Лариса Крушельницька в себе в помешканні Крушельницької . Фото Мирослава Ляхович
Через тиждень – 12 листопада 2019 року минає два роки, як відійшла у Вічність відомий український археолог і громадський діяч Лариса Крушельницька. Невимовний сум огортає серце, коли доводиться писати про близьких людей, які нещодавно відійшли у Вічність. Стократ це болючіше, коли пробуєш писати про найближчих і найрідніших, бо це відповідальність перед пам’яттю про них.
Всі, кому довелося спілкувався з Ларисою Крушельницькою в один голос відзначають, що такої приємної, милої, розумної і елегантної жінки їм рідко траплялось бачити. Це й не дивно, адже Лариса Крушельницька – це як зріз епохи, про яку навіть наше, вже немолоде, покоління знає в основному з підручників. Її біографія – це сув’язь видатних особистостей з не менш значущими історичними подіями, які змінювали долю світу. Як сказали б у Середньовіччі – під такою вже зіркою народилося це дитя.
Лариса Крушельницька з улюбленим котом. Фото Мирослава Ляхович
Не переповідаючи біографії Лариси Крушельницької, все ж зазначу, що місто Стрий і було тим місцем під сонцем, де маленька Лариса в перші дні почала пізнавати світ. Однак, дитинство, проведене у Львові та все те, що було з ним пов’язане у 1930-их роках, запам’яталось напрочуд живо. А про те, що події тих років й далі нуртують і «не відпускають» Ларису Іванівну й досі, свідчать резонансні вже на сьогодні «Спогади Галичанки. Рубали ліс…».
Взагалі, Лариса Крушельницька, як написала Наталя Дмитренко – просто раритет для України ХХІ століття. Нащадок аристократичних родів сімей Крушельницьких і Левицьких не могла і не може бути інакшою, аніж такою, якою ми її знаємо. Вона є взірцем того, що значило мати виховання в добропорядній українській родині передвоєнного часу. Адже формування малої Лариси проходило у домі, де загальноприйнятим було, що дівчинка грає на фортепіано, а хлопчик вже марить себе у військових строях. Тоді обід подавали точно у наперед визначеній годині за вишукано сервірованим столом (за яким обов’язковою була присутність кожного з членів сім’ї), мали віденську освіту, декламували не лише своїх поетів, влаштовували домашні театри, а за вечірнім столом дозволяли собі різні «вільнодумства».
Лариса Крушельницька, Львів, 1943 рік
І от, саме з такого середовища, в якому культивувався дух охайності в думках і вчинках, польська дефензива своєю цензурою і переслідуванням буквально витіснила родину Крушельницьких до Харкова, де вони наївно планували розбудовувати Україну, нехай і під червоними прапорами. Розстріли в Харкові, Києві, заслання в Сандармох, знову розстріли…Зі всієї родини, яка виїхали тоді 1934 року зі Львова, Господь уберіг лише маленьку Ларису. І, якби не заступництво Пешкової (дружини Максима Горького), яка спільно з дружиною Пілсудського через міжнародну організацію Червоного Хреста потайки переправили Ларису через кордон, то історія зі свідомим і планомірним знищенням родини Крушельницьких могла б мати інше, і далеко не мажорне, продовження.
У 1943 році, тобто в п’ятнадцятилітньому віці – нове випробування на міцність для Лариси: виїзд з мамою з окупованого Львова до Відня, а потім – до Штутгарту, де юнка влаштувалася (як студент-гість) на навчання театрального мистецтва в художню Академію. Однак, звільнена звідти німецькою адміністрацією за те, що була українкою, почала працювати на алюмінієвому заводі в м. Зінген, а під час авіанальотів союзницької авіації, гасила запалювальні бомби на дахах цехів заводу. Здавалось би, страшні поневіряння, які випали на долю молодої Лариси мали закінчитися наприкінці 1945 року, коли вона з мамою повернулися до Львова, однак синьопогонники з органів радянської держбезпеки, мали щодо цього власні міркування і переслідування (хоч не такі явні і болісні) продовжувалися.
Однак, навіть в тих скрутних умовах повоєнного і почервонілого Львова треба було якось жити і Лариса спершу влаштувалась художником-реставратором до Музею українського мистецтва, звідки через два роки, за підтримки визначного західноукраїнського кінооператора і фотомитця Юліана Дороша (який свого часу фільмував розкопки Ярослава Пастернака в княжому Галичі), перейшла працювати на ту саму посаду у щойно створений Львівський філіал Академії наук УРСР у відділ археології, що був розташований в сьогоднішньому палаці Потоцьких на вул. Коперника. З цього часу і на довгі півстоліття (!) Лариса поринула у, образно кажучи, «тіні забутих предків», вишукуючи то в горах, то на Дністрових кручах, то на піскових дюнах Яворівщини розорані сліди тих давніх епох.
Лариса Крушельницька, Швенінген, 1945 рік
Щороку експедиції, враження від яких двояке: з одного боку – пренудна бухгалтерія з коштами на розкопки і зі всілякими фінансовими «викрутасами» головної бухгалтерки Інституту; з іншого – пречудна природа на виїзді і такі ж милі і збідовані усілякими негараздами таки наші селяни, які залюбки, і майже задарма, йшли помагати розкопувати давні селища і городища. Гадаю, власне під час експедицій, скажімо, біля с. Непоротове Сокирянського району Чернівецької області і почали зринати в тепер вже Лариси Іванівни різні образи і задумки до написання якихось нарисів про життя в ті далекі епохи, предмети з яких довелось викопувати.
Непоротове – то окрема сторінка в житті Лариси Крушельницької, адже сім років поспіль виїздити у вантажній машині зі студентами у, здавалось би, Богом призабуту далечінь і рятувати в зоні затоплення Могилів-Подільської ГЕС те, що мало назавжди зникнути під водою. Розпач від того, що такі чудові подільські села (сотні сіл!) вздовж Дністра мають «піти під воду» і неможливо тому зарадити, а з іншого боку – почала відкриватись надзвичайно оригінальна (ще передскіфського часу) культура, про яку, до розкопок Лариси Крушельницької, ніхто на Середньому Придністров’ї і не підозрював (Згодом, дослідниця викладе свої думки з цього приводу у монографії «Чорноліська культура Середнього Придністров’я» Львів, 1998), в якій вперше майже повністю опубліковані матеріали з 12 розкопів і траншей з площі понад 7000 м. кв., а це житлові і господарські споруди, кам’яні жертовники, поховання в ямах і підкурганні, дивовижної краси керамічний посуд з врізним і затертим білою пастою орнаментом, прикраси, зброя, виробничі комплекси і майстерні…Всього і не перелічиш. Власні археологічні монографії були і до, і після виходу її «Чорноліської культури». Одна з останніх – «Золоті Михалківські скарби та їх доля» (Львів, 2012, у співавторстві), яка вже зараз викликала поважний міжнародний резонанс, оскільки вперше в ній публікуються копії документів, які свідчать про настирне намагання польської спільноти Львова у міжвоєнний час…продати Михалківські скарби для залагодження своїх власних, далеких від науки, проблем.
Лариса Крушельницька
Але, крім того, що Лариса Крушельницька була висококласним фахівцем у своїй галузі, то, вже від якогось часу, світ був подивований ще однією гранню її таланту – як публіциста і мемуариста. А почалось, наскільки можу судити, з того, що 1991 року Ларису Іванівну призначили директором чи не найбільшої у світі книгозбірень україністики – Національної бібліотеки ім. Василя Стефаника (до речі, своїм національним статусом ця високоповажна наукова інституція теж завдячує «пробивній» здатності Лариси Іванівни). І от, полишивши посаду «провідного» в Інституті суспільних наук АН України і перейшовши працювати директором такої унікальної книгозбірні, Лариса Крушельницька відразу відчула спроби з-за Сяну спробувати на міцність її переконання і ділові навички.
У ті вже далекі 90-ті роки певні кола наївно вишукували і по Львову, і по Україні загалом, різноманітних урядників та специфічного складу «науковців», які б допомогли позбавити молоду українську державу раритетної збірки Осолінських. Отут Лариса Крушельницька у всій своїй красі і повноті проявила свій характер, причому часто – на міжнародному рівні, в кабінетах Кабміну і Президії НАН України, у відстоюванні цілісності і непорушності бібліотечних фондів наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника.
…Ще до недавнього часу -якихось два роки тому – маючи більше часу на написання задуманого, Лариса Крушельницька залишалась почесним директором наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника, керувала проектами, рецензувала, одним словом чим могла, тим допомагала як досвідченим, так і молодим дослідникам. Від імені держави попередня влада неодноразово визнавала заслуги Лариси Крушельницької, нагородивши її орденами княгині Ольги ІІІ (2005 р.) і ІІ (2011 р.) ступенів. І, все ж таки, у ставленні офіціозу до того солідного доробку ювілярки, яким вона день-у-день примножувала славу України – і на археологічній, і на бібліотечній ниві – не покидає відчуття того, що за життя Ларису Крушельницьку той офіціоз, мабуть таки, недооцінював.
Лариса Крушельницька, портрет Марґіт Сельської, з домашньої колекції Л. Крушельницької. Фото Мирослава Ляхович
А приходять подібні думки до кожного, хто знає, що, по-перше, таких неординарних під кожним поглядом, особистостей як Лариса Крушельницька, які стільки пережили і стільки знали в Україні і в світі залишались одиниці. І це треба було вміти цінити. По-друге, і, для теперішньої влади це мало б бути головним: два (!) діди Лариси Крушельницької починали будувати Українську державу на самих її початках: педагог, редактор і прозаїк Антон Крушельницький – будучи міністром освіти УНР, а суддя і посол до австрійського парламенту і Галицького сейму Лев Левицький – розбудовував новостворену державу, будучи членом Загальної Української Ради та Національної Ради ЗУНР.
