кракова, а сам вирушив до Львова, де на той час вже була Західно-Українська Народна Республіка. Коли Тарнавський прибув до Львова, то тут вже тривала українсько-польська війна. Його заарештували і через львівську тюрму Бригідки направили до табору полонених у Домб’ю. Там у нього загострилася давня хвороба шлунка і завдяки висновкам лікарів його відпустили, вручивши ‘‘переїздову карту’’ до Бадена біля Відня.
Роман Купчинський (1894-1976) -четар січових стрільців, сотня якого відбила будинок №8 на вулиці Бема у 1918 році
Прибувши до Відня, він вирушив через Будапешт до Станіславова (Івано-Франківська), де на той час знаходився уряд ЗУНРу. Це було у січні 1919 року, а 13 лютого Тарнавський прибув до Бібрки, де обійняв командування над групою ‘‘Схід’’, яка була перейменована в 2 – й корпус Української Галицької Армії. Перед ним стояло завдання відбити у поляків Львів. Цьому так і не судилося відбутись. Українському війську бракувало людей, спорядження, а в цей час поляки отримали підсилення – 80 – тисячну армію Галлера, сформовану у Франції та переправлену до Польщі. Завдяки цьому польська армія влітку 1919 року перейшла у наступ по всьому фронту і Галицька Армія відступила аж до Чорткова. Під час Чортківської офензиви Мирону Тарнавському було присуджено звання генерала. Тоді українська армія отримала ряд перемог. Станом на 27 червня 1919 року УГА відтіснила ворога до лінії Броди-Олесько-Белзець-Гологори-Струтин-Княгиничі-Бокачівці. Це досить великий здобуток, адже армія, яка не мала достатньої набоїв, перейшла в наступ. Залишилось 60 км. до Львова. Наприкінці червня польські війська отримали допомогу від Антанти і розпочали контрнаступ на лінії Броди – Калуш. Ворог зумів захопити фактично всю територію, яку вдалось відвоювати УГА.
Мирон Тарнавський. Фото 1916 року
На початку липня Євген Петрушевич призначив Мирона Тарнавського командуючим УГА. Про своє призначення Тарнавський згадує : ‘‘Передаю у ваші руки, пане генерале, Українську Галицьку Армію. Що ви з нею зробите, куди поведете її, це вповні від вас залежне’’.
Тоді була укладена угода щодо спільних дій з Наддніпрянською Армією та Головним Отаманом Петлюрою. 29 серпня обидві армії опинились під стінами Києва, але сюди підходила армія Денікіна. І вже 31 серпня Галицька Армія разом з петлюрівцями під натиском денікінців змушена була відступати. Галицька Армія потрапила у своєрідний чотирикутник смерті : поляки, Червона Армія, денікінці, плямистий тиф. Від тифу померло чимало стрільців, в тому числі і лікарів, адже ліків практично не було.
28 жовтня 1919 р. під час параду у Вінниці, Мирон Тарнавський доповів Є. Петрушевичу про те, що армія знаходиться у катастрофічному стані. Керівники сподівалися на допомогу Антанти. М.Тарнавський вступив у переговори з Денікіним і 6 листопада 1919 року підписав договір, згідно з яким УГА приєднувалась до армії генерала Денікіна. Генерала Тарнавського зняли з посади та віддали під суд у Жмеринці. Суд, проаналізувавши становище УГА, лише понизив Мирона Тарнавського у посаді: його було знято з посади команданта армії та призначено командиром штабу корпусу.
Старшини штабу ІІІ-го корпусу УГА в таборі військовополонених у місті Тухоля, Польща. 1920 рік. В центрі сидять: 13 — отаман Вільгельм Лобковець, 14 — генерал Мирон Тарнавський, 15 — сотник Петро Біґус
Пізніше, під час хвороби нового коменданта УГА Осипа Микитки, Тарнавський знов став головнокомандувачем УГА. Вилікувавшись, Осип Микитка повернувся на свою посаду. Мирон Тарнавський випадково уникнув вивезення до Москви, переховувався у Києві до липня 1920 року. Тоді, таємно, під ім’ям Миколи Терещенка перейшов Збруч та тимчасово зупинився у с.Васючин на Рогатинщині в братового зятя, місцевого священика Василя Сайкевича. Наступного дня будинок оточила польська жандармерія, генерала арештували, відвезли до Рогатина, потім до Варшави, а пізніше до табору полонених у Тухлі. Всі вояки у таборі вітали свого генерала.
Повідомлення про чин похорону Мирона Тарнавського в газеті “Діло” за 30 червня 1938 року
Про цю подію стрілецький поет – пісняр поручник Роман Купчинський, який весь час був із генералом, згадує так : ‘‘Спочатку гарячий потиск руки, веселий, а заразом і сумний усміх та твердий погляд очей.
– Он де ми зустрілись….
А потім сотник Мирон Луцький :
– Пане генерал! Голошу слухняно : табір установлений для перегляду!
Ми вийшли з канцелярії і попростували за дроти. Ледве генерал переступив браму табору, роздалася команда :
– Позір! Відділ вправо глянь!
На табірному подвір’ю стояла сотня старшин, а далі сотні вояків.
Він мовчки йшов. Вкінці обернувся.
– Здорові були!
– Слава! Слава! Слава!
Швидко відвернувся : не випадало перед фронтом витирати генералові сльози… ’’
Церемонія прощання з генералом Мироном Тарнавським на подвір’ї собору Святого Юра у Львові, 2 липня 1938 року. На передньому плані сидить обличчям до домовини митрополит Андрей Шептицький
Після повернення з полону, який тривав 5 місяців, виїхав до Золочева, де проживала його сім’я. Невдовзі переселився у с.Черницю (тепер Бродівський район). Інколи приїжджав до Львова, допомагав громадським організаціям, що займалися упорядкуванням пам’ятників на могилах січових стрільців. Зробив чималий внесок для заснування при музеї НТШ відділу історико-воєнних пам’яток. Кожного разу, коли генерал бував у Львові, відвідував могили січових стрільців.