Зараз, коли минає два роки з дня відходу у Вічність св.п. Лариси Крушельницької, слід обдумати, як нам всім гідно пошанувати пам’ять про нашу Ларису Крушельницьку. В ці сумні листопадові дні найважливішим для її душі будуть наші молитви і тихі спогади про щасливі хвилини спілкування з нею… Хай з Богом спочиває! Вічна їй пам’ять! Микола БАНДРІВСЬКИЙ, археолог, доктор історичних наук
В четвер, 7 листопада 2019 року, о 17:00 у Proart Gallery (Львів, вул. Героїв УПА, 77) відбудеться відкриття персональної виставки живопису «Осінні конверсації» художниці Олени Жеребецької.
До експозиції виставки ввійшли «вершки» численних кольорових сугестій авторки. Художниця охоче ділиться авторськими враженнями, візуалізованими в колористичній та образно-композиційній площині. Романтичні квіткові сюжети, теми і мотиви захоплюють глядача багатими асоціаціями. У поєднанні з квітучим різнобарв’ям декоративні фантазійні елементи вдало доповнюють формально-асоціативні твори.
Олена Жеребецька народилась у Львові. Освіта: Львівська національна академія мистецтв. Олена Жеребецька – член Національної спілки художників України, член Спілки дизайнерів України, старший викладач кафедри книжкової та станкової графіки Української академії друкарства, громадський діяч, активний учасник та організатор десятків мистецьких проектів в Україні та за її межами, авторка восьми персональних виставок серед яких: галерея «Штука» (Львів, 2015), Львівська спілка художників (Львів, 2016), Львівський Палац мистецтв (Львів, 2016), галерея «La Suite» (Франція, Париж, 2016), Музей м. Дрогобича (Дрогобич, 2017), галерея «Bansard» (Франція, Париж, 2018), Львівський палац мистецтв (Львів, 2018). Виставкова діяльність художниці супроводжується численними публікаціями в українських та закордонних виданнях. Олена працює в ділянці малярства. У своїх полотнах художниця поєднує традиції української малярської школи з сучасними тенденціями світового мистецтва.
Оглянути експозицію персональної виставки живопису «Осінні конверсації» художниці Олени Жеребецької можна буде у Proart Gallery (Львів, вул. Героїв УПА, 77) до 3 грудня 2019 року.
Коли стоїш над прірвою, або рухаєшся лезом ножа краще не дивитись донизу. У подібні моменти погляд ліпше звернути до авторитетів та на речі фундаментальні. Сьогодні надто багато питань, у тому числі і загальнодержавного масштабу, загострилися до граничної межі. Додає перцю і те, що ті, кого прийнято називати політичною елітою, розмивають значення багатьох понять і підмінюють смисли. Як варіант пошуку відповідей у цій ситуації – звернемося до минулого, до авторитетів і джерел – adfontes. Точно так, як це перед нами робили цілі покоління.
Грушевський та Франко на святкуванні 100-річчя виходу у світ Енеїди І.Котляревського і 25-річчя літературної діяльності І.Франка. Львів, 1898. Фрагмент фото.
За авторитет візьмемо для себе Івана Франка. Складно осягнути все, що було написано і видано під іменем цієї видатної, багатогранної і глибокої особистості. Між іншим Іван Франко якось взявся публікувати свою “розвідку”, якій дав життя “зимою в початку 1911 р.”. Текст останньої Іван Франко відправив Михайлу Грушевському до Києва. Відтак був дуже незадоволений. Побачив свій текст опублікованим “в такій обкусаній формі” і з такими коректурами, які, на думку Франка, були зовсім нелогічними; які не було з ним обговорено. Не отримавши жодних пояснень, Іван Франко вирішив опублікувати текст окремою брошурою, з відповідними поясненнями. Трапилося це у 1913 році. У Львові, у “Загальній Друкарні” на вулиці Пекарській. Назва брошури трохи незвична “Молитва за ворогів”.
“Молитва за ворогів”. Фото Є. Гулюка
“Маленький рукопис”, як назвав Іван Франко збірку тексів XVI століття, він бачив у колекції видатного вченого та етнографа Антонія Петрушевича. Молитви, апокрифічні оповідання на основі сюжетів зі Старого та Нового Завітів – це те, що Іван Якович побачив у рукописі. Між останніми і згадана вище “Молитва за ворогів”. У тексті останньої бачимо звернення до Господа з проханням напоумити ворогів і обернути їхню лють на любов. Водночас, є також прохання звільнити власний мозок від злих помислів.
Антоній Петрушевич.
Франко зазначає, що на молитву подібного характеру в рукописах натрапляє вперше. Відтак ставить питання про її природу і походження – грецьке, апокрифічне? Зрештою, говорить про паралелі з євангельськими мотивами. Зокрема, Ісусові промови про ворогів. Заклик “любити своїх ворогів, чинити добро тим, що ненавидять вас” є в апостола Луки. Але Іван Франко ставить під сумнів подібні вислови і переконує, що вони не могли належати Ісусові. Смисли у подібному формулюванні вчений вважав парадоксом, який підриває “самі основи існованя та розвою людської суспільности”. Протиставляє цьому Євангеліє від Матея, де Ісус оцінює “справу поводженя з ворогами значно тверезїйше та практичнїйше”: “Любіть ворогів ваших і молїть ся за тих, що переслїдують вас”. Відтак Іван Франко додавав, що прощення не суперечить ідеї боротьби добра і зла а навіть є її доповненням.
“Євангелист Лука” Ілля. Апостол. друкарня М. Сльозки. Львів, 1639 р.
Натомість, парадоксальність вислову Ісуса про любов до ворогів у євангеліста Луки, на думку Івана Франка, відчули навіть Отці Церкви. Це видно з окремих коментарів, які вони писали на тексти Святого Письма. Окремі з тих коментарів потрапили і в ідейне поле, яке існувало на наших теренах. Зокрема, за посередництва збірки популярних творів релігійно-дидактичного змісту під назвою “Ізмарагд”. Поміж іншими там є “Слово святих отцїв о расмотренії і любви”, де читаємо наступне: “Треба відсїкати надмірну любов і поступати оглядно, бо лиш єретики хочуть бути зі всіми добрі, не розуміючи правди”. Закінчується думка ідеєю, що кожен, хто хоче бути добрим для всіх, через це дає себе в неволю дияволу.
З “Молитви до ворогів”. Фото Є. Гулюка
Як бачимо, у маленькій брошурі Іван Франко намагається дати своє, сміливе і не зовсім звичне для християнського вчення трактування любові/нелюбові до ворога. При цьому, вчений навіть намагається заручитися “підтримкою” Отців Церкви, у тексах яких також можна знайти багато сміливих інтерпретацій. Однак, найбільш оригінальний коментар до концепту любові/молитви за ворогів було зроблено пізніше. Брошура Івана Франка “Молитва за ворогів” сьогодні зберігається у фондах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка. Не знаємо хто, коли і для чого, але на одній з останніх сторінок книжечки звичайним олівцем написано наступне: “Думка Франка така, що ворога треба ненавидіти, а не любити”. Хтось вирішив, що знається на думках Івана Франка краще за нього самого.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Франко І. Молитва за ворогів. – Львів, 1913. – 21 с.
Нахлік Є. Релігійне навернення пізнього Франка // Zbruč, 2018 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/85287
Наступного тижня, 12 листопада 2019 року, о 19.00 у Львівській національній філармонії (вулиця Чайковського, 7) відбудеться авторський проєкт заслуженого артиста України Назарія Пилатюка спільно з Оркестром «Академія», Артуром Микиткою, Петром Довганем і Антоном Сопігою та диригентом Ігорем Пилатюком – “Танго Останньої Надії”.
Організатори уже назвали проєкт найдраматичнішим у світі класичної музики. За їхніми словами, він вже встиг здобути популярність завдяки чудовому складу музикантів, а також не менш цікавій та глибокій програмі. Вона слугує черговим підтвердженням, що мистецтво ніколи не стоїть осторонь важливих, іноді сумних подій.
Назарій Пилатюк розповів, що проєкт «Т.О.Н.» народився під впливом музики геніальних композиторів сучасності, зокрема Джона Вільямса, музика якого звучить в кінофільмі «Список Шиндлера». Цю музику поєднують з музикою життя і смерті – танго.
Під час концерту прозвучать знамениті композицій Астора П’яццолли: «Посвята П’яццоллі – Т.О.Н., Танго Реквієм -«Адіос Ноніно» (прощавай Ноніно), «LiberTango», «Каштанове і Голубе», танго, яке є основною складовою і назвою окремого проекту «Lost Tango» Володимира Винницького.
Оркестр «Академія»
Звучатиме музика легендарного Мирослава Скорика, Рішардо Гальяно, Якоба Гаде в оркестровці талановитого композитора Ярослава Олексіва, а також декілька авторських композицій Антона Сопіги, з яких розпочиналися перші проекти тріо «Promenade».
За словами Назарія Пилатюка, що проПетроєкт «Т.О.Н.» – зовсім новий, але вже був презентований (дещо в іншому форматі спільно з оркестром «Академія») на фестивалі «Віртуози». Зараз він запланований в провідних залах України, зокрема в Національних філармоніях Львова і Києва.
«Назва «Танго Останньої надії» говорить сама за себе. А в поєднанні з музикою з кінофільму «Список Шиндлера» створює особливу атмосферу, яка завжди залишиться в нашій пам’яті», – вважає автор проекту.
Назарій Пилатюк говорячи про виконавців додає : “Оркестр “Академія” славиться багаторічними традиціями, я маю велику приємність працювати з ним з самого дитинства. Разом ми здійснили десятки прем’єр, виступали на кращих фестивалях України та за кордоном. Щодо диригента проєкту Ігоря Пилатюка, то кращої кандидатури для цього проекту я не можу назвати, я дуже радий що ми працюємо разом.
З піаністом Петром Довганем я працюю вже більше 15 років. Ми мали багато перемог, створювали нові програми, і плануємо надалі співпрацювати. З гітаристом Антоном Сапігою у нас розпочалася співпраця з проєкту “Promenade”, який став відомий серед молоді і шанувальників класичного мистецтва.
31 жовтня з нагоди 80-річчя Федора Стригуна у прес-центрі Гал-інфо зібрались актори Театру Марії Заньковецької.
Актори Національного театру імені Марії Заньковецької
Окрім привітань та слів подяки, було і дещо неприємне. Зокрема, не вдалось оминути увагою прикрі події, які актори театру змушені переживати зараз. Тобто, замість того, щоб по-максимуму віддати себе глядачам та сцені заслужені актори, народні актори та всі інші заньківчани борються за свою долю. І це зовсім не зовнішній подразник, а той, що теоретично мав би захищати їх інтереси. Мова йшла про генерального директора — художнього керівника театру — про Андрія Мацяка.
Як відбулась зустріч дивіться на відео нижче.
Нагадаємо, 26 вересня, в театрі пройшла вистава “Украдене щастя”, по завершенню якої її режисер-постановник та головний режисер театру, Федір Стригун вийшов на сцену із промовою, в якій повідомив про те, що Ярослав Кіргач зіграв свою останню роль в театрі у зв’язку з непродовженням контракту.
Ярослав Кіргач
Актори театру виступили проти звільнення Ярослава. Натомість генеральний директор — художній керівник театру імені Марії Заньковецької Андрій Мацяк повідомив, що актора не звільнили, а просто з ним завершився контракт. Підстав для продовження контракту в керівника не було.
Рівно 450 років тому на Львівщині був заснований населений пункт під назвою Роздол. У 1569 Микола Чернійовський отримав привілей на право заснування міста Розділ «на сирому ґрунті», тобто на необжитому місці, і про це є згадки в акті люстрації королівщин 1570 року.
Забудова селища та церква, кін. ХІХ ст.Околиці селища, кін. ХІХ ст.Каплиця біля костелу в РоздоліМонастирський комплекс кармелітів
Сьогодні цей населений пункт носить назву Розділ. Зараз це селище міського типу, на південно-західному Опіллі, що знаходиться в межах Миколаївського району Львівської області.
Нам вдалось розшукати його ретро фото, які датуються з кінця ХІХ ст. до 1930 року.
Зимовий Розділ, кін. ХІХ ст.Уніатська церква в Роздолі, кін. ХІХ ст.На базарі в Роздолі, 1930 р.На базарі в Роздолі, 1930 р.
На кадрах є будівлі, що відносились колишнього монастиря XVIII століття (спочатку — кляштор Сестер Милосердя разом зі шпиталем. Його фундаторкою була Франциска Цетнер, друга дружина Міхала Юзефа Жевуського.
Цікавими є кадри із місцевого базару, що датуються 1930 роком, адже вони передають атмосферу та динаміку тих часів.
В середу, 6 листопада2019 року, о 16.00 Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) запрошуємо усіх охочих на презентацію книги Володимира Швеця «Михайло Грушевський і Львівський університет: суспільно-іконографічний нарис» .
У виданні подано інформацію про постаті з оточення Михайла Грушевського в період його діяльності у Львівському університеті. З’ясовано, що цей період належить до найбільш плідного часу його творчості. Опу бліковані уперше листівки та оригінали біографічних документів висвітлюють важливі факти з життя людей, які оточували Михайла Грушевського у приватному житті після одруження з Марією Вояковською.
У коментарях проаналізовано взаємовідносини в контексті прямих чи опосередкованих взаємозв’язків з Михайлом Грушевським як ученим і державотворцем. До книги уперше увійшли опублікований епістолярний матеріал і документи, пов’язані з життям цих людей. Більшість артефактів стосуються родини Левицьких і Балько.
Володимир Швець «Михайло Грушевський і Львівський університет: суспільно-іконографічний нарис»
Про автора:
Швець Володимир Євгенович – економіст, кандидат економічних наук, професор кафедри обліку і аудиту Львівського національного університету імені Івана Франка
Народився у Львові, навчався на економічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка , який закінчив у 1989 році.
Автор більше 200 наукових і навчально-методичних праць, зокрема, уперше підготовленого Каталогу українських грошей від 1917р. (Львів, 1997; Львів, 2000), Розвиток обліку в Галичині (2001, у співавторстві). У 2001, Історія грошей і банківництва в Україні» (Львів, 2003; Київ, 2004; зі співавт.) Судово-бухгалтерська експертиза (Львів, 2005); Основи бухгалтерського обліку та судово-бухгалтерської експертизи (Львів, 2005; Київ, 2008); Розвиток обліково-аналітичних систем суб’єктів господарської діяльності в Україні. (Львів, 2010).
Приймав участь в підготовці енциклопедії Історія Львівського університету, член музейної ради з формування експозиції історії Львівського університету. Член редакційної колегії науково-популярного часопису Львівські нумізматичні записки (від 2004).
Митрополит Андрей Шептицький і Олекса Новаківський
Вже завтра, 5 листопада 2019 року, о 14.00 у Музеї ЛНАМ (вул. Кубійовича, 35, 2 поверх) відбудуться презентація репродукції твору Олекси Новаківського “Тяжкий сон Митрополита” та лекція Івана Матковського “Митрополит Андрей Шептицький і справа об’єднання українських церков”. Захід присвячений 75-й річниці відходу у вічність Митрополита Андрея Шептицького.
На запрошення Андрея Шептицького у 1913 році Олекса Новаківський переїжджає разом із дружиною Маріанною Розалією із Пальмовських до Львова. Художник оселяється поблизу церкви св. Юра у віллі Яна Стики, яку Андрей Шептицький купив для потреб українських митців та передав для заснованого ним Музею – нині це приміщення художньо-меморіального музею Олекси Новаківського.
Новаківський Олекса. Автопортрет. 1911.
Художник вже мав за плечима добру мистецьку освіту. Навчаючись у Краківській академії мистецтв у видатних польських митців Я.Мальчевського, Я.Станіславського, С.Виспянського, Л. Вичулковського О. Новаківський мав змогу опанувати найпрогресивніші течії світового мистецтва – символізм, здобутки імпресіонізму та пленерного живопису та експресіонізм.
Олекса Новаківський. Князь Ярослав Осмомисл воїн, 1919
Але саме спілкування із Митрополитом Андреєм надихає Новаківського на створення монументальних образів, які символізують велич та дух українського народу, стверджують національну ідею, його твори сповнені символів та алегорій, а манера письма тяжіє до експресивності. Так виникають одні з найкращих робіт митця на національно-патріотичну та духовно-релігійну тематику: «Князь Ярослав Мудрий», «Святослав», «Ярослав Осьмомисл», «Ангел війни (Переживання світової війни)» та «Ангел смерті», Овали «Наука», «Мистецтво», «Музика» та «Виховання», «Мойсей (портрет Митрополита Шептицького)», «Св.Юр», «Мадонна (Мати Милосердя)».
Олекса Новаківський. Ангел смерті. 1923 р. Фанера, олія
Олекса Новаківський створив цілий ряд портретів Митрополита, але найбільш символічним є твір «Мойсей» у якому Андрей Шептицький постає у образі старозавітнього Пророка оскільки Митрополит, як і Мойсей, веде свій народ. Собор святого Юра у роботах О.Новаківського є також символом – це в першу чергу образ духовності та соборності Української Держави.
Новаківський Олекса. Портрет митрополита Андрея Шептицького. Рисунок до композиції «Князь Церкви». 1915 р. Калька, олівець.
Відомий мистецтвознавець Володимир Залозецький у монографії “Олекса Новаківський”, виданій у Львові в 1934 році, продовжуючи ряд символічних творів митця, описує роботу «Тяжкий сон Митрополита” створену у 1920 році: «Тільки тут маляр більше сконцентрував свою малярську фантазію. Із фантастичного хаосу найрізноманітніших постатей із нашої минувшини, які заповнюють обидва крила, виростає перед нами престол із Митрополитом, який є формальним і вічевим центром цілої композиції. У його стіп сидять симетрично угруповані два старці, які представляють злих і добрих дорадників. Перед самим престолом — двоє дітей і фантастична постать, яка належить до тяжкого сну. Позаду, у двох симетрично розділених групах, виступають представники народу. Тло виповнене юрбою, серед якої можна розрізнити поодинокі алегоричні фіґури ґрифа, дракона, сфінкса. Цілу композицію замикає мур з аркадами. Ця передня площа зі своїм фіґуральним змістом поєднана в алегоричний спосіб із краєвидом, який тягнеться, зазначений одною горизонтальною лінією, в глибину. Як ми згадували, краєвид алегорично сполучений з фіґуральною композицією. Ця ідейна сполука полягає в тому, що краєвид має в собі всі характеристичні риси загальноукраїнського краєвиду, поєднуваного в однім витинку. Отже, деякі характеристичні риси всіх українських краєвидів сполучені в одно. Ліворуч видно Дніпро, праворуч — галицьке Підгір’я, Київ і Львів, один репрезентований Печерською лаврою, другий — св. Юром, положені навпроти себе й ідейно зв’язані з алегоричним змістом картини.Одним із замітніших алегоричних зображень є потік, який оточує престіл і губиться десь серед маси народу: джерело народної сили».
Олекса Новаківський “Тяжкий сон Митрополита”
Картина «Тяжкий сон Митрополита» Олекси Новаківського є демонстрацією візії майбутнього України у розумінні Митрополита Андрея Шептицького. Основна ідея цього бачення полягала у відновленні соборности українських земель та об’єднання всіх українців в лоні Єдиної, Соборної та Апостольської Церкви. Власне цю ідею, яку Митрополит Андрей разом зі своїм братом бл. свщмч. Климентієм Шептицьким реалізовували все своє земне життя, а О.Новаківський відобразив справу їх життя у творі «Тяжкий сон Митрополита».
Іван Матковський
Більш детально про “Справу об’єднання церков Митрополитом Андреєм Шептицьким” можна буде довідатись під час презентації з лекції Івана Матковського.
Під жирафою росли… конвалії. Про скульптора Сарцевича
Цей рік для втаємничених краєзнавців ознаменований 115-літтям від дня народження луцького скульптора-примітивіста, який просто хотів, «щоб було гарно на землі», – Станіслава Сарцевича. Він народився четвертого (або ж сьомого) жовтня 1904…
Ще наприкінці лютого громадська активістка (тоді – радник Луцького міського голови) Мар’яна Сорочук повідомила сенсаційну новину: у фондах Музею Івана Гончара збережено… 15 скульптур забутого земляками автора, і нині вони – в процесі реставрації.