Могила Мирона Тарнавського на Янівському цвинтарі. Фото Ігор Мончук
Помер Мирон Тарнавський 29 червня 1938 р. Панахиду відправляв глава УГКЦ Митрополит Андрей Шептицький у соборі св. Юра у Львові 2 липня. Похований на 38 полі Янівського кладовища у Львові. Неподалік його могили – могила дружини Марії Тарнавської та старшої доньки.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела:
Генерал Мирон Тарнавський. Спогади. – ‘‘Вечірня година’’. – Число 4. – 1992. – 127 с.;
Куртяк Є. Сльози генерала Тарнавського // Літопис Червоної Калини. Число 5 . – 1991. – С. 53-55;
Панькевич О. Генерал Мирон Тарнавський — Львів: Галицька Видавнича Спілка. – 2005. – 32с.; іл.;
Вже незабаром, 20 вересня 2019 року, о 20.00 у Театрі імені Марії Заньковецької, в рамках 26BookForum у Львові відбудеться презентація нового проекту та альбому-книжки Соломії Чубай «POETY».
Неймовірні пісні, зазвучать вперше у супроводі симфонічного оркестру, на слова: Лесі Українки, Павла Тичини, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Грицька Чубая, Наталі Білоцерківець, Юрка Іздрика, Маріанни Кіяновської, Мар’яни Савки, Сергія Жадана.
Співатиме Соломія Чубай разом з Віктором Морозовим та Сергієм Жаданом у супроводі гуртів «Джалапіта», «Rockoko» та Ігора Гнидина (барабани) та Академічного симфонічного оркестру «INSO-Lviv».
За зіркової участі: Юрія Винничука, Юрія Андруховича, Мар’яни Савки.
Відеоарт від Олексій Хорошко (Луганськ)
Ведуча – Тетяна Пилипець
А світ — вертеп. Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть, щонайважче — у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін… (Грицько Чубай, 1968р)
Альбом-книжка автора проекту, Соломії Чубай, доньки поета Грицька Чубая, вийде двома мовами англійсько та українською. 10 пісень-симфоній на слова 10 культових поетів України.
В альбомі звучатиме голос Грицька Чубая, де він начитує, одну з найкращих своїх поем, «Відшукування причетного». Також в альбомі у супроводі симфонічного орекстру вперше зазвучить поема Грицька Чубая «Вертеп», яку виконуватимуть Юрій Андрухович та Сергій Жадан.
Музика до альбому написана Соломією Чубай та учасниками гурту «Джалапіта»: Том Луголообі, Сашко Главацький, Андрій Коник, Ігор Гнидин. Оркестрове аранжування гурт «Rockoko»: Михайло Романишин, Володимир Котляров, Ігор Процик. Запис на студії Майка Скайборна. Дизайн альбому Олексія Вдовиченка, DisignRepublic.
Грицько Чубай (1949-1982) творив у період засилля радянщини. Попри це, Грицько Чубай і близьке до нього літературно-мистецьке середовище витворили новий канон української культури.
Проект «Чубай. Україна. Любов» – поезія та музика, що об’єднує століття: від Лесі Українки до Грицька Чубая, від Василя Стуса до Сергія Жадана. Проект, що засвідчує спадкоємність української поезії, а також любові і пам’яті впродовж століть. Любов і пам’ять наша поезія пронесла крізь дві світові війни – і незважаючи на них, аж до ХХІ ст., Майдану, анексії Криму, війни на Донбасі та інших випробувань, долати які судилося поколінням народжених у вже Незалежній Україні.
Усе суще на цій землі єднають ЛЮБОВ і УКРАЇНА. Любов творить дива. Любов дає надію. Любов змінює людей на краще. Любов припиняє війни. Любов народжує. Любов окрилює. Любов повертає до витоків та основ, дає відчути своє коріння – як і поезія. Наші поети любили, незважаючи ні на що, — любили і вірили.
Церемонія нагородження міжнародною премію імені Івана Франка
У вівторок, 27 серпня 2019 року, у 163-тю річницю від дня народження Івана Франка, у Дрогобичі відбулася подія, яка зібрала науковців України, Італії, Австрії, Словаччини, відомих франкознавців, громадськість, родину Великого Каменяра та високоповажних гостей, — VI урочиста церемонія нагородження Лауреатів Міжнародної премії імені Івана Франка. Нею нагороджують науковців за дослідження, здобутки та відкриття у галузі україністики та соціально-гуманітарних наук.
Із 27 наукових робіт у двох номінаціях, які було подано на премію у 2019 році, монографію авторства доктора філології Міланського університету Марії Грації Бартоліні «Пізнай самого себе. Неоплатонічні джерела в творчості Г. С. Сковороди» було визнано найкращою у номінації “За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики”. В іншій номінації премію присуджено не було, оскільки жодна із представлених монографій не набрала необхідну кількість балів.
Церемонія нагородження міжнародною премію імені Івана Франка
Відтак член міжнародного журі – доктор філософських наук Євген Бистрицький представив лауреатську роботу на широкий загал, а доктор педагогічних наук Петер Штегер з Австрії і доктор історичних наук Сімоне Беллецца з Італії розповіли про критерії, згідно з якими оцінювались наукові праці, ознайомили із претендентами на премію у номінації «За вагомі здобутки (досягнення) у галузі соціально-гуманітарних наук» і підкреслили важливість премії в розвитку гуманітаристики і україністики зокрема.
У вітальному слові директор Міжнародного фонду Івана Франка Ігор Курус зазначив, що діяльність і місія Фонду знайшли підтримку серед українських і закордонних вчених, зокрема Канади та Європи. Так, за чотири роки існування на премію претендували 70 науковців і 6 авторських колективів з України, Австрії, Італії, Канади, Великобританії, Німеччини, Фінляндії, Іспанії, Грузії, Ізраїлю, Польщі та Сербії.
Ігор Курус також подякував благодійникам, що внесли свої кошти до преміального фонду Міжнародної премії імені Івана Франка, який цього року становив 200 тисяч гривень, і підтримали сталий розвиток важливої української справи у світі.
Церемонія завершилася виконанням державного Гімну України, після чого усі учасники взяли участь у покладанні квітів до пам’ятника Іванові Франку.
Церемонія нагородження міжнародною премію імені Івана Франка
Захід був організований Міжнародним фондом Івана Франка спільно з Дрогобицькою міською радою за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Нагадаємо, Міжнародна премія ім. Івана Франка є почесним визнанням наукових відкриттів, вагомих здобутків та значних заслуг науковців в галузі суспільних наук та україністики. Премію заснував у 2015 році онук Каменяра – Роланд Франко.
У 2016 році премію отримав Любомир Гузар, Верховний Архієпископ-емерит Української Греко-Католицької церкви, кардинал Католицької церкви.
У 2017 році лауреатом став професор Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів – Міхаель Мозер та академік, почесний професор Львівського національного університету імені Івана Франка – Олег Шаблій.
У 2018 році перемогу здобула професор Українського католицького університету (Львів) та Українського вільного університету (Мюнхен) Ярослава Мельник, та доцент кафедри Східноєвропейської історії Гельсінського університету Йоганнес Ремі.
Богдан Турецький народився 16 березня 1960 року в Івано-Франківську. Спочатку вчився в художньому училищі імені Труша (художній метал), яке закінчив 1979 року; вчителем – і не тільки з фаху – там був Роман Безпалків, який відстоював свого учня, коли того час від часу за прогулювання занять збиралися відрахувати з училища. До групи учнів Безпалківа, а його вплив виходив далеко за межі формального зв’язку “вчитель — учень”, також належали славетні нині Юрко Кох і Влодко Кауфман, Славко Шимін, Микола Крицький, всі вони потім об’єдналися у товаристві “Шлях”.
Наприкінці 1970-х одружився, перша спільна подорож з Лесею, майбутньою дружиною, була в Нагуєвичі.
Після училища Богдан поступив у львівський Інститут прикладного та декоративного мистецтва (закінчив 1983 року); займався живописом (пізніше, в 1990 році його картина була відзначена на першій міжнародній бієнале «Імпреза-89» в Івано-Франківську).
Наприкінці 1980-х років разом з дружиною Лесею поринув в національно-визвольний рух, ілюстрував видання (зокрема, макетував газету “Віче”), листівки.
В 1989 році разом М. Андрущуком, А. Гелитовичем, А. Гуменюком, П. Гуменюком, Г.Друль, В.Кауфманом, Ю.Кохом, М.Красником, М.Крицьким, Г.Новоженець та Я. Шиміним був співзасновником згаданого вже молодіжного мистецького об’єднання “Шлях”, інійованого Юрком Бойком, на той час завідуючий відділом сучасного мистецтва Львівського музею українського мистецтва.
Богдан Турецький брав активну участь в багаточисельних виставках “Шляху” у Львові, Києві, Харкові, Луцьку, Івано-Франківську, Любліні та Кракові.
На той час Богдан захопився іконописом; як іконописець Богдан Турецький є автором численних храмових іконописів в Україні, Австрії та Канаді. Він розписував найбільший греко-католицький храм поза межами України в канадському місті Міссісаґа, церкву та іконостас в м. Бремптон (Канада), іконостас в старовинній церкві XVII ст. в Зальцбурзі та храм Покрова Пресвятої Богородиці у Львові.
Він же є і автором іконостасу в каплиці св. Івана Богослова в Українському католицькому університеті.
Іконостас в каплиці св. Івана Богослова в УКУ
Був однокласником Юрія Андруховича в івано-франківській школі №5, потім Андрухович згадував: “так повернулося, що я вже закінчив науку, я вже знову у Франківську — що, зрештою, було пережито як достатньо сильна особиста трагедія — і тут трапляється мені львів’янин Богдан Турецький, який випадково вирішив спробувати мій старий номер телефону. Ми з ним зустрілися після того, що я п’ять років прожив у Львові і з ним не перетинався. І тут виявилося, що Микола Рябчук — його найближчий приятель. І взагалі це компанія Коха, Кауфмана і вже покійного Чубая, і з осені 82-го, тобто вже по закінченні інституту, я почав наїздити до Львова. І тоді я врешті познайомився з тим світом.”
Згадує про це і Микола Рябчук:“Пригадую, як до нашого берега прибився Юрко Андрухович. Нас познайомив Богдан Турецький, із яким Андрухович навчався в Івано-Франківську. У цей час Турецький разом із батьками переїхав до Львова. Турецький був одним із тих молодих учнів Безпалківа, які відвідували мене на Кавалерійській. Одного вечора, коли у мене була якась чергова велика імпреза, Турецький привів Юрка Андруховича”.
Богдан Турецький
Парастас за Богданом Турецьким відбудеться в четвер, 29 серпня, о 20:00 у каплиці на вул. Пекарській.
Похорон — в п’ятницю, 30 серпня, о 13:00 на Личакові.
Продовжуємо серію публікацій про циркові вистави у Львові ХІХ ст. Тут перша та друга частини.
У листопаді [1857 р.] на арені цирку Ренца майстерну їзду львів’янам представила трупа під керівництвом Вацлава Шлезака, яка складалася з 53-х вправних еквілібристів і мала 30 навчених коней.
У порівнянні з гастролями Ренца, преса значно стисліше висвітлювала виступи трупи Шлезака. Так, відомо, що 5 грудня відбулася вистава-бенефіс на користь першого наїзника трупи Кароля Шлезака, 19 грудня — вистава на користь родини дев’ятирічного Людвіга Дубського, на закінчення якої була представлена пантоміма «Роберт-Диявол», 21 грудня — надзвичайна вистава на користь режисера Людовіка Дюффо, яку завершував показ пантоміми «Принц Нормандії, або Візит Бертрама до пекла».