Його внучка Алла Носкова, яка багато років мешкає у Санкт-Петербурзі, за посередництвом інтернету, поділилася інформацією про свого дідуся та його родину. Батько Станіслава – Валер’ян – мав литовські корені. Його ж батько закінчив Академію мистецтв у Санкт-Петербурзі та був скульптором. Станіслав теж мріяв ним стати. Але радянська влада все вирішила інакше. Валер’яна вбили, зв’язок із його родиною був утрачений. Мама ж Станіслава в дівоцтві мала прізвище Ріхтер. Її сім’я жила на Житомирщині, звідки родом і знаменитий піаніст Святослав Ріхтер. За національністю вона – німкеня, це – прабабуся пані Алли.
Станіслав Сарцевич
Батько Станіслава загинув, коли йому не було й 10-ти. Мати вийшла заміж за родича, щоб якось вижити. Коли хлопцеві було 14, його матір заслали до Сибіру, і він більше нічого не знав про неї та братів. Жив у родичів, які допомогли йому здобути освіту історика. Коли переїхав до Луцька, деякий час перед війною викладав цей предмет у навчальному закладі, який згодом став педінститутом. Тоді це була Польща, і він викладав польською.
«Моя бабуся, Юлія Карлівна Розбицька, родом з Луцька. (Народилася 20 квітня 1911 року – авт.). Тут і зустрілася дідусем. Юлія вийшла заміж за Станіслава майже у 20 і прожила з ним близько 50 років. Часто спілкувалися польською, але з дітьми та внуками – переважно українською.
Станіслав Сарцевич
У Станіслава Валер’яновича було четверо дітей: Марія (старша донька), Ядвіга (середня), Владислава (молодша, моя мама) і син Леопольд (Поль). Зараз уже нікого з них уже немає…», – не приховала пані Алла.
Під час Другої світової війни Сарцевич був у партизанах. Його було важко поранено в ногу – лише дивом уцілів. Мав багато військових нагород. Пізніше полюбляв слухати платівку «Шумел сурово брянский лес…».
Станіслав Сарцевич
Після війни він не міг фізично стояти за кафедрою та викладати історію, був інвалідом II групи. Тому перейшов на сидячу роботу і до пенсії працював бухгалтером.
На заслуженому відпочинку вирішив утілити в життя свою дитячу мрію – створювати скульптури. Сарцевич збирав гроші на купівлю матеріалів і фарб, щоб потішити дітей, внуків, сусідів і всіх тих, хто цікавився його своєрідним мистецтвом. Він був небагатослівним, але дуже глибоким і пристрасним за своєю суттю чоловіком. Любив життя, красу та служив людям усім єством.
Станіслав Сарцевич
Таким його й запам’ятала онучка Алла. Її мати – Владислава Станіславівна – закінчила Луцьке педучилище і працювала вчителем молодших класів у школі №8. Після переїзду в Крим, продовжувала працювати вчителем (до виходу на пенсію). Тато – Анатолій Семенович Клушин – до 1985 року працював головним енергетиком Луцького авторемонтного заводу.
«У моєї тітки Марії – двоє синів: Віктор і Анатолій. Їх прізвище – Галаш, обоє живуть в Луцьку. Анатолій закінчив політехнічний інститут і працював головним інженером одного з луцьких заводів. У тітки Ядвіги – донька Людмила. Більше 20-ти років живе в Лондоні. Її прізвище – Янчук. У Владислави, моєї мами, – донька Алла (я) та син Олександр. Я живу в Санкт-Петербурзі з 1987 року. Мій брат і батько – у Криму з 1986 року. Діти дядька Леопольда (Поля) – Інга та Вадим. Коли мій дядько вже знав, що згасає від лейкемії, попросив бабусю заповісти будинок (по вулиці Хакімова) і землю Інзі. Власне, її новий дім там і стоїть, де був його «світ» – сад скульптур, – не приховала Алла Носкова.
Станіслав Сарцевич
Зі своєї пенсії дідусь Станіслав відкладав гроші для неї та двоюрідної сестри Інги, зокрема, на заняття в Луцькій художній школі. Він кожного року доводив до ладу свої скульптури, ремонтував їх, фарбував.
«Бабуся Юлія садила багато квітів довкола. Під жирафою росли… конвалії. Це було чарівно – моє найулюбленіше місце в саду. На подвір’ї панувало справжнє таїнство. Ми, внуки, допомагали йому розмальовувати фігури, поновлювали фарби після зими», – пригадала моя співрозмовниця.
Станіслав Сарцевич
Після смерті Станіслава Валер’яновича його син Поль певний час ремонтував скульптури, адже був художником-оформлювачем. Його донька Інга вийшла заміж, і він попросив свою маму дозволити онуці пожити в цьому будинку. А для пані Юлії облаштували інший куточок на території садиби. Після його смерті в більший, центральний будинок, який був повністю розмальований ззовні та зсередини, увесь у різьбі по дереву, в якому була дідусева майстерня, переїхала внучка Інга. Вона, після смерті свого батька Леопольда, захотіла побудувати тут новий будинок. Вчителі ж Луцької художньої школи стали ініціаторами того, щоб скульптури Станіслава Сарцевича, які вціліли, були перенесені в Луцький замок.
Станіслав Сарцевич
«Я думаю, що Інга не мала змоги по-іншому вчинити з творіннями дідуся. Це все дуже не просто… Врешті, на ній і так «вантаж» того, що ні їх, ні будинку більше немає. Але в цій ситуації важко її осуджувати. Бо цей шматок землі – це все, що в неї було на той момент. Якось треба було жити… Були важкі часи пострадянської перебудови», – згадує Алла Носкова.
Вона також оповіла про їхні сімейні свята. Дідусь завжди збирав рідних, бо вважав своїм обов’язком розвивати у внуків відчуття причетності до свого коріння. Чудово співали, особливо мама Алли й дядько Поль. В основному, це були українські пісні. Хоча вона пам’ятає й колискові польською мами Владислави та бабусі Юлії. Але любов до краси, мистецтва у ній зародив саме дідусь Станіслав. Вона й досі за це йому вдячна, бо творчість – стиль її життя…
Могили Станіслава Сарцевича та Юлії Сарцевич на кладовищі в Гаразджі
Зовсім нещодавно невістка Сарцевича – Марія – дружина сина Леопольда, мама Інги, остаточно розвіяла мої сумніви щодо дати відходу у Вічність Станіслава Валер’яновича. Насправді його не стало 29 лютого 1984 року, а не 1987. Похований він на кладовищі в Гаразджі. А 13 років потому, першого червня 1997, поруч з ним знайшла вічний спочинок і його дружина – Юлія Карлівна.
Вперше ж я почула про дивного (в хорошому сенсі) луцького скульптора-аматора Станіслава Сарцевича від мого незабутнього наставника – Бориса Ревенка. Він із колегами з народної аматорської кіностудії «Волинь» у різні роки створив про нього два фільми – «Чарівник з Луцька» та «Щоб було гарно на землі».
В Україні створять фільм про українських класиків. Це буде загальнонаціональний культурний проєкт. Про це повідомляє Galinfo
Проєкт створюється за підтримки Українського культурного фонду, Музею видатних діячів української культури, Музею Становлення української нації, Публічної бібліотеки імені Лесі Українки, м. Київ, Міжнародного Фонду Івана Франка, PATRIOT Rental, Rentgenfilm Production&Postproduction, – інформують на Facebook-сторінці проєкту “Плеяда”.
ПЛЕЯДА:Початок Другої Культурної Революції в Україні.
“Одного разу в Києві, взимку, а може й навесні 1888 року, в будинку на Рейтарській, де мешкав відомий вже тоді композитор Микола Віталійович Лисенко, вкотре зібралася українська творча інтелігенція: молодь (юна Лариса Косач, Максим Славінський, Михайло та Ольга Косачі, Людмила Старицька, молоді українські письменники В. Самійленко, Є. Тимченко, О. Судовщикова) та їхні батьки-наставники: Микола Лисенко, Олена Пчілка та Михайло Старицький. Це було звичайною справою: молодь навчалася у своїх видатних наставників всьому, починаючи від уроків музики до іноземних мов та основ драматургії. Це був по суті такий собі “доморощений інститут”, де переважно і здобула свою освіту Леся Українка. Але, незважаючи на “доморощеність”, якість тієї освіти можна оцінити по творчості Лесі Українки її перекладах художньої літератури та публіцистиці, та і взагалі по літературному буму, який розпочався в Україні з діяльності ПЛЕЯДИ. Той літературний гурток ПЛЕЯДА народив для України її класиків та в решті-решт створив основу української літератури і мистецтв”, -йдеться в повідомленні.
Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська зробили українську мову сучасною і модною, літературу – потужною, якісною і високопрофесійною, Микола Лисенко і Михайло Старицький винесли її на сцену – і всі вони разом довели, що українська мова має право на існування в культурному, інтелігентському середовищі, що література українська може бути не менш захопливою і впливовою, ніж європейська, і що українці є самостійною, освіченою і талановитою нацією, що не хоче розчинитися в імперіях. І це була Перша Культурна Революція в Україні.
Сьогодні ми, молоді митці і громадяни Незалежної України, маємо всі умови для створення сучасної Плеяди, для взаємної підтримки і свідомих дій на благо розвитку української сучасної культури. Запрошуємо всіх талановитих молодих (будь-якого віку) митців, літературознавців, мистецтвознавців, читачів, глядачів, журналістів, фонди, діаспори, всіх небайдужих та навіть скептиків до створення загальнонаціонального культурного проекту ПЛЕЯДА. Та розпочати Другу Культурну Революцію в Україні.
У Львівській національній філармонії 19 листопада 2019 року відбудеться великий гала-концерт переможців та членів журі Вижницького відкритого фестивалю-конкурсу молодих виконавців української естрадної пісні імені Назарія Яремчука «Пісня буде поміж нас».