Наприкінці 1857 року Шлезак закінчив виступи у Львові. Про успіх гастролей свідчить той факт, що у квітні наступного 1858 року трупа знову повернулася до міста, про що, зокрема, писала віденська газета. У статті йшлося про надзвичайний попит львів’ян на вистави майстрів верхової їзди та минулорічний успіх Ренца та Шлезака і про занепад театральної справи, що навіть нові Гете та Шиллер навряд чи були б спроможні зацікавити публіку.
Цирки були повними, тоді як зали театрів — порожніми.
Фрагмент мапи Львова 1896 року (№ 47 – палацово-парковий ансамбль Яблоновських)
В Авізо (рекламних повідомленнях) цирку Шлезака, які друкувалися у Львові, сповіщалося, що у виставах брали участь видатні виконавці з найкращих європейських цирків: Ян Гертер, перший наїзник цирку Наполеона у Парижі та Амфітеатру Естлі у Лондоні; Фанні Шварц, наїзниця з цирку Сульє у Неаполі; Август Далло, оригінальний клоун і комік з Парижа; пан Дюма та його син Егінхард, перший — мімічний наїзник, другий — силовий наїзник з цирку Чінізеллі в Італії; Джузеппе Барнеальді, Гілдіо Мані та Евсепіо Бассі, майстри різних жанрів з цирку Гійома (Cirque Guilliaum) в Італії.
Окрім циркових вистав, наприкінці травня Шлезак представив львів’янам «Великий Гіпподром» — перегони просто неба у парку Яблоновських. Переможці отримували призи.
У червні наїзники Шлезака взяли участь у драматичній виставі німецької трупи «Die Brigittenau» на театральній сцені та у великій пантомімі «Розбійники в Абруццах», що гарантувало успіх постановки і відвідини публіки.
Майже за рік, у квітні 1859 року до Львова з гастролями завітала циркова трупа Карла Гінне.
Цирк Олімпік Карла Гінне. 1850 р.
На початок травня у Цирку відбулося вісім вистав. Ім’я цього директора добре відоме тим, що після невдач у Європі (наприкінці 1859 року пожежа знищила цирк Гінне у Варшаві) він переїхав до Російської Імперії, був партнером Гаетано Чінізеллі у Петербурзі, і саме він 1868 року збудував перший стаціонарний цирк у Москві.
Вперше у Львові знаходимо згадку про газове освітлення приміщення цирку і суттєві витрати, пов’язані з цим.
У намаганні заслужити прихильність публіки та лояльність влади Гінне кількаразово влаштовував благодійні вистави, кошти від яких жертвувалися на різні потреби, наприклад, погорільцям у Бродах та Корпусові волонтерів. Втім, іноді й це не рятувало цирк від доволі образливих відгуків. Так, у часописі «Gwiazdka Cieszyńska» була надрукована стаття, в якій автор порівнював виступи Гінне із божевіллям, на яке було болісно дивитися в присутності польської аудиторії. Замість того щоб іти до польського театру, поляки йшли до цирку і це виглядало так, наче вони танцювали на могилі матері, замість того щоб піти до храму Божого і просити про помилування і процвітання для країни, для себе! Критик дякував Богу, що Гінне мав невдовзі виїхати з міста, втім замість нього до Львова мав приїхати цирк Карре, начебто аж з Парижа, а також син «чародія» Боско, який «пускатиме туман у вічі».
Вершник і гімнаст Йозеф Карре. Приблизно 1825 р.
Еугеніо Боско був сином відомого Бартоломео Боско, який двічі відвідував Львів 1826 та 1847 рр., і послідовником магічного мистецтва батька. Втім, у житті між батьком і сином склалися напружені конфліктні відносини. Молодший Боско прибув до Львова наприкінці травня, щоб дати 3 вистави. Для цього він винайняв приміщення цирку Гінне. Публіка вщент заповнила цирк і не була розчарована. Артист був справжнім майстром і поєднував магічні трюки з гумористичною манерою їх подання. У липні у Львові вийшла друком книга авторства Е. Боско із описами нескладних магічних вправ з картами, які з легкістю міг відтворити кожен.
Бартоломео Боско, 1845 р.
У серпні на вистави своєї трупи, яка складалася з 80-ти артистів та 50-ти коней, львів’ян запрошував Вільгельм Карре, який раніше був одним з провідних майстрів верхової їзди в трупах Е. Беренка і Е. Ренца. Приміщення цирку традиційно розміщувалось в Єзуїтському саду, було якісно відремонтоване і належним чином захищене від дощів. Карре обіцяв показати останні досягнення у мистецтві верхової їзди, французькі балети, маневри, англійські перегони, пантоміми у виконанні вершників та піших артистів, гімнастичні і акробатичні номери, виконані найкращими артистами і артистками у пишному, зі смаком підібраному вбранні під акомпанемент музики у виконанні власної капели музикантів. Прем’єра мала відбутися 27 серпня. Освітлення забезпечувалось за допомогою 250-ти газових мерехтінь (вогників). Вистави цирку охоче відвідувались. 13 вересня відбулася вистава на прибуток сміливого наїзника, молодшого сина В. Карре — Оскара Карре, відомого у майбутньому циркового підприємця, який уславив династію, побудувавши 1887 року стаціонарний цирк в Амстердамі (нині відомий як Королівський Театр Карре (Koninklijk Theater Carré). 24 вересня відбулася вистава на дохід дружини В. Карре — Катарини Карре і перший виступ клоунів пп. Рокрі, Ваілі й Жоне (pp. Rocrée Wahilie i Jeunet), перших гімнастів з цирку Наполеона у Парижі. Тут слід відзначити, що у Львові вперше було представлено виступ повітряних гімнастів. Хоча львівські газети не дають детальних описів номерів представлених цим тріо, такі відомості трапляються в австрійській пресі, наприклад, під час виступів у місті Грац у травні 1859 року, за 3 місяці перед гастролями у Львові. Так, під час бенефісу гімнастів Рокрі, Ваілі й Жоне 22 травня вони вперше представили номер на статичній (стоячій) трапеції (нім. der stehenden Trapeze), який до них не виконував жоден акробат. У Львові виступи цих клоунів-гімнастів були одними з провідних атракціонів у програмі, на чому робився акцент у газетних рекламних оголошеннях у «Gazeta Lwowska».
Оскар Карре
Слід також нагадати, що 12 листопада 1859 року у цирку Наполеона у Парижі Жюль Леотар вперше продемонстрував свій «політ з трапеції на трапецію». Отже, виступи гімнастів з Імператорського цирку у Львові були черговим підтвердженням того, що мешканці Східної Галичини в числі перших у Європі знайомилися не лише з провідними досягненнями майстерної верхової їзди у виконанні артистів кращих європейських труп, а й з абсолютно новими тенденціями у «цирковому мистецтві» середини ХІХ ст., діапазон якого поступово розширювався, зокрема, завдяки винаходу і залученню до циркових вистав нових жанрів і їх розвитку.
Циркові виступи у Львові 1850-х рр. були надзвичайно популярними серед мешканців міста і збирали численну аудиторію. В це десятиліття у Львові гастролювали найкращі європейські трупи, які високо піднімали планку естетичного сприйняття цирку львів’янами. Знаковою подією декади були виступи цирку Ренца, про які одностайно з захопленням писали і польські, і німецькі кореспонденти. Якість висвітлення вистав у пресі свідчить про обізнаність авторів рецензій у трендах мистецтва верхової їзди, яка була основою циркових вистав.
Цирк Наполеона
Отже, розвивалося не лише виконавське мистецтво наїзників, а й його професійне сприйняття і оцінювання критиками. Це повною мірою стосується й інших акробатичних виступів. Оглядачі наголошували на тому, наскільки важко було описувати майстерні виступи наїзників, адже не вистачало слів, щоб розповісти про найвищій рівень досконалості, якого досягали найкращі виконавці, і запрошували публіку на власні очі бачити те, що потрібно лише бачити, щоб осягти повною мірою. І це були не рекламні прийоми, а один з виявів сприйняття особливої візуальності, як специфіки циркових видовищ, характерних для мистецтва цирку в усі часи.
Якщо в наш час «мірилом» якості циркової вистави чи окремих номерів є шоу-програми канадського «Цирку дю Солей», то в середині ХІХ ст. таким визнаним еталоном був цирк Франконі у Парижі. Саме з ним галицькі критики порівнювали вистави цирків, які виступали у Львові, і принаймні двічі цирк Беранка (1853) та цирк Ренца (1857) ставили їх на один рівень.
Гастрольні трупи наїзників, які виступали на аренах і акробатичні товариства, які виступали на театральних сценах, активно провадили практику поєднання артистичних виступів і спортивних змагань, заохочуючи до участі в них широку публіку.
Циркові трупи влаштовували перегони на конях та колісницях, акробати та атлети змагалися у різних видах боротьби. Був у ті часи і «тоталізатор», на якому охочі робили ставки на перемогу учасників подібних змагань. Це сприяло популярності «цирку», який був провідним місцем розваг і дозвіллям для різних верств населення.
Циркова танцівниця
Втім, у львівській пресі кінця 1850-х рр. спостерігається зниження інтересу до циркових і акробатичних вистав. За майже сторічний період, що минав з часів перших вистав у Амфітеатрі Естлі, освічена публіка встигла звикнути до подібних видовищних показів і не надто вбачала в них надзвичайне явище, яке заслуговувало б докладного висвітлення на шпальтах газет. Особливо це було відчутним у польськомовній пресі, яка з кінця 1850-х рр. писала критичні та навіть образливі відгуки про циркові вистави. Основною причиною цього була конкуренція, яку становив цирк для польського театру, і яка, у свою чергу, сприймалася патріотично налаштованою польською інтелігенцією як суттєва загроза. Незважаючи на заклики до львівських поляків відвідувати польський театр, публіка вщент заповнювала цирки.
Заслуговує уваги той факт, що, попри візуальність та інтернаціональність мистецтва цирку, покази майстерної їзди (нім. die Kunstreiterei) сприймалися польською «інтелектуальною елітою» як один з виявів та важелів впливу німецької культури, до якої традиційно більше тяжів «цирк», а отже на них проектувалося підсвідоме негативне ставлення до всього «німецького», що було стороннім у Галичині і апріорі викликало відторгнення. Втім, переважна більшість етнічних поляків не шукала і не бачила у циркових виставах політичного підґрунтя і охоче їх відвідувала. Реальні ж обмежувальні заходи щодо цирку, у межах протекційної політики польського уряду Львова стосовно театру, почали виявлятися трохи згодом, у 1860-ті роки.
В неділю, 1 вересня 2019 року, о 16:00 кав’ярня-галерея “Штука” (вул. Котлярська, 8) запрошує на відкриття виставки пастелей Дарії Зав’ялової “Забуті вілли”.
“Мій Львів – це місто маленьких вуличок, тихих садочків, Софіївки, Кастелівки, Вулецьких пагорбів, Яцкова. Це Львів маленький і затишний, це місто і сад, це місто-сад. Це те, що невпинно зникає, і без чого Львів вже не буде Львовом… Це мій записник, маленький каталог прекрасних львівських вілл, відомих і не дуже, це те єдине, що я можу зробити для мого міста – намалювати…”, – розповідає Дарія Зав’ялова.
Афіша виставки пастелей Дарії Зав’ялової “Забуті вілли”
Про авторку. Народилась, живе і працює у Львові, «львів’янка за походженням і за естетичним кодом».
Закінчила Львівську Академію мистецтв, за спеціальністю художній текстиль: «Текстиль – перша любов, не полишаю його, шукаю нові ідеї і форми».