Як повідомили організатори, у програмі концерту будуть золоті хіти, відомі шляґери і малознані пісні з репертуару Назарія Яремчука та презентація книжки Віри Середи (Юрик) «Пісня Назарія – як море широка».
У фойє філармонії експонуватиметься виставка робіт студентів кафедри декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва Чернівецького Національного Університету ім. Ю. Федьковича.
Учасниками гала-концерту будуть чоловічий вокальний квартет «АКОРД» , академічний інструментальний ансамбль «Високий замок», Орест Цимбала, Зоряна Вовк, Назар Савко, Ірина Стиць, Вадим Завада, Наталя Стець, Віктор Сов’як, Влада Чайка, Ольга Дроняк, Любомир Равлюк, Христина Юрчило, Ігор Шкурпіта, Ксенія Попович, Роксолана Залізняк, Анлрій Місюрак, Данило Карачевський, Єлизавета та Наталя Чухліб, Дарина Та Богдана Бурнос, Катерина Рибаченко і «Троянда», Валентин Леонте (Румунія), Білал Ісхак Джад (Йорданія).
Слово про Назарія – Юрій Кривий, гуцульський гумор – Михайло Ковалюк. Автором ідеї є Орест Цимбала.
Квитки у касі філармонії. Тел. +38 (032) 235-89-46 та на сайті kasa.in.ua.
Довідка. Відкритий фестиваль – конкурс молодих виконавців української естрадної пісні імені Назарія Яремчука «Пісня буде поміж нас» започатковано у містечку Вижниця Чернівецької області. Він має на меті гідно вшанувати видатного українського співака, народного артиста України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Назарія Яремчука, популяризувати розвиток національного пісенного мистецтва, а також підтримати творчі ініціативи талановитих молодих співаків.
Десять хвилин їзди з Рівного — і перед нами мальовниче село Шпанів, де свого часу постала одна з найвишуканіших палацово-паркових резиденцій Східної Європи. Тут народився майбутній кум американського президента Кеннеді. Щоправда, нині про колишню велич нагадує лише занедбана кам’яниця та залишки палацових підвалів у густих зарослях.
Так виглядає тепер стара офіцина – єдина вціліла з палацово-паркового комплексу
Шпанівським маєтком почергово, починаючи з XVI століття, володіли заможні шляхтичі — Чапличі, Чолганські, Пеплавські, Стецькі, Радзівілли. Але найцікавіше було за Стецьких-Радзівіллів. У кінці XVIII століття Ян Казимир Стецький з Межиричів Корецьких, купивши Шпанів, на старих замкових фундаментах звів величний палац. Єдина донька його сина Кароля Олександра в якості посагу принесла шпанівські маєтності генералу Міхалу Радзівіллу, взявши з ним шлюб у 1815 році.
Міхал Гедеон Радзівілл
Радзівілли – заможний і впливовий шляхетський рід з часів Великого князівства Литовського, який увійшов в історію Литви, Білорусі, України, Польщі. Вони залишили величезну культурно-мистецьку спадщину, а їхні колишні палаци розташовані на території десяти сучасних держав. Щоправда, про шпанівський палац можемо судити лише з історичних документів та малюнків. Хоча відчути дух давньої епохи в колишній садибі ще можна.
Вузька доріжка веде до колишньої садиби
Слідами величі й розкошів
Вулиця Замкова в сучасному Шпанові, поступово переростаючи у вузьку, посипану гравієм дорогу серед бур’янів, приведе допитливого мандрівника на подвір’я колишньої магнацької садиби. Колись цією дорогою через кам’яний арочний місток вельможних шляхтичів возили розкішні карети. Старі дерева оточили колись широке подвір’я, впритул до якого підходять городи і помешкання шпанівчан.
Колись був ставок, тепер калюжа. Вид на тильну сторону офіцини. Праворуч зарослі на місці, де був палацЛіворуч у зарослях ховаються залишки палацових підвалів
За описами Романа Афтанази ( “Історія резиденцій на колишніх прикордонних землях Речі Посполитої”, Том 5, Волинське воєводство), головний вхід до палацу прикрашав величний портик з шістьма колонами. Широкі сходи вели на терасу. За тодішньою архітектурною модою на балкон на другому поверсі виходило 5 високих засклених дверей бальної зали. Бічні фасади прикрашали напівкруглі склепінчасті аркади з терасами, одна з яких слугувала літнім салоном. З терас — вихід у розкішний сад. Під аркадами — входи до палацових підземель.
Висота коридорів і кімнат палацу сягала майже чотирьох метрів, але кімнати другого поверху були нижчі. Особливо вирізнялася так звана представницька кімната — з мармуровими камінами, різьбленими дверима і віконницями, візерунчастою підлогою. В одній з кімнат підлога була у вигляді мозаїки з почерговим зображенням гербів Радзівіллів і Стецьких.
Акварель Алоїза Саара 1808 року. Палац видно збоку праворуч
Як пише Афтанази, чотирьохсхилий дах палацу спочатку було покрито мідною бляхою. Але руйнівний смерч, що пронісся над Рівним і околицями в 1842 році, зірвав палацовий дах і викорчував чимало дерев у парку і саду. Але остаточної руйнації палац зазнав під час масштабної пожежі в 1870-у році. Обвуглені залишки, похмуро здіймаючись над містечком, довго лякали місцевих мешканців своїм жахітливим виглядом. Аж доки поступово місцевий люд не розтягнув цеглу і каміння на господарські потреби. Руїни, залишені на відкуп часові і природі, поступово вростали в землю, вкриваючись непролазними хащами. Нині на колишньому панському подвір’ї місце, де височів палац, необізнаний і не знайде. Ніхто ніколи не досліджував тих руїн. Хтозна, які таємниці досі зберігають палацові підвали…
Увагу допитливого подорожнього неодмінно приверне стара, обшарпана, зі слідами перебудов кам’яниця. Щоправда, нині вже немає над нею шатрового даху з віконцями угорі в бічній частині, як це видно ще на світлинах 1930-х років.
Колишня офіцина, а після пожежі літня резиденція. Фото 1930-х років. Рівненський салон “Студіо” для “Щоденного кур’єра ілюстрованого”
Це колишня офіцина (будинок для прислуги) маєтку Радзівіллів, а коли згорів палац, — літня резиденція князів і єдина вціліла будівля з колись великого палацово-паркового комплексу. У цьому будинку мешкали останні з родини Радзівіллів власники шпанівських маєтностей. Тут народився майбутній кум і приятель американського президента Кеннеді. Утім, бодай якогось вказівника чи інформаційної таблички ані про будинок, ані про цю цікаву місцину тут не знайти. Нині в будинку мешкають кілька місцевих сімей. У розмові з журналістом РівнеРетроРитм бідкалися, що самотужки утримувати стару кам’яницю їм не під силу, а влада нічим не допомагає.
Підвали колишньої офіцини зберігають давній виглядДесь тут замуровано вхід в підземний тунель, що вів до палацу
У будинку ще можна знайти сліди давніх господарів, зокрема в підвальних приміщеннях. Як розповіли місцеві мешканці, за князівських часів там була кухня, з якої до палацу вів підземний тунель. Нині вхід до нього замуровано. Ним до палацової їдальні та на літню терасу носили наїдки до панського столу. Нині в підвалах мешканці облаштували комори.
Офіцина, вид з боку лугуОфіцина. Видно стару кладку і “підлатаний” бік сучасною цеглою
Через розміщення на крутосхилі офіцина дворівнева — зі сторони подвір’я двоповерхова, з протилежного боку має три поверхи.
Проект корпусу близько 1830 року.. Малюнок з видання Т. Ярошевського і А. Роттермунда “Невідомі матеріали до Александрії і Шпанова”
Розповідає начальник відділу використання інформації Держархіву Рівненської області Людмила Леонова:“Як виглядала Шпанівська резиденція Радзівіллів після пожежі знаємо небагато. Тривалий час історія палацу не привертала уваги дослідників. Але в нашому архіві зберігається унікальний документ — опис маєтностей, складений з приводу смерті в 1903 році власника Шпанова князя Міхала Радзівілла. Не маючи дітей, він заповів свою власність двоюрідному братові Янушу. Оскільки спадком шляхетських родин за законами Російської імперії займалися опікунські установи, то після смерті князя було зроблено докладний опис майна для Рівненської дворянської опіки. Головним джерелом при підготовці цього документа слугували “Сведения о земле Шпановского имения” взяті “из плана Шпановского имения вотчиного владельца князя Михаила Карловича Радзивилла, перекопированного с плана, составленного в 1887 году землемером Волынским”. Цей документ з докладним описом споруд Шпанівської резиденції вцілілих після пожежі зберігається в Держархіві Рівненської області. За описом, на території садиби була 31 споруда. З нього можемо, зокрема, дізнатися, що головні двері “господского дома” (колишньої офіцини) прикрашали чавунний малий герб князів Радзівіллів і чавунне лиття. Обабіч кам’яних сходів на ганку — старовинні чавунні вази. З парадних дверей потрапляли до передпокою, з якого троє дверей вели до житлових кімнат першого поверху.
Міхал Пйотр Радзівілл
На другому поверсі — чотири кімнати. “В подвальном этаже помещается длинный коридор, кухня из двух комнат, где имеется плита, две варистые печи, коптильня, с кухни вход в ледник. Прачечная, где имеется варистая печь и плита”, – ідеться в документі. За тогочасним страховим полісом будинок оцінили у вісім тисяч рублів. Неподалік офіцини була ще одна одноповерхова кам’яниця. Згідно з описом, “эти дома стоят на усадьбе в парке, окруженные со всех сторон рекой и прудом, при въезде на притоке реки построен каменный мост, а также на том же притоке имеется [слово нерозбірливо] мост, ведущий из усадьбы в сад. …В саду имеется оранжерея каменная, теплица такая же и парники, и погреб каменный крытый и с деревянною крышею снаружи”. У маєтку ще були кам’яний будинок з мезоніном управляючого маєтком, кам’яна сторожка при вході на територію садиби, ще один дерев’яний будинок на кам’яному фундаменті, кілька дерев’яних будинків, хліви, кам’яний магазин, кам’яна стайня з каретними сараями. До речі, вартість її оцінили як половину панського будинку — в чотири тисячі рублів”.