30 років творчого життя віддано театру – працювала в Театрі ім. Леся Курбаса, 25 років (і назавжди !) – в Першому українському академічному театрі для дітей та юнацтва. Головний художник театру. Як сценограф і художник з костюмів поставила близько 70 вистав в Першому театрі та інших театрах України (Луцьк, Дрогобич, Дніпро). 22 роки співпраці з Тернопільськім драмтеатром, де як художник з костюмів поставила 11 вистав. Серед назв: «Ромео і Джульєтта», «Аліса», «Зоряний хлопчик», «Гобіт», «Олівер Твіст», «Вільні метелики», «Проданий сміх», «Украдене щастя», «Орестея».
Дарія Зав’ялова
Брала участь у численному розмаїтті мистецьких проектів: «Зірках Галичини”, ярн-бомбінґ арті до «Євро 2012», реконструкції костюму Софії Фредро-Шептицької, Квадрієнале сценографії прев’ю – театральний фешн. Учасниця виставок традиційного і експериментального текстилю в Україні, Латвії, Польщі (близько 100).
Персональні виставки:
– Національний музей (разом з Н. Лапчик і Н. Шимін), 1992;
– «Нівідкіль з любов’ю…» (з А. Курило), КМЦ «Дзиґа», 2002;
– «Ex ponto», муніципальна галерея у м.Харків, 2005;
– «Deus conservat omnia», галерея «Primus», 2009;
– «Міський нотатник», Палац мистецтв, 2014;
– «Шовк і льон» (разом з Оленою Зотовою), галерея «Зелена канапа», 2015;
– Сценографія Першого театру! (разом з М. Савіцьким і Б. Поліщуком), галерея Сценографії, 2019.
Поза театром працює в сфері художнього текстилю, останні 10 років малює Львів (акрил, акварель, пастель).
Сьогодні інноваційні технології широко використовуються в усіх сферах нашого життя, у тому числі і в музейній справі. Політика Львівського історичного музею також спрямована на впровадження цих технологій у діяльності музею. У жовтні у Відділі ЛІМ «Музей Історії України» (пл.Ринок, 24) вперше в музеях буде представлено комп’ютерну історико-політичну гру “ГЕТЬМАНЩИНА”.
Гра (автор Олексій Горбачик) присвячена подіям, які відбувалися у 17 столітті на території Війська Запорозького або Гетьманщини. Гравець зможе стати свідком та безпосереднім учасником початку Руїни – одного із найбільш трагічних та водночас героїчних періодів історії України після смерті Богдана Хмельницького.
Ігровий момент комп’ютерної гри “Гетьманщина”
Головне завдання гри – збереження суверенітету та незалежності держави.
Гравець отримає змогу впливати на політичні та дипломатичні рішення, розбудовувати економіку держави, візьме участь у війнах. І хоча дії гравця не можуть кардинально змінити хід історії, та все ж від нього залежатиме, яким шляхом буде розвиватися Гетьманщина і наскільки близькими до реальних історичних подій будуть його дії.
Планується, що відвідувачі музею зможуть попробувати свої сили у грі на комп’ютері в експозиції музею. Також автор гри запланував адаптувати її для музейних квестів.
У нас залишається ще декілька днів, аби насолодитись літом, вдихати на повні груди його, вже прохолодні, вечори і імлисті ранки. Літо відходить, аби через рік нагадати про себе знову, але є речі, про які нагадати нікому. До останніх належать і події історичні. Властиво, приналежні до найдавніших періодів, якими у нас цікавляться чи не найменше. Відтак абсолютно непоміченим цього літа залишився ювілей події, яка могла перевернути історію Європи. Вона мала стати символом єднання тих сил, дороги яких колись розійшлись. Могла, але не склалося – бо, як і цьогорічний ювілей, сама подія також пройшла непоміченою і навіть була не цілком реалізована.
Митрополит Ісидор. Фото з https://uk.wikipedia.org
У середині ХV століття у львівській Латинській катедрі відбувалось унікальне богослужіння. Щось подібне можна бачити хіба в особливо важкі для людства часи. Щось подібне було також і на Майдані, адже служба, про яку тут мова, мала екуменічний характер і була частиною глобальнішого процесу – спроби примирення і зближення Східної й Західної Церкви. У латинській катедрі, разом із іншими ієрархами, літургію тоді проводив Митрополит Київський і всієї Русі (1433 – 1458) Ісидор (1385 – 1463). Той самий, який є однією із найзагадковіших і найбільш неординарних фігур в історії Церкви на наших теренах. Також і той, хто в 1453 році, на власній шкірі, відчув міць османської армії, адже знаходився в оточеному Константинополі – центрі тогочасного християнства.
Вступ Мехмеда ІІ в Константинополь. Фото з http://www.wikiwand.com
Ісидор народився у Салоніках. Трохи згодом він згадується як ігумен одного з монастирів у Константинополі. При цьому, був досить обдарованим й обізнаним чоловіком, що і дало йому можливість займатися активною діяльністю на благо християнської Церкви. Так, у 1434 році він перебував у складі посольства на соборі у Базелі. Тоді ж, чи не вперше, Ісидор мав нагоду вникнути у питання зближення Східної і Західної Церкви. Саме через це, як видається, патріарх пізніше і затвердив Ісидора у статусі митрополита Київського і всієї Русі. Власне для просування екуменічних ідей. Таку функцію Ісидор сповна виконував, хоч і отримав дуже серйозну опозицію. По-перше, місцеві можновладці, особливо якщо йдеться про світських правителів, на посаді митрополита бачили свого ставленика. По-друге, ідея зближення підтримувалась далеко не більшістю.
Документ за підсумками Флорентійської унії. Фото з https://uk.wikipedia.org
Попри всі нюанси, митрополит Ісидор став одним із учасників собору у Флоренції, де зібралися різні християнські ієрархи, а також представники окремих правителів. Разом із Ісидором – це представники східних патріархів, Папи Римського тощо. У результаті тривалих дискусій, у 1439 році між учасниками було укладено текст Флорентійської унії. Остання мала стати першим кроком до зближення роз’єднаного християнства і Ісидор, представляючи Русь і Київську митрополію, став частиною даного процесу, також підписав підсумкові постанови. Тоді ж отримав від папи сан кардинала і надалі – робив все для популяризації ідеї унії.