Так виглядає будівля всерединіТак виглядає будівля всерединіТак виглядає будівля всерединіТак виглядає будівля всерединіТак виглядає будівля всередині
Під час Першої світової маєток було розграбовано. На території розміщувалися російські війська, зокрема, авіаційний загін.
Російський авіазагін на подвір’ї. За наметами ще височіють руїни згорілого палацу, праворуч офіцина, що збереглася донині. У нижньому правому куті світлини видно фрагмент ще однієї офіцини, яка не дожила до наших днів. Фото 1916 року
Але по війні власники спромоглися відновити господарство і підремонтувати будинок. Бували там наїздами, аж доки в 1939-у не прийшла радянська влада. Під час Другої світової німці в маєтку облаштували хліборобську школу. Затим там розмістився гарнізон радянських вояків, які перетворили панську садибу на військове містечко, яке там розміщувалося до 1997 року. Як розповідають місцеві мешканці, ще в 2003-у тут можна було побачити залишки князівських стаєнь, каретний хлів, комори. Цікаво, що донині зберігся, хоча й перебудований, будинок з мезоніном, де мешкав управитель маєтку.
Осучаснений колишній будинок управителя. Угорі ще видно старі карнизи і колониМісцеві кажуть, що це перебудований під житло колишній магазин, що входив до палацово-паркового комплексу
Шпанівський палац будувався як цілісний палацово-парковий комплекс. Діонісій Міклер, закладаючи парк площею 20 гектарів, перетворив навколишнє болото на розлогі ставки і впорядковані луки, засаджені рідкісними деревами і кущами.
План палацово-паркового комплексу. Угорі на малюнку будинок у вигляді букви L – офіцина, що зберегласяВиди Шпанівського парку, 1938 рік.
Красою Шпанівського парку захоплювалися тогочасні європейські паркобудівники. Зокрема польський історик і археограф ХІХ століття Олександр Пшездзєцький писав:“Зі всіх сторін той Шпанів видно, цілу округу прикрашає. То за деревами сховається, то біліє серед гущавини; то золотить його сонячне проміння між одним і другим кристалами ставків. Палац же який чистий, який досконалий, який чудовий з двору, так і з саду. Як ті старі дерева кидають тінь на смарагдову траву, розкішний вид на квітники, гай на луках, лісок поза луками”.
Види Шпанівського парку. Ліворуч “вікно” – вид на став, праворуч кам’яний міст, фото 1938 року
У фруктовому саду було величезне підземне овочесховище — льох зі склепінчастою мурованою стелею. Була й зимова оранжерея, де, окрім розкішних квітів, дозрівали лимони. Описи шпанівського парку можна зустріти в багатьох історичних польських джерелах. Дослідниця Віолетта Бжезіньска-Мар’яновска у своїй праці “Діонісій Міклер — творець парків і садів на Волині і Поділлі”, описуючи Шпанівський парк, зазначала, що донині там збереглися ясени 350-річної давнини, 150-річні модрини і тополі.
Ясень 350-річний в парку
Однак, хоча на папері парк зберігає статус пам’ятки садово-паркового мистецтва першої половини ХІХ століття місцевого значення, донині від колишньої краси залишилися тільки згадки. Під час Першої світової парк було частково вирубано. Усі наступні влади також не переймалися долею колишнього палацово-паркового комплексу. На його території тепер сільські городи і забудова, замість ставків — заболочені луки. Щоправда, частина величезного парку таки збереглася. Але вона занедбана, і, як застерігають місцеві, влітку там краще не ходити, щоб не натрапити на кубла вужів чи ще якоїсь більш неприємної звірини.
Городи серед колишнього розкішного парку
Малюнки — крізь віки
Яким був неіснуючий вже шпанівський палац, можна побачити на стародавніх малюнках. Австрійський художник кінця XVIII-першої половини XIX століть Алоїз фон Саар в 1808 році зобразив аквареллю палац з північної сторони. Малюнок подає у своїй книзі Роман Афтанази (див. вище). У середині ХІХ століття зображення шпанівського палацу поповнило “Альбом краєвидів Волині” Генрика Пейєра. Після пожежі 1870 року руїни палацу і подвір’я зобразив ще один відомий художник — Наполен Орда.
Шпанівський палац і околиці. Малюнок Генрика ПейєраТаким побачив палац після пожежі Наполеон Орда
Зображення шпанівських краєвидів з палацом та інтер’єри самого палацу дійшли до нас в акварелях дружини Міхала Радзівілла (уродженої Стецької) Олександри. Молода княгиня була не лише красуня й розумниця, а й мала неабияку творчу натуру і хист до малювання. Була навіть почесним членом Товариства заохочення мистецтв у Варшаві.
Юна Олександра Радзівілл уроджена СтецькаОлександра Радзівілл. Художник Ксаверій Каневскій, 1840 рік
До перебудови палацу у Шпанові Олександру спонукала її свекруха княгиня Гелена, яка порівнювала тамтешні мальовничі краєвиди з Версалем, нарікаючи на їх занедбаність. Відтак 19-річна Олександра вирішила перетворити свій посаговий палац на розкішну родинну резиденцію, залучивши до перебудови відомого на той час архітектора італійського походження, який мешкав на Волині, Генрика Гіацинта Сальватора Іттара — сина знаменитого архітектора Стефано Іттара. Модернізацію завершили в 1830 році.
Княгиня Олександра, 1847 рік. Невідомий художник
До нашого часу дійшли унікальні акварелі Олександри Радзівілл, зроблені в 1834-1835 роках. Однак, як припускає Роман Афтанази, художниці-аматорці, вочевидь, забракло майстерності, бо на малюнках відсутні деталі декору і зовнішнього оздоблення палацу. А можливо вона навмисно спростила зображення, щоб передати загальний образ палацу.
Акварель. Види Шпанова
Акварелі Олександри Радзівілл зберігаються у фондах музею в колишній родовій резиденції Радзівіллів у Неборові (тепер там філія Національного польського музею, що у Варшаві). На тих акварелях лише житлові кімнати та кілька салонів першого поверху. Малюнки кімнат другого поверху або не збереглися, або їх і взагалі не було. Утім, дослідники досі не дійшли висновку, чи інтер’єри на малюнках Олександри є реальними зображеннями, а чи тільки проєктами, пише Роман Афтанази.
Акварель Олександри Радзівілл
Але найцікавішою з тієї неборівської колекції є акварель 1934 року авторства Паоліно Піззалі (в деяких джерелах — Піццалі. – прим. авт. ), на якій зображено не лише вітальню на першому поверсі, з якої гвинтові сходи з червоного дерева ведуть до спальні княгині, а й гості — тогочасне шпанівське товариство. На полях картини чи то автор, а чи хто інший написав імена зображених на малюнку.
Салон палацу і шпанівське товариство
Якщо читати зліва, то це: Юзеф Любомирський, Сабіна, Міхаліна Радзівілл, Наталія Любомирська; у центрі — Дорота Любомирська та Олександра Радзивілл; праворуч діти Олександри — Кароль та Зигмунт (сидить); Генрик Любомирський (на сходах). З історичних джерел відомо, що Радзівілли і Любомирські мали дружні стосунки і навіть родичалися через шлюби. У польському архіві AGAD зберігаються фото (щоправда. дуже поганої якості, відновлено по можливості) спільного полювання Любомирських і Радзівіллів у Шпанівських угіддях.
За участь у польському повстанні 1830-1831 років генерала Міхала Радзівілла російським царським урядом було вислано до Сибіру. А маєток у Шпанові конфісковано і віддано в управління братові Леону. Останній повернув його згодом старшому синові генерала Каролю. Після пожежі 1870 року Радзівілли пристосували під житло колишню офіцину, яку наступні покоління використовували як літню резиденцію, а самі перебралися до маєтку в Неборові, що на території сучасної Польщі. До речі, розглядаючи споруди на території маєтку в Неборові, можна підмітити цікаву деталь: оформлення даху старовинної броварні (там пізніше розмістилася “Фабрика мистецьких фаянсів та печей кахельних” Радзівіллів) в Неборові ідентичне оформленню даху офіцини в Шпанові. Імовірно проект належить одному і тому ж архітекторові.
Угорі будівля колишньої броварні (потім порцелянової мануфактури) у Неборові. внизу – офіцина в Шпанові. Схожі не лише дах. а й вікна і облицювання стін
Шпанівські Радзівілли: останній власник Шпанова і “агент “ Берії
Останнім власником шпанівських маєтностей був Януш Радзівілл — особистість непересічна і суперечлива. Добрий господар, меценат, активний політик, він мав авторитет і серед місцевого населення. У 1917-у його навіть обрали до ради робітничих і селянських депутатів на Волині. Однак через смертний вирок, що виніс йому ревком, князь рятувався втечею. За Другої Речі Посполитої був соратником Пілсудського. На Рівненщині долучився до благодійництва. Зокрема, збирав серед інших благодійників кошти на побудову костелу Петра і Павла в Рівному.
Останній власник Шпанова Януш РадзівіллЯнуш Радзівілл серед польських офіцерівЯнуш Радзівілл
Перед приходом “совєтів” у вересні 1939-го Радзівілл з родиною встиг виїхати до резиденції в Олику. Визволителі зі сходу націоналізували шпанівський маєток. А оскільки їм нецікаве було його аристократичне минуле, то ніхто й не переймався збереженням залишків палацового комплексу. Хоча ще за часів міжвоєнної Польщі, в 1927 році, до реєстру архітектурно-археологічних пам’яток держави було включено руїни замку у Шпанові з палацом Радзівілів. А тим часом “червоні визволителі” намагалися організувати в Олиці так званий народний суд над князівською родиною, однак тамтешні мешканці проголосували проти повішання Радзівіллів. Тоді “енкаведисти” вивезли Януша Радзівілла, його дружину Анну (уроджену Любомирську з Рівного) та сина Едмунда до Рівного, а звідти — до Москви. Там його допитував особисто Лаврентій Берія, натякаючи на “співробітництво”. Іменитого князя хотіли використати в політичній грі, яку затіяв СРСР із Заходом. Адже Радзівілл мав репутацію великого друга Німеччини і приятеля самого Герінга. З радянської тюрми Януша Радзівілла випустили за сприяння італійської королівської родини, з якою Радзівілли мали родинні стосунки. Деякі польські джерела пишуть, що “совєти” в 1942 році навіть хотіли використати князя Януша для замаху на Гітлера. А декотрі з європейських “совєтологів” називали Януша Радзівілла “кишеньковим” агентом Берії.