Цар Василій ІІ. Фото з https://uk.wikipedia.org
Зокрема, навіть коли залишив Флоренцію і повертався до своєї митрополії. Дорогою робив зупинки у Буді, Кракові і Львові. У кожному з цих міст інформував зацікавлених про основні рішення собору, а також – проводив літургії у головних храмах, катедрах даних міст. У Львові Ісидор відправив літургію у східному обряді, але це богослужіння не мало особливих інтересу та підтримки від місцевих русинів. Так Ісидор доїхав аж до Москви. Там також проводив богослужіння й інформував присутніх про роботу Флорентійського собору. Але Москва – не Львів і не Краків. Московський князь Василій ІІ, який мав дуже промовисту “кличку” – Темний, вирішив, що він гідний назвати Ісидора єретиком, а рішення Флорентійського собору неприйнятними для християнства. За дивним збігом обставин, пізніше такі означення підтвердив місцевий церковний собор. Ісидора ж взагалі ув’язнили.
Олелько Володимирович. Фото з https://uk.wikipedia.org
На щастя ставленика патріарха і його представника у Київській митрополії, Ісидор зумів утекти. Більше того – йому вдалося перебратися до Константинополя, а вже звідти – до Риму. Схоже на те, що чи не єдиною людиною, яка не відвернулась від ієрарха на Русі, був київський князь, онук Великого князя Литовського Ольгерда, Олександр (Олелько) Володимирович (? – 1454/1455) – він і до ідеї унії прихильно ставився. Але цього було мало. Ісидор був змушений залишити наші терени і жити в Римі. Колись цілісна Київська митрополія тоді також розділилась на “московське” і “українсько-білоруське” середовища.
Митрополит Йона. Фото з https://uk.wikipedia.org
У Москві, на знак неприйняття унії, тоді взагалі вирішили відмовитись від підпорядкування якомусь із патріархів і у 1448 році проголосили власну автокефалію. Митрополитом обрали рязанського єпископа Йону, якого хотіли бачити на цьому місці ще перед Ісидором. Це викликало переструктурування канонічної церкви на наших теренах. Таким чином, Київська митрополія формувалась лише з єпархій, які були на територіях Великого князівства Литовського і Корони Польської.
“Берестейська унія” Лео Мола. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Описані події у подальшому будуть мати дуже велике значення для наших територій. Очевидно, що ідея та образ Флорентійської унії мали вплив на іншу церковну унію – Берестейську, яка для нас є більш близькою і знаною. З іншого боку, проголошена у 1448 році церковна структура, якщо говорити про методи, мало чим різнилась від світської держави, правителі якої підтримували цей демарш всупереч канонам. Відтак через сотні років амбіції цієї церкви зростатимуть і її ієрархи зроблять все, аби поглинути Київську митрополію повністю. Київську митрополію, яка первинно підпорядковувалась Константинопольському патріарху. Описані процеси відбувалися сотні років тому і нам сьогодні говорять не так багато, але їх наслідки ми відчуваємо і сьогодні.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Зема В. Флорентійська церковна унія // Енциклопедія історії України. – Київ: Наукова думка, 2013. – Т. 10: Т-Я. – С. 307.
Мончак І. Флорентійський екуменізм у Київській Церкві. Унійна ідея в помісній еклезіяльній традиції. – Львів: Видавництво УКУ, 2012. – С.
Русина О. Ісидор // Енциклопедія історії України. – Київ: Наукова думка, 2005. – Т.3: Е-Й. – С. 537.
В середу, 28 серпня 2-19 року, о 17:00 у ProartGallery(Львів, вул. Героїв УПА, 77) відбудеться відкриття персональної виставки живопису «Інспірації» молодої художниці Ірини Депко.
Експозиція представляє роботи різних серій, в яких можна простежити творчий шлях та пошуки мисткині. «Мої полотна це результат власних досліджень категорій простору зовнішнього та внутрішнього, чуттєвого та раціонального, розкриття нових граней сприйняття реальності», – ділиться художниця.
Ірина Депко. Танцівниці
«Я пропоную кожному глядачеві зануритись не лише у реальні місця на карті світу та мій внутрішній світ, а й віднайти нові безкраї простори власного сприйняття світу та отримати новий досвід. Колір виражає емоційний характер моїх полотен. Мені цікаво піддаватись спонтанності та певній непередбачуваності у своїй творчості, коли полотно та фарба диктують своє, відкривають нові грані та звільняють від умовностей. Поєдную барви інтуїтивно, виражаючи емоційне та психологічне напруження, яке виникає в уяві, інтерпретуючи його у конкретні образи».
Ірина Депко. Без назви
Ірина Депко народилась у 1990 році у Львові. Освіта: кафедра дизайну та основ архітектури НУ «Львівська Політехніка» (2013). Вперше роботи художниці були представлені на персональній виставці у Львові у 2018 році, а також на збірній виставці «Крок до моря» (Proart Gallery, Львів; 2018). Художниця бере участь у щорічному проекті «Lviv Art Days» та активно працює в галузі фотографії та живопису. Твори мисткині знаходяться у приватних колекціях України, Польщі, Італії, Іспанії та США та ін.
Після перемоги у проекті Ukrainian Song Project 2019 GROHOTSKY зіграє перший великий сольний концерт «Будь зі мною» 29 вересня, 19:00 год у Львівській національній філармонії.
Хіт GROHOTSKY «Будь зі мною» підкорив журі проекту, найвибагливіших продюсерів України і серця простих українців. Вартує, щоб його ще раз послухати у Львівській філармонії! Приходь і заспівай з друзями хіт цього літа!
Ігор Грохоцький – дворазовий чемпіон України з футболу, колишній гравець київського «Динамо», а тепер – переможець шоу “Голос Країни – 4” та проекту «Ukrainian Song Project 2019».
Афіша концерту GROHOTSKY «Будь зі мною»
GROHOTSKY підкорює глядачів чудовим голосом та незрівнянною харизмою. Його вже назвали українським Стінгом, адже унікальний вокал і вміння виконувати різну музику – від року до класики – ставлять його в один ряд з великими музикантами. Ігоря не могли не помітити – газета «Сегодня» включила його в топ-10 найперспективніших облич українського шоу-бізнесу, він став героєм обкладинки журналу про зірок «Viva». Нічого дивного, що пісні GROHOTSKY не сходять з чартів радіостанцій і топових телеканалів країни.
До великого сольника GROHOTSKY серйозно підготувався – будуть улюблені пісні Muse, Radiohed, Sting, Coldplay, Володимира Івасюка і авторські пісні самого Ігоря Грохоцького!
Ще 1865-го у Бориславі функціонувало близько 5 тис. ям глибиною 35-40 м. Добова продуктивність однієї копанки досягала 130-140 кг. 1870-го видобуток нафти у Бориславі досяг 10,6 тис тонн.
Борислав, 1920-ті рр.Борислав, 1920-ті рр.Борислав, 1920-ті рр.Борислав, 1920-ті рр.
1908-го фірма “Голендерський нафтовий синдикат” побудувала на ділянці Тустанович-Бориславського нафтового родовища свердловину “Ойл-Сіті”. 13 червня вона дала нафту з глибини 1016 м. Дебіт свердловини зростав до 3 тис. т нафти на добу, що було рекордним видобутком на одну свердловину
На початку 1910-х з родовищ у районі Борислава, що на Львівщині було видобуто 2 млн. тонн нафти — 5% світового видобутку нафти тих часів. В 1910-х роках Галичина була на третьому місці з видобутку нафти після США та Росії у світі. Бориславська нафта відіграла величезну роль у піднесенні економіки польської держави, хоча з 1929 до 1936 р. видобуток нафти знизився з 511 тис. тонн до 319 тис. тонн на рік.
Борислав, 1920-ті рр.Борислав, 1920-ті рр.Борислав, 1920-ті рр.Борислав, 1920-ті рр.
До вашої уваги світлини нафтового Ельдорадо поблизу містечка Борислав на Львівщині, датовані початком 1920-ми роками ХХ століття.
У вівторок, 27 серпня 2019 року, о 17.00 в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки Ярини Мовчан “Занурення”.
Інтуїтивний митець Ярина Мовчан малює позачасові та позапортретні образи людини. Розміщені у колі – символічній геометричній формі душі та аури, лиця анфас, без прицільного погляду – це портрети інтимного самозанурення у внутрішні відчуття і стани особистості.
Образи меланхолії, страхів, втоми, натхнення, піднесення, замріяності… До прикладу – хлопець із печаттю пальмової гілки на устах – перебуває у славі, чоловік із проникаючою в отвори тіла золотою рибиною – стає воротами духу, що проникає у нього, а розгублена людина з клубком червоних ліній в руках – заплутує себе все більше і більше …
Афіша виставки Ярини Мовчан “Занурення”
Творчість Ярини, її іконоподібні лики – це як потокова поезія, а не публіцистика, чи інструкція. Її не потрібно читати буквально. Навіть сама художниця не пояснює їх. Це лиш чуттєве занурення у образні асоціації і смисли. Що їх вони дарують.
Оглянути експозицію виставки Ярини Мовчан “Занурення” можна буде в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) до 22 вересня 2019 року.
Прем'єра твору Земля - Михайло Олійник (Львівська національна філармонія)
Прем’єра твору «Земля» львівського композитора та джазового піаніста Михайла Олійника відбулася 22 серпня на сцені Львівської національної філармонії на концерті «У колі друзів», який був приурочений до Дня Незалежності України.
Концерт, ініційований колективом філармонії – Академічним інструментальним ансамблем «Високий замок», об’єднав твори українських композиторів різних поколінь, аранжування народних пісень, солоспіви і світову прем’єру цієї композиції, написаної спеціально для концерту в рекордно швидкий термін – всього за 2 дні.
Твір «Земля» прозвучав у виконанні автора на фортепіано, і під час його гри у залі звучав звук вібрацій планети Земля, зафіксований і записаний супутниками NASA
Прем’єра твору Земля – Михайло Олійник (Львівська національна філармонія)
(Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору). До цього звучання Михайло Олійник додав ще звук вулиць міста Львова, таким чином поєднавши «космічне» звучання і атмосферу нашого сьогодення. Таким чином слухачі мали змогу почути «голос» Землі і зануритися в медитацію під час концерту.
Повну версію твору можна почути тут:
У задумі твору є ще кілька зашифрованих символів: твір тривав 365 секунд – наче цикл обертання планети, і щоб слідкувати на часом, виконавцеві довелося просто на сцені грати під налаштований секундомір. Твір є суцільною імпровізацією на фортепіано, але разом з тим, має три впізнавані мелодії – теми Землі, дня і ночі.
«Ідея твору – віднайти зв’язок зі Землею, відчути її голос, берегти її і жити в гармонії з нею. Бо час спливає з кожним обертом Землі…», – розповів про головний меседж твору автор.
Розповідь автора про твір та відеозапис з концерту у Львівській національній філармонії:
https://youtu.be/90PmPCI91BQ
Довідка:
Михайло Олійник – джазовий піаніст, композитор, автор музики до кіно і телебачення, музичний продюсер. Лауреат премії імені Станіслава Людкевича в галузі культури. Засновник Міжнародної музичної компанії «OLI Music».
Серце Львова б'ється в ритмі Площі Ринок. Це не просто центральний майдан, а живий організм, де кожен камінь, кожна кам'яниця приховує століття історій, загадок...