Януш і Анна Радзівілли в часі Варшавського повстання 1944 року
У січні 1945 року Януша Радзівілла, його дружину Анну і сина Едмунда знову заарештували “енкаведисти”. Утім, князя переслідували не так за якісь провини, як хотіли дізнатися, де зберігається золотий запас довоєнної Польщі. Адже Радзівілл був причетний до організації секретної місії з евакуації державних цінностей. Однак так нічого вивідати не вдалося. До 1947 року його тримали на поселенні в Красногорську. Там померла його дружина княгиня Анна з рівненських Любомирських. Князь могутнього колись роду доживав віку в маленькій квартирці у Варшаві, де й помер у 1967 році.
Шпанівські Радзівілли: кум американського президента
У Анни і Януша Радзівіллів у липні 1914-го у Шпанові народилася їхня четверта дитина — хлопчик Станіслав Альбрехт. Дитинство юний князь провів у Шпанівському маєтку.
Юний Станіслав Радзівілл
Освіту майбутній дипломат і бізнесмен здобув у Швейцарії. Під час Другої світової до падіння Польщі воював у чині офіцера кавалерії в польській армії. Затим був повіреним у справах польського уряду у вигнанні в Парижі.
Станіслав Радзівілл третій зліва на підлозі
Князь Станіслав Альбрехт був одружений тричі. Третьою дружиною стала Керолайн Лі (в дівоцтві Був’є) — молодша сестра дружини американського президента Джона Кеннеді Жаклін. Відомо, що залагодити справи з попередніми двома шлюбами князеві допомагав сам Кеннеді. Оскільки перший шлюб було анульовано Ватиканом, а розлучення по другому шлюбові церква не визнала. Церква дала дозвіл на розлучення лише в 1964 році, що обійшлося князеві у 50 тисяч доларів. Водночас князь Радзівілл допомагав Джону Кеннеді в боротьбі за президентський пост, організовуючи широку підтримку. Заприятелювавши, сім’ї Кеннеді і Радзівіллів разом зустрічали Різдвяні свята, вирушали на відпочинок.
Князь Станіслав Альбрехт і Джон КеннедіКнязь Радзівілл і американський Президент з друзями на відпочинкуДві родини Новий рік
Президент Америки був хрещеним батьком доньки князя Станіслава Альбрехта Анни Христини, а сам князь хрестив Джона Фіцджеральда Кеннеді-молодшого. Так уродженець Шпанова Станіслав Альбрехт Радзівілл став людиною із найближчого оточення глави наймогутнішої держави світу. Нащадками шпанівської гілки Радзівіллів були діти Станіслава Альбрехта — син Антоній (Ентоні) та донька Анна Христина.
Діти Анна Христина і Ентоні
Ентоні зробив успішну кар’єру на американському телеканалі NBC, але його життя у сорокарічному віці забрав рак. Бездітна Анна Христина є продюсером.
Подружжя Радзівілл з дітьми і нянеюПодружжя Радзівілл з дітьми, фото 1968 року
Станіслав Альбрехт Радзівілл пішов з життя 27 липня 1976 року від серцевого нападу. Його поховали у родовій каплиці церкви Святої Анни в англійському графстві Бакінгемшир.
Станіслав Альбрехт Радзівілл. Залишилося тільки роздивлятися старі фото
Хоча за два роки до смерті князя подружжя розлучилося, а Керолайн опісля знову вийшла заміж, вона до смерті носила імените прізвище Радзівілл. Померла Лі Радзівілл, яку вважали однією з найстильніших жінок ХХ століття, в Нью-Йорку в лютому 2019-го у віці 85 років.
Ікона стилю Лі Радзівілл, 2001 рік
Нині в світі живе кілька десятків нащадків могутнього роду, історія якого налічує шість віків. У їхніх палацах тепер музеї та мистецькі галереї… А над руїнами забутого Шпанівського палацу лише вітер шелестить, розносячи пилюку та сміття. Доруйновується стара офіцина, стіни якої бачили відомих на весь світ людей, життя яких було часточкою історії і нашого краю.
Wioletta Brzezińska-Marjanowska “Klasycystyczna architektura pałacowa na Wołyniu ok. 1780-1831 r.“, Roman Aftanazy “Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej”, Tom 5, Województwo wołyńskie”; Гжегож Роньковскі “Путівник по Західній Україні. ч.1 Волинь”; KRYSTYNA ŻELECHOWSKA inż. ogr. GERARD CIOŁEK inż. arch. “ZE STUDIÓW NAD ZAŁOŻENIAMI OGRODOWYMI WOŁYNIA “; Віктор Луц, Людмила Леонова “ Резиденція князів Радзивілів у селі Шпанів (за матеріалами ДАРО); інші відкриті джерела
18 листопада 2019 року, у Львівському театрі імені Марії Заньковецької Степан Гіга дасть великий ювілейний концерт на честь свого 60-річчя.
На українській естраді важко знайти виконавця, який завойовує серця аудиторії з першого акорду пісні чи першої строфи тексту. Народний артист України, талановитий музикант і композитор, улюбленець українських жінок Степан Гіга запрошує Львів зануритися у теплі хвилі моря кращих хітів виконавця.
Степан Гіга понад чверть століття впевнено займає лідерські позиції на варті української пісні, тієї, яка бентежить і захоплює, викликає сум і радість, спонукає до роздумів про майбутнє і минуле, про швидкоплинне і вічне. Ще не одне покоління свідомих українців вдумуватиметься у кожне слово тексту пісні і вбачатиме в ньому свій сенс.
Великий концерт збере усіх друзів виконавця, які разом виконуватимуть незабутні шлягери, відомі усім українцям.
В неділю, 3 листопада 2019 року, о 16.00 год Музей міста-курорту Трускавця запрошує завітати на відкриття фотовиставки Вікторії Темної та Ігоря Сальнікова під назвою «Палац в саду – перлина Кримського ханства».
Виставка присвячена спадщині кримськотатарського народу – палацу кримських ханів у Бахчисараї. Всі фотографії було зроблено упродовж дворічного проекту (2012–2013 рр.), що передбачав зйомку всіх об’єктів Бахчисарайського музею-заповідника.
Посольський дворик палацу
П’ятнадцять планшетів з фотографіями розкажуть про унікальну архітектуру та інтер’єри комплексу Ханського палацу, дадуть можливість доторкнутися до цінностей давньої культури, зануритись в історичну атмосферу. Анотації до фоторобіт надруковано українською та англійською мовами для зручності відвідувачів.
Автори виставки, професійні фотографи Ігор Сальников і Вікторія Темна, переїхали з Криму до Львова в 2014 році. Співпрацювали з різними періодичними виданнями, музеями і кримськими національними товариствами, були членами Кримської організації Національної спілки Журналістів України. Учасники спільних і персональних виставок, які проходили не тільки в Україні, але й за кордоном. Ігор Сальников – лауреат 1-ї премії творчого конкурсу журналістів «Срібне перо» в 2000 році.
Літня альтанка
Також на відкритті виставки Культурним центром «Ешиль Ада» і ГО «АРЕКЕТ» будуть представлені зразки традиційної кримськотатарської вишивки, ляльки в національних костюмах, виконані жінками кримськотатарської громади Львова.
Невеликим вкрапленням до основної експозиції є творчі роботи художниці Романи Гончарук “Легенди Бахчисарая і Дрогобича”.
Рекомендуємо скористатись нагодою, та в святковий осінній день ознайомитись із культурною спадщиною кримськотатарського народу в музеї міста-курорту Трускавця.
Площа Ринок та ратуша у перші листопадові дні 1918 року
У річницю Листопадового Зриву хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із спогадами Миколи Пачовського про вивішення прапору на вежі Ратуші 1 листопада 1918 року.
Микола Пачовський – український військовик, Стрілець УСС, хорунжий війська ЗУНР (УГА), котрий в числі перших підняв прапор України над Ратушею Львова. Його опис подій, що відбувалися 31 жовтня-1 листопада 1918 року було надруковано у Ювілейному Збірнику “Наш Львів. 1252-1952” (Ню Йорк, 1953. Видавництво “Червона Калина”).
Публікацію подаємо оригінальною, з кінцевою приміткою до споминів редакції Збірника.
“Наш Львів. Ювілейний збірник 1252-1952”
Микола Пачовський
Вивішення прапору (Опис очевидця)
Ранений важко в бою під Конюхами 1917 р. я попав у російський полон. До Галичини повернувся 1918 р. та був приміщений в таборі для повотців у Скнилові під Львові. Тиждень перед розпадом Австрії мене звільнили з табору, я дістав тримісячну відпустку і замешкав у батьків у Львові.
” Народна гостинниця ” у Львові, фото до 1914 року
Переодягнувшись у свій стрілецький «екстра мундир», що мені його батьки переховали, вийшов я до міста, де мене стрінув генерал Вітошинський (тзв. «дзядзьо», як ми його називали в Карпатах) і привів мене до Народної Гостинниці (мабуть кімната ч. 35) до Українського Військового Комітету. Окремого доручення я не дістав, тому що всі функції були вже розділені, та дістав наказ від сот. Вітовського бути вечором 31.ХІ. у Нар. Домі.
Зійшлися ми там около осьмої у вечір. Між приявними були різні військовики, старшини, підстаршини, здебільша з австрійських полків. Приказів очікували всі в великій залі. Візвані входили по черзі до бічної кімнати, де одержували від сот. Вітовського останні доручення.
“Вхід до “Народного Дому” при вул. Театральній. Там містилася українська військова команда і там містився військовий комітет перед захопленням влади у Львові. З військового погляду незручне місце для керування боями” – Степан Гайдучок. Восьмий зліва у військовому однострої Іван Боберський. Львів, листопад 1918 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Десь по годині десятій скінчилася відправа і нас одинадцять залишилося з одним револьвером (сот. Вітовського) та одним крісом, як резерва. Насторожені очікували ми першої вістки з міста. Час волікся поволі, немов би зупинився у своєму бігу. Таке безділля у непевності, нервувало нас. Час-до-часу зазирали ми через вікна, що діється в місті. Та в місті було спокійно. Дощ перестав падати, на вулицях ні живої душі. А все таки ми переконались, що були сліджені поліцією. Тоді був ранений поліціянт біля склепу Бодека (він лежав на вулиці), потім уже його там не було, лиш десь коло третьої по півночі чути було шум та галас від вулиці Корняктів. Але на тому й скінчилось.
Дмитро Вітовський
Десь зараз по тертій приїхало перше авто поліції із Казимирівської вулиці, а на ньому озброєні наші старі поліціяенти, що привезли амуніцію та зброю. У нас піднявся боєвий дух на сто відсотків. Небавом прийшла стежа з маґістрату, зголошуючи його обсаду (мабуть з 35 п.п.) з вул. Куркової. Тепер прийшла і черга на нас, досі безбройної резерви. Сот. Вітвоський наказав нам вивісити український прапор на ратушевій вежі. Приказ дістали: Микола Коник, Лев Ґец, Русин (студент прав, що згинув 3-го листопада під Народним Домом, убитий припадково учнем 7-ої реальної підчас стрілянини до пожежної сторожі, з якою їхали польські вояки вулицею Кароля Людвика до Головної пошти), я та ще хтось, якого прізвища не памятаю, може був це і вістун УСС Паньківський. Наскільки собі пригадую , то я, і Коник, були в мундирах, інші в цивільних одягах. Довго ми блукали по Ринку, заки роздобули прапор. Ніде не можна було добудитись сторожа. Кожний спав як забитий. Врешті після довгого штурмування до Народної Торговлі сторож вийшов і від нього ми дістали великий жовто-блакитний прапор, що його вивішувано підчас різних національних свят.
Лев Ґец
Степан Паньківський
Кили прийшли ми з цим прапором до ратуша, був уже білий день. В ратуші застали ми відділ стрільців, а в брамі два скоростріли. На вид прапору з усіх грудей понеслося грімке «Ще не вмерла». З прапором пішли ми на вежу. Та тут очікувала нас несподіванка: вежа була замкнена. Відшукавши в одній з канцелярій телефон, ми получилися з вежею, але сторожа на ній відповіла, що вона не може нікому відчинити входових дверей, і відчинить їх тільки на приказ Пожежної Сторожі зі Стрілецької площі.
Українські позиції біля входу до ратуші, листопад 1918 року
Ми получилися з Пожежною Сторожею але там дістали відповідь, якоїсь телефоністки: «По руску нє розумєм». Мабуть вартові з вежі повідомили, що діється в ратуші. Не було іншої ради, як розбити залізні двері в грубезних мурах. В пивниці найшли ми молоти та почали ними валити в камяні одвірки. На відголос удару молотів збіг униз затривожений вартовий з вежі та відчинив двері. На вежі, крім вартового-пожежника були ще чотири австрійські вояки з «ляндштурми», які стягнули польський прапор, а ми вивісили наш. Була година 6. рано. На вид нашого прапору прохожі поляки заніміли, а першим протестом із їх боку, було залишення трамваєвих возів на Рику, які так і простояли цілий день.*)
Жовто-блакитний прапор над Львівською ратушею. Фото Сергія Гуменного
*Досі подавано, що український прапор вивісив на вежі львівського ратуша 1 листопада вістун УСС Паньківський, а що він згинув під селом Вовчухами, то цей спомин Пачовського, теж Січового Стільця й учасника цих подій, поміщуємо як ще один причинок до історії Листопадового Зриву.
В неділю, 3 листопада 2019 року, у Львівській національній філармонії (вулиця Чайковського, 7) за участю Академічного симфонічного оркестру філармонії, який виступить під орудою Сергія Хоровця, презентують концертну програму “У вирі танцю”.
Ця подія повністю розвіє сумніви, що класична музика – це складно і нецікаво, запевняють організатори концерту.
«Відомі мелодії зі «Слов’янських танців» А. Дворжака та «Угорських танців» Й. Брамса наспівати може фактично кожен. А як може бути по-іншому, адже їх часто можна почути у найрізноманітніших виконаннях. Чи це фрагмент улюбленого фільму, телепередачі, або ж найсмішніший момент мультика – усюди уривки із цих композицій звучать надзвичайно вдало», – йдеться в повідомленні.
Історія написання «Слов’янських танців» чеського композитора Антоніна Дворжака та «Угорських танців» відомого представника німецької музики – Йоганнеса Брамса пов’язана із берлінським видавцем Фрітцом Зімроком, який і замовив митцям ці популярні цикли. Колоритні замальовки, втілені із допомогою стилізацій угорського, чеського та навіть українського фольклору, покоряють серця меломанів вже близько 150-ти років.
У Музеї-садибі родини Антоничів (Бортятинська філія Львівського музею історії релігії) третього листопада презентують мистецько-документальний проєкт “Молитва до Митрополита. Софія”. Його мета – привернути увагу до визначної історичної постаті графині Софії з Фредрів Шептицької (1837–1904), польської аристократки, художниці, письменниці й меценатки, а ще матері сімох синів, двоє з яких – духовні провідники України – глава Української Греко-католицької церкви Андрей Шептицький та архімандрит Унівської лаври священномученик Климентій Шептицький.
Василь Заблоцький. Портрет Софії Шептицьої. 2019 р.
В експозиції представлені роботи народних та заслужених художників України, лауреатів Національної премії ім. Тараса Шевченка, а також унікальні твори сучасних маловідомих митців. Серед них – Богдан Сорока, Петро Сипняк, Оксана Тріска-Романів, Тарас Лозинський, Володимир Богуславський, Остап Лозинський, Василь Заблоцький, Віталій Гайдар, Теодозій Салій, Вікторія Шатковська, Любов Лебідь-Коровай, Олександр Гончарук, Марія Гупало, Адріан Косо.
Ярослав Мотика. Софія з Фредрів Шептицька.
На виставці відвідувачі мають змогу побачити портрети Софії Шептицької, виконані львівськими художниками у різних техніках: олійному живописі, витинанці, графіці, скульптурі. Експонуватимуть світлини графині та її родини, матеріали біографічного характеру, оформлені у літературні тексти враження людей про цю жінку.
Остап Лозинський. Софія Фредро Шептицька. 2019 р.
Автор і організатор проєкту Олена Білоус. Експозицію виставки мистецько-документального проєкту “Молитва до Митрополита. Софія”можна оглянути У Музеї-садибі родини Антоничів (Бортятинська філія Львівського музею історії релігії) до 20 грудня 2019 року.
Ольга ДЯДИНЧУК та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
Гості на урочистому відкритті пам'ятнику Андрею Шептицькому біля Національного музею. Фото 1935 року
За даними книги «Пам’ятники та меморіальні таблиці Львова» це був перший український пам’ятник у Львові. Його виготовив скульптор Андрій Коверко і в жовтні 1932 року, в честь 30-річчя обіймання митрополитом його кафедри, пам’ятник Андрею Шептицькому було встановлено в напіввідкритій капличці у дворі Богословської академії.
Оскільки, двір семінарії не був звичним прохідним місцем, то небагато хто міг побачити цей витвір. Пам’ятник простояв до 1939 року, коли його, за спогадами Йосифа Сліпого, знищила Червона армія.
Семінаристи на фоні пам’ятника Андрею Шептицькому. Фото 1930-х рр.
Другий львівський пам’ятник Андреєві Шептицькому встановлено у вересні 1935 року. Рік вибрано не випадковим, оскільки на нього припадала 30-та річниця відкриття Національного музею та 70-ліття його засновника — митрополита Андрея. Заходи з нагоди цих дат відбувалися в самому музеї, що знаходився на вулиці Мохнацького (тепер вул. Драгоманова). Відкриття пам’ятника відбулося 27 вересня 1935 року. В урочистостях взяло участь багато представників тодішньої української інтелігенції Львова.
Пам’ятник Андрею Шептицькому біля Національного музею. Фото 1930-х рр.
Автором цього пам’ятника був скульптор Сергій Литвиненко. Створена ним на подвір’ї Національного музею сидяча скульптура митрополита з великою точністю передавала його образ. З 1940 року радянська влада неодноразово вимагала усунути пам’ятник. Директор музею Іларіон Свєнціцький усіляко затягував час і шукав різні приводи, аби дозволити залишити скульптуру. Пам’ятник пережив війну, однак після війни міська рада Львова видала постанову про його негайне усунення. У ніч на 10 серпня 1947 року скульптуру усунуто (за різними версіями: розбито молотами чи повалено тросом, прикріпленим до танка) і вона безслідно зникла. На місці пам’ятника з часом було встановлено божка Світовида з села Лопушанка.
Національний музей у Львові, (сучасна вулиця Драгоманова, 42), фото початку ХХ століття
У період незалежності питання про встановлення пам’ятника митрополитові підіймали багато разів. 1992 року було проведено конкурс проектів спорудження пам’ятника. 26 листопада оголошено призерів, а місцем установлення пам’ятника визначено сквер на площі Св. Юра. Однак згодом вирішено, що запропоновані проекти надто помпезні й не відтворюють духовної суті особи Андрея Шептицького.
Макет Андрія Коверка та сучасний пам’ятник Андрею Шептицькому. Сучасне фото
І лише 25 липня 2015 року на площі перед собором Св. Юра було встановлено та офіційно відкрито Петром Порошенком пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому. Сучасний пам’ятник виготовлено за макетом Андрія Коверко.
У четвер, 21 серпня 2025 року, о 15:00 у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20), відбудеться відкриття виставки «Цвіт папороті»...
